- Дата запису: 30 серпня 2021 року;
- Місце запису: село Кур’янці Погребищенського району Вінницької області;
- Хто записав: Вигодованець Ольга;
- Респондентка: Яровенко Василина Антонівна, 5 квітня 1923 р.н., народилася у селі Кур’янці Погребищенського району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Кур’янці Погребищенського району Вінницької області
(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)
Курсивом позначені репліки доньки респондентки.
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Яровенко Василина Антонівна. Ну я думаю, як це Голодомор, то я тоді була Кащук.
Коли і де народилися? Коли Ви народилися? Якого року й число?
П’ятого квітня 1923 року. У четвер.
В селі Кур’янцях я народилася, да. Батько – Кащук Антон Володимирович, мати, якщо по… уже по батькові, то Кащук Текля Францівна, а якшо ше її дівоча фамілія, то Трочка була. Трочка Текля Францівна. Полячка. Ляхівка, привезяна паном ше за панщини. Не вона, а її бабушка з дєдушкою. Були люди…
Скарбові.
Скарбові. Це багатство було пана. Ці люди були багатство пана. І він їх привіз з Польщі, і тут закупив село наше, і там були скарбові хати старенькі, шо люди вже повимирали. Він їм…Він їх там поселив, і там вони жили й працювали на пана. Но мене ше не було тоді. Мій дід тут родився.
Чим займалися батьки Ваші? Чим займалися батьки? Шо робили?
Батьки? Хліборобством! Чим займалися? Шо пан казав. Ну а потом уже вони, коли мали, одсудили свою землю… То вони мали свою землю і займались хліборобством. Мій дід був, меї матері батько, був заколотником цього, суду, щоб одсудити од пана землю. І одсудили. І пан їм сказав на суді (а пан був поляк, Яблонський фамілія його була), шо на сорок років ви в мене одсудили землю, а через сорок років заберуть у вас і перегорють тасьми. І це так було. Як почались колгоспи, то поперек поля погорали, і цей пан знав, шо так буде. І він запив і десь утік. Пан був п’яниця. Да. Бо мій батько не раз казав: “Та-а, в нашому селі такий пан – у меї баби гроші позичав.” А в нього був… Касір, шо займався цим. Їхав в казну за грішми чи вніс гроші, і його вбили дорогою і забрали казну. І цей пан десь… зник.
Яке господарство було?
У них?
У дєдушки й бабушки.
А-а, в діда, в баби. В мене дід, батьків батько, був багатий. Заможний. Він був учительом. А от тоді вчителі були, як церковно-приход… приходна школа, учили дітей в одному приміщенні. Все село діти ходили в одно приміщення. Школи не було. Він був заможний. Він був… Чи сорок… Одним словом, я не знаю теї ваги і теї міри колишньої. У нього було семеро дітей. І він у сімна… Після сімнадцятого року зараз розділив землею дітей. Всіх поділив. Три сини, чотири дочки було. І він землю свою розділив і зробив дітей середняками, бо тоді було так: це заможний, та й куркуль, середняк, бідняк. Такі були люди, так називали їх. То мій батько був середняком. Мав дев’ять морг поля – це п’ять гектарів. Він небагатий був. І ті всі… А тих всіх і дочкам роздав поле. І помер…
Мала була, ше дуже мала, це вже посля двадцять шостого року, двадцять сьомого року, то так і було господарство. Але в двадцять шостому році у нас згоріла хата. Все було під сніпками. Вобщем, усе, всі будинки погоріли – і хліви там були, говець було багато, тоді всі люди те тримали. Бо як пан оддав землю, то вони стали строїтися, вже було тоді краще. Кождий мав свою землю, і вже на землі… То в мого батька були коні, інвентар, цей шо на… на поле треба обробляти, волів не було. Були вівці, свині тримав. А брат мій тримав голуби. Такий голубник дуже був високий, і там багато таких ячейок було, де голуби там неслися. То як був пожар, я помню, двадцять шостий – начало двадцять сьомого року, був пожар, то цей голубник загорівся, і звідти ті голуби вилітали й падали зразу, прамо з полум’ям падали. А якийсь дядько взяв мішка і ходить, збирає в мішок тії голуби, бо вони вже неживі, подушилися. А були… Все господарство було: й свині тримав, і корови були, коні мав. І робота була в полі. Одного сина мав – то йому тяжко було самому, то він з сином усе робив. А нас було четверо дівчат. Але шо вони робили? Двоє померло хлопчиків… Може, його й не тра казати, то я кажу… А були люди й багатші. В нас були й багаті люди. Висилали на висілки…
Скільки у Вас було братів і сестер? Із тими, шо даже й померли хлопці, три хлопці?
А-а, одна дівчинка і два хлопці померли. Троє померло, а п’ятеро виросли. То один брат у нас був, а нас четверо. То… Брат один, а одна… Одна померла, це вже років тридцять, майбуть, є. Було сємдисят років їй. А брат помер – то тоже вже двадцять вісім років.
В нас таких, щоб хто дуже такий багач, багачі були, то не було в селі багачів. Одного вислали – старий був чоловік, добре старий. Він мав молотарку. Парова молотарка – така машина, шо молотила, як комбайн, тільки вона встановлялася, шо там вона не їздила тако, як комбайн їздить, а молотарка була. Парова молотарка. Люди наймали в нього. А другий – Кащук, чи… То він так, господарство мав. Свині тримав там, обшем багач був такий. Тоже сім’я дуже велика була в нього. Наймитів навіть не мав, своїми силами все робив. Оце його вислали. Два хазяїни. І ше одного вислали. Но той дуже бідний був куркуль, дуже бідний. Мій брат взяв ту куркульську дочку, оженився. То як їх висилали, вона втікла. Дві сестрі її вислали і батька, а вона втікла, переховалася. І осталась. Вже як їх одправили всіх, то вже одної не будуть одправляти, там і общем вона осталася. І прийшла до нас, бо вони вже розписані були. І ше там сім’ю одну висилали… Но вона належала до тих, до тих Кащуків, та Настя з Гаврамом. Двоє людей вислали. В нас мало людей забрали, бо було бідне село. Але одна жінка того старого чоловіка, шо мав він молотарку, з грудною дитиною була маленькою. У свиті. Знаєте, яка свита? Чи ви не бачили? Домоткане таке полотно, суконне. З говець робили шерсть таку і ткали, і з цього сукна свитки шили. Геть вона й багачка, хай вона яка, а свитка в неї повинна бути велика, крепка, шоб обмотати дитину чи там самій обмотатися. І вона… Так-но привезли їх туди, і чоловік її помер зразу. Їх висипали, казала, шо з саней десь там їх вигрузили, і він як став під деревом, то так поїхав-поїхав, ка’, поїхав і сів, і задубів. Помер. Але дитя було ше маленьке. Вона молода дуже була, в нього померла жінка й він мусів взяти молоду жінку, і якось у них там получилась ше дитинка. І вона з тею дитинкою пішла тайгою додому. Пішки йшла. І надибала десь там ше жінку одну. А в теї жінки була дівчинка років років чотирох-п’ятьох. І вони йшли. То жінка та провалилася десь в яму, ця не найшла її, гукала-гукала, кричала, а дівчинка осталась з нею. То вони йшли дуже довго, розказувала, ні води не було, нічого, то вони з лепухів зціджували. На їден лепух росу і напували так цю дитинку і самі напоїли. Но ко… А для самих ше сухарі були вони, то вони і дойшли до якоїсь дороги, шо там видно, навіть санна така, шо їхало шось. А та жінка не вилізла звідти, з теї ями. І вона її більш не бачила. То дівчинку ту люди забрали. Вони дорогою дійшли – якісь постройки були, там люди жили. Ну це хто читав книжки, то знає, які там дома були. Ось, скажем, як оцей… Угрюм-рєка, то там же ж розказує, які… де й які дома строїлись, і вони там найшли цю дівчинку, залишили люди в себе. А ця прийшла. Там тоді казала, шо десь там її і підвозили, і вона просилася, і вже самі люди… І прийшла додому, а в неї дочка осталася тут. З двадцять п’ятого року. Село Моргулівка, може, ви чули? Не чули. І вони прийшла з тею дитинкою, і отут у нас за хатою була пуста хата. І вона в цій хаті осталась жити, бо їй вже не було де, а в них дом гарний був, і їх вигнали, забрали. А дом уже був під культурою. Культурний будинок зробили зразу, клуб. І ця дівчинка в неї прожила сім років і померла. Воно вам не цікаве, я знаю, але дуже жалко…
А як її була фамілія і звати як?
Музичук фамілія. Музичук Григор, цього, шо вислали його, а вон… А вона – вже Музичук Хіврона. А дівчинка Оля звалась. Ну я саме тоді така була, шо скрізь, скрізь мене було, де посій – там я вроджу. Мене й… Мене й ніхто не глядів маленькою, не поколисав, не поколихав, бо мати не мала часу, батько на роботі всігда. А вже як була більша, то батько їздив… Товари возив у магазин. То це я вже як побачу, шо нема коней, то я бігом шо-небудь на себе натягну і біжу до батька, бо я знаю, шо це вже батько на роботі. А там був продавцем один чоловік, і він знав, шо це я прийду. І в нього в магазині такий прилавочок був, і там унизу ящик… Родзинки називали, а тепер кажуть “ізюм”. І це я бігом до того ящика – хоть жміньку візьму, а тоді вже йду додому. Оце так мене доглядали.
Чи вступили Ваші батьки в колгосп і чи забрали все і відвантажили?
Да, в перші дні, як був колгосп, то там актив вибирали. І мого батька записали в актив. А батько мій був пасічником. Уже там ці пчоли забрали в людей, все позабирали, і батько був пасічником, у мого батька була тоже пасіка. І він узнав, шо його записали в актив. Він приходить додому й каже: “Я відмовився. Я не піду, я знаю, який це, шо це таке за актив.” І це в такий період, шо всі люди плачуть, ніхто не хоче йти в колгосп, це ж тре заставляти. Кажуть: “Я не буду.” А тут ше на мого брата написали бригадир і ше там один, шо він накрав хліба. Це в тридцять другому році зимою, перед Різдвом було. А брат був у конторі робив, він грамотний був. Він не міг набрати хліба. П’ять душ робило в колгоспі: мати з батьком, брат із братовою і сестра ше була старша. І заробили стільки хліба – повна комора. Це в тридцять другому році хліб вже родив, бо в тридцять третьому його й не було. І приїхали до нас забирати хліб, бо кажуть, шо Прокоп, так звали брата, набрав хліба десь там, не знаю. Дві підводі приїхало саней, а людей, цього активу… Повно в сінях, у коморі, набирають… Такі засіки були на хліб, соломняники плетені, ви їх не бачили, не знаєте, але це такі солом’яні коробки були такі здоровецькі. Хліб забирають. Ну а батько подивився, шо це таке діло, і каже до мене, а я тремчу стою, невелика, дев’ять-десять років було мені, показав мені пальцем, шоб я уступилась звідти. Вийшов, в нас комната така була, шо зімою вікно одкривалося, і каже до мене: “Я вікном вийду, а ти нікому не скажи, бо як ти комусь скажеш, то мене заберуть і будуть судити і може й розстріляють.” Налякав мене так. Взяв буханець хліба під пахву, бо сьогодні забирають у нас хліб, а завтра – кутя. Це Різдво. Перед Різдвом. Мати напекла хліба вже, там готовляця, бо будуть святки. І цей батько одчинив вікно, пішов, я зачинила, і всьо. І мене ніхто не питав ніколи нічого. І де цей батько дівся, ніхто не знав. І він утік, считається. А в нас хліб забрали геть, геть ті солом’яники повитрушували, все забрали. Ну і начали вже в людей забирати хліб. Тоді в всіх людей позабирали. У куркулів то вже забрали, бо там накладали на них, накладали, вони годдавали, годдавали той хліб, я не знаю, де вони його й брали і де вони його й ховали. Да й же ж треба було сховати той хліб, зберігати. І начався голод. В нас було ше трошки муки теї, де на Різдво намололи, на святки. Ззіли – сім’я. Уже у братової, це вже брат мав, мали вони хлопчика, а брата забрали – дали три роки тюрми. Приключили йому ше куркульську дочку. Все забрали, дали три роки тюрми і майно…
Конфіскація.
Продали, як це воно.
Конфіскували майно, забрали.
Все забрали. Пізніше забрали з хати все. Нічого не залишили в хаті, все забрали. Геть радюшку з лежанки забрали, не було де й радюшки, шоб застелити. А батька – не знаїм де. А потом пройшло врем’я, вже зовсім голод став, то мій двоюрідний брат, мого дядька син, спекулірував тоді, шось там купить, там продасть, то таке-го шось. Він то’ був півсироти, без матері. Приїхав тихо, забрав мою матір, і в мене ше дві сестрички було менших, вночі забрав. І я рано встала – немає ні матері нема й дівчат нема моїх, де ж вони? І ніхто не знає. Ця невістка каже: “Я не знаю, вони сказали, шоб не казати.” А цей батько списався з тим племінником і дав йому гроші, шоб він привіз матір і тих дітей. То вони мене, мати мене покинула, бо в братової, вже в невістки дитина є, то треба дитину глядіти. А тих дві забрали. А він заїхав у Рибінськ, город Рибінськ, за Москвою, далеченько. То він там у Рибінську був. Але потом приїхав додому. Де таке життя буде, як у нас? Нема нігде такого життя. Це-но де панство, де панують люди. Я тоже була по всьому Радянському Союзу, но мені нігде лучче нема, як удома.
Ви розкажіть, як Ви жили із братовою. Шо Ви робили, як Ви жили?
Ой, то шо із братовою жила…
Мамо, то розкажіть усе, мам.
Це весною, вже як посіяли, поля засіяли, барачки насіяли, то тут у нас, ви не знаєте, ліс є туди далеко. І сюди ліс є, такі гони – я не знаю, скільки вони метрів ті гони. Посіяли бураки, весною вже нема шо їсти. У людей є так, шо совершенно нема шо їсти. А йдуть на бураки, сапають, і вони тако двома радочками. Це гони, два радки – гони. А один радок – це півгін називалося. То хто йде два радочки од ліса, од шляху борщагівського, тут Борщагівка село є, Дзюньків, то од борщагівського шляху до наших, сюди аж до берега, аж до городів до наших, – дають фунт хліба. Фунт хліба – це чотириста грам. А хто одного радочка поле, дають пів фунта. То я їсти хочу, нема ж хліба, ніхто мені вже не дає і не дасть, бо нема, то я з сестрою і з тею вже братовою йду на бурак. Беру сапку, як я там вже сапала, але сапала, но десять років вже було мені, то та мене драпне там збоку, то та драпне, а я таки йду, йду. Днів скілька ходила. То мені дадуть пів фунта хліба, а їм – по фунту. І ше й там досі ями є, Надя, там ше досі ями є, де такі котли дуже великі були закопані. І в тих котлах варили там шось. То кожне з мисочкою, але там задушать, там не можна до нього доступити. Всі люди, з села всі люди з тими мисочками, бо всі голодні. І це хто два радочки, це ж переписує ходить разів скілька по полі, хто там грамотний, то ти один радок полеш, а ти два. То тому фунт, а тому пів фунта. То я походила, та й стали ноги боліти в мене, бо це ж цілий день треба нагиняному бути на бараках. Цілий день. А до тих… Там якісь галушки варили чи шось там ше, я туди й не підходила, бо там задушать. Воно кипить, отако-го булькотить, баби палять під тими котлами, а вони лізуть, кричать з тими мисками люди. Це як, як ото, ну, табун говець хтось, зробить якусь біду їм, то вони бекають, кричать так це, це страшне було! Люди на дорозі падали. В нас була сім’я євреїв. Чого вони в нас жили, я не знаю. І вимерли з голоду, вимерли. І тая Ривка звалася жінка, така гарна жінка, молода, а чого вони тут були? На дорозі впала і забрали її, казали, шо вона вже не встала. Дуже, дуже тяжко люди жили. Це тридцять третій рік, це страшне. То як уже тако, ше я в школу ходила, то я не така голодна була, бо були гарячі сніданки в школі. Кормовий бурак помитий, на грубу тертку натертий і залляний водою й варили так. Це такі локшини варили, лапша така була. Посолять і дають. Воно хоть гарачого візьмеш, но як нема нічого. От прийду додому – нічого немає. То братова до мене каже: “Будеш пасти корову тут сусідській бабі”. “Буду пасти”. То я з тею коровою тягалась. За пляшку молока. Но така баба була дуже вредна, вона така ніколи не дала мені геть понюхати. Я не дивилась, як вона доїть корову. А троє дітей з голоду поховала. Бо корова стояла ше тілна, вона корови пожаліла продати, а три хлопці поховала. Один з чотирнадцятого року, другий з вісімнадцятого, а третій десь двадцятого чи двадцять першого, такий. Сусіди, хата тако з хатою. І корову я допасла, пока в школу пішла знов, бо я вже тут чотири класи кінчила, в селі. Треба йти в сусіднє село. Ну я кажу: “Я піду в школу.” До мене кажуть: “Не йди, десь на дорозі впадеш, помреш на дорозі.” “Піду, бо гарячі сніданки.” Оце ж бараки ті мене тримали в школі. То я там п’ятий клас закінчила, ті, в тому селі Юнашках, а в нас, перейшла в шостий клас, – а в нас одкрили п’ятий клас. То я ше як пішла в шостий клас, десь саме, саме зіма розколотилась така була, да як впала в сніг і замерзла. Вдягнутись не було чого. В нас усе забрали, все, все підчисту. Геть дрантячко наше таке-го паршиве забрали, бо дядько там один купив моє пальтечко. Приходить рано, приносить це пальтечко, а в них була дівчинка, вона така моїх літ, но така сита дівчина, каже: “Я тобі приніс твоє пальтечко, викупив тобі пальтечко.” Ой, та й кажу: “Дядьку, та й скільки Ви заплатили?” “Вісім рублів.” Ну кажу: “Де я Вам гроші візьму? В нас немає й копійки.” Він каже: “Попасеш мені корову місяць.” То я йому одробила за те пальтечко. І те пальтечко на клоччі. Ну… Хіба ви його знаєте, те клоччя? Не на ваті, а це шо з конопель отого роблять таке-го, то там підкладуть трошки, аби трималося чуть-чуть. Вітер продуває. То я в тому пальтечку… Панчіх не мала, ні трусів не було, нічого. Отак вийду, така хустинка була, лоб віє – то я туто закрию. Як закрила лоба – то затилок віє. Як візьму сюди, на лоб – то тут аж сніг. І так ми ходили ше й у другу зміну. Три хлопці ходило і я ходила раді сніданків. Та воно мені було й не в голові те, шо в школі, але я непогано вчилася. А як замерзла, то мене такі-о два хлопці здорових ходили, як ці-го. Принесли мене в хату та там одтерли, то братова рано ше набила добре, бо, каже, “Це ти на збитки так робиш, шоб батьки мої це на ню там шось мали до неї.” А вона мене не хотіла, не любила дуже. Мене називала… От забула, як вона мене називала… Супостатка. А шо воно за супостатка, то не знаю. Кажу: “Шо воно таке?”. Супостатка. Ну то воно якесь погане слово, то це вредна я дуже. І цього їй ж хлопчика гляджу, і в хаті все пороблю, і за нюй геть на роботу ходила. Там баби якусь таку роботу, шо я можу з ними робити, то я й робила. І ходила. А вже як я ожила після цього снігу, прийшла в школу, мала, дуже мала була, ше й така погана, в работинні туто. І з мене стали сміятися й кажуть: “Перепілка замерзла.” І як не звідти, не з того класу, то з того класу, хтось: “О, така, та й перепілка замерзла.” І я не пішла, і мені так порадили, кажуть, шо ти уже в шостий клас не йди, поседь вдома, а вже підеш на той рік. У свій… у свою школу домашню. То в нас уже школа була, таке була настояща – кімнати були, де учні вчились. Чотири кімнаті було. То я вже пішла в шостий клас, але дуже бідувала, дуже бідувала, тоді як я не пішла в Юнашки в школу, дуже жаліла за гарачими сніданками, за тими бараками. А цеї жінки корову допасла – її вкрали корову. І дітей поховала, і корову вкрали. І трох хлопців таких здорових поховала, три хлопці.
Як її фамілія й звати, мамо. Губар…
Губар Олександра.
І хлопці, хлопців розкажете, як звати хлопців.
А там, там записані є.
То потом.
Губар Микола, Губар Петро й Губар Павло. Такі гарні хлопці були, всі великі. І вона жінка, а хлопчик остався один, маленький, з двадцять п’ятого року був, отакий-го [показує], малесенький такий, худенький. То вона там на полі, і на роботу ходить, намне якогось чи жита, чи пшениці, якихось колосочків, принесе додому в жмені або у такій у кишінці, бо так не можна було в вузлик узяти. Візьме в печі там, припражить його, те зерно, і каже: “Ваня, іди-но сюди!” Він прийде. “Ваня, дивися!” А в хаті сміття – вона його не прибирає, розгорне ті сміття і сипне сюди це пражене зерно. Тий найде та й каже: “На-но, покушай, яке воно.” А воно спражене, як зернятка, добре. “Отут,” – каже, – “шукай і нікуди не виходь.” Замкне в хаті його. “Отут шукай, отут є воно.” І це воно, він драпаїться в тому смітті цілий день, вибирає ці зернятка. Але потом як виріс, такий здоровецький, отаке-го барило. Але довго ріс він, дуже довго.
Мамо, а як жили батьки Ваші в Рибінську, то там голоду не було?
Нє, та де ж там… В Росії голоду не було. Все це пішло в Росію! Оцей хліб, шо в нас забирали, – він весь в Росії був. Ось цього вже… При цьому перевороті Горбачов сам казав у тілівізора, я чула, як це, каже, так: на Україні двісті цукрових заводів, а в нас, каже, немає цукру? Нам треба: так, Лєнінград, Челябінск, Свердовск і ше два городи, но я їх забула, треба було сахару туди одправити, а Україна не давала сахару, бо тоді бураки не родили. І він знав, шо двісті… А він тоді був уже президентом. А я б йому морду роздерла! Подивися, шо там є! Шо там є, в тій землі! Тепер… Я не ходила на поле, не бачила, тут коло нас, як сіяли, то бачила. Двома руками нізашо не вирвеш барака. А я три гектари полола. На душу була в нас, це щиталася механізована ланка, три гектари на душу, попробуй. Но там такі-го ті барачки, отако, смикаєш їх і нема нічого. Голодні поля були. Але робити треба було, робили… І заробляли, трохи крали.
А шо дєдушка Антон робив у Рибінську на роботі?
Батько?
Да.
А от… Я не знаю, я не питалась. Мама десь шось прибирали, казали, шо мили шось там…
А стікло?
А батько. Мабуть, десь чорна робота, в нього спеціальності не було.
А де він на стікольному заводі робив? На стікольному заводі.
А-а, на стіклозаводі… Це вони були в Московській області. Послі того він уже приїхав додому, вже воно вроді… втихомирилося. Брат шо зробив? Йому дали тюрми три роки. Він одбув, і його вже… без… його вже не… не не охраняли. І він каже… Один раз я шось там у хаті роблю – він у хату. І це ж він у тюрмі був, я йому на шию, кричу, він мене душить: “Цить, цить, я втік!” “Як ти втік?” “Утік. Так,” – каже, – “заскучав за хлопчиком.” В нього вже Льоня був. Так заскучав за дитиною, шо не можу, втік. Каже: “Я… Вже мене… Мене,”- каже, – “ніхто й не почитував, чи я є, чи мене нема, я втік.” А батько перед цим приїхав вже додому і пішов на радгосп. Отуди в Новофастівськ, Новофастів, де туди до Морозівки. І знов мене покинули. І знов я не бачила, коли вони пішли. Але сусіди мені сказали, шо вони пошли на радгосп. Я тихенько зібралася і братовій не сказала, хлопчика в ясла завела – він у яслах був – і пішла шукати Новофастівський радгосп. Прийшла в село Бистрик, осьо тут близенько є, знаю. Питаюся: “Як це, де це Новофастів?” “Іди прамо дорогою.” Як прамо, то я нікуди не звертаю. Я бігом. І найшла я той радгосп. Вони й недовольна мати була, дуже недовольна, шарпнула мене за руку: “Як це ти взнала? Як це ти прийшла? А дитина на кого?” Я не дитина. Ну, нічо. А дівчатка там – ті менші мої, одна з двадцять п’ятого, одна з двадцять дев’ятого. “А де дівчата?” “В яслах.” А я тоді вже роздумалась: то це так, я. такий в мене возраст був, шо я так на роботу не годна ше – десять років. Де я можу шо? Хто мене візьме на роботу? І в ясла мене не візьмуть. Думають, лишній рот буде. Геть, може, й гріх мені, але я подумала, думаю: “А-а, в всіх людей помирають діти, то батько з матірою думають, хай і в нас хтось помре.” Та й більш уже нічого і не думала. Є ви – то є, а нема – то нема. Приїжджаю я додому, мати одправила на другий день, ше й ця, шо двадцять п’ятого року народилась, дуже вредна була, захотіла додому. Мама кажуть до мене: “Бери.” “Мамо, до нас ще ж дуже далеко йти!” “Бери, буде знати, як іти.” Беру. На другий день плаче додому, плаче до мами. Привожу до мами. А це на третій день цей брат з тюрми прийшов. Боже, а в нас усе продане! В нас мебель була дуже гарна. Попа нашого вигнали з хати, а в нього дом був гарний, великий, багато кімнат, но одноповерховий. Взяли під школу, а попа – де хоч, там дівайся. А в нього дуже гарна обстановка була. А мій дід, як пішов уже не учителювати, пішов церковним старостою. То він дружив з тим, з батюшкою. Той батюшка каже уже до мого батька: “Антон Владамірович, забери в мене все, шо оце тут в мене є, забери, купи мені маленьку хатинку, шоб я міг до смерті дожить.” Мій батько там гроші, я не знаю, як у нього з грішми було, закупив зеркало – од стелі до землі, часи такі-го [показує], такий маятник, так воно шипить, дві шахві – одна одежна, одна так, книжки там, посуда і стіл, такий стіл круглий на трої ногах, такі точені ноги великі. Комоду на три шухляді, тут такий діванчик, як-то воно, кушетка, тепер кажуть кушетка, а тоді казали канапа. Отака оббита тим, ковром. Общем, дуже гарна обстановка була. Купили йому хату. Він скоро й помер, бо сказали, як цей колгосп почався, йому сказали, шоб він ішов бугалтером. Він дуже грамотний був. І шоб відказався від хреста. А він каже: “Я від цього не відкажуся, а бугалтером не піду в селі. Десь, може, я робив би, а тут мене еті діти будуть з мене сміятися. Буду йти дорогою…” Раньше йде батюшка – всі біжать за батюшкою, батюшка йде. А тепер з мене, каже, будуть люди сміятися. Діти, малі діти будуть з мене насміхатися. “Я буду йти дорогою…” І він заболів, помер. А воно в нас це все всталося, і записали і все забрали. Школа купила хату, хату тоже конфіскували. Школа закупила хату на паливо. А там раньше в селах були лавки в хаті, такі довгі лавки. Тепер ці, стула там-о ставлять, дівани там, а тоді лавки були. Дві лавки всігда. Дві лавки в хаті, в каждій хаті. Батько якраз заказав новенькі лавки, бо погоріли, як була… як був пожар. Погані стали. І в нас усе записали, там забрали люди, хто там, хто там його купляв дуже. Подушки там… А це зеркало, це все забрали в район. А де його поділи, то хто його, хто його знає. Там бачили люди, шо було десь там. Того зеркала не було ніколи ні в кого такого, бо батюшка, він на весь рост. От а вже брат як утік, то батько був на радгоспі. А до нас якраз школа закупила шахви. При… Їде директор школи, їде… Шахву, за шахвами, це я знаю, бо я бачу, шо їде. А він сидить в хаті, брат. “Ой,” – прибігла, кажу, – “Диви-но, шо ж це буде? Як… Де тебе подіти?” Розказую йому, він каже: “Замкни мене в шахві, і як прийдуть, то кажи, шо Ксенька замкнула (це його жінка, братова моя), і я не дам вам ключа, бо в мене немає, я не знаю, їдьте взавтра.” А директор школи був – це братової сестри чоловік. Я їм так сказала, вони поїхали. А братова на роботі. Приходить вона ввечері, ми розказуїм. То шо ми будем робити? Прокоп каже: “Треба до батька, бо в мене грошей нема, мені ж треба десь подітися.” Веду його на радгосп. Прийшли на радгосп. Ой Боже мій, то шо ж робити… Там у них гроші були. Прийшов. Треба ввечері, наніч ідем додому. Веду його додому. Привела додому, і на другий день увечері на станцію на Рось. Рось, оце тут, де Ржевуцькая, є Рось. На Рось, і поїхав до Москви. А тоді паспортів не було. Це так справку яку там з сільської ради, ментрика, ну в чоловіків, то воєнні білети, мабуть, були. Паспортів тоді ніхто не знав. І він поїхав. а там в нас дядько був, батька мого брат. І він поїхав туди і встроївся зразу на роботу стрєлочником на станції. Пригородна станція. І він там до зими вже був, ніхто його не питає в нас, не шукає. Пройшла зіма, то батько приїхав, поїхав назад в Москву собі шукать цю, роботу. І заїхав аж…. Станція, де він на стіклозаводі робив. Забула, як вона називається. А брат остався тут, станція Лобня, де дядько жив. Доживаєм до зими – мати моя вже вдома, каже до невістки: “Ксенько, вдягайсь і їдь до Прокопа. Діти будуть удома глядіти малого, а ти їдь до Прокопа.” Ну треба – вона їде. Ка’, “якусь там роботу він тобі найде.” Поїхала. Довго не проходить времня, приїжджає. “Це ти чого приїхала?” Вона в сльози, в крик: “Прокопа забрали!” “Куди?” “Судили.” Знов, ка’, дали три роки і одправили в Хабаровський край. Ой Боже мій… То як же ж це? Та й як, розказує, каже, “Я ж привезла пляшку горілки, а вони пішли до дядька, там випивали і Прокоп підпив, він не пив ніколи горілки ніколи, але там випив сто грам, і розказав, шо це він утік з тюрми.” Дядькові розказав. І через два дні забрали Прокопа, судили і одправили. Всьо. Дядько записочку кинув, і забрали його. Але получаїм пісьмо од нього, пише: “Мамо, в мене є такий адвокат, шо мені треба, я маю право на помилування написати, на помилування. Напишіте все, но треба свідка, напишіте все, як було, як це хліба забирали, як судили його, все це напишіт.” Мама мене за плечі: “Сідай, пиши.” А мати геть букви не знає, вона неграмотна. Пишу. Два листки списала. Може, його треба було там, а може, не треба було – мати каже, а я пишу. Получаїм пісьмо, не од Прокопа, другий почерк, пише: “Мамаша, син ваш буде… Скоро син буде вдома. Віктор Іларіонович Опаков.” Так розписався. Адвокат Віктор… Іларіонович Опаков. І приїжджає Прокоп, і разом заїжджає до батька, і забирає батька, і привозить додому. Та й уже вони були всі вдома. Але ми вже хату викупили з мамою. Це гріх. шо я, може, розказую, але це правда. Отуди, за той ліс, у нас там якісь села є, я їх не знаю. Мат моя найшла чоловіка, шо він мав міляс, це патока вона називається по-руски. Міляс. А з того мілясу варать горілку. І ми ходили з матірою, і я, мо’ одинадцятий рік був, дванадцятий, туди раз у тиждень. Відро мілясу приносили. Я в дійничку, таке відерце маленьке, а мати у відрі несла. І варили тайком і продавали, бо як продавали нашу хату, то там наш родич був, у магазині торгував. То школа купила, двісті рублів дали за хату, на злом, на паливо, а він, в нього стара хата була, а він шось там накинув трошки і забрав хату для себе. Він нам викупив хату. І ми йому мусіли ті гроші зібрати, і зібрали. За горілку зібрали гроші, а він хитрий був. Мати зварить горілки крепкої, дасть йому, і він там дядькам розповсюдить, ті дядьки понапиваются, то їм байдуже – з мілясу вона чи не з мілясу. Шо б вам ше набрехати?
Мамо, а це хата була діда Ладимира? Там, де ви жили, де це її викупили.
Діда Ладимира. Це ше, це ше батьків батько ставив хату. Та хата була дуже велика. Вона така була на… розбита на… поздовж надвоє, і тут комнати, шось п’ять чи шість комнат було. Сім’я була дуже велика – семеро дітей було. Було три невістки в хаті. Він наймитів не наймав. І кожна корову привела. І в кожної двоє дітей. Саме менше всіх, да Валєрка була, Катерина, у матері меї тоже двоє дітей. Батько мій був три роки в пліну, в полоні в Австро-Венгрії. Три роки був. То як мати моя тут тяжко робила, але свекри її вигнали у комору, в комірчинку. Але мати поховала всіх.
Ви ше розкажіть, ну, про діда Ладимира, про вчителювання і як він пішов у церкву. Про діда Ладимира розкажете, як він вчителював, які він класи, які там класи були…
А то було приход…
А потім про церкву ше, шо він пішов у церкву, скільки він робив.
Церковно-приходська школа – там був один зал. Один зал був. І ти-но скамєйочки так-о, а тих парт не було там. І всі діти були в одному, в цьому залі були. І Бадзьон старий, але ти не знаєш його, тоже вчительом був, вчителював. Ну він потом, дід пішов церковним старостою, бо там уже була якась учителька приїхала, геть уже як я пішла в школу, як це вже, в оцьому-го був. В поповій цій хаті були діти, то вже була вчителька Ганна Владіміровна, така… розумна така жінка. А потом всяких, всяких на… присилали. Такі присилали, шо прих… прийде візьме хлопця, ну до дівчат то я не чула, оцей Максим. По матушки, за плечі візьме і ругаїцця, як на гулиці. Да. Ну їх вигна… Два було, було таких два вчителі. Фамілія Буняк, я не знаю, як він звався, і оцей Себал. Прийде і так, як до парубка, десь на дорозі здибле, візьме його за барки, ругаїцця по матушки.
А коли церкву закрили? Коли церкву закрили?
Церкву? В нас її і не закривали. Зразу розібрали, бо робили колгоспну комору. Вже був колгосп, бо це у тридцять шостому Нікодим ше того, вінчався. Він у триціть четвертому році, но ше пізніще. У триціть шостому, майбуть, це розібрали церкву. Бо у нас батько після пожару став робити синові хату, бо дуже мало було землі коло хати, то він зробив… стіни вже зробили і жилізом, бляхою покрили хату, і комора була бляхою покрита. То як стали в нас робити комору колгоспну то у нас забрали бляху, верха з хати, з цеї вже, з нової, комору розібрали, бо треба було. Все забрали. Конфіскація – все забрали. Хату ж продали, та ше потом ми взнали, шо це там був… були якась сім’я, вона не мала, де жити, то кажуть: “Та, в тій хаті буде жити.” А ми її викупили. А дід… Він не дуже й старий помер.
А як священника, попа як було звати?
Га?
Як попа звати?
Ой, то я по батькові не знаю геть до сіх пор. Євгеній. От по батькові… Мацієвич. Фамілія Мацієвич. Ну не… Не знаю, як по батькові звати. І він такий, як Карл Маркс. Такий дуже кучеравий, гарний, гарний такий батюшка… Шо ви, смієтеся з мене? І в нього дочка вчителювала. Вара Євгенівна. Така маленька. Як подоляночки співали… Це ж на гобійсті, на її обійсті це ж школа, а в них такі грушки були хароші… І це на велику перерву всі діти. Вона вибігла з школи, взяла дві чи штири відрі в руки і каже: “Діти, сідайте всі на призьбочку. Це призьба така коло… Кругом школи. Всі-і сідають. Вона: от ти, ти, ти, ти – збирайте, такі хлопчики, дівчатка, которі крепші, збирайтесь, пішли, зара назбираєм грушечок. Назбирають грушок і кождому дасть, бо як я вас пущу всіх, то ніхто їх їсти не будете, бо, не буде, бо ви подушите їх. І це позбираєм грушки, і всіх вона обділить. Це моя перша вчителька. Було її дев’яносто чотири роки, як вона померла. Вона була… приїжджала, в село приїжджала, ага. Але вона мене не впізнала. Я підійшла до неї, балакаю, вона каже: “Я не знаю, зовсім не знаю.”
Мамо, а тепер розкажіть, як хоронили померлих у голод: масово, чи як? В одній ямі хоронили?
Як хоронили?
Чуєте, ну ви розкажіть самперед за Губарку цю.
Про кого?
Про Губарку, як вона на драбині із Юстиною носила дітей. Про бабу Губарку, як вони носили, но, на…
А, ну, то це я скажу. Це без трунів. Тоді трунів, скажем, ціх ніхто не робив. Бо з чого зробити і кому? Кому його робити? Хто міг робити? Без трунів ховали. Оця жінка, шо я в неї пасла корови, корову, хлопців, і ше там була сусідка одна, вони прамо разом жили. В теї помер – то вона його там у шо там гобмотала, і на драбину поклали, і вдвох. Ту Югина звати було, Воцехівська Югина, а ця – Губар, Губарка, Губар Олександра. І занесли. І самі яму копали, і самі засипали. А де ті могилки були? Чи хрест хто ставив, я не знаю. То в теї померло – то вона, та тій помагає, а та тій помагає. А ше в нас гулиця була така на краю села, велика довга вулиця, і там дуже багато дітей було. І ці діти – як ото, ну вмирають раз по раз, раз по раз, і вмирають. Голод. І каждий ранок підвода поїхала по покойників. Коло нашої хати їде, і звідтіль везуть. Навіть одного чоловіка… З хати в нас вийшов і помер на дорозі. І він ше живий був, ше дихав. А ті, шо везли покойників уже, та, ка’, “Будем другий раз за ним їхати, кладіть!” Поклали. А як там їх кидали, я не бачила, я не була тоді, на цвинтар не ходила, боялася. В кагат, такий кагат там єсть. І хреста вже поставили желізного, шоб знати. То це великий. Там багато дуже людей. А тут зробили, де менший, то поставили пам’ятничка. Там трошки шось обшкрабали і зробили на тому місці пам’ятника. А хто так-о, но це не всі, не думайте, шо всі люди так бідували, нє. Люди жили своїм чередом.
А хто не голодував? Хто не голодував?
Хто не голодував? Актив не голодував. Голька Надоптиха. Батько був її завгоспом. “Голю, біжи попроси барака.” Оці бураки тоді були кормові, вийшли такі, як гладущики, жовті, гарні, такі довгецькі. Пішла. А там сторож. Він, вона пішла: “Дайте мені барака.” Він дав. Вона прийшла, обтерла гарно його. І там, де травичка, чиста земля, прийшла, як бахне об землю. Він розкришився, і по кусочку берем, і так як ото цукерки солодкі отако-го, аж бризкає слина в тебе од того. І вони й хліб мали, все мали. Та й ось оці гарачі сніданки як були – то так видно, хто як, хто його буде їсти, як вона вдома ззіла шось добре, то чого вона туди піде. А туди ходили такі. шо вони голодні були. Я всігда ходила, геть бігла бігом. Хоть гарачого ззім. Тоді були парі називалися. З цього року сіють, а на той рік оддихає земля. І люди брали цю землю, скажем, в одну руку всі разом оставляли парі, то саме більше жито. Оце вже в жнива, липень, то це жито таке, як колосся, велике, то ідуть зжинають, бо будуть горати вже під посів. І я один раз пішла далеко туди, нажала я торбу, насилу принесла додому. А люди мені кажуть: “Ти постели проти сонечка, шоб воно висохло.” І ці колоски такі-го зробилися великі, і я його намолотила, таке жито крупне, то люди такі-о хто дорослий, то вони снопали нажинали, а скіки там я нажала. То це братова намочила це жито, там в макітрі натерла макогоном, і так пампушечку спекли. А люди цього і не знали й не бачили. І не було куди, не було куди піти. От куди, я боялася. Я зразу думала, піду в міліцію, а мене десь одправлять, а я тоді не знайду, де я живу, де я була. Боялася йти десь. А люди йшли. Іде, і воно не знає, куди йде. А десь його заберуть. Красти йти? Шо ти… Шо я вкраду? Нема чого. Там якусь рибку зловити. В мене брат двоюрідний рибу ловив, всігда кликав мене. А це… В них було, шо їсти, то мене й не кликали, шоб я їм помагала рибку ловити. Я дуже бідувала, бо я сама була. Бо якби мати хтось, то… Ось оці з кукурузи, з кукурузи кукурузиння обчищала, й всередині там є такий осередочок. І це тако дрібнесенько-дрібнесенько поріжу, поставимо та й варимо. Воно ж не зварицця. Воно таке, як резинове. А хоть зварицця, та посолиш, та й так його поп’єш. Паслася. Пасла корову й сама паслася. Там така цибулька є дика, часник дикий, потом кмін. Береш такі гіллячки обриваєш. Грибів боялася їсти, бо кажуть, шо од грибів як отравишся, то дуже тяжко вмирати. То боялася їсти гриби. А мона було. Але вже як мати приїхала, то ми вже стали… А то ж нічого не було. Було хазяйство, повні хліви було всього. Осталось одні хліви, і ті – дверей геть не було. Поздіймали ті двері, десь чорт його знає, де вони ділися. А тоді вже й курочки розвели. Кури мали, королі мали. І корову купили. За горівку, все за горівку. Хоч і судили лю.., але купляли, за горілку купляли. Назбирали гроші і купили корову. Купили корову, але масло мати збирала, сир, сметану. Назбирає – і мене на базар. Поважить по фунтах, бо тоді фунти були, фунт, пів фунта. Як менш, як півфунта кусочок, то це нам дасть, а як більше – то нам не дасть, це півфунта, ну а там шось трошки обшкрабає… [сміється] Ми не обіжалися. Бо треба було, бо не було б де жити, де б ми жили? Півнички…
А у вас жорна були? В дєдушки жорна були?
Жорна? Були. Були. Я в сорок сьомому році тоже на жорнах працювала. І корову купила, і все з жорен. В сорок сьомому році. Їздила в Козятин, купляла ячмінь, переробляла на крупу і носила в Борщагівку на базар. І стіки заробляла грошей, десять рублів станак крупи було. Я звідти тяжко несла, і звідси тяжко, але вже як іду додому – повна кишеня грошей. І не… І така худа була, ну трошки, може, було хоть шкурка була грубша на мені. [сміється] Ходила, робила все. Дуже тяжко було.
Чуєте, мамо, а Голекса, Голекса Зозуля, він же ж не голодував? То шо він, шо він, шось мав, чи як?
Хто?
Голекса Зозуля
Ну він, він на грошах робив. Він у магазині торгував. Він у магазині торгував. То такий, шо тобі… То дуже хитрий чоловік був.
А Ви ше про других актівістів розкажіт, за Чеберака, за одного, за другого, за Христю. Розкажіть ше за Христю, за Чеберака, за Вівсюру, за тих активістів трошки розкажіть. За активістів розкажіть.
А-а, за активістів. Як ходили по хліб? То шо там за них розказувати. Один хліб хіба, а податки як платили… Люди, я не знаю, за шо податки платили. Картоплю тре’ було здати, картоплю, зерно на городі посієш, не те, шо заробиш, а те, шо посієш на городі – треба оддати. Там… Шо там ше таке, податки платити треба було. І за хату, майбуть, податок був. То люди такі були, шо не виплочували, – вигонили з хат. Вигнали з хати, і всьо, куди хоч, туди йди. А хату продали. А податок був сорок рублів. Бо називалися вони сорокапроцентові. Ну нема де взяти копійки, той де візьме? З хати вигнали. Це вигнали були, знаєш, Сікалюка Василя з хати, тут, де Манька Волянська жила, якісь жили, Микита сліпий жив. Хто це, а, де магазин був, магазин, отой Матрихван… Та багато хатів було… Таких, шо вигнали з хати за податки. А тепер треба було ше здавати яблука, таке-го це садове, з садового дерева. То всі вирізади дерева. Дерева. Такі груші були в людей, яблуні – повирізували, бо треба було платити податки. І шо вже вродить на ньому.
А в активах були тільки сільські чи з района хтось був, мамо?
Га?
В активах були тільки сільські чи з района хтось був?
З района був, но не в кождій хаті. Він розпоряжався, він так як, як той… Каганович. Требував, шо треба зробити. Шо Каганович сказав? “Мене партія послала.”Так і той. Були… і все євреї були. І все, і всі були у мого, у меї матері на квартірі, ви знаєте? Хто не приїде, який уполномочений, в нас велика дуже хата була. І до нас приведуть, до нас. Мама, мати каже: “У мене діти, де я їх буду класти?” “Та там десь покладете.” А вечерати шось треба дати, снідати треба дати – вже й було шо їсти. Всьо равно до нас їх ведуть. Обізатільно був якийсь уполномочений. Уполноважений називали. Колись була якась Піковська, єврейка. Я її знаю, так як бачу: синє плаття таке довге на ній. І пішла вона до бабів на бараки. А чого вона пішла? Вона їх бачила, чи вона знає, як їх сапати? Ну пішла шось розказати їм. Вона грамотна, а там баби ті, вона… букви не знає. “Ти чого до нас прийшла?” Таку мать перетаку, як узяли її, то вона як стала тікати, то не знала, як утікти. І більш не приїх… не приходила. Ше й хотіла жінок шось там навчити чи… Там розказували, но я ше тоді не, не добирала, не знала, шо це воно таке. А я пішла на роботу, вже дуже малою пішла до молотарки. І була пошті гола, не було в мене шо вдягнутися. Це була… Був сільмаг там у сусідньому селі, в Борщагівці, то я наніч ходила у тую, в гочерідь стояла, шоб тую купити, шось натігнути на себе. Забрали все – хоть би з полотна шось пошити самотканного, домотканного, – не було з чого.
А як у Вас забрали одежу Вашу, наприклад, так, отам ті хустки, шо були, то на комусь Ви їх бачили, хтось їх купляв чи їх так роздавали?
Я не бачила ні на кому, вони ховали, вони все поховали, люди. Бо як переписували, скриню одкрили й переписували, ну то там. А сестра як вийшла замуж, та й все забрала хароше. То цей чоловік один піднімає, каже, шо там, а другий пише. То той, шо пише, каже: “Не може бути, шоб не було.” Він десь со штиком був, він собі набрав, вроді там дурно давали йому. Рушники були повишивані там, з полотна поробляні такі радянця, простинки такі були, було ще, шо братиє Набрали, добре набрали, люди набрали. А хустки гарні, нові сестра забрала. Я за ними й не плакала. Якусь байову… Метр баї – то на те, на те-го, зробила хустку, шоб тепло було, бо дужет холодно було ходити. А чоботи були такі в мене, шоб хто побачив – от шоб хто зараз побачив, як я взулася, були чоботи. Один дуже діравий. Як не накручу таку якусь трапочку, всі равно, але там сусідка, вона викидає сміття. І все до нас на город, бо її хата протів нашого города. Як я дивлюся – лежять галоші, жіночі галоші, колись такі були з корочками. Я беру ті галоші, приходжу додому, міраю – приходяцця на чоботи мені. Я ті галоші на чоботи натягнула – в мене вже дюри немає в чоботі. І мені вже тепло в ноги. Отаке життя було в мене.
А як уже дєдушка вернувся з бабушкою, то вже вони й до смерті тут були, да?
Да, да. Вже вони були…
А дід Йосип ким працював, в Лобні як був?
Він в колгоспі, він був сторожом. Він такий покалічений був, нього ревматізм, покручені, ноги, руки. він сторожом на свинарні був.
Як Ви думаєте, як Ви думаєте, чого був голод?
Неправильне було правління. Незгарне було хазяювати, хазяїна в нас не було. Геть у селі. Так як у хазяйстві, так і в селі не було хазяїна такого, шоб він… Хто в нас хазяював? У правлінні були самі бідаки, ті шо бідували, шо незгарні були жити. Я знаю таких людей, шо й сім’я була, і як сказали “колгосп”, та ше й комуна, “Е-е-ей! Комуна! Під одним одіялом спати! Комуна! Це ж комуна буде!” А він не розбираєцця, а в нього троє чи п’ятеро дітей голодних сидять, а поле порожнє в нього. Це ляхва ця, це ляхи таке наробили. На мого діда, на батька завидували, кажуть, а він, як був пужар у нас, попікся дуже, руки туто попік, груді попік, уже в нього була нова ця шкіра, він бідував. Каже: “О, комуна, комуна!” Геть на зборах. І воно пішло в селі вже так як згасло яке: “О, каже, Кащук буде їсти вареники, і я буду їсти вареники.” А він не знає, які ті вареники, а звідки вони. Лядські поля в нас є, ті, шо од пана… В пана одсудили. Вони називаються “лядські”, це вже ляхи, лядські поля. То казали, шо половина було таких людей, шо не йшли на поле. То коня немає, то інвентару немає. Ну привик, шо пан дасть, то те він і з’їсть. І вимерли. І вони вимерли всі, з голоду вимерли. У цього чоловіка, шо дуже хотів вареників Кащукових, дочка залишилася. Єва. Вона ше й геть посля войни була. А де вона? Вона десь у Києві була, не знаю, де. Ну то таких дітей, шо без батьків, шо дітки, діти, батьки повмирали, сироти називалися, забрали, створили патронат. Вже колгосп кормив їх. Не колгосп, а люди, люди працювали. Я ходила на роботу, а така, як я, була у патронаті – отакі-во груди, живіт такий-го, шо не може нагнутися, а її стара баба наварила гороху, там, чи каші якоїсь, – вона ложок не помиє. Стара баба не може зігнутися, бо хто піде молодий варити, бабу якусь найшли. Баба була Ялина. Помила посуду, хату попідмітала, а вони лежать. Прийдеш – лежать, і хлопці, такі вже аж бриються, вже брилися! А шо? На роботу не ходили. А я ходила на роботу, бо копійки тоді давали. Я ше піду в Борщагівку, у сільмаг, шось куплю, а їм Постишев, но ви не знаєте… Ви ніхто не знаєте. Якийсь був міністр, Постишев, він на ялинку прислав посилки цим в патронаті – черевички, такі панчошки тепленькі, шапочки такі з цими, дзвониками, і пальтечка. То як вони повдягалися, прийшли до нас, це ж у школі там ялинка – не мона близько стояти, аж страшно коло них стояти. І вони до смерті такі! І ті вмирають, і ше думають, шо це вони колгоспні. Привикли. Оце-го, як ходили в комору, мене каждий, каждий день мені увечорі загадують у комору на роботу. Вночі, бо є кого послати. А з патронату такі не ходили. Як це, як це вона піде, а хто буде спати?