1. Дата запису: 2 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Жданівка, Магдалинівського району, Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Іртюга Оксана Семенівна, 27 лютого 1927 р.н.;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Жданівка, Магдалинівського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мене?

Да.

Оксана Семенівна, по-батькові ще була дєвіча фамілія Таран, а сейчас я Іртюга, І-р-тю-га Оксана Семенівна, 1927 року народження.

А якого місяця?

Февраля. Лютий, лютий.

27-го лютого?

Да, 27-го лютого.

А Голодомор Ви пережили у Жданівці? Ви народилися у Жданівці?

Я, оце село було… воно Дячківка звали, ну колхоз був за П’ятирічку. Це Жданівка так тут було три колхози. То П’ятирічка, а наш це Жданівка, а то Кагановичі було.

Так це одне село, ви народилися у Жданівці?

Одне село Жданівка, ну сєльсовєт жданівський і одне село Жданівка так… отмечают, там вже бригади… Наша вулиця Москвича, Павло Москвича, 20.

А Ваші батьки…

А мої батьки біднота, всьо время бідно жили, бідно-бідно. П’ять, де батько жив п’ятеро дітей було, три сини і дві дочки. Усе время тоді були голода, у 17-ім годі, ну оце ж розказують… ну оце почала революція, це шо ті партійці… Партія ж ця наша комуністична, стали організовувать. То жили ми на степу десь там батько, десь там дали батькові хутір… Нас то п’ятеро я то четверта. Хлопчик був самий перший у їх, а нас три дівчати, щось восім місяців пожив маліньким помер.

А в якому це році це було?

Та це ж найстарша сестра в мене 22-го, 20-го году мабуть.

А як звати Вашу сестру?

Сестра була Ульяна, друга сестра Марія. 

А Ви казали оце ваші батьки жили на хуторі

На чому?

На хуторі

На хуторі послєднє время уже…

А от до Голодомору, яке в них господарство було?

Ой яке в їх там господарство, то не знаю… вроді корова була, їх п’ять душ сімей, і невістки всі тут, і три сини, і дві дочки. І тут і зяті в цій хаті і всі покотом там вони спали, і як їсти то такий столик зроблений, то одні сьогодні діжурить всім подає миски… одна миска була, одна миска і всі з однієї миски. То набігається шото там останеться… А з хазяйства… то великого хазяйства, садок у їх  хороший був на вулиці три садки були таких шо яблуки, груші, то ходили до них люди красть. Бо каждому хотілося шось свіженьке з’їсть. Ну а такого хозяйство не було, скільки в їх землі було тоже я не знаю, не було такої землі як сійчас. Ну а шо то дали батькові як на Дударку їхати за першою защітною там наш там хутір був. Там три хутора було.

А коли почав колгосп організовуватися їх із хутора забрали колгосп?

Нєєє, у колгосп… їх тоді ізганяли у села і ото вигнали, заставляли з хуторів… то привезли, а я ж була шо там із 27-го года, а там года може 2-3 було шо я на віконце поставили мене щоб… і одна чужа баба мене уже по пузі гладила шоб я не плакали, перевозили… виганяли. Хати були пусті люди померли з голоду і ото пусті були хати і туди там де Калюжний жив.

Так це вже після 33-го із хутора…

Оце, оце із нас ото вигнали  та воно у 33-му чи 34-ім, може не четвертім. Голодовка вона оця Голодомор можна сказати була навіть до войни до 35-го то ви считаєте усе время. А їсти шо було… голодували люди, оцей що на городі скільки там землі було може по пів гектари. Посіє просо, ячмінь по латочці всього. А тоді товчуть у ступі оптовкли цей ячмінь, обшугали тими ступами, ногами, а то руками ото анекдот – «товчуть каже, аж у Москву чуть». Такий був анекдот був придумували. Ото куті наварять, раніше й картошки не було такої, ну не було чого вже коли завели її може… я знаю в яких там…

А Ваша сім`я голодувала в 32-му-33-му? Коли оце був Голодомор, голодували вони?  

Хто?

Сім’я Ваша, батьки розказували…

Усі? Тоді вони всі голодували. Як уже це 33-34-ий нас уже об`єдинили зробили колос. Були яслі так звалися, сей час садік. Усіх туди зганяли і 27-мий год, і 23-тій год, де хто слабо шо немає чого їсти… і ото зганяли в ясла там днювали і ночували. Була сильна дисципліна не заходили як буває щас валить прямо мати у садік або школу нікого не питає так через всі ворота. А тоді нє, а щеколду у дверях витягнули, що щеколда у дверях звалася. То як прийшла наше мама чуємо шо мама балакає там же у калідорі, то ми у ту дірочку «ой мама, мама наше», а нас дві було старша 25-го, а я 27-го були всі в яслах. І ото була дисципліна шо не пускали, їсти три рази варили. Тоді були хвороби такі короста була. Через дорогу хати там постійні були і ото туди дітей коростяних вимазували порося у чорну ту… Ночувать уже трошки піднімалися на шо ми на другому… в школу шо ше не ходила. Через толоку йдемо усі голо йдемо, а там хатка була, ну там нянька, там дачниця була. Дерев’яних два таких… а тут обмотають полотно таке було, обмотають і ото діти там кажний спало, каждому така дачка і нянька з нами ночує, ну діжурна ж.

А коли це вже було?

Це вже, мабуть, так як не в 34-тім.

Но це вже не так голодували, чи ще голодували?

Та годували, значить всі такі діти були в яслах шо колгосп годував. Три рази давали їсти галушки, варили галушки, картошки тоді не бу, ну може було та дуже мало було. Ото затірку затирали із борошна, затірка, макарони та все там роблять, а тоді води заллє, заллю і тоді так як сей час уже ракушки оце макарони, так тоді затірку робили. І каждому по тарілочці, порції давали. А вже пішли, і пішли ми вже сьогодні вже на роботу, а це вже при німцях на роботу, давали тоже три рази, це вже при німцях…

А під час Голодомору Ви тоже були в тих яслах?

Да, да.  

Це Ви й сестра Ваша?

І сестра.

А батьки де були? Вони в колгосп пішли?

А батьки вдома, вдома були ну ходили ж на роботу в колгосп. Мама ходила дояркою її поставили. Оце ж багатші люди на хуторах жили освячуючи багатші люди корови в їх були… у них забирали корови, хозяйство все позабирали. Була там сумочка яка пшениці і ячменя забирали, все забирали, комуністи можна так сказать це все забирали. Так шо батько ходив на роботу… коні в людей були і в нашого батька була коняка, ми їздили до церкви

А коня забрали чи ні?

Забрали і коня була Марулька. Це вже я велика була ходила, раньше в колгоспі коней же було багато, лошата же виростають. І ото свою Марульку  ходи із сестрою узнавали свою конячку. Була і коняка, а тоді ж усе і позабирали із хутора нас у село позганяли, ну не тільки нас…

А люди помирали тут від Голодомору?

Ой, ой… мій батько це ж я вам хочу сказати що сейчас у нас тут на в бригаді такий кінь загнав, той бригадір п’яний їздив що здох… жирний кінь страшне, а він п’яний то такі були дрошки що верхом сідає і летить куди йому нада. не А як батько мій помер ну раньше, то я казала шо цьому дятькові буде тюрма, буде тюрма. Та нічого йому такісінького наказу не було. Це вже при колгоспі отут. А мого батько він управляв коні там шось четверо чи п’ятеро там із хуторів у кого забрали… були сараї у людей пусті і ото він ходив коням їсти давав. Коням не було чого їсти дати і ото за хвости піднімав шоб кінь устав і водички попив чи що там…  і здихає кінь, і батька мого беруть осудили. Вже я ходила на суд із мамою, ну із сімйою усі три дівчат. Три года дали через то шо коняка із голода здохла. А в тюрмі тоді дуже страшне вони ж на цементі, а щас же ж усі вдовольствія в тюрмі, і кіно, і все ж там. Бо кажуть не так там і плохо в тюрмі, бо вийде з тюрми і опять пішов в тюрму, бо там дають три рази їсти і помиться, і всьо. Оце я вам накажу. Оце я вам не брешу усе правду кажу. І його осудили на день Рождества, це 7-го января. А пока вони все там обсудили, пересудили, хто невинуватий – відпускали. Випустили нашого батька. Вони там спали на цементі і батько простудився і прийшов відтілля уже больний. І ото вже йому дали роботу об`єжчиком… оце жито, ячмінь, а ходили люди шось вкрасти для себе… то він об`єжчиком робив. І вже він не з голоду можна сказати тоді уже шось лутше було поїсти там, і вже ж давали приварок – годували. Три рази в день давали за те робили люди, шо давали три рази у день їсти. Затірка, борщ якийсь, ну воше годували хоч як… І ото так батько наш погиб, умер. Його поховали значить яму викопали, а ще чи заможніше жили свекри, його мати, батько живі були, а немає з чого труни зробити… то розказували нам бабусі уже. То зробили ящик, а під сподом палки положили і тряпок ж там наложили, і його закрили і туди поставили у яму, а зверху п’ять чоловік укинули так як собак. Як померла людина, то їздили по хатах збирали, лежали по три і п’ять днів у хаті, умер  і ніхто, ніхто… Жили тоді, шо сій час перій… їли трави. Какиш їли, оце свиріпа, це молочай шо какиш зветься, козельки і все-все-все. Один дядько чи подумав, чи вже помішався від того голоду та й намняв мішію, сіменов, а воно таке підходить до проса і наварив, і наївся, і прийшов до нас. Наші батьки десь на роботі, а ми на печі сиділи і на печі таке було шо нам видно. Зайшов той дядько і лізе… мисник звався шо для посуди таке зроблено для посуди, і він так чіпляється на те і обірвав те.  Шукав шось їсти, а шо в нас їсти немає нічого. Ото він і здурів від цього… Та шо ото мій батько так похований і так люди… не тільки мій батько, багато-багато їх таким лежить оце таких. П’ять душ вкинули ото так як собак… усі голодні люди повмирали не було чого їсти. Ну шо там тарілочки чи ополоничок супу дадуть там чи галушки, чи шо там…

Це він в 33-му помер?

Хто?

Він в 33-му помер?

Він…та мабуть четвертий… мабуть у четвертім вже, бо я вже така була величенька.

Ви пам’ятаєте?

Я пам’ятаю, бо ця наша хазяйка, ну шо в яслах вона щитай нас там воспитує, а вона жила так серед вулиці, наш двір минався, а тоді її через дві хати. І вона йшла додому, а то вона всігда йде додому там шось же ж побуває, а ми коло двору постоємо… у два ряди йдемо дітвора така ото ждали. А батько якраз умер, батько вмер не вдома. Лабази такі були, амбари такі були…підношки отакі вище коло дверей і він ото як йшов із степу із того об`єжчиком коня поставив, вже об`єжчиком він робив і йшов додому і прийшов на ті піддашки так упав і так упав, і на гвіздок… та ще гвіздок  трапився на те горе ще пробив плечі. І нас ця няня вона нас не пустила до батька. І мама вийшли просять її… ну тіки отак ми зайшли коло порога постояли, батько лежав в моїй пам’яті, шо я його знаю покойним. Лежав посеред хати, мама рукава розрізала, сорочку знімали другу надівали. Ото ми стільки батька побачили постояли отак, а не послухаєш виженуть із яслів тоді нам… до мами подохнемо. Ото таке горе було. Голодували люди страшне, голодували бо не було чого їсти. Не було…шо це оце сійчас, і хліб, і до хліба, і гроші… і то обіжаємося шо погано живемо. Оце саме ціни такі високі зараз, а гроші де вони старикам…

Ви знаєте де похований батько?

Знаю… тільки вже я не найду.

На якому кладовищі, знате?

На тім кладовище (показує вбік від себе) де на Дяцьківці ми жили  і там і моя мама похована. Моя мама похована оце ж там і ограда, і той хрест…

Якщо Ви каже, що Ваш батько помер і там ще п’ять чоловік у могилу положили, то ще тоді люди масово мерли?

Масово люди мерли, я ж вам кажу шо масовооооо у хаті вони лежали там чи тиждень, чи п’ять, а може хто і десять у хаті бо ніхто не заходив, ніхто не клопотався де ж це Іван дівся, де це там Роман чи …. ніхто не… ото лежать пока хтось нечайно… сусіди там люди негодящі були нікуда. Усі слабі були.

А потім куди дівали їх оцих померлих?

А у яму вкинув і всьо. Ні труни, нічого.

Так оце ж на тому самому кладовищі була якась яма загальна?

Хто така?

На тому самому кладовищі їх всіх в загальну яму ховали?

В одну загальну… нєє, ну батька я ж вам кажу п’ять душ укинули батькову трунку там поставили, а їх так укинули загорнули і всьо. І ніхто нічого… стільки я, ми там і жили що в нас кладовище в городах от… і ніхто не продумав, ніколи ніхто з тих п’ятьох ніхто не прийшов на те кладбище до свого, бо нікому було. Вмирали люди…

І зараз ніхто не знає де він похований? Хоча би приблизно

Не знають, не знають.

І потім уже пізніше після Голодомору не ходили?

На кладбище? Ходили чо не ходили, ходили.

А знали де могила?

Знали, ну не зробили вже напрімер, ми повиростали, вже і заміж пішли… та я і сійчас не знаю там воно должно бути бузки, садки позаростали… а то вона так ямою як і зробилося так вона і можна сказать була всьо время. А чо ми такі халатні не знаю.

А оце Ви казали що батьки пішли в колгосп, то батько це вже об`єжчиком був в 33-му чи пізніше?

33-ій – 34-ій, ну поки ж помер.

 А якусь платню платили їм там?

Нічого. Платили ото шо на степу зварять ото й всьо. Не платили. Ми й при німцях робили, то нам не платили та й довго не платили. Жили ото шо там наварять три рази  вдень і за те і йшли на роботу. І сонце сходить на роботі, і заходить на роботі.

А скажіть, будь ласка, а можна було колоски збирати на полі після збору урожаю?

Ну так, хто мог, хто мог… я напрімер ходила до скирди…. А як скердували, то машина молотарка така дерев’яна була… це двигун гоне цю молотарку…

Це вже після 33-го? Після війни?

Це вже… до войни, до войни.

А у 33-му ходили збирать?

У 33-му ціпами молотили. Ціпи ото палка до палки і так обмолочували… вдома квасольку і горох, усе тими ціпами.

 А можна було на полі взяти колос?

Ганяли тоді. Тоді ганяли шоб не ходили, ганяли тоді все.

А чи не було таких випадків шо когось ганяли і зловили, і когось там за колоски могли засудити?

Та ні, такого не чути було. Діти робили, діти малі ото так десять, дванадцять год. Дітей заставляли коли колоски уже повикидає і жук… таке як щас колорадський на картошке, а тоді був жук він такий самий тільки красний як сонечко… квадратний такий був і ото ми ходили колоски збирали, той… жука цього із колосків збирали. Робити заставляли.

А шоб собі колосків собрать, дома десь потерти бо ж голодують усі

Нє, нє, нє такого не було. Ніхто не носив, ніхто не брав.

А чого?

А того шо не можна було. Будеш брати… ну їсти не дадуть. Здохнеш із голоду

А якщо сам насобіраєш, не можна?

Не можна. А це ж я вам не сказала шо коло молотарки такий еліватор стоїть, скердували солому, а цей еліватор він підтрусює, ну не попадає зерно там усе в оце дєло… це вже мабуть треба думать який то год був… так я ходила… це ще до войни. І оце ходиш назбираєш, кругом скирди ходила то як є вітер то трошки підвіє, а то з густюками з усим приносиш додому. А тоді вже вдома вишиває і товчем і варимо кутю шоб не здохнути. Товкли, товкли.

Ви оце казали що Ваш батько був об`єжчиком, то може у вас якісь пільги були? Можна було піти насобирать колосків

Ні, ні, ні-ні, ну батько ж охранік щитай якби ми могли піти. Нільзя було красти. Не крали. Нільзя красти було.

А люди ж якось спасалися чи ото ховалися?

Ото ж і спасалися, хто ходив на роботу тричі там поїсть, а шо якшо там каша чи галушки, так і ше в тряпочку замотає в пазуху чи куда і принесе додому дитині і сама не з’їсть мати, а принесе. А моя мама, по-моєму там сім коров у них було івони подоять… доді не давали стільки коровам молока бо їх корови голодні були. І два відра молока і несеться аж до «чайної» де магазін наш, а на тім краю… я не знаю кілометрів може три, чотири буде. Через Дячківку, через Жданівку… ну це вже дєтство було. Це перед войною, перед…

А в Голодомор вона тоже дояркою була?

А їй же ото дали ті корови ці доїти і телята… сім коров отелеться і в тебе в хаті вони сім телят і долівка, не поли… щас же поли кругом, а тоді же ж долівка була застелять соломою… ну харашо жилося. Харашо жилося нема чого плохо сказать.

Так це коли…

І нільзя, молочка нільзя. А тоді шось у нас появилася коза, коза

Це вже після Голлодомору?

Після Голодомору. Ну ще трудні були… я пішла, ну стільки мені було може годів шість чи сім я не знаю. Пішла. А дєд один значить пас кози, ну і загнав у сарай на обід. Я пішла подоїла козу такий був кувшинчик літровий… я чуть не повний той кувшинчик надола. Йду ж додому вроді така взросла задаюся і так несу той кувшинчик молока… спотикаюся чи чо і той кувшинчик додолу… вилилося те молоко. Я бігом назад і то під ту козу, то під ту козу, дурочка була мала. А мати ж битимуть за то шо молоко не принесла те. А тоді баба та… «чо ти дітко плачиш», а я іду плачу уже в село прийшла воно туди дальше… «коза вибила молоко…», «не плач, не плач, іди сюди». Налила мені повний кувшинчик того молока я приносю додому. А мама уже прийшли від магазіна ждали вже ж молоко. Злазять із горіща така заморена все… «мам, повен кувшинчик молока принесла, надоїла повен кувшинчик» та й опять «та й харашо, харашо іди пий»

Ви розказували коли все забирали в колгосп, худобу забрали, а чи шукали зерно у вас?

Я ж вам наче казала. Худобу забрали, вівці забрали, кози…усе це і вже люди старалися ховати як усе це сталося. Викопає ямку та мішочок там у сумку та зариє, а вони всеодно ходять шампурами такими жилізяками штиркають і шукають… поки найде і забирали. ШОБ З ГОЛОДУ ЛЮДИ ВМИРАЛИ. Отаке робили. А один і дядько шо були і в його гроші, колись було золото… ну уже не знаю, хто він там був шо в його і гроші були. Ну а наші ж знають і прийшли перешарили кругом, а тих грошей не найшли. А такий пацан годів п’ять їхня дитина… а це й дядько придумав викопав яму там поставив собачу бутку все там зробив. От уже приходять то того пацана та й кажуть «Іване, не бачив де батько гроші заховав?» а він каже «у собаки під хвостом», а вони думають шо це дитина шось меле. Та й опять раза три спиталися, засміялися та й пішли. І так дитина батькові сохранила гроші. Вони подумали шо дитина так болтає та й все.

А Ваші батьки шось змогли заховати?

Ой, а шо наші батьки заховали. У нас нічого не було. Нас не було нічого. І ото там шо на городі вродило буряк і тоді і картошки було мало.

А буряк не забирали?

Ну чути було. 

А якісь речі такі домашні: рушники, хустки, таке не забирали?

Моя мама вона ткала коври такі на верстаті дерев’яному ткала… веретеном, то прядкою, пряде вовни, де вже там вони брали… і понакрасюють чимсь. Ну так вона в’язала це… ковйор забрали, шо могли там полотна, а з полотна шили сорочки там товсте таке. Раньше стірали на льоду

Так ось цього не забрали?

Усього не забрали, а шо лученьке – позабирали.

А хто це за люди були, хто приходив забирати?

Оце ж воно… сьогодні приходять білі, а завтра приходять красні. Дивилися оце кіно шляпу зніме красний, потім білий. Були білі, були красні. Верхом вони їздили.

А оце красні, білі звалися комнезами?

Оце красне поки все це… оце звалися «куркулі» по фотографії

І вас так називали «куркулями» бо на хуторі жили

Та нас не називали бо ми не багато там вистроїли хату. А строїли як хату палки позабивали і мама місили грязь. Земля там глина, повалькували напнули… і ми там тільки кажуть два годи пережили і в село вигнали із тієї хати

А кого ще розкуркулювали? Багато там людей в селі розкуркулювали?

Та багато, багато було людей. Жили по хуторах багато людей.

А потім всіх в село загнали?

А тоді, хто в город утік кому возможность яка була. Побросали село в город пішли, а хто…

Це в 33-му?

Це 33-тій – 32-гий. Оце воно там почалося. Оце така голодовка сильна 32-ий-33-ій, четвертий. У п’ятім вже стало легше.

А коли вас вигнали в село,  то прийшлося купляти хату чи ви перевезли з хутора?

Та перейшли сюди ж… і опять ми ще тут в яслах побували. А мама на роботу ходила.

А де жили?

Жили… ну була пуста хата в селі і нас туда

Ну а то ж чиясь хата була

Чіясь. Дядько ушов, а може вмер. А нас туди поселили.

А люди не опиралися тому, що у них все забрали, а їх переселяли? Якийсь опір чинили?

Ніхто нічого нікуди не жаловався, бо таке було время шо заставляли, їх заставляли ж ходити забирати. Їх власть заставляла ходити і забирати.

А люди на них не обіжалися?

Та раді Бога, кому пожалуєшся

Ні, не обіжалися?

Ну обіжалися, так сам пообіжався, поплакали так посиділи і продолжали. Хто вижив, а хто здох. Кому жалувалися не було кому жаловатися.

А Ви чули про такий закон про «п’ять колосків»?

Нє, не чула. А шо, судили? Судили я ж вам кажу шо не розрішали шоб це набрала колосків… вона б у сумку собі набрала колосків там би і на кутю і з кілограм зерна було. Так ж не розрішали. Та ти шо не було такого.

А чи допомагали люди один одному? Ділилися в 32-му-33-му?

Хто… а чим помагали… були дружні, були сходилися до хати. Одна корова була на восім хазяїнов… це наша восьмий день. Люди вже забували до кого йде, чим годувати. Одна корова була і восім хазяїнів ото так.

І всі сім’ї користувалися молоком?

Ну сім’ї ж користувалися молоком.

Так це в 32-му-33-му?

Ой, головочка…ну мабуть четвертий, п’ятий у нас батька вже не було. Може вже в п’ятім. Ну голодовка одинаково вона продолжалася. 

А чи можна було щось в місті виміняти? Люди не ходили?

Та ходили. Посліднє своє… у другі села ходили. Може вони там шукали богадших, ось в Новопетрівку, Оленівку. Десь ходили люди у кого було.

А ви не ходили? Ваша мама не ходила?

Не ходила. У нас то позабирали полотно яке, а то шо як… за кусок хліба повіддавали.

Чи не міняли в Торгсинах золото на продукти, хрестик, сережки?

Та…

Не чули такого?

Та й кого ж воно було, то вони познімали їх як обирали… якшо було золото, то він зняв та й пішов.

Хто?

Та отой шо ж комуніст.

Понятно. А як їх цих комуністів називали?

Ну як… чи пролітарісти, чи як воно…

Активісти?

«Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» – є такий голос?

Є таке да.

Ну от. І ми добивалися до того шоб не було панів, а сійчас може мені нільзя, мене в тюрму не посадять? А сійчас «Пані, пані, пані», для чого це воно таке нада?

А що було погано з панами?

А пан собі жив, а бідняк як голодував так він і…

А як прийшла радянська влада, колгоспи стали організовувати, то в 33-му краще стало жити?

Не в 33-му, ну… вже ж тоді голова колгоспу був вже ж продути десь видавали, порція була по шість, по восім кілограм на місяць, крупи або шо…

Коли це вже було?

Та ото ж воно чи 35-ий, чи четвертий отак

А в 32-му-33-му?

А ні, тоді ще голод був не давали.

Не давали?

Не давали.

А от ви кажете голова колгоспу був, голова сільської ради вони не голодували?

А дома хто зна шо там… а тут він тоже ж піде в бригаду пообідає та й живий.

А як Ви думаєте чого був Голодомор?

Та чого ж… хто його знає чого.

Урожав був у ті роки, чи був неврожай?

 Та урожаї то були, але вони кажуть шо було таке шо й не було кому його збирати.

А під час Голодомору чи були випадки людоїдства?

Десь балакали шо людину людину їли. Десь балакали, но у нашому селі не чуть було такого. А вмирали ото вони, я ж кажу вам лежали по хатах, ніхто їх не збирав, а потом уже ж позбирають повкидають у яму.

А на місцях поховання якісь пам’ятні знаки?

Та раді Бога ніхто його… не щитали людей ні за шо.

І не поминали тих людей, які померли в Голодомор?

Чим там поминати було це вже поминка стали робити пізніше у тих…

А пізніше уже згадують тих людей?

Ну тоді… а хто з них остався? Вони повиїжджали, ні померли, а ті поїхали в городі, які були сильніші та багатші. Вони поїхали в город і там собі попристроювалися і там жили, а тільки розказували люди. Це ше до войни було. Поїхали одні в город та зайшли до одних ночувати попросилися, то пустили люди, а то було не пускали і поночувати. То сидить коло порога, я то лічно коло Бузівки просилася і сиділа коло порога не пускали, ну це пізніше. А це слухайте яке страхіття було. Значить сидить і слуха шо воно кап і кап, кап. А хазяїни сплять. А вона на чомусь сидить та баба, а тоді і встала шоб і хазяїн не побачив… заглянула туди, а там людина висить зарізана і скапує. А тоді вони готовлять шо там із людини. Шо зможуть зварять, зжарять і несуть тоді продавать. Так ото таке було.

А це в якому селі було?

У селі кажете… це в городі було.

Це в городі було?

У городі, а наші селянини…

В Магдалинівці?

Город Дніпропетровськ. У Дніпропетровську. Магдалинівка це наш район.

1. Дата запису: 6 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Біленьке, Запорізького району, Запорізької області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, заступник генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Зінченко Наталія Яківна, 9 травня 1927 р.н., народилася в селі Біленьке Запорізького району Запорізької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Біленьке Запорізького району Запорізької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як Вас звати?

Зінченко Наталья Яковна.

Коли Ви народилися?

9 травня 27 року?

А де Ви народилися?

Тут, у Біленькому. У Біленькому тут родилась. Там ото стара хата була, а тепер нову поставили. 

А розкажіть про свою сім’ю, про своїх батьків. Про батьків. Як Вашого батька звали?

Козерецький… Мого батька?

Так

Як я ще була мала?

Так

Козерецький Яків Йосипович. Батько.

Козерецький, да? Прізвище?

Козерецький Яків Йосипович, да. Він же тут і учився, в школу ходив. А вже як виучився, в Запорожье там робив на м’ясо-контрольній станції, вєтінаром. Мати тут була, жила. І нас було четверо дітей – три дівчат і самий менший син.

А маму як звали?

Маму як звали? Козерецька Гаска Гнатовна, Агафія Гнатовна. Її батьки жили аж там на слєдующєй уліце, там. Ви переїзжали там на отій вулиці, де Широка і Дніпровка, там на отій вулиці батьки її жили. А як вже заміж вишла вона, тоді вже построїли тут, і тут жили і тут і нас родили – три дівчат і самий менший син був.

А як звали Ваших братів-сестер і якого року народження вони були?

Сама старша дочка – Козерецька Анна

Яковна.

Яковна. Яковлєвна. Сама друга, друга – Козерецька Марія Яковлєвна. Третя – я. Третя я, а це вже фамілія Зінченко, тепер уже, як заміж вийшла. І син отут жив у дворі, но його нема, він вмер. Самий менший був син, Козерецький Дмитро Яковлєвич. Троє… четверо було, нас було.

А чим займалися батьки, яке в них було господарство?

Е?

Господарство в батьків яке було?

Ну, мати тут у селі жила, вона в колхозі учила, робила тут. І ми тут огород іміли свій. А батько у Запорожжі жив. Він там виучився, і виучивсь, на вето-контрольній станції був, работал він там. Ну, це вже після войни він умер тоді.

А до колективізації він тоже працював на м’ясо-контрольній станції?

Він робив ще молодим, да, молодим, ми ще були малі, а він там робив, в Запорожжі.

А чи була тут в селі колективізація?

Е?

В селі колективізація проходила?

Ну, він там, в Запорожжі жив там і робив. Ну, конєшно, сім’я тут була. Сім’я тут була його, три дівчатки й четвертий син був, о, ото таке. А колективізація, це колхоз був. Це колхоз тут був. Робили. Ми в школу ходили, а він в Запорожжі находивсяя.

А чи розкуркулювали тут людей?

 Розкуркулювали? Да, казали ж… Іміли своє хазяйство і свої двори. Хазяйство… робили, держали й корови, й коні, й в степу робили, їздили там, сіяли, вбирали. Ну, а наші батьки – одна мати тут була, робила, а батько в городі був.

А когось із Ваших родичів розкуркулили?

О-ой, наших родичів! Я вже їх і позабувала, тих родичів. Їх же було багато. У самого дєда мого було чи шестеро, чи семеро дітей. То вони по селу, хто заміж повиходили, то построїли. Позабирали ці і корови, і коней позабирали. Раньше ж були – імеють своє хозяйство і вони були дома, а тоді в поле їздили робить своїми ж… Свої коні імєють, свої корови імєють. А тепер уже нема нікого, дуже мало у кого є корова. А то трудно… Січас хто хоче, той держе. У мене як мати держала, я отака була, так нічим було кормить. А там і менший у мене був брат. Мати нас, вона з нами жила, дасть нам мішечок: “Ідіть у поле, бо дома немає чим кормить”. Кормить… корова була. Вона дає мішечок: “Ідіть у степ і шукайте”. То кукрудзиння, то десь солома. Не возили, як тепер возять, тракторами, машинами возять. Тоді не возили, тоді підем в степ, десь походим по степу і шукаємо. А корова стоїть у конюшні, не ганяли її, не ганяли пасти нікуди. А зіма, холодно, в конюшні стоїть. Підемо десь, походимо. Та тоді трудніше жилося, тепер як от єсть у людей корови, привозили тюки або сіна накосили – і зімой стоїть дома. А раньше дітворою… дітвора помагали. Ну, шо ж тепер? Уже немає ні моєї сестри, ні старшої, ні меншої, а я третя була. А брат, тут жив, четвертий. Ото четверо дітей було і мати. Голод, бува. Який голод? Нема чого у магазінах взять, ніде купить, потому шо… Ходили в другі села, копали корму якусь, їсти варили для дітей. Голодовка була, дуже важко було. Хто помер, а хто й живий остався. А шо отакі у школу ходили, хіба то школа була? То так… Ходили. Ну, я шість класів походила і закрили школу і пішла в колхоз на роботу.

Із 6-го класу?

Га?

Із 6-го класу?

6 класів походила, закрили школу і ми пішли в поле робить.

А коли була голодовка, тоді можна було в поле ходить колоски собірать? В 32-33?

Отож ото ця голодовка, коли багато людей, дітей померло, багато не вижили, тому шо в них нічого їсти було. Хто в городі, може, там було легше, бо там, може, шось зароблять, а в селі… Підем колосочки збирать. Колосочки збирали та помнемо-помнемо та їсти варить або посадять листя з бурячка, листячка. Отак, отак. Не було чого їсти хорошого, не було чого. Дуже важко. Ну, а тепер є шо їсти – і хліб є, і в магазінах є. Так уже ноги не носять. Ходила до мене, ходила женщіна, приносила мені хліб. І тепер уже все, кончилась. Хочеш їсти – в людей проси, шоб хтось приніс, ноги не годні, голова болить-болить, голова болить дуже, потому шо  мені, як були малі вже в мене, у мене вже троє… четверо дітей. Ну, хлопці як хлопці. Вони ходили, вони заробляли. Які в городі – ті пропивають, а які в селі – ті ходять десь на заробітки. На заробітки ходили. А на заробітки до людей, в кого єсть своє – корова там, коні. Їх нанімають, вони ідуть і помагають, роблять і заробляють гроші.

А Ви казали це у 33-му Ваш батько робив на заводі, йому якийсь пайок платили?

Він робив на м’ясо-контрольній станції, де м’ясо провіряють, він вітінаром був. Ну, привозив, приносив, він приїзжав з города, бо тут дуже не купиш, і нема дуже за шо купить. Но він приїзжа. Приїде – торбинку, якусь там сумку привозе, провіряє м’ясо, кусочками привозив і сім’ю корме. А мати, хоть їй і трудно було і одна вона, ходила, кору якусь дерла, варять і їдять. Дуже, дуже погано. Но вони померли. Батько вмер, хотів построїть тут в селі це для себе хату. Із города такіє доски, кругляки, привести з Запорожжя – плот збивали і по Дніпру. А він сам заболів, бо отзимувалося на дворі, а на дворі простудився, і було воспалєніє льогкого і він болів. Довго не болів і вмер.

А коли він помер?

А?

Коли помер, в якому році?

Ой, давно-давно, ми ж ще малі були.

Так це до війни?

Да, оце война, шо була з Гєрманієй, його не було.

Його вже не було?

Угу.

А після Голодомору? Після Голодомору?

Ну, да в Голодомор умер, у нього воспалєніє було. А в больницу… В больницу надо хорошиє гроші. А гроші – де їх возьмеш? Чічас, може, в когось шось на огороді вроде – понесуть продадуть або в Запорожжя поїдуть, бо машини покупляли багато. А тоді не було в кого чим торгувать, не було чого й дуже їсти. Ну, в общім, малими були – трудно, а тепер я оце одна осталась.

А Ви кажете, що батько приносив із того м’ясокомбіната якесь м’ясо, да, щоб їсти?

Ну, це він приїзжає, ті кусочки, які провіряє, те везе додому сюда, дітей кормить. Дітей кормить, да, ото так. Бо не було чого дуже їсти.

А якийсь хліб там, може, давали? Пайок якийсь був хлібом?

Ну, я думаю, шо в Запорожжі він сам жив, йому там їсти купляв, шось заробляв чи він так і жив. А шо трошки їде додому, а дітям надо везти, бо не було чого дуже багато їсти, не було чого де взять і де шо куплять дуже. Так шо трудно було, трудно.

А мама не пішла в колгосп?

У колхоз? Та ходила, чо там не ходила? Ходила, оце.. оце отут поле було і там колхоз садили і вона ходила. І полоть, і збирать там, і помідори, і огірки, і там, шо ж, усе, шо нада. І вона ходила, бо нада гроші зароблять. А дітям же нада в школу йти. Но в школу ходили мало. Я всього 6 класів кончіла, а старші, старші в мене були сестра одна, друга, ті наймалися на роботу у людей, у кого було, хто був багатий, у кого було за шо наймать. Так шо не було дуже…

А в 32-33 мама в колгоспі робила?

Да-а, ходила на роботу.

А шось платили в 32?

О-ой! Платили, платили, шоб не померли. Ну, не зовсім. Ну, багато людей єсть померли, багато. Потому шо дітей як по троє, по четверо – їх надо кормить. А де брать, як немає за шо куплять. Да, в 33 голод хароший був. І їсти не так, як тепер, кому коли схочться – пішли та й купили в магазіні. НЕ було за шо куплять. Батько у городі, приїде привезе, шо привезе в торбі, ото. А дома – шо дома їсти? Дома багато не було їсти. І харошого не було. Тоді голодовка була в 33. А ми ще ж малі були. А шо  нам багато тоді попадало? В общім, бачим було гарно, а тепер я сама ж осталася, самий менший, оцей, шо умер, це у мене був брат самий менший. Цей умер. Він хлопець був, а дівчата і в Германії були.

А оце брат Ваш умер, він коли помер? Голодовку всі пережили?

Та конєшно пережили.

Всі діти вижили?

Пережили, хоч слабенько, хоч дуже трудно, но пережили. Не померли.

 А пухли?

Да, сама старша сестра замуж виходила, друга… Ну, я вже третя тут жила, у мами.

У голодовку пухли? Пухлі були?

 Були! Да, були, були. Дуже місця не було за шо… не було чого. Старші були в голодовку.

А хтось з родичів помер в голодовку?

Ой, може вони… Може, вони й померли, но я їх по фамілії не знаю, я вже їх фамілії не знаю. Бо воно ж у батька, самого дєда, того, шо на Широкій він жив, в нього було 4 чи 5 хлопців і сама моя мати, сама менша, то оце й вона тут жила, заміж вийшла, тут построїлися, так оце вона одна жінка була, а то мужики. А фаміліє їх же багато разних було.

Ви казали, багато людей померло. А де їх ховали?

Та тоже на кладбіщє, отам, навєрно, за селом. І тепер кладбіщє за селом. В степ не возили ніде. А село велике, над Дніпром оце село. А отак, за селом уже, туди в степ, туди возили, ховали. Ями рили. Рили, так ховали.

А по одному ховали людей?

Е?

По одному ховали?

Я так знаю, бо й тепер я як жила, і дівчиною ще була – по одному в яму. А може… а може інакше і по двоє, хто знає? Я ж була тоді ще мала, дуже не помню.

А чи приходили до вас якісь люди, щоб зерно забірать?

Да-а, ходили, забирали. У людей дома, у кого було зерно, забирали, шоб було чим кормить своїх дітей. Зерна дуже мало було. Колхоз же робили, це своїми кіньми, трактора раньше не були як тепер дуже багато машин, тракторів багато. А то раньше ні. Брали ціпи, отакий і молотили дома там і ціпом, а тоді молотили. Дома робили такий тік і били і, як є чим, перемелять і печуть коржики, такі коржі для дітей, для тих, шо роблять, тих, шо в степ ідуть.

А оті, що зерно приходили шукать, то вони тіки зерно забірали чи ще якісь продукти?

Ви знаєте, казали, і коров позабирали у людей. Казали “Забирай!”, бо нема чим кормить. Корови дома, а як же зімнього время, зіма, а де його взять? Де брать? У степ надо йти шукать, десь якась солома чи полова. Мішок дадуть, йдіть шукайте, найдіть і принесіть додому, корову кормить, або коней. Но в більшость, ті багаті, у кого були корови, то в тих були й коні, ті годували свої хазяйства. А як оце одинока жінка – куда їй іти шукать? У степ? А в степу шо там в зімнєє врємя? Ну, може, раньше в степу оставалося, потому шо тепер, як їздять трактора, привозять тюками, їх дома складають і зімою кормлять.

А оцих коров і коней не позабирали в колгосп у людей?

Кого?

У людей корів і коней в колгосп не забирали?

Та забирали, забирали і оставалися самі. Самі оставалися. У кого корова останеться, надо кормить. А кормить де його шукать? Нада іти в степ шукать. Єсть молоко – це значить… це багаті, а як водичкою – шо ж значить, чим кормить дітей?

 А оце Ви казали, що ходили шукали зерно. А одежу не забирали? Кожухи не забирали?

У багатих були все було, бо вони поїдуть то в город, то ше кудись, вторгують та шось і куплять, а як одинокі і немає за шо і чим їхать, ходять – одна надіває черевики, друга приходить, друга надіває і йде в школу. Не було в чому ходить, не було дуже ходить, потому шо бідно жили, не було де шо купить. Ходиш, ходиш у школу – надіваєш. Прийшов з школи – сиди в хаті, а на вулицю іти роздітий як би по холоді. Нічого надівать. Забирали одежу, забирали і обув же ж. Так шо дуже трудно казали. Тепер лишнього багато, ходять і носять, потому шо у каждого єсть своє, а тоді не було такої великої.

А оці, шо ходили шукали зерно, і до вас приходили?

Да, шукали. І шукали, й заглядали, й забирали

І шось знайшли у вас? Забрали шось?

Брали, брали. Для себе, для своєй сім’ї, для свого хазяйства, брали. Тіки шо ж я? Я ж мала. А я в йому понімаю? Тіки казали шо: “Не ходіть нікуди, сидіть дома, бо не можна ходить”. Обуться, ні у шо обуться-одіться. Оце так і жили.

А батьки кудись ховали чи зерно, чи продукти харчування?

Ой, дома нічого-нічого немає. Ходили в Камінське, ото там Камінське село є, кору шукали, з землі копали, а потом варять її і дітей кормлять. І дітей кормлять корою, та, шо в землі закопана. Її копали лопатами.

І Ваша мама ходила?

Ходила. Нас на плечах носила. Хоть і важко, хоть вона й боліла, серце боліло. Ну, четверо дітей, батько в городі, а дітей надо чимсь кормить. Ходила. Ну, а шо, шо їй дєлать?

А чи розрішали колоски збирати на полі? В 32-33?

Ходили-шукали, збирали,бо нічого їсти, нічого зварить і нічого їсти.

А не забороняли?

Нє, не забороняли.

А об’їжчика не було там на полі?

Тепер сторожа, а тоді раньше побіжать, принесуть, шо принесуть, як найдуть, а ні – ганяли, шоб не ходили й не бігали, шоб дома сиділи. Да, ганяли тоді дуже багато. Ганяли і ніколи не давали, шоб ходили. Це ж багаті, счітались, ті багаті, ті для своїх дітей роблять, для себе роблять і хліб, а для оцих бідних шо знайдеться… Піде мати аж в друге село, отам Камінське, ви його проїзжали, накопають кору, кора із землі, принесуть, шось зварять, а скіки ж вони накопають, бо накопать важко, а дітей четверо. Скоренько поїли та й нема.

А Ви казали, шо є такі люди… були такі в селі люди, які не голодували?

Навєрно були. Як тепер дуже багато живе людей, харашо живуть, єсть своє все багатство, іміють свої дома, свої машини, все, і тоді були, були й тоді. Значить, то і батько багатий був, і дітей кормив харашо.

А в 33?

А в 33 багато померло. Багато-багато померло дітей.

А чи помагали люди один одному в 33?

Ой, дуже важко. Дуже важко помагали. Нічого не помагли, тому шо мужики вони для своєї сім’ї жили, їдуть своєю… кіньми своїми, поторгували, шось там уторгували, приїхали додому. А як баби… одна женщіна живе і дітей троє-четверо, чим же їх дуже накормиш? Дуже не накормиш. Ну, казали, казали, шо багато померли. Но я ж ще мала була, шо мені…

А чи були діти-сироти тоді? От Ви кажете померло багато, мабуть же діти осталися, шо з ними було, з дітьми?

О, були ж, які померли, були і ті, які осталися. Як я мала, може старші, ті, може, які ходили робить, їм, може, легше було, а як в мене одна мати, а четверо дітей – їм надо було їхать, десь іти і робить помагать. Їх наймали, їх наймали.

Так а це в 33 їх наймали?

Да, аякже. У мене мати, я сама менша, а брат ще менший.

А сестри старші якого року народження?

Сама старша 23-го, а сама друга – 25-го. Я – двадцять седьмого, а цей брат, шо самий менший, чи тридцятого, чи якого він года, я вже й забула. Чи 29-го, мабуть. Самий менший був.

І оце Голодомор в 33-му, дівчата вже ваші кудись на роботу наймались? В 33-му?

Наймались. Заставляли, просили, ходили. Як… А шо їсти? Надо їхать, надо йти, як ніде не йдеш – нічого їсти. А шо варить? Всьо кору, кору з землі.

А дівчата шось приносили? От Ви кажете ходили, десь на роботу наймалися? Шось приносили, їм шось їсти давали?

Навєрно ж кормили, бо я ж ще мала була, я ж ніде не ходила, дома була. А дома була тіки з самим меншим братом. Мати піде аж в степ або в Камінське, пішком, ходе, там копають, тоді приносять на осінь… на ето… на ночь. Шо-небудь зготовлять.

А як готовили те коріння?

Коріння. Коріння з дерева, з землі копали.

А як його готовить? Як його готовили?

Та як. Варили як єсть, може, й недоварене було, я ще мала була.

А тут що, не було коріння?

А?

Тут, кажу, коріння не було, у Біленькому?

Не знаю. З села ходила в Камінське.

У Камінське? А це з якого дерева чи з чого це було коріння?

Не знаю, яке дерево було, шо надо його копать, надо його приносить додому, варить, тоді їсти.

Так воно м’яке ставало?

Навєрно ж, як можно їсти.

А Ви не помніте?

Да я-то і не помню, бо я була ще мала.

А їли ж те дерево?

О, навєрно їли, бо жива, не померла. Навєрно їла, те важко, не важко, а жива осталася.

А таке шось, якось… Ховрахи… Не виливали в степу?

Кого?

Ховрахів в степу не виливали?

А-а! Ну, після того знаю, як уже ходили на роботу, в степ ходили, то там були нори і виливали ховрахів. А ховрахи це м’ясо було! Водою, надо відром наливать, вони вилазять, тоді їх ловлять і вони їх мають тоді. Ну, тож так і жили. Не так, як тепер живуть. Тепер живуть лучше. Єсть гроші – пішов купив. Уже знімаєте? [Нє-нє-нє] Нє надо?

А чи бачили Ви голодних людей, які б приходили сюди, їсти просили?

Усі оті багаті, які у кого діти, шо в них іміли батьки, шо в їх іміли свої на степ їздили, так оті, тих кормили, і вони не голодували. А в кого дома нема чого поїсти, голодні ходили і нада було, нада було де, хоч шо-небудь скланеньке поїсти, ось скланеньке…

А жорна у вас були?

Хто?

Жорна?

Чорная?

Жорна. Шо молоть, жорна.

А-а! М’ясорубка, або ще теребілка. Теребілка. Ото, у кого багаті, то потруть, а потом поварять і їдять.

А у вас була теребілка?

Може й була. Так воно до мене не доходило тоді. Я ж була ще мала. Якая, чо то за теребілка? У людей були, бо люди були за шо купить, а як немає за шо купить, то шо ж? Ото так і жили.

А чи не чули Ви про випадки людоїдства? Не казали вам, шо з двору не можна виходить, споймають?

Ну, да, да. Ходить ніде не можна було. Як тіки буде… будеш ходить далеко, і хтось піймає, так тут же вони заставляють робить. Аякжеж, заставляють робить. А як заставляють робить – сил нє хватає, потому шо немає чого їсти. Оце так і жили-жили.

А випадків людоїдства не було?

Я не знаю, шо було, но казяли, шо своїх котів та собак ловили, і як тіки зловлять, значить, варять, а як… – то ж м’ясо счітаєть. А січас… січас собак нє ловлять.

Не їдять зараз, ні?

Та, може, хтось й їсть, хіба ми знаємо? Адже, хто як тепер живе… Тепер же разні люди є, разні… Єсть багатиє, єсть харашо живуть і грошей багато імєють. І вони… і вони як хаділі? Хто голодний – куди йти? Кого шукать? Отак і жили…

А як Ви думаєте, чого був Голодомор?

А не було чого їсти. Не було. В кого батьки живі, а як померли батьки…

А в Вас же були живі батьки?

Хто живий – той заробляв, потрошку помагав дітям, а в кого не було…

А в Вас же батько був живий?

Та в Запорожжі, робив.

Робив. І мама ж робила, Ви казали.

Мама робила тут. Тут і жила тут, бо четверо дітей, куда їх, куда – в Запорожжя брать?

Ну, робили батьки і роботящі були, і був Голодомор.

Був Голодомор…

А зерно у вас не забірали?

Та забірали, казали: “Ховай!”, і куди ховать? В землю зариєш, шоб ніхто не знав і куда. Шоб не знали куда ховали. Бо оті, шо в кого багато єсть, та отой то , і в того все є.

А хто то зерно шукав? Як їх називали?

Як їх називали? Я й сама забула. Як це казали на їх? Як це казали на їх, шо ворують, дітей оббирають, забирають і йдуть, шукають і в хатах і скрізь, і ховаєш в землю. Як вони називають, я не…

Активісти?

А?

Активісти? Називали їх “активісти”?

Я сама не знаю.

Комсомольці?

Ну, комсомольці вже й після того уже стали вже. Тоді стали комсомольці то багаті, а як були старці-старцями, шо ж вони? Де вони возьмуть, як діти малі?

А де ж комсомольці взяли?

А?

А де комсомольці брали?

Де? Навєрно, родились такі, таких воспітали. Шо єсть… єсть комсомольці, є й партійці, які хочеш. Ну, а тепер… а тепер хто як уміє.

Бабусю, а в 46-47, тоді голодували? Після війни, в 46?

Ніби… ніби не голодували. Мені, мені  кажеться, шо роді би, як уже я виросла, у школу ходила, на роботу, бо школу закрили, пішли в степ – що заробляли, те й давали.

В 47 це Вам вже 20 років було. В 47, після війни, не голодували тут?

Навєрно, давали щось, платили чим, чимсь платили, навєрно. Я ходила на роботу і мені давали щось же. У степ, до Новопавловка, де степ. Коней туди… І раньше, як позавозили коней, у кого єсть дітки маленькі дома – додому возять на ета… на ніч, а хто сам (такі, як я була) – вже так ночуйте тут, у степу. А в степу ні є у шо одіти, укриться або де – так і живуть. Остаєтесь ночувать тут – есть шо одіть, немає чо й поїсти і не… не ївши всі сплять. Не ївши сплять. Утром приїзжай.. утром приїзжай з дому. А з дому привозять шось… всі приїзжають, шось привозять з дому, як батько-мати є або вобще батько, шо дома дітки маленькі є. А як я вже виросла, 6 класів ходила, мене посилали в степ на роботу. У степ посилали: «Іді роби!».

А хто посилав?

Як? Бригадір такий був. Шо він сказав: «Як не будеш іти робить, в степ не підеш – нічо не дамо їсти». Дадуть на обід – пообідали, на вечір нема чого. А як остається ночувать, якась невеличка, якась отака … чи то мисочка, чи теж… дадуть, оце поїсте і хвате, бо нема чого.

І Ви ото з 6 класу як пішли працювать, і так працювали весь час?

Оце після того. У кого було за шо –поступали та вчилися, та геть повивчали – то учителя, то електрики чи які. А у кого нема за шо, то ідіть в степ, саму в руки і політь, і робіть. І ночували в степу.

І діти в степу ночували?

Да-а! Ви знаєте, як було стали комбайни і трактора, а бо косили й косили, косили косарками. Соломи накосять, до 12 ночі, до 11 шось роблять. Даже й були трактора возили в Заготзерно, возили здавать ноччю. Ноччю грузили ящики такі, грузили і возили їх в степ, в Заготзерно здавать, в Заготзерно возили здавать. От у нас єсть зерносклад, отам єсть. Так шо там зерно всіда возили здавать, а потом приїзжали мар… тими… по Дніпру, по Дніпру їздила… їздили. І грузили і отправляли десь дальші. Десь отправляли дальші.

А куди?

А куди? А там, де нє хватає харчів.

А у вас хватало харчів?

Ну, оте ж так ми нам наробили, шо нам дадуть по обіді повечерять. А шо вечерять? Мисочка якась там, ложечки. Поїдять. А їсти хоч хоччся, хоч не хоччся, а надо лягать спать. Утром разоденься, вставай – косовиця. Як началась косовиця, нада в’язать снопи, снопи в’язали тоді. Хоч не вмієш, хоч умієш, а робить нада, а робить нада іти. Ото так ми робили, тоді було важко. А тіпер німа нікого. Хліб у магазінє лежить, хліб купляють. У кого єсть батьки – помагають. А в кого немає – багато померли. Єсть померли, єсть померли. А шо ж?

Коли померли?

А як ні хватає чого їсти.

Це в 33-му?

33 рік були … померли, весь 33 рік.

А в 46-47 помирали?

Ну, може хто й помирав, но ми ж тоді ще в степ ходили.

То в вас ніхто не помирав, не знаєте, да?

В мене… нас четверо було.

І всі вижили?

Ну, і пока були живі. Но оце осталась я одна.

Зрозуміло. Дуже дякую, бабусю

 

1. Дата запису: 4 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Веселе, Синельниківського району, Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, заступник генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Данько Федора Іванівна, 13 лютого 1925 р.н., народилася в селі Кислянка Синельниківського району Дніпропетровської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Кислянка Синельниківського району Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

 Федора Івановна Данько.

А Ви народилися?

13 лютого 25-го року.

А де народилися?

Село Кислянка, Кислянський сельський совєт.

А який це район?

Синельниквський район Дніпропетровська область.

І в 32-му-33—му там же проживали?

І так проживали, да.

Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, чим вони займалися, яке в них господарство було?

Папа й мама поженилися і дєдушка построїв нову хату і ми в новій хаті жили. Це був 29 чи 30 год. Ну дєдушка наш я б сказала був патріот родіни, інвалід руско-японської войни.

У школу діти не ходили. Мій папа був совершено неграмотний. Як я пішла в перший клас в 32-ом году, тоді папа з мого буквара разом зо мной вивчив букви. А мама ходила в первий клас церковно-приходськой школи. У первий клас почала ходить, а тоді заболіла, тоді ходили такі кашлюк, дихтерія там якісь дєтські болєзні багато їх було. Боліла і більше вона в школу не ходила. Мої батьки неграмотні обоє були. І як ми жили я не помню чого ми опинилися у тій хаті, чужа і я називаю її драна. Не було криши, не було ні вікон, ні двирей. Одна комната тільки було і то вікно було розбите і заткнуте тряпками якимось.  І це було зіма. Це вже був 30-ий год, тому шо Лідушка родилася у маї місяці у 30-ом году. І ми з Надьою були на печі і мама положила нам малу цю, шість місяці їй було, півгодіка. Положила нам, а сама пішла до дєдушки, туди де ми жили… набрать соломи там розібрали клуню. Був сильний вітер і сильний мороз, а через балку йти, і мама туда пройшла з цією в’язкою соломи на плечі вітер її подув і вона проскользнулася і провалилася по пояс. Я помню як вона прийшла додому і оця в неї була обмерзла одьожа отак по пояс і рукава обмерзли. Скинула рукавиці побігла вода, бо рукавиці були кожані із овечини. Взяла качалку і почала бити щоб розробить льод, щоб витягти руку із рукава. Ну, а Лідушка із печі кричала вона ж малінька, голодна. Почула шо мама прийшла, голодна, ручалася… мені п’ять, а Наді три годіка, оце ми її держади за ручки за ножки не дали впасти з печі… ну, а тоді як мама лягла, то три роки була паралізована і  не ходила, а нас оце троє малих дітей було. Оце ми так жили. А папаша покойний в те время робив у кар’єрі, рвали граніт і возили на Дніпро ГЕС. Чоботи порваті із чобіт виглядали устілки солом’яні. Ноги поприморажував… вопшем папаша уходе на роботу, а бабушка до нас приходе (мамина мама). Приносе нам по картошині в мундірах ілі по кусочку хлєба.

А оце ваші батьки ви кажете до колективізації побудували хату нову і вони жили в цій хаті новій…

Да. І дєдушка, і бабушка була з нами, і ще була тьотя папина сестричка, но вона вмерла в шістнадцять год. Бігла додому кілометрів п’ятнадцять з роботи напав дощ їй і вона промерзла, дві недільки  отправили на кладбище.

А у вас ще було дві сестри?

Дітей було троє.

Якого року народження вони були і як їх звали?

Оце Надя 26-го, тільки год казать?

Да.

 Анастасія Іванівна її звать.

А Надя ви кажете?

Ну оце Надя, ми її звали Надя, а вона Анастасія по суті. Правильне повне її ім’я Анастасія, а по домашньому її звали Надя.

Так, Надя це Надія, а Анастасія це Анастасія.

Ну це ж по нашому було в селі між собою.

Анастасія? Не Настя ви її називали? 

Вона не любила шоб на неї казали Настя. По документах вона писалася Анастасія, а звали її просто Надя. А друга родилася в тридцятому його в маї місяці, отож перед новим годом якраз їй було полгодіка. Лідія. Лідія Іванівна.

Ви кажете, що жили в старій хаті, а потім переїхали.

От як там опинилися і чого переїхали я не знаю.

А дід з бабусею осталися в новій хаті?

Осталися вони в новій хаті. Дєдушку паралізувало ще в 27-ом году. Він тоже лежав паралізований, був інвалід.

А яке в них було господарство?

Господарство в них… дєдушка був хазяїн, заставляв дітей робить ні одно з дітей в школу не ходило. Було дві сестри і два брата, ні одно буков не знало.

А шо в господарстві було?

Були коні, була корова у бабушки своя і у мами своя, придане їй дали із дому. І коні, і оце сіялки, букарі ( по теперішньому культиватор це), ну все хазяйство було. І були свині, вівці, гуси помню. Все було.

Господарство було велике. А коли почали проводити колективізацію, то у колгосп йшли дідусь, бабуся?

Дідуся не прийняло того шо вроді би багатий… та не такий він і багатий був, як просто то…  може і багатий то називається

Но він же працював сам на свій землі

Да, но він сам робить не мог дітей заставляв.

Ну сім’я ж працювала

Да. Я ж кажу, шо ніхто не грамотний.

А як його не взяли в колгосп, чи не визнали куркулем?

Ну я такого не знаю мені бабушка такого не казала. А чого ми опинилися в чужій хаті я тоже не знаю. Но ми в чужій хаті жили отдєльно.

А господарство в колгосп не забрали?

Все забрали. Забирали все. І бабушка розказувала шо прийшла з церкви… була комісія, трусили, зерно шукали, груби розвалювали… у нас же тоже розвалили у цій новій хаті, бабушка і дєдушка осталися. Розвалили там шукали зерно, а бабушка заховала на комін в кушину муки на паску шоб була, а як же вони так уже жили, то я не знаю. Ну, а вони зайшли сарай був, а чердака не було в сараї. В сараї спеціально хранили корм для скота. Так вони в цей сарай зайшли і по сараю пройшли, а він був впритул із хатою цей сарай. Продерли дірку, тоді ж криша була солом’яна, то вони продерли там дірку і тудою спустилися в хату, а тоді зайшли в нашу половину і зайшли на комін знайшли ту муку і забрали полотно. Бабушка моя сама тоді ткала.

Забрали це полотно, а що ще забрали?

Забрали це полотно, забрали ту мукичку, а більше вже не було нічого брать. Там уже раньше все забирали. Но те шо раніше забирали я не можу вам сказать я не знаю.

А у мами шось забрали?

А у мами забрали… а мама ж лежала у цій драній хаті больна, ну паралізована вона ногами не ходила три года. І прийшли з обиском тоже, шо вони шукали… це вже був 31-год уже нічого було брать. А вони прийшли за налог… шоб платили, понімаєш? А чим же платить? Вони перетрусили мамину скриню все шо в скрині було, но шо брали я не знаю. Ми малі тоді… а мене послали під диван, такий дерев’яний диван був мама на ньому лежала із дитиною. Все перетрусили, а в скриню все закидали і замкнули скриню, і опечатали, і пішли. А ми не знаєм шо там далі було.

Вони так і не забрали її, шо було далі з тією скринею?

Шо було потім з тією скринею я не повню вже. Но повню ш було вже літо був сильний-сильний дощ і та хата текла, бо ж криші на ній то не було. Сусід через дорогу забрав нас із Надьою на руки обох, а його жінка взяла Лідушку маліньку, а папаша ніс маму на руках… і такий сильний дощ.

А коли організувався колгосп, то батько не пішов працювати до колгоспу?

Його непринімали чи шо. Дєдушка ж був багатим. Робив він у кар’єрі возив каміння, зимою приморозив ноги.

А коли він працював у кар’єрі у нього був якийсь пайок, зарплату платили?

За зарплату за пайок не знаю іногда він приносив кусочок хліба і ділив його на нас чотирьох. Лідушка, то маленька така, то мамі і нам з Надьою подавав на піч. А так не знаю.

А чи розкуркулювали людей у вашому селі?

Розкуркулювали, нош о ж мені п’ять год було. Помню раз на вулиці ми бігали і крик у хаті, хто там жив я не можу сказати, фамілії не помню. Крик, крик, а потом вивели мужичка руки зв’язані вірьовкою, представляєте? Руки назад зв’язані вірьовкою він зігнутий без шапки… і вже було холодно ми вдіті бігали… патлів у його так висять, понімаєте. І він зігнутий отак, один стояв впереді з гвинтовкою, а другий заду нього йшов чи з палкою, чи … я вже теж не помню. Так мені жалко його було, вибігла жінка накрила його кухвайкою, а руки, то зв’язані в його були назад. Кати, люди людям кати. Зачем? І чого? І за шо?

А хто ці люди, шо пришли з гвінтовкою, місцеві чи не місцеві?

Я не знаю. Помоєму місцеві, но я їх не знаю. Скільки мені тоді було 5-6 год.

А як називали цих, що по хатах ходили трусити?

Сіра шапка.

Сіра шапка?

Так, руководітіл їх був у такі попахі… якщо сіра шапка йде, то всі діти ховаються, а жінки плачуть.

А хто в ходив у цю сіру шапку? Місце чи якісь прислані?

Оце сіра шапка був присланий, а місцеві ходили.

А сіра шапка ними там керував?

Да.

А крім зерна забирали інші продукти харчування?

Я не можу сказати не знаю.

А яки ви думаєте для чого це все робилося?

Така епідемія як оце сійчас. Оце вам бачте, тут карантин там война, Боже милостивий як я боюся войни…

От ви оце кажете епідемія, то Голодомор це хіба епідемія була?

Так це я по своєму називаю, а ви толкуйте як хочете.

Ну це ж не хвороба була. Чого був Голодомор? Врожай був тоді

Який врожай? Звезли все, забрали у людей, люди то голодні були

Ви кажете звели, то зерно у людей було, уродило?

Зерно то забрали, шо у людей раньше було. Звезли у комору туди десь. Виганяли людей із хат. В одной хаті був красний уголок, в другой хаті  кантора, в третій хаті вигнані люди були була комора… та стільки мені там було, шо я можу вам розказати.

А коли ходила сіра шапка забирати зерно, то люди намагалися якось опиратися?

А хто знаю, я не знаю.

 А чи не було такого, що люди повстали і забрали свою худобу назад?

 Не було такого. Забрали худобу і гнали корови в Сінельниково, то 12 кілометрів від нас. Корови недояні ревуть,  може й голодні чи кормили їх, чи ні. Жінки плакали, тужили, тужили як над покойниками.

Це коли колективізація проходила?

Ну, да. Це коли коров забрали зігнали усіх в кучу. А потом гнали їх у Сінельниково, а куда їх діли я не знаю… я ото часом лежу і думаю стільки хат. У нас ну вулиці ото сімнадцять хат  пустих осталось, а тридцять чотири заселені. Пошти в каждій хаті були похорони… лучше це не вспоминати, я цього не хочу.

А от ви кажете сімнадцять хат, то це вимирали сім`ями?

Ну, повиїжали… чи вмирали я не можу сказать, хто вмирав… я не бачила. Протів нас була хата пуста, вигнані люди і так була конюшня стояли коні, то кажде утро конюхи чи якісь там люди приходили, то запрягали бричку і їхали по дворам собирали покойніков. І всьо.

Чи можна було на полі колоски збирати?

Не питайте. Собирали люди, ходили ганяли людей.

А чи бачили ви пухлих людей, які просили їсти?

Я не знаю.

 А чи можна було піти до міста і обміняти одяг на продукти?

Мама уже як встала це десь в тридцять четвертому, то вона взяла у скрині… як її відкрили я не знаю, комплект був – покривало, скатерть і рушник, одного кольору фабрична такань. І поїхали вони з сусідкою торгувати у Дніпро. До їх одна пристала «я би взяла у вас, но у меня денег не хватає, поєдімте со мной», ну вони й поїхали. Вона ввила їх у ворота. На воротях собака великий прив’язаний, вона притусила собаку. До калідора довела, «пойдьомтє я вас чайком угащу». А сусідка вона в городі родилася більше знала всякі такі химери. Пристановилася за порогом дивиться у коридорі на скамейке простень лежить… вона підняла, а там человеча голова лежить. І вони дьоргнули, а собака ж привик, що відтіль не вертаються і їх пропустив.  І так вони оставили свій товар там, а самі хоч живі осталися. Но тоді чутка була, шо людьми кормили свиней.

А діти сироти були? Хтось ними опікувався?

Були такі. Одна жіночка забрала… чоловіка забрали в тюрму ні за що, він у тюрмі вмер. А вона спасала дітей от голода і поїхали з ними в город. Двоє дітей. Бросила їх там десь міліція забрала… а потім вже десь після голода вона їх шукала-шукала всю жизнь плакало. Вона поки живу була,  то всю жизнь, але так і не знайшла. Я незнаю де вони ділись.

А тут в селі не було ніякого патроната, ясел, садка?

Ні.

А Ви казали, що пішли в школу в 32-му. Як тоді в школі діти вчилися? Чи були там голодні, опухлі діти?

Пухлих не було. Та я тоже птіца була. Пішла з подругою подивитися як там біля школи. Був мітінг коло школи учитільніца заводила значить, як там організували перший клас я не знаю. Но я бросаю цю свою подружку Соню, а учитільніца підбігла до мене приставила мене за руку до Соні «іди і ти  клас», представляєте? Ну я й пішла. Там вона зробила перекличку посадила дітей хлопчик-дівчинка. А мені сказала сідати на останню парту та й сіла і сижу. От кончилось усе домой іти. Вона каже «ви завтра усі приходьте». Так що ще й мені пальцем посварила, то чо й мені не йти. Всіх по фамілія називали, а я просто на задній парті сиділа. От на другий день роздала вона букварі, карандаші, тетрадки і мені положила… оооо, я вже іду до школи. Мені так інтірєсно було в школі. Дітей багато тоді душ сорок було в одном класі. Представляєте? А мені так інтірєсно. Приходимо в школу перекличка всіх  визивають, а мене не читають. Я собі сидю коло вікна считаю горобчиків скіко їх літає. Крутюся, вертюся, всіх питають, а мене ніхто не питає. І так я проходила всю перву четверть. А потом учитільніца підходить до мене і питає «як твоя фамілія» я сказала. «ти давно в школу ходиш?» «з первого дня». Отак я була приблуда.

Так Ви і далі вчилися з цим класом?

Та я ходила, але шо ж я гола і боса у мене ж не було нічого обуться мама ж тоді ще лижала. Але вона (вчителька) потім пішла в канцелярію і каже «ну ходи вже в школу». А мені шо було інтірєсно водили ж у столову.

Їсти давали?

Ага. І чого ж мені не йти вдома то ж ніхто нічого не дасть, бо ж мама лежала. І ніхто нічого не дає. І я ходю.

Це ж був 32-33-ій рік чи всі діти далі ходили в школу? Ніхто з дітей не помер?

Я не знаю. Я зіму не ходила. До мая місяця з осені ходила, поки можна було босяком ходить. Запатлана, вуха казали мить я тоже мила, а шия то грязна була, то так ходила. А тоді зиму я не ходила в школу… до маю місяця. А тоді прийшли учителя, а мама каже та шо вона буде ходить, як вона не ходила… Нехай іде. Ну я пішла. май місяць походила стільки ж там у маю несколько… А тоді осіню перевели мене во второй клас. Пройшов той завпед провіряли, отсадили в первий клас назад. Но учительніца заставляла читать. Поки ті читали я слухала, а потім мене первий абзац заставила читать,  а я його вже на ізусть знала. І я його протарабанила, і тепер опять всіх отсадили, а мене опять оставили во втором класе. 

 А до кінця року так і залишилося сорок дітей? ніхто не помер з дітей?

 Багато виїхали. В Ташкент один виїхав. 

Це в 32-му?

Да. Ну з 32-го та 33-ій.

Ага. 

Не можу я сказать не знаю. я сама в школу не ходила. В первий клас не ходила. З осені трохи походила поки холодно, а весною поки тепло було і всьо. 

Дуже дякую Вам за розповідь. 

 

1. Дата запису: 5 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Канцерівка, Запорізького району, Запорізької області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, заступник генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Гульська Єва Іванівна, 1929 р.н., народилася в селі Антопіль Сихівського району Брестської області (Білорусія);
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Антопіль Сихівського району Брестської області (Білорусія)

при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Гульська Єва Івановна.

А коли Ви народилися?

А калі я нарадилася? 1929-м гаду.

А якого числа і місяця?

28-го мая.

А де Ви народилися?

В Білорусії. Вдома.

А яке село, район?

Биховський район, деревня Лагодова, пасьолак Антаполь.

 А область?

Могильовськая область.

А в 32-33-му Ви проживала там?

Да. Там.

 А розкажіть про Ваших батьків, як їх було звати?

Батько мій був Ященко Іван Парфирович, мама Пузанова Татьяна Фьодоровна.

 А якого року народження вони були?

Я же говорю, мам била шестога года, 1906, а папа 1905-га.

А у сім`ї стільки дітей було у вас?

5 било. 7 було, 2 перших умерло. А потом я і ще… 5 девочек.

А розкажіть як їх звали і яких років народження вони були?

Ой народження я вам уже не скажу. Дєвочки билі одна за мной, я 29-го, 31-го, 33-го.

А звали як їх?

Звалі – Маруся, Валя, Поля і Паша.

А у Ваших батьків, яке було хазяйство?

Ну хазяйство в селє. Корова била, свіні, агарод 50-т сотак усадьби. У селє жилі.

 А коли колгосп утворився пішли в колгосп?

Да, пашлі в колгосп. У колхозе билі сразу.

 А чи забирали в колгосп господарство?

Нє, це я не знаю. Кажеться не забиралі нічого.

 А землю?

Землю я вже ж раділася, то 50-т сотак землі било. І нічого ніхто не забірав.

А реманент яким обробляли землю також не забирали?

Нє, нє.

А чули Ви можливо про те, що людей розкуркулювали?

Чула, чула. Розкулачували. Билі і у нас такіє розкулачувані. Мельника розкулачувалі.

 А в колгосп батьки добровольно вступали?

Да, добровільно.

Ніхто не заставляв?

Ну ето ж я уж не помню. Не скажу вам точно. Но ми з первого дня в колхозе.

 А до колгоспу вони самі на себе працювали?

Самі на себе. Я даже не знаю може… я ж як раділася, то колхох уже був, я не знаю.

Нічого не розказували батьки?

Не знаю.

А про Голодомор Ви щось чули?

Чула, но не дай Бог його бачить. В нас не било Голодомору в Беларусії.

Ага.

Ніхто не голодував?

Нє, нє. 

А чи бачили Ви голодних людей, які можливо приходили з других регіонів?

Нє, доточка, нє. Не бачила не буду казати.

А з України не приходи люди міняти одяг на продукти харчування?

Чула гаварілі что гаваріли што приходили, рінасілі, но яка я ще била… я 29-года раждєнія. Чула што разгавор  були, што принасілі українци. Прадавалі одєжду і ще там што не знаю.

І в них купляли білоруси?

Ну канєшна купляли. Купляли.

А батьки це розказували, що приходили?

Ой, доточка я уже не помню. Батько мій з вайни не пришов…

А в 46-47-му після війни був голод?

Нє, нє не било. Не било у нас. Воше по Белорусії не било голода.

Ну голодували ж люди після війни?

Ну як голодували… приходили біженці.. сєялі, пахалі і … не знаю у нас не голодалі.

 А з України в 46-47-му щось приходили міняти з України?

Ой, дєтачка,  не знаю.

Ну смертей у вашому посьолку не було після війни? Ніхто з голоду не помирав з людей?

Нє, нє. З голоду ніхто не помирав, ніхто.

 А Ви чули про те що в Україні був Голодомор?

Ну чула. Я ж вчилася в школі ми вчили, об’ясняла нам Голодомор бил на Україні. Ето чула.

А чого він був?

Ну я не знаю. Чого він був.

А говорили ж вдома батьки?

Я не знаю, шо я буду всьо запомінать. Я не знаю.

 А чоловік Ваш звідки?

Памьор.

Ваш чоловік тоже з Білорусії?

З Біларусії, з одного села ми.

А він нічого не розказував може до них приходили люди просить їжу?

 Не знаю. Нічого не скажу. Он у Германії бил забралі нємци. Одногодки со мной. Я 29-годі і он 29-года.

А Ви кажете що люди приходи мінять, то що саме вони міняли?

Доточка, не було у нас я етого не помню.

Донька: Розказувала раньше  прихаділі і міняли платки і рушники на їду. Це вона розказувала колись таке.

Ага. Вже забулася.

Дякуємо Вам.

 

 

1. Дата запису: 3 серпня 2021 року;
2. Місце запису: смт Обухівка, Дніпропетровського району, Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Гряний Валентин Іванович, 1931 р н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в смт Обухівка, Кіровське, Дніпропетровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати? 

Валентин Иванович Гряной. Гряный.

Рік народження?

Тысяча девятьсот тридцать первый, третье января.

Де Ви народилися?

Народывся именно тут. В этом, нэ … в этом дворе.

А розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю, про своїх батьків. Як їх було звати? Чим вони займалися?

Отец, Гряный … Гряный Иван Елизарович, девя … тысяча девятьсот первого года рождения. Родывся в Обуховке, жив в Питере … служив там, був большевиком, имел личное именное оружие … награжден был. 

А мама?

А потом приехав сюда и був первым председателем сельского совета … тут. Вин же тут родывся. Ну, а потом в тридцать три…тридцать первом году ее, по-моему, …за… Дело в том, шо он був в свое время … ну церковнослужитель за царских времен. И от в тридцать первом году они тут собрались. Он как председатель и она его секретарь от. И отпраздновали Паску. Отпраздновали Паску, а их засекли. Ну, и арестовали как антисоветский элемент. Ну, така судьба в отца от. Ну, а потом дожив вин до войны. Ну, займався то тем, то тем, то тем. Ну, в основном був крупный такий торговый … торговый работник.

Ви кажете, що його заарештували в тридцять першому році, так?

Да. 

 І скільки років він сидів? Скільки років?

Он толком не сыдив, их выпустылы. Ну. шо они распевали там религиозные песни на Паску и все воны… Никакого особого криминала не было. А потом же у него друзья были в Днепре. Ну очень большие друзья были … так по рангам … после революции. Ну, долго не сидел, он вышел. А в войну вин погиб. 

А мама? Як звали маму?

А мама… Сенявська Уляна Филипповна. Тоже ж  родилась тут, местная. Тисяча восемсот девяносто восьмого. Ну, и пожила она до тысяча девятьсот шестьдесят восьмого года. 

А скажіть, будь ласка, чим займалися батьки Ваші в тридцять другому — тридцять третьому? До колгоспу вступили?

Они к колхоз никакого отношения не имели вот. Потому что отец был служащий человек. По этому в колхозе их не было.

А чим, чим батько займався в тридцять другому — тридцять третьому?

Гм … чем занимались? А чем занимались? Ну служив же, вин же работал. А домашние хозяйство вели, конечно.

А шо саме у вас було з господарства?

Господарство … Ну, в нього було до полсотни уле … улей. Пчел до полсотни. Он был крупный специалистом по этим вопросам от. Он имел связи и с Англией там. Там  … по этим вопросам от. Ну и шо … птицы было много очень. Потому шо тут тоже й у нас была. Оно и щас есть там небольшой … Тут «Седьмое небо» наше. Ви знаете тут, шо тут рядом ресторан «Седьмое небо», гостинично-ресторанный комплекс или ресторанно-гостиничный комплекс? От это ж тут они  почистили от. Тут было большое-большое озеро от. Большое озеро! От они йшли дальше, дальше и дальше. Ну, птицы было много: уток. Хватало.

Батьків не розкуркулювали, не розкуркулювали, ні?

Ну, как бы … куркуль, если он был большевик.

Ну, а … ? 

И сам был председателем детского совета, когда куркулили. Не раз пытались его убить от.

Хто? Хто хотів вбити і за шо?

За то, шо он был председатель сельского совета. За шо еще? Хотели сжечь … Ну, в нас жила е-е-е … моей мамы племянница. Ну, она а с детских, с самого … молочная еще девочка  осталася одна от маминой сестры. И она жила в нас. А они пришли сжечь нас. Подготовили и к … и керосин, все, шоб облить, сжечь. Ну, один нашелся добрая душа, кажут. А Вы знаете, когда как … ну люди … боялись Бога. То ли какая-то была совесть. Вот это как сказать. Ну, тогда назывались банда, это ж понимаете! Они уже усё подготовили: закрутили там и двери, шоб нельзя было выйти, и все прочее, шоб облить. А он говорит: «Хлопци, так там же есть сырота, абсолютна сирота!» Это их остановило. Понимаете? От таким образом. Ну, к колхозу никакого отношение не имели мы. Эх, такие дела.

Дело в том, шо тогда в селе были все ровны перед законом. Все! Хто б ты ни был, какой бы ты ни был. Был ты рядовый громадянын, то ли ты был председатель сельского совета вот и так далее. Это не имело никакого значения. Ты должен быть  был отдать все, шо в тебе есть, отдать. Ну, люди есть люди. И отец позакапывал, шо можна было закопать. Ну, а пользуватся им не пользовались. Ели все шопопало. Понимаете? Все … ну, не брали, конечно, там … овощи не конфисковывали. А такие вещи у нас лично е-е-е … Это по рассказам моей матери, мамы моей … и пшено было в горшку. Пшено! И то пришли и забрали. Ходили специально, назывались массовики. Ото группы людей, которые заходили во двор и не спрашивали: «Шо ты там думаешь, как ты думаешь. Шо в тебя есть, шо в тебя нет». Они заходили во двор и рассыпались по двору и по хате, и где ты хочешь. Их остановить нельзя было. Не смотря на то, что мой отец был председатель. Он был где-то, а тут шастали, как у себя дома. И там стакан, где-то может или два стакана, три стакана пшена, и то забрали! Оставались одни овощи, собственно говоря. Ну … так выживали, пока не прошел этот год, то есть зима и весна.

А Ви кажете, шо Ваш батько закопував. А шо саме закопував?

Ну, пшеницу. 

І це було десь тут на території? 

Жито. Конечно. 

А не знаєте, де саме?

Че не знаю? Примерно знаю. Вот тот недалеко, где одна бочка была закопана.

А коли … І потім він її викопав?

Ну, а хто ж викопав? Вин и выкопав, безусловно. Я Вам скажу, Люба. Отец мой уже, не знаю какой, по какой причине, по какому поводу и все прочее. Ну, он был вот это где-то сразу в тридцать третьем году от в северных … вот это у наших районах, у нашей области и восточных  Полтавской области. Так он рассказывал маме моей, шо в селах … Он проходил села, в которых живого ни единого человека не оставалось, ни единого! Отдельные видел он — кошки одичавшие. Там их оставалось на все село одна-две-три, потому шо все съели собаки до единого вот. И людей не стало, все были мертвы! От это он рассказывал. О такие … это не шуточки были, это была страшнейшая трагедия. Вот двадцатого года.

А скажіть, будь ласка, Голодомор був геноцидом? Це геноцид?

Еще и какой.

А чому?

Чому? Ну, это я могу, конечно. Попробую сформулировать вот. Раз сознательно со стороны силы, то есть государства или представителей государства. Или Бог его знает, хто это были люди в государстве. Но они имели полную власть в государстве. Если по их вине и по их указаниям делались какие-то антинародные е-е-е … мероприятия, которые были связаны … ну, как сказать, с уничтожением населения коренного. Ну, это и есть геноцид. Понимаете? Это есть, это сознательное, умышленное уничтожение! Значит это геноцид, так? Так!

А в роки Голодомору, тридцять другого — тридцять третього, з Вашої родини хтось помер?

Як? З нашої сім’ї?

Ну, з сім’ї. Чи, можливо, дідусь або бабуся?

Конечно, е-е-е … в отца была большая семья тут. Ну, я знаю, что четире брата и сестра умерли.

В Голодомор?

В Голодомор.

А Ви знаєте, як їх було звати?

Конечно, Якив, Кирилл, Тарас. От еще одного не помню и сестра Паша. Тоже Паша, моя сестра Паша была. Это отец назвал ее в честь своей сестры.

Це все були рідні брати і сестра, так?

Это были родные, сес … моего отца. У мамы никого не было, кроме … Она осталась одна в семье. Все вымерли до этого. Не имеет никакого отношения. Был отец, мать мамы и она. Ну, у них нихто не умер.

А Ви не знаєте роки народження своїх дядьків? Років народження?

Та нет, не знаю, конечно. Ну, старше отца они были все …  Они были старше моего отца.

А Вам ніколи мама не розказувала, як ховали в тридцять другому — тридцять третьому людей?

Без понятия.

Де поховані Ваші дядьки, Ви також не знаєте?

У?

Де поховані Ваші дядьки, Ви також не знаєте?

Та чего ж я не знаю! От кладбище. Там  уже следа его  не осталось. Уже на этом месте коло их после этого похоронили. Многоэтажное кладбище, понимаете, ребята?

А воно десь поруч?

У?

Кажу, цвинтар він десь поруч тут? Тут рядом?

Ну, ви їхали мимо нього.

Мабуть, не звернули увагу. А Ви знаєте, де приблизне місце, де вони поховані?

Та нє … сложно щас определить Ну, кого знаю, кого не знаю. Ба … нє, не могу Вам рассказать. Это слишком давно было. Все там поменялось еще раз …

Як Ви вважаєте Голодомор він був природнім чи штучним явищем?

Штучным. Тридцать третий — штучным. Тридцать седьмой — естественный.

А хто його зробив в тридцять третьому:

Хто? А хто может сделать в государстве? Був Лазарь Моисеевич  Каганович, секретарь ЦК партии Украины. Сталин був в Москве вот. Это была … группа людей, которые, собственно говоря, которым принадлежала вся власть. Ну, цель была какова вот? Ее подсунули … подсунули Сталину. Это не идея Сталина была. Вы хотите эту? Это не его идея, ему, подсунули. Надвигалася в двадца … в тысячу девятьсот двадцать восьмом году … е-е-е … был клич в Советском Союзе тяжелой индустрии. И только она спасет молодую советскую, молодое советское государство. Только индустриализация вот, она может спасти молодое советское государство. Это в тысяча девятьсот двадцать восьмом году. Вот после этого, после этого что? Вопрос был весь в том, шо: где взять деньги, шоб купить оборудувание? Потому шо и не было. Где взять деньги? Вот и подсунули товарищу Сталину идею. Вот це ж не токо он решал эти вопросы. Було ж политбюро вот. Подсунули эту идею, шо можна взять деньги, заставить людей отдать золото. А как отдать золото? Отдать золото тоже можна заставить каким-то особым … е-е-е … ну воздействием на психику или на еще шо-то на человека. Вот и нашли золото — хлеб! Лиши человека хлеба — он отдаст все. Были организованы крупнейшие торгсины в России и в нас. Тут полно их было в Днепропетровске вот. Торгсины, там было все, шо хочешь. Все, шо только хочешь! Лучше, чем сейчас в тысячу раз, а о том, шо качественней – то в миллион раз. Все было качественно на продукте качественно, сортово, качественно … и так далее. Вот только за золото. Во решили таким образом, толкнули на это дело вот. Из-за золота, шоб добыть средства для строительства …  тяжелой индустрии в Советском Союзе таким образом. О том шо добились они, достигли они или не достигли, есть тоже свои определенные мнения, знания. И не только мнения, а и есть официальные представления этих вещей. Понимаете? Ничего, ничего там делать более … Знаете о том, шо … е-е-е … когда-то еще мне мать рассказывала, шо там в степи жили немцы. Тут немцов было много колонистов. Ну, ото хто-то сжег хлеб ему, немцу. Ну, все бегают: «От, от, Рудольфович, ну что вот. Беда! Хлеб сгорел!» А он спокойно ходит такой:, «А шо мне волноваться, – говорит, – если там было два человека, я все равно знаю, хто. А если один,  я никогда не узнаю». Логично, не? Там, где два – все , то уже не секрет. А один — это мертво. Так, шо все имеет свое начало и все концы. Ну, дело в том, шо умрите вы сегодня, я — завтра. Есть разница. Вот на этом все основывается, все об … действия общества и основываются на этом. «Вот сегодня я, – он говорит, – знаю, шо ничего ему не будет за это». Он свободно себя чуствует. Он знает, шо через время умрет, все. А если бы поднять всех на ноги … Вот когда будет второе происшествия, знаете об этом?  От когда поднимут живых и мертвых и им, понимаете … Мне кажется, что, мне кажется, что там наверху есть огромнейший компьютер. Да-да, и туда вносится все. И когда ты туда появляешься. «Здрасте! А, заходите». «Здрасте! Та я — от  Гряной Валентин Иванович». «Знаем». «Та, я ж, говорит, – чистый от, как стеклышко». «Щас. Он смотрите, какой Вы чистенький, скоко на Вас грязи».

А скажіть, будь ласка, Ваш батько він якось, можливо, намагався допомогти людям, ну у селі, які голодували? Можливо, він намагався якось їх, я не знаю, підтримати, десь захистити? Ну, різні ж бували випадки.

Конечно. Я Вам сказал. Отец мой был очень честный и порядочный человек. Очень честный и порядочный человек. Ну, шо я могу Вам скажу. Не верьте никому и никогда о том, шо большевики — это большые преступники. Это истинные большевики были настоящие, настоящие люди. Надо было менять систему, надо было идти на самопожертвование. Много Вы сейчас найдете, которые пойду на самопожертвование? Або пьяный, або сумасшедший, або еще шо-то такое вот. Который може шо-то сотворит такое, шо потом сам думает: как я это мог такое сделать вот. Нормальные люди, не. Понимаете? И щас вообще народ, люди измельчали в этом понятии, щас от свое «я» и свое благополучие мы ставим … впереди … е-е-е … понимаете.

1. Дата запису: 6 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Біленьке, Запорізького району, Запорізької області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Воробйова Євдокія Володимирівна, 4 лютого 1929 р.н., народився в селі Сугаківка (нині смт Обухівка, Кіровське) Дніпровського району Дніпропетровської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Сугаківка (нині смт Обухівка) Дніпровського району Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка! Як Вас звати?

Мене Воробйова Євдокія Володимирівна

Якого року народження Ви?

29-го року, 4 лютого.

Де Ви народилися?

В Дніпропетровську.

У самому місті?

Нє. Посьолок… Ну, тоді воно… ми не казали… то.. Село Сугаківка. Там дві улиці всього понад Дніпром, почти навпротів города. Ну, город так у сторону, а ми… Там у нас колхоза не було, ну, далі було село Обухівка, там здорове, то там колхоз був. Там строяли колхоз. А у нас тут ні. А тут всі робочі були. І рибколхоз був. Рибколхоз. То, напримєр, материні уся рідня, ну, брати, робили у рибколхозі, а батько, батько робив у заводі, всьо врем’я в Петровке. Ну, от, а дівчата… То старші, я сама менша була. З двадцять второго то Галька була года, з двадцять четвертого – Марія, і двадцять сьомого – Клавдія. І я ото двадцять дев’ятого. Ну, тоді вже брат народився аж у тридцять дев’ятому году перед войной. Це я хорошо помню і даже бачила як батько заплакав і сказав… Каже: “Сину-сину, мені не прийдеться з тобою пожить”. Оце його слова, я хорошо помню, я ж уже в школу ходила, уже ж така знала… І так воно і вийшло. Його не одпускали, пока не вивезли завод, вакуїровали. А тоді тіки вивезли, він зайшов додому, переночував і утром як пішов, і ми його більше не бачили. Не бачили його, ні пісєм… Ну, воно отако ж бистро все сколотилося. Господи… При німцях ходили, трусили й шукали його. Ну, він як кать, він сирота був. У його батька не було, німа мати рано умерла, а мачуха була і була у його сестра, та, тьотя Настя з 18 году. Це мачуха вже родила. А їх два брати було – це батько, второго году, і брат, Василь, дядько Василь, з восьмого году. Оце я… так шо… Шо я знаю. 

А скажіть, будь ласка, як було звати Вашу маму?

Агафія Павловна. Гузь Агафія Павловна мою матір. Вона з дев’ятсотого году.

А тата, батька?

А батько з второго году. Овчаренко Володимир Порфирович. А брата було звать Василь, Овчаренко Василь Порфирович, з восьмого году. І тьотку ж цю – Настя… Ну, ми казали тьотка Настя, з восємнадцятого чи то з п’ятнадцятого году. Ну… ну, тоже ж Порфировна.

А чим батьки займалися до колективізації? Господарство було у вас?

Ну, більше всього корова була. Корова була. А так, я знаю, шо як голодовка була, так ховали усе. Так у нас, ну, як так хата була, а так далеченько од хати до межі до сусідської, отак куча лежала – сонях, ну, посохший, скидали таке от, як зимою, то в печі топили, того шо сонях там таке, бур’ян, старе. Ну, як-то батько, не знаю, придумав, шо як-то вони його осторожно прибрали і там ямку викопали і там заховали трохи картошки, ну, шо було трохи. А корова була, корову держали… Оце, ну, хата, у цій ми половині жили, а в тій половині корову держали, там ні вікон, нічого, вона стояла там усередині, корова. Це я, ну от, припомінаю це все хорошо. Ну, а так більш нічого не було, ні коней я не помню, шоб були, шоб… Ну, та сироти були, ну шо то…

А пам’ятаєте, до вас додому приходили якісь люди?

Шукали хліба, зерна чи шо там шукали. І це батьків брат, дядько Василь, старший, той не робив уже в заводі тоді, я не знаю, а був у їх, ну, це… я… уже я не помню і не бачила, млин. От вітряк. Ну, його давно вже там не було, тіки місто було. Я тіки помню, шо стояв ото… ну, де вітряк…, на бетоніруваной такій то… Оце я помню, шо стояло, а того… він, отой дядько той був і його забрали, шоб ходить трусить оце, забирать хліб. Він день там проходив, втекти ж не можна, день проходив, прийшов додому, матері каже: “Звари мені хоч галушок яких-небудь. І мені так їсти хочеться, цілий день був голодний”. А вона каже: “Так ви ж ходили трусить” – “Та я не трусив їх, – каже, – хай самі, шо хотять, те й роблять, – каже, – а я не буду у людей лазить ”. Каже, шо там, каже, людина заховав в горшечку на пічі коло дітей, ну, там чи квасолі, чи шо – це забирали все, витрушували. Ну, а в нас ото йшлося, оту кучу як-то осторожно прибрали, ямку викопали, закопали трошки картошки, усього потроху туда. І так поклали ту кучу. Вони прийшли, постояли-постояли, на місці, не тронуте нічого з міста і не рились. І ото так… А у корови, де корова стояла, під передніми ногами, знаю… ВІн ото просить матір: ”Звари! Звари хоч які-небудь галушки, так їсти хочеться”. А мати каже: “Щас піду, як корова не розірвала мішка” – у мішку трошки в неї під передніми ногами було мука житня, із жита. Пішла, коли приходе та каже: “На твою милость єсть”. Корова, каже, не тронула. І вона там бігом заколотила, шо там вона робила, мати, я не знаю, а йому галушок зварила, він поїв, а тоді ліг спать. Ліг спать і сказав, шо, як тіки хто приходитеме, буди мене, я буду ховаться, шоб я не ходив по людях. І так він більше не пішов, ховався, но не пішов по людях трусить.

Це Вашого батька рідний брат?

Да, да. У їх батьків не було. Рідний брат, дядько Василь. Це той… Овчаренко Василь Порфирович, це менший брат батьків.

А в селі люди помирали? Багато людей померло?

Я не знаю, ви знаєте. А оце вже в оцей період дві дівчат бачила, ну, вже такі, знаєте… Як воно і шо я не можу сказать, а тіки бачила, вдіті вони у кожані куртки і кожана юпка і красна косинка. Ну, шо воно все було… ну, ми ж стоїмо і жінки… оце ж… ті жінки кажуть: “От гади отакі, куркулі Сміються над дівчатами, шоб не йшли оце ж осюди”, чи в колхози, чи куди, я не знаю. І шо вони їм робили, я не знаю, а тіки ж біжить ото така, глаза отакі во, шоб нас… ну, шоб не попали дітей у руки, бо могли б і задавить і шо хочеш. І от біжить по вулиці ото така, ростеряна, ото… Оце по нашій вулиці пробігла, ми як раз стояли, сусідка навпротів стояла, а в нас шовковиця коло вулиці, здорова була така шовковиця росла, чорна така. А ми коло шовковиці з матір’ю, це я хорошо знаю. А коли вона відсіля, із Обухівки бігла. Оце кожана куртка, кожана куртка і красна косинка. І ото така, ростеряна, отака о біжить, а куди біжить, вона сама не зна. І ото мужикі такі якісь, ну, хто в заводі робив, ото ловили їх і одправляли на, казали, Ігрєй, ну, туди, де такі люди лежать, на Ігрєй. А тоді гуляли ми із сусідськими отако, то гуляли у дворі у їх, бо так їхня хата, зразу вулиця, а наша… як-то… наша хата близько до межі. І ото так близько. І в їх там Петро і тоже Дуська, і хлопець Петро. Ми гуляли там, я, сестра ця Клавка старша, ще…, не помню, ще якісь там діти були. Як глянули – біжить і повертає сюди до хати. Тоже в красній косинкє, у кожаному одіта. Ми куди ж? У хату. У хату тіки успіли той защіпнуться, а вона у вікна дереться, дереться, хоче вікно чи вирвать чи шо, то шкряба, шкряба. А ми хто під піч, хто на піч, хто куди вспів заховаться. А тут як раз мужики йшли з роботи, з катєра. Ну, катєр привозив. Ішли мужики з роботи і піймали її, забрали тоже, одправили на Ігрєль. Більш я не бачила ше отакого. Нас дуже не пускали, по вулиці шоб так ходили десь, чи до баби, чи шо, ми малі були, то ми до баби не ходили, туди. 

А скажіть, будь ласка, в роки Голодомору, в 32-33, у вас в сім’ї ніхто не помер від голоду?

Ні, ні, ні, не померли. Не померли. Знаю там, Симоненки фамілія було, самий крайня так хата, церква де, в їх дітей багато було, і маленькі, і двадцять сьомого году було, це така, разом з сестрою старшою ходила в школу, Марія, то там, може й померли, я точно не знаю, воно далеченько од нас, так по вулиці. Так вона ходила все врем’я по садках і казала, каже: “Мене спасли косточки”. Це, ну, у садках з абрикоси, з вишні, оце косточки і вона це їх чи била, чи лускала, поки зуби були, я не знаю. І она зразу, як усе нормально стало, її ще не було, ще матір згодом. А тоді іде. Іде, а сестра,  вона з такого году, як Клавка, двадцять сьомого та, а сестра моя дивиться, та каже: “Маня, це ти?” А вона: “Я”. – “Ти жива?” – “Жива”. Оце я хорошо знаю, шо вона це так сказала. Каже: “А мене, – каже, – садки спасли. Ну, я жива”, – каже. Десь вона там трошки чи дітей гляділа чи шо. То в тих, може, діти й померли, бо якось вони дуже бідно жили. Я дядька даже і не знаю, а мати така була товстенька, невисока. Матір я бачила у баби, у материної матері. Бо вони отако ці сюди, а бабине оце… огороди… і отак баба жила наша.

А як її було звати?

Кого?

Цю, що кісточками рятувалася? Шо садок врятував?

Шо по садках ходила?

Да.

Її звать було Марійка, дівчину. А матір – Симоненки їх чи фаміліє було так, чи вона казала… Бо казали Симоненки на їх. А чи фамілія чи ні –  не знаю. Я не знаю. Ну, там, може, й вмерли діти, так от їхня хата, а через вулицю й церква була.

А церква в 32-33 була?

А?

До церкви можна було ходити в 32-33? Не розвалили?

Я не знаю, я не знаю. Нас не дуже пускали на вулицю, боялися, бо, казали, крали дітей. Так шо ми не дуже ходили. Це старші ходили в школу, так тут недалеко од нас у цю сторону. А сюди, до Обухівки, де церква, бо зразу за церквою там такі глинища були, такі, ну, і так із Дніпра вода пробігала кучугури, а там по балках ішла. Нас сюди не пускали. Це вже пізніше ми в школу туди почали ходить. Це батько уже ходив, батько робив, це я вже у четверте отам, да отак у четверте-п’яте, от, я точно не помню, як батько приходив нас забирать ноччю із школи. Ото про… а то було одкриють, так хлопці… хлопці, було, повтікають раньше через вікна, повипригують та ідуть, а ми ж дівчата, не підеш і не побіжиш із хлопцями. А тоді вже стали ходить у свою школу. І так ото кончіла я п’ять класів, кончіла і война началася.

А Ваші старші сестри не розповідали, коли вони ходили до школи, їм там їсти давали?

Ніколи не чула. Ніколи не чула, шоб вони казали, шось там їли. Та й ми вже ходили, ніхто ніколи не згадував. І батько часто ходив у школу, і було це зайде, ззаді сяде на парту там коло учнів якихся, сяде і ото слухає, як учителька преподає, як то… Бо, знаю, одній давав виговор, та, каже: “А шо Ви тіки шо прослухали?” – кончівся урок. А вона: “Вірш”. А не помню даже як її звуть. А він каже: “Я не чув вірша”. Він так, оце було, учиш вірш і, шоб швидше утекти бігом у школу, шоб батько не бачив, а він прийде з роботи і спить, ну, ноччю ж робив, і так, вродє ж спить, тихенько ж двері одкриваєш, а він: “Ану, розкажи вірш”. Ото вже хожу-хожу. Але ж учимо бистро, шо ні коми, ні тире, нічого. А йому точно, шоб і тире сказав, усе. Отакий був. Ну, точно шоб… тіки як там написано. Ну, не знаю.

А колоски на поле не ходили збирати?

У нас не було поля там. У нас, я ж вам кажу, кучугури жили. Ходили ми, я вам скажу, я як, не знаю, а ми називали “козелики”. У піску глибоко росло воно, так той, і воно видовбували, виривали і обчищали, і їли. Оце я знаю. Оце… бо це і ми їли. Було хтось казанок там з дому припер, принесе води, наберем там, де корови п’ють і купаються. І ми кампот, шовковиці нарвемо або ше шось варили, і це, каждий з собою брав, ложка кругла. Ото ложкою пили кампот діти, хлопці, дівчата, це ми вмісті товчені п’ять чи скіки. Оце було.

А Ваша мама не ходила десь обмінювати одяг на їжу, на хліб?

Ніде вона не ходила, бо в нас перед тим материн двоюрідний брат з бандою забрав усю одежу, осталася тіки якась… Казали, я маленьька була, так осталися тільки тіткіне, батькової сестри, тітки Насті, плаття шовкове впало, ну, на пічі там висіло, я не знаю, де, упало і в пелюшках замоталося. А то даже забрали… батько от обще любив, а за хлопцями так він обще умирав, шоб хлопці. Це діти сидітимуть ото, ізвініть за вираженіє, соплі чи шо, він підійде,витре, прибере і ото машинку купив стригти. І ото хлопців, особено хлопців він, як тіки шо: “Ідіть сюда!” – “А шо таке, дядьку?” – “Ідіть сюда, я шось скажу! Давайте я вас попідстригаю”. І ото машинкою попідстригає їх, бо під той, шоб вони… каже: “Шоб ви були хоч на дітей похожі”. Ну, не… І так він… А в воєнкомат ото поїхали, то батько, батько прислав сто рублів і узнать, чи ми живі. Якраз сестра ото, вечором сестра прийшла з Германії, а утром і я поїхала із старшою сестрою, та шо в Ленінграді жила, в воєнкомат. Ото там… Город розбитий, а де яке місто було, то там лежали все ранені.

А Ви не знаєте, де ховали людей під час голоду?

Не знаю, не знаю. Не буду казать. Мені не приходилося. Та нас і не пускали дуже так, шоб ми десь бовталися по улиці. 

А скажіть, будь ласка, як Ви думаєте, Голодомор – це було природне явище чи штучне?

Нє-є. Люди зробили. Ну, може хліба й не хватало стіки, бо воно другий раз урожай… або дощів нема, або там шото. А то зробили, то зробили… Так комусь хотілося. Казали, я не знаю, а чула розговор, шо балакали старші, шо десь на Донбасі чи… щоб і не збрехать, я точно не скажу, ну, десь таке місто називалось, кать, повно хліба засипано, но обгорожено і хліб засипаний і не накритий нічого, охрана стоїть і близько ніко не підпускають, дощі ідуть, а хліб мочиться, а хліб гніє. Оце я чула розговор такий. А я не бачила, я не знаю. Оце такий розговор чула. А в нас тут це рибалки тут як-то дружно жили. Рибколхоз оце понад берегом, ну, оце хати нагорі, а туди вниз отак іде, ну, до Дніпра, низина. І оце тамо у огороді, до води, оце рибколхоз сіяв помідори, огірки, сині, ну, хліб не сіяв, а таке. То всігда було… уже прідсідатєля вибрали… це, вибрали, це уже я помню. Приходили просили матір, шо іди засолку роби. А батько сказав: “Хвате вже ходить, будь коло дітей, надо коло дітей буть”. Так прідсідатєль приходив в батька просив: “Та пусти її, хай вона. Вона нічого робить не буде, вона тіки буде сказать, шо робить, де, шо, до чого”. Ну, ми, шоб пішли до матері, мати де робе, і ми пішли туди, Боже сохрани, ми туди не ходили. По вулиці пройдем, побачим, шо мати там робе, но ми не ходили.

В 46-47, після війни, був голод?

Був. Був. Ну, я не знаю, як нащот людей, чи люди мерли чи ні, та бували, по-моєму, такі люди. Ну, а були, були, був, я знаю, далеко брать не буду, а… як… як вони нам доводилися… та як… Брат женився мого чоловіка на Ліді, то вони десь ізнизу відтіля приїхали із матір’ю. В неї троє дітей – це Василь, Льонька, Микола і… четверо дітей. Вони жили в землянкі, десь отуди… Херсонщина чи я не знаю, отуди во де-то. Приїхали, а сестра тут на посьолку жила, Червонодніпровка. На посьолку жила. І жили вони такі… Син у них взрослий був чи з армії прийшов чи шо. Це Ліда казала, розказала, ка, приїхали ми, а Ваня її, брат її самий менший, параходом приїхали сюди, у Тарасівки встали, устали і йшли, і він ще впав у параході, до того плакав, їсти хотів, шо його взяли ті матроси, шо там вони йому дали потрошки, він поїв трошки в тих, а то дуже плакав їсти просив. І приїхали вони сюди, ну, я не знаю, як вони… Син їхній як прідсідательом став, ну, там колхоз бідний-бідний був, ну, а свині були. І вони оце у свинарнику, ну, там у кажнім свинарнику, кабіни там, кровать чи… не кровать, а полики такі клали з досток. І вони ото там поселились. Оце діти і мати, Ліда каже, соломи поклала мати, а свиням варила. Свиням варила, поросята, вони розводили свиней у колхозі, поросята. Каже, оце варе у відрах кукурузу там тошо, каже, і нам ото дасть. І їм потрошку дасть, шо вони поїдять. І так вижили, а так були б померли. Оце вже в сорок сєдьмим годі. В сорок сьомім був голод. Був голод

А якщо порівняти 46-47 і 32-33, який був страшніший?

33, конєшно, страшніший. Тут уже хоч власть якась була, а в 33-тім хто був? Не було нікого. Канєшно, шо той страшніший голод був, як цей. А тоді вони перезимували, дали їм план, вони начали строїться, це вже хлопці трошки підросли. Ну, вони мало не померли. Усі померли. Тіки в селі мого чоловіка брат, Ванька, живий, та він на посьолку живе, його то квартіра у городі, на Бурки, а він живе тут. Живий, а ліда вмерла. Ліда саме, кажеться, пізніше і вмерла.

А якого він року?

Га?

Якого він року, цей брат, шо живе на посьолку?

Оцей тридцять п’ятого, тридцять п’ятого году. Він тридцять п’ятого. Мені четвертого февраля дєнь рожденья, а йому п’ятого числа. Ну, вони тоді жили у Плавні, як він малий був, а ходили на посьолок у школу, на Червонодніпровка. Ходили в школу туда. Мій то дєд ходив в Балках на ту сторону, у Балках. Там учився і… а тоді в Біленькій ходив. А в Біленькій…, у Бєлєнькій колхоз був, я не знаю, то єсть не буду казать. Ну, колхоз, но колхоз був крєпкий. Там був прідсідатєльом… хто зразу, не знаю, а тоді був той…, ой-ой.. фамілію… тху-ти… Вилетіла з голови. Міліонер був колхоз. Колхоз Іліча. Тут аж два колхоза було і третій от на посьолку був. То той бідний-бідний колхоз був, там землі пагані, землі як раз понад межою Дніпропетровщини. А Іліча був як… чи міліонер чи я не знаю як, шоб не, як кать, не набрехать. То люди жили тут непагано. Люди жили небідно.

А тут помирали люди, не знаєте?

Де? Отут?

В Біленькому?

Не знаю, я ж вам кажу, шо колхоз був багатий. Як і я вже тут стала, так колхоз був. Даже оцей колхоз і почта була, своя, колхозна почта була, ну, пісьма, то приходять, от, ну, і война пройшла, солдати, то почта була своя. Вобще,  колхоз … був Максименко прідсідатєль колхоза. Такий невеликий дядько, худощавий, ну, Максименків то тут багато, ну, його брати ж тут і сестри. А так… А тоді Кірова, і Кірова. Ну, я начала робить у Кірова, у колхоз Кірова. Оце як по дорозі їхать, так по цю сторону клуб построєний і тут вони занімалися, випалювали цегла своя, все, цеглу свою робили. Строяли і свинарники, конюшні. Це все свої робочі. Так шо ото….То, я думаю, тут, у цім селі, такого голоду не було. Ну, може хто, як кать, разні ж сім’ї були, бувають, разно дбають. Як бува не знаю. Ну, тут жили люди…. ну, як кать, нормально жили, не то, шо там багаті, а то совсім. Погано жили ті, шо не хотіли робить, от і все, а хто робив, то… Я на роботу у колхоз начала їздить… Ми ж зразу в Плавні жили, там даже і построялися, а тоді ж, ото, Плавнів начали затоплять, а посьолок Портнишева там, так кілометрів п’ять відсіля. Так я на велосипеді їздила сюди, у колхоз. Оце, осьо де стоїть гараж, і оце гараж стоїть, а так, трошки вище, там свинарники були, там я робила. Для откорму, не коло свиноматок, а далі корпуса стояли свиноматки, там багато легше робить. Но там надо на сутки йти. А в мене ж нема кому. Корову ж надо здоїть, а я ж не бросю всьо. Я їздила на роботу до свиней, де откорм був. Там попереду робила жінка тоже, Мочона Галина, а чоловік її робив коло свиноматок, ну один корпус, він занімає. Но він сам там, він і сьогодні робить, чи два дні робить, другий – там тоже два дні. А ми откорм. Свині в загонах і ми получали багато корма, колотили їм, ну, дерть колотили і раздавали по тому і ще в нас сюди була… сюди дужче до гаража, де гараж, дерев’яні стояли. Ну, тут була і пілорама, ну, все.

Багато було.

Га?

Кажу, багатий був колгосп.

Цей не так багатий, цей хароший колхоз був, но Іліча був як міліонер. Той далі туди, ну, воно в одніму селі, а тіки далі. Оце наш, кіровський, клуб оце тут, як по дорозі їдете, а ілічовський туди о, туди, у центрі, клуб.

А скажіть, будь ласка, Ви своїм дітям, внукам розповідали про Голодомор?

Та, знаєте, так не приходилося ніде. Ну, так, балачки були, шо там померли єсть чи шо, а так якось не дуже. А я ото відтіля з посьолка Портишева на велосипеді і оце понад посадкою оце їздила оце сюди на роботу. Ну, правда, не дуже довго. Стали переселять, давать оце плани тут, стали переселять. А я їздила сюди до свиней робить.

А як Ви думаєте, про Голодомор потрібно говорити?

Я думаю, шо нада, шоб люди знали. Єсть такі, шо без вніманія, а єсть такі, шо… Я часто… оце цього году…, а то я всігда на вікно свічку запалю, на вікно поставлю так, а в мене питають: “А шо таке у Вас случилося, шо у Вас свічка горіла?”. Кажу: “Як? – кажу, Сьогодні день, кажу, такий, Голодомору”. “Тю, а ми такі не знали”. Людей багато не знають, ну, не казали їм, не об’ясняли. О, а я знала, шо Голодомор. Я ото на вікно поставлю отуди до улиці. А в мене на другий день питають: “А шо то у Вас случилося, шо у Вас свічка горіла”. А я кажу: “Як шо? А Голодомор був”. – “Коли?” Єсть такі, шо і не знають, не знали. А я палила. А в цім годі я вже вспомніла на другий день, а то я забула, шо такий день нада свічку палить.

1. Місце запису: село Бабинці, Вінницького району, Вінницької області;
2. Дата запису: 3 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Вітюк Пелагія Арсентіївна, 1921 р.н., народилася у селі Бабинці  Вінницького району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Бабинці  Погребищенського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Пелагія, Палашка може, Пелагія.

А по-батькові?

Арсентівна.

А фамілія ваша яка?

Моя хвамілія – Мацігура, а я вже за чоловіка, то Вітюк.

Коли народилися?

Коли я родилася?

Так.

21-го року.

А число, місяць?

Місяця не знаю, місяця не знаю, бо немає метрики. Я з 21-го року, а нема, треба було нам їхати в район, тей взяти, якого місяця я не знаю. 

А метрики зовсім не було?

Метрики була в мене, як я ше, до войни, а як вже в войну, нема в сільраді було, а так треба було в район їхати, а я не поїхала, то думали вже цего літа поїдемо, тей так, тож так, то так собі і так і не поїхали. І нема теї метрики.

А де ви народилися?

Де, в Бабинцях.

На цьому місці?

Нє, нє, там ше була вулиця, так од поля туда. Наше село було гарне, здорове, зара воно нічо, але розтерзали, зара його розтірзали.

А як звали ваших батьків?

Арсен, а мама – Пистина.

Пистина?

Да, Пистина, а батько Арсен, Арсен ми казали тай все.

А якого року вони народження, ви знаєте?

Ой, не знаю.

А брати, сестри у вас були?

Аякже, було 5-ро. Знаю, їдна була сама старша – Васька, звалася, з 12-го року. Павло був з 18-го року, я була з 21-го року, Килька була з 26-го року, п’ята, ше була мала в нас, але та маленьке вмерло. Ше було шестеро, але може це було півтора року, ше й півтора не було воно вмерло, ше до голодовки.

Сестра Кілька, чи як ви говорили?

Га?

Ви казали, сестру звали Кілька? Як сестру звали?

Котору, то я ж вам сказала, Васька – Василина, Василина лучше, а ми казали Васька, а азара Василина напишіть. Тепер звала Василина, тепер Павло, брат був, тепер я, Палагія, потом Килька, Якилина, вже розказала?

Так.

І була ще 5-та, чи 6-та, по счоту…

А чим батьки займалися?

Ну як, своя земля, ше тоді ж земля була, ну тако було, шо всі мали свої землі, такі як я вже. Як вам розказати, то ну як розказати, займалися, полем займалися. В кожного була своя частка, як зара вже, як ото зара в нас вже, то до Порошенка, то туди, то туди. А то були куркулі здорові були, багаті були, а ми були бідні, середняки. А ше, середняки нас називали, а після нас іше були бідняки, ше бідніщі. Були такі, шо ще й не було поля. Отак і голодовка почалася, так, ті були, а ті не були, оце таке вам.

А ці шо куркулі, шо в них було?

Іди Марусю, бо я не чую, шо вона каже.

Слухай її.

Не чую.

Розкажіть про куркулів, шо в них було?

Ну як, в них багатство було, в них і хвабрики були, тепер як вам сказати, такі стоїли, шо там тре, як все, ну як не знаю, сапи робити, заступи робити, такі на берегах були в них такі кучі. Ну було скільки, шо я вам скажу, з таких було, зара пощитаю. Тут була недалечко їдна, потом на Степанівці була їдна, три таких було, шо поле, багаті. В них було хліба багато. Як началася голодовка, то нам поодкривали ті, ми брали хліб в них, то там, вибачайте, шо то скажу, то там він, ті куски були, але ж, як були ми голодні, то бачили, поприбігали, одкрили їхні ці, шо хліб вони тримали, а ми в пилини, шо бачили, понабирали. Я знаю, набрала, набрала, прибігла додому, кажу, шо одкрили хліб тутечки, в нас недалеко. А ми жили на тій вулиці. Мати каже: «Чого ж ти така в тего?», я кажу: «Бо це таке так». Брат мій, Павло, взяв мішка і побіг вже за мішком, набере хліба. Оце так голодовка була. Така була голодовка. Тепер я пішла з матір’ю на поле колоски збирати, колоски збирати. Приїхав до мене, ну він в сільраді там був, як його звали, волость була, волость була, на коні і став мене бити, бив мене ногайкою. Мати кричить: «Нашо ти ж її б’єш, вона й так не може ходити?». Бо ми пішли колоски збирати, будем теребити тей будем суп варити, пшеницю. Оце таке було. Оце така була голодовка, починалася, не тільки нам, а всенькому селі. Мерли трохи, мерли, чим бачили, спасалися, так як і зара осьо. Є бідніщі, є ті, що лучші, як хто, хто заробив краще пенсію, хто гіршу. Тей так живем. І зара таке. Поле, город дали нам, Порошенко в нас бере поле, поле Порошенко. А наш уже од Порошенка оділилося трохи, шось 10-ть чи скільки таких сімей, таких заможніщих. Цей шо тримає рибу, такий, ну в кого транспорт є, одділилися, є машини, є чим убирати поле, то вони одділилися собі, а ми ше в Порошенка.

А розкажіть, а оці куркулі, ви кажете, ви них брали зерно чи хліб, то вони віддавали чи їх вже не було?

Бог його знає, куди вони здавали той хліб, не скажу тобі, дитино. В них воно дома сохранялось багато. Но вони ж всьо равно людям не давали. Не давали ці багачі, не давали. Я ж кажу, оце поїхали ми колоски збирати з матір’ю і він там мене став бити. Оце я знаю. А так шоб це, як вам ше розказати.

Розкажіть, що було у ваших батьків у господарстві?

Шо було в наших, була корова, було 10-ть моркв поля, 10-ть морквів, була в їдном куску, в другому куску, в третьому куску, це по моркві там було, чи як воно називалось, морква. Морква звалось. Оце таке було. Оце, шо ж я ше можу розказати.

А кінь був у вас?

Га?

Кінь?

Шо-шо?

Кінь був, чим обробляли землю?

Шо, хто обробляв землю? Ну всяк собі, в нас була коняка, а в другого чоловіка, то вони собі їдні з другими змагалися і так обробляли, в кого там плуг був, то, ну так, кожному, кожний хазяїв втрох збиралися, втрох, тей обробляли землі, свої землі.

А що вирощували? Шо батьки сіяли?

Шо батьки сіяли наші, сіяли бараки, і сіяли пшеницю, і шо ше там, ячмінь сіяли, бараки сіяли всігда, по-трошку, но сіяли, бо зорали на сахар, тай трошки сіяли, по-трошку. Ну то скільки там було того поля.

А потім землю забрали?

А вже, як стали наші, вже, як тобі сказати, ну сільрада була, як стали, то вже тоді якось гиначе вже було, гиначе, а як гиначе, ше й спитаєш, бо я забула, як ти казала.

Колгоспи створювали?

Га?

Колгоспи організовували?

Колгосп організовували, ой в нас гарний колгосп був, вже осьо був такий колгосп, як район, а ви в селі ще не були? То такий, а зара розтрощили геть, цей Зелений геть розтрощив.

А в якому році створили колгосп у селі?

У якому році колгосп стояв? Ну як після голодовки, як тобі сказати, ну так я приблизно можу сказати.  Мені було скілько там років, як я була…

Уже після голодовки?

Після голодовки, да.

А до голоду колгоспу не було?

Нє, нє, до голодовки колгоспу не було. Це вже після голодовки стали по-маленьку йти, був такий, а потом такий, а в нас це вже був Назарчук, такий колгосп вистроїв за, всеньке на полі була тракторна бригада, була там молоко. Тракторна бригада, механізація була, машини були, трактори свої були. Всі тако бригади були. То корови були, всі бачили багато, скільки було.

А у ваших батьків корову, коня забрали в колгосп?

Нє, я не знаю, в нас не забрали, так вона була, була, була, я не знаю, як це вона уже, як ми вже пішли в цей, в колгосп чи як він називався, я тобі не можу сказати, зразу не колгосп. Ну сільрада була, так. Ну сільрада була сама, не було ні колгоспу, нічо. А потом це як колгосп, то вже при ці власті вже, ну скільки це років вже нема, а це знов розтрощили. Зара знов там поробили все, порозбивали, там подивишся, так тягнули, тягнули цей колгосп, нам нічого не платили  [14:26- 14:53 розказує про роботу в колгоспі].

А скажіть, а до вас приходили активісти, обшукували, зерно якесь забирали?

Нє, в нас нє, шо забирати. В них було зерно, а в нас хто його візьме, як багачі собі тримали, як тако по частям, там, там, ну три в нас було, там було на їдній вулиці, потом на другій вулиці, на тій третій вулиці такі були багаті, то вони собі тримали, я не знаю, де вони хліб дівали, то це там давали. Як одкрили комору тут, то ми ж як брали з тими кусками, то вони тримали, а куди вони здавали, я не скажу, не скажу, бо не знаю.

А чого кусками брали?

А чого, куски завелися в пшениці, тримали довго, тримали і зара як дома будеш довго не доглядати чоловік буде, влага або шо, тей такі чорненькі кусочки. Як ви всі городські, то шо я вам, може в вас тоже було таке.

Скажіть, а ваша сім’я голодувала, да?

Голодувала трохи, голодувала, ходила з матір’ю по, вже збирано було все, ми пішли рано. Мати каже: «Підем, може назбираєм колосків, то я зіб’ю». Чогось не стало в нас чого їсти, бо була сильна, велика. Потом вже лучше, лучше, лучше і там ми і до цих пор.

Скажіть, будь ласка, а чому у вас не стало їжі?

Ну на полі було трошки, а тримали кури, свині тримали, поросята тримали, корову тримали, коли була корова, коли нема, в нас їдна здохла, не здохла, а лопла. Цей мій брат, шо йому 18-ть, 18-го року, погнав корову тей загнав ввечері, бабко кричить, шо там не напасав корову, він в сам клєвер загнав і та корову, як набралася і дойшла до городів, і стала, і лопла, і дойшла.  Отака корова, шей здорова-здорова. Оце таке було. Оце таке було хазяйство. Тримали трохи, ну так робили всі, і хлопці робили, отаке, в нас їден хлопець був.

А в селі люди з голоду помирали?

Вмирали, вмирали, вмирали. Багато вмирали. Їдного осьо в нас, таменки сусіди було, 9-ро і всі вимерли. Вони так бідували, чось він так був такий, як то не наш. Не знаю, чи він з войни остався, чи він шо. Був Хомин, його хвамілія, звався Хомин, він бідував, то в нього всі повмирали, всі повмирали. Ні, ні їден не остався. Я не чула, шоб остались.

А як звали?

Його хвамілія як?

Імена, дітей його?

Не знаю я, не знаю, ну я може когось, а їх я не перещитаю. Я досі не, ну всякого звали.

І інші сім’ї теж помирали?

Га?

Інші, сусіди, багато людей померло?

Ну, чимало, чимало людей померло в голодовку, багато.

А чому ці люди голодували? Де ділося зерно?

Ну я ж кажу, як це раз було недород, паршиве, як це зара осьо, то дощ, то те, то те, потом другий год таке, те поїли, а те не вродило і так став цей Голодомор, подивитеся, начався. Тей тобі так сказати, як по частям воно було.

А не було такого, шоб ходили комсомольці по хатах і обшукували?

Ааа комсомольці? Ну я такого не чула, не було. Ше ж тоді комсомольців не було.

А такі активісти або?

Оце такі були активісти, як це мене бив. Була сільрада, в тій сільраді були там робочі і він там робив, і виїхав, і це він мене лупарив.

А може ви знаєте, люди ховали їжу, так шоб лишилася на потім, так шоб не забрали в них?

А, зажди, вже як почали тако, не було комсомольців ше, а ті, шо дужчі були, жили, то як тобі розказати, то вони собі, мали хліб при собі, кожен при собі мав хліб. Бо я знаю, мої буди на кутку, я бігала вже з школи, а та їдна в мене, ше є тут жива, 80-т років. То я бігала з школи, а він заможний, лучше був один од мого батька, а чого, в нього було більш поля. Отакий був заможний, в нього було більш поля. А в нього не забирали хліба, ховали хліб, закопували, закопували, але хто вони вже були, не було ні комсомольців, ні комуніст, в сільраді вони робили, активісти вони були, оце такі вони були, по-моєму це.

То це закопували від активістів, шоб вони не знайшли, чи як?

Нє, а ці активісти, вони як де тако, то людям роздавали хліб. Найдуть в них хліб, як це я вам розказала, шо я бігала і мій брат Павло вже мішка, він заможний був добре, багато в нього поля було, всього, то, а нам не давав ніколи. Він не давав людям, не давав. Він тримав всеньке собі. Може десь здавав, я не знаю, туди, чи здавали хліб, чи не здавали, я не знаю. Оце не знаю, отак я да. Вже моя пам’ять така, шоб це раньше, я б вам гарно розказала, а так паршиво розказую.

А потім, шо було з цими куркулями, вони далі в селі жили чи вони потім десь виїжали?

Вони, геть висипали, людям то роздайте хліб, як в них було, людям роздайте, то вони в річки висипали. Ото їдно було кіно, шо, не в нас так, а я кіно бачила, вже більша була, вже була в 4-му класі чи в 5-му, то висипали в море хліб. То вже ті, шо там, я не знаю, тоді не було ще ж ні комуністів, ні партійців не було, не знаю, коли це вони почалися ці вже щитай комуніст. Були, ну якісь організації, організації, такі собі згуртуються і це ходили.

Комнезами може?

Га?

Комнезам може?

Ше? Я не чую.

Комнезам, нє? Об’єднувалися люди, ці активісти.

А, як вони об’єднували?

Ну не знаю, я вас питаю.

Ну аякже ж, сам не піде, а було по два, по три були цих активістів там, при сільраді вони робили. Я знаю, тут за церквою жив, ми до них ходили і вони до нас ходили, то був в сільраді. З сільради підуть і там одкриють цих багатих. Но вони не були ні комуністи, ні соціалісти, я не знаю, ше не було їх, ше при мені не було. Вже, коли ми пішли, вже я була в 4-му чи 5-му класі, в якому я була, то вже тоді почалися вже, як ми малі були, куди нас писали, якби ж я знала.

В піонери?

В піонери. Нє, ше нижче.

Жовтенята?

Може, може то так, я не знаю. Менші ше, це вже піонери були, то Боже мій, я вже виступала, ходила то вчилася, була в нас голодовка і все, але з Києва тоже був в нас єврей, він вів колгосп в нас, організовував, то, як він організовував, то були в нас, то я ше ходила виступати, вже то підкидали мною та таке, ше була мала. Я хочу йти, мати каже: «Немає в шо тебе вбрати, треба штани, треба сорочечку, треба те, те». Так а шо, як беруть хлопців в нас, ну робили, ви як сказали? Піднімали і той на руці тримав, той так, той так, отаке, то то ше в нас був єврей із Києва.

А як його прізвище?

Не знаю, дитино, не знаю. Ой, це давно було.

Но ви знали, шо він був єврей, да?

А то шо знали, шо це був він, казали, шо жид в нас є уже, буде начальніком. Ну голова колгоспу був з другого села, самий перший, я тобі скажу, Сніжни, отут недалеко, самий перший. Знаю, на 8-ме березня, він в нас уже був, як буде вже він в нас начальніком, давав на 8-му березня чай всім. Я була в школі, бо знаю, хочу я вже до того чаю, прийшла, не можу вилізти, бо там позакривали, то ми через штахвети перелізли і до цього чаю, давали нам чай. Всім давали, це ше не було ні колгоспу, нічого. Сніжний буде в нас, то вже він такий не наш, тоже єврей, чи шо він. Казали, шо він не наш тоді буде. Але давав він нам чай в самий перід.

Сніжний – це фамілія, чи це з села?

От не знаю хвамілію, не знаю хвамілії, не помню, може знала, но забула. Знаю їдного вірша. Пішла я у первий клас, зайшла, з Погребищ вчителька буде нас учити і директор школи її буде в нас директор. От вона нам сказала, я так запомнила того вірша:

Учись, учись, учись негайно,

Шоб умів читати гарно,

І писати, шоб умів,

Так нам Лєнін заповів.

Такого вірша, як хто скаже, дамо цукерки. От хто в самий перід вискакує, каже, тому і цукерки давали. Як пішла в первий, в школу, оце перший, шо я вчилася, оце такий вірш був. Знаю, я всім тут уже розказую, вони сміються з мене, шо як ти його запомнила. Кажу, колись сиджу, сиджу туто і собі нагадала, шо нам за Леніна шось казали, за Леніна, о, вірша цего. Я забула, як це їх хвамілія цих погребистських, знала, вчителька ця наша, знала, забулася, бач, знала хвамілю її і забулася. Стала оце зара тако забувати, шо не можу. Знала це все, вчилася непогано, математику добре я знала, брат в мене тоже чи то син в мене є, тоже математику добре знав, і брат знав математику. А Килька вже була така, ховалася, не хтіла вчитися, моя сестра, менша мене.

Під час Голодомору ходили?

Ходила, ходила до школи, не кидала, бо чось була ця сама менша, я тримала її, Кильку цю, 26-го року вона. Я тримала, машина появилася, такий карат і кіньми керуют і машина стала молотити така перша машина, в нас в рядні вона получилася, Гравій організувався, він заможний трохи був. Карат такий, я пішла з тею дитиною і в мене вістюк впав в це око, то повозилися зо мною трохи, трохи стала я. І в Київ мене возили, в тій Київ до больниці возили з цим гоком [30:49-31:32 розказує про око].

Скажіть, а під час Голодомору, у школі, як ви були, вам там їсти давали?

Давали, давали. Куліш варили. Куліш варили всім, всім класам, було до сіми чи скільки, всім давали. По гочереді йде, кожний клас йде, давали суп, варили суп.

А діти, може було таке, шо в класі хтось помер з голоду, голодували? Чи в школі годували нормально?

Не чую.

Кажу, із дітей хтось помер в голодовку?

Я не можу розібрати. Марусь, скажи.

Ви в школі були, там було багато дітей…

70-т душ було, 70-т душ, в першому класі набрала ця вчителька 70-т дітей, 70-т дітей.

А після Голодомору? Тоже було 70-т?

Нє, нє, менше. Потом розбили на два класи, бо багацько було. Тей було нас першого класу два вже, два, їден і другий клас. Розбили, по 30-ро було вже дітей.

А діти вмирали?

Ну як, вмирали ж, і вмирали, і як, і вмирали.

Ну ваші однокласники, ви знаєте, такі шо померли?

Шо?

В голодовку? Шоб однокласники, діти померли в голодовку, таке знаєте?

Нє, я чось не помню. Я не помню, шоб з нашого класу мале вмерло, нє, не помню.

А були пухлі з голоду?

Пухли, пухли трохи, пухли. Ну трошки там, як хто припухне, але нічо вони не вмирали. Трохи вмирали, трохи не вмирали. Зразу, як я ше ці колоски збирала, так вони і, то трохи вмирали в хатах, в хатах.

А хто ховав людей, тих шо померли?  

Сами, сами себе ховали. Сами викопували ями і закопували. Ніякі, зара, то піп іде, тоді не було ні попа, нічо. Шо в церкві тоже не було, закрилася церква, в нас зарання закрилася, потом, а тепер тоже була одкрита, зара вже на частя, не поймеш шо.

А шо в церкві було, коли закрили?

Га?

Церкву закрили, а може там зерно зберігали чи не використовували будівлю?

Закрили церкву.

А зерно там не зберігали?

А, ну трохи зберігали, але, як колгосп, вже як в нас був колгосп, то туди пашню сипали  в церкву, оце нашу, це зара то тоже взяли її одремонтірували, хароша церква.

А вдома у вас були ікони?

Були, були в нас, о, в мене було багато, багато в мене, кругом були ікони, і на кожну треба було рушника вишити і почепити в мене. Є в мене і зара ікону, ну як на стільцях, маленькі такі. Я в Бога вірую.

Це ще ваших батьків?

Га?

Оці ікони маленькі, це ще ваших батьків?

Нє, нє. Це вже тепер ці, ну як тепер, вже давно, в хаті оно. Взяла я поробила, в якому це року я робила. До Колі я поїхала, їден в мене Коля [35:52 – 36:54 розказує про сучасні ікони].

А скажіть, ваші батьки в колгоспі працювали, і мама, і тато?

Тримали, римали.

Нє, працювали в колгоспі?

До самої войни, до самої войни працювали. В голодовку завжди, як була голодовка поїхав батько раз в Москву до дядька, він на такому заводі робив, де картопля була, то він там нам слав, а потом приїхав тоже все, сюда-туда, нічого немає, «я поїду на Донбас», – каже до матері. Ше забрав наші хустки, ну шо в нас дрантя було, кожуха, там ше шось, і я десь поміняю, і поїхав і тільки ми його бачили, до цеї пори, раз пісьмо було в сільраду і більш його не було того пісьма. І так ми не знаєм, як казав Коля, шо була така хвамілія Мацігура, Мацігура була ця хвамілія наша. І так я батька не бачила вже, от тоді мати сама хазяювала і таке.

В 33-му він поїхав на Донбас?

Да, да, да.  Я вже трохи, 33-ій трошки вже кончався, ну не було, але каже «я ше поїду на Донбас», «Ну їдь», бо там сказали, шо там ше багацько дають гроші, хліба, їдь туди, пішов, бо наші там були із села. Отак я вам розказувала, ше шо вам розказати?

То він один раз їздив у Москву, а потім ще поїхав на Донбас?

На Донбас, ше на Донбас і так ми його і не бачили цього батька, мати сама хазяйка була.

А батько, ви кажете, один лист прислав?

Га?

Один лист був від батька, да?

Не чую.

Лист батько написав, один лист написав батько із Донбасу, да?

А, да-да, в сільраду.

І шо писав?

Я не знаю, шо він писав, якусь требував справку, справку. О, нам не було, а він в сільраду написав. Йому, мабуть, вислали. Я чось не перевіряла тако, ну я вам не скажу чого, чогось занехали, не було коли, бо то туди йде, то туди йде, діти ці, мати з ними дуріла, з цими дітьми, мати ше наша. Вже матері нема, од коли батька нема, ото карточка є, карточка є.

А мама працювала у колгоспі? Ланковою?

Коло всіх тримала, зразу воно як то не колгосп, а якось, як організації такі були, не казали на них нічо, сіяли вже, ну так, як зара осьо от Порошенка нас одійшли, шось з кілька сем’їв, не хотят з ним бути, собі вже зара собі, отоді ото таке.

Кооперацію таку робили?

Да, да, да, зібралися там 10-х чи 5-х, той так і тоді, ото тоді воно таке вертається, ну як то назад вже, осьо зара, як це вже був колгосп, то вже «да, колгосп», кожному була, як той казав, все построїв, витягнув, шоб воно було в селі, там коні, корови, колгоспницькі, такі. Потом, як став Назарчук цей, він все на поле витягав, там построїв, шо ви бачили, як район був, кожному було шось сім чи вісім в нас машин, кожному ключі і кожному прийшов – ввімкнув, ввечері він кончив роботу – замкнув і пішов. Отак було.

То це вже пізніше було, в яких роках?

Га?

Оцей Назарчук, це в якому році він таке робив?

В якому він році робив чось я не знаю, він був в Хвастові чимось був, а потом до нас прийшов. Він сільський, з нашого села там далеко, але він сільський. Я не знаю. Забуваю все, забуваю.

А мама не носила міняти одяг на їжу?

Я ж кажу тобі, шо мати тут не міняла. Мати ше, як батько вже йшов на тего, то вже забрав, забрав кожуха, там такего, «я поміняю дорогою десь, тей тего». Тей так поміняв і там ми його тільки бачили. А вже всенький колгосп до цих пор, вже мати сама хазяювала.

А в вас були дід, баба, вони десь рядом жили?

Га?

Дід, баба були у вас?

А да, я ше була мала, знаю бабу і діда свого, він був кривий на ногу, помню ше, помню його чу-чуть, ше батьки, це батьків був і мати.

А в голодовку де вони були?

Вони були, ну як при свому, ше був брат, в батька ше був тоже, як це він звався той брат, забула, Іван, мабуть Іван, звався. То вони були коло того, в нас вони не були. Вони були коло цего Івана, він од нас далеченько жив, ше батьки ці. А мої то трохи і построїлися ці, мої батьки, то була новіща хата, оце таке.

А в родині з голоду, у вас хтось помер?

Нє.

Всі вижили?

Нє, ми вижили, оце там Домка, то вона ше до войни, мати рано ше пекла млинці, млинці пекла, млинчики. Це возьме, розчинить і на сковороду, розкрутила крутіння з соломи, згорів і викинула ті млинчики. Млинчики викинула. Отак вона і вона сидить і плаче, плаче, така маленька була, вони скільки її років було, вона ше не ходила, нічо, не ходила ше і вона померла. То це ше не було дуже такої голодовки, це ше до голодовки, до цеї доброї голодовки, шо вже там де чули забили того, а там кажуть, шо зарізали когось чи де, ну не в нашому селі чи де, шо з’їли людину, це я таке чула, я на свої очі не бачила і не чула такого. Такі це слова, то чула. А на гоки, я не бачила. Боялися трохи, як ввечері де, то боялися додому йти з школи чи де там зупинюся коло дівчат чи де на вулиці. Бо кажуть, мати каже: «Зловлять і тебе заб’ють».

А що мати годувала, чим годувала, лободу, таке може їли?

Шо ми їли?

Так.

Шо ми їли, була в нас добра корова, я ж вам казала, шо вона лопла та корова. То все варила, все варила, картоплю трошки було, в нас геть ті прийшли, то трохи забрали, чи це воно було, шось було, шо трохи здавали картоплі, хто там давав, ну в школу, варили в школі, то треба було, то давали картоплю туди, у школу. А так, я не знаю.

А після війни в 46-47-му люди голодували?

Нє, шо ж це за голод вже після войни. Після войни не було голодовки, не було.

Ваша сім’я не голодувала?

Нє. Нє, не наша і ніхто не голодував так, як тоді, як в 33-му. Не було такого голоду, тримали, коровів було дуже багато, я була, молоко приймала, я була шось штири чи п’ять год, треба було мені прийняти молоко з заводу, вже завод був в Погребищах, завод був молочний, я робила, то не було ж такого. В всіх було шо їсти, кололи поросята всі, собі тримали, годували і кололи.

Скажіть, а ця голодовка в 33-му, як люди говорили, чого вона була?

Чого вона була? От я вам сказала, шо як вона була, зразу як то недород, отак як зара цей год, тут помідори всі згоріли, те згоріло, те згоріло і тоді так, перший год, другий год, люди вже нема, поїли, а своє ж поле тримали по-трошку, тей Голодомор начався, отакий Голодомор так почався, отак він почався.

Дякуємо вам, що розказали!

 

1. Місце запису: село Канцерівка, Запорізького району, Запорізької області;
2. Дата запису: 5 серпня 2021 року;
3.  Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Винярський Дмитро Денисович, 1923 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі  Червоний Яр Томаківського району (сьогодні Кам’янського району) Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка. Як Вас звати?

Дмитро, Дмитро Денисович.

А прізвище Ваше?

Винярський.

Коли Ви народилися?

23-го году.

А якого числа?

14-го числа.

А місяця?

11-го місяця, декабря.

Листопада?

Листопада.

А розкажіть про свою родину, про батьків. Як батьків звали і чим вони займалися?

Ну сєльськім хазяйством займалися.

А як звали батька?

Денис.

А прізвище?

Денис Афанасійович Винярський.

А якого року він був народження?

1897-го года.

А мама?

А мама… дев’яносто… шостого, кажись.

1896-го. А як її звали?

Марія, Марія Семеновна.

Ви народилися в Чумаках?

В Чумаках. І мене вивезли… малим ше у село Червоний Яр.

Ви кажете, Вас вивезли в другу село. Чого?

Село Червоний Яр і стали там строїться. Ето… отділили там участок і стали там строїться. Це вже при НЕПу.

А це село Червоний Яр, це якого району?

Дніпропетровського.

Дніпропетровської області?

Да. Томаковського району.

І батьки построїли хату при НЕПові?

Хата в нас як в Тараса Шевченка була, на курячих ножках. Так шо жили ми бідно, от. Батько демобілізувався, от, нічого не було, так шо харошого сповнить… Ото при НЕПу трошки пожили, трошки-трошки припоминається., от. В нас вже було троє, потому шо батько женився на другій жінкі із дитиною, так шо в мене і сестра є совмєсна. Ну вже немає її, нікого нема.

А коли батько женився другий раз? В якому році батько женився другий раз?

… Другий раз, а жінку взяв з дитиною.

І скільки у вас всього дітей було?

Четверо.

А можете назвати як звали і якого року народження?

Тисяча дев’ятсот…

Ну якщо не пам’ятаєте, то хоча би по іменах.

Первий родився Ілля Денисович, потом… я первий родився, Дмитро Денисович, а Ілля Денисович і Іван Денисович. Іван Денисович 31-го года, якраз в голодовку, от… 33-ій в ясла ходив. Мати… у колхозі була, а батько не хотів розставаться з своїм НЕПом. (сміється)

То як це було? В батька при НЕПові було своє господарство, а яке господарство?

А таке… давали наділи на їдака по дві десятини, а нічого ж не було – ні коняки, корова правда була, тьолка в матері була, дождалися корови і та корова спасла нас… од голодовки.

А Ви кажете,батько лишився при НЕПові. Батько мав господарство і не пішов в колгосп, сам собі господарював?

Потом в колхоз стали зганять. Не виполнив хлєбоздачу – на тебе ше накладають, ше накладають і до тих пор пока нєт нічого не було. От і голодовка… Так шо голодовку я добре знаю… (плаче)

У вас всі вижили в голодовку?

Вижили. Батько й  мати пухлі були з голоду, пухні, а ми, слава Богу, вижили, не пухлі були. (плаче) Ну їли шо – лободу, галахи. Стала вже весна, стали вже виливать ховрахів і їли, лободу запарювати. Ето страшноє дєло.

А у вас була корівка?

Корова, корова ото нас спасла. І ви знаєте, некоторі люди порізали коров, думають піддержати. А которі порізали корову, то всі вимерли, всі. Процентів двадцять п’ять в селі померло з голоду.

А ви кажете, померли всі, цілими сім’ями помирали?

Да, цілими сім’ями умирали.

А Ваші родичі і сусіди може теж не пережили Голодомор?

Багато померло… й родичів, дуже багато.

А Ви їх імена пам’ятаєте?

Та… скільки пройшло год, не помню.

А хто хоронив цих людей, шо помирали?

Хоронили сусіди, тоді вже не було ні похорон, нічого. Сусіди хоронили.

А де їх ховали?

На кладбіщі. В нас за селом кладбіще було, от.

А Ви казали, що приходиди і забирали, раз забрали, другий раз забрали зерно. Хто це за люди були?

«Актівісти» так називадися, актівісти ето… грабили, дольше нічого… актівісти.

До вас теж приходили?

Да… Я помню… уже 9-ий год мені був, я вже добре помню. На печі в нас проса мішечок, так відра два. І ми як курчата ті во посідали, збилися в куточку на тому мішечку, так той мішечок витягли, витягли, замітили і забрали. Мука в діжечці була, муку тоже забрали в ето… муки тієї нашкребли… ну забрали… І  отак жили.

А в хаті вони ще шукали зерно чи другі продукти? Не штиркали такими штиркачами.

Зерна вже не було, усе викачали,  вивезли. Це саме Дніпрострой, саме строївся ДніпроГЕС. Все йшло заграницю, все заграницю. Так шоб не вродило, не можна сказать, недород був, но грабили, грабили, розграблювали ото все, от. А люди оставалися не при чом. А потом колективізація проходила. Мати була в колхозі, а батько не хотів, батько пішов на Дніпрострой на заробітки, от.

А там батькові пропили щось на Дніпрострої?

Хліб і кої-які продукти давали, от…

А матері в колгоспі була платня?

Трудодень було запишуть і всьо. А прийшло ето…

А на той трудодень шось давали?

По 400 грам на трудодень, 400 грам мати у клуночок принесла осінню і всьо. А в клуночок відра 3-4, так заробила.

За рік? Це була зарплата за рік?

Да, і всьо.

А в 32-33-му шось платили у колгоспі?

Садовили, садовили… коровку ж, вже отелилася коровка, стала молочко давать, так у борону, у ярмо. Йдеш на роботу – корову бери, боронували коровами, бо коней, которі в колхоз йшли, значить, зводили коней… А то…

Коней зводили, а корови?

Корови були, корови були. Одна, дві саме більше розрішалося.

І ці корови брали, щоб працювати в колгоспі?

І цими коровами. Багато, багато молока виносить було в молочарку, наложили, не помню скільки літрів, но шось багато.  Бо я носив бутль, тоді банок не було, а бутиля, трьохлітровий  бутель каждий день я на молочарку носив. А одвійки давали обратно назад.

Забрали вершки?

Сепаратором провіють, а одвійки нам.

А чи розкуркулювали людей у вашому селі?

А ото ж розкуркулювали… Як при НЕПу розжилися люди, стали жить. Я ж кажу, у батька нічого не було. Дали надєл на каждого їдака по дві десятини і люди розжилися, стали жить, от, через то розкуркулювали.  В которих сім’я велика була, надєл хороший був, вродило нічого. Вже я помню, батько купив конячку, конячка як монголка була, я помню, маленька була, Чубка називали конячку… Потом на другий год трояк батько купив. Трояк – це трьохлемішний, трояк називався.

Трьохлемішний хто? Плуг?

Да, трьохлемішний плужок, таке як полівка. Він мало… маломочний, но спрягалися із сусідами, от. Батькова конячка і сусідська, спрягалися. Не знаю, за шо вони купляли сємєна, но на пєрвий год руками розкидали, руками розкидали, а потом заволочували. І так розбагатіли люди. А потом значить нада в колхоз зганять. Не хочеш, от – за межі України, так називали ето … висилали людей, от,  щоб застрахать, шоб люди йшли в колхоз.

А у вас це все забрали?

У нас все, все в колхоз забрали, хоть батько і… А не було  нічого – ні паспорта, ніякого документа, а без паспорта не встроїшся. Так батько на стройкє був, Днєпрострой, саме правий берег строївся.

А там на стройці люди голодні приходили працювати?

Да-да, голодні. Дєло в том, шо мій дядько у Чумаках первий предсєдатєль колхоза був. І шо ж ви думаєте, голодні ж люди, а дядько думав, шо первий укос значить дам авансу хліба людям, шоб трошки піддержать. Так шо ви думаєте? Його на три года засудили, три года отбатрав за самоволку, шо самовольно дав людям. Ну люди ж голодні.

А як звали дядька?

Сашко, Олександр.

Винярський?

Да.

Це він в Чумаках був?

В Чумаках.

Так може завдяки тому, шо він трошки дав зерна, то трошки менше людей померло, люди рятувалися?

Люди рятувалися, ховрахів їли, вот.. лободу. Хто чим мог, тим і жили.

А коли дядько людям зерно, їм стало трошки легше?

Ну авансу дали там по клуночку, шоб пока піддержать людей… поїли і всьо, того зерна…

А він три роки відседів, а потім повернувся в село?

Да.

 А де він працював в селі?

Уже рядовим, так же як всі.

У колгоспі?

У колгоспі.

А як дядька засудили, замість нього прийшов другий предсєдптєль?

Ну канєшно тоді ж назначали, не вибирали, назначали.

І цей другий був місцевий чи не місцевий?

Цей вже умніше, умніше, не давав людям, без розрішенія не давав людям. А цей же бачиш без розрішенья звише, от, дав людям, три года отбацав.

А як Ви думаєте, чого його засудили?

За самоволку, шо не у колхоз зразу зерно, а людям дав, от.

А колоски на полі тоді можна було збирать?

За колоски строго було. Пропаде – не трогай. По восім год… сусіді собрали восєм кілограм – восєм год. За каждий кілограм – год, восєм год.

Це вони на полі собрали?

На полі, на полі, вже все убрато, а нільзя було собирать.

А, як Ви думаєте, для чого таке робилося?

Для того, шоб в колхоз согнать. Люди ж не хотіли, потому шо при НЕПі люди розжилися і стали розкулачувать. Я ж кажу, шо за три года в нас вже конячка стала, тьолочка була, вот, трояк батько купив і бричку, бричку під заказ дід Левко клепа в кузні.

І сусіди розжилися?

Та… як розжилися? Тільки стали на ноги підніматься – колектівізація, після НЕПу колективізація, все забрали у колхоз, бо мати ж у колхозі.

А в сусідів тоже позабирали?

Аякже, все. Із щупом ходили, ходили де ямка, де що вищупували. Спеціально, спеціально, шоб нічого не було, шоб нічого не було.

А когось ще розкуркулювали? Людей з хат виганяли?

Канєшно виганяли, у Сібір на зсилку виганяли, ето… Дальний Восток, Сібір – все хахлами заселено, за межі України.

А за шо їх виганяли і виселяли?

За те, шо вони не йшли в колхоз, шо не йшли в колхоз. Нєкоторі, правда,  багаті були, багачі, тих розкуркулювали… із сєм’ями вигонили.

А чи помагали люди один одному в Голодомор?

Так нічим було помагать, нічим було, сплошний мор, сплошной мор.

А хто були ті активісти, шо приходли зерно шукать?

Ну комуністи називалися, вот, ці активісти. Яж кажу, ми одно одного менше і просо, був мішечок невеличкий, витягли і просо те.

А вони забирали тільки зерно чи ще якісь речі забирали?

І квасолю, і горох. Ну шо їстівне – все забирали.

А рушники, сорочки, кожухи не забирали?

Ну того в нас не було, ми бідно жили. Не бачив, шоб рубашки там і рушники.

Чи ходили люди мінять сорочки на їжу чи рушники на їжу?

Да, міняли, міняли. Так шо воно стояло не дай Бог стільки.

А чи були якісь люди в селі, які не голодували?

Ну активісті ті канєшно не голодували, бо украде, потягне і так жили.

А активісти були місцеві чи ні?

Місцеві, місцеві, харашо знали. До сусіда йдуть і: «Пишись, пишись у колхоз!». Не хочеш – налажують контрибуцію… і виполняй. Я ж кажу, коровами волочили і молока здай шось багато, я не помню вже скільки літрів, но виносили молоко. Приходе з ярма того, шо волочили, спрягалися і волочили. А ето коней, якшо інтересно, потом їх розоблачили, шо враги народа були. Сап – болєзнь така. І розстрелювали коней, которі хароші коні, розстрелювали. А в нас за селом була кладбіще і каждий день було ведуть і розстрелюють, розстрелюють і соломою обсмалять, і всьо. Луків розвелося хто зна скільки.

А хто розстрелював коней?

Охотники, которі охотники на той… Приказують розстрілять, ведуть і розстрелюють.

А кого визнали ворогом народу?

Ну оцих же… которі розстрелювали коней, вот, вєтенара.

Ветеренара? І шо йому  за це було?

Ну… він не прийшов, він там дуба дав.

Де дав?

В тюрмі.

Його заарештували і посадили в тюрму?

Да.

Так, а сап – це ж хвороба?

Да, це хвороба.

А в чому винен ветеринар?

А признав здорових коней больними і розстрелював, розстрелювали по його указкє.

А оце м’ясо коней розстріляних люди не забирали, не їли?

Так вони ето… палили, солома була, палили і трошки прикидали, потім вовки розрили.

Ну люди не їли цього?

Нє-нє-нє.

Якщо в колгоспі щось пропадало – кінь чи корова – це їли м’ясо?

Нє… Ну в общєм їли шо попало, шо попадалося?

А з мертвої корови чи коня могли їсти м’ясо?

Большенство самі різали, думали, шо спасуться. А м’ясо поїли і всьо, кончилось. Хто зарізав і померли.

А жорна у вас були?

Жорна, от (сміється) у мене і досі жерно батьківське єсть.

Це те, шо в 33-му мололи?

Да…Це жерно батько вже посля зробив, купив на острові, на Січі.

Після Голодомору вже?

Після Голодомору, після Голодомору.

А в Голодомор були у вас жорна?

Нє, не було нічого, нічого та й молоть нічого було, нічого було. Я ж кажу, шо ото коровка спасла нас і ховрахи. Ховрахи тепер вже витравили, ховрахів вже немає, а тоді ховрахів було багатенько. І я ж пацаном вже був, за відро і виливать із норки. Обідрав і матір зваре юшечку, і оту сьорбаєм.

А оті жорна, що у вас, у 46-47-му користувались?

Да.

А в 46-47-му голодували?

Ше й як голодували.

А тоді чого був голод?

Ну Сталін же сказав, шо в 47-ом году… Сталін сказав, шо: «Я з войни вийшов крепкий і мені нічого не нада». А Америка хотіла помогти зерном, отказав Сталін, не розрішив і голодували.

А в 46-47-му  шо їли, чим рятувалися?

Тоді вже трошки легше було… ну тоже ж корова, от, де колоски там собирали тайно, тайно конечно, шоб ніхто не бачив, потому шо судили і счас судили. Сусід, сусідський чоловік тоже три года одсидів за колоски.

Це в 46-47-му?

Да.

А Ви в 32-33-му проживали в якому селі?

В селі Червоний Яр.

А 46-47-му теж в Червоному Яру проживали?

Я в 47-му же ми… на Канцерівкє.

То в 47-му Ви вже на Канцеровкє?

Да.

А в 32-33-му був страшніший ніж 46-47-ий?

Страшніший… (плаче)

Як Ви думаєте, хто винен в Голодоморі?

Комуністи, комуністи! Можна було ізбєжать. Америка предлагала Сталіну, от, помп гать так як в 21-му году помагала, от, так і зразу хотіла помогти, отказався Сталін.

А чи чинили люди якийсь спротив, чи опиралися, коли зерно забирали, коли худобу забирали?

Шо?

Люди сопротівлялися?

Коли хто сопротівлявся, їх же посудили…

І шо було дальше?

… без возврата на Україну, на Сєвєрі… на Дальній Восток, оце вони заселили українцями.

А чи таке збройне повстання було проти радянської влади, проти комуністів?

Сопротівлєнія ніякого не було, ото Махно… вроді защіщав… то банда була, то банда, не руководство, а банда.

Хто банда?

Махновці. Ну євреїв грабили, багачів, які жили. Считають, що за щитники, а воно банда.

А простих людей тоже грабили?

Ну бідні… шо в бідних взяти – ну поросята, гуску.

Але були випадки, що махновці взяли порося чи гуску?

Грабили, грабили, не розбиралися бідний чи ти багатий, махновці не розбиралися.

А в яких це роках було?

Ну…

До колективізації?

Канєшно, до колєктівізації…

Дуже дякую.

1. Дата запису: 5 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Нижня Хортиця, Запорізького району, Запорізької області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Василевська Меланія Андріївна, 30 січня 1928 р.н., народилася в селі Славгород Синельниківського району Дніпропетровської області.
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Славгород Синельниківського району Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

 Міланя Андревна.

А прізвище?

Васілєвская.

Якого року народження Ви?

28-го.

Де Ви народилися?

В посьолке Славгород Днепропетровской області, Сінельниковского района.

Розкажуть, будь ласка, про своїх батьків маму, тата. Як їх було звати? Якого року народження вони були?

Оце якого народження я вже й не знаю. Ну мама в нас фамілію їхню говорити? Да. Ну мама… батько, перед батько в нас Нечіпайло Андрей Владімірович, ну якого года я не знаю вже. Мама тоже Нечіпайло Елена Александровна, тоже не знаю якого года вона вже. Но їй уже било больше 100 лет, так шо я вже не помню нічого.

Брати, сестри у Вас були?

Да. Брат, сестра старша 19-го года Тоня і я следующая 28-го Меланія Андреївна, брат Нечіпайло Дмирій Андрейович, і четверта Ліда, Нечірпайло Ліда Андреївна.

А розкажіть, будь ласка, яке було господарство в батьків в 32-33-му

 Я вам скажу що тоді мені канєшно що скільки там було шестой год, но коєшо помню. Господарство нікакого не було в нас. Ми були робочі. Ото село в нас, но  там були колхозніки, а ми були робочі. Батько в мене був рабочий він був плотнік, хороший спеціаліст заробляв  нічого то так собі. Ну жили как вам сказать не на широку ногу, да но… і сусліків виливали ходили по степу тому що їсти не хватало нічого. Хліба нє било не то шо як там сказать в кого нє було…а вообще в селі нє било хліба, вообще привезуть там якусь бричку там скількито хліба… шо там кошка тяне мене…  І ото создадуть очередь, очередь там така стоїть і дають по пол буханки ілі по баханочке і драка та  і шо хочеш. А чого? Був большой на 32-33-ій був неврожай, засуха била засуха нічого не вродило не то шо в колхозі, ні в людей нічого не било, ні в колхозі нічого не било. І ото страдали через те шо засуха. І ото харчі в нас такі були. Ну хто робив на заводі да, то давали нам там пайок – на робочого пол. Кілограма хліба, на єживенця 200 грам… а ті колхозніки шо билі у їх забрали все вивезли, все буквально забрали до кілограма. Пшениця яка вони получали, получали ж пшеницю… вони ж розполагали шо жить там чим нада, то у їх всьо забрали, всьо забрали кілограма. І вони страдали от і до. Вони валялись пухлі даже пухлі, идьот упав і вмер… підвода прибирає їх там кудись у якусь яму звозить і ніхто не знає де вони там, хто там лежить, ніхто не знає… позакидали їх там позакапували і всьо. А ті шо на заводі, шо там батько робив на заводі, мама не робила, а я ще мала ж була, сестра у няньках була тоже няньчила дитину там…одна я щитайте там по хазяйству бігала там і то по хозяйству бігала шо там шоб трави нарвала такой лободи шоб їсти можна було шоб ліпників напекти. Муки десь там мама достануть мама виміняє там за якийсь платок, чи за якусь юбку виміняє якийсь стакан муки та трави бур’яну етого помішає там то все і напече ліпеників  і ото нас  ліпниками і годувала, ну та ще хліб на роботі і то ще по кусочку хліба давали. А те бедние колхозніки те умірали, те умірали потому шо у їх нічого не било, ніхто нічого їм не давал. Ето я знаю як не знаю шо  знаю по тому шо ходила і щитайте коло мертвих ходила по дорозі бігаєм ми ж пацани, бігаємо кругом… ось ідіот дєд якийсь ілі баба впала і всьо ми вже її не піднімим нічого вона вже впала і готова. Біжим гукаєм кого-небудь шоб хто-небудь її забрав. Приїхали брички забрали отвезли десь скинули видно тай все ото така жизнь була 32-ом на 33 год.

А звідки була ця бричка? Її десь з колгоспу дали?

 Да, да ето колхозна. А тоже колхозніки страдали, даже начальство, колхозне начальство. Лошадей забивали їли даже я їла. В мене подружка була, а в неї сестра работала председателем колхоза там. І ото лошадей убивали і ото м’ясо самі между собою ото розносили розбирали і вона ото наварить м’яса і зове мене. Іди, іди каже, а ми через две хати жили од неї і вона всікда мене гукала. Так я ото була  дасть мені кусок м’яс, а я кусочок сєм, а ще кусочок сховаю. А вона «ти шо вже поєла?, «да, вже з’їла». Вона тоді іще дасть мені кусочок. А я іще кусочок туда. Бо ж сестра іще є, ще хочеться сестрі дать кусочок.

А як була звати цю Вашу подружку?

Ніна було звати. Ніна, а от фамілію я вже забула.

А вона ділилася тільки з Вами? Чи ще з кимось?

А хто його знає. Я не знаємо. Ми були подружки близькі ми вмісті гуляли…

А не пам’ятаєте як було звати її сестру, яка була предсідатєльом?

 Оксана, Оксана була.

Фамілії не пам’ятаєте?

Нє. А сестра в неї Оксана.

А куди Ваша мати їздила міняти одяг?

 В Полтаву. Їздила? Пішки ходила, де там їздила. І шукала оце із Славгорода… брала оце всю одєджу і міняла на продукти там. І приходила додому десь мабуть через полмесяца чи через місяць. По тому шо ану пішки дойти із Полтави…

А в кого ваша сестра була нянечкою?

Ну вона була там большенство в євреїв. Там євреї у нас були, ну конечно жили… нельзя сказать шо так як ми. Вони держали няньку, держави работніків своїх. А ми, ми страдали конечно.

А вашій сестрі платили якусь зарплату?

Платили, давали і харчі давали їй, і вона кормилася там… і давали деньги, платили деньги.

А Ви казали, що до людей прийшли і все забрали, то хто це забрав?

Ну от ето хто це такий по приказу, по приказу какогото там начальника, якийсь начальник приказав шоб забрать все в Україні! Всьо забрать. Оце в колхозі да. І в колхозі даже, даже ми робочі і всьо равно і в погріб лазили в подвал, і на горіще лазили шукали шо небудь. Забірали всьо. Но в нас нічого не було, бо ми ж робочі люди. Зерна в нас не було, бо ми його не получали. А в колхознівків, а в колхозніків всьо забирали. Приїхали забрали, приїхали бричкою всьо забрали і повезли.

А скільки разів до Вас додому приходили забирати?

 Ну вони ж не каждий день ходити… через неділю, десь через дві ще заїдуть. Ну а що ж в нас було ж заїдуть тільки… ну «бабка, как ти? нічого тут не придбала?» на маму, а мама каже «да, сукин син  до тебе каже придбала».

І вони їхали?

Да, їхали. І вони поїхали і всьо.

А на поле колоски не ходили збирати?

Нє, не ходили.

 А можна було тоді збирати колоски?

Як насобираєш колоски, а в тебе їх заберуть і ще й тюрму дадуть. Тоді судили.

А хто забирав?  

Ну, відать начальство це колхозне також. Їм же доручили і вони собирають, забирають всьо.

А можливо знаєте кого засудили так?

А  хто його знає. Їх вже немає в живих уже давноооо. Скільки це пройшло вже год…

А Ви кажете, що до євреї не приходи у них не забирали, а чого не забирали?

А хто його знає. Ето ж правительство, тож правительство, хто його знає.  Їх не забирали вони живи собі как вобще жили. А то только у нас колхозніків, колос особено грабили. Колхоз грабили до посліднього, до посліднього.

А в селі люди взагалі дружньо жили?

да, жили дружньо. 

А в 32-му-33-му чи ділилися? От з вами подружка ділилася ваша, а може чули, що ще хтось з кимось ділився?

 Ну, хто його знає, хіба я знаю. Я знаю тільки за себе, шо я…  А там, хто його знає може вона ще з кимось ділилася.

А пайок видавався по карточкам, чи яким чином вони отримували? Чи хто хотів той і йшов?

Хто хотів, канєшно, хто хотів… ну люди ж купляли так як в магазині. Тож нє било вопше ж не привозілі. Хлєба даже і признаку не било. Ото сначала хліба привозуть такого темного як рогачі оці стоять… чорного там як земля. А потом постіпено, постіпено вже 33-ій в 34-ом году вже наладілося вже й хліб у магазині був вже й всьо било.

А Ви каже купляли за що люди купляли?

 Ну продавалося лахмоття і всьо ж… може де у кого якась куриця була і продала там. Із себе всьо продавали там считай.

А чи розкуркулювали людей у селі?

Да, розкуркулювали, да. Но я б не сказала, шо у нас багато було таких. Ну в нас село не дуже таке було багатее да… є ж села багаті там такі шо ето… ну, а в нас село було таке біднувате. Ну, а було всьо… і тоже було всьо. І хферма була своя вже в колхозі, і хферма була, і лошаді били і вже й молоко люди і… корови позаймели, ну вопшем зажиточно були. І молоко, і віяли молоко, і сметана, і сир вже всьо було. Уже в 35-му году всьо було. А то в 32-ом на 33-ій… тут валялись люди.

А чи не чули про випадки коди людей виганяли із хат в 32-му-33-му?

Ну ето там комуністи… я не знаю вони там ганяли їх сильно.  Ілі ті ганяли комуністов, ілі комуністи ганяли тих. Забирали ето… не то шо такоє, а їх просто убіралі. Приїхала машина забрала і все і увезла.

А куди везли невідомо?

Всьо з канцами. І мого дядько тоже самоє забралі і всьо по цей день нема.

А вашого дядька як було звати?

Дядька було Гришка звать. Бриленко його звать, фамілія Бриленко Григорій.

А якого року народження він був?

Та я не знаю вже.  

Це він був мамин чи татин брат?

Мамин. Мамин.

Так до нього просто, да?

Да, ночью, ночью приїхали забрали й увезли і всьо досвідання. І по цей день нема.

А сім`я у нього була, да?

Да, тьотка Милька так як мене звати. Тьотка і двоє синів, і дочка.

Так вивезли тільки дядька чи всю сім`ю?

Конєшно це ж родичі щитай наші. Ну дядько ж родич.

Ні, ні. Я запитую, що в ночі тільки дядька забрали чи всю сім`ю?

 Дядька, тільки дядька. А тьотка осталася, льотка і син Жорка, Толька і Ліда.

Вони в свої хаті так і залишилися?

Да, да. В свої хаті так і живу. Щас уже немає нікого їх. Жорка правда ще живий, Ліда живая там, там живуть в Славгороді.

А я кого року народження вони?

Я вже не помню. Я вже не помню, но менша мене канєшно.

А в якому році його вивезли?

Ну це його вивозили я не знаю, мабуть, коли б не в 37-ом году аж.

А ким він тоді працював?

 Ким він працював… подожди дядько Гришка він був комуніст ооо, но він работав, а де ж він раб отав подожди… я даже не помню вже. Він десь їздив у Сінельниково поїздом, десь у Сінельнокові. Не знаю в якомусь там учіріждєнії каким-то начальником там був. А я даже і не помню вже.

І так і його не повернули?

Мгг, да. Так і нема.  

За шо Ви не знаєте?

Ні.

А в 32-му-33-му його куркулем не визнали? Не розкуркулювали?  

Нє, нє. Нє, нє.

А люди що робили обшуки, то забирали тільки продукти? Чи забирали ще одяг?

Та всьо забіралі. Все забралі, всьо. Дитяче барахло даже забралі.

А куди вони потім ці речі подівали?

А хто їх зна куди вони їх подівали.

А чи не бачили, щоб після 33-го хтось носив ці речі? І це були чужі люди чи свої?

Їх тут і блізко даже не було. Відать чужих десь набіралі.

Ви потім цих людей у селі не бачили?

Нє.

А торгів ніде не було? Може десь на торгах продавали одяг?

Ну так же ж не знаєш… єслі моя юбка попала на ринок, дак може десь іще в когось вона була. То ж не знаєш… не знаєш чи то моя чи чія. Продавали вещі, канєшно продавали вещі, но чиї вони там ті вещі… і 34 продавали трошки наладилось

Це в 32-33-му?

Да, в 32-33-ім. і в 34-ім продавали да. Там хоч уже трошки наладилося, но всеравно продавалися.

Ви не знаєте чиї, то були речі ти хто забирали…

Канєшно нет… Я тільки не думаю шоб вони їх продавали на своєму базарі, єслі может вони ето  так вони десь може на якомусь другом базарі продавали.

Де їх виставляли на продаж?  

В Славгороді їх не виставляли, а десь вони їх вивозили, а в Славгороді їх не било. Потім хтось да би знайшов би своє там шо нібудь. А продавали вже ті шо… носить он своя свою юбку пішла на базар і продала її

А Ви кажете, що людей десь на бричці вивозили…

Да повезли десь і ніхто на знає куди вони їх там дівають.

Але вони не у селі їх кидали у цю спільну яму?

Та в спільну яму. Укинули засипали нім нога потом ще вкинули… поки накидають записали та й всьо.

У вашому селі так, да?

Да.

А на тому місці де ховали людей поставили якийсь пам’ятний знак?

Хто їх там ставіл. Ніхто там нічого не ставіл.

А в 32-32-му була церква?

Так оце ж була церква і цю церкву розламали. Ну там купала знімали, там такі купала були залатиє. І один поліз на купала шота там одключав чи одривав, і сам впав і вбився. Так це Бог наказав його. Дві церкви було в Славгороді. Кінотеатр там хороший тоді вже був. Коло кінотеатра була церква і коло нас оце була. Наша перва хата була коло церкви. Так така там була церква шо… і кладбище рядом. Одне кладбище на право, друге кладбище наліво. Направо старе кладбище було – наліво старе. 

 А хто скидав ці купола це були свої чи якісь чужі?

Свої канєшно славгородські да. Прості ж люди робить то нада ж зароблять. Гроші ж платили і вони лізли ламали, рвали всьо.

А хто платив гроші за це?

Ну хто їх нанімав той і платив.

А хто нанімав Ви не знаєте?

Нєт канєшно.

Це було в 32-33-му?

Да, в 33-33-34-му

А в середині були ікони?

Були. Да там така красатіща була. А куди вони їх повивозили я не знаю. Відтіля ж всьо вивезли. Я не знаю куди вони його повивозили всьо. І всьо вивезли.

І це й золотий купол також вивезли?

Да, вивезли. Всьо повивозили, всьо позабирали.

А в 32-33-му не знаєте будо багато сиріт?

Хто його знає. Хіба там пощитаєш воно там нада було.

Не було якогось дитячого патронату?

Нє, не було.

А що було з цими дітьми. Де вони жили?

З родітілями там десь. Даже в 32-ом вначалє 33-го дітей малих поїли. Так шо й дітей малих не було. Така голодовка було, що навіть дітей своїх поїли. Ні собаки, ні кота, ніде нічого не побачиш. Всьо попідбирали, всьо поєлі.

Батьки своїх же дітей?

Да, да, да. Батьки свої дітей.

А знаєте якісь випадки?

Одного знаю через дві хати від нас жили. Жили через дві хати у їх дядько і тітка, і дві дівчини такі може як я були тоді ,тоді да невеликі, і пацан маленький три года було. Це я дуже добре знаю дівчат і всіх… через дві хати вони на третій. І коли ж настала оце така сильна голодовка шо вже нічого було вже… вони продавали там носили… продавали шо було там всьо попродали нічого вже не було. Так а вони тоді шо дівчата взяли і завербувалися, десь короче поїхали в село десь поїхали. Десь поїхали в село чи робить, чи шо… там вже вони підросли… корче уєхалі, а пацан три года остався із батьком, а мати вмерла з голоду. Матір поховали, а дядько остався оце з одним пацаном етім. Ну скільки це все пройшло я не знаю скоко вони там були ці дівчата. Поки дівчата там були, а дєд, ну цей батько ж да… свого синочка зарізав наварив холодного і якраз дівчата приїхали він їх ще й холодним угощав.  А дівка ну ця ж дочка говорить «а що це за холодне откуда воно вже.. де ти взяв?» Він там отказувався, шо він там говорив я ж не знаю да шо він говорив. Ну короче дівчата ці за свої манатки і уєхали, уєхалі і дєда цього бросили.  І дєд цей через время вмер з голоду.

А як його звали?

А грець його знає… наче Антон.

А помер він в 33-му чи пізніше?

Нє, в 32-му на 33-ій

А хлопчика цього якому було три роки, як звали?

Микита. Мітя ми його звали.

І фамілії Ви його не знали?

Нє… ну знала, але позабувала вже.

А матір їх як було звати?

Оксана. Тьотка Оксана хароша женщіна була.

А як Ви гадаєте, Голодомор це було штучне чи природне явище?

Я вам скажу ето було вигадане явище. Шо засуха ето да, ето зроблено спеціально.  Спеціально зроблено оцю голодовку. Видушити хотєлі нас, видушити хотіли нас от і всьо.

А чому?

А от чого? Чого хотіли видушить я знаю. Хотіли убрать і готово. Отак.

А взагалі дозволялося говорити про Голодомор?

 Та балакай стільки хочеш. Вопшето говорили про Голодомор да, ну тільки єслі Сталіна вспомниш да, тюрма. Токо Сталіна вспомнив всьо завтра тебе вже нема, вже забрали.

 А чому так було?

А я откуда знаю. Даже Тоні моєї сестри подруга Маша, Марія була. Вона шото там розказувала, розказувала і  шото ж сказала там, десь чи проміняла там шо то, чи купила, чи проміняла. Ібути би сказала, шо то указ Сталіна…ночую приїхали забрали її і одрубали пальці.   І тюрми дали. Отсиділа в тюрмі і прийшла без пальців. Одрубали.

А багато сиділа?

Два года. 

Це в якому році було?

Ну це вже десь в 33-му в 34-му. Да, в 34-ом

А як було прізвище цієї Маші?

Да я не знаю.

І якого року вона була  також не знаєте?

Та хто його знає.

А Ви своїх дітям, внукам розповідали про Голодомор? Що були часи коли не було що їсти?

Та ніколи мені з ними балакать Господи. Он балакать (показує на сина) як він цілий день занятий, цілу ноч занятий ніколи вдома немає. Все в огороді довбеться. То на роботі довбався, тепер в огороді довбеться. Коли ти будеш балакати з ними?

А з внуками?

Внуки, а внуки тебе будуть слухать. Не дуже будуть слухать.

А як Ви вважаєте молодому поколінню потрібно розповідати про 32-33-ій?

Канєшно потрібно. Я другий раз розказую. Ніхто мене не хоче слухать. Це було раніше. От і всьо. Це було колись щас такого немає і не буде. Дай Бог, дай Бог щоб не було конєшно. Так ніхто ж не слухає, даже не понимають вони. Якби хто попробував так я попробувала. Шо траву їла, ліпники з трави, макуху їла з отакою шолухою. Та що хочеш їла. Та кажу шоб оце знали яка голодовка та луче б її не знать їм. Да а єслі шось там начинаєть, то кажу Господи не дай Бог. Чого, чого, но  голодовки боюся та вообще

А от самі для взагалі часто згадуєте той період часу?

Да, ти знаєш часто. Да буває, буває  часто. Отак як ляжеш нічого дєлать… шо нібудь у мозгах начне козиряться і вспоминаєш тоді. Думаєш он те було, а тоді те, ойййй а он те яке було. Вспоминаєш.

А Ви ніколи не думали чого так сталося?

Хто його знаєт, хто його знаєт. Тоді ж ото люди почали казати шо нас просто хотєлі видушить. Це вже люди говорилі, да. Шо нас хотєлі воше убрать. Убрать. От і всьо. А хто хотел убрать? Не знаю. Кому ми надоєлі? Не знаю. Так як немци… немци тоже ж нас хотєлі убрать. Хотєлі мужиков воше убрать шоб не било плоду, а баби так помруть. От і всьо. І наших хто його знає. Но хатєлі убрать. Ну і не вдалося, шось не вдалося бачте. Таке вижили. Таке ми вижили. Хоч яка головка не було, да. А всьоравно вижили.

І должні розказати.

Да. Да, а я так розказую, я й так говорю. І ось Наташе… оце другий раз начну їй розказувать. Воно «ой, бабушка, как ти жила…» в бур’янах і ночувала, в бур’янах  кажу. Потомушу нікому ти не нужен тоді, нікому абсолютно. Ніхто за тебе не волновався що в тебе там есть дочка ілі хто там у тебе єсть. Та ніхто, абсолютно. Ото заблудилась десь там, лягла в бур’янів виспалась утром. Встала пішла додому а так його образ за городом бур’яни ото були лягла в бур’яні виспалася утром встала і пішла додому. Ото тобі і всьо.

Це в 32-33-му?

Да, да, давно… це ж мені 5-6 лєт оце в таких годах. А в нас за городом бур’яни ото були хоть другий раз лягла в бур’яни і спала, і ночую спала в тих бур’янах.

 А Ви не пам’ятаєте, яка то була пора року коли почали забирати продукти?

Ти знаєш я тобі щас скажу. В сентябре месяце, сентября когда врожай собрали вже… в сентябре месяце корда врожай собрали отода забралі всьо.

А ваші внуки вірять, що колись був такий період часу?

Канєшно, канєшно, а как же да. Канєшно, обнімут мене так «ой бабушкааа». Кажу да, ну шо ж ти сделаєш пережили бачиш всьо пережили. Як тяжело не було, як трудно не било і осталися ми сиротами. Батько рано вмер, якраз Ліда це 38-го году у марте родилася, а батько вмер в сентябре етого ж году. Пол года дитині було тільки і всьо, і батька вмер рано. Мама осталася считай молода, а він молодий умер.

А від чого батько помер?

Порок серця в його було.

А бабусі, дідусі Ваші?

Не знаю нікого, ніколи не бачила. Знаю тільки шо ж були, але не бачила їх.  Знаю від мами про них тільки з розказів. Знаю тільки шо мама як виходила заміж її було 25 лєт вона ж виходила заміж за батька за цього Андрея. Андрей був дуже бедний цей батька, а мама була трошки зажиточна. І коли мама хотіла вийти заміє за Андрея, а її не оддавали, а вона тільки за Андрея і всьо. І вона удрала і з Андреєм етім вони таки поженилися. І жилися десь там в подвалі… і потім пішла дитина, Тоня і батько вже почав строїтися, і почали жити і жити….  

А чужих людей які б ходили по вулиці просили їсти не бачили?

Та ходили по двадцять раз на день. І діти ходили, і взрослі ходили.  Ну шо там дасиш дитині шо там в тебе є… як сам голодний, ходили.

А в селі люди не чинили спротиву? Повстань не було?

Ні, ніхто.

А не сопротивлялися бо боялися?

Канєшно боялися… як тільки шо не так, то вони за шкірку і в тюрму. Боялися канєшно.

1. Місце запису: село Солоне, Вогнянського району, Запорізької області;

2. Дата запису: 7 серпня 2021 року;

3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;

4. Респондент: Борисенко Олександра Андріївна, 31 серпня 1925 р.н., народилася в селі Новоолександрівка Нижньосірогозького району Херсонської області;

5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

 Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Новоолександрівка Нижньосірогозького району Херсонської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як Вас звати?

Мене? Алєксандра.

А по батькові?

Андрєєвна.

А фамілія?

Батькова, да?

Ваша фамілія.

А счас?

Да.

 Борисенко. Алєксандра Андрєєвна Борисенко.

А коли Ви народилися?

В двадцять п’ятом году.

А якого числа і місяця?

В августі, вроді, вро…в августі тридцять первого числа.

Ага. Можете розказати про своїх батьків. До колективізації як вони жили?

Батько… ну батьки були в колхозі Сирогодського району, село Нова Алєксандровка.

А Ви народилися тоже в тому селі?

Да.

Якого району Ви сказали, Новоолександрівка, якого району?

Сироготского.

А яка це область?

Херсонска. А область? Сироготский район… Херсонська область, Сироготский район.

Як звали вашого батька?

Андрій.

А прізвище?

Андрей Фьодорович

Андрєй Фьодорович, а прізвище? Фамілія?

Гончаров.

А якого він року народження був?

 Ой, він дуже давно…Ви знаєте, я й не можу сказать.

А як маму звали?

Іріна Порфіровна.

А яке в батьків було господарство?

А галашки.

А що таке галашки?

(Посміхається) Ну бідні. Це ж представляєте у тих годах, колхозніки.

А до колхозу в них було хазяйство?

Ну корівка.

А крім корівки? Кінь може був?

Ні. Кури.

Кури?

Да-а.

А свині були?

Да, навєрно, ж були. Я не… мене тоді ж ще не було коли, коли вони…жили. Я в двадцять п’ятом году родилася. І тоді батько поїхав на Донбас. Він більше був на Донбасі.

А чого він поїхав на Донбас?

Робить.

А в колгоспі не було роботи?

Ну він не схотів колхозі.

А коли колгосп організовувався, худобу не забрали у колгосп?

А в їх і не було….корівка була. Нє.

Корівку не забрали?

Нє.

А земля була?

Нє, тоді ж колхози були.

А до колхоза була земля?

Нє, він тоді був у батьків, не було.

А коли колхози почали організовувати, люди добровільно йшли туда, в колхоз?

Да , да. І добровільно, і прінудітєльно.

А батьки ваші пішли чи не пішли в колгосп?

Ні, мої батьки, батько поїхав в Донєцк, а мама батракувала по людях.

А скільки у вас дітей було?

Багато – десятеро.

А Ви пам’ятаєте як їх звали?

Пам’ятаю.

Назвіть.

Перший був Павло.

Якого року народження Павло?

О, я не знаю.

Ну називайте імена.

Павло, Лєна, потом одна Марія, друга Марія…а тоді я родилася…

А менші Вас були діти?

Були.

Як їх звали?

Юра

Стойте… Це Юра уже в мами був, був Юра…

Не пам’ятаєте менших?

Нє.

А чого є. Ніна, Рая, Валя.

Так Ніна, Рая це ж

Це ж після вас.

Да.

Так менші.

Це ж Ніна і Рая були.

Юра бил, каторий в голад умєр. Шо в нєво, ви гаварілє, бил живот бальшой от голода, апух. Раскажитє, как ви єлі дохлих лашадєй.

А це я вже їла.

А розкажіть.

Гол, ми голодували…з Алєксандровки ми виїхали у  Донєцк. У Донєцке батько робив кучером. Батько робив там кучером, возив главного прораба по фамілії Шумілін. І в тридцять втором году ми із Донєцка виїхали. З тридцять второго года ми виїхали із Донєцка. Да. Батько сказав, шо буде война. І ми виїхали. Виїхали, приїхали ми в Мелітополь…

А Ви жили в Мелітополі в тридцять другому, да?

Нє, на Донєцке, в Донєцкє.

В Донєцкє жили в тридцять другому?

Да.

Ага. Голод Ви відчували? Голодували?

Ми у…приїхали із Донєцка, приїхали в Мілітополь, це станція наша. Ну як сказать, станція… і поїхали ми оце у Сироготскій район…Пересадку там робили. А тут задожділо і ми застряли у Мілітополі. Застрял… довгенько сиділи. Які були тряпки, ми сиділи там нєсколько, може й місяць, може й два. І у мами родився Мальчик Юра. Які були тряпки мама поміняла. І приїхали ми у Сирогосткій район…Слякоть, на роботу ніде було встроїться. У колхоз…пішли в колхоз. Приїхали в село Новоалєксандровку і батько пішов у колох. А тоді було так: як заробиш, тоді, на трудодні ж було. Скільки трудоднів заробив, стіки тобі дали, дадуть. Сидів батько тоді і рішив піти у Запорожжя. Пішов він у Запорожжя. Тоді не Запорожжя називалося, а Днєпрострой. Задожділо, грязь…і пішов він на Дніпрострой работать. Устроївся, я не знаю як воно в його, він поїхав тоді у село Бєлінька по Дніпру. Устроївся там, я не знаю ким він уже там работав, но работав він у Бєлінькай. І забрав він… пригласив маму, мене. І мама родила, у тридцять втором годє мама родила мальчіка Юру. Я була в садку, Юра був у садку. Годували ми. Кормили нас, я знаю, як виведуть нас у сад, у садку це вже. Ми собирали гнилі ягоди, у сад, садку. І мама поїхала в Запорожжя і мене забрала. Я була в Запорожжі. Ходили просили хліба у Запорожжі. А нас: «О, здорова, могла б ж робить». Ну і ма… в Запорожжі ми побули. Мама пішла на роботу встраюваться. Тоді строївся  Дніпро ГЕС. Тоді строївся Дніпро ГЕС. Давали по кілограм хліба там. Її не прийняли там, потому шо вона з дитиною була. І із ізвідтіль це було тоді шестой посьолок. І їй не прийняли, вона по… вербували тоді у совхоз… Гасновка, Гасановка це воїнстрой у Запорожжі, вона пішла у Гасановку. Її тоже не схотіли брать у Гасановкі. Пішли ми з мамой… і вона… мене забрала. І ми пішки із шостого посьолка, пішки пішли у Гасановку. А в Гасановку йшли ми через Мокрянку. Кукурузу тоді возили кіньми, кукурудзу і ми собирали з мамою кукурузку і вона мене кормила кукурузкой той. Прийшли ми в Гасановкє… а там нема де жить. Прийшли ми в обід, в Гасановку, якраз в обід був, давали обід… варену кукурудзу. А жить нема де. Я жила на вулиці в Гасановкє. Мама один день поробила і розчиталася. А батько  з… він работав на конном дворі… Він… а він із Бєлєнькой поїхав у Запорожжя і встроївся работать на конном дворі. Там були корови, були коні. І зустріла вона людей, їй сказали, шо вона, він приїхав у Запорожжя. А мама тоді приїхала у Запорожжя і строїлася дояркой. Це вже був … це був тридцять третій, тридцять третій год.

А Ви казали, коли ходили в Запоріжжя, там Ви не бачили, Ви просили їсти.  Чи Вам давали хліб люди? Чи давали якісь продукти? Коли з мамою просили?

Це ми просили в Бєлінькой.

В Бєлінькой просили?

Да.

А давали їсти люди?

Нєа.

Ругали їх, шо йдіть робіть.

А в Запоріжжі Ви казали дітей бачили, покинутих дітей?

Да.

Хто їх покидав?

Батьки …

А чого покидали?

Голодні були…

А шо з тими дітьми було?

Забрали у дєтскій дом…

А там годували?

Ну…, канєшно…

А Ви не боялися, що вас тоже можуть покинути?

Ой як я боялася…

Ви сільно ж боялісь, шоб Вас…

Я дуже боялась.

Само больше чего ана боялась, што б мама нігдє нє аставіла.

Да.

Потому шо очєнь много дєтєй брасалі, на уліце било забито дєтьмі, каторих брасалі радітєлі, што б іх забралі, в ето ж, што б іх забралі в дєтдома, вот.