1. Місце запису: село Гущинці Калинівський район Вінницька область;
  2. Дата запису: 21.08.2020 року;
  3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
  4. Респондент: Бенедик Любов Іванівна, 20 березня 1929 р. н., народилася в селі Гущинці Калинівський район Вінницька область;
  5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Гущинці Калинівський район Вінницька область.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Любов Іванівна.

А фамілія?

Бенедик.

А коли Ви народилися?

В марті місяці, двадцятого марта.

А року?

Двадцять дев’ятого.

А де народилися?

В Гущинцях.

Все життя тут прожили?

Не чую.

Кажу все життя тут прожили? Завжди тут жили?

От не чую.

Завжди тут проживали, так?

Да! Я постоянно тут.

А розкажіть про своїх батьків.

А шо я них… Я з великої сім’ї. Нас було шестеро. Чтири брати і… Семеро! І три дочки було. О, то ми тако жили, тридцять третій рік. Тоді нас ше не було така, було нас тільки четверо тоді. Було два хлопчики і дві дівчинки в тридцять третій рік. Ну то шо… Ми не дуже, в нас ніхто не повмирав в тридцять третій рік, бо в нас… Ми жили із батьком, з татом моїм і брат його через сіни, і в нас була на двох їдна корова. І ми нею це так спасалися дві сім’ї. В них було п’ятеро дітей, а нас четверо. Але цю корову не пасли діти в полі, бо могли вкрасти. То пас тільки як не тато мій, то той брат. І це вже так дуже, це так я запомнила,  шо мама всігда казали: «Ти корову замкнув?». Бо дуже крали-викрадали. Це ж тоді Голодомор, трудно. — «Ти корову замкнув?» — «Замкнув-замкнув». Оце таке я посмню. А шо ми тоді? Шо мені тоді було? Тільки тоді п’ятий рік. Я таке дуже… А посля вже я, то чула од людей, шо це такий дуже трудний рік був. І ше шо тільки помню, шо  попродали геть і… геть і сорочки продавали з себе, шоб було шось десь купити крупу якусь. Но видко, шоб було шо де купити, шо всьо спродували з хати, поняла? Одежу… Тоді еті сорочки були полотняні, но государство ж не випускало. Їх купляли-продавали. Отаке було, таке я помню, о. Шо всьо спродували. А вже була весна, це продали — тий десь там купили бараболі. Тий мама дуже хотят посадити. То лушпальками садили, а те трошки шось там варили нам. Бараболю з молоком! Це знаєш яка, це було дуже добре. І так ми виживали, отако, о. Так, а тоді я вже шо? Як я підросла, то кажу, шо в мене ше була менша сестричка, другий рік її було. Маленька. То там не дуже нею так… Ну знаєш таке, вип’є молока і зо стакан на день. Бо то ше ж не було розваг. Тей жила, і так і вижила. Нихто не вмер тридцять третій рік, нє. О. А так я знаю шо?

А як звали Вашого батька?

Кого?

Батька Вашого як звали?

Іван.

А по-батькові?

Григорович.

А матір?

Марія Юхимовна.

А в колгоспі працювали?

В колгоспі працювали до того, ну да. Тоді вже працювали, а шо ж.

А одразу в колгосп ішли?

Нє, не скажу тобі певно-шо, чи одразу чи нє, бо знаю, шо ше розкуркулювали. Це був кулаки, казали, бо мали коні чи бики, то розкулачили, всьо забрали в нас тоді. Лишили тільки нас четверо і хата голісенька, о. Це я тільки знаю. Ше й хату розшили, бо наша була хата під черепицею, то зняли черепицю і в колгоспі накрили зданіє. Було кузня якась, то накривали там її, о. Отаке було. Та.

А пам’ятаєте як приходили розкуркулювати?

Нє, цього не помню. Може, я там знаю. Знаєш, я штири рочки, п’ятий, то шо там воно знає. Десь там шось може, не знаю.

Цього не скажу, брехати не буду. Отаке, о.

А чим харчувалися? Що їли як все забрали?

Шо бачили їли. Лушпайки. Ну я ж кажу, нас тільки корова це спасала. Шо там дехто трохи здавали, хто шо бачив. Десь я ж кажу, так якось виживали. Но ж кажу, вижили, ніхто не помер. Нас було четверо дітей, і тато і мама, но ніхто не помер. Всі вижили. І так саме, це вже виходить мій дядько був, то в нього п’ятеро дітей було і так всі вижили. Нихто не вмер.

А в ясла Ви не ходили?

В ясла? Нє! Не ходив ніхто тоді. Хто там їх брав в ті ясла? Отаке, о.

А в колгоспі давали батькам їсти?

Вже тоді як в колгоспі хто робив — давали гобід. Варили горох на полі і коліш. То которі там робив, батько, то просив, шо дайте додому трошки дітям. А вони кажуть: «Як зостанеться». То як коли зостанеться, а коли нє. То часом принесуть трошки гороху, це тато приносили. Мама не помню, а тато то приносили. Як не… якось каша ячмінна, то горох. Таке приносили, о. І це було тоді ше добре. Давали, отаке. А тепер жити й бути напротів тих ро… Отаке, діти.

А були такі люди, які не йшли до колгоспу?

Були, но я хочу тобі сказати, но я не помню тут. Може й десь були, а в нас… Ну куди гинакше піде? Куди ж він гинакше піде? Як хто десь не хотів, то висилали кудись на Сибір якихись. Не знаю кого, чого. А чи вони це в колгосп не йшли чи шо, не скажу тобі. О, отаке.

А може ходили щось міняли: якісь речі на їжу?

Ну да, ходили. То я ж тобі кажу, шо і сорочок… Шо була: яка скатерка, яке було радно, шо було, рушники, сорочки, бо тоді ж… Тепер то є всячина, а тоді ж було шо на столі. Скатерочка була така рябенька і на полу радно. Шо тоді було так як зараз, шо їдно на другому? І те носили міняли, шоб прожити. Хто шо дасть, хто дасть бараболю, хто шо дасть — те брали. Не отказувались, нє. Таке, тяжко було, да.

А не знаєте, хто міняв?

Хто міняв?

Ну до кого ходили міняти?

Геть не в нашому селі, не в нашому селі. Десь в другі села їздили. Я знаю? Десь в якісь другі села ходили, бо це… Взяли мама сорочку свою, тей пішли на якісь там села шось міняти, то принесли таке-го шось: і пшениця, і ячмінь, і горох, всьо вкупі. Знаєш, трошечки. Це його мололи на жорна і коліш варили, це таке їли.

А жорна в вас не забрали?

Нє, не забрали. Були жорна. В нас було в двох тоді, на цьому їдному… в їдній хаті. То були це в нас жорна. Отаке. Це вже тоді забирали жорна як розкуркулювали, то всьо забирали. Шо було, шо було, геть і… Квасолю, в горшках була — і то повисипали, позабирали. Таке було, да.

А ходили люди, просили по сусідах, по інших селах їсти?

Я тобі не скажу, я ше мала була. Ходили чи не ходили. Я тільки знаю, шо нам декоторі родичі то зносили: те трошки бараболі, а те трошки десь якогось крупи таке-го, бо це вже нас же ж четверо дітей. То хто був, шо дітей не було, шо мало, то принесе там в стакан, думаєш, жменю. Шо це принесе кіло чи дві? Отаке було. О, таке було, да.

А на вулицю Вас пускали?

На вулицю мене не дуже пускали, бо я була п’ятий рік. Я дуже була гарненька, повненька, то мене на вулицю не пускали. В мене були ше старших два братіки — Коля і Павло, то вони за мною кругом… шоб мене хоть нігде ніхто не забрав, поняла? Отаке, о. Не дуже тоді, так як тепер ходят гуляти. Тоді гуляти не тягнуло. Тоді сиділи в хаті, бо хтіли їсти. Тепер як наїлось, то побігло. А як хоче їсти, то тоже сидит у хаті. Таке було. О-о, оце таке було.

А братики Ваші ходили на поле, збирали колоски?

Тоді вже да. Як були, то ходили, да, в поле, брали колоски. І то, крадькома! Бо ше ж хто збирає, або видеруть, або вигонили. Крадькома ходили по колоски, да, збирати. Та ше ходили… чи з мамою, певно, ходили, бо самі, то вони боялися, бо кажу, шо вигонили і видирали. Отаке було. Ходили колоски збирати. Ходили.

А пухли люди від голоду?

Пухли. Вмирали! Вмирали в нас-в нас по сусі… вмирали недалеко, але тоже вмирали. Ну я ж кажу, но в нас ни повмирали, нє. І шо ти думаєш, тоді і тепер ходят шукают, шоб це яму копали, а тоді сами мусіли викопати, бо другі не могли-не хотіли. Не могли вони її! То саме, хто в хаті є, мусів йти копати, шоб закопати, бо ж не буде лежати. Шо такий похорон був як осьо? Чи домовину робили? Отак замотували і носили ховати. О, отаке. Тяжко було тоді жити, а в нас вижили всі. Отаке.

А цих людей, шо померли від голоду…

Шо-шо?

Кажу ці люди, шо від голоду померли, то їх ховали десь на цвинтарі чи в окремому місці?

На цвинтарі-на цвинтарі. Не ховали… На цвинтар возили, на цвинтарі ховали. На цвинтарі.

А Ви знаєте цих людей, шо ходили розкуркулювати?

Знаю. Знали цих. В нас же всі сільські, то ми знали. Всі сільські ходили і знали. Да.

А їхні фамілії не пам’ятаєте?

Чом не пам’ятаю? Їдного… Захар Кошилів, це його була фамілія. Захарчук либонь. Захарко був, ходив. Тепер… як це там? Димнич Григор, Григорій. Ну по-батькові не знаю. Оце того знаю. Хто це ше? Це казали. Тоді вже ми були більші, то казали, шо це ці ходили розкуркулювали. О, отаке.

А не ображалися на них, шо вони ходили раніше розкуркулювати? На їхні родини, сім’ї?

А то шо поможе? Власть така. Шо його… шо ж будеш возражати, чи ходити, чи на нього враждувати? То шо поможе, то шо поможе? Я-я тобі скажу, шо я… Мені було всьо равно, а може батьки враждували, которі старі люди, знаєш. А, а такі як це ми, то нам шо було. Отаке було, от і всьо. Забрали, я ж кажу, тоді забрали в нас, лишили їдного кожуха. І то, була мамина сестра в хаті, тей хутчій воно перше вхопила і в двері помежи руки втікла в ньому. Тільки було одежі на шістьох. Ну оце на тата й мама, і це ми були. Їден кожух лишився в хаті. О, таке було. А то і клуня була — розібрали, забрали. І хату розібрали. В хаті всьо загорнули. Це, шоб ми поздихали, знаєш. Але якось Бог дав, шо було життя нам. Ми всі вижили, ніхто не вмер, нє. О, отаке.

А хто це винен, шо цей голод був?

Шо… хто винен?

Хто винен?

Хто винен? Власть! Хто ж винен? Держава. Захотіла, шоб вимерли трохи люди, тай. Позабирали всі. Зерно всеньке, всьо. А то шо ше є в людей забрали — тей всьо. Хто ж винен? То ж не винен якийсь хазяїн, якийсь дядько, який… Така власть, так приказ. Я ше, вже можу розказати, шо вже за неї пам’яті не був приказ, шоб навіть не садили щепів, бо як є щепа в обійсті, то плати за ню. То ти шо це… Приказ такий був. Було шо хочеш. Отаке було.

А після тридцять третього залишалися пусті хати? Там, де вся сім’я вимерла?

Ну то я вже не знаю, де ті хати. Ну десь були. Якісь родственніки були. Я знаю де вони? Хто тоді в ті хати? Не скажу цього. Цього не скажу, не знаю. Якби це, шоб я була тоді така як осьо хоть ти або молодша, то я б тоді знала. А як мені шо там ше ті роки були. Нє, вже як розкуркулювали, то я вже була більша. Але всьо знаю. О, отаке. Всьо забрали. І нас ше в хаті, зачинили всіх в хаті. Діти, мама й тато, і в хаті. А підводи, всьо вивозять з подвір’я. Всьо вивозять. Були коні. Всьо забрали: і плуга, і коні, шо було в обійсті, те забрали! Вийшли — геть хата розкрита. То вже сусіди зносювали солому, хто мав підстеляти, шоб хоть накрити. Буде дощ, шоб хоть не впала стіль. Там хоть єдина… кільки було. Тоді вже хто… геть і возили здалеку, шоб ше накрити цю хату. То тепер, то вже десь є шифер, а тоді тре пошиття якесь було, а в черепиці де візьмеш. Оце таке було. Але, бач, ішло на життя. Всьо забрали, всьо забрали, всьо забрали. А як є жити, то вижили. О, отаке.

А церква була в селі?

Церква? Церква? Була. Була.

Ходили до церкви? Дозволяли?

Дозволяли, чо ж не дозволяли? Дозволяли, тільки тоді дуже хтось ходив вже в ту церкву, як кожне їсти хотіло. Як воно кожне хотіло їсти, воно йшло до церкви? Хто там цю церкву там помнив? Була церква. Були батюшки, була церква. Всьо. Отаке.

А Ваші батьки вже після голоду Вам розповідали, шо от був голод? Говорилось про це в сім’ї? Дозволяли?

Вони розказували. Шо ми трохи знали, а то розказували, ну да. А шо..

А Ви вже своїм дітям, внукам розказуєте?

А я їм і ше кажу. Вони тепер хліб, це ниньки їдять, а на завтра вже черствий. А я кажу: «Ви не знаєте трудноти». Тоді ше наоборот, шоб черствий, шоб був на довше, знаєш. Бо ж по скибочці дадуть уже після цього тридцять третього року, а той замканий, бо ше тре на… Нас було вже тоді тих… Діти, вже ше ж було троє дітей. Вже було семеро дітей. Хліб був на обід по скибочці, по скибочці — і всьо, а той схований. А тепер вчера купила, ниньки вже черствий, вже не хотят, вже чертвий хліб. Таке було. Да.

А за сорок шостий-сорок сьомий рік пам’ятаєте? Був голод?

Був. Був, це вже такий голод. Був, но не дуже. Мій брат робив старший в школі механізації кладовщиком, там вчилися учні, то він нам звідти трошки подавав. Не давав, но купляли за гроші. А в нас ше й два прід того року дуже вродила бараболя в всіх людей, не тільки в нас. Тий йдем в поля, була ця бараболя. То геть ті ями закопували на полях — така була бараболя. То той рік вже доставали, це вже сорок сьомий рік, і з цеї бараболі… А вона така як крохмаль білий, знаєш. Білюсінька як крохмаль! А прийдут, принесут її додому, це ше ж було на полі, принесут додому, її заколотят, вона зробиться чорна. І це такі пекли млинці і їли, і вони були як резіна. Візьми бараболю… як резіна були. Їли і не вмирали осьо, їли. Да, о. І вже було легше. То вже хлопці ходили по ягоди, понесут в Янів продавати… три кілометри. То куплят пшона, там стакан чи два ше круп. Ягоди їли. Вже трошки було легше, вже цьо всьо сорок сьомий рік. Помню, тоже був трудний, да. О, а ше цей брат, я ж кажу, то якось звідти шось тако-там видумає, знаєш, трошки я хочу… геть і вкраде в цеху. Шось там не доваже. Не доваже, но додому ж принесе своїй сім’ї. Хай-хай в кишені і на день, і то нам хватало. Не то шо мішок чи два, но на день принесе. Тий так в нас виживали. О, отаке.

А в якому році Ви в школу пішли?

Шо-шо?

В школу в перший клас в якому році пішли?

В школу? Ну мені було сім років. Я знаю? Я до войни кончила штири класи. Певне в сорок першому. Я не знаю, в якому це я пішла. Я ж кажу: була началася война в сорок першому, то я штири класи кончила. Знаєш? А тоді вже война, то тоді не вилися вже. А як вже десь після войни стали ходити в школу. Нема на чому писати, то писали на рудих мішках. Оці мішки руді, знаєш? То їх різали, тако рівняли руками і робили зошити такі, писали на тих зошитах. То я ше пішла в п’ятий клас після войни. Тий вже була величенька. Тий вже давай іти робити, бо у поле ходили. Тоді після войни нема ні коней, ні худоби — нічого ж в колгоспі. А поля ж стоят. То ми всі лопатами копати ходили. Це тако трьох встаємо в ряд, бо ж широкий, то вже льни погано. А трьох стали, тий так одрізали-одрізали цю землю — тий перевернули. Знов далі одрізали-одрізали — тий перевернули. А ззаду нас ходили жінки і сіяли, знаєш? Це ж не то шо так, шо було чим, а жінки ходили і сіяти. А тоді вже і жати ходили. І я вже, бо вже ж величенька. І ходила в ланку вже полоти бараки, і жати, і до машини. А носили, зара комбайни, а тоді снопи. Це жнуть люди, то півкопи. Півкопи — це тридцять снопів, це півкопи. А копа — це шістдесят було. Це півкопи стоят, то це ходили їх раднами носили до скирти. Скиртували на скирті. А тоді машина таке була ця, шо молоти. Десь була машина ця, шо молоти. То вже молотила. Але скоро всьо вручну. Люди, всьо люди-всьо люди робили. Оце я знаю.

А в перший клас з Вами багато дітей ходило?

А я думаєш помню вже? Ходило. Я тобі, думаєш, помню вже, чи вони ходили ці діти. Певно шо ходили. Я ж кажу, тоді ше це ж до войни. Ше ходили. Було певно трохи ціих дітей. А вже після войни як пішли… Я ж кажу, я після войни ше пішла ше в п’ятий клас, то походила рік. В шостий не ходила. Тільки в п’ятий. І вже пішла в поле робити, о. Бо не було-не було як ходити. Отаке, о.

А скажіть, от, наприклад, в тридцять третьому, якщо батьки помирали з голоду, а лишалися діти, то шо з цими сиротами було?

Не поняла.

Ну в тридцять третьому році, якшо лишалися діти-сироти, батьки від голоту вмерли, то шо з ними було?

А я де…? Десь забирали в детдом. В нас був в Яневі детдом там. То забирали, хто вже де діти такі бездомні, шо нема батьків, то в детдом забирали. В Янів, Янів осьо три кілометри. Там був детдом. Це туди забирали дітей цих бездомних. О, отаке. Отаке було.

Таке було…

А скажіть, будь ласка, речі, які в Вас забрали з хати, шо з ними далі було?

А ми не знаєм, куди вони возили їх, де вони їх дівали. Отамо казали, шо тумбочку якусь, шось таке-го ше, то бачили в цих людей, шо розкуркулювали. А годежу, я не знаю, де їх подівали. Забрали. Куди вони їх забирали? І подушки, і радна, ну всьо, шо в хаті було. Це ж не то шо те взяли, те нє. А тако з ліжка всьо загорнули, голе лишили. Тоді не було тих ліжків. Піл була. Піл, то це була ота [00:42] марка така з соломи сплетяна, наверх радно. То це радно стягнули, подушки — тей забрали. Да… Де вони його дівали, не скажу. Де вони його дівали…

А зерно?

А зерно? Зерно десь як забирали, то зерно… Я знаю де? Десь забирали його. А куди його? То ж людям не давали. Забирали, а куди вони його забирали? Десь виходе в регіон везли чи кудою. Я знаю? Отаке.

А як Ви думаєте, зараз людям потрібно знати про Голодомор, про ті події?

Потрібно знати. А чого, діти, я Вам скажу. Треба, шоб вони трошки шанували хліб. Шоб вони трошки шанували старих людей. Шо я хочу сказати, шо ми його заробили після войни. Ми ж ходили, я ж кажу, лопатами копати, шоб його розвести, шоб він був. А тепер молодьож думає, шо це всьо падає з неба. А… йому не тре ні города, йому не тре нічого, бо воно всьо є. О, ти й оце таке. Да, треба знати, треба. Оце таке.

А це Ви самі вишивали подушки?

Да-да. Подушки, рушники ше були. Оно їден. І скатерки були в мене, туто підзори. Всьо вишивала. Це мій дід на роботі був в колгоспі постоянно. Його нема довго, а я ше шию, а я ше шию, а я ше шию. І прала сама, полотно робила. Шо тепер? Шоб сказав кільки цього роботи коло цього полотна, люди! Це сіяли коноплі, з цих коноплів, шо тепер кажуть, шо це наркомани. Конопля. А тоді цих конопель, цього насіння, цього… На кожної жінки на подвір’ї чи ше й на городі. Оця конопля, шо молотять, а ця полова, шо це саме їм. Ніхто нічо не знав, шо це воно таке, шо це ж його мона пити. А ми робили… полотно прали, і робили, і білили, і тоді ж шили сорочки. Я ше… вийшла така мода ше й саме. Десь вони кажуть: «Ой, молодьож дуже хоче в полотняних штанах, це дуже були моди». Тому в брата було два хлопці, два сини. І просе мене жінка: «Люба, продай мені. Хлопці біду, но хтят дуже, — такі-го вже хлопчаки, хтят саме моднічати, — продай мені полотна на штани хлопцям». Шо ти вже скажеш, ну те й я дам. Ріжу. А це тре немало, це тре чотири метри. Два метри тре на штани, і два метри на штани. Ріжу, бо ж як же; якби чужому, то сказала б шо не-не, а це мусю дати. Отаке було, да.

А залишились ці верстати Ваші?

Шо-шо?

Верстат залишився? Ну на чому ткали залишилось?

Я от не чую.

Кажу верстат залишився? Є ще?

Шо залишився?

Верстат.

Верстат?

Да.

Десь є. Верстати, шо полотно робили?

Да.

Робили в нас в селі дуже мало. В Байківці. Ми носили, і все ше-ше я сама, у Байківку ці клубки, втайки в Байківку. Там в Байківці багацько це робили верстатом цего. А в нас-то мало, но я бачила як робили. Така шпулька, тако його робили це полотно.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду