- Місце запису: село Осички Савранського району Одеської області;
- Дата запису: 03.09.2020 року;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Шпитко Варвара Антонівна, 17 грудня 1929 р. н. в селі Осички Савранського району Одеської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Осички Савранського району Одеської області.
(При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка, як вас звати?
Варвара Антоновна Шпитко.
А коли ви народилися?
Коли народилася, перед Новим Годом.
17-го на Варвари.
Варвари, Сави, Миколая і Новий Год.
17-го грудня.
17-го грудня, підказує ваша невістка. А якого року?
29-го.
І народилися тут в Осичках?
Тут, у цій хаті.
Ви в цій хаті і жили весь час?
Да, вже цій хаті 100 год.
А розкажіть про вашу родину, як звали ваших батьків?
Антон Міхайлович.
І прізвище як його?
Шпитко.
Фамілія?
Шпитко.
А мама?
Мама – Півторак Ганна Федосєївна.
А якого року вона народження була?
Нелля, одно 3-го, одно 4-го, на год.
Бабка 4-го народилася.
Поженилися мамі 16-ть, а татові 17-ть і це вони поженилися в ці года.
А яке в них було господарство, розкажіть?
Як, Нелля?
Хазяйство, в них було якесь хазяйство?
У мами мої?
Да.
А як же. Корова. Нас четверо, а п’ята пізніще. А тата забрали на войну, мені було 12-ть, тай не дожив 5 місяців до побєди і вбили.
А розкажіть про те, як вони одружилися, хата в них була чи вони почали її будувати?
Не було, не було хати. Бабуся і дєдушка построїли нову, а із старенької пішли, тай ше один брат татів, сиділи через сіни в старенькій хатинці, цюю строїли. Строїти мали і дєдушка не хтів цего города дати, а мама сиділа глини купа, на подвір’ї і мама сіла на ту глину. Балки викинули сюди дерево, їхати, дєдушка не дає цего города. Там дає на піску, знов скинули, знов викинули, знов скинули, знов, дєдушка підносить віконку і каже до мами: «Присягайся, шо будеш хороша невістка». А її було 16-ть год і він не хтів невістки. Насилу вони дали це место, тай тут стали строїти, а ми стали родитися, тей родитися.
А чим займався ваш тато?
Кузнєцом, у кузні робив, у колгоспі. І столяром, всьо, одно стіл такий в хаті гарний, тато зробив. Та батько його столяром робив, дєдушка, дуже по всьому селі, дуже хароший столяр, мебель і всьо робив, і тато тоже годен, но кузнєцом робив. А мама і на верстаті робила, уже, ше вдома, ше не віддана була. Ці радовину, шо це колись полотно, рушники, всьо виробляли на верстаті. Тай і тут робили, я робила і мама робила, тоже верстат у хаті в нас.
І зараз є верстат?
Прядка у мами єсть.
Нє, уже поспалювали.
Прядка на горі ще стоїть.
А як проходила колективізація, ви пам’ятаєте? Як колгоспи організовували?
Шось я не дуже, тако-го, як підняли колгоспи, то я помню, Бондарівку, Осички, оце в нас це – Станіславчик, а по той бік, он до моста, то Осички, а то на піску – Бондарівка, там фамілії Бондарі, тай Бондарівка, то невеликі там люди живуть, там і моя сестричка тепер живе, сестричка найменша, ше нас дві є. Але ж до мене не може прийти, бо на двох палицях.
А до Голодомору, як утворювали колгосп, у батьків не забирали худобу?
Наче худобу не брали, я знаю чи, наче в них і не було. Корова вже тоді була в нас, 19 год одна корова була, як вони вже. Як це був голод, то саме корова доїлася весною. Мама на бураки пішла, накривала бурачки, такі-го в колгоспі норму. Накришила в миску тих бурачків, помила, молоком заляла, а ми туто в сінях сиділи і їли. А я так помню, як я із миски вицідювала молоко, а ту гичечку їла, так помню. І помню, як у хаті мама закопала три відра жита і залізні палиці поробили дюрки, а ми з братиком бігали і глобали пальцями, і в ту ямку скакали. Зо три відерці жита і найшли в хаті. Коло груби тако, де палилося в грубі, фірточка. І добули, і забрали то жито, а ми скакали в ту ямку. Бо братік, мені було 10 місяців, а братикові було уродився. Це я була, года не було, як брат уродився. Отак життя моє пройшло.
А ваша сім’я дуже голодувала?
Да, да.
Ви розкажіть за діда, як дід…
А дід, дід Тодосій мав, мамин тато, коні, всьо мав. Прийшли, загадали: «Вивозь хлєб, не вивезеш – розстріляют». А в діда було семеро дітей, ну троє одружені, а четверо шен є. Мама вже одружена була, і ше брат, і ше брат. Бо як не вивезеш хліб – розстріляють, найдуть одно кіло і розстріляють тебе. Шо той дєдушка робить, зібрав той хліб на підводу, в нього коні були і підвода, вивіз на поле, висипав. Каже: «Я на полі його зібрав і на полі». Вивіз і висипав, і додому приїхав, ляг і за тиждень, задусадував, і тиждень прожив, і помер дєдушка. Усьо. Локації росли, це мої сестри син, це. Квітки росли, а ми так рвали цвіт, з локації цвіточки, мама в макітерку, потерла, макогончиком, напекла нам плециків, такі-го маленькі і так я помню, як мама напекла, із тої локації, шо поцвіла, цвіточки. І ми їли. Отак, отак. А тато закопав, в нас постройка була тут, це я вже поклала ту одно, сарай той. А там була клуня, перед клунею, тато, подвір’ячко було, закопав два мышки кукурудзи, бо ми були б виздихали. Він толочив, із клуні дощ ішов, і вода йшла, текла, тей калабатина стояла. І не найшли. То ми вижили, того шо тато закопав на подвір’ячкові, бо так кругом находили. А були б ми не вижили, шоб не закопав. Отак ми вижили, єлі-єлі.
Усі вижили?
Да, сестра була з 24-го, брат із 26-го, я з 29-го, потім вкінці голода, брат із 30-го. А сестра, то родилася, ця, що є, то 12-ть год не було після мене, після брата тоді. Тепер вона ще є, це її син осьдьо-го. Осьдо поховали, два місяці, да, Неля? Толю поховали, сестри сина поховали.
А ці, шо приходили обшуки робити, вони тільки зерно шукали?
Да, і там помню, шо деревляна постель в нас була, тато зробив і піч. На печі, закинули ножками на піч ту кровать, а сюди палицями, під кроватьою, а ми бігали тоді пальці пхали, шукали шо це під кроватьою закопали. А вони не під кроватьою, а де в грубі палили, фірточка, напротів, і мама закопала три відерці жита і то найшли, і там. А я дуже помню, шо на піч ножки із кроваті тако-го, а самі ходили туди і залізною палицею дюрки поробили, а ми. От помню. А чо це так запомнилося, як ми бігали в ту ямку скакали. Ой.
А в селі людей з голоду померло багато?
Людей дуже багато, мама каже «геть, – я кажут, – копала яму», пішла викопала, бо тут підводу дали. Підводу возили, провіряли в хатах, зайшли, є, винесли і нема, кому копати. Мама кажут: «Я викопала, тоді повезли, а там вже в ямі є». Уже накидали людей в яму. Ой, стільки було. Дєдушка тоже закопав був, тей бабушка вижила із, це ж лишилося четверо дітей, тей тоже, десь дуже, шо бабка вижила трохи з дітьми, бо була б не вижила, шоб не. Дуже люди, де закопували, тільки на стежці, де тверда стежка, де, шоб не видно. А тако кругом находили. От життя було. Не дай Боже.
А розкажіть про Парасчиних дітей?
Параска – це сьостра, її мама і мій тато – це брат і сестра, лиш, вона вже не цей, вже скоро помре.
А про Голодомор розкажіть, про її родину, як вона переживала?
А вона переживала, в неї батько помер, і брат помер – Яків, в одну, пішов до школи, в школі варили куліш. Тей він до школи ходив, бо там кулішу давали. І там у школі і помер. Тей в одну яму тата і Якова, на карточці такий гарний, такий ковтунь тако-го ось, сюди чуб, того Якова, бо карточка була й була. Це вони, вона недалеко осьо живе, лиш вона вже не соображає, Спаша, Стьоша сьостра моя.
А розкажіть ще про вашу хату, коли колективізація почалася батьки пішли в колгосп?
Да. Відразу пішли в колгосп.
Добровільно?
Добровільно, да. Тато в кузні робив, всьо время в кузні робив, а брат, тата забрали на войну, а брата, брат підріс, стало 17-ть і брата забрали. А ми, а Таня, оце вродилася, із 42-го вона, тоже родилась вкінці года, так як я.
А розкажіть, оце хата, вона вже в 32-33-му вона вже стояла, вже була збудована?
Да.
З хати не виганяли, нічо такого не було?
Нє, не виганяли, лиш тоді перешальовували, другу шальовку робили. А тоді двері в коморі такі, ці двері, шо були в хату і вікна, тей це перешалювали, а я перекрила і попідкладала я вже, тоже ремонти я вже робила. А де ж, як татові 42 годи і тата вбили.
А ці, ви кажете двері, то двері ці, шо в 32-му поставили, то вони ще до цього часу збереглися?
Нє, нє, послє 32-го, послє, перешальовували. Тоді вони построїлися, вікна маленькі поклали, двері, так лиш, лиш. Шальовка була неважна, нікудишня, перешальовували вже нескоро. Ше й сусід вчився, Стєпан, осьо через дорогу, чуть-чуть туди дальше живе, жив, Петров.
Бабусю, а як ви думаєте, чому був Голодомор?
Чо був?
Да.
Бо начальство закомандували, я так думаю, тай позабирали всьо, повивозювали геть. Це я думаю, шо так.
А яке начальство?
Яке, а що, та я знаю, тоді Сталін наче ше був. Я вже. Я кажу, це цього року мені вже 91, уже й в голові, вже якось трохи не так, ше й добре буває не так. Наче Сталін був, Неля, чи нє?
Да, а в селі, яке начальство?
Лиш ти ж, тоже від мене, ой Боже мій.
А хто був в селі активістами, ви знаєте, оці шо ходили проштиркували? Чи не знаєте цього?
А їх нема, це цей, це шо шукали?
Да.
Дід Проць був, Прокій. І була із Осичок, це в нас Станіславчик, а ось через, там міст, осьо через річечку, тей це Осички, то по той бік вже. Тай була баба, жінка – Тетяна. Тей це Прокіп був. Неля, Марії Процівої тато. Це ж він ходив і та Тетяна, жінка, така бистра була, воєнна вобщєм. Це ції дуже, ото дюрки поробили, а ми пальці пхаємо з братіком.
А були тільки місцеві чи були приєжджі?
Нє, приєжих наче не, нє. А бураки були. Де це ми, де це, це я сама була попереді з бураками, під’їхала підвода і вигрузили бураки на підводу, тей везе в колгосп. А мама нас послала: «Біжіть дядька, бо той їздовий, просіть бурака». Яма тут така була, шоб бураки стояли. А ми просимо бігом: «Дядько, дайте бурака, дядько, дайте бурака». І донести не можемо, то так помню, шо я бігала аж до діда Олекси, це тамо жив, тепер дочка його живе. Аж туди ми бігли за тою підводою, так просили, шоб їздовий дав нам бурака, кинув. А забрали до бурака в ямі, яма тако була і на підводу забрали ті бураки.
А люди помагали один одному?
Помагали.
Ділились продуктами в 33-му, якшо хтось шось мав?
Ой, мали. Дивилися, у кого нема нічого, нема кому шо, тей сусіда, котора дужча, тей прийшла до тої, а та вже лежить, не встає. Вона узяла горнятко, нарвала травички, вже була травичка і напхала в ту горнятку травички, води вляла і ше й печі, це ж ні плити тоді не було, ні. І зварила ту травичку, тай ті жінці дала. А та жінка каже: «О, а я вже лежала і вже не могла встати, тей сусідка зварила мені суп, ту травичку поварила, я поїла і встала». Отак. Ходили їдні, котра дужча була, той до тих заходили, їдна до другої, сусіди до сусідів, ой. Всього було.
А що було з дітьми-сиротами?
У колгосп забирали, як вже зорганізвали, то в колгосп.
Може водички?
Нє, та це говорю, тай, а старому вже. А тут була сусідка, нема її вже, Маруся, то тоже батьків не було, тей вона була, у колгосп забирали цих дітей, які були. Тей там вони були. А попідростали чу-чуть, тей на норму, тей годі.
А маленькі, де були?
А маленькі, я знаю.
Не було ніякого патронату?
Нєа, не було. Ну тоді як вже голодовка, мама ходила, в ясла нас відводила. Ше й так далеко, через річку, де колгосп, тей там, в Меньюків аж. Це був Іван і там його жінка, це ясла там були, так мама далеко нас туди. Тей там в яслах, в поле йшли, тей нас в ясла, тей там куліш варили.
Годували там, да?
Да.
А там діти не помирали?
А я знаю. Наша мама варила в голодовку тоже на полі котьол, куліш варила. Тей це, прийде додому, бере горня, тей тоді вишкрябає той котьол і йде додому. А ми вже чекаємо ввечері, тей туто, де, чи це туто ялинка, це моя, це моя цяя, тей ніколи мама не доносила сюди до дверей, а там, вже ми сіли і то, шо у горнятці принесе і ми там сіли, і вже поїли, шо вона там принесла. Бо вже людям роздала на котлові, шо присохло, тей те вишкрабає, тей це нам приносила таку їсту. Трохи мама в полі варила, а тоді в садіку мама варила. І я вдалася в маму, тоже по селі кухарила, варила, хто вмре, де весілля було, де випровождіння, я тоже багато ходила.
А чи чули ви про такий магазін «Торгсін»?
Нє.
А чи можна було, якшо золото обміняти на продукти?
Я не чула це. А тоді ми й не знали того золота.
А одежу можна було тоді на продукти обміняти?
Міняли, возили, куди де, де куди, та всьо промінювали, де хто багатий, де хто сховав шо, тей міняли. Ой всяко було, тяжба була, тяжба була.
А чи люди чинили опір вилученню в них речей, вилученню зерна, чи були повстання?
Я знаю як це, повстання, тей хто ж то повстання робив, як нізя було.
Проти влади не повставали, нє?
Нічого, протів них ніхто нічого, бо було нізя.
Може бабуся шось забула, шось не розказала. Може є ше шось, шо вам запам’яталось з того часу, ви розповідали, як, наприклад, от пальцями малими в оці дирки, цей. А може ше шось є шо ви запам’ятали з того часу?
Шо ж я запам’ятала?
Про крупочки, як мама вам сипала крупочки.
Ааа. Так-так, помню, на столі, тепер в мене стулья в хаті, а тоді лавка була і стіл, і ми обоє з Павлушою сиділи. І мама положить ці крупинки і ми лизали на столі. От помню, як ми. І малі ж були. І шо «Мамо, їсти», а мама: «Шо я вам дам, шо я вам дам, чим я вас нагодую». Ой виростали, а тут тата забрали і брат, 17-ть год, брата забрали, ранило його. 7 год, не пускали додому після війни, в ногу був раняний. Тоді вибили, солдатів не було, тей він вже служив, 7 год не вдома був, но приїжджав щогоду в отпуск.
А може було таке, що батьки ховали від вас якусь їжу, шоб ви її пізніше з’їли? Не одразу все.
Нє, де ж вони ховали, як шо ж, вони шо бачили, нам віддавали. Шо було, шо ж було. Ну в нас корова хоть була і доїлася, от це ми ше трохи виживали. Помню 19-ть год тримали одну корову. Дуже добра була корова. І це нас вигодовувала.
А чим годували ту корову в голодовку?
А клуня була у нас, колись клуні робили, бо там молотили жито і пшеницю, хто тей усередині в клуні, такий в кожній обісті пошті клуня була, там молотили ціпом. А тоді я вже молотила після, тоже жито. А стріха була із зоколота в клуні, тей відрізали ту стріху, а в нас сікарня була, тато зробив сікарню і різали на січку, і клуню розкривали, і годували корову. Отак, так виживали, як могли. Ой всякого зазнали.
Як ви думаєте чи потрібно зараз розповідати про Голодомор людям, потрібно, шоб люди про це знали про ті події?
Я думаю, шо можна, шоб знали, як ми прожили і як надальше треба. Богу молотися, шоб Бог давав врожай.
А тоді не було врожаю?
Ну тоже тако в 33-му, то шо голодовка, то ше дуже дощі лляли, ше й дощі йшли.
Ну вродило в полі?
Да, родило, родило тоді. Дуже дощі були, ой.