1. Дата запису: 31 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Бохоники, Вінницького району, Вінницької області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Курдецький Борис Олександрович, 1927 р.н., народився в селі Симони, Ємільчинського району, Житомирської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у селі Симони, Ємільчинського району, Житомирської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, як Вас звати?

Мене звати Борис.

А по-батькові?

Алєксандрович.

А прізвище?

Курдєцкий.

Коли Ви народилися?

Я? я то точно не знаю, я не в курсі дєла.

1927-го.

Я в дєдомі був. Мене здали в дєдом. Я малінький був. Чотири году було як я попал в дєдом. Потому шо, обшим я розкажу зразу як воно получилося. Розказувать?

Да-да.

Вопшем я родився Житомирська область деревня Симони. Ну родився там. Батько, мама, сестричка була, і я. Харашо жили потомушо мій батько спеціаліст був хароший. Хорошо жили, но став 33-ій год. В нас вдома шо було. Корова була там свиня була, дві вівці були, кури, ну всьо… зерно батько заработав. І в одно прекрасне время полягали спати у хаті. І тут в три часа ночі шось свєт крапкий вдарив в вікна к нам. Ну батько вскочил і говорить «наверно, пожар». А потом посмотрєл хорошо і говорить «машина фарами вдарила прямо». І такі фари сільнії. Ноч. Три часа ночі. Вдарили цими фарами. Із машини слазить п’ятеро чоловік. Злізли. І давай откривать. Ну в сарай, ну шо єсть. В нас була корова, свиня була і двоє овець, ну кури шо там були. Ну батько хорошо жив. Чого? Он хароший спеціаліст був. Він міг всьо робити. От примєрно, сапи там людям. Усьо робив людям. Ну йому усно давали люди гроші давали то то, то то. Но він багатенько жив. Так вони освятили по сараю зразу. Узнали шо єсть. Їх п’ятеро. І потом стали в двері стукати. «октривайтє, откриваєте, бо розібєм двері». Ну, батько схватися бистро покуда вдівся і тільки відкрив двері. Вони ввалюються вперву очерідь шо долають, хватають батька з`язали його, з`язали і в машину. І не вилазь з машини. А самі стали в кучку і договорюються шо робити. Якийсь в них там був старший чи шо і говорить так «свиню» там коні були в нас «запрягайте коні у віз». Трьох оставили на вулиці, а два увійшли в хату. Забирать всьо стали. Тє з вулиці грузять на подводу. Свиню погрузили, а до возу прив’язали корову. А ці двоє в хаті стали забирати всьо до зерна, стільки там в батька зерна було, забрали всьо зерно. І скриня барахла всьо шо там було лутше позабирали, порозкидали. Я ото маленький був чотири з чимось роки, но всьо після їх… шо не нада порозкидали по хаті, позабирали. І стали грузити дві вівці ці, одно погрузили, а хотіли друге… і на овечку кинулася мама «ходьби для дітей пожаліли», а він говорить «нічєво я не оставлю, ану давай отсюда». Вона схватила цю вівцю говорить «я не дам». Ну так він її ногами як став бити, ногами сапогами. Вона впала бідна… ну вони погрузили всьо ісключітєльно і батька, і корову прив’язали, і ці дві вівці, і в погрібі картошка була в мішках. Вопшем очистили повністю. Погрузилися і в’їхали. Сперва поїхали машина, а за машиною їхали… позабирали всьо, порозкидали і батька забрали. А мама валяється кричить вони ж її побили сапо гами. Она говорить: «Я для дітей оставлю», а вони говорять: «Нічого ти не оставиш, ми всьо забирем». Позабирали всьо-всьо. І поїхали самі. А ми з сестричкою осталися. І мама ця бідна. Ми приподняли її, положили на кровать, вона вже стати не могла. Вона аж до самого утра, а утрічком вона померла. Померла, і двоє чоловік прийшло замотали її в рядно, не труну, а в рядно… і понесли, куди вони її понесли, я не знаю. Но понесли мертву уже, а ми з сестричкою осталися. Осталися, нічого немає їсти, так ми ходили просили по станції, по хатам ходили там. І прийшли на станцію, а там нас миліція здала в дєтдом в Любар. Здали нас з сестричкою в дєтдом. Я з нею у дєтдом там трохи побув, та я ше менший, а вона більша. Так сестричку більшу там оставили, а мене одправили в Яневу в дєтдом. Чули таке?

А який це район, яка це область Яневе?

 Яка область? Житомирська. Нас одправили з сестричкою в Любар, а потом мене в Яневе, а вона так там в Любарі і осталася. Скільки я там побув я не знаю. З Яневе мене одправили в Кам’янець Подольськ. Кам’янця Подольського мене одправили в Браїлов. З Браїлова мене одправили станція Дубля деревня Соболівка. Таке чули? Тоже нє, дєдом.

Де це Соболівка?

Соболівка, вона тут.

У Вінницькій області?

Га?

У якій області?

Помоєму Калиновка чи шо. Любар. Нє, не Любар, а Соболівка. У Соболівці в дєдомі я пробув до 14 років.

Село як називалося, де Ви народилися у тій Житомирській області?

Шереметка.

Нє, Симони.

Симони.

Я родився? Симони.

А батьків як звали?

Як батька зовать?

Макар.

Макар.

А мама я не знаю як.

Не знаєте?

Нє-нє. Потомушо я…

Йому в дєдомі дали іншу фамілію і інше ім’я. Коли батько в Краснодарською краї, коли його репресували потом коли його звільнили не міг ніяк найти його.

Вам поміняли фамілію?

Да, да, в дєдомі поміняли. Хто мені дав це Курдєцкий Борис Алєксандрович я не знаю, но я так і рос з ним.

А як справжнє Ваше ім’я і фамілія, Ви знаєте?

Знаю.

Скажіть нам.

Мене Андрей вот, фамілія Сокирчук.

Сокирчук?

Сокирчук.

І по-батькові Макарович.

Макарович?

Га?

Макарович по батькові?

Зараз Курдєцкий.

А сестру Вашу як звали?

Маня. Нє-нє.

Марія.

Маруся. Маруся звали.

Вона старша була?

Старша за мене.

Це вона якого року народження?

Хто я?

Сестра?

Сестра? 23-го.

А сестра Вас потім знайшла?

Нє-нє. Ето я їх найшов.

Батько коли помирав, то взяв з сестри слово шо вона його розшукає. Бо вони його шукали по всіх дєдомах. А його ж з одного дєдома переводили в інший. І вона написала в передачу на радіо «Жди меня». І вони якраз написали. І якраз так сталося, що листи в них якраз одночасно прийшли. І по цих листах, по деяких воспомінаніях вони оприділили шо це може бути він. Назначили зустріч на передачі. Вони приїхали подивилися вроді би сходяться деякі воспомінанія. І так ось сестра найшла його вже в такому дорослому віці.

А в якому році вони знайшлися?

Це був 56-ий рік.

Так а сестру як звати Марія?

Марія.

А фамілія?

Вона Полякова по чоловікові.

А вона в дєдомі була в Любарі там?

Да, і її батько розшукав перву і забрав батько. Він її розшукав, бо вона була під своєю фамілією. А в нього вже фамілія була інша і ім’я інше. Поетому не могли його найти.

А батько коли звільнився? В якому році його звільнили із тюрми?

Вони були як репресовані як кулаки, як заможні… я не знаю в якому році.

Шо?

Коли батько звільнився? Коли його відпустили?

Я не знаю. Откуда я знаю. Я й не знаю де батько. Його забрали, а куда, то я не знаю.

А розкажіть як Вам у дєдому було жити?

У дєдомі як було? Ну дєдом єсть дєдомом, там шо… примерно як, ну… ну, харчі знаєте як, шо вдома, а шо в дєдомі. В дєдомі примерно єсть порція, мьортвий час, мьортвий час, то то то, всьо по закону. Воспітатільніци там…

Його били постояно. І так били шо він став заїкатися. І до сіх пір коли розмовляє.

Це Ви після дєдому почали заїкаться?

Хто я?

Після дєдому.

Да, його вихователька побила.

Виховательки погано ставилися?

Вони як… вони то ставляться хорошо, ну вони такі єсть хороші, а є і плохії. Мами є мами, а чужії воспітатільніци є чужої. 

А в дєдомі було багато таких дітей сиріт як Ви?

Ну, багатенько було. Багатенько, да.

1. Місце запису: місто Лисянка, Вінницького району, Вінницької області;
2. Дата запису: 31 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Філь Олена Андронівна, народилася 2 вересня 1928 р.н., народилася у селі Митенці, Хмільницького району, Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Митенці, Хмільницького району, Вінницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Лєна.

А прізвище, ім’я, по-батькові?

Філь Олена Андронівна.

Філь – це по чоловікові ви уже?

Да.

А дівоча ваша як?

Шандюк Лєна Андронівна.

А коли ви народилися?

Люба.

2.09.28.

А де ви народилися?

Дома. Село Митинці.

Село Митинці – це тут Вінницька область?

Да-да.

Скажіть, будь ласка, а як звали ваших батьків?

Батьків я не помню, бо я була мала, а батьки повмирали, то я не помню їх, а я вже так.

Тато – Андрон, а мама – Параска.

А, ну тато – Андрон, а мама – Параска.

А в вас були брати і сестри?

Були.

А скільки їх було?

Двоє чи троє.

А хто вас виховував?

Сама. Сама себе і ше й дітей, бо мама померла мені було 3 роки, а батько помер було 7 років і я з дітьми була, а мені було, скільки це мені було, вісім чи дев’ять років, так мені було. І шестеро дітей, і я всіх бавила.

А ви була, от ви кажете в вас були брати, сестри, то вони були старші чи менші?

Нє, менші були. Я сама старша була. А вони всі були менші, восьмеро.

А скажіть, будь ласка, ви пам’ятаєте голодовку,  в селі люди голодували?

Канєшно, я її вже добре пам’ятаю ту голодовку.

А ви голодували?

А шо ж. Не дуже голодували, бо ми тримали корову і в мене була ше сестра і ми ж дві жили, то ми тримали корову, було молоко, корова була добра, доїлася, а ми не продавали нічо, а тримали і пили молоко. Пили молоко і їли і кашу, і шо там мона було зварити, то ми їли і всьо. І корову тримали.

А скажіть, будь ласка, а забирали їжу, от ходили по хатах, пам’ятаєте таке, шоб ходили і забирали їжу, було?

Таке не знаю.

А шо ше ви їли, от молоко, корова, а шо ше?

Балаболю їди, город садили барабольою, копали і їли. Хліба десь там кусочок купила, ше десь там мона було в магазіні чи де там, приносила додому тей їли. Короче, всеньке їла.

А скажіть, а ви ходили на поле тоді, колосочки збирати?

Ходила, ходила. На своє поле ходила, ше й на чужі поля їздила, давав машину нам бригадір і ми сідали і везли нас на чуже поле і ми там збирали.

А це ви вже в колгоспі робили, да?

Да.

А скільки вам років було?

Скільки мені було років – 14-ть.

А, то вже пізніше було, виходить. А в голодовку збирали колоски?

Да.

А дозволяли?

Да. Дозволяли і давали машину, возили на другі поля нас.

А були люди, які охороняли поля?

Були.

Об’єждчик був?

Да.

А вони дозволяли збирати колоски?

Дозволяли. Не гонили нас, а ми збирали і трохи на віз їм, а тоді собі в торбу і додому.

А скажіть, а було таке, шо люди були пухлі з голоду в селі?

Були, було, було, ой, а вмирали як.

А когось знаєте по іменах от хто помер?

Я їх знала, но я вже забулась.

А сусіди, було таке, шо були пухлі з голоду чи помирали?

Да, були.

А де їх хоронили?

А в нас кладбіще є. Возили на кладбіще і хоронили?

А хто хоронив?

Ну були дядьки такі, два дядьки було, яму копали і засипали і всьо робили, шо там треба. Таке було життя.

А були люди в селі, які не голодували?

Нє, не було таких. Людей було мало в нас в селі, не дуже село велике. То всі ходили, куди бачили і шо знали, то брали.

А просили люди їжу, отако по вулицях?

Було.

А хто то були, це місцеві, чи десь звідкись приходили?

Нє, місцеві. Звідкись приходили, то не приймали, не хтіли. А село було не дуже велике, було таке мале село. Дуже багато були на войну забрали людей, чоловіків, хлопців. А жінки і дівчата були в селі.

А скажіть іще, а в голодовку в колгоспі їсти давали, от за роботу може?

Да, да, давали.

А шо давали?

Якийсь суп варили, то давали, хліб давали, їсти давали всьо, варили і давали їсти.

Але так, шо наїстися можна було?

Да, бо я й сама їла. Кожний раз ходила їла.

А скажіть, будь ласка, а церква в селі була?

Була.

А її розібрали чи вона залишилася стояти?

Нє. Вона ше до цеї пори стоїть.

А вона весь час працювала, не була закрита?

Нєа. Була закрита так, ну може з тиждень, то з місяць, а тоді відкрили і до цеї пори відкрита.

І там весь час правилося?

І там весь час правилося. І ше й зара правиться.

А скажіть, будь ласка, а було таке, шо люди міняли речі на їжу?

Було-було, було таке.

А ви міняли?

Я не міняла нічо, бо в мене не було нічо. Не знаю, десь померла мама, помер батько, не знаю, де воно поділося і шо воно зробилося, я нічо не знаю, а шо лишилося, то ми вдягалися, ходили, так ше тако, шо там.

А от сусіди чи знайомі ваші міняли шо там на їжу?

Ну вони міняли і ше й крали.

Мам, такого не мона казати.

А дивіться, це ж виходить, шо в вас мама померла, тато помер і ви тако самі діти в хаті були?

Да, діти в мене померли мені було 5-ть років в 33-му році, в 33-му році мама померла, помер батько, заслаб, шось йому зробилося було. Батько в 47-му році було, поховали і всьо.

В 37-му.

І ми були обидві, ще сестра в мене була і ми були обидві.

А в 33-му, кажете мати померла, а від чого вона померла?

Не знаю від чого.

Мамо, кажіть, жала жито, врізала пальця.

Не знаю, Люба, госніще кажи.

Жала жито і врізала пальця і пішло зараженія. І померла.

Я забулася, бач. Позабувалася, бо це вже, Боже мій, роки пройшли. Мені вже 94-ри, то чи три.

А скажіть, а було таке, шо їли там траву чи листя?

Було, було.

А шо саме їли?

Було, я не знаю, я не їла, але люди їли. Жували на городах і на полях, ходили по полям і цего, а я нічо не… Я це, в мене корова була, дуже добра корова, я кожного разу молока 5-6 кіл видоювала і три рази в день. І я тримала все время корову, до цеї пори тримала, до цеї корови і сюди привозила, і кругом, аж той рік продала корову тут і вже зісталась сама. А то всьой Божий вік тримала корову.

А було таке, шо їли от, як здохла якась тварина, там кінь або корова, було таке шо здихлятину їли?

Ні, може хтось їв, но я її не їла і не бачила.

А було таке, шо їли мерзлу картоплю, наприклад?

Було таке.

А де люди брали ту картоплю?

На городах копали і на полях садили бараболю, то ше на поля ходили, обкопували там, де були і було, таке було.

А як ви думаєте, чого був Голодомор?

Не знаю. Голодовка була, война була, в нас война була.

Скажіть, а в 47-му році був голод?

Да.

І тоже тоді люди померли з голоду, було таке в селі?

Було.

А тоді було таке, шо забирали в людей їжу, шо приходили, шукали?

Було таке, но не в всіх.

А в кого не шукали чи в кого шукали?

А є такі шо шукали і забирали, але я не знаю, шо їм було, не скажу вам, не знаю.

А у вас, до вас в хату приходили, шукали?

Нєа. Ніхто не приходив. В мене корова була, дуже добра корова, я собі було молоко і ше й здавала молоко щодня, здавала молоко.

А от в 47-му році, їли там траву чи листя, було таке?

Було, було.

А були в вас родичі чи знайомі, які в 47-му з голоду померли?

Були.

А може знаєте імена?

Ну знаю імена, я вже позабувала його, але Люба по-моєму, мені сказали, де дядько Марко, мій дядько Марко, наш родич мав жінку, то жінка померла в нього. Жили вони обидвоє і добре жили, і жінка померла в голодовку, як голодовка була. І люди вмирали на селі, тако багато людей вмирало. 

А де їх хоронили?

Ну кладбіще було, в селі було кладбіще.

І якась підвода, вона їздила збирала?

Да, підводою. Коні були, вози, все було, хлопці.

А шо то були за хлопці, знаєте?

Ну родичі, з села, з села були. І родичі були, і так такі були.

А в 47-му році кажете, шо були такі, шо обшукували, забирали їжу, а хто то були, то місцеві були чи десь з району?

Нє, з району десь чи звідки. Звідкись приїжджали і таке робили. І вже ж давали в колгоспі там якісь, там шось давали нам тако в колгоспі якусь їду, то там тоже їхали туди і забирали і нам не давали.

Скажіть, а от у вас мама в 33-му році померла, да, а от до того вона в колгоспі працювала?

Да, тато в колгоспі працював, і мама в колгоспі.

А ви пам’ятаєте, вони вам може розказували, вони добровільно в колгосп пішли чи їх змусили?

Добровільно як, в нас робили в колгоспі, і всьо, і всі люди йшли в колгосп. Мені було 15-ть років і я в колгосп пішла, в ланку, була в ланці.

А скажіть іще, а от діти в яких в голодовку батьки померли, їх якось там, був патронат в селі чи шось таке?

Не було нічо, не було нічо. Возили їх ше в Уланів, ви знаєте Уланів, в нас у селі, не в селі, а у тако, в городі.

Сусіднє село.

То забирали їх туди в Уланів і там вони і вмирали, і додому не привозили.

А там якийсь дитячий будинок, да, був?

Нє, так, такі ж собі лежали, будинку ніякого не було.

А то там лікарня якась була?

Да. А будинки були десь для дітей, були і в селі були, і тако через село ше в другому селі, то ходили діти в школу, все время ходили, ой Люба поможи сказати, вчитися, в школу ходили діти. Я вже на остатку, як це сказати, в 47-му році, Люба.

Ну шо ви хочте сказати, я ж не знаю.

Шо вже я прожила, ой як це сказати, Боже мій, в 58-му році, то де я була? Вже я була тута в цему селі, шо я це сьодні чи там?

Ви сюди приїхали в 81-му році, це вже сорок років ми тут.

Вже давно приїхали сюди. Ой, не знаю, шо казати.

А були в селі куркулі?

Нє, не було, не було. Не знаю я.

А не було таке, шо розкуркулювали, шо виселяли людей було таке?

Не було.

А чим батьки займалися до колгоспу, не знаєте, чи була в них своя земля, своє господарство?

Не було. Не було нічо, були городи, тако як ця хата і городи, і село. Ой таке було життя, як зара.

1. Дата запису: 6 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Біленьке, Запорізького району, Запорізької області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Хижняк Ганна Степанівна,  27 березня 1927 р.н., народилася в селі Новопавлівка Томаківського району Дніпропетровської області;
5. Розшифровка аудіозапису:  Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новопавлівка Томаківського району Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка. Як Вас звати?

Хижняк Ганна Степановна.

А коли Ви народилися? 

Двадцать сьомого марта сьомого числа … тисяча дев`ятсот двадцать сьомого.

Ага, тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року. А де Ви народилися?

Я народилася не тут. Я народилася там посьолок.

Як він називається?

Він називається Новопавловка

Новопавлівка. А якого району ця Новопавлівка?

Томаківського району Дніпропетровської області.

І під час Голодомору, у тисяча дев’ятсот тридцять другому — тридцять третього роках Ви проживали там у цьому селі?

Да, я там і родилася.

І там проживали?

Да, і там проживали.

А розкажіть про господарство своїх батьків. Чим вони займалися?

Чим вони займалися? Ну, то уже були колхози.

А до колхозів?

А до колхозів як усі. Дві коняки чи коняка та запрягалися із сусідами там. Обробляли свою землю. А уже як колхози стали, коней пооддавали в колхоз і робили в колхозі.

А ще до колхозу? Кінь був, ще може якась живність була в господарстві?

Ну, яка? Кури там, свині, корова. Оце таке.

А землі скільки було?

Землі я не знаю скільки було.

Була земля?

Була. Ну, небагато було землі.

А Вашого батька як звали?

Степан.

А по батькові?

Хведорович.

І його прізвище?

Коваль.

Коваль Степан Федорович.

Да.

А якого року народження він був?

Я даже не знаю вже , забулася, дєтка.

А маму як звали?

Поля.

Коваль Поля, а по батькові?

Захаровна.

Захарівна. Якого року народження пам’ятаєте?

Я тоже не знаю, вже позабувала.

Не пам’ятаєте. А Ви кажете, шо потім організувалися колгоспи. Батьки добровольно вступили в колгосп?

Ну, а де діваться було? Діватися ніде. Нада було йти в колхоз, пішли в колхоз так, як всі люди.

А не можна було собі там працювати далі, так як працювали? Ну от вони спрягалися з сусідами і далі собі сусіди…

Я ж Вам говорю в них же землю забрали …

Ага.

…як вони пішли в колхоз. Коней забрали, землю забрали. У їх осталося нічого, тіки ми, діти.

І всю худобу забрали?

Ну, нє. Корову ні.

Корову не забрали?

Нє, коні тіки забрали і землю. Оце таке. А таке нічого вони не брали.

А оце вони забирали, то вони приходили додому забирать?

Та я вже цього, дєтка, не знаю. Я …. Чи вони відводили самим? Тоді як усі люди робили, так і вони робили.

А чи не забирали зерно? Чи не приходили зерно шукать?

Нє, не забирали зерно, не забирали нічого вони. Ото так: коні, шо там був який бричка, плуг чи борона чи шо. Вже ж воно не нужне було людям, бо оброблять нічого і нічим. Оце так було.

А в колгоспі батьків годували? Чи, може, якась платня була за роботу в колгоспі?

Ну, в колхозпах платили. Конєшно, платили вони зерном. За трудодні робили, а получали зерно. Скіки? Як лучче урожай — більше дають. Як поганий урожай — нема чого давать.

А коли був Голодомор у тридцять другому — тридцять третьому, чи там люди у вас голодували?

Конєшно, голодували. Як нічого не вродило, то шо ж вони будуть давать нам? Голодували, я помню цей год. Ужас. Хліба не було. Ну, повиживали, ніхто не вмер. Ні в нас, ні на тім посьолку з голоду ніхто не вмер. Якось повиживали.

А у Вашій сім’ї, крім батька й матері, були ще якісь брати, сестри? Хто ще з Вами жив?

Нас було семеро. Ну, старші уже ті заміж повиходили. А … оце … брат двадцять третього году, брат двадцять шостого, я двадцять восьмого і брат тридцятого. Ці ще в школу ходили. Я то ще не ходила в школу, бо ще п’ять год було. А у нас у школу брали тіко з восьми год, раньше не брали. Ото так ми жили.

А як звали Ваших братів, сестер? Ви сказали там з різних років вони були, можете сказати як їх звали?

А чого ж я не скажу? Надя сама старша, тоді Маруся.

Надя якого року народження?

Уже не знаю.

Харашо.

Чи дванадцятого чи тринадцятого, шось такого.

Ага.

А тоді уже через два года одне за одним, так тоді. Так тоді було. Тоді так у всіх було, не тіки в нас. Тоді Ліда, тоді Ваня — брат двадцять третього году, тоді Люба двадцять  шостого, тоді  тоді брат тридцятого, Толя.

А оці старші діти, шо там дванадцятого, тринадцятого року? Вони вже були одружені в цей час, коли Голодомор був?

Одна сестра була одружена, а друга — іще не була одружена, і третя. Це вже вони поодружувалися пізніше. Ото так.

Всі жили разом з Вами?

Ні, оці старші … жили … Одна була замужом, жила вона у Запорожжі з чоловіком. А одна, іще вона, я не знаю, кончила сім класів. То вона це була дуже грамотна. Вони жили уже тоді тоже десь … забулася. А це брат двадцять третього году, цей учився. Учився там на Новопавловці. А оце … восьмий клас, сьомий вони ходили уже у Бєлянську школу. Це тут їм батьки наймали кватиру, давали харчі. І вони ходили тут у школу. Брат оцей мій, він дуже хотів був льотчиком. І він оце тут восім класів кончив і поїхав Воршиловград. Там жила сестра. Уже друга сестра замужом  там жила вже. І він там оце кончав дев’ятий, десятий і льотну школу.  Кончив льотну школу перед самою войною. Батько поїхав до його на випускний, приїжджає, привозе нам фотографії. Він уже в льотській формі, льотчик уже. Оце він такий молодий, уже був льотчик.

А в Голодомор він де знаходився? Навчався чи …?

Нє, у нас.

У Вас.

Да, він ще тут ходив у школу.

А як врятувалися від Голодомору? Шо вживали? Шо їли?

Шо їли? Шо було. Харошого не їли. І ходили  на поле. Трактор орає, а ми орішки збирали. Ви, може, їх не знаєте, не знаєте. Такі.

Що це за горішки?

Орішки у землі ростуть вони. І то ми їх збираємо, чистимо і їмо.

Арахіс?

Ні! Та то арахіс, тоді балачок не було. Просто такі земляні орішки.

Земляні орішки.

Да.

А шо ще? Калачики, може, якісь їли?

Шеколадчики? Ми їх не знали, і назви. Ми на … тоді були “Горошок” канхвети і подушечки. Оце таке ми їли. А того ми не знали, шо то таке. Їли … батько робив у плавні, пас колхозний скот. Він там ловив багато риби і щавлю наривав по мішку. Оце їх утрьох робили: два там робе, один їде додому, везе оце усе на трьох. Поділили. А тоді ото батько помагав людям: оце щавель роздавав, рибу, була лишня ж. Оце він міг дать там. Кому там: сестра його жила, у нас іще там дєд і баба жили. Во бшєм, ділися, хто чим міг. Корова була. Хоч вона там і давала того молока каплю, бодувать нічим було добре. Ну, всьо равно якось мати ухитрялася: назбирає тіє сметанки. Сєпараторів тоді не було, а то збирали з глечиків. І продає, несе усюди йде на параход у Біленьку, їде в город. Там ото поліпила такі ліпеники, там продала їх. Там купа десь хліба. І параходом приїхала і йде ж додому. А ми вже знаємо, коли вона приїде, і коли вона буде йти. Ми йдемо сюди до півдороги доходимо. Ось мати йде, вона нам по такім кусочкам хліба дасть, бо його ж нада ділить не на один день. Який він був пахучий! Я й досі його помню запах. І добрий кирпичик. Оце так ми жили. Ну, дома ото, шо! Шо в кого було,те й готовили. Ото так. Ну, з голоду ніхто не вмер, всі вижили. Як було трудно, ну всі вижили. Ото так.

А мама тоді в колгоспі робила? Чи не робила в колгоспі?

Я … Вони уже були такі пожеленькі, то, може, й робили я даже не помню. Та робили, а бо тоді ж всі робили. То так.

А чи розкуркулювали людей у Вашому селі?

Ні, там нікого було розкуркулювать. Там посьолок оцей, туди переселилися люди із Бєлєнькі . І … оце там нарізали у сайби по п’ятдесят соток городи. І люди туди переїжджали, там строїли хати і там жили. Бідно жили. Шо тоді було? Хату построїть надо було. Діти училися. І сім’я така, їм же усім нада дать. В общєм, було дуже трудно жить, но жили, повиживали.

А чи ходили якісь люди, шоб хліб забирати, зерно забирати?

Ні, нє.

Не приходили?

Не було таких.

А про активістів Ви шось чули? 

Про що?

Активісти.

А! Ну, я тоді ще мала була. Шо мені п’ять год було. Я цього даже не знаю. Ну, я Вам скажу, шо уже при колхозі оце доживали оцей голодний год … там предсідатєль … якийсь запас був льону. Ви знаєте, шо таке льон?

Знаємо.

І він там оце поділив по  скіки попало на … чоловіка. Помололи його. Мати нам напекла  отаких ліпеників на воді, на плиті і на кружках. Ви знаєте, як це кружки? Не було чим сковороду мазать, шоб там на сковороді. Посідали ми снідать. Стіл такий був здоровий. Усі за столом сіли, мати порозкладала по тім ліпенику. Поки там якусь баланду поставила нам на стіл, ми ті ліпеники поїли вже. Батько дививсь на нас, взяв  і свій, по отакім кусочку поділив всім. Я так його запомнила! А мати на його кричить: “Ти — мужик! Тобі нада робить! А діти є діти”. Ну, во обшєм, оце так ми жили. Ну, а тоді вже пішло весна. Уже началось там то фрукта, то … в общєм, вижили.

А як звали цього голову колгоспу, шо це льон поділив на людей?

Рукас Микола Григорович.

А як відгукувались про нього? Шо він був гарним господарем?

Гарним він був.

А таке, шоб уце в других людей забирали зерно чи шукали продукти? Такого не чули Ви?

Не було в нас такого. Та нічого було брать! Нічого було брать!

А батьки Ваші не ховали продукти? Чи там зерно, може?

Ну, не було чого ховать! Я ж Вам кажу, шо не було чого ховать!

А чого не було?

А того шо неврожай. У колхози не вродили — нам нічого не дали. То шо вони будуть забирать, як вони не дали. А ми ж на городах не сіяли ж зерно. Картошку садили., а вона отака вродила.

То це в тридцять третьому було таке?

Да.

В тридцять другому — в тридцять третьому?

Ну …

Два годи підряд, да?

Як оце тридцять другий, я не помню. А тридцять третій оце запомнила я. Як оце ходили матір стрічать, як ходили орішки збирать. Оце таке.

А чи були якісь люди в селі, які не голодували?

Не було, не було.

Голодували усі, да?

Усі голодували!

А чи були такі, які померли від голоду?

Не було. Ніхто в нас не вмер. Одна бабушка старенька вмерла, то вона не з голоду вмерла, просто по старості.

А люди помагали один одному?

Помагали. Ото так.

Чи можна було в полі  там якісь колосочки збирать в тридцять третьому?

У тридцять третьому — ні. А після тридцять третього можна було збирать, як уже урожай був.

Не охороняли поля?

Нє.

Ходили збирать колоски? 

Ходили. Там вигрібали до колосочка. Косили ж косарками, в’язали снопи, тоді їх звозили, скирдували, а тоді молотили. То там нічого було збирать. Це шо ми збирали пізніше, як уже комбайнами косили.

А от дітьми можна було піти в поле там в тридцять третьому, нарізать колосків?

Не знаю, ніхто не ходив.

В тридцять третьому ніхто не ходив?

Нє.

А об’їжчики були тоді, які поля охороняли?

Ну, я не помню цього. Ну,там нічого було охранять було. Ну нічого не вродило! Абсолютно нічого.

А ходили шось люди обмінювать у міста … рушники на продукти?

Нє.

Чи сорочки на продукти?

А куди було йти, як кругом самі такі?

А в місто, на базар продати?

Ну, не знаю. Я цього не помню.

Мама не ходила продавать ні рушників, ні сорочок?

Куди мамі було ходить, як семеро дітей було? Хоч би їх як-небудь удіть, а не продать там шо. Ми по очереді обувалися, виходили надвір. Ото так ми жили.

1. Дата запису: 4 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Раївка, Синельниківського району, Дніпропетровської області;
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Хасенко Анатолій Семенович, 1 липня 1925 року, народилася в селі Новомиколаївка, Кам’янського району (тоді – Павлоградський повіт),  Дніпропетровської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у місті Синельникове, Синельниківського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка. Як вас звати? 

Анатолій Семенович Хасенко. 

Коли ви народилися? 

1925 год, первого липня.

А де народилися? 

Село Новоніколаївка, Павлоградського уєзда. 

І якої області? 

Дніпро… Дніп… Єкатєрінославской.

Угу. А під час Голодомору ви проживали (в 32-33-му) –  там же проживали? 

В Сінєльніковом.

В Сінєльніковом проживали…

Да.

А ваші батьки переїхали сюди в Сінєльнікове? 

Із Ніколаївки переїхали в Сінєльніково. 

Це районний центр, да? 

Районний центр, да.

І тоді він вже був районним центром?

Да.

А ви може розказати про свою родину, про своїх батьків. Яке в них було господарство до Голодомору? 

Ну.. Я можу наверно з дєда начать. Мій дед – це мого батька батько. Хасенко Іван Семенович. Народився 1855 году. При кріпосном праві. В селі… десь жив помєщик Ніколаєнко…  І том селі поселилися мого дєда дєд. І були вони дворовими в помєщика. Ну, кріпосними. Вони самі бєженци відкіля-то з восточной Украни, відтіля. З Донеччини ілі з Луганщини откудо-то оттуда. Ну і дід народився… А виписали документи йому в 1861 году. Як одмінили кріпосне право – йому виписали документи, шо він рождєнія 61-го года. Ну і як дєдові було 6 років – одмінили кріпосне право. Так а  до цього там помєщица Ніколаєнко була, а потом уже село Новоніколаєвка. Це виходці з того села – помєщики, кріпосні пємєщика. І у них було так завєдєно… Отак пані помєщица виходила кажде утро і оці діти, які були при дворі, в дворових – прибігали на ганок, на крильцо додому… ну а там такий ганок був, шо… не знаю… не дуже завидний. Вона виходила, у неї в фартухі булочки і в кармані по.. грудочки сахара. І вона каждій дитині давала по булочці і по дві грудочки сахара. Ну і в один прекрасний день, це дєд розказував мені, – прибігли вони туди до пані ж на крильцо, а пані не виходить. Нема й нема. Коли відкриваюця двері, виходить пані, фартух у неї опущений, то в фартухі були ж ті булочки, а в кармані в фартухі – сахар. Каже: “Гетьте, ви не наші”. І каже дід: “Погано стало”. Кріпосне право одмінили і вони… То вона щитала їх своїми. Як дворові. Ну а пройшло время, там скікми – шгодо чи два, а може й того менше. Уже ж кріпосне право одмінили. По.. помєщика жили вони при дворі і старший брат у нього… Де він дівся – я не знаю, як його звали – тоже. Шото дєд мені не розказав. Каже: “Іван, чо ти будеш байдики бить, іди на роботу”. Куди? Каже – воли виганя… приганять в череду і з череди приганять до току, тут де робочі були. Ну о то… А платили, каже, зимі 15 копійок. 

А хто це платив? 

Помєщик. Це той помєщик, який був ще Ніколаєнко. Ну встрічає він.. І баба цього діда, мого діда – жива ще була. Втрічає він свою бабку і каже: “Бабо, ви знаєте, шо я ж уже роблю!” Вона на йоого глянула, каже: “Ваня, Ваня… А шо ж буде… Це ж літ… поки тепло”. А він… А йому там штанці якісь були, не знаю… І сорочечка. І босий. І на голові нічого. “Ти знаєш шо, іди до мене та будеш мені, то води принесеш…”  А вона, ця бабка та, – травами лічила там в селі. “Підеш, я тобі скажу, якої травички нарвати той се”. Ну, дід так і согласився. Пішов до бабки жить. А бабка сама жила. Якби дідові було 15 год, 15 років – бабка померла. І каже дід: “Тоді я взнав, шо таке горе”. Прийшов до батька, а батько ж уже при помєщицькій усадьбі там… при дворі робив. Каже – давайте мені документи та я десь піду на роботу. Е, нє, каже, давай іди додому робить. А тоді уже, як кріпосне право відмінили, а там же община була і в общині – по півтори десятини землі на кажде мужске насілєніє. Мужчин. На всіх мужчин. Ну там малі, великі, всіх, – давали півтори десятини землі на дєло. Каже – йди додому роби. Е, нє, – він каже, – не буду. Не дав документи він йому. Так він там, два тавариша з ним… Один старший, один менший його ше… Годів 14 було… Пішли на Таврію. Так дід казав, шо оце Сінє… Желєзна дорпога, шо є через Сінєльнікове – ще не було цієї жілєзної дороги. Од села до села – стояли сплошні пірії, трава росла. І оце вони сюди на Запорожья, на Алєксанровс тоді, пішли вони туди і попали аж на Таврію. А Таврія – це Херсонська область. І там… А там нємци-колоністи жили. І вони у нємцов-колоністи у найми… рабочими нанімались. А був такий договор – од Паски до Покрови. Коли Паска, до 14 октября – 40 рублів плата. Ну вони там поселилися, ото, каждий в разних німців-колоністів. Ну і работали. І в один прекрасний момєнт, уже по осені, оставалось не багато до сроку, приходить самий менший і плаче. Шо таке? Та ось хазяїн побив і вигнав, і не заплатив нічого. Це ж мій дід розказував. Каже с товаришом – ану пішли, взнаєм, в чом діло. Приходять. А в його там така конурка була така, столик, стуло і він на стулі сидіть. Приходять. Ти за шо малого побив? Там шось начав він оправдуваця. Ти чого не заплатив? Він то тоже шось опра… шо не так шось зробив. А там стояло лозове… З лози стуло таке. Воно ж… Ну з лози зроболено значить… Спеціальні такі були стулья. Я навіть помню у нас було дома таке стуло. Бере те стуло і через стіл того німця зверху стулом. Плати. Так той заплатив йому 40 рублів. Він ше з місяць тинявся той хлопець, поки срок пройшов. І вони пішли додому пішком. Із Херсонщини пішком. Це не то шо щас сів на елєктрічку чи на… на маршрутку та й приїхав. 

А дідусь розказував, як при НЕПі жилося? 

Розказував, як при НЕПі жилося. Значить, як Лєнін вмер, а то видно ше до цього…. Ну… кооперація ж тоді. Це ж може хто щитали  Лєніна там.. Єслі його про коперація. І повірив же дід. А дід грамоти не… ніякої його сі не знав. Він читать по слога… по слогам… Я чув, шо шось читає, а шо там.. не помню. І дід рішив хазяйнувать. Кооперація. Значить, там які жи… по сусідству жили в селі мужики… Дід продає пару коней за 200 рублів. Одвозить в Сінєльніку… тут на второй Сінєнєльніку бв лабац, де прінімали зерно, пшеницю. Руб – пуд. Двісті пудов пшениці привіз сюди – продав.  В його було на руках 400 рублів. Купив молотарку. Дерев’яна молотарка з Гєрманії привезені, відтіля. Вона з угольників зроблена, там барабан, і досточками обшита. І там ото здєлані, куди зерно полступає. Вигружає. Привод конний. Пара коней той привод крутять. І ото дєд начав хазяйнувать. А хазяйнував же не сам. Потому шо він сам зробить. Значить ті, шо були сусіди його рядом – в діда було ще троє хлопців, а четвертий був на отділі, рядом жив. Це їх четверо, четверо… батька і три брата. Робили цево. Це було в 26-м году. Уже молотили. А мені год було. Ну я може сам помню, а може те, шо мені розказували. А я ж був малий. А в хаті такий диван стояв біля… протів вікна. Дерев’яна каляска така на дерев’яних коліщатках. Поставили мене тут у каляску, я в каляскі сидю. Протів вікна. І так мені шось запомнилось, шо по кругу ті коні ходять, а молотарка там пиляка, курить то всьо. Це було в 26-м году. Ну а десь на слєдующий год прийшли комбедовці – комітєт бєдноти (всміхається, – ред), – рємєнь, кожаний рємєнь од привода до молотарки – перерізали, змотали і ушлі. А молотарку цю, молотком чи чим там, коліщата чугунні були – взяли побили. Так та молотарка у діда в дворі стояла… В 41-м году, як война началася – вона ще за сараєм стояла. До… до… кончала ржавіть уже та… ота молотарка. Ну а потом вже началась колєктівізація. 

Це ви сказали, шо він продав двох коней. Тобто в нього до…. 

Було четверо коней.

До НЕПу він уже заробив якийсь капітал, шо міг купити коней. Яке ще в нього було господарство? 

Значить я ще так вам розкажу. Як дід вернувся з Таврії, потом після того поїхав на слєдующий год в Мєлітополь. Знаєте, за Запорожьєм. І він на ринкі устроїлись там магазін був… десь магазін… Вообщєм, той хазяїн магазіном – єврей він сам, – нанімав грущиків, шоб там розгрузить, погрузить значить той сьо. І вони. А плата яка – руб у день. А їх два товарища. Отой старший і цей дід мій. Руб у день. Ну кае, кроме тоо як у нас время свободне є, хтось не може ж руб у день платить, найнять там шось по… погрузить, розгрузить. Ну, кае, ми ше полтинник заробатуєм. Отого полтиника нам хватало на харчі, ще й на випивку. Так сміявся, нам казав. На Дончині був після того дід. У казак. Казак молодий, козачка. У них там щось 25 десятин землі було. І розказував дід, шо картошку… Тоїсть дід там хазяйнував. Ото в нього коней були… казака того. І ця козачка каже: “Іван, нада поїхать картошки накопать”. Ну, запрягає дід коней. Поїхали на те поле, де там воно в разних містах. Приїхали туди, там шось своє робив. Собираюся їхать назад, запряга коней, а вона а кае, а ми… А нє, приїхали додому аж. Кае: “А ми картошки не накопали!” А чо ж ти не накопала? А я не знаю, де вона! Вона не знала, яка вона – картошка. Бо вона.. . Вона ж не садила. А хтось найня… Найняті були. Хтось садив. Запрягають обратно тих коней, поїхали, показав, шо це картошка, накопали картошки. А потом дєд сюди приїхав дід. Там був… Возлє совхоз “Будьоного”, а потом “Дружба”, а щас – “Агросоюз” – була “Магрова”, німецька колона. І там жив нємєц Рейма. Колоніст. І ддд… дєд устроївся до нього робочим. Два года у нього робив робочим. Після того… А в його кроме того багато було робочих у цього німця. І після того дід перевів його старшим робочим. Ну як управляющий. Всі робочі йому підчинялися. І дід проробив у того Рейми 15 років. І як началась Столипінська реформа, – цей німець Рейма кае – слухай, Іван, скіки ти будеш в мене робить? А він каже – а шо в мене? Те, шо ви платите, занчить, то проїдає, то… Ні с одинацять… Нічого він не накопив. Кае, ну ладно. Так Рейма цей заплатив за 10 десятин землі. Общіна Ніколаєвка оця. Новоніколаєвка. В цій… При цій общині. Було… Заплатив 10 десятин земл купив німець той. 500 рублів золотом отдав. пару коней пощитав – 65 рублів. Бричка, плуг і букар (борони) – це безплатно. Їжай хазяйнувать. Ну шо. Дід женився. Дідові годів 40 було, як він женився. Приїхали сюди, купили оцей же. Село Новоніколаєвка. Там якийсь жи… Була крайня хата в селі. Хто там жив точно – я вже так і не знаю. купили ту хату… Ну і шо ж. Жінка, пара коней і все. А хату купили вони – жінкі як на свадьбу подарили теличку. Ну шо видно корова должна буть. І продали.. Був ящур, карантін. Нізя було переводить її. Так вони ту теличку продали, і оту хату… Заброшену хату купили в Ніколаєвкі. Ну шо ж. Дід поїде, возьме харчі для коней. Для ті пара коней. І хазяйнують. А земля там ше десь під снігом. При… Підходить весна, дід каже – я наверно поїду, поки погода ще є, що дорогу не розпустило – возьму корму, бо як у степ виїдем, так тоді ж не будеш їхать. Ну запрягає і їде. Доїжа, там магазін… Ну і я ше помню, вже перед войною той магазін був… Ці ся структуру… По крильцю так…  Шо так по ступєнькам піднімалися. Їде дід… А коні були хароші в діда. Шось за мужики біля магазіна там  стоять. Підніма руку один – стой Іван. А знали, шо вже Іван звати. Продай коні. Купи. Стіки? 150. Той не…не торгуючись, винімає 150 рублів і плотить йому за то, за коні 150 рублів. Розворачуєця, вертаєця до двору, там хат через 8 було проїхать, бричку бросає, коні дає тому, хто купив і пішком пішов до діда… До Рейми цього. Це було ше до революції, ше до дев’ятсотого года. Прийшов до його, оддає йому 65 рублів за коней. А він пита його – Іван, де ти гроші взяв? Та яке ваше діло. Продайте мені коней. Ну, каже, вибирай, яких хочеш там єсть. А дід оце 15 год як він робив – так кіньми занімаця – його обязаность були. Коні там ото , случалі їх, вони жеребилися і лошата викармлювались всі.  Оце ж знає, там є по 4 года лошиці. Дід вибрав, яка… які йому понравились. Він їх знав вже харашо. Забирає ті коні і повів. Оддає німцеві сємдісят… Скіки за коней? 75 рублів. У діда…

Двоє взяв?

А?

Двоє взяв?

Двоє взяв. За сємся… Ті за 65 були, пара коней. А ці… Німець бульше накинув десятку. У діда ще 10 рублів осталося баришу. Привів коні і начав хазяйнувать. Так діда в селі, як він ото там жив… Це ж розказували, шо… А його звали дід Хас. Мужики там біля магазіна весною, вже сонечко гріє, скоро в степ виїжать. Хто випиває, хто так гуляє значить. Оо! Дивлюсь, о, крайня хата і видно ж. Дід, кажуть, хас пішов  у степ. З цепочком пішов  у степ. Через время дивляться ж вертаєця дід. Додому. Глядь, уже дід виїжає з букарьом, з кіньми на степ. Е, кае, кончай, гуляння це все. Уже пора в степ. І ото сіки дід там жив, то оці всі, всі мужики, які були, кажуть – як дід Хас вийшов у степ, значить вже в степ їхать.

А яке було в нього господарство при НЕПові? 

Осталося в його пара коней. Кобила  і жеребець, воронний, білокопитий із звьоздочкой. І цей жеребець пішов в колхоз… в колгозп з дідом. І більш нічого. Ну там плуг, букарь, це таке було. Бричка…

А це ви казали молотарку він купив…

А ото молотарку як побили її. Так ми її і одтягли за сарай, так вона й стояла. В 41-м году ще стояла. А де вона потом ділась – не знаю. А ті, шо побили молотарку… Пішла коліктівізація… А воно ж так получилось… Шо совхоз Будьонного організовували… Приїхали якісь мужики… Хто вони такі? І міжду ними був Сергей Кирилович Іскра, молодий парєнь. І він познакомився з тьоткою. Сестрою мого батька. Вона 12-го года була. І тут вони жили. А потом відціля вони уїхали. І як стали… перед тим, шо коліктівізацію робить… Хотіли діда розкулачувать. Так всі жж.. житєлі села цього підписалися, шо дід – він із батраків, шо він служив у німця. І тоді прийшов сюди, ото хотів хазяйнувать, кооператів создавать, а його побили той корператів. Нічого не осталося. І все й кончилось на тому. 

А оце ви казали, при НЕПові він хотів організувать кооператив. Так він його організував, цей кооператив? 

Ну ото ж зорганізував. Купив молотарку. Ну а ті ж хазіїві, рядом, шо сусіди були – вони ж… не було грошей, значить, складалися вмєсті. Молотили одному сначала, потом другому, потом третього, отак по очіріді. Там чоловік восємь їх було… Ото вони…

Вони працювали. Тобто вони землю об’єднали…

Да, вони об’єднали землю ту. Каждий на своїй зе… участку робив. І молотили тип по очірі. Там, кому. Цьому первому, цьому другому, третьому, всіх… всмі обмолачували. А як колхоз прийшов… В діда ж молотарка була побита. Ну дід коні… два… двоє коней було… жеребець і кобила була. Зд… Здав в колхоз. Плуг там, букар – все це в колхоз оддав. Хотіли розкулачить діда – ну пготом підписалися люди і оцей Сіргей Кирилович Іскра, шо він потом женився на цій тьоткі Марії, на бра… на батьковій, ну на… дочка їхня. Вобшєм, не дали вони розкулачувать діда. І там оці ті, шо побили молотарку цю – їх потом розкусили, хто вони такі. Ну баньдюки були вообшем. 

А оці бандюки, шо побили молотарку, то вони входили в якусь організацію? 

А потом… Нє, нікуди вони не… Куди? Ремінь забрали на шабашку, а молотарку побили. Куди вона? Вони ж… 

Так а вони… Ви казали, шо вони такі… комнизами чи хто вони були? 

Комбедовці. Комбедовці. 

Комбедовці, да?

І тоді вони відтіля… Їх значить, шось там… Чи заре… арештували, чи шо. Не знаю. Їх не стало. А уже в 33-м году, як ми в Сінєльніково жили, батько так… Сидимо перед вечором в хаті, каже – шо за хлопець іде. Такий годі 14. Каже, вроді Гусаків. А їх фамілія була – Гусаки. Оті, шо…

Комбєдовці? 

Да, комбєдовци. Батько вийшов. Да, дійствітільно, узнав батько. Він, той хлопець, Гусаків. Бать… Батьків забрали, батька чи де вони ділися, чи живі вони чи не живі – хто його знає. А він ходе попрошайнічає. Значить батько його накормив, розпитав його… Де… Ну батьків уже не було. І він як пішов – більше я його не бачив. Не знаю, де він дівся. Але ж як батько ше в селі жив, там жив один дядько, мужик. І в його були хлопці… ну на несколько годів старші може, може менші батька мого. Батькові моєму було в 25-году – 25 год. А то… А вони училися десь у Лєнінграді, тіпітурболі, ті хлопці, двоє. А фамілія їх – Плєнніки. Приїжають. А цей дядько… Дядько, у його ж землі не багато там, чотири з половиною десятини на дєли було. Даже уже при совєцкій власті. Так і було – півтори дєсятини на душу… Приїжають, кажуть – батьку, нічого робить тобі тут. А бо… Це мій батько розказував. Кае, дядько… Так, хазяйнував по… так по харошому. В його земля була оброблена, і урожаї були непогані. Кае – батько нічого робить, продавай все, що можна продать і тікай. Вони знали, шо буде колєктівізация. Так вони…

Це комбєди оці знали? 

Га? 

Комбєди знали? 

Нє!

А хто?

Це, це ті… Шо жив тут дядько, Плєннік фамілія його. І його сини училися в Лєнінграді, в Пітєрбургі. І вони приїхали і сказали – батьку, тікай. А вони товариші мого батька були. І вони ж розказали моєму батькові, шо тікай. Бо в селі тут… розкулачать… Шо хоч зроблять. Ну і батько в Сінєльнікова в 27-м году вже хату построїли. Привезли соломи, вкрили соломою. І ета, і все. І ми переїхали в Сінєльніково жить. І ото з 27-го года я в Сінєльнікові жив. В 41-м году – война. 

Підождіть, будь ласка, можна ще питання. Там ви розказували…. Оце при  НЕПові, коли побили цю молотарку… Ви зразу казали, шо вони там об’єдналися, обробляли землю, урожаї в них були хороші… Чи було вигідно кооперативом працювати? 

Ну я дєда питав. Кау, дєдушка, сіки ви раньше пшениці сіяли? Ну, каже, десятину, півтори. Ну як дві – так це вже багато. Це… це ще до колєктивізації. До… до… до періода. Ну, вопшето, урожай, каже, був в нас непоганий. Десь п’ятсот… триста пудов з гектара.. з десятини. Ну там більше гектара в нас трошки. Ну шо ж… Шо ж землі… Воно ж зем… була тоді яка система? Переложна сістєма зємлідєнія. Це потом стала травопвольна Вільєса. А потом Прянєчніков. Хто такий? Знаєте хто він? 

Нє.

Докучаєв хто такий? Не знаєте. 

Знаємо. 

Знаєте? 

Да.

Значить ви агроном по образованію.

Ні. (сміється, – ред)

Значить, Вільяс, Прянєчніков, Докучаєв. Докучаєв – ето тет був за лєсорозвідєніє. Вони отам на Дольчині… Там же спеціально ліса… Вони погоріли на.. на той.. на … вол… в луганській області. Згоріли усі оті ліса, шо Докучаєв насадив. Травопольну сістєму. А до чого була переложна сістєма? Чітірі года… Сплошні пірі… Це мій дід розказував, шо як вони на Таврію йдуть – сплошні пірії стояли, а де земля заброшена – там полинь росте, по тому. А потом його викашують на топливо, а потом перепахують землю. Вона… під толоку бросають. Чітірі года під толокою побула, а потом опять занімають. Так називаєма – переложна сістєма. 

І оце ви каза… Так були урожаї хороші. Так цих урожаїв вистачало, щоб прохарчуватися…

Ну да.

І якийсь же залишок мабуть був. 

Ну канєшно. Раз двісті пудов, а дві дід продав – був якийсь надлишок. 

Угу.

Це ж… Коров… Питаю дєдушку, а коров чим ви кормили, сіном? А, ні. Яшна солома. Вони то зімой не дояться, корови. Запусків. А весною на траву підуть – хай тоді дають молоко. Ну все. Держали вони дві корови. Бо одна позже, а друга раньше телиця. Або… Так воно. 

А як він казав, при НЕПові жилося краще ніж при колективізації, за колгоспу…

Вони.. вони не вспіли жить при НЕПові. Ото тільки начались хазяйнувать трохи, чуть-чуть, а їх зразу в колхоз. На том кончилось.

А він пішов добровольно в колгосп? 

Ну ти хоч не хоч! Це ж знаєте такий єсть… труди Сталіна… Кооп… Тот… Як він… Падаждітє… Головокруженіє к успеху. 

Угу. Єсть.

Єсть. Такой труд Сталіна. Приходять до його… Він же дав команду – сплошная колєктівізация. Приходять – Йосип Віссаріонович, стопроцентная колективізхація. Він на їх подивився – туди ж вашу розтуди, ви шо наробили? А кого я на лісоповал пошлю? І написав – вас же насільно туди! Ну і когось тут з мужиків, хто біл… кого жалкіше було – давай свою конячки сюди, коровки сюди, брички сюди, плуги сюди… Ага. Оце ті, шо кандідати на лєсоповал. Поїхали на лєсоповал. 

А хто поїхав на лісоповал? Кого саме… Ті, хто здали, чи ті, хто не здали? 

Нє, иті шо не здали. Ті, шо пішли… Забрали з колхоза. Ну “Поднятую целену” всі ж наверно читали? 

…

Шолохова?..

Угу. 

Там же Нагульнов казав: “Я не уйду з поля, пока десятину не вспашу!” 

То він прийшов у колгосп і ким він там працював у колгоспі? 

Та чим… чим… Шо заставили. Даже я помню… В сорок… Сороковом году, я ж було, як канікули в школу… Я в сорок… В 33-м году в первий клас пішов. І щас торгуюця – чи в руский клас, чи в український, чи українська школа, чи руска школа, чи читать анікдоти по руски, чи по українски… розказувать… В 40-м году поїхав в село. А ще перед тим я приїжджав, як вже колєктівізацію провели. Ну два брата двоюрідних. Одни на год менший, а другий на три года менший мене. Приходим на конюшню. А конюшня була – такі корита на кольосах передвижні і там коні ж ото. Підходимо. І старший… цей… той… брат мій, на год менший мене, каже – ти знаєш,  Толю, оце наша кобила. Це вони, кромі того, шо дєда… Це ж дідів син, мій дядько, – здали в колхоз тоже, в них двоє коней було. Оце наша кобила, а оце її лошадко. Ооо, лошадко погладили. Вони і я погладив. Це ж наше лошадко. ПІшли взяли сіна. Принесли, їм положили в ясла. Нашій кобилі. То наша кобила! А після того, вже все воно не наше стало. Я помню, як в 47-м году…. 

А зразу, як тільки зорганізувався колгосп, забрали тільки худобу, чи ще щось забирали? 

Ну…. як… Кого розкулачували, то приходили все забирали. Де який хліб даже. Всо.. Шось там посолено, в якійсь кадушці, чи в огурці, чи помідори – те перекидали… Де робили коліктівізацію сплошну. 

А тут  не було сплошної коліктівізації? Там, в Новомиколаївці чи де тоді жили…

Там була сплошна. Всі пішли в колхоз. А де ти дінеся? 

Ага. 

Ілі на Соловки іди. Ілі в колхоз. На лісоповал підеш.

Зрозуміло. І от ви кажете розкулачували. А чи знаєте ви якісь випадки якихось родин, яких розкуркулили? 

В нашім селі, в том селі, в Ніколаєвкі – там таких, шоб забрали на лісоповали туди – не було. Там такий случай був…. Був… Як його фамілія настояща була – не знаю.  А він прєдсідатєль комбєда був, ще в період революції. І його… тим… Кєсарєм звали. А він папку, свої діла під мишку. А тут… за тім… махновці в село в’їхали, отряд Махна. А ці ж мужики, там хто, кауть – слухай, Кесарю, викинь каже оту папку, бо як махновці узн… піймають тебе і подивляться, шо там за діла в тебе, кажуть, – розстріляють сразу. Вопшем, люди не видавали. Дуже, не… дружні якась можна сказать, були люди. Не видавали. Даже, в 43-м году, як февральский фронт був – і наші ж зайшли. А 18 февраля я і мати пішли в село, шоб роздобуть що небудь на харчі. Приходим туди вечерком, вже темніть начало. Я виходю з-за хати і дідусь мій, мій дід цей… Він глуховатий був, тіфом переболів, значить, плохо вже бачив. Слухай, каже, ти знаєш Толю, десь не далеко, на Павлоград гримить. Утром устали. Дід пішов корову управляця. А вийшов так і стою в ха… в конюшні. Хата  і конюшня під одній кришой були. Коли з-за угла хоп – три чоловіка, в шинелях. Я сначала подумав, шо то поліцаїї. І так я раз і одхилився в сторону. З… за двері. А вони – парєнь, ти чєво іспугалса? По руски. Я глядь – а в них на шапках звьоздочки, тільки не красні, а зільоні, польові. Я глядь у двері, коли во двор заїжає по… бричьонка, обикновєна бричьоонка, пара коней і максім пулімьот стоїть на бричьонкє. Ото вони постояли. Шось не помню, шо вони попитали нас. Розв… розвертаюця, виїхали і десь в центр села, остановилися там. Ну і стояли тут. На слєдующу ночь. Це вони утром. На вєчєр ночью приїжджають якихось сємь. Солдати. Капітан, у нас остановилися в крайній хаті. Там в них якийсь лійтінант іще був. І карту розкинули і дивляться ж куди шо. І один той лійтінант, шо біля цього капітана був, говорить – А Шатохіно?.. Щас того села нема і хатинки нема. І даже цієї Ніколаївки осталося десяток хаток і все. Дідової хати нема совсім. Втора хата – це де… дядька, Яшка жив. Так син його, построїв колись в 47-м чи в 48-м году, після голодовки вже, строєв кірпічну хату на мєсто завалившіхся ті… 

Давайте вернемося до Голодомору, бо ми трошки відійшли в сторону. Ви там казали, як дід пішов у колгосп, то там якась платня була в колгоспі? Платили їм зарплату 

Трудодні.

А на трудодні шось давали? 

Шо давали, я не знаю, шо давали. (сміється, -ред) Но знаю, шо в 46-м году на трудодні шось по 15 чи по 20 грам давали.

Угу. А бабуся, чи пішла вона в колгосп працювати?
Тоже, пішли в колгосп. Но ше бабуся, вона була ще тут в колгоспі там, працювала. Потому шо… Ну скіки їй було… Ну годів 40. Вона ще працювала. А вже перед самой вайною – дід уже не працював. Йому в 41-м году був 85 год. 

А оце ви казали, як організовувася колгосп, чи приходили вас там, шукали, обшукували… Чи зерно забірали? 

Там, понімаєте, вони не забирали. Тоді може в них не було чого, чи як там вони. Вопшем, я не знаю. Шоб забирали… Шоб розкидали, як ото говорять, шо забирали все – не було такого. Ну люди вмерли. Потому шо десь в 32-33-м году, дядько, самий менший батьків брат – приїжджав, то розказував, всі ж брички, всі коні, все тягло забрали в колхоз. І голодовка була. Коє у кого може і вопше не було. А коє у кого може чи забрали, чи з ким поділився. То розказували, шо той помер. Я ж не знаю їх. Чув тільки, шо помер такий, такий, такий. Десь там якось гуртом викопали ямку, тачка була… Ну возик такий, зроблений, чого він, хто його зробив, як його зробив – положили на той возик, ноги тянуця по землі. Одвезли на кладбище… у мого діда за городом, на горі було кладбище, – отуди одвезли, вкинули і все. На том кончилось. Люди мерли. Багато мерло од голоду.

А оце ви казали, шо хліб ходили, шукали… Хто це робив? 

А ці ж комбедовци. І актівісти. 

А це були місцеві чи не місцеві? 

Були і місцеві, трохи були… Оно ті місцеві, оці Жура… Гусаки… Так цих їх сразу забрали. 

То вже коли сразу? Після 33-го чи коли? 

Нє. Після того, як вони побили молотарку і все це побили – їх не дождалися, поки коліктівізація началась. Їх забрали. 

А хто забрав? 

Ну, сс… прєдставітєлі власті.

Угу.

І ото їхній син, ну хлопець, 14 годів, отак казав, шо немає у них батька нема, ше шо з ними були – немає їх нікого. Оце вже було в 33-м году. А той злоп…

А коли вже була оця колективізація, то хто там був? Активісти це були якісь місцеві чи не місцеві? 

Там був  один так називали його – дід Пухта. Рядом в село Шатохіно жив. Так я вже потом узнав, шо той дід Пухта… У його хатинка була непогана, усадьба, там садочок був… Так ми як мимо проха… проходили – так нам зависно було, шо там яблука ростуть. А так не віздє росли яблука. А їх потом я взнав, шо фамілія Іванов. І оцей сам Іванов, син того діда Пухти – був прідсідатільом сєльсовєта. А тоді ж було оце Шатохіно і Ніколаєво – один сільсовєт. А було ж так – у нас у Сінєльніковском районі до 56-го года було 92 колхоза. І 4 совхоза. А потом укрупникли. Стало 24 колхоза і 4 совхоза. Совхоз Дружба, совхоз Вперед, сінєльніковський совхоз (бивший нтс), і Авангард. Потом він одійшов в Васільковський район. 

Угу. Так а ви оце сказали, шо там оце один оцей ви знаєте прідсідатілєм він був, а хто іще там був у цьому активі, шо ходив, у людей забирали вони…

Я їх та кой кого знав… Там Конопляний був… Він завферми потом був. Значить. Хто він такий – я його не знаю. 

Як ви думаєте, куди вони це зерно… От коли забирали – куди вони його дівали? 

Та там його навєрно і забирать дуже не було чого. От і… зерно… Ну ото вони… ну раз вмерли люди з голоду то кой у кого нічого не було.

А як ви думаєте… Ну раз нічого не було, то значить шо? Забрали?

Ну батько розказував, шо у них… Ото то ж вони надєли по півтори десятини на мужскоє насілєніє. Так були такі мужики, шо не обробляли тієї землі. Пустувала. Або комусь оддавали. А по осіні запряга канячку, в його адна канячка. Пріщьонка паганенька. І їде по селах – пожертвуйтє на погорєльцев. Вроді вони… згоріли шось там у них… На погорєльців. Ну люди ж… У нього клуночки там всякі. Ага. Шо там ти приніс? А, біла мука. А он у цей мішечок сип. А оце? А оце дерть. Оце сюди, у цей мішечок сип. Ото так об’їхав. Той картошки винесе, той ше шо небудь. Ото назбирали, десь не місяць, а то й два сидять їдять. А потом опять запрягають конячку і їдуть. 

Ну таких багато було? 

Нє, не багато. А там один-два на село. А то з других сел там тоже ж приїжджають. По всіх селах вони то їздять і побираються, шо на погорєльця.

А якшо ж… Якшо була голодовка, то значить таких людей багато було?

Тоді більше. Так уже не їздила, ходили. Коні як забрали у колхози, тягло забрали. Все. Кончино. 

Так а як ви думаєте, на вашу думку, чого був голодомор тоді?

Ну… воно й неврожай був частічно. А частічно  – не всі ж і хотіли… Сіяли не все. Та як у нас  в області десь отут занімались колєктівізацією. Знаєте то?

Хто?

Каганович. Був такий?

Був.

102 годи прожив. Ровно стіки як і мій дід. Хатяєвич в області у нас був. Якшо не вірите мені – поїдьте в село Нікольське, понад Дніпром… По Дніпру… Протів Васілівка, на Дніпрє Сінєльніківського района – стоїть пристань Крупскоє. І дача Хатаєвича. Двохетажне зданія. Це в войну як ми освобождали вже правий берег, то там я в госпіталі ще лежав… В том… В селі в Нікольськом. Дача Хатаєвича. Борщевський був такий. Хто він такий – не знаю. Автобіографії він мені не представляв. А був. Ото вони робили. Потом Постишев. За цего Постишева я шо можу сказати – у нас там жив по сосєдству товариш, він кончив 10 класов раньше як я. Я ше восємь в 41-м году. А він кончив перед цим в 40-м ілі в 39-м – кончив 10 класов. Шоб шось одіцця не було ж. Він пішов помошніком машиніста на паравоз. Проработав два года. Потом поступив в інстітут перед войною, в 40-м году. В сільсьхосп інстітут, Дніпропетровський… Був на практікє в Жеребково. Єсть така Жеребковська опитна станція, це Одеской області. Аж на сєвєврі, туда під Хмєльніцку. Він там на практікє був. Началась война. Нємци пройшли фрон, і він прийшов додому. Так розказував, шо в період колєктівізації – Постишев… Я не знаю, чи Павло Петрович його правильно, чи Петро Петрович… Приїхав… якась комісія чи хто вони такі… Нєсколько чоловік їх. Приїхали в Лареоново. А там уже якісь колхози були чи шо. Десь повозку взяли і бричонку. І приїхали в Сенельнікове. А тут же і передали, подзвонили, шо десь буде. Приїдуть. Ну а де Сєнєльнікове. Там є щас больніца желєзнодоржна, а раньше був клуб, возлє железной дороги. Тут уже ріпітірують артістов. Виступать. Концерт якийсь там, шось робили. Він приїхав сюди. Каже – знаєте шо, нас, кае, не до концертів. Діла плохі. І потом видать же Постишев то поїхав і в київ і доложив – как діла ідут с колєктівізациєй і шо такоє. А вже ж голодомори начиналися. І ото йому за те, шо він не поддєржав політіку партії – його признали врагом народа і шо з ним зробили, ніхто не знає. 

З ким це? 

З Постишевим. Потом нам об’явили, шо враг народа. Всьо. 

А через шо його визнали врагом народа?

А то шо він правду розказав. Шо він поїхав, подивися, шо там робиться на селі. 

А шо на селі було тоді? 

Коліктівізація начиналась. Де добровольно ішли. Де раскулачивали. Де як хоч. Де які були. Як були бідні сьола – то може там нікого було розкулачувать. А де чим побагаче були – то було шо розкулачувать. 

Розкулачували… Колективізація йшла… Ну то йшла… А шо там такого трагічного було? Може голодомор вже був? Вже помирали з голоду тоді, коли він приїжджав? 

Там може ще не помирали, но вже неурожай був. Це ж були десь…

А неврожай був через природні умови, чи через те, що не могли… не вміли хазяйнувати? Не засіяли ці колгоспні поля? 

Значить отетат Хотаєвич, шо так говорять. Єсть такий… таке вираженіє – сій овес в грязь, будеш князь.  Чули таке?

Да.

Отак. Так оцей Хатаєвич зібрав мужичків якихто на правобережі. Весною. А у них були чобітки одні на всю жизнь куплені за три рублі. О це… З витя… з то… з пришитими головкамив. І ці по грязі с мішком з овсом по полю ходили сіяли. Дощики пішли, сніг розтав, поплило те зерно вмєсті з водою. А дехто хоч птички поїли. І кончилось. І оця поговорка пішла од Хатаєвича, шо сій овес в грязь – будеш князь. От князі і стали ми. 

А скажіть, будь ласка, оце ви казали, шо там усе конфісковували у людей… Так забирали тільки зерно, реманент… Чи може забирали ще одежу, кожухи там таке… Чи не забирали…

Та може й хто де забирав, мародьорнічали. А так шоб спеціально забирать, то…

А коли розкуркулювали?

Ну тих, шо розкуркулювали – там теж забирали. Із хати виганяли. І все. А йди куди хочеш. 

А хати куди дівали? 

Ну хати стояли. Вони чи в колхоз переходили. Чи куди. 

А оці люди, яких з хати виганяли – вони якось чинили опір, якось опиралися цій політиці? 

Канєшно опиралися. Це моєї жінки батько. Тут єсть сєло Бурякова. Село Весе… Воно… Вільне називається щас. Робив стрелочніком у Сенельнікові. На жалізній дорогі. В селі конячка у нього була. Ну і сім’я. Восєм душ дітей. Так його розкулачувать. А там був у цем же комітєті ж бідноти – кум його. Каже, Клим, ти знаєш, шо сьогодні вечором прийдуть до тебе розкулачувать. Так оце мою жінку, там ше сетра її на год менша, чи старша, іще одну на цю бричонку, закутали в раднюшку і в Сінєльнікову привезли. А там жила материна тьотка. Її матері тьотка. Баба Харетина. Привезли їх туди і ото хто. А ті шо старші самі – пішком порозбігалися. А хата… Я потом уже, як на охоту ходив туди-сюди – то уже мені розказали, я нашов… Куча глини тіки з цієї хати, де вони жили. Все. Вона сама розвалилася, бо ніхто за нею не дивився. А криша соломою була крита… Протикло уже. Все. 

Так а вони… от… чинили опір тим, шо втекли… А якісь були… тоїсть вони втекли, хату їх все рівно забрали. Правильно?

Ну да.

А чи були якісь такі там… заворушення, чи збройні повстання… Чи може проти влади там… собралися люди і пішли там, не знаю, розігнали колгосп, забрали свої корови. Таке було чи ні? 

Та ні, воно ж понімаєте в колхоз всьо забрали і там уже все. Потом ото як Сталін написав, шо «головокруженіє от успєхов» – коє хто питалися забрать обратно. Ну забрали на свою голову… Таких то і отправили на лісоповало. Їжжай лєс рубіть. І всьо. 

Тоїсть ті… ті, які захотіли забрать назад, а як вони… Прийшли, сказали, хочу забрать – то їм оддали. 

Та забрали та і все. Розтягли. Та як і в нас… Як… той…

Ааа! Так розтягли – всмислі насильно позабирали? 

Да. Не насильно. Ніхто його не охраняв. Як звели туди, так і розвели віддтіля.

І шо потім їм було? Тим, хто позабирав корови…

Пішли на лісоповал.

Усі?

А сім’ї порозкулачували. Позабирали і.. і те, шо їсти в них позабирали. Вигнали з хати і хати позабирали. 

У всіх, да?

Да. Шо їм робить. Та, як у нас Кучма!

А чи можна було тоді… колоски от під час Голодомору чи можна було колоски на полях збирати? 

Говорят, шо не збирали. Не розрішали. Ходили спеціально патрулі. Ну вже в 48-м году отут у нас возьлє Сінєльнікова я робив… Там бивший порорховий завод…

Нє, а я про 33-й питаю… 

Да там тоді… Умодрялися канєшно люди голодні той… якось воровать… Єслі можна сказать так. Набрать. Ну не розрішали. 

А поля охороняли? 

А як же! Охраняли.

А хто їх охороняв? 

Ну ж ті шо… хто зганяв їх у кучу, той охороняв. 

А люди під час Голодомору допомагали один одному? 

Да всяко було… 

А ваша родина проживала той часу Сінєльніковому, так?

Да, батько і наш…

Це місто. Це виходить, коли це його друзі сказали, шо буде колективізація, збирайся і тікай…

Да!

…то він продав своє господарство, так? 

Та в нього не було! Він з батьком жив. 

А він при батькові жив?

При батькові жив і все. Забрав жінку, забрав нас троє було. Двоє і ще сестра в 30-м году родилася вже в Сінєльнікові. 

У вашого батька було троє дітей. Правильно? 

Да, я брат і сестра. 

Ви 25-го року народження…

Я 25-го, брат 27-го, сестра 30-го. Ні брата, ні сестри нема вже. 

Брата як вашого звали? 

Володя.

А сестру?

Людміла. 

І всі це ви проживали в Сінєльніковому. Так? 

Да. 

І під час Голодомору теж проживали в Сінєльніковому? 

Да, в Сінєльніково. Ми голоду не знали.

Угу.

Батькова отак корова… Дєд… дєд наділив корову нам одділив, коня дав, дав бричку, ще й коток десь у батька був. Довго ми по йому лазили, біля двору стояв. Отой кам’яний каток, шо молотить хліб. І його батьків, двоюрідний брат приходить. Каже – Семен… Це вже в 30-м году… В тебе зерно є. А батько орендував землю тут, біля Сінєльніково. Було на чердак вилізем, там окошко і ми бачим – батько работає канячкою там на полі. Косою косив, викосив, в двор… в двір привіз, або потом котком перемолотив. Ячмінь в основном. Сіяв, шоб корм коню був. Приходе – в тебе є зерно? Та, каже, є. Нада одвезти. Ну не знаю скіки вже батько його погрузив на бричку і одвіз. 

Куди? 

В комітєт бідноти, який тут в Сінєльніках був. Де… Куди звозили пожертвованіє це. Проходе время…

А це в якому році? 

Це в 30-му. Ще… колєктівізація началася, а голодомору ще не було. Проходить там місяць чи два. Приходе опять. Каже – слухай, Семен, у тебе є зерно. Кае, знаєш шо, он зерно, он кінь, а он бричка – запрягай і вези. Все! Він погрузив і одвіз. Це двоюрідний брат. Коня ж привів… А чим його кормить?… Ну кінь хороший у батька був. Один. Була я.. кінь там у коридорі стояв у нас, в конюшні. Так… А я ж пацан, годів мені 5 було може, наверх мене посадить на коня. А він спокойний такий… На… харашо, шо ж на коні сидю. Батько одвів коня на базар. Цигани купили коня. А цигани ще їздили, їх не трогали. Продав коня, продав бричку. Плуг у дворі валявся і полівка. Так уже в 35-36-м году приїхав менший брат батьків. А вона… Ми полівку по дворі тагяаємо… 

А полівка – це шо? 

Ну, три сашничка і коліщата впереді. Шо… ну… конячку запрягають і міждуряддя роблять. Курузу, подсолнушник пропалують…

Просаповують, да? 

Да, проса… По… Полять. Лошадкою. Каже, так у тебе ше полілка є? Та, каже, он валяєця полілка, заберіть. Так вони забрали, ще в колхоз одвезли. Там… Бо не хватало… Поламалися ше…

А це в Сінєльніковому ця полілка була? 

Да, в Сінєльніково. 

І це коли вони ту полілку забрали? В якому році? 

Та це… не… не забрали, а одддали. Це ж після 30-го вже. Вона годів 5-6 у нас по двору валялася. А плуг валявся… Так поржавів уже… Шо ті…там такі цепки є, шо настраювать плуг…

Так а він шо, перестав уже землю оброблять чи як? Коня продав, все продав… 

Продав коня, корова осталася. Купи вже десь в 30-м году, чи в 31-м купив корову. Краснорябу корову. У неї… Була вона жирность у неї – 5,2. А на пєрвой Сінєльнікова там був ресторан. А хазяїн той… до ресторана був… по нашій вулиці жив, хати через чітирі. І бутильок молока, три ліьтра – стояв 15 рублів. Мати однесе, продасть.На… В ресторан носила два бутилька. Получить 30 рублів. Батон хліба 800-грамовий білий стояв 15 рублів. Батько робив на транспорті, получав карточки на нас (по 250 грам), на жінку, йому ж шось там більше…

А на якому транспорті він робив? 

На жилєзной дорогє. Сначала тим.. смажчиком їздив. Це їх було шо… двадцать вагонів двадцаток. І їде 5 чілавєк смажчиков, і старший кондуктор їде. В сторону Заопрожья поїхали. Доїхали до Славгорода – закурила бука. У них флажки красні. Ото сігналізація. А ні так… якшо і тяне паравоз – так вони тормоза. На тормозних же площадках стояли. Тормоза. Притормозили. Встають, начинають тушить пожар. Букси горять. Потушили. Залили туди мазути. Поставили фітілі. Спеціально у батька готові… Там шо куди смайка на шейку… на цю… на ось. Поїхали. Проїхали кілометрів 15-20 – не доїжа до Запорожья – опять закурили, опять остановилися. Отак їздили. Це потом уже стали на широкоподшипниках. Од Дніпра са…

А мати теж працювала на залізній дорозі? 

Нє, мати не працювала нігде. Ото з нами занімалась. 

І це йому давали талони на харчування, правильно? 

Ну, по карточкам хліб давали. Давали на хліб і потом риба була сальона і сушена вона. Вона в таких рогозових мішках було. Ото нас її на чєрдаку… Ми її не вспівали поїдать… приїжджали як з села… Наші родичі приїжджають, то ми їм оддавали ще, вони забирали… Що вони з нею робили – не знаю. 

А дідусь не відчував голоду? Не голодували тут в селі в 32-33-му? 

Та тоже не дуже жирно було. Помаленьку.

Але не пухли?

Нє.

А в місті ви як жили, чи бачили ви там людей голодних, які приходили в пошуках їжі? Може їсти просили?

Тут є… Ми в Сінєльнікові… Тут ходили. А в селі – я не знаю, чи там ходили, чи як там… Не був.

А в Сінєльніковому приходили? 

Приходили, да. Ходили люди.

А чи бачили ви померлих людей від голоду можливо десь там на вулицях? 

Так я не… Я… Ніде нас не пускали далеко ходить од хати. І… я… Це ж в 33-м году я вже в школу пішов…

А як ви пішли в школу, скільки дітей в вас в класі було? 

Ну чоловік, наверно, 30. Класи були полні. 

Діти… Не було такого… Ну всі діти з 30 цих чоловік 33-й рік пережили? Ніхто ну… не…

Я не… Ніхто нічого не казав. Ми і не розпитували. Нам не до цього було. Правда в нас з Красного хутора там жили хлопці, були такі, тоже в нашом класі. Ну воно ж бідні-бідні, і одіця нема в шо, і їсти видно нема чого. Учітільніца пита одного… Хлопець… сільченки їх фамілія була… Ти коли мився? Каже – перед октябрськой, в ставку купався. Це в октябрєи місяці він в ставку купався. А тепер коли… А тепер, каже, на 1 мая обізатільно… Там ставок був – один і другий, та.. водокачка воду подавала на жілєзну дорогу. А це, шоб фільтровалась вода, то це, шоб мудяку не несло в ставок… Ну щас, цей остався первий ставок… Ще є вода… А в..

Так що з тим хлопцем? 

А шо він грязний ходив і не митий. Ото помиєця в ноябрі, та помиєця первого мая в ставку. Ото так… Без мила. Яким там милом. Ото так ходили в школу. 

Ну то він і далі ходив… Ну тобто всі діти ходили в школу? Ніхто не помер? 

Не було случаїв…

Не було пухлих дітей? 

Один случай був, шо зімою замерз один. Із Красного хутора пішли… Отам уже.. Це вже… Вже після… Перед войною… Отам…

А в 33-му? 

В 33-му не було.

Не було… Не було… Діти не були пухлі, слабі..? 

Та були. Були такі діти. І слабенькі були, і пу…. А вже після 33-го года вже так боліє-мєніє. Вже так, приспособилися жити.

А в 33-му годували в школі? Якесь було гаряче харчування? 

Та не було ніякого. Яке там харчування. Якшо в кого з дома єсть… Мати дасть якийсь пиріжок… Там в бумагу заверне, а та бумага пропітаєця тим смальцем чи… чи посним маслом і книжки всі повимазує. Ото і… ото і вся їда була. 

А чи чули ви про випадки людоїдства можливо в Сінєльніково? 

Да, у нас один случай був. Тому шо після войни…Уже після войни розказували… Шо вони ходили… Я ті… Глаза бачив тих людей… Вони оці… Вони їли людей. Кого вони там вже зіли я точно не можу… Ну шо вони канібалізмом занімали. Кось сі зіли вони. І вижили. Вони… Можна сказать, шо люди.. Спор… Нарушеной псіхікой були… Ті, шо людей їли. 

А через шо це сталося?..

То шо голодовка була. Нічого було їсти. Не з жиру, канєшно.

І останнє питання, як ви думаєте, чи треба розказувати про Голодомор дітям, молодшому поколінню? 

Да… Хто буде розказувать… Вже тих, шо бачили настоящий голодомор – немає щитай. І ми то чули із розказов. Даже я… Шо я можу помнить, як мені було 5 років… 7-8 років… 

7-8 років… Ви ж пам’ятаєте, як казали, як молотили зерно у дворі… То це ж вам ще менше було років. То ви це пам’ятаєте.

Да, це я за… Ну я ше якось, шо мені розказували дід це частень, то… Я помню до діда ще… Поки ми сюди не переїхали в Сінєльніково, оце в колхоз поступили. І корова була. Так у нас… Шо коров… У нас коров не забрали. А коней забрали, тягло, робочу силу…

Це в Сінєльніковому? 

Нє, в Ніколаєвкі, там, в селі.

В діда? 

У діда. Корова осталася. Бо батько казав, шо у них була корова… Воно ж нємци-колоністи як приїхали. Вони привезли красний стєпной. І… А тут був сєрий українский скот. І той скот сєрий українский мєтізіровали красним тим скотом. І потом стала так називаєма красна стєпная порода на Україні. Ну щас вже в них немає. Ні красних стіпних, ні…

А оце ви казали про нємців-колоністів. Як з ними було в 33-му році? Вони голодували? 

Нє, понімаєте. Вони якраз народ дружніший був. Вони не … дуже то… шоб так голодували. Бо наші.. Це моя жінка розказувала, шо із тим… Їхній брат 23-года, сестра 26-го, і вона 27-го года – пішли сюди в калону і десь залізли на городи…

В Голодомор це ше? 

Да. І цибулі нарвали. І їх піймали. Розпитали, хто ви, шо. Не знаю, чи їм шо дали, чи не дали і одпустили. Це вона розказувала. Ну скільки їй було тоді.. 4-5 год. Вони до німців сюди. Но я знаю, шо уже перед войною…Десь в 39-40-м году – єслі б я оце так пацаном з дулам по колоні пройти – то мене б перестріли, не один раз. Спитали, кули ідеш? Хто ти такий. Нємці ці, мєсниє. Вони хоть поганенько і балакали, ну балакали по рус… по українски, чи по руски. А як ми було до дєда йдемо в село.. Як йдемо з взрослим хто небудь – з батьком ми часто ходили – то встрічать. Поздоровкалися. А куди ви йдете? Та оце веду хлопців туди в село до діда в гості. То пожалуста проходь. Там сад був… Це я його вже викорчу… 

Так вони не голодували в 32-33-му?

Вони… по моєму вони дуже не гол.. Канєшно, не жирно жили, ну не так… 

А чи були в них… Їх же в колгосп не заганяли… в цей.. в загальні ці колгоспи? 

Тожек загнали! Ну вони добровольно вроді пішли. Не то шо добровольно… Вони народ… 

То в одному колгоспі і німці і українці робили?

Ні, там була колона німєцька… Тіки нємци були. А потом уже…

Но вона була німецька. Тоїсть вони там самі собі господарювали дальше…

А потом до них пристроїлися новий посьо… Там колона… Вулиця… Щас вона називається… Широка вулиця. Олєга Кошового. Там построїлися. А потом ше достроїлися… Там були трошки не до Сінєльнікова… Тут де пам’ятнік там стоїть. Ви канєшно не були там. Там пам’ятнік. В 43-м году, як нємци одступили вже, наші підійшли до Сінєльнікова… Це школа тут 35 шкрола.. вона була…

Ну це пам’ятник воїнам, які загинули? 

Да, да, які загинули. А вони в фівральський фрон підійшли… отут колона ця була… допалина… там нєсколько хат осталося…

Так а хто ту колону спалив? 

І наші одступали, і німці палили, як одступали. Нємци я не знаю… Там вже нічого було палить. В 41-м году ще… там часть ніша розібрали самі…

Понятно. 

І ото біля самого пам’ятніка… там стояли вже … ніші рускі подстроїли хатки… Стояла хатка. І впереді хати до траси – колодязь був. І як ми вертались с Ніколаєвки 24 фівраля – дойшли… там єсть сіло Букреївка… садок оно пройшли… Їде німецька машина. Одкрита машина. Два офіцера сидять. Один справа, другий слєва. Шофьор впереді. І той шо сидів справа… слєва.. А ми ж саночка тянемо. Там з відро пшениці було, зерно та сала кусочок… Партізан виніма пісталєт і на нас наводить. Так він ше не вспів вистрелить. Той, шо сидів справа нємец – отак за руку його з пістолєтом, придержав руку і шось джтиркнув йому. І на шофьора. Чи газ, той включив скорость. Тоже сотановився. Воно там тічія, водичка протікала, розтавало вже. Ну думаю щас заді вистрелять. Коли нє. Так через плічьо глянув – поїхали в Шатохіно. Отам… до Шатохіно оставалося пів кілометра. Поїхали. Тіки ми зайшли так… де Букреївка… а там хати стєни стояли і садочки. Чагарники там… позаростало. Іде ціла колона нємцов… Повозки їхні вєщі везуть, вінтовки в них з собою…

1. Дата запису: 3 серпня 2021 року;
2. Місце запису: смт. Обухівка, Дніпровського району, Дніпропетровської області;
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Яценко Галина Сезонтівна, 28 лютого 1924 року, народилася в смт. Обухівка (Кіровське) Дніпровського району, Дніпропетровської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у смт. Обухівка (Кіровське), Дніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь-ласка. Як вас звати?

Мене Ганна звать, по-батькові Сезонтовна.

А прізвище ваше?

Яценко.

А коли ви народилися?

Я народилася 1924, 28 фєвраля.

А де народилися?

Де я народилася? Народилася на Партізанській отуто, батьки строїлися, нас було шестеро.

В Обухівці тут ви народилися?  

Да-да, в Обухівці.

І під час Голодомору тоже проживали в Обухівці?

Да, да, да, да.

А ви пам’ятаєте про своїх батьків, яке в них було господарство, чим вони займалися?

Та чим вони займалися, було тоді таке, оце клапатьок города, оце на огороді вони те, ну батько в мене робив у заводі Бабушкіна, тоді називали Молотова, а тоді значить назвали Бабушкіна. Так батько в мене робив у тридцять третьому у Молотова, оце у Бабушкіна, в заводі, оо..

А як звали вашого батька?

Сезін Анрейович, Кислиця Сезон Андрейович.

А якого року народження він був?

Тисячу восімсот восімдесят первого.

А маму як звали?

А маму, мама була на своїй фамілії, Ґедзь Параска Логвиновна, тисячу  восімсот восімдесятого году. Вони з батьком, то батько був там, чи мати менша на год, а батько старший, а по годах де однакові.

А до того як він почав робити на цьому заводі у нього було своє господарство?

Та ніякого господарства не було, купили батьки їм значить у людей землю, начали строїться ось отут на Партізанській, о. Ну ото строїлися, а так був завод, ой, садок, ягоди були, абракости, оце возили в город продавали фрукту, оце оцим і жили. А у огороді садовили, ото сіяли можна сказать пшеницю, картошку садовили, о і кукурузу, оце оцим питалися.

А коли почали організовувати в колгоспи, то батьки в колгосп не пішли?

Батьки в колгосп, та ходили, виганяли тоді, тисячу дев’ятсот тридцятому році, о. Ну їх приглашали знаїте, а земля наша далеко, за Горянівкою обухівська земля, о, ото туда приглашали, шоб ходили робить.

Так приглашали чи заставляли?

Та заставляли (ахах..)

Так вони пішли чи не пішли?

Та ходили.

Ходили. І мати і батько?

Угу.

А худоба у вас якась була?

Та отож таке, курочки, кролики, о, бо воно тоже не було чим дуже годувать, а тоді й коровка була, там батьки їм телятко купили вигляділи, бо нас же шестеро було у батьків.

Угу. А коровку коли вже купили, пізніше, після Голодомору?

Ну, після, уже у тридцять третьому уже у нас була коровка, бо воно був голод, о, так ми дожидали як отелиця, це наші харчі, о. Ну нас же б уло то шестеро, так нас батько робив у заводі Молотова, хоть у Бабушкіна, о. Так там хазяйка значить, у хазяйки була дочка, а у дочки була дитинка годова, так вони мене взяли, щоб я доглядала цю дитинку, бо та дочка ходила на роботу, вони жили на хвабриці тут у нас у Дніпропетровську, о. А бабушка ходила на станцію, там приїжджали поїзда, ну може замітали вагони, бо бабушка було назбира кукурудзки, приносе у вузлику, тоді ото просіє ту кукурудзку, був кусок рейси отакий завбільшки (показує руками десь 30 см.), молоток і оце баба кладе оцю рейсу, бере молоток і оце оту кукурудзку, шо вона принесла, вона її б’є на крупу, бо це у нас у селах, то були ті, ми товкли, були…

Ступи (ред. – говорить жінка на фоні)

 … да, да, а у городі ж не було і з оцього варили значить ото ми суп. А тоді вже у нас коровка отелилась, батько мене забрав додому, бо в нас же тут було, тоді давали там на книжки німножко, німножко хліба там, бо приносив хлібинку надрізану, це значить на ті, на ці, стіко, там по стіко грам випало в тій хлібинці, ну хлібинка всігда була надрізана. А він же як іде додому з парахода, тоді ж вони їздили параходом, о, а оце бать…діди, які померли, а їхні ж діти пооставались, а вони ж дружили з нашим батьком, то вони оці діти хватають на шо бачуть, шо він несе кусок хліба, хватають за штани і отож просять, то батько налупа потрошку і їм дасть. А тоді приносить додому, а ми кажем: «Тату ну нас же багато, чого ви роздаєте хліб?», а батько каже: «Мої дітки, може як я умру, та ви останеться, тай вам хтось так даватиме, потому шо дітки просять, ну як же ти їм не даси». Ото таке було.   

А всі ваші брати і сестри вижили?

Вижили.

Всі вижили?

Усі, нас шестеро було і ми усі вижили, отож того вижили, шо батько пішов на.. у завод Бабушкіна і коровка дождали, молочко було, тоді оце ж там те якусь кашку зваримо, якись борщ забілимо, та ото їмо і потрошку ж хліба. І ше батько було, це ж каждого дня не міг їздити, а раз у вихідний, то він ше в отих дівчат, шо у столовій роблять, то накупе кусочків хліба ше в їх та принесе додому, та вже в нас і більшенько і ото так ми й вижили.

А оцей завод Бабушкіна де він був, де він знаходився?

Ну оце, ну філіал сєйчас там завода, автозавода, ЗВО називається, оце отуто за Дніпро, оце через Дніпро зразу оце той завод.

Це ж оцей біля вокзалу (ред. – говорить чоловік на фоні) 

В Дніпрі він знаходиться?

Да, в Дніпрі. (ред. – говорит чоловік на фоні) 

А в Дніпрі, в самому місті?

Да, тут на місті.

Ага, в Дніпрі.

А батько їздив параходом, а от парахода ішов шість кілометрів сюда оце де ми живимо.

А параход «Софії Перовська» названіє. (ред. – говорит чоловік на фоні) 

Угу.

А оце бабуся, що ви казали збирала зерно, це ваша бабуся?

Нє, то батькова хазяйка по квартирі, о. А отож батько хвалиться, шо нас шестеро і як же те, а вона й каже, шо дочка піде і ходе на роботу, а дєвочкі год, оставляють, ну а це ж тридцять третій год, я ж із двадцять четвертого, я могла із цією дєвочкою сидіть у квартирі, глядіть.

А вам щось за це платили?

Да хто там платив, за те шо отож била ту кукурудзу, варила суп, кормила, о. А батько ше ж ото получав і на книжки, та так і вона як де розжа…розживиться, то дає ж їсти, спасибі, люди добрі були.

А про своїх братів, сестер можете сказати, як їх звали, якого року народження вони були?

Одна сестричка була тисячу дев’ятсот чотирнадцятого году, друга сестричка…

Як звали її?

Наталка, о. А друга сестричка з вісім.. тисячу дев’ятсот вісімнадцятого, звали Мотя, о.  А тоді двадцять первого году родився брат, звали його Михайло. А тоді ж після Михайла оце ж Ганна (показує на себе), а після Ганни Мархва, а після Мархви Марія.

А Марфа і Марія якого року народження?

Мархва була тисячу дев’ятсот двадцять шостого, я двадцять четвертого, а вона двадцять шостого, а Марія була двадцять восьмого.

І усі дітки вижили?

Усі, Слава Богу, усі вижили.

А ви..ваша сім’я жила окремо чи може з дідусем, з бабусею вашою?

Нє, вони ж ото купили йому землі осьо недалеко, оця Партізанська за мною і ото построїли хату, бо нас уже, Слава Богу, шестеро, а батько служив при німцях у армії, це, оце, служив був у солдатах.

Це коли?

Ну…

Після Голодомору чи до?

Нє, це до Голодомору, це давно.

В 14-18, да?

Да, да, да ото вони там якраз ото вони служили чи по два годи чи по три, ну ото батько ото прийшов ото ше і та, оце після того, оце після армії, оце вже я народилася, то було дві сестрі, мати була удовицею як він служив у армії, а дітки жили з дідом та з бабою, а мати як невістка, бо син у солдатах же був при німцях, у німе.. німецькій армії.

Ну та як він це у німецькій армії був?

Ну це раньше це, як воно називалось, чи вона…

Ну це мабуть Перша світова, та же… (ред. – говорит оператор на фоні) 

Може це Перша світова?

Росія перша хто капітулював в Першу світову і частина України взагалі перейшла там до Німеччини, поки вона не закінчилась. (ред. – говорит оператор на фоні) 

А чи чули ви, що розкуркулювали людей?

Чула, коло нас жила, оце ж по Партізанській люди, ну вони вроді так не плохо жили, о. Ну їх розкуркурили, забрали одежу у їх, тоді вигнали з хати, а батьки оці, шоб не покинуть хати остались дівчинку, а та дівчинка моя подружка була за двадцять другого году, так ми з нею ночували отож у хаті, думали, шо не виженуть їх, бо дитина там, а тоді були масовики отож так як у цій хаті штаб був, вони займались там, бо ми з цією дівчинкою на печі гралися, а вони тут у хаті на столі розкошували, це називались масовики. А батьки родом з Миколаївки, так вони пішли до роду у Миколаївку, до своїх родних, а ті вернулися і вигнали зуздром з хати і ці люди уже там по родичам були то шо, а хата була як то вам сказать, отож за государством, за шо вони їх вигнали, за тешо розкуркурили чи шо. Воно ж тоді було таке.

А можете розказати хто такі масовики, що вони робили?

Масовики. Був же ж штаб, ну там були отож такі хлопці служили, ходили трусили хліб, о, викачували в кого був, ну ото продавали їхнє барахло , як оце дядько должен був, вот так вони продавали їхнє барахло і вишукували хліб, о. Оце викачували, тоді називали масовики їх, о. Ну вони викачували оце хліб, ходили шукали в людей де, були люди і ми займалися, сіяли пшеницю, а тоді ціпами молотили, віяли, о. І отож у кого була ця пшениця, вони приїжджали, забирали гарбо… з гарбою приїдуть і ото як є там у чулані хліб це у клунку тоді куліші були знаєте такі плетені обмазували глиною, це сохраняли пшеницю там, ну вони забирали цю пшеницю у цього дядька, бо він ж багатий, у його ж є.

Багатий, що є пшениця?

Да, а як ж, шо він придбав, а тоді знаєте може в кого конячка була, а то воли були, оце обробляли землю волами, о і сіяли, а молотили отож, косять мужики косами, баби в’яжуть снопи, бо баба тоже в’язала снопи, аж парталя вставала, тоді помолотять, повіють на тому, у кого може була віялочка, то мололи на віялочку, а то на тому, на вітрі.   

Ви казали масовики, вони там у цій хаті жили?

Нє, вони у цій хаті не жили, бо у їх у каждого своє було, о. А це як сказать, раз вигнали, це імєло право государство це зробить, о.

І в цій хаті вони… це як їхній був штаб чи шо це вони робили в тій хаті, збиралися в тій хаті?

Нуу… тож так, збори які там збирали, тоді там постановляли, шо робить по селі чи хліб трусить, чи кого може оббирать, бо він багатий, о.

А ви отам сиділи на печі і це все чули?

Ой, а ми сиділи з нею гралися на печі, а отож вони там їх назбираються, може душ дві баби прийде та хлопців чотирі, ну у їх же своє дєло за столом, вони там ришали, а ми сиділи це значить, це ж воно дитина так її не виженуть, о. А вони ж поки так, а тоді забирай свою дитину і оставляй хату і ото так вони оставили і хата була пішла у колгосп хата.

А в тій хаті когось поселили?

Та отож те, колгоспна вона була хата, о. Ну там трохи скотини завели в кошарі вони,  це у цьому дворі, о. І оце ж люди оці, шо там робили, проживали. А ці люди так до ції хати не іміли права ніякої.

І вони потім цю хату не повернули собі уже?

Ні, вони уже у другім місці ото купили і ото те. Не повернулись, їм же ніхто не віддасть, воно пішло для колгоспу.

І пізніше тоже вони не вернулись?

Ну оту ото жили тут де построїлися, там постороїли собі, бо в ніх тоже сім’ї були, було дві дочки і два сини, сім’ї в них були. О.

А вони всі вижили, ніхто не помер з тієї родини?

Ні, вижили, вони з голоду не померли, ото видно то родичі помогали тошо, ну і батьки були такі, шо те…придбавали…та ходили… не дай Бог, хто голодував то ходили ругіз рвали та їли, козельки копали та їли, а тоді ото казали курай шукали, шо вони з нього мололи не знаю з того кураю, о.

Зерна, зерна, вибирали зерна (ред. – говорит чоловік на фоні).

А та, да, так шо те. А ту оце ж ми купили оце тут построїли на Партізанській осьо недалеко, так отут на оцім огороді, що ми січас живимо так жив дядько, його було Мусій звать, а її Олена, той дядько займався – копав глину і робив сирець той, цеглу і продавав людям, бо люди робили печі і ті плити із цього. А тоді захватив тридцяь третій рік, о, ну уже ж у нас не врожай, дядько вмер, осталась тітка, ця Олена, а в цієї тітки дві дівчаток, одній було по-моєму годів дванадцять, бо я вроді меньша мені дев’я… десять було, о, а друга меньшенька така, вони прибігали до нас сюди до хати, просили хліба, а  в нас же де ж той хліб, о. А тоді оце захватив тридцять третій, дядько вмер, а оце у цієї тітки осталось дві дівчаток таких, я дивилася як по моєму возрасту одна була вроді більшинька мене, а одна була чи годів дев’ять-десять і я ж така, так я їх ото за того помню. Ну а та тітка значить ото жила з цими дівчатками, а тоді ж їсти нічого і заробить ніде, так вона взяла це отуто ось у нас на городі була хата, це мені помниться, о. Так вони отож узяла, натопила піч, тоді заткнула верхи і пішла сама на Полтаву, тоді казали у Полтаві уродилося трохи, о. А оці дєвочки почаділи, це ж вона закрила спеціально, сама рішила, така тітка була здоровенька і височенька, ну вона рішила, шо піду на Полтаву, там буду у дядьків робить і виживу, а оцих, дві дочечки…оце ж вона закрила верхи, ну люди отож те та отягли на кладбіще та закопали.

Померли діти?

Да, да, почаділи, вона спеціально зробила, шоб вони почаділи, вони померли, потому шо ж їсти нічого, а сама вона подумала за себе. Шо піду на Полтаву, буду там у людей найматись і виживу. І вижила. Тоді уже годів через десять аж уже, уже я виросла, заміж пішла я, пішла до сосєди, а вона ж раньше… оця хата вони сусіди були, сходилися. Так я пішла уже, я заміж пішла, стала ж… життя, вона приїхала через десять год, о ото попитать людей значить як заховали. Ото таке було.

А ви кажете не врожай, то шо в тридцять другому не вродило тут?

Да, у тридцять третьому голод був.

Так а через що був голод?

Ну не вродило.

А оце що ви розказували, що ходили оці, трусили, забирали зерно?

А, то раньше.

Коли це було раньше?

То ото як називалось, коліктівізація,  ну ви трохи у курсі дєла.

А колективізація була ж перед Голодомором?

Да, да, да, оце ж вони викачували в людей у кого було.

Ну якщо викачували значить урожай був? Було, що викачувати?

Нєє, воно ви знаєте як сказать, той дядько може більше посіяв, зібрав, у нього було. Сипали, ховали оцей хліб у кого пшениця була..на… ну придбав дядько, так вони у горшки насипали і ховали в піч, думають це ж вони подумають у печі там же не буде пшениці, а то люди закопували в себе на городі, може там у який бетон, абошо, це ж оці масовики ходили по городі, штрикали, шукали оцей хліб.

Так вони ж позабирали, тай вже і не було чого їсти?

Та конєшно позабирали, та шо ж ти… позабирали оте..

А у вас, от ви кажете, що щось на городі вродило?

Та воно і в нас же так. У нас, Слава Богу, я вам розказую, батько то у заводі Молотова робив чи Бабушкіна і ото на книжки давали по скіко грам на їдака, а нас же шестеро було та батьків двоє, ото так те. Було батько принесе той і ще ото діти товаришів за ним біжать, хватають, а батько такий був жалісливий ще, своїх куча дітей і чужі діти біжать просять, то він ото пощіпа, тоді додому принесе, а ми отож кажемо: «Тату, ну нашо ж ви як і ми голодні, ми ж у вас ждемо»,  а він каже: «Може як я вмру і вам так будуть давать люди як я даю». І начне ото різать цей хліб по кусочкам, а ми ото поприбігаєм і так дивимось оченятами, де випадуть шишеньки, більшенький кусочок, каждий ото дивимось, а батько так ріжить, щоб було усім однаково. А хлопець був, брат один, а йому, батькові жалко сина, так він нишком йому десь там, то руб дасть чи шо, а ми заглядаємо, дивимось та кажем: «Бач, ви своєму Миштові та даєте, шоб ми не бачили». Ой було моє, дєточка. А я ж вийшла оце у тридцять третьому, це ж я по Партизанській тут жила, вийшла на шлях, коли їде підвода і за підводою біжить такий хлопчик годів десять і кричить: «Дядя, отдайте оту кучку, шо ви у нас у печі забрали, нам би мамка зварила кутьку, ми б поїли, а тепер же ви позабирали, повисипали і повезли, нам нічого їсти буде». А я ото вийшла і дивлюся, значить ото воно бігло, кричало за тією гарбою, а він стьобнув коняку і поїхав, а воно з плачами обвернулось і пішло. Ой ото таке бачила.

А до вас приходили оці, що шукали?

Нє, у нас же не було чого шукать.

То взагалі не приходили?

Ні, не приходили, дітей багато, а батько в заводі ж робе.

А мати?

А мама дома і з нами ж.

То її не заставляли в колгосп іти?

Нє, тоді воно не те, не заставляли, це уже як перейшов той, земля осталась, тоді приглашали, заставляли, шоб люди йшли в колгосп.

Це коли, після Голодомору чи коли?

До Голодомору і ото цей заставляли, приглашали, ну батько ж був у заводі чо ж він йтиме в колгосп.

А от дивіться він жив одноосібно, потом почали організовувати колгоспи?

Да.

Він не пішов у колгосп?

Не пішов.

Він же на завод пішов уже в тридцять третьому?

Ага, даже раньше чим у тридцять третьому, перед тридцять третім, і ото захватив його тридцять третій у заводі.

А колгоспи ж раніше почали організовувати?

Та ну да, отам у тридцятому, отаких годах.

І не заставили, не забирали у людей худобу в колгосп? З чого робили той колгосп?

Ну те, відкіля вони його робили, може і люди здавали телятко, а тоді видно організували колгоспи, то десь купували, доставляли, шоб була скотина в колгоспі.

Угу. Тоїсть ви не знаєте, у вас нічого не забирали? Худобу в колгосп не забирали?

У нас коровка була у тридцять третьому, то не взяли ж.

А у ваших дідуся, бабусі, у них було господарство?

Та отож тоже таке домашнє господарство, то городи, то може хто, хто може ото таке овечку держав, то може… люди так ото шо небудь купили, придбали і начинали хозяйнувать.

То їх не заставляли в колгосп іти?

Ну приглашали, хто хотів ішов.

Так приглашали як, було таке лагідне запрошення чи заставляли йти в колгосп?

Ну так приглашали те, шоб коли помагали.

Щоб не міг отказаться.

Шоб помагали люди колгоспам.

То як люди помагали колгоспам?

Ну як, раз організувалися колгоспи, значить земля є.

Де взяли, бо не було ж колгоспів, де землю взяли?

Ну, землі то багато було, бачите була Горянівка, це у їх своя земля, ми обухівці, у нас своя і получилось, шо наша земля за Горянівкою получилася, бо я це у сороковім полола в колгоспі так оце іду оце дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів з сапою, це за Горянівку, нам там їсти варять і нам платять трудодні дні, пишуть…

Це у сороковому, да?

Да.

А оце як у тридцять третьому чи у тридцять другому, тоді платили якісь гроші, як тільки організували?

Та які там гроші платили як їх не було.

Так що ж тоді ви кажете приглашали, так чого ж людям на таке приглашеніє безплатно робить?

Гукали же нас, шоб ішли в колгосп, нам там їсти варили, ми ходили пололи.

Це коли, в тридцять третьому?

Нє, не в тридцять третьому, у сороковім отам.

А я про тридцять третій питаю, про тридцять третій.

Ну тридцять третій, тридцять третій такий, ми займалися своїм хозяйством, огород держали, коровку держали, може кролики у кого були, може хто…

А якщо у вас коровка і кролики були, то ви голодували чи ні?

Ні, а чо ж ми будемо голодувати як ми надоїмо молочка, зваримо кашу, помастимо і їмо. А батько у заводі робив, це вже нічого було.

А в селі люди голодували?

Ой, усяк було, як же не голодували як ото ж бачите узяла  заткнула верх і поїхала на заробітки аж у Полтаву, а дві отаких дочки почаділи.

А ще у селі були випадки, що люди голодували?

Як?

Випадки, що люди голодували у тридцять другому – тридцять третьому?

Ну а як же, голодували ж то, шо пока у тридцять четвертому уже появився уже який урожай, а це у тридцять третьому це зуздром не вродило, видно погоди такі були, шо не вродило, шо бачите у Полтаві вродило, а у нас же такий голод був.

А в Полтаві голод тоже був.

Ну може, може коли і був, а тоді коли у нас голод був, у нас не врожай, а у їх урожай був.

Да, тільки у них тоже так само як і у вас, так само і у них забрали урожай. Урожай був, ну його забрали.

Ну да,  раз у їх був, то конєшно, до їх докопалися, шо ж вони такі багаті.

А чи можна було на полі колоски тоді збирати?

Ой даже… ходили люди собирали і колосочки, шо найдуть на ниві те і собирають.

Так можна було?

Ну, раз його скосили, забрали, а колосочки пооставалися, то ходили люди собирали.

А об’їжчика там не було?

Об’єжчика? Отой об’єжчик, шо охраняв лани пшениці, тошо, ото був об’єдчик. А вже ж стерня вона скошена, вигребена, а як людина туда попала шо найде, то  її. Шукали мишаки, а мишаки це значить, оце миші видовбували ямку, і оце збирали колосники оці і забивали собі в нору, готовили собі харчі, а людина ж як прийде, як явиться, шо такий горбик і там отриє, а там мишаки, значить колосочки, це миші наносили, то це йому радість, воно вигребе, забере собі там у мішочок чи у шо ті колоски.

А чи були тоді діти сироти, наприклад у когось там батьки померли, а діти самі лишились?

Були, були дітки сироти і самі жили, а тоді ото як колгоспи началися та вже як були сироти, так уже забирали у колгосп, там як сказать чи приют, чи садік, тоді таких діток без рідних забирали у колгосп.

А де рідні подівалися?

Ну ото ж з голоду померли, а дітки ж пооставались.

А чи багато людей в селі померло?

Ой, та конєшно багато.

А де їх ховали?

Було таке ховали й на городах і на кладовищі, було отвезуть там чи тачкою чи дядько у кого конячка та там ховали на кладовищі.

А не було поховать отаких у великих, загальних могилах?

Нє, не було, це уже у войну ото такі уже були братські могили, після войни ото де побили солдатів то там, це там за горою, бо я там полола отож те у колгоспі, а це ж побиті мужики, а в бабів пооставалися дітки, а куди ж баби йшли, на заводи не йшли, потому шо ж це треба чимсь їздить і поступить, шоб прийняли в завод, ішли в колгоспи баби, бо як і зійшлися баби, оце допололи ми аж під гору, ну як зійшлися ці молодиці, шо поховані, побиті мужики, а дітей пооставалось у кого четверо, а у кого п’ятеро, у кого може і шестеро, Боже так як ці молодиці побігли до тієї могили, шо ото ж братьська була солдатів та тужили, доказували, не дай Бог.

А чи є у вас в селі якесь місце де поминають жертв Голодомору, пам’ятний  знак встановлено?

Нє, такого нема, такого нема, так ото помнемо у кого хто коли помер, та ото так знаєте, даси печєня, то пиріжок, тошо.

1. Дата запису: 3 серпня 2021 року;
2. Місце запису: смт Обухівка, Дніпровського району, Дніпропетровської області;
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Шевченко Варвара Пантелеймонівна, 17 грудня 1929 року, народилася в смт Обухівка, Дніпровського району, Дніпропетровської області;
5. Розшифровка запису:  Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у смт Обухівка,  Дніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь-ласка. Як вас звати?

Шевченко Варвара Пантелеймоновна.

Коли ви народилися?

29-го, 17 дікабря. 

29-го року?

Да. 

А де народилися?

Тут, в Обухівці.

І все життя проживали в Обухівці?  

Да, в Обухівці.

І Голодомор пережили тут в Обухівці?

Да.

А пам’ятаєте щось про Голодомор?

Який? Тридцять…

32-33-го.

Це тіки…шо ж я можу, як там тільки чотири годи було, це по розказам батьків, як вигрібали, як зерно в людей ходили вибирали де яка зернина не була, ходили з такими щіпами, ходили по дворах вишукували, може де хто закопало.

А це батьки розказували, що забирали?

Це батьки, да.

А в батьків щось забрали?

Так не було чого брать.

А як звали вашого батька?

Пантелин.

Прізвище, ім’я, по-батькові. 

Гос’янський Пантелин Юхимович… Пантелеймон.

Якого року народження він був?

801-го чи 901-го, як воно?

901 -го.

901-го.

А мама?

Мама 905-го году.

Як її звали?

Тоже Фіона, Гос’янська Фіона Архиповна. 

Яке в них було господарство до Голодомору?

Коровкаю

Одна корова?

Одна корова.

І більше не було ніякого господарства?

По-моєму кінь ще був, бо ховали, бо казали у тому, хата друга хата була, так сіном заставили і то затулили, щоб не найшли. Був кінь. 

Щоб хто не найшов?

Ну шо ходили забирали, трусили все, забирали все.

А як називали тих людей, шо оце ходили забирали, трусили?

Я не знаю.

Не казали на них якось там, активісти чи комсомольці?

Нічого такого не казали. Вони як приходили, ми ж малі були.

А чи батьки розказували може, що когось розкуркулювали в селі?

Розкуркулювали. 

А як це відбувалося?

Ну забирали, усе забирали у їх, вигружали, я знаю… із хат витой, з хат виганяли їх. З хат їх виганяли витой, висиляли. 

А знаєте родини яких висиляли?

Готв’янський Дмитро, а як по-батькові не знаю, їх висиляли. Та уже позабувала. 

А вашу родину не розкуркулювали?

Ні, в нас не було чого розкуркулювати. 

А корова і кінь осталися у вас в голодовку чи забрали?

Ні, осталися, по-моєму осталися, бо нас вони спасали, як би не корова, так б ми не вижили, бо люди уже коли началася… нічого було, уже трава началася, траву варили, люди зелені як жаби ходили, траву їли  і шо ж то воно, може буряк та й та макуха у нас була, макуху зостануть ото наколотять, молоком промастять, ото таке. Ото як буряк та макуха, та це хальва, такі ми раді, це хальва.

А що ще їли?

Ну це вже я там, тоді я не помню, це в цю голодовку ми їли.

А не розказували батьки оці шо ходили по хатах забирали, вони тільки продукти харчування забирали чи якісь ще й речі забирали?

Я не знаю, за це не помню, не буду казать.

Не помните за це. А хто це за люди були, не казали батьки?

Наші, обухівці.

Ваші обухівці.

Обухівці, їх заставляли, там вищі були, а їх заставляли. 

А чи люди ховали якусь їжу?

Ховали, ховали, оце дід, він… піч, а раньше піч, комін такий був і він під комін туди лантух зерна заховав, причепив якось, що осталося оце. Ховали, хто де змогло куди.  

І не найшли це зерно?

Не найшли.

А де ще ховали, може батьки казали, що вони тоже десь ховали? 

У нас нічого було ховать, може люди де і ховали. Я знаю, шо заставляли і батько їздило, бо заставляли, кінь тай заставляли, так вони як одвернеться той шо наблюдає, тай вони із… зерна раньше ящики такі були і ото там, так вони бігом та поза ящики людям висипали ото, як змогли кому, трошки спасали ото. 

Так оце заставляли в 33-му їх?

В 33-му, в 33-му.

І постійно він їздив?

Ні, ні, ні.

А не можна було отказаться?

Я не знаю, не можу сказати.

А у вас були якісь продукти харчування чи тоже голодували? 

Шо я знаю, голодували, курай уносили, товкли курай, та шо не знаєте такі кущі здорові, заносили в хату, товкли та спалювали, а те насіннячко уже ото варили та й їли.

А що ще їли?

Ну та тоді я вже не знаю, що їли, стільки мені там було, в цю голодовку я знаю, що ми уже їли, а ту не знаю шо. 

А чи доносили люди один на одного, що де хто там поховав зерно?

Такого я не чула, такого не розказували батьки.

А чи можна було колоски на полях збирати?

Ніі, ні, ні, ні. Це і в цю голодовку недавали, недавали, боже сохрани. А в ту я не знаю, а в ту вобще навєрно тоже це, недавали. 

А що могло бути за те що збирали колоски? 

Проженуть, пльоткою поб’ють.

А хто це міг побити пльоткою? 

Охранік.

Охороняли поля?

Да. 

А чи були такі люди в селі, які не голодували? 

Були, були…

Хто це були?

Ну я знаю, Басараби осьо були, вони ночувать мене все гукали, ночувать гукали, то я піду, то вона всігда мені кусочок хліба дасть.

І в них був хліб, да? 

Був же, навєрно. А потом в Остапа Марії, туди і туди ночувать, так ми би і туди і туди, шоб і там попало і там попало. Так ця було Остап іде в ноч, а вона захова сало під той гардіроб, він піде, вона витягне сало і мені кусочок відріже і сама з’їсть:

– Так а чо ж ти Остапові не дала?

– Я завтра йому дам.

Люди ділилися один з одним?

Да.

А ще хтось може з сусідів допомагав? Чи з сусідів, чи з родичів?

Це у 47-ім я уже помню. Це ж не треба про 47-ий казать?

Зараз уже про 33-ій поговорим, тоді уже про 47-ий.

Я не знаю, що ж мені там було ще.

А чи були діти сироти, що з ними траплялося?

Я не знаю.

Не було ніякого тут у вас садочка чи патроната?

Такого не було.

Дитячого будинку, куди дітей забирали, у 33-му?

Та де їх забирали.

А людей в селі померло багато?

Казали, сто померло. Бо у нас бабуся, з бабусею було їздимо на кладбіще і вони запомнили, бо де ж хрестів не було, а кладбіще там після якогось горбика, могилка, вони дочку поховали, о і за скандалу шо ше був, приходили другі люди і кажуть:

– Це наш. 

– Так де ж наш, як я це свою Оришку поховала.

– Ні, це наш, давайте не глибоку тут, бо ми ховали, дві душі ще привезли і кинули в цю яму.

Десь на дорозі ото підбирали і кидали, були.

Так це від Голодомору хто помер, ваша тітка вона?

Ага, мамина сестра.

А як її звали?

Оришка.

Оришка. А прізвище, ім’я, по-батькові?

Оришка… мама Лук’яновна, значить і вона Лук’яновна, Хабарлака.

Хабарлака Оришка Лук’янівна. 

Лук’яновна.

А якого року народження вона?

Я не знаю, не знаю.

Ну вона вже дорослою померла?

Да вже.

А у вашій родині крім вас ще були брати, сестри?

Були, дві сестри були.

Як їх звали і якого року народження?

Марія 31-го, а Галя 37-го…

39-го?

Чи 39-го.

39-го. А скажіть, будь-ласка, всі діти вижили?

Вижили, вижили.

А бабуся і дідуся жили окремо?

Бабуся окремо жила, а дідусь… я не знаю діда.

Діда не знаєте?

Не знаю.

І оце померла виходить тільки материна сестра?

Сестра.

Чи ще хтось помер з родичів?

Нє, не помню.

Більше ніхто не помер?

Більше ніхто.

А чи можна було людям піти у місто щось обміняти, речі якісь на продукти харчування?

Тоді я не знаю, в 47-ім то було таке, а тоді я не знаю як воно було. А шо там за речі були, Господи. Шо там за речі, як оту куфайку, ляжеш, кинуть, укриєшся, не було ні ряденця, ні одіяла, де воно було.

А чи бачили ви, можливо, щоб люди приходили в пошуках їжі, до вас, може, просили їсти? 

Нє, не було.

Не бачили таке. А імена померлих сусідів чи родичів можете назвати?

От гододу?

З голоду в 33-му чи 32-му?

Бог його знає, я не знаю.

А оце ви казали, що коли померла Оришка ще двох людей докинули туди в яму?

Ну докидали.

Це мати розказувала?

Батько розказував. 

Батько розказував. А хто докидав тих людей туди? 

Люди, які привезли, десь підобрали і привезли в це.

Ага. А люди вони чим займалися тим, що трупи збирали?

Ну навєрно ж. 

Не було такої підводи, яка б по селу їздила і збирала трупи?

Я не знаю, не буду казати. 

А чи є якісь пам`ятні знаки на місці поховань, ось де вашу Оришку поховали?

Нема ніяких, ніде нічо.

І хреста немає?

Немає.

І ви не знаєте де вона похована?

Я знаю де вона похована, но нема ніяких знаків.

А чи говорили, можливо, були випадки людоїдства у 32-му – 33-му?

Ні, того я не чула.

А були у вас жорна? Жорна були у 32-му чи у 33-му? Жорна!

А, шо молоть? Да, той табуретка, один камінь, зверху другий камінь і ото так ми мололи. 

І в 33-му мололи?

Я за 33-ій не знаю, це у 47-му.

А у 47-му ви розказуєте, що тоді тоже голодували?

Та голодували.

Великий був тоді голод?

Да, великий.

А шо тоді їли у 46-му – 47-му?

Шо ми їли? Та оце я кажу вам макуха, де буряк. Я ж пішла це, уже ж сніг, уже я величенька була, сніг, уже замерзало і назбирала буряків, не я, людей багато було, уже ішла в посадку, зійшла в посадку, він мене нагнав і зняв із мене тай.

А він, це хто?

Охранік я знаю там, конем нагнав. 

І забрав буряки оці?

Я пішла, а буряки остались. Ходили ми в купи брали, були ті кагати, картопля була і вона чи померзла, чи пропала, а воно ж як весна, а люди голодні, а воно ж позападало, видно де і начали ходить розкопувати, розкопувать і де таку ціленьку попадеш, вона ж уже гнила, така біленька, а то з землею і ми ото ходили ту картоплю, нас ганяли, а один раз таке захватив і пішли ж рано, ще темно у степ, 12-15 км. і він нас захватив там, ну він нас нічого, він тіки прогнав цей і все: 

– Шо ви з його робите?

А тітка витягла оладок, а він чорний як земля, він ж з землею, з землі же викопано воно.

– Так як же ви… 

– Та як же ми їмо, так шо ж же нам робить? Їсти треба.

Як пішов уже бур`ян, тоді уже козельки були такі як морква, вони той, такі білі, корінь білий, то уже зажили люди, акація зацвіла, а так трава була, траву начали їсти, зелені. Я уже пішла робить, прийдуть… санітаркою робила, прийдуть в больницю, стануть у в`язальце, ці лопаються, ноги лопаються, під каждим калюжа, пухлі. Та страшне було.

А чи помирали в 46-му?

Помирали, помирали. У нас і сусіди повимирали ось тут.

А ви можете назвати їх імена, оцих людей, що повимирали?

Лисенко дід Семен, як його, по-батькові забулася, Оксана тоже, не знаю як по-батькові. Лисенко Оксана, Лисенко…

Семен.

Семен. 

І вони в 46-му, в 47-му померли?

Померли, уже трава началася, уже начали їсти траву. А у нас колодязі позривали німці, тільки у нас колодязь остався осьо тут і ще в сусідів. Бабка ото прийшла з тим котілочком по воду тай сидить у вікно дивиться, а отут де церква там осокори були і граки сідають, а вона: 

– Буде тепло.

– Бабуся, а як ви знаєте?

– Як сідають оті граки, у середину ховаються, то на холод, а як по верхушках, то на тепло.

Вона не вижила, так і вмерла, мерла, багато вмерло.

А тоді в 46-47-му зерно якесь було, врожай якийсь вродив?

Уродив, у степах уродив, у нас туто шо, ну ми поз`їдали огороди, бур`яни ростуть, ну а шо ж там на 15 сотих посадиш, оце стіки туди до хати отої, а оце бур`яни росли, немав права посадить. Ну в степах, то з осені то лазили конєшно, я там і сиділа в степу. 

А що в степу їли?

То в степу ну шо ми їли. Зкопищали ходили, колоски назбираєш, як не проженуть, то принесеш, картоплю уже ж виорали, уже убрали і ходиш береш. Десь назкопищаєш може за день піввідра, такий довольний шо не можна. То як не проженуть, то нічого, а як проженуть… Не давали! Хай пропаде, а не давали. Качани, кукурудза була, вони попалили, підпалили, попалили, а людям не дали.

Це тут у колгоспі?

Да. 

А скажіть от, чи були випадки, що, ви кажете, ловили людей, когось садили за зерно чи за картоплю?

Не знаю, я не чула такого. Проганяли, били.

А щоб когось садили не чули?

Не чула, не чула. Може уже як крали багато, за зерна чи десь із цього… а так що по степах ми зкопищали за це людей не займали. Що там каждий назбирає за день?!

А ви казали, що були жорна у вас у 46-47-му? Були жорна?

Ну оце млинок отой? Був!

І ви мололи на них?

Мололи.

Шо мололи?

Шо було.

Ну шо було?

Було може жита трошки, де шо було оце потрохи, жменею насипиш у дірочку, змелиш.

А таке наприклад як жолуді?

Ми не їли жолуді тоді, воно терпке таке, пробували, но воно таке терпке, не з`їси його. 

Казали свідки, що треба вимочувати.

Може і таке.

А із кукурудзи, качани, середину не перемелювали?

Ні, ми не мололи.

А оце лободу, кропиву?

Це все варили, це все їли. Вже як пішов у ліс, то цибулька дика, ооо тоді вже зажили, з лісу цибулька, окація, рогіз, начали уже рвать рогіз, то уже капусняк варили, ну придумували шо небудь, колотили аби шо небудь. 

А котів, собак не вживали в їжу?

Ні, в нас такого… я не чула такого, може де хто… їжаків уживали.

Їжаків їли?

Їли, у нас і батько їв і сестра менша їла, я не їла. Мені не попало, видно поки прийшла з роботи не попало, я б тоже їла.

А як же його вполювали, батько вполював?

Ну вони ж лазять у дворі. Батько їв і сестра їла, я не їла, не попало. 

А ховрахів?

То полювали в степах туди, ми туди далеко в степи…

Не ходили?

Не ходили, на ховрахи не ходили, зкопищать ходили картоплю там, кавуни, це все, колоски збирали все.

А як ви думаєте чого тоді люди голодували в 32-33-му і 46-47-му, це через якісь природні умови чи це було штучне?

Бог його зна як воно! Може і штучно, а чого як наші одступали у нас оце зерносховища були, вони пообливали, попалили. Людям не дали!

Хто це?

Ну наші, як уже німці наступали, а наші одходили, вони попалили хліб в зерносховищах.

Людям не роздали?

Ніі! Ми той його брали, уже погоріло, ми шо… сестра менша у мене, вона з 31-го году, то ми тачкою, так ми ячмінь, ше люди не кинулися до ячменю, люди ці старші, то вони то пшениця, то там олія де була на складі. А ми за тачку і той ячмінь, він обгорів увесь, колоски обгоріли, ну а ми навозили таке, слава богу, а тоді перемивали його, висушували, мололи, тай їли.

А ще ви казали, що на полі кукурудза оставалася, палили, не давали?

Палили, палили, пригорювали, не давали. 

Дуже дякуємо!

1. Дата запису: 30 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Кур’янці Погребищенського району Вінницької області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга;
4. Респондентка: Яровенко Василина Антонівна, 5 квітня 1923 р.н., народилася у селі Кур’янці Погребищенського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

 Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Кур’янці Погребищенського району Вінницької області

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента) 

 

Курсивом позначені репліки доньки респондентки. 

 

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Яровенко Василина Антонівна. Ну я думаю, як це Голодомор, то я тоді була Кащук. 

Коли і де народилися? Коли Ви народилися? Якого року й число?

П’ятого квітня 1923 року. У четвер. 

В селі Кур’янцях я народилася, да. Батько – Кащук Антон Володимирович, мати, якщо по… уже по батькові, то Кащук Текля Францівна, а якшо ше її дівоча фамілія, то Трочка була. Трочка Текля Францівна. Полячка. Ляхівка, привезяна паном ше за панщини. Не вона, а її бабушка з дєдушкою. Були люди… 

Скарбові. 

Скарбові. Це багатство було пана. Ці люди були багатство пана. І він їх привіз з Польщі, і тут закупив село наше, і там були скарбові хати старенькі, шо люди вже повимирали. Він їм…Він їх там поселив, і там вони жили й працювали на пана. Но мене ше не було тоді. Мій дід тут родився. 

Чим займалися батьки Ваші? Чим займалися батьки? Шо робили?

 Батьки? Хліборобством! Чим займалися? Шо пан казав. Ну а потом уже вони, коли мали, одсудили свою землю… То вони мали свою землю і займались хліборобством. Мій дід був, меї матері батько, був заколотником цього, суду, щоб одсудити од пана землю. І одсудили. І пан їм сказав на суді (а пан був поляк, Яблонський фамілія його була), шо на сорок років ви в мене одсудили землю, а через сорок років заберуть у вас і перегорють тасьми. І це так було. Як почались колгоспи, то поперек поля погорали, і цей пан знав, шо так буде. І він запив і десь утік. Пан був п’яниця. Да. Бо мій батько не раз казав: “Та-а, в нашому селі такий пан – у меї баби гроші позичав.” А в нього був… Касір, шо займався цим. Їхав в казну за грішми чи вніс гроші, і його вбили дорогою і забрали казну. І цей пан десь… зник. 

Яке господарство було?

У них? 

У дєдушки й бабушки. 

А-а, в діда, в баби. В мене дід, батьків батько, був багатий. Заможний. Він був учительом. А от тоді вчителі були, як церковно-приход… приходна школа, учили дітей в одному приміщенні. Все село діти ходили в одно приміщення. Школи не було. Він був заможний. Він був… Чи сорок… Одним словом, я не знаю теї ваги і теї міри колишньої. У нього було семеро дітей. І він у сімна… Після сімнадцятого року зараз розділив землею дітей. Всіх поділив. Три сини, чотири дочки було. І він землю свою розділив і зробив дітей середняками, бо тоді було так: це заможний, та й куркуль, середняк, бідняк. Такі були люди, так називали їх. То мій батько був середняком. Мав дев’ять морг поля – це п’ять гектарів. Він небагатий був. І ті всі… А тих всіх і дочкам роздав поле. І помер… 

Мала була, ше дуже мала, це вже посля двадцять шостого року, двадцять сьомого року, то так і було господарство. Але в двадцять шостому році у нас згоріла хата. Все було під сніпками. Вобщем, усе, всі будинки погоріли – і хліви там були, говець було багато, тоді всі люди те тримали. Бо як пан оддав землю, то вони стали строїтися, вже було тоді краще. Кождий мав свою землю, і вже на землі… То в мого батька були коні, інвентар, цей шо на… на поле треба обробляти, волів не було. Були вівці, свині тримав. А брат мій тримав голуби. Такий голубник дуже був високий, і там багато таких ячейок було, де голуби там неслися. То як був пожар, я помню, двадцять шостий – начало двадцять сьомого року, був пожар, то цей голубник загорівся, і звідти ті голуби вилітали й падали зразу, прамо з полум’ям падали. А якийсь дядько взяв мішка і ходить, збирає в мішок тії голуби, бо вони вже неживі, подушилися. А були… Все господарство було: й свині тримав, і корови були, коні мав. І робота була в полі. Одного сина мав – то йому тяжко було самому, то він з сином усе робив. А нас було четверо дівчат. Але шо вони робили? Двоє померло хлопчиків… Може, його й не тра казати, то я кажу… А були люди й багатші. В нас були й багаті люди. Висилали на висілки…

Скільки у Вас було братів і сестер? Із тими, шо даже й померли хлопці, три хлопці? 

А-а, одна дівчинка і два хлопці померли. Троє померло, а п’ятеро виросли. То один брат у нас був, а нас четверо. То… Брат один, а одна… Одна померла, це вже років тридцять, майбуть, є. Було сємдисят років їй. А брат помер – то тоже вже двадцять вісім років. 

В нас таких, щоб хто дуже такий багач, багачі були, то не було в селі багачів. Одного вислали – старий був чоловік, добре старий. Він мав молотарку. Парова молотарка – така машина, шо молотила, як комбайн, тільки вона встановлялася, шо там вона не їздила тако, як комбайн їздить, а молотарка була. Парова молотарка. Люди наймали в нього. А другий – Кащук, чи… То він так, господарство мав. Свині тримав там, обшем багач був такий. Тоже сім’я дуже велика була в нього. Наймитів навіть не мав, своїми силами все робив. Оце його вислали. Два хазяїни. І ше одного вислали. Но той дуже бідний був куркуль, дуже бідний. Мій брат взяв ту куркульську дочку, оженився. То як їх висилали, вона втікла. Дві сестрі її вислали і батька, а вона втікла, переховалася. І осталась. Вже як їх одправили всіх, то вже одної не будуть одправляти, там і общем вона осталася. І прийшла до нас, бо вони вже розписані були. І ше там сім’ю одну висилали… Но вона належала до тих, до тих Кащуків, та Настя з Гаврамом. Двоє людей вислали. В нас мало людей забрали, бо було бідне село. Але одна жінка того старого чоловіка, шо мав він молотарку, з грудною дитиною була маленькою. У свиті. Знаєте, яка свита? Чи ви не бачили? Домоткане таке полотно, суконне. З говець робили шерсть таку і ткали, і з цього сукна свитки шили. Геть вона й багачка, хай вона яка, а свитка в неї повинна бути велика, крепка, шоб обмотати дитину чи там самій обмотатися. І вона… Так-но привезли їх туди, і чоловік її помер зразу. Їх висипали, казала, шо з саней десь там їх вигрузили, і він як став під деревом, то так поїхав-поїхав, ка’, поїхав і сів, і задубів. Помер. Але дитя було ше маленьке. Вона молода дуже була, в нього померла жінка й він мусів взяти молоду жінку, і якось у них там получилась ше дитинка. І вона з тею дитинкою пішла тайгою додому. Пішки йшла. І надибала десь там ше жінку одну. А в теї жінки була дівчинка років років чотирох-п’ятьох. І вони йшли. То жінка та провалилася десь в яму, ця не найшла її, гукала-гукала, кричала, а дівчинка осталась з нею. То вони йшли дуже довго, розказувала, ні води не було, нічого, то вони з лепухів зціджували. На їден лепух росу і напували так цю дитинку і самі напоїли. Но ко… А для самих ше сухарі були вони, то вони і дойшли до якоїсь дороги, шо там видно, навіть санна така, шо їхало шось. А та жінка не вилізла звідти, з теї ями. І вона її більш не бачила. То дівчинку ту люди забрали. Вони дорогою дійшли – якісь постройки були, там люди жили. Ну це хто читав книжки, то знає, які там дома були. Ось, скажем, як оцей… Угрюм-рєка, то там же ж розказує, які… де й які дома строїлись, і вони там найшли цю дівчинку, залишили люди в себе. А ця прийшла. Там тоді казала, шо десь там її і підвозили, і вона просилася, і вже самі люди… І прийшла додому, а в неї дочка осталася тут. З двадцять п’ятого року. Село Моргулівка, може, ви чули? Не чули. І вони прийшла з тею дитинкою, і отут у нас за хатою була пуста хата. І вона в цій хаті осталась жити, бо їй вже не було де, а в них дом гарний був, і їх вигнали, забрали. А дом уже був під культурою. Культурний будинок зробили зразу, клуб. І ця дівчинка в неї прожила сім років і померла. Воно вам не цікаве, я знаю, але дуже жалко…

А як її була фамілія і звати як? 

Музичук фамілія. Музичук Григор, цього, шо вислали його, а вон… А вона – вже Музичук Хіврона. А дівчинка Оля звалась. Ну я саме тоді така була, шо скрізь, скрізь мене було, де посій – там я вроджу. Мене й… Мене й ніхто не глядів маленькою, не поколисав, не поколихав, бо мати не мала часу, батько на роботі всігда. А вже як була більша, то батько їздив… Товари возив у магазин. То це я вже як побачу, шо нема коней, то я бігом шо-небудь на себе натягну і біжу до батька, бо я знаю, шо це вже батько на роботі. А там був продавцем один чоловік, і він знав, шо це я прийду. І в нього в магазині такий прилавочок був, і там унизу ящик… Родзинки називали, а тепер кажуть “ізюм”. І це я бігом до того ящика – хоть жміньку візьму, а тоді вже йду додому. Оце так мене доглядали. 

Чи вступили Ваші батьки в колгосп і чи забрали все і відвантажили? 

Да, в перші дні, як був колгосп, то там актив вибирали. І мого батька записали в актив. А батько мій був пасічником. Уже там ці пчоли забрали в людей, все позабирали, і батько був пасічником, у мого батька була тоже пасіка. І він узнав, шо його записали в актив. Він приходить додому й каже: “Я відмовився. Я не піду, я знаю, який це, шо це таке за актив.” І це в такий період, шо всі люди плачуть, ніхто не хоче йти в колгосп, це ж тре заставляти. Кажуть: “Я не буду.” А тут ше на мого брата написали бригадир і ше там один, шо він накрав хліба. Це в тридцять другому році зимою, перед Різдвом було. А брат був у конторі робив, він грамотний був. Він не міг набрати хліба. П’ять душ робило в колгоспі: мати з батьком, брат із братовою і сестра ше була старша. І заробили стільки хліба – повна комора. Це в тридцять другому році хліб вже родив, бо в тридцять третьому його й не було. І приїхали до нас забирати хліб, бо кажуть, шо Прокоп, так звали брата, набрав хліба десь там, не знаю. Дві підводі приїхало саней, а людей, цього активу… Повно в сінях, у коморі, набирають… Такі засіки були на хліб, соломняники плетені, ви їх не бачили, не знаєте, але це такі солом’яні коробки були такі здоровецькі. Хліб забирають. Ну а батько подивився, шо це таке діло, і каже до мене, а я тремчу стою, невелика, дев’ять-десять років було мені, показав мені пальцем, шоб я уступилась звідти. Вийшов, в нас комната така була, шо зімою вікно одкривалося, і каже до мене: “Я вікном вийду, а ти нікому не скажи, бо як ти комусь скажеш, то мене заберуть і будуть судити і може й розстріляють.” Налякав мене так. Взяв буханець хліба під пахву, бо сьогодні забирають у нас хліб, а завтра – кутя. Це Різдво. Перед Різдвом. Мати напекла хліба вже, там готовляця, бо будуть святки. І цей батько одчинив вікно, пішов, я зачинила, і всьо. І мене ніхто не питав ніколи нічого. І де цей батько дівся, ніхто не знав. І він утік, считається. А в нас хліб забрали геть, геть ті солом’яники повитрушували, все забрали. Ну і начали вже в людей забирати хліб. Тоді в всіх людей позабирали. У куркулів то вже забрали, бо там накладали на них, накладали, вони годдавали, годдавали той хліб, я не знаю, де вони його й брали і де вони його й ховали. Да й же ж треба було сховати той хліб, зберігати. І начався голод. В нас було ше трошки муки теї, де на Різдво намололи, на святки. Ззіли – сім’я. Уже у братової, це вже брат мав, мали вони хлопчика, а брата забрали – дали три роки тюрми. Приключили йому ше куркульську дочку. Все забрали, дали три роки тюрми і майно…

Конфіскація. 

Продали, як це воно. 

Конфіскували майно, забрали. 

Все забрали. Пізніше забрали з хати все. Нічого не залишили в хаті, все забрали. Геть радюшку з лежанки забрали, не було де й радюшки, шоб застелити. А батька – не знаїм де. А потом пройшло врем’я, вже зовсім голод став, то мій двоюрідний брат, мого дядька син, спекулірував тоді, шось там купить, там продасть, то таке-го шось. Він то’ був півсироти, без матері. Приїхав тихо, забрав мою матір, і в мене ше дві сестрички було менших, вночі забрав. І я рано встала – немає ні матері нема й дівчат нема моїх, де ж вони? І ніхто не знає. Ця невістка каже: “Я не знаю, вони сказали, шоб не казати.” А цей батько списався з тим племінником і дав йому гроші, шоб він привіз матір і тих дітей. То вони мене, мати мене покинула, бо в братової, вже в невістки дитина є, то треба дитину глядіти. А тих дві забрали. А він заїхав у Рибінськ, город Рибінськ, за Москвою, далеченько. То він там у Рибінську був. Але потом приїхав додому. Де таке життя буде, як у нас? Нема нігде такого життя. Це-но де панство, де панують люди. Я тоже була по всьому Радянському Союзу, но мені нігде лучче нема, як удома. 

Ви розкажіть, як Ви жили із братовою. Шо Ви робили, як Ви жили?

Ой, то шо із братовою жила…

Мамо, то розкажіть усе, мам. 

Це весною, вже як посіяли, поля засіяли, барачки насіяли, то тут у нас, ви не знаєте, ліс є туди далеко. І сюди ліс є, такі гони – я не знаю, скільки вони метрів ті гони. Посіяли бураки, весною вже нема шо їсти. У людей є так, шо совершенно нема шо їсти. А йдуть на бураки, сапають, і вони тако двома радочками. Це гони, два радки – гони. А один радок – це півгін називалося. То хто йде два радочки од ліса, од шляху борщагівського, тут Борщагівка село є, Дзюньків, то од борщагівського шляху до наших, сюди аж до берега, аж до городів до наших, – дають фунт хліба. Фунт хліба – це чотириста грам. А хто одного радочка поле, дають пів фунта. То я їсти хочу, нема ж хліба, ніхто мені вже не дає і не дасть, бо нема, то я з сестрою і з тею вже братовою йду на бурак. Беру сапку, як я там вже сапала, але сапала, но десять років вже було мені, то та мене драпне там збоку, то та драпне, а я таки йду, йду. Днів скілька ходила. То мені дадуть пів фунта хліба, а їм – по фунту. І ше й там досі ями є, Надя, там ше досі ями є, де такі котли дуже великі були закопані. І в тих котлах варили там шось. То кожне з мисочкою, але там задушать, там не можна до нього доступити. Всі люди, з села всі люди з тими мисочками, бо всі голодні. І це хто два радочки, це ж переписує ходить разів скілька по полі, хто там грамотний, то ти один радок полеш, а ти два. То тому фунт, а тому пів фунта. То я походила, та й стали ноги боліти в мене, бо це ж цілий день треба нагиняному бути на бараках. Цілий день. А до тих… Там якісь галушки варили чи шось там ше, я туди й не підходила, бо там задушать. Воно кипить, отако-го булькотить, баби палять під тими котлами, а вони лізуть, кричать з тими мисками люди. Це як, як ото, ну, табун говець хтось, зробить якусь біду їм, то вони бекають, кричать так це, це страшне було! Люди на дорозі падали. В нас була сім’я євреїв. Чого вони в нас жили, я не знаю. І вимерли з голоду, вимерли. І тая Ривка звалася жінка, така гарна жінка, молода, а чого вони тут були? На дорозі впала і забрали її, казали, шо вона вже не встала. Дуже, дуже тяжко люди жили. Це тридцять третій рік, це страшне. То як уже тако, ше я в школу ходила, то я не така голодна була, бо були гарячі сніданки в школі. Кормовий бурак помитий, на грубу тертку натертий і залляний водою й варили так. Це такі локшини варили, лапша така була. Посолять і дають. Воно хоть гарачого візьмеш, но як нема нічого. От прийду додому – нічого немає. То братова до мене каже: “Будеш пасти корову тут сусідській бабі”. “Буду пасти”. То я з тею коровою тягалась. За пляшку молока. Но така баба була дуже вредна, вона така ніколи не дала мені геть понюхати. Я не дивилась, як вона доїть корову. А троє дітей з голоду поховала. Бо корова стояла ше тілна, вона корови пожаліла продати, а три хлопці поховала. Один з чотирнадцятого року, другий з вісімнадцятого, а третій десь двадцятого чи двадцять першого, такий. Сусіди, хата тако з хатою. І корову я допасла, пока в школу пішла знов, бо я вже тут чотири класи кінчила, в селі. Треба йти в сусіднє село. Ну я кажу: “Я піду в школу.” До мене кажуть: “Не йди, десь на дорозі впадеш, помреш на дорозі.” “Піду, бо гарячі сніданки.” Оце ж бараки ті мене тримали в школі. То я там п’ятий клас закінчила, ті, в тому селі Юнашках, а в нас, перейшла в шостий клас, – а в нас одкрили п’ятий клас. То я ше як пішла в шостий клас, десь саме, саме зіма розколотилась така була, да як впала в сніг і замерзла. Вдягнутись не було чого. В нас усе забрали, все, все підчисту. Геть дрантячко наше таке-го паршиве забрали, бо дядько там один купив моє пальтечко. Приходить рано, приносить це пальтечко, а в них була дівчинка, вона така моїх літ, но така сита дівчина, каже: “Я тобі приніс твоє пальтечко, викупив тобі пальтечко.” Ой, та й кажу: “Дядьку, та й скільки Ви заплатили?” “Вісім рублів.” Ну кажу: “Де я Вам гроші візьму? В нас немає й копійки.” Він каже: “Попасеш мені корову місяць.” То я йому одробила за те пальтечко. І те пальтечко на клоччі. Ну… Хіба ви його знаєте, те клоччя? Не на ваті, а це шо з конопель отого роблять таке-го, то там підкладуть трошки, аби трималося чуть-чуть. Вітер продуває. То я в тому пальтечку… Панчіх не мала, ні трусів не було, нічого. Отак вийду, така хустинка була, лоб віє – то я туто закрию. Як закрила лоба – то затилок віє. Як візьму сюди, на лоб – то тут аж сніг. І так ми ходили ше й у другу зміну. Три хлопці ходило і я ходила раді сніданків. Та воно мені було й не в голові те, шо в школі, але я непогано вчилася. А як замерзла, то мене такі-о два хлопці здорових ходили, як ці-го. Принесли мене в хату та там одтерли, то братова рано ше набила добре, бо, каже, “Це ти на збитки так робиш, шоб батьки мої це на ню там шось мали до неї.”  А вона мене не хотіла, не любила дуже. Мене називала… От забула, як вона мене називала… Супостатка. А шо воно за супостатка, то не знаю. Кажу: “Шо воно таке?”. Супостатка. Ну то воно якесь погане слово, то це вредна я дуже. І цього їй ж хлопчика гляджу, і в хаті все пороблю, і за нюй геть на роботу ходила. Там баби якусь таку роботу, шо я можу з ними робити, то я й робила. І ходила. А вже як я ожила після цього снігу, прийшла в школу, мала, дуже мала була, ше й така погана, в работинні туто. І з мене стали сміятися й кажуть: “Перепілка замерзла.” І як не звідти, не з того класу, то з того класу, хтось: “О, така, та й перепілка замерзла.” І я не пішла, і мені так порадили, кажуть, шо ти уже в шостий клас не йди, поседь вдома, а вже підеш на той рік. У свій… у свою школу домашню. То в нас уже школа була, таке була настояща – кімнати були, де учні вчились. Чотири кімнаті було. То я вже пішла в шостий клас, але дуже бідувала, дуже бідувала, тоді як я не пішла в Юнашки в школу, дуже жаліла за гарачими сніданками, за тими бараками. А цеї жінки корову допасла – її вкрали корову. І дітей поховала, і корову вкрали. І трох хлопців таких здорових поховала, три хлопці. 

Як її фамілія й звати, мамо. Губар…

Губар Олександра. 

І хлопці, хлопців розкажете, як звати хлопців. 

А там, там записані є. 

То потом. 

Губар Микола, Губар Петро й Губар Павло. Такі гарні хлопці були, всі великі. І вона жінка, а хлопчик остався один, маленький, з двадцять п’ятого року був, отакий-го [показує], малесенький такий, худенький. То вона там на полі, і на роботу ходить, намне якогось чи жита, чи пшениці, якихось колосочків, принесе додому в жмені або у такій у кишінці, бо так не можна було в вузлик узяти. Візьме в печі там, припражить його, те зерно, і каже: “Ваня, іди-но сюди!” Він прийде. “Ваня, дивися!” А в хаті сміття – вона його не прибирає, розгорне ті сміття і сипне сюди це пражене зерно. Тий найде та й каже: “На-но, покушай, яке воно.” А воно спражене, як зернятка, добре. “Отут,” – каже, – “шукай і нікуди не виходь.” Замкне в хаті його. “Отут шукай, отут є воно.” І це воно, він драпаїться в тому смітті цілий день, вибирає ці зернятка. Але потом як виріс, такий здоровецький, отаке-го барило. Але довго ріс він, дуже довго. 

Мамо, а як жили батьки Ваші в Рибінську, то там голоду не було? 

Нє, та де ж там… В Росії голоду не було. Все це пішло в Росію! Оцей хліб, шо в нас забирали, – він весь в Росії був. Ось цього вже… При цьому перевороті Горбачов сам казав у тілівізора, я чула, як це, каже, так: на Україні двісті цукрових заводів, а в нас, каже, немає цукру? Нам треба: так, Лєнінград, Челябінск, Свердовск і ше два городи, но я їх забула, треба було сахару туди одправити, а Україна не давала сахару, бо тоді бураки не родили. І він знав, шо двісті… А він тоді був уже президентом. А я б йому морду роздерла! Подивися, шо там є! Шо там є, в тій землі! Тепер… Я не ходила на поле, не бачила, тут коло нас, як сіяли, то бачила. Двома руками нізашо не вирвеш барака. А я три гектари полола. На душу була в нас, це щиталася механізована ланка, три гектари на душу, попробуй. Но там такі-го ті барачки, отако, смикаєш їх і нема нічого. Голодні поля були. Але робити треба було, робили… І заробляли, трохи крали. 

А шо дєдушка Антон робив у Рибінську на роботі? 

Батько? 

Да. 

А от… Я не знаю, я не питалась. Мама десь шось прибирали, казали, шо мили шось там…

А стікло? 

А батько. Мабуть, десь чорна робота, в нього спеціальності не було. 

А де він на стікольному заводі робив? На стікольному заводі.

А-а, на стіклозаводі… Це вони були в Московській області. Послі того він уже приїхав додому, вже воно вроді… втихомирилося. Брат шо зробив? Йому дали тюрми три роки. Він одбув, і його вже… без… його вже не… не не охраняли. І він каже… Один раз я шось там у хаті роблю – він у хату. І це ж він у тюрмі був, я йому на шию, кричу, він мене душить: “Цить, цить, я втік!” “Як ти втік?” “Утік. Так,” – каже, – “заскучав за хлопчиком.” В нього вже Льоня був. Так заскучав за дитиною, шо не можу, втік. Каже: “Я… Вже мене… Мене,”- каже, – “ніхто й не почитував, чи я є, чи мене нема, я втік.” А батько перед цим приїхав вже додому і пішов на радгосп. Отуди в Новофастівськ, Новофастів, де туди до Морозівки. І знов мене покинули. І знов я не бачила, коли вони пішли. Але сусіди мені сказали, шо вони пошли на радгосп. Я тихенько зібралася і братовій не сказала, хлопчика в ясла завела – він у яслах був – і пішла шукати Новофастівський радгосп. Прийшла в село Бистрик, осьо тут близенько є, знаю. Питаюся: “Як це, де це Новофастів?” “Іди прамо дорогою.” Як прамо, то я нікуди не звертаю. Я бігом. І найшла я той радгосп. Вони й недовольна мати була, дуже недовольна, шарпнула мене за руку: “Як це ти взнала? Як це ти прийшла? А дитина на кого?” Я не дитина. Ну, нічо. А дівчатка там – ті менші мої, одна з двадцять п’ятого, одна з двадцять дев’ятого. “А де дівчата?” “В яслах.” А я тоді вже роздумалась: то це так, я. такий в мене возраст був, шо я так на роботу не годна ше – десять років. Де я можу шо? Хто мене візьме на роботу? І в ясла мене не візьмуть. Думають, лишній рот буде. Геть, може, й гріх мені, але я подумала, думаю: “А-а, в всіх людей помирають діти, то батько з матірою думають, хай і в нас хтось помре.” Та й більш уже нічого і не думала. Є ви – то є, а нема – то нема. Приїжджаю я додому, мати одправила на другий день, ше й ця, шо двадцять п’ятого року народилась, дуже вредна була, захотіла додому. Мама кажуть до мене: “Бери.” “Мамо, до нас ще ж дуже далеко йти!” “Бери, буде знати, як іти.” Беру. На другий день плаче додому, плаче до мами. Привожу до мами. А це на третій день цей брат з тюрми прийшов. Боже, а в нас усе продане! В нас мебель була дуже гарна. Попа нашого вигнали з хати, а в нього дом був гарний, великий, багато кімнат, но одноповерховий. Взяли під школу, а попа – де хоч, там дівайся. А в нього дуже гарна обстановка була. А мій дід, як пішов уже не учителювати, пішов церковним старостою. То він дружив з тим, з батюшкою. Той батюшка каже уже до мого батька: “Антон Владамірович, забери в мене все, шо оце тут в мене є, забери, купи мені маленьку хатинку, шоб я міг до смерті дожить.” Мій батько там гроші, я не знаю, як у нього з грішми було, закупив зеркало – од стелі до землі, часи такі-го [показує], такий маятник, так воно шипить, дві шахві – одна одежна, одна так, книжки там, посуда і стіл, такий стіл круглий на трої ногах, такі точені ноги великі. Комоду на три шухляді, тут такий діванчик, як-то воно, кушетка, тепер кажуть кушетка, а тоді казали канапа. Отака оббита тим, ковром. Общем, дуже гарна обстановка була. Купили йому хату. Він скоро й помер, бо сказали, як цей колгосп почався, йому сказали, шоб він ішов бугалтером. Він дуже грамотний був. І шоб відказався від хреста. А він каже: “Я від цього не відкажуся, а бугалтером не піду в селі. Десь, може, я робив би, а тут мене еті діти будуть з мене сміятися. Буду йти дорогою…” Раньше йде батюшка – всі біжать за батюшкою, батюшка йде. А тепер з мене, каже, будуть люди сміятися. Діти, малі діти будуть з мене насміхатися. “Я буду йти дорогою…” І він заболів, помер. А воно в нас це все всталося, і записали і все забрали. Школа купила хату, хату тоже конфіскували. Школа закупила хату на паливо. А там раньше в селах були лавки в хаті, такі довгі лавки. Тепер ці, стула там-о ставлять, дівани там, а тоді лавки були. Дві лавки всігда. Дві лавки в хаті, в каждій хаті. Батько якраз заказав новенькі лавки, бо погоріли, як була… як був пожар. Погані стали. І в нас усе записали, там забрали люди, хто там, хто там його купляв дуже. Подушки там… А це зеркало, це все забрали в район. А де його поділи, то хто його, хто його знає. Там бачили люди, шо було десь там. Того зеркала не було ніколи ні в кого такого, бо батюшка, він на весь рост. От а вже брат як утік, то батько був на радгоспі. А до нас якраз школа закупила шахви. При… Їде директор школи, їде… Шахву, за шахвами, це я знаю, бо я бачу, шо їде. А він сидить в хаті, брат. “Ой,” – прибігла, кажу, – “Диви-но, шо ж це буде? Як… Де тебе подіти?” Розказую йому, він каже: “Замкни мене в шахві, і як прийдуть, то кажи, шо Ксенька замкнула (це його жінка, братова моя), і я не дам вам ключа, бо в мене немає, я не знаю, їдьте взавтра.” А директор школи був – це братової сестри чоловік. Я їм так сказала, вони поїхали. А братова на роботі. Приходить вона ввечері, ми розказуїм. То шо ми будем робити? Прокоп каже: “Треба до батька, бо в мене грошей нема, мені ж треба десь подітися.” Веду його на радгосп. Прийшли на радгосп. Ой Боже мій, то шо ж робити… Там у них гроші були. Прийшов. Треба ввечері, наніч ідем додому. Веду його додому. Привела додому, і на другий день увечері на станцію на Рось. Рось, оце тут, де Ржевуцькая, є Рось. На Рось, і поїхав до Москви. А тоді паспортів не було. Це так справку яку там з сільської ради, ментрика, ну в чоловіків, то воєнні білети, мабуть, були. Паспортів тоді ніхто не знав. І він поїхав. а там в нас дядько був, батька мого брат. І він поїхав туди і встроївся зразу на роботу стрєлочником на станції. Пригородна станція. І він там до зими вже був, ніхто його не питає в нас, не шукає. Пройшла зіма, то батько приїхав, поїхав назад в Москву собі шукать цю, роботу. І заїхав аж…. Станція, де він на стіклозаводі робив. Забула, як вона називається. А брат остався тут, станція Лобня, де дядько жив. Доживаєм до зими – мати моя вже вдома, каже до невістки: “Ксенько, вдягайсь і їдь до Прокопа. Діти будуть удома глядіти малого, а ти їдь до Прокопа.” Ну треба – вона їде. Ка’, “якусь там роботу він тобі найде.” Поїхала. Довго не проходить времня, приїжджає. “Це ти чого приїхала?” Вона в сльози, в крик: “Прокопа забрали!” “Куди?” “Судили.” Знов, ка’, дали три роки і одправили в Хабаровський край. Ой Боже мій… То як же ж це? Та й як, розказує, каже, “Я ж привезла пляшку горілки, а вони пішли до дядька, там випивали і Прокоп підпив, він не пив ніколи горілки ніколи, але там випив сто грам, і розказав, шо це він утік з тюрми.” Дядькові розказав. І через два дні забрали Прокопа, судили і одправили. Всьо. Дядько записочку кинув, і забрали його. Але получаїм пісьмо од нього, пише: “Мамо, в мене є такий адвокат, шо мені треба, я маю право на помилування написати, на помилування. Напишіте все, но треба свідка, напишіте все, як було, як це хліба забирали, як судили його, все це напишіт.” Мама мене за плечі: “Сідай, пиши.” А мати геть букви не знає, вона неграмотна. Пишу. Два листки списала. Може, його треба було там, а може, не треба було – мати каже, а я пишу. Получаїм пісьмо, не од Прокопа, другий почерк, пише: “Мамаша, син ваш буде… Скоро син буде вдома. Віктор Іларіонович Опаков.” Так розписався. Адвокат Віктор… Іларіонович Опаков. І приїжджає Прокоп, і разом заїжджає до батька, і забирає батька, і привозить додому. Та й уже вони були всі вдома. Але ми вже хату викупили з мамою. Це гріх. шо я, може, розказую, але це правда. Отуди, за той ліс, у нас там якісь села є, я їх не знаю. Мат моя найшла чоловіка, шо він мав міляс, це патока вона називається по-руски. Міляс. А з того мілясу варать горілку. І ми ходили з матірою, і я, мо’ одинадцятий рік був, дванадцятий, туди раз у тиждень. Відро мілясу приносили. Я в дійничку, таке відерце маленьке, а мати у відрі несла. І варили тайком і продавали, бо як продавали нашу хату, то там наш родич був, у магазині торгував. То школа купила, двісті рублів дали за хату, на злом, на паливо, а він,  в нього стара хата була, а він шось там накинув трошки і забрав хату для себе. Він нам викупив хату. І ми йому мусіли ті гроші зібрати, і зібрали. За горілку зібрали гроші, а він хитрий був. Мати зварить горілки крепкої, дасть йому, і він там дядькам розповсюдить, ті дядьки понапиваются, то їм байдуже – з мілясу вона чи не з мілясу. Шо б вам ше набрехати? 

Мамо, а це хата була діда Ладимира? Там, де ви жили, де це її викупили. 

Діда Ладимира. Це ше, це ше батьків батько ставив хату. Та хата була дуже велика. Вона така була на… розбита на… поздовж надвоє, і тут комнати, шось п’ять чи шість комнат було. Сім’я була дуже велика – семеро дітей було. Було три невістки в хаті. Він наймитів не наймав. І кожна корову привела. І в кожної двоє дітей. Саме менше всіх, да Валєрка була, Катерина, у матері меї тоже двоє дітей. Батько мій був три роки в пліну, в полоні в Австро-Венгрії. Три роки був. То як мати моя тут тяжко робила, але свекри її вигнали у комору, в комірчинку. Але мати поховала всіх. 

Ви ше розкажіть, ну, про діда Ладимира, про вчителювання і як він пішов у церкву. Про діда Ладимира розкажете, як він вчителював, які він класи, які там класи були… 

А то було приход…

А потім про церкву ше, шо він пішов у церкву, скільки він робив. 

Церковно-приходська школа – там був один зал. Один зал був. І ти-но скамєйочки так-о, а тих парт не було там. І всі діти були в одному, в цьому залі були. І Бадзьон старий, але ти не знаєш його, тоже вчительом був, вчителював. Ну він потом, дід пішов церковним старостою, бо там уже була якась учителька приїхала, геть уже як я пішла в школу, як це вже, в оцьому-го був. В поповій цій хаті були діти, то вже була вчителька Ганна Владіміровна, така… розумна така жінка. А потом всяких, всяких на… присилали. Такі присилали, шо прих… прийде візьме хлопця, ну до дівчат то я не чула, оцей Максим. По матушки, за плечі візьме і ругаїцця, як на гулиці. Да. Ну їх вигна… Два було, було таких два вчителі. Фамілія Буняк, я не знаю, як він звався, і оцей Себал. Прийде і так, як до парубка, десь на дорозі здибле, візьме його за барки, ругаїцця по матушки. 

А коли церкву закрили? Коли церкву закрили? 

Церкву? В нас її і не закривали. Зразу розібрали, бо робили колгоспну комору. Вже був колгосп, бо це у тридцять шостому Нікодим ше того, вінчався. Він у триціть четвертому році, но ше пізніще. У триціть шостому, майбуть, це розібрали церкву. Бо у нас батько після пожару став робити синові хату, бо дуже мало було землі коло хати, то він зробив… стіни вже зробили і жилізом, бляхою покрили хату, і комора була бляхою покрита.  То як стали в нас робити комору колгоспну то у нас забрали бляху, верха з хати, з цеї вже, з нової, комору розібрали, бо треба було. Все забрали. Конфіскація – все забрали. Хату ж продали, та ше потом ми взнали, шо це там був… були якась сім’я, вона не мала, де жити, то кажуть: “Та, в тій хаті буде жити.” А ми її викупили. А дід… Він не дуже й старий помер. 

А як священника, попа як було звати? 

Га? 

Як попа звати? 

Ой, то я по батькові не знаю геть до сіх пор. Євгеній. От по батькові… Мацієвич. Фамілія Мацієвич. Ну не… Не знаю, як по батькові звати. І він такий, як Карл Маркс. Такий дуже кучеравий, гарний, гарний такий батюшка… Шо ви, смієтеся з мене? І в нього дочка вчителювала. Вара Євгенівна. Така маленька. Як подоляночки співали… Це ж на гобійсті, на її обійсті це ж школа, а в них такі грушки були хароші… І це на велику перерву всі діти. Вона вибігла з школи, взяла дві чи штири відрі в руки і каже: “Діти, сідайте всі на призьбочку. Це призьба така коло… Кругом школи. Всі-і сідають. Вона: от ти, ти, ти, ти – збирайте, такі хлопчики, дівчатка, которі крепші, збирайтесь, пішли, зара назбираєм грушечок. Назбирають грушок і кождому дасть, бо як я вас пущу всіх, то ніхто їх їсти не будете, бо, не буде, бо ви подушите їх. І це позбираєм грушки, і всіх вона обділить. Це моя перша вчителька. Було її дев’яносто чотири роки, як вона померла. Вона була… приїжджала, в село приїжджала, ага. Але вона мене не впізнала. Я підійшла до неї, балакаю, вона каже: “Я не знаю, зовсім не знаю.” 

Мамо, а тепер розкажіть, як хоронили померлих у голод: масово, чи як? В одній ямі хоронили? 

Як хоронили? 

Чуєте, ну ви розкажіть самперед за Губарку цю. 

Про кого? 

Про Губарку, як вона на драбині із Юстиною носила дітей. Про бабу Губарку, як вони носили, но, на…

А, ну, то це я скажу. Це без трунів. Тоді трунів, скажем, ціх ніхто не робив. Бо з чого зробити і кому? Кому його робити? Хто міг робити? Без трунів ховали. Оця жінка, шо я в неї пасла корови, корову, хлопців, і ше там була сусідка одна, вони прамо разом жили. В теї помер – то вона його там у шо там гобмотала, і на драбину поклали, і вдвох. Ту Югина звати було, Воцехівська Югина, а ця  – Губар, Губарка, Губар Олександра. І занесли. І самі яму копали, і самі засипали. А де ті могилки були? Чи хрест хто ставив, я не знаю. То в теї померло – то вона, та тій помагає, а та тій помагає. А ше в нас гулиця була така на краю села, велика довга вулиця, і там дуже багато дітей було. І ці діти – як ото, ну вмирають раз по раз, раз по раз, і вмирають. Голод. І каждий ранок підвода поїхала по покойників. Коло нашої хати їде, і звідтіль везуть. Навіть одного чоловіка… З хати в нас вийшов і помер на дорозі. І він ше живий був, ше дихав. А ті, шо везли покойників уже, та, ка’, “Будем другий раз за ним їхати, кладіть!” Поклали. А як там їх кидали, я не бачила, я не була тоді, на цвинтар не ходила, боялася. В кагат, такий кагат там єсть. І хреста вже поставили желізного, шоб знати. То це великий. Там багато дуже людей. А тут зробили, де менший, то поставили пам’ятничка. Там трошки шось обшкрабали і зробили на тому місці пам’ятника. А хто так-о, но це не всі, не думайте, шо всі люди так бідували, нє. Люди жили своїм чередом. 

А хто не голодував? Хто не голодував?

Хто не голодував? Актив не голодував. Голька Надоптиха. Батько був її завгоспом. “Голю, біжи попроси барака.” Оці бураки тоді були кормові, вийшли такі, як гладущики, жовті, гарні, такі довгецькі. Пішла. А там сторож. Він, вона пішла: “Дайте мені барака.” Він дав. Вона прийшла, обтерла гарно його. І там, де травичка, чиста земля, прийшла, як бахне об землю. Він розкришився, і по кусочку берем, і так як ото цукерки солодкі отако-го, аж бризкає слина в тебе од того. І вони й хліб мали, все мали. Та й ось оці гарачі сніданки як були – то так видно, хто як, хто його буде їсти, як вона вдома ззіла шось добре, то чого вона туди піде. А туди ходили такі. шо вони голодні були. Я всігда ходила, геть бігла бігом. Хоть гарачого ззім. Тоді були парі називалися. З цього року сіють, а на той рік оддихає земля. І люди брали цю землю, скажем, в одну руку всі разом оставляли парі, то саме більше жито. Оце вже в жнива, липень, то це жито таке, як колосся, велике, то ідуть зжинають, бо будуть горати вже під посів. І я один раз пішла далеко туди, нажала я торбу, насилу принесла додому. А люди мені кажуть: “Ти постели проти сонечка, шоб воно висохло.” І ці колоски такі-го зробилися великі, і я його намолотила, таке жито крупне, то люди такі-о хто дорослий, то вони снопали нажинали, а скіки там я нажала. То це братова намочила це жито, там в макітрі натерла макогоном, і так пампушечку спекли. А люди цього і не знали й не бачили. І не було куди, не було куди піти. От куди, я боялася. Я зразу думала, піду в міліцію, а мене десь одправлять, а я тоді не знайду, де я живу, де я була. Боялася йти десь. А люди йшли. Іде, і воно не знає, куди йде. А десь його заберуть. Красти йти? Шо ти… Шо я вкраду? Нема чого. Там якусь рибку зловити. В мене брат двоюрідний рибу ловив, всігда кликав мене. А це… В них було, шо їсти, то мене й не кликали, шоб я їм помагала рибку ловити. Я дуже бідувала, бо я сама була. Бо якби мати хтось, то… Ось оці з кукурузи, з кукурузи кукурузиння обчищала, й всередині там є такий осередочок. І це тако дрібнесенько-дрібнесенько поріжу, поставимо та й варимо. Воно ж не зварицця. Воно таке, як резинове. А хоть зварицця, та посолиш, та й так його поп’єш. Паслася. Пасла корову й сама паслася. Там така цибулька є дика, часник дикий, потом кмін. Береш такі гіллячки обриваєш. Грибів боялася їсти, бо кажуть, шо од грибів як отравишся, то дуже тяжко вмирати. То боялася їсти гриби. А мона було. Але вже як мати приїхала, то ми вже стали… А то ж нічого не було. Було хазяйство, повні хліви було всього. Осталось одні хліви, і ті – дверей геть не було. Поздіймали ті двері, десь чорт його знає, де вони ділися. А тоді вже й курочки розвели. Кури мали, королі мали. І корову купили. За горівку, все за горівку. Хоч і судили лю.., але купляли, за горілку купляли. Назбирали гроші і купили корову. Купили корову, але масло мати збирала, сир, сметану. Назбирає – і мене на базар. Поважить по фунтах, бо тоді фунти були, фунт, пів фунта. Як менш, як півфунта кусочок, то це нам дасть, а як більше – то нам не дасть, це півфунта, ну а там шось трошки обшкрабає… [сміється] Ми не обіжалися. Бо треба було, бо не було б де жити, де б ми жили? Півнички… 

А у вас жорна були? В дєдушки жорна були? 

Жорна? Були. Були. Я в сорок сьомому році тоже на жорнах працювала. І корову купила, і все з жорен. В сорок сьомому році. Їздила в Козятин, купляла ячмінь, переробляла на крупу і носила в Борщагівку на базар. І стіки заробляла грошей, десять рублів станак крупи було. Я звідти тяжко несла, і звідси тяжко, але вже як іду додому – повна кишеня грошей. І не… І така худа була, ну трошки, може, було хоть шкурка була грубша на мені. [сміється] Ходила, робила все. Дуже тяжко було. 

Чуєте, мамо, а Голекса, Голекса Зозуля, він же ж не голодував? То шо він, шо він, шось мав, чи як? 

Хто? 

Голекса Зозуля  

Ну він, він на грошах робив. Він у магазині торгував. Він у магазині торгував. То такий, шо тобі… То дуже хитрий чоловік був. 

А Ви ше про других актівістів розкажіт, за Чеберака, за одного, за другого, за Христю. Розкажіть ше за Христю, за Чеберака, за Вівсюру, за тих активістів трошки розкажіть. За активістів розкажіть. 

А-а, за активістів. Як ходили по хліб? То шо там за них розказувати. Один хліб хіба, а податки як платили… Люди, я не знаю, за шо податки платили. Картоплю тре’ було здати, картоплю, зерно на городі посієш, не те, шо заробиш, а те, шо посієш на городі – треба оддати. Там… Шо там ше таке, податки платити треба було. І за хату, майбуть, податок був. То люди такі були, шо не виплочували, – вигонили з хат. Вигнали з хати, і всьо, куди хоч, туди йди. А хату продали. А податок був сорок рублів. Бо називалися вони сорокапроцентові. Ну нема де взяти копійки, той де візьме? З хати вигнали. Це вигнали були, знаєш, Сікалюка Василя з хати, тут, де Манька Волянська жила, якісь жили, Микита сліпий жив. Хто це, а, де магазин був, магазин, отой Матрихван… Та багато хатів було… Таких, шо вигнали з хати за податки. А тепер треба було ше здавати яблука, таке-го це садове, з садового дерева. То всі вирізади дерева. Дерева. Такі груші були в людей, яблуні – повирізували, бо треба було платити податки. І шо вже вродить на ньому. 

А в активах були тільки сільські чи з района хтось був, мамо? 

Га? 

В активах були тільки сільські чи з района хтось був? 

З района був, но не в кождій хаті. Він розпоряжався, він так як, як той… Каганович. Требував, шо треба зробити. Шо Каганович сказав? “Мене партія послала.”Так і той. Були… і все євреї були. І все, і всі були у мого, у меї матері на квартірі, ви знаєте? Хто не приїде, який уполномочений, в нас велика дуже хата була. І до нас приведуть, до нас. Мама, мати каже: “У мене діти, де я їх буду класти?” “Та там десь покладете.” А вечерати шось треба дати, снідати треба дати – вже й було шо їсти. Всьо равно до нас їх ведуть. Обізатільно був якийсь уполномочений. Уполноважений називали. Колись була якась Піковська, єврейка. Я її знаю, так як бачу: синє плаття таке довге на ній. І пішла вона до бабів на бараки. А чого вона пішла? Вона їх бачила, чи вона знає, як їх сапати? Ну пішла шось розказати їм. Вона грамотна, а там баби ті, вона… букви не знає. “Ти чого до нас прийшла?” Таку мать перетаку, як узяли її, то вона як стала тікати, то не знала, як утікти. І більш не приїх… не приходила. Ше й хотіла жінок шось там навчити чи… Там розказували, но я ше тоді не, не добирала, не знала, шо це воно таке. А я пішла на роботу, вже дуже малою пішла до молотарки. І була пошті гола, не було в мене шо вдягнутися. Це була… Був сільмаг там у сусідньому селі, в Борщагівці, то я наніч ходила у тую, в гочерідь стояла, шоб тую купити, шось натігнути на себе. Забрали все – хоть би з полотна шось пошити самотканного, домотканного, – не було з чого. 

А як у Вас забрали одежу Вашу, наприклад, так, отам ті хустки, шо були, то на комусь Ви їх бачили, хтось їх купляв чи їх так роздавали? 

Я не бачила ні на кому, вони ховали, вони все поховали, люди. Бо як переписували, скриню одкрили й переписували, ну то там. А сестра як вийшла замуж, та й все забрала хароше. То цей чоловік один піднімає, каже, шо там, а другий пише. То той, шо пише, каже: “Не може бути, шоб не було.” Він десь со штиком був, він собі набрав, вроді там дурно давали йому. Рушники були повишивані там, з полотна поробляні такі радянця, простинки такі були, було ще, шо братиє Набрали, добре набрали, люди набрали. А хустки гарні, нові сестра забрала. Я за ними й не плакала. Якусь байову… Метр баї – то на те, на те-го, зробила хустку, шоб тепло було, бо дужет холодно було ходити. А чоботи були такі в мене, шоб хто побачив – от шоб хто зараз побачив, як я взулася, були чоботи. Один дуже діравий. Як не накручу таку якусь трапочку, всі равно, але там сусідка, вона викидає сміття. І все до нас на город, бо її хата протів нашого города. Як я дивлюся – лежять галоші, жіночі галоші, колись такі були з корочками. Я беру ті галоші, приходжу додому, міраю – приходяцця на чоботи мені. Я ті галоші на чоботи натягнула – в мене вже дюри немає в чоботі. І мені вже тепло в ноги. Отаке життя було в мене. 

А як уже дєдушка вернувся з бабушкою, то вже вони й до смерті тут були, да? 

Да, да. Вже вони були…

А дід Йосип ким працював, в Лобні як був? 

Він в колгоспі, він був сторожом. Він такий покалічений був,  нього ревматізм, покручені, ноги, руки. він сторожом на свинарні був.

Як Ви думаєте, як Ви думаєте, чого був голод? 

Неправильне було правління. Незгарне було хазяювати, хазяїна в нас не було. Геть у селі. Так як у хазяйстві, так і в селі не було хазяїна такого, шоб він… Хто в нас хазяював? У правлінні були самі бідаки, ті шо бідували, шо незгарні були жити. Я знаю таких людей, шо й сім’я була, і як сказали “колгосп”, та ше й комуна, “Е-е-ей! Комуна! Під одним одіялом спати! Комуна! Це ж комуна буде!” А він не розбираєцця, а в нього троє чи п’ятеро дітей голодних сидять, а поле порожнє в нього. Це ляхва ця, це ляхи таке наробили. На мого діда, на батька завидували, кажуть, а він, як був пужар у нас, попікся дуже, руки туто попік, груді попік, уже в нього була нова ця шкіра, він бідував. Каже: “О, комуна, комуна!” Геть на зборах. І воно пішло в селі вже так як згасло яке: “О, каже, Кащук буде їсти вареники, і я буду їсти вареники.” А він не знає, які ті вареники, а звідки вони. Лядські поля в нас є, ті, шо од пана… В пана одсудили. Вони називаються “лядські”, це вже ляхи, лядські поля. То казали, шо половина було таких людей, шо не йшли на поле. То коня немає, то інвентару немає. Ну привик, шо пан дасть, то те він і з’їсть. І вимерли. І вони вимерли всі, з голоду вимерли. У цього чоловіка, шо дуже хотів вареників Кащукових, дочка залишилася. Єва. Вона ше й геть посля войни була. А де вона? Вона десь у Києві була, не знаю, де. Ну то таких дітей, шо без батьків, шо дітки, діти, батьки повмирали, сироти називалися, забрали, створили патронат. Вже колгосп кормив їх. Не колгосп, а люди, люди працювали. Я ходила на роботу, а така, як я, була у патронаті – отакі-во груди, живіт такий-го, шо не може нагнутися, а її стара баба наварила гороху, там, чи каші якоїсь, – вона ложок не помиє. Стара баба не може зігнутися, бо хто піде молодий варити, бабу якусь найшли. Баба була Ялина. Помила посуду, хату попідмітала, а вони лежать. Прийдеш – лежать, і хлопці, такі вже аж бриються, вже брилися! А шо? На роботу не ходили. А я ходила на роботу, бо копійки тоді давали. Я ше піду в Борщагівку, у сільмаг, шось куплю, а їм Постишев, но ви не знаєте… Ви ніхто не знаєте. Якийсь був міністр, Постишев, він на ялинку прислав посилки цим в патронаті – черевички, такі панчошки тепленькі, шапочки такі з цими, дзвониками, і пальтечка. То як вони повдягалися, прийшли до нас, це ж у школі там ялинка – не мона близько стояти, аж страшно коло них стояти. І вони до смерті такі! І ті вмирають, і ше думають, шо це вони колгоспні. Привикли. Оце-го, як ходили в комору, мене каждий, каждий день мені увечорі загадують у комору на роботу. Вночі, бо є кого послати. А з патронату такі не ходили. Як це, як це вона піде, а хто буде спати?

 

1. Місце запису: смт Обухівка, Дніпровського району, Дніпропетровської області;
2. Дата запису: 4 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Юріїв Григорій Іванович, 15 липня 1930 р.н., народився в селі Червона Знам’янка Кременчуцького району Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Червона Знам’янка (нині Нова Знам’янка) Кременчуцького району Полтавської області;

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

А що Ви знаєте про Голодомор 32-33-го років

Та що я знаю… знаю, що не було нічого їсти, да. Нічого не вродило. І всьо… люди падали, падали. А мати ходила… всі тряпки, які є ходила десь по хуторах міняла і доставала шо небудь. Ну коли піде, а коли не піде, нічого…. Прийде додому. А весною оце тільки рогіз росте… видьоргували з корінням з усім і там обламувала такі біленьке, воно таке м’якеньке, солоденьке. І ото принесе штук троє, четверо і з’їси, і оце на сутки нема нічого. Потом каже «на другий день я піду ще.. може ще щось поміняю». На батька «Іван, я пішла, а ти вставай з печі… вставай тут супи єсть зіссиш хоть ложечку». «Іди тільки не довго». Мати пішла. Приходе так перед вечором ідо мене. А тоді «Іван, Іван, вставай з печі йди сюди». Гукала, гукала він не обзивається. Вона на піл і на піч до нього,  а він уже готовий, холодний. Встала і давай кричать, кричала-кричала… коли приходить якийсь дід і приводе парня. Каже мати «та Іван уже дуба дав», отак. Вони пішли у двох за ногу взяли з печі втягнули на піл, а пол дерев’яний з досточок і покотом там спали. Мати взяла одіяло, а одіяло полотняне розстелила на полу його положили отак і давай отак качать, качать. Отак скачали. Узяли один за голову, а той за ноги парінь і на бричку.  Положили на бричку і отвезли на кладбище. Привезли і зразу ж викопали яму, а укидать, як укидать? Взяли конячині вішки розіклали і його положили… і опускать в яму. Два кінці там і два кінці тут. Дід з однієї, а парінь з другої. Опустили, витягли ті віжки начали закидать коли везуть ще одного діда. Гукають «підождіть» вони підождали і опять на віжки і туди. І положили ото батько й дід. Ну я не знаю їздив нема нікого таких шоб знали, де мій батько лежить. Приблизно так кажуть. Ну шо я подивився на могилку видно шо велика, водно ондо шо двоє. Оце я годи три підряд їздив, а це годів п’ять уже я не був не знаю, шо там… А я вижив із за того шо в сосєда була коровка дід і баба. Дід Іван і баба Пропутка. І кажде утро як я устаю по двору ходять і я ходжу, і вона ходить. Побачить і гука «Гриша, іди сюди». Я прийшов «пішли, пішли я тобі молочка дам». Я пішов отакенький кусочок хліба дасть і стакан молока. Я ото вип’ю і для мене отако хватить на цілий день. А вечіром нічого… а утром всігда давала. Матері і батькові не давала. А такі молодці були такі шо знають у кого шо є хороше… у тих ворували. Добивали і забирали шо там у тебе є. то коровку, то козу і оце так. Но в нас не було нічого. І отак ми прожили. 

А що ви іще їли в Голодомор, окрім цього молока?

Та я ж кажу із рогозу такі палочки. А колгосп був, то в його тоже не було нічого. Піде мати до предсідатєля, а він каже «немає в мене нічого», каже оце «лушпинки є будем садить лушпиння, картоплі нема будем садить лушпиння з картоплі». Ото посадить лушпиння оце тобі каже «на осьо лушпиння оце їж». І шо ж його якби оце багатенько, а то з кілограмчик того лушпиння. Больш нічого. А тоді ото мати заховала батька, а до неї пристав чоловік-інвалід без ног… ну у нього ноги були так із трьох год відказали так він ходив на руках. А він став портний і от кому шо нада приходять до нього він і пошиє, кому шо. І ото ми так уже прожили більше у 33-му.

А батько помер в 32-му чи 33?

Уже в 32-му, бо вже в 33-му мати вийшла уже заміж.

А ви пам’ятаєте, хто був прєдсідатєльом? Шо мати казала про нього він був хороший?

Та вроді каже ж хороший, ділився з людьми. Старий вже ж був.

Дякуємо.

1. Дата запису: 4 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Миролюбівка, Синельниківського району, Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Сімагіна Клавдія Дмитрівна, 14 жовтня 1922 року, народився в смт Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у смт Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області;

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

 

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Клавдія Дмитровна.

А прізвище?

Сімагіна.

 А коли Ви народилися?

В 22-им году.

А число і місяць?

Як мені мама моя казала, за дві неділі до Покрови.

А де саме ви народилися?

Тут я родилася, тут я хрестилася, тут я й живу.

Розкажіть, буд ласка, про Вашу родину, батьків, як їх було звати?

Мама – Ганна Гавриловна, а батько Дмитро Минович Гаркуша.

А яких років народження вони були?

1893 – батько, а мати 1896 року.

А брати, сестри у Вас були?

Брат був. Він калічка, 17 год пролежав у люльці і помер у 47-ім.

 А якого року народження він був?

29-го рік народження, числа я не знаю, а звать його Григорій Дмитрович.

Розкажіть, будь ласка, яке господарство було у батьків?

А яке, батько був батрак, як колись казали. Бідняк, служив у багатіїв. А тоді як зійшлися з матір’ю, то вони зап’яли якусь хатинку і так ми там і жили поки батьків не стало.

А в 33-му у вас була корова чи кінь?

Коней не було вже, батько здав, як кажуть, в колгосп, а корова була.

І її не забирали? Він не здав?

Ніхто не забирав. Ми з корови у ті годи прожили.

А батьки пішли до колгоспу працювати?

Да, все время. Батько природній конюх, а мама робила тоді… в мене ще була сестра Парасков’я Дмитровна. Як ми школу кончимо до сентября місяця оце мати робила, шоб було на кого бросить ту дитину.

А якого року вона була народження?

Дитина та?

Так.

29-го.

А до школи Ви коли пішла?

Я пішла, я вам точно не скажу.

А в голодовку 32-33-ій Ви ходили до школи?

Ні, не ходили. В нас був сіпаратор, так батьки віяли те молочко і возили в Дніпро сметанку, і масло. Продадуть, а там хліба возмуть. Оце так ми жили.

Це вони возили в 32-му?

Да.

А село у вас взагалі було велике?

Дуже велике село було.

А людей у селі розкуркулювали?

Канєшно.  Панченко Тимофій. Багато.

А Панченко Тимофій, то це хто? Його розкуркулили?

Да. Ну в його були і вівці, і корови, і коні, і пара волів.

А після того як розкуркулили, з хати його не вигнали?

Вигнали.  Вивезли їх.

Вивезли до Сибіру?

Да.

Усю сім`ю вивезли?

Ну як, тільки батьків. Там дочки були, так дочки пішли заміж як все почалася вся ця ситуація .

І залишилися тут у селі?

Ні, Марія залишилася, а Ганна була у Вишнивецькій, а потім і переїхала сюди.

А ви не знаєте після того як їх вигнали, когось дути заселили?

Да. Парторг жив зразу Киценко Тихон, а отчество не знаю.

Він жив там разом із своєю сімє’ю?

Да.

А він був місцевий чи чужий?

Він не місцевий, тут були радгосп «Чистий колос», то тут було багато приїжджих відусіль, тут як сказать, давали хоч приварок і сюди наїжджали люди. А до Киценка тут був дитсадок.

А багато туди діток ходило?

Та да. Бо вдома не було чого їсти.

А в цьому садочку їм давали їсти?

Да, якийсь приварок. І грами хліба та давали.

А чи ходили якісь бригади по селі?

Да, активісти ходили – Чумак Андрій, Радіонов Грицько Михайлович і Білан Денис.  Оце таких три активісти були.

Жорстокі вони були?

Да.

 А до вас цих три активісти приходили додому?

Приходили, шукали. Квасолю даже забирали, де квасолину і ту даже забрали.  

А вони забирали тільки продукти харчування чи можливо одяг якийсь?

Забирали в багатіїв линтварь з овечої шкури – це був дорогоцінний товар з овечої шкури. Тоді шили ж кожухи. В багатіїв були вівці і ці ж линтварі. І вже потом у Грицька бачили ці кожухи на плечах, і в жінки, і в нього. То вони ж литварь забирали собі.

Окрім, того що була корова чим Ви ще рятувалися від голоду?

А тим же хлібом, там може де мукички якоїсь, пилячки де якоїсь куплять… і це віяне молоко… засиплять якусь там болтушку. Отак ми доживали, но з корови, благодаря їй виживали. А в кого коров не було чи там не отелена.  Знаю валялися по вулиці трупи. Мусейченко Василь йшов на роботу в радгосп і по дорозі кончився. А йшов туди в радгосп «Червоний колос», то якийсь приварок давали.

А багато людей у селі померло?

Да, багато. Так шо була підвода, їхали, де в дворі, де в хаті. Підбирали на ту підводу і звозили на кладбище. Ото там була яма і скидали як скот.

А на поле ходили колоски ходили збирати?

Ходили, ходили і ганяли нас ці самі активісти.

А якщо зловили когось, то шо з ними робили?

Можуть побить, можуть зачинить суток на стільки… поки воно Богу душу оддасть.

А люди взагалі у селі були дружніми? Допомагали один одному?

Да.

 А в 32-33-му у вашій сім`ї від голоду, ніхто не помер?

Ні. Нас в сім`ї було п’ятеро. Оце нас троє дітей і батько й мати.

А дідусь, бабуся були у вас?

Бабуся була, но вона вже померла після голоду. Бабуся жила в нас, бо рідний син вигнав матір, а зять забрав. То бабуся померла, мабуть, в 34 чи 35-му році.

А бабуся померла, бо хворіла?

У неї був страшний понос. З неї лилося всьо. І так вона з поносу в вмерла.

А як її було звати?

Хфедося. Отчества я не помню.

А прізвище?

Минько.

А рік народження?

Я не знаю.

А хліб, який батьки приносили із міста, то ви відразу його їли? Чи ховали десь?

Ділили по кусочку. Не давали шоб ми наїлися, як то кажуть від душі. Ні. А порцію давали і всьо.

А вулиця була велика? Можливо пам’ятаєте, хто ще помер, окрім Василя про якого Ви уже говорили?

Та хто його знає. Я не знаю. У того Мусейчинка Панька і Панько сам вмер з голоду, і ще Ілько вмер з голоду цього  ж батька. І Іван вмер з голоду.

А як їхня фамілія?

Мусейченки.

А вони були якого віку?

Батьки вже були в літах. Бо діти були жонаті. Іван це й взяв жінку, то жінка вмерла і дитятко.

А жінку як було звати?

Фанасія.

А дитинку?

Не знаю.

А Ви кажете, що в 47 були пухлими?

Я не була пухлою, а батьки мої були пухлими.

А чому тоді в 47-му був голод, яка його причина?

Недород, недород.

І люди тоді також помирали?

Да, були покійні. Но менше. Все таки якось рятувалися.

Але тоді не ходили по будинках активісти?

Нє, нє.

А в 46-47-му Ви збирали колоски?

Нє, не збирала, бо я вже пасла череду в колхозі. Гонила їх на степ. Там був бур’ян, козелики, герчак оце нарвеш та й наїсися цим і все.

А Ви кажете, що тоді також помирали люди, не пам’ятаєте як їх було звати?

Нє.

А якщо порівняти голод 46-47-го і Голодомор 32-33-го, який із них був найжахливішим?

Конєшно, 33-ій жахливіший був. Бо тутачки як начали колоски набирать вагу, то косили ниви і оті колоски, снопики давали людям… отого зернечка і зварить та воно й шось таки було.

А в 33-му тільки забирали?

Тільки забирали.

А не пам’ятаєте, хто у вас тоді був головою колгоспу?

Не знаю. Не знаю от і все, забулася. А як соїдинили це Приволля і Циганівку, то там був Никифор Яковлевич предсідатєльо. То він довгенько побув і називали тоді наш колгосп «Чингарець»

А в якому році з’єднали?

Отак в 35-ім – 37-ім році.

А цей предсідатєль він якою був людиною?

Добра. Доброю був людиною.

Допомагав людям?

Допомагав.

А Ви казали, що ці активісти вони були жорстокими, то в чому проявлялася їх жорстокість?

Того шо вони не тільки в багатіїв забирали, а він на мене чогось зло іміє чи імів, то він приходив серед глупої ночі. Гатив у двері і вікна, «одчиняй у тебе зерно єсть».

А чому вони так діяли? Чому вони почали ходити забирать зерно?

Ну, їм право дане, він активіст.

А хто їм дав таке право?

А я откуда знаю.

А можна було пожалітись комусь на таких активістів?

Я не знаю.

А у селі не було якихось повстань? Люди не намагалися якось виступити?

Ні, не було. Тоді було люди як казать, замкнуті. Ну не розвинуті. Не було грамотносіт такої як тепер.

 А церква у селі була?

Не було. Була поруч в Рудо-Миколаївці тут. В Рудево ми ходили до церкви, а в нашім селі не було.

А в 32-33-му вона так і була там? Її не закривали?

Закривали, закривали.

А Ви не знаєте це зерно, що активісти забирали у людей, де вони його подівали потім?

А хто його знає. Я цього не можу сказати. Знаєте дівчисько було воно мені тоді не доходило.

А церкву її не розвали, її просто закрили?

Там зерносховище було. А потом вона так сама по собі завалилася.

А коли церкву закрили в 32-му батюшка де подівся?

А я откуда знаю, де він дівся.

А ще не знаєте, хати які лишалися після людей яких там розкуркулили, то шо з тими хатами було?

Ну, були в бідняків сякі-такі хатки, то вони бросали свої хатки, а переходили в куркульські.

Це просто бідняки могли, хто завгодно заселитися?

Да-да, да, да.

Безкоштовно?

Безкоштовно.  

Як зробили Голодомор? Що саме відбувалося?

Забирали. Зерно забирали, даже до квасолини забирали. Зразу вроді в багатіїв, а тоді ходили по всіх хатах актівісти та драли…

А Сталіна ніколи не бачили?

Ні, тільки на малюнку.

А знаєте, хто це був такий?

Откуда я знаю, хто він такий? Грузин.

А до колективізації школа була в селі?

Школа? Була в куркульських хатах. Була тут школа до четвертого класу. А тоді у Кірова, новий посьолок. Там була школа багатїів. Ну, домік кирпичний був на два крильця. Отам була школа вже до семи класів, оце ішли туди в п’ятий і до семи класів. Хочеш учитися учи, а ні то батіг в руки і на наряд…

А скажіть під час Голодомору з других сіл до вас приходили?

Ходили, просили.

А багато приходило?

Так, просили хоть шо не будь.

А ходили  в ті роки на поле, збирали пшеницю?

Так ганяли ж. навіть там де була плантація картошки була посажана. Померзла картошка шо пооставалася, а воно таке ввідю крохмалю, а вони і за те ганяли.

А багато людей хотіло піти цю картошку позбирати?

Ну да ж. Ну це збирай і дивися Білан летить конем вверх зганяє Денис.

Це так звали цього об`єжчика, Денис Білан?

Да-да. 

Чи були люди у селі які не голодували?

Не знаю, не знаю. Ну як коровка була в дворі, то це не голод був. Ну це ж не тільки батьки мої возили. У кого коровка була, то спасалися тим молочком.

А не чули про випадки людоїдства?

Нє.

Все. Ми Вам дуже дякуємо Ви так багато пам’ятаєте.

Вік прожить…

Щиро Вам дякуємо.

1. Дата запису: 2 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Гупалівка, Магдалинівського району, Дніпропетровської області;
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Матьорна Марія Іванівна, 24 травня 1921 року, народилася в селі Гереженівка, Уманського району, Черкаської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Чернетчина, Магдалинівського (тоді Кутіївського) району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка. Як вас звати?

Маруся.

Прізвище ваше.

Ма. Марія.

Фамілія ваша яка?

Матьорна Марія Іванавна. 

Коли ви народилися?

1921-го году. 24 травня.

А де ви народилися?

В Чернеччині.

Який це район?

Це як. Був раньше Кутіївський. А потом Магдалинівський, і був і Чернечанський… Перейшов багато районів. А сєйчас Магдалинівський. 

А область яка це?

Га?

Область. Дніпропетровська область?

Дніпропетровська.

Весь час була Дніпропетровська?
Весь час Дніпропетровська!

І Голодомор ви пережили в тому селі?

Так! 

А ви пам’ятаєте про своїх батьків? Можете розказати, яке в них було господарство. Як їх звали і яке в них було господарство?

Жили наша сім’я не дуже багато, не дуже й бідно. Понятно? Батько, мати… У мами було семеро нас. Мишко, Ву.. Вуська і Галя. Вопшім, четверо померло, а троє осталося. Понятно? Оце осталася… я, Альоша, і Муська. Муська вмерла друга. Бо вони назвали два рази Мусєю. Понятно? Ото четверо: дві Мусі вмерли, Мишко і Галя померли. А троє нас осталось. Брат пішов у те… на войну. У 41-му. Йому відорвало ногу. Він.. Він тоже годи два, не чути було його. Бо він ногу від.. Оце поки відрізали. Без ноги був. Прийшов брат. Тоже народилися там, і построїлися. Народилися… Нічо. А ми жили, як тобі сказати, – була корова у нас, це по том времї… Корова, коняка була біленька. Степ…  у той.. земля була і.. і коло хати і в степу була. То їздили туди обробляти все. По…. Я було корову… сяду на то.. там… ото.. я ж така була, як хлопець. Сяду на коняку, корову жену туди.. на… до лісу, де ліс у нас там, де ліс… Ото туди до лісу. Тоді опять пригоню. Обшем, хазяянували. Тато й мама ото.. ото такі були. Ото… бачите, бідненько в нас туди штанці.. ну бідненько жили. Не так. А була корова. І.. і коняка. І бричка була. Все було це. А під голод… А під голод у нас коровка була. Під голод. Тато ходили на базарі, носили ряжанку у такій каструлі. А за … той … той смет.. за ту ряжанку міняли пшоно. Пшоно. Ото прийдут… А такі були жорна. Натремо. Листячка з берестка, ті.. качани-голяки… не качани, не зерном. Голяки. Тоже товкли, мололи, і ото оладки пекли. Ото ми вижили тим, шо коровка була. А то.. мої.. моїх батьків уже батьки втім брата померли від голоду, пухлі були. Отак. А ці, шо оце.. Голодомор. Ці ходили, отак штрикали, де сховане. А люди ховали під нулівку, про.. проходили були. Ямки. Ну проходили були, туди зерна насипали. Тільки у діжки. Діж… Ну бочки, бочки. А тоді закривали отак оце не видно де воно, де… А ми ходим по йому. Ото беремо відтіля по ковшику, тоже… І на жорна. І ото ми вижили так. Ото.. А ці.. Оці… Як тобі сказать, чи начальство, чи як воно… чи.. чи партійці… Вобшем, я не як тобі сказати… А ці ходили, отак штрикали. Лізли на горище. Це не це! Це ми построїли. Це то було як у Тараса Шевченка хатка. Така.. Ме..  І то половина хати. Ото полі… полізли забрали: квасолька, сачевиця, горох. І те позабирали. Позабирали, нічого не оставили. А в нас є схови. В нас є схови трошки. Ото ми вижили так. Так батьки жили. А тоді пішло вже, пішло, пішло… Тато як прийшли з плєну, то було вже харашо. Ото так.. Так.. ой жили. А я… Мені важ… Мені вам розказувати за мене? Не нада?

А якщо повернутись до ваших батьків. Батька вашого як звали?

Іван Єгорович.

А…

Підонья. 

Угу. 

Підонья.

Підодє? 

Підонья.

Підойя.

А маму – Несвятипаска Анна Олександровна.

А якого року народження батько був? 

Не знаю.

А мати?

Тоже не знаю. Не знаю. 

А оці діти, четверо, які померли – вони в Голодомор померли?

Нє, нє. Нє. Вони маненькими померли. Єни…

До Голодомору померли?

Нє. Голодо… Маненькими вони померли. От ті троє померли, а одна вмерла – у п’ятий клас ото ходила. Ото біленька. Бачили? На карточці. На карточці. Люся. У 5 клас ходила. І вона… Було в їх.. робочії неї.. Хоть.. ро… труд.. труд.. трудна зима вся. Олексє… Оце. Урок такий. Труд. Вони пої.. пішли соняшники різати. Порізали соняшники. А вона ужарилась, сіла на вікно в школі і сквозняк пройняв. І вона узя.. І вона за три дні вмерла. То так.

Рік народження ваших братів і сестер.

Дітей? Отих, шо померли? Оцих оо.. Опшем. Оця, шо вмерла, Муська, – то була 24-го году, а Альоша – 28-го. А я – 21-го. А Юю.. а брат оцей, шо з войни прийшов, ноги відрізало, шо ранило його, шо без ноги, – цей 12-го. Оце я знаю точно. Ото. Ото так. Ото через чотири года й ми родилися. 

А ви оце розказували, шо в ваших батьків було велике господарство. Коли почали робить колгоспи – чи нічого не забирали із господарства? 

У колгосп забрали все. Все забрали. А як же? Ми ж віддали, а нам тепер дали… А тепер дали нам? І землю забрали… У нас земля була в степу. І коло хати. І… і… і коняка, і коровка, і віз. Вопшем, оце. Це все здали. І плуг був. О. А в кого віялка була. О. У батьків.. уу.. не моїх, а в других батьків.  Що ще було в нас?.. Віялка знаю.. Опшем. І жорна були… Жорна були… К.. Мол… Зерна мололи. Жорна… І ще була… Називалась – сракодавка. Уу… Оце в анс була хата, стара. А вверх, отой верх… Шо ото верхне… Отак був аж до долу. А у цій… у цій прогалині, шо оце доліг.. Шо тут… Тут вони робили улійницю. І у ту олійницю давили. Олію били з соняшника. Оце вже отут я, уже стала тут у 47-м годі, то били…

А там тоді, в 30-х тоже били олію? Чи перед Голодомором…

Ааа.. те.. в голодомор я там була. Там. То вже 14-й год. Шо ви… Як вони чуєш, у пазуху рились, у пазуху… А мама, була вона багачка… Вона багачка була. А батько бідний-бідний. І побралися. І в мами такі були платки. Красиві платки. А рушники, отакі рушники – були гарусові. З гарусом вишиті і такі отак висіли. О. То от…так вони жили, шо дружно-дружно жили, дружно. О. Що я ще хотіла казать? А ото, що те, а оте, шо ото.. то.. реманент. Плуг, борона, розпашка, оце все. Інвентарь, той, шо землю обробляти – теж здали в колгосп.

Добровольно здали?
В колгосп здали. Усі здавали. Не тільки ми. Всі здавали. І тоді ото рад.. в колгоспі. Ото вже так. 

А батьки хотіли оддавать це в колгосп чи ні?

Шо? 

Батьки хотіли одавать його в колгосп? 

Кого?

Реманент.

Як же вони хотіли – як обьязатєльно. Як обязатєльно! Ти ж ідеш у колгосп. 

І батько пішов у колгосп робити?

Аяк! Ми всі роб.. ішли в колгосп. Робили в колгоспі. Робили і бригадами, а потом… а потом… ото ріс в колгоспі і пішов в колгосп, і вже в колгоспі стало жити. Каже, у колгоспі добре жити – один робить, а сім лежить. Ге… Ото таке… 

А крім реманенту, ще щось забирали? От ви ходили… казали, шо ходили, штиркали, шукали зерно. Що ще забирали? 

Не поняла…

Забирали зерно? Оці, шо шукали… Комуністи ви казали, вони з…

А, оці, шо в землю шукали. Бричка ходила. Бричка ходила за ними і вони отуди висипали. По-моєму, так як ото знаєте, як іскуствєне. Так ж. Ото т.. Ото забирали і туди на бричку, і він вивозили.. А хто зна, кому вони вивозили. Хто зна. То я вже не знаю. 

Платочки, платочки оті. Так мама нас і по… позав’язувала у пазуху, платочки ті красиві. Ага. І на піч. А отам… отак як оця піч була. А там на пічі …ии.. і спали і все. То пере пічі ж… І ото на піч нас заганали втрьох: Альошу, мене і Вудьку. Мене, мене і Альошу, і вудьку загнали. А в пазуху платочки повтикали. Отак позав’язували. Гряз… Таке грязне наділи і на пічі сидіть. Нас не займали. 

А там ві платочки і рушники, мабуть. 

А?

Рушники тоже заховали? 

А теж позаховували.

Куди? 

Мама.

Куди заховала?

Не знаю. 

А шось забрали? Із одежі шось забрали?

Ні, одежі не брали. Не брали. Зерно забрали. Туу… квасолю, сачевицю, горох. Забрали все. А зерно сховане було там, під землею. 

У хаті, да?

Да, в хаті. Під тим.. Не видно було. І каждий робив. І в нас туто сусід тоже так робив. Багато. І тут сусідка це де Лєна живе… Тоже так було. Так було. Ходи, ходи були такі.

А ви бачили, як вони шукали зерно?
А як же! Я ж бачила, як вони штрикають, шукають…

Квасольку, каже, мама сховала – і ту понаходили.. той… (говорить жінка на фоні, – ред)

А шо.. шо.. шось сховане знайшли у вас ? Якесь зерно сховане знайшли? Зерно якесь сховане знайшли?

Нє, нє, нє. Нє, нє, нє. Там не замітити. Там так накладено було, шо не замітити. 

А може якусь квасолю чи ні? Квасолю не знайшли? Квасолю!

А як же! Вони забрали. На горищі забрали. Забрали. Я кажу і сачавиця була… Воно ж… так же.. не.. не насипеш хоть і те.. Не насипеш, бо миші поїдять. А так у каструлі… Як, каструлі, а горшки такі були… Оці, шо оце гончарські. У тих понакривато ото тим, шоб миші не поїли. Забрали. Забрали. Все забрали. Брали. Все брали. 

У голод ваша сім’я не пухла? Ніхто пухлим не був? 

Наша ні. А з рідних пухла й вмерла.

А як їх було звати? Ви можете назвати імена їх? 

Несвятиписка Ольга Давидовна. Знаю як січас.

Це хто вам?

Га?

Це хто? Ваша тітка?

Це вже моєї мами брата дочка. Оце вона мені така. Поняли? 

Оце ви казали приходили люди, шукали, це які люди були? Мєсні, місцеві люди чи приїжджі? 

Нє, місцеві, партійці. Партійці. Партійці.

А ви їх знали? 

А? 

Ви їх знали?

Знаю Кравченка. Знаю… Редьку. Артем Нехоротя, шо хрест знімав із церкви. Ооо. Позабувала, позабувала…

А вони голодували чи не голодували? 

Та таке! Не голодували. 

Не голодували?..

Нєєє. Вони начальство. Куди?!  А ми пережили дуже, дуже важке. Ой за оті качани, я їх не припомню. Ну спасибі, шо коровка була. То папа носив, ото молотив, ряжанку та продавав, а це купляли. 

А шо ще їли? Шо їли ще? 

Шо їли? А шо ми їли?! Ку… ку… Робили… як її назива… ну… забула як уже.. уже.. вопшим колотили те, те борошно колотили, туди кидали сушки з ягідок, або чого небудь. Мамалигу робили. Во ото таке. А хліба не пекли. А я вже як.. те як… як оце построїли хату – отакі хлібини пекла. На свадьбу кумі своїй, як женила вона сині – під рушник спекла отаку хлібиняку, отак завбішки.

А шо тоді іще може там… Щось варили, крапиву, лободу не вживали в їжу? 

Кого?

В 33-му. Крапиву, лободу в їжу вживали? Їли?

Та й шо ж ми. Куліш. Куліш.

А з чого той куліш?

Куліш. Пшоно та картошечка. Й усе. А шо ми ета… 

В 33-му ви шо їли?

Та ото… ото…  32-33-й – оце ж голод був, щитаєця. А т.. А тоді.. А вже як началося, шо літ.. оце.. оце… колоски начали. То ми під.. їздили, крали колоски. І різали. І ото вбивали, і мололи. І оладки вже їли дорі.

А можна було колоски собірать? 

Та лаяли. Лалаяли. Кричали нізя. Ну не … не судили. Не судили. Ні, не судили. А.. а… крали. Їздили й у степ крали. Бо в степу наше було. На вгороді своє, а то в степу в нас зернові були: жито, пшениця, ячмінь.. Оце. А кукурудза була тут. Було як оце вже кукурудзи  наламаємо, гризимо, варимо. Уже легше пішло. 

А можна було? Можна було?

Та то ж своє!

То ж своє…

То ж своє! То своє. Більш ніку не ходили.

А на полях. Поля хтось охороняв? 

Га? Ні, ні, ніхто!

Не стерегли поля?

Тоді не хоронили, ні. 

Ні-ні. Стеріг хтось поля? Були якісь сторожі? 

Та не було сторожів ніяких.

А як каете не розрішали собірать. То хто ж тоді за тими полями дивився? Хто ж узнає, шо ви собірали? 

Не поняла.

Хто на полях дивився, шоб не крали колоски?

А ми ж так робили, шоб не знали!

Так їх хтось сторожував? 

Та ніхто не сторожував нас! Ніхто коло того не сторожував. Нє…

Не було обїжчика? Обїжчика не було? 

Ааа! Був, був. Був обєжчик. Но не… ми ніколи не встрічали ми його. Бо я знаю, шо я крала. Крала. Ото те… те… 

Ну боялися обїжчика!

Конєшно боялися! А ми в жито сховалися. Він уїхав – ми … лягли і все.

А “торгсін”. Знаєте, шо таке? “Торгсін”. Не ходили люди мінять золото, серги, хрестики…

Ааа. Ходили. Ходили. Даже. Даже я сама як ходила.. ходила. Батько. Мій батько натовк отого табаку, табаку… Відро. І я сама ходила в Дніпропетровськ пішки. Дв.. Двадцять рублів був стакан табака. І я виміняла… еее… ну… біле, матерію… Холост, холста собі на те, на сорочку. Ходили, міняли. І ті ходили тоже міняли. 

Так це вже після Голодомору? 

Це після Голодомору.

А в Голодомор? 

Нє, нє, нє. Не ходили. Нє.

Може батьки одежу, рушники на їжу міняли?

Нє, нє, нє. Ми не міняли. Ото, кто хоче міняти… То.. то…  А за серги я не знаю, бо в мене їх не було.

А ви каже, що мати ваша багатою була, да?

Ну вона багата… Одежа, ну все. Вопшем, оте ж вона привела і коняку, і це все вона привела все. 

А її батьки де були?
А там же в селі в другі… на другій вулиці. В тім же колгоспі, де і я.

Вони не пережили Голодомор? 

Пережили.

А в них господарство забрали?  Хазяйство в колгосп у них забрали?

Да, забрали. Ж оте все. Все туди віддали в колгосп. Я ж кажу. Усе. Й сіялку, й віялку, і… коняку… і я ж кажу, і плуг. І все повіддавали. Багато пухлих ходило людей. Багато. Ото на нашій вулиці багато пухлих ходили. А не вмирали. 

Не бачили мертвих…

Не вмирали, того шо там риба… там.. Ті, річки, там риба. Вони рибою виживали, люди. Було моя подруга мені рибки принесе. А я їй тово дам…. Кусочок коржа мама спечуть. У мене ж було. Коржака спечуть, а я їй дам. В школі. В 7 клас ходили. 

Ну це вже після Голодомору?

Да, да, після Голодомору.

А в Голодомор люди ділилися один з одним? В Голодомор ділилися люди? 

Не поняла.

В Голодомор їжею ділилися? 

А як же, ділилися! Я ж оце… Всі. Помагали. Як же сусіди помагали. Помагали.

Вам помагали чи ви сусідам помагали?

Як вам сказати. То вже батьки там… Батьки билилися.

А із сусідів ніхто не помер? 

(махає головою, що ні, – ред)

Всі вижили? 

(махає головою, що так, – ред)

А померлих де хоронили тоді?

… 

Померлих з голоду де хоронили?

… Не пойму…

Померлих з голоду де хоронили?

… Ну.. глухе. Не чую.

Померлих… Коли люди помирали, де їх хоронили?

А там вдома. Там же в нас кладовищА. Там одного, два, три, чотири, чи п’ять тих кладовищів у Чернеччині. А тут скіки?

А не їздила селом підвода, шоб мертвих збирать?

Вони сам… Ми самі.. Вони самі ховали. Самі ховали. Оце сусіди збируться, ті ховали самі. Ховали самі. А було, один случай був такий, шо люди.. Хазяйка. Вопшем мати дитину в квасові утопила і її з’їли. Я знаю… Недава… Галька… Це Заворотюка жінки мати. Заворотюка оцього що це… Заворотюка батька мати, а її вже невістка ото втопила в квас. А квас є діжки такі… Квас… Квас великий. Ото шоб наквасила у діжку. Утопила і пої… з’їли дитину. Ото їх дуже… дуже Бог наказав їх дуже. Шо вони померли всі тоді. 

В Голодомор померли? 

…

Чи пізніше?

Діти їхні осталися, вони померли. 

Так коли, в Голодомор?

В Голодомор вони померли. А діти осталися. Оці, шо вона не втопила. Оці остал… Галь… Оо… Шо Володька Заворотюків був жонатий. Отой. Ото її батьки. 

Так а це у тому селі, да, де ви жили?

То в Чернеччині.

А більше таких випадків не було? 

Не було, не було, не було, не було, не було. Я знаю харашо. Пам’ять ще єсть. Пока ще в своїм умі. 

А дозволяли з двору виходити? 

… 

З двору можна було виходить?

Можна, можна. 

Не казали, шо там можуть там дітей зловить, чи ще щось таке?

Доцю, можна виходити, можна все було. Тільки ганяв поліцейський, як гуляємо, співаємо.

Так це ж уже після голодомору?

Це вже після голодомору. Голодомор ото пройшов. І як стала вже… Шо вже молотили. Були ж молотарки. Самостійні. І косили… Косили ми вже тими косарками. В’язали руками. На машину подавали руками. Впихали в машину руками. А зернешко збирали. То то вже лучче пішло. То вже пішло в 33-му. Пішло лучче, пішло луче.  

А жорна були у вас? 

Були. 

Свої, чи ви кудись ходили?

Ні, на… на… У нас, собствєнні. Помниш… Ти помни… Жорна… У нас жорна були у погрібі. Як боялися, шоб не те.. Не.. У погрібі. У нас і досі той погріб є. Но ми його обклали цеглою. Він у нас хоро…. І ото построїли ми йому новий сарай. І оце. Гараж туда. Машина була оце як батько був. Оо. То в нас жорна були втому. А сракодавка була в тому… у сінях. О. А ото тії сракодавки. Ота. Відстроїли намазник такий. Там корова стояла.

У сара.. у сінях?

У сінях нє. Так там відстроїли намазник такий. Поняла? Там корова стояла.

А чого, шо в сінях корова?

Та не сіни. А всіни. А тоді стіна. А від стіни намазник построяний. Поняли? Ото там корова стояла. Вона не там…

А не крали корови тоді?

Га?

Тоді не крали корів, свиней… Не крали?

Крали. Банда була й тоді. Ааа.. Вони ще начисляли 150 штук решанок здати даром. І молочарку. Молоко носити. Носили молоко. 

Це вже після голодомору?

Після голоду, да. То нічого. Виполняли, все те, шо було. Всьо.

А жорна ви казали, були. Так ви когось із сусідів пускали молоть в жорна?

Жорна в погребі були, усередині. Там.. он ше вона бачила. Отак… отак завбільшки… (малює руками перед собою колл, – ред)

Не осталися вони? 

Побили, побили доцю…

Хто побив?

Побили. самі ми побили. А на шо ж воно. Не нужне. І ступа була. Знаєш ступу?

Знаю.

Ножна?

Ото пшоно товкли з проса. Про… Шоб чисте, чисте було. Була і ступа у нас. І жорна були. І сракодавка була. Було в нас усе, як після того… Після Голодомору. Понятн? 

А в Голодомор… на ваші жорна молоть не приходили сусіди? 

Приходили. Приходили. І у туй… улію бити приходили. Батька була літрова кружка. Ото мірчук був. Батько брав мірчук. Оце… Ми б’єм гулійку. І ото літра олії за те, шо заб’є. Літра олії, за те, шо заб’є. Було…

І з жорнами так само…

А жор. А жорна тоже мірчук брав бать… Уже свекор, оцей свекор. Ми ні. В нас не було там. Це вже в 47-му годі.

А тоді в 33-му були жорна? 

Я не… Та конєшно в їх були. У їх були. 

Ні, а у вас були?
У нас не було. У нас там не….  

Аа! Так це ви жорна молоди в 47-му. Да? Тут в жорна мололи… 

Це в 47-мім. А … той.. отам були такі робили… Отак завбільшки. І ручка. І то насипаєш туди.  І мелиш зернечко. Пі.. голодомори. Поняли? Не жорна, а таке… Ну.. Як… Опшєм, таке як труба. А в трубі там вже те. А тод інасипаєш уже те… Насипаєш ото і мелеш. І борошно виходить. І оладочки пекли. 

А молодли тіки борош… Тіки зерно, чи шось іще мололи?
І кукурудзу мололи. Там… а як же. На олодочки ми мололи. То зерна мололи. 

А жолуді не мололи? 

Жорна ж тут були. Уже в 47-му. А в нас була оте…(крутить рукою, – ред) Сам. купували його. 

А жолуді не мололи? 

Га?

Жолуді не мололи в 33-му?

Нє. А шо ми молотимемо в 33-му, як все… Покамісь не було врожаю. Не врожай…

Жо… Жолуді. Жолуді!

Жолуді? Не мололи ми. Не мололи. Я збирала жолуді. Наймали. 80 рублів заробила. Так, а батьки купили братові старшому пальто. 

Так це після 33-го було?

Після 33-го. У ті… У ті годи. Батьки купили йому за 80 рублів пальто, а мені нічого. А я…

А в 33-му жолуді не їли?

Га?

В 33-му жолуді не їли?

Нє, не їли. Я не їла. Не їла, ні я. Їли шо… Їли ми ше шпичаки!

А шо це таке?

Очерет. Як очерет росте маненький – зриваємо й їмо. А тоді як уже старий він – ліземо у воду і беремо роги. Там роги такі отак завтовшки, отак завбільшки. Отак роги. Такі добрі. Шо аж солодкі були. Ото шукаєм роги.

А ще чим люди рятувалися? 

Га? 

Ще що люди їли, може шось.. чимось рятувалися від голоду.

Та нічим ми не лікувалися! Ото ми таке їли та й усе (сміється, ред). А чим ми… Лікарства ніякого не було. 

Рятувалися… Яке… Рятувалися. Ну шо їли просто? Не лікувались, а рятувались. 

Ото ж… Ото ж те і їли. 

 

ХРОН 46:42-01:10:49

А як ви думаєте, чого був Голодомор? 

Га? 

Чого був Голодомор? 

В яком годі?

Ні, чого був?

Чого був? Вони самі його зробили!
Хто?

Партійці.

Партійці?

Да. Вони самі його й зробили. 

А для чого?

А я й знаю! Питайте їх. (сміється, – ред)

А як, як вони його зробили (запитує чоловік на фоні, – ред)

Як вони зробили його? 

Як вони його зробили? Як? Чим? (запитує чоловік на фоні, – ред)

Шо він каже?

Як вони його зробили? Як зробили Голодомор?…

Як вони зробили? А хто зна, як вони його зробили. Я це навіть думаю сама. Шо вони самі його зробили. Так же..? 

Ну а як ви думаєте, в чому він проявлявся цей голодомор? 

…

Урожай був?

….

Урожай в 32-му був? 

Був. Був.

Хароший урожай був?

Не знаю, який був. А був врожай. Потому шо ми колоски різали. То був. В три…

А перед тим, як ви казали, шо забрали зерно, забрали чечевицю, там ще… квасолю…

То ходила… Ходила бричка і забирала. Забирали.

Тоїсть їсти було шо?

Вони їздили бричкою й забирали. Штрикали. А чо вони робили – я вже не знаю. Куди вони його дівали… 

А куди звозили, не знаєте? 

Аа?

Куди звозили? Не знаєте…

Не знаю. 

А знаєте, хто такий Сталін?

Сталін? Ого… це наш начальнік. Та як той… Сталін як вмер… Якраз дєдушку мого… За той.., за качани посадили на 5 год. Сусід. Сусід отут був, заявив. А батьк…ді…  батько мого чоловіка – сторожував. Отут була бригада. Тут стояли бики, корови… ті… вівці отут. Оце в нас було. Там колодязь за там… Де стовп, там колодязь. І він заявив, шо бать… шо батько краде качани. А батько як привезуть бадик, а він преребирає. І ми… там качанці осталися. Він їх забирає. А цей заявив. І його посадили на 5 год. А тут Сталін вмер. Півтора гаду посидів і дєдушка прийшов. О. Ото так. Ото за. За оте… За п’ять.. За качан посадили. Батька. Дєдушку. На 5 год. Було таке. 

А як ви думаєте, хто зробив Голодомор? 

Хто зробив? На я думаю вони самі зробили його. Е…

Так хто вони?

Ну.. Партія. 

Так оце тіки в вашому селі партія?..

… 

Кажу, в вашому селі ця партія тільки була? 

… А тоді шо. Тоді тоже партійці були. Були. Я знаю, шо.. Як вам ще сказати… 

А можна було розказувать, шо… про Голодомор? ВИ могли казать, шо був Голодомор..? 

Ну голодомор був. Голодомор був від чого… А хто знаю, від чого він був. Я думаю вони самі його зробили, цей голодомор. Так же? Потому шо люди єсть живуть харашо, єсть люди…пл…  єсть пухнуть. Так же? По моєму, вони самі його зробили. А може хто зна. шо. Як воно було…

А ви могли розказувать, про те, шо був голодомор? Ну, своїм дітям, наприклад. Ще раніше там. У 40-х, у 50-х. Про Голодомор можна було говорить?

Можна, можна. Чого… Можна все. Вони… Бо ми знаєм усі. Ми знаєм, шо голодомор був. 

Да? І говорили між собою? 

Га?

Люди говорили між собою про Голодомор? 

Да, да. Чого ж не балакали? А як… Як люди пухлі ходять і не балакать…

Пізніше. Вже, як він пройшов цей голодомор…

Ааа… Тоді вже… Вже вспокоїлись. Люди стали по… заживатися… Ну…

Ну і згадували, шо був голодомор? Шо отой приїжав забирав  зерно. Люди між собою згадували про це? 

Розказували. Діт… Дітям! 

Дітям?
Ну а як же. Вони ж знають і так. 

А ви як на роботу ходили… На роботі із колєгами говорили про те, шо…. От був в 33-му голодомор?

Не поняла.

На роботі ви як робили, із колегами могли говорить про те, шо був в 33-му голодомор? 

Та було всього. Все… Все балакають. Шо хоч балакали. Шо хоч. І хороше. І плохе. І всяке. Вопше на роботі, це знаєте – на роботі. Як питають – кажеш. Розкажеш. Ото так…

А як ви думаєте, треба про Голодомор розказувать дітям, онукам? 

А як же! Шоб вони знали. Шоб вони знали, шо як ми пережили. Яке горе пережили. А войну…. Саме главне не голодомор, а война!

А шо була война страшніша, чим голодомор? 

А война в 41-му. Ото то саме главне. Голодомор голодомором. Шо лю… Шо люди пухли. І ї… А їли шо. Я ж кажу, шо качани мололи, та листя… з того… з березка мняли та… 

Чи були сім’ї, яких виганяли з хати? Чи… (говорить хлопець на фоні, ред)

Ааа… Вас не розкуркулювали? 

Нє. Нєт. У нас у селі розкуркулювали… Як хата отака як оце в нас – виганяли на Урал. На Урал вигонили. У нас… у нас сім’я отам у Чернеччині із Урала прийшла і ми прийняли в ту хату сім’ю. 

У свою хату?

До нас. У селі у нас, шо їх прийняли. Вони жили в нас. І отака хата. І за цю хату вирядили їх. Виряжали. Виряжали. Це виряжали на Урал. Відправляли. 

А багато таких сімей було, шо забирали хати?

Як вам сказати. Оце Литвини. Тоді… еее… той… як його.. забула… Аааа…Ка.. Литвиий і Карабиза. Оце. Оцих ви… оцих забирали хати. Хароші хати. Ну така як оце у нас хата – ото… ото хороша щиталась. І то забир… Карабиза і Литвиний. Ото їх дві. Я знаю за двох.

Ааа… Де діти ділися? Всіх на Урал отправляли? 

… 

Діти теж на Урал ішли? 

Непоняла.

Діти де ділися в тих хазяїв, як з хати вигнали? Всіх на Урал? 

Оте й діти ж їх і їх. Усіх виряжали. Їх сім’ю виряжали. сім’ї виряжали на Урал.

А шо з тими хатами було?
Віддавали багачам. 

Віддавали яким багачам? 

Ну багачам. начальнікам.

Партійним? 

Начальнікам. Начальнікам. А в одній хаті… В одній хаті… контора була. То кантора… Оо. А потом уже контору… оте прийшла контора… не це… Другі живуть люди там. І досі живуть в одній хаті. 

А шо було… ЧИ були діти-сироти? Шо з ними було? 

Не знаю.

Чи були діти без батьків в 33-му? 

…

Діти-сироти в 33-му були?

Були!
А шо з ними було? 

А шо вони… У їх було… Я знаю, шо у нас… Коло нас хата… Там були.. Як воно кажуть… Дітдом. Дітдом! Там було скільки… Навіть з десяток їх. То вони жили там. Їм їсти варили, їх ухажували за ними. Харашо було. Я знаю. Подружка моя Зіна була там. Бо ми там рядом. Наша хата і ця…І цей ді.. цей стардом. Не стардом. Дєтдом оцей був. Їх не багато було. Десяток.

А що з батьками вашої Зіни було? 

…

Де батьки Зіни? 

Які? 

Вашої подружки Зіни де ділися батьки? 

Аа. Померли. Померли. Вони померли.
В голодомор?
Да. Зіни, Степана, Івана. Знаю, це троє їх було даже з одної сім’ї. 

І всі були в дітдомі?..

Гай… Іван і Зін… Іван отут уже й… В Гупалівці був ще. А вже немає їх, померли. Померли. Вже казала, не казала вам? 

Чи було, шо дохлих там тварин їли? Кконей чи ще когось… (говорить хлопець на фоні, – ред)

А чи були вападки, коли їли дохлих коней, корів там можливо? Шось із колгоспу. Шоб люди їли таке.

Не знаю, не знаю.

Не знаєте такого…

НЕ-е.

Не зустрічали… А знаєте, як звали батьків Зіни? 

А?

Як звали батьків Зіни? 

Не скажу, ви знаєте, не скажу. Ну.. Забула, забула, забула вже, забула. 

То вам це Зіна казала, шо її батьки померли, так?

Померли. Та ми знаємо, шо померли! Ми знаєм, шо померли…

А їх не розкуркулили? 

Нє, нє, ні. То тільки Литвина розкуркулили, та Карабизу. Та оце, шо в нас хата.. Це ха… Це жили вчителі. Вчителі. Оо. У нас у школі. Отут. Це вчителі померли, а хата осталася. Оце тут був діт.. дітдом. ЦЕ діти воспітувались. Воспітатілі були тоді, вони в школу ходили. Та як треба. Нормально було. 

А вчителі тоже з голо… з голоду померли?

Нє.

Не в голодомор померли? 

Ні, ні, ні, ні. Вони померли саме. 

А можете розказать про оцю фотографію? (Дає бабусі фотографію, – ред)

Розказуйте.

Оце тато. 

Ваш тато, да?

Ага. А оце 28-го року народження.

А як звати?

Альоша.

Альоша… Брат ваш, да?

А це Уся…

Устя? 

Шо столбняк у їй був.

Устя? 

24-го году. А я з 21-го.

А мати ж там теж мабуть… мати ваша ще? 

Я не знаю..

Ану подивіться на фотографію… То ваша мати? 

Оце мама моя. Оце мама моя. 

А коли це фотографувалися ви? 

Кх… (усміхається, – ред) Я не скажу! Вони не на… вони не написали, а я не скажу.

А ви теж не помни… не пам’ятаєте… Оце ви стоїте, так?

Оце я.

Ага… 

А ото… Оце… 24-го. Це Уся. А манюня Уся померла манюньо. Маленьке, маленькими діть… 

Це до Голодомору? 

Оце ж під час Голодомору. 

Під час Голодомору?

Оце під час по моєму… Оце… 

А батько ваш пішов у колгосп працювати? 

Да, да.

А ким він там працював у колгоспі? 

Він робив на грейдулі бригадіром. Грейдуль – це дорога.

А в 33-му? В 33-му?

Я не знаю… Я не знаю, де він. Я не знаю. Я не скажу. 

То він не пішов, чи пішов не знаєте? 

Нє, нє…

А мати в колгосп пішла?

Мама тоже… Мама.. Мама безграмотна. Одинаково училася в лікнепі. І вивчилася і писати, і читати. А вона безграмотна.

Так у колгосп вона пішла в 33-му чи ні?

Та уві пішли.

А шо там…  І батько ж пішов у колгосп? 

Усі пішли! А я ж вам казала, шо всі пішли. Поздавали все.

Так а шо вони робили, ну, в колгоспі? Ким вони робили?

Шо робили? То коло скотини вправлялися. Там же була ферма. Ферма. І бики, й корови, і свині, і вівці. Роботи хвати було.

А платили їм зарплату в колгоспі?

А як…

В 33-му.

А як.. .Я не знаю. Не знаю. Не скажу. Знаю, шо ран.. потом платили. Платили. 

А зразу? 

І зразу платять. 

Ну так в 33-му платили їм шось чи ні?

Я не знаю.

Не знаєте…

Я не знаю. Оце не скажу, не знаю.

А трудодні були? Писали, щитали?

Були. Були трудодні. Були. Писали трудодні: скільки вийшов, скільки не вийшов. Писа.

А отут ще одна фотографія. (Дає бабусі фотографію, – ред) Розкажіть, хто тут на цій фотографії?

Це тато мій.

Де ваш тато? Оце він стоїть? Оце ваш тато? 

Стоїть оце, оце. 

А то, поряд із ним хто? 

Ото.. Ото то… (показує пальце ліворуч, – ред).

А оце ще другі хлопці…

То товариші його. То його товариші. 

А де це він фотографувався? 

Га?

Де він фотографувався? 

Я не знаю де. Це ще… я не знаю де. Не знаю. 

А ви казали, що хустки… Оті, що вас мати із сестрою підв’язала, коли ото шукали, да, шоб…

То під голодомору…

Під голодомору. Ви їх заховали, да? А де ті хустки? 

А?

А де вони? Де ті хустки? 

Нема січас. Уже ж порозходували. На… не такі, як січас робляться. От.

Нема жодної хустки вже? Нема? А рушники? Ви казали тоже, рушники оста…

Тоже немає. Немає ні одної.

Нічо такого старого з того часу не осталося у вас? 

Я… шо ж я карсе… Карсет віддала… попросила в мене на виступанія одна. Карсет і сорочку забрала і вона вмерла, не принесла. А сорочка мама, ото… (тягнеться за фотографією, – ред)

Оце. Оце, дивися. 

Оце мама в тій сорочці? 

Ото сорочку мама сама… виш… шила. Сама й вишивала. Ото сорочка. І карсет то то мама давала мені. Отакей.

Так це оцю сорочку вона попросила у вас? 

…

Кажу, оцю сорочку ви віддали? 

Так вона забрала, нема.

Оцю, да? 

У не… Та. У мами не одна була. То вони мені дали на пам’ять. Оте вони забрали. 

І нема більше ніяких речей старих, нічого не лишилося? 

Нема. 

А люди із села, коли був голодомор, не тікали? 

Куди? 

Ну їсти шукать кудись…

Не зна…

У місто.

Не знаю. 

Не виїжджали? 

Кудиии? 

Ну в місто їжу десь найти…

Та куди там вони виїжджати будуть! (сміється, – ред)

Нікуди їх. Ото в колгосп пішли всі і від того до… 

Пішли всі добровольно?

Конєшно! А шо робить? А шо робити?!

Так як а “шо робити” – то це добровольно чи не добровольно? Добровольно – коли хочуть. 

А кось хто й не хотів… А треба. А кой хто кажу й не робив. А кой хто й робив. А кой хто й не робив. Було таке. А воно ж писали трудодні. Скіки зароби, скіки й получи. 

Так таки добровольно чи не добровольно пішли? 

Конєш… Конєшно добровольно.

Добровольно? 

Добровольно.

Зрозуміло.

Ніхто їх не заставляв. Вони самі пішли. 

Весело ходили?

А… А можна було не піти в колгосп? (питає хлопець на фоні, – ред)

Шо?

Можна було не піти в колгосп? 

Нєє.

От хтось не хоче.

Нєє! Та куд куди! Ви шо?!

А шо з тими було? 

А шо? Одноосібно жити. Одноосібно. Хто схоче?

А чого ні?

А то шо каже, в колгоспі добре жить – один робить, сім лежить. Понятно? Ото так. (усміхається, – ред)

А до цього жили одноосібно? 

…

До цього жили до одноосібно? До колгоспу? 

…

І робили самі на себе.

І робили. І заробляли. І було. 

Так а чого тепер стало після колгоспу…

А хто… Не знає… не знаю. А тепер іди. А тепер…

Хай би ті йшли в колгосп. А хай… а люди б робили собі далі, так як і жили… Можна було так  жити й далі, як жили? 

Нізя.

Чого?

Нізя.

А чого?

А того, шо власть не позволяла. 

Понятно.

Раді… Та чуєш, та було як їдемо в степ на бричці… Воли… Або… Білі коні, або воли тягнуть. Співаємо! Як… Як хоч. Співаємоооо! Як… Як хоч співаємо. І радуємося, шо їдемо. Отак було.

Це коли на своє поле їхали?

Це вже послє… послє голодоморів тих. 

Ааа.. 

Уже вони…. Вони минулись вже. Нам весело. Бо їсти є шо.

А ви казали, ці… комуністи церкву закрили….

Церкву. Цервку. Закрили церкву. А один… Там у нас у селі… Редька. Артем Тихонович. Поліз на церкву і зняв хрест. Турнув. Оце де школа в Чернеччині. Ото там церква була. Церква велика була. Я.. маню… така не велика була, було ходю вже до церкви. Ой. Ой. Як тойой…

А чого церкву закрили? 

Хто знає? Тоді нізя було в церкву йти. Запрітили. Порозгонили. 

А шо з церквою зробиили? Скинули це… хрест. А шо ще з нею…

Я не знаю на шо він скидав. Хто зна. Но його Бог наказав.

Як? 

Шо вмер. Померли. Зразу.

Зразу вмер? 

(киває головою бабуся, що так, – ред)

А у церкві шось там було… Зерносховище, чи ще щось… Чи вопшє її розвалили? 

Кого? 

Церкву.

Я не знаю. Розібрали. Розібрали, розмели. Там коло церкви ж були і батюшки поховані. О. Ограду позабирали. Позабирали. Нема. Чисто. Нема. О.

А те, шо було в церкві… Ікони…

А хто зна… А ікони порозбирали. По ууу… Кажде собі тягло ікони. Каждий собі тягне. І  тоді як уже началося трошки спокойно, шо можна було… То в хатах робили церкву. У нас отут зробили церкву із хати. Робили так, людей було багато. Хай Лєна скаже. А я в хорі участвувала у церкві. Я в хорі виступала. І на роботі виступала. Благодарності мені вру… Співала в церкві.

А можна було тоді паски святить, на Різдво ходить в церкві…

Можна, можна…

Ні. після, після голодомору? 

Да, можна. Можна…

Після Голодомору можна було? 

Уже. Уже можна було. Вже можна. Ну так як…

Так а куди ж ходили, як церкву закрили? 

Закривали всі церкви. 

Ну так а можна було ходить у церкву? 

А люди не в правАх.

А як ви в школу ходили, можна було там паску святить іти? 

Та нишком святили. Нишком. Коли німці й батюшок визивали. Німці як були у… були у нас отут, у селі, і там в селі були. То визивали батюшок. І батька нашого визивали. А батько побалакав по німецьки. Вони батька пустили. А батюшкові Григорія тоже пустили, бо він старенький, пустили. Шо не знаю, шо вони питали, не скажу вам. Не скажу. А було, було всьо. 

При німцях церкву одкирили, да?

Га?

При німцях церкву одкрили?

Є є… Шо стріли?

При німцях церкву одкрили?

Розкрили. Розкрили. Була церква. Була. І нишком. І нишком. І святили і паски, і вербу святили. Знаю, я ходила на вербу… І ой… Що вам ще?