- Місце запису: село Ярославка Бердичівського району Житомирської області;
- Дата запису: 2008 рік;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Безбородова Марія Федорівна, 1926 р.н., народилася в селі Ярославка Бердичівського району Житомирської області;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ярославка Бердичівського (нині Ружинського) району Житомирської області.
Гарне було село. Було по два боки хати, було видно хати, а тепер позаростало та й не видно тої хати. Людей дуже багато було у селі. То ж шо наперед хата була, тут хата була, а тепер нема. Поперед з жінкою хата була, а нема – повмирали, порозгорнували. А було людей, повиходять люди, на призьбі посідають. Ото як на Великдень і пісні співають. Ще ходили голодара, за руки цього позабирають, за хустки цих онуків цеї баби. Так було весело, ну-ну весело.
А хто ці «голодара», я не зрозуміла?
«Голодарочку» співали, це я знаю Великодню таку пісню.
А Ви мені не заспіваєте? Не знаєте?
Ні.
Це люди ходили?
Це цьої баби тако через ставок ,там хата була. Та в неї дуже багато внуків було, колись у больницю не звертались та звертались до бабок, бабки дітей приймали. Таке ше було. Тепер дохтарі. Внуки баба отнімала ці діти. То дуже багато баба мала внуків – душ 40 чи 50 та як зійдуться.
То це вона приймала пологи.
Да, таке ше було. А вони там приходили з хлібом, з гостинцями, в’язано в хустці – хто шо приносить. На Пасху, то паску несуть, а на Різдво, то (нерозбірливо) , хліб обикновенний. Клали все – хто кусок сала, хто яйця, хто яблука, хто шо має. Вона померла, нема теї бабки давно. Таке було. Гарне було село, дуже гарне. Ну вимерли люди, нема.
А коли голод був, цій бабці помагали?
Я не знаю, тій бабці може голоду не було. Їй голод був, чого не було, но я не помню. Я не скажу за це, старенька вже була. Ну вона жила сама, чоловік в неї помер, сама жила, ходила. Таке життя було. А так… шо тобі ше сказать?
А церква була в селі?
Була дуже гарна церква, здорова. Здорова церква, я помню такі каштани, обгороджено, каштани такі росли здорові. Я помню, я маленька побіжу туди. Дуже була гарна та шо, як її розібрали по куску, по куску, а потом усю знесли. І помальовані дуже гарні боги були і все, понамальовані святі. Дуже гарне було та нема. Шо ти ж зробиш.
У Вас сестри, брати скільки було?
У мене? Ну вісім було, сім, а я восьма. Мої рідні сестри, а двоюрідні сестри, а двоюрідних було, багато було. А дядьків зразу постріляли, а батька шо ж заяву подає, шо в колгосп, шоб три заяві подав, а йому кажуть шо: «Твоє місце на Сібірі і всьо». І откидають заяву і откидають. І шо – нічого не помогло. Та й отправили на Сибір, то батько там десять років відсидів та й приїхав додому. Якось вижив і приїхав. Я ходила в школу, не знаю скільки мені було років, як в мене не було в шо взутись і вбратись, і перебратись. Сестра мені дасть якусь спідничину таку порвану, знаєш. Все з хати вибрали, нема ніде нічого. І подушки, і рядна, і скриня. Скриня в мене ше там стоїть, така здорова скриня вишнева, гарна. Повна, була набита. І скриню були забрали, а потом вернули. Подушки забрали, подушки тоже вернули їдні жінка, але знаєш які вже шмаркаті.
Вернула?
Вернула подушки та й каже: «Йди забери свої подушки». Подушки позабирали, рядна, рушники, полотна. Мати, як кажуть, мати була хазяйка, із хазяїв, як то кажуть. Все було на всіх дітей – сундуки були і все було понабиване. Ну шо ж його все позабирали, але вони його не мають, то шо зробиш. Отаке горенько було, де воно взялось, Господь святий знає. Та й це тобі таке. Та й нема. Було все в хазяйстві, мати напташила всього, а шо ж позабирали. Я ж тобі кажу, та в цю школу мене послали, пішла я в ту школу, вдягнутись нема в шо, взутись нема шо. Требують, яка ж це совєцька власть, требує, шо випишуть якась родина наша, требує, шо випишіть дитині пальтечко й черевички, і дві платтячки, шоб воно мало шо перебратись, воно ходить ця дитина гола. Знаєш отако взує якогось чобітка, не чобіток воно, а якісь лапті, яке хоч. І ноги обмотувала, так хотіла в школу ходити, не було в чому. То виписали мені, то тутечки дав, їдне пальтечко мені дав до школи і дав платтячко й черевички, то я це так походила у школу. То шо ж я вчилась спочатку і гарно. То шо я вчилася, мій батько грамотний був, то всі діти пішли по батьку. Батько був хазяїн.
Скажіть мені, то Ви сказали, шо батька куркулем назвали.
Куркулем, куркуль. Все время тільки куркуль: «Тобі куркуль на Сибірі місце». То і шо зробиш?
І Вас дражнили?
Куркуль. На мене сусід осьо рядом хата туди-во, осьо Варчина хата, через дорогу хата, ше осьо недавно називав куркульом. Ше мій старий морданя заліпив, він ше був живий. Та каже: «Ше раз почую, то я тебе куркульну». Та й це таке.
А в дитинстві як Вас називали? Ви мені казали, шо в школу не брали, а казали «куркульська».
«Куркульська морда», «куркульська морда» і все. Отако не любили всі, бо «куркульська морда». Як я ходила в школу, то я тобі хочу сказати, шо ніколи мене діти не били, не знаю чого. От була тако туди через яр, через ставок жила дівчина, ходила разом зо мной в школу, так її хлопці були, не знаю чого. А я йду тудо її проводжу ше, часом вона забіжить в хату, бо її дуже лупили. А мене ніхто не зачіпав, не знаю чого, ніхто. Ну я нікого не зачіпала, я була спокойна, я собі стану під грубкою, постою та й все. А спитає шо вчителька, то я скажу. Тільки шо я мало ходила в школу. Коли піду, коли не піду. Коли нема шо вдітися, то шо я піду гола?
Чим Вас мати намагалася годувать?
А бузиною. Ти знаєш, дитино, колись мати знімуть цю бузину на горі, як та, я собі не представляю, як та бузина сушилася, шо з бузини… І ця бузина така гарна, як то тікішо покладена в горшках. Колись же не було баняків, каструль, знаєш, а горшки череп’яні з глини. І цей полив’яний горщок і там ця бузина і мати пригість цеї бузини всипить, вона запариться, закипить. Це таке було. А ці дівчата ходили десь де буракове насіння десь трошки достануть та дерли його, та це таке мішали та їли. Отак хто шо бачив. Не було ніде нічого. В школу ходила, то ті лопушки збирала та їла, а хто глей здирав. А потом стали ріжки рости, а тепер ріжків я дивлюся… ви й не знаєте, шо це ріжки. Сливки були посаджені, а на сливках… Сливки само собою, а то такі горішки, такий цей ріжок ріс. (показує рукою розмір ріжка) Такий добрий цей ріжок був, може він тепер недобрий, а тоді добрий, нарвеш та наїсися, та живеш. Мати тоді тих ріжків не їла, плакала, а я їх їла. А одна така сусідка ходила, то все: «Рви мені листочки». То я нарву листочків. То вона їла листки цій-во з вишень, я не могла їсти. Я кажу: «Я луче буду їсти лопухи». Та й вона вмерла та дівчина, не знаю чого – чи від голоду, чи така время найшло, хто його знає. Оце воно тобі така, дитино, жизнь.
Які лопухи? Ви їх варили чи шо?
Сирий лопух. Ото викопаєш таке широке листя. Тепер їх і немає. Я сюди піду в такий ліс, шо дощ ллє безперервно. Отако ллє, вияснилось трохи сонце і опять ллє-ллє-ллє. Ну шо ж буде рости – тільки лопухи. Такий бур’ян тільки ріс. Таке було жизнь. Лопухи їла, то глею, то ріжків назбираю та їла. Знаю за чим я вижила? Бог знає. А потом опухла, як лягла, вже трошки шось було луче, так опух в мене живіт і вся попухла. А ці дівчата вже старші надо мною поставали та й плачуть: «І ця вмре». Кричать надо мною. Кричи скілько хоч, мені було всьо ровно. Дав Бог, шо я осталась, на сьогоднішній день так живу.
Як же Бог допустив, шо таке було з Україною?
Хто його знає, я знаю… Чи то так треба, чи хтось нагрішив, чи так треба. Я тоже не знаю. Я собі всьо время тепер ляжу і думаю: «Боже, та за шо так народ страждав? За шо скільки туди вивезли людей і туди наскидали, там же їх нещитано. Або у войну скільки їх там перебили та туди перекидали». В нас тут на подвір’ї валялись вояки. Страшне. Як тут наступали, то страшне. Німці як тікали, то на машини, а наші же машині нема, народ бідні, всьо равно страна найбідніша.
А шо страшніше було – голод чи война?
І те страшне, і те страшне. Як почали бути у войну, то з дня зробили ніч, темно, не було видно, тільки снаради летять звідти туди, а ті туди і темно зробилось, нічого не видно. До вечора билися, а вечером допіру стали отступати, стали тікати ті солдати, воєнні йти через село гуп-гуп, гуп-гуп, йдуть кінця-краю нема тако. Біда була. І те було страшнее, і це страшне, бо б’ють і ці пулі летять і в хату, куди хоч. Тому хату розбило, тому те зробило. Біда була тоді й сійчас. А знаєш, тебе тако зразу уб’є та й усьо, а це ж голод просить їсти, кажде дитина їсти. Як я бачила те негренятко колись по телевізору, ше могла дивитись. Зиркнула, як воно сиділо як патичок чорненьке і висушене, і голоднее, їсти просить. То мені ше серце болить, це я така була. Дитину прирівняла до себе, це я така сиділа. Мала дівча, коси в мене здорові були, дуже густі коси. Ой Боже мій, так мучилась. Все вже?
Ні, не все. Згадайте, як Ви з сестрою ходили по лопухи. Ви мені розказували таке цікаве.
То я ж не по лопухи з нею ходила, то вона такого пирію нажала гарного, то ми пішли в Роставицю. То може хто шо дасть перед Пасхою, яєчко хоч хто дасть тобі. Вона мене це тако взяла. Мені ніхто нічого не дав. Підійдем тако під хату, просим – ніхто нічого не дає, ніхто нічого. То вона ходила-ходила, втомилась та висипала той пирій з мішка, та взяла, та йдеш додом. Як ми йдем, то я дойти не можу, плачу, мене ноги болять. Я голодна, їсти хочу, а ніхто нічого не дав. Тепер до мне хай хто зайде, то в мене шо є, то дам, бо я так не можу. Ой Боже мій. А тоді геть ніхто нічого не дав. Ми з нею йдем, вона мене покинула, а я не можу йти, шо ж як у мене ноги як патички. Я сама худа, а вона каже ше: «Йди, я тебе нести не буду». Я кажу: «То покинь мене». То я рачкую рачки, вона каже: «Дойдеш до мене, то візьму на руки». Як я почала рачки лізти, я й рачки не можу, впала і вже плачу. Вона вернулась, то мене взяла підносила трохи – пройде-пройде та знову мене пустить. Пройти та мене тоже болить все. Та так ми дойшли додому. Це ця сестра, шо ви осьо до неї ходили. Це так вона мене притянула. Ше по жаби ми ходили, то я тоже сказала шо: «Я з тобою більш не піду нікуди. І ти мене не бери». Тих жабів… не жаби – черепахи, ці черепахи виколуплювали та жарили та їли. Ше таке було. Та їх ще вчорай виловилось та не було. То де не було голоду? Як вчорай був голод, скрізь був голод. Чого вони кажуть, шо нема? Може скривають, хто його знає. Я знаю чого це так.
Це ці черепахи в ставках?
В ставках. Черепахи настоящі. Тепер черепах ловлять та гуляються, діти тримають. Он мій внук черепашку держить в хаті. Гуляється. Ну то здорова, це манюнька. А то здорові, отакі-го черепахи. Витянеш те м’ясо чи я знаю шо та їли. Шо бачили, то їли. Й собаки поїли, й коти поїли, і шо хоч поїли, бо тоді був дуже великий голод. Та й усе, та й не було вже шо їсти. Ну було зерна, в людей було зерно, якби були його не вивозили, то того зерна хватило б. Вже як у войну та, кажуть, корови забрали, то казали: «Куди ви їх гоните?» – «Шоб німцеві не оставити». То вигнали десь до Дніпра та покидали, та самі ті доярки повертались. Вже таке треба було? Це ж з колгоспу тоже прижите це все, від людей позабирали. А-а.
А батька, Ви кажете, не брали в колгосп.
Не брали.
Спочатку він сам не хотів?
Ну зразу я не знаю, чи він хтів, чи не хотів. Но потом він бачить таке діло, шо не мине, то він подавав ці заяви, а вони не прийняли та й все. Сказали: «На Сибірі твоє місце». Місце на Сибірі та й все. Батько ж ніде нічого не зробить. Та й поїхав, де ж ти зробиш.
А батько шо про них казав?
Про цих людей? Нічого.