1. Місце запису: с. Шевченкове, Звенигородського району, Черкаської області;
  2. Дата запису: невідомо;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Дядченко Ніна Данилівна, 1925 р.н., на той час проживала в с. Шевченковому, Звенигородського району Черкаської області.

Під час Голодомору респондент проживав у селі Іванів (стара назва – містечко Янів) Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Мені було майже 5 років, але цей случай я запам’ятала на все життя і все стоїть перед очима, як сьогодні. Була весна. Я з мамою ідемо до лісу чухрати бруньки з липи (коли поставити їх у чавунах в печі, то вони робляться слизькі і м’ які, тоді з них пекли млинці на сухих сковородках – більш нічого не було). Проходили через останню хату на вулиці (в нас раніше вулиця була весела багато хат, але зараз все більше із них стояли пустими, людей майже не було), так от, проходим через останню хату і бачемо: старесенька бабуся якось вилізла з хати, така суха і аж сіра від горя, сухими пальцями розгрібає землю і їсть її. Коли ми поверталися з лісу назад, зайшли, щоб дати їй бруньок, але вона вже лежала мертва. Я голод пам’ятаю не дуже добре. Згадуються лише деякі події, деякі-розповідала мама. Дуже добре мені запам’яталася ця історія про мою рідну тітку Устину. Устина і Григорій були чи ненайкращою парою в селі. Обоє дуже красиві були: чорняві і роботящі. Мали четверо діток: найстаршій дівчинці було десь 8 років, найменшому хлопчику-2 роки. Хоч і нелегко жилося (як і всім в сім’ї – війна(громадянська), нестатки після неї). Але вони обоє робили в колгоспі, ростили діток. Настав 1933 рік. В жнива у колгоспу все вивезли-треба кормити міста (як всі ми тоді думали), а потім почали збирати з хати останні збіжжя, якого було по торбинах, в горщиках та вузликах. Гриша вирішив іти в місто на заробітки(тоді багато хто так робив, бо міста були більш заможніші). Але більш його ніхто не бачив. Устина важко пережила з дітьми осінь, а на зиму стало ще важче. В селі перестали гавкати собаки і не було котів. Люди сновигали по селі, як тіні в пошуках якоїсь їжі. Одні були пухлими з голоду, інші худі як скелети. В Устини померла найстарша дівчинка. В колгоспі були виділені люди і коні, щоб збирати і вивозити мертвих на кладовище в ями(вже заготовлені), але Устина сама поклала сухе тіло на старий віз, потягла за село. Був початок весни, хто остався живий з сльозами ждали бруньок та щоб розмерзлась земля – перекривали землю в пошуках якоїсь гнилої картоплини чи чогось іншого. Дворічний хлопчик залишився в Устини.Ще двоє діток вже не попросять хліба – померли. Але дуже швидко помер і синок.Устина і його повела на кладовище. Коли притягла тільце на візку до ями, сама тихо застогнала і затихла. Скільки вона так лежала не пам’ятаю. На її щастя їхав Гнат Петрович – голова колгоспу, і побачив її біля ями. Витяг її на віз, вона дихала дуже тихо, майже не чутно. Виписав їй з комори якогось сміття пополам з дертею. Сусіди з моєю матір’ю місяць чи більше доходили Устину. Потім уже літом, коли люди потрошку відходили від голоду, Устина довго шукала могили своїх дітей, та так і не найшла. Після війни прийняла приймала-парубка на 10 років молодшого від себе. Прожили вони довго, але діток у них вже не було. Ми часто дивувалися, що тримає так жінку на світі. Пережила вона і Карпа(приймала), якого не любила і померла тихенько і одинокою в своєї племінниці в віці близько 90 років. А наша сусідка-молода дівчина Тетяна, пішла в поле на стерню, хоча і знала, що якщо вловлять з збираними колосками, не простять. Але вже дуже хотілося їсти. Було їй 15-16 рочків. Назбирала в пелену жменю колосків, але такі застила на місці – тікати нікуди і несила. Перераховували колоски і сказали за кожен колосок 1 рік тюрьми. Колосків було 17. Вже в тюрьмі, хтось підказав, що можуть випустити, якщо з дитиною. Привела собі дитину і вже десь 1945-1955 роках відпустили. Весь свій вік пропрацювала в колгоспі. Заміж не вийшла. Так і прожила все життя з сином. Але цей період я пам’ятаю не дуже хорошо, то мати розказувала, то бабуся, так і залишилося в голові. А от 1947 рік пам’ятаю добре. Нашій сім’ї жилося не дуже важко, точніше не смертельно. У моєї тітки Марії, рідної сестри моєї матері, було шестеро дітей. Чоловік не повернувся з війни. Дві наші старші сестри поїхали в город – шукати кращого життя. Було голодно. Ми з мамою і бабусею, пам’ятаю, діставали з бочки, що стояла серед хати, квашені буряки і їли, була у нас корова. З голоду не повмирали дякуючи їй. А тітка жила з дітьми, було холодно, бідно(хоча ми і носили коли-не-коли їй молоко), але ж цього було не достатньо. Її старший син Микола, якому було 12 років з сусідським хлопцем – ровесником вночі забрались на ферму колгоспу: зарізали ягня. Але їсти його не довелося, вранці Миколу і тітку Марію забрала міліція. Вдома залишились діти 7.5 та найменшому було 2.5 років. Я кожен день беру квашений буряк, трохи молока і за 5 кілометрів до дітей-варю якусь юшку з буряка годувала дітей. Потім забрали дітей до себе – корова і кислі буряки не дали всім нам померти. Тітку випустили через рік, а Микола прийшов через років 3, покашляв тиждень у кутку холодної хати, та й помер(в тюрмі спали на голому цементі і літо і зиму). Тітка Тетяна прожила довго та теж померла… Слава Богу, пережили ті страшні дні, а багато людей так і не дождалися спокійних і неголодних днів…

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду