- Дата запису: 2008 рік;
- Місце запису: село Ганнівка Близнюківського району Харківської області;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Михайличенко Олександра Марківна, 1924 р.н., народилася в селі Ганнівка Близнюківського району Харківської області;
- Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дарія;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ганнівка Близнюківського району Харківської області.
Олександра Марківна, Ви народилися в селі Ганівка?
Да.
І хто був Вашими батьками, яка у Вас сім’я була?
Батько… Батько був Марко Петрович Михайличенко. Мати була… як вона вже замужом була, уже була Михайличенко Ганна Парфіловна. Сім’я була в нас четверо дітей і двоє батьків. Батьки ви знаєте, а діти я була сама старша. Сама старша. За мною була сестра Надя 27-го року, тоді був брат 29-го року, Дем’ян, і четверта була 32-го року Поліна, о. Оце отака у нас була сім’я.
А як Ви жили? От у Вас багата була сім’я? Чим батько займався? Чим мати займалась? Яке у Вас?..
Жили… Як Вам сказать? Жили ми харашо, шоб… ну, обеспечені були, було шо… Мати була із багатого роду, а батько був з бідного. Но вони по… коли поженилися, то стали… бабуся, материна мати, і брати материні допомагали, поки вони стали на ноги, як то кажуть. І потім жили харашо. Була у нас земля. Земля була – як Вам сказати? – якби я оце січас оце як заплющу очі, я б навіть показали, поки наша земля була. Скільки це було гектарів, я не можу Вам сказать. Но більше 5 гектарів було. Як тепер я уже робила та бачила, то більше 5 гектар було землі. Може, й 10. Була коняка. Була лошиця послєднє времня теж уже в нас. Ну, ще, лоша було, потім вже виросло, і стала була б друга коняка. Була корова. Була й телиця уже тільна. Було усе. А вже коли колгоспи началися, батько не схотів у колгосп іти. Не схотів. Казав, що Ленін сказав нам, що земля селянам, а фабрики й заводи – робочим. І не схотів іти в колгосп. То перші годи хоч і накладали, тоді казали «продрозвєрстка», но батько вивозив раз, і все. Остальне все наше було, і батько й продавав. А вже в 32-му році, коли змолотив батько, хліба було багато. Що кажуть, що неврожай був, та неправда. Неправда, що неврожай був. Врожай був. … все. Було в нас пшениці, змолотив батько, о. Ми були, в общем, человека три. Було ще село одно, і там двоє було. Два хазяйства, що не схотіли в колгосп. І батько спрягався з ними. Оце вони батькові помагали, а батько з матір’ю до них їздили помагать. Ну, і коли в тридцять вторім годі. Коли звезли весь хліб у двір, о, у дворі, раньше в дворі в нас тільки тік був. Двір не такий дуже великий у нас був. Там тільки тік був. Звіз батько. Тоді приїхали ті супряги, о, і начали молотить. Молотарку узяли, правда, в колгоспі. Батько минє посилав усе там, де молотив колгосп, а він усе посилав, чи скоро закінчать вони молотить? То я помню, що два рази я бігала, а потом прийшла й сказала, що уже вони закінчили, йдіть. Ідьте по молотарку. Перевіз батько, і на друге утро начали в нас у дворі молотить. Змолотили – ввесь день молотили. Змолотили. Хліб, який молотили, надворі не кидали, бо от дощу боялись, чи я знаю? А був закат, і носили із-під молотарки ції носили хліб у закат. А вже як кончили, на другий день чи на третій батько… як вам сказать? Очищав. Було в нас таке кругле решето здорове, о. І на те кругле решето сипали по відру. Дві ручки отако о, і отак о (показує), отак крутили. Крутив він, очищав, о. То колосочки із зерничком збирав зверху, а яке дрібне, чи, може, і сміття якесь, то те оставалось долі. То так. А вже коли він збирав ті колосочки, то виносив на сарай. На сарай. І воно вже було нехароше времня. І поталу. Як потребували іще один план. Вивіз батько й туй. А тоді…
А хто потребував? А хто потребував план?
Я не чую.
Хто потребував план цей?
Ну, государство чи сєльсовєт. Знов в сєльсовєт, я знаю, батька треба було. Тоді третій раз як потребували вони, а батько не везе, не мав же чого. Воно для себе осталось там трохи, і все. А тоді потребували, щоб батько явився у Попанасівський сєльсовєт. А йому кажуть: «Не їдь. Не йди. Бо тебе посадять. Посадять». Ну, батько не пішов. Кажуть, хай Галька йде, мати. Хай іде. Пішли мама. Пішли, а вони кажуть: «Чого не вивозите?». Мама кажуть: «Нема вже чого вивозить. Нема зерна уже». Ну, а вони кажуть, щоб до завтра на вечір було вивезено. Ну, що ж вивозить, коли нема? Вони беруть мамину руку, і на бумажкє якій-то там, мама ж неграмотна була, беруть мамину руку і розписуються, що завтра на вечір уже повезете третій раз. А що ж везти, як нема? Ну, що ж. Мама прийшли додому, кажуть: «Ти знаєш? Отак і отак. Сказали, щоб везли ще треба». Ну, а нема ж уже чого везти. Тоді, значить, сказали: «Якщо не повезете, заберем у тюрму». Вони взяли, управили скот і пішли з дому. Обоє, батько й мати. Саму меншу, Полю, однесли до бабусі, бо вона тридцять второго году, а я вже не могла з ними. Однесли до бабусі. А самі пішли з дому на ніч. Коли вони пішли з дому, натопили ж у хаті і нанесли соломи ще в хату до печі кучу, щоб я могла протопить лежанку. А скільки ж мені було? Восємь років. В нас була коло печі лежанка. Тоді увечері я пішла – у нас було троє вікон – я пішла до порога по воду до відра, коли дивлюся – а він заглядає в вікно. Хтось. Я крикнула, давай тікать, а він начав стукать і казать, що одчини, ми подивимося, чи батьків нема дома, о, і все, і підемо. Я не пускала, не пускала, а потом думаю, може й справді вони подивляться, та й підуть. Взяла одкрила двері, а вони ввійшли, передивилися, що ж там, ну, була одна кровать у нас, полізли на горище, присвітили, нема нікого, узяли й полягали на соломі коло печі спать. Не пішли вони нікуди. І так батько прийшов рано, а лампа у нас горіла усю ніч. Утром вони поїхали, чи пішли, чи по… навєрно, пішли, вони, мабуть, пішки були.
А хто вони такі були, ви не пам’ятаєте?
А?
Вони хто – з сільради були чи хто, оці два?
Із Попельнастівської сільради. А може, вони й не сільсовєтські були. Відкіля ж ми… я знала? Но приїхали і шукали батьків.
А зброя була у них? Зброя була в них?
Га?
Рушниці, щось таке, в них була зброя якась, була в них?
Ні.
Не було?
Великої зброї в них не було. Може, в кармані були, но цього я не бачила. А великої зброї не було.
Як вони були одягнені? В чому? Як сільські?…
Одягнуті в сільській одежі. У сільській одежі були одягнуті. Вони пішли. А так як в обід приїхали гарбою. Гарба – знаєте, що це таке? Велика бричка, тільки вона не … вона досками, а вгорі так драбинки. Приїхали. Забрали із ями буряки, забрали картоплю з погріба, погрузили все в гарбу, прив’язали коняку до гарби, прив’язали телицю і корову. А коняка молода – батько перед отим успів на П’ятихатках продать. Так шо в нас була тільки в те времня коняка Чайка, корова і телиця. Вони поїхали, а нам сказали… або не нам, бо ми ж заперті були в хаті всередині засувом, а сусідам сказали, що ми на вечір прийдемо і все равно будемо їх ловить, поки не вловимо. То батько й мати додому не приходили, о. Три неділі по люках… по людях скиталися. І в Жовту ходили, там в нас були родичі, і так ходили по людях, но не в Ганівці. В нас коло нас, так десь за кілометр, може, були хутора. І не одні, понімаєте? Коли після революції роздавали землю, оддавали біднякам землю. І коло нас оце ось це отам багато була казьона земля. То оце роздали людям бідним, тільки не нашого села. У наших селян була земля. А то із Кам’янки. З Краснокам’янки більшість. І там подавали їм землю. І вони кожен на своїй землі построївся у степу. Мати, я сама чула не раз, казала, що оте, люди ж ідуть у колгосп, давай і ми будем іти. А тим більше, що материн брат совітував, щоб іти в колгосп. А батько не в какую. Ніяк не в світі не хотів, і все. О. Ото так.
А от ви ходили по інших хатах? От інші бідніше жили?
А?
Інші сім’ї бідніше жили од вас?
Були всякі. Були всякі. Були й бідніші. Були трошки й зажиточні. Ну, якось так, що пішли всі у гурт, о. А батько не хотів, о. Оте так.
А чого це він такий впертий був? Чого він такий впертий був у вас? Що він не хотів в колхоз іти. Чого батько не хотів в колгосп?
Чого? Хто зна. Він коли… Він служив моряком, і коли розбили Калєдіна, він прийшов ускорості додому, це мама казали, о. І каже, що буде у нас тепер земля, і будем хазяйнувать. Ленін сказав, що «землю – селянам». І от він уперся, що земля селянам, і все. Материн брат робив секретарьом у сєльсовєті в Лєнінському. Скільки він не вговарював його, що йди, Марко, в колгосп, не… не схотів, і все. А тоді мама казали йому, що ну, не хочеш у колгосп, їдь на проізводство, о. Те все ж таке поміч нам. Як я тебе покину з чотирма дітьми? Та й покинув. І десь в началє лютого забрали все равно. Він прийшов додому, уже не схотів, уже вони не їздили, не ловили із Попельнастої. І він уже, і бітько, й мати вже вдома остановилися. То що? Батько ходив у совхоз. Там десь була у совхозі скирда льону. Льон і скошений, і заскирдований був, а не молочений. І ото тато ходив, чухрав його, приносив, у ступі товкли і оладки пекли. І трошки ще муки було. То ще добавляли і пекли. А коли батька забрали в тюрму, ноччю прийшли забрали…
А як це було, ви пам’ятаєте? Як це трапилось, коли батька забирали? Це вночі було, да? От як саме? Розкажіть.
Як трапилось?
Да.
Ну, вони ж дома обоснувався уже батько уже ж дома, уже ж нікуди не ходив. А вони ноччю прийшли й забрали. Забрали, правда, не тіко батька. Забрали батькового брата, забрали материних трьох братів, обвинуватили їх у чомусь другому. Но через місяць тих повипускали. А батько не дожив. П’ятого квітня дали справку матері, мати їздила так кожного тижня до нього, дали справку, що вмер 5 квітня він.
Якого року? Якого року? В якому році це було?
Тридцять третього. Тридцять третього року. А після того, як батька забрали, тоді пішли вже ці, уже наші селянські оці активісти, о. Було трошки муки. Забрали. Іще одна партія прийшла, забрали, а трошки оставили. І сказали мамі той, шо главний був дядько, сказав, ти вибери та заховай, то буде дітям хоч на затірку. Мати вибрали й сховали на піч, ми ж троє лежали на пічі. А вони сховали в куток. І тут через час чи через два приходе друга, друга тройка. Друга тройка. Ці вимели той захран, найшли ту муку, що в нас у ногах була, забрали. Була квасоля в горщечках, у припічку, там піч, а тоді така пічурочка. І те забрали. Все забрали. Ну, і остались ми всьо. Не при чом.
Скажіть будь ласка, а оці тройки, які ходили, це із вашого села, да?
Да.
А ви не пам’ятаєте їх по іменах?
Цього я не пам’ятаю. Я знаю, що із первої тройки, я знаю Зелений Карпо і Півтораська Галька. Но третьої душі я не помню. Не помню я, хто третій. А друга тройка – Півторацький Іван, Кононенко Лукерія і Білякова Марфа. Оце третя тройка, які забрали все до зернини. Не осталось нічого.
А вони що були бідні чи чого от вони в ці тройки потрапили? Це – і як ви до них потім? Вони жили після того, ви їх знали після того?
А де вони ділися? Жили. Жили, там у нас у селі і жили. А де ж вони дінуться? Це ж із наших, із наших селян і вибрані були, о. О, отак.
Ну, а в 32-му восени ви пішли в школу, так?
А в 32-му я пішла в школу і доходила тільки до… до Рожества. Доходила поки батьків начала ганять. Спочатку ще, знаєте, казали, будуть ходить і провірять, трусить. То, бувало, мати на мене одіває такого одежу, що я як опудало сиділа. Щоб не покрали, не забрали одежі. А потім батько одежу взяв і закопав усю одежу. Оставив тільки необхідне. А то всю одежу по той бік балки здорова діжка в нас була така здорова, і батько отуди приносив і там закопав одежу всю. Так шо одежі брать вони не могли, бо…
А закопав він щоб не забира… а забирали одежу, да?
Не забрали одежі.
Ні, я кажу, а в інших забирали, отак ходили по хатах і одежу теж забирали?
Да, да. Забирали, і вже після того, ви знаєте, уже я знаю, як в ті роки, вже я, навєрноє, і в тридцять шостім, тридцять п’ятім так впізнавали, в кого забрали одежу, впізнавали в оцих активістів одежу свою. Ото так. Забирали, нікуди вони її не отправляли, о. Нікуда.
І, тобто, впізнавали, що забрана у вас одежа на чужих людях, на цих, активістах?
Да, і не трогали. Не трогали. Сильно лякані люди були, о. Я так думаю, що сильно залякані були. Бо не займали ні в кого нічого.
Ну, а ви самі помічали це от, що вашу ось одіж на комусь?
А в нас не брали одежі.
А, ну у вас же ж…
Не брали, нашої не взяли. Нашу одежу мама як откопав брат мамин уже, о, як земля одтала вже, батька не стало, тоді мама ходили із одежею на Рублівку і міняли на пшоно, ну, або муки там стаканів скільки. Пам’ятаю, у мами був кожух білий, вичинитий він, білий і такий здоровий, що можна було душ п’ять укутать. А шили його для того, щоб як куди їхати і дітей брать і укутувать тоді. І вони отнесли його в Рублівку і виміняли 10 стаканів пшона за його. А чи довго ж ми їли його? Це юшку варили мати, то і все. Отаке. А тоді вже й одежі не стало. Нічого було носить.
Корінь лопуха.
Що копали? Що копали, ви кажете?
Лопух. Ви знаєте, що таке лопух? Як це так ви не знаєте?
Квітка така?
Лопух. І оце ж рослина така. Що листя таке здорове, о, а в землі корінь. Корінь який виросте. Буває отакий, і такий корінь, і такий. Який успіє вирости. То мама копали, мили і пекли в пічі. Солома ж у нас була в дворі. То на кришу цю казанок у піч посунуть, і воно спечеться,о. Так, як кабак край тепер. Так то так жили.
А який він на смак цей лопух? Який віна на смак? Пам’ятаєте цей смак цього лопуха?
Мені кажеться, що так, як картопля. Тепер я думаю, що так, як картопля вона оце. Воно, звичайно, не таке. Не таке воно, як картопля. Ну а тоді їли, і все. Но він нічого користі не давав, о. Ніякої.
А скажіть, будь ласка, а коли все це уже почався голод, то ви дома тільки сиділи, діти? Чи ви ходили все-таки хоч якісь з кимось в інші хати до своїх ровесників, до інших дітей?
Тільки дома. Тільки дома, ні…
А чого? А чого не ходили нікуди?
А того, що ноги пухлі були. Нікуди було ходить. Ноги були отакі. Пухлі, о. І в мами, і в мене. А ті померли, о. Меншенька, сама менша уперед нас умерла. Мама пішли в Жовту, там їхня тьотка рідна жила. І авони вийшли утром, а мені сказали, що ти понеси казанок до сусідки там, до баби Варі… Васьки. До баби Васьки. Вона зваре вам їсти. Я однесла той казанок, і вона зварила й принесла нам. Це знаєте шо? Із картошки лушпиння, із буряка лушпиння. Оце вона усе перемила і зварила нам. Я взяла казанок поставила, і ті обоє старші надя й Дьома сиділи на пічі ж. А Поля – в нас колиска була коло печі. Це дерев’яна така – може, коли бачили в кіно. І то вона там лежала. Я її взяла посадила коло віконця. Бо це її место було. Навибирала цього лушпиння і дала їй у ручку. І вона держе у ручці отак у правій, як січас бачу, а сама хилиться назад. Я підмостила їй подушку ззаді. А вона хилиться до вікна. Тоді наперед хилиться. Я бачу, що вона не сидить. Я взяла її положила у колиску. Положила у колиску, а вона начала хропіть. Так здорово хропіла, хто зна як. Я, трошки ж поїли ж, бо й мамі треба оставить, і пішла я до маминої… маминого брата жінка. Я пішла тоді й кажу, що Поля чогось хропе. О. І їсти не з’їла й хропе. Вона прийшла, подивилась, а тоді чорною, платком чорним колиску обняла і сказала, щоб ми більше туди не заглядали. То це вона з утра і до самого вечора, поки сонце зайшло. Мама прийшли перед тим, що сонце заходе, ми кажемо, а ми на дворі всі, ждемо мами. І кажем, що Поля чогось хропе. Вони зайшли, подивились, нічого нам не сказали. Коли сонце зайшло, вона перестала хропіть. Вона кончилася. Кончилась тоді. На другий день прийшов мамин брат, зробив ящичок, викопав ямку у садку тут із краю, і там поховали її. Осталось нас троє.
Тоді мама ж уже в колгоспі були, вже ж пішли в колгосп, батька нема. В колгоспі вже були буряки, проривали. Тоді кажуть мені – ні, цей раз вони не казали – цей раз те, по…
Вибачте, а ви сказали, що батько ваш помер п’ятого квітня, да?
П’ятого квітня.
А сестра ваша померла коли приблизно?
Оце вже я не пам’ятаю. У квітні місяці. У квітні місяці. Після того ж, як батько помер. Бо вже в нас не стало нічого. Після того, як мати вже все вимотала, виміняла, вже в нас нічого не було ні мінять, нічого вже не було. Нічого вже не було. Після того я…
А скільки сестрі було цій молодшій?
Вона тридцять второго году. А вмерла весною в тридцять третім. Вона перед тим уже, знаєте, восени вона вже ходила. Ну, года може півтора їй було. Года півтора, не більше, о. А тоді мати лопуху поставили, а самі пішли на роботу, а мені казали, що ти ж витягни лопух, і будете їсти. Я лопух витягла, а Надя лежала на кроваті спала. Я підійшла та кажу: «Надю, уставай, будемо снідать. Їсти будем». А вона начала хропіть тоже. Но я уже не зайняла її, то вона трошки похропла і стишилася. Стишилась, мама прийшли, подивились, і все. Вона ж мертва. Тоді узяли вділи її, у нас було корито коло колодязя, те, що скот напували: корову, коней. Яке воно завдовжки було? Я вам не скажу. Ну, може таке (показує) чи я знаю? О. Тоді мама вділи її, положили в те корито, ще причілок вибили в ногах, бо короткий… коротке корито було. Вибили. А тоді в садку яму викопали в садку. Хіба вона глибока, та ямка була? Неглибока та яма була. Однесли, одпустили її, сховали, закрили й усе. Зверху досточку положили на корито, і все. А тоді…
А скажіть, будь ласка, а чого їх в садку поховали? Не було сил чи?..
Сили ж не було. Треба ж було на кладбище нести. Там треба було копать яму. А там, може, й твердо чи… та й вже не було сили просто.
А вони.. ви не їх потім їх не пере… Їх потім не перепоховували?
Нє. Нє. Ніхто на йох не переховував. Коли я вже стала робить, то… особливо як на хвермі стала робить, там досток багато возили, і я поробила їм огради сама. Оградки (показує). Заборчики кругом такі, оградки. На одній посадила яблуню, на цій Наді, а на тій малій посіяла цвіти і виноград посадила. І так вони… І ми й виїхали, то вони й там остались.
Це тобто у… У вашому садку це такий був цвинтар, да?
Да, да. У нашому садку мала Поля, то та була схована ну, скільки од хати, може, метрів восім. Близенько. А Надя – Надя туди глибше в садку була схована. А Дьома, коли принесли з столової ото суп чи що, та й сіли в сінях уже їсти, то мама кажуть, що ну що, Дьома, остались ми втрьох та будемо в трьох уже жить. А він каже: «Ні, я завтра вмру». А йому… він 29-го року. Що йому було? П’ять років, а то й ще не було. І що ви думаєте? Мама утром устали і кажуть мені: «Ти ж прислухайся до його. Як не буде дихать, то прийдеш, я отам коло млина буду». Я лежала, а тоді устала, а він там у нас у печуркі спав. Подивилася – не дихає. І тоді я пішла до мами. Пішла, а мама… мамі сказали там, що на кладбіщі на одну дівчину там, на Варю, о, копає яму один дядько. Ти попроси, нехай він під бік тобі підкопає, та й положиш. Мама пішли попросили його, він согласився. І прийшли додому, узяли, була скатерть ще на столі, коли затекла вона щось, що вона вже не проміняла її мама. То вони закутали його у ту скатерть. У ту скатерть закутали. А мені дали отако сіна, і я те сіно взяла, а мама його взяли отак на руки, о. І пішли ми на кладбище. Коли ми прийшли, то той дядько вже ямку підкопав під бік. Яма, а тоді ж під бік. То він сінце положив, а тоді взяв у мами його, та й положив його, ото й усе. Ото без труни, без нічого. Ого в скатерть закутали його, і так без труни його й сховали.
Умерла моя… у нас казали дядина. Материного брата жінка. То вона десь на дорозі вмерла, я не бачила. А її діти двойко, дівчина двадцять второго, а хлопець 25-го наче чи 24-го, тоже величенький вже був Мишко, ті померли у хаті. Так рядочком полягали, так рядочком і померли. То їх – була чи бригада така була, чи я не знаю – то їх забрали, а у дворі була яма. Яма та, ну, на щось копали землю, і та яма була. І ото їх туди вкинули, в ту яму, пригорнули земльою, і всьо. Ото так ховали.
То у вас є якесь уявлення, хото все-таки винен у цьому голоді? Це хтось організував, чи воно само собою якось трапилось?
Організувалося?
Так, чого, хто винен?
Нєт. Є винуваті. Є винуваті, о. Винуваті ті, що знаєте – колгоспи начали організовуваться в двадцять восьмім році. Тільки як? Оце восени заставлять, зведуть коней ув один сарай і всю зіму кормлять їх, о. Бо цей сарай коло нас був, вище нашої хати там у Шевченок було. А клуня була нижче, там заготовляли корма і кормили. Прийшов апрель місяць, розтає… Прийшли, коней розібрали, кончився колгосп. Так було, батько й каже: «Кончивсь, Галько, колгосп, вже одноосібники всі». А зерно – зерно у… кожен своє зерно в мішках приносив це ж на весну сіять. Був у нас там багатий дядько жив аж в кінці села, в кінці деревні, і там у його був амбар дерев’яний хароший, і оце вони в той амбар зносили восени. А материного брата Савку комірником ставили, щоб він слідив, щоб це, ну… (сміється). Як коней розберуть, тоді йдуть: «Савка, давай нам зерно». А він каже: «Так мене судутимуть». А вони кажуть: «Не судитимуть». Брали дядька, зв’яжуть, положать в амбар, а зерно розібрали й пішли. Ото таке було. Отак колгоспи організовувались. І так і два. Аж у тридцять первім, як уже зібрали коней, тоді вже не розбирали. А що получилось? Це я вам не знаю. В тридцять первім восени зібрали, і уже тридцять вторий год – вже був колгосп. Уже і сіяли, й обробляли, і молотили уже вместе у тридцять вторім годі, вже колгосп настоящий був.
Так причина в тому, що колгосп організували? І це стало причиною голоду?
Да. Люди ж не хотіли в колгоспи йти. Привик кожен своє оброблять, кожен своє мать. Оце й та причина, це я так думаю. А їм, Сталінові чи кому, давай колгоспи. А воно не получається. От він і зробив іскуствєнну голодовку. А наші, як попки, можна сказать. Хоть це не треба було казать (сміється), о. А нашим дай. Вони що хотіли вже, їм розв’язали руки, вони що хотіли, те й робили. Оце так, як і ото оці активісти. Знаєте, а коло нас село Рублівка. Дванадцять кілометрів. І жили там люди харашо. Но, може, всякі були – бідні, й багаті, й усі. Но їх не розкуркулювали їх, не нічого не робили. Вони пішли в колгосп, чи то вони в якім році пішли – я не знаю. Но главно те, що вони пішли, і їх не… не трусили отак о, не забирали у їх хліб чи що. Не було цього в їх.
Ви кажете наші попки пішли, що за попки?
Начальство. Наше українське начальство. Оте. Давало вказівку нижче, а ті нижче давали ще нижче, а ті, що внизу, розперізувались ось ми. От і все. Оце.
А ось єсть люди сьогодні, які кажуть, що все це видумки, вигадки, що б ви їм сказали про оце от?
Що вони брешуть. Що вони брешуть, бо я на своїй шкурі перенесла усе і бачила, як люди… що у людей було. Бо я ж кажу вам, що в нас село, ну, трошки більше, як оце ота Лидія. Ото так. Ну, 44 хати було. І то дві хаті було на горі, о. Ну, дві линії було, так. А ще дві хаті було на горі. Так що у линіях було тільки 42 хати. І одна линія була понад балкою, а друга линія – через дорогу, дорога ж була селом, і друга линія вище, о, була.
А от якби, як ви вважаєте, це – чи це причиною було, чи це єдина така – СРСР, Росія імперська… Якби Україна от була вільною тоді, от незалежною, це трапилося б чи як по-вашому?
Як вам сказать? Якби Україна і тоді та й мала хорошого хазяїна, то було б нам краще. Але от тоді не було, не було такого, о, як тепер ото міліарди понаживали, так і тоді понаживали. Звичайно, не було б того, бо тоді заводів менше було, о, а все равно… Тоді були пани. У нашім селі, яке воно маленьке не було, а був пан.
А скільки людей померло від голоду – можете зараз швидко перерахувати по хатах?
Скільки в голод померло?
Хто? Хто саме помер? Які люди? Ви ж пам’ятаєте всіх, хто помер, да?
Ну…
Можете закрити очі і порахувати їх?
Скільки? Ну, оце, бачите, в нас четверо вмерло: батько й троє дітей. У Гуренка троє вмерло, о. У Вовнянко ззаді – двоє вмерло. Дальше в Півторацьких, в оцього ж самого, що ходив оббирав, і в цього помер батько, сестра і два брати. Четверо тоже померло в його. Очевидно, він згрібав і десь здавав у контору чи куди. Далі… далі, далі в … умерла жінка. Умерла жінка. Це тітка Марійка вмерла. Тоді там Зелений – умерло двоє. Тоді дальше іще в одних Зелених тоже вмерло двоє. Тоді у кого там… не було, не було, не було… Аж у батькового брата тоже вмер брат і вмерла дочка, тоже двоє, о. Далі там не було, ні у кого. Аж тут у Калінніченків умерло троє, о. Умер Филимон, Дунька, жінка його, і вмер його брат …, о. Тут далі не було ні в кого померших. Не було. Аж у… оце в Сьоминів. У Сьоминів умерло четверо. У материного брата оста… і він помер, но він не дома помер, а десь у дорозі, і вмерла жінка і двоє дітей. Оце. І в Білякова у Федора умер він і дві дівчат. Оце я знаю, що ті, що померли. Що в нашій деревні. То так.