1. Дата запису: 4 вересня 2020 року;
2. Місце запису: село Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області;
3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Федюк Раїса Петрівна, 27 листопада 1927 р.н., народилася в селі Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області.

 (При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Федюкіна Раїса Петровна.

Якого року народження Ви?

27-го первого ноября.

Розкажіть, будь ласка, про свою родину – маму, тата.

Мама моя – Мірянова Мара Івановна, батько мій – Петро Алексєйович Мірянов не вернувся з фронту. Нас осталося четверо дітей. Одна мама родили дитину як вступали німці. В той день це родила. Зараз вона жива та дочка, 79-ть їй год. Оце таке.

А розкажіть, будь ласка, про 32-33-ій роки. Пам`ятаєте як розпочиналася колективізація, колгоспи?

Пом`ятаю. Так шоб усе підряд, то нє, но пом’ятаю, шо організовували колгоспи зразу маленькі «Красна Зірка» була. Ми ходила в ясла, ну в садок. Сестра тоже була у мене менша з 31-го году в яслах, заболіла, заболіла… і ми вже ходили це був 33-ій рік і варили якусь там похльобку з двоюрідною сестрою, вона була старша за мене на три годи. І один раз несли її, бо виключили її з ясел, а додому за баландою ходили, бо дуже ж великий голод був. і це в нас такий глечечок і наливали тій сестрі тої юшки. І ми це шли ці два пальці вмочаємо і облизуємо, там нема каші одна вода. І не один раз, і не один день ходили, і в один прекрасний день був дощ спотикнулися, розбили той глечик вилилася та юшка. Ми полягали і все випили з землі. Оце таке в нас було життя. Це я знаю. Ше можу вам розказать про маминого двоюрідного брата. Мама його вмерла, це голод,  а він остався один. Ми жили близько, одна хата коло хати… а вмирали в голодовку… возили возами людей. Возили возами на кладбіще мертвих людей. І ми були там у тієї тьоті, вона прийшла і каже «гайда, Марфа» – це так звали мою мама. «Гайда побачиш бо приїхала підвода, а він ше дихає хотять забрати його на кладбіще. Пішла  з мамою, а вони кажуть «а шо ми завтра ше будемо приїжать за ним? Дихає, пока ше до кладбища та й вмре». Ну не дали їм забрать його. А мама каже «як умре тоді приїдете і заберете». Ну вони приїхали на другий, чи третій день він ше встав запер двері, заліз в піч, і в пічі вмер. Це я на свої очі бачила, на вуха чула, це правда-правда. Ну, шо тоді робить, він заперся, а запор був такий дручок  (показує) в дві дірки запихався в сінах. Не можна було його нічого одперти, шо робити. Вибивають вони шибку і вікні, і поилають нас… ше ту двоюрідну сестру мою вона на три годи старша за мене. Влізли ми туди. В хіта такі вікони високі. Вікони ви знаєте шо це таке? Скло під склом, а багато було на лепері в намальованих, то ми ж били те скло, поначепляли собі намиста на голову з тих вікон понавиймали. Ті мами кричать, Іван в пічі лежить мертвий ми не боїмося, бо він мертви. Набрали того намиста в кармани, ті мами кричать уже лозинки взяли до нас бить нас шо ж таке шо ми не одчиняємо. Вони чуб шо ми робимо  там дєло. Ну, і ж вже одчинили ми, получили багатенько лозинок і втікли. Так шо ми не бачили, я лічно не бачила коли його забрали, але забрали в той день і на кладбище завезли. Оце таке було.  Ше було, це мерла сестра моя ця шо три годи її було. Мама не хотіла шо її возом везли. Пішла до одної сусідки, до другої просить шо хай прийдуть твої дівчата, я їм похльобки оставлю шоб понесли на кладбище на носилочках. І через дорогу дєдушка зробив трунку, і це понесли. Несли, несли, донесли поскользнулися дощ, діти голодні. Пустили.. та дитинка випала з тої трунки, потім склали і знов понесли на кладище. Оце таке було. Не було кому, не було кому.  Но мама як мама не хоче щоб там дитину мняли між тими взрослими людьми. Оце так ми жили.

Як звали цю сестричку?

Ніна.

Як її фамілія?

Чоботорь Ніна Макаровна.

А брата Івана як фамілія?

Брата Івана я не знаю.

А мами його, яка померла?

Звали Настя.

А фамілії також не знаєте?

Нє.

А Ви кажете, шо несли своїй рідній сестрі похльобку, то куди Ви її несли?

Додому. Її виписали мали в садік, а додому отправили. Ми ходили в ясла брали її обід і носили додому. Оце я знаю на із уст оце все.

А було у батьків господарство корова, кінь?

Були. У нас була ряба здорова коняка, якась біловата коняка, і був реманент не весь вони спрягалися, но був. ми носили молоко я не знаю чи то вже був налог обкладений чи шо… по вулиці далеченько приймали те молоко. Там така очерідь була здавать те молоко. Но я не знаю чи то обізатільно… но видно ж обізатільно коли люди носили те молоко. Це в 33-му… ше не забирали корови. В нас була корова, в нас була коняка, де воно ділося я не знаю. Батько мого засудили  отправили в Ярославську область. Він там одбував якесь наказаніє не знаю яке. І вже утік з тої тюрми бо спух геть та втік з тюрми. А в Мишкині Ярославської області жила мамина сестра розкуркулена, чи їх туди вивезли, чи вони самі втікли я цього не знаю. Він знав адреса і втік це ж пухлий, із Рибинська в Мишкин. Та тьотя побачила його злякалася, вона не знала шо він в тюрмі. Він був пухлий і він її росить «Гашко, дай мені їсти бо я умру зараз я хочу поїсти», а вона каже « я тобі не дам їсти. Як будеш мене слухать, то будеш ти ше жить». І то вона все позапирала, де які крупи були, де шо. Там голоду не було. Хліба вволю не було, а це каша, картошка були вволю. Оце всипить мені ложку каші «оце з’їж», через три часа знов ложку каші. І так вона йому вдень добавляла по ложці, сама робила в прачечні. Заробляла гроші і вже дала йому, скільки він там був місяць чи два, і дала йому ше гроші на білет на поїзд, і на пітаніє додому. А він же ж з тюрми, то втік, но ніхто за ним не кинувся і він вдома ше трохи ховався, бо боявся. А до цього він робив у сільсовєті, він кончив чотири класи дуже гарно писав і робив там рахівником чи ким. І тоді ховався, ховався і пішов сам у сільсовєт, бо ну шо робити?! І трошки ця волна розкулачка… вже зерно позабирали. І його, Клопотовського Федю і ше одного чоловіка послали в город на курси бухгалтерів. І так він там вчився, і карточка в нас є з того мєста…

А це в якому році він вчився?

Я не знаю не буду вам казать, може на карточці там є.

Але це було до голодовки чи після голодовки?

Це було вже після голодовки.

А тато не розповідав як йому вдалося втекти з тюрми?

Він каже «я рішив так, там стояли вишки і там чи пулімьоти, чи гвинтівки, чи шо там стрилять там охранялося дуже» він каже «як я втік я сам не знаю, ото вийшов і пішов, і пішов, пішов». І пішов 14 числа зайняли, напали нас…

41-го в червні?

Да. 41-го. А він пішов 41-го 14 іюля. Це було наше останнє прощання він пішов і не знав шо родилася ше дитина, ні дитина не знала батька, ні батько не знав дитини.

А в яком році його засудили 32-му, чи 33-му?

Цього  я вам точно не скажу.

А до Вас до будинку приходили якісь чужі люди?

Приходили з шпичками, і оце як зайдуть, то скрізь шпичками штовхають щоб шось знайти. І бувала підійдуть… ми з братом сидимо на печі, а вони приходять «ви вже снідали?» «нє» кажем «дядьку не снідали», «а мама вже варила вам, шо варила вам?» «нічого не варила, бо ми підемо як роса спаде будемо рвать лободу та мама плециків нам напече». Ну нічого в нас не найшли, книжки викидали церковні були в нашій скрині. То це ми мали з братом що робить кажен раз, одні вийдуть другі заходять, а ми ті книжки перекидаємо.

То ці активісти час до вас приходили додому?

Вони не одні були, бо я їх не знаю вони для мені всі були чужі. Я тільки знаю сусідів, бо я ж мала була. А як зайдуть душ чотири-п`ять, то вони мені чужі, ну люди кажуть, шо то наші.

Місцеві?

Да. Я  не буду казать, бо я їх не знала.

А шо ви ще їли в голодовку?

В голодовку перед тим як тата мали судить, чи він чуствував чи знав, чи так всі люди робили, а не всі, то багато. Хліб, то був у каждого хліб був і ховали хліб. Наш батько заховав у трьох містах хліб, по скільки тої пшениці він поховав… і сказав мамі, це вже мама нам опослі казала це був секрет тільки тато і мама знали. На городі в одному мєсті в діжкі, вище сарая була в нас конюшня під дверима викопали те, а тоді од гори геть вибирали те та туди запихали в торбах тоже пшеницю. Не найшли там. І в нас була клуня, розібрали клуню,  а на кучі каміння і велике, і малі, куча здорова коло погреба, то він ше вибрав яму коло тої кучі в каміннях ше й там діжечка невелика. І сказав мама «шо не зачіпай до само весни, бо будуть знаки». А так по торбинках по пригорщі, то там, то там мама було на день порозкладає десь. То на вулиці у нас там пішов, то в пісок десь зариє отак ми вижили.

Це ви врятувалися завдяки тому, шо батько колись сховав?

Да. Да. А тої сестри моєї двоюрідної не було сховки, батька її раньше забрали і отправили десь на Соловки казали, туди десь в Сибір. І вона там може де ховала по трошку. І в неї був такий хлопець як я з 27-го году, і той хлопець бродив, не ночував вдома, бо голод був, і пухлий був, і вмер. І поховали його, викопала моя мама і його мама ямку, викопали коло курничка, занесли його і закопали. А сестра та Ніна осталася сама в хаті та я ходила до неї на ніч, вона мене брала. Бо всі робочі люди, які і мали… як вам сказать шоб правильно, ну може догадаєтеся. В марту місяці виїхала, весь колгосп вихав, далеко наше поле було аж до Бандурки. Поїхали туди там зробили шалаш великий обклали соломою, варили їм там їсти. Вони нічого не робили, бо ше був сніг, но правління… чи то було десь зверху сказано «шоб сохранить робочу силу». Вони там ті люди жили. І там жили мої сестри ця мама. А я в неї ночувала з нею.

 І багато там людей було?

Багато людей, да багато людей.

І їх там годували?

Да, годували. Варили я не знаю чи два, чи три рази їм там ту похльобку. І це шоб сохранить робочу силу, бо шо ж… повмирали люди.

А як звали цього хлопчика, брата Ніни?

Міша.

А фамілія його?

Чоботарь Михаїл Миронович.

Не знаєте якого року народження?

Такий як я 27-го.

А в селі людей розкуркулювали? Були куркулі?

Були. Були куркулі я не знаю чи вони справжні куркулі. Мого свекора і свекруху. У їх було три хлопці сила була велика. І цей мій свекор їздив два рази у год в Крим за сіллю, не тільки він і Ніни Макарівни батько теж їздив. У нас була одна коняка, а в Ніни Макарівни батька і в мого свекора була по парі коней, і ше в мого свекора ше були лошаки. То вони, як сказать, оце обсіються весною і їдуть за сольною у Крим. Привозять сіль, вже, обсапаються, пороблять роботи і тоді везуть ту сіль в Черкаси. А там стрівають каже люди за городом цілують руки і кажуть шо «давайте хоч потрохи» чи по стільки тої солі, шоб усі хватило, бо чогось не було там солі. Ну і вони ж їздили заробляли та й тоже була скотина було все. Наймитів у їх не було, з хати їх вигнали шестеро дітей було. Одна дочка була взросла вчилася в Львові, а то ше були менші. Ну які менші мій чоловік він 20-го году, а та була з 14-го году.

А вас з хати не виганяли?

Нас з хати… все де ділося не знаю. У Ніни Макаровни все не знає, а з хати ни їх, ни нас не вигнали. А їх, свекрів моїх вигнали з хати на улицю, заперли хату і троє… жила та мати з ними на улиці і троє хлопчиків вмерли на улиці. Тоді був  в нас в селі врач і взяв її до себе у найми.  І вона там наймитувала із тою дівчиною більше як десять год там жила.  Чи вони робили за харчі… робили дуже… я цього не скажу.

Бабусю, а Ви не знаєте як звали цих трьох хлопчиків шо померли?

Знаю.

 А скажіть.

Степан, Павло,  а дивись третій як… Денис наче.

Фамілію їх знаєте?

Федюкині.

 А по-батькові?

А по-баткові… це ж вони були Онуфрійові.

Бабусю, а не ходили в 32-33-му на поле збирати колоски, дозволялося?

Дозволялося і даже на городі запрещали своє, те шо було посіяно запрещали, але люди вмудрилася бо були голодні. Збирали колоски, збирали вдома… було й ми йдемо на город взяв там жито, тоді жито сіяли. Потеребив там колосок чи два, не віяв нічого в рот пожував та й… таке було.

А жорен у Вас не було?

Кого?

Жорен не було?

Та ворів… не зна.

Нє, нє, жорна

Жорнів, а я ворів бачте яка я (сміється). Жорнів у нас не було, но було в нас… В нас лічно не було, а через дорогу там в хазяїв було таке коліща шо крутили. То покладе мама ту жменьку пщениці і скруте та й в рукава ховали і скрізь ховали.

А як Ви думаєте, хто і для чого забирав у людей це все, морив людей голодом? Для чого зробили цю голодовку.

Оцього  не знаю. Я ше була мала я до цього ше не доросла.

Але ж на полі врожай тоді був, да?

Був. Був врожай, був. У людей зерна було багато. У 47-му був голод од засухи, ат тоді був кажуть люди і мама каже, і тато казав шо тоді в каждого було зерно.

І його навмисно забирали?

Ну, навєрно шо ж.

А люди намагалися в селі якось захищатися, не пускати цих людей шо приходили?

Я цього не знаю.  Я знаю шо опосля, я ше в своїй голові так думала, опісля в нас солдати стояли, де вони стояли я не знаю. Але коло нас всігда на низ ішли і співали, а я кажу мама «а чо ж це солдатів стільки і не захищали нас людей?» мама тоді мені сказала…. «в них напевно ж і оружин є», а вона мені сказала «їх тоді ще не було». Оце таке.

А не знаєте магазин «Торгсин»?

Це де золото здають? Я не знаю чи в нас було… це як Ви мене питаєте?

Чи Ви знаєте і чи був такий?

Тут я не знаю.  Знаю шо у баби нашої було золото, то вона дала своїм дітям по десять рублів… та тато возив як прийшов із тюрми та тато возив в Одесу в «Торгсін». То привіз він і крупи манної, і рису, і сира, сахару колотого – багато привіз на десять рублів.

Але це вже який рік?

Може 34-ий… може такий. Бо вже в 35-му родилася в мене ще одна сестра, тато робив ше в сільсовєті, це вже прийшов з тюрми… це через шо я знаю, бо получив тоді сто рублів. Тоді давали як родиться третя дитина, так і в нас в колгоспу було як в мене родилася третя дитина, давали по сто рублів. І тоді це були великі гроші, то він купив у предсідатєля сєльсовєта теля і ми дождалися знов корови. Оце так були.

А були в селі люди, які не голодували і чому вони не голодували?

Може й були, може не були я цього вам не скажу мене з дому далеко не пускали, бо я була мала. То до такого я ще не доросла.

А чи допомагали один одному якщо хтось щось мав?

Не дуже помагали неверно, не дуже. Коло нас вимерла сім`я, стільки в тій сім`ї було… но всігда нас мама нас лякала «не ходіть туди далеко, бо там як повстають оті шо закопані на городі». Скільки в тій сім`ї було я не знаю. І чи їм, хто помагав… тоді не старалися помагати, бо якшо я поможу і узнають, то в мене все перериють у хаті, і надворі, бо в мене є хліб. Може якось, о… а ще одна жінка в нас лежала, поза нашої хати лежала тоже… вона жила, брат, в брата жінка і двоє дітей, і вона, но я її помню вона лижача була. Отакий погріб (показує) вкритий околотом, а в тому погребі яма і то вона лежала з одного боку, то мене мама разів скільки в день посилала туди. Шось покладе мені в руку «і не рощіпай пальці, отако занесеш бабі Харитині» вона так звалас. І це я йду і гукаю, бо боюсь може вона вмерла уже, так од хвіртки гукаю «баба, Харитино», «га, га, я ось іди». І я її тако висиплю, шо я висипала я не бачила. І Мишка брат казав мене мама тоже посилала, він на два годи менший «я тоже каже колись носив тій бабі». Шо ми носили? А її брат, поставили директором Підгурійської МТС, і він там робив, а вона лежала. А коли вона вмерла я цього не знаю.

Але не в голодовку вона померла, в голодовку вижила?

В голодовку, а коли не знаю. Я не помню коли.

А були в селі випадки людоїдства, їли людей?

За наше село я не чула, а за Станіславчик чула, шо одна жінка поїла своїх дітей.

Але Ви не знаєте як звали цю жінку?

Ні. Чи вона мертвих поїла, чи живих…

А Ви народилися тут і все життя прожили в цьому селі?

Народилася і прожила. І при німцях як на другий день пішла на роботу і оце ходила тут, нікуди не виходила ні ногою, нікуди. Оце так прожила.

А багато людей в селі померло?

Коли?

В голодовку.

Дуже багато. Коло нас там це одна хата всі вимерли, тоді один провулок три сім`ї вимерло, тоді проти вулицею ше три вимерли, багато людей.

А оці шо по сусідству біля Вас вимерли як їх було звати?

Не знаю. Не буду казать, бо не знаю.

Бабусю, от Ви розповідали шо приходили до Вас люди, коли ви були з братом на печі і питалися чи ви їли, шо будете їсти. Батьки Вас вчили шо в таких випадках треба відповідати?

Вони може й підказували, но ми самі понімали… ми самі вже було по шість год нам, ми самі понімали, шо ми хочем їсти, а нема шо їсти, нема шо їсти… я не знаю як, може й учили, як учили, то не на плохе ж учили.

Молитву вчила баба Марфа (син з боку підказує)

Ми знали Отче наш молитву, а тоді вже як їх найде… вже баба дивиться вікно наша, шо вже в того Карпа в хату пішли, а ми стаєм з братом на край печі тако (склала ручки докупи перед собою) руки поскладаєм і кажем «шоб вам ноги поодпадали, шоб вам те як оце ви таке робите».  Ми діти про зерно не знали, мама тільки одна знала, і мама так як тато сказав їй «до весни не трогай», бо на городі як, а начнеться весна на городі, тоді там вже перегортане буде, бодай ви пропадете якшо найдуть. І не розішав ни туди, ни туди те, Ми то знали шо мама десь там ходе і в рукав напхає та на вечір може заколапуця.

А яку молитву Вас бабушка вчила?

Отче наш.

А ще яку?

Ааа, ту. Ми казали «шоб вам голови попадали і ноги поодпадали, шоб ви нічого не знайшли». Це ми таку…

А бабуся, то вона жила разом із вами?

Да. Тоже до дев’яносто год дожила і померла, в 46-ом году п’ятого ноября.

А Ви знаєте, де тут у селі ховали людей?

Я не знала, де ще ховали, бо я ж була ще мала та не ходила. Ну, знаю шо люди наші ходять туди в угол, де наші лежать батьки. В уголи туди ходять і кажуть, шо це 33-ій год там.

На кладбищі?

На кладбищі, да.

Дякуємо Вам.

 

1. Місце запису: село Осички Савранського району Одеської області;
2. Дата запису: 03.09.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Шпитко Варвара Антонівна, 17 грудня 1929 р. н. в селі Осички Савранського району Одеської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Осички Савранського району Одеської області.

(При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Варвара Антоновна Шпитко.

А коли ви народилися?

Коли народилася, перед Новим Годом.

17-го на Варвари.

Варвари, Сави, Миколая і Новий Год.

17-го грудня.

17-го грудня, підказує ваша невістка. А якого року?

29-го.

І народилися тут в Осичках?

Тут, у цій хаті.

Ви в цій хаті і жили весь час?

Да, вже цій хаті 100 год.

А розкажіть про вашу родину, як звали ваших батьків?

Антон Міхайлович.

І прізвище як його?

Шпитко.

Фамілія?

Шпитко.

А мама?

Мама – Півторак Ганна Федосєївна.

А якого року вона народження була?

Нелля, одно 3-го, одно 4-го, на год.

Бабка 4-го народилася.

Поженилися мамі 16-ть, а татові 17-ть і це вони поженилися в ці года.

А яке в них було господарство, розкажіть?

Як, Нелля?

Хазяйство, в них було якесь хазяйство?

У мами мої?

Да.

А як же. Корова. Нас четверо, а п’ята пізніще. А тата забрали на войну, мені було 12-ть, тай не дожив 5 місяців до побєди і вбили.

А розкажіть про те, як вони одружилися, хата в них була чи вони почали її будувати?

Не було, не було хати. Бабуся і дєдушка построїли нову, а із старенької пішли, тай ше один брат татів, сиділи через сіни в старенькій хатинці, цюю строїли. Строїти мали і дєдушка не хтів цего города дати, а мама сиділа глини купа, на подвір’ї і мама сіла на ту глину. Балки викинули сюди дерево, їхати, дєдушка не дає цего города. Там дає на піску, знов скинули, знов викинули, знов скинули, знов, дєдушка підносить віконку і каже до мами: «Присягайся, шо будеш хороша невістка». А її було 16-ть год і він не хтів невістки. Насилу вони дали це место, тай тут стали строїти, а ми стали родитися, тей родитися.

А чим займався ваш тато?

Кузнєцом, у кузні робив, у колгоспі. І столяром, всьо, одно стіл такий в хаті гарний, тато зробив. Та батько його столяром робив, дєдушка, дуже по всьому селі, дуже хароший столяр, мебель і всьо робив, і тато тоже годен, но кузнєцом робив. А мама і на верстаті робила, уже, ше вдома, ше не віддана була. Ці радовину, шо це колись полотно, рушники, всьо виробляли на верстаті. Тай і тут робили, я робила і мама робила, тоже верстат у хаті в нас.

І зараз є верстат?

Прядка у мами єсть.

Нє, уже поспалювали.

Прядка на горі ще стоїть.

А як проходила колективізація, ви пам’ятаєте? Як колгоспи організовували?

Шось я не дуже, тако-го, як підняли колгоспи, то я помню, Бондарівку, Осички, оце в нас це – Станіславчик, а по той бік, он до моста, то Осички, а то на піску – Бондарівка, там фамілії Бондарі, тай Бондарівка, то невеликі там люди живуть, там і моя сестричка тепер живе, сестричка найменша, ше нас дві є. Але ж до мене не може прийти, бо на двох палицях.

А до Голодомору, як утворювали колгосп, у батьків не забирали худобу?                   

Наче худобу не брали, я знаю чи, наче в них і не було. Корова вже тоді була в нас, 19 год одна корова була, як вони вже. Як це був голод, то саме корова доїлася весною. Мама на бураки пішла, накривала бурачки, такі-го в колгоспі норму. Накришила в миску тих бурачків, помила, молоком заляла, а ми туто в сінях сиділи і їли. А я так помню, як я із миски вицідювала молоко, а ту гичечку їла, так помню. І помню, як у хаті мама закопала три відра жита і залізні палиці поробили дюрки, а ми з братиком бігали і глобали пальцями, і в ту ямку скакали. Зо три відерці жита і найшли в хаті. Коло груби тако, де палилося в грубі, фірточка. І добули, і забрали то жито, а ми скакали в ту ямку. Бо братік, мені було 10 місяців, а братикові було уродився. Це я була, года не було, як брат уродився. Отак життя моє пройшло.

А ваша сім’я дуже голодувала?

Да, да.

Ви розкажіть за діда, як дід…

А дід, дід Тодосій мав, мамин тато, коні, всьо мав. Прийшли, загадали: «Вивозь хлєб, не вивезеш – розстріляют». А в діда було семеро дітей, ну троє одружені, а четверо шен є. Мама вже одружена була, і ше брат, і ше брат. Бо як не вивезеш хліб – розстріляють, найдуть одно кіло і розстріляють тебе. Шо той дєдушка робить, зібрав той хліб на підводу, в нього коні були і підвода, вивіз на поле, висипав. Каже: «Я на полі його зібрав і на полі». Вивіз і висипав, і додому приїхав, ляг і за тиждень, задусадував, і тиждень прожив, і помер дєдушка. Усьо. Локації росли, це мої сестри син, це. Квітки росли, а ми так рвали цвіт, з локації цвіточки, мама в макітерку, потерла, макогончиком, напекла нам плециків, такі-го маленькі і так я помню, як мама напекла, із тої локації, шо поцвіла, цвіточки. І ми їли. Отак, отак. А тато закопав, в нас постройка була тут, це я вже поклала ту одно, сарай той. А там була клуня, перед клунею, тато, подвір’ячко було, закопав два мышки кукурудзи, бо ми були б виздихали. Він толочив, із клуні дощ ішов, і вода йшла, текла, тей калабатина стояла. І не найшли. То ми вижили, того шо тато закопав на подвір’ячкові, бо так кругом находили. А були б ми не вижили, шоб не закопав. Отак ми вижили, єлі-єлі.

Усі вижили?

Да, сестра була з 24-го, брат із 26-го, я з 29-го, потім вкінці голода, брат із 30-го. А сестра, то родилася, ця, що є, то 12-ть год не було після мене, після брата тоді. Тепер вона ще є, це її син осьдьо-го. Осьдо поховали, два місяці, да, Неля? Толю поховали, сестри сина поховали.

А ці, шо приходили обшуки робити, вони тільки зерно шукали?

Да, і там помню, шо деревляна постель в нас була, тато зробив і піч. На печі, закинули ножками на піч ту кровать, а сюди палицями, під кроватьою, а ми бігали тоді пальці пхали, шукали шо це під кроватьою закопали. А вони не під кроватьою, а де в грубі палили, фірточка, напротів, і мама закопала три відерці жита і то найшли, і там. А я дуже помню, шо на піч ножки із кроваті тако-го, а самі ходили туди і залізною палицею дюрки поробили, а ми. От помню. А чо це так запомнилося, як ми бігали в ту ямку скакали. Ой.

А в селі людей з голоду померло багато?

Людей дуже багато, мама каже «геть, – я кажут, – копала яму», пішла викопала, бо тут підводу дали. Підводу возили, провіряли в хатах, зайшли, є, винесли і нема, кому копати. Мама кажут: «Я викопала, тоді повезли, а там вже в ямі є». Уже накидали людей в яму. Ой, стільки було. Дєдушка тоже закопав був, тей бабушка вижила із, це ж лишилося четверо дітей, тей тоже, десь дуже, шо бабка вижила трохи з дітьми, бо була б не вижила, шоб не. Дуже люди, де закопували, тільки на стежці, де тверда стежка, де, шоб не видно. А тако кругом находили. От життя було. Не дай Боже.

А розкажіть про Парасчиних дітей?

Параска – це сьостра, її мама і мій тато – це брат і сестра, лиш, вона вже не цей, вже скоро помре.

А про Голодомор розкажіть, про її родину, як вона переживала?

А вона переживала, в неї батько помер, і брат помер – Яків, в одну, пішов до школи, в школі варили куліш. Тей він до школи ходив, бо там кулішу давали. І там у школі і помер. Тей в одну яму тата і Якова, на карточці такий гарний, такий ковтунь тако-го ось, сюди чуб, того Якова, бо карточка була й була. Це вони, вона недалеко осьо живе, лиш вона вже не соображає, Спаша, Стьоша сьостра моя.

А розкажіть ще про вашу хату, коли колективізація почалася батьки пішли в колгосп?

Да. Відразу пішли в колгосп.

Добровільно?

Добровільно, да. Тато в кузні робив, всьо время в кузні робив, а брат, тата забрали на войну, а брата, брат підріс, стало 17-ть і брата забрали. А ми, а Таня, оце вродилася, із 42-го вона, тоже родилась вкінці года, так як я.

А розкажіть, оце хата, вона вже в 32-33-му вона вже стояла, вже була збудована?

Да.

З хати не виганяли, нічо такого не було?

Нє, не виганяли, лиш тоді перешальовували, другу шальовку робили. А тоді двері в коморі такі, ці двері, шо були в хату і вікна, тей це перешалювали, а я перекрила і попідкладала я вже, тоже ремонти я вже робила. А де ж, як татові 42 годи і тата вбили.

А ці, ви кажете двері, то двері ці, шо в 32-му поставили, то вони ще до цього часу збереглися?

Нє, нє, послє 32-го, послє, перешальовували. Тоді вони построїлися, вікна маленькі поклали, двері, так лиш, лиш. Шальовка була неважна, нікудишня, перешальовували вже нескоро. Ше й сусід вчився, Стєпан, осьо через дорогу, чуть-чуть туди дальше живе, жив, Петров.

Бабусю, а як ви думаєте, чому був Голодомор?

Чо був?

Да.

Бо начальство закомандували, я так думаю, тай позабирали всьо, повивозювали геть. Це я думаю, шо так.

А яке начальство?

Яке, а що, та я знаю, тоді Сталін наче ше був. Я вже. Я кажу, це цього року мені вже 91, уже й в голові, вже якось трохи не так, ше й добре буває не так. Наче Сталін був, Неля, чи нє?

Да, а в селі, яке начальство?

Лиш ти ж, тоже від мене, ой Боже мій.

А хто був в селі активістами, ви знаєте, оці шо ходили проштиркували? Чи не знаєте цього?

А їх нема, це цей, це шо шукали?

Да.

Дід Проць був, Прокій. І була із Осичок, це в нас Станіславчик, а ось через, там міст, осьо через річечку, тей це Осички, то по той бік вже. Тай була баба, жінка – Тетяна. Тей це Прокіп був. Неля, Марії Процівої тато. Це ж він ходив і та Тетяна, жінка, така бистра була, воєнна вобщєм. Це ції дуже, ото дюрки поробили, а ми пальці пхаємо з братіком.

А були тільки місцеві чи були приєжджі?

Нє, приєжих наче не, нє. А бураки були. Де це ми, де це, це я сама була попереді з бураками, під’їхала підвода і вигрузили бураки на підводу, тей везе в колгосп. А мама нас послала: «Біжіть дядька, бо той їздовий, просіть бурака». Яма тут така була, шоб бураки стояли. А ми просимо бігом: «Дядько, дайте бурака, дядько, дайте бурака». І донести не можемо, то так помню, шо я бігала аж до діда Олекси, це тамо жив, тепер дочка його живе. Аж туди ми бігли за тою підводою, так просили, шоб їздовий дав нам бурака, кинув. А забрали до бурака в ямі, яма тако була і на підводу забрали ті бураки.

А люди помагали один одному?

Помагали.

Ділились продуктами в 33-му, якшо хтось шось мав?

Ой, мали. Дивилися, у кого нема нічого, нема кому шо, тей сусіда, котора дужча, тей прийшла до тої, а та вже лежить, не встає. Вона узяла горнятко, нарвала травички, вже була травичка і напхала в ту горнятку травички, води вляла і ше й печі, це ж ні плити тоді не було, ні. І зварила ту травичку, тай ті жінці дала. А та жінка каже: «О, а я вже лежала і вже не могла встати, тей сусідка зварила мені суп, ту травичку поварила, я поїла і встала». Отак. Ходили їдні, котра дужча була, той до тих заходили, їдна до другої, сусіди до сусідів, ой. Всього було.

А що було з дітьми-сиротами?

У колгосп забирали, як вже зорганізвали, то в колгосп.

Може водички?

Нє, та це говорю, тай, а старому вже. А тут була сусідка, нема її вже, Маруся, то тоже батьків не було, тей вона була, у колгосп забирали цих дітей, які були. Тей там вони були. А попідростали чу-чуть, тей на норму, тей годі.

А маленькі, де були?

А маленькі, я знаю.

Не було ніякого патронату?

Нєа, не було. Ну тоді як вже голодовка, мама ходила, в ясла нас відводила. Ше й так далеко, через річку, де колгосп, тей там, в Меньюків аж. Це був Іван і там його жінка, це ясла там були, так мама далеко нас туди. Тей там в яслах, в поле йшли, тей нас в ясла, тей там куліш варили.

Годували там, да?

Да.

А там діти не помирали?

А я знаю. Наша мама варила в голодовку тоже на полі котьол, куліш варила. Тей це, прийде додому, бере горня, тей тоді вишкрябає той котьол і йде додому. А ми вже чекаємо ввечері, тей туто, де, чи це туто ялинка, це моя, це моя цяя, тей ніколи мама не доносила сюди до дверей, а там, вже ми сіли і то, шо у горнятці принесе і ми там сіли, і вже поїли, шо вона там принесла. Бо вже людям роздала на котлові, шо присохло, тей те вишкрабає, тей це  нам приносила таку їсту. Трохи мама в полі варила, а тоді в садіку мама варила. І я вдалася в маму, тоже по селі кухарила, варила, хто вмре, де весілля було, де випровождіння, я тоже багато ходила.

А чи чули ви про такий магазін «Торгсін»?

Нє.

А чи можна було, якшо золото обміняти на продукти?

Я не чула це. А тоді ми й не знали того золота.

А одежу можна було тоді на продукти обміняти?

Міняли, возили, куди де, де куди, та всьо промінювали, де хто багатий, де хто сховав шо, тей міняли. Ой всяко було, тяжба була, тяжба була.

А чи люди чинили опір вилученню в них речей, вилученню зерна, чи були повстання?

Я знаю як це, повстання, тей хто ж то повстання робив, як нізя було.

Проти влади не повставали, нє?

Нічого, протів них ніхто нічого, бо було нізя.

Може бабуся шось забула, шось не розказала. Може є ше шось, шо вам запам’яталось з того часу, ви розповідали, як, наприклад, от пальцями малими в оці дирки, цей. А може ше шось є шо ви запам’ятали з того часу?

Шо ж я запам’ятала?

Про крупочки, як мама вам сипала крупочки.

Ааа. Так-так, помню, на столі, тепер в мене стулья в хаті, а тоді лавка була і стіл, і ми обоє з Павлушою сиділи. І мама положить ці крупинки і ми лизали на столі. От помню, як ми. І малі ж були. І шо «Мамо, їсти», а мама: «Шо я вам дам, шо я вам дам, чим я вас нагодую». Ой виростали, а тут тата забрали і брат, 17-ть год, брата забрали, ранило його. 7 год, не пускали додому після війни, в ногу був раняний. Тоді вибили, солдатів не було, тей він вже служив, 7 год не вдома був, но приїжджав щогоду в отпуск.

А може було таке, що батьки ховали від вас якусь їжу, шоб ви її пізніше з’їли? Не одразу все.

Нє, де ж вони ховали, як шо ж, вони шо бачили, нам віддавали. Шо було, шо ж було. Ну в нас корова хоть була і доїлася, от це ми ше трохи виживали. Помню 19-ть год тримали одну корову. Дуже добра була корова. І це нас вигодовувала.

А чим годували ту корову в голодовку?

А клуня була у нас, колись клуні робили, бо там молотили жито і пшеницю, хто тей усередині в клуні, такий в кожній обісті пошті клуня була, там молотили ціпом. А тоді я вже молотила після, тоже жито. А стріха була із зоколота в клуні, тей відрізали ту стріху, а в нас сікарня була, тато зробив сікарню і різали на січку, і клуню розкривали, і годували корову. Отак, так виживали, як могли. Ой всякого зазнали.

Як ви думаєте чи потрібно зараз розповідати про Голодомор людям, потрібно, шоб люди про це знали про ті події?

Я думаю, шо можна, шоб знали, як ми прожили і як надальше треба. Богу молотися, шоб Бог давав врожай.

А тоді не було врожаю?

Ну тоже тако в 33-му, то шо голодовка, то ше дуже дощі лляли, ше й дощі йшли.

Ну вродило в полі?

Да, родило, родило тоді. Дуже дощі були, ой. 

 

1. Дата запису: 3 вересня 2020 року;

2. Місце запису: село Концеба Савранського району Одеської області;

3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;

4. Респондент: Коломієць Варвара Костянтинівна, 2 вересня 1927 р.н., народилася в селі Концеба Савранського району Одеської області;

5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Концеба Савранського району Одеської області.

(При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Вера. Коломієць Варвара Констянтіновна.

Якого року народження Ви?

27-го другого ноября.

Де Ви народилися?

Де  народилася? В хаті, бо ж тоді больніци не було.

Тут в селі Концебі?

В Концебі.

І під час Голодомору також проживали тут?

Да, да.

Розкажіть, будь ласка, про свою родину. Про батьків, тата, маму. Як їх було звати чим вони займалися?

Маму було звати сщитається Тодоска, а тато Констянтін, Кость сщитається. 1892-го року мама, а батько з п’ятого, 1895-го року. Да, ше шо вам сказать?

Вони також народилися і проживали тут?

Да.

А брати, сестри у Вас були?

Був брат, считається строїли криницю дев’ять років йому було. Строїли криницю і в папи були коні считається, віз був, батіг був і вони возили його. А він з батіжком вийшов туди до криниці считається та криниця до сіх пор є. дерево була там посаджено, а хлопчики взяли та й закинули йому батіг на вербу, а він виліз хтів батіг узяти, а вони гиляку зняли та він упав і відбив почки та й помер.

А не пам’ятаєте в якому році це було?

Не помню, дитино. До Голодомору.

Це ще до Голодомору?

До Голодомору, да.

Він був старший?

Да, з 19-го року.

 Сара з якого року (жінка, свідчення котрої ми писали по-сусідстві)?

З 23-го.

А він наверно з 19-го або 20-го отако. Я його наче чуть помню, я ходила і води подавала як він лежав.

А скажіть, будь ласка, у батьків було господарство?

Да. Було господарство. Була корова, свині були. Так це в колгосп здавали, а тато не хтів здавати та й тата взяли у тюрму. Взяли у Саврань його. А тоді маму розкулачували, забрали ті коні, забрали воза. А потім як батька вислали дуже далеко в Чилябині чи де батько був… то тоді свої розкулачували, ходили забирали пшеницю, шо в кого було. Майно забирали, то маму… помню я була ше бабка Ганна, шо я в ясла ходила носила бабці хліба приносила. Кусочок хліб взяла за пазуху і втікали з ясел, приносила бабці їсти. Це бабка була жива, як це маму прийшли душ шість – дві жінки і чотири чоловіки. Прийшли зв’язали маму, а такі солом’яники були плетені з соломи, високі… зв’язали маму і кинули маму на землю і тим солом’яником накрили. А я почала плакати, почала кричати  взяла і взяла скатертину і втікли до бабки до хати… то аж у вікно дивилася, шо маму кинули під солом’яник, а самі всьо забирали з хати… це я помню добре, да. А тоді як вже цей Голодомор був, то шо це свої всьо робили. Який голод був. Врожаї були, о якби врожаю не було… пшениця була хароша, жито. Мама наймала людей шоб жали жито считається за половину. Та тоді сніп їм, сніп нам. То жито молотили до досок, бривно таке… і терли в макітрі і млинці пекли.

Так виходить батька забрали до тюрми за те шо він не хотів іти в колгосп і віддавати своє майно?

Да, скотину, скотину.

Його забрали, а мама залишилася сама господарювати. Мама трішки погосподарювала і потім у неї все таки це все забрали?

Да, забрали. Да, забрали всьо. А тоді я не помню в якому ж це році, наверно в 36-му аж році я пішла в школу. Батька не було. Тоже голод, шо там було ше їсти.

А Ви не пам’ятаєте коли батько повернувся із тюрми?

Не пом`ятаю в якому році, ну обшим в войну чи як…те й не пустили його в селі, шоб він не був та й в завалі тато робив. Це в тридцять шостому році кажеться я пішла…

 Це люди його не пускали в село?

Не люди, а як тобі сказати, правітєльство це. Нерозрішали йому в селі бути.

А чого?

А чого, бо ві тюремщик. Та й таке, так тато побув там тиждень, а на ніч в суботу приходе додому, приносе нам з мамою хліба, вермишелі хорошої. Тоді вже 36-му році я пішла в школу, но тата дома считається не було. Він приходив додому, но не був вдома приписаний, його не приписували.

Бабусю, а скажіть, будь ласка, в селі інших людей розкуркулювали?

Розкуркулювали, ну да. Ондо досіх пор ше ті хати є, бо позабирали такі куркулі тоже считається. Хто дужчий той лутше жив. Де зараз колхоз там хата, де ясла були. Примурований типу клуб, то куркульська хата считється багато… є ше. Щось зо три доми ше стоїть.

І вони стоять  досі? А там хтось живе?

Живуть. Позабирали такі… добрі люди позабирали знаєш.

Добрі?

Да, да. Да, да! Там на тій стороні зараз скажу хто це там живе, як це фамілія його був тоже агрономом. Туди далі село тоже жив Мишко. До нас селили переселенців та й там переселенці були.

Переселенців в роки Голодомору?

Після.

Після Голодомору.

Після.

А ці переселенці це які були національності, це були українці?

Українці. Відки це вони…

Це були українці, це не росіяни були?

Нє, нє, українці.

А скажіть, будь ласка, багато людей померло в селі?

Багато, дитино померло. Я осьо це ж помню як ми ходили в ясла, то один хлопчик заболів, ішов додому і під плотом помер. Багато померло тоді.  Тоді моя бабка ця померла в Голодовку.

А як її було звати?

Бабка Ганна.

А якого вона року народження була?

Не скажу.

Це ця бабуся, якій Ви носили хліб?

Да, да.

А де ви бали цей хліб.

А в яслах, в яслах нам давали. Ми шо там з’їмо, а кусок да несу бабці додому.

То в цих яслах Вас годували?

Да.

А багато там дітей було в яслах?

Багато дітей. Багато. З ясел тікали ще, я тікало тоже. Пішла до свого дядька, маминого рідного брата, а в них тоже четверо діточок. Це виходить дядина мені, зварить їсти розстеле рядно, кладе миска така велика і всі сідаєм коло рядна того борщ їсти. А там в тому борщі такі цілі помідори плавають понімаєш, а я не хочу їсти та й сіла з боку а тоді дали кашу і фасольою, стерли фасолю, примачували ту кашу… ми от… не кажуть мені тепер сідай. А я б їла…

То вони були заможні? Це в голодовку було?

Да.

А де вони брали їжу?

Не дуже вони були ті заможні. Це шестеро дітей було… це мирна дружина тако була, понімаєш? Де шов рветься та й додому, та й додому.

 А чого Ви з ясел тікали? Там же їсти давали. Чи Вас там обіжали?

Билися, билися. Всі ж зборні були, то таке, а то таке, а то розумне, а то дурне.

А були у цих яслах діти куркулів?

Тоді куркуля… таких в нас тоді куркулів не було, дитино.  Так не помню шоб були. Ну трошки заможніші були, а так як куркулів, то не було. А мама розказувала, шо був пан за Бугом, забулася як він звався. Та в пана робили та й пан помагав їм хлібом… забулася як звати як нагадаюся, то пізно буде.

А хто робив у цього пана? Люди з села?

Люди робили, найняті.

І це було до голодовки?

До голодовки, до голодовки.

Скажіть, будь ласка, а Ви чули таке «Торгсин»?

Шо, шо?

Магазин «Торгсин»?

Не чула.

А чи можна було десь у місті виміняти золото чи срібло на хліб?

Ну чула, не чула такого.

А мама може десь Ваша ходила обмінювала речі одяг, хустки?

Не ходила. Не ходила, не ходила.

А на поле колоски збирати ходили?

Ходила, дитино, ходила. Це в 36-му році я пішла в школу, тоді ж приманювали, вчителі були хороші. А тоді вже веснюо мняли… кузочку збирали, пшениця велика така була, колоски такі, а якась така… зараз жуки, то на каждому колосочку два-три-штири. То ми їздили машиною давали нам віровки такі, то ми йшли тягали віровки шоб падали ті на землю. А кузочку збирали у баночки клали, давали нам конфетів на машині ми були.

А в 32-33-му Ви на поле за колосками не ходили?

Нє, нє, не ходили, дитино, а люди ходили. Ми не ходили.

А можна було їх збирати?

Як тобі сказати. Було таке место, шо можна було збирати, а було таке место шо не нада, бо погано викосили. Там багато та й не комбайн тоді ходи, а граблями згромадювали, в’язали в снопи, а тоді вже на машину, чи на підводу до машини. А вже як після войни, то було. Пішла вже в шостий клас і норма, от й і всьо. А в 42-му році поставили на поле норму дали, то я п’ятнадцять год ланковою робила.

А була в Концебі в роки Голодомору церква? Не пам`яєтате?

Після я в церкву ходила, то церква була. І зараз розбомбили… ну як не розбомбили, а клуб в нас там був. я знаю, шо в клуб ходили вступали в церкві.

Але в роки Голодомору Ви не пам’ятаєте чи була церква?

Була церква, була.

Була. І вона стояла її не розвалили?

Не розвалили.  А вже прийшов, якийсь Борван, був головою, то це вже другу построїли на тому самому месті.

А скажіть, будь ласка, от ці люди, активісти, які приходили забирати це ж були свої місцеві?

Свої. Свої люди.

А скажіть, будь ласка, уже як закінчився Голодомор ці люди вони вже тікали звідси, чи залишалися тут жити?

Залишалися тут. Не тікали нікуди. Залишалися тут.

А їх не боялися більше?

Нє, нє.

І вони собі спокійно жили тут.

Да, жили спокійно.

А ви знаєте, що таке жорна?

Шо-шо?

Жорна, що таке?

Жорна? Шо круп дерли? Знаю. Бачила. І було у нас. Така болванка, так сипалося…

А у Вас були вдома?

Нє, не було. Млинки такі були, крутили ними.

Скажіть, будь ласка, а окрім бабусі Вашої в роки Голодомору ще хтось помер з родини?

Ну, да. Сестра померла бабчина. Діти повмирали.

А сестру як звали, шо померла?

Лукія.

А фамілії її не знаєте?

Ні. Наверно Івашківські по дідові.

Це виходить померла родина цієї сестри?

А пам’ятаєте як було звати?

Не знаю.

А як Ви думаєте для чого зробили голод і забирали їжу?

Не знаю. Я не скажу тобі, дитино. Це ж не всі вони і забирали.

А в кого не забирали?

В кого не було в того і не брали. А шо він забере?

А були  в селі люди яких не чіпали, в яких не забирали, які не голодували?

Нє. Всі пошті голодували. А чого голодували? Не було дощу, а на другий год голод. Дощу не було і неврожай був.

То неврожай був в 32-33-му, чи в 46-47-му?

Я повню, шо в 33-му і в 47-му году був. но в 47 не дуже був такий Голодомор. Но я вже в поле ходила, норми шарувала, то вивозили супу,хліба. Повню саме бригадір вийшов на віз, а на возу бак такий, а там куліш. Він видавав той куліш, а їдна баба видернула в нього той полоник і тим полоником його. Е я помню в 47-му році Голодомор був.

А Ви кажете, що в 47 був не такий, а в 32-33-му був сильніший?

Да, да. Не дуже такий був Голодомор в 47-му.

А пригадайте, будь ласка, що ви ще їли. Пшеницю забрали, чим Ви харчували як виживали?

Картошку порпали картошка була гнила. Кульбабу мняли, де-не-де бурячок був, то кришили той буряк. А з жита пекли пиріжки, млинці. В 47-му не була я ж ходила… в нас було шо їсти, а коло нас сусіди жили та багата була сім`я я всьо время віддала їм свою пайку.

А в 32-33-му люди ділилися?

Не помню, дитино я, шоб весілля десь було.

А як Ви все ж гадаєте, Голодомор це було природнє чи штучне явище?

Ростуще.

Штучне?

Да.

А чому?

Тому що люди (незрозуміло) той живе добре, а той не добре. І між собою так як драка – невість, невість. Люди не могли поділитися, то живе багато, а той бідно. Так як і тепер, дитино є.

А Ви знаєте, хто такий Сталін був?

Так, знаю Йосип Віссаріонович Сталін. Я помню як… це вже я ланковою була, їздили  район на совіщанія. За столом ми сиділи… забула як я пісню цю звала. «сонце сходить…рідний батько товариш Сталін наш батько…» от забула віршик.

І що Сталін був батьком? Він був хорошим чи поганим?

Добрим був. Добрий був?

А що він такого хорошого тоді робив?

Ну всьо було тоді, дитино. Всьо було.

А всього було, то коли? В голодовку всьо було?

Нєєєєєє, нє, нє. Після войни.

Але ж в голодовку Сталін також був при владі.

 Я цього не знаю, дитино. Я не знаю. Як я той вір розказувала…

А Ви його де розказували?

На трибуні.

А де на трибуні?

В клубі. «а ми його діти»…. як же ж це… «він наш батько, а ми його діти».

«Як же ж на не співати,

як же ж нам не радіти

рідний батько товариш Сталін,

а ми його діти».   

А стільки Вам було років, коли Ви цей вірш розказували?

Я вже в школу ходила, років п’ятнадцять наверно шо.

І це в школі Вам давали такі завдання, щоб вчили такі вірші?

 Ну да. Да, да, да.

«вітер віє повіває із теплого краю,

рідний батько товариш Сталін,

а ми його…» все бачте…

Видно дуже хороший був батько, стільки років пройшло, а Ви його вірші і досі пам’ятаєте.

Він тримав усьо у руках. А тепер дивися дітей по всьому світі… є сім`я велика, то там, то там, то там, а раньше цего не було, дитино. Всі були коло батьків а десь треба було, то приїжали.

А скажіть, будь ласка, бабусю, а в роки Голодомору 1932-1933-го, можна було людям покидати село і десь виїздити? Хтось намагався тікати з села аби врятуватися?

Вербували тоді. Приїжали вербовщики і вербували. Забулася, коло нас ця сусідка вербувалася. І там де я жила тоже сусідка вербувалася. А во время войни поприїжали.

А куди? Не знаєте куди виїздили?

Куди виїжджали? Не знаю. Туто ця сусідка наша була, но її вже немає стара бабка була.

Силою людей відправляли десь до Сибіру?

Ні.

Не відправляли нікого?

Нє, нє, цего я не знаю.

Могли люди опиратися цим активістам, що приходили? Закритися в хаті і їх не пускати на подвір’я.

Нє, нє. Не можна було не пустити до хати. Не можна було – нахально йшли. Я знаю ше всьо не позабирали, були у мама такі сапожки, холявки високі, хустки дуже красіві, намиста багато… оце в нас тако стіна хати, а тут у хаті груба построєна, а за нею був такий проміжуток і ми туди… мама взяла та й поскладала. прийшла Христя, а я на печі була. І вона вилізла на кровать, така там кровать була, двері покладені були. І вона забрала ту хустку, намисто забрала, ті черевики. Мама плаче, каже «віддай в мене ж дитина є… посліднє, віддай…» забрала та й шо ти зробиш.

А потім та жінку не ходила в тому шо забрала?

Нє, я не бачила. Було, дитино, всього було. Ті розкулачували, а тоді злодії почали ходити. Де шо лишилося, то крали. Бо я знаю шо мама закопала була на городі шубу з діда, шапку, сапоги хороші. Чуєм собачки гавкають, гавкають, ну шо ж таке. Мама виходить дивиться маячить на городі. Ну шо ж крикнула ґвалт і нічого. А тоді рано мама встала, дивиться, а він іде уже в свиті тій в сапогах, шапці – сусіди наші, хлопці такі були. А мама кричить «Котилево, Котилево, віддай мою працю, віддай мою працю», а він змахнув палицею і все. Прийшла ніч чую знов гавкають собаки, а в ямі ше була картошка, а вони до тої картошки. Мама почала знов кричати, а вони прийшли до вікна і палицею такою жилізною почали стукати, а оді як дав…а я на печі лежала а та палиця в комін впала. Я почала ричати, вікно розбите і всьо…мама цить, та й покричали. І вони пішли набрали тої карток та й пішли, голод считаєтся був. Та й тоді мама почала казати, а він каже «я в тебе ше всю заберу», а мама взяла та й поносила до хати. Таке було.

Це все в голодовку було?

В голодовку. В голодовку. Так вони десь і не знаю, повимирали в голодовку.

А скажіть, будь ласка, після того як вже пройшов голод, можна було говорити при радянській владі, про тому самому Сталіні, про те що він був Голодомор?

Нє, не можна.

А чому?

Запріщали… шо нема голоду. А тоді вже після говорили про те, що візує було не лише тут, а по селах.

А хто запріщав?

Райони.

А може батько?

Який батько?

Сталін.

А може, я не знаю. Не знаю. Далеко до Сталіна було.

А своїм онукам, правнукам Ви розповідали про те що був Голодомор, що В не мали, що їсти?

Да. Маю чотири правнуки і три гонучки.

А скажіть, сьогодні потрібно говорити про той час, згадувати той період? Для чого це потрібно робити.

Це ж інтересно. Інтересно. Як воно раньше було. Шо ми мали тоді. Тепер лиш жити і бути. А тоді шо вдягнутися не було шо, взутися не було. Мама на верстат зробила… давай шити сорочку, давай шити спідницю, плаття. А тепер шо, гроші роблять усьо.

Бабусю, а Ви знаєте, хто наказував цим людям своїм, ходити по хатам і відбирати? Ви ж дивіться було ж так, шо люди жили було все добре, спокійно. Ніхто ні в кого нічого не відбирав…

Один був Яновський у Саврані, ото він і руководив. Прикаже, ідіть туди і забирайте.

Хто йшов у ці активісти? Ви ж чогось не пішли.

Ні. Так хитрі буди, бо їм платили…. такі хитрі їм платили та й мусіли йти. А то є таке шо заставляти, ш таке йди, і мусів іти.

А хто заставляв?

Ну самі главні заставляли.

А до колгоспу? Були ж люди, які не хотіли іти.

Помаленьку, помаленьку, та й так і вступали до колгоспу.

Вони робили це добровільно чи їх змушували?

Як тобі сказати. Нас примушували вже робити, йти… в якому ж це році, як батька це ж не було вдома, а мама моя…такі були решета, не було таких віялок як зараз… і решетами підкручували зерно на насіння. Я знаю, шо після войни вже молотила молотарка на полі. Бо ми ходили загортали сніг, робили тік. А тут такі три патики і решета ті здорові. Я з мамо ходила, насипала мамі на пришито, а мама підкружувала. Це вже після войни було діло.

1. Дата запису: 3 вересня 2020 року;

2. Місце запису: село Концеба Савранського району Одеської області;

3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;

4. Респондент: Тітієвська Олександра Григорівна, 14 жовтня 1928 р.н., народилася в селі Байбузівка Савранського району Одеської області;

5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Байбузівка Савранського району Одеської області.

 (При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Олександра Григоровна.

А прізвище?

Тітієвська.

Якого року народження Ви?

28-го. Я жила в селі Байбузовка, а це вийшла заміж. Оце в селі Байбузовка був Голодомор.

А який це район? Савранський також?

Савранський.

А якого числа і місяць Ви народилися?

14 октября.

А розкажіть, будь ласка, про свою родину, про маму, тата, чим вони займалися?

Батько був ковалем, а мама була зі мною. А батько був та й пішов на фронт і не вернувся з фронту.

А як звали тата і якого року народження він був?

Братко Григорій Савович, а мама була дівоча Панасюк Марія Йосипівна.

А якого року народження вони були?

Батько був 1897 року, а мама була 1907-го.

А скажіть, будь ласка, брати, сестри у Вас були?

Були. Був брат це 37-го року родився, а в 33-му померло дві сестрички – Аня й Оля. І двоюрідні, батькової сестри померла вся сім`я. Було тоже Ваня й Петя були хлопчики, ну такі ходили я знаю шо одного не помню як він, а одного помню як він ходив тако і плакав, і плакав. І впав тако… я думала, шо він спить, а він помер. Дуже мені заповнилося як на возик складали цих умерших і дуже волоси чорні тягнулися по землі тако. То це я дуже помню… це мені дуже в пам’ятки як на тому возику. А менша ця сестричка була Оля, то я не знаю два роки її було, вона в колисці лежала, а я її колесала, а вона плакала «мама, мама», а потім затихла. Я думала, що це вона заснула, а вона померла. А ту сестричку не помню, вони мені чи не показували, чи шо вона померла. А батько їздив на заробітки і він приносив, а мама ходила в Демовку була Балтовського району і мама там ходила, і крупи принесе… а вони приходили бригада, шпалами… мама сховала в піч, а вони найшли ту крушку крупи, а мама дуже плакала, шо «діти в мене голодні здихають», а вони не ображали вніманіє на це. Тако комната в нас цяя, а тоді перебито, а вони прийшли постукали, а там шось гуде і викопали яму. Таку яму копають, копають, глядять думали шо там є закопане зерно або шо не будь. Копали, копали нема нічого. Тоді один раз прийшли зимою. Мама пішла туди до батька, а татова була сестра двадцять років вона була зо мною. Вже не було сестричок цих – померли. Дєдушка був больний лежав з дошок була така кровать зроблена, і він там лежав. А та бригада прийшла сестра побачила та й каже «Саша, не відкривай двері», «а я сховаюся». Вона сховалася, а вони прийшли, то я знаю шо казали «Маню, Маню, відкрий», а я казала «я не вмію». Тоді вони до діда дуже ругалися і кричали шоб він відкрив, а він каже «я не можу встати». Він вже був дуже больний… вони покричали дуже, а тоді зимою побили всі шибки і нема…дось голод так й холод. Дуже два пішли, а тоді вони знали шо батько прийде, бо шибки побиті… ну вони слідили, батько ночою прийшов. Я дуже помню мене обняв, поцілував, дуже плакав і я не помню як там стіклили, чи не стіклили. А тоді та бригада діжурили і прийшли ночою, почали стукати, а він каже «знаєш, шо Марію, біжи там будеш відкривати, калатати, а я заберу своє шо є барахло, піду в другу комнату там вікно відкривається, і я вискочу і втічу». Ну і так він зробив сніг, босий… там булла пуста хата повмирали там в голодовку… він туда вискочив, вікно не вспів закрити, а один… аааа, «вже лиш посвищи» каже «вікно відкрите він втік». А тоді таке не помню я як його впійняли і посадили в тюрму, то мама казала шо в Первомайському була тюрма. То я помню шо ми туди приїхали чи пришли я не знаю… Як зараз бачу там брама така була, а там щілинка така я в ту щілинку заглядаю, а батька вели в двох на прогулянки чи куди… а я побачила та й кричу «тату, тату» а він почув і оглянувся тако, а той звідти той звідти вдарили його і не пустили нас. Це я добре це всьо помню. А їсти мама варила якусь баланду, не солоне, нічого. І ночою свєту не було і я знаю шо я тако поночі візьму ложку та шо я маю цим боком, то я іншим візьму тако зо два рази та й покладу. А мама плаче і каже що ти помреш, бо не їсиш, а ті їли і повмирали, а я вижила. Тоді вже в 37-му році народився у мене брат ше один. А в 41-му батько вже пішов на фронт та й не вернувся.

А в якому році батька посилали в тюрму в 33-му чи в 34-му і за що?

Переслідували за те що він ходив кормив дітей. Вони гляділи, бо думали шо він ховає десь зерно, і копали глядів шоб забрати те зерно шоб повмирати б. І так я не помню це вже було 34-ий, то це вже його… тоді не тікав, то це я дуже помню, шо мама відкривала… А ця татова сестра вже померла навесні. Казали шо було жито молоте, і вже того жита набили такі пекли плацики і вона поїла тих і померла. А тоді я зна як воно було я ж кажу я зараз це помню шо чо вони ходили? Це спеціальний був голод шоб повмирали… тому шо було в людей, де яка кружка, ато казали шо на городах ховали скрізь. Не можна було нігде виховати, а в хаті, то вони гляділи, де яка крупка. Мама в піч сховала була трошки круп – горшик вони знайшли і забрали. Мама плакала дуже помню. Дуже було тяжке, тяжке, страшне. Дуже вмирали люди на дорозі тако. Йде хлопчик сусіда спух, такий живіт перед ним… тако впав. Я не понімала тоді думала шо це він спить, зуснув чи шо… На возик складали. Тепер такі похорони роблять, такі поминки, а тоді скидали на возик тако… дуже я помню як чорний волос волочився з возика.

А сестра тата Маня вона померла навесні 33-го чи 34-го?

Навєрно  тридцять…я не помню

Але пам’ятаєте що навесні коли наїлася цього жита?

Да. Я знаю шо тоді була вижила бо батько оце ходив кормив. То кажуть шов он б була жила, а тоді появилося це жито. Натовкли цього жита, спекли ті плацики, вона поїла і дезинтерія чи шо… і всьо вона померла… А ті то малі сестричка і братик їден і дві сестрички, то померли з голоду.

Олі було два роки, а іншій Ані скільки було років?

Чотири навєрно. Чотири роки вона на фотографії є, а тої не було. А той маленький Вас родився і я не знаю чи був йому годі чи батько його тако положили і помню скриня якась, і на скрині його тако положили маленького. Я не понімала тоді ше.

Це Вася він народився 37-му?

Нє. В 34-му.

Це в 34-му народився рік прожив і помер?

Да.

А батька коли забрали до тюрми, то стільки він там був?

Я не помню.

Ви не пам’ятаєте?

Не пам’ятаю.

Але перед війною він був вдома?

Да.

А потім вже пішов…

Да. Демівка називалася, він там різав і брав крупи.

А Ви кажете, що він годував дітей, то він тільки своїм давав чи ще комусь?

Я не помню. Давай бо сестра була і тая, але ж прокормити… кілограм чи стільки він там заробив тієї на сім`ю. Тоді вже навесні я знаю шо це зимою було, а навесні тоді вже мама брала отову бідку сікла  і там трошки круп, і таку варили юшку.

А Ви кажете, що мама ходила на базар і крупу принесла, то вона її на щось обмінювала?

А вона ходила до батька де він там робив. Він не міг прийти, а воно до нього ходила шо він там заробив. А базару тоді не було. То він шо там заробив, то давав їй, а вона приносила додому. А вони ця бригада слідила, шо це ж він кормить цю сім`ю, то десь же жє, то це копали яму шукали зерно, крупи.

Знаєте, що таке магазин «Торгсин»? не чули такого?

Ні.

Чи можна було десь у містах обмінювати золото чи срібло на їжу?

Не знаю. В нас не було тоді. Мама ходила десь да картошки мерзлої приносила тоді та коржики пекла. А де вона її взяла то я не знаю.

А Ви розповідали що вся сім`я померла в брата двоюрідного?

Нє, в татової сестри – тьотя Наталка, дядько Кирило і два хлопчики було та й вони повмирали вперед,а хлопчики. Я помню одного шо він ходив, ходив тако плакав, впав…

Ваня і Вася?

Ваня і Петя.

А як була їхня фамілія?

…. на тій стороні є родичі, от забулася.

Можливо коли згадаєте, то скажете нам. А скажіть, будь ласка, ця бригада що приходила, активісті ці були місцевими чи чужими?

Свої. Тоді я вже знаю шо батько розказував тоді як вони… в мами були платки такі тоді давні, то мама кинула тако під кровать, а вони влізли і забрали. А тоді перед войною вони вже були такими, їхні сім`ї повиживали і вони були… то батько казав, я дуже помню о його мали вже тоді в трудоармію брати та й він поїхав, а тоді завернули і на фронт. Та й сало було, тоді не було так нарізали сала та й їли на столі, а я кажу «тато, а Елєна прийшла та й каже шо її тато тоже будуть брати та я її тако зимою тоже ночували. Така пуста хата, сиро там, а нас було шось 12-ть чоловік. Ми тако покотом полягали, а їсти хочемо. Зіміняли… кожен по жменці, знайшли якийсь казанок там дядько був один найшов. Там плита була найшли плота поломали і зварили, як зварили напарили ті крупи. Не було чим їсти, а він патичків повитісував нам і ми цими паличками їли. Ну це який був голод – це недород був. Я ходила в дев’ятий клас та й покинула та поїхала в Польщу. Звідти я приїхала чуть жива там в Житомирі чуть не замерзла. Мене там скинули були на тому…вугляр тако взяли, то шось 12-ть стаканів чаю  в мене вляли, розігріли. А тоді я вже приїхала, мама молиться «добре, що ти приїхала вже». Та  пішла ланковою та вже давали буханку хліба на ланку.  Та й ниткою тако міряли стільки чоловік, поміряють. Порізали та й обертається один «кому, кому». Ну та й нас мама  була і я, то в нас дві скибочки. Але ше ж був братік маленький, то їдну скибочку ми вже йому давали, а одну самі. Ходили копали тако габлям та й шоб біше дали, то тут викопали, а там перекидав… а тоді ж його шаруати так само треба. То тоді тяжко було тоже, робили, но тоді не вмирали. Тоді як могли виживали.

А в 33-му було страшніше?

Тоді дуже вмирали, дуже вмирали… так ходить, ходить – упало. Тоді нічого не було, де шо було, то забирали всьо.

А в батьків було якесь господарство? Кінь, корова?

Тоді наверно не було. Тоді було в дєдушки поле, а тоді ж вони забирали вже в колхоз поступали.

А дідуся як звали? Якого року народження він був?

Сава був. якого я не знаю. Бабки, то я не помню, а діда помню.

Діда розкуркулювали?

Да.

А було велике господарство?

Було та й розкуркулили. А тоді в колхоз заставляли, чи я знаю шо тоді було.

А скільки було землі у діда не знаєте?

Не знаю.

А крім землі тоже не знаєте, що ще було?

Ні. Знаю, що коні були, бики казали були… Батько це я не знаю він ходив заробляв, а як тоді чи він не хтів в колхоз поступати я не знаю, може за то його судили.

А колоски ходили збирати в 32-му-33-му?

Нерозрішав ніхто. В 47-му і то судили. Мене були посадили і там ше одну. Збирали колоски і приносили додому, а лісник був, а ми жили коло лісу і нам розрішав лісник… ми йшли дрова брати. Та ми ше йдем з другою подружкою збирали… прийшли, а так у лісі тік, хтось зробив натягали снопів і там молотили, а ми поставали та й от, «дивись, дивись». А там була засада і та засада начала за нами бігти, стріляти, бригадір… а ми повтікали. Вони прийшли додому і в мами тої другої було мами пуд того жита чи шо там – забрали і в тої другої забрали. А нас подали в тюрму та я ходила, ховалася дві неділі жила там в людей, а тa тоже жила в другому селі. А тоді я вже побачила збори, а я вилізла на вишню та й так думаю послухаю чи мене говорять чи ні. А потім кажу знаєш шо, вона тоже Саша звалася «ти хоч йди, а я піду у сельсовєт, нехай шо хочуть, то і роблять», а вона каже я тоже піду. Пішли ми в сельсовєт. Предсєдатєль сельсовєта написав на нас до прокурора. А ми тоді в Саврань, шо там пішки ходили, принесли в Саврань той пакет, зайшли в прокуратуру. Там дівчата відкрили, подивились їдна на дугу та й кажуть «сам на себе пренесли…» вже тако вечір. Послали на до слєдуватєля. Той слєдуватєль розпитав нас та й каже «ви маєте де ночувати?» ми кажем «нє». Та й послав нас в міліцію там діжурка. Прийшли ми туда, а там був молодий міліціонер та й каже «йдьом дівчатка в кіно» яке нам кіно.  А він каже «то лягайте спати, а я йду і тоді прийду». А ми полягали заснули, він може і приходив стукав, а ми не чули. Сонце сходить, а ін. приходить. Позамітали ми там, покормили нас та й кажуть «йдіть додому» та ми йдемо додому, а мами вже несуть передачу. Ну й шо, та й таки тоді був суд – судили. Був раз суд – не явилися предсідатєль і там бригадір. Тоді другий раз. А на третій раз… цей лісник був нам як свідєтіль, ну шо ми та не були. Ну прийшов вже суд ми сидимо, а євреїв тоді дуже багато було в Саврані. Та й сидять і «ох ви, ох кров з молоком». Дуже переживали шо це ми. Та й суд… був юрист, адвокат цей государствений. Ну так начали вже суд та й питають як? А він каже «ну ми начали стріляти, а вони начали тікати» він каже «я взрослий і шоб я в лісі був, і за мною стріляли я б не тікав, а це діти… нам треба воспитувати». І суд без послєдствія та й їм дали штрафу – предсідатєлю 100 рублів, а тому 50-ть. І вони нас не взяли додому підводою їхали, і той лісник уже нас забрав додому.

Бабусю, а скажіть, будь ласка, в 32-33-му коли людей виганяли з будинків, то що з ними було?

Повалилися, я знаю шо в батькової сестри нова була хата і вони повмирали, а як де… Я знаю шо вже були такі… в другого брата були такі, робили тако гойдалку у тих одвірках і зробили… гойдалися там у тій хаті.

Це вже після Голодомору?

Га?

Але це вже після Голодомору?

Ну да, ну да, це вже після Голодомору.

А скажіть, будь ласка, жорна у Вас були?

Були.

Ними можна було користуватися?

Були такі круг… набито там було, крутили тако і дерли. Я тепер деру тако курчатам та й оце думаю, якби мені тоді цю крупу, кашку тоді зварити. Ми вже тоже тоді після Голодомору ходили та й де сіяли, то тако збирали в жменю. Назбираєш зерна і приносили додому, і дерли.

То це жорна, які були у Вас коли, то зараз ще є?

Ні. В мене такі совєтські.

А я думала, що ті ще.

Тих нема.

А в Голодомор 1932-1933-го ними можна було вільно користуватися? Ті жорна тоді не ховали?

А я не помню тоді, як вони були. Наверно не можна було. Бо раз вони тоді шукали і забирали.

А скажіть, будь ласка, в селі люди допомагали один одному вижити?

Не помагали, тоді кожен за себе. Тоді мама казала «шо сидіть у хаті, бо шебки крадуть. Дітей таких їдять». Це я дуже помню шо таке було. Хто як міг так і виживав.

Але чи розповідали все ж таки вам про випадки людоїдства?

Боялися, боялися. Тоді боялися друг друга. Їсти шо небудь та й крали… я ж кажу вони таких не брали, а таких маленьких видно брали я знаю… бо це мама мені казала що тоді все…

А церква в селі була?

Да.

А в 32-33-му вона функціонувала?

Не помню. Я лиш помню шо після війни була дерев’яна і ми туди ходили з мамою.

А чи потрібно сьогодні розповідати майбутньому поколінні, що був голод?

Я думаю шо потрібно шоб помнили. Шоб не було таких люцемерів, які закопували людей живцем. Бо можна було помогти прожити, а вони брали і спеціально шоб померали. Я думаю шо гріх забувати таких. Як в мене була та сестра в колисці, то вона чогось же плакала  «мама, мама, мама» вона ж хотіла їсти і померла. Дуже тяжке время. Тепер болєзні…а то таке було спеціально робили, такі люди були, які в них серця не було, як вони могли терпіти, щоб бачити шо дитина вмирає від голоду… тако забирати. Щоб це покоління держало і допомагало друг другу. Дуже тяжко було тоді пережити.

А сьогодні часто згадуєте той період? Дякувати Богу маєте хлібчик і до хлібчика.

Є, спасибі.

Взагалі чи часто згадуєте той час?

Дуже часто. Тако, де кришичка хліба, а я згадую шоб мені… даже в 47-му, то я помнила. Даже дають буханку хліба і дають ланковій добавки тако, а я думаю з’їм я, а вони скажуть, а що це так точно… а я приходю та й міряю. Шоб це не було точно. Кусочок хліба був дорожчий свєту не було, каганці ці…Палити не було, а от тепер як, то електрика і всьо, духовки ці, а тоді як нагадаюся батько мій десь пішов, а я хотіла, було мені десять років, бачила шо мама та й хотіла зварити вареників шоб угостити. І я зварила вареників не вареники, а вараничі з сиром получилися, але гарячі. То батько прийшов і мене так носив, так вже тішився шо «нас поміч вже є, ми вареники гарячі їли». Оце я дуже помню як він вже радувався. І в печі солома чи там з картофлиня вудиня оце всьо не пропадало, всьо носили. І так палили в пічі, і в горшках варили. А тепер оце я б наче не зварила, а тоді ж врили. Горшки були, покришками накривали і варили, а тепер каструлька, духовка, хлібчик пече там, пиріжки всьо. Слава Богу. Слава Богу шоб ніхто не дочекався такого горя. У войно тоже так тяжко було. Тоже я була як партизанка. Було чотирнадцять років та й лісі там таке дупло було і партизани клали записку, а моя мама хліба пекла. А вони клали записку шоб до комірникові дати і шо там покласти. Та я прийду буцім за дровами, то записку візьму віднесу до комірника, він відти напише я знову занесу туда. А тоді як вже відступали, то в школах… хатам забирали скамейки, кроваті і туда в школу. А мені сказали ті партизани і кажуть «біжи туди в школу, а поті розкажеш нам, шо там робиться». Ну вже хоч чотирнадцять років було… Пішла туда мою кровать забрали. Оди був дядько мій він був завфірмою, і він був від партизанів, як наглядач і з партизанами був і…. Я прийшла туда, а вони начали мене забирати з собою в Германію. Я плачу, а той дядько приходить вони щось начинають говорити, показувати, а тоді до мене «марш додому». Я бігом додому прибігла і тако в сараї було сіно, вимикала дюру. Я дві неділі сиділа в тому сараї, мені носили їсти. Шоб не забрали в Германію. Пережила я…

Добре, бабусю ми Вам дуже дякуємо, стільки всього нам розповіли.

Спасибі, дітки, спасибі. Шануйте, шануйте кусочок хліба і друг друга. 

 

1. Місце запису: село Концеба Савранського району Одеської області;
2. Дата запису: 3 вересня 2020 року;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Запорожець Сара Василівна, 12 квітня 1923 р. н., народилася в селі Концеба Савранського району Одеської області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Концеба Савранського району Одеської області.

 (При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати.

Запорожець Сара Васілівна.

Коли Ви народилися?

Я родилася двадцять третого году… я не знаю який місяць – апреля.

А де Ви народилися?

В Концебі, Концебі родилася. Тут живу, тут я родилася.

Розкажіть, будь ласка, про свою родину, про батьків, сестер.

В мене сестричка була єдна, вмерла разом з мамою і татом того года, тоді як був Голодомор той. А так родичі… як був той Голодомор та мама вмерла й тато, сестричка, дядько в нас був та й він… Вони повмирали та я лишилась сама. Була татова сестра та й каже: «Де ти подінешся? Возьму я тебе, а в мене четверо дітей, а п’ята маленька». Взяла мене на год, потримала та й каже: «Йди до колгоспу чи до сільради. Нехай тебе десь приютят». Я тоді кажу… А як мені оце вже считатилось мені було 10 год, а тоді вже було 11 як я побула в тьоті год. Тоді пішла я до сєльсовєт  та й в сєльсовєті кажуть: «Та де ж ми тебе приютимо? Нехай беруть родичі вас». Я кажу: «В мене родичів таких нема. Оце татова сестра була мене взяла». Та й мені сказала: «Йди вже собі, дитино, своїх хватає». Та я пішла попід хати, пішла та там день дитину побавила, там два. Так жила. Та був «Новий шлях», а я в «Лєніна». Там вже зробили ясна таких як я сиротів, збирали в купку скілька душ. А мене пішла день побула, а вони кажуть: «Ти не з цего колгоспу, ти з  «Леніна», йди собі в «Лєніно». Вигнали мене звідти. Вигнали. Я пішла, приходю до колгоспу, в колгоспі кажуть: «Диви, як можеш перебивайся. Нема в нас ше таких дітей, шоб  були ясла». Ну нічого, отак ходила хата від хати, то туди, то туди. А тоді відкрилися в нашому колгоспі ті ясла, прийняли мене туди. Я сама старша була, було мені 11 вже год тоді. Побула я до 16 год в тих яслах. Тепер кажуть не ясла, а якось іначе – «садіки», а тоді «ясла» казали. Ой, а тоді беруть мене випроводжають, бо мені вже 16 год, випроводжають додому. А моя хата старенька була. А в колгоспі не було де діжок класти і там близенько моє, коло колгоспу хата. Вони на зиму діжки там квасили, бо там груба була, а в другій половині зробили баню. Яка ж то баня, як то з глини всьо… Відправили мене туди, звідси забрали всьо. А стеля як упала кусочок, то так… Але відправили і всьо, відправляють мене, відправили. Я прийшла в свою хату… ой, посиділа, люди прийшли мені, спасіба, помастили. А шо я годна була? Нема мені нікого, шоб вчила… Ой, та й тоді я перейшла в свою хату. Обіщали: «Дамо тобі…» Нічого мені не дали. Пальто дали і то шо вбратий тако дали. Кажуть: «Дамо тобі теличку й дамо порося тобі». Пообіщали, випровадили і вони мені нічого не дали. Прийшла в ту хату, а там нема нічого. Та тьотя дала мені, шо взяла звідси, то були ряднинки, шо з постелі. То повіддавала вона мені, то я вже так сиділа. Сиділа я так до войни.

Бабуся, а скажіть, будь ласка, як звали Вашу сестричку, яка померла?

Ліда, Ліда звалась. Мама Ганна звалась, а дядько Василь звався, це мамин брат був менший неї. То вона взяла до себе та й вони сироти лишились.

А скільки років було сестричці?

Два, два було годи їй, як вона вмерла.

А як мами була фамілія?

Га?

Мами фамілія яка була?

Мами фамілія була… хм… Фотка, Фотка, а татова Запорожець. Мама була з Байбівки, а тато був концебівський.

А пам’ятаєте якого року народження вони були, батьки?

Вони якого року нар… нє, не знаю, не знаю. Карточка в мене була така, написано «Запорожець Василь Антонович», а той мамин… забула як мамин тато звався, знала. Знаю, шо Фотка фамілія… Забула зовсім. Це так і буде.

Бабусю, а Ви пам’ятаєте як починалась колективізація? Як колгоспи створювалися?

Як колгоспи створювались… Той то туди писався у колгосп, а цей сюди. Та й тато у колгоспі був «Лєніна»… Та й так,  як та відкрилась голодовка та вони так їздили аж на Прохладну, думали, шо там нема голодовки, і там таке саме було. Побули там трошки та й назад вернулися. Та й тут уже повмирали… уже вдома считайте. Шо ж… тато засіяв жито, а то жито вродилося на городі. Тато вмер вперед,  мама… лишилася і того вже жито наїлася, спухла та й вмерла. Під хатою, як сьогодні бачу, вона кончалася, а я сиділа коло неї. А як сестричка, то я не бачила як вона кончалась… і так і тато. А тоді шо… були такі люди, шо визначали хто вмер, а вони підводами підвозить, скидали купами як собак… і там повну накидають підводу та везуть на цвинтар. Там кидають як собак в ту яму… (плаче) Ну тоді (плаче) …отак тоді їздили попід хати, шпичками  шпигали де хто закопав, шо мав. Бо ховали люди, шо мав там з пів мішечка чого та й закопав. Отак… та й так вони… вже й не бачте не помню… скільки це вже год пройшло… Я не  прожила й грама добре і минуточки. Оце як лишила без батьків і всьо. Тоді як лишилась… Той Голодомор вже трохи пішов, то та война… началася. Ой… розкажу як жила.

Куди тато їздив, шо думали, шо десь врятуються від голоду? Куди це вони їздили?

На Прохладну якусь, якась Прохладна. Та вони поїхали, а там таке саме. Їсти не було шо, такі плецики пекли та їли. То вони назад вернулися. Це не котеня тягне?

Це село таке?

Га…

Це село таке було?

Я не знаю, десь далеко це їздили. Прохладне, Прохладне… Не знаю, це казали люди, так я запомнила. Ну далеко десь їздили та й вернулись назад. Побачили, шо там таке саме – голодовка як і тут… така голодовка.

А батьків Ваших розкуркулювали?

Нє-нє, вони були бідняки, не розкуркулювали. Коло мене то були такі як куркулі. Ну які це куркул? Як вони мали пару коней. В тата конячка єдна була та.. там землі не знаю скільки було у тата. Я всьо не знаю, бо ше ж я мала була тоді як. А вже можна і забутися як… Та й такі то…

І цю конячку прийшли і забрали, чи тато сам відвів до колгоспу?

Тато здав її у колгосп. Здав, а нашо як колгоспи вже відкрилися, то здав конячку. А сам вмер…

А він добровільно пішов до колгоспу чи заставили?

Нє, якось йшли всі, то і він пішов. Шо ж він буде впиратися як всі йдут… А тоді стали вже колгоспи… та й… Питайте шо, бо вже не знаю шо…

А жорна у Вас були? Жорна! Знаєте, що це таке?

Шо? Не знаю.

А як ви жито, шо мама перетерла і спухла?

А, то млинок такий був. Сипали в дюрочку і терли так, так вже дерли ті крупи. Мама їздила десь  за радна міняла, як була жива, як не було ше того жита, то мама їздила десь, міняла за радна круп крушечку. Не знаєте як тоді була голодовка, то скрізь голодовка. Та мабудь більше того (нерозбірливо) ніж хліба… Та й так, я ж кажу, таке було, страхіття було… Тоді як…

Бачили мертвих людей по вулиці?

А шо ж, бачила. Де йшло, впало. Спухло, впало та й кончилось, кидали його туда, бо бачили, шо подихає. Бачила, аякже ж, над дорогою сиділа… бачила. Кажу, страшне дуже було той Голодомор. Не дай Господь, щоб більше дочекали діти.

А як Ви думаєте, для чого це робилося, цей Голодомор? Для чого він був?

Я не скажу, я не знаю для чого ж. Що це вони думали зробить? Що вони робили, шоб цей Голодомор зробить? Не скажу, не знаю. Шо знаю… а це…

Але урожай тоді був?

Був, був тоді урожай. Був, був врожай. Я ж кажу, що таке жито вродило на городі, то й в полі. Та й якось воно прийшло тоді…

А Ви кажете, що вродило жито. То коли зібрали те жито, то з колгоспу прийшов хтось чи Ви його ще їли?

Нє, та й тоді тьотя забрала, вона ж мене забрала та й забрала то жито до себе.

То вже тітка забрала, батьки вже тоді померли?

Да-да-да. Я вже лишилась сама. Кому я нужна. Одна лиш тьотя, а то далекі такі, шо вони мене не хтіли. Я ж кажу, шо це тьотя мене взяла, шо мала, то забрала, а тоді мені й віддала. Боже мій…

А Ви ходили на поле? Колоски можна було збирати?

М-м-м… не давали, не давали колосків збирати, не давали. Були колоски, ходила я, ну не давали збирати – гонили, гонили. Да, це таке.

А хто гонив?

Хто? Голова гонив, а хто ж. Чи ті, шо… як вони… чи ті не дєжурні, якось вони інакше звуться, я не знаю…

Об’єздчики?

Да… да, об’єздчики. Бачте, я вже забулася як вони звуться. Я ж думаю, шо вже пора забути як на світі живу і доки я буду жить.

А до хати, до дому приходили, обшуки робили чужі люди якісь?

І по хатах гляділи, і по дворах гляділи – скрізь, скрізь гляділи хліба. Де в кого було і забирали, а в кого не було, то вони й вмерло зовсім. А то полишалося, ріденько там люди були.

А хто були ці люди, що приходили додому? Це були місцеві, свої, чи десь з району приїздили?

Нє-є, свої. З району давали закази, а ті ходили да шукали, забирали, їздили возами та де шо знайшли, та на віз в клумачок (бо мішків не було, лиш клумаки).

А була при них якась зброя, чи вони без зброї  просто приходили і забирали?

Та без зброї, не було нічого. А хто це буде в нього стріляти як він негоден ходити, як воно голодне.

А з хати Вас не виганяли?

Нє-нє, нас не виганяли. Було багато, були такі багачі, то тих вигонили десь, всьо забирали з хати, а тих вигонили – йди куди хоч. Да, було-було так. А нас не вигонили, бо ми були бідняки.

А шо було з хатами тих людей, яких виганяли?

Шо Ви кажете?

Коли виганяли людей з їхніх хат, шо потім було з тими хатами? Там потім хтось жив?

А тоді хто був, хто остався, не було де та заселяли людей в ту хату.

Заселяв колгосп когось?

Га?

Колгосп когось заселяв?

Да, з колгоспу визначали та й, та й людей туди клали.

А як Ви тоді рятувалися від голоду? Шо тоді їли?

Ой, шо їли… і жаливу їли, і ту… і лобідку їли. Ходили по полях, картошка була та померзла така як б’юшки, вибачайте, та збирали. Бурак був на полях дрібненький такий, так не вродив, збирали, терли його та пекли млинці з того всього.

А не пекли з цвіту чи акації якісь оладки?

О, і з акації як цвіла, то збирали. А так, я ж кажу, з усього їли. Шо бачили – то їли, бо ратували, думали, шоб вижити. Рідко хто вижив… а ті повмирали. Ой Госпо… Я лишилася. Ви скажіть, їли однаково шо тато, шо мама. Їли, то й я їла. Мені лишитися на ці года житии. Я ніколи не думала, шо буду скільки жити. Та вже ту та вже война підійшла… як я вже лишилась.

Бабусю, а Ви кажете, що в селі тоже розкуркулювали. А кого розкуркулювали?

Ну таких багачів. А тоді були такі багачі: як пара коней чи машина, шо хліб молотили. Таких розкуркулювали.

А в селі було багато таких людей?

Я не помню, їй-бо не помню. То моя дочка прийшла.

А були в селі такі люди, які мали шо їсти, які не голодували?

Були-були, але рідесенько тоді, шо вони мали їсти. Раз багач, то він мав і хліб. А як це, не скажу як воно так.

А не знаєте, де люди тоді ховали зерно? Може бачили десь, або розповідав хто.

Де бачили, де ховали? Закопували в землю та всьо равно ходили гляділи шпичками де закопано, то ж видно де свіже. То ходили і там гляділи. Скрізь – і по шопах, і на дворі – скрізь шукали.

А чому вони так шукали?

Щоб забрати хліб, щоб забрати, вони того і шукали. Щоб виздихували всі, не лиш ті, шо не мали.

То виходить, той голод вони робили навмисно?

Наверно. Я знаю, шо вони казали – чи навмисне, чи шо вони… Я ж кажу, був голод, добрий голод. Шоб ті люди, як ті мухи падали вони. Багато тоді вимерло. Виздихали, а не вимерли.

А Ви знаєте, куди їх в селі тут відвозили?

Куди відвозили? На цвинтар, на цвинтар. Копали ями ями такі здорові та й туда. Привезли фуру, якщо є, то ще привезуть і скинуть.

А зараз на тому місці, де ховали людей, є якийсь знак? Пам’ятник або знак-хрест, є щось?

Нє-нє, нема там.

Якісь плити стоять оце там.

Нема там тих пам’ятників, нема там нічого.

Бабусю, а шо було із сиротами?

Шо з сиротами, тоді забирали в ті ясла, як уже відкрився в колгоспі. Нас 7 душ було у яслах. Ну я була сама старша. А ж казала… шо до 16 потримали та й відправили.

А Ви знаєте, що таке торгсін, магазин торгсін?

Нє.

Золота. Срібла у батьків не було? Не ходили міняти?

Нє-нє-нє, не було золота, не було… Може в когось і було. В мого тата не було, він був бідняк.

А пам’ятаєте бабусю і дідуся Вашого? Були у Вас бабуся і дідусь?

Я їх не бачила. Я їх не бачила – ні дідуня, ні бабки. Вони повмирали – чи до голодовки  померли, чи в голодовку. Я не знаю, не скажу.

А школи тоді були? До школи тоді Ви не ходили, Вам 10 років було ж?

Ходила я до школи… у 4 клас я вже ходила. Оце тільки помлю, шо я в четвертий клас перейшла та йпокинула ту школу, та й не ходила до школи.

Покинула, бо почалася голодовка?

Нє, це вже певно в голодовку чи… я не знаю, сама не знаю. Шо помню, то… Знаю шо перейшла чи кончила четвертий. Не скажу…

А їсти в школі давали?

Не помню, от не помню зовсім.

А церква в селі була?

Була.

І під час голодовки тоже не закривали її, чи закривали?

А її закривали, її розвалили зовсім. Розкидали ту церкву. Поскидали дзвони, а тоді розвалили. Та й до сіх пор не було тут церкви, топіру зробили маленьку на тому самому місці. А то була здорова церква.

Це в голодовку розвалили?

Їй-бо не помню. Не помню чи це в голодовку розвалили… От не помню…

А хто ці дзвони скидав?

А були такі, шо… їх уже нема. Чоловіки скидали… їх нема тих чоловіків…

А  у Вас хата була велика?

Нє-нє, така старенька, старенька погана хата.

А ці активісти, які приходили до вас додому, вони приходили один раз чи більше?

От не помню… А чого вони мають ходити по два рази, по три? Як вони бачили, шо нема шо брати та й так більше й не приходили… Більше не помню як помню. Вже скілька год та й так прожила. Ше й так шо я помню та живу.

Бабусю, а люди могли якось опиратися, от коли до них приходили ці активісти? Вони могли закритися в хаті і не пустити їх?

А ніхто тоді не закривався. Нє-нє, не закривався. Як це можна закритися від таких людей.

А ці активісти, вони були жорстокими? Могли бити людей?

Ага, аякже, аякже, раз їм доручено ходити, то й…

Ми Вам дуже дякуємо, що розповіли те, що пам’ятаєте.

 

 

 

1. Місце запису: село  Янишівка Любашівського району Одеської області;
2. Дата запису: 31.08.2020 року;
3.  Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Корнійчук Лідія Григорівна, 4 липня 1924 р.н., народилася в селі  Янишівка Любашівського району Одеської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі  Янишівка Любашівського району Одеської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Ліда Григоріївна. Корнійчук Лідія Григоріївна

Якого року народження?

1924.

А число і місяць?

4 июля 1924.

А де Ви народилися?

Тут у селі, отам-от дальше.

І під час Голодомору проживали у селі Янишівка?

Ну, а шо ж. В Голодоморі, моя мама померла мені осталося 9 років. Мені маму сбили комсомольці. Вона померла, її в радні внесли до хати в радні і поховали без труна, без нічого

Ваша мама померла в 1932?

В 1933 році, наверно тако в апрелі місяці.

А, як її було звати?

Анна.

А прізвище? Фамілія, фамілія і по-батькові?

Рихліцька Анна, а діда вже не помню.

А якого року народження вона була  пам`ятаєте?

Ой, 1889. Мій батько 1888.

А його, як було звати і фамілія?

Рихліцький Григорій Петрович.

А були у Вас брати, сестри?

Була у нас сестра тоже в 1933 померла, її забрали ми не знаємо, де її поховали, їздили трупи собирали і взяли її з хати, а де похороняна — ніхто не знає

А Ви кажете, шо забрали з хати, то ті люди, які їздили з підводою?

Да, забирали, да. Ну тоді викопували таку братську могилу і скидали ті трупи в тому 1933 році. Ще я Вам скажу мого батька роскулатний, робили куркульом. Він не був, він був раб Божий, він робив день і ніч і коні мав. Все забрали до галузки, геть і нас з хати вигнали. І написали на хаті дьогтьом шо «Тут живе куркуль», який він куркуль, як він ні одної букви не знав. Який він куркуль? Іще в 1937 році його забрали, дали їм..їх забрали той ночью вчотирьох, один тільки мій батько повернувся. Тих двох зразу розстріляли до суда, а мого батька там і ще одного судили, той заявив голодовку, на роботу не йшов, не їв і помер, а мій батько повернувся... Як його відпустили за його труд.  

А, як Ви взагалі жили в 1932-33 і перед колективізацією? Можливо, Ви пам`ятаєте як розпочиналась колективізація?

Да, а шо ж не помню, канєшно помню. Мого батька… мені було 4 роки, мене заставляли скотину пасти і коні пасти, і гуси пасти, і били мене, як сидорову козу.

А, хто заставляв?

Батьки. Батьки заставляли робить. Ну шо мені там було 4 роки, ну дали мені хваростину, я тою хворостиною трощити коні, а вони пари зпутані, ой... мене б`ють.

А сестра у Вас була одна, так?

Ой, нас було шестеро в батька: три девочки і три мальчики… Ну сестра моя ось от три года, як померла, менша від мене канєшно 1927 року.

А, хто був самий старший у сім`ї з дітей?

Ой, я не знаю тих, хлопці були самі старші два: один то був 1926 року, а ті повмирали, я не знаю.

Ну вони не під час Голодомору померли?

Не-не-не-не.

А пам’ятаєте, як їх звати було?

Не пам’ятаю, любко, не пам’ятаю, шо я буду Вам казати, шо я не помню, то не помню. Старшу сестру 1922 року це, шо вона померла, шо це її забрали, ми не знаємо, де її похоронили, не знаю.

Ви кажете мама померла і її забрали в рядні?

Вона сдохла, а не померла. Вона збита була, комсомольці її збили, видирали в неї, як шла з базару якісь там крупи та її збили, ногами її били, повідбивали в неї всьо, несли її до хати, так вона в рядні і  похоронена без труни, без нічого так..

Це вже її тато поховав, так?

Да-да, чоловік поховав її. Батька забрали в 1937, а в 1930 годи він був дома, да..а в 1937 його забрали.

А, де він її поховав Ви не знаєте?

Кого?

Маму, маму

Знаю, знаю, де похоронив, я десь хочу там, шоб онук мені….  

Але, це тут на кладовищі десь в сільському, да?

Да-да-да, на кладовищі туда, як там її мама похоронєна тоже в 1933 ну зимою ще, мама весною, а бабушка зимою, ну бабушка ще в труні похоронєна, а батько там з дядею підкопали, добули труну і маму притулили до труна…

До бабушки?

Да, да до бабушки, до бабушки притулили. Вона в труні , а вони підрили і добули ту труну, до труна притулили маму та і в рядні присипали

А бабушка в якому році померла?

Тоже в 1933 зимою, а мама весною.

Так бабушка померла від голоду чи своєю смертю?

Нє-нє-нє, вона не від голоду, ну від старості.

А, як її було звати пам`ятаєте?

Бабушку, ой не помню, не помню, я хотіла на пам`ятникє бабушку, ну я не знаю, як бабушку звати, не знаю якого вона року, не знаю, шо, любко, не знаю, те не знаю.

А взагалі багато людей  в 1932-33 у селі померло?

…по дорогах валялися, там мої дівчатка, що я з ними гралася, вона там коло містка померла, аж три дні лежала поки її підвода не підібрали.. хати були пусті, то заселяли кацапами, ну вони повиїжджали, шо одна сім’я була осталася, бо всі повтікали, не хотіли бути на вкраїні.

А Ви кажете мама йшла з базару, коли її тоді побили, вона ходила на базар шось купувала, продавала?

Якісь крупи там купила, бо взимку були в неї гроші, ну вона так гроші он її били, то люди збилися. Та й там стояла жінка та й побачила, де … та й стала тако ногою на ті гроші, а вони шукали-шукали, вона стояла, не посунулась і тоді вона вечером принесла той узельок тих грошей та жіночка. Ну їх тоже нема, повмирали.

Вона принесла до Вас ці гроші, так?

Да

І віддала Вам?

Да-да, да-да.. Ну, як діти кричали, як маму там били.

Ви кажете, що людей всіх збирала підвода, а куди вона відвозила людей підвода?

На кладбище. На кладбище. Коло кладбища не можна було пройти така... Я бігла з садіка в 1933 році… Сильний дождь пустився, а тут за ставком у нас жінка сиділа, ну в неї девочка була  Франя. Я з нею гралася, канєшно, діти,а мама її стоїть під хатою і каже: «Заходь, Ліда. Франя тобі щось  хоче тобі сказати». Я побігла додому і не оглянулася, ну  сильний дождь пустився, а я недалеко через 4 хати жила. Ой, следущая бігла девочка, вона її зарубала, зарубала ту дитинину, вони аж туди в кінці села жили. Як вона зарубала, то м’ясо у піч засунула жарити, а дядя жив так через дорогу недалеко від неї, а запах то чути було, ой. Він пішов до його та каже: «Петро, ти знаєш, я подозреваю, шо Вунька зарізала твою дитину, ну визвони міліцію», а те м`ясо то піджарилося з тієї дитини. Ну міліція там її там присікла: «Де, ти діла голову?». Вона занесла у камиш закинула. Її били і вона пішла знайшла ту головку. Ту головку занесли на кладбище і похоронили, а дитина потєрялася, м’ясо з той дитини. 

А шо потім було з цією жінкою?

Забрала міліція та й ніхто і не знає, де, а та Франя тьотя її забрала в Івановку… купать її, приходила сюда в село. Дівчата взрослі були по 12, по 15 год, начали з неї сміятися і так більше я її не бачила, купаться вона приходила в село. 

А Ви кажете, що Вас вигнали з хати, а куди Ви пішли після того, як Вас вигнали?

По чужих хатах, по ровах. Три дні возили, все забирали і нас вигнали, так ми ходили то по ровах, то в якійсь пусті хати, так ми і переживали.

А скільки часу Ви так ходили, коли Ви почали жити у хаті?

У 1935 році ми приступили до хати.

А в 1933 Вас вигнали?

Да-да.

І це два роки Ви блукали?

Да, да. Ну ми хотіли в хату нашу поселитися, ну канєшно нас напраявляли, вони там ремонт робили, а ми ходили туди, нас витрущали, били, а ми в хату таки перлися і всьо. Нас було дві ще й з сестрою.

В свою хату Ви перлися, в свою?

Да, да

А там, коли Вас вигнали когось іншого туди поселили?

Да, мали поселити, ну вони тільки ремонт робили, бо, як, ой, це порузкулачували наше було кругом забито досками і там, де розкулачили забирали свині, то зробили воно якось обору для свиней, нас вигнали з хати. Там в нашій хаті котьол замурували, свиням варили їсти, кормили ті свині, а в нас там було сарая багато і батько хозяював, і вівці мав, і коні мав, і корови мав, ой, і гуси мав, і все ото забрали, всьо забрали до галузки.

Тобто, Ви жили заможньо?

Заможньо жили, бо трудилися, трудилися.

А батькові пропонували іти до колгоспу?

Як вони.. Канєшно, а шо ж. Він у 1933 у полі лопатою копав. Мама, як померла, то йому сказали, а він там копав у полі і там у Стирці шукав яке зеренце їв, а потім маму закопали. Канєшно, він же ш трудився і в колхозі, а шо ж. Він останнє время законюхував і це його забрали у 1937 році, він конюхом був, доглядав коней і каже, шо він пас коні, та коні…. Там збили ячмінь і там його забрали, а там не коней збили, а там у полі були свині і свинарник був та ті свині вирвалися та порили, та сперли на мого батька та й забрали. Отаке, любко.

То виходить він пішов до колгоспу працювати і в нього забрали все господраство, а не казали, що: «Ми там щось заберем»

Це все вперед забрали, до 1933 забрали всьо.

А в якому році забрали?

Ну навєрноє в 1929-30 році

Ага, це тоді забрали.

Да-да-да.

А до колгоспу він пішов в якому в 1932 чи 1933?

А-бо, я Вам не буду врать, бо я не знаю, шо його такому трудягі сидіти, іди работай. Ну, як він лопатою поле копав, то шо там говорити.

А чим Ви харчувалися, шоб вижити, що Ви їли в 1932-33?

В 1933 шо їли? Лободу, кропиву, листя з вишень, вакація цвіла, цвіт з вакації їли. Колись в кінець села, понад дорогою… А весною там були засипали їжаки. Знаєте ті колючі їжачки? Батько ходив з ґаблями, ловив ті їжачки, шмалив і нас кормив і так ми із сестрою і вижили. Я те сире м’ясо їла ждала поки він те м`ясо посоле, помиє. Шо Вам розказувать? Хорошого я Вам, діти нічого не розкажу тільки то шо пережито.

А чи ходили на поле, збирали колоски?

Ходили, збирали, да а шо ж, отак от пучками збирали та ще нам не розрішали, бо ми були розкуркулені, нам не розрішали виходити на поле. І в школу не приймали тіх розкуркулених дітей.

Але, була тоді школа в селі в 1932-33 інші діти ходили до неї?

Нє вже, навєрноє в 1934-35 аж востановилася школа, а так не було. Та кому там ходити, Боже, які діти були, вони такі були ну переростні, канєшно же пішли в перший клас їм там було по 14 років.

А патронати були у селі?

Був в нас один патронат, тільки не для наших дітей, а для тих руських дітей. Ті, шо завезли цих дітей, то був патронат, а таких наших патронат дітей не принімали. Там над містком був. Знаєте, де в`яні шовки місток?

Проїзжали.

Да-да. Над тим містком був патронат. Був-був тільки не для наших дітей, а для тих руських, шо завезені були. 

Яких привозили і селили в будинках чи людей, яких виганяли?

Які повимирали.

А знаєте, що таке «Торгсін»?

Нє.

А чи були якісь магазини, де можна було обмінювати золото, срібло?

В нас тут не було. В нас не було те. Їздили, міняли, їздили ще до 1933, мій дядя їздив, міняли там, но в нас не було, десь їздили в Білорусію, їздили.

Це вони в 1932 вони їздили міняти?

Да, да до 1933, до 1933 їздили-їздили, міняли. 

А на шо вони обмінювали це золото і срібло?

Він привозив і крупу, і кукурузу звідти привозили, да.

І він ділився з Вами? Вам також привозив?

Нє-нє.  Не ділилися. В нас не було ні золота, нічого — всьо забрали, вся хата була шпикана спічками. Сьогодні приїзжають, ціла підвода тих комсомольців і шпикають. Шпикали, шукають золото, де тако гуде — вони золото шукають. Де то золото? Ой.

А до інших людей, до сусідів також приїзжали робили ці обшуки?

Ну до тих  руських приїзжали шо ж, не тільки до нас, які порозкуркулювали — то до всіх приїзжали. Мій батько в 1933 році, ну раньше ж висівали той буряк, то він закопав той буряк і найшли-найшли, забрали того буряка, нам не дали, забрали  буряк той на під воду загрузили, отаке, ой Боже, Боже.

А оці люди, які робили ці обшуки, ці комсомольці, які забирали — це були свої місцеві чи чужі?

А шо ж! Не завезені, нєт — свої люди,свої. Мого батька, як відпустили з тюрьми, ще він год не добув, як його відпустили з тюрьми, тоді на другий год, щоб приїзжає на машині чорній такої, приїхали, кажуть: «Ой, Гришу Рихліцького міліція обратно забрала». Його, правда, забрали, повезли в сільсовєт і там йому виносили благодарність і спитали: «Є ті, шо тебе посадили?». Їх уже не було, він тоже там шось украв тоже в тюрьмі, сдох чи погиб, погиб чи помер — Бог уже знає. І каже: «На мєстє Вас, де Ви сиділи — їх надо посадити». Ну, їх не було вже, не було, ой.

А чи були в селі люди, які не голодували?

Були рідко, були, котрі ходили вишпигували — ті осталися живі, котрі шукали, забирали, то ті осталися живі.

А, можливо, пам’ятаєте, як їх звали?

Ой, не помню. Ну казали Микола Бордюнь, Микола Бордюнь — це був актівістом, він з земльою находив всьо.

В 1937 році тато ж повернувся? В якому році тата забрали, засудили?

В 1937, а повернувся в 1946, бо в 1947 мало бути йому 10 год, а в 1946 його відпустили.

Ага, то не в 1937, в 1937 це його забрали..

Забрали, а 1946 його відпустили, да.

А взагалі люди в селі вони між собою дружили, не дружили чи допомагали один-одному?

Дружно раньше люди  жили, дружно, помагали, совєтовали іногда, а  тепер люди змінилися — не такі, як раньше були.

А в 1932-33 допомагали один-одному?

Ой, які були заможніші, то допомагали. Ну таким, як мій батько не допомагали, бо сильно його щитали, шо він вредний чєловєк — куркуль, куркуль. Ну хата обписана дьогтьом, що «Тут живе куркуль», який же він куркуль, як він Раб Божий? Він робив день і ніч. Як він може куркуль бути, як він ні одної букви не знав? Він, як його забрали в міліцію, він сказав міліціонерам: «Хлопці, ви мене не охраняйте, ви за мною не дивіться, я тікати не буду, хіба ви мене завезете там же, де і взяли». І так він і конюхував у міліції, що чуть не прикінчили, ходив він зразу по роботах усіх, де його  там не було, а тоді міліція забрала та він конюхував в міліції, був конюхом. Раньше ж, машин таких не було  та возили на бричах міліцію возили, та й мій батько конюхував: заготовляв сіна, косив, сушив, розказував, як це він їхав за сіном туди у степ, це ж раньше був.. Та, каже: «Пурга зірвалась» —  світа Божого не видно. Ну він доїхав до тої стирки, до того сіна, каже: «Повисмикую дирки», коням голови поховав, прикрив і сам каже: «До коней тих притулився, вони на мене дихають і я, — каже, — сижу, а світа Божого не видно». Іде день, другий день, на третій день утихає, ну каже:  «Я то сидю, а їсти то желудок требую і подою кобилу, попью молока», а кобила доїлася, доїв кобилу, пив молоко. Як він повернувся  туди назад в ту ніч і каже: «Мене кидає до потолка», каже: «Ми щитали, шо Ви погибли і мали Вас весною шукати», а він приїзжає. То каже: «Так мною тішилися», шо «Дід, ми Вас похоронили, ми мали Вас весною шукати, а Ви..». Добився, каже: «Такі перемети, а я коней батогом, вони перескакують» і так приїхав, ще й сіно привіз.

А, коли батька в 1937… сестрою.

Ну ми уже були у своїй хаті.

Ви повернулся в ту хату в яку Вас забрали, коли розкуркулили?

Да-да.

А, як Вам вдалося повернутися назад?

Ну, як Вам сказати, ми сільно там воювали з ними і вони ремонт пороблять, а ми — пошкрябаєм, воювали, відвоювали ми свою, бо нас так направляли та й ми так робили.

Це Ви з сестрою так шкодили, царапали?

Да-да-да. Тоді люди кажуть: «Та покиньте їх, дівчата». Вони тоже були дівчата  ще тільки комсомолки були. І ми бідні воювали, воювали: поцарапаєм, поб`єм шось у хаті, якійсь тарапки там і вони не могли нас скаразкатися, і поки так ми і осталися коло своєї хати, ой, Боже мій, Боже мій.

В 1934 Ви ж повернулися назад до хати, так?

Да-да, да-да. В 1934, ну в таком 1935.

А батько в цей час, де був?

Робив в колхозі.

І виходить тоді його перший раз в 1937 році забрали?

Да-да.

В 1932, як його вигнали з хати, Ви кажете, то, де він жив?

В заваллях устроївся, робив на заваллях, завалах, а ми тут були, а батько забрали туди, він там тоже робив на заваллях тих же.

А з села взагалі  ніяк не можно було тоді втікти?

Тікали, котрі грамотні — тікали, а батько мій, куди він побіже, як діти малі і він не грамотний зовсім, куда він міг тікати? Тікали, як тільки порузкулачували, повиїжджали, повтікали.

А, куда саме ті грамотні тікали?

Туди на Кавказ десь, туди-туди.

А на Кавказ вони самі тікали чи їх повиселяли, коли порузкулачували?

Нє, самі-самі, є таких, що виселяли, тільки десь далеко в Росію, є такі, шо виселяли, а, котрі тікали, то на Кавказ тікали, да, бо на Кавказі наших з села було багато. Як це була війна та й мій дядько, його забрали в началє войни, він там войовав і попав у плєн, і там їх мали відправляти туди у Германію чи куди Бог його знає. А наші сільські люди взнали, шо він там є в плєну та й носили там єсть, ну в общем підкупили і його випустили, то він там находився на Кавказі. Та й вже після войни він прийшов сюди у село. Він тоже був сиротою, мама його померла, як родила. Було в нього дві сестри, його вигодували: жували хліб,  такі кваш йому давали і він вижив. В плєну був, на війні був, а дома помер тут, ой.

А, як Ви думаєте для чого зробили цей Голодомор? Для чого розкуркулювали людей, забирали їжу, худобу?

Создати колхоз, колхози создавати. Свині забирали, скотину забирали і создавали колхоз, бо раньше земля була роздана. Ленін, Ленін панів позкидав, землю за селянином роздав, і заводи, фабрики робочим роздав, а, як сам  Сталін, Сталін заруководив, щоб ті колхози та і то там була розкулачка, забирали і создавали колхози.

А їжу для чого забирали? Хіба, не можно було, щоб люди в колхоз пішли і люди ситі були?

Забирали по станціях і людям не давали. Це спеціально був зроблений Голодомор, спеціально, бо якби не було в людей — в людей було, але забирали, останні крупи забирали і це спеціально зробили Голодомор, щоб люди повиздихували, щоб легше було создати ці колхози

А чи якось сопротівлялись люди, чинили опір. 

Чи чинили люди опір, коли  їх розкуркулювали, коли в них продукти забирали? Люди якось боронилися?

Ні, ні, ні, ні, куди там боронитися, всьож забране, куди? Нє, цього не було

А повстань якихось..

Не було, не було, не було, не було. Люди совістно, чесно йшли в колхоз робили за даром робили. Я півгектара косою викосювала, ніхто мені й копійки не платив.  

А коли оці колгоспи створювались, люди добровільно йшли в колгосп? 

Ну а  шо ж, а шо ж, канєшно добровільно, не сопротівлялися, нє.

От самі одводили худобу чи до них приходили забирати?

Забирали, забирали. Та й, де він діниться — він йде в колхоз, як в нього уже нєт нічего.

А оплата була в колгоспі зразу там в 1930-х  перед Голодомором?

В кінці года, хто шо заробляв, а так по місяцях не виплачували нічого, нє, нє, нє. При розщьотному році.

А чи вдавалося людям десь ховатися?

Ось-от бачите, на мені це платьє, це я йшла на пенсію і мені платья давали. Мені у 1940 році, а мені в 1941 давали тоже на премію три метри шовку на платьє, я робила, як мій батько — рабом. За мною злість, шо я проробила, 4 рази мені  премію давали. Це в мене руки каліки чого, така каліка зробилася. Знаю, шо перед війною прєдсєдателєм в нас був Шуцман, бо він началася война, він був партєйний, він десь евакуїровався, його не було. Після войни він прибув, а я там у полі косю. Бачу їде до мене тачанка, приїзжають, доїзжають, вискакують з тої тачанки, коня того пускають, зправа там йдуть і шось руками розмахують та тако приходе до мене той прєдсєдатель колхоза і так по плечу так, як, ізвініте, буду казати, як це було. Він каже: «Лідка, йоб жеш твою мать, хто тебе навчив так косити?». Я кажу: «Біда, біда мене навчила косити». Він прекрасно знав мого батька, питав про батька, але каже: «А получали письма?», а тепер война, ми не знаємо нічого. 

А Ви знаєте, що таке жорна?

А шо ж, знаєм. І крутьку знаєм, і жорна знаєм, і це я все знаю… [03:35] (нечітко) … і колесо таке крутили на то колесо, це я всьо знаю.

А в Вас були жорна?

Крутька була.

Крутька була, а чим крутька от жорен відрізняється?

Ну жорна: там якісь камені були, на відро надівали. Там в сусіда були ті жорна та й ми  ходили жорнувати на Паску. З нею ходили там, де жорна. Накрутила мама мукичку коржів, це на Паску хоче спекти якогось коржа, а ми канєшно в своїй хаті не жили, а там далі, ми ще в своїй хаті не жили. Ой, ті коржи пеклися, прийшли ті комсомольці, ми до хати не пускали, а вони вибили вікно, влізли до хати, а мама взяла ті коржі та й попелом присипала у піч, раньше, знаєте?

Знаємо.

Присипала, а запах, то чути. Вони достали ті коржі і з`їли за столом, позїдали, а маму тоді наприкінці ще побили і пішли.

А в якому це році було?

Перед 1933 роком наверноє, да.

В 1932?

Да, навєрно, да, отак-от, отак-от.

А на Паску дозволяли там  святити, яйця красити?

Нє, Боже спаси, не розрішали… Мого батька забрали тої ночі, їх вчотирьох забрали, то двох зразу розстріляли, бо вони раньше в церкві були, був коло попа та найшли в нього багато тих церковних книжок, та і розстріляли їх зразу без суда, да

Але у Вас в селі церкви не було?

Нє-нє не було, там у Бобрику хароша така була церква, видно помню, як бабушка водила все мене на Паску. Я там в церкві і спала.

А шо було з цією церквою в 1932-33? Не закрили її?

Розібрали, повалили воз, поламали, потрощали, немає признаки, де вона була. Клуб на тому місці построяли, клуб.

Із того дерева построїли клуб?

До церкви, да, да, да, да.

А чи можна було взагалі між собою тоді в 1932-33 говорити про Голодомор, що це є голод, що люди голодують?

Хто це буде? Може і говорили, я ж  і не дуже розбиралась.

А пізніше уже?

Та нє, ще нє.

В 1950-60 хтось сказав, шо ми пережили Голодомор в 1933?

Ну балакають між собою, котрі осталися живі, а так,  шо ж, хоча хто там остався живий, Господі. Заселяли чужими людьми.

А откуда тих людей привозили чужих?

З Росії десь. З Росії, ой Боже мій, Боже.

А Різдво дозволяли святкувати? От є релігійні свята, де діти могли ходить щедрувать, колядувать?

Та нє, Боже, запрєщали, та нє, хто там..

А шо казали в школі про релігійні свята, про церкву, про релігію?

А шо, думаєте,  я була там в школі?

А Ви ходили в школу?

Нє-нє, не ходила.

Вас не взяли в школу?

Нє.

А, скажіть будь ласка, а Ви своїм дітям, онукам розповідали про Голодомор?

Ну а шо ж, я їм розказую, а він каже: «Мам, Шо це Ви сон розказуєте, шо Вам снилося?», я кажу: «Синок, я тобі розказую то шо я пережила». В нього понятія немає шо це, каже: «Шо Ви сон розказуєте?», я кажу: «Нє, це мама пережила».   

Це синові, а онукам розповідали?

Внукам, є в мене один онук, є, в Одесі десь і правнуки, і праправнук є, слава Богу є.  Праправнук вже родився там і з больниці мнє тоже уже поздровлєніє, є в мене десь та книжечка, шо поздравили мене.

А чи не заносили село на чорну дошку?

Нє, я це не помню, не помню, не помню, Знаю, шо мій чоловік, як робив, то тоже був дошка-почёта, був на тій дошкі, десь в мене є і карточка з нього. 

А, скажіть будь ласка, можливо, чоловік розповідав, як його сім`я переживала Голодомор? Якого він року народження?

1923. Я 1924, а чоловік мій 1923.

А колись Ви говорили з ним про це? Він не розповідав: голодували вони, не голодували?

Ну а шо ж, в йОго сім`ї тоже було, його мама по двоє дітей возила на цвинтар і закопувала його мама, він один остався. Було семеро і він один остався живий. Ну тільки він не в нашому селі жив, він в другому селі жив.

А в якому селі?

Струтинка,  Неделково, Струтинка — туди він жив.

А це яка? Одеська область?

Да, Одеська.

А район, який?

То був Савранський район, де він жив, да-да.

А, як звали тих дітей? Він не казав?

Думаєте шо я..оце я не помню

Багато дітей померло?

Семеро. 

Семеро дітей померло?

Да.

Ви ж сказали…а семеро, то було без нього? Він був восьмим?

Да-да.

Був восьмий, а семеро померло під час Голодомору

Да то Голодомор, в Голодомор ті діти повимирали, як мама його возила по двоє на возики, вивозили на кладбище. А він мій чоловік воював же, вже немці відступали,  він воював, а він був радістом, та й казав шо. І попав, попадав в плєн, шо тільки одна фанера бува оставалася на плечах, а то надійшов коло немців лежали і вони до нього шоб він, а воно якусь… впав ну близько. Дали очередь прийому, збили ту радіостанцію, тільки одна фенера осталася, а він каже: «Я только підіймаю голову, дивлюся, де б, яка калабатина, щоб сповзти, щоб відпусте він їх, а воно близько, вони…, а він каже: «Я тільки голову підняв подивлюся, де яка калабатина, я повзу, повзу і сповз на ту лащинку, і тоді я остався шо живий», але ж він прийшов був паралізований, я його 22 роки: брила, мила і кормила. 

А, як звали чоловіка?

Міша.

А прізвище?

Міхаїл Корнійович.

А прізвище таке, як у Вас?

Да.

А по-батькові?

Корнійович.

Михаїл Корнієнко

Корнієнко Михаїл Корнійович?

Корнильчук Міхаїл Корнійович його батько, Корнійчук Міхаїл Корнійович.

А чоловік не розповідав, як йому вдалося вижити? За рахунок чого він вижив? Семеро дітей померло, а він один вижив, не розповідав?

Вони жили в Струтинке, а його мама звідси сільська була з Янишовки, та й тоді родітєлі забрали її сюди і вже з тою одною дитиною, та вже так вони і жили, вона так і померла тут його мама. Ой, нічого й розказувать чим..ой. Каже: «Ідут, машина за машиною з тюками ідуть. Так це День Победи, ідуть машина за машиною, тюки якісь везуть, везуть. Везуть до Берліна, обцепили той Берлін, розгрузили ті тюки, а то «катюші» там були замаскеровані і немці зразу кинули оружиє то День Побєди було, ой таке…

А, скажіть будь ласка, а оці комсомольці, які забирали тоді речі у Вас…     

Да-да.

В інших людей, в розкуркулених, вони потом забирали ці речи собі чи нє?

Розпродували, продавали.

Торги?

Ну брали торги, було розпродували, розпродували. Ну, котрі їм там нравилися, канєшно, вони забирали — це не секрет, ой Боже-Боже.

А чи чули Ви такий вислів «червона мітла»?

Нє, не чула, не чула.

А «червона валка»?

Не чула, любко, не чула. Все шо не чула, то  не чула.

А ще, скажіть, перед колективізацією люди. коли дізнались, що вони будуть забирати там скот і все інше, вони намагались це все продати?

Кому? Бо й не продавав ніхто. Там нашого тоже сусіда було 3 корови,  і забрали всі 3 корови. І довго вони там в колхозі були… Та й, де хто там продавав, ой, ніхто не продавав. Вони зробили всьо внєзапно: бистро порузкуркулювали, позабирали, порозгонили, всьо зігнали в колхоз і создали колохози, їм вже було канєшно при колхозі харашо, їм вже і платили, а тепер всьо вже тоже розвалили, не знаю до чого воно дойде, Бог його знає, но добра надіятися нема на кого, нема     

А, як Ви думаєте зараз людям потрібно знати про Голодомор, про ті події?

А їм інтересно це знати?

DSCF0244 

Аби про шось хароше, а про ті біди ніхто не інтересується, нє.

А, як Ви думаєте треба розказувати про Голодомор, щоб вони знали, яка була радянська влада?

А вони вірять? Вони цьому вірять, як тепер їм харашо, вони вірять? Нє, як мені син каже: «Шо це Ви шо сон розказуєте?». Кажу: «Нє, синок, не сон, то шо я бачила, шо я пережила, то я тобі і розказую». То й шо він повірив? 

1. Місце запису: село Гущинці Калинівський район Вінницька область;
2. Дата запису: 21.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Бенедик Любов Іванівна, 20 березня 1929 р. н., народилася в селі Гущинці Калинівський район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Гущинці Калинівський район Вінницька область.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Любов Іванівна.

А фамілія?

Бенедик.

А коли Ви народилися?

В марті місяці, двадцятого марта.

А року?

Двадцять дев’ятого.

А де народилися?

В Гущинцях.

Все життя тут прожили?

Не чую.

Кажу все життя тут прожили? Завжди тут жили?

От не чую.

Завжди тут проживали, так?

Да! Я постоянно тут.

А розкажіть про своїх батьків.

А шо я них… Я з великої сім’ї. Нас було шестеро. Чтири брати і… Семеро! І три дочки було. О, то ми тако жили, тридцять третій рік. Тоді нас ше не було така, було нас тільки четверо тоді. Було два хлопчики і дві дівчинки в тридцять третій рік. Ну то шо… Ми не дуже, в нас ніхто не повмирав в тридцять третій рік, бо в нас… Ми жили із батьком, з татом моїм і брат його через сіни, і в нас була на двох їдна корова. І ми нею це так спасалися дві сім’ї. В них було п’ятеро дітей, а нас четверо. Але цю корову не пасли діти в полі, бо могли вкрасти. То пас тільки як не тато мій, то той брат. І це вже так дуже, це так я запомнила,  шо мама всігда казали: «Ти корову замкнув?». Бо дуже крали-викрадали. Це ж тоді Голодомор, трудно. — «Ти корову замкнув?» — «Замкнув-замкнув». Оце таке я посмню. А шо ми тоді? Шо мені тоді було? Тільки тоді п’ятий рік. Я таке дуже… А посля вже я, то чула од людей, шо це такий дуже трудний рік був. І ше шо тільки помню, шо  попродали геть і… геть і сорочки продавали з себе, шоб було шось десь купити крупу якусь. Но видко, шоб було шо де купити, шо всьо спродували з хати, поняла? Одежу… Тоді еті сорочки були полотняні, но государство ж не випускало. Їх купляли-продавали. Отаке було, таке я помню, о. Шо всьо спродували. А вже була весна, це продали — тий десь там купили бараболі. Тий мама дуже хотят посадити. То лушпальками садили, а те трошки шось там варили нам. Бараболю з молоком! Це знаєш яка, це було дуже добре. І так ми виживали, отако, о. Так, а тоді я вже шо? Як я підросла, то кажу, шо в мене ше була менша сестричка, другий рік її було. Маленька. То там не дуже нею так… Ну знаєш таке, вип’є молока і зо стакан на день. Бо то ше ж не було розваг. Тей жила, і так і вижила. Нихто не вмер тридцять третій рік, нє. О. А так я знаю шо?

А як звали Вашого батька?

Кого?

Батька Вашого як звали?

Іван.

А по-батькові?

Григорович.

А матір?

Марія Юхимовна.

А в колгоспі працювали?

В колгоспі працювали до того, ну да. Тоді вже працювали, а шо ж.

А одразу в колгосп ішли?

Нє, не скажу тобі певно-шо, чи одразу чи нє, бо знаю, шо ше розкуркулювали. Це був кулаки, казали, бо мали коні чи бики, то розкулачили, всьо забрали в нас тоді. Лишили тільки нас четверо і хата голісенька, о. Це я тільки знаю. Ше й хату розшили, бо наша була хата під черепицею, то зняли черепицю і в колгоспі накрили зданіє. Було кузня якась, то накривали там її, о. Отаке було. Та.

А пам’ятаєте як приходили розкуркулювати?

Нє, цього не помню. Може, я там знаю. Знаєш, я штири рочки, п’ятий, то шо там воно знає. Десь там шось може, не знаю.

Цього не скажу, брехати не буду. Отаке, о.

А чим харчувалися? Що їли як все забрали?

Шо бачили їли. Лушпайки. Ну я ж кажу, нас тільки корова це спасала. Шо там дехто трохи здавали, хто шо бачив. Десь я ж кажу, так якось виживали. Но ж кажу, вижили, ніхто не помер. Нас було четверо дітей, і тато і мама, но ніхто не помер. Всі вижили. І так саме, це вже виходить мій дядько був, то в нього п’ятеро дітей було і так всі вижили. Нихто не вмер.

А в ясла Ви не ходили?

В ясла? Нє! Не ходив ніхто тоді. Хто там їх брав в ті ясла? Отаке, о.

А в колгоспі давали батькам їсти?

Вже тоді як в колгоспі хто робив — давали гобід. Варили горох на полі і коліш. То которі там робив, батько, то просив, шо дайте додому трошки дітям. А вони кажуть: «Як зостанеться». То як коли зостанеться, а коли нє. То часом принесуть трошки гороху, це тато приносили. Мама не помню, а тато то приносили. Як не… якось каша ячмінна, то горох. Таке приносили, о. І це було тоді ше добре. Давали, отаке. А тепер жити й бути напротів тих ро… Отаке, діти.

А були такі люди, які не йшли до колгоспу?

Були, но я хочу тобі сказати, но я не помню тут. Може й десь були, а в нас… Ну куди гинакше піде? Куди ж він гинакше піде? Як хто десь не хотів, то висилали кудись на Сибір якихись. Не знаю кого, чого. А чи вони це в колгосп не йшли чи шо, не скажу тобі. О, отаке.

А може ходили щось міняли: якісь речі на їжу?

Ну да, ходили. То я ж тобі кажу, шо і сорочок… Шо була: яка скатерка, яке було радно, шо було, рушники, сорочки, бо тоді ж… Тепер то є всячина, а тоді ж було шо на столі. Скатерочка була така рябенька і на полу радно. Шо тоді було так як зараз, шо їдно на другому? І те носили міняли, шоб прожити. Хто шо дасть, хто дасть бараболю, хто шо дасть — те брали. Не отказувались, нє. Таке, тяжко було, да.

А не знаєте, хто міняв?

Хто міняв?

Ну до кого ходили міняти?

Геть не в нашому селі, не в нашому селі. Десь в другі села їздили. Я знаю? Десь в якісь другі села ходили, бо це… Взяли мама сорочку свою, тей пішли на якісь там села шось міняти, то принесли таке-го шось: і пшениця, і ячмінь, і горох, всьо вкупі. Знаєш, трошечки. Це його мололи на жорна і коліш варили, це таке їли.

А жорна в вас не забрали?

Нє, не забрали. Були жорна. В нас було в двох тоді, на цьому їдному… в їдній хаті. То були це в нас жорна. Отаке. Це вже тоді забирали жорна як розкуркулювали, то всьо забирали. Шо було, шо було, геть і… Квасолю, в горшках була — і то повисипали, позабирали. Таке було, да.

А ходили люди, просили по сусідах, по інших селах їсти?

Я тобі не скажу, я ше мала була. Ходили чи не ходили. Я тільки знаю, шо нам декоторі родичі то зносили: те трошки бараболі, а те трошки десь якогось крупи таке-го, бо це вже нас же ж четверо дітей. То хто був, шо дітей не було, шо мало, то принесе там в стакан, думаєш, жменю. Шо це принесе кіло чи дві? Отаке було. О, таке було, да.

А на вулицю Вас пускали?

На вулицю мене не дуже пускали, бо я була п’ятий рік. Я дуже була гарненька, повненька, то мене на вулицю не пускали. В мене були ше старших два братіки — Коля і Павло, то вони за мною кругом… шоб мене хоть нігде ніхто не забрав, поняла? Отаке, о. Не дуже тоді, так як тепер ходят гуляти. Тоді гуляти не тягнуло. Тоді сиділи в хаті, бо хтіли їсти. Тепер як наїлось, то побігло. А як хоче їсти, то тоже сидит у хаті. Таке було. О-о, оце таке було.

А братики Ваші ходили на поле, збирали колоски?

Тоді вже да. Як були, то ходили, да, в поле, брали колоски. І то, крадькома! Бо ше ж хто збирає, або видеруть, або вигонили. Крадькома ходили по колоски, да, збирати. Та ше ходили… чи з мамою, певно, ходили, бо самі, то вони боялися, бо кажу, шо вигонили і видирали. Отаке було. Ходили колоски збирати. Ходили.

А пухли люди від голоду?

Пухли. Вмирали! Вмирали в нас-в нас по сусі… вмирали недалеко, але тоже вмирали. Ну я ж кажу, но в нас ни повмирали, нє. І шо ти думаєш, тоді і тепер ходят шукают, шоб це яму копали, а тоді сами мусіли викопати, бо другі не могли-не хотіли. Не могли вони її! То саме, хто в хаті є, мусів йти копати, шоб закопати, бо ж не буде лежати. Шо такий похорон був як осьо? Чи домовину робили? Отак замотували і носили ховати. О, отаке. Тяжко було тоді жити, а в нас вижили всі. Отаке.

А цих людей, шо померли від голоду…

Шо-шо?

Кажу ці люди, шо від голоду померли, то їх ховали десь на цвинтарі чи в окремому місці?

На цвинтарі-на цвинтарі. Не ховали… На цвинтар возили, на цвинтарі ховали. На цвинтарі.

А Ви знаєте цих людей, шо ходили розкуркулювати?

Знаю. Знали цих. В нас же всі сільські, то ми знали. Всі сільські ходили і знали. Да.

А їхні фамілії не пам’ятаєте?

Чом не пам’ятаю? Їдного… Захар Кошилів, це його була фамілія. Захарчук либонь. Захарко був, ходив. Тепер… як це там? Димнич Григор, Григорій. Ну по-батькові не знаю. Оце того знаю. Хто це ше? Це казали. Тоді вже ми були більші, то казали, шо це ці ходили розкуркулювали. О, отаке.

А не ображалися на них, шо вони ходили раніше розкуркулювати? На їхні родини, сім’ї?

А то шо поможе? Власть така. Шо його… шо ж будеш возражати, чи ходити, чи на нього враждувати? То шо поможе, то шо поможе? Я-я тобі скажу, шо я… Мені було всьо равно, а може батьки враждували, которі старі люди, знаєш. А, а такі як це ми, то нам шо було. Отаке було, от і всьо. Забрали, я ж кажу, тоді забрали в нас, лишили їдного кожуха. І то, була мамина сестра в хаті, тей хутчій воно перше вхопила і в двері помежи руки втікла в ньому. Тільки було одежі на шістьох. Ну оце на тата й мама, і це ми були. Їден кожух лишився в хаті. О, таке було. А то і клуня була — розібрали, забрали. І хату розібрали. В хаті всьо загорнули. Це, шоб ми поздихали, знаєш. Але якось Бог дав, шо було життя нам. Ми всі вижили, ніхто не вмер, нє. О, отаке.

А хто це винен, шо цей голод був?

Шо… хто винен?

Хто винен?

Хто винен? Власть! Хто ж винен? Держава. Захотіла, шоб вимерли трохи люди, тай. Позабирали всі. Зерно всеньке, всьо. А то шо ше є в людей забрали — тей всьо. Хто ж винен? То ж не винен якийсь хазяїн, якийсь дядько, який… Така власть, так приказ. Я ше, вже можу розказати, шо вже за неї пам’яті не був приказ, шоб навіть не садили щепів, бо як є щепа в обійсті, то плати за ню. То ти шо це… Приказ такий був. Було шо хочеш. Отаке було.

А після тридцять третього залишалися пусті хати? Там, де вся сім’я вимерла?

Ну то я вже не знаю, де ті хати. Ну десь були. Якісь родственніки були. Я знаю де вони? Хто тоді в ті хати? Не скажу цього. Цього не скажу, не знаю. Якби це, шоб я була тоді така як осьо хоть ти або молодша, то я б тоді знала. А як мені шо там ше ті роки були. Нє, вже як розкуркулювали, то я вже була більша. Але всьо знаю. О, отаке. Всьо забрали. І нас ше в хаті, зачинили всіх в хаті. Діти, мама й тато, і в хаті. А підводи, всьо вивозять з подвір’я. Всьо вивозять. Були коні. Всьо забрали: і плуга, і коні, шо було в обійсті, те забрали! Вийшли — геть хата розкрита. То вже сусіди зносювали солому, хто мав підстеляти, шоб хоть накрити. Буде дощ, шоб хоть не впала стіль. Там хоть єдина… кільки було. Тоді вже хто… геть і возили здалеку, шоб ше накрити цю хату. То тепер, то вже десь є шифер, а тоді тре пошиття якесь було, а в черепиці де візьмеш. Оце таке було. Але, бач, ішло на життя. Всьо забрали, всьо забрали, всьо забрали. А як є жити, то вижили. О, отаке.

А церква була в селі?

Церква? Церква? Була. Була.

Ходили до церкви? Дозволяли?

Дозволяли, чо ж не дозволяли? Дозволяли, тільки тоді дуже хтось ходив вже в ту церкву, як кожне їсти хотіло. Як воно кожне хотіло їсти, воно йшло до церкви? Хто там цю церкву там помнив? Була церква. Були батюшки, була церква. Всьо. Отаке.

А Ваші батьки вже після голоду Вам розповідали, шо от був голод? Говорилось про це в сім’ї? Дозволяли?

Вони розказували. Шо ми трохи знали, а то розказували, ну да. А шо..

А Ви вже своїм дітям, внукам розказуєте?

А я їм і ше кажу. Вони тепер хліб, це ниньки їдять, а на завтра вже черствий. А я кажу: «Ви не знаєте трудноти». Тоді ше наоборот, шоб черствий, шоб був на довше, знаєш. Бо ж по скибочці дадуть уже після цього тридцять третього року, а той замканий, бо ше тре на… Нас було вже тоді тих… Діти, вже ше ж було троє дітей. Вже було семеро дітей. Хліб був на обід по скибочці, по скибочці — і всьо, а той схований. А тепер вчера купила, ниньки вже черствий, вже не хотят, вже чертвий хліб. Таке було. Да.

А за сорок шостий-сорок сьомий рік пам’ятаєте? Був голод?

Був. Був, це вже такий голод. Був, но не дуже. Мій брат робив старший в школі механізації кладовщиком, там вчилися учні, то він нам звідти трошки подавав. Не давав, но купляли за гроші. А в нас ше й два прід того року дуже вродила бараболя в всіх людей, не тільки в нас. Тий йдем в поля, була ця бараболя. То геть ті ями закопували на полях — така була бараболя. То той рік вже доставали, це вже сорок сьомий рік, і з цеї бараболі… А вона така як крохмаль білий, знаєш. Білюсінька як крохмаль! А прийдут, принесут її додому, це ше ж було на полі, принесут додому, її заколотят, вона зробиться чорна. І це такі пекли млинці і їли, і вони були як резіна. Візьми бараболю… як резіна були. Їли і не вмирали осьо, їли. Да, о. І вже було легше. То вже хлопці ходили по ягоди, понесут в Янів продавати… три кілометри. То куплят пшона, там стакан чи два ше круп. Ягоди їли. Вже трошки було легше, вже цьо всьо сорок сьомий рік. Помню, тоже був трудний, да. О, а ше цей брат, я ж кажу, то якось звідти шось тако-там видумає, знаєш, трошки я хочу… геть і вкраде в цеху. Шось там не доваже. Не доваже, но додому ж принесе своїй сім’ї. Хай-хай в кишені і на день, і то нам хватало. Не то шо мішок чи два, но на день принесе. Тий так в нас виживали. О, отаке.

А в якому році Ви в школу пішли?

Шо-шо?

В школу в перший клас в якому році пішли?

В школу? Ну мені було сім років. Я знаю? Я до войни кончила штири класи. Певне в сорок першому. Я не знаю, в якому це я пішла. Я ж кажу: була началася война в сорок першому, то я штири класи кончила. Знаєш? А тоді вже война, то тоді не вилися вже. А як вже десь після войни стали ходити в школу. Нема на чому писати, то писали на рудих мішках. Оці мішки руді, знаєш? То їх різали, тако рівняли руками і робили зошити такі, писали на тих зошитах. То я ше пішла в п’ятий клас після войни. Тий вже була величенька. Тий вже давай іти робити, бо у поле ходили. Тоді після войни нема ні коней, ні худоби — нічого ж в колгоспі. А поля ж стоят. То ми всі лопатами копати ходили. Це тако трьох встаємо в ряд, бо ж широкий, то вже льни погано. А трьох стали, тий так одрізали-одрізали цю землю — тий перевернули. Знов далі одрізали-одрізали — тий перевернули. А ззаду нас ходили жінки і сіяли, знаєш? Це ж не то шо так, шо було чим, а жінки ходили і сіяти. А тоді вже і жати ходили. І я вже, бо вже ж величенька. І ходила в ланку вже полоти бараки, і жати, і до машини. А носили, зара комбайни, а тоді снопи. Це жнуть люди, то півкопи. Півкопи — це тридцять снопів, це півкопи. А копа — це шістдесят було. Це півкопи стоят, то це ходили їх раднами носили до скирти. Скиртували на скирті. А тоді машина таке була ця, шо молоти. Десь була машина ця, шо молоти. То вже молотила. Але скоро всьо вручну. Люди, всьо люди-всьо люди робили. Оце я знаю.

А в перший клас з Вами багато дітей ходило?

А я думаєш помню вже? Ходило. Я тобі, думаєш, помню вже, чи вони ходили ці діти. Певно шо ходили. Я ж кажу, тоді ше це ж до войни. Ше ходили. Було певно трохи ціих дітей. А вже після войни як пішли… Я ж кажу, я після войни ше пішла ше в п’ятий клас, то походила рік. В шостий не ходила. Тільки в п’ятий. І вже пішла в поле робити, о. Бо не було-не було як ходити. Отаке, о.

А скажіть, от, наприклад, в тридцять третьому, якщо батьки помирали з голоду, а лишалися діти, то шо з цими сиротами було?

Не поняла.

Ну в тридцять третьому році, якшо лишалися діти-сироти, батьки від голоту вмерли, то шо з ними було?

А я де…? Десь забирали в детдом. В нас був в Яневі детдом там. То забирали, хто вже де діти такі бездомні, шо нема батьків, то в детдом забирали. В Янів, Янів осьо три кілометри. Там був детдом. Це туди забирали дітей цих бездомних. О, отаке. Отаке було.

Таке було…

А скажіть, будь ласка, речі, які в Вас забрали з хати, шо з ними далі було?

А ми не знаєм, куди вони возили їх, де вони їх дівали. Отамо казали, шо тумбочку якусь, шось таке-го ше, то бачили в цих людей, шо розкуркулювали. А годежу, я не знаю, де їх подівали. Забрали. Куди вони їх забирали? І подушки, і радна, ну всьо, шо в хаті було. Це ж не то шо те взяли, те нє. А тако з ліжка всьо загорнули, голе лишили. Тоді не було тих ліжків. Піл була. Піл, то це була ота [00:42] марка така з соломи сплетяна, наверх радно. То це радно стягнули, подушки — тей забрали. Да… Де вони його дівали, не скажу. Де вони його дівали…

А зерно?

А зерно? Зерно десь як забирали, то зерно… Я знаю де? Десь забирали його. А куди його? То ж людям не давали. Забирали, а куди вони його забирали? Десь виходе в регіон везли чи кудою. Я знаю? Отаке.

А як Ви думаєте, зараз людям потрібно знати про Голодомор, про ті події?

Потрібно знати. А чого, діти, я Вам скажу. Треба, шоб вони трошки шанували хліб. Шоб вони трошки шанували старих людей. Шо я хочу сказати, шо ми його заробили після войни. Ми ж ходили, я ж кажу, лопатами копати, шоб його розвести, шоб він був. А тепер молодьож думає, шо це всьо падає з неба. А… йому не тре ні города, йому не тре нічого, бо воно всьо є. О, ти й оце таке. Да, треба знати, треба. Оце таке.

А це Ви самі вишивали подушки?

Да-да. Подушки, рушники ше були. Оно їден. І скатерки були в мене, туто підзори. Всьо вишивала. Це мій дід на роботі був в колгоспі постоянно. Його нема довго, а я ше шию, а я ше шию, а я ше шию. І прала сама, полотно робила. Шо тепер? Шоб сказав кільки цього роботи коло цього полотна, люди! Це сіяли коноплі, з цих коноплів, шо тепер кажуть, шо це наркомани. Конопля. А тоді цих конопель, цього насіння, цього… На кожної жінки на подвір’ї чи ше й на городі. Оця конопля, шо молотять, а ця полова, шо це саме їм. Ніхто нічо не знав, шо це воно таке, шо це ж його мона пити. А ми робили… полотно прали, і робили, і білили, і тоді ж шили сорочки. Я ше… вийшла така мода ше й саме. Десь вони кажуть: «Ой, молодьож дуже хоче в полотняних штанах, це дуже були моди». Тому в брата було два хлопці, два сини. І просе мене жінка: «Люба, продай мені. Хлопці біду, но хтят дуже, — такі-го вже хлопчаки, хтят саме моднічати, — продай мені полотна на штани хлопцям». Шо ти вже скажеш, ну те й я дам. Ріжу. А це тре немало, це тре чотири метри. Два метри тре на штани, і два метри на штани. Ріжу, бо ж як же; якби чужому, то сказала б шо не-не, а це мусю дати. Отаке було, да.

А залишились ці верстати Ваші?

Шо-шо?

Верстат залишився? Ну на чому ткали залишилось?

Я от не чую.

Кажу верстат залишився? Є ще?

Шо залишився?

Верстат.

Верстат?

Да.

Десь є. Верстати, шо полотно робили?

Да.

Робили в нас в селі дуже мало. В Байківці. Ми носили, і все ше-ше я сама, у Байківку ці клубки, втайки в Байківку. Там в Байківці багацько це робили верстатом цего. А в нас-то мало, но я бачила як робили. Така шпулька, тако його робили це полотно.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

 1. Місце запису: село Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;

2. Дата запису: 17.08.2020 року;

3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;

4. Респондент: Кондратенко Євгенія Панфілівна, народилася 15 серпня 1925 р. в село Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;

5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Моя? Звать мене Євгеня.

А прізвище ваше?

Кондратенко.

А по-батькові?

Панфіловна.

А коли ви народилися?

Тисячу дев’ятсот.. два рази родилася на год. Понімаєте, як получилося, записа… народилася, а в церкві сказали, що вона ще не подлежить регістрації, бо вона ще манєнька, вона топіру народилась. Та й не зарегістрірували. Аж через год, вже топіру я мала право пойти в церкву і взять метрику свою, ну, що я вже народжена, о, оце таке.

То якого ви записані числа?

То я фактічески, сільрада записала з 26-го року.

А народилися?

А народилася я фактічески 25-го.

А якого числа? Який місяць?

Це буде, я зара вам скажу, август місяць.

А число?

Число? Ну, я як народилась, то було п’ятнадцяте.

А скажіть, ви народилися в цьому селі? Тут проживали?

Тут, я тутоньки, я нікуди не їздила.

Все життя тут прожили?

Да, тут я і родилася, тут ще була хата недостроєна, то ще цюю хату батько достраював, там була клуня, то він розібрав неї, да, добавив, бо тут такі одні подвали були, оце.

А розкажіть, що ви пам’ятаєте про голод, Голодомор 1932-33 рік.

О-ой не дай Бог, ді… лю.. діточки мої, не дай Бог, бо як мерли дітки маленькі, таке манєньке воно, йому треба молоко, а його нема, а де я його, а де мати візьме, як ми корови не держали, бо не було як возможності з нею заботиться, з цею коровою, о, то того.

А розкажіть про своїх батьків. Як маму звали, батька?

Мати, мати звали Пра… Приська, Просковія вона записана, але батько гукав її Приською. А батько так як був Панфілко, так його і гукали Панфілко.

А було в них господарство?

Га?

Тримали господарство?

Тримали, ну а як же без ц… госуд… без цього не проживеш.

А що було вдома? Що тримали?

Що тримали — одну корову і порося.

А земля була?

Земля? Була земля, була оце цея од дороги, аж-то десь за школу, це стіки було садиби у мати, у батька. О. Ну, і це тут, ну і тутонька одрізали трохи, землі забрали як повишали, послє войни повишали дорогу, то трохи одрізали землі.

А батьки в колгоспі працювали?

Да, батько і мати були, да. Ланки, буряки в кормов.., сахар. Кормових обсапували, я ще помогала ходить, вже була мала, така шо вже тіки сопачку могла держать, о, то мати несе сопачку на город, а я йду так. Прийшла так, вона тепер дає мені сопачку і каже: «На іди сапай. Оце тут таке бачиш бурячки, такі, отакенькі вилочки. Оце таке зрубаєш, отпаяю тобі голову». Оце таке.

А пам’ятаєте, коли батьки пішли в колгосп працювати?

Колгосп? Як зразу зробився колгосп, то й пішли, бо іначе не можна було, ніякої соломи тобі ніхто не дасть.

А були такі люди, що не йшли в колгосп?

Були, були такі, но їх мало. Їх заставляли налоги, налоги отакі налоги, отакі налоги, і їх заставили їх усіх пойти в колгосп.

А як на них говорили, на цих, що в колгосп не йшли?

Як на їх казали? Як вони звуться, так їх і гукали.

А чули таке — куркуль, що це означає?

Куркуль це самий багатший в селі человєк, о, куркуль, самий богацький. В його, в його вже й свині є, вже є і порося, кури вже в його будуть, оце в цього куркуля, понімаєте. Оце в цього куркуля. Нічого…

А як ваші батьки пішли до колгоспу, то хіба вони землю не віддали? Не забирали в них землі?

Забрали були, були забрали, а потом… а потом отдали.

А хто забрав?

Ну як, власть забрала.

Приходили розкуркулювали?

Да.

І забрали землю, да?

І забрали.

А що ще забрали?

І забрали цю землю. А потом неї отдали. Як отдали — пошли в колгосп, цей забрали, вигоріли, да посіяли шо в колгоспі траву, де й це так.

А скажіть, а коли ви в школу пішли?

Я пішла в школу, я зара вам скажу, коли я пішла в школу. Як мені сповнилось 8 год, то я вже пішла в школу.

А багато дітей в класі з вами було?

Нє, не багато, не багато було, не багато було діток.

А що ви їли, як були маленькі,  що вам давали в 1932-ому, в 1933-ому році?

Шо? Картоплю зварять, потовчуть, м’ялом розведуть водою оцею, шо варилася картопля, да понасипають в мисочки. Скільки дітей? П’ять? П’ять мисочок. Ідіть снідайте. Вони прийдуть, там галпом перевернули, випили, повилизували цеї миски і всьо, і вматувай. Оце таке.

А на поле ходили колоски збирати?

Колоски? Оо, за ті колоски давали пирші по задниці. Нема… Назбірав? Де твої колоски? Усьо, загріб да в общєство, забрав де, де їх ніхто не дав тобі тих колосків, ніхто. Хіба вже як, як уже кончились жнива, кончились жнива топіру вже ходили та збирали колоски.

Тоді можна було, да?

Тоді вже можна, ну да, там вже нічого нема ніде, там вже ніде нічого нема, але назбирували люди, назбирували колосків.

Церква в селі була?

Була.

Ходили до церкви?

Ходила.

І дозволяли ходити до церкви? Як ви маленька ще були?

Чого я ходила до церкви, паску святить ходила, о, і всьо, ну паску святить, третє посвятить паску, да й додому. Не дуже розходжувалась, бо вдома роботи отако, то вдома роботу требу було робить.

А чули ви таке — Торгсин?

Сорок сім?

Торгсин.

Сорок сім?

А мама ходила щось міняти на продукти, ходила щось на хліб міняти?

В нас не було одежі багато разноцвєтної, щоб неї промінять на продукти, в нас не було. В нас оце шо на нам, оце все, оце і спиш.

 …в йому і гулять ходиш, ось в клуб, в кіно ідеш в цьому платті самому, о, понімаєш, оце таке.

А в кого було багато одежі, то вони міняли?

Ну, це вже по секрету вони робили, це все, да, по секрету, як уже було багато одежі всякої, то вони вже — на тобі оці штани, а ти мені даси хліба буханку чи шо, оце так.

А хто це їм таке міняв?

А?

Хто це їм таке міняв?

Хто — люди ті, шо тут живуть, міняли. Ішли по вулиці, по асфальті, може там хто виміняє.

А багато людей померло в 1932-у, в 1933-у?

Ви питайте за діток, скільки діток умерло. Оце треба спитати, а за взрослих людей ніхто нічого не казав. О, а діток скільки багато, йде, йде, впало, чого ти впало? Як до його, воно не живе. Оце така ситуація.

А у вашій родині хтось помер від голоду?

Нє, нє, ніхто не помер, ніхто не помер, ми… Як би вам сказать, ми в колгоспі робили — крали, я вам скажу откровєнно, без секрету. Шо можна було, чи огурка хорошого, чи помідора в карман і всьо. Прийшла додому, є дитяті шо дать їсти, понімаєте, оте таке.

А брати, сестри у вас були?

А?

Брати, сестри були?

Брат, брат був, в армію забрали, там й війна застала його, о. А сестру забрали в Германію, той Денис, це староста колись був, записав неї на Германію, бо вдома я, батько, мати, Микола, о, і Катя, то вони вже записали одне на Германію. Катю забрали на Германію. А там, а там німці в обшем бомбили такі, бомбили такі там, де вони знають, шо там рускі сидять, ото вони через те їх і там гатили. То неї присипало тим, землею, сустру. Та й вона і не вернулася. А батько, а батька тоже забрали в Германію, але я йому написала, батьку, шо Катю забрали в Германію, поїдьте, та може, будь хоронить, то хоть буде… будем знать, де вона. То він їздив, да, похоронили, похоронили, похоронив він там неї, вже в Есені, в Есені, понімаєте, в Есені, оце такий город там є, він межується з Францієй, але він относиться до, сюди, до німців, оце таке, оце така ситуація.

А чому був голод в 1932-у, в 1933-у?

А чого? А того шо до дня ше з города темну ше ідуть, да, рить картоплю по людях і в колгоспі, і скрізь, перерили всього города, ніде і курці клюнуть, о, понімаєте. Не було колосся, колосся, колоски тоже збирали, а як залізе насеред, насеред город… поля, то там вона і колоск…

…колосків нащупать, то як сцапають, то й колоски забрали, по мордам надавали, оце таке.

А були в вас вдома жорна?

Оце шо крутить за… молотили муку. Були.

Не забирали, да, їх?

Нє. А ми ховали. Ми… ми так ними пользовались, шоб ніхто із сусідів, бо ше й сусіди такі бляді вредні, підуть продадуть тебе, продадуть тебе, і сусіди продадуть, заберуть й ще підуть заявлять, так шо тобі прийдуть да ше й шрахва. А шо повернись задом наперед, де вже й страх, вже й страх, вже страхом, не можна було оплатить того штрафу.

А де ховали?

Кого?

Жорна, продукти, те шо, те, шо не забрали, то де ховали?

Та шоб не забрали, а викопували ямку та кидали туди буряки на спин, а зверху буряки ті, шоб не забрали в колгосп, бо в колгоспі худоба, то можуть і забрать приїхать, то наверх, то наверх ми з Голькою ляжемо, вкриємось да лежимо, о, оце таке, моя дорогая, хай Бог милує, хай Бог милує.

А згадували вже після голоду про те, що він був, дозволяли говорити про те, що була голодовка, про те, що голод був?

Балакали, балакали багато, а шо з того, шо за мова, шо з того.

Добре, дякуємо вам велике, що ви з нами поспілкувалися, приділили нам часу, розповіли.

Пожалуйста, я хоть отдишу, я хоть посиділа, посиділа, вже так насиділась, шо вже всьо.

1. Місце запису: село Заріччя Ружинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 17.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Черепнева Катерина Хомівна, 19 грудня 1925 р.н. в селі Заріччя Ружинський район Житомирська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

  Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Заріччя Ружинського району Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Черепнева Катерина Хомівна.

А коли Ви народилися?

1925-го.

А число?

19-го грудня.

А де Ви народилися?

Тут же, де й живу по сьоднішній день. Село Заріччя. Раньше Баламутівка називалося, а сєчас Заріччя.

А розкажіть про свою родину, про батьків, як їх звали?

Зараз скажу про батьків. Був мені, дочечко, один рік, як мій батько помер. А вони начали будувати хатину з матір’ю, з нею. Батько й мати. А у нас народилося раньше брат, через рік народилася я. І мати з двома дітьми, і хату тільки звели, а батько помер. То нас забрав дєдушка до себе. Вони жили тільки бабушка й дєдушка. То забрали двоє дітей до себе. І ми воспитувалися і жили у дєдушки.

А як його звали?

Дєдушку? Його звали Волинець Трохим.

А матір як звали?

Пріська. Єфросінія по-руськи. А так, по-нашому, по-такому, по-сільському — Пріська.

А батька?

Хома.

А прізвище яке було?

Урсенко.

А скажіть, а працювала матір чи дідусь Ваш у колгоспі?

Моя мама проробила все життя у колгоспі на бураках. Все життя. Неграмотна була. Ну я, шо ж, мені рік був, як батько помер. А мати ж уже.. Коли та школа була чи шо, я ж нічого не знаю. Ну, неграмотна мати була зовсім. Ходила тільки з сапою на бураки. Приходила чорна, темно, з бураків і це все.

А пам’ятаєте, коли мама записалася до колгоспу?

Оцього я вже не знаю, коли організовувався колгосп. Понімаєш, як навіть мені було шість чи сім років, хіба такі діти… Тепер отаке вродилось — воно вже все знає. А тоді цим ніхто не, поняття не мав. Знаю, шо в колгосп ходила мати, шо був колгосп.

А що пам’ятаєте про голод 1932-33 років?

Не було зовсім врожаю. Були сильні дощі. Дощ ішов. Навіть як щось може де і зійшло або шо, то воно все пропало через то, шо сильні дощі були. А ми малі, ходили в ліс по ягоди, збирали ягоди, носили на базар євреям ці ягоди, ягоди продавали і так на кусочок хліба, скибочку вона вріже. Єврейка. Скибочку хліба врізала, оце ми поділились міжду собою і так жили. А дід мій, тут була така олійня в нас, то він робив у олійні. Ну і не так, як счас живуть. Ой то жили, хай Бог милує. Принесе макухи кружечок нам, дітям, а до матері так сказав (мати ж молода, шо ж двоє манюніх дітей, мати молода, метері ще заміж тре йти, то дєдушка до неї так сказав): «Ти, Єфросинія хоч замуж — виходь, іди, но я тебе не прийму, а дітей я нікуди не отдам і нікому не отдам. Ми їх будемо з бабушкою вдвох воспитувати, дітей, як нам тяжко не буде». То дєдушка ловив така, турбіла називалась, млин осьо близько, а з млина бігла така вода, тепер цього нема вже нічо, а тоді було. Я те помню. А ту рибку, шоб зараз то дав і натушив на сковороді, ми б зараз всі їли її. Вона чим — крутілчик соломи, взяв її обшулюхав, і вона така, знаєш, свіжа, дриґається і нема в ній ні гіркоти, нічо. Дуже добра була. То він нас спасав цьою рибкою. І дєдушка в ліс дуже ходив, гриби збирав. А погода якраз не така була суха, як це зараз, спека, а дощі були, сиро. То це масово ходили. Оце так і спасалися. Маслюки їли люди, лічно я не їла. Я як… Черепахи їли, оці такі закриті черепахи. Розломували виловили їх, а воно всередині таке. То один тільки раз бабушка жарила на сковороді. А дід у млині, той, у олійні робив та принесе тако кваца, шоб помастити сковороду. І вони жарили ці черепахи, ну виймали з черепахи. То я один раз тільки попробувала. Рвота була до того, шо я була при смерті. То вони сказали: «Ми запрещаєм тобі це». Потом мати вже трошки, як вияснялося, то якась робота в колгоспі появлялася. Мати йде на роботу. Вона найняла другу хату, в дєдушки не жила, а в хатині в другій. То образовали ясла. Я вже була чимала, до ясел не підходила, бо вже років шість чи сім, то в ясла такі вже не ходили. Ну там варили такий куліш — вода і зелень. То це ми ідем з тих ясел, заходим на кладбище (по путі нам) і рвали… Я тепер того клею не бачу нігде, а тоді на вишнях отакими гульомахами ріс клей. То ми той клей довбали і він нас дуже спасав. Це ми йдем до самої доми і жуєм, по жмені понариваєм його. Як найдеш, бо всі ж хтять його. Воно ж ну нема нічо. Голод. Нічо ж не було. А в дєдушки тоже так сама в хаті нічого не було, зовсім нічого. Бідна, старенька хатина. Ці туто живуть, а дєдушка тако напротів жив, тако навскоси. То ніякого запасу не було, ні в кого тоді не було запасу. Люди дуже пухли. І йде-йде, тако є, так як я сьодні бачу. Такі сусідські жінки, раньше були повні. Особенно не видержують повні люди. Були раньше повні, а потом це, як голодовка ця настала. А в кого… Вишкребали все, ходила така комісія, бригада — вичищали все. І в скрині ховали зерна трошки, там в мішечку чи те і в трусах, і в блузці, і в всьому, то вигрібали все на світі. Вобщем все забирали до граміночки. То якби погода була, погоди не було ше й. Дуже голодовку встроїла погода. Дощ лляв без кінця. А потом як прояснялося, десь хтось може сіяв трошки, то ми ходили по колоски. Ходили в поле по колоски. Ідем раньше вдосвіта, ще не розвидняється добре, ми йдем ягоди збираєм. І несем євреям, шоб це продати і скибочку хліба. Бо як зайдеш знов у поле? А потом ідем у поле, вже стало прояснятися, вже колосочки показалися, все. Їли зелені колосочки. Наберем у рот, коле воно кругом, но як його. Молодий, зубатий були. Жуємо його, то якесь молочко біжить. Ковтали те молочко, це тоже спасало. Но дєд в основному спасав, оце дрібненька така мульочка, но він її разів два-три на день іде. І така в нього фарточка була. Він тою фарточкою зачерпне — і вже повна сковорода. Оце. Ну а рибка то, я ж кажу, ми б і зара її їли. Вона така вкусна і безвредна. Ні гірка, нічо. Дуже вкусна така була. Тепер її нема побачити. Одколи я живу ж, вже дев’яносто шість років, і я такої тюлєчки нігде не бачила. Її нігде не показували, нігде не продавали, нігде, вобшем нігде я не бачила такої тюлєчки. Ну і в основному нас спаса… А, а повні жінки ну, кажуть, дітей їли. Цього я не бачила. Жінки іде-йде, впала і вже наллялася водою полностю. Ну тіло набралося водою. За все, очі наверх повилазили, все, вже вмирає. Ніхто не підбирав. Кому, хто буде підбирати? Всіх… Як, як було вже на ружжі  дві-три людини, які мали раньше запаси і десь украдьки десь шось сохранили, або за підстусувувались до цьої влади вже, то їх не трусили. Тоді це називалося «трусять», «ой, ходять трусять вже». То хто ховає, хто куди бачить. А шо, як у вузликах нашої бабушки був, чи в трусах (ну вони зав’язувалися в кінці), в трусах було трошки — найшли. Найшли і під руку, й завели. Пішли. То це нас спасав ліс, оця рибка і колоски. А потом уже стали вияснювати, уже став хліб доспівати. Став доспівати хліб. Це навєрно у тридцять третьому вже, під кінець. Став доспівати, то вже жали. Дуже строго, об’єжчики на конях. Бооже, там ни приступу до поля. Але як уже зберуть і поїдуть, то ми колоски збирали. Ті колоски нас спасали. Баба в печі їх, трошки протопить піч і обсушить їх, і тре, і колотили таку затірку. Оце затірка була, це перве. І гнила картошка спасала дуже. І хто садив, як дощі лляли все время? Не садили й не орали, нічо не робили. Ми за ступи, хто сильніший, хто може. Діти малі гарбали руками. Гнилу картошку збирали. Дуже поживна. Ну як їсти жаби, то лучше ж гнила картошка. Це ж ви тако як найдеш її, там буває так дві-три найдеш, погано була викопана, то шкурка верхня раз — і злізла, а вона біла чиста така ото, як крохмаль, отака ця картошка. То вже бабушка це намі руководила, вона його там знає, розведе, все. Дід принесе квача, намастить сковороду тим квачем і жарить такі. Ой-йой, діти, я не знаю. Ну оце таке. Ну про жидів розказала, про клей розказала. І началось уже, як вияснилося, то началось уже… Нічо, ні в магазинах, нічо, привозного нічо нігде не було. Но так одне другого спасало чим-небудь. Те там шось десь купить. Стали люди в Москву їздити, хто остався живий, з Москви шо-небудь привезе. Стали по городах по таких, ну не знаю де шо можна роздобути, один другому розказує, хто привозив, то ці спасалися. А вимерло, так як зара виїхали, старі повмирали такі як я. Це одна я осталася такого року. А то всі мої подруги, все. Я ж кажу, така хароша була подружка моя — неділю як поховали. Така баба розумна, толкова, тоже в колгоспі робила все врем’я, до послєднєго.

А розкажіть ще про обшуки. Хто їх робив? До вас, наприклад, до вашої родини приходили, забирали?

Ну я ж вам розказувала як. Вони знали до кого йти. Вони, напрімєр, як ми осьо напротів, я ж каждого сусіда знаю так, як свої п’ять пальців. Знаю, шо в кого є. Шо в кого немає. Знаю, як, з ким, шо говорити. Ну вобше все. Так само й тоді. Якісь крепші шукали крепших, а бідні оце такі. Оце ловили оці жаби, маслюки їли. Ой, я як… Но я це маслюків і жабів не їла. Я їла тільки гнилу картоплю, харашо я їла, я дуже любила її. Вона така вкусна тоді була.

То це свої приходили тоді забирати? З села люди приходили?

А якби, доця, і чужі. Та я їх знаю? Я ж кажу: зара отакі — воно знає все. А ми, нам було навіть якщо і по сім чи по вісім років, ми тупі були зовсім. Я йшла в школу, я нічого, нічо не знала абсолютно. Ми тупі.

А коли Ви в школу пішли?

У школу пішла в якому році? Я вже не можу, дочко, сказати в якому. Але я дев’ятнадцятого грудня, то мені за одинадцять день рік записаний. Ну мати, це матері треба було покійній змедикувати. А вона не вміла цього, вона була неграмотна. А така вона роботяща була. Робила, як віл і так вмерла на тій роботі. То вона, у шість років я була (з шести начинали брати в перший клас), я дуже мала була. Мала й худа була, нещасна. Знаєш, обдерте. Взути нема шо, вбрати нема. Дуже обдерті були, голі і босі. А як у кого є, як десь найшли там черевик чи шо, то по порадку: те взуло, те десь побігло, а прийшло, то те схапило побігло. І отаке було.

А розкажіть, куди люди ховали, наприклад, щоб не забрали в них їжу? Куди ховали?

А шо брати? Де їжа була?

Картоплю, наприклад, куди ховали?

А де картопля була? Як були дощі і нічо не було, не садили ж. Не садили, бо дощі були. Не орав ніхто і не садив, нічо не робили. Оце тридцять третій і тридцять другий оце таке. А вже з тридцять четвертого, од тих пір то вже начиналося якийсь там рух. А так ці два роки ніхто нічо. Кромє падали й лежали в землі мертві люди. Один такий був дядько в нас, він в Москву їздив. То він чи в колгоспі, я й не знала, ще коні були. В нього віз був і коні були, то він підбивав на дорозі мертвих і звозили їх.

А куди звозили?

В яму.

А це було якось окремо від кладовища чи прямо на кладовищі?

На кладовищі нє, ніхто не ховав, бо в нас всігда ж од села далеко кладовище, а хто його повезе туди. Отак, де перша попавша ямка, кидали там по скільки душ, тако присиплять чим-небуть і всьо. Ні, не присипали, воно само вже чорніло.

А Ви знаєте, де саме ці місця, куди присипали?

Нічо не помню, доця. Шо не помню, то не помню. Я мала була.

А скажіть, куркулі в селі були?

Ну такі були пару, на них не казали, шо вони куркулі. Просто вони так лучше стали жити. Так, як тепер сусіди от. Та харашо живе, та хужіше, та ще хужіше. А так, шоб куркуль такий розкішний, таких не було.

А скажіть, а наприклад, якщо люди не хотіли в колгосп йти. Були такі, що не записувались?

Йшли всі, бігом ще й шли, бо там не знаю, чи це власть давала якесь там зерно чи шо, молоте. Ну такий варили куліш. Затірку, казали. Така затірка була, то люди бігли бігом на бураки. І уже, як сонечко вилізло, як начало шось сходити. Коли вже шось посіяли, воно хоть і рідко, но сходило. То це така їда їм була. Це своїм раньше, а потом уже хто там захапить.

А нікого не висилали, в Сибір там?

Нє, репресії були вже потом та й потом… Вже взросла я була, то були репресії. Це при Сталінові.

А чого батько Ваш помер?

А хто його знає? А шо я знаю? А мати, матері питаєш. Ну малі такі та й питаємо:

— Де батько?

— То нема діти, помер.

— А чо помер?

— А я хіба знаю, чо він помер?

Та і всьо.

А скажіть, а Ви казали, що ходили збирати колоски на поле. А можна було їх там збирати?

Не можна. З нагайкою бігав цей, їздовий від колгоспу, з нагайкою. Плетяна така, нагайка плетяна. Кінець тільки не плетяний, а тут отаке. І як улушпарить ним, то лопає шкура. Но ми вже так: збираємо і в нас один вартовий є, ми йдем душ п’ять-шість йде на поле. Ми по одиночці не ходили. То вже бачим на коні, а він на коні зверху. То бачим, шо їде. Хто куди, як миші. Торбинки в полі, шо там. Рипсаків скільки, хуртовинку з колосками — раз і накрила грудками, понакривали. А самі в ліс. Більшинство ходили колоски збирати, де поле чуть трошки. Ну поля в нас обично всі такі, шо близько дуже ліс. То шмиг у ліс і всьо, в ліс він не їде. А вже як зловить, одбере все і дасть нагайок скільки, шо не знаєш потом ту спину зшивають чи шо роблять. Таке було. І наш, сільський, рядом жив. Він крепкий такий був, цей шо я казала, шо він в Москву їздив, то це він такий був. А бідні такі чоловіки, то ходили бідні на роботу та й все. Голодні, нещасні ходили на роботу.

А церква у вас в селі була?

А ось вона є.

Так і стоїть, так? А в роки Голодомору ходили люди до церкви?

Боже борони, ніхто її в думки не мав, і гадки не мав. І вона закрита була, не правилося ніколи.

А свята, наприклад, якщо там релігійні свята?

Ніхто не признавав ніякі свята, нічо не було зовсім. Дитино, яке, хто, яке? Тоді я й про Бога мало чула. Я б могла запомнити, бо такі года вже ж були. Ніхто ні про Бога, я зара й Богу молюся і все, але тоді ні… а церква закрита була і ніхто. Куди вона піде, як в неї опухші ноги, такі як валянки биті? Куди вона піде? І сили ж нема ні в кого. Це я так про одну жінку кажу, а це ж таке море жінок було. Зара в нас голе село, а тоді було багато людей. Ну вимерли.

А священник був? Перед цим ще, перед Голодомором, був священник?

Не бачила. Я дуже ж мала була. Дуже мала. Кажуть тако, як я чую….

Почекайте-почекайте, зараз тут хлопці. Все? Давайте продовжувати!

По телевізору, як це кажуть, ну і так не говорять. Ну ціво, теперішні вже партійці ці, чи як їх, чорті-як на них казати, шо дітей їли люди. Ну ці, в голодовку. Не бачила ніколи нічого, щоб дітей їли. Не бачила і не чула, і в те врем’я не чула. Вже ж я все равно розуміла, шо таке дитина, а шо взрослий.  Як лежали жінки… Особенно не видержували дуже жінки повні. Як були повні, а Голодомор вони не видержували. Вони набералися водою і падали на дорозі, і на дорозі вмирали.

Скажіть, а чули Ви про Закон «Про п’ять колосків»?

Не поняла.

Закон «Про п’ять колосків» чули?

А, судили. То це вже як начало сходити в полі. Вже як, вже торбами стали, мішками, серпами начали вже крепші люди, які трошки вже окрепли. Там, як збирали чи, навіть, як там їли ці вже жаби чи шо, то єсть такі, шо вже трошки вкрепли. То да. Мішок колосків. Ну і є такі, шо вказували, шо в цій хаті є мішок колосків. Коли вони назбирали? Ми знаєм, хто збирає. А ріжуть… То й судили і забирали ці колоски з хати. Ну як вже старі і немошні, у нас, помню, хтось мого покойного діда підвів якось так, шо він приніс мішок колосків. Чи може, як так ганяли, то хтось згубив, то він приніс додому. Я точно вже не можу помнити, бо це це ж шо, Боже мій. А баба якраз там шо варила та й гарача піч. Та й засунули в піч ці колоски. Та й дєдушка мене прикликав та й каже: «Катю, стій туто», — який там тин, яка там фіртка, де воно було, нічо не було, все повалилося, все старе — «Отуто стій і як хто йде до нас, то ти кричи «Діду!». А нє, то кажи, шо немає нікого вдома». Таке було. А, нагадала.. А якраз дід приніс ці колоски і баба засунула їх в піч, і вони там сохнуть. Ну висипала, сохнуть. А йде, та й мені так показалось, шо вона наша родичка. Оказується вона не родичка і не можна було ні родичці, нікому не можна було казати. А я кажу: «Да, є, дід в хаті є і баба в хаті є». І вона зайшла і бачила це все. То це єдінствєнний раз в жизні мене побили. Так харашо побили, акуратно. Я в картоплинні… Нє, не в картоплинні. Нє, не в картоплинні. Я щитала, що це картоплиння.. Був бур’ян на городі такий високий. Я залізла в той бур’ян і лежала там до ранку, а рано мати прийшла, бо була ж вже в другій хаті була, нанятій, та й питає: «А де ж Катя?» Кажуть: «А вона таке й таке отчебучила, то вона получила дуже». Ой Боже, мати стала плакати і найшла мене в бур’яні. Отаке я помню.

А обмінювали речі там домашні на продукти? 

Кого?

Речі: одяг, хустки, рушники?

А де воно було? Нічо не було, гола хата, нічо. Як ше де доставав взуття, колишнє десь находили. І були кирзові чоботи, чи такі хромові навіть тоді були, як багатші люди. То тако одрізали. Один є, а другого немає, то це по-очереді хто-небуть взуває. Так і жили люди, доця.

А знаєте, що таке Торгсін?

Не знаю.

А в місто, наприклад, не ходили, нічого там?

Куди?

В місто не ходили шукати їжу, не ходили в місто?

Нє. А чо я? Я ж вам розказувала, що ягоди збирали і то носили. То ми тільки осюдо, первий, де це зараз якийсь узбек продає, викупив магазин і тут торгує. То вони вже нас ці єврейки ожидають туто. І в нас за копійки забирали, ну скибочку хліба дасть. Глечики були. Раньше ж було, ще ж до Голодомору було ж іначе життя. Глечики були, корови в людей були, а потом вже не стало нічо.

А багато людей померло?

Ой, страшно багато. Падали, як мухи… на дорозі. Возили. Падає, вмирає. Є таке, шо ще воно дихало, жило. А хто буде стояти, ждати, поки воно вмре? То єдин другого витягували на підбуду клали та й везли. Це було страхіття.

То чого був голод? Хто винен?

Но подожди, доця. Цього я в політиці в цьом всьому нічо не розбирала, бо я мала була. Нам ніхто нічо не поясняв. Но чого був голод? Ну воно було зроблено так. Потому шо перед голодовкою вичищали комори, у колгоспі же є комора. Комори, запаси всі вичищали. Ну хто-небудь є та й розкаже. Ну а малі, хоть малі були, ми все одно слухали. Ну а потом вже така погода. Дуже багато погода повліяла останнє время. Погода. Але якби у нас були продукти, якби була робота, якби в магазинах було. Магазини, ми не знали де магазини, там не було, закриті були. Нічо не було. Нігде нічо не доставляли, нічо не привозили, нічо не було. Не так як це. Нічо не було.

А може у Вас залишилися якісь речі чи фотографії батьків? Там, хустки, рушники, ще з тих, з дитинства.

Нічо доця не маю. Шо було в мене, я робила на роботі —  у мене і похвальні є, і медалі є. То я давала онукам гратися. Нашо воно мені, як старість наступає? Ну нашо воно мені? Оце тільки, шо я була в сорок п’ятому воєнно об’язана, то в мене є ця така, ну така як книжечка. То це тільки сохранила. І то я не знаю, як воно сохранилося. А то все поотдавала дітям. І тоді не було нічо. 

1. Дата запису: 5 вересня 2020 року;

2. Місце запису: смт Врадіївка Врадіївського району Миколаївської області;

3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, завідувач інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;

4. Респондент: Мороз Євгенія Костянтинівна, 25 лютого 1928 р.н., народилася в селі Марара Врадіївського району Миколаївської області;

5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Марара Врадіївського району Миколаївської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Женя.

А Ваше прізвище ім’я по батькові?

Ім’я по батькові? Костянтінова.

А прізвище?

Мороз.

А коли Ви народилися?

Я не знаю, чи я 30-го, чи 28-го году наверно.

От підказують 25 лютого 28-го року.

А знаєш чого, дочко чого я так знаю? У мене чоловік мій, він вже помер його більше 5-ти років нема. Він був 22-го году, а я була менша за нього на чотири годи. Так якого я году?

26-го?

Наверно. Оце таке.

А де Ви народилися?

Марара.

А якого району Марара?

Врадіївського.

Тоже Миколаївської області?

Да. Там, де Мар`яновка якщо ви їздите туди. Я в школу туди ходила в Мар`янівку.

А Ваші батьки пішли в колгосп працювати до голодовки?

До голодовки? Наверно працювали, но я не знаю. Я помню добре як ми сиділи на печі, ше  в мене була менша сестри й старша. Так провірали в нас карманчики, чи нема в нас зерна.

А хто?

Я не знаю їх. І кушинчики в нас такі були шо мама молочко ляла у їх, слухай дочки. Так кушинчики провіряли чи нема зерна. В нас там була пригорща кукурудзяних крупів, то забрали. Благодаря, шо мама була крепка та благодаря шо мали коровку. До нас бігали люди всі жар просити, бо в нас… в людей сірника не було. А моя мама, ми мали кусочок винограду посадженого, моя мама переробляли на вино і возила в Одесу. Йшла там долиною та й там поїзд ставав та й вона.. не тільки вона там ше люди були, хто крепший. Та й вона привозила і мила, і сірника, ну всьо привозила. Та й до нас і всі люди геть приходили. Така сильна була, дочко голодовка…

Такої голодовки, звиняйте, діти шо ви молоденькі. Якась тьотя чи дядько видно напахкав, а то вже не могло, лежало та й присунулося до тої каки. Я кажу «та й нашо ти, Кольочка береш?», а він каже «я з’їм тьоть очка Женьочко, бо я дуже їсти хочу». Богом христюся. Отака біда була. Хай, діти Господь милує і хранить такої голодовки шо була. Може вам ті кажуть до кого ви говорити, може так само кажуть як я. Сильна голодовка була. Батько наш помер ше до голодовки, бо

Розкажіть, будь ласка, чи до Вас приходили якісь люди забирати продукти?

Там як я жила маленька?

Да.

Та я ж тобі кажу, що приходили і карманчики провірали в нас. Ми ж маленькі були троє і то старшенька була. Та не можна… всьо забирали. Як вони в нас корову не забрали?  Не знаю. Но ми корову держали, мама моя.

А корову не забрали?

Нє. А чо я маю обманювати. Але моя мама всьо село кормила і давала молочка, і сироватки, і встою Бо люди були жадні геть і сироваткою.

А в усіх корови лишили?

Да. Ні в кого корови не брали. Я бачила в людей і телятка були припнуті. Так вони й в людей і були.

А другу худобу забирали? Коней, овець?

А я це, дочко не знаю.  Чо я маю тебе обманювати як я не знаю.

А зерно забирали? От Ви кажете в хаті шукали, а в коморах?

Кругом, і в хатах. Я ж тобі кажу, шо геть і до дітей чи є в дітей який карманчик, геть і в карманчики заглядали. Забирали до зернини до одної. Горе сильне було діти. Хай Господь хранить весь мир породжений. Сильна голодовка була, сильна. Я бачила одна людина лежить, друга, мертва, мертва лежить. Да.

А їх хтось забирав цих мертвих?

А тоді якась підвода їздила і забирала мертвих на купу, п’ять душ скільки влазило в повозку, так і визли на кладбище.

А їх ховали разом усіх чи окремо?

Разом всіх в їдну яму.

А де це місце де цих всіх людей ховали?

Я ж не знаю, дочко. Шо ж я тебе буду обманювати. Бачили ми отдаліки, шо в одну яму кидали, а шо там я ж не знаю, дочко, шо я буду обманювати.

Багато людей померло?

Ой мамочко, шо там говорити… у мого батька були племянниці і два племінники, то племенниці моя мама спасла тим молочком як могла вже. А хлопчики повмирали обидва.

А як їх було звати?

Один Югей.

Євген?

А другий Вова.

А фамілія їх як була?

Тоже Осіпова.

Осіпова?

Я ж тобі розказую, шо то були племенники батькові.

А батька Вашого було прізвище Осіпов?

Осіпов, да.

То Осіпов Євген і Осіпов Володимир – померли?

Да.

А я кого вони року народження були?

Не знаю, дочко. Шо ж я тебе буду обманювати як я мала була. Стільки мені годів було? Считайте… то шо я бачила, то я кажу,  а шо ж я маю привілічувати. Хай Господь милує, яка сильна голодовка була. Ми так хотіли їсти. Як мама приїде з Одеси, то трошки курпів там привезе, чи може привезе якогось там хлібчика, так же ж. Там по кришичці нам ділить, по такій кришинці. Хай Господь Бог милує і хранить бути голодним. Дочка була в мене та й обирає кукурудзу. Та й каже до мене «нашо ти її посадила?» «дочечко моя, хто його знає, така суш може де коли крупи зробимо», «нашо воно тобі?». «Дочечко моя, мила ти того не бачила, шо мама», а вона каже «да, мама, я чую шо люди розказують шо дуже велика була голодовка». Я не знаю як вам там люди кажуть до кого ви їздите, но я вам кажу всю правду я не обманюю.

А дітям Ви своїм розказували про…?

А як же, чом не розказувала. Хто є живий, то той же ж повне. Шо ж говорити. Сильна, сильна голодовка була.

А може ще хтось з родичів Ваших помер.

Я так не знаю, бо моя мама буда дуже подільчива, бо мама моя сама філімонівська, а батько маравський. То мама ж прийшла сюди в нього ж жила. То я понімаєш, хто та з родичів де…мами з були у Філімонівці, а татині тамички у Марарах. Він казав тато, я була в склепові. Там був склеп в Марарі, я не знаю чи він поваляний, чи він є, чи нема. А я не побоялася, я заходила.  Я ходила до тата на проводи, давно це вже було. Та й нагадала, таке викопане як полик, і сідати є де там, а сестра на мене кричить «не дай Бог увалися там» та нічого там… зайди подивився кажу.

А чий то склеп?

А там пан був.

І там вся панська родина похована?

Да, да, да. Там є такий сильоні грубі пам’ятники на тих панах вилятті, може вже немає їх люди позабирали одуда я знаю. Але тоді я бачила, там дуже багато було тих панів. 

А під час Голодомору…

В мене була тітка звалася Еленка, то вона з паном встірчалася. Така гарна була, шо я вам не можу передати. Ну, він її не сватав вона з ними ухажувала. Вони стоять такі, а я ж маленька була тоді, дивилася за ними, помню добре. Там пани були.

Так вони не одужилися?

Нє, нє, шось я не помню. Нє, нє. Нє, нє. Бо вона померла, вона тільки мала чоловіка, дітей не мала. А в мене була старша сестра вона жила там довго і хоронила ту мою тітку. Я не обманюю. Татова сестричка. А одна жила в Доброжановкі. Багатєйша жила, сильно мало чоловіка, мала сина , мала дві дочки.

І в Голодомор вони харашо жили?

А я не знаю. Вона жаліла мою маму. Як ми були вже великі, по год мені дванадцять було. То в неї сильний садок був, то дасть їсти, і всігда просила шоб рвати її вишні. І тоді нам дає двоє відер, сестра була чотирнадцить годів. І ми на паличці аж у Марару несемо ті вишні, тоді мама їх сушить та й маєм сушню цілу зіму.

А оцей склеп в голодовку не розграбили?

А я, дочко не знаю. Наверно нє, бо я ж після голодовки була там. Тепер може вже і розваляний. Там проводи у четвер були, дуже багато кривоозерян там жило. Начальство було з Кривого. Я бач помню, і бригадір був з Кривого, і предсідатєль з Кривого.

Це у тому селі?

У нашому селі. А чо я ж знаю.

А коли колгосп організовували?

А я не знаю.

А мама пішла в колгосп коли колективізація розпочалася?

Да, да, да.

До голодовки вона пішла в колгосп?

А я не знаю, дочко. Не можу цього сказати.

 А коли голодовка була,то вона вже в колгоспі була?

А тоді шось не можна було розібрати. Як тоді люди бідні такі голодні були, шо я можу казати, я не знаю.

А ось і люди, які приходили шукали, то це були місцеві?

Наверно, я не знаю. Шо я буду казати як я не знаю тих людей.

Чужі були?

Чужі. Ми на печі сидимо «ану злазьте з печі» ми злізли, може який там кушинчик стоїть чи шо, кушинчик порожний… є в кушинчику крупа якась – забрали… чи крупа, чи пшеничка, чи кукурудза.

А забирали тільки зерно, чи одяг також?

Нє, нє, я не бачила шоб одежу брали. А в кого тоді одежа була. Всьо шо на мені та й всьо. Та нє.

Сорочок, рушників?

Та нє, я не бачила, шо я буду обманювати, шо в нас брали, як це не брали. Нащо зерна, то всо забирали. Мука яка є, всьо, всьо до грами.

А мама не міняла одежу на зерно, продукти?

Нє, нє, нє. Мама оце вино, і молоко… мама моя більше 100 год прожила.

А як звали Вашу маму?

Меланка.

Меланка, а як прізвище?

Ївановна.

По батькові… А прізище як?

Фамілія? Та домашня?

Нє, як на вже за чоловіком була.

Осіпова.

Осіпова Меланка Іванівна?

Да.

А якого року народження вона була?

Я не знаю, дочко. Шо я буду обманювати як я не знаю це.

 То вона багатьом помагала?

Помагала. Вона якась хлібосомна була… Бог його святий знає. Вже біжать до нас, так як оце ви поприбігали. Бо в нас уже дим іде з комена. А в нікого немає навіть сірничка. Разні ж люд були і інваліди, і каліки, і страе, і мале. Стільки Бог давав віка, стільки він і жив. Например я помню. Коло нас недалеко було поле. А я пішла на поле туди рвати колоски. Вони вже такі стиглі були твердоваті, вже пшеничка. А бригадір приїздить верхом, раз з мене платок, я маленька була… чуть не впала.  Схватив платок, перервав, а в нас платок той один був на всіх. Например. Ну нічого, я така хитренька була, буду ждати куди він піде, бо я ж знаю куди він викину мої колоски. Полізла рачки через дорогу. Полізла, полізла, аж до поля, бо поле було недалеко, забрала ті колосочки. Не знаю у пеліна забрала ті колосочки і всіх сестер обділили «беріть дівчатка, давайте їжмо».

А не би Вас?

Нєа. Не буду брехати, не бив тільки зірвав платок «ти чого прийшла?» я кажу «бо я їсти хочу. Вон од сюдово» до мене. Я бачу поїхав, поїхав, верхом високо далеко видно. А я ж мала, порачкувала і забрала ті колосочки. Більше не ходила, бо боялася.

А сестри ходили?

Нєа. Вони боялися. А я думаю шо Бог дасть. Мене вже нема сестер повмирали всі.

А чого боялися сестри?

Того верхівця що їздив, об`єжчика того.

А другі люди ходили збирати колоски?

Аякже. Марянівка не далеко. Весна вже, стоять копи з кукурудзою ще не чищеною, байде шо зіма – не вспіли. Шо люди були больні, голодні.  А ми підем ночою залізимо в ті копи, і їздить об`єжчик і не баче, що ми там є.  Одїде а ми там начисти та й йдем в Марару. Таке було. Оце я вам правду кажу. Таке горе було діти.

А не судили за колоски?      

Нє, колоски це вже осінь була глупа, вже сніг був. Та ще не встигли забрати ті копи з кукурудзи, а ми залізим туди пд. Копи, і там де який качан десь найдемо, обчистимо. Він одїде десь дальше і ми тоді вже бігом додому щоб не зловив, не видер.

А якшо когось зловить, то що?

Ну я не знаю. Тоді мене не ловив і тих людей зі мною.

А взагалі казали, що там когось об`їзщик зловив, побив?

Не знаю, дочко. Я не чула шоб бив.

А щоб судили за колоски, не чули?

Тоже не чула. Шо я буду обманювати. Як я мала була я не дуже помню всьо.

А який у Вас був найстрашніший момент під час Голодомору?

От у мене були сестрички, вони були такі злякані так боялися. «Женя, не йди бо тебе вб’ють там», «хай убивають я їсти дуже сильно хочу».

 А як звали Ваших сестричок?

Їдну Ксюта, другу Зіна, а третя Маруся.       

А якого року народження вони були?

Ну оця менша од мене на три годи була Зіна, а ті старші були. Одна з 22-го году бала, а та, мазут, з 24-го.

І всі боялися?

Ой, всі боялися. Вони не йшли. Женя йде і всьо.

А мама не ходила?

Нє, мама не ходили, мама боялися. «Дочечко, тебе мають скалічити. Це ж не шутки, це ж ти йдеш…», «мамо, я йду, бо я дуже їсти хочу».

 Відмовляла Вас мама?

Да, пішла і все. Я йду і їм ше принесу. Насиплю в пазуху шоб не було видно шо в мене є.

І у Вас там команда була?

Яка, дочко. Були люди такі самі як я, і жінки були, і мужчини бідні, і хлопчики такі.

То всі по одному ходили чи гуртом?

Часом і гуртом. Та й залізем та й обкладемося снопами і шукаємо тихенько. Хай Господь милує, діти бути голодними.

А люди крім вашої мами допомагали один одному?

Я не знаю, нам ніхто нічого не міг помагати. Мамині хіба сестри з Філімонівки, були дві сестри могли помогти, а так ніхто. Татові це була дна Надя сестричка, і тато був, а тата не було, тато ж помер. Але може вона голодовки не знала, вона в панів служила, і пан встрічався з нею. Я ж не знаю, шо я вас буду обманювати, діти.

А чи були в селі люди, які не голодували?

Оооооййй, там же село маленьке. Де вни там не голодували… там більше мертвих чим живих. З одної хати геть всі вимерли діти до їдиної людини. Мама її казала, Харитина із Кривого «гайда, Харитино, бери купи трошки вина тут і гайда в Одесу, ти там купиш якихось крупів дітям», а вона «я знаю, як там…», а мама каже «на стакан… та й всьо розкуплять», разом каже «скуплять вино», але вона не хтіла їхати.

А мама їздила продавати на стакан?

Та на стакан. В неї там такі два бутлі були вплетені, то вона візьме їх, ті два бутлі і пішла на пул останок. Там поїзд остановлювався, не тільки вона, там ше люди ходили. Да, і продадуть, і куплять собі крупів, як не крупів, то куплять пшенички. Є жито, є жито, є ячмінь, є ячмінь, шо є, шо ж…

В Одесу вони їздили?

Да, в Одесу.

А чим вони їздили?

Поїздом, я ж тобі кажу. Там останавлювався там… жінки вони вже знали, мама знала. Та й сідали на поїзд. І з поїзда ночою приходили з поїзда, і ніхто їх не бив, ніхто не лякав, а хто буде лякати?

Не грабували по дорозі?

Нє, нє.

 Чи вони гуртом ходили?

Вони гуртом ходили. Шо вони по одній ходили!?

А були випадки, що грабували людей десь по дорозі?

Я, донечко не можу казати, я цього не знаю.

А оця сім`я Харитини вони вимерли всі? Стільки їх там було?

Троє було, вимерли. Ну, до померли всі. Два хлопчики…

І Харитина померла?

Аякже.

Мати і троє дітей? Чи два хлопці?

Два хлопці, дівчина і вона. І повмирали.

А яка в них була фамілія?

Як фамілія їхня? От ти знаєш, я не знаю. Чи Луценко? Якось так.

Харитина звали?

Да.

А дітей як звали?

Я ж тобі казала два хлопчики були, один Гена, а один Коля.

А дівчинка?

Дівчинку Валя.

 І мати Харитина?

Да. Вони кривозрські. Там в Марарах сильно багато були кривоозерян.

А ще були такі випадки, коли цілі сім`ї вимирали?

Сильно вимирали. Хай Бог вас люди милує. Рачки лізе до хати, например до нас «тьотьочко, дайте кусочок хліба» до мами, а мама має то й малайчик та й візьме і поділить, бо жалко людей. Прирачкувало рачки ж до мами.

А малайчик це що?

Малай це був з кукурудзяної крупи.

А як його робили?

Наче мама парила ту муку, не варили, а парила, а тоді трошки муки, або ячмінної, або пшеничної, або житньої та й замісе, а тоді у форму, формочки тоненько та й кладе в піч, та й спече.

А муку де брала?

А там купляла як їздили продавати. Та й ця дочка моя… там кукурудза стоїть у кориті в мене накрита од дощу. Вона перетеребила. «мама, так тжко її теребити нашо вона тобі» дочечко моя, нехай буде хіба ж вона нам помішає. «Ти вже не можеш мамо курей держати». То курям, то собачці кашку буду якусь давати. Шо ж я її скажу. А я ж згадую ту голодовку. Шо я не забуду її посмертно.

І ще думаєте може згодиться?

А Бог його святий знає. А це що не всьо згоріло на городі, а на полі…думаєте шо хліб не буде дорогий? Побачите. Вже хліб дорогий.

А тоді чого був Голодомор?

А я не знаю, хто це його зробив. Откуда я знаю, шо я знаю.

Ну тоді який був уражай? Був урожай?

Аяке така пшениця крупна, колосок вирву грубий такий. І зерном такий набитий. Якийсь ворог був шо зробив голодовку. А як же?

А як Ви думаєте, хто цей ворог?

А Бог його знає, шо я знаю. Може якби я була хоч великою… я тоді була така хитренька, я була мала. Шо я знала, я знала шо мама корову здоє та й сира наїмось, та й молока вип’ємо. Ріденька каша, десь не десь крупинка, а то молочко.

А що ще їли?

А шо їли… какіш їли. Знаєш, який какіш? Отаке їли.

Розкажіть, який какіш.

Гірковатий, але було качай, качай та в мед вмочай, а в вино шоб солодше було. Та й їсиш. Бач як я помню.

  Це Ви так співали тоді?

Ну, а шо ж.

А що ще їли?

Я не можу тобі, дочко… мама буває йде до людей робити, бо разні ж люди були. Дадуть гнилого кабачка, або бурячка гнилого. Мама обчистить, помиє добре, крепка мама була. І це всьо покришить, кине там пучку крупів, таке добрееее. І цілий день бідна робить за той гнилий кабачок. Бо люди були разні, були й багаті люди, вони думають, шо всі були голодні.

А були ті що не голодали?

Мені здається шо були. Коли мама мала це в їх робити. Та невірно були.

А хто це ці люди були?

А я їх шо знаю? Як я мала була. В мене сестри були я ні до кого не бігала гратися, як в себе в хаті були сестрички. А нашо оце знати вам?

Для музею.

Аааа.

А шо було із дітьми сиротами?

А я то не знаю. Хіба вони могли бідні жити, ті діти сироти? Хіба може кому вік був. у нас така крепка мама була, шо в Одесу їздила спасала нас як могла. А це я не знаю, як воно було бідне, то пропало.

Ну були такі діти, що батьки померли, а діти лишилися?

Я дочко не знаю. Там хатів мало було. Хати були рідко в тій Марарі, якщо ти знаєш де ця Марара. Знаєш?

Ні.

Це недалеко. Дванадцять кілометрів. Мар`янівка знаєш де?

Ні.

Красочка туди вище. Чайківка. Колендула.

А чи були випадки, щоб десь казали, що наприклад людей поїли?

Я не знаю. Я цього не знаю.

Нічого не казали?

Я не бачила цього. А каку я лічно бачила.

А розкажіть.

Я ж тобі кажу, що напчкано, а він рачки підсунувся, брав каку і їв. А я кажу «а нашо ж ти, воно …», «а я сильно хочу Женя їсти».

А хто це був?

Ну, хлопчик год дванадцять. І при мені з`їв.

А батьки дозволяли з дому вийти?

Не знаю, мене мама тоже лаяла шоб я не йшла туди за тою пшеничкою за тими колосками. А я всеодно йшла, бо я хтіла їсти.

А чи були у Вас жорна?

Жорна? Нє, мельничка така шо крутити.

А можа було нею вільно користуватися? Не заберали тих мельниць?

Нє, нє. Мельничку нє, а шо…

А, так вона була схована?

Так, вона знала шо можуть забрати.

А в людей забирали?

А на печі я знаю, покликав до нього, а він всьо провірив. Кругом провірив всьо. І було в кого яка кришка хліба, всьо забрав з кармана.

А як ви думаєте, то чого ж той Голодомор був?

А я не знаю. Знаю шо десь був вредієль.

А хто ти вредітєльом був?

А Бог його знає, шо я знаю. Якби знала, то я б сказала.

А про вредітєля звідки Ви знаєте?

Я чула от людей. А так я не знаю, шо я буду обманювати, наговорювати, то шо не положено.

А як люди казали про нього?

Казали люди, шо захтіли зробити голодовку шоб люди вимерли, бо багато вже дуже на цій землі святій.

А потім вже можна було говорити між собою шо була голодовка в 33-му?

А ти знаєш, дочко, шо я не знаю.

Ну може же десь після війни про це говорили сусіди десь.

Знаєш нє, вже люди були не голодні.

А як Ви думаєте, завдяки чому ваша сім`я вижила?

Ну я ж тобі кажу, спасі ба мамі на тому світі шо вона держала коровку і кусочок в нас винограду було посаджено, ше батько покійний садив. І мама той виноградик зірвала, коло нас була німецька колонія якшо ви знаєте. Знаєте?

Не знаємо, розкажіть.

Щас розкажу. Там сильний у них виноградник був. а мій тато дружив з ними, по харошому з цими німцями. А як вже вони зірвуть виноград та й там  буряні всеодно якась грона, та й на землю якась упаде. А він каже до тата «Кость», мій тато Кость звався. Та й каже «посилай дітей, там є, вже ніхто не буде гонити, нічого. Та й назбирають діти винограду. Ото й тато бачив шо там люди мали виноград сильний та й дали йому лози і він тоже посадив кусочок. Я ж тобі кажу, що був кущик винограду.

І ви його тоже їли?

Аякже. І  мама варення з нього варила.

Без цукру?

Без ніякого сахару, да.

І з нього ж вино робила?

І вино з нього робила. Тому шо треба тургувати і під’їхати в Одесу.

А в багатьох людей був виноград?

Та нє.  Коло ас там у якогось чоловіка був кусочок. Вони там сильно були больні всі. Та й там він і здичавів, не підрізали, не шарували його, нічого не обробляли.

А про німецьку колонію, як вона близько була до Вашого села?

Кілометрів два.

І як то село називалося, де була та колонія?

Якими вони кіньми сильно робили. Вони тоже трудящі, ви не думайте. І сильно мій батько покійний з ними дружив. По хорошому з ними був. Вони любили мого тата.

А як називалося те село де була та колонія?

Німецька колонія казали, а я знаю як воно звалося.

А Ваше село нагадайте як звалося?

Марара.

Марара і ця колонія біля Марари була?

Марара, в ту сторону Мар`янівка ми ходили туди в школу .

По дорозі від Марари до Мар`янівки?

Да, до Мар`янівки туди.

А у 33-му в тій колонії голод був?

Я чось дочко не знаю.

То люди туди не ходили до німців просити їсти? Якщо в них був виноград.

Може дочко ходили шо я тобі буду казати. Бо німці були дуже добрі, подільчиві. Тато мій дуже їх любив. Всігда… шо ми почили ті канфети, а він передасть татові. Тата нам гостинця, було м тато приходить дає нам по канфетці.

А як там було?

От… там чистота була і… мамочка моя хоть здуй, і самі землянки хати були. Сильно поле було гарно поробляне в них всігда, чисто на полі на винограді там чисто, тоже ніяких бур’янів нема, сильонні присильонні хазяї були.

А в 33-му вонитам жили?

Я, не повню в якому году вони виїхали, в якому году вони, шо я тоді понімала ше добре.

А то вони виїхали, виїхали звідтіля?

Ну да, мене вже шо я там вже жила ж там мене ж не було, вийшла замуж у Філімоньку.

Ну після Голодомору вони ще там, ті Німці?

От от не можу це сказати.

Бо якшо вони подільчеві були, чи ходили до них люди, просить їсти?

По-моєму ш по-моєму шо їх уже там не було, по-моєму шо не було.

Бо якшо в них виноградники, то можна ж було попросить піти?

Ну да, ну да.

І якшо люди мерли голодували, то мабуть же поділилися?

Мабуть їх не було вже, я добре не знаю, немогу, я не хочу обманювати вас ні чим, а то що я знаю, то я то й кажу.

Ну бо це ж не далеко ви казали?

Да близько, а господи, ми так у яру жили, а вони на рівному піднімися на верх трошки пройдеш і зараз їхнє село.

А велике село було, багато їх?

Не велике, два радки, а третій радок коротенький там був, була Німецька колонія казали всьо время.

А шо вони там вирощували?

Всьо ростили всьо і сояшники, і зернята, і пшеницю, і ячмінь, кукурудзу, коні такі жирні блищали, як як шо я тобі буду казати, шо любо подивиться на ті коні.

Колгоспу в них там не було?

Ну наверно нє, вони самі хазяювали. От коні гладкі були мамко моя, а лоша то прямо ляльочка хоть на руки бери. Вони всьо кіньми ніякого трахтора не було нічого, кіньми всьо обробляли кіньми.

А як ви думаєте голодомор був через природні якісь явища через посуху, чи він був штучним?

Не можу дочко нічого сказати тобі, не знаю де він узявся і шо це таке зробилось, бог його святий знає. Може, може чуєш мене, може є ще старіщі люди як я, то може ті люди луче знають.

Ну з погодою все добре було, урожай був?

Хей… во

Значить це не через погоду?

Нє… нє ей такі колоски крупні, як вирвиш колосок та є що чистити зерно таке добре, та нє, нє.

А як оце ви казали ходили забирали по-хатах, отой вас забирали і там забирали. Чи люди якось чинили опір, сопротівлялись цьому?

Тай шо, а шо, а шо …, а шо люди їх боялися, а не вони людей, е…

А ви пам’ятаєте як їх називали?

Нє, я не знала як їх звати.

Ні, а називали якось їх може, он іде, шо то йде?

Лякалися бідні люди, та не знали де діватися.

Не називали їх активістами?

Бо знають шо, яка є крупинка, то всьо заберуть і Бога не боялись нічого, шо лишають у хаті крупинки нема одної.

А в бога тоді вірили?

Хм… батьки мої увіра вірили, а я там знаю хто вірив чи не вірив, шо я знаю.

А церква в селі була?

Не було.

А де ділась?

Її не було геть, при мені не було.

А куди ходили?

Врадівку.

А в Врадіївці була?

Да.

І не закрили?

Нєе.

Ввесь час була?

Наче була всьо время.

А дозволяли Паску, Різдво святкувати?

А як же, аби було чим святкувати, голодні були люди.

А вже після Голодомору, можна було яйця красити, Паски святити?

А як же, а як же, от тако їли, шо я тепер не маю того їсти, як моя мама готовила, як ми їли.

Ну це вже пізніше після голодомору?

І… і паска добра печена, і сир запечаний, і бабка місяна запе така, та… шо ж тут…

Шо…(хреститься), я, я тепер цего не їм, бо його в мене нема (сміється) кажу правду то шо є.

А ви згаєте Носача, Носач Семен Гаврилович?

А ти знаєш шо, це наче я чула фамілію таку, ну я не знаю його.

Він в міліції працював тут у вас.

Да, я хтіла казати.

Да, знаєте його?

Я, попередила тебе, хтіла хтіл я чула шо він у міліції був, а не знаю.

Не знаєте його?

(Махає головою в сторони)

А про батька його не знаєте?

Нєе нє, незнаю дочко їх даже нє.

А ваше село от Сирово далеко?

От Сирови?

Ага.

Ну да далеко, далеко.

Далеко?

Да.