Місце запису: село Іванів Калинівського району Вінницької області;
Дата запису: 21.08.2020 року;
Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Респондент: Здзінська (Усова) Віра Тихонівна, 7 листопада 1923 р.н., народилася в місті Янів Калинівського району Вінницької області;
Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору респондент проживав у селі Іванів (стара назва – містечко Янів) Калинівського району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
А розкажіть, будь ласка, як вас звати?
Ше моя дівоча?
Да.
Усова Вєра Тихонівна.
А потім змінили на яку? А зараз яка ваша фамілія?
Здзінська, Здзінская Вєра Тіхоновна.
А розкажіть, коли ви народилися?
1923-го року 7-го листопада.
А де народились?
Га?
Де народилися?
Де я народилася, мої батьки самі з Білорусії були. Вони приїхали сюди на роботу, батько то став працювати бригадіром на путі. Була узькоколєйка тоді, поїзд ходив не широкий, а узькоколєйка. І батькові дали квартіру ну на путі, знаєте, не в селі, а в будці, тамо. З Каліновки до Іванова, напротів Павлівки була ця будка і я там народилася. 1923-го року, 7 листопада.
А як батька звали?
Батько мій – Тіхон звався, Вєра Тіхоновна.
А по-батькові його як було?
Тіхон Прокопійович.
А маму?
Мама з дому була, її фамілія була Сівко Олімпіяда Сєвастьяновна, Ліпа її звали, Олімпіяда Сєвастьяновна.
А розкажіть, що ви пам’ятаєте про 32-33-ій рік?
Ну 32-ий, шо я можу ше пам’ятати, я ше тоді ходила вже в школу. А 33-ій, шо я можу пам’ятати, в 33-му мав бути випуск, ми мали з’явитися в Калинівку на випуск, в 6-ть часов утра мене мама розбудила, вставай, йди на станцію, узькоколєйка тоді була, а не широка, поїзд ходив узькоколєйський. Я встала вже всьо. Каже: «Поїдеш в Каліновку, сьогодні встрєча випускників Калинівського району».
То це ви за 43-ій розказуєте, а я кажу за голод, 32-33-ій. Голод був в селі в 32-33-му?
Погано було… Пішла на поїзд, поїхала в Калинівку, там зібралися всі випускники, вдруг об’являють войну. З нами провели бесіду, хлопців в воєнкомат позвали, а ми додому поїхали, тай всьо. Отаке було, я пам’ятаю.
А батько в колгоспі не працював, не ходив в колгосп?
Батько мій працював на узькоколєйкі на путі, бригадиром путі, де ремонтують путь, отам мій батько працював. Він був білорус сам.
А мама?
А мама ніде зразу не працювала, а як вже потом стала перемєна всьо, то погнали їх тоді працювати в колгосп, вона бураки полола, бараболю, вобщєм всьо працювала мама. Тай всьо. Отаке було.
А коли це маму погнали в колгосп, це які роки?
Я не помню якого року, я не можу, знаю, шо погнали тей всьо. Вона пішла, ходила каждий день, на роботу приходили звали. Тай мусіла йти. І всьо. Хоч, не хоч, а йде.
А чому мусила йти?
Га?
Чому мусила йти?
Шо?
Каже, чого вона мусила туди йти?
Потому шо було таке, правітєльство нове, трудно було, тей мусіла йти.
А звідки було це нове правітєльство?
Ну з району, я знаю.
Прислали сюди з району? Чужі були?
Да.
А куркулі були в селі?
Були, були такі часть людей, які володіли великою кількістю землі, знаєте, хазяї були. Серед народа біднішого були командували, тей всьо. А люди бідні ходили робити, тай всьо. І мали тоже городи мали, но погані, погано жилося, шо ви хочете.
А розкуркулювали?
Да. Шо хочте було, і землю забирали, і хазяйство забирали, розпоряжалися людьми як хотіли, тай всьо. Таке було. Були багаті, то ті командували, а бідні мусіли підчинятися, шо зробиш. Мусіли йти і в колгосп, і куди хоч, таке було нове правітєльство, нове життя. Тай всьо.
А голодовку ви пам’ятаєте?
А хто її не пам’ятає? Дуже пам’ятаю, батько мій робив на путі, був бригадіром путєйським на желєзній дорозі, давали якісь копійки, якусь зарплату, там бідно получав. І був, пайок був, хліба якогось там давали, тако всьо. Дуже мало. Ну якось так ми ше ну з ним жили. А вобщє то люди були, які не мали ніде, нічого, ні заробітку, ні прожити, тай не витримували цей рік голодовку – помирали. Кажен день були, тамо на цвинтарі, похорон, а ми жили, я жила з батьками, ми жили на Орсівській вулиці. Орсівська вулиця – це знаходиться там, де зараз желєзнодорожній магазин і перша хата злєва була моїх батьків. То ми жили коло цвинтара, то там ями ті були каждий день копані і лежали люди в ямах і не в гробах, а й так кидали. Всяко було, це шось було страшне тоді. І всьо, помирали люди з голоду, тай всьо. Ой, тяжко даже вспоминати, шо зробиш. Це 33-ій рік був голодний, голодовка була. А ми так ше якось, батько на желєзній дорозі був, то якось город мали. На городі мали ну шо трохи поїсти, тей так і вижили ми. А потім пройшло время, вже зміни всякі пройшли государству, а батько мій був з Білорусії, то не дуже й уважали. Батька забрали мого і судили, дали йому 5 років цего, ну тюрми, і потім 3 роки виселки. Знаєте, вислали його, Котлац, город десь в Росії, він там цих 3 роки відбув бідний, вернувся назад, вже на роботу не брали, так вже і жили. Город був вдома, корову тримали. Мама бідна мусіла, тоді, як була голодовка, ходити хоч не хоч в колгосп на роботу, понімаєте. Кажний день ходила. І тоді там і бараболю, і бураки, і шо хоч обробляла. А платити так, як Бог дав, тей всьо. Ну якось батьки вижили мої. Ми вдвох були з сестрою. Була моя сестра – Галя, нема вже її померла, старша. Тей так, а батько мій відбув виселку свою, бо ж засуждьоний був, це ж його здали, ну як білоруса пришили йому всяку політіку, його вислали, в цей Котлац город, він там відбув 5 років, тоді 3 роки пораженіє прав считалось, то дали, приїхав. Він вже більше не робив, вже ніде. Помер бідний тей всьо. Білорус, похавли на Україні, там же рядом, через дорогу цвинтар же, я ж вам кажу, де ми жили. Перша хата на Орсівській злєва, там мої батьки жили. Батько помер тай всьо, а мама осталась з нами, потом в школу пішли, а в школі тоже косо дивилися на мене, бо була дочь врага народа, знаєте, в комсомол не приймали, а я вчилась добре. Я кінчила середню школу на відмінно тоді була желєзнодорожна школа це, от. То я кінчила ту школу желєзнодорожну. В школі була, в комсомол не приймали – дочь врага народа, де на роботу – дочь врага народа, це теж було після важко жити, ви знаєте. Будним людям хто, чиї батьки пострадали при совєцькій власті, ви знаєте, а мій батько був такий рядовий, колгоспний, потом пішов, робити ж треба. Зразу на желєзній дорозі, в партію не приймали, так він і остався такий собі, тай всьо. І помер бідний, і похований тут на цвинтарі. А потом мама ше була, так і осталася колгоспницею. Померла тай всьо. А потом як я вже була в школі, кончала, на 5 вчилась, кончала, в комсомол не приймали – дочь врага народа, знаєте. Тай всьо. А я тоді, аж потом поступала, в інститут не можна було, то я пішла в Тульчинський технікум, культпросвєт кончила. В школи не приймають на роботу ніде, бо дочь врага народа, знаєте, було дуже трудно тоді, ну після войни, шо це ми такі були, от і всьо. Так потом уже кончила цей технікум і пішла в бібліотеку, то я 40 років стажу мала до пенсії. Є в мене десь ця бумажка, от 40 років пенсії. Давали ці копійки тей всьо. Отаке життя було колись. Тей шо зробиш.
А ховали людей, які від голоду померли на цвинтарі, чи ше десь в іншому місці?
Шо?
Цих людей, шо від голоду мерли, ховали на цвинтарі?
Ой, тоді бувало, викопають ці ями стояли, там люди лежали, ше й не закопані. Було, шо не в гробу ховали, а в яму закопають, тей всьо. Отаке було, я, як пам’ятаю, так страшно, бо ми ж жили рядом, через дорогу цвинтар тамо, на Орсівській вулиці, це наша хата була, друга хата була Нестора Пилипенка, то він вибрався на Поштову, третя була пекарня там вона вже не робила, потом була хата Манзія, Кантицьких, потом Підскорських, потом желєзнодорожній магазін був, а це така там були, ця вулиця Орсівська називалась. Організація робочого снабженія, то це магазін там такий був, коло станції.
А пам’ятаєте фамілії цих людей, шо від голоду померли?
Ой, їх стільки помирало, кожен день там лежали в ямах, шо. Я знаю, я вже й не знаю. Нагадувати треба. Напротів нас жили Волянські, в них родичі і тепер є в Яневі, Волянські є? Га?
Є.
Ну то Волянські там помирали. Байкука там жив тоже. Манило жив, Панас жив, Панас жив, його жінка Мокрина була. Були Костики, помирали, на них казали Манило чи як, я забулася вже. Були такі люди, шо помирали і їх вивезли вже туди на цвинтар навіть без гроба. Ями викопають, закопають, тай всьо. Оце таке було. Як було шо яму викопали, туди кинули тай всьо. Ой життя було, жудко дуже, страшне. Поки трохи якісь зміни прийшли, знаєш. Тоді головою, хто це був, Тищишен, був раньше головою.
Це в 33-му він був?
Да, чекайте, да. І ше був, хто це ше був, я вже забулася, то був, жив напротів нас через дорогу, ой, як же ж його фамілія, я забула. Хай, згадувати ті роки не можна, дивитися, шо кожен день на підводі привозять людей на цвинтар, яму викопають, туди в яму тай всьо. Хіба це можна було так робити, як по вашому. Без ніякої ями, закопати туди, як скотину, бо. Таке шось робилося, чекайте, хто це був головою тоді, Тищишен був, да, він жив на Деповській вулиці. А потом хтось другий був, чекай, я забулась, чи не Кривогуб, забула. Ой, страшно було. Шо це привозили цих людей, як скотів, на підводі, без гроба, без нічого, в яму закопували, хіба так можна, га. Жудко дивитися, а ми там жили коло цвинтара, я ж вам розказую. То там весь час, люди не бачили шо робилося, просто цей був 33-ій, а я родилась в 23-му, мені було 10-ть років, 11-ть і так далі. Отаке було, Боже, як нагадаю.
А це виходить, підвода їздила і цих людей збирала, да, що від голоду померли?
Їздила по селі, збирала на підводу, тай везла на цвинтар.
А хто це їздив на цій підводі?
Я вже не помню. Якись Маніло, казали, Костик, Маніло, їздили.
То йому за це шось давали, шо це він їздив?
Га?
Шось давали йому за це що він їздив?
Я не знаю. Я вам не скажу, бо не знаю. Шо йому там давали, знаю, шо привозили, тей закопували, без ніякого гроба закопають, хіба так можна, га, скажіть.
А скажіть ше, як часто приїжала, кожен день ця підвода приїжала з мертвими?
Як?
Кожний день підвода їздила?
По селі?
Да.
Їздила, назбирають цілу підводу, тей везуть. Ой, шо робилося.
А активісти в селі були?
Га?
Активісти були в селі?
Як ви кажете?
Активісти.
Були, були. Були, такі, шо людям з земльою строго було. Ви знаєте, шоб дати людині участочок, шоб шось посадив, шоб голоду не було. Було дуже, ну так страшно, понімаєте, жудко, землю дуже тоді, ну було строго дуже, да, було. І гнали на поле, я помню, моя мама не була ж колгоспниця, білоруска, але тоді мусіла йти на поле, гонили на поле. Тай всьо. Тай люди ходили. Шо зробиш, мусиш іти, ой, пережили ми. Хай Господь Бог, не забудеться ніколи це дивитися, як кожен день возили цими, цих людей на підводах, це жудко дивитися. Боже. Шоб це привезти людину, в яму скидати і поїхали, га, хіба так можна, без гроба, без нічого, як я нагадаю.
А були такі люди, шо…?
Були, чо нє, всяко було. Але мусіли, заставляли і мусіли йти. Робити мусіли йти на поле, тай всьо. Строго було дуже так, шо зробиш. Було потом вже, переміни були, а зразу було, то жудко.
А не ходили нічого міняти на їжу?
Ходили, чо нє.
А куди?
А я не помню, кругом, де хочеш ходили, шукали куска хліба, шоб з голоду не померти. Голодовка страшна була. Кругом валялися погибші, померші з голоду, тай всьо.
А шо саме міняли?
Люди міняли бідні. А міняли, ті хто мав землю, участки, знаєте, такі хазяї, позаводились тай мали, тай міняли.
А шо міняли, ну, наприклад, шо носили, шо отримати там кусок хліба?
Га?
Шо носили міняти?
Як ви кажете?
Шо носили міняти, шо саме міняли? Ну може одяг якийсь, чи якійсь речі, що міняли? Наприклад, хустку можна було поміняти на їжу?
Міняли, не дуже хотіли цих курток і це всьо. Йшли по цені, знаєте, не то шо.
А шо хотіли за хліб?
Я вже не помню, я вже забулась, бо шо ж, це ж був 33-ій рік, мені було 10 років, то.
А на поле колоски збирати ходили?
Потроху ходили, но трудно було, бо не дуже давали. В нас в моїх батьків, то був город, на городі була бараболя, було трохи жита посіяно, то було. То так і вижили в голодовку. І всьо. І хай навіть страшно згадувати. Ой.
А за хліб може золото хотіли чи срібло?
Всяко було, всяко було.
А торгсін був?
Га?
Торгсін.
Шо?
Торгсін був? Чули про таке торгсін? Ви сказали в нас тут був магазин в той час, так?
Так.
А шо в тому магазині було?
Шо хочте там було.
Це 32-33-ій рік?
33-ій да.
А шо можна було там купити в магазині?
Та, я знаю, я не помню, вже добре не помню, але я не ходила, а мої батьки тоже не дуже ходили, бо не мали за шо ходити. Я помню, да.
А чий це був магазин?
Я вже не помню. Була пекарня чиясь собствена, туто зразу, пекарня ця була по-моєму Крижанівських якихось там, часніки були, да, я помню вона так, а потім вона закрили її там, тай всьо. Вона стояла, стояла, потом, поки не розвалилась, да, була така пекарня.
В якому році закрилась пекарня?
Я точно не можу помнити, я вже не помню. Раньше по-моєму закрилась, ше як голодовка не кончилася, закрили вони, це вони в Яневі жили ті люди. Закрили тей всьо. Тей не стали пекти хліб.
То це станція була окремо від Янева?
Холонєвська?
Но ви виходе на станції жили, а ви кажете, а вони в Яневі жили, то це було окремо?
Як-як?
Ну ви кажете, шо ви жили на станції.
Ми жили коло, вулиця ця була Орсівська.
А вони в Якеві?
Га?
А вони жили в Яневі?
Хто?
Ті, хто пекарню тримав, Крижанівські?
Десь вони тут жили, да.
А люди від голоду пухли?
Страшно, шо робилося. Пухли і валялися на вулицях, шо ви думаєте. Всяко було, і мертві валялися, і пухші валялися, всяко було. Страшно було ходити по вулицях, не дуже люди ходили. Такого ше, не дай Бог, хай більше ніколи не повториться, бо таке було, Боже, Боже. Ну і строго тоді було, ну і міліція ж тоже була тоді. Всьо. Не вкрала, а лазили, крали, шо зробити, бо ж хтіли прожити, всьо тоді було, і убійство, і, я помню, всякі вєщі були. Ой, Боже, Боже. Хай ніколи вже більше не повториться в житті таке.
Чому було страшно ходити тоді по вулицях?
Ну тому шо всяко там було. Продукти, як шось десь купиш, чи шо там, з продуктами не донесе, бо заберуть, а можуть убити. Всьо було. Тоді дуже було страшно, знаєте. Тому шо були случаї вбивств, всьо було, шо хочете. Тді не можна було, не дуже люди ходили. Тай всьо.
А вам дозволяли на вулицю ходити з сестрою?
Га? Ми нікуди не ходили, ми сиділи вдома, ховалися з мамою тай всьо. Ми сиділи собі вдома, тай всьо.
А де їжу ховали люди?
Га?
Ховали їжу де?
Я вже не помню, десь мама ховала, я вже не помню де. Прожили тей всьо.
А до вас додому приходили, шукали їжу в ті роки?
Приходили, чом нє. А ми шо, мама десь ховала, шо, закопувались десь, не знаю де. Приходили а як же, всьо шукали. Таке було. Було всьо.
А скільки людей ходило?
Я вже не помню.
А хто це був?
Люди ходили тай всьо.
Місцеві?
Да, свої сільські. Свої сільські ходили. І всякі бувало ходили, які хоч, і прієжджі, і свої. Я вже забулась, це скільки років.
А сироти були в селі?
Як?
Сироти, ті шо в них батьки від голоду померли?
Чом нє, були.
То ш з ними було, де вони були?
Де в селі, а де, десь їх забирали. Тай всьо. Всяко було. Тоді толку не можна було ніде вивести, ні живим, ні малим, ні великим. Тай всьо. Старі не мали чим молодих годувати.
А ясла були?
Ясла. Шось я вже не помню. По-моєму там на вигоні були. Да, але так їх не дуже тих бідних дітей забирали туди. Вони ходили-ходили поки не помер, тай всьо. Таке було, не дуже государство цікавилося, якось так було страшно дивитися. Боже, Боже. Шо валяються і діти готові, і батьки. Як нагадаю то, це ж скільки років пройшло. Боже, Боже.
А в школу, ви коли пішли, в якому році?
В школу, я знаю, я вже забулась в якому, але кончила я школу в 41-му році. В 41-му році у нас…
Це ви скільки класів закінчили в 41-му?
10-ть класів я кончила в 41-му. І рано в 6 часов утра мама мене збудила на поїзд в Каліновку їхати. Мала бути районна зустріч всіх випускників. Я значить збираюсь на поїзд в 6 часов, узькоколєйка поїзд ходив, збираюся їхати туди в Каліновку. І тоді було менше учнів, знаєте, по школах, по селам. Збираюся їхати я, всьо. Нас було, помню, шо було радіо і часи були. І об’явили по радіо, в 41-му році це ж було. Я кінчила 10-ть класів в 41-му война почалася. Об’явили ранком войну. Мама мені каже, шо войну об’явили, куди ти поїдеш. Кажу: «Поїду». Пішла, так і поїхала. Ми зібралися, провели з нами там бесіду. Нас, дівчат, додому, а хлопців забрали в воєнкомат, тай всьо. Тай почалася война. Боже в 41-му, аж в 45-му кончилася.
А коли була голодовка, то в селі церква була?
Га?
Коли голодовка була, то в селі церква була?
Хто?
Церква.
Церква була. Була, а чом нє. Но шо з тої церкви толку було. Була.
А ходили в церкву?
Ну тоді мало, це в 33-му році було. Така голодовка була. Ну ходили там по-трох душ. Ті вже, хто привик, знаєте, старі ходили. Тей всьо.
Дозволяли в церкву ходили?
Я вже забулася. Чи не дозволяли, чи дозволяли. Знаю, шо ходили люди. По-трох, моя мама така була, ну, як сказати, не, ну тоже знаєте. Вона булоруска була, з Білорусії, тоже вєрующа була, знаєте, вона тоже, но вона рідко ходила, знаєте. Ну люди ходили, бо це ж рядом церква була, ше тоді, а хата наша, ви вже представляєте, де була, я вам розказала.
Да.
Оце, де Орсівська вулиця, знаєте, де?
Да.
Де магазін желєзнодорожній. І злєва, отак вона йде ця вулиця, вздовж, тут путь широка внизу, знаєте, от було озеро внизу, це широка путь, а тут вулиця Орсівська, а тут цей цвинтар через дорогу, знаєте, це йде Орсівська вулиця, а осьо пішов коло цвинтара на вигін дорога, знаєте, о, то тут уже був цвинтар, це тут, от. Жудко, шо було. Боже, Боже.
А чого був голод?
Га?
Чого люди голодали?
Я думаю, шо якась може, я баба стара, шо я можу понімати, якась політіка партії така була, може якась постанова, зімни якісь в государстві, знаєте, всьо ж може бути. Та була, може десь колєктівізація, може десь землю в людей позабирали, не бул де садити ці якісь, всьо могло бути. Це політіка, це треба знати, знаєте, шо було, тай всьо. Нема людей, вимерло не мало.
А в селі багато вимерло?
Ну шо я можу знати. Багато, багато. Нема шо казати. Бо кожен день були, ше не одне, не двоє, а … валялися кругом, і по вулицях валялися, знаєте, і на цвинтарі, коло могли, і в могилах, і по вулицях тоже було. Там дивишся лежить, там лежить, в общєм таке було. Жудко, я вже була, вже розбиралась, бо вже було 10-ть. Це було мені в, я родилася в 23-му, 10-ть вже, ну в общєм, я вже розбиралася, шо таке і не дуже ходили, сиділи по домах, ховалися, мама не пускала нікуди, тей всьо.
А в вас родичі в Білорусії лишилися ще, були?
Да, там осталися. Ми вже тоді з ними не дуже связь тримали, знаєте. Батько помер потом, мати померла, ми в Білорусію не їздили з сестрою. В багато років може там раз їхали і вони так само до нас.
А там голод був?
По-троху був, но не так. Я вже забулась, но був вже потом по-троху, то, но більше в нас було, знаєте, тому шо в нас було новий розпорядок земель, знаєте, людям робота нова була, відношення до людей зовсім інакше було, тей була голодовка, політіка інача була, знаєте, в государстві, появилися колгоспи, землі позабирали, тей таке-го тоді було, інача політіка тоді була зовсім, тей всьо.
А що їли, коли голод був?
Тако ше остатки, якась картошка була, ше було, а в моїх батьків був город. Був город, була картошка, десь якась зернина колись була, тей так вижили. Ми всі, нас з сестрою було двох і мама була, батько був. Батько помер потом аж після.
А як сестру звати?
Галя.
А якого вона року?
Я 23-го була, а вона на два роки чи на три старша мене. Вона раньше кінчила 10-ть класів, як я, Галя. Потом померла. Зара є її родичі в Яневі, є по-моєму. Но ми не родичаємося, бо я вже нікуди не ходю, вже стара баба, такі вже роки, куди я вже піду, чи до мене, хто прийде. Козєльська її фамілія, чули таку в Яневі? Козєльська Галина Тихоновна, в неї був Вітя син, Козєльський Борис був. Чули таких? Це її діти були, Борис і Вітя Козєльські. А мої були Едік самий старший Здзінський, Здзінський Едуард Генріхович, батько його був поляк, Едуард Генріхович, Здзінський Едік, Едуард Генріхович, от. Потом була Здзінська Нелля і був Здзінський Олєксандр. Олєксандр помер нема, Едік помер нема, тоже вже. Старі були.
А ви потім про голод згадували?
Ой, ми ніколи про нього не забували. Як, ну ми в період голодовки, то якось вижили, на городі шось ше збереглося, було там, батько ше був на желєзній дорозі, то там якісь копійки давали, то ше. Згадували всю жизнь голодовку, чо ж не згадували. Те й всьо. Але тоді якось так, якась була політика в партії нашої, я, наприклад, не розбираюсь, но шось іначе було, я не знаю, шо таке було, хто це таке затіяв, зробив, не знаю. Чи це так спеціально було, чи це случайно, случай такий, але потім всі люди не забували. Вєк, хто прожив отак, остався живі, то всігда згадували і проводи згадували голодовку покойників. Таку всю жизнь ніхто ніколи не забуде історії і люди не забудуть, шо ви думаєте. Таке, га, шоб так люди мерли, як скотину ховали, га, возили в яму закопували, як, вибачте, як скотіну, собак, га. Без гроба, без нічого, яму викопати і закопати, хіба так можна, га. І така політіка государства була, чи шо, шось таке не знаю, не знаю. Ой, ваші батьки тоже помнять? Да, а остались живі?
Це вже наші не батьки, це прадіди і прабаби.
Да. Хай Господь Бог бороне.
А скажіть, а в 46-47-му був голод, після війн?
Такий менший, но був все одно трохи. Ше не розжилися добре, ше придержували, знаєте, політіка була така в государстві, тай всьо. Так не розрішали дуже людям розігнатися, знаєте, тай всьо. Тай мучилися люди бідні, шо зробиш. На роботи не було, де встроїтися, заробити. Всьо було. По колгоспах тоже таке було. Тай всьо. Моя мама була ж не колгоспниця, але на роботу кожен день гнали, в 33-му році. На роботу, гайда, на поле, та й мусіла йти, йшла, а шо ж, боялася, шоб не загинути. Нов она в колгоспі, потом не робила, а в період той сумашедший, то ходила бідна, на бураки і куди хочеш. Ваші тоже батьки ходили, да? Ви янівські тоже, чи слободецікі?
Прадід мій – Красуцький, пам’ятаєте таких.
Помню, чо ж нє. Таких помню, таку фамілію помню. Їх нема вже ж, де вони вже можуть бути? А тоді ж вони вижили, бо він шо займали таке мєсто положне, да. А зара ви на якій роботі, в сільраді, да?
А зараз ми в музеї працюємо, в музеї Голодомору.
А він де, при сільраді, нє?
В Києві.
В Києві?
Да. А скажіть, будь ласка, а ви сказали, шо в ці роки колективізації, 32-33-ій рік, відношення до людей змінилося, а як воно змінилось це відношення?
В 32-33-му?
Так, оця колективізація, як відношення змінилось до людей?
Не знаю, я вже забула. Це 32-33-ій, це мені було 10 років, гнали на роботу, як скотину людей, тай всьо, я не помню. От я тіки помню за, ш заставляли робити, знаєте, і не дуже землю давали, не дуже, ну давали людям всьо, а до роботи гнали, як скотину, тих, да, я помню. Таке було, як мама моя була не колгоспниця, нічо, нічо, але приходили, виганяли на поле йшла, а як прийшлося розсчетка, то як Бог дав, нема. О, пережили ми той період, хай Господь Бог милує. В таком возрасті вже я живу і я його ніколи не забуду, буду помнити, шо. А ми там рядом ше жили, то боялися вийти, бо там цвинтар же рядом, через дорогу перейшов тай цвинтар. Ями викопані, викопають люди, прийшли тай кидають туди, без ніякого гроба, страшно.
А чи були випадки людоїдства?
Було, хватало, було тоді, чо ж нє, і дітей їли, і яких хочте, я помню, шо случаї такі були. Я помню, шо були, но це вже ж забуті. 23-ій, там 70, а тут ще скільки років. Вже пошті, он скільки мені вже. Ой, помню всьо, не забуто нічого, такі вєщі не забуваються, ви знаєте. І хай, і страшно згадувати, Боже, Боже. Хай воно ніде більше не повториться, нікому.
Як ви думаєте, зараз людям треба знати, шо таке було?
Це дуже треба знати. Дуже. Нє, шоб їм розказували, шоб вони таке пережили нє, нє, такого не треба, шоб воно повторилось, нікагда.
А чому їм потрібно про це розказувати?
Га?
Чому потрібно про це розказувати?
Ну шоб люди, якісь були такі, шо розумні, сознатєльні, шоб знали, шоб не натолкнулися на це саме, на цю саму трагедію, шоб таке не повторилося, шоб не повторилось більше таке ніколи. Бо це ж ужас один, га. Шоб це людина, яка цілий вік проробила, трудилась і померла з голоду, хіба це можна. Нізя такого. Треба, шоб такого ніколи не повторилося більше. Шоб люди сознатєльні, розумні були, Боже, Боже. І не забували за такі вєщі. Шо всьо можна забути, а такі вещі ніколи не забуваються, дивитися на таке, Боже.
А скажіть, ви сказали, шо після ви завжди згадували цих померлих, там, коли люди збирались, згадували всіх, всі пам’ятали, а між собою люди когось в цьому звинувачували?
Як?
Чи когось винили люди в тому, шо так сталось?
Кого?
Ну когось винили чи нє?
Ну канєщно, вони між собою десь, всьо було, но боялися люди, бо це ж страшно було, було страшно просто.
Боялися люди говорити?
Канєшно боялися, а шо ж, боялися говорити, шо голодовка, шо нема шо їсти, шо нема як прожити, боялися це питання піднімати, потому шо їх скоро би прибрали. Було таке, було, шо боялися люди, шо зробиш. А ви не помните, ваші батьки не помнять, ну родина ваша не помне, чи помне тоже? Вам розказують, правда?
Я з Донецької області, мені дуже не розповідали, в нас такого не було наче.
Як ви кажете?
Я з Донецької області і там такого наче не було, ну не так воно було, там були ці заводи.
Ааа.
І там по-іншому було.
А ви де, хіба ви не тут народились?
Нє.
А далеко десь?
Донецьк.
Га?
Донецьк.
Далеко, да?
Донецька область.
Донецька?
Так.
Там не було такого?
Ну може не кругом, там, де саме мої були батьки, чи діди, наче не було, ну або може не розповідали мені.
Да, ну вобщєм, чого гворить про це. Знаєте добре, правда? Ну шо зробиш. А то це просто, як я нагадаю, то це ж страшно було, жудко вийти надвір.
А скажіть, будь ласка, до створення колгоспу, люди чинили опір цій владі?
Як?
Опір чинили люди, владі цій? Хто заганяв їх в колгосп, відбирав все, люди чинили опір? Протестували вони проти влади?
Да.
А як?
Я знаю, всяко було.
Ну шо там, може вила брали і йшли до них, чи шо робили?
Га?
Кажу, може якісь вила брали чи палиці, чи шо робили?
Ну не знаю, ш вже, я вже не помню, шо вже там робили. Но не дуже вони хтіли здати землю, не дуже хтіли вони ці колгоспи і нічо. Було.
Було таке, шо шось погане комсомольцям робили люди?
Як?
Комсомольцям робили шось погане люди? Було таке, шо люди до комсомольців шось погане робили? До комсомольців шось говорили чи погане їм робили, чи били їх?
Всяко бувало. Шо ви хочте від мене. Збиралися і, напрімєр, в селі їх гонили десь туди, а вони зібрались компанією і протів виступили, сказали, знаєте, було таке, чом нє. Всяко було. Але не могли вони зразу виступити протів, ліквідірувати це всьо, знаєте, ці колгоспи, це всьо. Беріть стуло, сядьте.
Добре, дякуємо, вам велике, шо приділили час, що розказали.
Га?
Дякуємо, що розказали.