- Дата запису: 4 вересня 2020 року;
- Місце запису: село Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області;
- Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Федюк Раїса Петрівна, 27 листопада 1927 р.н., народилася в селі Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області;
- Розшифровка запису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Синюхин Брід Первомайського району Миколаївської області.
(При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати?
Федюкіна Раїса Петровна.
Якого року народження Ви?
27-го первого ноября.
Розкажіть, будь ласка, про свою родину – маму, тата.
Мама моя – Мірянова Мара Івановна, батько мій – Петро Алексєйович Мірянов не вернувся з фронту. Нас осталося четверо дітей. Одна мама родили дитину як вступали німці. В той день це родила. Зараз вона жива та дочка, 79-ть їй год. Оце таке.
А розкажіть, будь ласка, про 32-33-ій роки. Пам`ятаєте як розпочиналася колективізація, колгоспи?
Пом`ятаю. Так шоб усе підряд, то нє, но пом’ятаю, шо організовували колгоспи зразу маленькі «Красна Зірка» була. Ми ходила в ясла, ну в садок. Сестра тоже була у мене менша з 31-го году в яслах, заболіла, заболіла… і ми вже ходили це був 33-ій рік і варили якусь там похльобку з двоюрідною сестрою, вона була старша за мене на три годи. І один раз несли її, бо виключили її з ясел, а додому за баландою ходили, бо дуже ж великий голод був. і це в нас такий глечечок і наливали тій сестрі тої юшки. І ми це шли ці два пальці вмочаємо і облизуємо, там нема каші одна вода. І не один раз, і не один день ходили, і в один прекрасний день був дощ спотикнулися, розбили той глечик вилилася та юшка. Ми полягали і все випили з землі. Оце таке в нас було життя. Це я знаю. Ше можу вам розказать про маминого двоюрідного брата. Мама його вмерла, це голод, а він остався один. Ми жили близько, одна хата коло хати… а вмирали в голодовку… возили возами людей. Возили возами на кладбіще мертвих людей. І ми були там у тієї тьоті, вона прийшла і каже «гайда, Марфа» – це так звали мою мама. «Гайда побачиш бо приїхала підвода, а він ше дихає хотять забрати його на кладбіще. Пішла з мамою, а вони кажуть «а шо ми завтра ше будемо приїжать за ним? Дихає, пока ше до кладбища та й вмре». Ну не дали їм забрать його. А мама каже «як умре тоді приїдете і заберете». Ну вони приїхали на другий, чи третій день він ше встав запер двері, заліз в піч, і в пічі вмер. Це я на свої очі бачила, на вуха чула, це правда-правда. Ну, шо тоді робить, він заперся, а запор був такий дручок (показує) в дві дірки запихався в сінах. Не можна було його нічого одперти, шо робити. Вибивають вони шибку і вікні, і поилають нас… ше ту двоюрідну сестру мою вона на три годи старша за мене. Влізли ми туди. В хіта такі вікони високі. Вікони ви знаєте шо це таке? Скло під склом, а багато було на лепері в намальованих, то ми ж били те скло, поначепляли собі намиста на голову з тих вікон понавиймали. Ті мами кричать, Іван в пічі лежить мертвий ми не боїмося, бо він мертви. Набрали того намиста в кармани, ті мами кричать уже лозинки взяли до нас бить нас шо ж таке шо ми не одчиняємо. Вони чуб шо ми робимо там дєло. Ну, і ж вже одчинили ми, получили багатенько лозинок і втікли. Так шо ми не бачили, я лічно не бачила коли його забрали, але забрали в той день і на кладбище завезли. Оце таке було. Ше було, це мерла сестра моя ця шо три годи її було. Мама не хотіла шо її возом везли. Пішла до одної сусідки, до другої просить шо хай прийдуть твої дівчата, я їм похльобки оставлю шоб понесли на кладбище на носилочках. І через дорогу дєдушка зробив трунку, і це понесли. Несли, несли, донесли поскользнулися дощ, діти голодні. Пустили.. та дитинка випала з тої трунки, потім склали і знов понесли на кладище. Оце таке було. Не було кому, не було кому. Но мама як мама не хоче щоб там дитину мняли між тими взрослими людьми. Оце так ми жили.
Як звали цю сестричку?
Ніна.
Як її фамілія?
Чоботорь Ніна Макаровна.
А брата Івана як фамілія?
Брата Івана я не знаю.
А мами його, яка померла?
Звали Настя.
А фамілії також не знаєте?
Нє.
А Ви кажете, шо несли своїй рідній сестрі похльобку, то куди Ви її несли?
Додому. Її виписали мали в садік, а додому отправили. Ми ходили в ясла брали її обід і носили додому. Оце я знаю на із уст оце все.
А було у батьків господарство корова, кінь?
Були. У нас була ряба здорова коняка, якась біловата коняка, і був реманент не весь вони спрягалися, но був. ми носили молоко я не знаю чи то вже був налог обкладений чи шо… по вулиці далеченько приймали те молоко. Там така очерідь була здавать те молоко. Но я не знаю чи то обізатільно… но видно ж обізатільно коли люди носили те молоко. Це в 33-му… ше не забирали корови. В нас була корова, в нас була коняка, де воно ділося я не знаю. Батько мого засудили отправили в Ярославську область. Він там одбував якесь наказаніє не знаю яке. І вже утік з тої тюрми бо спух геть та втік з тюрми. А в Мишкині Ярославської області жила мамина сестра розкуркулена, чи їх туди вивезли, чи вони самі втікли я цього не знаю. Він знав адреса і втік це ж пухлий, із Рибинська в Мишкин. Та тьотя побачила його злякалася, вона не знала шо він в тюрмі. Він був пухлий і він її росить «Гашко, дай мені їсти бо я умру зараз я хочу поїсти», а вона каже « я тобі не дам їсти. Як будеш мене слухать, то будеш ти ше жить». І то вона все позапирала, де які крупи були, де шо. Там голоду не було. Хліба вволю не було, а це каша, картошка були вволю. Оце всипить мені ложку каші «оце з’їж», через три часа знов ложку каші. І так вона йому вдень добавляла по ложці, сама робила в прачечні. Заробляла гроші і вже дала йому, скільки він там був місяць чи два, і дала йому ше гроші на білет на поїзд, і на пітаніє додому. А він же ж з тюрми, то втік, но ніхто за ним не кинувся і він вдома ше трохи ховався, бо боявся. А до цього він робив у сільсовєті, він кончив чотири класи дуже гарно писав і робив там рахівником чи ким. І тоді ховався, ховався і пішов сам у сільсовєт, бо ну шо робити?! І трошки ця волна розкулачка… вже зерно позабирали. І його, Клопотовського Федю і ше одного чоловіка послали в город на курси бухгалтерів. І так він там вчився, і карточка в нас є з того мєста…
А це в якому році він вчився?
Я не знаю не буду вам казать, може на карточці там є.
Але це було до голодовки чи після голодовки?
Це було вже після голодовки.
А тато не розповідав як йому вдалося втекти з тюрми?
Він каже «я рішив так, там стояли вишки і там чи пулімьоти, чи гвинтівки, чи шо там стрилять там охранялося дуже» він каже «як я втік я сам не знаю, ото вийшов і пішов, і пішов, пішов». І пішов 14 числа зайняли, напали нас…
41-го в червні?
Да. 41-го. А він пішов 41-го 14 іюля. Це було наше останнє прощання він пішов і не знав шо родилася ше дитина, ні дитина не знала батька, ні батько не знав дитини.
А в яком році його засудили 32-му, чи 33-му?
Цього я вам точно не скажу.
А до Вас до будинку приходили якісь чужі люди?
Приходили з шпичками, і оце як зайдуть, то скрізь шпичками штовхають щоб шось знайти. І бувала підійдуть… ми з братом сидимо на печі, а вони приходять «ви вже снідали?» «нє» кажем «дядьку не снідали», «а мама вже варила вам, шо варила вам?» «нічого не варила, бо ми підемо як роса спаде будемо рвать лободу та мама плециків нам напече». Ну нічого в нас не найшли, книжки викидали церковні були в нашій скрині. То це ми мали з братом що робить кажен раз, одні вийдуть другі заходять, а ми ті книжки перекидаємо.
То ці активісти час до вас приходили додому?
Вони не одні були, бо я їх не знаю вони для мені всі були чужі. Я тільки знаю сусідів, бо я ж мала була. А як зайдуть душ чотири-п`ять, то вони мені чужі, ну люди кажуть, шо то наші.
Місцеві?
Да. Я не буду казать, бо я їх не знала.
А шо ви ще їли в голодовку?
В голодовку перед тим як тата мали судить, чи він чуствував чи знав, чи так всі люди робили, а не всі, то багато. Хліб, то був у каждого хліб був і ховали хліб. Наш батько заховав у трьох містах хліб, по скільки тої пшениці він поховав… і сказав мамі, це вже мама нам опослі казала це був секрет тільки тато і мама знали. На городі в одному мєсті в діжкі, вище сарая була в нас конюшня під дверима викопали те, а тоді од гори геть вибирали те та туди запихали в торбах тоже пшеницю. Не найшли там. І в нас була клуня, розібрали клуню, а на кучі каміння і велике, і малі, куча здорова коло погреба, то він ше вибрав яму коло тої кучі в каміннях ше й там діжечка невелика. І сказав мама «шо не зачіпай до само весни, бо будуть знаки». А так по торбинках по пригорщі, то там, то там мама було на день порозкладає десь. То на вулиці у нас там пішов, то в пісок десь зариє отак ми вижили.
Це ви врятувалися завдяки тому, шо батько колись сховав?
Да. Да. А тої сестри моєї двоюрідної не було сховки, батька її раньше забрали і отправили десь на Соловки казали, туди десь в Сибір. І вона там може де ховала по трошку. І в неї був такий хлопець як я з 27-го году, і той хлопець бродив, не ночував вдома, бо голод був, і пухлий був, і вмер. І поховали його, викопала моя мама і його мама ямку, викопали коло курничка, занесли його і закопали. А сестра та Ніна осталася сама в хаті та я ходила до неї на ніч, вона мене брала. Бо всі робочі люди, які і мали… як вам сказать шоб правильно, ну може догадаєтеся. В марту місяці виїхала, весь колгосп вихав, далеко наше поле було аж до Бандурки. Поїхали туди там зробили шалаш великий обклали соломою, варили їм там їсти. Вони нічого не робили, бо ше був сніг, но правління… чи то було десь зверху сказано «шоб сохранить робочу силу». Вони там ті люди жили. І там жили мої сестри ця мама. А я в неї ночувала з нею.
І багато там людей було?
Багато людей, да багато людей.
І їх там годували?
Да, годували. Варили я не знаю чи два, чи три рази їм там ту похльобку. І це шоб сохранить робочу силу, бо шо ж… повмирали люди.
А як звали цього хлопчика, брата Ніни?
Міша.
А фамілія його?
Чоботарь Михаїл Миронович.
Не знаєте якого року народження?
Такий як я 27-го.
А в селі людей розкуркулювали? Були куркулі?
Були. Були куркулі я не знаю чи вони справжні куркулі. Мого свекора і свекруху. У їх було три хлопці сила була велика. І цей мій свекор їздив два рази у год в Крим за сіллю, не тільки він і Ніни Макарівни батько теж їздив. У нас була одна коняка, а в Ніни Макарівни батька і в мого свекора була по парі коней, і ше в мого свекора ше були лошаки. То вони, як сказать, оце обсіються весною і їдуть за сольною у Крим. Привозять сіль, вже, обсапаються, пороблять роботи і тоді везуть ту сіль в Черкаси. А там стрівають каже люди за городом цілують руки і кажуть шо «давайте хоч потрохи» чи по стільки тої солі, шоб усі хватило, бо чогось не було там солі. Ну і вони ж їздили заробляли та й тоже була скотина було все. Наймитів у їх не було, з хати їх вигнали шестеро дітей було. Одна дочка була взросла вчилася в Львові, а то ше були менші. Ну які менші мій чоловік він 20-го году, а та була з 14-го году.
А вас з хати не виганяли?
Нас з хати… все де ділося не знаю. У Ніни Макаровни все не знає, а з хати ни їх, ни нас не вигнали. А їх, свекрів моїх вигнали з хати на улицю, заперли хату і троє… жила та мати з ними на улиці і троє хлопчиків вмерли на улиці. Тоді був в нас в селі врач і взяв її до себе у найми. І вона там наймитувала із тою дівчиною більше як десять год там жила. Чи вони робили за харчі… робили дуже… я цього не скажу.
Бабусю, а Ви не знаєте як звали цих трьох хлопчиків шо померли?
Знаю.
А скажіть.
Степан, Павло, а дивись третій як… Денис наче.
Фамілію їх знаєте?
Федюкині.
А по-батькові?
А по-баткові… це ж вони були Онуфрійові.
Бабусю, а не ходили в 32-33-му на поле збирати колоски, дозволялося?
Дозволялося і даже на городі запрещали своє, те шо було посіяно запрещали, але люди вмудрилася бо були голодні. Збирали колоски, збирали вдома… було й ми йдемо на город взяв там жито, тоді жито сіяли. Потеребив там колосок чи два, не віяв нічого в рот пожував та й… таке було.
А жорен у Вас не було?
Кого?
Жорен не було?
Та ворів… не зна.
Нє, нє, жорна
Жорнів, а я ворів бачте яка я (сміється). Жорнів у нас не було, но було в нас… В нас лічно не було, а через дорогу там в хазяїв було таке коліща шо крутили. То покладе мама ту жменьку пщениці і скруте та й в рукава ховали і скрізь ховали.
А як Ви думаєте, хто і для чого забирав у людей це все, морив людей голодом? Для чого зробили цю голодовку.
Оцього не знаю. Я ше була мала я до цього ше не доросла.
Але ж на полі врожай тоді був, да?
Був. Був врожай, був. У людей зерна було багато. У 47-му був голод од засухи, ат тоді був кажуть люди і мама каже, і тато казав шо тоді в каждого було зерно.
І його навмисно забирали?
Ну, навєрно шо ж.
А люди намагалися в селі якось захищатися, не пускати цих людей шо приходили?
Я цього не знаю. Я знаю шо опосля, я ше в своїй голові так думала, опісля в нас солдати стояли, де вони стояли я не знаю. Але коло нас всігда на низ ішли і співали, а я кажу мама «а чо ж це солдатів стільки і не захищали нас людей?» мама тоді мені сказала…. «в них напевно ж і оружин є», а вона мені сказала «їх тоді ще не було». Оце таке.
А не знаєте магазин «Торгсин»?
Це де золото здають? Я не знаю чи в нас було… це як Ви мене питаєте?
Чи Ви знаєте і чи був такий?
Тут я не знаю. Знаю шо у баби нашої було золото, то вона дала своїм дітям по десять рублів… та тато возив як прийшов із тюрми та тато возив в Одесу в «Торгсін». То привіз він і крупи манної, і рису, і сира, сахару колотого – багато привіз на десять рублів.
Але це вже який рік?
Може 34-ий… може такий. Бо вже в 35-му родилася в мене ще одна сестра, тато робив ше в сільсовєті, це вже прийшов з тюрми… це через шо я знаю, бо получив тоді сто рублів. Тоді давали як родиться третя дитина, так і в нас в колгоспу було як в мене родилася третя дитина, давали по сто рублів. І тоді це були великі гроші, то він купив у предсідатєля сєльсовєта теля і ми дождалися знов корови. Оце так були.
А були в селі люди, які не голодували і чому вони не голодували?
Може й були, може не були я цього вам не скажу мене з дому далеко не пускали, бо я була мала. То до такого я ще не доросла.
А чи допомагали один одному якщо хтось щось мав?
Не дуже помагали неверно, не дуже. Коло нас вимерла сім`я, стільки в тій сім`ї було… но всігда нас мама нас лякала «не ходіть туди далеко, бо там як повстають оті шо закопані на городі». Скільки в тій сім`ї було я не знаю. І чи їм, хто помагав… тоді не старалися помагати, бо якшо я поможу і узнають, то в мене все перериють у хаті, і надворі, бо в мене є хліб. Може якось, о… а ще одна жінка в нас лежала, поза нашої хати лежала тоже… вона жила, брат, в брата жінка і двоє дітей, і вона, но я її помню вона лижача була. Отакий погріб (показує) вкритий околотом, а в тому погребі яма і то вона лежала з одного боку, то мене мама разів скільки в день посилала туди. Шось покладе мені в руку «і не рощіпай пальці, отако занесеш бабі Харитині» вона так звалас. І це я йду і гукаю, бо боюсь може вона вмерла уже, так од хвіртки гукаю «баба, Харитино», «га, га, я ось іди». І я її тако висиплю, шо я висипала я не бачила. І Мишка брат казав мене мама тоже посилала, він на два годи менший «я тоже каже колись носив тій бабі». Шо ми носили? А її брат, поставили директором Підгурійської МТС, і він там робив, а вона лежала. А коли вона вмерла я цього не знаю.
Але не в голодовку вона померла, в голодовку вижила?
В голодовку, а коли не знаю. Я не помню коли.
А були в селі випадки людоїдства, їли людей?
За наше село я не чула, а за Станіславчик чула, шо одна жінка поїла своїх дітей.
Але Ви не знаєте як звали цю жінку?
Ні. Чи вона мертвих поїла, чи живих…
А Ви народилися тут і все життя прожили в цьому селі?
Народилася і прожила. І при німцях як на другий день пішла на роботу і оце ходила тут, нікуди не виходила ні ногою, нікуди. Оце так прожила.
А багато людей в селі померло?
Коли?
В голодовку.
Дуже багато. Коло нас там це одна хата всі вимерли, тоді один провулок три сім`ї вимерло, тоді проти вулицею ше три вимерли, багато людей.
А оці шо по сусідству біля Вас вимерли як їх було звати?
Не знаю. Не буду казать, бо не знаю.
Бабусю, от Ви розповідали шо приходили до Вас люди, коли ви були з братом на печі і питалися чи ви їли, шо будете їсти. Батьки Вас вчили шо в таких випадках треба відповідати?
Вони може й підказували, но ми самі понімали… ми самі вже було по шість год нам, ми самі понімали, шо ми хочем їсти, а нема шо їсти, нема шо їсти… я не знаю як, може й учили, як учили, то не на плохе ж учили.
Молитву вчила баба Марфа (син з боку підказує)
Ми знали Отче наш молитву, а тоді вже як їх найде… вже баба дивиться вікно наша, шо вже в того Карпа в хату пішли, а ми стаєм з братом на край печі тако (склала ручки докупи перед собою) руки поскладаєм і кажем «шоб вам ноги поодпадали, шоб вам те як оце ви таке робите». Ми діти про зерно не знали, мама тільки одна знала, і мама так як тато сказав їй «до весни не трогай», бо на городі як, а начнеться весна на городі, тоді там вже перегортане буде, бодай ви пропадете якшо найдуть. І не розішав ни туди, ни туди те, Ми то знали шо мама десь там ходе і в рукав напхає та на вечір може заколапуця.
А яку молитву Вас бабушка вчила?
Отче наш.
А ще яку?
Ааа, ту. Ми казали «шоб вам голови попадали і ноги поодпадали, шоб ви нічого не знайшли». Це ми таку…
А бабуся, то вона жила разом із вами?
Да. Тоже до дев’яносто год дожила і померла, в 46-ом году п’ятого ноября.
А Ви знаєте, де тут у селі ховали людей?
Я не знала, де ще ховали, бо я ж була ще мала та не ходила. Ну, знаю шо люди наші ходять туди в угол, де наші лежать батьки. В уголи туди ходять і кажуть, шо це 33-ій год там.
На кладбищі?
На кладбищі, да.
Дякуємо Вам.