1. Дата запису: 3 вересня 2020 року;
2. Місце запису: село Концеба Савранського району Одеської області;
3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Тітієвська Олександра Григорівна, 14 жовтня 1928 р.н., народилася в селі Байбузівка Савранського району Одеської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Байбузівка Савранського району Одеської області.
(При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати?
Олександра Григоровна.
А прізвище?
Тітієвська.
Якого року народження Ви?
28-го. Я жила в селі Байбузовка, а це вийшла заміж. Оце в селі Байбузовка був Голодомор.
А який це район? Савранський також?
Савранський.
А якого числа і місяць Ви народилися?
14 октября.
А розкажіть, будь ласка, про свою родину, про маму, тата, чим вони займалися?
Батько був ковалем, а мама була зі мною. А батько був та й пішов на фронт і не вернувся з фронту.
А як звали тата і якого року народження він був?
Братко Григорій Савович, а мама була дівоча Панасюк Марія Йосипівна.
А якого року народження вони були?
Батько був 1897 року, а мама була 1907-го.
А скажіть, будь ласка, брати, сестри у Вас були?
Були. Був брат це 37-го року родився, а в 33-му померло дві сестрички – Аня й Оля. І двоюрідні, батькової сестри померла вся сім`я. Було тоже Ваня й Петя були хлопчики, ну такі ходили я знаю шо одного не помню як він, а одного помню як він ходив тако і плакав, і плакав. І впав тако… я думала, шо він спить, а він помер. Дуже мені заповнилося як на возик складали цих умерших і дуже волоси чорні тягнулися по землі тако. То це я дуже помню… це мені дуже в пам’ятки як на тому возику. А менша ця сестричка була Оля, то я не знаю два роки її було, вона в колисці лежала, а я її колесала, а вона плакала «мама, мама», а потім затихла. Я думала, що це вона заснула, а вона померла. А ту сестричку не помню, вони мені чи не показували, чи шо вона померла. А батько їздив на заробітки і він приносив, а мама ходила в Демовку була Балтовського району і мама там ходила, і крупи принесе… а вони приходили бригада, шпалами… мама сховала в піч, а вони найшли ту крушку крупи, а мама дуже плакала, шо «діти в мене голодні здихають», а вони не ображали вніманіє на це. Тако комната в нас цяя, а тоді перебито, а вони прийшли постукали, а там шось гуде і викопали яму. Таку яму копають, копають, глядять думали шо там є закопане зерно або шо не будь. Копали, копали нема нічого. Тоді один раз прийшли зимою. Мама пішла туди до батька, а татова була сестра двадцять років вона була зо мною. Вже не було сестричок цих – померли. Дєдушка був больний лежав з дошок була така кровать зроблена, і він там лежав. А та бригада прийшла сестра побачила та й каже «Саша, не відкривай двері», «а я сховаюся». Вона сховалася, а вони прийшли, то я знаю шо казали «Маню, Маню, відкрий», а я казала «я не вмію». Тоді вони до діда дуже ругалися і кричали шоб він відкрив, а він каже «я не можу встати». Він вже був дуже больний… вони покричали дуже, а тоді зимою побили всі шибки і нема…дось голод так й холод. Дуже два пішли, а тоді вони знали шо батько прийде, бо шибки побиті… ну вони слідили, батько ночою прийшов. Я дуже помню мене обняв, поцілував, дуже плакав і я не помню як там стіклили, чи не стіклили. А тоді та бригада діжурили і прийшли ночою, почали стукати, а він каже «знаєш, шо Марію, біжи там будеш відкривати, калатати, а я заберу своє шо є барахло, піду в другу комнату там вікно відкривається, і я вискочу і втічу». Ну і так він зробив сніг, босий… там булла пуста хата повмирали там в голодовку… він туда вискочив, вікно не вспів закрити, а один… аааа, «вже лиш посвищи» каже «вікно відкрите він втік». А тоді таке не помню я як його впійняли і посадили в тюрму, то мама казала шо в Первомайському була тюрма. То я помню шо ми туди приїхали чи пришли я не знаю… Як зараз бачу там брама така була, а там щілинка така я в ту щілинку заглядаю, а батька вели в двох на прогулянки чи куди… а я побачила та й кричу «тату, тату» а він почув і оглянувся тако, а той звідти той звідти вдарили його і не пустили нас. Це я добре це всьо помню. А їсти мама варила якусь баланду, не солоне, нічого. І ночою свєту не було і я знаю шо я тако поночі візьму ложку та шо я маю цим боком, то я іншим візьму тако зо два рази та й покладу. А мама плаче і каже що ти помреш, бо не їсиш, а ті їли і повмирали, а я вижила. Тоді вже в 37-му році народився у мене брат ше один. А в 41-му батько вже пішов на фронт та й не вернувся.
А в якому році батька посилали в тюрму в 33-му чи в 34-му і за що?
Переслідували за те що він ходив кормив дітей. Вони гляділи, бо думали шо він ховає десь зерно, і копали глядів шоб забрати те зерно шоб повмирати б. І так я не помню це вже було 34-ий, то це вже його… тоді не тікав, то це я дуже помню, шо мама відкривала… А ця татова сестра вже померла навесні. Казали шо було жито молоте, і вже того жита набили такі пекли плацики і вона поїла тих і померла. А тоді я зна як воно було я ж кажу я зараз це помню шо чо вони ходили? Це спеціальний був голод шоб повмирали… тому шо було в людей, де яка кружка, ато казали шо на городах ховали скрізь. Не можна було нігде виховати, а в хаті, то вони гляділи, де яка крупка. Мама в піч сховала була трошки круп – горшик вони знайшли і забрали. Мама плакала дуже помню. Дуже було тяжке, тяжке, страшне. Дуже вмирали люди на дорозі тако. Йде хлопчик сусіда спух, такий живіт перед ним… тако впав. Я не понімала тоді думала шо це він спить, зуснув чи шо… На возик складали. Тепер такі похорони роблять, такі поминки, а тоді скидали на возик тако… дуже я помню як чорний волос волочився з возика.
А сестра тата Маня вона померла навесні 33-го чи 34-го?
Навєрно тридцять…я не помню
Але пам’ятаєте що навесні коли наїлася цього жита?
Да. Я знаю шо тоді була вижила бо батько оце ходив кормив. То кажуть шов он б була жила, а тоді появилося це жито. Натовкли цього жита, спекли ті плацики, вона поїла і дезинтерія чи шо… і всьо вона померла… А ті то малі сестричка і братик їден і дві сестрички, то померли з голоду.
Олі було два роки, а іншій Ані скільки було років?
Чотири навєрно. Чотири роки вона на фотографії є, а тої не було. А той маленький Вас родився і я не знаю чи був йому годі чи батько його тако положили і помню скриня якась, і на скрині його тако положили маленького. Я не понімала тоді ше.
Це Вася він народився 37-му?
Нє. В 34-му.
Це в 34-му народився рік прожив і помер?
Да.
А батька коли забрали до тюрми, то стільки він там був?
Я не помню.
Ви не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю.
Але перед війною він був вдома?
Да.
А потім вже пішов…
Да. Демівка називалася, він там різав і брав крупи.
А Ви кажете, що він годував дітей, то він тільки своїм давав чи ще комусь?
Я не помню. Давай бо сестра була і тая, але ж прокормити… кілограм чи стільки він там заробив тієї на сім`ю. Тоді вже навесні я знаю шо це зимою було, а навесні тоді вже мама брала отову бідку сікла і там трошки круп, і таку варили юшку.
А Ви кажете, що мама ходила на базар і крупу принесла, то вона її на щось обмінювала?
А вона ходила до батька де він там робив. Він не міг прийти, а воно до нього ходила шо він там заробив. А базару тоді не було. То він шо там заробив, то давав їй, а вона приносила додому. А вони ця бригада слідила, шо це ж він кормить цю сім`ю, то десь же жє, то це копали яму шукали зерно, крупи.
Знаєте, що таке магазин «Торгсин»? не чули такого?
Ні.
Чи можна було десь у містах обмінювати золото чи срібло на їжу?
Не знаю. В нас не було тоді. Мама ходила десь да картошки мерзлої приносила тоді та коржики пекла. А де вона її взяла то я не знаю.
А Ви розповідали що вся сім`я померла в брата двоюрідного?
Нє, в татової сестри – тьотя Наталка, дядько Кирило і два хлопчики було та й вони повмирали вперед,а хлопчики. Я помню одного шо він ходив, ходив тако плакав, впав…
Ваня і Вася?
Ваня і Петя.
А як була їхня фамілія?
…. на тій стороні є родичі, от забулася.
Можливо коли згадаєте, то скажете нам. А скажіть, будь ласка, ця бригада що приходила, активісті ці були місцевими чи чужими?
Свої. Тоді я вже знаю шо батько розказував тоді як вони… в мами були платки такі тоді давні, то мама кинула тако під кровать, а вони влізли і забрали. А тоді перед войною вони вже були такими, їхні сім`ї повиживали і вони були… то батько казав, я дуже помню о його мали вже тоді в трудоармію брати та й він поїхав, а тоді завернули і на фронт. Та й сало було, тоді не було так нарізали сала та й їли на столі, а я кажу «тато, а Елєна прийшла та й каже шо її тато тоже будуть брати та я її тако зимою тоже ночували. Така пуста хата, сиро там, а нас було шось 12-ть чоловік. Ми тако покотом полягали, а їсти хочемо. Зіміняли… кожен по жменці, знайшли якийсь казанок там дядько був один найшов. Там плита була найшли плота поломали і зварили, як зварили напарили ті крупи. Не було чим їсти, а він патичків повитісував нам і ми цими паличками їли. Ну це який був голод – це недород був. Я ходила в дев’ятий клас та й покинула та поїхала в Польщу. Звідти я приїхала чуть жива там в Житомирі чуть не замерзла. Мене там скинули були на тому…вугляр тако взяли, то шось 12-ть стаканів чаю в мене вляли, розігріли. А тоді я вже приїхала, мама молиться «добре, що ти приїхала вже». Та пішла ланковою та вже давали буханку хліба на ланку. Та й ниткою тако міряли стільки чоловік, поміряють. Порізали та й обертається один «кому, кому». Ну та й нас мама була і я, то в нас дві скибочки. Але ше ж був братік маленький, то їдну скибочку ми вже йому давали, а одну самі. Ходили копали тако габлям та й шоб біше дали, то тут викопали, а там перекидав… а тоді ж його шаруати так само треба. То тоді тяжко було тоже, робили, но тоді не вмирали. Тоді як могли виживали.
А в 33-му було страшніше?
Тоді дуже вмирали, дуже вмирали… так ходить, ходить – упало. Тоді нічого не було, де шо було, то забирали всьо.
А в батьків було якесь господарство? Кінь, корова?
Тоді наверно не було. Тоді було в дєдушки поле, а тоді ж вони забирали вже в колхоз поступали.
А дідуся як звали? Якого року народження він був?
Сава був. якого я не знаю. Бабки, то я не помню, а діда помню.
Діда розкуркулювали?
Да.
А було велике господарство?
Було та й розкуркулили. А тоді в колхоз заставляли, чи я знаю шо тоді було.
А скільки було землі у діда не знаєте?
Не знаю.
А крім землі тоже не знаєте, що ще було?
Ні. Знаю, що коні були, бики казали були… Батько це я не знаю він ходив заробляв, а як тоді чи він не хтів в колхоз поступати я не знаю, може за то його судили.
А колоски ходили збирати в 32-му-33-му?
Нерозрішав ніхто. В 47-му і то судили. Мене були посадили і там ше одну. Збирали колоски і приносили додому, а лісник був, а ми жили коло лісу і нам розрішав лісник… ми йшли дрова брати. Та ми ше йдем з другою подружкою збирали… прийшли, а так у лісі тік, хтось зробив натягали снопів і там молотили, а ми поставали та й от, «дивись, дивись». А там була засада і та засада начала за нами бігти, стріляти, бригадір… а ми повтікали. Вони прийшли додому і в мами тої другої було мами пуд того жита чи шо там – забрали і в тої другої забрали. А нас подали в тюрму та я ходила, ховалася дві неділі жила там в людей, а тa тоже жила в другому селі. А тоді я вже побачила збори, а я вилізла на вишню та й так думаю послухаю чи мене говорять чи ні. А потім кажу знаєш шо, вона тоже Саша звалася «ти хоч йди, а я піду у сельсовєт, нехай шо хочуть, то і роблять», а вона каже я тоже піду. Пішли ми в сельсовєт. Предсєдатєль сельсовєта написав на нас до прокурора. А ми тоді в Саврань, шо там пішки ходили, принесли в Саврань той пакет, зайшли в прокуратуру. Там дівчата відкрили, подивились їдна на дугу та й кажуть «сам на себе пренесли…» вже тако вечір. Послали на до слєдуватєля. Той слєдуватєль розпитав нас та й каже «ви маєте де ночувати?» ми кажем «нє». Та й послав нас в міліцію там діжурка. Прийшли ми туда, а там був молодий міліціонер та й каже «йдьом дівчатка в кіно» яке нам кіно. А він каже «то лягайте спати, а я йду і тоді прийду». А ми полягали заснули, він може і приходив стукав, а ми не чули. Сонце сходить, а ін. приходить. Позамітали ми там, покормили нас та й кажуть «йдіть додому» та ми йдемо додому, а мами вже несуть передачу. Ну й шо, та й таки тоді був суд – судили. Був раз суд – не явилися предсідатєль і там бригадір. Тоді другий раз. А на третій раз… цей лісник був нам як свідєтіль, ну шо ми та не були. Ну прийшов вже суд ми сидимо, а євреїв тоді дуже багато було в Саврані. Та й сидять і «ох ви, ох кров з молоком». Дуже переживали шо це ми. Та й суд… був юрист, адвокат цей государствений. Ну так начали вже суд та й питають як? А він каже «ну ми начали стріляти, а вони начали тікати» він каже «я взрослий і шоб я в лісі був, і за мною стріляли я б не тікав, а це діти… нам треба воспитувати». І суд без послєдствія та й їм дали штрафу – предсідатєлю 100 рублів, а тому 50-ть. І вони нас не взяли додому підводою їхали, і той лісник уже нас забрав додому.
Бабусю, а скажіть, будь ласка, в 32-33-му коли людей виганяли з будинків, то що з ними було?
Повалилися, я знаю шо в батькової сестри нова була хата і вони повмирали, а як де… Я знаю шо вже були такі… в другого брата були такі, робили тако гойдалку у тих одвірках і зробили… гойдалися там у тій хаті.
Це вже після Голодомору?
Га?
Але це вже після Голодомору?
Ну да, ну да, це вже після Голодомору.
А скажіть, будь ласка, жорна у Вас були?
Були.
Ними можна було користуватися?
Були такі круг… набито там було, крутили тако і дерли. Я тепер деру тако курчатам та й оце думаю, якби мені тоді цю крупу, кашку тоді зварити. Ми вже тоже тоді після Голодомору ходили та й де сіяли, то тако збирали в жменю. Назбираєш зерна і приносили додому, і дерли.
То це жорна, які були у Вас коли, то зараз ще є?
Ні. В мене такі совєтські.
А я думала, що ті ще.
Тих нема.
А в Голодомор 1932-1933-го ними можна було вільно користуватися? Ті жорна тоді не ховали?
А я не помню тоді, як вони були. Наверно не можна було. Бо раз вони тоді шукали і забирали.
А скажіть, будь ласка, в селі люди допомагали один одному вижити?
Не помагали, тоді кожен за себе. Тоді мама казала «шо сидіть у хаті, бо шебки крадуть. Дітей таких їдять». Це я дуже помню шо таке було. Хто як міг так і виживав.
Але чи розповідали все ж таки вам про випадки людоїдства?
Боялися, боялися. Тоді боялися друг друга. Їсти шо небудь та й крали… я ж кажу вони таких не брали, а таких маленьких видно брали я знаю… бо це мама мені казала що тоді все…
А церква в селі була?
Да.
А в 32-33-му вона функціонувала?
Не помню. Я лиш помню шо після війни була дерев’яна і ми туди ходили з мамою.
А чи потрібно сьогодні розповідати майбутньому поколінні, що був голод?
Я думаю шо потрібно шоб помнили. Шоб не було таких люцемерів, які закопували людей живцем. Бо можна було помогти прожити, а вони брали і спеціально шоб померали. Я думаю шо гріх забувати таких. Як в мене була та сестра в колисці, то вона чогось же плакала «мама, мама, мама» вона ж хотіла їсти і померла. Дуже тяжке время. Тепер болєзні…а то таке було спеціально робили, такі люди були, які в них серця не було, як вони могли терпіти, щоб бачити шо дитина вмирає від голоду… тако забирати. Щоб це покоління держало і допомагало друг другу. Дуже тяжко було тоді пережити.
А сьогодні часто згадуєте той період? Дякувати Богу маєте хлібчик і до хлібчика.
Є, спасибі.
Взагалі чи часто згадуєте той час?
Дуже часто. Тако, де кришичка хліба, а я згадую шоб мені… даже в 47-му, то я помнила. Даже дають буханку хліба і дають ланковій добавки тако, а я думаю з’їм я, а вони скажуть, а що це так точно… а я приходю та й міряю. Шоб це не було точно. Кусочок хліба був дорожчий свєту не було, каганці ці…Палити не було, а от тепер як, то електрика і всьо, духовки ці, а тоді як нагадаюся батько мій десь пішов, а я хотіла, було мені десять років, бачила шо мама та й хотіла зварити вареників шоб угостити. І я зварила вареників не вареники, а вараничі з сиром получилися, але гарячі. То батько прийшов і мене так носив, так вже тішився шо «нас поміч вже є, ми вареники гарячі їли». Оце я дуже помню як він вже радувався. І в печі солома чи там з картофлиня вудиня оце всьо не пропадало, всьо носили. І так палили в пічі, і в горшках варили. А тепер оце я б наче не зварила, а тоді ж врили. Горшки були, покришками накривали і варили, а тепер каструлька, духовка, хлібчик пече там, пиріжки всьо. Слава Богу. Слава Богу шоб ніхто не дочекався такого горя. У войно тоже так тяжко було. Тоже я була як партизанка. Було чотирнадцять років та й лісі там таке дупло було і партизани клали записку, а моя мама хліба пекла. А вони клали записку шоб до комірникові дати і шо там покласти. Та я прийду буцім за дровами, то записку візьму віднесу до комірника, він відти напише я знову занесу туда. А тоді як вже відступали, то в школах… хатам забирали скамейки, кроваті і туда в школу. А мені сказали ті партизани і кажуть «біжи туди в школу, а поті розкажеш нам, шо там робиться». Ну вже хоч чотирнадцять років було… Пішла туда мою кровать забрали. Оди був дядько мій він був завфірмою, і він був від партизанів, як наглядач і з партизанами був і…. Я прийшла туда, а вони начали мене забирати з собою в Германію. Я плачу, а той дядько приходить вони щось начинають говорити, показувати, а тоді до мене «марш додому». Я бігом додому прибігла і тако в сараї було сіно, вимикала дюру. Я дві неділі сиділа в тому сараї, мені носили їсти. Шоб не забрали в Германію. Пережила я…
Добре, бабусю ми Вам дуже дякуємо, стільки всього нам розповіли.
Спасибі, дітки, спасибі. Шануйте, шануйте кусочок хліба і друг друга.