1. Місце запису: село Перекопівка, Роменського району, Сумської області;
2. Дата запису: 20.07.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувачка інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Іщенко (Єрін) Олександра Федорівна, 26 листопада 1926 р.н., народилася в селі Шебелинка Балаклійському районі Харківської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала селі Шебелинка Балаклійському районі Харківської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка. Як вас звати? Ваше прізвище, ім’я, по-батькові.

Олександра Хфедоровна.

А прізвище?

Іщенко.

А коли ви народилися?

1926 року.

А який день, місяць?

Місяц. Двадцять шостого листопада.

Двадцять шостого листопада. А Голодомор ви пережили  тут, у Перекопівці?

Ні-ні.

А де?

Харківська область, Балаклійський район. Село Шебелинка.

Село яке?

Шебелинка.

Шебелинка.

Аа.

Як ваших батьків було звати? Як вашого звати батька було? Скільки…

Батька.

Якого року народження він був?

Я не помню якого він года, чи першого, а мати сьомого. Ото так.

А звати як його було?

Батька — Хфедір.

Федір?

Ага, а мати — Марія.

А прізвище батька? Це ж у вас Іщенко мабуть за чоловіком?

Ну батька, батькове прізвище — Єрін.

Єрін.

Федір Якимович.

Якимович, дев’ятсот першого року народження. А мати?

А мати сьомого, по-моєму.

А її як було звати? Прізвище?

У його друга жінка була — Мархва. Мархва Іллічна.

А, крім вас, були ще діти в сім’ї?

Ну були ж, це ж нас п’ятеро було.

П’ятеро.

Угу.

І під час Голодомору ви всі ці, всі п’ятеро дітей проживали разом з батьками?

Та й їх тоді, хто їх ховав їх? Тоді загорнули в рядно, тоді голод був.

 

То вони померли ваші? 

Тоді не було кому їх ховать, вони так же мертві були. Так і хто їх ховав? Полежали…

Це ваші брати і сестри?

Я, одна сестра й чотири брати були.

А під час Голодомору вони вижили чи померли? Ваші….

Ні, діти всі жили були.

Діти всі живі.

Забірали ж підводою, оце, де діти малі, на підводи грузили і в садік звозили їх. В садіку були діти.

Ага.

Усі. Де по-всьому селу  то їздили, збіралі і в садік.

Це кожен день збирали і звозили їх в садік?

Да, кожен день.

Це там був патронат мабуть, так?

Да-да.

Ага. А в цьому патронаті дітей годували?

Ну конєшно, шо багато дітей було. Село велике, то дітей багато було. Це рідко де. [3:01] (нерозбірливо чути ціле речення)

А їх готували дітей там в патронаті?

Аякже, годували.

І там навчання було чи просто вони там цілий день перебували?

Ну вони ж малі ще ж були. Маленькі дітки були.

Ага. І ви так само були в цьому патронаті?

Ну і я ж там була в садіку.

І ви були там.

Угу.

А брати ваші, сестри.

Брати ж … всяке года були. Які ж старші, ті ж вони дебеліші були, а ті менші так в садіку були.

А коли почалася колективізація ваші батьки пішли в колгосп?

Пішли, аякже. Але як, там більше нема такого проізводства ніякого. У колгоспі були.

А в них не забирали там продукти харчування, реманент, речі коли…?

Та ні, такого ніде не було.

Не було, не забирали нічо?

Ні, не було. Тоді оціх чоловіків, яких, чи молодий чи старий, такі машини закриті були, заберуть уночі Бог зна куди і з кінцями. І не було повороту їм.

А пам’ятаєте, що було таке розкуркулення чи такого не чули? Не говорили, що там розкуркулювали когось?

Та чула. Я пам’ятала таке, та я ж не бачила їх.

Ага. А шо розказували?

А, то старі ж люди, то розказували.

А шо розказували, як воно відбувалося?

Ну як. Струдація була як голод, це ясно як, як, як люди живуть ото в голод. Робота не до роботи.

То про розкуркулення ви нічого не пам’ятаєте? Нє-нє?

Шо?

Про розкуркулення нічого не пам’ятаєте?

Аааа. Ні, оцього я вже й не бачила, і не чула.

А батьки не розказували нічого такого, да? А додому ніхто не приходив, не забирали там якісь продукти? Якісь…

Та приходили-приходили.

До вас додому?

Приходили й додому, та шо, як у нас уже батьків не було, а ми в садіку були. Шо, шо вони приходили?

А де батьки були?

А де, батька ж забрали,  мати — заболіла.

А куди батька забрали?

А Бог його зна куди його забрали.

Куди, оце, коли почалася оця колективізація кудись забрали батька?

Да-да.

Да? І ви не знаєте куди, він не повернувся?

Ні.

Не повернувся. А мати?

А мати вона їздила до його. Як вона взнала, шо де вони там були. Та, тоді ж воно грошей не було, вона на товарний автобус сідала і на ходу якось плиганула, а була вагітна. І зірвалась з місця, і полежала вона з місяць і померла. А ми ж ото осталися.

А ви осталися сиротами, да, ви лишилися?

Да, не було ні батька, ні матері, то забрали нас у садік.

То це тому вас забрали в патронат.

У садік, ага.

А люди якось допомагали, от, в селі там може? 

Та хто кому поможе? Каждий, каждому дворі нема нічого, хто кому шо поможе?

Ага.

Ні в родичів, ні в кого не було.

Родичі, у вас ніяких дідусів, бабусь, нікого не було, нє?

Не було.

Угу. А от у цьому патронаті як довго ви жили? Скільки ви, рік, два роки жили?

Ну, до школи.

До школи. Це в цьому ж селі був патронат, правильно?

Був, да.

А в вашому будинку хтось жив, чи він лишився, стояв будинок ваш?

Я вже за це й не скажу, де він дівся той будинок.

Ну після патронату, хтось із ваших братів повернувся додому чи в вас уже не було дому?

Так вже не було дому.

Не було дому?

Не було

Ви не знаєте, шо сталося, чи може всіх виселили з дому, ніхто не знає?

Ніхто, я не, не знаю я.

Не пам’ятаєте?

Не знаю я за це.

Тобто, батька забрали, мати ходила до нього потім, її не стало, а діти всі, і ваші брати так само, всі були в патронаті?

Усі. Ну старші, то ні.

А старші якого року народження були?

У колгоспі робив.

У колгоспі робили, а якого року народження були вони?

Старший — двадцять другого года був.

І як його звали?

Іван.

Іван, а потім, наступний брат?

А тоді там — Віктор був, двадцять четвертого. А тоді я оце. Після мене двадцять дев’ятого года хлопчик був, а самий менший — годік йому було, як мати померла. Ну то так він, в інтернаті так і виріс.

Так і лишився в інтернаті?

Ага.

А після інтернату? Це ви, до якого віку ви там жили в цьому інтернаті?

Ну поки ж школу кончили.

Поки школу закінчили.

Да.

Це в селі прям інтернат, в селі був.

Да.

І ви кажете дітей на підводу забирали, тобто це тих дітей в яких не було батьків, правильно?

Да, да.

Тобто по селу багато таких дітей було.

Та багато-багато було.

А куди батьки подівалися?

Не знаю я за ціх усіх.

Шо з ними сталося…

Шо з ними сталося, де вони були… не можна, я не знаю нічого такого.

А не пам’ятаєте, додому не приходили там, не обшукували…?

Ну, ото ж я вже доросла була. Там познакомилися, годів три так погуляли, а тоді каже: «Та ні. Вже я, — каже, — беру отпуск і поїдем на родіну», на його. І оце мене сюди  притіх.

Це його, його родіна, так?

Угу, це його родіна. А тут уже ми прожили з ним п’ятдесят шість год, а тоді заболів він,  інсульт був і помер. І син був в нас тоже, п’ятдесят чотири года було  і помер. Інсульт був. Руку одняло і ногу паралізувало, полежав він год і два місяці, і помер.  Я осталась сама.

А в вас є якісь родичі?

Та, муїх же ж нема, бо я ж відтіля, а тут — у його тоже багато померло родичів.

А його тут родичі? Може якісь там сестри, брати чоловікові.

Та у його тоже померло багато.

А якщо ми повернемося до Голодомору, то чи пам’ятаєте ви, щоб до вас приходили додому розкуркулювати, щось забирати: худобу…?

Ні-ні, не приходили.

Такого, а  до сусідів?

Ну, до сусідів приходили. Та а шо, о як ми були вже в саді… інтернаті, так шо ми знаєм, до кого, хто приходив. Вони більшість уночі приїжджали.

А що?

Вночі більшість приїжджали, забірали.

Вночі приїжджали. А це розповідали, так?

Да. А тоді ж люди балакають ото.

А шо вони шось забирали, чи чому вони приїжджали?

Ну, забирали шо, шо де осталася, захована там пшениця, чи там жито, чи хліб печений, то забрали і пішли.

А люди намагались шось ховати, так?

Ну. Шо, куди ти заховаєш, як самі діти пооставались.

Угу. А як ви, люди чинили опір, якшо в них забірали продукти харчування чи ні? Не знаєте?

Ну хто зна.

А як ви думаєте, навіщо це робили, ну забирали ці продукти?

Ну як тоді врожай був на все, а вони забірали, то десь відправляли зерно, а сюди на Україну мало постачали. І ото получився Голодомор.

А можна було шось заховати, десь в оцих…?

Тах, ходили скрізь зжигали тими жигалками в землю, де рихла земля, викопують, а там зерна захована. То забірали.

Ага. А багато їх приходило, цих шо обшуковувало?

Та, багато. Канєшно, шо багато. Вже ж не один, а душ три-чотири.

Угу, а шо вони були озброєні? В них були якісь документи чи…?

Та! Які там? Тоді прав не було ніяких.

А сусіди, бували такі випадки, що сусіди можливо, там один на одного  доносили, шо хтось, десь шось там заховав щось?

Та не дуже й ходили один до одного. Через те шо боялися.

Боялися. А от коли почався Голодомор, коли люди почали помирати, ви чули шо там, наприклад, в селі хтось там  помирає, хтось голодує?

Ну, в тридцять другому до тридцять третього.

В 1932-33. А багато в вашому селі померло людей?

Канєшно, шо багато.

А шо з ними було, з тими, з померлими? Їх хтось хоронив?

Ну я не знаю, як, як воно. Чи хто, як воно перестало цей, як воно кончилося, началось. Не знаю я цього.

Ааа, ви чули про такий закон «Про п’ять колосків»?

Про який?

«Про п’ять колосків». Після збору урожаю можна було колоски на полі збирати?

Ааа. Ніі, не можна. Їздили на конях і забороняли. Забірали торби із колосками, не мона було нічьо робить.

А дітей якось карали, якщо бачили що там, дитина збирає там  ці колоски?

Ну так, діти ж тоже, вони ж боялися. Шо, шоб їх не забрали, та не завезли куди.

Угу. Але не дозволяли нічого збирати, так?  А які були способи виживання, можливо, люди там  ходили десь шось обмінювали на речі якісь, на продукти харчування?

Та куди там! І ногами вже не путали люди, куди там ходить. Голодні були.

Голодні були.

Да.

Ви бачили там, голодних, пухлих людей?

Та бачили, так, а шо зробиш?  Як з садіку нікуди ж не, із інтернату того нікуди не виходили.

А шо ви їли в садіку там? Ви пам’ятаєте чим вас там годували?

Годували ж, десь відтіля ж привозили.

Шось привозили, да?

Да.

Ну, але голоду ви там не відчували чи теж відчували шо, шо не доїдали, шо був голод?

Ну я не знаю, яке воно було.

Не знаєте, чи були там місця поховання?  Де оцих людей померлих ховали, наприклад, у тому селі. Їх же десь звозили, куди ж десь їх ховали чи такого?

Та де же ж на кладбіщі ховали, а де ж? На кладбіщі ховали.

Може зустрічалися десь випадки, що люди голодні приходили в ваше село?

Ніхто тоді нікуди не ходив.

Ніхто не ходив.

Нє.

Ви, от вас забрали в дитячий патронат, і там  ви собі жили, вас нікуди не випускали.

Да, да, да.

Ви не ходили десь там  в село.

Нікуди не ходили. Ніхто.

Нічого не бачили, що там відбувається.

То на місці.

А скажіть, будь ласка, як ви думаєте, чому, чому був Голодомор? Він був штучним чи це було природне явище чи шо там, неврожай може був?

Врожай був, а хто от… я ж  не знаю чого той Голодомор став, а врожай був.

Врожай був.

Да.

Угу. А як ви думаєте, дітям потрібно розповідати про Голодомор?

Ухм. Конєшно, шо трудно.

Треба розповідати, так?

Угу.

А як ви думаєте, хто винен в тому, шо стався Голодомор?

Ну як воно ж, хто ж винен. Там таких не було, шоб хтось за кого щось защіщав. Не можна було, бо заберуть у тебе. Ото так от воно.

Допомагати один одному, да?

Ну, багато, конєшно, шо багато.

А можна було про Голодомор говорити там? Сім’ї, дітям розповідати?

Шо дітям?

Ну про Голодомор розповідати можна було після Голодомору там?

Ааааа.

Перед війною, після війни.

Та. Хто зна, я ж не знаю, яке воно було після того.

А ви своїм дітям розказували?

Ну, шо ти їм будеш розказувати, як вони ше не понімали.

Ну а коли вже старшими стали? Онукам? Вас є внук. Внукові розповідали?

Ну якось вони не дуже цим інтересувалися, а я не наполягала їм розказувать.

Зрозуміло, можливо є ще запитання? 

Нє. 

Немає, да? Ну все тоді дуже дякуємо вам! А чули таке слово «червона мітла» чи ні?

Ні, а шо воно таке?

Це ці активісти, які ходили по  хатах, вимітали. Їх називали «червона мітла», так у вас не говорили, ні?

Ні.

Ну якшо ви… А коли батька забрали? В якому році забрали батька?

Ой, от цього я й не помню, не знаю я.

Перед тим, от батька забрали, потім з матір’ю таке сталося і потім вас як забрали в патронат, ви весь час були в тому патронаті.

Да-да.

І тому в вас із зовнішнім світом, там скажімо. Понятно, якби в сім’ї жили, то можливо там всі ці процеси…

А інші, інші діти які були в цьому патранаті, в них, ну в них були теж схожі історії, що в них забрали батьків, так?

Вони були сироти всі.

Я нічьо не поняла.

Оці діти, які були з вами в патронаті, в них так само не було батьків?

Аякже! Так і само.

Всі без батьків були?

Да, да, да.

Батьків десь забрали, да?

Да, да, да.

Всих батьків десь повивозили?

Ну де же ж позавозили, а хто зна де вони.

Десь позавозили. Куди позавозили, ви не знаєте?

Нікому неізвєстно було.

І таких дітей дуже багато було, скільки там?

Та багато, канєшно же було.

А скільки там багато?

Село велике. Ну може півсотні, може й більше діток.

Півсотні, може й більше дітей, да?

Да.

Ага. Багато. 

Багато. 

Ну це якщо для одного села.

Да.

І це ж тільки маленькі, правильно?

Да.

Дорослі, ті що старші, десь собі вешталися…

Ну десь вони ходили, десь може шо найдуть. Ото таке.

А як ви після того, ви братів не питали, як вони вижили? Ну як, як їм вдалося вижити? Вас там в патронаті годували, а  братів не питали, як вони вижили? Бо вони ж сами були там, на свойому харчуванні.

Ну то вони, один тільки старший, двоє тільки не було, а то ж усі були в інтернаті.

А ці були з вами в патронаті, да?

Да.

І будинка, вашої хати ви більше ніколи в неї не поверталися?

Не помню, я. Яка вона там та хата, де вона стояла.

Де вона? Ніхто, ніхто не знає? Ніхто туди не повернувся більше?

Да.

Угу, зрозуміло. Дуже дякую. 

1. Місце запису: село Андріївка Роменського району Сумської області;
2. Дата запису: 20. 07. 2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Гончаренко Василь Миколайович, 8 серпня 1929 р. н., народився в селі Андріївка Роменського району Сумської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Андріївка Роменського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як вас звати?

Василь Миколайович.

А прізвище?

Гончаренко.

Коли ви народилися?

Я народився, я казав вам, у серпні місяці восьмого числа коло корови.

Восьмого серпня, а якого року?

Я сказав, 1929-го.

1929 року.

Да.

Ви народилися в Андріївці, все життя провели в Андріївці, так?

А, конєшно!

Нікуди не переїжджали?

Нікуди!

А Голодомор пережили так само в Андріївці? І ваші батьки теж жили в Андріївці чи вони…?

В Андріївці, в Андріївці! Батько у мене умер, я й не знаю от. Йому було 27 год. Він машиністом був, уже колгоспна часть. 1931-го году начав колгосп і він машиністом був вобшем. Звозили хліб, де щас оце молотарка, тракторна бригада. Ото він там жив або робив. Собственно говоря, 15 липня прикратилися люди умірать.

А як звали вашого батька?

Микола Йосипович.

Гончаренко Микола Йосипович.

Да.

А якого він року народження?

1905 году він народження.

Він був 1905 року народження?

Да.

А в колгосп він пішов чи… Добровільно вступив у колгосп чи їх заставляли?

Ні-ні, значить він… Сам у нього батько тоже вмер. Йому було девять год, як батько вмер. Вони торгували, у них магазін був, торгували, а в 1930-м году — все, закрили і начали уже школу… В 1931-м году або у 1930-м примерно, в 1930-м году начали колгоспи собирать, а хто не хоче… Отам, ну оце похоронили, на кладбіщі в нас єсть там і могили… Спеціально був тут один парєнь, він зайнявся був цим ділом. Він помер. Так ото хоронили там значить 409 чоловік.

Під час Голодомору померло 409 чоловік?

Да-да.

І вони всі поховані в одному місці, на одному кладовищі?

Пока шо… Там ще так розказують, воно отдєльно було, бо оце вже мої батьки поховані уже в другому місці. Те саме кладбіще, тільки ж нове начали. Бо мій батько попав.. Ряд був же тих людей, які умерли з голоду, а він на третій могилі попав.

А ваш батько не з голоду помер?

Нє-нє-нє.

А що сталося? Він працював в колгоспі, правильно?

Він працював в колгоспі. Вообшєм, було у грудні місяці, було значить, як він робив тут, на цій вулиці трохи дальше було 25 градусів.

Морозу?

Варки. Ви знаєте що таке?

Варвари.

Так, Варвари. Воно 18 грудня. А вісімнадцятого було до 30 градусів. Він поки машину заведе, а люди, уже люди в колгоспі були там, грілись так-сяк. А він двигуни поки заведе. Це вже мені розказують його друз’я. І він на Варки застудився, і на Миколая на другий день він помер. Хоронили його. Мене виносили туди. Ну я не знаю…

Це в якому році було?

Тридцять третій год. 

Тридцять третій.

Грудень місяць. На Миколая.

Зрозуміло. А ви розповідали, що коли почав організовуватись колгосп, магазин забрали у вас чи як?

Забрали.

Забрали і з магазину все забрали, да?

Забрали.

І батько тоді пішов сам у колгосп чи його заставили іти в колгосп?

Так.

А мати? Як звати вашу матір?

Ксенія Григорівна була.

Гончаренко Ксенія Григорівна. Якого року народження вона була?

Восьмого году.

Тисяча дев’ятсот восьмого року. А вона в колгосп пішла працювати?

Так. Будете в хаті — я Вам покажу. І Сталіна єсть у неї, і Лєніна документи є.

Ну вона відразу з початком колективізації, утворення колгоспу пішла працювати в колгосп?

Працювати і дуже працювати. Сильно працювала. Вона й одного году не було, щоб не давали якусь там льготу чи там на юбку, чи там матеріал давали. Це вже після німців, після німців…

От коли почався організовуватись колгосп, господарство у ваших батьків якесь було, крім магазину? Вони займались якимсь господарством? І чи це господарство в них лишилось чи його забрали в колгосп?

Ні, я ж вам казав. Значить з двадцятого году ж прекратився… Помєщіків вигнали. Землю давати начали і у батька була земля.

Скільки було землі?

Ну я не скажу скільки. Десь гектарів два, до трьох гектарів. Ну і це вони їздили, як мене положили. Гречку було з… Ну сказать де воно, ви не поймете. Десь кілометрів два-три. Отак як у полі глянуть. Ото туди вони їздили.

А що потім з цією землею сталось? Вона лишилась? Вони пішли в колгосп, а земля лишилась?

Колгосп забрали зразу.

Забрали. А худобу, реманент, те чим працювали на землі — це все лишилось чи забрали?

Як у людей забирали частично. Ну рядом, тут осьо в мене за огородом було  по бригаду скот був тоді. І коні. По бригадам. У нас допустім була четверта  бригада. Ми були імені Сталіна. Колгосп Сталіна в нас був все время.

І вся худоба туди в той колгосп, да?

Да. А часть, от. Другий оцей колгосп Шевченка він був. І ще й Щорса на Холоднеці був. Там осталося… Я ще як головою сільради був, то дорогу ж зробив. Саму настоящу дорогу.

То це у вас було три колгоспи, правильно? В селі організувалися…

Три, три, три.

А гроші платили людям за роботу в колгоспах, тоді в тридцятих роках?

Не платили грошей. А гроші начали платить в тридцять п’ятому году. Оце вже от. А то хліб давали. Скільки давали, я вам не скажу.

А як було в 1932-1933? Хліб тоді давали?

В тридцять третьому начали. До тридцять другого не давали ж. Люди вимирали та й усе. Вони ж у колгосп не хотять, землі в їх забрали. Ну і… Це те, що розказувала мати мені. Батько вже не розказував.

А багато померло людей в Андріївці?

Ну оце той шо парєнь  він і умер. Чотириста до п’ятнадцяти він так каже.

Чотириста п’ятнадцять?

Да. І там оце на кладбищі оцьому бульдозерами гору натягнули і там так як пам’ятник поставили зверху.

Це у вас тут в Андріївці, так?

В Андріївці. За школою зразу.

Угу. І там оце усіх чотириста п’ятнадцять, всі вони там поховані?

В основному там. Ну, ще трошки не в основному… В двадцятому году, в двадцятому году оце село або вулиця, що ви їхали, вона згоріла вся. І люди. Часть згоріли. Все. Згоріло все.

А що сталось? Чому згоріла?

Одна бабушка гонила горілку і хата піднялася. Да… Це точно! Я вам точно розказую. От. І люди, які були старі, люди там значить вони поховані, там же у кажному дворі поховані. 

Угу.

Скільки їх поховано я Вам не скажу. Ну вообщєм, згоріло все. Згоріло… Там мені ж уже розказують люди…

А якщо будемо повертатись до Голодомору, то у вашій родині, крім вас, ще діти були?

Значить. Ну в матері… У мене… У нас було значить оцей дві дівчат. Оце вже от. У матері були три дочки або дві дочки. Я третій був. Значить, я ж сказав, мати восьмого числа родилась або той…родилась, да. Старша сестра родилася шістнадцятого году. Уж скоро там, вообщєм. Чи шістнадцять було, чи сімнадцять матері отак… Щось отак. Чи восемнадцять. Я вам не скажу точно. А слєдующа — Марія. Вони й недавно померли. Оце восєм… Не восєм. Наверно. Вона в Херсоні…

Вони всі вижили, да? Під час Голодомору всі вижили? Ваші сестри?

Да, да, да…

А дідусь, бабуся всі вижили в роки Голодомору з вашої родини?

Значить… Материн батько вижив. Він умер в тридцять шостому году. Точно тридцять шостому. Грицько було звати. Вони всі …  і забувся город сказати. У мене ж книжка є. Їх з Росії сюди привезли. Тут же помєщік був. От. Було п’ять тисяч гектарів землі в його. Села не було. От це щоб ви знали, як уже будете… Там, де ставок оце щас, Андріївка називається було. І так Андріївка і осталась. А оце, де ми були, як згори з’їжджати, Червоний кут був. Так називався. Ми там значить, я ж вам казав…

Так це ще було до Голодомору, да? Помєщік був ще до Голодомору?

Да, канєшно. Десь в дев’ятнадцятому-двадцятому году помєщіки ж…

Давайте будемо трошки повертатись до Голодомору. А от ви пам’ятаєте про розкуркулювання? Як розкуркулювали, обшуки робили, як забирали це все із?

З тридцятого чи тридцять першого году начали.

А як це відбувалось?

Розганять. А як же. Оце ж у мене була баба, батькова мати. Вона в магазині торгувала. Їх землі забрали ж і вона, я її поховав уже в сімнадцятому. Ну вообщєм, сімдесятий год був, по-мойму їй було. То вже до дев’яносто год.

Забрали магазин, забрали землю, да?

Забрали все.

А якось додому приходили? Щось з дому забирали там: продукти харчування, зерно? Чи нічого такого не забирали?

Та не було ж у них нічого. Не було нічого. Огород був. От. Оце у них в огород приходять із колгоспу і значить баба наша роздівалась і за ними ганялась. Така бідова баба. Смійтеся, а воно й таке було…

Це за тими, хто розкуркулював?

Її розкуркулили.

А як це відбувалось? Пам’ятаєте чи ні?

Ну як… Коні були. Землі ж було. Тоді ж земля була трохи… Я ж вам уже казав. У батька, я ж не могу сказать скільки, але десь три гектари, може три, два…

Коні були. Значить коней забрали, землю забрали, магазин забрали.

Забрали, да.

А щось із речей там, із реманенту, чим обробляли землю? Це забирали чи ні?

Забрали все.

Зерно? Який же запас…

Кіньми ж тоді обробляли. Кіньми.

Корова була чи не було корови?

Як?

Корова. Корова була?

Я не скажу. По-мойму було дві корови. Ну в нас була корова у двадцять дев’ятому году, бо у хліві ми жили. І ото мене мати родила в хліві в цьому коло корови. Батько робив хату нову, ну ще тіки робив. Вообщєм жили в тому. Він і піч зробив. Вообщєм разом. Корови отдєльно, піч отдєльно, свині там. Невелике. Вона довго й була. Я годів п’ятнадцять, як я розваляв там усе, а нове там зробив.

А скажіть, будь ласка, хто ці люди, які розкуркулили? Хто це були? Хто приходив розкуркулювати?  Ви пам’ятаєте? Ви їх знали?

Я вам не скажу. Були. Такі були ці комуністи, не комуністи, а може й комуністи. Так ото спеціальні люди, які занімались оце розкуркулюванням.

Це були місцеві чи  це були немісцеві?

Місцеві.

Це були місцеві. А що вони робили з тими речами, які вони забирали?

Ну колгосп організував.

Все в колгосп. Худобу в колгосп. А не забирали, наприклад, сорочки, рушники? Такого нічого не забирали?

Та не забирали по-мойму такого. Ну в послєдсвії ж… Я даже оце ж… Валєнтіна ж оце університет окончила, занімалась учнями. Так я ж возив у Харків. Все. І там робив. Вона дівчатами занімалась. Так ото туди я… Собствєнно говоря, якщо ви в селі, так значить… те, що…ну.

Вибачте, я вас переб’ю. Давайте трошки будемо ще повертатись назад до Голодомору. Ви пам’ятаєте, як люди виживали? Чи можливо вам розповідали, як виживали під час Голодомору? Як вдавалось виживати?

Та було всяке. Я, напрімєр, начав уже скот пасти у людей. Мати найняла, бо батько ж уже вмер. Я ж вам казав. А мати найняла мене до двох бабушок, шоб я корови пас, шоб вони мене кормили. Одна до обіду кормила, а одна після обіду. І я це робив аж до сорокового году, до того поки німці не прийшли.

Ну це вже було пізніше, після Голодомору. А як от, можливо батьки розповідали чи ви там пам’ятаєте, як удавалось щось приховати з продуктів, щоб врятуватись під час Голодомору?

Не скажу я вам цього. Не скажу. Я знаю, що вже всі розказували. Ну мій батько не мог, щоб ми голодували. Він же машиністом був, де молотили.

Ну то ж це… Ви ж казали, що він помер в тридцять першому році, то це ж було до Голодомору.

Він помер, я вам казав, в тридцять третьому, в грудньому місяці, у Варки…

То він щось із колгоспу приносив, да? Із колгоспу щось приносив? Щось знаходив…

Да-да-да…

А пам’ятаєте такий «Закон про п’ять колосків»?

Ну мати казала, що приносив він таке, як з конопель. Понімаєте, щоб зварити якусь, як це називається, кашу таку, не кашу.

Це з колгоспу він приносив?

Да-да.

Десь щось можна було роздобудь.

Він машиністом був, в кармани набере допустім. Я ж вам казав, шо голодомор кончівся 15 липня. Вже люди не стали мерти. Пішли дужче в колгосп. А то ж вони були в колгоспі…

П’ятнадцятого липня якого року? Тридцять третього?

Да.

І в колгоспі почали давати якісь продукти, так? Щось там почали людям варити й годувати їх, бо ж до цього вони не йшли ви казали?

Да, уже в полі варили. Варили у полі. І вже й я там був, допустім робив шо-нібудь у полі, то кашу…

То це ви вже старшими були?

Робили, варили, давали кашу зварить чи суп зварить.

А про «Закон про п’ять колосків» ви не чули, ні? Дозволяли там збирати в полі після збору урожаю якісь колоски? Це в 1932-33.

Значить гонили, як…. Не можна нікому. Спеціально вони ж, ці люди, які були допустім даже по бригадам, люди, які гонили людей…От щоб хто взяв. Не дай Боже колосків наберуть. До цього я вам кажу це вам скаже такий чоловік любий, який може до сорока… Та ні, до восемдесяти, поки дожив, бо оці вже нічого не знають.

Чи ділились люди один з одним під час Голодомору? Зустрічали такі випадки, що допомагали один одному?

Ну, коли було це діло, це було вже считайте…считайте…це уже пройшло почті 50 год, а коли це уже, як  оце сталось, як німців прогнали. Так шо врємя велике пройшло.

Та й не про німців запитую. Я запитую під час Голодомору… Чи ділились люди під час Голодомору?

Так я і кажу, кажу. Я за людей кажу, як же робили. Значить колгосп робив шо. От, те що кашу. Допустім, котьол вивозили в поле, варили кашу там. Чи кашу, чи суп варили. Я даже їздив. Або не їздив, а вже мати посилала. От, щоб солому … брать.  Це було воврємя войни. Война йшла. От. Оце й посилала.

А під час Голодомору, можливо, ви пам’ятаєте якісь історії? Сусіди ваші всі вижили? Всі пережили Голодомор? Всім вдалось вижити?

Ви знаєте, я не скажу вам. Мати… Вона б багато розказала чого.

Ви не пам’ятаєте.

Я ж Вам сказав, шо я уже в тридцять шостому году пас чужий скот і мене кормили. Видно ж було пагано у людей. Видно ж погано було. Видно ж погано і вдома кормити нас трьох. Шо ж чого вона мене послала корови пасти.

А скільки це вже вам років було, як вам послали корови пасти?

Шість років. 

Шість років.

Да, шість років. В школу я не ходив. Було шість років. Через год мене аж мати пустила, бо не було як.

А чи чули ви щось про чорні дошки? Про занесення сіл на чорні дошки під час Голодомору?

Цього я не могу сказать, того шо я не знаю, те шо…

А чи зустрічались такі історії, коли, наприклад, розповідали там що хтось з людей…про канібалізм, про випадки того, що там могли, наприклад, дітей з’їсти чи ще щось таке? Чи дозволяли там виходити на вулицю гуляти дітям?

Вообщєм цього не було нічого, потому шо мати заставляла мене, шоб я біля тих корів був. І майже до сорок першого году, поки німці сюди не зайшли, я скот чужий пас. І кормили. Значить ще договорились так. Одна бабушка штани шила полотняні, а друга сорочечку. Ну і коль коли значить бувало шо дають рубель грошей. От, як у нас в Андріївці були ярмарки великі. От, які значить отам коло школи, де щас вигінь.  І було ми ходили даже з матір’ю коровку купити, шо не було видно в нас.

А скажіть, будь ласка, ще хотіла запитати про Голодомор. Чи можна було говорити от після Голодомору, чи говорили ви з батьками, чи розповідали ви своїм дітям, онукам?

Ви знаєте таких розговорів було мало. Може й були б. Ну навряд чи дали б кому балакать. Совєтська власть началась. Шо ви не понімаєте, шо це таке було? Тоді не дай Бог. Уже ж ми балакали шо і колоскі…Допустім, єсть спеціальні люди були, які собирали, які вони по должності я не могу сказать. Ну…

А як ви вважаєте, хто винен в тому, що відбувся Голодомор? Кого ми можемо винити в тому, що стався Голодомор?

Совєтська власть. Ну яка вона могла стать? Коли були, допустім, Сталін там був і другіє там були, керували державою. От. І якшо ви вже може знаєте в тридцять п’ятом году це тільки дали гроші людям . Шо оце пройшло в тридцять… Тож одні були. І хліб нараховували, допустім. Давали і помідори, і огірки на ці гроші давали. Хто їх рахував там гроші… Скажу вам, ну я знаю, шо до п’ятдесятого году грошей або трудодні нам не писали, а на батька або на матір оце писали.

Дітям, коли ви працювали…

Не писало нікому нічого.

А ви теж пішли в колгосп працювати? Дитиною пішли в колгосп працювати?

Ну а де ж я? Я при німцях даже. Німцям орали. Ви думаєте воно смішне? А давали вони от, дадуть на місяць чи на два там якоїсь муки, таке там знаєте, от. Шіс…то восємь кілограмів дадуть. Це давали із-за того, шоб ми робили там.

Угу. А Голодомор ви вважаєте, він був штучним чи природнім явищем?

По-мойму більше штучним, потому шо той, хто керував державою, хто керував оцим всим, шо були в колгоспі, то вони відкілясь брались, шоб їм казать, шо робить.

А як ви думаєте от молодому поколінню потрібно розповідати про Голодомор, вони мають знати про це?

Ну конєшно шо ж ви розкажете оце, шо ж може хтось понять це з оцих людей, коли я от маю вже сорок годів, як я в сільраду став робить. А в мене було всього 7 класів. І нада було, а ви думаєте чого в мене…я на комбайні був…на комбайні молотив. І приїхав голова райвиконкому, і голова колгоспу туди от, а я молотив овес і той…

Це вже було пізніше. Це вже було після Голодомору…в сімдесятих роках?

Я за це зараз скажу. А воно дальше йшло отак. Діло в том шо, вони кажуть, шо нам нужно…Я ж кажу, шо ж це робить. В мене ж не має освіти. Кажу в мене п’ять… «А нам нужно того, шо ми знаєм які ви і батьки у вас були, та шоб ви робили. Село піднять на той…» Я лікарню поміг робить, клуб зробили он хороший. От. В сільську раду он до вас у Київ їздив, двічі їздив, спеціально по документи, шоб мені той.. в сільську раду…двохетажну, шо ви от їхали, бачили яку. Мельницю, де я тільки не їздив. От. Їм нужно було такого голову сільради. І чого вони мене держали до того, держали і от. Зарплата була невелика, було сто двадцять восєм рублів в мене. Це платили налог там, там…

А скажіть, будь ласка, якщо повертатись назад до Голодомору. Чи чинили люди опір колективізації, коли в них почали все забирати. Люди покірно віддавали чи можливо все-таки чинили опір?

Ви знаєте, трудно балакать і мені, а тим, що остались вже по 50-60 годів, вони не помнять нічого. Я вам прямо скажу.

1. Дата запису: 20 липня 2020 року;
2. Місце запису: село Андріївка Роменського району Сумської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувач Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Яроцька Катерина Степанівна, 11 листопада 1929 р.н., народилася в село Буреки Буринського району Чернігівської області (нині Сумської області).
5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932 – 1933 років проживала в селі Бурики Буринського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Катерина Степановна.

І прізвище Ваше?

Прізвище моє — Яроцька.

А коли Ви народилися?

Одинадцятого листопада.

І рік народження?

Двадцять дев’ятий.

Двадцять дев’ятий. А де Ви народилися? Тут в Андріївці?

Нє—нє. Це мене забрала дочка з зятем.

А де Ви народилися?

А я жила в Буреках. Село Бурики.

Який район?

Буринський район.

Сумської області.

Да—да.

Село Бурики Буринський район Сумської області.

Да.

І Голодомор пережили там, у Буриках?

Там—там, там я жила.

А розкажіть про свою родину, про свого батька, як його було звати?

Батька мого було звать Степан Лазарович.

А прізвище?

Ну Калиновий же.

А якого він року народження був?

Оце вже я й не знаю.

Не знаєте?

Не знаю.

А яке в них було господарство до Голодомору? Що вони тримали?

Не знаю, дітка, оце вже цього я не знаю. Яке господарство, а тільки осо помню, що вже ми страдали під Голодомор, під той, що їсти не було чого.

А матір як Вашу звали?

А матір… Ганна Григоровна. А оце тобі не можу сказать з якого вона году була.

Якого року, не можете згадати?

Ну шо вона й сама не знала. А це було питаємо: «Мамо! з якого ж Ви году?» – «Ну я не знаю. Я в двадцять третьому заміж йшла, чи то й у двадцятому, а мені було двадцять три». Ото так мати пам’ятала із якого вона году. Оце зчитайте.

У двадцятому році було двадцять три.

Да-да.

Ну, 1897—го року була.

Оце виходить так.

А в колгосп вони йшли добровільно, як розповідали?

Та—а… тоді воно не добровільно було, ще воно, я не знаю, чи воно ще був, мабуть, той колгосп. По-моєму, його ще не було колгоспу той. Їх стягували у колгосп.

А як їх стягували, не розказували Вам?

Не мо…у їх багатства не було ніякого, вони жили бєдно.

А Вони добровільно пішли у колгосп, погодились?

Да—да, добровільно, бо в їх не було, щоб вони сперичалися, шо в їх багатство та не хочуть. Вони пішли добровільно, а тільки в батька мого забрали. Забрали, як забрали? Ну отож тоді розкуркулювали. І забрали, їх послали, ну от сєльсовєта. Послали, оцих, хто багатий, ну вони не такі багаті, ну їх багатими щитали. Забирали все. Оце заходять і забирають усе. Батько каже: «Я в один день ходив, – сказав – більше я не піду. Діти плачуть, такі як оце в мене, а должен в їх забирать. Я не піду, хай шо хочуть те зо мною й роблять». Ну шо, батька забрали на другий день, і більше не вернувся.

І більше Ви його не бачили?

Ні, не бачила, нє. Я й не помню, який батько був, бо я ж мала була.

То його взяли, щоб він ходив людей розкуркулював?

Да, щоб забирали в людей й одправляли куди вони, того я не знаю. Ну в обшем забрали із-за того, шо батько не схотів ходить забирать. «Та як я буду забірать, діти кричать, матері плачуть. А як я буду забірать, як в мене діти такі? І я буду в дітей забірать? Я не піду». На другий день забрали, й більш не вернувся. Ото так.

Крім Вас, ще були діти у Вашій сім’ї?

Було. Нас четверо було. Три хлопці, а я сама менша була.

І всі діти вижили, да?

Усі вижили.

Усі вижили?

Один пухлий був, ото під Голодомор, під той…

А як їх було звати, ваших братів, сестер?

Один Микола був, другий Дмитро був, середній був Серьога, а третій був Володя, а я вже четверта була, сама менша.

А яких років вони народження, пам’ятаєте ви?

Старший був із двадцять… двадцять третього, старший. Середній був із двадцять шостого, це я пам’ятаю вже оце із якого він. А третій був із двадцять сьомого. А я вже із двадцять дев’ятого.

А дідусь чи бабуся з вами жили, чи вони жили окремо?

Ні, ми, вони жили окремо, а ми окремо жили. А дідусь мій пішов, це вже розказували батьки, мама розказувала, що пішов у друге село до, ну до товариша: «Піду, одвідаю товариша», і не вернувся звідти, бо тоді було таке, що людей унічтожали, я вам скажу.

Це під час Голодомору?

Да, під час Голодомору. А бабуся вмерла, я її не знаю. А діда я ше пам’ятаю, який дід був. Були, були…

А Вашу сім’ю не розкуркулювали, не приходили, нічого не забирали?

Нє, та в нас нічого брать було. Шо в нас брать, в нас нічого не було.

А продукти, там нічого такого не забирали?

Нє—нє, в нас не забирали, бо в нас не було. У нас помню, шо мама ходила мінять одежу вже, як дітей, шоб вижили діти, так поміняла, де яка одежа була нова. Поміняла, то буряків принесе, то муки принесе. Ото так, ото так ми виживали.

А куди вона на базар кудись ходила?

Нє—нє, по селах.

По селах?

По селах. Ну були ж багатші люди. А ми жили бідно.

А оце Ви кажете, коли розкуркулювали там, як вашого батька там забрали…

Ну оце я тобі не скажу.

А другі люди — це теж були з села, чи це були приєзжі?

Які люди?

Ну ті, які ходили розкуркулювать?

Тоже були й з села, й другі якісь були, ну я їх не помню, які вони розкуркулювали. Ну а батька послали, так батько вже не вернувся. За те, шо не пішов більше, сказав: «Я не піду».

А як ви думаєте, для чого вони оце таке робили, розкуркулювали, забирали?

Бог святий! Ну, де багатші забирали, у їх усе забирали.

І куди його дівали?

А Бог святий зна, це вже я, дітка, не знаю. Куди вони його одправляли. Ну, забирали, це, це вже я це знаю, що забирали.

А люди якось опіралися тому, що там забирали?

Ну так, а як же! От дітей забірать, плакали, каже батько: «Плачуть, кричать діти. Ну як же я їх буду забірать, як я не піду — сказав, — не піду й все. Хай, шо хочуть, те зо мною роблять, но я не піду». І ото так забрали, й більше не вернувся. Отак ми й жили без батька. Нас четверо — мама одна, отак і жили, виживали.

А люди якось щось старалися приховати, щоб не забрали, чи Ви не чули?

Бог, я цього вже, дітка, не знаю.

А чи чули Ви про «Закон про п’ять колосків»?

Як  «П’ять колосків»… Бог святий знає! Я не…

А на полі, коли—от пройшов, збирають урожай, збирали, зібрали урожай, можна було колоски підбирати?

Ох—ох, ну кажеш, дітка. То вже я ходила то же по ті колоски, о той малою була, ходили збирали колоски. А тоді ото, не знаю, такий якийсь той був (показує рукою), у людей же ж, то не у нас, то мололи, їли. Ну, це вже тоді ми зажили.

А розрішали збирати колоски?

Хто розрішав?! Об’їжджчик їздив і ганяв так, шо й тікали.

І дітей?

А як, дітей, а як. Діти ходили. Старі ж не підуть, а діти біжать, збігають.

І за дітьми?

Ганялися, шо б не збірали.

Ну не били дітей, чи?

Та, ні. Бить не били, не били. Но ганяли, шо б не збирали колосків, ото таке.

А в селі люди дуже голодували, під час Голодомору?

Ну голодували, багато голодували. Но, були такі, шо і не голодували. Хто заживніше жив, той не голодував.

Так, а хто, а хто не голодував?

Ну, хто багатший трохи був, як той.

Той, хто щось, десь собі…

Да, хто багатший був.

А в їх не забирали, бо, ви ж кажете, у багатших забирали?

Ну, бо у когось забирали, було щось забирали. Забирали.

Забірали, да?

Ну ото Вам таке.

А родичі допомагали один одному?

Хто там кому помагав… Я знаю, що нам ніхто не помагав нічого. Так гольодували, та й усе.

Не було таких родичів, щоб…

Весною бігали на поле, де клевер посіяний був, так ото було хлопці біжать і я за ними. Ті… цвіточки з’їдали і їли, шоб, як шоб же не голодному буть, так ото цвіточки ті їли.

А що ще їли, крім цвіточків?

Сверіпа вже така велика як поросла. Ти знаєш, шо це таке сверіпа? Ото ми її зламували, чистили і їли.

Жовтенькі такі, да?

Да—да, ото те, що їли. Ну, тоді вже ж вижили.

А ще може ще…

Ніхто й не вмер всі четверо й вижили.

Всі вижили, да. А може ж, пам’ятаєте щось може мати готувала, які страви готувала з того ото, там, шо збирали з тієї зелені? Щось готувала?

Та ні. Ми додому зелені не несли. Ми підемо то понаїдаємось, та прибіжем додому, уже ми не голодні.

А дома щось готували в мами?

Та Бог святий знає! Мо…може шо й готували, це вже я такого не помню, не знаю.

А людей багато померло в селі?

Та… не знаю, не можу, тобі сказати, дітка, скіки їх померло. Ну, мерли.

Мерли?

Мерли. Да. Мерли, дітка.

А хто, а хто їх хоронив, оцих людей?

Це вже я не знаю, такого я не знаю.

А й сусіди Ваші там, можливо родичі, чи були випадки, що хтось помер?

Нє, ні не було. З родичів ніхто не помер. Дядько в мене був, мамин брат, так він жив, ну жив же ж багатше, чим ми. Може худобу держав там ще, ну в обшем, вони виживали, а ми… (махає рукою) нам було…

Тобто, вона у них осталася, не забрали в колгосп худобу?

Нє—нє,  не забірали. То вже може забирали, як ото в колгоспі стягували. Це вже я не знаю.

А які стягували в колгосп, щось Ви знаєте?

Я вже тоді, я вже тоді, мабуть, у нас патронат звали його, зараз садіки, а тоді патронат був. Так ото я вже в цьому патронаті жила, так шо я не знаю.

А в цьому патронаті це, у Вас…?

Діти були, ото так. Де старших, тих не брали, а де меншенькі такі, отих от.

А їх там годували, да?

Да—да, там годували, однаково.

А що їм готували, дітям? Це вони вдень там були, в тому патронаті, а надвечір додому, чи весь час?

Нє, там все врємя були.

А як довго вони там були? Ну, скільки Ви там були?

Ну, не можу я…

Рік там були, чи менше?

А? Ну може год я там була, ну не знаю. Знаю, шо мене додому на руках приносили, я ж мала була ще. Побуду дома, мені ж ловко так дома, а тоді в п’ять туди в патронат.

Мати віддавала в патронат?

Да.

Бо там їсти, мабуть, давали?

Давали ж, ну а як. Нас годували однаковино в патронаті.

А не було там випадків, що, наприклад, там діти помирали?

Ні-ні, в патронаті не мерли діти.

Не помирали?

Нє-нє.

І годували, як би там, хороша їжа була?

Ну як… та ну наверно. Я не помню, яка вона була та їжа. Ну годувать—годували.

А чи пам’ятаєте Ви, щоб, наприклад, от Ви казали мати ходила там обмінювала…

Да.

…одежу. А там, наприклад, сережки, чи може щось таке?

Та де вони, не було тоді золотих сережок (сміється), не було.

Не було таке?

Помню в мене платок був красивий такий, червоний, в цвітах, і той проміняли (махає рукою). А що ж мати каже : «Діткам ж, треба ж жить чимсь». Однесли і той платок проміняли (махає рукою). Он.

На продукти?

Да. Ото таке. А більш такого не знаю.

А не пам’ятаєте Ви, ну, в селі, можливо, бачили чи зустрічали, щоб голодні люди ходили там, просили їсти?

Не знаю, не знаю, не було.

Не пам’ятаєте такого?

Та… не пам’ятаю, може й ходили, так я  їх не знаю.

А з родичів ніхто не помер, Ви кажете? Сусіди, там ніхто?

Ні-ні, мої родичі ніхто не помер.

А так, говорили, що люди там помирають від, від голоду?

Та казали. Он в другому селі там мерли люди.

А багато мерли, чи…?

Та Бог святий знає! Я того не тобі сказать , дітка, не знаю.

А чи є у Вашому, там в тому селі, де Ви жили, місце поховання? Ну, де ховали цих людей, які помирали? Не знаєте? Де їх ховали? Хто їх ховав, теж не знаєте?

Не знаю, не знаю, то, то вже не знаю.

Як їх ховали?

Да, не знаю.

Там кажуть…

Зараз, зараз є кладовище, так уже ж такі, що вже харашо жили отут, то тоді вже кладовище одвели. А раньше ховали каждий в своєму подвір’ї. Ховали.

А чи зустрічали Ви такі випадки коли, наприклад, люди чинили опір, як в них забирали там продукти?

Я не знаю, дітка, цього вже я не знаю.

Не знаєте?

Я тобі кажу, шо батько, як пішов в один день. сказав: «Всьо, я не піду, хай шо хочуть, те зо мною й роблять».

А чи зустрічалося, можливо говорили, щоб на вулицю діти не ходили?

Нє—нє, нє—нє

Випадки людоїдства, такого не було?

Нє—нє, нє—нє, нє—нє.

Нічого такого не було?

Нє—нє, нє, не запрещав ніхто на вулицю. Ходить—ходили.

А Ви кажете, оце там траву збирали, там листя і всяке таке, а там горобців, наприклад, не ловили…

Нє—нє, нє—нє.

…ховрахів, такого нічого не…?

Нє, цього я не знаю, не було цього.

А жорна у Вас були?

Та в нас не було, а до людей ми ходили, ото вже колоски як пішли, то ми вже ходили молоть.

Назбираєте колоски…

Да.

І тільки колоски мололи, а такого, наприклад, там : кукурудзяних качанів…?

Та ні-ні, такого, такого, я не знаю. А що колоски збирали та били їх зерно, той—от отбивали, і зерно ходили молоть на жорна. Це таке було.

Чули таке, да. А чули Ви такий вислів, як «червона мітла»?

Не чула, я такого не чула.

А можна було про Голодомор говорити от в той час, тоді після Голодомору, пізніше там, після війни? Говорили люди між собою, що отаке було, що був Голодомор, що помирали?

Та Бог с ним. Не знаю, я такого не знаю. Ми балакали, но я, воно мені, тоді воно не нужне було, я не…

Ви своїм дітям не розказували, ні? Чи розказували?

Та я розказувала так, шо … ну розказувала дітям, чур.

А як Ви думаєте, ну чому так сталося, що був Голодомор? Це було якесь штучне явище, чи це було…?

Бог святий зна! Бог святий знає! Я тобі не скажу, дітка. Що з чого його зробили той Голодомор? Чи мо’ неврожай був? Чи, ну я не знаю чого.

А  от як батьки казали був урожай, чи не був урожай? Чи Ви просто не задавалися цим питанням?

Не по…не помню, не помню. Мо’й казали, но  я не помню. Не мо… не можу цього сказать. Но чо ж  ото його сотворили той Голодомор.

А як Ви думаєте , навіщо його сотворили?

А Бог  святий знає, дєтка. Я не знаю.

Не знаєте?

Да. Хай не вертається.

А як Ви думаєте, а як Ви думаєте, хто …кого, ну, кого…хто винуватий в тому, шо отаке було? Що люди помирали, от Ви кажете там в сусідньому селі помирали? Ну і говорили, що помирали, і Ви голодували, да?

Да. Ну а чо…

І брат Ваш пухлий був?

А хто воно сотворив такий Голодомор, я не знаю. Я думаю, шо може неврожай був, чи ну хтозна? Я тобі не скажу цього. Не знаю.

Не пам’ятаєте?

Не пам’ятаю чого.

А от Ви кажете батька заставили йти в багатих забирать?

Да.

А чого заставили, не думали Ви?

Я цього не думала чого заставили. А знаю, шо забрали і всьо, батько більше не вернувся. Так ми і страдали. Нас четверо –мама одна. Попробуй нас погодувать, як ото така голодовка була. А чогось від смерті не померли, бачиш. Я ще й живу, вже ось дев’яносто первий год.

Дев’яносто перший год.

Ага.

Ну, ось хай Бог дає Вам здоров’я!

Та вже яке, уже не таке здоров’я.

А чи чули Ви про…

День одо дня живеш.

…повстання під проводом Клітки? Чули?

Ні, не чула я такого.

Не чули?

Не чула.

А як Ви думаєте…

Це може не в нас тут, мо десь було таке, так не тут.

Ага, ну це ж Ви на Буринщині жили?

Да—да, на Буринщині.

А як Ви думаєте, дітям потрібно про Голодомор розповідати, чи не потрібно?

Та хтозна. Я розказувала своїм дітям.

Дітям та онукам розказували?

Да—да. А шо ж його можна розказувать.

Можливо, ще є в когось запитання?

Та хвате вже. Хвате вже, дітки.

Можливо, щось в Вас не запитали? Можливо, якісь там історії пам’ятаєте?

Та вже все запитали, хвате вже.

Сусідів, родичів, нічого такого…

Нє—нє.

…не було. Всі вижили, сусіди вижили?

Вижили, вижили й сусіди.

Всім було важко, але всі якось вижили.

Да, якось повиживали, да.

А як ще якісь способи виживання? От Ви кажете, там міняли продукти, там якісь збирали зелень, чи ще може якось?

Ну це мо… може ми й такого, й не той. Ну ми жили бідно, в нас не було нічого, так ми ото так  виживали вже. І вижили.

 

1. Місце запису: село Бакирівка Охтирського району Сумської області;
2. Дата запису: 25.07.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, завідувачка Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Хоменко Парасковія Павлівна, 11 жовтня 1927 р.н., народилася в селі Бакирівка Охтирського району Сумської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Янків (нині Іванівка) Великописарівського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

А як Ваше прізвище ім’я і по-батькові?

Хоменко Парасковія Павлівна.

А Ви народилися тут у Бакирівці?

У Бакирівці, у Бакирівці, да.

І Голодомор тут, у Бакирівці, пережили?

Ні, ми виїздили. Таня?

Янківка чи куди? Янківка.

У Янківку.

А ця Янківка якого району, області?

Писаровсього?

Писаривський.

Великописарівському районі Сумської області тепер, да?

Да-да.

А Ваші батьки в колгосп пішли, коли от почався цей колгосп? Пішли вони в колгосп?

Ні. От ми, як виїхали і дальше, підождіть… Правдінський завод, знаєте? А тоді з Правдінського завода в Охтирку, а з Охтирки вже в Бакирівку. Ну дуже тяжко було. Ще ж не дуже велика я, маленька була. Мама напече тих пиріжків чи не пиріжки, шо воно із проса.

Шолухи?

Шолухи. Ой, з’їси, а тоді бігаєш по всьому двору, не можеш…

Живіт-живіт хватає.

А що іще їли?

А шо ми їли? По колоски ходили, гонили нас, дуже гонили, а колосочків назбирають там, мама шось там таке зваре, а тоді…

А у Вашому селі розкуркулювали людей?

Забрали в мами усе. Ну а батька в колгосп не записався, а поїхав у Правдінський завод, там робив. Там і в лісі робив, там заготовляв, пиляв. Знаєте, ото пиляють, Таня, яка висока така…

Сосну?

Отак вони..

Пилками-пилками.

А, пилками.

Пилкою, ага. Ото граків батько… Там, це в лісі, так багато було граків, птиці, то він…

Наб’є?

Наб’є і привезе, і ото тим ми і….

Спасалися.

А Ви кажете у матері все забрали.  Батько поїхав і шо, хтось прийшов забірать?

А, то ходили бакирівські люди, забирали хліб. Хліб забирали в комору ото це, а ще…

А до Вас щось приходили? У Вас щось забрали, конкретно у Вашій сім’ї, у Вашої матері?

У мами забрали, усе забрали. Так як вони не схотіли в колгосп, так забрали усе, де шо нема. Чи квасоля там десь є прихована у мами — забирають, а то…

Платки?

Платки, такі хароші. Один поток і в мене мама десь приховала. І зараз у мене той платок є.

Ой, так а Ви може його в музей зможете віддати?

Можу, можу Таню.

А як же Вам його вдалось зберегти цей платок, розкажіть?

Ой, та їздили уже у Бакирівці, батька і матір знали вже, а переїхали в Охтирку, в Охтирці там уже не знають. І ото отой платок.. Таня, найдеш його?

Та потом, пошукаю.

А як переїхали в Охтирку, то тікали від цієї ситуації, що тут все забрали, що голодували?

Да.

А крім того, шо оце одежу забірали, хату не забрали?

Вигнали з хати.

Забрали.

Вона й зараз стоїть.

Це не ця хата?

Нє-нє, це чоловіка, як я заміж вийшла, а то там є у Бакирівці хата, знаєш же де?

І вона зараз ще стоїть ваша хата?

Да.

І Вас вигнали з хати: і дітей я і батьків, всіх?

Да, всіх.

Усіх вигнали. І тоді батько поїхав на заробітки, да?

В Охтирці.

Ага, а скільки дітей було, крім вас у батьків?

У батька?

Да.

Ми вдвох, з сестрою.

А сестру як вашу звали?

Валєнтіна.

Якого року народження вона була, Валєнтіна?

Знаю, чого, я знаю. З 1930-го. Я з 1927-го, а вона з 1930-го.

І оце вигнали, то Валентина народилася, да? Це вже в якому году Вас вигнали з хати? Коли хату забрали?

Коли? Уже як война началась, це вже скільки…

Ну це не в Голодомор вас вигнали з хати?

Чого, з Голодомору вигнали з хати.

В Голодомор вигнала з хати?

Ми ж не було де, тоді їздили не тільки один той, Таня, оте село, що ти сказала, а й другі там. Кирківка.

Там працювали в Кирківкі?

Нє. Кирківка там, не дуже далеко від Кирківки Правдінський завод, сахарний завод. Отам батько робив, отам трошки підробляв і..

А оце коли з хати забрали, худобу не забирали?

А в нас не було худоби. Ні.

А хата яка, велика була чи маленька хата?

Нє, хароша хата була.

Під соломою чи може під черепицею?

Нє-нє-нє, під соломою.

Під соломою.

Під соломою.

А ще на вашому кутку людей виганяли з хат?

Не виганяли тих, які у колхосп пішли, а тих всіх казали, як казали на нас, Таня?

Куркулі

Куркулі.

Куркулі, да.

І вас визнали, вашу родину куркулями визнали?

Угу.

А земля у вас була?

От я вже і не знаю я за землю.

Худоби не було, землі не було… Так які ж ви куркулі? Бо в колгосп не пішли?

Да.

А от вигнали з хати і Ви десь тут жили, хтось помагав чи зразу поїхали на роботу?

Поїхав батько, поїхав із села.

І вас забрав з собою?

Аякже.

А по вулиці таких родин, яких по виганяли, яких називали куркулем багато було? Чи в селі може знаєте?

Так мала була.

Мала була. Ну не казали, що ще когось з хати вигнали? Батьки може там говорили, а Ви почули десь?

Може.

Може, но не пам’ятаєте!?

Не пам’ятаю. 

І то весь час 1933-ий Ви десь там жили, де оті були заводи?

Угу.

А Чи чули ви такий магазин “Торгсін”?

Який?

“Торгсін”. Шоб можна було сережки обміняти на хліб чи хрестик на хліб обміняти. Не ходили щось міняти, наприклад, на продукти сорочку, рушник. На продукти не міняли?

На продукти? Та це вже у війну, то так.

А в 1933-му?

Та вона не пам’ятає.

А в селі люди мерли з голоду?

О-йо-йо-йо-й, я, Таня, це щас скажу… Один спеціально є…

Людина

Таня іди сюди я тобі

Людина

Людина?

Нє.

Про місце Ви хочете сказати?

Про багаті могили, де багато людей звозили. Буває, що підвезуть, а вона ще жива, жива, а оставляють, бо якраз вже там мені треба знову ще…

Вертаться.. Це спеціальні люди, які збирали тих, хто помер, да?

Да-да.

А вони де падали?

Вони дома і серед улиці, де хто прийшла смерть з голоду..

І їх звозили в загальну могилу, да?

Да, і я цю могилу.. У нас був сільський голова і він сказав: «Хто зна, де могила?», а я ще із мамою маленька ходили на кладовище і мама мені показала, де та могила. І зараз там…

Пам’ятник стоїть чи хрест?

Хрест.

Хрест, хрест стоїть.

На тому місці, де оце та могила була?

Да, де та могила. Оце мама каже: «Оце тут твоя бабушка й дєдушка, тут твої родичі й багато…».

А скажіть бабусю, хто з ваших родичів помер в Голодомор? Як їхні імена, ви повните?

Помню.

Бабушка ваша.

Мамині сестри: Настя…

А фамилія? 

Не помните, добре. Настя…

Настя, Марфа та, мабуть, ще і ще…

Настя і Марфа. А Ви казали ще казали, що бабуся в Голодомор померла!

Да. Це мамина..

Мамина мама.

Мама і батько.

А як їх звали?

І знала ж, і знала..

Забули, да? Це по маминій лінії виходить мати, батько.. 

Чотири людини виходить померли з голоду. А по батьковій лінії всі вижили?

Та вони ж по батьковій лінії.. По батьковій лінії — це ж дід Семен, з моїм батьком остався жити, а були і другі сини у нього, то ні. Це тут дід Максим, Таня

То вони всі вижили, другі сини? Всі вижили?

Угу, вони в колгоспі.

В колгоспі допомагали людям, давали якусь їжу?

Да, було багато дітей було поставалося. Да, було тут бабушка недалеко від нас, так вона їсти їм варила. Ото всі дітки там жили, вона їм їсти варила. Це я знаю. Хоч і маленька була, але ж таке бачила.

А це ти дітки, які без батьків лишилися в Голодомор?

Да, з Голодомору, да.

А вона їм варила, бо була якась їдальня, якийсь патронат був?

Патронат, патронат був.

А в той рік урожай був?

Та, мабуть, же був.

У Вас як приходили забирати хату, зерно забирали чи не забирали? Зерно?

Та не тільки зерно, а й квасолю. Ну що там у горщику десь стоїть — усе заметнеш.

А хто це забирав?

Та і знали ми їх. І я знала її, вже давно немає її.

Ця жінка була?

Це жінка була. Ну не тільки ж вона, а й другі були. Ну вона запекла була. 

А вони були місцевими чи приїжджі?

Місцеві.

А Ви кажете ця жінка запекла, то вона якось особливо яро це виконувала завдання, щоб забирати?

Ну ходила з ними.

А вони один раз приходили забирати чи декілька разів приходили?

Це вже не знаю. Ну, що приходила — це да.

А як Ви думаєте, Голодомор був через те, що щось не вродила чи тому що забрали?

Ні, було все, а в нас забирали. Забирали, мабуть, і відправляли у другі країні. Це розказували, що тими.

Підводами, баржами…

Баржами, да або й топили зерно, щоб людям не було, не досталось.

А чи були у Вас випадки, щоб людей їли? Не розказували?

Ні, цього не розказували. Не чула, не знаю.

У селі такого не було?

Ні-ні.

А чи можна було говорити про те, що був Голодомор? Між собою говорили люди?

А чого ж не говорили?

Говорили, розповідали один одному?

Да, що спеціально було це.

А люди між собою, наприклад, в селі говорили, що голодують вони, що їм не вистачає їсти чи всі тихенько себе вели, при радянській владі ще тоді?

Та не дуже розмовляли, не дуже.

А чому?

Боялися.

Могли якось покарати?

Да.

А чи було у Вас у селі церква?

Була, була церква. І зараз є церква, тільки це писали по газетах…

А її не закрили в 1933-му церкву?

Ні.

А пізніше не закрили?

Та тоді ж закрили. Ну а тепер побудували. Та стоїть старенька обвалена вже.

Та нема її, згоріла-згоріла.

А вас хрестили бабусю? Ви хрещена?

Хрещена.

Це у цій церкві хрестили?

Да.

А чи люди чинили опір? Оце як Ви казали, приходили забирали та що була заядлива. Люди якось опиралися, щоб не отдать чи ще щось?

Та що ж вони будуть опиратися, як вона сама єлі ходить, її штовхнув і вона впаде.

Ні, ця жінка, що ви казали оця, що забирала. Їй можна було якось опиратися чи ні? Не знаєте. А яка доля цієї жінки була, що оце Ви кажете забирала вона? Як вона прожила своє життя? Вона тут і лишилася у цьому селі?

У цьому селі і вмерла.

І в неї була сім’я потім?

Та, мабуть, ні. Оце таке. Ви і в Литовці були, да?

І в Литовці.

А там Галя чи як її, ми разом вчилися з нею. Одногодці, з 1927 року. Хіба може молодша…

А у Вашій хаті, як забрали хату, у вашій хаті хтось оселився?

Аякже, були.

Комусь віддали її цю хату?

Угу, а тоді я не знаю в якому році було, що повертала, да?

А Вам не повернули?

Батькові — ні.

А батько повернувся сюди в село чи не вернувся, щоб хату повернули?

Сюди на войну його забрали, а з войни приїхав і сюди ж. 

А оце вашому батьку хату вернули чи не вернули?

Ні.

Не вернули?

Нє.

А Ви знали яких поселили в ту хату?

Вони ще і на квартиру нас до себе брали.

На квартиру брали вже після війни?

Угу.

А ким вони були у колгоспі ті, хто поселилися? Їм просто дали цю хату чи вони її купили?

Ні, він якийсь, що у колгоспі був, якимсь начальником.

Яким був начальником. Їм просто віддали ту хату?

Угу.

А на квартиру вони Вас брали, то Вас прихистили чи за плату брали на квартиру?

Ні, прихистила.

Прихистила вже після войни?

Угу.

Ну хату не вернули?

Ні.

Не вернули. Бабусю, може Ви ще щось хочете розповісти те, що ми вас не запитали про Голодомор?

Ні, воно в голові не держится нічого. 

А з платком тим Ви кажете, що у Вас було багато платків.

Ну у мами були.

І вони забирали тоже ці платки?

Брали.

Дякуємо бабусю Вам за запис!

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: місто Житомир Житомирська область;
2. Дата запису: 17.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Камишна Євгенія Михайлівна, 1 червня 1927 р.н., народилася в селі Кир’яківка Миколаївській області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала селі Тузли Миколаївської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати. 

Евгения Михайловна Камишная. А по девичьи – Лублянская. Были когда-то в Одессе такие одесситы, одесситы дальних времен. Папа у меня – это то папа лысый она под стеклом сидит, а то моя мамочка, мамочка – крестьянка. Вот, с Николаевской области. Из старообрядцев.

А який папа був?

А папа был, ну, с партии, неверующий. Я – комсомолка. Ну, мама только была у нас беспартийная. Но очень умный и очень она, ну … Я ее считаю, что она выше Гутов. Она очень много знала и очень много интересных вещей, от то что уже было немножко раньше она все читала Кстати рассказала. Вот …

Як її звали, маму? Маму як звали? 

Анастасия Дмитриевна. Она ж…

А прізвище?

Ее фамилия была Проценко.

А батька як звали?

Папа бил Михаил Иванович, одессит. Коренной одессит, и когда была гражданская война, он, этот – партизан, красный партизан был! Считался, вот. Лицом были интеллигентные, а не во что было одеться, все такие там такие рубашки же были старые, сатиновые, дешевые, шо можно было достать в магазинах. Вот, а мама с ЭТИХ …

Старообрядців. 

Да. И то, шо возле Черного моря, там ихнє поселение було. Этих… 

А коли ви народилися?

А? 

Коли ви народилися? В якому році? 

А, 1 червня 1927 года. 

Це ви, ви 27-го, а мама ваша?

Нє, нє.

А, а мама… Мама… Я вже забула, тисяча.. Вона с того столетия. 

Угу. Зрозуміло. А де ви народилися? 

В Николаевской области. Николаевская область, а папа — одессит, папа в Одессе. А мама — в селе в каком-то, я не помню, она родилась, а я тоже там, на юге, Причерноморье там, поселение этих… А, не… Род такой был, который… Сибирия, из Сибири єто пришельцы. Ну, украинцы, украинцы. 

Угу. Так а…

… тому назад. И що скривали, про Голодомор ще мало хто знав, мало хто чув. 

А як називалося село в якому ви жили? 

Як? 

Село, в якому ви жили і народилися. 

Кирьяковка. Это север Черного моря, там много поселений было турецких, там же Турция властвовала. Дрались Украины с турками. Вот. Я до сих пор Не могу уточнить, кто придумал борщ – турки или украинцы? Много блюд таких, и название, названия такие чувствуется, что это турецкое.

Під час Голодомору ви в цьому селі і жили? 

Шо-шо?

Під час Голодомору в 32-гому ви в цьому ж селі і жили, да?

Не, я родилась называлось село Кирьяковка, что тоже турецкое какое название, Кирьяковка, Тилигул-Березанского района. Там две речки – Тилигул и Березань и они впадают и текуть в Черное море. А эти … Ой, все я все за скок, забываю часто и хочу сказать, вот.

В 32-гому, в 32-гому де жили? 

Я ж 27-го, тисячо…

Да, а під час Голодомору де ви проживали?

Аа, во время Голодомора … Щас скажу. Мне было, наверное, лет 5. Лет 5, вот. И тогда – ну щас уточняют, что это был, что это был Троцкий, что это он придумал. И Голодомор вредительство, вроде, было. И было такое, что члены партии – папа мой был членом партии, одессит, вот – они должны работать там, где им сказала партия. Партия же сказала надо ехать ему. Я очень болела маленькая, была болящая девочка. Вот, мама со мной мучилась. Но партия посылает там в какое-то село – едем. Партия приказала – надо. Вот в чем партия ответил есть, должен поехать. А сам – одессит. И вот, папу послали председателем какого-то колхоза, а он коренной одессит, горожанин, и совсем не приспособлены к сельской жизни. Мама ему говорила: «Миша, что ты едешь? Ты ведь не можешь отличить рожь от пшеницы. Что же ты будешь делать? ». Но нельзя было отказаться. Вот, 1933 год это был Голодомор, вот. Люди поумирали, лошади и коровы поздыхали, а папу посадили в тюрьму, ответ … Он должен был ответить за всё, за всё, шо случилось. Но потом это всё сняли с него. Наказание, шо он не виноват, но кто же виноват? Это сейчас следует, что якобы это было естественный, то есть, искусственный, искусственно созданный Голодомор. Вот, на Украине. Так кому-то надо было, вот. Так куда папу посылали, он туда и ехал, а сам действительно, шо Он не соображал, как рожь от пшеницы. Вот, и тогда люди … меня иногда всплывает уже сколько лет прошло, а я забыла, что там вчера было, а это я вспоминаю, что в 1933 г. и 1932 г. году был Голодомор, и мы жили в Коблево и там была … там папе работа, ну, папа там коммунист был, член партии, и то, что ему поручали, то он должен был делать. И …

Забываю, что еще есть. Уж все мозги сколько переработали. Я на работе экономистом работала, экономист была вот. Как Карл Маркс. А потом уже папа ездил туда, куда его посылали партия. Его посылали там в какой-то совхоз поднимать колхоз, поднимать сельское хозяйство. А как его поднимать, когда люди поумирали, кони поздыхали и коровы, а партия требовала отдачи, чтоб было в колхозе все иначе. Обвиняли, шо это троцкизм. Троцкизм тогда было модно. Что это троцкизм. И папу так получилось по срыв в коллективизации его посадили за то, что он сорвав коллективизацию. Он и НЕ разбирался ни в жите, ни в пшенице – партия его послала. Но потом сняли это обвинение. Вот и …

Він в одному селі якомусь був чи він по різних селах?

Шо-шо? 

Він в одному селі десь був чи він по різних селах їздив? А ви жили в Коблево окремо, так?

Не, ми їздили…

З ними?

… я была маленькая и очень болела, и мы все ехали, потому что надо же было и меня получается, мама сама не могла справиться. Мама – простая женщина, с ЭТИХ, с старообрядцев. Вот, а папа – коммунист, член партии и он ехал туда, куда посылала его партия. Отказаться невозможно было. Вернее можно было, но тогда ты был не ты. По то, шо он отказался или там шо то ни сделал очень наказывали. Строгии тогда были до войны такие правила. А не дай бог Если там работе какой-то срыв или это …

План не виконували, да?

Ну да, шото сразу наказывали и сажали в тюрьму, вплоть до тюрьмы. 

А скільки він був в тюрмі, довго? 

Шо-шо?

В тюрмі скільки він був?

Да там и быстро сняли, шо то с полгода, наверно. Вот. 

Це в 34-му?

За срыв. Це 33-й год був. 

33-й? 

О да, 1933-й, 1934-й. По срыв коллективизации. А что там срыв было – люди умирали, кони поздыхали и не было ни жита, а не пшеницы, шо бы эту скотину поддержать и все. То сам коренной одессит, одессит Мишка. Вот папка и в тебя добрались, ты озвучишь.

Скажіть, будь ласка, а ви бачили, бачили людей, які голодали, пухнули з голоду. 

Конечно! Ну вони ж…

Так розкажіть про це. 

Вони ж були рядом. Ще в 1933-му году, когда начался голод, то люди кинулися, доходили до людоедства. Людей ели. это, лиман был, появилася в лимане невиданное, рыбаки даже никогда не видели раньше, рыбка — такая, як тюлька величины, но с шипами. На ней были шипы, как у їжака, вот. Люди ловили хто чим мог цю рыбку, перемалывали на мясорубке и робили котлеты, наїдалися добренько и помирали. Потому шо, там колючок стольки багато було, шо воно розривало кошки, а їсти ж хотелося, голод, вот. И это… и мама… и папу посадили, шо за срыв коллективизации. А не було ж з кого робити коллективизацию, потому шо я ж говорю люди повмирали, а кони поздихали и корови. Вот, и не було чим цю коллективизацию робить. 

А до вас приходили, просили їсти? До вас додому, до хати, де ви жили?

Нет, те, что просили, то они вже дивилися, хто може им помогти. А так бачили, що ми так же голодуємо и не були багаті. Вот, тоже в нас нічого не було. 

А яку траву їли, яку ви траву їли?

А?

Траву яку ви їли? Скажіть. 

Катран їли. Мама мне запрєщала: «Женя, ты не ешь траву». Дети, дети, ну взрослые не так. Була трава така називалася катран, я так думаю, що це турецьке або татарське название. Ще катран він був вродє як полынь, но тільки темного цвета і надо було його, когда зривать обрывать листики, а потом брать грязными ручками качать і приспівувати «Качаю, качаю, у мед умочаю, а із меда то вино, щоб солодше було». І тоді їсти, дуже вкусно. Вот, а потом животы боліли, потом, а про аптеку даже слова такого ніхто не чув, потому шо аптеки не було і шо туди в ту аптеку пхать, то слово даже «аптека» ніхто не знав і не чув. І так ми той катран їли. Ну, і началося людоедство, даже людоедство. І папу за срыв колективізації, шо він сорвав колективізацію, я ж кажу, шо не було не пшениці, не жита, і люди повмирали, і коні поздихали, а папу посадили в тюрьму отвечать. Но він не довго там, його оправдали, потому шо він красный партизан був. 

А що мама ще готувала? 

А?

Що мама готувала під час Голодомору? Що ви ще їли? Батька не приносив ніякої їжи? 

Там якийсь пайок видавали. Видавали кашу, можно було зварить. І каша, вроде чечевиця, я не знаю, якась була така пшеничка, крупа і мама варила кашку. А эти, ой господи, забываю. А так ніякого пайка не давали ніщо там. 

Хліба не було у вас?

Хліба не…

Кашу їли? 

За срыв колективізації, сорвалася колективізація, вот я ж кажу… коні поздихали, люди повмирали, папу посадили за срыв колективізації. 

А ви бачили людей, які померли від голоду, на вулиці може?

А-а, не, помирали то я помню, шо в некоторых були деньги, могли по старому обычаю, вже ж тогда против релігії пішли, против релігії. Это дурман, попи это обман, и в коем случае ими не пользоваться, вот. То у кого ще были денежки, возможножность, то умерших отпевали, пели псал. Я еще приходила домой и рассказывала мамі, шо я бачила, шо в церкві хтось там помер і батюшка співає, люди всі плачуть, а батюшка співає. Це було дуже дивно мені, як це так похороні співать. Вот, ну…

Скажіть, будь ласка, а ви з іншими дітьми гралися? 

З іншими? 

Да, чи ви в хаті сиділи?

Не-е, гралися, гралися діти, есть діти, на вулицю вже надо, вот. Тільки як уже папу за срыв колективізації посадили, мама поїхала, ну так як с Житомиру до Динишей вон поїхала, і мене кинули там, абсолютно нікого нічого, кинули так і все, на вулиці. 

И сказала, шо там соседи были и она меня оставила, попросила цих соседей, у которых тоже дети были поа вона прийде, оце пешком — троллейбусы не ходили, їх не було ще. То вона казала мені: «Женя, если я не не приду — это ж надо пешком, как с Житомира до Донишей пешком, и могла не прийти, ноги опухшие все, — то ты выйди с хаты (оставила у соседей), то ты выйди, потому что они тебя съедят.» Людоедство началося. Ну, то она ушла и я тут же вийшла с хати и под забором стояла и плакала горькими слезами, пока мама не появилася, уже коли вона ходила в район. А папу коли посадили, то вона понесла йому якусь там передачу, хлеба, хлебушка там шо то дали. Вот вона…

А ви кажете в мами ногі пухлі були. 

Та ми всі були пухлі.

Пухлі? Вже від голоду були пухлі? 

Да, вот, и мама просила мене, шо б я не їла траву, шо травилися. Я не слухала, бо їсти хотілося і була така трава, називалася катран, видно турецьке тоже там, ось таке там тузли, катран, видно колись було под егідою этого…

А батько щось розповідав про роботу, що він робив?  

Ніколи не розказував. 

Мовчав? Ніколи не розказував? 

Він не считав нужным, я маленька. 

А мамі?

А мамі він розказував. Там були разговоры, шо там і того посадили, і того посадили. Було таке, що люди лягали спать і ставили там чемоданчик з бельем, там маечки, трусики, мужчины, що арештують. То все время були на готови, потому шо таке було поветрие, шо їх… Ой, все забуваю. 

Так а за що їх садили? За що забирали?

Ось папу за…

Це папу за срив, а інших?

.. за срыв колективізації. А інших я не знала, я маленька, мені ніхто ніщо в цьому не делився. Но тоже вот так вот за, за вредительство. 

А про куркулів тато розказував? 

Не папа, все знали, що там того посадили, той — куркуль, той — куркуль. Вони такі куркулі були — не за що. Хтось мав.. Може це Троцький давав указания, шо нада чем больше садили, тем больше слава тому корреспонденту или вот. 

А батько про Сталіна нічого не розказував? 

Боже упаси, вы шо, боялися же. Було у нас така — ну така, як мій портрет,  только поперек — картина, плакат, и там были все члены правительства, политбюро, вот. И папа каждый день приходил с работы, брал бритавку, подходил к этому, к этой картине, где фотографии, как монтаж, и вырезал. 

Виризав кого не треба. 

Враг народа. Завтра еще один враг и так, пока одни дырки не пооставалися, все были враги. Виризав їх і вибрасивав. Отака дурістика. И где-то как-то передавали по телевизору, что посадили этого… ой, вже забула. Шо посадили, кто-то рапортовал, шо вот они большое дело сделали, обнаружили и раскрыли врагов народа. 

…народа, вот, врагов народа столько-то. Это было очень похвально и чем больше, тем лучше. Вот. 

А тато розказував про оцих селян? Розказував, що там померли чи може казав, що важко?

За шо, як? Не поняла вопрос. 

Мамі розказував про те, що селяни голодують, помирають, отаке? Говорили в хаті? 

Так і що ж, що він говорив. Ми ж і самі бачили, що Голодомор. Помірали так от…

А хто винен в цьому?

Ну, конечно, это тоже было вредительство, потому что не могло быть такого, что голод, шо все вдруг стали помирать. Я считаю, что срыв колективізації кто-то планировал для каких-то целей, но я тогда не углублялась и с папой, он не находил со мной… разговора не заводил. Я не знала чего… Я знала, что голодали. И мама только меня предупреждала: «Не ешь траву». Вот, а так трава была едучая, такая честная, очень вкусная. Надо с удовольствием детям ее рвать. Вона похожа як на полынь, только темная и толстая. Такая ж толстенька, надо было шкурку эту ободрать, а потом грязными лапками качати, пісеньку співати: «Качаю, качаю, у мене дома чаю, а із меду то вино, що б солодше було». 

А коли ви перестали голодувати? Коли в вас з’явилася їжа, стало легше? 

Ох, все, не помню. Оце там ще був рыбачий такий поселок  — Коблево, по-моему — и там появилася вдруг (в таких ситуациях иногда появляется что-то необыкновенное, как бы на выручку или на погибель), появилася рыбка така величену з тюльки, только на ней…

Колючки.

… на ней эта, шелуха. Только не шелуха, а эти, шипы, колючки такие были. И їх перемалывали, они не перемалывалися, и люди наедалися, отакая ж вкуснота — котлеты. С мамой зашли до одних знакомых, когда папу посадили за срыв колективізації, а у них тарелка в шкафу стоит и с котлетами этими, с колючками. Я до обморока: «Боже, котлеты!». А мама меня отворачивает. Я опять на те котлеты. Я не могла выдержать, шо котлеты, как же, а мне не дают покушать. 

Батька випустили з в’язниці, а потім чим він займався? Що він робив?

Потом его… Шо то одно время мы жили в Одесі, він там работал на каком-то заводе. А потом послали в Тилигуло-Березанский район, в село Снигиревка. Снигиревка. Уже тогда немножко начинало развидневаться, уже тогда появился, появилося шото съестное, можно было удержать жизнь, вот. Снигиревка, да. И туда папу послали, оправдали, сняли с него это… 

Обвинение? 

Обвинение. Вот, и мы переехали в другой район. Вот, и папе дали новое назначение, где-то в райкоме партии он работал по-моему уже. 

І він у цьому селі був довго? 

А? 

В цьому селі в Березанському районі, він там довго був? 

Не, не довго, він… Тогда була мода пересылать, вот. Пересылают с одного села в другое, в другое село. Там надо налаживать парт-работу, там требуются преданные коммунисты. 

То він як уповноважений був, да, всюди? Чи його там призначили головою?

Він, ну він работав председателем каким-то шо там. Я вже не помню. 

І ви всюди з ним переїзжали, да?

Ну конечно, шо ж мы хто нас буде кормить и де шо брать. Він главный був.

А в школу ви де пішлі? В перший клас. 

Перший клас не був, була нулевка. Спочатку була нулевка, надо було в нулевку походить. Вот, а после нулевки, год уже после нулевки, тоді вже в перший клас. Уже папу послали, там була тоже на юге реконструкция, называлась, реконструкция. Ну такий, як совхоз. Вот, то там уже была нулевка, а после нулевки був перший, перший клас. Вот, і мені купили обновку, послали в школу, купили обновку — туфли на перепоночке с пуговичкой, беленькие, лосевые. Лосевые, ой, то така була дороговина. Я їх тут же покрасила в зеленый цвет. Вони були із якогось там ценного матеріалу, беленькие такие. А, я пришла в нулевку сначала, я пришла, всі вже, похвасталися, що в мене туфелькі такі біленькі, і вся група почала мені перекрашувати ці туфлі из белого в зеленый, все рвали травку и натирали. Вот, і дуже було красиво. Вот, уже реконструкция ще була. Вот это выдумывали, что такое реконструкция, не знаю чего оно называлось та реконструкция. И с цей, Снигиревки реконструкция папу перебрасывали — тогда говорили «перебросили», вот, «меня перебросили туда-то, его перебросили туда-то». Перебрасывали, а не переводили, ничего, перебрасывали. 

А мама постійно вдома була?

У нас дома не було…

Ну, мається на увазі за вами. 

Ну да, десь там у батюшки, у попов отбирали квартиры. Нашо попам квартиры — забирали их і давали по такись там учреждениям, чи щось такое, вот. А молиться це… Мама верующая была еще с детства, а папа — там совсем другая семья была, интеллигентная одесская. А там були эти, забула… Ну, ты господи. И эти, когда его перебрасывали, то он должен забирать и семью. Ну, не должен, а забирал, кто нас будет с мамой кормить, я маленькая, а мама малограмотная, вот. Но очень мудрая, очень мудрая мамочка у меня була. Вот, и говорила: «Миша, куда ты,» — его направили председателем колхоза какого-то, — «Ты же не отличишь жито от пшеницы, шо ты согласился?» Но надо було, когда партия посылает, надо обязательно. 

А до вас додому приходили якісь з роботи, з батькової роботи люди?

Ні, нащо мені…

Ніхто не приходив?

Не, нікого мені не нужны були. Назначили папу, папа там роботав. Вот, и надо было налаживать сельское хозяйство, а он одессит коренной, из поколения в поколение ему…

А скажіть, будь ласка, де ховали померлих під час Голодомору? І як їх ховали, що ви про це знаєте?

Я точно не помню, ну кладбище було, кладбище. 

А ви не бачили щоб їхала підвода і забирала людей? Ну, щоб хтось…

Ні, такого я не бачила. 

Не бачили? 

Не, такого не бачила, це такого я не бачила. Це вони може потом, воно ж розгоралося все більше, і більше, і більше і давали там на пайок там трошки пшенички или жита, вот. А коровы здихали, лошади… Извозчик работает на лошади, а лошадь-то голодная ну падает и погибает. Я вот сколько лет прошло, а я сейчас вижу эту картинку, шо я шла, а мама ушла к папе что-то, его когда арестовали. Вот, видела и до сих пор эту картинку вижу. Возле забора, возле какого-то дома группа людей, а я біжу искать маму, бо плачу дуже, маленькая ж и голодная. А вижу так, как через улицу, там дальше, лежит лошадь. Лошадь. И вокруг этой лошади ревут люди. Плачут горькими слезами над той коровкой или лошадкой, шо ж уже здихає. Они вже її то за хвоста, то її тянуть, хотят поднять, а она не поднимается уже. Уже все, сдохла, вот. И они же будут отвечать, и его же — я случая я этого не помню, но я уверена, что этого человека посадили, потому что его, под его руководстовм, под его командою була такая армия, как одна конячка и вона здохла. И садили за срыв колективізації. 

А ви знаєте, що таке Закон про п’ять колосків?

Як?

Закон про п’ять колосків знаєте? 

Я чула, но я забула вже, я про ці п’ять колосків…

А на поле люди ходили, там діти може? Ходили, збирали собі там колоски, зернятка, отаке? 

Ну, наверно ж ходили, но я така була мала, шо зі мной старшие, це старшенькі були, то вони між собой там… спілкувалися, а так я не помню. 

А чорна дошка знаєте що таке? 

Кто? 

Чорна дошка. 

Чорна ложка? 

Дошка, дошка, дошка.

А, чорна дошка. Не помню, я не помню. Може вже забула. 

А Торгсіни? 

Кто? 

Торгсіни знаєте що таке? 

Знаю. 

А розкажіть нам. 

Ну як це такий був магазін, що туди здавали що туди здавали у кого был крестик, у кого колечко, вот, то давали там какую-то карточку и можно было поехать в Одессу (это под Одессой мы жили) и там отоварить, получить какую-то крупу. 

… в Торгсін? 

В церкву? 

В Торгсін мама, мама не ходила? 

А вона ж, не було для Торгсіна товару. Там же были какие-то колечки позолоченные, такие дешевые, потому что она из бедной семьи. Папа бил из более такой, там интеллигенция, одесситы, вот, они были более грамотные. А крестьянка была, вот. И уже там вот можно взять… 

Ми подивимося, ми подивимося.

… фотографию посмотреть, вот его папы благородное такое, интеллигентное лицо, а посмотрите на его одежку. Була, були такі темно-синие косоворотки называлось. Косоворотка вона не тут застегивалась, а тут збоку, значит сюда і тут багато гудзиків, и такой картовый костюм, картовый. Він не розглажувався он такий… Открийте, візьміть у руки подивиться. 

Ми візьмемо. А брати і сестри у вас були? Брати і сестри були у вас чи ви одні? 

Була, мама моя була дважды замужем. Первый муж у нее был белый офицер. Он в белой армии служил, ну тогда другого цвета не было. Тихонько. Ой, на чем я сказала? 

Про першого чоловіка маминого, білогвардійця. 

А, він был белогвардеец, других тогда не было, все были белые. А потом появились красные. То, у меня есть сестра — ну, была, она уже умерла — Катя, вот. Так, а он взял ее на свою фамилию, Дубянская. Вот, моя фамилия, папа Дубянский, вот и эту девочку он усыновил. 

А що сталося з цим першим чоловіком? Ну, з білогвардійцем, де він дівся? 

Шо-шо? 

Де дівся цей перший чоловік? 

А, перший чоловік… Він тогда поїхав где-то за границу, белогвардейцы. Он в белой гвардии был, а другой гвардії і не було, ні синій, ні чорной, ні серые в крапочку. 

А батько все життя працював на оцих керівних посадах, да? 

Як-як? 

Батько все життя пропрацював оце по колгоспах, був оцим председателем, так? 

Ну, він все время был на партийной работе, член партии. 

А коли він помер? Батько.

В 1953-м году. То був той год, як Сталин помер. 

А під час війни, він же був на війні, так? 

А, він ще в гражданскую войну получил ранение, был контуженный, и у него была трепанация черепа, у него за ушами такі були дырки там, вот. И у меня есть такая книжечка «Белый офицер», он, папа, считался. 

Так, а під час війни де ви були? В якому місті? 

А, мы когда началась война, то стали тікать хто мог, там, евреи удирали, потом вот эти члены партии, коммунисты. И, это, и мы удрали в глубь страны, називалося. Был документ, шо такой-то такой-то направляется в глубь страны. Глубь — это была, надо было проехать через Дон, Днепр и Волгу. Через три реки мы проезжали, удирали так от немцев, а уже оказалися, уже не далеко от Сталинграда, уже «Камо грядеше», это… Будущий Сталинград. И мы туда приехали, то нас там встретили на ура, население очень с ненавистью относилося к украинцам: «Хохлы проклятые, свою Украину продали, а к нам понаехали.»

Ну, вот мы приехали, а потом пришлось так, шо они понаехали куда-то, потому что немец тогда ж уже вот-вот, пять минут и уже Сталинград должен был немец захватить. И там в этой эвакуации, эвакуации — мы эвакуированные — а попали мы в Донские степи, там где Дон. И там очень суровые люди и они говорили, что Украину продали, а к ним понаехали. Вот, ну и это, там дали нам приют, мы по квартирам нас разбрасывали, куда уже председатель знал, шо там в ту квартиру можно два человека, там — одного , а там — три. Ну и помещалися в одной бабушке три, у нее было три комнаты и нас трое было. Папу уже на фронт не взяли, потому что он глухой и трепанация черепа, шо он никудышный. Так он здоровый был, а ці болячки у него были в голове. 

А скажіть…

Вы меня спрашивайте, потому что я сама могу не…

Так, добре. А скажіть а ви знаєте про буксирну бригаду активістів, що вони робили?

Хто-хто?

Буксирна бригада, знаєте таке?

Яка?

Буксирна. Або активісти, комсомольці. Що вони робили? Під час…

В перший раз чую активная бригада, не знаю. Активисты были, комсомольцы. Папа был член партии и вот… Он ехал по назначению партии, партия посылает, вот, и надо ехать в такое-то село. И он собирался и там уже ехал. Вот, а…

Скажіть, будь ласка, а зброю батько мав при собі? 

Не, вона ему не нужна була, він парт-работник все время був.  Парт-работники я не…

Скажіть, а може батько щось згадував про повстання або про те, що люди там не хочуть йти в колгосп або таке щось було, якісь такі заворушки?

Та йому не було, що рассказывать, мы сами бачили и мама бачила, шо в колхоз люди йдуть і там помирають, потому что не було, шо їсти, не було, шо… И уже, этих, уже попов отстраняли от этих ритуалов и вони нічого вже. А когда хоронили, то там же поп приходив. Я приходила до мами и докладывала, як проходили похорони. То, шо вси плакалі, а батя співав. 

Співав. Скажіть, будь ласка, а ви ким працювали за життя?

Ну тоді я маленька була…

Ні-ні, мається на увазі потім, потім ким ви працювали? 

Ну потом уже була эвакуация, я ще училася там, в этом, в Саратовской области. Я там училася и там окончила девять классов, а потом уже мы, когда пошло освобождение, уже немца гнали, и уже явно было видно, было видно, что будет победа. Вот…

А в Ходор… Ви жили в Ходоркові, так? 

А?

Де ви жили? 

Як була евакуація? 

Ні-ні, потім. Пізніше. 

А, пізніше. 

Так, коли ви воротилися…

Мы вже їхали в Саратовскую область и оттуда уже, когда немца прогнали и мы обнаружили… Мама сильно плакала, шо где Катя, старшая, дочка ее, моя сестра, шо наверно она погибла, ее повесили, потому что там дуже багато знакомых перевешали, вот. И… Ой, шо я хотіла сказати, забуваю…. На чем я остановилась?

Я питала де ви жили із сім’єю, з чоловіком, з дітьми…

А… А, потом, да…

Да.

Це ж ми проїхали через три річки — Днепр, Дон и Волга, и аж за Волгой вже мы оказалися. И когда уже немца прогнали, мы все слушали, дрожали, шо там на Украине. А там в России нас не любили, шо мы Украину продали и к ним понаехали…

Ви розказували…

А там пришлося, шо потом и они свою страну продали…

Пирожки, ви пирожки у кота забирали?

Шо-о?

Пирожки у кота забирали, розкажіть. 

Ну, ми голодні були, у були такі люди, шо нам шото жалели, подмогали, а мы поселилися в одной старушке, и в неї были коты, вот, такие сибирские. И она очень вкусно пекла пирожки. И она как печет пирожки, так она ни разу мне ни одного пирожка не дала, а давала этим котам. Она где-то выходила, я смотрела где она вышла. Я быстро под кровать там, где коты пирожки позаховали свои, забирала у всіх котов и съедала. Вот, це все, було таке… Обворовывала котов. Маркизы, коты назвалися маркизы. Маркизы… Она с ними дружила, с ними спала. И мама моя, Анастасия Дмитриевна, она с котами разговаривает, говорит, «Ешьте, а то вот умру, так Дмитриевна вас всех поразгоняет.» Шо моя мама, они ей так надоели, шо она только поубирает — а уже на таких условиях жили, шо мама должна там убирать, шото воду носить… Вот, а я лазила у котов забирала эти слюнявые пирожки, съедала. Я их прятала на чердаке, а потом уже, когда там бабушка там легла спать, я лазила по лестнице на чердак и там находила ці обгрызанные котячьи пирожки и съедала. Ничего, вот осталася жива. Были…

Добре, дякуємо. 

 … це Коблево чи не Коблево було все таки, якщо батько…

Вы знаете, я дуже рада, шо вы ці сведенья собираете. Не потому, что мне шо прославиться, щоб про мене написали, не, треба, щоб люди знали, наши дети, шо б вы знали, шо такое было и нам пришлось это все перетерпеть. 

Ми ще можно уточнити? Ви пам’ятаєте як називалось село, де ви в 1933-му жили? Там, там де це, де був голод такий…

Тузлы. 

Тузли?

Тузлы. Це видно татарское, Тузлы. Тузлы, потом вот это вот, Терьяковка. Там видно поселение было когда-то этих…

А інші села, де ви ще переїзджали, як називалися? 

Когда вы уйдете, я вспомню. Я ж забуваю. Думаю, все ж надо сказать, не для того, не для мене, шоб там прославитися…

Скажите сину, а син мені позвонить, я запишу, ми домовимся.

Шо-шо?

Скажите сину своєму, Юрі, а він мені подзвонить.

А, ну воно не дуже важно, наверно, шо я його забула. А записати, бачите, шоб ви вот, группа вас записували, записали и люди будуть знати, що був голод, шо було таке стра-страхіття. 

І про цей Голодомор, голод, про цю голодовку не згадував батько? Ви потім в сім’ї не говорили чи говорили? 

Тоді мене ще не було, а батько на маме не женився. А мама моя дважды была замужем, первый муж ее, она как замуж вышла, был белый офицер…

Да-да, ви казали.

А мой был красный, но мы с сестрой мирилися, на все равно было.

Ну, ясно, ясно. Кажу, про голодовку розказували? В 50-х, 60-х роках. Ви згадували про це? Комусь розказували на роботі там? 

Те, шо на работе 50-х годов, то они сами переживали…

Але  між собою не говорилося про це?

Не, щитали, шо так надо…

Може боялися про це говорити? 

Та и боялися тоже. 

Боялися? 

Конечно, боялися. Шо б не болтали лишнего, не болтали лишнего… 

Добре, добре…

И, ну, я знаю, що папа був дуже честный и порядочный коммунист, член партии… 

Ти кажи, Юра!

Альо-альо, про пиріжки вона розповідала?

Да-да, про пиріжки розповідала..

Це Юра, мій син. 

Іще б цікаво було, як вони скот гнали, як їх Росія, козаки зустрічали підступно і вороже. Корову українську вони поставили під мороз, на вулиці, і вона загинула. А вони були в хліві і дуже призирливо відносилися, бо біженці з України. Ну дуже цікаво і потім теж… Він був розумний…

… гимназию. Ага… А мама из крестьян. Малограмотная, но очень много читала. Она такая начитанная была, у нее эти, она ложилася спать, то в неї книжки під подушкою, тут десь у ногах і там десь під кроватью ті, що вона должна ще повторіть, перечитать. Дуже багато читала, дуже… 

Добре-добре, я зараз запитаю.

Политикой увлекалась она. Багато знала и видела. Там с кем-то наши спілкуються, то вона: «Ох, вони будуть нам, попу бить.» Только она пожестче говорила. И так и получалось, как мама сказала, что то не хорошие люди. Ну, Юра много знает, потому что я рассказывала, приходилось в семье. 

Ну вона розповідала про війну..

Ото мой муж там… То папа, а то муж. 

Добре-добре, дякую! Зараз ми ще розпитаємо! 

А, ой, було тяжке время. Ну, когда началась эвакуация, папу, папу моего послали (он в райкоме партии работал), послали вывести ценные документы, вот. Ценные документы. У него был большой такой брезентовый мешок и дали две лошади — Василек и Маргарита, вот. И я забула, що я вчора їла, а шо Василек и Маргарита, то были лошадки, вот. И как мы заехали уже то были Царские степи — это пустыня, трава, выжженная солнцем. И уже немец приближается и надо было ехать через эту пустыню. И там уже, немец уже уже ж за Волгой, он переполз. И я помню тот аэродром, который нас, комсомольцев и, этих, ребят послали в колхоз. А рядом с колхозом был аэродром. На этом наши вот… Немец же [1:44] (німецькою говорить) мчался, а мы в этих… Самолеты такие были с крылышками. Ну, вот, вот… И то, их немец потом забрав и на этих же самолетах на наших, наших бил, вот. И я помню, шо мы вже удирали и немцы захватили наш аэродром и наши самолеты. И уже мы начали тикать, а они нас догоняли и стреляли. А! Как мы могли уехать с условием, что мы в этом, чужой колхоз, чужая страна. Погоней возьмем… Никому не хотелося бросать дом и куда-то гнать скот, а мы уже все равно на колесах. Нам поручали, шо, мы взяли этот скот и гнали. А папа — одессит, он гнал, этих, скотину через реки. А Сталинград уже приближался, вот. И мне это… Так люди жили надеждой, чтоб скорее война кончилась и чтоб все было хорошо, вот. И мне приснился сон, что я где-то в церкви, а я сроду до сих пор в церкви не была и не знала, что это такое, но приснилася церковь, открытые врата и туда заходят, щас… У меня много материала. И туда ворвался какой-то нечистый дух, мужчина такой… И сказали, что он — демон, враг. Вот, и он пролетел мимо меня, а я возле алтаря стою и… А я сроду ще тогда не знала, що таке алтарь, а он во сне мне приснился, вот. Ну вообщем, и он покрутился этот демон, и повернулся и вылетел в эти врата. Я там на работе, и там где-то рассказывала и все пошли рассказывать — вот там девочка есть одна, вот ей приснился, они все были рады, шо ото враг был и его нету. Вот, и это…

І ви скот гнали, гнали дальше?

Ну, гнали, гнали скот. Нам дали место, не хотели их бросать и там их дом и все, а мы все равно уже вырвалися. То мы гнали этот скот через три речки. Гнали.

І до кінця донали? 

Догнали, догнали. І далі солдатам. 

Мы.. Як ви сказали?

Отдали солдатам чи кому ви передали тий… 

Кому передали скот?

А, да! И шло войско…

… наши вже тогда… Вот должен начаться Сталинград, вот. И столкнулися тоже с отступающие наши солдатыЮальчишки. Жара неймоверная и эти мальчики идут. Вот, а нам поручили гнать этот скот. И вдруг мы столкнулися с этими людьми, которые гнали скот… Нет, выгнали скот, господи, я уже волнуюся, знаю, що вы спишите…

Вы вже втомилися.

И вот…

Ви начальнику віддалі ций скот?

А?

Кому ви отдали ций скот? Начальнику..

А, уже обогнали мы Царские степи, мы догнали этих…

Баранов.

Нет, догнали войско наше, которое шло уже на Сталинград. И они сами были все голодные,  и не воды — пустыня то, Царские степи то, пустыня, вот. И солдаты папу за то, что он им отдал, доверил, он не имел права все, шо там [1:45] (не чути слова). И он это, так эти солдаты, он пришел, где-то часть далеко стояла, мы ждем его, нету, то ж начали волноваться. Он приходит, мама говорит: «Шо ты так долго? Мы вже волновалися.» «Я думал, что они меня убьют.» «За что?! Ты ж им мяса столько дал, они голодные шли.» Вот за это мясо, что он им кушать дал, они голодные шли, и они его бросать вверх. Он боялся, что они его не подхватят и он упадет, а он был полный такой и шо он о землю вдариться и разобьется. 

Скажіть, будь ласка, а ви оце пережили голод, ви самі голодвали, да? А після 1933-го, ну, яке ваше ставлення до їжі? Як вам, ну, як на вас відобразився цей голод? Ви боялися, що він зможе повторитися, що він ще зможе, ще далі будете…

Нет, повторения я вже не мыслила, я вже не мыслила.

Не боялися, що це може?

Не боялася, бо я була вже настолько уверена, что все будет хорошо и наконец-то мы будем жить нормально. 

А після війни, в 1946-му, 1947-му роках не голодали?

Тоже був голод, но тут я…

Ви заболіли брюшним тіфом, були в лікарні.

Що? 

Ви заболіли брюшним тіфом, ліжали в лікарні, голодали ж ви, що ж не голодали, в 1947-му році. 

Як?

ви були в больниці. 

А, а. Це ж, эвакуация, особо ж то як, это страшное дело, это столько людей ехало и у кого были лошади, у кого нет… Машин тогда не было и фотоаппаратов тоже не было, ничего не разрешалося, все поотбирали. И потом… Как же ж, хотела сказать…

Ви захворіли і вас поклали у госпіталь.

А, и спали, з нас кой-хто спав на вулиці, а там в полі, на кургані, між бур’янами, вот. Или где-то кинута копиця сена и туда заривалися, а там уже ж спало столько людей и там воно завшивленное было и я видно заразилася и мне брюшной тиф я подхватила. Ще брюшным тифом там уже в этом… В Саратовской области, в Саратовской области мы оказалися. И меня положили в госпиталь вместе с солдатиками. Солдатики там… А больницы закрыли, больници были закрыты все, потому, что организовали госпитали и шоб туда эти все бинты, вата, все было под учетом… 

Вот, и это…

Так а голод був? Голод був  після війни? Голодували люди?

Так, так, вона говорила, голодували…

Голод був, да. У вас же ж…

Ви ще розказували, що мама с папою прийшли до вас у больницю і не було ж нічого принести вам. 

Ну да, тут же ж тоже, це в Житомире… И сестра була в тут, в Житомире. Ой, я забула, хотіла интересное что-то рассказать. 

Перепочиньте трошки.

Трошки вона вже втомилася.

 

 

1. Дата запису: 1 вересня 2020 року;

2. Місце запису: село Оленівка Балтського району Одеської області;

3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;

4. Респондент: Щур Февронія Іванівна, 6 липня 1923 р.н., народилася в селі Оленівка Балтського району Одеської області;

5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Оленівка Балтського району Одеської області.

 (При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Курсивом – онучка Раїса, далі Р.

Підкресленням – Юлія Коцур, далі Ю. К.

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Февруня, Февруня. Скажи Рая…

 Прізвище ім`я по батькові

Щур Февруня Івановна.

А якого року народження?

24-го.

Р. 23-го.

23-го.

А місяць і число?

Число не знаю, а в іюля місяці, 3 чи 4.

Ю. К. 3 липня підказує дочка. Внука? Ага, внучка підказує що третього липня.

А скажіть, будь ласка, Ви народилися у цього селі Оленівка і все життя тут прожили?

Да, да.

А може розказати, будь ласка, про свою родину. Про братів, батьків, сестер.

Вони обоє повмирали, і брат помер. Три сестри лишилося. Ті сестри вже повмирали, а я іще живу.

Ю. К. А коли вони померли?

Я не знаю в якому году, не помню. Ну не дуже давно вмерли.

Ю. К. А батьки коли померли?

А батьки в голодовку обоє. Почті разом вмерли – їдно одного дня, а друге другого дня. Під’їхала якась підвода викинули на віз та й завезли на цвинтар, закопали в яму та й всьо. Це я тільки помню, шо тата і маму викидали на віз якісь чоловіки.

А Ви знаєте, де саме поховані батьки?

Не знаю.

А як звали маму і тата?

Маму – Явдоха, а тато – Іван.

А як прізвище мами?

Якимова.

А по батькові?

А по батькові не знаю.

А якого року народження вона була?

Не знаю.

А фамілія тата?

Фамілія тата Щур.

Іван. Щур Іван. А якого року народження він не знаєте?

Не знаю. Не знаю.

А більше ніхто не помер в голодовку у сім`ї?

Брат помер. Якось три сестри лишилося. І як ми не повмирали я не знаю.

А як брата було звати?

Настась. Настась.

Якого року народження був брат?

Я не знаю. Знаю шо він найстарший був.

А пам’ятаєте чи приходили до Вас до будинку якісь люди, чи були обшуки?

Приходили, гляділи скрізь. По всіх куточках із такими палицями, і штурхали у землю чи немає нічого закопаного забрати. Геть всьо чисто забирали. Мама сховала горнятко квасолі у піч. Знаєте, яка піч? І ту забрали. Мама так плакала… забрали та й всьо. Де вони подівали не знаю.

А Ви в цій хаті жили чи не тут?

В цім селі жила, но не тут.

А було у батьків господарство, корова, кінь?

Корова у тата була, і коні у тата були, і свині помню шо були, гуси були. А в мене як я вже жила, то тоже корова була, поросятко яке було коло хати, а більше нічого не було.

А в батьків тоді в 33-му забрали корову, коня?

Усьо позабрали. Усьо… як під постілю гляділи, то як вони козу не заберуть, чи коня того. Забрали всьо.

І це все забрали до колгоспу?

Да.

А батьки до колгоспу не пішли?

Не знаю, не знаю.

А багато людей у селі померло?

Ооооо, багато, багато. А хто ше не вмер, то заставляли так пухших на роботу ходити. А вони ж то не могли, а їх пухших заставляли робити.

А ті кого заставляли робити, хто пішов до колгоспі їм там їсти щось давали?

Навєрно давали я не знаю.

 А ці люди, які приходили робити обшуки це були свої люди з села?

Свої. Свої люди сільські.

А не знаєте як їх було звати?

Нє, нє не знаю.

А ходили на поле збирати колоски? Дозволялося?

Хто?

Колоски Ви ходили збирати?

Я вже не помню. Навєрно ходила коли не здохла.

А пам’ятаєте шо тоді їли? Як Ви врятувалися від голоду?

Всілякі бур’яни їли. Всілякі бур’яни. І кріп, і… усьо їли, де які бур’яни були. Лист із вишні їли, усьо. Як врятувалися я не знаю. Усьо їли, кадиш їли, ну усьо, усьо їли. Я помню шо я з мамою клала на котуню тако казан шоб бур’ян їсти варити… та не могли підняти. Ні я, ні мама не могли підняти. Так мама  вмерла.

А не пам’ятаєте коли мама з тато вмерли? В 32-му, чи в 33-му?

В голодовку, а не пам’ятаю в якім году.

А були у Вас дідусь, бабуся?

Не помню цего.

А не виганяли вас з вашої хати, де ви жили?

Виганли. Вигнали геть.

А хто вигнав?

Із сельсовєта якісь, а я знаю, хто там… не знаю.

Але коли батько померли, то ви ще жили в своїй хаті?

Нє, нє. Як вигнали, то як же жили… тако, то десь там, то там.

Ні, ні, я маю на увазі, коли Ваші батьки ще були живі, коли не померли, то ви ще жили у своїй хаті, чи уже не жили?

Уже не жили. Вигнали геть уже не жили.

А можливо Ви десь у родичів жили?

Якісь люди мали хату та прийняли нас… нічо не було тако голо хата… так ми й сиділи. Ні краваті не було ніякої, ні постелі, нічого… так ми й сиділи. І тато, і мама, і брат вмерли, а ми тако сиділи. Як ми лишилися у трьох? Я і ше дві сестри…

А як звали сестер? І вони було молодші чи старші?

Нііі, старші. Василина їдна це сама старша, а середуща Марфа, а я сама менша була. Акацію їли та рвали вона цвила, і листя їли, і цвіт, шо попало їли. А як лишилися живі я не знаю.

А якого року народження була старша сестра Василина?

Я не знаю.

А Марфа?

Не знаю. Знаю шо вони були старші, а якого году, то я не знаю.

А скажіть, будь ласка, Ви кажете, що вас поселили у хату, то це в цю хату ви перейшли?

Да, да.

Але не пам’ятаєте, який це був рік? Це вже було в Голодомор чи вже після?

Нє, нє. Він умер в 47-му году (чоловік свідка), тоді тоже була голодовка. То він тоді вмер.

А я к звали Вашого чоловіка?

Юра.

 А він розповідав його родина голодувала?

Голодувала, голодувала.

А в них ніхто не помер з голоду?

Ніхто. В них дітей не було, лиш їх двоє.

А він був тоже з цього села?

Да.

А Ви знаєте, що таке «Торгсин»?

Шо?

«Торгсин»? можливо були такі магазини, де люди, котрі мали золото чи срібло могли  обміняти його на хліб?

Я не знаю. Я не знаю.

А чи були люди в селі, які не голодували?

Не знаю.

А можливо когось десь висилали до Сибіру або хтось десь тікав?

Висилали до Сибіру багато людей, багато. Куди висиляли, виганяли з хатів тоже, а не знаю, де вони.

А коли виганяли людей із хатів в тих хатах хтось жив після них?

Сиділи, купляли… торги ж були і продавали, і одежу з них продавали. І хати купляли, і всьо купляли.

Ці торги вони десь на вулиці були, правильно?

Наверно, наверно.

А можливо Ви чули у селі про випадки людоїдства? Чи не їли людей, чи дітей?

Не чула, не чула, не знаю. Знаю, шо в одних людей була дівчина така я дівчинка, а де вона ділася, то не знаю. Чи вони її з’їли, чи де вони її діли, то я не знаю.

А були у Вас по сусідстві дівчата, хлопці з якими Ви гралися?

Були, але  вже не помню.

А є у Вас в селі якась водойма?

Є.

 А чи не ходили в 32-33-му ловити риби?

Я не знаю.

А як Ви думаєте для чого зробили голодовку, для чого в людей забирали їжу?

Я не знаю. Хтів навєрно Сталін колгоспи зробити.

Але урожай тоді був? на полях була пшениця?

Була.

А можливо Ви бачили, щоб цю пшеницю кудись вивозили?

Не знаю. Не знаю. Я мала ще була, бігала гралася, не понімала ше та й не знаю.

А можливо знаєте, що таке «червона мітла»?

Я не знаю, я не чула такого.

А люди, які приходили і забирали все, що були з ними після Голодомору? Вони не тікали з села?

Які ікали самі, а які такі жили в селі.

І з цими людьми потім спілкувалися?

Я не знаю.

А людей, які помирали, куди їм вивозили?

Вивозили на цвинтар, закопували та й всьо. Там, там, де могли, а такої братської могили не було. Аж потім як була война, то зробили братську могили, повбивала багато у нас.

А можливо в селі є хрест пам’яті присвячений людям, котрі помели в роки Голодомору?

Є.

Це на цвинтарі?

Да.

Але саме на тому місці закопували людей в роки Голодомору? Чи його просто поставили?

Просто поставили та й всьо.

Р. Бабушка, а за Настася, він же робив в агробазі, хліб приносив.

Розкажіть про свого брата.

Да шо я вам розкажу. Умер та й всьо?

Р. Робив він де?

Де він працював?

А тоді ж колхоза не було та й він вдома був.

Р. Агробаза де тоді була на Борщах?

А де була агробаза на Борщах?

Десь на Борщах була я знаю… там він і вмер. Брат там вмер на роботі. А сестри тут були зо мною, не покидали мене, а шо мені давали їсти, які ми бур’яни їли, то я не… ми щавель їли, всілякі бур’яни, всілякі.

Р. Бабушка, а розкажіть, як Ви ходили на наряд стояли маленькою.

Р. Це вона маленької ходила попід двері, а її питали, «шо ти ту стоїш?», а вона «їсти хочу», а їм казали «йди в кладову тобі дадуть»

А розкажіть, будь ласка, про наряд в голодовку, Ви стояли?

Як?

Р. Під дверми.

В голодовку під дверми Ви стояли? Просили їсти?

Ну тако до людей ходила їсти просила, но хто ж мені дасть як ні в кого не було. Давали там коли кусочок бурка та й всьо, як мали. А так буряк гризла.

Р. Бабушка, а Ви нам розказували як були маленькою, то ходили на наряд у колхоз, ну і зерна…хто казав предсєдатєль «дай їй». Ви навіть не могли донести додому, хто Вам ніс? А таки вали якийсь куліш чи заірку варити. Це бабушка часто розказувала. Вона забула, шо ходила маленькою, ті сестри старші були та й вони вже великі, а вона сама менша і маленька, і її посилали.

І її давали це зерно?

Р. Да, давали і вона ше нести не могла її підносили там, чи приносили. Сестри навєрно виходили там та й забирали. Отак і вижили.

Але сестри ніде не працювали?

Р. Василина. Бабушка, а Василина в голодовку ніде не працювала?

Бабушка, а Ваші сестри в голодовку ніде не працювали?

Працювали то в того чоловіка, то в того чоловіка. Шось там трошки давала та й так ми їли. Та й всьо.

Це в голодовку було?

В голодовку. А після голодовки вже в колгоспі сестри працювали. Та працювала, а та ше мала була, а потом і та працювала, а я вже…

Р. Вона діти бавила в людей.

Тоже в голодовку?

Р. Ну да.

А дітей Ви бавили в голодовку?

Не бачила, не бавила. Як  і сама не могла ходити. Я не знаю як я вижила, я не знаю. І вмирала все, але якось вижила. Сестри шось приносили та й давали їсти та і вижила коло них. Вони вже повмирали, а я ше живу.

А не пухли Ви? Пухлими не були?

Була. Була.

А можливо ходили по людях шось просили у них?

Просила, але хто ж мені шо дасть… давали шось трошки, але…так і вижила помаленьку. Двоюрідної сестри город був, вона не шарувала його та й був дуже кріп. Та я дуже той кріп їли, чи  на тому кропові вижила, чи шо… шо я так їла бадилля, листя, всьо так їла і так  вижала. В тої сестри дітей не було вона ходила десь на роботу, а я піду сама на город та й так на городі сама їла та й всьо.

А як сестру ту було звати?

Гафуня, Гафуня. Афія. Наверно Афія, а казали Гафуня.

А фамілія її, яка була?

Я не знаю, бо вона була віддана та я не знаю.

А зараз кріп їсте, любите?

Їм на шо ж. Зара вже Слава Богу за хліб є хороший, я як жила, то не бачила такого хліба як тепер. Тепер дуже хороши хліб. А то був пшениця разовою змеляна тамо таки їли. А зараз вже білий хліб гарний.

А знаєте шо таке жорна?

Ооо, знаю, знаю. Жорнувала і пшеницю, і кукурудзу жорнувала, жорнувала і так їла.

Жорнували це в голодовку?

Нє. В голодовку не жорнувала , а вже після голодовки було. А  голодовку я не знаю шо було, не знаю. Шо в кого було я не знаю, бо в нас не було нічого. Гола тако хата була і ми там сиділи, і сестри шось приносили, бо ходили на роботу, а я була сама в хаті. Я дуже голодовку пережила дуже, і їдну, і ше другу…і ше живу, і чо мене не забере чи чорт, чи Господь, то я не знаю, шо я кому винна…

Треба шоб Ви ше жили.

Стільки це жити Господе мій, 97-ий год, ну мені дуже тяжко. Десь слаба була не можу ходити, не можу говорити, не чую.

А скажіть, будь ласка, брат як ходив на агробазу, то приносив вам шось звідти?

Я не знаю. Він скоро помер. Він в  голодовку так і помер скоро. А сестри відки приносила…та шось приносила так і жили.

І виходить, що уже після голодовки 33-го ви так разом і жили?

Все время усі три жили. Ну я вже не знаю коли вони повмирали, годів десять тому назад чи більше. Но вже давненько повмирали, а я ше живу.

А після голодовки уже десь в 50-тих, 60-тих можна було говорити про те що був Голодомор у 32-33-му роках?

Ну а шо ж говорили люди, говорили.

Дозволялося тоді говорити, да? А ви між собою із сестрами часто згадували той період, як вам часто доводилися?

Часто, часто згадували. Все время. Це ж так тяжко жити, ввійти  таку путу хату, шо це шутки. Хай Бог милує.

Бабушка, а скажіть, будь ласка, чи були в селі якісь повстання, люди намагалися якось захищатися від тих, хто приходив до них забирати продукти?

Наверно.  Я не знаю. Я знаю шо в нас гляділи, де шо було забрали і пішли, і не раз приходили, а скілька раз приходили гляділи. Та й шо… позабирали всьо та й нема.

Дякуємо вам дужи. Вибачте, що потурбували, але Ви нам допомогли.  

 

1. Дата запису: 3 вересня 2020 року;

2. Місце запису: село Осички Савранського району Одеської області;

3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;

4. Респондент: Ткаченко Марія Антонівна, 6 липня 1924 р.н., народилася в селі Осички Савранського району Одеської області;

5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Осички Савранського району Одеської області.

(При розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь лака, як Вас звати? 

Ткаченко Марія Антонова.

 Коли Ви народились? Місяць і число.

6 липня 24-го году.

А де Ви народилися? В якому селі?

Одзь через дорогу. Через дорого хата завалилися, в тій хаті я народилася. З воріт в ворота. Це там я народилася, тут я построїлася.

А Ви пам`яєтате Голодомор 32-33-го року?

Кого 33-го?

Голодомор 32-33-року, голодовку пам’ятаєте?

А шо ж. Мені було вісім год та я не знаю голоду? Не було нічого їсти. Люди бурани їли. Люди людей їли, але це вже не скрізь було. Люди бурани їли, які бачили, варили і їли. І дуже багато людей тоді виздихала, закопували без дубовини без нічого. Так принесуть на ряднинці та трави кинуть у яму, а ряднинкою пристелять, засипали. А в нас було трохи кукурудзи та мама в силі була. Наносилась мама тих мерців на драбині носили, занесуть, прикриють ряднинкою, тоді земльою. Я знаю добре той голод. Дуже багато людей… тоді ну тоді багато людей, а тепер ше більше. Вже тепер людей совсім мало тут лишилось. Тоді ше полишалось, то молоді, то десь повтікали, а теперішки ці люди…виздихали всі. І молоді, скілько молодих вже пропало Боже мій. Скілько хатів порожних, тоді в Голодомор н було стількох хатів порожніх як тепер. Теперечки по три, по штири хати порожних підряд.

А шо ви їли в голодовку?

Куліш, де там трошки якої крупи, то мама зварить бурячиня і тої крупи, зварить та й їли. У кого була скотина, корова, тому легше було, хто за дужчий був. а в кого не було, то це така їжа була – куліш, ну там подереш тої кукурудзи, то мама який млинець спиче кукурудзяний. Кроме кукурудзяного ніякого не зліпит. А в 47-му знов був голод. Вже менше людей здохло, но тоже був голод.

А Вас в 32-33-му розкуркулювали?

Нас так було шо розкуркулювати… в нас нічого не було. Тоді як вже колгосп, то тато загнав коні. Були здорові коні, а мама дуже просила не купляй коні, купи до хати хоч яку посуду чи шо, а тато взяв та й коні купив.

Ті коні були… я як бачу, як тато вів їх на долину і мені було чотири годи з половиною, і мене за руку вів. І вів на долину ті коні і дуже плакав, а я не знала чо він плаче. А ті коні записали  та й треба їх у колгосп здати. І ін. їх здав у колгосп. У хаті геть і ряднин не було., а ті два коні здав у колгосп. А так віз поломаний був, не було шо забирати, то не взяли воза. А плуг був на всю сім`ю – на діда, на тата, на брата, на сестрів. Та й їдним плугом пользувалися. Оце такі діла я знаю. Нарозказувалася я його як вже підросла.

А у Вас в родині, хтось від голоду помер?

У нашій сім`ї ніхто не помер, і в дєдушковій родині, а по сусідстві вмирали. А в нашій родині ніхто не помер з голоду. Тими буранами так якось… ну всі на ногах були, йшли в поле. У полі куліш тоді варили. Вже як колгосп, та й буряк сіяли, а на буряках куліш варили та давали черпак кулішу. То в нашій сім`ї ніхто не пропав з голоду.  А по сусідстві, туто через дві хати шось п`ять душ в їдній хаті. А сюди через три хати було шість душ – їдна душа лишилася, а в нас не пропав ніхто.

А пам’ятаєте як було звати тих, що померли по сусідстві?

Тутого Анакійчук Танасій, його син Василь, Міша. А ті Ганчарук Тома, а баба Докія, а дочка Матрона, а син Василь і Іван. А туди далі діти малі вмирали туди в людей, такі з садіка несе їх та й покине, та й біжить додому. Помирали діти, а після войни в неї вже родились діти та й вона мала дітей, а ті повмирали в голодовку.

А пам’ятаєте, хто тоді був головою колгоспу?

У самий перед був Сава Кропив`янський. Він осичанський, він та жив недалеко школи. Сава Кропив`янський був. А тато мій різав пилкою подожньою, тато в колгоспі робив він тата поважав, бо тато у ямі стояв, а дядько на верху та й різали. Там на горі школа, то це всю ту школу тато нарізав. І балки, і крокви, і на пол, і на вікна, і на всьо, то тато з братом нарізали і построїли ту школу. А вчилися діти… я вчилася у людській хаті в їдній, а тоді два годи в другій, а тоді у третій год, а тоді аж у п’ятий клас пішла у ту школу, де то тато там різав.

А коли батько пішов до колгоспу, то у голодовку йому їсти там щось давали? Він щось приносив вам додому?

Нічого не давали. Тоді не давали. Як уже трохи далі аж, як уже началися жнива, то давали потрошку крупи якої або шо. А тоді зразу нічого не давала, бо не було шо давати там. Там нічого не було.

А чого була голодовка? Хто її зробив і для чого?

А я не знаю, хто його зробив… це неврожай чи хто його зробив я не знаю. Не було, не вродило нічого й був голод. А колгосп тоді в 33-му лиш сокрупнявся от, то ше не було. А після вже давали трохи допомогу… після вже давали, то муку трошки випише, то то, то то, як уже вродило у колгоспі та й трохи вже давали.

У вас були брати, сестри? Як їх було звати?

У мене була одна їдінствіна сестра з 27-го году. Родилася 21-го дікабря 27-го году. Їдна сестра у мене була і вмерла вона осьо в п’ятнадцятому году. В неї є ше одна дочка, їдна вмерла так я к і мій син вмер. 

А в 32-33 Ви ходили на поле збирати колоски? Дозволялося?

Не дозволялося. Не дозволялося колосків збирати. Нільзя було збирати і там пропадало на полі, а збирати нільзя.

Коли помирали люди в голодовку хати були пусті. Хто там школу робив, хто вчився, а що було з рештою хатів, які були пусті?

Ну були пусті хати, бо вони повмирали і вже до тих хаті нікого не було. А тоді та повалилася, а ту хтось взяв, а ту якогось такого… ну не дуже такий в мене ше опит там дев’ятий год було.

А ходили по хатах якісь люди? Активісти були?

Ходили, ходи, забирали, де кварта чогось – забирали. А мама взяла трошки пшениці було, вона в мішкові розтелила та й взяла сміття написала на мішок та й палит, а той активіст взяв за ріжок підняв «а це шо?», а мама як вскочила до нього, а я сидю на лавці та й каже «шо й це забереш?», а там може й з пів відра, може відро пшениці – забирали. Таке горнятко фасолі найдуть і забирають.

А в батька була земля?

Панська?

 У Вашого батька була земля?

У тато мого не було, а в дєдушки було. І вже як мій тато оженився, то дєдушка свої землі йому шматок дав. Свої шматок уділив. А оцю усадьбу, шо мій тато построїв, то цю усадьбу тато купив у другого хазяїна. Він мав дві усадьби да одну подав, бо знав, шо заберуть у нього. Та й дєдушка, татів тато купив цю усадьбу та й тато построїв хату. Тут був город 8-м сотих так як і є, а поля трошки дав дєдушка. Недалеко туто вулиця є на поле і протів тої вулиці мама казала «оце туто наше поле було дєдушка Микита дав». А мамин дєдушка поля не дав, бо в нього дуже трошки було.

А в голодовку в тата цю землю не забрали до колгоспу?  

Забирали шо бачили, забирали.. прийдуть і одежу забирали. За налог не могли розщитатися. Знаю пришли взяли тату жикетку, мамину кофточку і спідницю та й понесли… так воно і пропало – забрали. А теля були взяли, не міг тато розщитатися та й прийшли взяли за налог теля та й тато… ми дуже плакали за тим тельом, а тато пішов десь найшов в людей гроші – заніс та й привів теля додому. Оце шо я знаю та й кажу.

Дєдушку татиного, який мав більше землі – розкуркулювали?

Він сам…забрали тут землю, а він сам завів туди коні, а хто воли, а хто коні… так розкуркулювати, шо там їдно дрантя і дітей купа. А так не приходили його розкуркулювати, бо там не було шо брати. А землю забрали в колгосп, і воли, і коні забрали. Тато який молодий був і то коні відвів в колгосп.

А у Вас в батьків золота срібла не було? Нічого не обмінювали на їжу ніде?

Нічого не було за шо ми заміняєм. Тоді аж вже як була война, так тоді тато десь ходив аж в Херсон пішки та й носив, якісь хустинки ті шо в мами були та й заміняв якоїсь крупи.

А жорна у Вас були в батька? Знаєте шо таке жорна?

Нє, а шо це? Скажи.

Млинок такий.

Не було в нас.

Зерно ним мололи.

Мололи… таке було їдна долбня набита та й друга долбня набита ним мололи крутили та й їли. Люди були вже пошті в каждій хаті, то якісь із дроту пороблені та й мололи крупу. Ручка й тако крутили, кошик такий, а то були просто долбні і чавун туди набитий, а зверха друга долбня, а вверхній такого, а тут сипить крупа… та й мололи муку, кукурудзу, ячмінь мололи. З ячменю чорний хліб був, якийсь аж сивий. Мама спекла кукурудзяне і з ячменю вже тоді як дали.

А жолуді не мололи?

Жолуді? Мололи, мололи.

А каштани мололи і шо з ними робили?

Каштани? Я за каштани не помню, а жолуді, то варили. А жолуді, то я знаю шо йшли в ліс і збирали, а шо з них робили, чи з них шо варили, чи з них шо пекли. Люди приносили, а ми їх не приносили.

А в голодовку люди допомагали один одному вижити?

Чим? Така жменька та й чим ти там поможеш. Ну тато в 33-му году… аж там коло церкви татин родич дуже плакав, шо нема шо їсти дітям зварити, а тато каже «прийди я тобі дам кукурудзи до нового врожаю». У нас в 33-му трошки було кукурудзи, і тато йому дав трошки кукурудзи до нового врожаю цьому родичеві. А так чим ділитися як нема чим. Буран і то на росхват був. Лобідку їли. Після уже люди зажили, то й казали шо уже свиням  нільзя давати. А скілько ми її переїли то лобідки.

А де батько ховав ту кукурудзу, що її не забрали?

А де ти не хочеш було, і на печі під булками було, і під головами у вузличку де-небудь сховаєш. А то якась ліжанка була, а тут перебито, тут дірка застеляно… і там трошк збереглося. Люди закопували у кого було більше хліба, а там де було три чи штири відрі тої кукурудзи, то шо там закопувати. Закопаєш та й, а скопували… прийшли таку яму на подвір’ї викопали. А мама каже «копай, лиш копай до глібіни, якшо ти нічого тут не копаєш я тебе турну туди і за голову» і він взяв, і покинув копати. Там не було нічого, а йому показалося шо там є. А повалят у хаті як увійдуть шукати. Шчупом якимось як покобають стіни тако в кутках у землю туди, ходять стукають скрізь. Шоб ніхто добрий не дочекав, а тепер дочекала мені наче тепер ше гірше… шоб я світ бачила, мені луче було не їсти, чм світа не бачити. Я дивлюсь як через великий туман. Привезіт мені якого дохтора, шоб якихось капельки мені прислав, шоб мені чимось гочечки закапав, нема чим полічитися. А я ж і слаба була і лічилася й вилічувалася, і боткіна була, і воспалєнія, і нарив у вусі, і вилічували і досіхпор дожити. А тепер так тяжко мучитися…

Як би я хтіла вас бачити всіх, а шо я бачу – туман бачу.

Бабушка, а скажіть, що то був за чоловік, який копав яму на подвір’ї?

А його вже нема. Ткачук Іван Григорович він жив за цвинтарем. А другий проти цвинтаря – Курочка Павло. А ше їден жив аж коло бані то на того казали Бронь, а я не знаю як його фамілія. І вони копали ті ями, ооо а протів сельсовєта був якийсь Іван був цилюрник. Мама пішла у Саврань понесла на плечах бульбу продавати, а він прийшов з цею бригадою, а ми не відчиняли, а він підважив і ввійшов до хати та й покопав стіни. А мама йшла з Саврані, а там був Кропивка Петро та й каже «йди скоро там дітей перелякав». Мама прийшла сварилася дуже на подвір’ї. А він валиш, шукав. Шо там шукати як не було шо ховати. Якби було шо ховати… Хустини, забирали шо бачили. А мама взяли три хустини зімнула, обернула тряпкою… зав’язала трапкою зробила ляльку і дала мені, а я носила ту ляльку, носю… і вони в мене чогось не взяли тої ганчірки. Воно ж ганчіркою обв’язане. Хай Бог милує яке було. А тепер випали всі люди на цвинтар та й усі люди на цвинтарі, а хати порожні по три штири хати порожних підряд.

Чого був Голодомор?

Ну Голодомор та й Голодомор. Голодомору у 32-му ше не так, а в 33-му, а в 47-му знов повторилося. Ну в 47-му в на вже корова була та  ми вже йшли в поле, брали молока варили куліш. Та й ми тим молоко приливали та й їли вже в полі. Варили рано та ввечері – давали черпак кулішу у 47-му…

 

1. Дата запису: 17 серпня 2020 року;
2. Місце запису: село Меделівка Радомишльського району Житомирської області;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Оксьоненко Павло Михайлович, 27 лютого 1928 р.н., народився в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області.
5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Представтесь, будь-ласка, як вас звати?

Оксьоненко Павло Михайлович

Скажіть, будь-ласка, коли ви народилися?

Народився я… 27-го, то …я поправку: я народився 27-го, но по документах я пишусь сімнадцятого лютого, а по закону – 27-го лютого. Цього, моя хата згоріла, паспорт, метрики – всьо згоріло. І в архіві не написали 27-го, да 17, там де то затерлось воно. Ну я зараз 17-го лютого.

Рік?

Двадцять восьмого року.

А скажіть, будь ласка, а де ви народилися, в якому селі?

Село Меделівка.

І тут і проживали все життя, да?

Як?

Все життя тут проживали?

Як я прожив?

Все життя тут жили в селі?

Да-да-да

А пам’ятаєте про голод 32-33-го…

Про голод…Канєшно пам’ятаю.

А розкажіть, що ви пам’ятаєте?

Ще пам’ятаю добре…баба, ну мені яка-то родичка була, в її була корова. Де я ходив, ну це було навєрно 32-й год. По молоко до тієї баби ходив. Ну баба вмерла, корова продала в время голодовку – вже більш не ходив туда. А насчот себе: моя сестра, вона чотирнацатого року, поєхала в Полтаву. Чого поїхала в Полтаву: вербувались туда. У Полтаві люди всі померли: де вмер, там он і лежав коло хати. Вони поїхали, оце каже: вам отета, шоб жить і робить. То це поприбірали тих мертвеців, позакопували там. Потом начала сестра там і жить, і осталась. Ну, кончилась голодовка ця – вона вернулась назад, до нас. Це про її, про сестру.

Брати були й: один двадцять другого, другий – двадцять четвертого. От… Ну я про трошки про них розкажу. Це йде двадцять четвертого року, у сорок первому році забрали його в ФЗО. Прямо забрали. Вербували, але добровольно, але міліція не сходила. І завезли його аж у Донбас: там він побув десь може місяця два, а зразу ж війна началась. І пошов на фронт. Воював всьо время, з сорок первого року по сорок п’ятий. І в сорок п’ятому… в сорок восьмому році, той, в п’ятому році. То я хотів сказать в восьмому – восьмого травня погіб, утопився в Дунаї. Їхали на лодкє, лодка така резінова, Пантон називається. От, і втопився. Чого втопився? Німці восьмого мая ще стріляли із-за угла. От, ще таке було. Война-то кончилась восьмого, але война ішла. Другий брат, двадцять другого года, в сорок третєм пошов, бо вже його не забрали на фронт, бо вже німці…поступілі. Ну, хвалить Бога, там його ранило, але прийшов. Він умер у сєм… я вже кончаю я знаю, що ви хочете сказать. Він вмер у дев’яносто третьому році. Ну, за братів я сказав. За себе. За себе знаю – люпин їв. Ви знаєте, еее назву пшеницю знаєте, жита і так дальше. А люпин – це те шо зараз худобі дають, так же? Ну нам пришлося якись товкти в ступі і їсти ці пра… здобні праніки. Гіркий – страшне. Ну шо, мій батько і мати жилі і брат же, а ну да й, ці ж наші. Нас розкуркулили. Ми жили нааа , звідси зара ліс він там, ми на участку жили. У нас полтора гектара було березини. От, туда ходили дівчата з хлопцями. Орелі – так називається гойдалка. У нас було як у парку. Ну коні держали, ну, словом, ми там жили гарненько: ліс кругом, риби і так дальше. От у колгосп записувалися: мій батько не як неграмотний був, от… Ну, а як батько був на фронті, у перву німецьку власть, то Керенський приїзжав до їх на фронт і сказав: «Держиться, хлопці, рука за руку крепко, бо як розорвуть руки, то будуть пить не тіки із вас кров, будуть з костя моски витягувать» – так воно й було. Так воно й було, точно Керенський сказав! Ну й  батько не йшов  у колгосп. До нас приїхала оця нашая банда там, отакі коториє позаписувались в… у партію. А я іх називаю «банда», бо ті, вони це заслужили. То одін бандіт во время войни був головою сільради. Запряг конів, пару коней, – і втік! То казали, аж у Полтаві бачили. Ну хто він, бандіт!?

Що приїхали до вас розкуркулювати.

А! Усе позабирали! У нас не осталось нічого…

Що було, що забрали?

А, що у нас? Ну хліб! В основному хліб, а шо ж. А! Коров, коней, воза, то все овечків, все позабирали. Нечого не оставили…

А хату залишили?

Не поняв…

Хату не забрали?

Хата?

Угум.

Хлєва забрали. А токо оставили, бо вони подумали: хлопчиків же ш, у нас двадцять четвертої  – вже ж парубки, от, нехай вони телят пасуть і овечки до тік так отдєльно були, здорові, до токо оставили, а хлева забрали. Все, одна хата осталась… Що ще сказать… Ну й так ми жили. Батько мий решив заробить грошей. Оце й я думаю тоже, скільки можна єхать в Київ чи кудись трохи подзаработать. Їде в Тєтєрєв. Тєтєрєв ви прекрасно знаєте! Поробив він день, два, три, говоре: «що це, дома ж дітей покинув». Ну дали йому там десь два бухонці хліба, і приїжджає додому. Як він іде додому… бо ми жили у це время на полі, на участку. А мати каж: «О, нема еее дитя їсти той кусок хліба, диви цей приїхав, – каже, – шо ж ти! Хай же й йому кусок дамо хліба». Ну, мою матер Настя звать. «Ну, – каже, – Настя, я йду в риск!» А у нас були коши, ко… киш юниловий. Ви не знаєте шо за… от. Ну риба така! Рисечка така маленька гадка зробить з того, нууу землі там… Оце зробив так, а посередині коша ставить. Як мій батько поставив коша цього і сів курить. Ну пройшло десь пол часа. Шось наче пищить у тому, у коши, як він підіймає – пов коша рибі! Юнив цих! «Ох, батьку! Це ж живе ж м’ясо!». Батько вз’яв того коша додому: «Настее! – кричить, – одчиняй хучі ! Вобщем взяв рибу – і от тих пір моя голодовка кончилась. Батько рибу ловить, а мати носить по хатах, а там ще дядко був, його кінь був ще, родич був там його врачом так він якось ще придержав коня. Да с цим дядьком аж на опитну станцію, і так ми за счот риби осталися живі… Аж сестра тоже приїхала до нас – отак на цьому.

А дозволяли рибу ловити?

Як?

Рибу дозволяли ловити?

Рибу? Як? Я не поня…

Рибу! Можна було рибу ловити?

За рибою?

Ну рибу можна було ловити?

Ловить?

Так.

Так це так у нас тут кругом було, ця риба. Вона на дальо на дальови от туда, ну де зара карали де. Можна і хто.

А в якому році розкуркулили вас? Пам’ятаєте? Якій це рік це був?

Ну тридцять третій.

А батьків не змусили вступити в колгосп? Чим батько потім займався?

А! Тоді вже вступив!

Після того як розкур…?

Після того як обобрали все, до вступив у колгосп!

А як батька звали?

Міхаїл.

А по-батькові?

Прокопович

І прізвище?

А в Прокопа – Лаврентій. Дід-Прадід.

А матір як по-батькові?

Анастасія Василівна.

А її яке дівоче прізвище?

Дівоче? Павленко

А вона в колгосп вступила? Ходила в колгосп?

А вона з другого села.

То її…?

Моя мати з Великої Рачи. Родом.

Але працювала в колгоспі чи її…?

Ну а як же! Се время працювать. Да батько вже працював.

Угум. А як ви малі ходи…були, то на поле ходили? Колоски збирали?

Отут я недочув трохи.

Колоски на поле ходили збирати? Діти.

А! до риби ходилі! А як рибу зловилі, а про нас ходилі у Київ їздилі на єршу, а потом в Київ, за хлібом. То нам уже як риба була, до нам вже дають хліб, а ми їм – рибу, я ж вам кажу: через це голодовка наша закончилась.

А до риби ходили збирати? Ну як риби ще не було?

А! Як не… я ж вам розказував! Люпин, да ше там, де шо думали. Все вйирвали ну таке! Якось радом коло нас, не дуже радом, на тому болоті! Так хата пом… полностю в хаті померли. Люди, которие…

А прізвища їхнє пам’ятаєте?

Нє… Бо я тоді не знав і зара. А нашо воно мені це було прізвище?

А багато людей в селі померло?

У нас у селі? Ну я ж… Я в селі не жив . а на полі. Так шо я… Да баць кого! Наш там говорить. Шо, да третя часть вимерла!

А як ховали тих людей, що померли від голоду?

Ну як, у яму, в общу яму

А пам’ятаєте де вона була?

А я ось, я вас переб’ю, шо б не забуться. Ви пітали мене, чи багато померло, так? Ти ж Артема Рубана знаєш?

Людина в стороні: Знаю.

Прекрасно. Він був комірником при колгоспі. Возили! Оце лежить чєловек: дай йому кусок хліба, він встане та піде ще й на роботу. Се його на віз і тудо б, що яму викопали. Се його завезли і цього ж Артема живого! Привезли –  і викинули в яму! А він ше живий, ще трохи у його сили хватало. Ну те то було. Вони ш поєхали по других: по селі позбирали. Ямка… Одна, третя – ляпнула, а може й четверта. А сей дядько, которого кинули в яму, як тії поїхали вже – коней можна бачить. І він помалу-помалу з тієї ями  викарабкався, от, і виліз од мОгилок. Ну а там вже якось він жив. Але він був комірником, потом в саду був бригадіром, у саду. Він часто у мене… він часто за мною випівав, і я в його. Як начне розказувать – ось я вже заплакав – не можна слухать… Отаке.

А чого голод був? У вас – забрали. А в інших людей ходили забирали по всіх дворах?

Не не почув я…

Чого голод був?

Із чого голод був?

Ні, чого, яка причина голоду?

Яка причина голоду? А яка причина! Сталін у тому, у морі пшеницю топив параходами, а Лєнін золото забрав. Прислав німецькі параходи да золото набрав. Попів увсіх поодбирав церкви, золота понабирав – і шмігнув, отой! А батько Сталін топів. А цих, которі в колгоспи не йшли дописали з села, що він… там політик не такий, не такий. Да був повисилали, а там було одне, там розказували: якесь було болото, от, гадюче болото – так називалось. І вони туда ходилі воду піть, словом, іздєвались… Хто не йшов – вбивали на ходу. Словом, бандіти заступили. А єслі б при Нікольці б жилі мирно, всі государства жилі. А наши такі,  бандіти ці, один другого стреляли: Кірова убили потом… Оце недавно я газету получів. От забувся ж хвамілію – тоже ж убів ще… як убив…  Отже ж хвамілію забув недавно. Варя! Кого ось до недавна в газеті Сталін убив там напи… Сталін… ну ж і ще хвамілія треба! Убив в калідорчики. Сталін направив чоловіка спеціального: він же був сєкретаром в Лєнінграді. Він його визвав сюда – узнав, шо за його проголосували. Визвав і поддєлав так, поставив свого там клієнта, той виходить, ні в чому вбираний, виходить все, в калідор, а він його навпротів стріляє – у мене в газетє, он, намальовано, той, сфотографіровано. Ну то таке.

А хто робив обшуки? Хто розкуркулював? Хто це робив?

Хто розкуркулював? А наші, оці лізуни, которих самих…еее як мона сказать, самі бєднєйший, самі ленивейший – ось то таких поставили комуністами! То нашо ти пішов ?! Марусю Фівру ти знаєш? А це ж батьку…батькова Маруся ж не бо рина, а її чоловік! Да приїхав до нас березу, ліс різали: «це було ваше, – комуніст балакав, – це було ваше – а зара наше!». От, і ріже. Ось то таких поставили комуністами, ось о ції начали…начали таке робить: одбирать од людей.

А скажіть, од ви кажете, що звозили в спільну яму трупи людей. А де ця була яма?

На могилках у нас.

Там де кладовище було, да?

Де й зара, там больниця. Така обща яма.

А пам’ятний знак там стоїть якісь?

Який пам’ятник! Хто їх там ставив той пам’ятник! Нехто його не поставив.

А в сім’ї ви про голод згадуєте? Згадували, в сім’ї, батьки вам ваші про голод розповідали, що був голод? Чи от мовчали?

Не можу я разобраться

А скажіть, будь ласка, вже після Голодомору, про події ті можна було говорити? Люди між собою це говорили?

Не можна. А от слухайте: всі пісатєлі, которий, –  Он Надя – учителька, вона знає, – которий пісали чуть-чуть одну крапку чи шось там не так – до його на сєвєр, туда. Он, моєї дочки улиця була Стусова, Василя Стуса. Я як раз бачів кіно те, як його вивели калідора – і в спіну стріляли. Усіх… Сталін зробив так, щоб окроме його не було грамотєйшого. Усіх чисто замів сляхву. Принеси мені платочка, пожалуста.

А скажіть, а доноси робили? Ну сусід на сусіда ходив-говорив, що там в когось є що їсти чи нема що їсти – доноси робили?

Як-як?

Доноси робили? Наприклад: сусід на сусіда.

А! Нє. Вони самі донос робилі. А нашо їм донос? Він секретар: написав-написав – да в район! Давай про свого батька розкажу. Я забувся. Бачте, все не помню. Вона принесе.

Зараз-зараз. Принесе вам платок і потім продовжите.

От… Я вже казав, що мій батько не грамотний був. І потом батьков товариш там же коло нас, тіки дальше, ну може кілометр од нас. Він землю брали. Це тоді Століпін був. Ну царом чи як воно назвать. Ну тоді ж цар наверно. Він оддав землю, хто хоче. Піщана земля дешевша, чорнозьом считався як перший сорт. От у мене це первий сорт считається земля. А пищана… Ми купилі тоже пищану землю, дешеву. Почті там даремне, ну заплатилі трохи. Так той! Гора така була. Він шо робить: строїть вітрака на тому місці. Зробив вітрака, начали люде до нього вести, молоть. І він начав жить. За його тоже розкуркулили, вітрака того поломали, потрощилі. І за його, і за мого батька і туда в Радомишлі. Переночували вони там у кармурі. Уже протокол складеняний – вже все! Мого батька визивають. Ну, там зачитав уже як написали. «Розпишись». А батько – неграмотний, але «Оксьоненко» де треба, до «о» пише. Де начав теє вже «о» писать. Я буду казать, дарма шо він, те що він сказав, те і я вам скажу! А начальник міліції – це хороши чєловєк попався. Єслі б на такоє когось безграмотного дурака, до його б тоже! А він подививсь-подививсь: що це з його за політик, як воне не може розписатись! Так каже: «Іді к такой матєрі, к какой дурак тебя сюда пріслал!» А батько тоді каже: «А мого товариша…?» «А товариша – не знаю» – каже. Як батька отпустилі, а той грамотний був, я ж кажу, бо і вітряка зробив – грамотний чоловік. Розписався… І як забрали і на той день. Ніхто про його не чув і не… Отаке, ну наше. Дехто розказав.

А скажіть, родина помирала від голоду і залишалися діти малі, то шо було з тими дітьми?

Як?

Ну діти-сироти які там…

Ніх…Ніхто! Каждий себе спасав, коли бо жить! А тому, вмирала жінка, мати, чи там батько – хто там остався. І діти там вони. А там хтось подбірав вже послє, да туда, на могилки, да і всьо. Обща яма для всіх була.

Предмети якісь обмінювала на їжу? Чи батько може ходив десь щось міняти?

Щось робив? Чи-чи…

Нє, як був голод у 32-33-му чи носили якісь речі, щоб міняти їх?

Не було ніяких речей! Те все поміняли ранше.

А коли?

А хто ж його міняв? Ніхто не міняв! Хто ж його міняв! Хто же? Усе село голодувало! Нічого. Усіх голодовка була, так що не до убору било. Словом, банда добре зробила…

А церква була в селі?

Була.

Ходили? Ходили до церкви?

Ходили.

А можна було до церкви ходити? Дозволяли ходити до церкви?

А, да нє! З церкви зробили клуба, до я ходив. Ти шо! Щоб пошли тоді в церкву. Ніхто. Ніхто. Там і попа не було, нікого.

Це в якому році?

В якому? Ну як началася революція.  Сімнадцятого року церкву закрили да й все. А з церкви позаби…я ж вам розказував! Попив – туда, на север, а золото, там крести, ну богатство із церкви Лєнін отправив туда, в Германію, і золото, і… Сталін людей – на сєвер, а Лєнін –золото… Той казав: «той налєво, той направо». Отаке.

А пам’ятаєте щось про голод 46-47-го, після війни?

Пам’ятаю, хто ж не буде пам’ятать. Я їздив в сорок сьомому році на криші в Западну, от. В Сарну, а потом був аж в Ліди. Єсть така станція под Брестом –  станція Ліда. Мороз: ноги замерзають, а радіо на всю чисто кричить гаарно так. Ну їдеш туда, береш у Києві купуєш разниє отакі для дітей штучкі, котриє лялькі там разниє, от. Не лялькі , а така мелоч: свєстони да таке, маленьке. Але за того свістончика да  дає кружку жита або пшениці, або й дві кружки. Смотря як у кого, от. І так назбираєш помалу і везеш – і так годували. А потом я пілою подовшею різав, да тут є село Чайковка, да взяв товариша свого, а в мене була пила. Наша хата згорила, я з батьком різав подовжно. Ніхто з вас не бачив даже. Нє, знаєте, да? Виляжеш на столюгу і режеш. І ми там фуру пшениці – на віз. Нам дали пару коней, воза. І мі привезли в село вже пшениці, от тоді вже ми.

А чого тоді голод був? В 46-47-му?

Ну засуха була така. Уже ніхто не одбирав, а прамо засуха. То вже було зовсім друге.

А тільки хліб забирали, чи ще щось забирали?

Але ж… я не почув.

Не було тільки хліба чи ще чогось?

Раз хліба не було, до нічого не було. А хіба ж би я дивився на корову, а сам би з голоду вмирав, якби була корова, чи теля яке, от… Шо то я ще…ммм вже щось дума…

1. Місце запису: село Глибоке Бориспільського району Київської області;
2. Дата запису:  10.09.2020 року;
3. Хто записав:  Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Василина Ганна Семенівна, 16 жовтня 1927 р.н., народилася в селі Андріївка Роменського району Сумської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Андріївка Роменського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Василина Ганна Семенівна.

Ганно Семенівно, а коли ви народилися?

27 року, 1927 року, 16 жовтня.

А де ви народилися?

Сумська область, Роменський район, село Андріївка.

А в 32-33 роках ви там же проживали?

Да, ми проживали там. Ну, я ще ж була мала. Мальо шо помню. Бо у 32 — п’ять, в 33 — шість бульо вже трошки помню. Так шо.

Ганно Семенівно, а як звали вашого батька, повне ім’я?

Мого батька — Мирошник Семен Хведорович.

А маму?

Мирошник Наталька Йосипівна.

А у вас були брати, сестри?

Да, в мене був старший брат — Вася, і жила з нами ще бабушка, батькова мати, і жив її внук, племенник мого батька. Його мати вмерла, так його забрали, забрали сюди родичі.

А мати коли вмерла?

Мати вмерла вже в мене тут, у Глибокому, в 90 році, прожила 91 рік.

Ганно Семенівно, а ваш батько працював у колгоспі?

Да, мій батько працював із самого начала, як тіки кольгоспи стали, стали колгоспи, так вони обоє працювали,  батько і мати обоє працювали у колгоспі.

А вони добровільно туди пішли, відразу чи не хотіли спочатку?

Конєшно шо ніхто не хотів, по правді сказать. Не дуже всім хотілося, дуже, я це ж конєшно його не помню, но я по тих балачках, уже я, як стала старша, так я понімала, шо це було не так то добровільно. Не так то з охотою туди бігли, конєшно з дому треба було ту конячину отдать туди в коглосп. Де який там чи плюг чи шо, чи віз треба було поотдавать. А кому це? Воно нажите трудом, а тоді отдай. І хто на шось там і яке воно буде, це ж було не звісне ще нічого, яка там життя буде в тому колгоспі. Ну, ну як сказать, шо я вже помню, так це вже я ну шось таке в мене запоминалося те, шо або я плакала, або я чогось злякалася, або я тільки таке в мене оставалося. А то ж дитина, я його зараз не помню. Ну бігала гралася з усіма, бігала от так, через навскося, через дорогу жили люди, і я от так бігала туди дівчинка така годів як моїх, чи не на год старша, я бігала до тієї Мані гулять. А там у неї ще були батько і мати, і їх четверо. Їх було шестеро. Ну в нас була корова, нас тоже шість душ, а в їх не було. І вони почали мерти. Самий первий умер батько. Мені сказала мама: «У Мані вже батька нема. Ти вже там не дуже бігай, не галасуй там дуже. Їм дуже трудно, в них же нема молочка як у нас» —  розказує мені мати. А тіки ж і було з’їсти того шо видоїть корова, значить на шість душ тих ділять те молоко по якийсь там кружочці. І от мама каже, вже у Мані батька нема. Зразу такий ходив пухлий аж страшно дивитися, умер вже. А одного дня я встала і мама мені каже, я боялася, знала вже, що якщо людина пухла —  це вона вмре, і мене це лякало, дитину, я боялася тих уже пухлих людей. 

І я боялася вже тих, якщо людина пухла —  це вже я думаю, що людина вмре і я тієї людини боялася. І одного… І одного дня мати каже мені, встала я і вона каже: «Нема вже тоді з ким гулять, уже Маня вмерла». Ой, я так злякалася, ось це я через це видно його і запомнила, бо я злякалася. І ще я що помню, ага, і мати каже, шо Маня вмерла, а Хвидот, це брат її старший, узяв, каже, торбу  і пішов з дому. Пішов десь, шоби їсти просить, дома ж нема чого з’їсти. Їх іще, вона оце ця дівчинка, мені здається, що вона була, мабуть, старша мене, мабуть двадцять шостого, одна — двадцять четвертого, умерла слідом за нею. Далі була, був оцей хлопець, навєрно двадцять другого, це я так думаю, бо він вернувся, ото як вже встали колоски, начались жнива, він вернувся і він остався живий, а ці дві дівчатка і батько померли. І осталася ще сама старша двадцятого году,  і мати. І от це значить ті троє їх осталися, а троє вмерло ось це із ції сім’ї у їх.

А як призвіща?

Призвіща Кулик їх було.

Кулик?

Кулик, Кулик чи Кулик, ну Кулик ну там їх писали чи звали Кулик. От це так недалєчко, коло нас оце так вмерли, з тими що я гуляла. Далі ще люди мерли, но я їх уже гаразд, шо забула, шось у дєцкій пам’яті воно і не осталося до пуття. Їсти ж не було чого, у кого корова буля тож виживали, а в кого не було корови — це було страшне діло. Помню, шо моя бабушка каже: «Підем сьогодні десь чогось нарвем», уже появилося зілля, шось треба ж, бо нема нічого до того молока. Було якась там картоплина і мати натре на тертушку, закіп’ятить воду у печі у чавунці, тоді туди от те з картоплі натерте і воно там покіпить і таке зробиться ну не сама вода. Не сама, мона його сьорбать. І ото таке, ото таке ще давали. Як почалася лобода, добавлять туди ще лободи, тоді ото каже, а нема ж не кусочка хліба до нього, нічого ж немає. Каже, підемо  десь пошукаємо, і там у нас такі яри, така місцевість. Така місцевість рівнинно-горбиста, такі багаті яри, такі бугри все і ми там пішли в один яр і там такого по тому низу, воно там потічок тече такого було отакого кінського щавіллю, він уже підріс такий чималий був. І взяла баба, не було ж на кого покінуть і мене взяла з собою, брата старшого, щоб поміг, сусідський хлопець ще пішов. Я шо може і не запомнила б, та боялась через потічок переходити і плакала, через це воно мені осталось в пам’яті, шо я плакала, шо я боюся в ту воду лізти. Туди ще кояк перейшла, а назад боюся та й усе, ну баба попереходили з хлопцями, ну баба каже: «Ну ми пішли, а ти оставайся, що боїшся — будь там», я з переляку як стрибанула в ту воду, от це запомнила, бо так воно не осталося б в пам’яті. Ну мати ж на другий день напекла щось із того гіркого чи кислого, чи яке. Ну напекла таких на сковороді, ну на чому, нема ні олії, на сухій сковороді, ну шось там напекла. Налила мені молока і дала лєпешку, каже: «Оце їж з молоком, бо що ж те саме молочко, треба шось і з’їсти, хліба нема, їж от це», я попробувала таке гірке. А воно оце мене зніма? То я так головою кручу.

Все добре, не переживайте. Просто розказуйте.

Каже, каже: «Їж, хоть що-небудь їж, хоть що небудь треба», Я його вкусила трохи, а воно кисле таке, гірке я і в плач, от того і запомнила, бо я плакала, плакала, що я не буду його їсти. Вона на мене кричить: «Їж!», не буду їсти та й все. Так я його і не їла, раз укусила та й все виплювала, от вип’ю саму ту чашечку, ну там стаканьчик молока і побігла ну скільки ж дитині треба. А батько вже вспухлими ногами, і ото вже батька я дивлюся на його ноги і так боюся, думаю це вже батько вмре, оце ж ноги вже пухлі, ну так він в начале його мати позбирала все своє золото, яке в неї було, а яке ж там було у бідної селянської дівчини, як пішла... заміж, землі в їх не було в батька. Батько робив у Кочубея на фермі, так як, як би тепер сказали, замфермою, от так він старшим, мати там вже на річковні доїла коров у Кочубея. Там була здорова речковня, там була його його дом, палац стояв, церква його собствена і досі єсть, а все остальне розбили, попалили Кочубеєва, о, а церква осталась, і мати там робила, і в них не було ні землі… Це щиталися бідна родина, якщо бідна селянська сім’я, якщо в неї нема землі.

Це до вступу в колгосп вони в Кочубея?

Так, це була резеденція Кочубеєва, це він там літував, він там всією сім’єю приїздили. Кочубей приїздив. Кочубеєва стара, мати особено згадувала стару Кочубейшу, каже, сяде на бричку, сама коні править батогом. І каже тіки кого побачила там, ну там десь худоба зайшла в їхню землю, каже, батогом тим отпріще того пастуха щей матюку гнула. Це я запомнила дарма. Ну це вже мати мені розказувала, нам розказувала, бо я ж росла розпитувала, вже як і в школу ходила все за того і Кочубея, і за всіх я вже розпитувала, вже інтересувалась, бо вони ж там робили, о, і батько робив і мати. Вже підросла значить і стала значить уже. Не було ж ніякого доходу, землі не було і треба ж було десь зароблять на прожиток. І та бідна ж дівчина таки назбирала якогось, накупила якогось золота. В неї були серги золоті, перстень золотий, хрестик золотий. Вона позбирала його і послала батька в Ровни. Каже: «Їдь щось виміняєш, там міняють якусь муку чи зерно, чи щось таке, бо ми ж не доживем до жнив. В тебе вже он ногі пухлі, ще ж коли вони ті колоски будуть». І він пішов і ото приніс з відтіля, я вже не знаю шо, но після того мати стала щось таке забовтувать уже не картоплею, а таке як затірку, таке шось, ото таке стала шось готовить, видно муку ото привіз.

“Торгсин” не чули слово? Де він поміняв щось, дома не говорили?

Не знаю я, може і казали мені, може і казали мені, но я його вже забулася, о, но знаю, шо в Ровне ходив. Каже, прийшов і каже: «Оце, — каже, — вибачте мені, я, — каже, — ще й купив пів хлібинки, хліба, — де він там купив, не знаю, — і думав, що принесу дітям по кусочку і поки дійшов і з’їв, невтерпів», каже, от це запомнила чи через те, що було обідно, що не приніс кусочка хліба, а з’їв сам. А кажуть: «Голод не свой брат». Ні шо, ні діти ненужні були, ніхто значить, а каже: «Поки щіпав потрошку, поки не побачив, де воно і ділося». Ну, а що ще я можу вам розкать? О, а що ж ми ще їли. Іще дуже помагала нам окація як зацвіла, ото помагала. Було хлопців, це ж старший брат, уже йому було мені хай польовина шостого, бо мені ж шість кончилось це ж у жовтні, а це бульо вже май місяць чи коли там та акація цвіте, то польовина бульо вже з польовиною год. Ну він на два года старший, то такі хлопчаки залізуть і нарвуть тої акації, як зацвіла. Самі пазухі той і додолю нам накидають — уже наїмося. Це вже були такі ласощі, що далі нікуди, от, а потім почалися вишні спіть. Як почали вишні спіть, о, ото ми вже ожили. Батько було біля тих коней, що наздавали люди у колгосп, отділили одного, хазяїна, сарай здоровий був, там поставили ті коні і батько там порався коло тих коней. Уже вони колгоспні були. І прийде було, піде з утра попорається голодний, що ж ти їстимеш, а йде, тіки заходить і сразу заходить під вишні. І то їсть ті ягоди, вони вже начали, зразу не дуже, а тоді уже поспіли  і то їсть аж з кісточками, з усим, а каже: «А що ж я наїмся без кісточки, — каже, — я ж його не наїмся». І то з кісточками, і то йде від вишні до вишні, де спіленька, і ви знаєте так і вижили, мені здається, що його ті вишні і врятували.

Молочка чашечку вип’є, шо от ту бовтанку вже з тої муки, шо вишень по той і вже, як то кажуть, живіший став. Ну, ми пухлі не були ніхто, тільки він був. Навєрно мужчині треба було шось, шось шось жирніше, шось тримкіше, не оті саме вишні чи якись лепешок. Ну, слава Богу вижили. Ну а багато, багато у нас там померли. Оце недалеко тоже жили, ну чуть дальшенько так жили, но їх хвамілію я їх. Як же їх була хвамілія? Чи Пономаренко, чи як, ну забулася, забулася. Дарма, що з тим хлопцем, що остався живий їх, двоє осталося з сім’ї самих менших живих дітей. Хлопець ходив зі мною у школю, дівчина — старша, була 1925 году даже. Даже у Германії, у Германію її забрали під войну, так вона була старша, мабуть чи не 25, бо хлопець ходив, а вони умерли. Умерла мати, батько і мати, тоді старша дівка вже була мабуть 20 год і хлопець такий  мабуть більше 20 год — це їх четверо вмерло, а осталося ще двоє. То ж дітей було, бачите скільки, п’ятеро дітей було, їх двоє, і оце вони осталися з їх тільки самих менших дітей, які померли.

З голоду. З голоду померли?

Да, з голоду ото ж тоді померли, а двоє осталося самих меньшеньких, я ж кажу, бо малому менше треба. І їх у колгоспі зробили такий патронат, ну сім’я вимерла, хата пуста і туди значить поставили жінку якусь, щоб вона тих дітей доглядала. І оце значить як нема от, померли, а діти осталися 6-8 год, от такі, чи 10. От тоді їх віддавали в патронат і вони шось там виписували їсти з колгоспу, щось же годували, що вони ж там не мерли, вони живі по оставалися. І та дівка ще жива була і ходила ото, ну ходила може хто шо дасть, а може хто шо, ну каже, каже, мати йде на роботу, то ж голодні, а на роботу треба ж було йти. І йде мати, йде мати на роботу і каже, дома баба, но вона така вже старенька була, не знаю скільки їй год було. Вона голод пережила і зразу вмерла після голоду, мабуть чи в тридцять четвертому чи п’ятому отако. Я тоже запомнила, бо тоже злякалася тако, то запомнила, як баба вмерла. О, а тож баба старенька, лежить там собі в хаті, а ми ж бігаєм. Ну той старший хлопець десь побіг може, а я ж більше дома, уже боялася ходить, бо Маня вмерла — нідокого гулять ходить, а дальше боялася ходить. То мати каже: «Не йди нікуди з двора, бо он дітей ловлять. Дітей ловлять і їдять, так шо не йди нікуди з двора. Хоть у хаті біля баби, хоть де. Не ходи нікуди з двора». Я ж вже боялася і не ходила нікуди з двора. І от гуляю там коло хати і дивлюся йде дівка там. Вона така здорова була, рослі вони такі всі були, такі самі по собі повні були, а тоді вона ще опухла і така страшна була. Таке обличчя в неї таке страшне пухле, ноги такі товсті, руки товсті, сама така товста. А воно ж знаєте як воно раньше, не було ось цих заборів, латами обкидали, шоб худоба не забігала. І все видно, шо там на вулиці, шо там в дворі, де ті діти бігають, хто там вулицею йде. Я побачила — іде, я за хатою заховалася, заховалася і виглядаю з-за хати. Думаю, це мабуть йде мене ловить. Бо казала ж мати, що ловлять дітей та їдять. Вона стала, стала коло двора і стоїть, і дивитися, і дивиться, не знаю куди: чи на мене чи куди, ну дивиться в двір, дивиться, а я вже боюся. Ну страшне, не знаю, що там чи плакать, чи шо мені там, чи кричать, ну вона ж не йде. Я собі боюся визирать, виходить із-за хати. Вона стояла довгенько, тоді і пішла по-маленьку, то вона на другий день і вмерла та дівка. І ще парубок такий самий був здоровий, і той вмер. Одна замужем у другому селі буля, їхня дочка жива і ось це двоє маленьких дітей осталося в живих, яких забрали в патронат. Ну там і ще, но я їх не бачила, їх ото умере —  заховають, а я ж хіба я запомнила скільки їх там. Он і в того вмер, он в того батько вмер, он діду вмер в того, там мати вмерла таке, а діти менше мерли, як взрослі люди. Ну так не знаю.

А прізвища тої дівки не пам’ятаєте?

Ото ж кажу, що я забулася чи Пономаренко, чи ну забулася я, мені ж чи, ну не помню. Не буду і казать, як напишу та не те шо треба, не буду, не знаю. Забулася, от. Ну їх хвактично, вони щезли, через те, що вже як я буля взросла, їхня хата стояла пуста, дівчину забрали в Германію, ну в патронаті вони були обоє. Тоді хлопця як забрали в армію — він не вернувся, дівчину забрали в Германію, з Германії вона сюди повернулася, ну не було їй де жить і з ким жить. І якраз став 1947 год і опять став голод в 1947. Ну у нас там був голод, даже мерли люди. І вона тоді поїхала, поїхала кудись завербувалася, я не знаю, де вона, десь чи в Донбас чи то, вобщем їх нікого не осталося, і я і хвамілію їхню забулася. А там в Андріївці, там ще більше мерло. Це ми жили на хуторі. Ну як сказать, виселяли як, ну як стала совєцка власть після революції, як був ще не Сталін, а Лєнін. Хоть я його нічого цього не помню, но по розговорах своїх батьків дуже харашо запомнила, які вони були недовольні на Сталіна і були благодарні Лєніну. Ось це я запомнила на всю жизнь. Як він батько казав, як був Лєнін, як батько мій казав, якби, каже, той якось він називав, не грузіна, грузін та ще якось приказував, ну забулась я. Якби, каже, не отравив Лєніна, так ми жили, а так зараз при колгоспі. Ну може цей так, я не знаю. Ну така була у тих сільських людей, старих хазяї, які хазяйнували тоді, та була в них така думка, що як був би Лєнін живий, то було б набагато їм легше і краще. Не було би того може і голоду. Ну, як сказать, там у селі було дуже густо, густо оце, де ну чи Кочубей землі не давав для стройки, ну цього вже я не знаю, но чого так дуже густо жили. В одному дворі, приміром, мій батько жив у одному дворі і ще оце двір його батька, поруч хатка трошки далі в садку брата ж того, батькового батька,оце вже ну як батьків батько і його брат, жили в одному дворі. І оце такий невеличкий двір, невеличкий огород, в один в одні ворота їздять, о це так густо, в того вже сім’я, діти зрослі, у цього вже діти взрослі, та ще ж і дітей по-четверо, по-п’ятеро, і це уже ж батько мій жинився, а а той же ж дядько живе ж у тому ж дворі. Ну діти деякі роз’їхались його, ну нема ж де і сторїться там, ні жить у тій маленькій хатці. Ну дуже так тісно жили, от так дві в дворі хати були, по двоє хазяйств, по троє. То як начався, о цей началася, оце ж як сказать, зразу ж не було колгоспу, ну НЕП начався. Нє, Лєнін дав розпорядження давать, наділять землю. Наділяли по гектару, по гектару, зразу по гектару, наділяли по півтора, а то і наділяли по гектару. І люди, які хотіли, люди, які хотіли висилеться, щоб не жить оце в такій кучі, значить виселялися і строїлися там. І от мій батько оставив того чоловіка, свого дядька вже на місці, в цьому дворі, і продав йому ту свою хату, а сам виселелись туди на хутір, за три кілометри від цієї Андріївки. І це був хутір Тарасівка. І була одна вулиця, її було кілометр ширини і було 32 двори, і в каждого по гектару землі. Уявляєте, який простір був? І вони зразу все, там вони сіяли, їм хватало, як би сказать, посіяв там жито чи шо і хватало сім’ї для от врожаю до врожаю. І садили огородину і от ми там жили. Це так батько згадує той НЕП і от це каже, що якби Сталін був, то не було б може цих і колгоспів, і може було б це одноосібне господарство і ми не мучилися б от так. Ну хто його знає, ну жили як жили.

Ганно Семенівно, а ви пам’ятаєте, до вас хтось додому приходив з обшуками, з конфіскаціями, щось у вас дома забирали, з продуктів харчування чи зерно шукали у вас?

Шукать шукали, но не було нічого взять. Не було ж нічого, скрізь було пусто. Я запомнила, шо в погріб лазили, і думала, ну чого той дядько в погріб поліз? Там же нема нічого. Мати всі картоплини повибирала, щоб з голоду не вмерти, а той дядько ще в погріб поліз. А баба заховала отако під руку квасольки, бурачечок такий, каже, оце знайдуть, так і це заберуть. Я, каже, от його не давала нікому і варить думала, що посажу шо-небуть, нема з чого весною і посадить. Ну треба ж огород весною чимось засаджувать, а воно ж немає. Я вже не помню, шо було на тому огороді, не знаю. Чи була там картопля чи не було. Уже ж у 1934 та вже ж голоду не було. Уже ж дали, і в колгоспі шось же дали. І люди, ну як сказать, як началася, як началися тільки колоски, тільки начало в їх зернятко, уже люди ночами не спали. Уже кажде спасалося, бігло на те поле і різало ті колосочки. Ну тікі в нас, я помню, що тільки один дядько вмер. Ото я тоже злякалася, що вони ще недалеко від нас і жили. Я запомнила того дядька, думаю — «О Господи, я ж його харашо знала того дядька». Я боялася вже, як пухла людина, або скажу, шо он у дворі вже одно вмерло, я думала, що там будуть усі мертві, вже я туди боялася бігать гулять. Ну а колоски ото і ходив і мій батько по ті колоски. Піде було от там з торбинкою, наріже, навименають їх і зварять уже такий якийсь суп із того зерна. Не знаю чи пшениця, чи жито, чи ячмінь, що там таке, но уже ж не вмреш з голоду, уже зовсім друге діло було. І вже начали люди, вже не мерли так, як стали колоски, а ходили одна. А ще ви знаєте ходили і не чужі, а свої, бо це вже мені, я ж не знала тих людей, а вже после. Ми тоже часто всі в сім’ї згадували голодомор. І моя моя ж мати згадувала, свекруха згадувала, бо тоже їхня сім’я чуть не вся вимерла. Не їхня сім’я, а її матері, вони осталися в Андріївці, а вони, свекруха, вийшла сюди на цей хутір де і ми жили. То то построїлися ми, я заміж вийшла недалеко, за декілька дворів чоловік, так що одне одного харашо знали, так той, ой а мати її із сіней уже вийшла в Андріївці. Так вона було розказує, шо, каже, якби не наша корова, так корова, каже, була добра, молока багато давала. Так і вся їхня сім’я тут осталась жива, ну у їх бульо уже двоє дітей і їх двоє, тіки четверо бульо, а там у її матері, так там було, не знаю скільки їх було, мабуть п’ятеро чи шо було, ну всі були вже взрослі такі от. Так там умер дід, був старенький, тоді вмер батько. Це ж моєї свекрухи умер хлопець один і умерла дівчинка, ну це ж її сестра, о це брат і сестра, от. А одна мала осталася, двадцять первого года була. Вже не так то мала, но сама менша, но осталася та жива, от. А вона, каже, от і мати осталася, от там мати її баба осталася, баба вмерла.

А як їх прізвище було?

Довгошеї.

Довгошеї, а імена не пам’ятаєте, діда там?

Довгошеї от не пам’ятаю. Його звали Степан, це її батька, це знаю, а діда, а діда не знаю як. Марко, Марко мабуть. Степан, да, його точно Степан і сестра одна Мелашка, і ото не помню, і Василь, мабуть, брат. А той, так було, каже свекруха, видою корову і налью, ну тоді ж бутельов не було. В тикву каже, налью в тикву молока матері, збігаю, каже. Отнесу, і вже їм на день є, там 3 літри чи скільки вона там понесе. І це ж не всі померли, трохи ж їх осталося, декілька от умерло. І ото як згадаю, ну це ж свої тут, як вони, чи вони чи партійці, чи як вони, як їх назвать, Бог святий знає, вони ж ходили свої по хатах і шукали, де в кого шо осталося. І в нас там ходив Басараб Микита. Так жив от свекрухи через, через. Через двори жив от цієї свекрухи. І він оце вони ж ходили і він там же участвував. Каже, прийшли і Микита з ними, і лізе в погріб. А я кажу: «Ну лізь, звідтіль не вилізеш». Узяла топор і стала над погрібом, каже: «Лізь у погріб, з погріба не вилізеш. От це топором голову розвалю». Так він каже, побоявся і не поліз. Ну ото свекруха так, но вона була бідова така баба. Моя мати не стала б з топором. Ну вобщем, ну що вам ще таке.

А от ту квасольку, що ваша бабуся заховала, вони знайшли?

Ні, вона не дала і не найшли вони її, вона її заховала. Ото та квасолька, а більш нічого. Не було ніде ні зернини, ні картоплини, ну не було нічого. Вони походили, подивилися, ну шо ти там та й пішли собі. Бо знають, шо ну нема нічого. О, а, ну не знаю кажуть, що дехто в польову зерно ховав. Ну як вони там ховали, но були такі балачки, що були такі сім’ї і шо і дітей багато було, і живі пооставалися, і ніхто не вмер. То тоді балякали, а за щот чого вони вижили? Та кажуть, та то у польов насипали і десь перемішали з польовою, а тоді її віяли. Вобщем, хто як, хто як зумів.

Ганно Семенівно, а до вас один раз приходили з таким обшуком?

Ну я помню, я помню один раз, один раз помню, бо думаю, ну чьо той дядько в той погріб буде лізти. Ну більш не помню. Може і приходили, но я більш не помню. От, ну я мало чого помню. Я ж невелика була, шо ж мені було, ше шести год не було. Шо я там, чого злякалася та плакала — те запомнила, а більш нічьо. Хіба мало було пригод там бігали цілий день по вулиці, а людей возять на кладбіще, а чиїх, а яких?

Тобто ви бачили, що людей возили на кладбіще на підводах?

Да-да, я бачила, що людей возили, возили підводами, копали яму, яму копали. Ну бувало, шо, ну бувало, шо кажному. Більшість так получалося, шо почти каждому копали яму. Не було такого, ну може і було, може це у своїй сім’ї, якщо там двоє дітей за раз вмерло, то в одну яму клали, чи то там батько. А більшість копали, були такі мужчини, що ще могли хоть не глибоку но викопать яму, ох.

Тобто кожному окрема була моглила?

Да, була.

А хрести ставили, підписували?

Підписували, хрестів не було, ніхто їх не ставив. Це вже, мабуть, і сили в людей не було, там мабуть може і нізчого було. Ну а кажде знальо, шо оце того могилка, ось це того, ось це під голод, то от це ну.

А взагалі, можна було говорити тоді, що людина померла від голоду, от між собою люди говорили?

Між собою говорили. Зійдуться було, я харашо помню. До мого батька часто сходилися сусіди. Ну це ще поки я буля дома, і ще поки в школу ходила. Як уже я стала старша, то не так я інтересувалася з ним і, як то кажуть, на вулицю скоріше бігла, чим слухать балачки от там, як там зійшлися дядьки якісь та тітки та седять балякають, а поки менша була, то було слухала шо ж вони балякають. То ж було балякають і за цей голод, і скільки померло, і скільки вижило, і ну, лучше його було не згадувать.

А ви пам’ятаєте, вони говорили чого цей голод взагалі виник? Це було природньо чи штучно? Які причини були?

Я думаю, більш того, шо штучно. Бо були такі балячки. Головою колгоспу був мого батька родич, уже я не помню який він родич, ну родичі вони якісь були. Чи двоюрідні брати, чи троюрідні. Но по вуличному його звали Хамаза, а хвамілія його була Пономаренко. І він був головою колгоспу десь уже 1936-37 рік. Це вже тоді, при йому, скільки дали хліба, що люди наїлися і казали, шо по три кілограми дав хліба. У 1937 году був головою колгоспу цей Пономаренко. О, і по 3 кілограми на трудодень дав хліба і скільки в людей було хліба, шо їм уже ж не той, ну хватило. До нового дожить і остався, і шось там і курча вигодувать, і поросятам якесь о. Так було часто він приїздив, як був головою колгоспу, та приїздив сюди до мого батька. О, бульо коні я знаю, і коні такі гарні в його були, бричка, і то бульо приїде і довго вони сидять то і бутылочка на столі, там якась закуска і вони сидять балакають. Довго сидять балякають, він приїде ще з кимсь, якимсь їздовим і той за столом і там ще прийде хтось може з сусідів. І то сидять і балякають часто за цей і голодомор. А мені було інтересно їх послухати, мужиків. І було ж каже той же голова, шо каже: «Ви здали, дається ж заготовка, скільки то ж вивести у державу, оце значить вам.. У тебе скільки там гектарів посіяно? Ну з сто гектарів в тебе там пшениці, здається. Стільки там центнерів, скільки тонн з того гектара ти должен здать у государство, а остальне шо останеться, якшо ти здаси, значить то ж останеться уже вам на трудодень, роздаси і там для своїх потреб». І каже ж він, шо це було приходить одна заготівля — і здали, отвезли. Приходить обратно, приходить обратно, шо ше здать скільки то тон, ну а де ж їх узять? Значить ми ж їдемо, голова колгоспу там він тоді не був, був другий. Вже їде голова колгоспу жаліється, шо ж нічого людям не останеться, а в городі тоже їсти хотять. Люди тоже, здавай, треба здавать, треба в городі тоже їсти. І каже, приїжають ті полномочені, провіряють чи осталося, чи не осталося. Якщо осталося —  отвези, здай у государство. І доздавалися тоже, шо нема людині не то шо грами дать на той трудодень, вона робила літо дурно. Вона нічого не получила, то де ж це не штучно, не мона не назвать штучним. Конешно, шо це штучне було, спеціально викачали до зернини. Даже те шо, каже, той голова каже: «Весною, — каже, — посіять нічим було, через те шо, — каже, — добре, шо з осені посіяли та була озимина, а весною вже нічим було ярини посіять, уже не було чим посіять у колгоспі». То канєшно, шо це штучно було зроблене. А він уже, як став після того, це вже не знаю, хто був і він був сорок, 1936-37 рік головою колгоспу. Так, у 1936 я не помню, а в 1937 по три кілограми дав на трудодень. Так уже його згадували і благодарили йому. Так він просто старався отдать як тільки заготовка, заготовча ця.. Здав скільки там дали, один раз здав з гектара скільки там положено, а далі хоть їдьте, хоть не їдте, каже, я в тюрьму сяду, а людям на трудодень дам, я не допущу другого голоду. І другого голоду не було, до 1947.

А от причиною вивезення ось цього зерна була тільки та ситуація, що у місті треба було людей годувати чи ще якісь причини були?

Ну хто його знає, так людям казали, шоб людей успокоїти, шо не самі вони голодні, шо ше є голодні. Так мовчіть і їжте ото лободу мовчки, хах, бо в городі тоже їсти хотять. Ну, не знаю, питайте мене ше шось.

Тобто батьків в 1932-33 роках в колгоспі годували чи не годували?

Їх зразу нічим не годували. Ну хто міг — ходив, а хто ж то вмер видно не було чим. Шось там скребли от тим дітям, годували вже у 1947. Не допустили вже, шоб люди так мерли, так у 1947 годували у колгоспі. Мій чоловік робив на тракторі в 1947, так їх там кормили, кормили навіть двічі чи тричі, мабуть, бо вони ж по сутках робили. Їм варили їсти. Там спеціальна була тракторній бригаді куховарка. Я ще помню, що я ще не замужем була, дівчиною так ще розносила їм і їсти по полю носила тракторістам. На коромислі двоє відер, на коромисло на той. І трактор десь у полі робить і я носила їм їсти, я це помню харашо, шо це кормили в 1947, а тоді не корим ніхто.

Тобто за трудодень нічого не платили і не годували?

І не годували, но я думаю, більш того шо може і годували, но не було чим.

А Ви пам’ятаєте таке слово «куркулі», «розкуркулення»?

Ну, а чого ж.

Було тоді таке?

Ну а чо ж не пам`ятаю?

А, що Ви пам’ятаєте про це? Як це відбувалося? От жили люди, а потім що?                                                                                                                                                                                   

Ну куркулі, ну як там у нас дуже таких куркулів, ну вроді й не було. Нє, ну позабирали так це по–моєму чи це… це вже, це вже не в 1937, це вже в 1937. Ні, не в 1937, мабуть, раньше, раньше, десь отак тоже десь у 1935 годах, забірали  людей, забірали в нас там Кулик: над лугом отак посьолочку жив і його батька забрали. Він Кулик Степан, ага, а він був Йосипович, значить Йосипа, так–от отого діда забрали, так не знаю чого чи то він шось сказав десь не таке, чи шоб куркуль так вродє, не розкуркулювали його, шоб там шось його таке забірали. Ну вобщем, я за це не знаю, ну знаю, шо забрали того дядька, вже старенький він, забрали того дядька —  Кулик Йосип. Тоді у школі у нас був учитель, учитель був австрієць. Під войну у 1914 году попав у плєн і остався тут, і остався тут, і пристав до однієї жінки у прийми. І так жив у нас в Андрієвці, той австрієць. І у тому, як ми ходили в школу, при мені вже він у…я в 1935 пішла, да, так його вже забрали, а ось брата мого учив, ой забулася… А брата мого він учив, отак він, так–от того забрали, забрали і забрали десь от праве–левє, ну хтозна куди їх, десь на севєр і там вони не вернулися, вони там десь померли. Він шо, він бився, він викладав у перших молодших класах, у навчальних і каже: «Прийшов, раз брат», а він якось назвав чи трус казав, чи шось таке, шо такої ж букви нема. Так він його каже набалдашником такої, каже гулі йому на лобі набив. Карандаш з набалдашником, желізний набалдашничок надівався такий і значить, тим желізним набалдашичок по лбу йому, шоб знав, яка буква і його забрали, і так він, і не вернувся. Потім моєї свекрухи сестри чоловіка забрали, тоже не знаю за шо, тоже десь у 1935 отакого чи…

Після Голодомору, да?

Після Голодомору.

А до Голодомору Ви не пам’ятаєте, що…?

Ото я не пам`ятаю, ото після, після того пам`ятаю, ну це вже, мабуть, мабуть, їх вважали «врагами народу», бо вони там були оце брали таких, то частушки розкладали…

Проти радянської влади, да?

Ну то проти Сталіна..

Проти Сталіна

«Спасибі Іллічу,  не вчиняю, не печу, треба з Сталіном поговорить, щоб і борщу не варить» 

А ще щось пам`ятаєте з тих частушок?

Ну оце ж Вам і  частушка, ото ж один дядько такий був веселун, і ото разні такі, разні, у нього там було тих частушок. Ну каже: «Треба з Сталіном поговорить і, щоб борщу не варить». Ну, ну отож йому і дали, десь заслали. Він там того борщу не бачив. Ніхто ж звідтіля не вернувся, когось з наших узяли, ото у тому там і ще декого, ну я їх не запомнила, даже фамілію, оце запомнила, той через те, шо свекрушин брат так запомнила фамілію, цей було, цей був Довгошея, от Довгошея Ахванасій, ото, як узяли його і ото учителя, і ото Кулика — це недалеко жили, а тих далі  в Андрієвці, там ще їх я їх не помню, їх багато тоді забрали в нас 

Ганна Семенівна, а скажіть, от у Вас виходить жорна тоді були?

Були, були довго, да Господи, і ступа було, та шо товкти пшоно, ну просо, просо на пшоно, так..та де, мабуть, і під войну ще того кливія і після войни, мабуть, довго були і жорна були, жорна: отака мукичка сипалася ото. Ну в нас там, в нас, шо там  виручала, вітряк був. У когось, у когось, ну да, отож кого розкуркулили, ті вітряки достояли там в Андрієвці на вигоні там. Вигін був такий здоровий, там стояли вітряки. Там не один він стояв. Ну один поставили отут у нас, на нашій, коло нашої Тарасівки. В нас хутір був Тарасівка і ото поставили коло нашої Тарасівки недалечко, в полі той вітряк і ото, той вітряк виручав. Ото там дід один молов, як тільки задме вітер і ми с клунками всі туди молоть, у тому вітрячку, а потім вже в колгоспі зробили. Харошу купили мельницю, зробили харошу мельницю, даже мололи крупчатку там первий і другий сорт, оцю білу муку, хароша мельниця була, ну тепер нема вже нічого, тоже стала, як тоді при Сталіні.

А в роки Голодомору саме от у Вас же не було чого молоти? Ви користувалися тими жорнами в роки Голодомору?

Та, до Голодомору я ж не помню,бо мала була, не помню.

А під час Голодомору…?

А під час Голодомору шо ж було молоть?

Не було чого?

Не було з чого..

А Ви їх не ховали? Ними вільно можна було користуватись?

Кого?

Ви ховали їх чи ні? Вільно взагалі можна було…?

Да, вільно, ніхто їх не забірав.

Не забирав?

Не забирав ніхто і жорна були, а ступа була чуть не в каждому дворі, жорна не в каждому були, де був мужик, шо зробив ті жорна, а то ходили до їх молоть, а ступа була, ступа ще й тут десь у нас була. Я ще  й тут, що я товкла, ой забулася — мак.

А на колгоспному полі в 1932–33 рр колоски збирати можна було? Наприклад, там після збору вже урожаю, якось підбирали? 

У 1932–33 у тих годах не давали збирать. Їздив об’єжщик  і гоняв, шо хто тільки, хто отам, хтось гоняв і з того. Дітвора, там прийде було збирать, так було прогонить. Ми було, як бачимо, побіжимо назбирать, так було бачимо, як їде вверхи — тікаємо, бо буде вверхи ганять нас усіх, прожене. Ну, а шоб в колгосп збірали я чьото не помню, ну, а чого ганялись, чого не давали людям збірать тоже мені непонятно. Воно там пропадало всьо равно…

А, якщо когось упіймає об’їжчик? Що було з тою людиною?

Забере. Забере ту торбу та і все, ну, а шо ти з дитини возьмеш?

А дорослих, якщо впіймають?

Ну дорослі не ходили, дорослі ходили на роботу, тим ніколи було ходити по стежняхам. Ми бігали, ми гуси пасли по стерні, в нас гуси були, ми гуси пасли, приїде — буде гонять і гуси не дає пасти. 

Ганно Семенівно, а, якщо пригадати ще раз в той час, чи пам’ятаєте випадки, що Вам батьки може розказували, людоїдства, щось таке, окрім того, що мама Вам казала — «Не виходити нікуди», якісь конкретні випадки були по селу? Щось таке пам’ятаєте?

Ну шоб в нас було таке, шоб дітей ловили і їли, то цього не було, бо я вже чула балачки, чула уже взрослих, як я вже в школу ходила, часто згадували, його згадували той Голодомор поки й годь. О, і чула, шо не було. Даже старі люді оті, шо пережили казали: «Добре, в нас хоть такого не було, шо хоть дітей не їли». Он там, у тому селі згадували, і отам, і он там. Так були ж такі случаї, даже мати дітей поварила та поїла, а в нас такого не було, не буду казать, шо не чула, шоб хто де…

А Ви чули таке слово «червона валка»?

Не чула. Це в якій області?

Ну це всюди..

А, да! А, «червона валка»?

Да.

Ну це, знаєте, це таке, це от, як заготовляли ну заготівлю оцю возили, так ото собирали червоні валки, ото збірали коні, підводи, якщо, ну це вже в колгоспі, я вже не знаю, я не знаю чи при НЕПові, чи були ці валки. По–моєму, їх не було, ну шось тоже платили, ну не знаю, шо платили, ну шось було, якійсь налоги були, а той, а при колгоспові уже, отож підводи нагружали: хлібом, мішками і везли. Цілі валки і ще з прапором попереду, це було таке.

А чули Ви таке про «чорні дошки»? Закон про «чорні дошки» або, коли колгосп заносився на «чорні дошки», щось таке чули Ви тоді?

Я вже чула, це вже в послі, у послі це вже балачки були, шо чорні, чорні якійсь села, а там, шоб не виїзжать не давали нікуди, нічого. Ну в нас якось, не знаю, ото декілька, декілька людей пішли. Ото цей хлопець по-сусідські, шо я кажу, цей Хведот — цей пішов, ото я імені його не знаю, йому годів 10 було. Він узяв торбеньку і пішов, і він вижив, і ще були, було чимало таких людей. Ходили даже здорові нормальні мужики, ходили просить хліб, бо я запомнила, як моя мати… У хаті ми були, не знаю, ну це вже, це вже, по–моєму, шо вже хліб був. Чи це у 1933, як уже дали шось дали на трудодень, шо вже хліб спечений, уже настоящий хліб був спечений. Я помню, шо зайшов до нас дядько в хату. Такий худий дядько, заросший, о, поздоровкався і з торбою, а мати так на нього дивиться та каже: «Це ти Ілюша?», а він каже: «Я, а це ти Наталко?», «Я». О, Господи, зустрілися. У Кочубея на фермі, на тій, ну на коровній на тій, він був фуражиром, а вона  коров доїла. І ото зустрілися в той Голодомор, а він з другого села, з Яганівки, там коло нас недалеко село. І то прийшов сюди хліба просити, ну ходив по селах, уже, значить,  бачив, шо вмре і узяв і пішов.. Так уже здавна, шо був уже хліб спечений, шо мати йому одрізала отакий чималий кусочок хліба і дала. Він так дякував та цілував той хліб. Я так запомнила та й думаю: «От, як дядько, як хліб цілує». Не бачила ше, шоб… Ото запомнила, шо і ходили і дорослі, і не тільки. І ходило багато тоді, ну шо, ну прийде людина, просить, а шо їй дать, як нема чого дать. Ну, а тоді…

Звідки вони йшли? Ви не пам’ятаєте, звідки ті люди з ближніх сіл чи десь може з інших областей України?

Ні, мабуть, з ближніх сіл, мабуть, з далеко не ходили, ну не знаю.

А Ви не пам’ятаєте можна було кудись виїхати..?

…Наприклад, не просто із села поїхати, а, наприклад, в Білорусію чи в Росію хтось виїжджав?

От у нас, по-моєму,  ніхто не виїзжав, ніхто не виїзжав. Це вже, це вже пізніше, це я помню пізніше, як я стала ходить, стали ми ходить у школу. Брат раньше, от це, мабуть, у 1934 чи 1933 він пішов. Так не було в чому ходить, а ми ж голі були, босі, не було в чому йти в школу. Так це я помню харашо, шо ми, в нас було тільки цінне — це були гуси. Ми випасували гуси із братом і ті гуси восени, брали в колгоспі підводу, грузили на підводу в ящики і везли на базар продавать у Ромни, шоб шо-небудь купить дітям у школу. Нема в чьом послать у школу. І тоді ті виручені гроші батько брав і їхав у Мінськ, і їхав, і привозив нам відтіля по парі: мені одну пару кирзових чобіток, а братові — дві, бо от он виплавив на льоду, шо однієї не хватає, не глядів, дуже рвав, от, і шо-небудь, якійсь черевички, треба було йти ж в чомусь іти. Ото, аж із Мінська привозив за ті гроші виручені чобітки, черевички якісь шось, яке, якісь, ну шось одежинку, от там штани чи сорочечку. Ну шось таке привозив. І ото кажду осінь батько їздив, не знаю скільки, мабуть, до 4, мабуть, класу. Поки я і у четверий ходила, він їздив у Мінськ скуповуваться кажду осінь, бо не було чого, де купить і не було в чому послать, і ходили ми голі й босі, по правді сказать. Мати було надіне на мене братові штани полотняні, то й я поки.. Змерзну в тих штанях, вернуся і в школу не дійду.

Ганно Семенівно, а Ви не пам’ятаєте, у пусті хати, коли от вимирали цілими сім’ями, заселяли інших людей, привозили сім’ї інші?

У нас не привозили. Воно так: хто-то оставався, ну оце ці діти, шо я розказую, шо осталося тільки двоє дітей, отак ота хата пуста, вона довгенько стояла, ще ото, а тоді жили квартиранти. Ну як сказать, ну які квартиранти? Ну женився хлопець, ніде жить і там чи не схотів жити з батьками, чи як там получилося, то, кажуть: «Пуста хата стоїть», де жили німенки. Це їх по вуличному звали «німенки», а як їх, я ото забулася, як їх фамілія. Так у німенкову хату, вона ж пуста стоїть. Ото і жили в тій хаті, це я одну, одна в нас так, а то все хтось оставався, так і жили. Нікого чужого, шоб такого присилали з других сіл чи…не було такого

А в церкву можна було ходити в 1932-33 до того, от 1930–х рр?

Ото, я вже не знаю, но церква робила, був батюшка, бо я тоже, я б не запомнила, так баба мене водила в церкву. І я б, і не запомнила тієї церкви, так на мене індик напав. У дядька з двора, ішли повз двір, а на мені платье красне, індик же красного не любить. Як вискочив відтіля індик і давай мене щипать, а я так кричала поки баба прогнала. Ото ми йшли в церкву з бабою. Так ото і в тій церкві я помню, шо було: ну так сіро, ну, як мокро, такі стіні ці цвілі чи чого вони були, ну такі, наверноє, поцвілі. Такі сірі і таким мокро, сиро, холодно, бо я так змерзла, це я помню. Так значить раз я була оце  з бабою ще, а баба умерла вже ну після голоду, то це виходе церква робила. Чи в неї ходив хто–то чи не ходив, ну вона там такі стіни завдовжки, шо вона при Кочубієві зроблена, так видно не подужали розібрать. Так, то клуб їй був, осипка і зараз, а шо там зараз? А зараз церкву одкрили обратно оце, фермер уже, да не фермер, а як його ж сказать? Орендатор, шо орендує землю колгоспну, так одкрив обратно там церкву, там.

А Ви не пам’ятаєте про отой сиротинець, дитячій будинок, який Ви кажете, організували? Не пам’ятаєте, там діти не помирали з голоду?

Ні, ні, там не вмирали діти, ходили в школу. Я ж начала ходить після голоду, ну це я, навєрноє, у 1935 пішла, бо тоді ж  у 7 років не посилали, а десь і у 8 у школу і це, навєрноє, я у 1935. Так зі мною хлопець ходив, і ще, і в другий клас ходили, і старші були, ходили, відтіля діти ходили. Он так до школи недалеко, на вигоні той був й та хата стояла і вони ото там жили, поки жили вони там, поки школу закінчили, ну вона в нас семерічка, а тоді восьмирічка, ну в общєм, жили там, не мерли там. Там їм добре було, як не є, там і їсти дадуть, сорочку виперуть.

Зрозуміло. Ганно Семенівно, а Ви не пам’ятаєте назви тих страв, які готувала мама в роки Голодомору? Які тоді були назви? Як називалися ті страви? Може пригадаєте…

Під Голодомор?

Ну, да, в Голодомор, як вона називалася?

Ну хтозна, як їх називали. Ото, як батько привіз уже за те золото, трошки муки — мати затірку все робила. Ото тієї муки затре і з водичкою, вода закипіла, вкинула його туди, воно ж таки не чиста вода, а вже із тим же ж, воно ж і звариться і таке, як галушечки маленькі і ото. То було добре тоді, а то…ну не знаю, не помню, мабуть, ніяк їх не називали, не до назви було…

 

1. Місце запису: село Вороньків Бориспільського району Київської області;
2. Дата запису: 10.09.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент:  Згубар Софія Іванівна, 19 січня 1926 р.н. в селі Кийлів Бориспільського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Кийлів Бориспільського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Звать мене — Згубар Софія Іванівна.

Софія Іванівна, а коли ви народилися?

Народилася 1926 року 19 січня.

А де ви народились?

Народилась у селі Кийлів, у Києві.

Бориспільського району?

Бориспільського району, Київської області.

Софія Іванівна, а як звали вашого батька?

Звать батька мого — Лехан Іван Мокійович, Мо-кі-йович.

А маму як вашу звали?

Мама була по батьковій фамілії, по батькові фамілії можна сказать? Родилася вона в Жеребятені, Соховій Олександра Рафаїлівна.

Софія Іванівна, а у вас були брати, сестри?

Ой були…Були брати, два брати були, робили шахтьорами, дві сестри було, одна жила в Переяславі, а одну забрали в Германію в 1942 році. Так вона і не повернулася, вона писала листи, а хто зна де ділася. У 1961 році останнього листа прислала і більше не слова по цей день.

Софія Іванівно, а ваші батьки працювали у колгоспі?

Працювали, працювали, ой як працювали.

А вони добровільно туди пішли?

Куда?

У колгосп працювати? Добровільно?

Добровільно. Вони були такі…ну…селяни бідні були.

Софія Іванівно, а ви пам’ятаєте до вас хтось приходив у хату з обшуками?

Із обшуками? Ні, не помню, такого не було в нас.

Ніколи не приходили?

Неколи не приходили. Як помню як це через Дніпро переїжджали, отряд якийсь переїзджав і вони ж потопилися човнами, обмочилися. Знаю, шо до нас постукали, ми їх прийняли. Усі сахар і хліб сушили у нас, там ото, о і вони перебули якийсь отряд і поїхали. Пересушилися і уїхали. Оце я помню.  А так обшуків неяких не було.

Активісти не ходили?

Як?

Активісти, буксирні бригади не ходили по хатах?

По хатах? Ну це я, я такого і не помню щоб, щоб хтось оце  ходив. Батьки мої, мама у колгоспі працювала, батько тоже у колгоспі. А нас це було четверо, п’ятеро дітей у нас було. Я оце, старша сестра по наймах ходила, а меншу забрала тітка, її вже, уже голодовка началася, я голодовку помню. До 8-ми років, я помню своє дитинство, воно в мене було щасливе, а як началася голодовка — уже все тоді. Ми дуже дуже голодували. Дуже.

А як началася голодовка? Чому вона почалась?

Ну…я помню ну жили ми так, ну знаєте життям таким же сільським, жили життям і було у нас усе, і корова була, і все. А тоді ж усе гірше, гірше, недостачі їжі. Ну й так, як я помню, шо у нас корова була. Корову вкрали, батько пішов  корову шукати у ліс, то він нічого тільки саму кожу притяг. Кожу ту батько смалив і ми її варили, і їли ту кожу, уже у нас їжі не було ніякої. Я знаю, із братом ми були, так як немовби, як у яслах ми були. А чим вони кормили? Боже, варили отакий, ну такий із муки таке як пило, ото телятам дають, таке давали. Хліба так, як на соломинку, отако одрізали соломинкою, отак по кусочку хліба. А тоді вже, я ше що ж я. Брата мого, це йому ше було тільки та 2 рочки було йому, у кіл у Воронькові тут ясла були, і його мама ж на роботі, мама на роботі весь час десь була за Дніпром там земля кіловська і мама там робила. А оце ж братіка мого отдалив у Кілов, у ясла. Шо ж вони з нього зробили?! Переказали вже вони, шо прийдіть заберіть, уже воно,  сестра пішла забирать його, так уже воно на дитину  було не похоже. Уже воно таке, як як старий дідок оброшше, у вошах, і…ну…я вже оце не мож, як вспомню якого вона його принесла. До чого вони довели ту дитину?!

Це в 1933 році?

Це 1932, у 1933-му.

1933-й?

У 1933 році це таке вони з братіка зробили.

А це ясла ці були у вас у селі чи десь у місті?

Як?

Де, де, ясла ці були? Де вони були? У Вороньках?

Да, із Кілова привозили дітей сюди у Вороньки.

У Вороньки, да?

У Вороньки то такі ясла були.

То такі ясла, да?

То такі ясла були. Ну шо ше, ше я помню? Це я знаю тоже ми ходили були в Кілові там панські дачі, ходили на панські дачі дивиця, о тоді це я так помню. Тоді ше, ой великий, це ж уже тоді страшний, ой страшний голодомор уже був. Страшний. Ой. Я, шо я ше помню. Сусідська дівчинка була, моя подружка Поля, ми з неї гуляли, кругом ходили. Тоді я пішла, нема її і нема, пішла я до неї, а вона лежить. А батько лежить на полу у їх, на полику, і кричить: «Марино, дай їсти!» А мати біля печі, у печі огонь горів і чавун води тільки стояв. Нічого не варилося. А він кричить: «Дай мені їсти!» Вона каже: «Що ж я тобі дам, як у мене сама вода в печі». Він тоді, а Поля лежала отак на лежаночкі. Він: «Марино, іди сюди». Вона підійшла, а він і каже, вона, він і каже: «Заріж Полю та звари мені їсти». Боже, ми це почули, Поля із лежанки, да ми давай тікать, прибігли додому до мене, розказали батькам. Вона вже не пішла вона вже уже додому, а утром сусіди уже прийшли і сказали, шо батько вже помер. І оце таке я ше помню.

А як прізвище було батька? Ну…

Ой, я я вже забула, оце не помню я, як було їх прізвище, а таке оце таке я помню. Ну шо я ше помню?!

А на вулицях, ви бачили шо люди помирали падалина на вулицях?

Були, були такі случаї, шо прийде людина до другої людини, просить їсти, а воно ж, шо воно дасть, ну там може є таке шо таке знаєте шось, як для скотини якої. Дасть, шо дасть то воно з’їло і зразу помирає на місці, як і з’їв і таке ше було. Помню церкву, у церкві хліб сохраняли, скільки повно хліба було в церкві, а люди ж із голоду помирали, о. А тоді ж це у 30-х годах закрили церкву і сохраняли ж там хліб. А урожай який був, мама розказує, таке жито було, шо оце снопа як із в’яжуть на носилках носили, каже піднять не можна, удвох один сніп було, каже несемо. Такий урожай був, а люди ото так помирали.

А чому люди помирали?

Умирали от того шо люди от голоду, бо  у Кілові багато людей померло, у Воронькові менше, менше, тому шо тут у людей городи, вони якось більше, ну займалися ж таким сільським господарством. Із городів люди  більше мали прибутку, а в Кілові шо там, я помню як землі майже не було, там городець оце такий, горби, піски, там дуже було важко.

Ну ви ж кажете було зерно, правильно?

Як?

Було зерно, правильно?

Було.

Був урожай?

Було, було.

А чому ж людям не роздали?

Не дали, я ж кажу церква була повна зерна була, це ж було розказують, а людям вони не давали.

За трудодні не давали зерно?

Як?

За трудодні, за роботу не давали?

Да хто там давав, люди робили, хто там шо давав?! Ішли на роботу так, шо в кого було з тим і ішли, більше цього ж…

Ну ви кажете, шо з обшуками по дворах ніхто не ходив? Не шукали зерно у людей?

Я не помню такого, шоб зерно шукали.

Але в церкву звозили зерно?

А в церкву звозили, а церква була забита зерном.

Так це що із колгоспу привозили в церкву зерно чи від людей?

Ну те, шо собірали у колгоспі, те шо в колгоспі собірали, вони його хранили в церкві, так.

Ага.

А людям же не давали, не давали людям, а люди помирали.

А люди ховали їжу, ховались з їжею зі своєю, може переховувались десь, закопували? Було таке?

Може як у кого і було, може в кого зерно було, то може таке робили, ну я не знаю, у нас не було, жили дуже бідно, жили я…

А в 1932-33-му роках батьків ваших у колгоспі годували?

Та хто їх годував там (з обуренням говорить)?! Хто їх годував?! Я ж кажу ми ото братіка ууу…Вороньків же однесли, а я там же ж була, бо у Кілові була, да ходила ж я так немовби той садік, до ж чим же ж вони годували?! Не давали,  хліба там такий кусочк да ото мисочку таку пила, як для теляти ото було напувають.

А жорна у вас були? Жорна.

Хто?

Жорна у вас були?

Жорна.

Жорна.

Ну я не я не помню, ну так як було якесь жменю зерна, то було такий млинок такий був, то батько було змеле там оце на тому млинку,  то там там получалася зменька муки якої.

Такий ручний млинок був, да?

Як?

Ручний млинок був маленький, да.

Ага, да, да.

А ним вільно було користуватись,  не ховали той ручний млинок, вільно користувались ним?

А, вільно, вільно, вільно бо також ж, як чи жорна, чи млини в кого там були до позабірали там, були раньше і собствєнні млини були, о то тож тоді позабирали, а так в кого там, хто вже своїми силами…

То ви кажете й жорна позабирали?

Ну забирали у людей в кого великі такі були, то забирали.

А чому, а чому забирали жорна у людей?

А того шоб, забирали того, шоб люди не користувалися.

А чому не можна ними було користуватись?

А того шо не давали.

Шоб зерна не мололи.

Бо шо ж було.

Ну для чого?

Це ж, для чого, шоб люди помирали, щоб люди од чого, бо шоб люди помирали.

А у вас були у селі куркулі?

Куркулі, вони так називалися куркулями, наприклад, у мене дядько був, двоюрідний дядько, о так ну називався ж куркуль. Ну хата в його ж була, гарна хата, кирпична там під жилізом, о. Ну це, а тоді як приїхали уже розкуркулювать його, так це зіма була, дак викидали дітей із хати на сніг, ше сніг був, дітей і тоді там уже у їх забрали там усе, все позабирали. Так він, а тая який він куркуль був такий. Ну рибальством там займалися, ну його такого не було нічого. Такого, шоб…

Просто був працьовита людина?

Працьовитий був, працьовитий був.

А назвали куркулем і вигнали з хати?

Вигнали, вигнали з хати.

Як далі його доля склалася з дітьми?

Тоді вже вони собі построїлися, о. Построїли собі вже хатинку там вже і так проживали, хазяїн він собі, риболовством займався, а ліс був, то у лісі то гриби то таке то, знаєте…То так люди виживали. Я помню, шо ми, ми й тоже, ну оці ше ж підкормлювалися було підем, то гриба якого найдем, то там ягоду яку, о, то яку рибинку там то. І жаби їли, і черепашки їли. І таке, ну у Кілові люди, багато людей такі, шо повнять ту голодовку.

А ви пам’ятаєте підводою звозили трупи, померлих возили на підводу?

Оце цього я, я, може і возили, ну я не помню, не помню я цього, не бачила я, то шо не бачила я. Ну то ж як трупи ж були, то де ж дівали — возили ж їх

А ви не знаєте тіла померлих в одну яму ховали, чи кожну людину окремо на цвинтарі?

Це я, я цього не помню, я не помню я оце, шоб це, шоб звозили у одну яму, я не помню.

А батьки не розказували, не говорили про таке?

Ну розказували, шо там той і сусіди є такі, шо помирали в нас. Я їх ше й помню, я цих сусідів.

А прізвища їх не пам’ятаєте, хто помер, сусіди ви кажете померли?

Ну там, я фамілії там трохи ж і помню там, Пацьки були, Сороки о, тоді там Бердники, це я хвамілію так кіловських, Кигті, Самайди, ну та оце так як, трохи я помню фамілію там кіловських.

А давайте пройдемось от ви кажете Пацьки, так?

Ага.

Скільки там приблизно з тієї родини померло людей? Пацьки. Пасько. Пасько. Паськи.

Це тоді?

Тоді в голодо мор, від голоду, родина Пасько жили, після голодомору скільки їх залишилося, там мабуть дідусь, бабуся, були може, батько, матір діти.

Ну я не помню, отам були ж Паськи, то вони пережили Голодомор я знаю, шо сім’я там Паськів до пережили вони Голодомор, а шоб…

Ну а хто помер, помер хтось із цієї родини?

Саме у той Голодомор?

Голодомор, да.

Ну я не помню, це цього не помню я.

Зрозуміло.

А оце я тільки ж не помню хвамілії, оце шо, шо оце помер чоловік, шо просив, шоб зарізать дитину. Я оце, оце я я не помню фамілію вже.

Це не хтось із цих названих вами?

Як?

Це не хтось із названий вами, це не Сорока, не Бердник?

Нє, не з ціх, не з ціх. Ні, не з ціх. Друга фамілія, там ше Самайда оце фамілії такі, не знаю оце може оце шо, шо оце ж Поля була, оце в мене подружка, дак ну так, ну не припомню я це точно уже .

А ви пам’ятаєте люди міняли свої дорогоцінні речі на їжу, кудись ходили?

На їжу?

Да.

Ой міняли! Мама моя з Жереб’ятена сама у неї батько, ну такий комерсант був, він тоді ж колгоспу ще не було, він такий ото ну якоюсь комерцією там займався. І всі, всі ж були на роботі. Мама моя розказувала мені, шо вона була їздили на заробітки.

Мікрофон не чіпайте там.

Ай Госпаді, шо їздили вони на заробітки на Дніпропетровщину, на землі князя Кочубея, як там вони ж оце працювали, каже оце літо працюють тоді там він заплатить їм шо, і приїжджає мама, як бачила самого князя Кочубея, каже на шестьоркі отакий у фаєтоні. А чим нас годували? Отаке каже, баланду отаку, шо там із червами вода із пуголовками була отака, о отаку їжу давали, хліб такий шо… Із землею наче таке, спали у скирдах.

Це ці Кочубеї так годували людей?

Да, да, ото так…

Це у роки Голодомору чи до того?

Як?

Мабуть до того це таке було?

Та це до цього, до на…до нашого Голодомору, це я розказую.

Це раніше.

Шо мама розказує, шо вона ж вони ну як іще й тоді проживали при панщині, при тій як вона, бо вона 100 років жила мама в мене.

Ну ваші батьки не одні там працювали, бо ми щойно приїхали з села ось Глибоке, то там нам теж розказали, що люди працювали в цього Кочубея, так само.

Тоже вам розказують?

Тоже да, ось я навіть записала.

І моя ж мама працювала з братами там, о привозили батьку гроші, а батько ж там уже собі хто. Розказувала це мама за Кочубея, о. А тоді тоже я як вона тоже,  по працювала тут, озерце там у нас було тут пан жив Слюсаревський. Вона там у його за наймичку була, тоді оце у Воронькові теж такий островок де оце річечка Іква там жив Коновал. Мама там у його була наймичкою, а тоді вже як оце приїхали розкуркулювать о, дак уже отож його розкуркуркулили о, а маму, мама каже, він прислав їй таку записку, щоб вона до його прийшла,  може він там шось хотів дать, поблагодарить її там шось о, ну їх розкуркулили у Воронькові оце тут. Та так. А іще за цей Голодомор був  у Воронькові, то я ж не знаю як і скільки тут, як люди тут голодували. По розказах  голодували но не багато людей голодувало у Воронькові.

А ви пам’ятаєте хтось виїжджав у 1932-33 роках або трошечки раніше у Росію, чи в Білорусь?

Ой, оце ше мої батьки ми жили, як уже началася голодовка, жили ж ми у Кілові, а тоді батьки це був який уже це 1933, у 1935 році у Дніпропетровську область запрошували на переселення, там землі гуляли і села такі були не заселені, такі жили там самі багаті там.

У 1935-му?

Оце, ну вони ж раньше, а оце ми переїхали поїхали туди у 1935-му році, батько мій поїхав, приїхали туди, щоб уже колгосп начався там. Ну а ми ж тут хату продали у Кілові, а туди приїхали ну без хати ж, а щоб купить, то нема там де хати купить. Тут батько подає заяву у колгосп, тут собираються збори, о. Ну на зборах же як, чи прийнять отакого Лехана фамілія була, у колгосп ми приймемо. Усі кричать «Ні, не прийнять, бо нам землі треба. У нас сини ростуть нам, не прийняли в колгосп». Каже: «Якшо буде череду пасти, то хай каже цей на 4 годи». Так ми, 4 годи батько із нами пасли скот, аж після 4-х років уже прийняли нас у колгосп. Отаке ше було.

А ви кажете в 1935 році запрошували переїхати там пусті хати?

Оце ж там…да, а запросом, це ми поїхали в 1935, а запрошували отут багато вороньківців виїхало туди у цей район, Широківський район о, тоді називалося це село Карпівка. Дак туди оце скіки Вороньківців виїхало, оцей Буняки, і Кіловці, і оці оце весь цей і Глибочани, і оцей із Вишеньок, Гнідиний ото, Осокорки, оце усе переїзджали туди люди. Раньше їм давали там по два гектари землі, городи такі давали і люди працювали у колгоспі, о. А потім уже, де далі, де далі їм уже городи зменшували і вже більше людей населялося. А ми ото поїхали в 1935 році.

Ну ви кажете, що там були пусті хати, то це ж після Голодомору, то може вони вимерли ті села? Ті території, може ж вони були заселені, а потім вимерли після Голодомору і почали там, от наприклад, вас запрошувати туди переселяти?

Нє, там іще дуже мало людей жило такіх шо, ну жили тільки багаті. Я знаю ми як приїхали, так біля, ну нам дали таку хатинку, як ну така була хатинка, як ну наприклад, би пастухам і ми ото поселилися там. Раньше построїлись, купили о, дак тут стояв дом такий великий, красівий, під жилізом і тут жив там, ну якийсь  багатий хазяїн, о. В нього там і земля була. А тоді вже отож як розкуркулили,  отдали землю цю і даже оцей дом отдали, ну одному чоловіку, такому колгоспнику, це ше раньше, о. А так хатів пустих не було. А люди котрі виїхали туди раньше, вони там Голодомору не знали. Вони там не… А 1947-му год, тоже ж оце я помню Голодомор такий, 1947-й, не було нічого, скільки зерна було, зерно забирали, забирали зерно, я знаю шо, бо ми ж приїхали туди, уже ж заробили там, а тоді вже давай, вже давай не давать у колгоспі вже, а зерно ж то було, а не давали. Хто там приховав, до отож так виживали. А я знаю, шо у нас не було де його сховать, бо така хатинка в нас була і було зерно, а не було де сховать, забирали.

А податки пам’ятаєте? Податки в 1946-47 роках, податки були?

Податки? Ну, я не помню, навєрно ж були.

Ну там на фруктове дерево податки, або м’ясо треба було сдати…

А було, було таке, було.

А якщо неодружений там, незаміжні дівчата, або дітей нема, платили податки за це?

Такого я не помню, я не помню я, бо в мене сестра була, то вона ж була незаміжня до такого.

Не платили?

Я не, може й платили, но я не помню такого.

То як на вашу думку, Голодомор 1932-33 роках був штучним, чи природній?

Штучний, штучний був, я як пережила його до це тільки штучний. Штучний був.

Урожай був, так?

Ой був урожай, я ж сама своїми очима бачила, бо я ж ходили мама ж і мене було бере на ро…йде нема на кого покинуть, бере із собою і я ж вам розказувала вже, шо це ж такий… Був жито таке шо,  і одного снопа не можна було піднять, на носилках носили. А де ж те зерно? Забирали ж і уж забирали, ціпами молотили баби. Баби їх, робили такий тік і ці ціпами молотили, це я все бачила.

А хто на вашу думку був організатором Голодомору? Хто організував Голодомор?

Ну хто ж? Ну правітєльство радянське. А хто ж його організував? Були такі, шо і боролилася.

Боролися?

Нууу, ну а хто ж був довольний цим Голодомору? Канєшно…

А ви щось знаєте, да? Це якийсь рух опору, щось знаєте про це? Хто хтось боровся? Шось про це знаєте?

Нууу так же ж як по розказах, то воно ж так і було. Боролися, а шо ж вони. Я помню, оце вони ж усі предатєлі так як оце, є такі шо, ну зараз так, як оце. Я помню як, як ми Кірова це як у школу я ше ходила, Кірова любили. А тоді як його убили, це він вмер був у Ленінграді, да? Чи ви не…

Ну вбили так.

Мер Ленінграда був.

Ленінград. Ну було таке.

Я помню шо «у ленінському місті гудуть, гудуть гудки. У ленінському місті кружляють літаки. І весь великий город, сюди лягає путь. Сюди іде дітвора, колгоспники ідуть. І плачуть, і не вірять, і знову йдуть, що миль. Бо тут товариш Кіров застрелений лежить. Над ним знамена стали, крізь коло бойовий, сумний товариш Сталін схиляється над ним.» Ну вбили його вороги, а він же, як він тільки, оце і зараз же його, уже ж ворогом же считають, той Кірова. Вже нема ни міста Кировограду, вже його ж немає

А Сталін хароший був? Сталін.

Я вам скажу по правді, що нас так, ну внушили його так внушили нам, шо, ну тоді як ми були ж і жовтенята, і кажуть піонери і вже тоді.

Комсомольці.

Да, то ми ми ж ну це Сталін, як батько був. Уже нас внушили Ста…Я я уже була у цьому Воронькові, тут уже я була, як Сталін помер у 1953 році. Так  та знаєте траур такий був. Носили ж червоні, чорні пов’язки, і так ну ну. А далі ж, до знаєте самі як  як воно. А який там самий страшніший ворог був хтозна, чи воно Сталін, чи воно там Берія ж був тоді ото там же і скіки їх не було там. А довели ж людей, до такого Голодомору страшного. Ой ну шо.

Все, дякуємо вам. Дуже дякуємо.