- Місце запису: село Бабинці, Вінницького району, Вінницької області;
- Дата запису: 3 серпня 2021 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Вітюк Пелагія Арсентіївна, 1921 р.н., народилася у селі Бабинці Вінницького району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Бабинці Погребищенського району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як вас звати?
Пелагія, Палашка може, Пелагія.
А по-батькові?
Арсентівна.
А фамілія ваша яка?
Моя хвамілія – Мацігура, а я вже за чоловіка, то Вітюк.
Коли народилися?
Коли я родилася?
Так.
21-го року.
А число, місяць?
Місяця не знаю, місяця не знаю, бо немає метрики. Я з 21-го року, а нема, треба було нам їхати в район, тей взяти, якого місяця я не знаю.
А метрики зовсім не було?
Метрики була в мене, як я ше, до войни, а як вже в войну, нема в сільраді було, а так треба було в район їхати, а я не поїхала, то думали вже цего літа поїдемо, тей так, тож так, то так собі і так і не поїхали. І нема теї метрики.
А де ви народилися?
Де, в Бабинцях.
На цьому місці?
Нє, нє, там ше була вулиця, так од поля туда. Наше село було гарне, здорове, зара воно нічо, але розтерзали, зара його розтірзали.
А як звали ваших батьків?
Арсен, а мама – Пистина.
Пистина?
Да, Пистина, а батько Арсен, Арсен ми казали тай все.
А якого року вони народження, ви знаєте?
Ой, не знаю.
А брати, сестри у вас були?
Аякже, було 5-ро. Знаю, їдна була сама старша – Васька, звалася, з 12-го року. Павло був з 18-го року, я була з 21-го року, Килька була з 26-го року, п’ята, ше була мала в нас, але та маленьке вмерло. Ше було шестеро, але може це було півтора року, ше й півтора не було воно вмерло, ше до голодовки.
Сестра Кілька, чи як ви говорили?
Га?
Ви казали, сестру звали Кілька? Як сестру звали?
Котору, то я ж вам сказала, Васька – Василина, Василина лучше, а ми казали Васька, а азара Василина напишіть. Тепер звала Василина, тепер Павло, брат був, тепер я, Палагія, потом Килька, Якилина, вже розказала?
Так.
І була ще 5-та, чи 6-та, по счоту…
А чим батьки займалися?
Ну як, своя земля, ше тоді ж земля була, ну тако було, шо всі мали свої землі, такі як я вже. Як вам розказати, то ну як розказати, займалися, полем займалися. В кожного була своя частка, як зара вже, як ото зара в нас вже, то до Порошенка, то туди, то туди. А то були куркулі здорові були, багаті були, а ми були бідні, середняки. А ше, середняки нас називали, а після нас іше були бідняки, ше бідніщі. Були такі, шо ще й не було поля. Отак і голодовка почалася, так, ті були, а ті не були, оце таке вам.
А ці шо куркулі, шо в них було?
Іди Марусю, бо я не чую, шо вона каже.
Слухай її.
Не чую.
Розкажіть про куркулів, шо в них було?
Ну як, в них багатство було, в них і хвабрики були, тепер як вам сказати, такі стоїли, шо там тре, як все, ну як не знаю, сапи робити, заступи робити, такі на берегах були в них такі кучі. Ну було скільки, шо я вам скажу, з таких було, зара пощитаю. Тут була недалечко їдна, потом на Степанівці була їдна, три таких було, шо поле, багаті. В них було хліба багато. Як началася голодовка, то нам поодкривали ті, ми брали хліб в них, то там, вибачайте, шо то скажу, то там він, ті куски були, але ж, як були ми голодні, то бачили, поприбігали, одкрили їхні ці, шо хліб вони тримали, а ми в пилини, шо бачили, понабирали. Я знаю, набрала, набрала, прибігла додому, кажу, шо одкрили хліб тутечки, в нас недалеко. А ми жили на тій вулиці. Мати каже: «Чого ж ти така в тего?», я кажу: «Бо це таке так». Брат мій, Павло, взяв мішка і побіг вже за мішком, набере хліба. Оце так голодовка була. Така була голодовка. Тепер я пішла з матір’ю на поле колоски збирати, колоски збирати. Приїхав до мене, ну він в сільраді там був, як його звали, волость була, волость була, на коні і став мене бити, бив мене ногайкою. Мати кричить: «Нашо ти ж її б’єш, вона й так не може ходити?». Бо ми пішли колоски збирати, будем теребити тей будем суп варити, пшеницю. Оце таке було. Оце така була голодовка, починалася, не тільки нам, а всенькому селі. Мерли трохи, мерли, чим бачили, спасалися, так як і зара осьо. Є бідніщі, є ті, що лучші, як хто, хто заробив краще пенсію, хто гіршу. Тей так живем. І зара таке. Поле, город дали нам, Порошенко в нас бере поле, поле Порошенко. А наш уже од Порошенка оділилося трохи, шось 10-ть чи скільки таких сімей, таких заможніщих. Цей шо тримає рибу, такий, ну в кого транспорт є, одділилися, є машини, є чим убирати поле, то вони одділилися собі, а ми ше в Порошенка.
А розкажіть, а оці куркулі, ви кажете, ви них брали зерно чи хліб, то вони віддавали чи їх вже не було?
Бог його знає, куди вони здавали той хліб, не скажу тобі, дитино. В них воно дома сохранялось багато. Но вони ж всьо равно людям не давали. Не давали ці багачі, не давали. Я ж кажу, оце поїхали ми колоски збирати з матір’ю і він там мене став бити. Оце я знаю. А так шоб це, як вам ше розказати.
Розкажіть, що було у ваших батьків у господарстві?
Шо було в наших, була корова, було 10-ть моркв поля, 10-ть морквів, була в їдном куску, в другому куску, в третьому куску, це по моркві там було, чи як воно називалось, морква. Морква звалось. Оце таке було. Оце, шо ж я ше можу розказати.
А кінь був у вас?
Га?
Кінь?
Шо-шо?
Кінь був, чим обробляли землю?
Шо, хто обробляв землю? Ну всяк собі, в нас була коняка, а в другого чоловіка, то вони собі їдні з другими змагалися і так обробляли, в кого там плуг був, то, ну так, кожному, кожний хазяїв втрох збиралися, втрох, тей обробляли землі, свої землі.
А що вирощували? Шо батьки сіяли?
Шо батьки сіяли наші, сіяли бараки, і сіяли пшеницю, і шо ше там, ячмінь сіяли, бараки сіяли всігда, по-трошку, но сіяли, бо зорали на сахар, тай трошки сіяли, по-трошку. Ну то скільки там було того поля.
А потім землю забрали?
А вже, як стали наші, вже, як тобі сказати, ну сільрада була, як стали, то вже тоді якось гиначе вже було, гиначе, а як гиначе, ше й спитаєш, бо я забула, як ти казала.
Колгоспи створювали?
Га?
Колгоспи організовували?
Колгосп організовували, ой в нас гарний колгосп був, вже осьо був такий колгосп, як район, а ви в селі ще не були? То такий, а зара розтрощили геть, цей Зелений геть розтрощив.
А в якому році створили колгосп у селі?
У якому році колгосп стояв? Ну як після голодовки, як тобі сказати, ну так я приблизно можу сказати. Мені було скілько там років, як я була…
Уже після голодовки?
Після голодовки, да.
А до голоду колгоспу не було?
Нє, нє, до голодовки колгоспу не було. Це вже після голодовки стали по-маленьку йти, був такий, а потом такий, а в нас це вже був Назарчук, такий колгосп вистроїв за, всеньке на полі була тракторна бригада, була там молоко. Тракторна бригада, механізація була, машини були, трактори свої були. Всі тако бригади були. То корови були, всі бачили багато, скільки було.
А у ваших батьків корову, коня забрали в колгосп?
Нє, я не знаю, в нас не забрали, так вона була, була, була, я не знаю, як це вона уже, як ми вже пішли в цей, в колгосп чи як він називався, я тобі не можу сказати, зразу не колгосп. Ну сільрада була, так. Ну сільрада була сама, не було ні колгоспу, нічо. А потом це як колгосп, то вже при ці власті вже, ну скільки це років вже нема, а це знов розтрощили. Зара знов там поробили все, порозбивали, там подивишся, так тягнули, тягнули цей колгосп, нам нічого не платили [14:26- 14:53 розказує про роботу в колгоспі].
А скажіть, а до вас приходили активісти, обшукували, зерно якесь забирали?
Нє, в нас нє, шо забирати. В них було зерно, а в нас хто його візьме, як багачі собі тримали, як тако по частям, там, там, ну три в нас було, там було на їдній вулиці, потом на другій вулиці, на тій третій вулиці такі були багаті, то вони собі тримали, я не знаю, де вони хліб дівали, то це там давали. Як одкрили комору тут, то ми ж як брали з тими кусками, то вони тримали, а куди вони здавали, я не скажу, не скажу, бо не знаю.
А чого кусками брали?
А чого, куски завелися в пшениці, тримали довго, тримали і зара як дома будеш довго не доглядати чоловік буде, влага або шо, тей такі чорненькі кусочки. Як ви всі городські, то шо я вам, може в вас тоже було таке.
Скажіть, а ваша сім’я голодувала, да?
Голодувала трохи, голодувала, ходила з матір’ю по, вже збирано було все, ми пішли рано. Мати каже: «Підем, може назбираєм колосків, то я зіб’ю». Чогось не стало в нас чого їсти, бо була сильна, велика. Потом вже лучше, лучше, лучше і там ми і до цих пор.
Скажіть, будь ласка, а чому у вас не стало їжі?
Ну на полі було трошки, а тримали кури, свині тримали, поросята тримали, корову тримали, коли була корова, коли нема, в нас їдна здохла, не здохла, а лопла. Цей мій брат, шо йому 18-ть, 18-го року, погнав корову тей загнав ввечері, бабко кричить, шо там не напасав корову, він в сам клєвер загнав і та корову, як набралася і дойшла до городів, і стала, і лопла, і дойшла. Отака корова, шей здорова-здорова. Оце таке було. Оце таке було хазяйство. Тримали трохи, ну так робили всі, і хлопці робили, отаке, в нас їден хлопець був.
А в селі люди з голоду помирали?
Вмирали, вмирали, вмирали. Багато вмирали. Їдного осьо в нас, таменки сусіди було, 9-ро і всі вимерли. Вони так бідували, чось він так був такий, як то не наш. Не знаю, чи він з войни остався, чи він шо. Був Хомин, його хвамілія, звався Хомин, він бідував, то в нього всі повмирали, всі повмирали. Ні, ні їден не остався. Я не чула, шоб остались.
А як звали?
Його хвамілія як?
Імена, дітей його?
Не знаю я, не знаю, ну я може когось, а їх я не перещитаю. Я досі не, ну всякого звали.
І інші сім’ї теж помирали?
Га?
Інші, сусіди, багато людей померло?
Ну, чимало, чимало людей померло в голодовку, багато.
А чому ці люди голодували? Де ділося зерно?
Ну я ж кажу, як це раз було недород, паршиве, як це зара осьо, то дощ, то те, то те, потом другий год таке, те поїли, а те не вродило і так став цей Голодомор, подивитеся, начався. Тей тобі так сказати, як по частям воно було.
А не було такого, шоб ходили комсомольці по хатах і обшукували?
Ааа комсомольці? Ну я такого не чула, не було. Ше ж тоді комсомольців не було.
А такі активісти або?
Оце такі були активісти, як це мене бив. Була сільрада, в тій сільраді були там робочі і він там робив, і виїхав, і це він мене лупарив.
А може ви знаєте, люди ховали їжу, так шоб лишилася на потім, так шоб не забрали в них?
А, зажди, вже як почали тако, не було комсомольців ше, а ті, шо дужчі були, жили, то як тобі розказати, то вони собі, мали хліб при собі, кожен при собі мав хліб. Бо я знаю, мої буди на кутку, я бігала вже з школи, а та їдна в мене, ше є тут жива, 80-т років. То я бігала з школи, а він заможний, лучше був один од мого батька, а чого, в нього було більш поля. Отакий був заможний, в нього було більш поля. А в нього не забирали хліба, ховали хліб, закопували, закопували, але хто вони вже були, не було ні комсомольців, ні комуніст, в сільраді вони робили, активісти вони були, оце такі вони були, по-моєму це.
То це закопували від активістів, шоб вони не знайшли, чи як?
Нє, а ці активісти, вони як де тако, то людям роздавали хліб. Найдуть в них хліб, як це я вам розказала, шо я бігала і мій брат Павло вже мішка, він заможний був добре, багато в нього поля було, всього, то, а нам не давав ніколи. Він не давав людям, не давав. Він тримав всеньке собі. Може десь здавав, я не знаю, туди, чи здавали хліб, чи не здавали, я не знаю. Оце не знаю, отак я да. Вже моя пам’ять така, шоб це раньше, я б вам гарно розказала, а так паршиво розказую.
А потім, шо було з цими куркулями, вони далі в селі жили чи вони потім десь виїжали?
Вони, геть висипали, людям то роздайте хліб, як в них було, людям роздайте, то вони в річки висипали. Ото їдно було кіно, шо, не в нас так, а я кіно бачила, вже більша була, вже була в 4-му класі чи в 5-му, то висипали в море хліб. То вже ті, шо там, я не знаю, тоді не було ще ж ні комуністів, ні партійців не було, не знаю, коли це вони почалися ці вже щитай комуніст. Були, ну якісь організації, організації, такі собі згуртуються і це ходили.
Комнезами може?
Га?
Комнезам може?
Ше? Я не чую.
Комнезам, нє? Об’єднувалися люди, ці активісти.
А, як вони об’єднували?
Ну не знаю, я вас питаю.
Ну аякже ж, сам не піде, а було по два, по три були цих активістів там, при сільраді вони робили. Я знаю, тут за церквою жив, ми до них ходили і вони до нас ходили, то був в сільраді. З сільради підуть і там одкриють цих багатих. Но вони не були ні комуністи, ні соціалісти, я не знаю, ше не було їх, ше при мені не було. Вже, коли ми пішли, вже я була в 4-му чи 5-му класі, в якому я була, то вже тоді почалися вже, як ми малі були, куди нас писали, якби ж я знала.
В піонери?
В піонери. Нє, ше нижче.
Жовтенята?
Може, може то так, я не знаю. Менші ше, це вже піонери були, то Боже мій, я вже виступала, ходила то вчилася, була в нас голодовка і все, але з Києва тоже був в нас єврей, він вів колгосп в нас, організовував, то, як він організовував, то були в нас, то я ше ходила виступати, вже то підкидали мною та таке, ше була мала. Я хочу йти, мати каже: «Немає в шо тебе вбрати, треба штани, треба сорочечку, треба те, те». Так а шо, як беруть хлопців в нас, ну робили, ви як сказали? Піднімали і той на руці тримав, той так, той так, отаке, то то ше в нас був єврей із Києва.
А як його прізвище?
Не знаю, дитино, не знаю. Ой, це давно було.
Но ви знали, шо він був єврей, да?
А то шо знали, шо це був він, казали, шо жид в нас є уже, буде начальніком. Ну голова колгоспу був з другого села, самий перший, я тобі скажу, Сніжни, отут недалеко, самий перший. Знаю, на 8-ме березня, він в нас уже був, як буде вже він в нас начальніком, давав на 8-му березня чай всім. Я була в школі, бо знаю, хочу я вже до того чаю, прийшла, не можу вилізти, бо там позакривали, то ми через штахвети перелізли і до цього чаю, давали нам чай. Всім давали, це ше не було ні колгоспу, нічого. Сніжний буде в нас, то вже він такий не наш, тоже єврей, чи шо він. Казали, шо він не наш тоді буде. Але давав він нам чай в самий перід.
Сніжний – це фамілія, чи це з села?
От не знаю хвамілію, не знаю хвамілії, не помню, може знала, но забула. Знаю їдного вірша. Пішла я у первий клас, зайшла, з Погребищ вчителька буде нас учити і директор школи її буде в нас директор. От вона нам сказала, я так запомнила того вірша:
Учись, учись, учись негайно,
Шоб умів читати гарно,
І писати, шоб умів,
Так нам Лєнін заповів.
Такого вірша, як хто скаже, дамо цукерки. От хто в самий перід вискакує, каже, тому і цукерки давали. Як пішла в первий, в школу, оце перший, шо я вчилася, оце такий вірш був. Знаю, я всім тут уже розказую, вони сміються з мене, шо як ти його запомнила. Кажу, колись сиджу, сиджу туто і собі нагадала, шо нам за Леніна шось казали, за Леніна, о, вірша цего. Я забула, як це їх хвамілія цих погребистських, знала, вчителька ця наша, знала, забулася, бач, знала хвамілю її і забулася. Стала оце зара тако забувати, шо не можу. Знала це все, вчилася непогано, математику добре я знала, брат в мене тоже чи то син в мене є, тоже математику добре знав, і брат знав математику. А Килька вже була така, ховалася, не хтіла вчитися, моя сестра, менша мене.
Під час Голодомору ходили?
Ходила, ходила до школи, не кидала, бо чось була ця сама менша, я тримала її, Кильку цю, 26-го року вона. Я тримала, машина появилася, такий карат і кіньми керуют і машина стала молотити така перша машина, в нас в рядні вона получилася, Гравій організувався, він заможний трохи був. Карат такий, я пішла з тею дитиною і в мене вістюк впав в це око, то повозилися зо мною трохи, трохи стала я. І в Київ мене возили, в тій Київ до больниці возили з цим гоком [30:49-31:32 розказує про око].
Скажіть, а під час Голодомору, у школі, як ви були, вам там їсти давали?
Давали, давали. Куліш варили. Куліш варили всім, всім класам, було до сіми чи скільки, всім давали. По гочереді йде, кожний клас йде, давали суп, варили суп.
А діти, може було таке, шо в класі хтось помер з голоду, голодували? Чи в школі годували нормально?
Не чую.
Кажу, із дітей хтось помер в голодовку?
Я не можу розібрати. Марусь, скажи.
Ви в школі були, там було багато дітей…
70-т душ було, 70-т душ, в першому класі набрала ця вчителька 70-т дітей, 70-т дітей.
А після Голодомору? Тоже було 70-т?
Нє, нє, менше. Потом розбили на два класи, бо багацько було. Тей було нас першого класу два вже, два, їден і другий клас. Розбили, по 30-ро було вже дітей.
А діти вмирали?
Ну як, вмирали ж, і вмирали, і як, і вмирали.
Ну ваші однокласники, ви знаєте, такі шо померли?
Шо?
В голодовку? Шоб однокласники, діти померли в голодовку, таке знаєте?
Нє, я чось не помню. Я не помню, шоб з нашого класу мале вмерло, нє, не помню.
А були пухлі з голоду?
Пухли, пухли трохи, пухли. Ну трошки там, як хто припухне, але нічо вони не вмирали. Трохи вмирали, трохи не вмирали. Зразу, як я ше ці колоски збирала, так вони і, то трохи вмирали в хатах, в хатах.
А хто ховав людей, тих шо померли?
Сами, сами себе ховали. Сами викопували ями і закопували. Ніякі, зара, то піп іде, тоді не було ні попа, нічо. Шо в церкві тоже не було, закрилася церква, в нас зарання закрилася, потом, а тепер тоже була одкрита, зара вже на частя, не поймеш шо.
А шо в церкві було, коли закрили?
Га?
Церкву закрили, а може там зерно зберігали чи не використовували будівлю?
Закрили церкву.
А зерно там не зберігали?
А, ну трохи зберігали, але, як колгосп, вже як в нас був колгосп, то туди пашню сипали в церкву, оце нашу, це зара то тоже взяли її одремонтірували, хароша церква.
А вдома у вас були ікони?
Були, були в нас, о, в мене було багато, багато в мене, кругом були ікони, і на кожну треба було рушника вишити і почепити в мене. Є в мене і зара ікону, ну як на стільцях, маленькі такі. Я в Бога вірую.
Це ще ваших батьків?
Га?
Оці ікони маленькі, це ще ваших батьків?
Нє, нє. Це вже тепер ці, ну як тепер, вже давно, в хаті оно. Взяла я поробила, в якому це року я робила. До Колі я поїхала, їден в мене Коля [35:52 – 36:54 розказує про сучасні ікони].
А скажіть, ваші батьки в колгоспі працювали, і мама, і тато?
Тримали, римали.
Нє, працювали в колгоспі?
До самої войни, до самої войни працювали. В голодовку завжди, як була голодовка поїхав батько раз в Москву до дядька, він на такому заводі робив, де картопля була, то він там нам слав, а потом приїхав тоже все, сюда-туда, нічого немає, «я поїду на Донбас», – каже до матері. Ше забрав наші хустки, ну шо в нас дрантя було, кожуха, там ше шось, і я десь поміняю, і поїхав і тільки ми його бачили, до цеї пори, раз пісьмо було в сільраду і більш його не було того пісьма. І так ми не знаєм, як казав Коля, шо була така хвамілія Мацігура, Мацігура була ця хвамілія наша. І так я батька не бачила вже, от тоді мати сама хазяювала і таке.
В 33-му він поїхав на Донбас?
Да, да, да. Я вже трохи, 33-ій трошки вже кончався, ну не було, але каже «я ше поїду на Донбас», «Ну їдь», бо там сказали, шо там ше багацько дають гроші, хліба, їдь туди, пішов, бо наші там були із села. Отак я вам розказувала, ше шо вам розказати?
То він один раз їздив у Москву, а потім ще поїхав на Донбас?
На Донбас, ше на Донбас і так ми його і не бачили цього батька, мати сама хазяйка була.
А батько, ви кажете, один лист прислав?
Га?
Один лист був від батька, да?
Не чую.
Лист батько написав, один лист написав батько із Донбасу, да?
А, да-да, в сільраду.
І шо писав?
Я не знаю, шо він писав, якусь требував справку, справку. О, нам не було, а він в сільраду написав. Йому, мабуть, вислали. Я чось не перевіряла тако, ну я вам не скажу чого, чогось занехали, не було коли, бо то туди йде, то туди йде, діти ці, мати з ними дуріла, з цими дітьми, мати ше наша. Вже матері нема, од коли батька нема, ото карточка є, карточка є.
А мама працювала у колгоспі? Ланковою?
Коло всіх тримала, зразу воно як то не колгосп, а якось, як організації такі були, не казали на них нічо, сіяли вже, ну так, як зара осьо от Порошенка нас одійшли, шось з кілька сем’їв, не хотят з ним бути, собі вже зара собі, отоді ото таке.
Кооперацію таку робили?
Да, да, да, зібралися там 10-х чи 5-х, той так і тоді, ото тоді воно таке вертається, ну як то назад вже, осьо зара, як це вже був колгосп, то вже «да, колгосп», кожному була, як той казав, все построїв, витягнув, шоб воно було в селі, там коні, корови, колгоспницькі, такі. Потом, як став Назарчук цей, він все на поле витягав, там построїв, шо ви бачили, як район був, кожному було шось сім чи вісім в нас машин, кожному ключі і кожному прийшов – ввімкнув, ввечері він кончив роботу – замкнув і пішов. Отак було.
То це вже пізніше було, в яких роках?
Га?
Оцей Назарчук, це в якому році він таке робив?
В якому він році робив чось я не знаю, він був в Хвастові чимось був, а потом до нас прийшов. Він сільський, з нашого села там далеко, але він сільський. Я не знаю. Забуваю все, забуваю.
А мама не носила міняти одяг на їжу?
Я ж кажу тобі, шо мати тут не міняла. Мати ше, як батько вже йшов на тего, то вже забрав, забрав кожуха, там такего, «я поміняю дорогою десь, тей тего». Тей так поміняв і там ми його тільки бачили. А вже всенький колгосп до цих пор, вже мати сама хазяювала.
А в вас були дід, баба, вони десь рядом жили?
Га?
Дід, баба були у вас?
А да, я ше була мала, знаю бабу і діда свого, він був кривий на ногу, помню ше, помню його чу-чуть, ше батьки, це батьків був і мати.
А в голодовку де вони були?
Вони були, ну як при свому, ше був брат, в батька ше був тоже, як це він звався той брат, забула, Іван, мабуть Іван, звався. То вони були коло того, в нас вони не були. Вони були коло цего Івана, він од нас далеченько жив, ше батьки ці. А мої то трохи і построїлися ці, мої батьки, то була новіща хата, оце таке.
А в родині з голоду, у вас хтось помер?
Нє.
Всі вижили?
Нє, ми вижили, оце там Домка, то вона ше до войни, мати рано ше пекла млинці, млинці пекла, млинчики. Це возьме, розчинить і на сковороду, розкрутила крутіння з соломи, згорів і викинула ті млинчики. Млинчики викинула. Отак вона і вона сидить і плаче, плаче, така маленька була, вони скільки її років було, вона ше не ходила, нічо, не ходила ше і вона померла. То це ше не було дуже такої голодовки, це ше до голодовки, до цеї доброї голодовки, шо вже там де чули забили того, а там кажуть, шо зарізали когось чи де, ну не в нашому селі чи де, шо з’їли людину, це я таке чула, я на свої очі не бачила і не чула такого. Такі це слова, то чула. А на гоки, я не бачила. Боялися трохи, як ввечері де, то боялися додому йти з школи чи де там зупинюся коло дівчат чи де на вулиці. Бо кажуть, мати каже: «Зловлять і тебе заб’ють».
А що мати годувала, чим годувала, лободу, таке може їли?
Шо ми їли?
Так.
Шо ми їли, була в нас добра корова, я ж вам казала, шо вона лопла та корова. То все варила, все варила, картоплю трошки було, в нас геть ті прийшли, то трохи забрали, чи це воно було, шось було, шо трохи здавали картоплі, хто там давав, ну в школу, варили в школі, то треба було, то давали картоплю туди, у школу. А так, я не знаю.
А після війни в 46-47-му люди голодували?
Нє, шо ж це за голод вже після войни. Після войни не було голодовки, не було.
Ваша сім’я не голодувала?
Нє. Нє, не наша і ніхто не голодував так, як тоді, як в 33-му. Не було такого голоду, тримали, коровів було дуже багато, я була, молоко приймала, я була шось штири чи п’ять год, треба було мені прийняти молоко з заводу, вже завод був в Погребищах, завод був молочний, я робила, то не було ж такого. В всіх було шо їсти, кололи поросята всі, собі тримали, годували і кололи.
Скажіть, а ця голодовка в 33-му, як люди говорили, чого вона була?
Чого вона була? От я вам сказала, шо як вона була, зразу як то недород, отак як зара цей год, тут помідори всі згоріли, те згоріло, те згоріло і тоді так, перший год, другий год, люди вже нема, поїли, а своє ж поле тримали по-трошку, тей Голодомор начався, отакий Голодомор так почався, отак він почався.
Дякуємо вам, що розказали!