- Дата запису: 17 серпня 2020 року;
- Місце запису: село Меделівка Радомишльського району Житомирської області;
- Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Оксьоненко Павло Михайлович, 27 лютого 1928 р.н., народився в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області.
- Розшифровка запису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).
Представтесь, будь-ласка, як вас звати?
Оксьоненко Павло Михайлович
Скажіть, будь-ласка, коли ви народилися?
Народився я… 27-го, то …я поправку: я народився 27-го, но по документах я пишусь сімнадцятого лютого, а по закону – 27-го лютого. Цього, моя хата згоріла, паспорт, метрики – всьо згоріло. І в архіві не написали 27-го, да 17, там де то затерлось воно. Ну я зараз 17-го лютого.
Рік?
Двадцять восьмого року.
А скажіть, будь ласка, а де ви народилися, в якому селі?
Село Меделівка.
І тут і проживали все життя, да?
Як?
Все життя тут проживали?
Як я прожив?
Все життя тут жили в селі?
Да-да-да
А пам’ятаєте про голод 32-33-го…
Про голод…Канєшно пам’ятаю.
А розкажіть, що ви пам’ятаєте?
Ще пам’ятаю добре…баба, ну мені яка-то родичка була, в її була корова. Де я ходив, ну це було навєрно 32-й год. По молоко до тієї баби ходив. Ну баба вмерла, корова продала в время голодовку – вже більш не ходив туда. А насчот себе: моя сестра, вона чотирнацатого року, поєхала в Полтаву. Чого поїхала в Полтаву: вербувались туда. У Полтаві люди всі померли: де вмер, там он і лежав коло хати. Вони поїхали, оце каже: вам отета, шоб жить і робить. То це поприбірали тих мертвеців, позакопували там. Потом начала сестра там і жить, і осталась. Ну, кончилась голодовка ця – вона вернулась назад, до нас. Це про її, про сестру.
Брати були й: один двадцять другого, другий – двадцять четвертого. От… Ну я про трошки про них розкажу. Це йде двадцять четвертого року, у сорок первому році забрали його в ФЗО. Прямо забрали. Вербували, але добровольно, але міліція не сходила. І завезли його аж у Донбас: там він побув десь може місяця два, а зразу ж війна началась. І пошов на фронт. Воював всьо время, з сорок первого року по сорок п’ятий. І в сорок п’ятому… в сорок восьмому році, той, в п’ятому році. То я хотів сказать в восьмому – восьмого травня погіб, утопився в Дунаї. Їхали на лодкє, лодка така резінова, Пантон називається. От, і втопився. Чого втопився? Німці восьмого мая ще стріляли із-за угла. От, ще таке було. Война-то кончилась восьмого, але война ішла. Другий брат, двадцять другого года, в сорок третєм пошов, бо вже його не забрали на фронт, бо вже німці…поступілі. Ну, хвалить Бога, там його ранило, але прийшов. Він умер у сєм… я вже кончаю я знаю, що ви хочете сказать. Він вмер у дев’яносто третьому році. Ну, за братів я сказав. За себе. За себе знаю – люпин їв. Ви знаєте, еее назву пшеницю знаєте, жита і так дальше. А люпин – це те шо зараз худобі дають, так же? Ну нам пришлося якись товкти в ступі і їсти ці пра… здобні праніки. Гіркий – страшне. Ну шо, мій батько і мати жилі і брат же, а ну да й, ці ж наші. Нас розкуркулили. Ми жили нааа , звідси зара ліс він там, ми на участку жили. У нас полтора гектара було березини. От, туда ходили дівчата з хлопцями. Орелі – так називається гойдалка. У нас було як у парку. Ну коні держали, ну, словом, ми там жили гарненько: ліс кругом, риби і так дальше. От у колгосп записувалися: мій батько не як неграмотний був, от… Ну, а як батько був на фронті, у перву німецьку власть, то Керенський приїзжав до їх на фронт і сказав: «Держиться, хлопці, рука за руку крепко, бо як розорвуть руки, то будуть пить не тіки із вас кров, будуть з костя моски витягувать» – так воно й було. Так воно й було, точно Керенський сказав! Ну й батько не йшов у колгосп. До нас приїхала оця нашая банда там, отакі коториє позаписувались в… у партію. А я іх називаю «банда», бо ті, вони це заслужили. То одін бандіт во время войни був головою сільради. Запряг конів, пару коней, – і втік! То казали, аж у Полтаві бачили. Ну хто він, бандіт!?
Що приїхали до вас розкуркулювати.
А! Усе позабирали! У нас не осталось нічого…
Що було, що забрали?
А, що у нас? Ну хліб! В основному хліб, а шо ж. А! Коров, коней, воза, то все овечків, все позабирали. Нечого не оставили…
А хату залишили?
Не поняв…
Хату не забрали?
Хата?
Угум.
Хлєва забрали. А токо оставили, бо вони подумали: хлопчиків же ш, у нас двадцять четвертої – вже ж парубки, от, нехай вони телят пасуть і овечки до тік так отдєльно були, здорові, до токо оставили, а хлева забрали. Все, одна хата осталась… Що ще сказать… Ну й так ми жили. Батько мий решив заробить грошей. Оце й я думаю тоже, скільки можна єхать в Київ чи кудись трохи подзаработать. Їде в Тєтєрєв. Тєтєрєв ви прекрасно знаєте! Поробив він день, два, три, говоре: «що це, дома ж дітей покинув». Ну дали йому там десь два бухонці хліба, і приїжджає додому. Як він іде додому… бо ми жили у це время на полі, на участку. А мати каж: «О, нема еее дитя їсти той кусок хліба, диви цей приїхав, – каже, – шо ж ти! Хай же й йому кусок дамо хліба». Ну, мою матер Настя звать. «Ну, – каже, – Настя, я йду в риск!» А у нас були коши, ко… киш юниловий. Ви не знаєте шо за… от. Ну риба така! Рисечка така маленька гадка зробить з того, нууу землі там… Оце зробив так, а посередині коша ставить. Як мій батько поставив коша цього і сів курить. Ну пройшло десь пол часа. Шось наче пищить у тому, у коши, як він підіймає – пов коша рибі! Юнив цих! «Ох, батьку! Це ж живе ж м’ясо!». Батько вз’яв того коша додому: «Настее! – кричить, – одчиняй хучі ! Вобщем взяв рибу – і от тих пір моя голодовка кончилась. Батько рибу ловить, а мати носить по хатах, а там ще дядко був, його кінь був ще, родич був там його врачом так він якось ще придержав коня. Да с цим дядьком аж на опитну станцію, і так ми за счот риби осталися живі… Аж сестра тоже приїхала до нас – отак на цьому.
А дозволяли рибу ловити?
Як?
Рибу дозволяли ловити?
Рибу? Як? Я не поня…
Рибу! Можна було рибу ловити?
За рибою?
Ну рибу можна було ловити?
Ловить?
Так.
Так це так у нас тут кругом було, ця риба. Вона на дальо на дальови от туда, ну де зара карали де. Можна і хто.
А в якому році розкуркулили вас? Пам’ятаєте? Якій це рік це був?
Ну тридцять третій.
А батьків не змусили вступити в колгосп? Чим батько потім займався?
А! Тоді вже вступив!
Після того як розкур…?
Після того як обобрали все, до вступив у колгосп!
А як батька звали?
Міхаїл.
А по-батькові?
Прокопович
І прізвище?
А в Прокопа – Лаврентій. Дід-Прадід.
А матір як по-батькові?
Анастасія Василівна.
А її яке дівоче прізвище?
Дівоче? Павленко
А вона в колгосп вступила? Ходила в колгосп?
А вона з другого села.
То її…?
Моя мати з Великої Рачи. Родом.
Але працювала в колгоспі чи її…?
Ну а як же! Се время працювать. Да батько вже працював.
Угум. А як ви малі ходи…були, то на поле ходили? Колоски збирали?
Отут я недочув трохи.
Колоски на поле ходили збирати? Діти.
А! до риби ходилі! А як рибу зловилі, а про нас ходилі у Київ їздилі на єршу, а потом в Київ, за хлібом. То нам уже як риба була, до нам вже дають хліб, а ми їм – рибу, я ж вам кажу: через це голодовка наша закончилась.
А до риби ходили збирати? Ну як риби ще не було?
А! Як не… я ж вам розказував! Люпин, да ше там, де шо думали. Все вйирвали ну таке! Якось радом коло нас, не дуже радом, на тому болоті! Так хата пом… полностю в хаті померли. Люди, которие…
А прізвища їхнє пам’ятаєте?
Нє… Бо я тоді не знав і зара. А нашо воно мені це було прізвище?
А багато людей в селі померло?
У нас у селі? Ну я ж… Я в селі не жив . а на полі. Так шо я… Да баць кого! Наш там говорить. Шо, да третя часть вимерла!
А як ховали тих людей, що померли від голоду?
Ну як, у яму, в общу яму
А пам’ятаєте де вона була?
А я ось, я вас переб’ю, шо б не забуться. Ви пітали мене, чи багато померло, так? Ти ж Артема Рубана знаєш?
Людина в стороні: Знаю.
Прекрасно. Він був комірником при колгоспі. Возили! Оце лежить чєловек: дай йому кусок хліба, він встане та піде ще й на роботу. Се його на віз і тудо б, що яму викопали. Се його завезли і цього ж Артема живого! Привезли – і викинули в яму! А він ше живий, ще трохи у його сили хватало. Ну те то було. Вони ш поєхали по других: по селі позбирали. Ямка… Одна, третя – ляпнула, а може й четверта. А сей дядько, которого кинули в яму, як тії поїхали вже – коней можна бачить. І він помалу-помалу з тієї ями викарабкався, от, і виліз од мОгилок. Ну а там вже якось він жив. Але він був комірником, потом в саду був бригадіром, у саду. Він часто у мене… він часто за мною випівав, і я в його. Як начне розказувать – ось я вже заплакав – не можна слухать… Отаке.
А чого голод був? У вас – забрали. А в інших людей ходили забирали по всіх дворах?
Не не почув я…
Чого голод був?
Із чого голод був?
Ні, чого, яка причина голоду?
Яка причина голоду? А яка причина! Сталін у тому, у морі пшеницю топив параходами, а Лєнін золото забрав. Прислав німецькі параходи да золото набрав. Попів увсіх поодбирав церкви, золота понабирав – і шмігнув, отой! А батько Сталін топів. А цих, которі в колгоспи не йшли дописали з села, що він… там політик не такий, не такий. Да був повисилали, а там було одне, там розказували: якесь було болото, от, гадюче болото – так називалось. І вони туда ходилі воду піть, словом, іздєвались… Хто не йшов – вбивали на ходу. Словом, бандіти заступили. А єслі б при Нікольці б жилі мирно, всі государства жилі. А наши такі, бандіти ці, один другого стреляли: Кірова убили потом… Оце недавно я газету получів. От забувся ж хвамілію – тоже ж убів ще… як убив… Отже ж хвамілію забув недавно. Варя! Кого ось до недавна в газеті Сталін убив там напи… Сталін… ну ж і ще хвамілія треба! Убив в калідорчики. Сталін направив чоловіка спеціального: він же був сєкретаром в Лєнінграді. Він його визвав сюда – узнав, шо за його проголосували. Визвав і поддєлав так, поставив свого там клієнта, той виходить, ні в чому вбираний, виходить все, в калідор, а він його навпротів стріляє – у мене в газетє, он, намальовано, той, сфотографіровано. Ну то таке.
А хто робив обшуки? Хто розкуркулював? Хто це робив?
Хто розкуркулював? А наші, оці лізуни, которих самих…еее як мона сказать, самі бєднєйший, самі ленивейший – ось то таких поставили комуністами! То нашо ти пішов ?! Марусю Фівру ти знаєш? А це ж батьку…батькова Маруся ж не бо рина, а її чоловік! Да приїхав до нас березу, ліс різали: «це було ваше, – комуніст балакав, – це було ваше – а зара наше!». От, і ріже. Ось то таких поставили комуністами, ось о ції начали…начали таке робить: одбирать од людей.
А скажіть, од ви кажете, що звозили в спільну яму трупи людей. А де ця була яма?
На могилках у нас.
Там де кладовище було, да?
Де й зара, там больниця. Така обща яма.
А пам’ятний знак там стоїть якісь?
Який пам’ятник! Хто їх там ставив той пам’ятник! Нехто його не поставив.
А в сім’ї ви про голод згадуєте? Згадували, в сім’ї, батьки вам ваші про голод розповідали, що був голод? Чи от мовчали?
Не можу я разобраться
А скажіть, будь ласка, вже після Голодомору, про події ті можна було говорити? Люди між собою це говорили?
Не можна. А от слухайте: всі пісатєлі, которий, – Он Надя – учителька, вона знає, – которий пісали чуть-чуть одну крапку чи шось там не так – до його на сєвєр, туда. Он, моєї дочки улиця була Стусова, Василя Стуса. Я як раз бачів кіно те, як його вивели калідора – і в спіну стріляли. Усіх… Сталін зробив так, щоб окроме його не було грамотєйшого. Усіх чисто замів сляхву. Принеси мені платочка, пожалуста.
А скажіть, а доноси робили? Ну сусід на сусіда ходив-говорив, що там в когось є що їсти чи нема що їсти – доноси робили?
Як-як?
Доноси робили? Наприклад: сусід на сусіда.
А! Нє. Вони самі донос робилі. А нашо їм донос? Він секретар: написав-написав – да в район! Давай про свого батька розкажу. Я забувся. Бачте, все не помню. Вона принесе.
Зараз-зараз. Принесе вам платок і потім продовжите.
От… Я вже казав, що мій батько не грамотний був. І потом батьков товариш там же коло нас, тіки дальше, ну може кілометр од нас. Він землю брали. Це тоді Століпін був. Ну царом чи як воно назвать. Ну тоді ж цар наверно. Він оддав землю, хто хоче. Піщана земля дешевша, чорнозьом считався як перший сорт. От у мене це первий сорт считається земля. А пищана… Ми купилі тоже пищану землю, дешеву. Почті там даремне, ну заплатилі трохи. Так той! Гора така була. Він шо робить: строїть вітрака на тому місці. Зробив вітрака, начали люде до нього вести, молоть. І він начав жить. За його тоже розкуркулили, вітрака того поломали, потрощилі. І за його, і за мого батька і туда в Радомишлі. Переночували вони там у кармурі. Уже протокол складеняний – вже все! Мого батька визивають. Ну, там зачитав уже як написали. «Розпишись». А батько – неграмотний, але «Оксьоненко» де треба, до «о» пише. Де начав теє вже «о» писать. Я буду казать, дарма шо він, те що він сказав, те і я вам скажу! А начальник міліції – це хороши чєловєк попався. Єслі б на такоє когось безграмотного дурака, до його б тоже! А він подививсь-подививсь: що це з його за політик, як воне не може розписатись! Так каже: «Іді к такой матєрі, к какой дурак тебя сюда пріслал!» А батько тоді каже: «А мого товариша…?» «А товариша – не знаю» – каже. Як батька отпустилі, а той грамотний був, я ж кажу, бо і вітряка зробив – грамотний чоловік. Розписався… І як забрали і на той день. Ніхто про його не чув і не… Отаке, ну наше. Дехто розказав.
А скажіть, родина помирала від голоду і залишалися діти малі, то шо було з тими дітьми?
Як?
Ну діти-сироти які там…
Ніх…Ніхто! Каждий себе спасав, коли бо жить! А тому, вмирала жінка, мати, чи там батько – хто там остався. І діти там вони. А там хтось подбірав вже послє, да туда, на могилки, да і всьо. Обща яма для всіх була.
Предмети якісь обмінювала на їжу? Чи батько може ходив десь щось міняти?
Щось робив? Чи-чи…
Нє, як був голод у 32-33-му чи носили якісь речі, щоб міняти їх?
Не було ніяких речей! Те все поміняли ранше.
А коли?
А хто ж його міняв? Ніхто не міняв! Хто ж його міняв! Хто же? Усе село голодувало! Нічого. Усіх голодовка була, так що не до убору било. Словом, банда добре зробила…
А церква була в селі?
Була.
Ходили? Ходили до церкви?
Ходили.
А можна було до церкви ходити? Дозволяли ходити до церкви?
А, да нє! З церкви зробили клуба, до я ходив. Ти шо! Щоб пошли тоді в церкву. Ніхто. Ніхто. Там і попа не було, нікого.
Це в якому році?
В якому? Ну як началася революція. Сімнадцятого року церкву закрили да й все. А з церкви позаби…я ж вам розказував! Попив – туда, на север, а золото, там крести, ну богатство із церкви Лєнін отправив туда, в Германію, і золото, і… Сталін людей – на сєвер, а Лєнін –золото… Той казав: «той налєво, той направо». Отаке.
А пам’ятаєте щось про голод 46-47-го, після війни?
Пам’ятаю, хто ж не буде пам’ятать. Я їздив в сорок сьомому році на криші в Западну, от. В Сарну, а потом був аж в Ліди. Єсть така станція под Брестом – станція Ліда. Мороз: ноги замерзають, а радіо на всю чисто кричить гаарно так. Ну їдеш туда, береш у Києві купуєш разниє отакі для дітей штучкі, котриє лялькі там разниє, от. Не лялькі , а така мелоч: свєстони да таке, маленьке. Але за того свістончика да дає кружку жита або пшениці, або й дві кружки. Смотря як у кого, от. І так назбираєш помалу і везеш – і так годували. А потом я пілою подовшею різав, да тут є село Чайковка, да взяв товариша свого, а в мене була пила. Наша хата згорила, я з батьком різав подовжно. Ніхто з вас не бачив даже. Нє, знаєте, да? Виляжеш на столюгу і режеш. І ми там фуру пшениці – на віз. Нам дали пару коней, воза. І мі привезли в село вже пшениці, от тоді вже ми.
А чого тоді голод був? В 46-47-му?
Ну засуха була така. Уже ніхто не одбирав, а прамо засуха. То вже було зовсім друге.
А тільки хліб забирали, чи ще щось забирали?
Але ж… я не почув.
Не було тільки хліба чи ще чогось?
Раз хліба не було, до нічого не було. А хіба ж би я дивився на корову, а сам би з голоду вмирав, якби була корова, чи теля яке, от… Шо то я ще…ммм вже щось дума…