1. Місце запису: Свідчення до книги Австралія;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Леся Мельничук;
4. Респондент: Наталя Сірко, 27.08.1932 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Суми Сумської області.

Моє прізвище Наталя Сірко. Я народилась 27-го серпня 1932 року. Я народилася власне у місто Суми, але довго там не жила. Бо як стали, почали, комуністи почали керувати, мої батьки, бо батько був із села, а мати з міста. І ми переїхали на село Поромля. І я мала 6 рочків. Я дуже добре пам’ятаю. Дякуючи Богові,  я, пам’ять до мене приходе і пам’ять незабутна. З 6-ти років, як ми, почалася вже дуже великий акт знищення, використовування українців, розумієте, притягання їх до колгоспів. А раніше називали СОЗ, це по-комуністичному «Спільна Обробка Землі», а коротенько називався СОЗ. Після того СОЗу, вон6и заохочували селян, не робітників, а селян, люди, які працюють лише на землі, заохочували іти до колгоспів, об’єднувати індивідуальні господарства до разом, робити лани широкі, знищувати межі. Межа – це є якраз та лінія, як границя поділу землі, кому яке належить.  Навіть так як тут ми живемо, там того земля, того земля. Але після того як вони, багато-багато людей спротивилось. Я дуже пам’ятаю, як люди брали граблі, коси і йшли вулицями по селах, йшли по селах і страйкували.  І шо вони робили, робили, вони взяли привезли в село трактор  і показати чим будуть обробляти. А трактор, знаєте, колеса залізні, не такі як не раба колеса, а залізні і вони вгиналися, їх повинні витягати, але нічого не могли зробити. Все-одно вони, комуністи, так натягали, шо вони зробили: ходили по хатам, по селям лише. Витягали і брали шо тільки мали. Як мають кожний, у кожній хаті були чи мали такі маленькі коморки. І там в тих коморках стояла мука, різні зерна, мак і пшоно все для їжі. Мука була і пшенична, і жита разні. Шо не робили, організовували з молоді переважно, ну і деякі також були років 40-45, до 50-ти років організували такі бригади. «Ударна бригада» називалась. Вони ходили з хати в хату, ходили і брали до зернинки. Заходили в ті комори і витрушували, вибирали все, навіть квасолю, все. Оставляли людей. Люди оставались, і діти малі не мали шо їсти. Робили такий штучний голод. За корову, або за курей ловили кури, забирали, все забирали. А за скорину, то вони перед тим вже чи коні, чи корову перед тим забирали. І шо робили? До того робили, шо стався масовий голод, по всій Україні. Я з міста була Сум, Сумська область, А тут рядом Курська область, тільки границя. Я була до Курскої області 45 км. Там нема голоду, у Росії нема голоду, а Україна голодна. Шо ми робили? Ми їли листя з дерев, обчищали листя і їли. Ходили їли така кропива росла, всяку зелень їли. І до того дойшло, шо люди умирали, падали, по вулицях лежали трупи мертві. Ніхто їх, ніхто не звертав уваги. Чоловіки перші вмирали, жінки були більш живущі. Навіть і хлопчики, чому не знаю. Я була, ходив він називався Іван. І нам, я вже в школу ходила. Ми прийшли до школи, сказали «дають суп» і сказали, шоб кожен приніс cup, і кожен приносив cup шо змог, а дехто не приносив, бо мати не дала, бо вже збідніли, то брали залізний tin, і тим залізним tin набирали. І прийшов той Іван, і від цього голоду люди опухали, пухлі були такі. І прийшов цей Іван, кажуть суп дають, сказали гарбузовий суп, з pumpkin. Тільки там pumpkins нема, одна вода. Він прийшов нахилився, там же коло того супу упав, упав зразу dead. І шо робили? Робили, взяли таку гарбу, коней, достали вже з СОЗу і скидали так, як дрова у той віз. Викопували ями, великі-великі ями і так кидали. Кидали, а тоді брали дерево, зелене дерево, закладали деревами і закладали ті могили. І так ми не знали, хто ми є і чиї ми діти. Мати не дивилась за дитиною. І одного разу я йшла до школи і дівчина моїх років – Маруся називалась. І я захожу до неї, я її завжди кличу, ідемо разом до школи. Я кличу: «Маруся, Маруся…». А мати виглядає в вікно. І така чорна, як то знаєте, чорна така і каже: «Маруся вже пішла». А одна жінка підходе до мене і кличе: «Наталю, Наталю, ходи сюди». Я прийшла, а вона сказала: «Ти не клич, вона Марусю з’їла». Вона ще Олександра сестра, а брат Григорій, а вони пішли ці Олександра і Григорій пішли в Росію за хлібом. Коли вони прийшли і ці діти повернулися і кажуть матері: «Мамо, а де Маруся?». А люди сказали шо мати, шо де ти діла Марусю. І почали шукати. Найшли тільки, брат і сестра, найшли голову сестра, вже вона знаєш так, знайшли на городі. Вона не могла їсти, бо то там волосся і те все, і зуби.

1. Місце запису: Свідчення до книги «Голодомор. Приглушені голоси голодуючих дітей»;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Леся Мельничук;
4. Респондент: Григорій Робінс, 1923 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Іщенка Великоолександрівського району Миколаївської (нині Херсонської) області.

Моє прізвище – Григорій Робінс. Народився я 1923 року, 6 5 23р. Жив я на Україні, село Іщенка, район був Великоолександровка, область моя була город Миколаїв. Я там жив до 18-ти років. Война прийшла забрала мене з України і повезла на чужину до Німеччини. То моє таке життя було. Дальше було, шо я пам’ятаю, в 1931-му році ми були розкулачені. Приїхало дві підводи, двома кіньми, то чотирма кіньми. І нам сказали, шо ми мусимо усе майно ваше забрать із вашого дома. І вони все забрали. Шо мама надягла на нас, нас було четверо дітей, вона на мене одягла мої всі сорочечки, усі штанці, усі мої светера. Так само на мого брата і на моїх сестер понадягала суконки, светора, шо тільки могла. Чому? Тому шо вони все забирали. І нам у кишені положила сірники, цукор, сіль, мило. І так все решту забрали і нам сказали: «За 24 години ви мусите виїхати з вашого дому і з вашого села, де хочте, ви мусите виїхати, залишити свій дім». І так ми виїхали, хоч на піхоту ми пішли, бо не було чим їхать. Уже забрали наші коні, там корову, курей, качок, шо було все забрали. І ми так вийшли з дому нашого і з нашого села і пішли геть по Україні, де прийшлося жить. Прийшов 32-ий рік зачалася голодовка. Ми діти, коли зачалась зима, перед снігом, ше не випав, то ми діти, ходили по городах шукали, де картошину найдем, буряк. То ми в багатьох селах були. Бо ми не могли бути на одному селі довго, бо ми були кулаки і нас шаярн не приймав, бо сказав, шо ви кулаки. І ми ішли в друге село. Так було, було на Україні так. Отже, ми шукали їжу, де тільки могли по городі. Пока сніг не випав. І до того, як сніг не випав, ми їли щирицю, така трава була невеличка і великі колоски. Начиння була там, чи зерно, сказать, дуже маленьке чорне. То ми його мняли, мама помиє і варила кашу. І ми тим жили. Дуже голодні були, худі були. І ту щирицю траву сніг привалив. Не було нічо, ніде, ніякої їжі ми не могли знайти. І тато каже один раз до нас усіх, нас було четверо дітей, він сказав: «Діти, у дім наш смерть прийшла, бо я маю ноги пухлі од голодовки, бо нема шо їсти, але ми мусим якось подбати, пошукати собі їжу». І тато й мама приготовилися, узяли там якесь одіяло чи коц там і й ще щось узяли, мішок. І пішли вони у поле шукати скирту, соломи. Вони смикали ту солому і віяли так, шоб вітер забирав, а яке зерно там упаде, то було наше. І вони перший раз принесли може пів відра ячменю. Ну ночью вони прийшли додому. Зачали там мить його, пересівати і тато зразу і зробив крупу, ячмінну і мама зразу зробила суп. То ми цілу ніч не спали, ми чекали, шоб шось поїсти. Коли ми поїли перший раз цю кашу ячмінну, то тато сказав: «Діти, смерть із нашого дому пішла. Вже не буде смерті». Тому що ми зжили вже деякий хліб. І так тато і мама ходили добувати зерно то пшеницю, то ячмінь, і то робили крупу, мама варила так кашу, і так ми жили. От одного разу тато і мама пішли шукати зерно, де вони там мали на думці, приходять два комсомольці і стукають у двері: «Одчиніть». Моя сестра була старша на 5 років за мене, Люба називалась. Вона каже: «Ми не одчинимо. Тата і мами немає». «Одчиніть». Вона зачала плакать і ми всі плакали. Ми злякались. Вони стукають у двері крепко, у вікна «Одчиніть». А Люба каже: «Ми не одчинимо, бо тата й мами немає», а він каже: «Ми виб’ємо двері, виб’ємо двері і вас повикидаємо на сніг як тіх маленьких собачат, повикидаємо». Ну Люба боялась, не знала шо робить, відчинила двері. Вони зайшли і зразу питають: «Чим ви живите, шо ви не вмираєте?». Ну Люба каже: «Тато і мама йдуть там у радгосп, де шо зароблять крупу, хліба і приносять і ми тим живимо». Вони зразу у піч полізли, шукати шо там у посудині може шось якась їжа є. Нема нічого, не найшли. Вони в подушках на ліжко, вони на дивани, все перекидали, все перекидали, нічого не найшли і знов питають: «Чим ви живите? Шо ви не повмирали?». Люба каже, сестра: «Ну тато приносе там, заробляє і там ми живимо». Отака відповідь була. А потім після того як був великий урожай, особено в 33-му році весною, люди так мерли. Де підеш, там по дорозі десь людина лежить, там дитина лежить, там якась стара людина лежить, а там сидить не може йти вже, схилилась так, худа така, страшно дивитись. Люди так мерли багато весною у 33-му році. Бог нам допоміг живими остатись, через такий спосіб, шо тато і мама шукали зерно і тим ми жили і вижили в голодовку, пережили, ніхто з нашої родини не умер. А людей взагалі дуже багато померло. Я бачив своїми очима, так же брат і сестра, сестри мої бачили, і батьки мої бачили. Ми ідемо лежить там, лежить там. Не дуже скоро прибирали, но прибирали, забирали, закопували. Викопають яму туди накидають людей, трупів, без ніякої там труни. То дуже тяжко було пережити ту голодовку. Оце те все, що я пережив голод, а пізніше як уже в 33-му році новий хліб настав і зачали люди їсти хліб, і зачали вмирать. Бо багато, хоч ми це знали і один одному казали: «Не їж багато хліба, бо умреш». Людина не може витерпіти. Голодна, давно хліб не їла, вона їсть, пока наїлась, а наїлася і вмерла. Так дуже багато випадків таких було. Це те шо я бачив, те шо я вам говорю. І на цьому я можу кінчити. Моє таке відчуття, що я дивуюся, як то може людина таке пережить? Воно мені, певно, дуже далеке, але я його ніколи не забудуся у моєму життю. Ніколи не забудуся. Такі тяжкі години, роки, шо треба було пережити людині. І за шо ми переживали, ми не зали чому то так воно є. Але така голодовка була дуже сильна. І то скрізь по Україні всій було так. Коней їли. Де їдуть люди кіньми і в болото заїдуть возом, і коні не можуть потягти, не можуть потягти, то ті люди которі там були коней різали і коней їли. От такі були випадки. Всякі випадки такі були, дуже багато шо, за одну хвилину не приходять на думку, дуже тяжкі хвилини були. Ну я кажу, шо Богу дякувати, що Господь дарував ше життя в такий спосіб шо батьки мої старалися находити якусь їжу, зерно шукали. І так осталися всі живі. Це було в 33-му році. І на цьому закінчим. Можете питать ще шо. Так, мій тато був ковалем. Він мав workshop у нашому подвір’ї, коло нашого дому, був власне наш дім, з якого дому нас і вигнали у 31-му році. Він дуже багато роботи мав. Люди привозили йому, шоб він направляв усе, шо потрібно для господарків. То він робив ковалем. Ми не жили погано, бо було багато роботи у батька і так він тою роботою занімався. А мама, вона вже пізніше, вже як нас вигнали з дому, а потім тата і маму забрали на 10 років дали їм тюрми. То мама робила у госпіталі медсестрою, заключона. А тато дальше робив ковалем. Мама сиділа в тюрмі два роки, а тато сидів 2 роки і 4 місяці. Вони прийшли додому, але який дім. Наш четверо дітей забрали в дєтдом, де сироти. Ми там були два роки. Я там у школу ходив два роки. Але їсти нам дуже погано давали, дуже погано. Прийшов був Великдень, я пам’ятаю, і ми пішли в кладову, шоб нм їсти дали. Нас там було може 25-ть дітей. А він сказав, що вам сьогодні їсти нічого немає. І ми прийшли із кладови, ви розумієте, шо таке кладова. Прийшли ми до дєтдому, де ми всі жили. Ми кажемо, шо нічого їсти нам не дали. Ну нічого не крупи, ні хліба, нічого нема. То ми той день нічого не мали. Аж на другий день після обід, нас послали, то дали нам там, шо там дали нам, нє. Ми дуже голодні були в дєтдомі, нас дуже погано годували. А тоді як батьки поприходили наші, мої батьки, потім других дітей батьки. То батьки всіх позабирали дітей додому. А чого забрали тата й маму на 10 років, том що ми були кулаки, а ми вернулися в своє село назад після голодовки. І ми думали шо буде alright, а воно нє. Всі люди поверталися, хто живий остався. Усіх поарештували. Перше мущин, тоді жінки понесли їм їсти, там де вони замкнули їх і жінок туда. А ми всі пооставалися по домах. Плакали, не знали, шо робить. Мама якраз і хліб зачала пекти, сказала мені іди бабушці скажи, хай вона хліб допече. У поседіли вони там у нашому селі, усі там батьки і їм суд був, їм присудили 10 років Москва-Волга канал. І коли всіх вони випустили під конвоєм і вели по селі, а ми діти так навколо, тут діти біжать, там діти біжать, спереду діти біжать, і ззаду діти біжать. Нас багато дітей було і ми всі плакали. І ми дивимося, а там мами наші плачуть і падають. А їхні чоловіки, так як мій батько, я бачив, моя мама падає і та друга жінка падає, і те падає, кричать, плачуть, а їх чоловіки піднімають, одніх. А ми то хочемо ближче, а нас конвої відганяють «Ідіть, ідіть, ідіть відсіля». То якби хто фотографірував отой час, ото ще шо воно було, то було б дуже цікаво, бо всі жінки плакали і падали, і мущини плакали, і діти плакали. Там таке було страшне, шо хто би не хотів би, хто би не дивився збоку не хотів би плакати, то плакав. Люди плакали також. Постороні люди плакали, як цю картину усю бачили. І так ми вивели їх за село, може з пів кілометра і тоді конвої нам сказали: «Ідіть додому, ідіть додому, ідіть додому, не можна, не можна». Ну ми всі пішли, а наших батьків повели 18 кілометрів до района, а відтіля вже їх розвезли, повезли Москва-Волга Канал, так називалося. Вони копали канал од Москви до Волги. Ну мама я сказав, шо в госпіталі робила, а тато був ковалем. Вони прийшли забрали нас.

1. Місце запису: місто Фастів Фастівський району Київської області;
2. Дата запису: 2006 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: РІВНЕ»;
4. Респондент: Жовтобрух Зінаїда, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в місті Фастів Фастівського району Київської області.

Хто мав сережки, то знімали з уш, кольца, хто мав цепочку, хрестик, короче говоря шось із золота. У кого були срібні ложки. От я навіть за себе скажу. Моя мама перед тим як лягти в лікарню зняла в себе з уш сережки, зняла у мене з ушею дитячі маленькі. Зняла кольцо і у неї було ще батькове кольцо золоте. І у нас було дванадцять ложок, дванадцять вилок, і дванадцять ножів. Ну вони якісь срібні були – білі, більш такі дорогі. І ось з цим вона поїхала да Житомира. То коли ще вона м ала змогу поїхати, о там були такі ТОРГСІНИ. Ну вона щось там проїхали, але не хватило у неї фізичної сили, то вона значить вилізла ну прямо у Фастові. Там її показують, що це такий магазін. Показують, що ти привіз і у тебе вони все забирають. І ти не кажеш якусь там ціну – ні. Вони просто забрали у мами ось це все і дали їй буханочку хліба, кіло сахару на пополам з піском. Ну це не страшно, бо потім коли сахар розколотиш з піском, то він впаде на дно. Ще було кіло муки, а от мука з піском дуже гидко було їсти. От значить кіло сахару, кіло муки, і такий хлібчик, що на одну лодошечку положиш, може в ньому грам триста, чотириста було. Оце за все це золото – за двоє сережок, за двоє кольц, дванадцять ложок, дванадцять вилок, дванадцять ножів.

Сусіди у мене там були – Тимошенки. Батько, мати і дівчина, вона була на два роки старша од мене.  І шось батько уже перестав виходить в двір. І оказалося шо коли він вмер, то він своїй жінці і дівчині сказав «мене ж уже не спасете, а ви ще можете спастись – з’їжте мою шкуру». Там ж їсти уже не було що, а шкура тільки. І от вони по кусочку на день обрізали шкуру з покійника. Варили і оту ж баланду з тією шкуркою, була ж там якась травичка чи шо, і якщо були де жолуді, то було велике багатство. Ці жолуді товкли геть із вершечком. І ото з тією шкуркою змішували і їли. І тільки тоді коли воно його всього з’їли і живі осталися, то я побачила, я навіть ту ямку допомагала землю виривать і винесли вони у торбочці ті косточки батькові і значить закопали.

1. Місце запису: село Мар’янівка Васильківського району Київської області;
2. Дата запису: 2006 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: РІВНЕ»;
4. Респондент: Бабенко Валентина Дмитрівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Мар’янівка Гребінківського (нині Васильківського) району Київської області;

Я народилася на Київщині, за 56 кілометрів від Києва в селі Мар’янівна. Тепер Васильківський район, а раніше Гребінківський – це Київщина. Ну родина в селі Мар’янівна. Родина звичайна сільська, батько, мати, п’ятеро дітей.  Корова, коні, город, поле, отака родина. Батько старався щоб було все. Ну а потім сталося так, що все змінилося. Мені був шостий рік. Десь ділася корова, я знаю, що просила молока, то мама казала, що немає коровки забрали. Вопшем забрали корову, забрали коні. Потім був урожай хліба, на току стояли в нас стіжки жита, пшениці, не знаю чого ячменю ще.  А чого я пам’ятаю, бо ми гралися за цими копами. А потім завезли молотарку. Ми діти раділи, бо так багато людей знаєте було в дворі, нове шось. Бігаємо, граємося, почали молотити хліб. Молотили і чуємо, що мама дуже плаче ми ж в дворі граємося, а батька десь не було. Тоді ми забігли до мами в хату, а вона нас посадила трьох на піч. І отак ухватила по пригорщі зерна, і за кожну дитину так на тряпочку посипала. Все інше змолотили і забрали до зернинки, і ото все що нам залишилося на прожиття, оці три пригорщі.

Як стало дозрівать жито, наливаться, то і діти, і люди лізли туда до поля, щоб зірвати той колосочок. А їздили об’їждчики і такими гарапами були і зганяли з цими такими пушками. На спині стриляли. І тоді ото вийшов указ, це вже я потім узнала, «Закон про п’ять колосків» . Хто зірве п’ять колосків, то навіть діти дванадцять років підлягали розстрілу за п’ять колосків. Це так і називався «Закон про п’ять колосків».

Отакі тяготи ми пережили страшно. Але і осінь прийшла, то картоплі ж не було чим посадити, мама посіяла тільки бурячків і капусти десь зернята були, бо остальне все з’їдалося. Так шо осінь була страшна і зима тож підходила, а нічого не було у хаті уже було пусто це було так, що страшно вам сказати.

А багато жінок натоплювали хату, закривали комин і вмирали всі разом, і діти й батьки. Єсть навіть таке: «Спіти, діти, Божий янгол на порозі. Вже не буде їсти хтіться, і не будуть пухти ноги. Спи, синочок, засинай навіки, доню. Це вам остання ласка з маминої долоні».

Отакий страшний був голод, вимерла більша половина села. За один тиждень у нас помер батько і брат вісімнадцять років йому було Філіп. Батько – Бабенко Дмитро Степанович, був такий високий він. І я пам’ятаю як він лежав на печі, страшний такий я аж боялася до нього підходити. Таке скуйовджене волосся і людина страшна. Помер батько і на цьому тижні помирає Філіп. Брат мій старший йому було вісімнадцять років. Так як він помер, то я дуже пам’ятаю як ми стояли над ним. Мама так відкрила віконце туди, щоб повітря заходило, а він сказав «Якби мені кусочок хлібця, я жив би, мамо»… І це були його останні слова. Я не знаю як в мами серце не розірвалося, можливо тільки того, шо вона вже була пухла, ноги пухли і сестра старша пухла, і в мене вже ноги пухли. Знаєте, вже сім’я була на відході вся. Хоть він і помер, а мене відправляють у поле за свіріпою, її жовті стебельця такі солодкі були. Я вийшла,  а тут їде мій дядько, він одноосібник був, в нього така конячка маленька і возик. Я хоть і дитина маленька, але догадалася, що Філіпа треба відвезти на кладовище. І не кажу, що Філіп помер, боюся же. А кажу «Дядю, казала мамо, щоб ви заїхали до нас обов’язково конячкою. І він відразу ж заїхав. Я пішла, а мама, сестра і дядько загорнули Філіпа у ряденце. І так вони поїхали на кладовище вирили яму і без домовини без нічого поклали туди Філіпа і прикидали землею.

То були дуже тяжкі врімена.

1. Місце запису: село Медведево Ємільчинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Сітайло Максим;
4. Респондент: Харченко Марія Василівна, 1931 р.н., народилась в селі село Медведево Ємільчинського району Житомирської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Медведево Ємільчинського району Житомирської області.

Опишіть вашу сім`ю.

Мати була і батько. Пізніше мені все мати розказувала. Батько помер у 1933р. від сухот (запалення легенів)
Опишіть вашу оселю та домашнє господарство.
Жили у старій хаті аж до війни. Хоча була невеличка, батьки працювали в колгоспі.
Чи був у вас хтось в родині членом комуністичної партії?

Не було.
Опишіть ваших сусідів.
Сусідів зараз не пам`ятаю. Пам`ятаю, ще до війни гралася з Марічкою, вона жила недалеко від нас.

Як ви перенесли голод, чим харчувались?
Мати розказувала, що геть усе позабирали, щоб здати в колгосп. Їжі не було, хлівів не було. Були в нас якісь сусіди, давали нам молоко, так і я вижила.
Чи допомагали кому-небудь у той час або хтось допомагав вам?

Наші сусіди допомагали, молоко давали, батько коли-неколи щось з колгоспу приносив.
Чи вважаєте ви тодішнє найвище партійне керівництво СРСР винним у Голодоморі?
А хто ж ще може бути винним. Пожили б вони так як ми. У них же все було.
Чи можна було уникнути голоду якимось чином?
Не робити ті колгоспи.

1. Місце запису: село Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Сітайло Максим;
4. Респондент: Яценко Ганна Максимівна, 1926 р.н., народилась в селі село Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області.

Опишіть вашу сім`ю.

Був дід, баба(батьки батька), мати, батько, дід, баба сиділи дома, а батько з матір`ю працювали в колгоспі.
Опишіть вашу оселю та домашнє господарство.
Було господарство, зараз не пам`ятаю, але всього було, бо в нас було багато душ в хаті.
Чи був у вас хтось в родині членом комуністичної партії?

Не було.
Опишіть ваших сусідів.
Сусідів зараз не пам`ятаю.

Як ви перенесли голод, чим харчувались?
Нас же було багато, от і викручувались: збирали щось. Пам`ятаю, що позабивали всю худобу.
Чи допомагали кому-небудь у той час або хтось допомагав вам?

Так всі якось гуртом трималися.
Чи вважаєте ви тодішнє найвище партійне керівництво СРСР винним у Голодоморі?
Я знаю, може і винні, чи то час такий тоді був.
Чи можна було уникнути голоду якимось чином?
Забирали тоді усе, якби людям більше свободи, як от зараз, то було б краще.

1. Місце запису: село Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Сітайло Максим;
4. Респондент: Мармушка Микола Андрійович, 1925 р.н., народився в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області.

Опишіть вашу сім`ю.

Був батько, був їздовим у колгоспі, мати теж у колгоспі працювала
Опишіть вашу оселю та домашнє господарство.
Була хата з дерева, її ще мій прадід збудував. Колись у нас було багато коней, але усіх у колгосп поздавали.
Чи був у вас хтось в родині членом комуністичної партії?

Ні
Опишіть ваших сусідів.
Коло нас жили Лук`янчуки. У них була велика хата, хазяйство, але у них багато цього позабирали.

Як ви перенесли голод, чим харчувались?
Батько з матір’ю приносили що-небудь з колгоспу. Зимою було важче. Сушили якось гриби, ховали щось на зиму.

Чи допомагали кому-небудь у той час або хтось допомагав вам?

Лук`янчуки були добрими сусідами, ми їм допомагали, вони нам. Якось викручувались.
Чи вважаєте ви тодішнє найвище партійне керівництво СРСР винним у Голодоморі?
Думаю, що так, бо вже багато усього позабирали у ті колхози. Якби ми самі хазяйнували, то було б веселіше.
Чи можна було уникнути голоду якимось чином?
Розпустити колхози, дати людям землю, то всі були б з врожаєм.

1. Місце запису: село Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Сітайло Максим;
4. Респондент: Лугина Олена Миколаївна, 1933 р.н., народилась в селі Підлуби, Ємільчинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області.

Опишіть вашу сім`ю.

Була мати, сиділа дома, батько був голова колгоспу.
Опишіть вашу оселю та домашнє господарство.
До війни була ще хата. Хата була добра, був хлів, ставок. Городу не було, був сад. Була корова, кролі.
Чи був у вас хтось в родині членом комуністичної партії?

Був батько
Опишіть ваших сусідів.
Біля нас до війни жили поляки, у них була дочка трохи до мене старша, ми з нею завжди гуляли.

Як ви перенесли голод, чим харчувались?
Мати розказувала, що з голоду то й не було, хто хотів той роби в міг щось заробити.
Чи допомагали кому-небудь у той час або хтось допомагав вам?

У селі ж усі діляться, тому то треба було, то ми завжди давали, я й зараз даю.
Чи вважаєте ви тодішнє найвище партійне керівництво СРСР винним у Голодоморі?
Вони ж не хотіли де люди тут на місцях де не де робили. Де люди хазяйству вали, там було добре, де всі то нам і голод був
Чи можна було уникнути голоду якимось чином?
Робити треба завжди той не буде голоду.

1. Місце запису: село Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Сітайло Максим;
4. Респондент: Заєць Надія Адамівна, 1928 р.н., народилась в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;
Опишіть вашу сім`ю.

Були батьки працювали в колгоспі. Баба(мати батька) сиділа зі мною дома.
Опишіть вашу оселю та домашнє господарство.
Хата була невеличка, багато чого не пам`ятаю, це ж так давно було.
Чи був у вас хтось в родині членом комуністичної партії?

Ні
Опишіть ваших сусідів.
Жили біла нас тітка Уляна з дядьком Миколою.

Як ви перенесли голод, чим харчувались?
У нас були хороші сусіди, якось гуртом всі вижили. Усе ж позабирали у ті колгоспи, а в города повивозили, а нам хоч вмирай.
Чи допомагали кому-небудь у той час або хтось допомагав вам?

Сусідам ми всі допомагали, а вони нам.
Чи вважаєте ви тодішнє найвище партійне керівництво СРСР винним у голодоморі?
Може і вони хотіли, щоб воно не так було, а на місцях усе попереду псували, от воно і вийшло так.
Чи можна було уникнути голоду якимось чином?
Може і можна було, треба було якось до людей краще відноситись, не було б.

1. Місце запису: село Рудня-Іванівська Ємільчинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Сітайло Максим;
4. Респондент: Горбик Любов Гаврилівна, 1925 р.н., народилась в селі село Рудня-Іванівська Ємільчинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в Рудня-Іванівська Ємільчинського району Житомирської області.

Опишіть вашу сім`ю.
Була в мене жива баба (мати мого батька), ми завжди з нею вдвох були вдома. Батько був і мати. Працювали в колгоспі.

Опишіть вашу оселю та домашнє господарство.
Зараз погано пам`ятаю, була в нас дерев`яна хата, господарство було як у всіх. Була корова, свині, кролі.
Чи був у вас хтось в родині членом комуністичної партії?

Не було.
Опишіть ваших сусідів.
Сусідів пам`ятаю погано. Пам`ятаю, що в 1937р майже кожну ніч когось забирали в селі.

Як ви перенесли голод, чим харчувались?
А хто чим міг! Ходили в ліс збирали грибів хто яких міг, жолуді, коли-хтось щось украдали у колгоспі.
Чи допомагали кому-небудь у той час або хтось допомагав вам?
Якби не допомагали, не вижили б, разом. Картоплю ховали, і дивились у кого малі діти, то якось старались молока їм дістати так і жили.
Чи вважаєте ви тодішнє найвище партійне керівництво СРСР винним у Голодоморі?
А хто ж ще. Такого ніколи не було, щоб на такій землі так бідували люди.
Чи можна було уникнути голоду якимось чином?
Я знаю, якось можно було забирати багато, нічого ніде не було, все їм було надо.