Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 16.08.2003;

Хто записав: Косенко Олена Володимирівна;

Респондент: Косенко Оксана Павлівна, 1924 р. н. 

Під час Голодомору Косенко Оксана Павлівна, 1924 р. н., проживала в селі Трипілля Обухівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так, пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирали хліба і все чисто влада і був голод.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Я не знаю, мабуть, влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не було цього.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Ні, не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Просто забирали людей.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали, з зброєю забирали.

Як люди боронилися?

Як вони могли оборонятись, просто тікали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ні, не можна було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Цього я не припомню, бо була малою.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Цього я теж не пам’ятаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде, їх знаходили скрізь.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, їм там варили їсти і давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Тільки продукти харчування та худобу. 

Що таке закон про «про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Збирали в полі колоски і залишки городини, варили куліш, а це заборонялося.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволялось, за це наказували.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі такі були від влади.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, самовольно не хотіли, їх змушували.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Робили і все, закликали на роботу на кожен день. Так і змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Я малою була, тому точно не припомню.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

І вночі приходили, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не пам’ятаю, бо малою ж була.

Коли почали помирати від голоду?

Точно не пам’ятаю, знаю, що тепло було.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Їх забирали кудись.

Хто не голодував у селі і чому?

Мабуть не було. Голодували всі.

Хто зумів вижити?

Не всі, звісно. Але багато.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися хто чим міг.

Які засоби вживали до виживання?

Мирилися. Одне одному допомагали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Аякже, допомагали один одному.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Все, що попали. Акацію сушили, пекли і лободу рвали і варили борщ. Коріння я не їла. Різні ягоди.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Ми такого не їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ми такого не вживали.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було, мабуть, тільки що я не пам’ятаю.

Чи був голод у містах?

Був.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Багато померло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Так відомі. Їли. Отам коло рибколгоспу баба діда з’їла.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладовищі в селі. Всі люди збиралися та й ховали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Я не знаю чи їм платили, чи ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі, к я вже й казала.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають. В кого є рідні, то рідні поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тільки тепер поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є. До Московського.

Чи встановлені хрести, чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні, немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Аякже, розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Власть та і все.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Ні, не знаю.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київської обл.;

Дата запису: 20.11.2002;

Хто записав: Сваволя Олександр;

Респондент: Шинкаренко Надія Максимівна, 1937 р. н. 

Шинкаренко Надія Максимівна, 1937 р. н. розповіла про Голодомор в селі Дерев’яна Обухівського району Київської області.

Про ті страшні роки Голодомору розповідала мені моя мама. Вона дуже часто водила мене в с. Дерев’яну і показувала те місце коло хати в полі, де померла моя тітка Надя і Катря. В моєї бабусі, маминої мами було 11 дітей, мама була одинадцята. В 1933-му померла моя бабуся, дід та їхні семеро дітей, живими залишились – четверо. А моя тітка Надя померла на полі в липні 1933-го. Прийшла на поле з донечкою жати пшеницю. Подивилась на колосистий лан і сказала маленькі доні: “Слава Богу, дитя! Діждалися, тепер може попоїмо хліба”. Почала жати, а сили немає, падає, під сонцем. Її восьмирічна донечка затуляла маму пеленою спіднички від сонця, бо та була дуже знесилена і не могла жати. Нажала моя тьотя перший сніп, взяла колосок, розім’яла його в долоні, поклала зернину в рот, та й померла, вдихнувши в останнє повітря. Моя мама померла в 51 рік, видно позначились на її здоров’ї ті страшні роки. А мене назвали Надією, в честь моєї тітки.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 12.11.2002;

Хто записав: Тичинкіна Катерина Іванівна;

Респондент: Чигирин Надія Севастьянівна, 1914 р. н. 

Під час Голодомору Чигирин Надія Севастьянівна, 1914 р. н., проживала в селі Трипілля Обухівського району Київської області.

Я, корінна трипільчанка, наша хата стоїть коло кладовища. Той страшний 33-й добре пам’ятаю, страшний голод був тоді, нам трипільцям, трохи було легше, тому, що жити коло Дніпра, риба, молюски, луг, щавель, спасалися цим. Але в Трипіллі в той час дуже багато померло людей. Пам’ятаю, як кожного дня, вранці, люди стягували до нашої клуні і в клуні сусідів душ по 10 померлих, а тоді через днів два-три, коли вже запах почав іти, підводами звозили на кладовище і закопували в братські могили. Могила ця була вирита коло каплички, в якій була похована дуже багата людина, там горіли лампадки вона була багато оздоблена. Розрушили її десь в 1933-34 роках. Пам’ятаю сім’ю Хоменчука Терешка – четверо членів цієї сім’ї померло, залишилась одна дочка. Сусідка Терпило Тетяна теж померла від голоду. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору). 

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 09.12.2002;

Хто записав: Сваволя Олександр;

Респондент: Хроль Наталія Олексіївна, 1918 р. н. 

Під час Голодомору Хроль Наталія Олексіївна, 1918 р. н., проживала в селі Трипілля Обухівського району Київської області.

В 1932 році, в самому його кінці, я покинула школу, закінчивши тільки три класи, і пішла працювати в колгосп. Землі в нас було мало, жили ми бідно, а голод заявив про себе вже на повну силу. Колгосп послав мене вчитись на трактористку, але спочатку мені було потрібно опанувати ази прицепщиці. Люди ходили пухлі і вмирали прямо на дорозі від голоду. Їли коріння дерев, збирали мерзлу картоплю, буряк, моркву, все, що залишилось в землі, їли собак і котів, яких ставало все менше і менше в селі. Мені в колгоспі давали пайок: кусок хліба, черпак якоїсь баланди, чечевицю. В нашій сім’ї з голоду ніхто не помер.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 14.11.2002;

Хто записав: Анопрієнко Олена;

Респондент: Ханенко Катерина Михайлівна, 1928 р. н. 

Під час Голодомору Ханенко Катерина Михайлівна, 1928 р. н., проживала в селі Трипілля Обухівського району Київської області.

Був великий голод, тому то була організована “красна мітла”. Активісти (красна мітла), яких в нашому селі налічувалось до 20 осіб вимітали, вигрібали все, що було в людей по приказу з верхів. З людей викачували весь хліб. Щоб не вмерти з голоду і якось вижити, люди парили гречану полову, копали ожину, їли коріння, різне лушпиння. Але все ж таки багато людей померло. Люди мерли ідучи по дорозі. Було організовано пару чоловік і віз для того, щоб підбирати групи по дорозі. їх звозили в одну яму, але не закидали землею, бо на другий день кількість жертв збільшувалась. Навіть в деяких сім’ях мати їла своїх дітей.

Померла сім’я Лівирантів. Вони наїлися тієї ж полови. Сім’я Колесників також померла від голоду. Три доньки померли в Дзюбенка Лавра та Оксани, які поховані на городі в одній ямі. Багато дітей батьки завозили в Київ, залишали під будинками та магазинами, потім їх підбирали і поселяли в притулок, де вони мали вижити: це такі як Овчаренко Пріська, завезли трьох дівчаток, які повернулися, розшукали матір, з них дві приїхали до рідної хати, а одна так і не захотіла бачить рідну матір і свою оселю. Таких було багато, хто рятував життя своїх дітей від голодної смерті. Голодомор був великий тягар на селян.

Це був штучний Голодомор, щоб вигубить народ голодною смертю. Це був приказ з верхів.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 20.11.2002;

Хто записав: Сваволя Олександр;

Респондент: Солошенко Михайло Якович, 1923 р. н. 

Під час Голодомору Солошенко Михайло Якович, 1923 р. н., проживав в селі Трипілля Обухівського району Київської області.

Мені було 10 років. Пам’ятаю все добре тому, що був досить дорослий. Нас у сім’ї з дітей було троє: я, моя сестра Оля, брат Володимир.

Ми лежали на печі, коли до хати зайшли місцеві активісти. Я їх часто бачив, це був дядько Савка, якийсь дядько з рушницею та якась тітка Шура Хомівна. Вони почали шукати хліб, але в хаті хліба зовсім, зовсім не було, бо декілька днів тому “Красна мітла” вигребла все їстівне. Але матері вдалося приховати один горщик жита, який стояв на полиці, з іншими горщиками. Цей дядько з гвинтівкою почав колупати припічок, а потім, поскидавши нас з печі, і саму піч, він шукав золото і хліб, думав, що наховали, але він нічого не знайшов. А тим часом дядько Савко знайшов той “святий для нас горщик”, в якому було може кілограма зо три жита. Я йому кажу: “Дядько Сава, не забирайте, бо ми ж помремо”. – А він у відповідь: “Не здохнеш!” І так вони, оголивши хату від останніх харчів, пішли з двору.

Батько працював у колгоспі, забравши туди наших коней: Сірка і Каштана та два вози з плугом. Коли він прийшов додому, мати йому розповіла про те, що відбулося, що поколупали піч, мати до того часу вже помазала її. Тато підійшов до печі і сказав мені, так, як я був найстарший: “Миша, пошли”. Я зліз з печі, вдівся і ми пішли з батьком до того будинку, де збиралися ті місцеві активісти після денної праці. Будинок був на високому фундаменті і батько не міг заглянути у вікно. Тоді він підсадив мене до вікна, і, я побачив, що всі ходили голі, було багато ласощів на столі і декілька графинів з горілкою. Коли я розказав це батькові, він сказав: “Зрозуміло, чим вони займаються після дня грабування”.

Нашому коню в колгоспі поламали ноги, його зарізали. Батько приніс додому голову з нього. Мама відразу ж її у великий чавун і в піч. Зварила її, і, вже мали її їсти. Але до нас знову завітала “Красна мітла” і та тітка Шура заглянула у піч, а там зварене м’ясо, тоді вона взяла той чавун, винесла надвір і вивернула все на землю. Коли вони пішли, мама зібрала те виваляне в землі м’ясо у чавун, помила, залила водою і знову протушила в печі. Після того ми днів три ходили ситими. Та й батько на роботі у кишені понабирає жита чи овес. Також ходили з татом ловили рибу, сушили її, товкли в ступі на дрібні шматочки і варили з неї рибний суп. Та так і перебивалися.

Іще у наших сусідів померло четверо дітей. А інша сусідка – вдова, поховала своїх двох синів. Люди самі йшли на кладовище щоб померти. Вони приходили до братської могили і там просто засинали на віки. На нашому трипільському кладовищі було дві братських могил, розмірами 2×4 м., (вгору від Чигиринів справа). Одна для дорослих, а друга для дітей. Це були дві викопані поруч ями, в одну скидали дорослих, а в іншу клали штабелями дітей. Кількість мертвих дітей набагато перевищувала кількість померлих дорослих. І яма з дітьми набагато швидше заповнилась ніж яма з дорослими. Потім ці мертві тіла, які зложені у братських могилах попригортали землею і то не товстими шаром. Інколи траплялося так, що собаки, які залишилися живими, яких ще не з’їли, розривали ями аж до трупів.

Хочу розповісти про один випадок, який стався зі мною, уже на весні 33-го. Одного разу мій батько послав мене на Кісілівку до дядька Борща, його звали Миколою, він був добрим знайомим мого татка. Я пішов до нього, щоб узяти струганок. Коли я йшов понад річкою між дерезою, то побачив, що на мене біжить якийсь дядько з собакою. Я дуже перелякався і побіг додому. Розповів своєму батькові, і він зрозумів, що то був (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) Цей (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) був людоїдом. Я зрозумів, що він хотів мене з’їсти. До цього випадку мені не вірилось, що існують люди, які їдять людей, але після цього я зрозумів, що це дійсно так і став бути дуже обережним.

Тяжкий Голодомор був пережитий мною, але вся моя сім’я залишилася жива і здорова.

Пам’ятаю, що на весні 1933 року, коли піднялась молода трава і бур’ян, по долині річки Бобриця і на Халеп’янській горі, люди знаходили трупи померлих людей, які пролежали тут цілу зиму, і вже почали розкладатися. Це були люди з віддалених від Дніпра сіл. В тяжку, голодну зиму, вони добиралися до Халеп’янської пристані, щоб поїхати до Києва в надії врятуватися від голоду. Люди, які жили близько того місця, позакопували трупи нещасних людей, прямо там на місці, де вони лежали. Так що там, біля містка через річку Бобриця, лежать кістки померлих від голоду людей.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 27.11.2002;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Олексенко Микола Андрійович, 1927 р. н. 

Під час Голодомору Олексенко Микола Андрійович, 1927 р. н., проживав в селі Трипілля Обухівського району Київської області.

Мені тоді було 5 років. Події відбувалися 1932, на початку зими. В хату зайшли невідомі солдати. Вони почали вигрібати все, що було. Позабирали всі харчі, на горищі було 100 пудів муки. З усіх горщиків повисипали гречку, квасолю, горох. Навіть у піч залізли, у горщиках було наготовлено куліш, борщ, і те повисипали прямо додолу. Так, як підлога була земляна, місцеві активісти, гострими арматурами штрикали в кожній кімнаті, в підлогу, шукали, думали, що позакопували хліб.

Нас було в сім’ї з дітей троє: я, мій брат Василь та сестра Надія, якій було півтора року. Під малу сестру, в колиску, замість матрацу наложили, нахованого зерна та муки. Та один з офіцерів, підійшов до колиски, викинув звідти Надю на припічок і вигріб з колиски залишки хліба. Хліба було вдома досить багато тому, що батько з своїм знайомим тримали свій вітряк-мельницю. Але за хвилин двадцять в хаті не залишилося крихти хліба. Одна картопля з капустою з борща на підлозі. На другий день “Червона мітла” завітала знову до нас, забравши овець та курей з гусьми. Був іще кінь, але батько в той час забрав його з собою до мельниці і кінь залишився у нас. Батьків вітряк повністю розкуркулили. Відразу після цих подій, мій батько влаштувався в Київ на мельницю – вантажником. Позав’язуючи калоші на штанях він накраде жита, чи овсу, а мати зимою пішки в Київ іде та забирає той хліб. Так ми добували потроху хліб. Десь через два тижні ми з мамою ходили на поле, городи та з під снігу викопували торішню, мерзлу, пригнившу картоплю. У ступі товкли солому та полову, з цього та картоплі мати варила так званий куліш.

Наший кінь через декілька тижнів впав на ноги, він охляв, мусили його зарізати, але м’ясо забрали офіцери. Нам залишилася одна шкура. Цілу зиму мама потроху різала цю шкуру і варила в горщику. Посьорбавши кип’яченої води та пожувавши шматочок шкури, ми перебивалися.

У наших сусідів, далеких родичів вимерли всі діти та бабуся. Я своїми очима бачив, як їх повкидали на військову підводу і повезли, побачивши не вперше, можна було подумати, що і рулять і везуть дрова. Можна було часто побачити, як їдуть підводи з мертвими людьми, або, як на дорозі тільки-що прохожий чоловік уже лежить не живий.

Моєї жінки баба, найшла дуже добрий спосіб порятунку. Вона пішла на далекі села, служити до попа в церкву . І взагалі багато людей покидали свої домівки, мандрували або в інші області, або навіть в інші держави. Дуже багато моїх знайомих загинули протягом 1932-1933рр. Через деякий час усі люди зрозуміли, що цей Голодомор був штучним, спричинений державною владою. Але, який страшний цей Голодомор не був – у нашій сім’ї всі залишилися живими. І у 1937 р. з’явилося ще двоє діточок. Дві дівчинки, мої сестрички Галина та Тетяна.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: невідомо;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Носар Семен Прокопович, 1915 р. н. 

Під час Голодомору Носар Семен Прокопович, 1915 р. н., проживав в селі Трипілля Обухівського району Київської області.

Тяжкий 1933 рік. Сім’я велика. Саме в цей час Семен Прокопович навчався в Київському технікумі. Старші сестри виїхали в Росію, в місто Ленінград. Звідти висилали посилки з продуктами.

В селі люди від голоду вимирали сім’ями. До Семена Прокоповича, в Київ, приїхав його батько Прокіп і забрав додому. Сказав: “Поїхали, сину, та будемо помирати разом”.

Приїхавши додому, їжу добували на лугах. На той час не було Канівського водосховища, Дніпро протікало в своєму природному руслі. На лугах ріс щавель, було багато птахів, зокрема, чайок, які відкладали яйця і люди збирали їх для їжі.

Дякуючи старшим сестрам та дарам природи, в сім’ї ніхто не помер в страшний 1933 рік.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 17.11.2002;

Хто записав: Тичинкіна Катерина Іванівна;

Респондент: Кравченко Поліна Дорофіївна, 1915 р. н. 

Під час Голодомору Кравченко Поліна Дорофіївна, 1915 р. н. , проживала в селі Трипілля Обухівського району Київської області;

Страшний голод був. Мені було 17 років і я все добре пам’ятаю, про ті страшні часи. “Червона мітла” все в людей повигрібала. Я на той час працювала свинаркою в сільгоспартії ім. Петровського. І це, мабуть, врятувало і мене і мою сім’ю, врятувала я свою сім’ю свинячим лушпинням. Ті, що робили в колгоспі, отримували на пайок віку або чечевицю, пізніше давали по 200 грам хліба. Так і жили, голодували страшно. Ой, Боже ж мій, скільки того люду померло в ті роки страшні, що і перерахувати не можна. В нашій сім’ї помер мій брат – Олексенко Ігнат Дорофійович його син – Олексенко Петро Ігнатович, моя мати Кравченко Тетяна. Померли наші сусіди Іванченко Оришка Минівна, Іванченко Галина, Солошенко Грицько. Страшно було дивитись як з дитячого будинку в селі, кожного дня везли на кладовище мертвих дітей. В 1932 році їх там було чоловік 200, а на кінець 33-го одиниці лишились. Дай Боже, щоб більше такого не пережити!

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 12.11.2002;

Хто записав: Тичинкіна Катерина Іванівна;

Респондент: Костенко Олена Микитівна, 1922 р. н. 

Під час Голодомору Костенко Олена Микитівна, 1922 р. н., проживала в селі Трипілля Обухівського району Київської області;

Я все добре пам’ятаю і до смерті не забуду того страхіття. Ми жили коло річки Красної, вона нас спасала, ми їли молюски, жаби, полову, а коли полови не стало – брали із стріхи солому, рубали її, сушили, запарювали кип’ятком і їли її. В нашому роді померла моя дядина Костенко Єфросинія Семенівна і двоє її семирічних синів – близнюків Ваня і Вася. Боже, як вони плакали і просили їстоньки в матері, так і померли, а дядько Юхим вижив. На нашому кутку жили дід і баба, так баба зарубала діда, понаварювала повні баняки м’яса і з’їла. Помер на дорозі і наш товариш Петя Заброда. У нас було на кладовищі дві ями, де закопували людей. До цих пір стоїть перед очима картина, коли закопували трупи людей на кладовищі. Викопана глибока яма і людей скидали туди: хто сидить, хто лежить, те стоїть, те сторчака вниз головою. Ніхто там нічого не поправляв. Страх Господній, тай усе. Люди мерли, як мухи. Особливо багато повимирало людей на кутку Гамзівщини, майже кожної другої хати.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).