1. Місце запису: село Остапівка Драбівського району Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Шило Ніна Григорівна, 1923 р.н.;

Під час Голодомор 1932-1933 років респондент проживала в селі Остапівка Драбівського району Черкаської області.

Як Ви жили під час голоду в 1932-33 рр.?

Я вообще не знаю як мені удалося вижить, спасибі Богу, й досі по світу топчусь. Шо ж, одна я із сім’ї уціліла. А передо мною було ше двоє старшіх братів. Послі мене родилося ше двоє: сестра і брат. Так ото і було п’ятірко. Усі й умерли, кроми мене. Жалько, ну нічого не зробиш. Спочатку батьків мор поклав, а тоді і остальніх. Поки дужіші були, до на кладовище ховать ходили. А як уже ми утрьох тки остались, до двоє умерли, до приїхала машина, та о трупів собірала, і одвезли іх до яру, там де усіх закопували. Тоді я вже сама в хаті сиділа, думалося, шо й мені скоро каюк буде. Удень виходила, шоб найти якусь їду, а ноччю укутувалася в шо попало і спала. Село пошті пусте стояло, ні собаки, ні коти не бігали, бо тіх давно поїли. Не знаю, якім чулом я вижила.

Як склалася Ваша доля потім?

У колхоз пішла робить за пайок, покі трошки сила до мене вернулася. А за ті года так ізголодала, шо сама шкура на мені була і кістки видно. Таке пережила, шо, не дай Бог, ше такого.

А як Ви жити в голод 1946-47?

ну тоді не сказать, шо такий голод був. У мене вже сім’я появилась: чоловік і одна дитина. До ми разом якось помаленьку і пройшли той голод. Усім, хто ковірку держав, харашо було. Ми тоже собі, послі войни хотя і важко, ну придбали корівку. Дак ше й сусідів підгодовували.

1. Місце запису: село Остапівка Драбівського району Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Панімаш Антон Андрійович, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Остапівка Драбівського району Черкаської області.

Що Ви пам’ятаєте про голодомор 1932-33 рр?

Тут і казать нема чого. Тепер уже такі грамотні стали, шо знають краще нас, шо і як було. Сталіна із його замістітєлями давнім-давно прокляли і за голодовку, і за все друге. А ім, хто умірав тоді й не знав, шо над ними угорі робиться, од того не легшає.

… Я саме лучше запомнив один случай. Воно з годами все забувається, а то таке, шо аж наче в’їлося в мозги… Діло було тіки зіма починалася. наварила мати похльобки якоїсь із дерев’яної кори, корінців ше шось там кидала. Да наварила з тім, шоб сім’я неділю(тиждень) кормиться могла, бо більше нічого другого і не було у нас. Посідали ми всі за стіл, а батько Андрій усіх обділяє, шоб рівно і ше й осталося. У цей момент хтось постукав у шибку. Спочатку подумали, шо опять прийшли шось забірать, а оказалось то був посторонній чолов’яга. У його вже і сили зовсім не осталось, сів під хатою і просить їсти. 

Батько бачать, шо зостав його так, до умре. Забрали у хату. Батько доброї душі був, царство йому небесне, узяв свою миску з похльобкою, тому мужчині підніс. Дак він як накинувся на миску, шо тіки мелькнуло. Батько давай ше сипать, а мати стала казать, шо дітям не хватить. Батько ж одвітив, шо мо й нам Бог поможе, як оце ми людині помагаїмо. А мужик трохи одійшов, сили добавилося, став дякувать. далі порозказував, шо де бачив по дорозі. Він ішов селами іздалека. До, каже, кругом хати пусті стоять. Заходив туди, дак і трупів нема. Або з’їли, або чікісти на машини погрузили, повивозили за село і сховали в одній ямі. Ні хреста ніякого не становили! Ото так, як собак позакопували і ймення не спитали. А у того дядька сім’я вся з голоду умерла: три дитяти і жінка. Розказував, до такіми сльозьми плакав, як горох. Він сам їх хоронив, у дворі прямо. Яму копав уночі, шоб ніхто не бачив, шо людське м’ясо зариває, бо одрили б. Дві ночі копав за клунею. На третю попереносив трупи, закопав і сміттям позатрушував, шоб не замітили, шо земля рихла. А далі, каже, упав навколішки і пообіщався, як уціліє, до хоч хреста поставить. Утром по ночі пішов із села, бо родні не було у же ніякої у його там.

Ото він так і тинявся. Питався чім Бог пошле: листячко, корінчики, в общім, шо під руку покпадало. А тоді уже так обезсилів, шо єлі-єлі до нас дойшов. І так уже благодарив, шо нагодували. Дядько невдовзі пішов, а я й тепер так дивую свому батьку, шо він не оставив людину умірать. Хай той мужик, мо і оддав Богу душу пізніше, бо вже в нас слабший був, ну батько не пожалів для його, чім самі багаті. Ото і я так послі того стараюся в жизні. А як вспоминаю про голодовку, до всім кажу, шо і тоді були люди, як не важко жилося. Зараз постановилися, шо собаки: до того не обизвись, на другого не глянь, шо там про поміч просить.

1. Місце запису: село Ярославка Бердичівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Безбородова Марія Федорівна, 1926 р.н., народилася в селі Ярославка Бердичівського району Житомирської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ярославка Бердичівського (нині Ружинського) району Житомирської області.

Гарне було село. Було по два боки хати, було видно хати, а тепер позаростало та й не видно тої хати. Людей дуже багато було у селі. То ж шо наперед хата була, тут хата була, а тепер нема. Поперед з жінкою хата була, а нема – повмирали, порозгорнували. А було людей, повиходять люди, на призьбі посідають. Ото як на Великдень і пісні співають. Ще ходили голодара, за руки цього позабирають, за хустки цих онуків цеї баби. Так було весело, ну-ну весело.

А хто ці «голодара», я не зрозуміла?

«Голодарочку» співали, це я знаю Великодню таку пісню.

А Ви мені не заспіваєте? Не знаєте?

Ні.

Це люди ходили?

Це цьої баби тако через ставок ,там хата була. Та в неї дуже багато внуків було, колись у больницю не звертались та звертались до бабок, бабки дітей приймали. Таке ше було. Тепер дохтарі. Внуки баба отнімала ці діти. То дуже багато баба мала внуків – душ 40 чи 50 та як зійдуться.

То це вона приймала пологи.

Да, таке ше було. А вони там приходили з хлібом, з гостинцями, в’язано в хустці – хто шо приносить. На Пасху, то паску несуть, а на Різдво, то (нерозбірливо) , хліб обикновенний. Клали все – хто кусок сала, хто яйця, хто яблука, хто шо має. Вона померла, нема теї бабки давно. Таке було. Гарне було село, дуже гарне. Ну вимерли люди, нема.

А коли голод був, цій бабці помагали?

Я не знаю, тій бабці може голоду не було. Їй голод був, чого не було, но я не помню. Я не скажу за це, старенька вже була. Ну вона жила сама, чоловік в неї помер, сама жила, ходила. Таке життя було. А так… шо тобі ше сказать?

А церква була в селі?

Була дуже гарна церква, здорова. Здорова церква, я помню такі каштани, обгороджено, каштани такі росли здорові. Я помню, я маленька побіжу туди. Дуже була гарна та шо, як її розібрали по куску, по куску, а потом усю знесли. І помальовані дуже гарні боги були і все, понамальовані святі. Дуже гарне було та нема. Шо ти ж зробиш.

У Вас сестри, брати скільки було?

У мене? Ну  вісім було, сім, а я восьма. Мої рідні сестри, а двоюрідні сестри, а двоюрідних було, багато було. А дядьків зразу постріляли, а батька шо ж заяву подає, шо в колгосп, шоб три заяві подав, а йому кажуть шо: «Твоє місце на Сібірі і всьо». І откидають заяву і откидають. І шо – нічого не помогло. Та й отправили на Сибір, то батько там десять років відсидів та й приїхав додому. Якось вижив і приїхав. Я ходила в школу, не знаю скільки мені було років, як в мене не було в шо взутись і вбратись, і перебратись. Сестра мені дасть якусь спідничину таку порвану, знаєш. Все з хати вибрали, нема ніде нічого. І подушки, і рядна, і скриня. Скриня в мене ше там стоїть, така здорова скриня вишнева, гарна. Повна, була набита. І скриню були забрали, а потом вернули. Подушки забрали, подушки тоже вернули їдні жінка, але знаєш які вже шмаркаті.

Вернула?

Вернула подушки та й каже: «Йди забери свої подушки». Подушки позабирали, рядна, рушники, полотна. Мати, як кажуть, мати була хазяйка, із хазяїв, як то кажуть. Все було на всіх дітей – сундуки були і все було понабиване. Ну шо ж його все позабирали, але вони його не мають, то шо зробиш. Отаке горенько було, де воно взялось, Господь святий знає. Та й це тобі таке. Та й нема. Було все в хазяйстві, мати напташила всього, а шо ж позабирали. Я ж тобі кажу, та в цю школу мене послали, пішла я в ту школу, вдягнутись нема в шо, взутись нема шо. Требують, яка ж це совєцька власть, требує, шо випишуть якась родина наша, требує, шо випишіть дитині пальтечко й черевички, і дві платтячки, шоб воно мало шо перебратись, воно ходить ця дитина гола. Знаєш отако взує якогось чобітка, не чобіток воно, а якісь лапті, яке хоч. І ноги обмотувала, так хотіла в школу ходити, не було в чому. То виписали мені, то тутечки дав, їдне пальтечко мені дав до школи і дав платтячко й черевички, то я це так походила у школу. То шо ж я вчилась спочатку і гарно. То шо я вчилася, мій батько грамотний був, то всі діти пішли по батьку. Батько був хазяїн.

Скажіть мені, то Ви сказали, шо батька куркулем назвали.

Куркулем, куркуль. Все время тільки куркуль: «Тобі куркуль на Сибірі місце». То і шо зробиш?

І Вас дражнили?

Куркуль. На мене сусід осьо рядом хата туди-во, осьо Варчина хата, через дорогу хата, ше осьо недавно називав куркульом. Ше мій старий морданя заліпив, він ше був живий. Та каже: «Ше раз почую, то я тебе куркульну». Та й це таке.

А в дитинстві як Вас називали? Ви мені казали, шо в школу не брали, а казали «куркульська».

«Куркульська морда», «куркульська морда» і все. Отако не любили всі, бо «куркульська морда». Як я ходила в школу, то я тобі хочу сказати, шо ніколи мене діти не били, не знаю чого. От була тако туди через яр, через ставок жила дівчина, ходила разом зо мной в школу, так її хлопці були, не знаю чого. А я йду тудо її проводжу ше, часом вона забіжить в хату, бо її дуже лупили. А мене ніхто не зачіпав, не знаю чого, ніхто. Ну я нікого не зачіпала, я була спокойна, я собі стану під грубкою, постою та й все. А спитає шо вчителька, то я скажу. Тільки шо я мало ходила в школу. Коли піду, коли не піду. Коли нема шо вдітися, то шо я піду гола?

Чим Вас мати намагалася годувать?

А бузиною. Ти знаєш, дитино, колись мати знімуть цю бузину на горі, як та, я собі не представляю, як та бузина сушилася, шо з бузини… І ця бузина така гарна, як то тікішо покладена в горшках. Колись же не було баняків, каструль, знаєш, а горшки череп’яні з глини. І цей полив’яний горщок і там ця бузина і мати пригість цеї бузини всипить, вона запариться, закипить. Це таке було. А ці дівчата  ходили десь де буракове насіння десь трошки достануть та дерли його, та це таке мішали та їли. Отак хто шо бачив. Не було ніде нічого. В школу ходила, то ті лопушки збирала та їла, а хто глей здирав. А потом стали ріжки рости, а тепер ріжків я дивлюся… ви й не знаєте, шо це ріжки. Сливки були посаджені, а на сливках… Сливки само собою, а то такі горішки, такий цей ріжок ріс. (показує рукою розмір ріжка) Такий добрий цей ріжок був, може він тепер недобрий, а тоді добрий, нарвеш та наїсися, та живеш. Мати тоді тих ріжків не їла, плакала, а я їх їла. А одна така сусідка ходила, то все: «Рви мені листочки». То я нарву листочків. То вона їла листки цій-во з вишень, я не могла їсти. Я кажу: «Я луче буду їсти лопухи». Та й вона вмерла та дівчина, не знаю чого – чи від голоду, чи така время найшло, хто його знає. Оце воно тобі така, дитино, жизнь.

Які лопухи? Ви їх варили чи шо?

Сирий лопух. Ото викопаєш таке широке листя. Тепер їх і немає. Я сюди піду в такий ліс, шо дощ ллє безперервно. Отако ллє, вияснилось трохи сонце і опять ллє-ллє-ллє. Ну шо ж буде рости – тільки лопухи. Такий бур’ян тільки ріс. Таке було жизнь. Лопухи їла, то глею, то ріжків назбираю та їла. Знаю за чим я вижила? Бог знає. А потом опухла, як лягла, вже трошки шось було луче, так опух в мене живіт і вся попухла. А ці дівчата вже старші надо мною поставали та й плачуть: «І ця вмре». Кричать надо мною. Кричи скілько хоч, мені було всьо ровно. Дав Бог, шо я осталась, на сьогоднішній день так живу.

 Як же Бог допустив, шо таке було з Україною?

Хто його знає, я знаю… Чи то так треба, чи хтось нагрішив, чи так треба. Я тоже не знаю. Я собі всьо время тепер ляжу і думаю: «Боже, та за шо так народ страждав? За шо скільки туди вивезли людей і туди наскидали, там же їх нещитано. Або у войну скільки їх там перебили та туди перекидали». В нас тут на подвір’ї валялись вояки. Страшне. Як тут наступали, то страшне. Німці як тікали, то на машини, а наші же машині нема, народ бідні, всьо равно страна найбідніша.

А шо страшніше було – голод чи война?

І те страшне, і те страшне. Як почали бути у войну, то з дня зробили ніч, темно, не було видно, тільки снаради летять звідти туди, а ті туди і темно зробилось, нічого не видно. До вечора билися, а вечером допіру стали отступати, стали тікати ті солдати, воєнні йти через село гуп-гуп, гуп-гуп, йдуть кінця-краю нема тако. Біда була. І те було страшнее, і це страшне, бо б’ють і ці пулі летять і в хату, куди хоч. Тому хату розбило, тому те зробило. Біда була тоді й сійчас. А знаєш, тебе тако зразу уб’є та й усьо, а це ж голод просить їсти, кажде дитина їсти. Як я бачила те негренятко колись по телевізору, ше могла дивитись. Зиркнула, як воно сиділо як патичок чорненьке і висушене, і голоднее, їсти просить. То мені ше серце болить, це я така була. Дитину прирівняла до себе, це я така сиділа. Мала дівча, коси в мене здорові були, дуже густі коси. Ой Боже мій, так мучилась. Все вже?

Ні, не все. Згадайте, як Ви з сестрою ходили по лопухи. Ви мені розказували таке цікаве.

То я ж не по лопухи з нею ходила, то вона такого пирію нажала гарного, то ми пішли в Роставицю. То може хто шо дасть перед Пасхою, яєчко хоч хто дасть тобі. Вона мене це тако взяла. Мені ніхто нічого не дав. Підійдем тако під хату, просим – ніхто нічого не дає, ніхто нічого. То вона ходила-ходила, втомилась та висипала той пирій з мішка, та взяла, та йдеш додом. Як ми йдем, то я дойти не можу, плачу, мене ноги болять. Я голодна, їсти хочу, а ніхто нічого не дав. Тепер до мне хай хто зайде, то в мене шо є, то дам, бо я так не можу. Ой Боже мій. А тоді геть ніхто нічого не дав. Ми з нею йдем, вона мене покинула, а я не можу йти, шо ж як у мене ноги як патички. Я сама худа, а вона каже ше: «Йди, я тебе нести не буду». Я кажу: «То покинь мене». То я рачкую рачки, вона каже: «Дойдеш до мене, то візьму на руки». Як я почала рачки лізти, я й рачки не можу, впала і вже плачу. Вона вернулась, то мене взяла підносила трохи – пройде-пройде та знову мене пустить. Пройти та мене тоже болить все. Та так ми дойшли додому. Це ця сестра, шо ви осьо до неї ходили. Це так вона мене притянула. Ше  по жаби ми ходили, то я тоже сказала шо: «Я з тобою більш не піду нікуди. І ти мене не бери». Тих жабів… не жаби – черепахи, ці черепахи виколуплювали та жарили та їли. Ше таке було. Та їх ще вчорай виловилось та не було. То де не було голоду? Як вчорай був голод, скрізь був голод. Чого вони кажуть, шо нема? Може скривають, хто його знає. Я знаю чого це так.

Це ці черепахи в ставках?

В ставках. Черепахи настоящі. Тепер черепах ловлять та гуляються, діти тримають. Он мій внук черепашку держить в хаті. Гуляється. Ну то здорова, це манюнька. А то здорові, отакі-го черепахи. Витянеш те м’ясо чи я знаю шо та їли. Шо бачили, то їли. Й собаки поїли, й коти поїли, і шо хоч поїли, бо тоді був дуже великий голод. Та й усе, та й не було вже шо їсти. Ну було  зерна, в людей було зерно, якби були його не вивозили, то того зерна хватило б. Вже як у войну  та, кажуть, корови забрали, то казали: «Куди ви їх гоните?» – «Шоб німцеві не оставити». То вигнали десь до Дніпра та покидали, та самі ті доярки повертались. Вже таке треба було? Це ж з колгоспу тоже прижите це все, від людей позабирали. А-а.

А батька, Ви кажете, не брали в колгосп.

Не брали.

Спочатку він сам не хотів?

Ну зразу я не знаю, чи він хтів,  чи не хотів. Но потом він бачить таке діло, шо не мине, то він подавав ці заяви, а вони не прийняли та й все. Сказали: «На Сибірі твоє місце». Місце на Сибірі та й все. Батько ж ніде нічого не зробить. Та й поїхав, де ж ти зробиш.

А батько шо про них казав?

Про цих людей? Нічого.

1. Місце запису: селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Борисенко Марія Марківна, 1920 р.н., народилася в селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області.

Велика в вас родила була, да?
Ну щитайте, тато, мама, Мітя – брат, я, Дуся і Василь. П’ять. І бабушка, шоста.
Велика.
І всі з голоду полягли, тільки я та мама осталися. А чого осталися, я буду розказувати. Ми вже були, оце вже з голоду вмер старший брат, 17-ть чи 18-ть год. А тато і мама були в совхозі. А він попросив перед смертю, з голоду, шоб тато прийшов, шоб тата побачити. Нікого не хотів, а тата. Ну тато переказали люди, тато прийшов. Пішки, тоді ж ні автобусів, ні машин, нічого. Поховали в садку, так ше. Його поховали, а тао вже начинав їсти, нема ж приїхали, розкуркулили, та забрали зерно, коня й корову, і теє, й свиней, позабирали всьо. Осталося літрова баночка, хоть тоді банок ми не мали, а желізна баночка, така з літру, квасолі. Так вони взяли тай те в бур’ян висипали, сипали скрізь.
Таку от квасолю?
Да. Нема нічого їсти і хата згоріла була. Но люди зійшлися, сама клітка осталася, а крокви і все там погоріло. Ну тоді таких хат, сусіди просто зійшлися, половина цих хат. Поставив нам хату, тоді ото хатка вже ж, вона вже не нужна була, а позабирали. Які ж ми куркулі, в мене батько воєнний був, військовий. Тільки з тієї війни, не з цієї, а з тої. Яка там була, мені мама розказувала, а батько ніколи не казав.
Чого?
Не хотів, шоб ми знали. То страшне, – каже, – діло війна. А потом, це мама так розказувала, приїхав ше й Махно батька хотів забрати. А в нас ліс, вище як оце садок, далі трохи, ну метрів 50-60. Батько туди втік. Йому вже приказали, шо Махно по хуторі їздить. Батько утік. Він нічого не трогав, казали мама, він тільки пошукав батька по сараях, так походив і поїхав. Ну тоді уже, а мені ж скільки, я там десь картошечок, як вам сказати, вкрала у колхозі, не в людей. Зварила, я не знаю, чи мала я, чи не мила, но зварила в желізненькій помню банці. Входю в хату, а батько на печі лежав, знаєте, шо за піч, ну де піч, шо хліб пекти, а то на піч. Там лежав, а тоді встав. Я несу, батько встав «Доцю я їсти хочу». Кажу: «Тату, я тоже хочу їсти». А той держу, батько взяв той горщик, ну з глини, ну ви знаєте, які горшки раньше були, собі тягне, а я собі, розірвали, упало на долівку. А я тікати з хати, думаю, шо мене зразу вб’є. Втекла, ну не знаю, він ту картошечку мою, канєшно, зібрав. Тоді такі обставини були. Діти Василя, вобше, я не знаю, де він дівся. Я оце колись почула, год як, назад, як один розказував, шо ловили дітей та й їли. Ну я не знаю, де він, я його не бачила. А доню його бачила, тільки шкура та кості. Мама пухне, ну мама там в совхозі ж, а тато на печі вже хропе. І я побігла, там в нас батько женився з дитиною, ну писав як його дитина. Я побігла до Івана, його відділили, я побігла до Івана, кажу: «Йди подивися, там тато шось хропе, мені не нравиться». А він: «А ти ще не хропеш?». Ну тоді увійшли ми в хату, до батька, а він вже готовий. Ну шо ж робити, нада ж нам його стягувати. Ну він узяв рядно, тоді ж одіял не було, такі рядна були, стягнув батька, він упав на лежанку, з лежанки на долівку. Ну шо, де ж нам ховати. Сушня, це ви должні знати, шо сушили яблука, сливи, вишні, там таке. А воно ж по коліна, так туди стопиш, а зверху так лежать палки, насипають туди яблука, сливи і сушать, а тоді перебирають, сухі викидають, а тоді, хоть не викидають, а в кошолку, чи там куди. Ну шо ж, давай туди, – каже. Так ми туди, він стягнув, ми з одіялом кинули, як собаку, накрили одіялом і закидали. Ну там навіть по коліна не було тієї ями.
Так він там так і похований лежить?
Так, там він, як собака лежить. І його майже не закрили землею. Мілке дуже. Ну це, люди знають, шо це за сушня. Тоді теж, батька вже нема, Міті нема, Василя нема. А доню бачила, тільки ножками матиляє, Господи.
Це сестра?
Да. А тоді ще приїхав із Сибіру, дядько, татів брат. Із сім’єю його вигонили. Тай ті тут померли ж. Куди ж їхати, в батьківську хату приїхали.
А скажіть, мені, Марія Марківна, а ваша сім’я була куркульська?
Середня.
А шо це таке середня?
Ну то куркуль, а це середушка якась. Ну то бідний, а то куркуль, а це середній.
А шо він мав той середній?
Ну шо, мав корову, мав двоє коней, один в колхоз забрали, а один в нас остався, розкуркулили, і ту ж забрали. Не знаю, свиней забрали, корову, все позабирали. А зерно даже із мелита забрали. І не осталося нам нічого.
І куди вони це забрали?
А я знаю, забрали на підводи.
А ви пам’ятаєте, як вони приходили в хату? Коли це було вдень, вночі?
Ні, вдень, вдень, я знаю…
Де ви буди в цей час?
Я ніде не стояла, я десь їсти шукала.
Тобто вас в хаті не було?
Не було.
Це мати розповідала?
Та шо, я бачила, як коня брали, як корову брали.
Ну а як, прийшли взяли і все?
Та вони й питати не питали. Шо їм питати, в сундуках, з сундука вибрали все, шо там було, тільки дєтского, нашого барахла дєтского не брали. І полотно, і рядна, і платки, і мамині юпки, кохти. У мами було п’ятаки золоті висіли, і там найшли, і те забрали, золото. В нас якби те золото було, ми ніхто не помер.
А чому?
Того шо ми б поміняли, десь продали.
А можна було б десь поміняти?
В Харків поїхав би, та чого ж, золото тоді вєздє нужно, та дороге ж. То січас не дають, а тоді. Ікони, я не знаю, хто забрав, може вони. В нас от ікон дуже багато було. Батько вєрующий був. Так до церкви ходив, там вже читав книжку. Там пєвчі, от. А потом у колхоз прийшов, голова колхозу був. Ну це ще не брали, тільки коня забрали. Батьку сказали: «Не підеш у колхоз хаберем все». А батько пішов, та там побув, а тоді прийшов, чи вже не схотів йти, я не знаю. От, тай приїхали за остальним.
Хто в хаті командував батько чи мати?
Ні, батько. А як, хазяїн.
Він приймав рішення, йти чи не йти?
Да-да-да.
А мати чим займалася ваша?
Хазяйка, домохазяйка, прислуга була в нас. В нас батько і мати поїдуть, кілометрів за 50 земля була, туди далеко, до Краснограда. А сюди це Миньківка, Вишньово, а туди Комишувата, там десь по яру. Хоч не яр, а яр був, а тоді. Земля там була, то тоді поїдуть на цілий день, а вона ж коло нас. Була прислуга. А потом перевозять хліб. Батько мішки, обвіють віялкою, у мішки, і здавати везе. На підводу і везе здавати.
А млин був у селі?
Да, був.
Бували на млині?
Я? Бувала.
А як воно виглядало?
Ну як, крила оті, вітер як віє, а там крутяться камні такі, мука біжить. Так як і тут. Хотя тут не бучила, но. Я не знаю, чи наш млин був, мабуть, наш млин був, шо ми ходили туди. Це ше до голодовки. Та воно й голодовка в 21-му році була, но воно тоді ж засуха була, казали мама, но ми не голодували. І 47-ий год був, ми не голодували. Ми 32-33-ій, оце наш голод. Сильний був. Тоді прийшла з совхозу одна женщіна, сосєдка і каже: «Маню, пішли до мами, я тебе поведу». А це ж Водолага, 25 км, і за Водолагу, не знаю скільки. Ну ми йшли і отдихали, вона боялась, шо я вмру, я страшна була. Довела вона мене, уводе мене в той барак. Бачиш, я погано балакаю, шо немає зубів. Увела, мама дивляться: «Доцю, це ти?». Пухла, ноги полопали, вода ллється з ніг. Вона страшна і я страшна. Ну тут, переночувала я, ходять дітей собирають, ну таких, знаєте, хто вмер, хто ось-ось вмре, машиною. Тай мене туди скинули. А я ж плачу, в мене ж мама є. «А де ваша мама?», кажу: «В бараці лежить». Ну один каже: «Давай викинем». І куди завезли, в яру, туди скидали. А вони взяли мене скинули. Не вкинули в ярок. Привезли до мами. «Це ваша мама?», «Мама». Я мамі розказала, а мамі всьо равно вже. Вона така була, не сьодні, завтра, така вже. А тоді приходе дядько і каже: «Ти, дєвочка, підеш полоти?», кажу: «Піду». Так согласилась, пішла полоти, а я й сапки не підніму. А дєвочки вже полять, такі вже підкріпилися. Та підійшли до мене, тай кажуть: «Як тебе звати?», а я кажу: «Марія», «Ти, знаєш, піднімай по-маленько поли, бо як прийде начальник, їсти ж не дасть». Так вони, як захватили моє полоти. Прийшов начальник, а я вже з ними. Він вже думав, шо я так полю. А вони помогли мені. Ну тоді їсти, ото нам дали. Не знаю, чи хоть картошина була. Ну казали оці дєвочки, по кусочку м’яса, оце,- каже, – тут криси і миші. Та чи воно нужне, аби поїсти. А я ж їм і поглядаю, як же оставити собі, мамі ж понести, мамі. А тоді я взяла там, дівчата дали баночку маленьку, я мамі ссипала і понесла в барак. Мамі ж поїсти тоже, сама ж тоже ж хоче. Ну тоді, ото вже не знаєм, бабушка тоже вмерла і дядько, шо з сім’єю з Сибірі прийшов, тоже помер. Пішла на другий день же ж тоже полоти. Дівчатка помагали мені. Мамі стали їсти давати, як я стала там на городі. А тоді й я не пішла вже, вже сили не було в мене. А тді так підкормилися, трохи там. Кажу: «Мамо, пішли додому, як небудь дійдем». Мама каже: «Та як же йти, як тут в мене ножечки ще пухлі сама ж не годюсь». Ну не пішла мама і я не пішла. Куди ж я піду, як дороги не знаю, куди вона мене вела, та женщина. А дома ше ж Дуня і Вася, ми ж думали, що вони ще, а їх вже нема. Васі не знаєм де, а Дуню, то в яму кинули. В нас погреб був, то погреб розібрали, а яма осталася і туди людей скидали. І шо ви думаєте, нас там 16-ть чи 18-ть чоловік хат, це всі наші Папуги, хвамілія Папуга, татів брат, татова сестра двоюрідна, ну та Денисенко писалась, дядько Гаврило Папуга, Андрій Папуга, Яків Папуга і оце тато, самі Папуги, всі з голоду полягали. Та ще в дядька Гаврила сім’я велика була і всі рослі, хто дядько Гаврило, тітка Ганна, Никифор, Уляна, Єлеска, Настя, Марія. Самих дітей семеро було. Господи, всіх в погреб повкидали. Я не бачила, я цього не бачила. Це мені вже семирідний брат розказував. Його нема живого, всіх, – каже, – у яму повкидали, хто не вмирав, всіх сюди. Так воно так, половина хутора померло, половина молодьожі повтікало на Харків, на Москву там, ці пооставалися, ну там хто з старіків помер з голоду, канєшно. А так я сказала, шо живу осталися. І правда, живі, потому шо, я, коли вернулися ми з мамою у село, то люди і хати ще були, наших не було нічиїх, попалили. І не куркулили тих, а нас куркулили всих. Ше в дядька Сашка, це татова сестра двоюрідна, так там і овець багато було, і скотина, і коні, ну толок був.
Чому так трапилося, цей голод? Погода була погана, засуха, чи шо?
Нєт.
А чому, це ж називають Голодомор, а чому вас морили голодом?
А чого ви Сталіна не спитали, зачєм він посилав партійців, шоб усе позабирали та за границю повивозили? Це все ж партійці робили. Може ви й партієць, но не обіжайтеся. А шо партійці, шо їздили там чоловік-жінка, коня запряжуть, людей, а люди знають, хто це, дурять, та й забирають і подушки, й машинки, все, вони ось у валках живуть, нема вже їх, Гудзенки були, та й дуже їздила людей обдирала. Партійці обоє.
А у вас був у хаті портрет Сталіна?
Та нє. В нас таких не було.
А де ж був, як ви взнали про Сталіна?
Так це, як одужали, голодовка настала, я ж по радіо чую.
У вас було радіо?
В мене й січас є.
Я маю на увазі, тоді?
Тоді – було.
Було, в вас в хаті було, й що там розповідали?
Та я його помню, воно мені нужно було, ну це одкровено.
А як воно виглядало?
Та вони ж поставили радіо, шоб весь район чув.
Як це?
Ну як Сталін вмер, як шо було, усе ж чути було.
А ставили на подвір’ї радіо?
Біля клубу десь в валках ставили. А так, шоб у нас, у хаті радіо, то ми й не знали, яке воно. Тоді, ото вже нема нікого, ми з мамою вже осталися вдвох. Вже в мами рани не загоїлися, так хоть ноги не тухли, сама не тухла. Вже ж вдома начали там, то яблучко, то там всяке таке. Кажу: «Мамо, давайте підем може у наймити кудись, на Харків поїдемо». Пішки пішли ми, голодні, ні копійки, ну і казати стидно, не хочу казати. Дійшли, переночуєм ночью, це ж 10 км до Ков’ях, а ми ж то не гоже йти, голодні, худючі, в мами рани, переночуєм десь, де-небудь під лісом. А тоді дійшли ми, зайшли в однієї жінки, в перву хату водички попросити, а вона, спасибі їй, каже: «А може вам не водички хочеться», та винесла супик такий, там водичка, картошина, ну винесла. Ми з мамою поїли, водички напилися, та пішли далі до станції. Увійшли в станцію, сидимо, білєта не беремо ж. Тут поїзд під’їжджає, сіли ми в поїзд. Поїхали до Рижова, станція Рижов. Устали ми там. Мама коло вікна, так в вікно дивиться. А я, в мене коси дліні, одіта чисто, бо дєтского нічого не тронули. Ну страшна ж, худа. А тут входить дві барині. А так у станції сидять дві дєвочки. Вони мене підгукнули, я підійшла до їх. А тут приходять дві женщіни і кажуть до мама: «Чія ето дєвочка стоїть?», а мама каже: «То моя дочка», а вони: «А ви нам дасте?», а мама: «О, возьміт». Отак підгукнули мене, «як тебе звати?», я кажу: «Марія», «Ти підеш з нами?», кажу: «Піду». Ну тоді вона: «І ви ж підете з дочкою, шоб ви знали, де вона є». Поїхали в Пісочин, поїхали, повезла. А вони професор і професорша, чоловік і жінка. А та дитинка зразу, як накинеться на мене, малесеньке таке, ну може до годіка. «Мамо, – на жінку, – оце й буде наша няня». Скільки не приведеш, дитина кричить, ховається, ладно. Тоді каже цей Петро Антонович, а хвамілія Телько-Грицевич, а вона Валєнтіна Петровна. Роздівайтеся, мама розділися, а вона мене сама роздівала. Розділа, одежу викида мою всю. Взяла ножниці, хоп, косу відрізала і в плиту. Ну каже: «Пішли тепер зо мною». Пішли в другу комнату, там ванна, розділа мене як мать родила, «Залазь в ту ванну», я залізла, вона мене обмила, скупала, а я й не знаю, коли я купалася. Унесла рубашку, плаття, тапки. Ну вона бариня, а я шо. Тоді сажа ж їсти. І отак сидить мама, отак я. Насипала їсти, а шо ж вона насипала, пів ополоничка. Я б наче відро б їла і то б не наїлася. А вона по пів полочника дала. Хліба дала і супу хорошого, по кусочку м’ясця. Ну поїли ми. А мама ж каже: «Ну поїду». Вона каже: «Нє, переночуєте». І ото вона обідати дала, дала вечерю, вже побільше, побільше вже стала давати. І ото мама кажиться з неділю побула, вони не пускали, шоб вона не вмерла і вони спасли нам жизнь.

1. Дата запису: 2008 рік;
2. Місце запису: село Ганнівка Близнюківського району Харківської області;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Михайличенко Олександра Марківна, 1924 р.н., народилася в селі Ганнівка Близнюківського району Харківської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дарія;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ганнівка Близнюківського району Харківської області.

Олександра Марківна, Ви народилися в селі Ганівка?
Да.
І хто був Вашими батьками, яка у Вас сім’я була?
Батько… Батько був Марко Петрович Михайличенко. Мати була… як вона вже замужом була, уже була Михайличенко Ганна Парфіловна. Сім’я була в нас четверо дітей і двоє батьків. Батьки ви знаєте, а діти я була сама старша. Сама старша. За мною була сестра Надя 27-го року, тоді був брат 29-го року, Дем’ян, і четверта була 32-го року Поліна, о. Оце отака у нас була сім’я.
А як Ви жили? От у Вас багата була сім’я? Чим батько займався? Чим мати займалась? Яке у Вас?..
Жили… Як Вам сказать? Жили ми харашо, шоб… ну, обеспечені були, було шо… Мати була із багатого роду, а батько був з бідного. Но вони по… коли поженилися, то стали… бабуся, материна мати, і брати материні допомагали, поки вони стали на ноги, як то кажуть. І потім жили харашо. Була у нас земля. Земля була – як Вам сказати? – якби я оце січас оце як заплющу очі, я б навіть показали, поки наша земля була. Скільки це було гектарів, я не можу Вам сказать. Но більше 5 гектарів було. Як тепер я уже робила та бачила, то більше 5 гектар було землі. Може, й 10. Була коняка. Була лошиця послєднє времня теж уже в нас. Ну, ще, лоша було, потім вже виросло, і стала була б друга коняка. Була корова. Була й телиця уже тільна. Було усе. А вже коли колгоспи началися, батько не схотів у колгосп іти. Не схотів. Казав, що Ленін сказав нам, що земля селянам, а фабрики й заводи – робочим. І не схотів іти в колгосп. То перші годи хоч і накладали, тоді казали «продрозвєрстка», но батько вивозив раз, і все. Остальне все наше було, і батько й продавав. А вже в 32-му році, коли змолотив батько, хліба було багато. Що кажуть, що неврожай був, та неправда. Неправда, що неврожай був. Врожай був. … все. Було в нас пшениці, змолотив батько, о. Ми були, в общем, человека три. Було ще село одно, і там двоє було. Два хазяйства, що не схотіли в колгосп. І батько спрягався з ними. Оце вони батькові помагали, а батько з матір’ю до них їздили помагать. Ну, і коли в тридцять вторім годі. Коли звезли весь хліб у двір, о, у дворі, раньше в дворі в нас тільки тік був. Двір не такий дуже великий у нас був. Там тільки тік був. Звіз батько. Тоді приїхали ті супряги, о, і начали молотить. Молотарку узяли, правда, в колгоспі. Батько минє посилав усе там, де молотив колгосп, а він усе посилав, чи скоро закінчать вони молотить? То я помню, що два рази я бігала, а потом прийшла й сказала, що уже вони закінчили, йдіть. Ідьте по молотарку. Перевіз батько, і на друге утро начали в нас у дворі молотить. Змолотили – ввесь день молотили. Змолотили. Хліб, який молотили, надворі не кидали, бо от дощу боялись, чи я знаю? А був закат, і носили із-під молотарки ції носили хліб у закат. А вже як кончили, на другий день чи на третій батько… як вам сказать? Очищав. Було в нас таке кругле решето здорове, о. І на те кругле решето сипали по відру. Дві ручки отако о, і отак о (показує), отак крутили. Крутив він, очищав, о. То колосочки із зерничком збирав зверху, а яке дрібне, чи, може, і сміття якесь, то те оставалось долі. То так. А вже коли він збирав ті колосочки, то виносив на сарай. На сарай. І воно вже було нехароше времня. І поталу. Як потребували іще один план. Вивіз батько й туй. А тоді…
А хто потребував? А хто потребував план?
Я не чую.
Хто потребував план цей?
Ну, государство чи сєльсовєт. Знов в сєльсовєт, я знаю, батька треба було. Тоді третій раз як потребували вони, а батько не везе, не мав же чого. Воно для себе осталось там трохи, і все. А тоді потребували, щоб батько явився у Попанасівський сєльсовєт. А йому кажуть: «Не їдь. Не йди. Бо тебе посадять. Посадять». Ну, батько не пішов. Кажуть, хай Галька йде, мати. Хай іде. Пішли мама. Пішли, а вони кажуть: «Чого не вивозите?». Мама кажуть: «Нема вже чого вивозить. Нема зерна уже». Ну, а вони кажуть, щоб до завтра на вечір було вивезено. Ну, що ж вивозить, коли нема? Вони беруть мамину руку, і на бумажкє якій-то там, мама ж неграмотна була, беруть мамину руку і розписуються, що завтра на вечір уже повезете третій раз. А що ж везти, як нема? Ну, що ж. Мама прийшли додому, кажуть: «Ти знаєш? Отак і отак. Сказали, щоб везли ще треба». Ну, а нема ж уже чого везти. Тоді, значить, сказали: «Якщо не повезете, заберем у тюрму». Вони взяли, управили скот і пішли з дому. Обоє, батько й мати. Саму меншу, Полю, однесли до бабусі, бо вона тридцять второго году, а я вже не могла з ними. Однесли до бабусі. А самі пішли з дому на ніч. Коли вони пішли з дому, натопили ж у хаті і нанесли соломи ще в хату до печі кучу, щоб я могла протопить лежанку. А скільки ж мені було? Восємь років. В нас була коло печі лежанка. Тоді увечері я пішла – у нас було троє вікон – я пішла до порога по воду до відра, коли дивлюся – а він заглядає в вікно. Хтось. Я крикнула, давай тікать, а він начав стукать і казать, що одчини, ми подивимося, чи батьків нема дома, о, і все, і підемо. Я не пускала, не пускала, а потом думаю, може й справді вони подивляться, та й підуть. Взяла одкрила двері, а вони ввійшли, передивилися, що ж там, ну, була одна кровать у нас, полізли на горище, присвітили, нема нікого, узяли й полягали на соломі коло печі спать. Не пішли вони нікуди. І так батько прийшов рано, а лампа у нас горіла усю ніч. Утром вони поїхали, чи пішли, чи по… навєрно, пішли, вони, мабуть, пішки були.
А хто вони такі були, ви не пам’ятаєте?
А?
Вони хто – з сільради були чи хто, оці два?
Із Попельнастівської сільради. А може, вони й не сільсовєтські були. Відкіля ж ми… я знала? Но приїхали і шукали батьків.
А зброя була у них? Зброя була в них?
Га?
Рушниці, щось таке, в них була зброя якась, була в них?
Ні.
Не було?
Великої зброї в них не було. Може, в кармані були, но цього я не бачила. А великої зброї не було.
Як вони були одягнені? В чому? Як сільські?…
Одягнуті в сільській одежі. У сільській одежі були одягнуті. Вони пішли. А так як в обід приїхали гарбою. Гарба – знаєте, що це таке? Велика бричка, тільки вона не … вона досками, а вгорі так драбинки. Приїхали. Забрали із ями буряки, забрали картоплю з погріба, погрузили все в гарбу, прив’язали коняку до гарби, прив’язали телицю і корову. А коняка молода – батько перед отим успів на П’ятихатках продать. Так шо в нас була тільки в те времня коняка Чайка, корова і телиця. Вони поїхали, а нам сказали… або не нам, бо ми ж заперті були в хаті всередині засувом, а сусідам сказали, що ми на вечір прийдемо і все равно будемо їх ловить, поки не вловимо. То батько й мати додому не приходили, о. Три неділі по люках… по людях скиталися. І в Жовту ходили, там в нас були родичі, і так ходили по людях, но не в Ганівці. В нас коло нас, так десь за кілометр, може, були хутора. І не одні, понімаєте? Коли після революції роздавали землю, оддавали біднякам землю. І коло нас оце ось це отам багато була казьона земля. То оце роздали людям бідним, тільки не нашого села. У наших селян була земля. А то із Кам’янки. З Краснокам’янки більшість. І там подавали їм землю. І вони кожен на своїй землі построївся у степу. Мати, я сама чула не раз, казала, що оте, люди ж ідуть у колгосп, давай і ми будем іти. А тим більше, що материн брат совітував, щоб іти в колгосп. А батько не в какую. Ніяк не в світі не хотів, і все. О. Ото так.
А от ви ходили по інших хатах? От інші бідніше жили?
А?
Інші сім’ї бідніше жили од вас?
Були всякі. Були всякі. Були й бідніші. Були трошки й зажиточні. Ну, якось так, що пішли всі у гурт, о. А батько не хотів, о. Оте так.
А чого це він такий впертий був? Чого він такий впертий був у вас? Що він не хотів в колхоз іти. Чого батько не хотів в колгосп?
Чого? Хто зна. Він коли… Він служив моряком, і коли розбили Калєдіна, він прийшов ускорості додому, це мама казали, о. І каже, що буде у нас тепер земля, і будем хазяйнувать. Ленін сказав, що «землю – селянам». І от він уперся, що земля селянам, і все. Материн брат робив секретарьом у сєльсовєті в Лєнінському. Скільки він не вговарював його, що йди, Марко, в колгосп, не… не схотів, і все. А тоді мама казали йому, що ну, не хочеш у колгосп, їдь на проізводство, о. Те все ж таке поміч нам. Як я тебе покину з чотирма дітьми? Та й покинув. І десь в началє лютого забрали все равно. Він прийшов додому, уже не схотів, уже вони не їздили, не ловили із Попельнастої. І він уже, і бітько, й мати вже вдома остановилися. То що? Батько ходив у совхоз. Там десь була у совхозі скирда льону. Льон і скошений, і заскирдований був, а не молочений. І ото тато ходив, чухрав його, приносив, у ступі товкли і оладки пекли. І трошки ще муки було. То ще добавляли і пекли. А коли батька забрали в тюрму, ноччю прийшли забрали…
А як це було, ви пам’ятаєте? Як це трапилось, коли батька забирали? Це вночі було, да? От як саме? Розкажіть.
Як трапилось?
Да.
Ну, вони ж дома обоснувався уже батько уже ж дома, уже ж нікуди не ходив. А вони ноччю прийшли й забрали. Забрали, правда, не тіко батька. Забрали батькового брата, забрали материних трьох братів, обвинуватили їх у чомусь другому. Но через місяць тих повипускали. А батько не дожив. П’ятого квітня дали справку матері, мати їздила так кожного тижня до нього, дали справку, що вмер 5 квітня він.
Якого року? Якого року? В якому році це було?
Тридцять третього. Тридцять третього року. А після того, як батька забрали, тоді пішли вже ці, уже наші селянські оці активісти, о. Було трошки муки. Забрали. Іще одна партія прийшла, забрали, а трошки оставили. І сказали мамі той, шо главний був дядько, сказав, ти вибери та заховай, то буде дітям хоч на затірку. Мати вибрали й сховали на піч, ми ж троє лежали на пічі. А вони сховали в куток. І тут через час чи через два приходе друга, друга тройка. Друга тройка. Ці вимели той захран, найшли ту муку, що в нас у ногах була, забрали. Була квасоля в горщечках, у припічку, там піч, а тоді така пічурочка. І те забрали. Все забрали. Ну, і остались ми всьо. Не при чом.
Скажіть будь ласка, а оці тройки, які ходили, це із вашого села, да?
Да.
А ви не пам’ятаєте їх по іменах?
Цього я не пам’ятаю. Я знаю, що із первої тройки, я знаю Зелений Карпо і Півтораська Галька. Но третьої душі я не помню. Не помню я, хто третій. А друга тройка – Півторацький Іван, Кононенко Лукерія і Білякова Марфа. Оце третя тройка, які забрали все до зернини. Не осталось нічого.
А вони що були бідні чи чого от вони в ці тройки потрапили? Це – і як ви до них потім? Вони жили після того, ви їх знали після того?
А де вони ділися? Жили. Жили, там у нас у селі і жили. А де ж вони дінуться? Це ж із наших, із наших селян і вибрані були, о. О, отак.
Ну, а в 32-му восени ви пішли в школу, так?
А в 32-му я пішла в школу і доходила тільки до… до Рожества. Доходила поки батьків начала ганять. Спочатку ще, знаєте, казали, будуть ходить і провірять, трусить. То, бувало, мати на мене одіває такого одежу, що я як опудало сиділа. Щоб не покрали, не забрали одежі. А потім батько одежу взяв і закопав усю одежу. Оставив тільки необхідне. А то всю одежу по той бік балки здорова діжка в нас була така здорова, і батько отуди приносив і там закопав одежу всю. Так шо одежі брать вони не могли, бо…
А закопав він щоб не забира… а забирали одежу, да?
Не забрали одежі.
Ні, я кажу, а в інших забирали, отак ходили по хатах і одежу теж забирали?
Да, да. Забирали, і вже після того, ви знаєте, уже я знаю, як в ті роки, вже я, навєрноє, і в тридцять шостім, тридцять п’ятім так впізнавали, в кого забрали одежу, впізнавали в оцих активістів одежу свою. Ото так. Забирали, нікуди вони її не отправляли, о. Нікуда.
І, тобто, впізнавали, що забрана у вас одежа на чужих людях, на цих, активістах?
Да, і не трогали. Не трогали. Сильно лякані люди були, о. Я так думаю, що сильно залякані були. Бо не займали ні в кого нічого.
Ну, а ви самі помічали це от, що вашу ось одіж на комусь?
А в нас не брали одежі.
А, ну у вас же ж…
Не брали, нашої не взяли. Нашу одежу мама як откопав брат мамин уже, о, як земля одтала вже, батька не стало, тоді мама ходили із одежею на Рублівку і міняли на пшоно, ну, або муки там стаканів скільки. Пам’ятаю, у мами був кожух білий, вичинитий він, білий і такий здоровий, що можна було душ п’ять укутать. А шили його для того, щоб як куди їхати і дітей брать і укутувать тоді. І вони отнесли його в Рублівку і виміняли 10 стаканів пшона за його. А чи довго ж ми їли його? Це юшку варили мати, то і все. Отаке. А тоді вже й одежі не стало. Нічого було носить.
Корінь лопуха.
Що копали? Що копали, ви кажете?
Лопух. Ви знаєте, що таке лопух? Як це так ви не знаєте?
Квітка така?
Лопух. І оце ж рослина така. Що листя таке здорове, о, а в землі корінь. Корінь який виросте. Буває отакий, і такий корінь, і такий. Який успіє вирости. То мама копали, мили і пекли в пічі. Солома ж у нас була в дворі. То на кришу цю казанок у піч посунуть, і воно спечеться,о. Так, як кабак край тепер. Так то так жили.
А який він на смак цей лопух? Який віна на смак? Пам’ятаєте цей смак цього лопуха?
Мені кажеться, що так, як картопля. Тепер я думаю, що так, як картопля вона оце. Воно, звичайно, не таке. Не таке воно, як картопля. Ну а тоді їли, і все. Но він нічого користі не давав, о. Ніякої.
А скажіть, будь ласка, а коли все це уже почався голод, то ви дома тільки сиділи, діти? Чи ви ходили все-таки хоч якісь з кимось в інші хати до своїх ровесників, до інших дітей?
Тільки дома. Тільки дома, ні…
А чого? А чого не ходили нікуди?
А того, що ноги пухлі були. Нікуди було ходить. Ноги були отакі. Пухлі, о. І в мами, і в мене. А ті померли, о. Меншенька, сама менша уперед нас умерла. Мама пішли в Жовту, там їхня тьотка рідна жила. І авони вийшли утром, а мені сказали, що ти понеси казанок до сусідки там, до баби Варі… Васьки. До баби Васьки. Вона зваре вам їсти. Я однесла той казанок, і вона зварила й принесла нам. Це знаєте шо? Із картошки лушпиння, із буряка лушпиння. Оце вона усе перемила і зварила нам. Я взяла казанок поставила, і ті обоє старші надя й Дьома сиділи на пічі ж. А Поля – в нас колиска була коло печі. Це дерев’яна така – може, коли бачили в кіно. І то вона там лежала. Я її взяла посадила коло віконця. Бо це її место було. Навибирала цього лушпиння і дала їй у ручку. І вона держе у ручці отак у правій, як січас бачу, а сама хилиться назад. Я підмостила їй подушку ззаді. А вона хилиться до вікна. Тоді наперед хилиться. Я бачу, що вона не сидить. Я взяла її положила у колиску. Положила у колиску, а вона начала хропіть. Так здорово хропіла, хто зна як. Я, трошки ж поїли ж, бо й мамі треба оставить, і пішла я до маминої… маминого брата жінка. Я пішла тоді й кажу, що Поля чогось хропе. О. І їсти не з’їла й хропе. Вона прийшла, подивилась, а тоді чорною, платком чорним колиску обняла і сказала, щоб ми більше туди не заглядали. То це вона з утра і до самого вечора, поки сонце зайшло. Мама прийшли перед тим, що сонце заходе, ми кажемо, а ми на дворі всі, ждемо мами. І кажем, що Поля чогось хропе. Вони зайшли, подивились, нічого нам не сказали. Коли сонце зайшло, вона перестала хропіть. Вона кончилася. Кончилась тоді. На другий день прийшов мамин брат, зробив ящичок, викопав ямку у садку тут із краю, і там поховали її. Осталось нас троє.
Тоді мама ж уже в колгоспі були, вже ж пішли в колгосп, батька нема. В колгоспі вже були буряки, проривали. Тоді кажуть мені – ні, цей раз вони не казали – цей раз те, по…
Вибачте, а ви сказали, що батько ваш помер п’ятого квітня, да?
П’ятого квітня.
А сестра ваша померла коли приблизно?
Оце вже я не пам’ятаю. У квітні місяці. У квітні місяці. Після того ж, як батько помер. Бо вже в нас не стало нічого. Після того, як мати вже все вимотала, виміняла, вже в нас нічого не було ні мінять, нічого вже не було. Нічого вже не було. Після того я…
А скільки сестрі було цій молодшій?
Вона тридцять второго году. А вмерла весною в тридцять третім. Вона перед тим уже, знаєте, восени вона вже ходила. Ну, года може півтора їй було. Года півтора, не більше, о. А тоді мати лопуху поставили, а самі пішли на роботу, а мені казали, що ти ж витягни лопух, і будете їсти. Я лопух витягла, а Надя лежала на кроваті спала. Я підійшла та кажу: «Надю, уставай, будемо снідать. Їсти будем». А вона начала хропіть тоже. Но я уже не зайняла її, то вона трошки похропла і стишилася. Стишилась, мама прийшли, подивились, і все. Вона ж мертва. Тоді узяли вділи її, у нас було корито коло колодязя, те, що скот напували: корову, коней. Яке воно завдовжки було? Я вам не скажу. Ну, може таке (показує) чи я знаю? О. Тоді мама вділи її, положили в те корито, ще причілок вибили в ногах, бо короткий… коротке корито було. Вибили. А тоді в садку яму викопали в садку. Хіба вона глибока, та ямка була? Неглибока та яма була. Однесли, одпустили її, сховали, закрили й усе. Зверху досточку положили на корито, і все. А тоді…
А скажіть, будь ласка, а чого їх в садку поховали? Не було сил чи?..
Сили ж не було. Треба ж було на кладбище нести. Там треба було копать яму. А там, може, й твердо чи… та й вже не було сили просто.
А вони.. ви не їх потім їх не пере… Їх потім не перепоховували?
Нє. Нє. Ніхто на йох не переховував. Коли я вже стала робить, то… особливо як на хвермі стала робить, там досток багато возили, і я поробила їм огради сама. Оградки (показує). Заборчики кругом такі, оградки. На одній посадила яблуню, на цій Наді, а на тій малій посіяла цвіти і виноград посадила. І так вони… І ми й виїхали, то вони й там остались.
Це тобто у… У вашому садку це такий був цвинтар, да?
Да, да. У нашому садку мала Поля, то та була схована ну, скільки од хати, може, метрів восім. Близенько. А Надя – Надя туди глибше в садку була схована. А Дьома, коли принесли з столової ото суп чи що, та й сіли в сінях уже їсти, то мама кажуть, що ну що, Дьома, остались ми втрьох та будемо в трьох уже жить. А він каже: «Ні, я завтра вмру». А йому… він 29-го року. Що йому було? П’ять років, а то й ще не було. І що ви думаєте? Мама утром устали і кажуть мені: «Ти ж прислухайся до його. Як не буде дихать, то прийдеш, я отам коло млина буду». Я лежала, а тоді устала, а він там у нас у печуркі спав. Подивилася – не дихає. І тоді я пішла до мами. Пішла, а мама… мамі сказали там, що на кладбіщі на одну дівчину там, на Варю, о, копає яму один дядько. Ти попроси, нехай він під бік тобі підкопає, та й положиш. Мама пішли попросили його, він согласився. І прийшли додому, узяли, була скатерть ще на столі, коли затекла вона щось, що вона вже не проміняла її мама. То вони закутали його у ту скатерть. У ту скатерть закутали. А мені дали отако сіна, і я те сіно взяла, а мама його взяли отак на руки, о. І пішли ми на кладбище. Коли ми прийшли, то той дядько вже ямку підкопав під бік. Яма, а тоді ж під бік. То він сінце положив, а тоді взяв у мами його, та й положив його, ото й усе. Ото без труни, без нічого. Ого в скатерть закутали його, і так без труни його й сховали.
Умерла моя… у нас казали дядина. Материного брата жінка. То вона десь на дорозі вмерла, я не бачила. А її діти двойко, дівчина двадцять второго, а хлопець 25-го наче чи 24-го, тоже величенький вже був Мишко, ті померли у хаті. Так рядочком полягали, так рядочком і померли. То їх – була чи бригада така була, чи я не знаю – то їх забрали, а у дворі була яма. Яма та, ну, на щось копали землю, і та яма була. І ото їх туди вкинули, в ту яму, пригорнули земльою, і всьо. Ото так ховали.
То у вас є якесь уявлення, хото все-таки винен у цьому голоді? Це хтось організував, чи воно само собою якось трапилось?
Організувалося?
Так, чого, хто винен?
Нєт. Є винуваті. Є винуваті, о. Винуваті ті, що знаєте – колгоспи начали організовуваться в двадцять восьмім році. Тільки як? Оце восени заставлять, зведуть коней ув один сарай і всю зіму кормлять їх, о. Бо цей сарай коло нас був, вище нашої хати там у Шевченок було. А клуня була нижче, там заготовляли корма і кормили. Прийшов апрель місяць, розтає… Прийшли, коней розібрали, кончився колгосп. Так було, батько й каже: «Кончивсь, Галько, колгосп, вже одноосібники всі». А зерно – зерно у… кожен своє зерно в мішках приносив це ж на весну сіять. Був у нас там багатий дядько жив аж в кінці села, в кінці деревні, і там у його був амбар дерев’яний хароший, і оце вони в той амбар зносили восени. А материного брата Савку комірником ставили, щоб він слідив, щоб це, ну… (сміється). Як коней розберуть, тоді йдуть: «Савка, давай нам зерно». А він каже: «Так мене судутимуть». А вони кажуть: «Не судитимуть». Брали дядька, зв’яжуть, положать в амбар, а зерно розібрали й пішли. Ото таке було. Отак колгоспи організовувались. І так і два. Аж у тридцять первім, як уже зібрали коней, тоді вже не розбирали. А що получилось? Це я вам не знаю. В тридцять первім восени зібрали, і уже тридцять вторий год – вже був колгосп. Уже і сіяли, й обробляли, і молотили уже вместе у тридцять вторім годі, вже колгосп настоящий був.
Так причина в тому, що колгосп організували? І це стало причиною голоду?
Да. Люди ж не хотіли в колгоспи йти. Привик кожен своє оброблять, кожен своє мать. Оце й та причина, це я так думаю. А їм, Сталінові чи кому, давай колгоспи. А воно не получається. От він і зробив іскуствєнну голодовку. А наші, як попки, можна сказать. Хоть це не треба було казать (сміється), о. А нашим дай. Вони що хотіли вже, їм розв’язали руки, вони що хотіли, те й робили. Оце так, як і ото оці активісти. Знаєте, а коло нас село Рублівка. Дванадцять кілометрів. І жили там люди харашо. Но, може, всякі були – бідні, й багаті, й усі. Но їх не розкуркулювали їх, не нічого не робили. Вони пішли в колгосп, чи то вони в якім році пішли – я не знаю. Но главно те, що вони пішли, і їх не… не трусили отак о, не забирали у їх хліб чи що. Не було цього в їх.
Ви кажете наші попки пішли, що за попки?
Начальство. Наше українське начальство. Оте. Давало вказівку нижче, а ті нижче давали ще нижче, а ті, що внизу, розперізувались ось ми. От і все. Оце.
А ось єсть люди сьогодні, які кажуть, що все це видумки, вигадки, що б ви їм сказали про оце от?
Що вони брешуть. Що вони брешуть, бо я на своїй шкурі перенесла усе і бачила, як люди… що у людей було. Бо я ж кажу вам, що в нас село, ну, трошки більше, як оце ота Лидія. Ото так. Ну, 44 хати було. І то дві хаті було на горі, о. Ну, дві линії було, так. А ще дві хаті було на горі. Так що у линіях було тільки 42 хати. І одна линія була понад балкою, а друга линія – через дорогу, дорога ж була селом, і друга линія вище, о, була.
А от якби, як ви вважаєте, це – чи це причиною було, чи це єдина така – СРСР, Росія імперська… Якби Україна от була вільною тоді, от незалежною, це трапилося б чи як по-вашому?
Як вам сказать? Якби Україна і тоді та й мала хорошого хазяїна, то було б нам краще. Але от тоді не було, не було такого, о, як тепер ото міліарди понаживали, так і тоді понаживали. Звичайно, не було б того, бо тоді заводів менше було, о, а все равно… Тоді були пани. У нашім селі, яке воно маленьке не було, а був пан.
А скільки людей померло від голоду – можете зараз швидко перерахувати по хатах?
Скільки в голод померло?
Хто? Хто саме помер? Які люди? Ви ж пам’ятаєте всіх, хто помер, да?
Ну…
Можете закрити очі і порахувати їх?
Скільки? Ну, оце, бачите, в нас четверо вмерло: батько й троє дітей. У Гуренка троє вмерло, о. У Вовнянко ззаді – двоє вмерло. Дальше в Півторацьких, в оцього ж самого, що ходив оббирав, і в цього помер батько, сестра і два брати. Четверо тоже померло в його. Очевидно, він згрібав і десь здавав у контору чи куди. Далі… далі, далі в … умерла жінка. Умерла жінка. Це тітка Марійка вмерла. Тоді там Зелений – умерло двоє. Тоді дальше іще в одних Зелених тоже вмерло двоє. Тоді у кого там… не було, не було, не було… Аж у батькового брата тоже вмер брат і вмерла дочка, тоже двоє, о. Далі там не було, ні у кого. Аж тут у Калінніченків умерло троє, о. Умер Филимон, Дунька, жінка його, і вмер його брат …, о. Тут далі не було ні в кого померших. Не було. Аж у… оце в Сьоминів. У Сьоминів умерло четверо. У материного брата оста… і він помер, но він не дома помер, а десь у дорозі, і вмерла жінка і двоє дітей. Оце. І в Білякова у Федора умер він і дві дівчат. Оце я знаю, що ті, що померли. Що в нашій деревні. То так.

1. Місце запису: село Рогізки Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 року;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Гурин Федір Іванович, 1925 р.н., народився у селі Рогізки Щорського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Рогізки Щорського (нині Сновського) району Чернігівської області.

Батька, у 30-ім году, батько пішли в колхоз. А дєд, Мойсей, не захотів іти в колхоз, одказався. Нам давай накладать налог на сім’ю, раз наложили – виплатили, шо було. У другий раз наложили, а нічим платить, батька завтра в сельсовєт, посадили «Будеш платити», значить подумав «Буду, буду платити». Його одпустили. Дурачок, одпустили. Він приходе додому ночью, забирає ратку і хода. Тікає, тікає він заграницю, в Бєлорусію. Дня через три под’єжають подводою і забирають всьо з хати, всьо до тла, де шо тільки можна взять – все забрали. Даже було в запасі 10 хвунтов муки, один з них, значить, їх человек шесть було подводою, забрав ту муку. А бабі собі і по хаті до тих пор тягали, шо я вже за бабу вчепився, бросили, бросили і остались ми без нічего. Голиє стєни, ми картоплиняниє, а вони обійшли весь двор щупами, металіческіє щупи, прощупали, нічого не найшли і уєхали. Був в мене такий дєд Матрос і баба Ганна. Вони жили зажиточно. Дєд раньше, була тут бариня Кокловская і дєд був в барині економом. Тоді бариня зробила його прикажчиком, он построіл дом, которий тепер ще стоїть, завів хозяйство, четверо коней, п’ять коров, о, свиней, вобщем хозяйство держав роботніка і роботніцу. Держав найману силу. Когда началась колективізація, дєда розкуркулили, забрали коней, забрали коров, вигнали з хати і заслали в Сибір з бабою. До нас приходить із сельсовєта, значить, представітєль і каже «Вашу хату конфіскували, виселяйтеся всі з хати», «Куда?», «Куда хочете, туда і виселяйтесь». Ну баба не стала виселяться, баба нічого не було терять. Гола хата, ми голиє, босиє, голодниє. І так творилось до весни, десь до апреля, до мая месяца. Тоді в началі мая подганяють подводи, лезуть на хату, розкривають хату і волають на бабу: «Виводь своїх дітей, бо хату ми забираємо». Куда нам діваться. Пройшла ета репресія, забрали батька і забрали односельчанам, коториє були на подозренії. Баба ходила по селах випрошувала шо там, шелупайки приносила, приносила печену картошку за пазухою. Ну голод такий напав, шо всього в нас було мало. Ми тягались по полю, собирали гнилу картошку, копали бурячки, баба рвала щавель, да лободу, да кропиву, парила їх, в етом ми жили. А дєд тіки дивився на нас, полежав зо день-два і вмер. Дєда десь в середінє года закопали, вивезли.

1. Дата запису: 5 березня 2021 року;
2. Місце запису: м. Київ, (житловий масив Троещина);
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Новохацька Марія Сергіївна, 05.05.1926 р.н., народилася в селі Вигурівщина Бориспільського району Чернігівської губернії;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращенко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Вигурівщина Бориспільського району  Чернігівської губернії (нині Київська область).

Представтесь будь ласка, як Вас звати. Прізвище, ім’я, по-батькові?

Новохацька Марія Сергіївна, двадцять шостого году рождєнія, тисяча дев’ятсот двадцять шостого году. Батько – Сергій, а мати Арина.

Яке число і місяць народження?

П’ятого мая.

П’ятого травня?

Да.

А скажіть будь ласка де Ви народилися?

Оце ж в селі Вигуровщина, п’ятого мая двадцять шостого году.

Вигурівщина, а який це був тоді район?

Тоді був … Чернігівська була губернія, от, а тоді переіменували на Броварський район. Так був Броварський район тоді,а тоді перевили на Бориспольський. Де тільки не була Вигуровщина. А тоді вже приїхали кацапи з Росії приїхали на Троєщину, тоді вже все забрали – Вигуровщину знесли, а Троєщина осталася.

Розкажіть будь ласка про свою родину: про маму, тата, як їх було звати і якого року народження вони були?

Я не знаю якого  це мама умерла  батько умер у тридцять первому. Він робив на ліснічестві – це Хрущ Сергій Володимирович, а якого, ну вобщєм вони в десятих  в дев’ятих годах, не знаю, мені вісім год було то хіба мені до того було. А мама була Васильченко, Васильченко Орина Ігнатовна, ну отак я скажу по тому по людях, то мати вродє як вмерла в три у неї дізєнтірія була, так у тридцять третьому вона вмерла, батько в тридцять первому вмер, а мати вже батько ше ходив на роботу, батько пошов на роботу і на дорозі вмер. І як батько вмер стало дуже трудно, мати стала ага у тридцятому годі, це ж я помню мені шесть год було, як забрали у нас корову, да коня, да воза, да все вигрибли шо було, зерно яке, все на світі вигрибли, батько сильно запікся, і він ходив так я скажу, так як ото п’яний ходив, но ходив на роботу, а мама в колгосп. А це вже як батько умер стали колгоспи. А в нас все забрали, де яке було зерно, де яка картопля – забрали все на світі, от. Земля була щитай батьковщина – п’ятнадцять і двадцять сотих, і де ми жили, а ми жили над ставком, оце тут ставок красівий був і ми жили так і там була земля у нас. Як її оброблять. І батько як запікся, як запікся ну сказать шоб він, ну вобщєм цей голод був у тридцятому-тридцять первому, це ж у тридцятому забрали все на світі, ну шо було – все забрали, де зерно, де подушки, де рядюшки – все забрали. Колгоспи создавали.

А Ви кажете забрали? А хто це все забирав?

Комуністи як колгоспи создавали – так оце все забирали у колгоспи. Колгоспи із людей зробили, із людських коров, ну все-все шо забирали, все зробили із людських коней, вобщєм все на світі.

Тобто вони це все насильно забирали?

Насильно, насильно забирали. Насильно забирали. Оце я кажу, у кого шо було – пшениця, чи яке зернинко було, чи шо небудь подушки, все забирали, все і создавали колгоспи із цього. І цеж у тридцятому все позабирали. Люди падали я ж кажу не то шо переступать, ідеш і переступаєш людей. А їли ми шо – їли акацію як зацвіте з цієї акації варили суп, а тоді трава, вобщєм спориш був такий трава, вона така була не водіста, не водіста – не водяна, ми сушили її товкли і з цієї трави суп робили – таку картоплиночку і цю траву і суп варили. А тоді вже як ставок, гарний був ставок, здоровий такий у цьому ставку тепер такі показують по телевізору отакі білі маковки розцвіли …

Лілія.

Еге, еге. Такі. Нельзя було, нельзя було захватить – зрізали, вобщім вона солодка така була і вони зрізали те все люди, діти – скільки там тих дітей потопилося. А то є у нас Дєсьонка, от, соєдіняється з річкою, а річка соєдіняється з Дніпром. Так у цій річці були черепашки такі як вареники, тепер я бачу шо в ресторанах роблять там оте розколупуєш їх, а там м’ясо, так я бачила по тєлєвізору тепер у яких ресторанах оце готовлять із його просто м’ясо, но вони такі як вареничок (показує) но ви конєшно незнаєте. Так стали оце ловить і оце полізеш на ставок, на річку назбираєш оце вони так под. берегами розплуджувались по берегам і це наловиш, наловиш і це одну черепушечку і якогось зілля і це звариш супчик і це…

А ці комуністи які приходили забирали, це були місцеві люди?

Місцеві, місцеві, місцеві люди були. Місцеві котори, ну так як тепер ти мій брат значить я возьму тебе туди-то, туди, вобщім одно одного тягло, а комуніст як Ленін казав комунізм вони ж хотіли создать, усе считай було в комунізмі, шоб було все одно, шоб люди жили так як тепер в общєжитіях, а люди жили шоб в комунізмі і оце хто не ходив зробили колгоспи. Колгосп якщо здали хто не ходив в колгосп значить їх розкуркулювали – виганяли з хати, вобщім забирали хати, а їх висилали на Сєвєр, от, оце хто не хотів в колгосп іти. А в колгосп це ж треба було в колгоспі, шо там коні були, машин же не було, нігде нічого, так большинство руками все – копали, садили все; коні пооруть, а люди садили. Ну а людям же гроші не платили а трудодень, один считай заробили, чи пол. трудодня, чи трудодень заробила, от, за год там скільки то получаєш за (не зрозуміло) картоплину чи шо небудь вобщім, а остальне вони закопували у кагати, там де на полях, закопували у кагати накривали там усякою соломою все на світі, на весні опять же ж розкривають і опять же ж садять оте бувало таке зіми тоді – це ж не такі зіми тоді були, а зіми такі були красно уже ж  вобщім крєпкі такі зіми були. Бувало таке що ті кагати померзнуть – так ми вже тоді дуже ж радувалися, вони ж не хочуть мерзла картопля куди? Так ми, хто уже так сильно голодав так ми оце ту картоплю тягали да пекли лєпьошки – вона ж мерзла така, то розморозим її, вона нелзя не стерти її, нічого так ото наріжеш лєпьшками, лєпьошками, або вже ту мерзлу да якісь суп ізвариш.

Ці кагати вони охоронялися?

Ні вони просто, я ж кажу, так знаєте оце закриють їх гарно, снігом прикидають і тоді аж до весни, ну так там навідувалися шоб ніхто ж зимою там примірно не розкрив, но було, були вобщім такі шо находилися на все. Так вони я ж кажу, як померзли, чи пагано укриють, чи зіми були такі крєпкі, як померзнуть значить вже всьо пропало, от картопля пропала, значить вони опять по колгоспам – по людям ходять. Це я уже ось тут жила так приходили.

А Ви кажете шо мама Ваша пішла до колгоспу. Вона добровільно пішла до когоспу?

Ну хто не хотів у колгосп іти значить виганяли на Сєвєр, хто не хотів у колгосп іти. Так батько робив оце у лісничестві, а у лісничестві як він робив так там тоже гроші не платили – а тільки сіно і дрова, от. Так ми жили на цім як уже голодовка стала так ми (плаче) мама (не зрозуміло) в Київ, Київ раньше до войни, воно і тепер таке, Київ, оце у Києві кругом були євреї, кругом: по магазінах, по школах, ну кругом вони були тільки жиди. А вони ж люблять курицю, яєчка люблять, золото люблять. Так оце як уже стала голодовка – так оце все жиди позабирали, ідеш вона дасть якусь там, шо небудь ото отдасеш – якогось яйця, як були кури, а вона вже дасть: чи кусок хліба якогось, чи картоплину, чи шось і ми на Подолі почті жили. Мама візьме полінце дрова, я у вісім год сіно – продамо. І оце сіно вони купували дітям на подушечки, бо напір’я вони, вобщім потіють. Так вони купували дітям маленьким сіно оце на матрасики і на подушечки купували, так ми ото сіно носили із мамою, і оце дрова. А Подол раньше отоплявся тільки дровами, нігде не було ніякого цього, а дровами отоплялися, кругом плити вобщім були і вони тепер є такі шо труби стоять, оце в основном Подол.

Це Ви носили цим євреям, а ці євреї вже за це платили або хлібом Ви кажете.

Да, да. Ну да. А як сильно голодовка вже така стала, шо стали вмирати і діти, і люди, і все на світі, шоб Ви побачили шо там на Подолі оце робилося, там він і досі те зданіє, вобщім із близьких сіл отако – усі діти були там, викидали туди дітей привозили вобщім кидали, оце як підеш, Боже мій, там таке зданіє, воно і сьогодні стоїть.

А де це зданіє?

Де базар оце Подольський.

Це Житній ринок?

Житній ринок. Так оце базар, центральна вулиця до трамвая, считать центральний ход до трамвая, а оце бокова, так оце на цій боковій так оце зданіє, воно двохетажне, воно сьогодні стоїть. Воно було тоді считать для сільських котори з сіл приїжали продавали на цьому на базарі, так там уже зночували – гостініца була. Но як звозили дітей вже – так уже туди нельзя було заступить, діти: отаке, отаке, отаке і діти я скажу, я як послєдній раз бачила – і мертві були, і воші з’їли, шо там було у цьому зданії так я ше сьогодні повне то зданіє, там були скамєйкі такі вобщім.

Хто їх туди звозив?

Ну хто? Батьки примерно померли, а якісь родичи, чи хто небудь, діти старші которі десять-дванадцять год – самі, самі заходили туди. Рились по мусорних ящиках, оце найде жиди ж дуже яйця люблять, найде яйце, там глядить трошечки цього білка – з усім, з усім, з лушпайками з усім і з’їсть, лушпайки їли, брали лушпайки вибирали з мусорних ящиків їли лушпайки сирими, от. Шо я набачила так це страшне.

І вони їх просто туди скидали і так там ті діти і лежали?

Я ж кажу і мертві, і живі, і вшиві, і всякі. А вони тоді, як уже, як бачуть шо сильний смред такий та вже багато дітей там померших вот, з голоду вобщім да те так вони тоді не було так вони возом приїжджали і мужики кидали їх на воза і десь ізвозили, обливали тим керосином і спалювали.

А куди звозили?

Вобщім десь за Київ вони звозили, оце я ж кажу якби отак от те щоб знав де, ну тоді я мала була, вісім год, дев’ять год було мені, а шо я як бачила як вони кидали оце все, оце всіх гнилих да мертвих да це понадівають, вобщім, замотують руки, рот закривають – бо ж вонь така, а скільки ж я кажу із’їдали воші, із’їдали воші дітей, було туди, я ж кажу нельзя було зайті – те кричить, те плаче, те вмерло, а які вони пухли були, а які вони, не тошо а таки як при нємцях, ви не знаєте, при нємцях отако були так от і там же дітки були.

Там були тільки діти, дорослих не було?

Тільки діти, дорослих не було. Дорослі, так я чула то, те до жидів ходить наймається шось робить, прибирати … я сама ходила скільки раз окна мила.

В тридцять другому, в тридцять третьому?

За те шо Ви їм мили вікна вони Вам давали… Ну да, кусочок хліба дасть. Може якусь копійку, чи п’ять копійок, чи скільки, тоді ж не дуже грішми розкидалися, ну воно тоді дешевше все було конєшно, от. Ну то підеш, а вони ж такі гідкі оці жиди. Було підещ – кровать стоїть “Оце отдвиньте да помийте під кроватью” – де спить там і блює і харкає і це кравать отако. Як станеш мить так і сама блюєш … всього було, а треба зароблять же, треба те, я ж кажу…

А тут в селі померло багато людей?

Пов села померло, пов села померло. Я ж кажу не тошо, которі такі шо вже нічого було продавать, нічого було здавать уже там шоб мінять прімєрно, так усі я ж кажу, оце з Драйзера і оце оці, не поліклініка – це в нашу сторону, а де магазін там (не зрозуміло) дома, оце всі ці дома на кладбіще стоять…

І там ховали людей?

Там кладбіще було. І там усі дома, магазини ото центральний там, там і всякії ті кафешки чишо там воно, то все воно було на кладбіще, бо люди падали як пісок, не було в селі ні кота, ні собаки, ніде нічого не було. Як стали зносить село, зачіпили, шо треба ж стройку робити, треба ж розстраювать город же, так давай переносити все кладбіще на Лісне, і вони це все кладбіще там, робили такеньки гробики (показує) так хто переносив, хто вобщім, которі свіжі були – такі шо хоть костя було вот, так вони гробики робили уже ж тепер робили гробики, викопували і переносили на Лісне. На Лісному кладбіще дуже переносок багато. А я ж батьків я не знаю, бо я ж кажу я мала була, батька я скажу я бачила як ховали, но хіба тоді ж здумаєш, там така шильга була, вобщім лоза така була і оце хто там хрести, хрести ніхто не ставив потому шо не було з чого, усі спалювали, от. Так оце де примірно якісь кущик – оце і закопають, оце і закопають людину, оце і закопають. Люди падали не то шо, так як сміття, переступить було ідеш і переступаєш мертвих дітей. Оце у нас сосєд був, правда він такий крепкий дядько був, він, у його було двоє дітей: дєвочка була я з нею дружила, ми одногодкі були, ну я частенько так коли вони багаті були, дядько робив колодязі, оце такі круги і вони так нічого жили крєпко вони жили. Ну а я з нею дружила, не дружила, так думаю піду може шо небудь їсти дадуть, от. Коли пошла я, коли її немає шо таке людей збіглося, збіглося, а її два хлопця, два брати, нікого не має дома, вони открили двері і її задавили, укинули в ставок, от і шо там усе забрали, вилізли в їх на сарай і поїли все він приходить, а дитини немає, давай шукать – так вона у ставку, шоб ви побачили як її витягли вона вся була в п’явках, правда хоронили тут і сьогодні могилка тут стоїть, вобщім загорожена.

А як її було звати?

Оля.

А прізвище, фамілія її?

Забулася як фамілія.

А скажіть буді ласка, люди які помирали, їхні будинки вони ж залишалися, що було з цими будинками що залишалися? Когось заселяли в них?

Нікого не заселяли. Так вони і стояли. Оце ж наша хата осталася нігде нікого не має, а тоді вже як война – все ж попалили, нігде нічого не було, нічого не було, все спаляно було, Людина голодна, каждий шукає кусок хліба собі, так ніхто не за ким не дивився. У мене ж багато родні: мамини сестри три (дві сестри, два брати) і батькові два брати чи три, от, у них же свої діти – кому я треба, кому я треба, нікому не треба, своїх нема чим годувати.

Ви одна була в сім’ї?

Да, я була одна. Потому што, я ж кажу, ну так получилося.

Мама Ваша померла в тридцять третьому році, а що було з Вами тоді в тридцять третьому році?

Я ж кажу, в тридцять третьому … я кульочок того соломки – сіна, сіна, полінця дров і на Подол. Шо я буду робить сама в хаті, в хаті нема ніде нічого, Я прийду на ніч, у піч залізу шоб мене ніхто не це … у печі ночувала, так піч – я в печі ночувала, боялася ж сама. І так як же осталася там на Подолі … приїжає, я не знаю, вобщім був у Москві Постишев і він оцими дітьми, оцими сиротами став заніматься, став же ж їх і по колгоспам і по селам де же ж (не зрозуміло) так от приїжає … я сижу і плачу, “І чого ти плачиш?” приїжає дядько, а я сижу і плачу “Чого ти плачиш?” “Нема нікого батька й мати, хто ж мені буде купувати ботіночки й платячко?” “А де ж мати?” “Померла, і батько і мати” “А ти хочеш до нас поїхать?”. Возом приїхав, возом із Кіровоградської області, возом приїхав, вже видно цей Постишев, вобщім дав приказ, шоб коториє вже примєрно там він создавав інтернати, оце Постишев він создавав інтернати і він уже тоді видно по всіх, по всій Україні, бо це ж в Україні сильна голодовка була, по всій Україні видно їздили і забирали которі вже такі і забирали в інтернати, от. Ну а я ж плачу, так той дядько: “Де ж твоя мати?” кажу “І мати померла, і батько помер” “Ну так, а хочеш до нас поїхати? Ми тебе заберем і будеш у нашому колгоспі жить” і він … ми як заплакали, кажу: “Поїду”, він мені дав (плаче) дав мені печений буряк сахарний , я з’їла, він каже: “Ліз на воза”, я вилізла на воза у сіно, там сіно чимало на возі було, він мене рядном, тоді одіял не було, він мене ряднами укрив, і общім “Поїхали до нас”. Ми їхали возом, доїхали до Умані, доїхали до Умані, він розпряг коня, трошки покормив же ж, поїхали дальше. Прихали вже туди: Кіровоградська область, Підвисоцький район, село Володимировка, от общім обикнавена хата – тоже ж так, і піч, і груба, все на світі приходе “Оце будете тут жить”, от, уже було два братіки там старший брат у армії служив, якраз із Польшою наші воювали, так старший брат на войні був же ж, а батько і мити видно померли вобщім, так одному шість було, а одному десять було, о так уже ті братіки були, от піч натопили, грубу натопили, поставив колгосп уже ж туди цю хазяйку, ну тьотку шоб їсти їм варила. Ну а тоді наче, я не знаю, чи вони сказали чи мала хата, чи щось вобщім не знаю, і нас переселили у другу хату, у другу хату більша хата, більша хата вобщім, считайтє: одна прихожа так, а тоді кухня і спальня була, а велика комната – була там комора, зсипали туди зерно, соняшники зсипали туди колгосп, ну от і нас туди вобщім посилили. Привезли і ще одну дівчину із Смілої от, і у нас уже стало дві дівчини і два хлопця, і женщина так по-сосєдскі жила, це ж хлопець її в армії був, так вона нам варила їсти, і давали вони вже муку – ми самі хліб пекли так усе таке о, а варили шо – пшеничний куліш, вобщім картошечки там коли було, чи не було, а пшенична крупа була, так оце кулешику наварать. І школа, і школа тоже була тоже в хаті ж, контора колгоспна була в хаті – така хата обикновена, видно куркуля видно виселили, так там це, там школа була, а школа була – одна вчителька, оце дві парти – первих класів, дві парти там другі класи, по четвертий клас – це в одному класі, в один день, одна вчителька – оце все вчили. А вчили шо ми: Кобзар читали отой Шевченківський, там такі я кажу як вздумаєш, я весь його почті перечитала, а так же ж шо вчили вони, ну матема не математику, тоді арифметика, читанка книжки були, зошитів ніяких не було, ні ручок, нічого і оце цей Постишев висилав якийсь той порошок і ці вчителя робили розводили той порошок – робили чорнило, і висилав пера, тепер же ж ручки, пера такі були, вишли пера, а до чого його треба чіплять до якоїсь палички, так ми до палички привяжем перо – і писали. Зошити тоже нігде нічого не було, то так десь на якусь бумагу, то мода тоді у селі була рушники бумажні, бумажни рушники оце на стєнах було, от і хто примєрно старий рушник викидає – ми собирали і оце на тих рушниках писали, уроки робили, от…

А який це був рік? Який був рік?

Це вже тридцять п’ятий був, тридцять четвертий, тридцять п’ятий год.

А забрали Вас туди в тридцять третьому чи в тридцять четвертому?

На осінь уже в тридцять четвертому, шо я вже считать на зіму, зімувала там у тридцять четвертому.

А мама в тридцять третьому не пам’ятаєте коли померла яка це була пора?

Тоже вже считать шо на осінь, шо вже трохи були дехто мог посадить шо небудь, так уже городи там – калачики садили, да вобщім отаке о.

Осінь тридцять третього?

Да, да, да.

І виходить шо до осені тридцять четвертого Ви цілий рік були самі?

Да, да, да.

А були тут колгоспні поля окрім оцих кагатів шо Ви розказуєте, колоски Ви десь збирали? Можна було збирати?

Боже сохрани, Боже сохрани. Я ж кажу були … отам де оце, як його сказати, де Радужний оце там були считать городи колгоспні – і капусту садили, моркву, вобщем те, а оце де, оце де Маяковського туда аж до конечної, це Маяковського, це все були поля колгоспні, от і сіяли я ж кажу, сіяли пшеницю там чи жито, вже багато не сіяли, бо землі тут багато, а оце оту то оце Луговець оцей же був считать сіно косили, бо були в колгоспі позабирали ж корови, коні – так було сіно треба, так тут такий ну я ж кажу сінокос, що дуже, дуже я ж кажу дуже багато, а тоді як уже оце (не зрозуміло) так це водогон як построїли там такі труби закопували – все перерили, все перегребли, шо там тепер я ж кажу нема нічого, да і ходять же на пляж да все на світі нема нічого, уже з того сіна нема нічого.

По колоски. Особисто Ви ходили по колоски?

Не ходила бо я боялася. Бо я знаю оце одна жєнщина – дві дівчатки було у неї, а чоловіка я не знаю чи він помер чи вобщим шо дві дівчатки такі чималі було год по дванадцять от так вона ходила, це ж назбирала жменю колосків і вже брігадір чи хто, то вобщім поймав її поймав і її забрали приходять же ці ж дівчатка плачуть, осталися дві дівчатки от, і вони я не знаю скільки, бо я з села уже ушла, так не знаю скільки їй дали вобщим, а ті дівчатка тільки осталися дві сироти, то вони живі, чи не живі не знаю, вобщєм оце отаке от.

У Вас в сім’ї не було золота, срібла?

Сережки мамчини були, такого ж нічого не було, а сережки були, вона десь сфотагрофірувана і досі в тих сережках вона ж поміняла на продукти, от шоб як небудь шо небудь оце, батько як умер уже ж не стало ні сіна, ні дров не стало як батько помер треба якось жить но всьо равно ж не…

А де вона ті сережки поміняла, куди вона їх занесла?

У села носила, далекі села, отако носила пока вона ходила, так вона винесла в село, не знаю в яке вона село однесла і поміняла, вобщім чи картоплину їй дали якусь, чи калачика якогось жменю і так я ж кажу там уже якісь місяць і проживеш, і проживеш оце люди особено у кого було чимало золота чи всього на світі так повиживали, от, а у моїй сім’ї считать у мами п’ятеро їх було, п’ятеро считать: дві сестри і два брата, три сестри і два брата, а в каждої діти так тоже ж і в батьковій сім’ї тоже було їх: дядько Гришко, Михайло і це ж мій батько – четверо було в батьковій сім’ї, тоже по двоє дітей було, от, так вони я ж кажу, шо поміняли вижили шо як більше було, а де менше було дак. А в нас я ж кажу у мамчиній сім’ї їх п’ятеро: три дівчат, ну правда це ж ця одна сестра, то одна сестра тут жила, а одна жила зразу оце в голодовку вона чолові її десь на Подолі робив, я не знаю, чи він робив там чим і вони зразу поїхали туди у Київ поїхали і десь робив шо йому дали на Куріньовці участочок і вони там построїлися, там вони всю жизнь з тридцять третього году там по сьогоднішній день їх уже не має нікого, померли тоже померли. В сорокому годі мені було считать чотирнадцять год, ну вобщім начало п’ятнад приїхали вербовщики, приїхали вербовщики, вобщім вербовать в Дніпропетровськ, вобщім сюди на Україну, от я адреса точно не знаю, знаю шо вербували у Дніпропетровськ строїть нєфтєбазу пошла – так вони мене не беруть бо я ж мала чотирнадцять год, так я пошла у сільраду, кажу: “Дайте мені”, а паспортів у нас ніяких, не давали в села не паспортів нігде нічого, так я пошла в сільраду кажу: “Дайте мені таку бумажку шоб мене забрали те, шоб мене завербувать можна було”, він мені написав шо я двадцять четвертого году і я завербувалася, завербувалася і уже считать у сорок первому у марті місяці я приїхала у Дніпропетровськ, приїхала в Дніпропетровськ і ми вобщім річка Синюха була, так ми на цій Синюхою строїли нєфтєбазу у Дніпропетровську, для нафті воющім там, А тут у сорок первому вобщім у марті місяці, приїхали ми в сорок первому, я приїхала а тут уже і война, так я чотири місяці там побула у Дніпропетровську і нас тоді евакуірували з усім на світі яке… вобщім на поїзд і на Сєвєр і ми приїхали, вобщім в город Пермь, чула город Пермь? Ми приїхали туди у город Пермь, от. Вобщім хлопців коториї їхали з нами забирали зразу в армію, а нас так як ото учіліще так поселили в клуб і стали учить на станки, на токарні станки шоб робить снаряди, завод 344 – і досі він робить. Общім ми нєсколько місяців там уже до станка привик общім і ми робили це всьо врємя із сорок первого по сорок п’ятий год, общім випускали снаряди, Я була на первому, считай перва то таки чербаки присилали, от таке окошко було – це ж кидають борванки, мені треба було виписать уже примєрно хотяби половину считать так шоб він похожий був на снаряд од мене, у мене була перва операція, от, так от од первой операції пошло, пошло, пошло і общим робили снаряди, снаряди отакі от невеликі і там даже уже і заряжали, порохом заряжали і отправляли на те…

А коли повернулися уже звідти назад сюди?

У сорок шостому годі.

Сорок шостому?

Ага начало… Уже на осінь счас почті у тому у грудні місяці.

І в сорок шостому, сорок сьомому знов голодовка була?

Да в сорок сьомому сильна голодовка тут була, но я як уже приїхала у сорок сьомому годі жила ж уже у дядька. Я поступила на хлібзавод на Лівоборежній і я робила на хлібзаводі, так шо в сорок сьомому годі я не дуже голода…

Не відчували Ви цього голода?

Ну да. Хліба можна було взять, де на пояс нав’язують, де за хлібину дадуть вобщім, так от їм носила тім шо жили. Но я робила там вобщім… це скільки це: сорок сьомий, сорок восьмий, сорок дев’ятий до п’ятдесятого году, а в п’ятдесятому годі я вийшла сюда заміж, от.

А скажіть будь ласка Голодомор тридцять другого-тридцять третього років для чого він був зроблений, для чого в людей це все забирали?

Ну я ж тобі кажу создавали колгоспи, колгоспи нічого ж не було, нічого не було ніяких нє, а Ленін уже создав колгоспи, образоваться колгоспи і вони забирали оце все: коні, корови, все – у колгоспи, создавали оце з людських  зерна, вобщім усе на світі создавали колгоспи. Оце зерно забирали, всє сє забирали землі од людей же ж, раньше у людей було по двадцять сотих, тридцять сотих де й більше було, то …

А у Вас була земля у батька?

Ну я ж кажу була батьковська земля там чи двадцять сотих чи шо і коло хати навєрно соток чи п’ятнадцять, чи двадцять було вобщим тей, то щитать батьковщина дали землю так от ми пахали тут, а тут же воно над берегом так вродє над ставком так ми тут сіно же, сіно вобщім отаке було над берегом щитай, но тут уже земля була така лучша – так ми тут уже огірки садили, вобщім отаке от все, а тут садили картоплю, большинство садили калачики, картоплю і калачики.

І у Вас цю землю ніхто не забрав? В Голодомор не забрали?

Ніхто не забрав, нічого. Я ж кажу як з’їхала осталося те все на світі, вже я не знаю коли вони, як вони уже ж було у цю войну. Ми закопували, ми я ж кажу де тільки в хаті і доливку продовбували да ховали, і що ми тільки не робили, а вони оці актівісти і комуністи, вони називались тоді комуністи – це все здавали те так вони приходили і оце шукали не то шо, переривали до того, до нєт переривали і це все забірали забірали, забірали, забірали бо колгоспи треба создавать, а з чого создавать – із людського добра. Оце оту то комуніст був, так я ж кажу, оце як стали в його діти, оце я вже тут була, так носила дочка одежу ше ту людську, от. Багато людей таких шо поздавали, е бач комуніст, як стали вже я ж кажу, не знаю чого вони такі пока він жив же батько їхній, а їх було троє, так вони ше кояк були, а тоді як не стало батька так вони стали вже тоді трудновато їм стало, от, так вона тоді вже доставала оцю одежу, навєрно ж він зберігав до цього часу

Виходить вони носили одежу ту яку забрали у людей?

Да, да, да.

А як звати було того комуніста не пам’ятаєте?

Андрей. Коваль Андрей, но їх тепер уже ж не має, ні баби не має і дітей даже не має вже.

Вони повиїздили десь?

Померли. Ото ж дочка, я ж кажу, як стала носить уже цю людську одежу, а я робила ж вже на цьому заводі, і вони такі нещасні, мама ше жива їхня була, так у них був горіх такий здоровенний так це ж баба, а їх троє було, так баба бере це ж осіню назбирає цих горіхів і продавала, і це ж кормила цих дітей, от, а тоді як баба вмерла все і їх знесли, як знесли у її дочка була, у дочки цієї їхньої, у цього ж комуніста дочка була і два сини, так дочка вийшла замуж – родила двоє чи троє дітей, троє наче було і вони такі стали бідні, такі нещасні стали шо страшне. На роботу вона чи не вміла, чи не ходила, ну вобщім при такому батьку вони жили раскошно, раскошно жили – хату построїли, а як не стало вже батька вони такі нещасни були, такі нещасни були і її дочка була така пройдоха, вобщім гуляла, тягалася де попало, вобщім страшне, ну вона навєрно ще й досі жива…

А скажіть будь ласка чи були доноси, чи могли сусід донести на сусіда? Для прикладу: у Вас є їжа, от сусід знає шо у Вас є зерно …

Були, були, були, були і спалювали один одного, були всього я ж кажу. Ага в тебе є там чи корова, чи молоко – от я тебе спалю. Сараї горіли і хати горіли, всього було.

Так люди просто підпалювали за те шо у тебе шось є?

Шо є, а в мене немає.

І вони спалювали будинки?

Усе було, усе було, ті і сараї, усе було. На городах підуть все позривають, як у кого посаджено, так все виберуть, вигребуть … Я ж уже як вийшла сюда замуж, так у мене город остався тоже, так ну правда тоді дядькина тьотка тоді забрали, а то вибрали ж сосєді вибрали, вобщім отаке от.

Ви знали такі випадки, коли люди наприклад, вони знали шо до них должни прийти забрать або корову, або якесь майно і вони або псували це майно, або різали корову шоб не віддати, Ви про такі випадки знаєте?

Ховали, ховали, одежу ховали, подушки ховали, корови нельзя заховать ніде, нельзя.

Можна зарізати і продати.

Жалко було, а вдруг воно пройде. Вдруг до мене може не прийдуть. А це все ж кажу, ікони, у каждого ікони були, оно бачете яка ікона у мене: одна і друга там, старіні вони їм уже по сто год, так били ікони, забирали вобщім били, я ж кажу це страшне. Я ж кажу перерива до нєт переривали, шоб нічого не осталося людині. Оце ті комуна, комуна, оті ж комуністи.

Кажете ікони старі, а вони у Вас з якого періода?

Десь з двадцятого, дев’ятнадцятого году.

А як вони Вам дісталися, звідки?

Оце чоловік, чоловік заховав, вобщім я не знаю як вони шо при батьку, так він їх общім замотав і закопав, вобщім замотав усякими цими і закопав, і тоді ж я кажу і хата їхня як це згоріла – вони там остались, як я прийшла так він їх відкопав,так їх було аж вісім.

Це Ваш чоловік?

Чоловік, це чоловіцові считать ікони.

А як звали Вашого чоловіка?

Антон.

А фамілія?

Антонович, Новохацький Антон Антонович.

А якого року народження?

Тринадцятого.

Тринадцятого року народження.

Він заховав ці ікони коли саме?

Ну оце ж я кажу як у колгосп було …

В тридцятих роках?

Да, да, да. Ну а тоді ж я кажу уже в тридцятих, а тоді в сорокових стали нємци так він не откопував поки я не прийшла, я прийшла то він оце ми вінчалися цими іконами, це вінчені ікони, так їх було вісім у мене, дев’ять було – це ж його, так я пороздавала, сестра його була в Троєщині – дві забрала, а тоді сестра одна вмерла від родов так я отдала їй дві, а дві десь без стекла були на хаті, не знаю чи вони там, маленькі такі – считать бабини і матчини.

Так ці ікони вони дісталися чоловікові від його бабушки…

Від батьків, від батьків. Общім коли мати його виходила замуж його, так вони вінчалися – дві ікони, а тоді дочка виходила одна і друга виходила, це ж вони тоді ж вони дуже були богомольні такі, дуже увєрували, от, вони це шоб нє вінчаться – так це ж куди, то у них було дуже багато ікон.

А як звали чоловіка батьків?

Санька – мати його, а батько Антон. Він Антон Антонович був, мій чоловік Антон Антонович.

І фамілія у них яка була?

Новохацький.

А скажіть будь ласка Ви своїм внукам,дітям розповідали про Голодомор тридцять другого-тридцять третього, про той період шо Ваша мама, бабушка немала шо їсти, говорили про це?

Та вони не хочуть того слухать.

А як Ви вважаєте зараз потрібно повертатися до того періоду, згадувати той час? І для чого це потрібно робити?

Воно дуже трудно я ж кажу згадувать ну я думаю шо тоді примєрно шоб не була голодовка тоді легше було б жить. Своя земля, своя хата. Не такий бв считать ну багато лучше, багато.

1. Місце запису: місто Дружба Ямпільського району Сумської області;
2. Дата запису: 28 липня 2005 року;
3. Хто записав: Ковалевська Марина Іванівна;
4. Респондент: Фалько Євген Васильович, 1920 р.н., народився в селі Кам’яне Лебединського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Кам’яне Лебединського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Неурожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Не забирали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Наказували і виселяли з села.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати у людей хліб?

Ні.

Як люди боронилися?

Закривали будинки.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

3-4 чоловіка.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Все забирали.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Чув, за зібрані колоски судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їздчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Йшли.

Чи змушували людей іти до колгоспі і як?

Да.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У лісі.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Удень.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літо 1933 рік.

Що було з маленькими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Забирав їх в колгосп.

Хто не голодував і чому?

Хто зміг зробити запас.

Хто зумів вижити?

Розумні люди.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали чим могли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Суницю, щавель, лободу.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кору із липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не могли.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

Знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі вам випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Сусіди.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронених від голоду людей?

Хоронили на полі.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і чи часів радянської влади?

Ні.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкви немає.

Чи встановлені в селі хресні, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так, розповідав.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Влада, неурожай.

1. Місце запису: місто Дружба Ямпільського району Сумської області;
2. Дата запису: 28 липня 2005 року;
3. Хто записав: Ковалевська Марина Іванівна;
4. Респондент: Седень Катерина Калинівна, 1918 р.н., народилася у селі Костобобрів Семенівського району Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Костобобрів Семенівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Неурожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забирали власті.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Карали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати у людей хліб?

Ні.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховували.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

3-5 чоловіка [нерозбірливо] влади.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Худобу.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Засуджували до в’язниці.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Влада.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні.

Чи змушували людей іти до колгоспі і як?

Да.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У лісі.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Удень.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

1933 рік.

Що було з маленькими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Помирали з голоду.

Хто не голодував і чому?

Хто був при владі.

Хто зумів вижити?

Хто зробив запас їжі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися продуктами.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Гриби, лобода, явор, щавель.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кору з липи.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ні.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі вам випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронених від голоду людей?

Так.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і чи часів радянської влади?

Не знаю.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідала дітям, внукам.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Влада, неурожай.

1. Місце запису: село Білиця Ямпільського району Сумської області;
2. Дата запису: 28 липня 2005 року;
3. Хто записав: Куліш Світлана Олександрівна (секретар Білицької сільради);
4. Респондент: Сова Тетяна Іванівна, 1914 р.н., народилася в селі Олександрівське Ямпільського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Олександрівське Ямпільського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Пам’ятаю.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Неурожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Все що було у людей відбирали. Хто, не пам’ятаю.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Винагород за донесення у нас не було.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

На забирання продуктів документи якісь мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Покарання застосовували. Висилання.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати у людей хліб?

Зброю мали.

Як люди боронилися?

Ховались де могли. Свиней різали в лісі.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Зерно приховати можна було, але не завжди.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали наймані люди.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати приходили 4-5 осіб чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти харчування закопували у погребі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тим хто ішов у колгосп їжу давали. При колгоспі був садок для дітей.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали і продукти харчування і одяг.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

За “п’ять колосків” людей судили на багато років.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

У полі не можна було збирати нічого.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняли об’їждчики, колгоспні комори – сторожа.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

У колгосп добровольно люди не хотіли йти.

Чи змушували людей іти до колгоспі і як?

Змушували йти силою, розграбуванням.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу переховували у лісах.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Забирали по хатах рано вранці і пізно ввечері.

Скільки разів приходили до хати?

До хати приходили багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

Помирати почали у 1932-33 рр.

Що було з маленькими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сиротами ніхто не інтересувався.

Хто не голодував і чому?

Не голодував той, хто все забирав.

Хто зумів вижити?

Вижило небагато.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Виживати від голоду одне одному допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

Засоби до виживання — шукали в полі картошку, коріння із трав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали допомогу від родичів.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

В їжу споживали все: лободу, кропиву, коріння.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя липи, берези, цвітки акації, кору з яблунь, вишень.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

В їжу споживали м’ясо із тварин (свиня, косулі, ворони, сороки, жаби.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

У місті можна було виміняти молоко на сіль, на жито.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

У селі люди мерли. Відомостей немає.

Чи відомі вам випадки людоїдства у Вашому селі?

Випадків людоїдства не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих від голоду хоронили дома, у садах.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

За поховання померлих ніхто не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронених від голоду людей?

Місця захоронення людей від голоду мені не відомі.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Поминають на “Проводи”.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і чи часів радянської влади?

В церквах — не знаю.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В нашому селі церкви немає.

Чи встановлені в селі хресні, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести і пам’ятники померлим від голоду не встановлені.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Сучасна молодь знає про голод 1932-1933 з книжок та розповідей.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винних не знаю.