- Дата запису: 6 серпня 2021 року;
- Місце запису: село Біленьке, Запорізького району, Запорізької області;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Воробйова Євдокія Володимирівна, 4 лютого 1929 р.н., народився в селі Сугаківка (нині смт Обухівка, Кіровське) Дніпровського району Дніпропетровської області;
- Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Сугаківка (нині смт Обухівка) Дніпровського району Дніпропетровської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка! Як Вас звати?
Мене Воробйова Євдокія Володимирівна
Якого року народження Ви?
29-го року, 4 лютого.
Де Ви народилися?
В Дніпропетровську.
У самому місті?
Нє. Посьолок… Ну, тоді воно… ми не казали… то.. Село Сугаківка. Там дві улиці всього понад Дніпром, почти навпротів города. Ну, город так у сторону, а ми… Там у нас колхоза не було, ну, далі було село Обухівка, там здорове, то там колхоз був. Там строяли колхоз. А у нас тут ні. А тут всі робочі були. І рибколхоз був. Рибколхоз. То, напримєр, материні уся рідня, ну, брати, робили у рибколхозі, а батько, батько робив у заводі, всьо врем’я в Петровке. Ну, от, а дівчата… То старші, я сама менша була. З двадцять второго то Галька була года, з двадцять четвертого – Марія, і двадцять сьомого – Клавдія. І я ото двадцять дев’ятого. Ну, тоді вже брат народився аж у тридцять дев’ятому году перед войной. Це я хорошо помню і даже бачила як батько заплакав і сказав… Каже: “Сину-сину, мені не прийдеться з тобою пожить”. Оце його слова, я хорошо помню, я ж уже в школу ходила, уже ж така знала… І так воно і вийшло. Його не одпускали, пока не вивезли завод, вакуїровали. А тоді тіки вивезли, він зайшов додому, переночував і утром як пішов, і ми його більше не бачили. Не бачили його, ні пісєм… Ну, воно отако ж бистро все сколотилося. Господи… При німцях ходили, трусили й шукали його. Ну, він як кать, він сирота був. У його батька не було, німа мати рано умерла, а мачуха була і була у його сестра, та, тьотя Настя з 18 году. Це мачуха вже родила. А їх два брати було – це батько, второго году, і брат, Василь, дядько Василь, з восьмого году. Оце я… так шо… Шо я знаю.
А скажіть, будь ласка, як було звати Вашу маму?
Агафія Павловна. Гузь Агафія Павловна мою матір. Вона з дев’ятсотого году.
А тата, батька?
А батько з второго году. Овчаренко Володимир Порфирович. А брата було звать Василь, Овчаренко Василь Порфирович, з восьмого году. І тьотку ж цю – Настя… Ну, ми казали тьотка Настя, з восємнадцятого чи то з п’ятнадцятого году. Ну… ну, тоже ж Порфировна.
А чим батьки займалися до колективізації? Господарство було у вас?
Ну, більше всього корова була. Корова була. А так, я знаю, шо як голодовка була, так ховали усе. Так у нас, ну, як так хата була, а так далеченько од хати до межі до сусідської, отак куча лежала – сонях, ну, посохший, скидали таке от, як зимою, то в печі топили, того шо сонях там таке, бур’ян, старе. Ну, як-то батько, не знаю, придумав, шо як-то вони його осторожно прибрали і там ямку викопали і там заховали трохи картошки, ну, шо було трохи. А корова була, корову держали… Оце, ну, хата, у цій ми половині жили, а в тій половині корову держали, там ні вікон, нічого, вона стояла там усередині, корова. Це я, ну от, припомінаю це все хорошо. Ну, а так більш нічого не було, ні коней я не помню, шоб були, шоб… Ну, та сироти були, ну шо то…
А пам’ятаєте, до вас додому приходили якісь люди?
Шукали хліба, зерна чи шо там шукали. І це батьків брат, дядько Василь, старший, той не робив уже в заводі тоді, я не знаю, а був у їх, ну, це… я… уже я не помню і не бачила, млин. От вітряк. Ну, його давно вже там не було, тіки місто було. Я тіки помню, шо стояв ото… ну, де вітряк…, на бетоніруваной такій то… Оце я помню, шо стояло, а того… він, отой дядько той був і його забрали, шоб ходить трусить оце, забирать хліб. Він день там проходив, втекти ж не можна, день проходив, прийшов додому, матері каже: “Звари мені хоч галушок яких-небудь. І мені так їсти хочеться, цілий день був голодний”. А вона каже: “Так ви ж ходили трусить” – “Та я не трусив їх, – каже, – хай самі, шо хотять, те й роблять, – каже, – а я не буду у людей лазить ”. Каже, шо там, каже, людина заховав в горшечку на пічі коло дітей, ну, там чи квасолі, чи шо – це забирали все, витрушували. Ну, а в нас ото йшлося, оту кучу як-то осторожно прибрали, ямку викопали, закопали трошки картошки, усього потроху туда. І так поклали ту кучу. Вони прийшли, постояли-постояли, на місці, не тронуте нічого з міста і не рились. І ото так… А у корови, де корова стояла, під передніми ногами, знаю… ВІн ото просить матір: ”Звари! Звари хоч які-небудь галушки, так їсти хочеться”. А мати каже: “Щас піду, як корова не розірвала мішка” – у мішку трошки в неї під передніми ногами було мука житня, із жита. Пішла, коли приходе та каже: “На твою милость єсть”. Корова, каже, не тронула. І вона там бігом заколотила, шо там вона робила, мати, я не знаю, а йому галушок зварила, він поїв, а тоді ліг спать. Ліг спать і сказав, шо, як тіки хто приходитеме, буди мене, я буду ховаться, шоб я не ходив по людях. І так він більше не пішов, ховався, но не пішов по людях трусить.
Це Вашого батька рідний брат?
Да, да. У їх батьків не було. Рідний брат, дядько Василь. Це той… Овчаренко Василь Порфирович, це менший брат батьків.
А в селі люди помирали? Багато людей померло?
Я не знаю, ви знаєте. А оце вже в оцей період дві дівчат бачила, ну, вже такі, знаєте… Як воно і шо я не можу сказать, а тіки бачила, вдіті вони у кожані куртки і кожана юпка і красна косинка. Ну, шо воно все було… ну, ми ж стоїмо і жінки… оце ж… ті жінки кажуть: “От гади отакі, куркулі Сміються над дівчатами, шоб не йшли оце ж осюди”, чи в колхози, чи куди, я не знаю. І шо вони їм робили, я не знаю, а тіки ж біжить ото така, глаза отакі во, шоб нас… ну, шоб не попали дітей у руки, бо могли б і задавить і шо хочеш. І от біжить по вулиці ото така, ростеряна, ото… Оце по нашій вулиці пробігла, ми як раз стояли, сусідка навпротів стояла, а в нас шовковиця коло вулиці, здорова була така шовковиця росла, чорна така. А ми коло шовковиці з матір’ю, це я хорошо знаю. А коли вона відсіля, із Обухівки бігла. Оце кожана куртка, кожана куртка і красна косинка. І ото така, ростеряна, отака о біжить, а куди біжить, вона сама не зна. І ото мужикі такі якісь, ну, хто в заводі робив, ото ловили їх і одправляли на, казали, Ігрєй, ну, туди, де такі люди лежать, на Ігрєй. А тоді гуляли ми із сусідськими отако, то гуляли у дворі у їх, бо так їхня хата, зразу вулиця, а наша… як-то… наша хата близько до межі. І ото так близько. І в їх там Петро і тоже Дуська, і хлопець Петро. Ми гуляли там, я, сестра ця Клавка старша, ще…, не помню, ще якісь там діти були. Як глянули – біжить і повертає сюди до хати. Тоже в красній косинкє, у кожаному одіта. Ми куди ж? У хату. У хату тіки успіли той защіпнуться, а вона у вікна дереться, дереться, хоче вікно чи вирвать чи шо, то шкряба, шкряба. А ми хто під піч, хто на піч, хто куди вспів заховаться. А тут як раз мужики йшли з роботи, з катєра. Ну, катєр привозив. Ішли мужики з роботи і піймали її, забрали тоже, одправили на Ігрєль. Більш я не бачила ше отакого. Нас дуже не пускали, по вулиці шоб так ходили десь, чи до баби, чи шо, ми малі були, то ми до баби не ходили, туди.
А скажіть, будь ласка, в роки Голодомору, в 32-33, у вас в сім’ї ніхто не помер від голоду?
Ні, ні, ні, не померли. Не померли. Знаю там, Симоненки фамілія було, самий крайня так хата, церква де, в їх дітей багато було, і маленькі, і двадцять сьомого году було, це така, разом з сестрою старшою ходила в школу, Марія, то там, може й померли, я точно не знаю, воно далеченько од нас, так по вулиці. Так вона ходила все врем’я по садках і казала, каже: “Мене спасли косточки”. Це, ну, у садках з абрикоси, з вишні, оце косточки і вона це їх чи била, чи лускала, поки зуби були, я не знаю. І она зразу, як усе нормально стало, її ще не було, ще матір згодом. А тоді іде. Іде, а сестра, вона з такого году, як Клавка, двадцять сьомого та, а сестра моя дивиться, та каже: “Маня, це ти?” А вона: “Я”. – “Ти жива?” – “Жива”. Оце я хорошо знаю, шо вона це так сказала. Каже: “А мене, – каже, – садки спасли. Ну, я жива”, – каже. Десь вона там трошки чи дітей гляділа чи шо. То в тих, може, діти й померли, бо якось вони дуже бідно жили. Я дядька даже і не знаю, а мати така була товстенька, невисока. Матір я бачила у баби, у материної матері. Бо вони отако ці сюди, а бабине оце… огороди… і отак баба жила наша.
А як її було звати?
Кого?
Цю, що кісточками рятувалася? Шо садок врятував?
Шо по садках ходила?
Да.
Її звать було Марійка, дівчину. А матір – Симоненки їх чи фаміліє було так, чи вона казала… Бо казали Симоненки на їх. А чи фамілія чи ні – не знаю. Я не знаю. Ну, там, може, й вмерли діти, так от їхня хата, а через вулицю й церква була.
А церква в 32-33 була?
А?
До церкви можна було ходити в 32-33? Не розвалили?
Я не знаю, я не знаю. Нас не дуже пускали на вулицю, боялися, бо, казали, крали дітей. Так шо ми не дуже ходили. Це старші ходили в школу, так тут недалеко од нас у цю сторону. А сюди, до Обухівки, де церква, бо зразу за церквою там такі глинища були, такі, ну, і так із Дніпра вода пробігала кучугури, а там по балках ішла. Нас сюди не пускали. Це вже пізніше ми в школу туди почали ходить. Це батько уже ходив, батько робив, це я вже у четверте отам, да отак у четверте-п’яте, от, я точно не помню, як батько приходив нас забирать ноччю із школи. Ото про… а то було одкриють, так хлопці… хлопці, було, повтікають раньше через вікна, повипригують та ідуть, а ми ж дівчата, не підеш і не побіжиш із хлопцями. А тоді вже стали ходить у свою школу. І так ото кончіла я п’ять класів, кончіла і война началася.
А Ваші старші сестри не розповідали, коли вони ходили до школи, їм там їсти давали?
Ніколи не чула. Ніколи не чула, шоб вони казали, шось там їли. Та й ми вже ходили, ніхто ніколи не згадував. І батько часто ходив у школу, і було це зайде, ззаді сяде на парту там коло учнів якихся, сяде і ото слухає, як учителька преподає, як то… Бо, знаю, одній давав виговор, та, каже: “А шо Ви тіки шо прослухали?” – кончівся урок. А вона: “Вірш”. А не помню даже як її звуть. А він каже: “Я не чув вірша”. Він так, оце було, учиш вірш і, шоб швидше утекти бігом у школу, шоб батько не бачив, а він прийде з роботи і спить, ну, ноччю ж робив, і так, вродє ж спить, тихенько ж двері одкриваєш, а він: “Ану, розкажи вірш”. Ото вже хожу-хожу. Але ж учимо бистро, шо ні коми, ні тире, нічого. А йому точно, шоб і тире сказав, усе. Отакий був. Ну, точно шоб… тіки як там написано. Ну, не знаю.
А колоски на поле не ходили збирати?
У нас не було поля там. У нас, я ж вам кажу, кучугури жили. Ходили ми, я вам скажу, я як, не знаю, а ми називали “козелики”. У піску глибоко росло воно, так той, і воно видовбували, виривали і обчищали, і їли. Оце я знаю. Оце… бо це і ми їли. Було хтось казанок там з дому припер, принесе води, наберем там, де корови п’ють і купаються. І ми кампот, шовковиці нарвемо або ше шось варили, і це, каждий з собою брав, ложка кругла. Ото ложкою пили кампот діти, хлопці, дівчата, це ми вмісті товчені п’ять чи скіки. Оце було.
А Ваша мама не ходила десь обмінювати одяг на їжу, на хліб?
Ніде вона не ходила, бо в нас перед тим материн двоюрідний брат з бандою забрав усю одежу, осталася тіки якась… Казали, я маленьька була, так осталися тільки тіткіне, батькової сестри, тітки Насті, плаття шовкове впало, ну, на пічі там висіло, я не знаю, де, упало і в пелюшках замоталося. А то даже забрали… батько от обще любив, а за хлопцями так він обще умирав, шоб хлопці. Це діти сидітимуть ото, ізвініть за вираженіє, соплі чи шо, він підійде,витре, прибере і ото машинку купив стригти. І ото хлопців, особено хлопців він, як тіки шо: “Ідіть сюда!” – “А шо таке, дядьку?” – “Ідіть сюда, я шось скажу! Давайте я вас попідстригаю”. І ото машинкою попідстригає їх, бо під той, шоб вони… каже: “Шоб ви були хоч на дітей похожі”. Ну, не… І так він… А в воєнкомат ото поїхали, то батько, батько прислав сто рублів і узнать, чи ми живі. Якраз сестра ото, вечором сестра прийшла з Германії, а утром і я поїхала із старшою сестрою, та шо в Ленінграді жила, в воєнкомат. Ото там… Город розбитий, а де яке місто було, то там лежали все ранені.
А Ви не знаєте, де ховали людей під час голоду?
Не знаю, не знаю. Не буду казать. Мені не приходилося. Та нас і не пускали дуже так, шоб ми десь бовталися по улиці.
А скажіть, будь ласка, як Ви думаєте, Голодомор – це було природне явище чи штучне?
Нє-є. Люди зробили. Ну, може хліба й не хватало стіки, бо воно другий раз урожай… або дощів нема, або там шото. А то зробили, то зробили… Так комусь хотілося. Казали, я не знаю, а чула розговор, шо балакали старші, шо десь на Донбасі чи… щоб і не збрехать, я точно не скажу, ну, десь таке місто називалось, кать, повно хліба засипано, но обгорожено і хліб засипаний і не накритий нічого, охрана стоїть і близько ніко не підпускають, дощі ідуть, а хліб мочиться, а хліб гніє. Оце я чула розговор такий. А я не бачила, я не знаю. Оце такий розговор чула. А в нас тут це рибалки тут як-то дружно жили. Рибколхоз оце понад берегом, ну, оце хати нагорі, а туди вниз отак іде, ну, до Дніпра, низина. І оце тамо у огороді, до води, оце рибколхоз сіяв помідори, огірки, сині, ну, хліб не сіяв, а таке. То всігда було… уже прідсідатєля вибрали… це, вибрали, це уже я помню. Приходили просили матір, шо іди засолку роби. А батько сказав: “Хвате вже ходить, будь коло дітей, надо коло дітей буть”. Так прідсідатєль приходив в батька просив: “Та пусти її, хай вона. Вона нічого робить не буде, вона тіки буде сказать, шо робить, де, шо, до чого”. Ну, ми, шоб пішли до матері, мати де робе, і ми пішли туди, Боже сохрани, ми туди не ходили. По вулиці пройдем, побачим, шо мати там робе, но ми не ходили.
В 46-47, після війни, був голод?
Був. Був. Ну, я не знаю, як нащот людей, чи люди мерли чи ні, та бували, по-моєму, такі люди. Ну, а були, були, був, я знаю, далеко брать не буду, а… як… як вони нам доводилися… та як… Брат женився мого чоловіка на Ліді, то вони десь ізнизу відтіля приїхали із матір’ю. В неї троє дітей – це Василь, Льонька, Микола і… четверо дітей. Вони жили в землянкі, десь отуди… Херсонщина чи я не знаю, отуди во де-то. Приїхали, а сестра тут на посьолку жила, Червонодніпровка. На посьолку жила. І жили вони такі… Син у них взрослий був чи з армії прийшов чи шо. Це Ліда казала, розказала, ка, приїхали ми, а Ваня її, брат її самий менший, параходом приїхали сюди, у Тарасівки встали, устали і йшли, і він ще впав у параході, до того плакав, їсти хотів, шо його взяли ті матроси, шо там вони йому дали потрошки, він поїв трошки в тих, а то дуже плакав їсти просив. І приїхали вони сюди, ну, я не знаю, як вони… Син їхній як прідсідательом став, ну, там колхоз бідний-бідний був, ну, а свині були. І вони оце у свинарнику, ну, там у кажнім свинарнику, кабіни там, кровать чи… не кровать, а полики такі клали з досток. І вони ото там поселились. Оце діти і мати, Ліда каже, соломи поклала мати, а свиням варила. Свиням варила, поросята, вони розводили свиней у колхозі, поросята. Каже, оце варе у відрах кукурузу там тошо, каже, і нам ото дасть. І їм потрошку дасть, шо вони поїдять. І так вижили, а так були б померли. Оце вже в сорок сєдьмим годі. В сорок сьомім був голод. Був голод
А якщо порівняти 46-47 і 32-33, який був страшніший?
33, конєшно, страшніший. Тут уже хоч власть якась була, а в 33-тім хто був? Не було нікого. Канєшно, шо той страшніший голод був, як цей. А тоді вони перезимували, дали їм план, вони начали строїться, це вже хлопці трошки підросли. Ну, вони мало не померли. Усі померли. Тіки в селі мого чоловіка брат, Ванька, живий, та він на посьолку живе, його то квартіра у городі, на Бурки, а він живе тут. Живий, а ліда вмерла. Ліда саме, кажеться, пізніше і вмерла.
А якого він року?
Га?
Якого він року, цей брат, шо живе на посьолку?
Оцей тридцять п’ятого, тридцять п’ятого году. Він тридцять п’ятого. Мені четвертого февраля дєнь рожденья, а йому п’ятого числа. Ну, вони тоді жили у Плавні, як він малий був, а ходили на посьолок у школу, на Червонодніпровка. Ходили в школу туда. Мій то дєд ходив в Балках на ту сторону, у Балках. Там учився і… а тоді в Біленькій ходив. А в Біленькій…, у Бєлєнькій колхоз був, я не знаю, то єсть не буду казать. Ну, колхоз, но колхоз був крєпкий. Там був прідсідатєльом… хто зразу, не знаю, а тоді був той…, ой-ой.. фамілію… тху-ти… Вилетіла з голови. Міліонер був колхоз. Колхоз Іліча. Тут аж два колхоза було і третій от на посьолку був. То той бідний-бідний колхоз був, там землі пагані, землі як раз понад межою Дніпропетровщини. А Іліча був як… чи міліонер чи я не знаю як, шоб не, як кать, не набрехать. То люди жили тут непагано. Люди жили небідно.
А тут помирали люди, не знаєте?
Де? Отут?
В Біленькому?
Не знаю, я ж вам кажу, шо колхоз був багатий. Як і я вже тут стала, так колхоз був. Даже оцей колхоз і почта була, своя, колхозна почта була, ну, пісьма, то приходять, от, ну, і война пройшла, солдати, то почта була своя. Вобще, колхоз … був Максименко прідсідатєль колхоза. Такий невеликий дядько, худощавий, ну, Максименків то тут багато, ну, його брати ж тут і сестри. А так… А тоді Кірова, і Кірова. Ну, я начала робить у Кірова, у колхоз Кірова. Оце як по дорозі їхать, так по цю сторону клуб построєний і тут вони занімалися, випалювали цегла своя, все, цеглу свою робили. Строяли і свинарники, конюшні. Це все свої робочі. Так шо ото….То, я думаю, тут, у цім селі, такого голоду не було. Ну, може хто, як кать, разні ж сім’ї були, бувають, разно дбають. Як бува не знаю. Ну, тут жили люди…. ну, як кать, нормально жили, не то, шо там багаті, а то совсім. Погано жили ті, шо не хотіли робить, от і все, а хто робив, то… Я на роботу у колхоз начала їздить… Ми ж зразу в Плавні жили, там даже і построялися, а тоді ж, ото, Плавнів начали затоплять, а посьолок Портнишева там, так кілометрів п’ять відсіля. Так я на велосипеді їздила сюди, у колхоз. Оце, осьо де стоїть гараж, і оце гараж стоїть, а так, трошки вище, там свинарники були, там я робила. Для откорму, не коло свиноматок, а далі корпуса стояли свиноматки, там багато легше робить. Но там надо на сутки йти. А в мене ж нема кому. Корову ж надо здоїть, а я ж не бросю всьо. Я їздила на роботу до свиней, де откорм був. Там попереду робила жінка тоже, Мочона Галина, а чоловік її робив коло свиноматок, ну один корпус, він занімає. Но він сам там, він і сьогодні робить, чи два дні робить, другий – там тоже два дні. А ми откорм. Свині в загонах і ми получали багато корма, колотили їм, ну, дерть колотили і раздавали по тому і ще в нас сюди була… сюди дужче до гаража, де гараж, дерев’яні стояли. Ну, тут була і пілорама, ну, все.
Багато було.
Га?
Кажу, багатий був колгосп.
Цей не так багатий, цей хароший колхоз був, но Іліча був як міліонер. Той далі туди, ну, воно в одніму селі, а тіки далі. Оце наш, кіровський, клуб оце тут, як по дорозі їдете, а ілічовський туди о, туди, у центрі, клуб.
А скажіть, будь ласка, Ви своїм дітям, внукам розповідали про Голодомор?
Та, знаєте, так не приходилося ніде. Ну, так, балачки були, шо там померли єсть чи шо, а так якось не дуже. А я ото відтіля з посьолка Портишева на велосипеді і оце понад посадкою оце їздила оце сюди на роботу. Ну, правда, не дуже довго. Стали переселять, давать оце плани тут, стали переселять. А я їздила сюди до свиней робить.
А як Ви думаєте, про Голодомор потрібно говорити?
Я думаю, шо нада, шоб люди знали. Єсть такі, шо без вніманія, а єсть такі, шо… Я часто… оце цього году…, а то я всігда на вікно свічку запалю, на вікно поставлю так, а в мене питають: “А шо таке у Вас случилося, шо у Вас свічка горіла?”. Кажу: “Як? – кажу, Сьогодні день, кажу, такий, Голодомору”. “Тю, а ми такі не знали”. Людей багато не знають, ну, не казали їм, не об’ясняли. О, а я знала, шо Голодомор. Я ото на вікно поставлю отуди до улиці. А в мене на другий день питають: “А шо то у Вас случилося, шо у Вас свічка горіла”. А я кажу: “Як шо? А Голодомор був”. – “Коли?” Єсть такі, шо і не знають, не знали. А я палила. А в цім годі я вже вспомніла на другий день, а то я забула, шо такий день нада свічку палить.