- Місце запису: село Глибоке Бориспільського району Київської області;
- Дата запису: 10.09.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Василина Ганна Семенівна, 16 жовтня 1927 р.н., народилася в селі Андріївка Роменського району Сумської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Андріївка Роменського району Сумської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Василина Ганна Семенівна.
Ганно Семенівно, а коли ви народилися?
27 року, 1927 року, 16 жовтня.
А де ви народилися?
Сумська область, Роменський район, село Андріївка.
А в 32-33 роках ви там же проживали?
Да, ми проживали там. Ну, я ще ж була мала. Мальо шо помню. Бо у 32 — п’ять, в 33 — шість бульо вже трошки помню. Так шо.
Ганно Семенівно, а як звали вашого батька, повне ім’я?
Мого батька — Мирошник Семен Хведорович.
А маму?
Мирошник Наталька Йосипівна.
А у вас були брати, сестри?
Да, в мене був старший брат — Вася, і жила з нами ще бабушка, батькова мати, і жив її внук, племенник мого батька. Його мати вмерла, так його забрали, забрали сюди родичі.
А мати коли вмерла?
Мати вмерла вже в мене тут, у Глибокому, в 90 році, прожила 91 рік.
Ганно Семенівно, а ваш батько працював у колгоспі?
Да, мій батько працював із самого начала, як тіки кольгоспи стали, стали колгоспи, так вони обоє працювали, батько і мати обоє працювали у колгоспі.
А вони добровільно туди пішли, відразу чи не хотіли спочатку?
Конєшно шо ніхто не хотів, по правді сказать. Не дуже всім хотілося, дуже, я це ж конєшно його не помню, но я по тих балачках, уже я, як стала старша, так я понімала, шо це було не так то добровільно. Не так то з охотою туди бігли, конєшно з дому треба було ту конячину отдать туди в коглосп. Де який там чи плюг чи шо, чи віз треба було поотдавать. А кому це? Воно нажите трудом, а тоді отдай. І хто на шось там і яке воно буде, це ж було не звісне ще нічого, яка там життя буде в тому колгоспі. Ну, ну як сказать, шо я вже помню, так це вже я ну шось таке в мене запоминалося те, шо або я плакала, або я чогось злякалася, або я тільки таке в мене оставалося. А то ж дитина, я його зараз не помню. Ну бігала гралася з усіма, бігала от так, через навскося, через дорогу жили люди, і я от так бігала туди дівчинка така годів як моїх, чи не на год старша, я бігала до тієї Мані гулять. А там у неї ще були батько і мати, і їх четверо. Їх було шестеро. Ну в нас була корова, нас тоже шість душ, а в їх не було. І вони почали мерти. Самий первий умер батько. Мені сказала мама: «У Мані вже батька нема. Ти вже там не дуже бігай, не галасуй там дуже. Їм дуже трудно, в них же нема молочка як у нас» — розказує мені мати. А тіки ж і було з’їсти того шо видоїть корова, значить на шість душ тих ділять те молоко по якийсь там кружочці. І от мама каже, вже у Мані батька нема. Зразу такий ходив пухлий аж страшно дивитися, умер вже. А одного дня я встала і мама мені каже, я боялася, знала вже, що якщо людина пухла — це вона вмре, і мене це лякало, дитину, я боялася тих уже пухлих людей.
І я боялася вже тих, якщо людина пухла — це вже я думаю, що людина вмре і я тієї людини боялася. І одного… І одного дня мати каже мені, встала я і вона каже: «Нема вже тоді з ким гулять, уже Маня вмерла». Ой, я так злякалася, ось це я через це видно його і запомнила, бо я злякалася. І ще я що помню, ага, і мати каже, шо Маня вмерла, а Хвидот, це брат її старший, узяв, каже, торбу і пішов з дому. Пішов десь, шоби їсти просить, дома ж нема чого з’їсти. Їх іще, вона оце ця дівчинка, мені здається, що вона була, мабуть, старша мене, мабуть двадцять шостого, одна — двадцять четвертого, умерла слідом за нею. Далі була, був оцей хлопець, навєрно двадцять другого, це я так думаю, бо він вернувся, ото як вже встали колоски, начались жнива, він вернувся і він остався живий, а ці дві дівчатка і батько померли. І осталася ще сама старша двадцятого году, і мати. І от це значить ті троє їх осталися, а троє вмерло ось це із ції сім’ї у їх.
А як призвіща?
Призвіща Кулик їх було.
Кулик?
Кулик, Кулик чи Кулик, ну Кулик ну там їх писали чи звали Кулик. От це так недалєчко, коло нас оце так вмерли, з тими що я гуляла. Далі ще люди мерли, но я їх уже гаразд, шо забула, шось у дєцкій пам’яті воно і не осталося до пуття. Їсти ж не було чого, у кого корова буля тож виживали, а в кого не було корови — це було страшне діло. Помню, шо моя бабушка каже: «Підем сьогодні десь чогось нарвем», уже появилося зілля, шось треба ж, бо нема нічого до того молока. Було якась там картоплина і мати натре на тертушку, закіп’ятить воду у печі у чавунці, тоді туди от те з картоплі натерте і воно там покіпить і таке зробиться ну не сама вода. Не сама, мона його сьорбать. І ото таке, ото таке ще давали. Як почалася лобода, добавлять туди ще лободи, тоді ото каже, а нема ж не кусочка хліба до нього, нічого ж немає. Каже, підемо десь пошукаємо, і там у нас такі яри, така місцевість. Така місцевість рівнинно-горбиста, такі багаті яри, такі бугри все і ми там пішли в один яр і там такого по тому низу, воно там потічок тече такого було отакого кінського щавіллю, він уже підріс такий чималий був. І взяла баба, не було ж на кого покінуть і мене взяла з собою, брата старшого, щоб поміг, сусідський хлопець ще пішов. Я шо може і не запомнила б, та боялась через потічок переходити і плакала, через це воно мені осталось в пам’яті, шо я плакала, шо я боюся в ту воду лізти. Туди ще кояк перейшла, а назад боюся та й усе, ну баба попереходили з хлопцями, ну баба каже: «Ну ми пішли, а ти оставайся, що боїшся — будь там», я з переляку як стрибанула в ту воду, от це запомнила, бо так воно не осталося б в пам’яті. Ну мати ж на другий день напекла щось із того гіркого чи кислого, чи яке. Ну напекла таких на сковороді, ну на чому, нема ні олії, на сухій сковороді, ну шось там напекла. Налила мені молока і дала лєпешку, каже: «Оце їж з молоком, бо що ж те саме молочко, треба шось і з’їсти, хліба нема, їж от це», я попробувала таке гірке. А воно оце мене зніма? То я так головою кручу.
Все добре, не переживайте. Просто розказуйте.
Каже, каже: «Їж, хоть що-небудь їж, хоть що небудь треба», Я його вкусила трохи, а воно кисле таке, гірке я і в плач, от того і запомнила, бо я плакала, плакала, що я не буду його їсти. Вона на мене кричить: «Їж!», не буду їсти та й все. Так я його і не їла, раз укусила та й все виплювала, от вип’ю саму ту чашечку, ну там стаканьчик молока і побігла ну скільки ж дитині треба. А батько вже вспухлими ногами, і ото вже батька я дивлюся на його ноги і так боюся, думаю це вже батько вмре, оце ж ноги вже пухлі, ну так він в начале його мати позбирала все своє золото, яке в неї було, а яке ж там було у бідної селянської дівчини, як пішла... заміж, землі в їх не було в батька. Батько робив у Кочубея на фермі, так як, як би тепер сказали, замфермою, от так він старшим, мати там вже на річковні доїла коров у Кочубея. Там була здорова речковня, там була його його дом, палац стояв, церква його собствена і досі єсть, а все остальне розбили, попалили Кочубеєва, о, а церква осталась, і мати там робила, і в них не було ні землі… Це щиталися бідна родина, якщо бідна селянська сім’я, якщо в неї нема землі.
Це до вступу в колгосп вони в Кочубея?
Так, це була резеденція Кочубеєва, це він там літував, він там всією сім’єю приїздили. Кочубей приїздив. Кочубеєва стара, мати особено згадувала стару Кочубейшу, каже, сяде на бричку, сама коні править батогом. І каже тіки кого побачила там, ну там десь худоба зайшла в їхню землю, каже, батогом тим отпріще того пастуха щей матюку гнула. Це я запомнила дарма. Ну це вже мати мені розказувала, нам розказувала, бо я ж росла розпитувала, вже як і в школу ходила все за того і Кочубея, і за всіх я вже розпитувала, вже інтересувалась, бо вони ж там робили, о, і батько робив і мати. Вже підросла значить і стала значить уже. Не було ж ніякого доходу, землі не було і треба ж було десь зароблять на прожиток. І та бідна ж дівчина таки назбирала якогось, накупила якогось золота. В неї були серги золоті, перстень золотий, хрестик золотий. Вона позбирала його і послала батька в Ровни. Каже: «Їдь щось виміняєш, там міняють якусь муку чи зерно, чи щось таке, бо ми ж не доживем до жнив. В тебе вже он ногі пухлі, ще ж коли вони ті колоски будуть». І він пішов і ото приніс з відтіля, я вже не знаю шо, но після того мати стала щось таке забовтувать уже не картоплею, а таке як затірку, таке шось, ото таке стала шось готовить, видно муку ото привіз.
“Торгсин” не чули слово? Де він поміняв щось, дома не говорили?
Не знаю я, може і казали мені, може і казали мені, но я його вже забулася, о, но знаю, шо в Ровне ходив. Каже, прийшов і каже: «Оце, — каже, — вибачте мені, я, — каже, — ще й купив пів хлібинки, хліба, — де він там купив, не знаю, — і думав, що принесу дітям по кусочку і поки дійшов і з’їв, невтерпів», каже, от це запомнила чи через те, що було обідно, що не приніс кусочка хліба, а з’їв сам. А кажуть: «Голод не свой брат». Ні шо, ні діти ненужні були, ніхто значить, а каже: «Поки щіпав потрошку, поки не побачив, де воно і ділося». Ну, а що ще я можу вам розкать? О, а що ж ми ще їли. Іще дуже помагала нам окація як зацвіла, ото помагала. Було хлопців, це ж старший брат, уже йому було мені хай польовина шостого, бо мені ж шість кончилось це ж у жовтні, а це бульо вже май місяць чи коли там та акація цвіте, то польовина бульо вже з польовиною год. Ну він на два года старший, то такі хлопчаки залізуть і нарвуть тої акації, як зацвіла. Самі пазухі той і додолю нам накидають — уже наїмося. Це вже були такі ласощі, що далі нікуди, от, а потім почалися вишні спіть. Як почали вишні спіть, о, ото ми вже ожили. Батько було біля тих коней, що наздавали люди у колгосп, отділили одного, хазяїна, сарай здоровий був, там поставили ті коні і батько там порався коло тих коней. Уже вони колгоспні були. І прийде було, піде з утра попорається голодний, що ж ти їстимеш, а йде, тіки заходить і сразу заходить під вишні. І то їсть ті ягоди, вони вже начали, зразу не дуже, а тоді уже поспіли і то їсть аж з кісточками, з усим, а каже: «А що ж я наїмся без кісточки, — каже, — я ж його не наїмся». І то з кісточками, і то йде від вишні до вишні, де спіленька, і ви знаєте так і вижили, мені здається, що його ті вишні і врятували.
Молочка чашечку вип’є, шо от ту бовтанку вже з тої муки, шо вишень по той і вже, як то кажуть, живіший став. Ну, ми пухлі не були ніхто, тільки він був. Навєрно мужчині треба було шось, шось шось жирніше, шось тримкіше, не оті саме вишні чи якись лепешок. Ну, слава Богу вижили. Ну а багато, багато у нас там померли. Оце недалеко тоже жили, ну чуть дальшенько так жили, но їх хвамілію я їх. Як же їх була хвамілія? Чи Пономаренко, чи як, ну забулася, забулася. Дарма, що з тим хлопцем, що остався живий їх, двоє осталося з сім’ї самих менших живих дітей. Хлопець ходив зі мною у школю, дівчина — старша, була 1925 году даже. Даже у Германії, у Германію її забрали під войну, так вона була старша, мабуть чи не 25, бо хлопець ходив, а вони умерли. Умерла мати, батько і мати, тоді старша дівка вже була мабуть 20 год і хлопець такий мабуть більше 20 год — це їх четверо вмерло, а осталося ще двоє. То ж дітей було, бачите скільки, п’ятеро дітей було, їх двоє, і оце вони осталися з їх тільки самих менших дітей, які померли.
З голоду. З голоду померли?
Да, з голоду ото ж тоді померли, а двоє осталося самих меньшеньких, я ж кажу, бо малому менше треба. І їх у колгоспі зробили такий патронат, ну сім’я вимерла, хата пуста і туди значить поставили жінку якусь, щоб вона тих дітей доглядала. І оце значить як нема от, померли, а діти осталися 6-8 год, от такі, чи 10. От тоді їх віддавали в патронат і вони шось там виписували їсти з колгоспу, щось же годували, що вони ж там не мерли, вони живі по оставалися. І та дівка ще жива була і ходила ото, ну ходила може хто шо дасть, а може хто шо, ну каже, каже, мати йде на роботу, то ж голодні, а на роботу треба ж було йти. І йде мати, йде мати на роботу і каже, дома баба, но вона така вже старенька була, не знаю скільки їй год було. Вона голод пережила і зразу вмерла після голоду, мабуть чи в тридцять четвертому чи п’ятому отако. Я тоже запомнила, бо тоже злякалася тако, то запомнила, як баба вмерла. О, а тож баба старенька, лежить там собі в хаті, а ми ж бігаєм. Ну той старший хлопець десь побіг може, а я ж більше дома, уже боялася ходить, бо Маня вмерла — нідокого гулять ходить, а дальше боялася ходить. То мати каже: «Не йди нікуди з двора, бо он дітей ловлять. Дітей ловлять і їдять, так шо не йди нікуди з двора. Хоть у хаті біля баби, хоть де. Не ходи нікуди з двора». Я ж вже боялася і не ходила нікуди з двора. І от гуляю там коло хати і дивлюся йде дівка там. Вона така здорова була, рослі вони такі всі були, такі самі по собі повні були, а тоді вона ще опухла і така страшна була. Таке обличчя в неї таке страшне пухле, ноги такі товсті, руки товсті, сама така товста. А воно ж знаєте як воно раньше, не було ось цих заборів, латами обкидали, шоб худоба не забігала. І все видно, шо там на вулиці, шо там в дворі, де ті діти бігають, хто там вулицею йде. Я побачила — іде, я за хатою заховалася, заховалася і виглядаю з-за хати. Думаю, це мабуть йде мене ловить. Бо казала ж мати, що ловлять дітей та їдять. Вона стала, стала коло двора і стоїть, і дивитися, і дивиться, не знаю куди: чи на мене чи куди, ну дивиться в двір, дивиться, а я вже боюся. Ну страшне, не знаю, що там чи плакать, чи шо мені там, чи кричать, ну вона ж не йде. Я собі боюся визирать, виходить із-за хати. Вона стояла довгенько, тоді і пішла по-маленьку, то вона на другий день і вмерла та дівка. І ще парубок такий самий був здоровий, і той вмер. Одна замужем у другому селі буля, їхня дочка жива і ось це двоє маленьких дітей осталося в живих, яких забрали в патронат. Ну там і ще, но я їх не бачила, їх ото умере — заховають, а я ж хіба я запомнила скільки їх там. Он і в того вмер, он в того батько вмер, он діду вмер в того, там мати вмерла таке, а діти менше мерли, як взрослі люди. Ну так не знаю.
А прізвища тої дівки не пам’ятаєте?
Ото ж кажу, що я забулася чи Пономаренко, чи ну забулася я, мені ж чи, ну не помню. Не буду і казать, як напишу та не те шо треба, не буду, не знаю. Забулася, от. Ну їх хвактично, вони щезли, через те, що вже як я буля взросла, їхня хата стояла пуста, дівчину забрали в Германію, ну в патронаті вони були обоє. Тоді хлопця як забрали в армію — він не вернувся, дівчину забрали в Германію, з Германії вона сюди повернулася, ну не було їй де жить і з ким жить. І якраз став 1947 год і опять став голод в 1947. Ну у нас там був голод, даже мерли люди. І вона тоді поїхала, поїхала кудись завербувалася, я не знаю, де вона, десь чи в Донбас чи то, вобщем їх нікого не осталося, і я і хвамілію їхню забулася. А там в Андріївці, там ще більше мерло. Це ми жили на хуторі. Ну як сказать, виселяли як, ну як стала совєцка власть після революції, як був ще не Сталін, а Лєнін. Хоть я його нічого цього не помню, но по розговорах своїх батьків дуже харашо запомнила, які вони були недовольні на Сталіна і були благодарні Лєніну. Ось це я запомнила на всю жизнь. Як він батько казав, як був Лєнін, як батько мій казав, якби, каже, той якось він називав, не грузіна, грузін та ще якось приказував, ну забулась я. Якби, каже, не отравив Лєніна, так ми жили, а так зараз при колгоспі. Ну може цей так, я не знаю. Ну така була у тих сільських людей, старих хазяї, які хазяйнували тоді, та була в них така думка, що як був би Лєнін живий, то було б набагато їм легше і краще. Не було би того може і голоду. Ну, як сказать, там у селі було дуже густо, густо оце, де ну чи Кочубей землі не давав для стройки, ну цього вже я не знаю, но чого так дуже густо жили. В одному дворі, приміром, мій батько жив у одному дворі і ще оце двір його батька, поруч хатка трошки далі в садку брата ж того, батькового батька,оце вже ну як батьків батько і його брат, жили в одному дворі. І оце такий невеличкий двір, невеличкий огород, в один в одні ворота їздять, о це так густо, в того вже сім’я, діти зрослі, у цього вже діти взрослі, та ще ж і дітей по-четверо, по-п’ятеро, і це уже ж батько мій жинився, а а той же ж дядько живе ж у тому ж дворі. Ну діти деякі роз’їхались його, ну нема ж де і сторїться там, ні жить у тій маленькій хатці. Ну дуже так тісно жили, от так дві в дворі хати були, по двоє хазяйств, по троє. То як начався, о цей началася, оце ж як сказать, зразу ж не було колгоспу, ну НЕП начався. Нє, Лєнін дав розпорядження давать, наділять землю. Наділяли по гектару, по гектару, зразу по гектару, наділяли по півтора, а то і наділяли по гектару. І люди, які хотіли, люди, які хотіли висилеться, щоб не жить оце в такій кучі, значить виселялися і строїлися там. І от мій батько оставив того чоловіка, свого дядька вже на місці, в цьому дворі, і продав йому ту свою хату, а сам виселелись туди на хутір, за три кілометри від цієї Андріївки. І це був хутір Тарасівка. І була одна вулиця, її було кілометр ширини і було 32 двори, і в каждого по гектару землі. Уявляєте, який простір був? І вони зразу все, там вони сіяли, їм хватало, як би сказать, посіяв там жито чи шо і хватало сім’ї для от врожаю до врожаю. І садили огородину і от ми там жили. Це так батько згадує той НЕП і от це каже, що якби Сталін був, то не було б може цих і колгоспів, і може було б це одноосібне господарство і ми не мучилися б от так. Ну хто його знає, ну жили як жили.
Ганно Семенівно, а ви пам’ятаєте, до вас хтось додому приходив з обшуками, з конфіскаціями, щось у вас дома забирали, з продуктів харчування чи зерно шукали у вас?
Шукать шукали, но не було нічого взять. Не було ж нічого, скрізь було пусто. Я запомнила, шо в погріб лазили, і думала, ну чого той дядько в погріб поліз? Там же нема нічого. Мати всі картоплини повибирала, щоб з голоду не вмерти, а той дядько ще в погріб поліз. А баба заховала отако під руку квасольки, бурачечок такий, каже, оце знайдуть, так і це заберуть. Я, каже, от його не давала нікому і варить думала, що посажу шо-небуть, нема з чого весною і посадить. Ну треба ж огород весною чимось засаджувать, а воно ж немає. Я вже не помню, шо було на тому огороді, не знаю. Чи була там картопля чи не було. Уже ж у 1934 та вже ж голоду не було. Уже ж дали, і в колгоспі шось же дали. І люди, ну як сказать, як началася, як началися тільки колоски, тільки начало в їх зернятко, уже люди ночами не спали. Уже кажде спасалося, бігло на те поле і різало ті колосочки. Ну тікі в нас, я помню, що тільки один дядько вмер. Ото я тоже злякалася, що вони ще недалеко від нас і жили. Я запомнила того дядька, думаю — «О Господи, я ж його харашо знала того дядька». Я боялася вже, як пухла людина, або скажу, шо он у дворі вже одно вмерло, я думала, що там будуть усі мертві, вже я туди боялася бігать гулять. Ну а колоски ото і ходив і мій батько по ті колоски. Піде було от там з торбинкою, наріже, навименають їх і зварять уже такий якийсь суп із того зерна. Не знаю чи пшениця, чи жито, чи ячмінь, що там таке, но уже ж не вмреш з голоду, уже зовсім друге діло було. І вже начали люди, вже не мерли так, як стали колоски, а ходили одна. А ще ви знаєте ходили і не чужі, а свої, бо це вже мені, я ж не знала тих людей, а вже после. Ми тоже часто всі в сім’ї згадували голодомор. І моя моя ж мати згадувала, свекруха згадувала, бо тоже їхня сім’я чуть не вся вимерла. Не їхня сім’я, а її матері, вони осталися в Андріївці, а вони, свекруха, вийшла сюди на цей хутір де і ми жили. То то построїлися ми, я заміж вийшла недалеко, за декілька дворів чоловік, так що одне одного харашо знали, так той, ой а мати її із сіней уже вийшла в Андріївці. Так вона було розказує, шо, каже, якби не наша корова, так корова, каже, була добра, молока багато давала. Так і вся їхня сім’я тут осталась жива, ну у їх бульо уже двоє дітей і їх двоє, тіки четверо бульо, а там у її матері, так там було, не знаю скільки їх було, мабуть п’ятеро чи шо було, ну всі були вже взрослі такі от. Так там умер дід, був старенький, тоді вмер батько. Це ж моєї свекрухи умер хлопець один і умерла дівчинка, ну це ж її сестра, о це брат і сестра, от. А одна мала осталася, двадцять первого года була. Вже не так то мала, но сама менша, но осталася та жива, от. А вона, каже, от і мати осталася, от там мати її баба осталася, баба вмерла.
А як їх прізвище було?
Довгошеї.
Довгошеї, а імена не пам’ятаєте, діда там?
Довгошеї от не пам’ятаю. Його звали Степан, це її батька, це знаю, а діда, а діда не знаю як. Марко, Марко мабуть. Степан, да, його точно Степан і сестра одна Мелашка, і ото не помню, і Василь, мабуть, брат. А той, так було, каже свекруха, видою корову і налью, ну тоді ж бутельов не було. В тикву каже, налью в тикву молока матері, збігаю, каже. Отнесу, і вже їм на день є, там 3 літри чи скільки вона там понесе. І це ж не всі померли, трохи ж їх осталося, декілька от умерло. І ото як згадаю, ну це ж свої тут, як вони, чи вони чи партійці, чи як вони, як їх назвать, Бог святий знає, вони ж ходили свої по хатах і шукали, де в кого шо осталося. І в нас там ходив Басараб Микита. Так жив от свекрухи через, через. Через двори жив от цієї свекрухи. І він оце вони ж ходили і він там же участвував. Каже, прийшли і Микита з ними, і лізе в погріб. А я кажу: «Ну лізь, звідтіль не вилізеш». Узяла топор і стала над погрібом, каже: «Лізь у погріб, з погріба не вилізеш. От це топором голову розвалю». Так він каже, побоявся і не поліз. Ну ото свекруха так, но вона була бідова така баба. Моя мати не стала б з топором. Ну вобщем, ну що вам ще таке.
А от ту квасольку, що ваша бабуся заховала, вони знайшли?
Ні, вона не дала і не найшли вони її, вона її заховала. Ото та квасолька, а більш нічого. Не було ніде ні зернини, ні картоплини, ну не було нічого. Вони походили, подивилися, ну шо ти там та й пішли собі. Бо знають, шо ну нема нічого. О, а, ну не знаю кажуть, що дехто в польову зерно ховав. Ну як вони там ховали, но були такі балачки, що були такі сім’ї і шо і дітей багато було, і живі пооставалися, і ніхто не вмер. То тоді балякали, а за щот чого вони вижили? Та кажуть, та то у польов насипали і десь перемішали з польовою, а тоді її віяли. Вобщем, хто як, хто як зумів.
Ганно Семенівно, а до вас один раз приходили з таким обшуком?
Ну я помню, я помню один раз, один раз помню, бо думаю, ну чьо той дядько в той погріб буде лізти. Ну більш не помню. Може і приходили, но я більш не помню. От, ну я мало чого помню. Я ж невелика була, шо ж мені було, ше шести год не було. Шо я там, чого злякалася та плакала — те запомнила, а більш нічьо. Хіба мало було пригод там бігали цілий день по вулиці, а людей возять на кладбіще, а чиїх, а яких?
Тобто ви бачили, що людей возили на кладбіще на підводах?
Да-да, я бачила, що людей возили, возили підводами, копали яму, яму копали. Ну бувало, шо, ну бувало, шо кажному. Більшість так получалося, шо почти каждому копали яму. Не було такого, ну може і було, може це у своїй сім’ї, якщо там двоє дітей за раз вмерло, то в одну яму клали, чи то там батько. А більшість копали, були такі мужчини, що ще могли хоть не глибоку но викопать яму, ох.
Тобто кожному окрема була моглила?
Да, була.
А хрести ставили, підписували?
Підписували, хрестів не було, ніхто їх не ставив. Це вже, мабуть, і сили в людей не було, там мабуть може і нізчого було. Ну а кажде знальо, шо оце того могилка, ось це того, ось це під голод, то от це ну.
А взагалі, можна було говорити тоді, що людина померла від голоду, от між собою люди говорили?
Між собою говорили. Зійдуться було, я харашо помню. До мого батька часто сходилися сусіди. Ну це ще поки я буля дома, і ще поки в школу ходила. Як уже я стала старша, то не так я інтересувалася з ним і, як то кажуть, на вулицю скоріше бігла, чим слухать балачки от там, як там зійшлися дядьки якісь та тітки та седять балякають, а поки менша була, то було слухала шо ж вони балякають. То ж було балякають і за цей голод, і скільки померло, і скільки вижило, і ну, лучше його було не згадувать.
А ви пам’ятаєте, вони говорили чого цей голод взагалі виник? Це було природньо чи штучно? Які причини були?
Я думаю, більш того, шо штучно. Бо були такі балячки. Головою колгоспу був мого батька родич, уже я не помню який він родич, ну родичі вони якісь були. Чи двоюрідні брати, чи троюрідні. Но по вуличному його звали Хамаза, а хвамілія його була Пономаренко. І він був головою колгоспу десь уже 1936-37 рік. Це вже тоді, при йому, скільки дали хліба, що люди наїлися і казали, шо по три кілограми дав хліба. У 1937 году був головою колгоспу цей Пономаренко. О, і по 3 кілограми на трудодень дав хліба і скільки в людей було хліба, шо їм уже ж не той, ну хватило. До нового дожить і остався, і шось там і курча вигодувать, і поросятам якесь о. Так було часто він приїздив, як був головою колгоспу, та приїздив сюди до мого батька. О, бульо коні я знаю, і коні такі гарні в його були, бричка, і то бульо приїде і довго вони сидять то і бутылочка на столі, там якась закуска і вони сидять балакають. Довго сидять балякають, він приїде ще з кимсь, якимсь їздовим і той за столом і там ще прийде хтось може з сусідів. І то сидять і балякають часто за цей і голодомор. А мені було інтересно їх послухати, мужиків. І було ж каже той же голова, шо каже: «Ви здали, дається ж заготовка, скільки то ж вивести у державу, оце значить вам.. У тебе скільки там гектарів посіяно? Ну з сто гектарів в тебе там пшениці, здається. Стільки там центнерів, скільки тонн з того гектара ти должен здать у государство, а остальне шо останеться, якшо ти здаси, значить то ж останеться уже вам на трудодень, роздаси і там для своїх потреб». І каже ж він, шо це було приходить одна заготівля — і здали, отвезли. Приходить обратно, приходить обратно, шо ше здать скільки то тон, ну а де ж їх узять? Значить ми ж їдемо, голова колгоспу там він тоді не був, був другий. Вже їде голова колгоспу жаліється, шо ж нічого людям не останеться, а в городі тоже їсти хотять. Люди тоже, здавай, треба здавать, треба в городі тоже їсти. І каже, приїжають ті полномочені, провіряють чи осталося, чи не осталося. Якщо осталося — отвези, здай у государство. І доздавалися тоже, шо нема людині не то шо грами дать на той трудодень, вона робила літо дурно. Вона нічого не получила, то де ж це не штучно, не мона не назвать штучним. Конешно, шо це штучне було, спеціально викачали до зернини. Даже те шо, каже, той голова каже: «Весною, — каже, — посіять нічим було, через те шо, — каже, — добре, шо з осені посіяли та була озимина, а весною вже нічим було ярини посіять, уже не було чим посіять у колгоспі». То канєшно, шо це штучно було зроблене. А він уже, як став після того, це вже не знаю, хто був і він був сорок, 1936-37 рік головою колгоспу. Так, у 1936 я не помню, а в 1937 по три кілограми дав на трудодень. Так уже його згадували і благодарили йому. Так він просто старався отдать як тільки заготовка, заготовча ця.. Здав скільки там дали, один раз здав з гектара скільки там положено, а далі хоть їдьте, хоть не їдте, каже, я в тюрьму сяду, а людям на трудодень дам, я не допущу другого голоду. І другого голоду не було, до 1947.
А от причиною вивезення ось цього зерна була тільки та ситуація, що у місті треба було людей годувати чи ще якісь причини були?
Ну хто його знає, так людям казали, шоб людей успокоїти, шо не самі вони голодні, шо ше є голодні. Так мовчіть і їжте ото лободу мовчки, хах, бо в городі тоже їсти хотять. Ну, не знаю, питайте мене ше шось.
Тобто батьків в 1932-33 роках в колгоспі годували чи не годували?
Їх зразу нічим не годували. Ну хто міг — ходив, а хто ж то вмер видно не було чим. Шось там скребли от тим дітям, годували вже у 1947. Не допустили вже, шоб люди так мерли, так у 1947 годували у колгоспі. Мій чоловік робив на тракторі в 1947, так їх там кормили, кормили навіть двічі чи тричі, мабуть, бо вони ж по сутках робили. Їм варили їсти. Там спеціальна була тракторній бригаді куховарка. Я ще помню, що я ще не замужем була, дівчиною так ще розносила їм і їсти по полю носила тракторістам. На коромислі двоє відер, на коромисло на той. І трактор десь у полі робить і я носила їм їсти, я це помню харашо, шо це кормили в 1947, а тоді не корим ніхто.
Тобто за трудодень нічого не платили і не годували?
І не годували, но я думаю, більш того шо може і годували, но не було чим.
А Ви пам’ятаєте таке слово «куркулі», «розкуркулення»?
Ну, а чого ж.
Було тоді таке?
Ну а чо ж не пам`ятаю?
А, що Ви пам’ятаєте про це? Як це відбувалося? От жили люди, а потім що?
Ну куркулі, ну як там у нас дуже таких куркулів, ну вроді й не було. Нє, ну позабирали так це по–моєму чи це… це вже, це вже не в 1937, це вже в 1937. Ні, не в 1937, мабуть, раньше, раньше, десь отак тоже десь у 1935 годах, забірали людей, забірали в нас там Кулик: над лугом отак посьолочку жив і його батька забрали. Він Кулик Степан, ага, а він був Йосипович, значить Йосипа, так–от отого діда забрали, так не знаю чого чи то він шось сказав десь не таке, чи шоб куркуль так вродє, не розкуркулювали його, шоб там шось його таке забірали. Ну вобщем, я за це не знаю, ну знаю, шо забрали того дядька, вже старенький він, забрали того дядька — Кулик Йосип. Тоді у школі у нас був учитель, учитель був австрієць. Під войну у 1914 году попав у плєн і остався тут, і остався тут, і пристав до однієї жінки у прийми. І так жив у нас в Андрієвці, той австрієць. І у тому, як ми ходили в школу, при мені вже він у…я в 1935 пішла, да, так його вже забрали, а ось брата мого учив, ой забулася… А брата мого він учив, отак він, так–от того забрали, забрали і забрали десь от праве–левє, ну хтозна куди їх, десь на севєр і там вони не вернулися, вони там десь померли. Він шо, він бився, він викладав у перших молодших класах, у навчальних і каже: «Прийшов, раз брат», а він якось назвав чи трус казав, чи шось таке, шо такої ж букви нема. Так він його каже набалдашником такої, каже гулі йому на лобі набив. Карандаш з набалдашником, желізний набалдашничок надівався такий і значить, тим желізним набалдашичок по лбу йому, шоб знав, яка буква і його забрали, і так він, і не вернувся. Потім моєї свекрухи сестри чоловіка забрали, тоже не знаю за шо, тоже десь у 1935 отакого чи…
Після Голодомору, да?
Після Голодомору.
А до Голодомору Ви не пам’ятаєте, що…?
Ото я не пам`ятаю, ото після, після того пам`ятаю, ну це вже, мабуть, мабуть, їх вважали «врагами народу», бо вони там були оце брали таких, то частушки розкладали…
Проти радянської влади, да?
Ну то проти Сталіна..
Проти Сталіна
«Спасибі Іллічу, не вчиняю, не печу, треба з Сталіном поговорить, щоб і борщу не варить»
А ще щось пам`ятаєте з тих частушок?
Ну оце ж Вам і частушка, ото ж один дядько такий був веселун, і ото разні такі, разні, у нього там було тих частушок. Ну каже: «Треба з Сталіном поговорить і, щоб борщу не варить». Ну, ну отож йому і дали, десь заслали. Він там того борщу не бачив. Ніхто ж звідтіля не вернувся, когось з наших узяли, ото у тому там і ще декого, ну я їх не запомнила, даже фамілію, оце запомнила, той через те, шо свекрушин брат так запомнила фамілію, цей було, цей був Довгошея, от Довгошея Ахванасій, ото, як узяли його і ото учителя, і ото Кулика — це недалеко жили, а тих далі в Андрієвці, там ще їх я їх не помню, їх багато тоді забрали в нас
Ганна Семенівна, а скажіть, от у Вас виходить жорна тоді були?
Були, були довго, да Господи, і ступа було, та шо товкти пшоно, ну просо, просо на пшоно, так..та де, мабуть, і під войну ще того кливія і після войни, мабуть, довго були і жорна були, жорна: отака мукичка сипалася ото. Ну в нас там, в нас, шо там виручала, вітряк був. У когось, у когось, ну да, отож кого розкуркулили, ті вітряки достояли там в Андрієвці на вигоні там. Вигін був такий здоровий, там стояли вітряки. Там не один він стояв. Ну один поставили отут у нас, на нашій, коло нашої Тарасівки. В нас хутір був Тарасівка і ото поставили коло нашої Тарасівки недалечко, в полі той вітряк і ото, той вітряк виручав. Ото там дід один молов, як тільки задме вітер і ми с клунками всі туди молоть, у тому вітрячку, а потім вже в колгоспі зробили. Харошу купили мельницю, зробили харошу мельницю, даже мололи крупчатку там первий і другий сорт, оцю білу муку, хароша мельниця була, ну тепер нема вже нічого, тоже стала, як тоді при Сталіні.
А в роки Голодомору саме от у Вас же не було чого молоти? Ви користувалися тими жорнами в роки Голодомору?
Та, до Голодомору я ж не помню,бо мала була, не помню.
А під час Голодомору…?
А під час Голодомору шо ж було молоть?
Не було чого?
Не було з чого..
А Ви їх не ховали? Ними вільно можна було користуватись?
Кого?
Ви ховали їх чи ні? Вільно взагалі можна було…?
Да, вільно, ніхто їх не забірав.
Не забирав?
Не забирав ніхто і жорна були, а ступа була чуть не в каждому дворі, жорна не в каждому були, де був мужик, шо зробив ті жорна, а то ходили до їх молоть, а ступа була, ступа ще й тут десь у нас була. Я ще й тут, що я товкла, ой забулася — мак.
А на колгоспному полі в 1932–33 рр колоски збирати можна було? Наприклад, там після збору вже урожаю, якось підбирали?
У 1932–33 у тих годах не давали збирать. Їздив об’єжщик і гоняв, шо хто тільки, хто отам, хтось гоняв і з того. Дітвора, там прийде було збирать, так було прогонить. Ми було, як бачимо, побіжимо назбирать, так було бачимо, як їде вверхи — тікаємо, бо буде вверхи ганять нас усіх, прожене. Ну, а шоб в колгосп збірали я чьото не помню, ну, а чого ганялись, чого не давали людям збірать тоже мені непонятно. Воно там пропадало всьо равно…
А, якщо когось упіймає об’їжчик? Що було з тою людиною?
Забере. Забере ту торбу та і все, ну, а шо ти з дитини возьмеш?
А дорослих, якщо впіймають?
Ну дорослі не ходили, дорослі ходили на роботу, тим ніколи було ходити по стежняхам. Ми бігали, ми гуси пасли по стерні, в нас гуси були, ми гуси пасли, приїде — буде гонять і гуси не дає пасти.
Ганно Семенівно, а, якщо пригадати ще раз в той час, чи пам’ятаєте випадки, що Вам батьки може розказували, людоїдства, щось таке, окрім того, що мама Вам казала — «Не виходити нікуди», якісь конкретні випадки були по селу? Щось таке пам’ятаєте?
Ну шоб в нас було таке, шоб дітей ловили і їли, то цього не було, бо я вже чула балачки, чула уже взрослих, як я вже в школу ходила, часто згадували, його згадували той Голодомор поки й годь. О, і чула, шо не було. Даже старі люді оті, шо пережили казали: «Добре, в нас хоть такого не було, шо хоть дітей не їли». Он там, у тому селі згадували, і отам, і он там. Так були ж такі случаї, даже мати дітей поварила та поїла, а в нас такого не було, не буду казать, шо не чула, шоб хто де…
А Ви чули таке слово «червона валка»?
Не чула. Це в якій області?
Ну це всюди..
А, да! А, «червона валка»?
Да.
Ну це, знаєте, це таке, це от, як заготовляли ну заготівлю оцю возили, так ото собирали червоні валки, ото збірали коні, підводи, якщо, ну це вже в колгоспі, я вже не знаю, я не знаю чи при НЕПові, чи були ці валки. По–моєму, їх не було, ну шось тоже платили, ну не знаю, шо платили, ну шось було, якійсь налоги були, а той, а при колгоспові уже, отож підводи нагружали: хлібом, мішками і везли. Цілі валки і ще з прапором попереду, це було таке.
А чули Ви таке про «чорні дошки»? Закон про «чорні дошки» або, коли колгосп заносився на «чорні дошки», щось таке чули Ви тоді?
Я вже чула, це вже в послі, у послі це вже балачки були, шо чорні, чорні якійсь села, а там, шоб не виїзжать не давали нікуди, нічого. Ну в нас якось, не знаю, ото декілька, декілька людей пішли. Ото цей хлопець по-сусідські, шо я кажу, цей Хведот — цей пішов, ото я імені його не знаю, йому годів 10 було. Він узяв торбеньку і пішов, і він вижив, і ще були, було чимало таких людей. Ходили даже здорові нормальні мужики, ходили просить хліб, бо я запомнила, як моя мати… У хаті ми були, не знаю, ну це вже, це вже, по–моєму, шо вже хліб був. Чи це у 1933, як уже дали шось дали на трудодень, шо вже хліб спечений, уже настоящий хліб був спечений. Я помню, шо зайшов до нас дядько в хату. Такий худий дядько, заросший, о, поздоровкався і з торбою, а мати так на нього дивиться та каже: «Це ти Ілюша?», а він каже: «Я, а це ти Наталко?», «Я». О, Господи, зустрілися. У Кочубея на фермі, на тій, ну на коровній на тій, він був фуражиром, а вона коров доїла. І ото зустрілися в той Голодомор, а він з другого села, з Яганівки, там коло нас недалеко село. І то прийшов сюди хліба просити, ну ходив по селах, уже, значить, бачив, шо вмре і узяв і пішов.. Так уже здавна, шо був уже хліб спечений, шо мати йому одрізала отакий чималий кусочок хліба і дала. Він так дякував та цілував той хліб. Я так запомнила та й думаю: «От, як дядько, як хліб цілує». Не бачила ше, шоб… Ото запомнила, шо і ходили і дорослі, і не тільки. І ходило багато тоді, ну шо, ну прийде людина, просить, а шо їй дать, як нема чого дать. Ну, а тоді…
Звідки вони йшли? Ви не пам’ятаєте, звідки ті люди з ближніх сіл чи десь може з інших областей України?
Ні, мабуть, з ближніх сіл, мабуть, з далеко не ходили, ну не знаю.
А Ви не пам’ятаєте можна було кудись виїхати..?
…Наприклад, не просто із села поїхати, а, наприклад, в Білорусію чи в Росію хтось виїжджав?
От у нас, по-моєму, ніхто не виїзжав, ніхто не виїзжав. Це вже, це вже пізніше, це я помню пізніше, як я стала ходить, стали ми ходить у школу. Брат раньше, от це, мабуть, у 1934 чи 1933 він пішов. Так не було в чому ходить, а ми ж голі були, босі, не було в чому йти в школу. Так це я помню харашо, шо ми, в нас було тільки цінне — це були гуси. Ми випасували гуси із братом і ті гуси восени, брали в колгоспі підводу, грузили на підводу в ящики і везли на базар продавать у Ромни, шоб шо-небудь купить дітям у школу. Нема в чьом послать у школу. І тоді ті виручені гроші батько брав і їхав у Мінськ, і їхав, і привозив нам відтіля по парі: мені одну пару кирзових чобіток, а братові — дві, бо от он виплавив на льоду, шо однієї не хватає, не глядів, дуже рвав, от, і шо-небудь, якійсь черевички, треба було йти ж в чомусь іти. Ото, аж із Мінська привозив за ті гроші виручені чобітки, черевички якісь шось, яке, якісь, ну шось одежинку, от там штани чи сорочечку. Ну шось таке привозив. І ото кажду осінь батько їздив, не знаю скільки, мабуть, до 4, мабуть, класу. Поки я і у четверий ходила, він їздив у Мінськ скуповуваться кажду осінь, бо не було чого, де купить і не було в чому послать, і ходили ми голі й босі, по правді сказать. Мати було надіне на мене братові штани полотняні, то й я поки.. Змерзну в тих штанях, вернуся і в школу не дійду.
Ганно Семенівно, а Ви не пам’ятаєте, у пусті хати, коли от вимирали цілими сім’ями, заселяли інших людей, привозили сім’ї інші?
У нас не привозили. Воно так: хто-то оставався, ну оце ці діти, шо я розказую, шо осталося тільки двоє дітей, отак ота хата пуста, вона довгенько стояла, ще ото, а тоді жили квартиранти. Ну як сказать, ну які квартиранти? Ну женився хлопець, ніде жить і там чи не схотів жити з батьками, чи як там получилося, то, кажуть: «Пуста хата стоїть», де жили німенки. Це їх по вуличному звали «німенки», а як їх, я ото забулася, як їх фамілія. Так у німенкову хату, вона ж пуста стоїть. Ото і жили в тій хаті, це я одну, одна в нас так, а то все хтось оставався, так і жили. Нікого чужого, шоб такого присилали з других сіл чи…не було такого
А в церкву можна було ходити в 1932-33 до того, от 1930–х рр?
Ото, я вже не знаю, но церква робила, був батюшка, бо я тоже, я б не запомнила, так баба мене водила в церкву. І я б, і не запомнила тієї церкви, так на мене індик напав. У дядька з двора, ішли повз двір, а на мені платье красне, індик же красного не любить. Як вискочив відтіля індик і давай мене щипать, а я так кричала поки баба прогнала. Ото ми йшли в церкву з бабою. Так ото і в тій церкві я помню, шо було: ну так сіро, ну, як мокро, такі стіні ці цвілі чи чого вони були, ну такі, наверноє, поцвілі. Такі сірі і таким мокро, сиро, холодно, бо я так змерзла, це я помню. Так значить раз я була оце з бабою ще, а баба умерла вже ну після голоду, то це виходе церква робила. Чи в неї ходив хто–то чи не ходив, ну вона там такі стіни завдовжки, шо вона при Кочубієві зроблена, так видно не подужали розібрать. Так, то клуб їй був, осипка і зараз, а шо там зараз? А зараз церкву одкрили обратно оце, фермер уже, да не фермер, а як його ж сказать? Орендатор, шо орендує землю колгоспну, так одкрив обратно там церкву, там.
А Ви не пам’ятаєте про отой сиротинець, дитячій будинок, який Ви кажете, організували? Не пам’ятаєте, там діти не помирали з голоду?
Ні, ні, там не вмирали діти, ходили в школу. Я ж начала ходить після голоду, ну це я, навєрноє, у 1935 пішла, бо тоді ж у 7 років не посилали, а десь і у 8 у школу і це, навєрноє, я у 1935. Так зі мною хлопець ходив, і ще, і в другий клас ходили, і старші були, ходили, відтіля діти ходили. Он так до школи недалеко, на вигоні той був й та хата стояла і вони ото там жили, поки жили вони там, поки школу закінчили, ну вона в нас семерічка, а тоді восьмирічка, ну в общєм, жили там, не мерли там. Там їм добре було, як не є, там і їсти дадуть, сорочку виперуть.
Зрозуміло. Ганно Семенівно, а Ви не пам’ятаєте назви тих страв, які готувала мама в роки Голодомору? Які тоді були назви? Як називалися ті страви? Може пригадаєте…
Під Голодомор?
Ну, да, в Голодомор, як вона називалася?
Ну хтозна, як їх називали. Ото, як батько привіз уже за те золото, трошки муки — мати затірку все робила. Ото тієї муки затре і з водичкою, вода закипіла, вкинула його туди, воно ж таки не чиста вода, а вже із тим же ж, воно ж і звариться і таке, як галушечки маленькі і ото. То було добре тоді, а то…ну не знаю, не помню, мабуть, ніяк їх не називали, не до назви було…