1. Місце запису: село Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;
  2. Дата запису: 17.08.2020 року;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Бондаренко Сергій Мефодійович, 29 вересня 1922 р.н., народилася в селі Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;
  5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Все, хвамілію? Бондаренко Сергій Мефодійович.

Угу, коли Ви народилися?

1922 року 29 вересня.

Угу, а де Ви народилися?

В Стрижівці.

Угу, розкажіть про батьків: як їх звали, чим займалися?

Батьки мої, так, звали.. Батька звали — Михтодій. Михводій, так. Михводій Сидорович Бондаренко, так. Мати, була тоже вже Бондаренко, Серафина Дмитрівна. Народилася вона тоже в Стрижівці, вони тоже в Стрижівці народились і ну ось, вони одногодки, 1901 року народження. Мати народилась — 8 березня 1901 року. Батько народився тоже 1901 року, 20 травня. Так, отаке.

Брати, сестри у Вас були?

Братив було аж чотири, а сестрив нема і не було.

Угу, чим батьки займалися?

Батьки займалися сільським хозяйством.

Угу, землю мали? Багато землі?

Кого?

Скільки мали землі? Яке мали господарство?

Ну, землі те мали 2 гектари землі, осьо вона і тут зара, до колгоспу. В 1930-му році вже пішов батько, силою заставили, пішов батько в колгосп. Погрузив, запріг коня, погрузив борони, погрузив ролла, погрузив плуга, погрузив все геть погрузив, а мати стоїть, я дуже запам’ятав оце, бо мені вже тоді ну, пощитайте, 9 років, по-мойому так було, ну, то в 1930-му році. 

Так, 8 років.

Мати плаче.

Не хотіла віддавати в колгосп нічьо?

Мати плаче, а батько все склав, одчинив ворота: «Серахвино, не плач, це такий час настав життя», ото і все. Ото вже вони були в колгоспі.

А хто змушував вступати, хто говорив з батьком? От Ви знаєте?

Кого?

Хто говорив з батьком? Ну, хто змусив вступити?

Ну хто, сільрада тоді. Сільрада, звичайно. Комсомольці приходили вговарували. Батько довго не хотів. А! А хто не хотів, довше всих, то їх засуджували. Забрали в нашому селі, примером, так: Шлапака Сергія Дем’яновича, Василя, Грабара Василя, а от по-батькови я не знаю, да і потом Андрія, Чорного Андрія Демидовича забрали. То Василь і цей Сергій не прийшли додому. Ішли вже додому, їх освободили, десь на Соловках були, їх освободили, вони йшли, а голодні були.. Так балакали, я не знаю де то так. Нарвали сі грибів, зпекли поїли, та й померли, а Чорний Андрій Демидович заслали аж в оте, Казахстан і він там овечки пас 5 років. Прийшов був додом, прийшов, то й таке.

То їх куркулями називали?

Да-да, куркулями, підкуркульники — це була така, знаєте це ж колись будивлі всі були накриті соломою, а вже, от таке: куркуль був тоді коли ше на хаті один малий куль соломи куль, і то пощитали куркуль. Прийшли комсомольці, розбирають хати, всьо так. Я помню з дідом стояв, дідо в мене той, се матирин батько, ми ж недалеко жили, держить мене за руку, вийшли ми з хати, там у їх, а комсомольці вже клуню розбирають:

— Хлопці, шо ви робите?

— А шо ми робим? Нас в селі рада послала.

Розібрали, завезли сюди в колгосп, строїли тут, зара, отут де зара магазин, стояли колгоспні вози. От, розібрали, перевезли, сюди вжеТако, ну, конюшню стороїти, а до ранку попорозвозили, бо це сухі дрова. Це те розумієте?

А хто були ці комсомольці? Це місцеві?

Наші, місцеві, місцеві, да.

Як до них ставилися в селі? Хто це були?

Ой, хай Бог милує, ну, не так ставилися як треба. Нє, були й хороші хлопці, хоч комсомольці, але були такі, знаєте. Це коли же ш як у печі отими рогачами доставали горшка там чи банячка, та це ж треба було приготовить, а потом іти в колгосп робить, даремне ж робили, це ж даремне, нихто ж не платив. А я пам’ятаю як отут, отут чужих було скрізь поле. Колгоспні буряки були осьо зара за цими будівлями, їх не було. Була це так, як вона, Макаревич хвамілія була, хвамілія, забувсь, ой.. Сапає бураки там ж руки потріскані, а йдуть два комсомольці, правда не наші, не стрижівські:

— Ну, як бабцю?

— О, господи, та таке життя началося..

— Смотрі, нада работать, бо я тебе научу як родіну любить.

А вона ж бідна, ой хай Бог милує, я знаю, я оце запам’ятаю, дуже запам’ятаю, отаке було, отак робили комсомольці. То це я. Ой, ну що?

Так а в 1932-му році, скажіть, ходили по хатах, забирали хліб?

… році я уже пішов у колгосп. Мати мені пошила торбу таку здорову, полотняну, з полотна самовироба. І багато дітей, платить не платили, убрали цей урожай, а скрізь колосків, то багато, ото: «Ідіть, діти, збирайте ці колоски, будем, а потом сушить, молотить, будем, а потом на жорна фіу-фіу-фіу.» І вже й пошло дєло, і вже кусочок пирожка спекли деяк, отаке.

Можна хіба було?

Га?

Можна хіба було збирати? 

От підождіть, я ще ж не закінчив просто. 

Вибачте, будь ласка.

Да. Ото ми пішли, ідем туди, збираєм з цими торбами, торби такі здорові вже, а лановий, так називався сторож полів колгоспних, на коні з батогом і за нами, виску то: «Аааа», той то, а він пече нас батугами і конем ганяє. Гонили от так от, оце таке. Оце таке було моє життя зразу.

А жорна у вас були?

Ну, аякже, то в каждого, ну шо ж… 

В кожного були?

Було все жорна, все те, ой, хай Бог милує.

А де вони ділись? У вас зараз немає їх?

Ні, немає. Де? Викинули. Там тих два камінці таких були і там ручка в верхньому камінці, спідній камінець тут дірка і насипаєш, фіть, фіть, фіть о, і всьо — мука. А яка та мука? На три, на чотири рази передерте та зернина, всьо, все харашо. От таке наше життя було. От так от, у Стрижовці, правда, не забрали все. Якісь були в Коростишеві трошки розумніші люде, не вибили все, а особенно Стрижовку оставили, Стрижовку, Старосільця, Квітневе, як  показкову, так шо не дуже так пограбили. То сьо.. Мо.. То голод був, був! Голодні були, були, такі голодні. У Стрижівці були попухлі, такі ноги попухлі, голодні були.  Ну, то вже, це вже навесні: те, що з осені, з 1932-го року, щось там було, то назбирали то колосків, то те…

Але приходили до хати — забрали, що забрали у вас?

Га? 

Ну шо з хати забрали?

У мине? 

Да.

Забрали вилосипеда і часи наручниї.

В 1932-му?

Так, то це в батька, батькове. Да, забрали, от. 

Ну, а продукти? Зерно забрали ж?

Ні 

Не забрали?

Ні, не забрали. Ото в нас ше трошки було отеї картоплі, все, то сюди. А Андрушивський район, дуже сильно голодав, дуже і Черняхівський. Звідти ішли, йшли люде такі голодні, бідни, отак пороздіваються, шо от, з 1932-му ше трошки було та, перезимували. Уже перед весною ше холодно ж було, як пороздіваються, знаєте? Пробачте, вошей було, витрісують. То точно так, може й, може ви бачили як бусел ходить по болоті, як на тичках? Отакі були люде, не стегна, нічьо. Ото йде бідне, голодні були! Да.

Приходили сюди в село?

Приходили тут їсти, ми їм давали їсти, ну шо тут.

Ділилися, так?

Мусіли. Пока щось мали, мусіли, да. Оце таке. І в цих дітей, а саме в хлопчиків саме були такі. Ох, боже мій, хай бог милує. Оце ходить, ходить, піна в роті: «Їсти хочу, їсти хочу», упав і готовий, усьо, умер. За його, да на могилки, закопали та й усьо, ниякого і ничого, закопали та й все, о, отаке було.

Це ви бачили?

Це я бачив на свої очі! Вже мені не треба показувати. Но, шоб масово у нас було, наши люди, стриживські, нихто не вмер з голоду. Були пухлі, потом колгосп їх позабирав, хто пообпухав, а тут хверми, дві хверми було, повстроювали на хверми, подають молока трошки — ожили. Правда в Стрижівці ніхто не був як в 1933-му році, ніхто. Голодні були. Коня, коні поздихали, здихали. Забирали їх, стегно рвали, на плечо й додому. Так і жили. Було. Но ни вмер ніхто.

То було дві ферми і ще окремо колгосп, чи як?

І ко.., ну, дві хверми було тут осьо зразу, ото зараз, осьо так ото прямо. А цяя, дорога була така прямая аж туди до Козацької дороги, така була, туто було дві хверми, туди була дві конюшні, було там, і свинохверма і конюшня тут була дальше, де осьо магазин.

Тут стояли колгоспні вози, а в конюшні коні там стояли. Ну, зразу, канєшно, шоб ви бачили, які ті коні були, батько став вже конюхом. Боже, мій, боже. Іду я, а скільки то мені було оце вже в 1932-му році? Це в 1932-му році було, я вернусь назад трошки? Оце а, колгосп начинався, тут був багатий чоловік такий, і конюшня в його була велика, хата стара, ще він построїв гарно ще, а там конюшні ще були, там корови, свині тако, ну дуже.. Висилели його і забрали той будинок, все в колгосп, то там колодязь був, то ми водили туди коні звідсіль до води, а коні ж худиї, сядеш, посадить батько, ну ше й батько не один був там конюхом, там були конюхи от. Конюха, 4 коняки злигає і я поїхав, сідаю на тиї, а, знаїш, мале ше, це дитя, але інтірєсно їхать, це ж то. Ота коняка упала крайня, то й всі попадали, а я циб ше та й усе. Худиї були такі коні, ну, таке, хай бог милує, я, я все бачив. Як вже потом корови забирали у людей, корови, вроді платили, так платили, ну як: «Завтра принисем гроши». За цю корову, де сюди, а тут уже яка годівля, не то шо дома, там своя корівка, да? Багато, ці корови, як одорветься, то біжить куди? До хати, до Стрижівки, ну, стрижовські були. А вже звідти веде знов жінка, ма й же хазяйка цєї корови, туди плаче й корова плаче й ведуть все. Отаке було, оце комсомольці так робили.

Скажіть, а ховали там зерно, продукти від оцих комсомольців люди, шоб не забрали?

Ну, не поняв, не поняв. 

Ховали, ну там..

Ну, ховали! Боже, ми закопували перед порогом даже закопували нарошна або перед брамою нарошна, шоб думали, шо тут немає. То шо робили? Коні це така чуствітєльна тварина, як чує шо шось попереду там, хоть воно й нема, але чує вже, то зара раз, от так, шоб коня веде, ага, откопують і забирають всьо.  

А у вас щось знайшли? 

У нас? У мине не шукали.

Не шукали..

Не шукали, потому шо батько пішов ше у колгосп раньше і вже так не забирали все.

А в інших шукали дуже сильно?

Ой, боже, хай бог милує 

Ну так, а весною в 1933-му? Ви кажете вже тоді голодали вже тоді. Що ви їли, розкажіть?

Ой, боже, ну шо ми їли? Шо попало їли. Їли, ну, ше в нас було в Стрижівці, було, не мона сказать, то картоплина, але їли оціх лопухів коріння, сушили, терли, тоже їли, це все було. Ну, я ше раз повтораю, шо в Стрижовци з голоду ніхто не умер. От таке 

А про Торгсін чули?

Кого?

Торгсин, знаєте таке?

Чому ж нє? Ну, боже мий, ну, мати тоді, у матери були кульчики золоті, моєї матері, то тоді й в 1933-му, а в 1947-му році як уже було, то вже й кульчики пішли в Торгсін, все геть пішло туди. І на Білорусію їздили. Їдем на вагонах, дерево везуть або вугілля, отуди витягаєм шо там виміняли, і туди сами вилазим, дощ, не дощ, іде на Житомир цей состав, ми сидимо отако. Я, лічно тоже їздив і сидимо на тих колодках чи на углі, ой хай бог…

Один раз їздили?

Я два рази їздив. І брат мій, Василь, вже його нема, покійний, тоже їздив. І так вижили,  се в 1947-му році я маю на увазі вже.

А Закон про 5 колосків знали?

Га?

Закон про 5 колосків, чули таке? Про 5 колосків закон? От ви казали, шо ви збирали на полі, але не дозволяли, а когось засудили за те шо збирали на полі?

Нє, діти ж там сами були.

А дорослі, якшо збирали? 

Га?

А якщо дорослі збирали? 

Якшо дорослі — судили, куди.., ой, боже, ой, там десь візьмеш чуть-чуть, ну, ну в кишені оце, ото бач кіко теї кишені, тут усе теї, я оце надіваю оці штани, то то сталінські кишені. Треба сюди півкіла… вкінуть зерна, оце дивіться з колгоспу з роботи, бо це ж нічо не платили.

Ну, але з колгоспу люди собі, при можливості, брали ж?

Ну, ж, а колгосп забирав все! Куди вони возили? Зерно забирали все з колгоспу. Ну, оставляли там, шо-небуть для худоби, на молоччу все, шось трохи ше держали ж худобу, а так.. 

А про чорну дошку чули?

Кого? 

Чорні дошки, знаєте така?

Оце то я вже шось ни пам’ятаю.

Чорні списки отаке?

Ну, то це було коли чорні списки, це вже, це вже як репресірували, о.  

Ну. 

Це вже в 1937-му році начала, вже 1933-му після уборки хліба вже начали їсти, молоть, собі вже намелють і напечуть хліба, а голодні всі, хто наївся зразу багато і вмер зразу, там же , всьо, вмирали. От таке.

А в колгоспі годували?

Годували, це вже були гарячі сніданки і в нас у колгоспі тоже годували. То на хвермі хто робив, то там молока трошки якось нап’єшся, то виживе. Я ше раз повтораю, шо в Стрижовці ніхто не вмер з голоду у 1933-му, а у 1947-му один чоловік помер, помер.

А в школі? В школу ви в якому році пішли? Десь в 1930-му, 1929-му, да?

Ну, скільки.. Я знаю, шо привів мене батько до школи, а школа була тут, де в нас зара магазін цей, колишня школа, приходська школа була, це осьо батюшка там в школі. То я маленький був, мені ше не хватало, а по вісім років же тоді приходили, мені не хватало рік. Першого вересня треба вже в школу йти в вісім, а мені не хватало.. Вісім років.., а я 29 вересня родився, місяць треба було ще. Ну, я повню, що, чось так заповнив це слово: «Михводій, — директор школи, — заведи додому, хай воно ше погуляє це дитя». Ну, то я так і гуляв, ну, то я гуляв год, а старший брат Мішка вже в школу ходив. То як в перший клас ужо пішов, то я вже газети читав, так усі те.. Був в першому класі, другому, в третьому був відмінник. Поставлять мене ту на табуретку, перебиватільки, такі бумажки були ці, отаке но.. 

А в школі годували вас?

Ні.

Не було ніякого?

Ніякої годівлі не було, ото прийшов з доми, якшо мати замотає там якусь в торбину, укіне туди до книжок, хай бог милує.. А грязні, вай, хай бог милує.. А! А як, я як на великій перерві, а школа була тут, вже я був вищий, школу построїли, школа велика була, вже 7 класів було в Стрижівці, то я на великій перерві — се 20 минут, хата наша була отам, перша була звидти, на великій перерві біжу сюди, поїв і біжу назад, якраз справляюсь на звінок, на лекцію. А то там, мати або сало вкине, або корова там єсть, то маслом намастить кусочок хліба, отаке ото, нихто нам не варив, ни пік нічого. 

А в селі церква була?

Була.

І..

Нє, як при совєтскій власті, вона була, вона й зараз є, але не те. 

Закрита була?

Була закрита, там стояли, там було комова колгоспна, зерно туди возили, а при німцях, німці, як уже сюди зайшли, то були коні там стояли, німецькі. Вона зара ше стоїть ця церква. То тут, то ше був, ше купал відсіль, звони ж там були великі і цей купал спереду туди був ше, спереду оставсь ше од вулиці, а там звони, то великий купол такий, звони були. Позабирали звони, розібрали це все, то таке. 

Познімали звони?

Познімали, да. А! А там, а христа як ламали того, то дядькі: один виліз, прив’язав хреста, сюди верьовку, і другий туди, і гуртом тягнули сі нагнули, той туди і так тягали, одломали і все от таке.

Це місцеві робили? 

Місцеві. 

Місцеві, місцеві. Нема вже їх нікого. Те й шо робити? Нема.   

А ви вдома там, Різдво, Великдень, святкували?

Обов’язково, обов’язково святкували, даже мови нема, даже ходили колядувать. Хоча й забороняли, але ходили, ходили. 

Ходили тако по своїх?

Да! Ходили, я ходив! А шо ж.. Торба, там кинуть тобі пиріжка якогось або цукерок, це мало шо, якогось пирижка вкінуть, там то, якусь булочку, а ця, а ці хазяї, шо я кажу, шо там начинався колгосп у їх, у їх бджоли були, ну, жили непогано, то вони пекли медянки, ото ми туди ж бігли, як бігом, щоб цю медяночку як як захватити.

Скажіть, а ви про цей голод, потім уже, після тих подій от говорили, згадували між собою чи нє?

Обов’язково, ну як його не згадувати? Це страшне діло було, шо це! 

А не боялися розказувати? Чи ви так тільки між собою?

Боявсь, зара й то, це тоже я зара розказую, але чорт, вже мені всьо ровно, шо тут осталось, шо вже до, скіки, півтора місяця осталось до 98 років, півтора місяця лишилось. А буде 98 років, всьо, отаке. Оце таке.

Так, а як ви думаєте, яка причина цього голоду була? Чого так сталося?

Причина то, шо не хотіли іти в колгосп, це в 1933-му році.  Забрали все і все забрали, шоб то ото мусіли йти в колгосп. Голодні були, повимирали, а це ж не, я не знаю, як, я його не щитав, але потом вже було статістіка, шо 7 мільйонув вмерло з голоду, в Україні, 7 мільйонув, це не 7 тисяч, а мільйонів. Потом началася вже, жить вже так, ну, начали, їсти було, хватало, все такого, шо роскошу такого, не було, а латки, тут латки ззаді, так як хвари, усе геть. Но а їсти хватало. Шо кабанчика тобі вже там, зерна більш давали.. На тобі в 1937-му році началася репресія, репресирували там, вночі поприходять, позабирають людей і на цей день. Так мій батько тоже попав туди, в 1938-му році. 12 лютого я робив шофером в Коростишеві, а він пішов на вихідний. Це зима, то ж зара автобус, треба було ж пішки йти, то він був в квартірі, а це прийшов на вихідний, у неділю, 12 лютого, 1938 року батька взяли, був камера, була там, забрали, те все геть забрали, ну, од машини і на цей день не знаєм де. Кажуть, шо застрелили десь на Гуйві, в Житомирі, їх постріляли перед самою війною, от. 

Не знаєте? Нема ніякої інформації?

Ниякої інхвормації. 

А мама як далі жила?

Ну, мама з нами чотирьма була в колгоспі. Я закінчив 7 класів у 1939 році, а старший брат учився в Житомирі, деревообробний тєхнікум, це вже столяр там..  Це тре було учиться та учиться, а тре було ж ресурси, шоб на квартіру заплатить. А я вже пішов на агронома, здав. Думаю піду агрономом. На Крошні, і зара, там він цей інстітут і зара є на Крошні.  Тоже, ну шо ж, побув 2 місяці, платить нічим, хазяйка каже: «Всьо». Ото я вже приходжу додом і начав матері помошніком буть, пішов у колгосп, мати мені пообматує ноги, онучами, зимою, шоб не померзли. Було мені вже яких 17 років. Потом вже трошки шось купили. Мене поставили возить горюче до трактористів, горуче, запчасті, всьо, їсти, якщо цеє женщіна зварила — треба завести цюю женщіну до каждого трактора, поїв, так. Оце таке.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду