1. Місце запису: смт. Попільня Попільнянського району Житомирської області;
  2. Дата запису: 18 серпня 2020 року;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Огородник Надія Фадеївна, 1925 р.н., народилася в селі Квітневе (в 1932-му році село Жовтневе) Попільнянського району Житомирської області;
  5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Квітневе (в 1932-му році село Жовтневе) Попільнянського району Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голодомор у нашому селі в час колективізації… Мої батьки довго не поступали в колгосп, дивились, шо буде. І вони побачили, шо голодні діти ходять. А у нас корівка була. В общем, як почали визивать батька у штаб… Це десять хат збирались уночі, кожної ночі, пока він не погодився йти в колгосп. Приходить, каже: «Я йду в колгосп». В общем на другий день прийшли, забрали корову, коня, воза і шо було. Клуня роз… це розібрали і все забрали  в колгосп. А нам сказали… Нас троє дітей, я – середня. А сестра старша була з 22-го року, а менша з 27-му. То, кажуть, можете ходить доїть корову до сусіда, тоже у колгосп пішов. В його четверо дітей, то йому треба лучче корови. Пішли раз подоїли і так нема чого вже… як погодуєш, то вже ті видоядь. То більш не пішли. Так ми виросли і не бачили молока і нічого не бачили. Вже почавсь голод, забрали.

В нас уже не лишилось нічого. А потім ше прийшли, шоб якийсь… податок ше якийсь там платить. А у нас вже нічого нема. Ми сидимо на лежанці, такі діти малі. Ну, сидимо і тільки дивимось. А в нас нагорі тільки шкура із теляти, вона років вже 4 вже висіла і то вже… Ми ж її з’їли, ми ж її посмалили і з’їли, поварили і з’їли. (плаче) В общем батько і мати стоять і прийшли – требують: «Дайте ше!» А в нас нічого нема, тільки та шкура нагорі і в глечику квасоля, половина глечика біля печі стоїть. Вони вхватили ту квасолю, хтіли забрать, а ми тягнем назад. Ми розсипали по всій хаті ту квасолю. А батько… а той голова каже: «Нагору», щоб полізли забрали ту шкуру. Батько, в мене був дуже добрий батько, він ніколи не ругався, ніколи поганого слова не казав. І під пічою лежала сокира, він вхватив сокиру. А ми всі дуже начали верещать і мама з рук видерла сокиру ту і вони пішли з хати мовчки. А ми сидимо і ждем, шо приїдуть і заберуть батька. Позбирали ту квасолю, по хаті лазили. Полізли на гору і кажуть: «Де ж ту шкуру сховать?»  Ще думали кудись переховать, но в общем ми її з’їли потім.

Так ми жили. Не було нічого вже. Мати здоровша була, а батько – пухлі ноги. То ми остаємось з батьком, а мати бере останню одежу і везе у Вінницьку область, район я забулась, там в мене десь є записаний. У той якийсь район і там десь міняла за цю одежу хоч на суп якийсь. В общем вона їздила декілька раз туди і привозила. А в нас були жорна. Це такі два камені, які сипалось туди зерно і воно мололось…

…що можна суп варить із ячменю і з чого хоч. В общем, ми жили з батьком так. А ще ж ми багаті були – до нас ходили молоть та давали міру із цього з коробочки із нафталіну… з того гуталіну. В малесеньку коробочку давали мірку, той шо меле, нам на суп. Мати возила декілька раз. Одного разу вже малась приїхать і не приїхала. А тоді ми сидимо цілу ніч, а батько і ми без…без  матері, а ми вже повмираємо всі, бо батько пухлий. І в час ночи повернулась мати, бо викидали з поїзда із тим клумаком, на смерть уб’ють. В общем приїхала та й каже: «Я зустріла жінку з нашого села». В неї було два хлопчики, вона поїхала також мінять. Вона там залишилась у якогось дядька, їсти є шо. А дітей тих оставила тут. Вони у одного чоловіка пішли на городі, він торгувать посадив це… цибулю. Вони нарвали цибулю та їли, а той задушив їх обох, тих дітей. А вони такого шкільного віку були дітки. Мама їй сказала, вона кричить. Вона як приїхала туди, то каже: «Ти покинула. Їх задушили». Каже: «Я своїх гляду,  я своїм вожу». В общем так ми вижили.

На городі було посіяно щось. Почались колоски – ми різали. А в голод померли батьків брат із сімйою всею – троє дітей і сестра з двома дітьми тоже з голоду померла. Раз сидимо в хаті, приходить представник з сільради та гукає батька. Батько пішов. А сусіди закопали батька… ніхто не знає чи вони його задушили, чи вони його мертвого закопали. Різали м’ясо закопане, туди ходили, варили і їли. Як хтось уже сказав, то приїхали і гукнули батька як понятого, він пішов туди. В общем забрали, а в них сім’я була дорослих двоє дорослих дочок і два сини. Одна така як я. То вона вернулась (така як я) вернулась та на печі вмерла до дня. А ті не знаю, де вони і ділись. Повмирали всі наші сусіди. А сусіди були..  такі приїхали з Польщі Граєвський, фамілія в його, Вітусь і жінка Горпина, і мала така дочка, років чотири, Люся. Повмирали всі. Вмер сусід такий… він був ковалем у колгоспі. Жінка пішла у колгосп, варила яку шліхту. Хто робив у колгоспі, то харчувався. То вона не голодна була. Вони стали пить там, гулять. А цього дядька син принесе коли їсти. А син був такий як ми. А цей чоловік нічого не їв. Троє суток так ревів, як скотина, вмирав з голоду. Здоровий чоловік їсти хоче і він вмирав з голоду. Багато повмирали. Сусіди вимерли, геть сусіди. Ми як після голоду пішли так, гуляючи, в пусті хати, то ми побачили у такому… як припічку замуровано… надовбали дитячий … той… цей… голова… Батьки нас не пускали навіть на дорогу. Багато… могли на дорозі навіть зловить і з’їсти, багато.

Після війни не залишилось у селі ні мишей, ні ворін – нічого не було. Все поїли, шо можна було поїсти і вимерло половина села, або може і більше. Я ж кажу, у мого дядька троє дітей, Кирило його звать було, а дочки – Мотя, Галя і Нуся…

А прізвище?

Повмирали. Сестра батькова вмерла, двоє дітей. А в материної сестри помер тільки маленький, помер один. А той маленький, йому було років три. Такий сидить на лежанці: «Мамо, їсточки! Мамо, їсточки!» Нема ж чого дать, геть нічого. І він… той хлопчик умер. А вона шо каже: «Добре, шо вмер. Не буде просить їсти». Вона його взяла під руку, занесла на кладовище (недалеко вони жили) і в ту яму покинула й свою дитину. Прийшла додому, а допіру прийшла до чувства, що це, що це дитину занесла – дитина вмерла. Вона кричала три дні, кричала просто, з ума зійшла. Дуже важко було… (плаче) я добре помню. Но ми залишились живі, а в селі багато померло.

А як називалося село? Де Ви народилися? Ви не сказали.

Дочечко, я не чую.

Як називалося село, де ви жили?

Жовтневе. Квітневе тепер зветься.

Скажіть, будь ласка, батьків як звали?

Важко, важко жить зараз.

Ви не сказали як батька звати, матір як звали.

Кого?

Батька і матір.

Батька і матір?

Да.

Батько Фадей Уколович… цей Соломійський. А матір Олександра Савівна. Мати моя, як уже забрали в Германію, а вона назбирала десяток яєць. В Попільні на квартирі тут один жив цей… комендант. І вона прийшла і дала йому хабара того і питає: «Як поїхать у Германію?» Мене побачить, як я живу, бо я написала, що я в нетопленому приміщенні три роки живу, а вдома – на печі. Пішла до його, а він каже: «Завезем безплатно, але і ти не вернешся». То вона пішла та каже: «Не поїду». Отак. Шо ж я вам голову морочу.

Давайте я ще запитаю. Закон про п’ять колосків Ви знаєте?

Сядьте ближче, бо я…

Про закон про п’ять колосків розкажіть.

Закон про шо?

Про колоски. Не знаєте?

Нє.

А про чорну дошку чули?

Не чула. У войну я була зовсім мало, я вернулась у конець войни. А до войни у нас забрали тільки мого вчителя музики… Як його фамілія… забулася. За ним плакали всі, бо він дуже хороша був людина. Один в селі навчив мого батька на піаніно грать. Мій батько грав на всіх інструментах, сам навчивсь. Він ходив тільки дві зими, як було уже геть холодно, не було шо взуться – одна обув на всю сім’ю. То він ходив якийсь один день. Учителька як виїзжала з села,  як вийшла заміж, то плакала. Остановила того файєтона, зайшла попрощатись з любимим учнем. А він вже мало ходив. Ой, прожили, важко, дуже важко. З наших нікого не засуджено, бо не було.

А церква була в селі?

Була в селі, була в селі. Ше вже я вернулась з Німеччини, верх зірвали, там вже був і склад, і клуб – все було. А потом після війни, ше у війну почали править. І я як вернулась, заміж ішла, а свекруха ходила вінчала, щоб я вінчалась , щоб вінчали в тій церкві. Її розвалили, геть розвалили. На тому фундаменті построїли сільську раду.

Скажіть, а про Голодомор, про цей голод Ви потім говорили комусь? Чи Ви боялись згадувать про нього?

Я нікому не казала, я нікому. Тут вже одна, їй було б вже 100 років, вона вмерла та жінка – Биченко Ганна. Тут були збори… Я нікуди не ходила, нікому не казала. Я не то шо я боялась, вже не знала я чи бояться, чи не бояться. Але то я розказала те, шо такого жаху ніхто не бачив як то. Це не уявляєте собі, як дитина просить їсти і вмирає з голоду дитина, а мати дивиться і радіє, шо вмерла та не просить їсти. Дуже… я дуже багато прожила.

Скажіть, а хто винен, шо був цей голод?

Хто винен у тому районі у Вінницькій області, це ж Україна, там же голоду не було, бо мати їздила міняла. Коли вони міняли одежу, а в нас везли одежу. То там голоду не було. Це отут, шо керували, так докерувались. Тут було і в Корнині таке саме. В мене чоловік з Корнина був,  його двоюрідна сестра розказувала, брат пішов у школу і не вернувся – украли і з’їли. Не найшли. Багато, багато, багато людей вже… коли люди людей їли, то це вже.

Ви казали, що батько схопився за сокиру, коли прийшли обшукувать. А потім нічого за це батькові не було?

Боже, як ми плакали, як ми боялися, але голова сільради був наш, сільський. А потом отей, що були два комсомольці, один потом був мій кум. Ну в общем поговорили, що батько один на всі села був бондар, то пожаліли і не прийшли, не взяли. Ми ждали, ми боялись, ми так боялись, шо батька заберуть, а таки не прийшли. Десь совість заговорила, хоч трошки.

А оці люди, що обшукували… От Ви кажете, що один потім Ваш кум став, а ще були інші. Ви пам’ятаєте як їх звати? Як в селі до них ставилися?

Петро… Петро, Петро Петренко – це мій кум, а другого я не пам’ятаю… А головою сільради був фамілія… Один в селі в нас жив… син його, по-моєму, ще й заре живе. Як же, як же його фамілія… забулась. Німецька фамілія, десь у німців ше.

А колгосп був один? І хто був головою колгоспу?

Два. В одному колгоспі був… «Заможне життя», а другий « 8-ме березня» – два колгоспи. В одному головою  був… він був вперед бухгалтером… Григор Сухоребрий.  А  в другому й не пам’ятаю хто був… Як це, я думаю як це фамілія голови…

Знаєте, що таке «Торгсін»?

Нє.

А коли в когось було золото, срібло, то його теж можна було поміняти на продукти?

А-а, торгсін. В нас його не було, а нас його нема, я й не бачила. На мені не було золота ніякого за життя. А в людей було, хто ще з давніх, але ніхто нікого не казав, завезе мовчки, виміняють із… як його… рисова мука.  Мука якась вона гірка була. І муки, і крупи рисової можна було вимінять.

А коли обшукували, то забирали тільки зерно, чи картоплю теж забирали?

Ми купляли, ми купляли. Я поїхала була у село тут, Саверці, купить цибулі, щоб замінить картоплю, бо не вродила. Кажуть: «Фамілія як?», я кажу: «Огородник», а вони (я не поняла чого) кажуть: «Поганий». А я думаю, що вони кажуть, шо поганий огородник, шо картоплі нема. Ой Боже, Боже. Міняли, шо мали, можна було здать, то замість картоплі.

 А Ви кажете, що мама речі поміняла. І нічого не залишилось, одягу не залишалось? Все обміняли на продукти?

Одну я покажу хустку.

Пізніше, пізніше покажете.

Я покажу вам хустку. Одна тільки залишилась.

Ви хотіли розказати про розкуркулення, про сім’ї, яких розкуркулили.

Знаю. Моєї куми свекор, він через дві хаті, потом як вернувсь, то построївсь. І дядько моєї матері. Це просто були великі хазяї… В них нічого не було, тільки наймали на врожаї. Розкуркулили і геть завезли. Потом вернувсь син, а батько й не вернувсь. Син то був вчителем фізкультури, а жінка його вчителювала також у школі. А цей вернувсь, то побудувавсь на участку, не на свойому місці. Побудував хату і жили. Потом син мій кум був, ми дуже добре були, поки він не вмер. З жінкою я ходила куховарить на весілля і на обіди , на все, з його жінкою.

А перед голодом були, наприклад, повстання проти влади? Люди повставали?

Не було кому, не було кому. Ото шо в колгосп ходив, то вижив на тій шліхті, то йому не в думці було, мовчали, вмирали. В одну хату приїхав, мого кума батько возив мерців, то приїхав у хату, а на печу лежала баба, вона наша родичка була. То каже до того, шо помагав носить, каже: «Завтра будем їхати по неї? Давай заберем сьогодні ту бабу». А вона ше жива. А вона з печі їм дулю дала. Тоді вижила ця баба, після війни вона вмерла. Цей у фінську війну загинув, тей шо возив, у фінську війну загинув в 39-му році. Кому яке… У нашому селі пам’ятник Голодоморові зробив цей, головою колгоспу був… як він… диви… пригадаю. Я йому вдячна буду все життя. Я на кладовища як прихожу, я в першу чергу ше раз заходжу туди, а потом до батьків. Як же ж його фамілія… зараз скажу.

Сидіть. Згадаєте потім.

 Я пригадаю як його.

Скажіть ше за поховання. Вони були лише на цвинтарі чи отак біля хати тоже ховали?

Закопував хто де бачив, якщо ше була сила, але возили найбільше на кладовище і там зробив… Там на кладовищі немає ні одного деревця, де похоронені оці в Голодомор. От тільки цей пам’ятник і велике оце місце.

Дякуємо Вам!

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду