1. Дата запису: 5 березня 2021 року;
  2. Місце запису: село Троєщина Деснянського району Київської області;
  3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
  4. Респондент: Новохацька Марія Сергіївна, 05.05.1926 р.н., народилася в селі Вигурівщина Бориспільського району Чернігівської губернії;
  5. Розшифровка аудіозапису: Паращенко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Вигурівщина (нині село Троєщина) Бориспільського району (нині Деснянського) Чернігівської губернії (нині Київська область).

Представтесь будь ласка, як Вас звати. Прізвище, ім’я, по-батькові?

Новохацька Марія Сергіївна, двадцять шостого году рождєнія, тисяча дев’ятсот двадцять шостого году. Батько – Сергій, а мати Арина.

Яке число і місяць народження?

П’ятого мая.

П’ятого травня?

Да.

А скажіть будь ласка де Ви народилися?

Оце ж в селі Вигуровщина, п’ятого мая двадцять шостого году.

Вигурівщина, а який це був тоді район?

Тоді був … Чернігівська була губернія, от, а тоді переіменували на Броварський район. Так був Броварський район тоді,а тоді перевили на Бориспольський. Де тільки не була Вигуровщина. А тоді вже приїхали кацапи з Росії приїхали на Троєщину, тоді вже все забрали – Вигуровщину знесли, а Троєщина осталася.

Розкажіть будь ласка про свою родину: про маму, тата, як їх було звати і якого року народження вони були?

Я не знаю якого  це мама умерла  батько умер у тридцять первому. Він робив на ліснічестві – це Хрущ Сергій Володимирович, а якого, ну вобщєм вони в десятих  в дев’ятих годах, не знаю, мені вісім год було то хіба мені до того було. А мама була Васильченко, Васильченко Орина Ігнатовна, ну отак я скажу по тому по людях, то мати вродє як вмерла в три у неї дізєнтірія була, так у тридцять третьому вона вмерла, батько в тридцять первому вмер, а мати вже батько ше ходив на роботу, батько пошов на роботу і на дорозі вмер. І як батько вмер стало дуже трудно, мати стала ага у тридцятому годі, це ж я помню мені шесть год було, як забрали у нас корову, да коня, да воза, да все вигрибли шо було, зерно яке, все на світі вигрибли, батько сильно запікся, і він ходив так я скажу, так як ото п’яний ходив, но ходив на роботу, а мама в колгосп. А це вже як батько умер стали колгоспи. А в нас все забрали, де яке було зерно, де яка картопля – забрали все на світі, от. Земля була щитай батьковщина – п’ятнадцять і двадцять сотих, і де ми жили, а ми жили над ставком, оце тут ставок красівий був і ми жили так і там була земля у нас. Як її оброблять. І батько як запікся, як запікся ну сказать шоб він, ну вобщєм цей голод був у тридцятому-тридцять первому, це ж у тридцятому забрали все на світі, ну шо було – все забрали, де зерно, де подушки, де рядюшки – все забрали. Колгоспи создавали.

А Ви кажете забрали? А хто це все забирав?

Комуністи як колгоспи создавали – так оце все забирали у колгоспи. Колгоспи із людей зробили, із людських коров, ну все-все шо забирали, все зробили із людських коней, вобщєм все на світі.

Тобто вони це все насильно забирали?

Насильно, насильно забирали. Насильно забирали. Оце я кажу, у кого шо було – пшениця, чи яке зернинко було, чи шо небудь подушки, все забирали, все і создавали колгоспи із цього. І цеж у тридцятому все позабирали. Люди падали я ж кажу не то шо переступать, ідеш і переступаєш людей. А їли ми шо – їли акацію як зацвіте з цієї акації варили суп, а тоді трава, вобщєм спориш був такий трава, вона така була не водіста, не водіста – не водяна, ми сушили її товкли і з цієї трави суп робили – таку картоплиночку і цю траву і суп варили. А тоді вже як ставок, гарний був ставок, здоровий такий у цьому ставку тепер такі показують по телевізору отакі білі маковки розцвіли …

Лілія.

Еге, еге. Такі. Нельзя було, нельзя було захватить – зрізали, вобщім вона солодка така була і вони зрізали те все люди, діти – скільки там тих дітей потопилося. А то є у нас Дєсьонка, от, соєдіняється з річкою, а річка соєдіняється з Дніпром. Так у цій річці були черепашки такі як вареники, тепер я бачу шо в ресторанах роблять там оте розколупуєш їх, а там м’ясо, так я бачила по тєлєвізору тепер у яких ресторанах оце готовлять із його просто м’ясо, но вони такі як вареничок (показує) но ви конєшно незнаєте. Так стали оце ловить і оце полізеш на ставок, на річку назбираєш оце вони так под. берегами розплуджувались по берегам і це наловиш, наловиш і це одну черепушечку і якогось зілля і це звариш супчик і це…

А ці комуністи які приходили забирали, це були місцеві люди?

Місцеві, місцеві, місцеві люди були. Місцеві котори, ну так як тепер ти мій брат значить я возьму тебе туди-то, туди, вобщім одно одного тягло, а комуніст як Ленін казав комунізм вони ж хотіли создать, усе считай було в комунізмі, шоб було все одно, шоб люди жили так як тепер в общєжитіях, а люди жили шоб в комунізмі і оце хто не ходив зробили колгоспи. Колгосп якщо здали хто не ходив в колгосп значить їх розкуркулювали – виганяли з хати, вобщім забирали хати, а їх висилали на Сєвєр, от, оце хто не хотів в колгосп іти. А в колгосп це ж треба було в колгоспі, шо там коні були, машин же не було, нігде нічого, так большинство руками все – копали, садили все; коні пооруть, а люди садили. Ну а людям же гроші не платили а трудодень, один считай заробили, чи пол. трудодня, чи трудодень заробила, от, за год там скільки то получаєш за (не зрозуміло) картоплину чи шо небудь вобщім, а остальне вони закопували у кагати, там де на полях, закопували у кагати накривали там усякою соломою все на світі, на весні опять же ж розкривають і опять же ж садять оте бувало таке зіми тоді – це ж не такі зіми тоді були, а зіми такі були красно уже ж  вобщім крєпкі такі зіми були. Бувало таке що ті кагати померзнуть – так ми вже тоді дуже ж радувалися, вони ж не хочуть мерзла картопля куди? Так ми, хто уже так сильно голодав так ми оце ту картоплю тягали да пекли лєпьошки – вона ж мерзла така, то розморозим її, вона нелзя не стерти її, нічого так ото наріжеш лєпьшками, лєпьошками, або вже ту мерзлу да якісь суп ізвариш.

Ці кагати вони охоронялися?

Ні вони просто, я ж кажу, так знаєте оце закриють їх гарно, снігом прикидають і тоді аж до весни, ну так там навідувалися шоб ніхто ж зимою там примірно не розкрив, но було, були вобщім такі шо находилися на все. Так вони я ж кажу, як померзли, чи пагано укриють, чи зіми були такі крєпкі, як померзнуть значить вже всьо пропало, от картопля пропала, значить вони опять по колгоспам – по людям ходять. Це я уже ось тут жила так приходили.

А Ви кажете шо мама Ваша пішла до колгоспу. Вона добровільно пішла до когоспу?

Ну хто не хотів у колгосп іти значить виганяли на Сєвєр, хто не хотів у колгосп іти. Так батько робив оце у лісничестві, а у лісничестві як він робив так там тоже гроші не платили – а тільки сіно і дрова, от. Так ми жили на цім як уже голодовка стала так ми (плаче) мама (не зрозуміло) в Київ, Київ раньше до войни, воно і тепер таке, Київ, оце у Києві кругом були євреї, кругом: по магазінах, по школах, ну кругом вони були тільки жиди. А вони ж люблять курицю, яєчка люблять, золото люблять. Так оце як уже стала голодовка – так оце все жиди позабирали, ідеш вона дасть якусь там, шо небудь ото отдасеш – якогось яйця, як були кури, а вона вже дасть: чи кусок хліба якогось, чи картоплину, чи шось і ми на Подолі почті жили. Мама візьме полінце дрова, я у вісім год сіно – продамо. І оце сіно вони купували дітям на подушечки, бо напір’я вони, вобщім потіють. Так вони купували дітям маленьким сіно оце на матрасики і на подушечки купували, так ми ото сіно носили із мамою, і оце дрова. А Подол раньше отоплявся тільки дровами, нігде не було ніякого цього, а дровами отоплялися, кругом плити вобщім були і вони тепер є такі шо труби стоять, оце в основном Подол.

Це Ви носили цим євреям, а ці євреї вже за це платили або хлібом Ви кажете.

Да, да. Ну да. А як сильно голодовка вже така стала, шо стали вмирати і діти, і люди, і все на світі, шоб Ви побачили шо там на Подолі оце робилося, там він і досі те зданіє, вобщім із близьких сіл отако – усі діти були там, викидали туди дітей привозили вобщім кидали, оце як підеш, Боже мій, там таке зданіє, воно і сьогодні стоїть.

А де це зданіє?

Де базар оце Подольський.

Це Житній ринок?

Житній ринок. Так оце базар, центральна вулиця до трамвая, считать центральний ход до трамвая, а оце бокова, так оце на цій боковій так оце зданіє, воно двохетажне, воно сьогодні стоїть. Воно було тоді считать для сільських котори з сіл приїжали продавали на цьому на базарі, так там уже зночували – гостініца була. Но як звозили дітей вже – так уже туди нельзя було заступить, діти: отаке, отаке, отаке і діти я скажу, я як послєдній раз бачила – і мертві були, і воші з’їли, шо там було у цьому зданії так я ше сьогодні повне то зданіє, там були скамєйкі такі вобщім.

Хто їх туди звозив?

Ну хто? Батьки примерно померли, а якісь родичи, чи хто небудь, діти старші которі десять-дванадцять год – самі, самі заходили туди. Рились по мусорних ящиках, оце найде жиди ж дуже яйця люблять, найде яйце, там глядить трошечки цього білка – з усім, з усім, з лушпайками з усім і з’їсть, лушпайки їли, брали лушпайки вибирали з мусорних ящиків їли лушпайки сирими, от. Шо я набачила так це страшне.

І вони їх просто туди скидали і так там ті діти і лежали?

Я ж кажу і мертві, і живі, і вшиві, і всякі. А вони тоді, як уже, як бачуть шо сильний смред такий та вже багато дітей там померших вот, з голоду вобщім да те так вони тоді не було так вони возом приїжджали і мужики кидали їх на воза і десь ізвозили, обливали тим керосином і спалювали.

А куди звозили?

Вобщім десь за Київ вони звозили, оце я ж кажу якби отак от те щоб знав де, ну тоді я мала була, вісім год, дев’ять год було мені, а шо я як бачила як вони кидали оце все, оце всіх гнилих да мертвих да це понадівають, вобщім, замотують руки, рот закривають – бо ж вонь така, а скільки ж я кажу із’їдали воші, із’їдали воші дітей, було туди, я ж кажу нельзя було зайті – те кричить, те плаче, те вмерло, а які вони пухли були, а які вони, не тошо а таки як при нємцях, ви не знаєте, при нємцях отако були так от і там же дітки були.

Там були тільки діти, дорослих не було?

Тільки діти, дорослих не було. Дорослі, так я чула то, те до жидів ходить наймається шось робить, прибирати … я сама ходила скільки раз окна мила.

В тридцять другому, в тридцять третьому?

За те шо Ви їм мили вікна вони Вам давали… Ну да, кусочок хліба дасть. Може якусь копійку, чи п’ять копійок, чи скільки, тоді ж не дуже грішми розкидалися, ну воно тоді дешевше все було конєшно, от. Ну то підеш, а вони ж такі гідкі оці жиди. Було підещ – кровать стоїть “Оце отдвиньте да помийте під кроватью” – де спить там і блює і харкає і це кравать отако. Як станеш мить так і сама блюєш … всього було, а треба зароблять же, треба те, я ж кажу…

А тут в селі померло багато людей?

Пов села померло, пов села померло. Я ж кажу не тошо, которі такі шо вже нічого було продавать, нічого було здавать уже там шоб мінять прімєрно, так усі я ж кажу, оце з Драйзера і оце оці, не поліклініка – це в нашу сторону, а де магазін там (не зрозуміло) дома, оце всі ці дома на кладбіще стоять…

І там ховали людей?

Там кладбіще було. І там усі дома, магазини ото центральний там, там і всякії ті кафешки чишо там воно, то все воно було на кладбіще, бо люди падали як пісок, не було в селі ні кота, ні собаки, ніде нічого не було. Як стали зносить село, зачіпили, шо треба ж стройку робити, треба ж розстраювать город же, так давай переносити все кладбіще на Лісне, і вони це все кладбіще там, робили такеньки гробики (показує) так хто переносив, хто вобщім, которі свіжі були – такі шо хоть костя було вот, так вони гробики робили уже ж тепер робили гробики, викопували і переносили на Лісне. На Лісному кладбіще дуже переносок багато. А я ж батьків я не знаю, бо я ж кажу я мала була, батька я скажу я бачила як ховали, но хіба тоді ж здумаєш, там така шильга була, вобщім лоза така була і оце хто там хрести, хрести ніхто не ставив потому шо не було з чого, усі спалювали, от. Так оце де примірно якісь кущик – оце і закопають, оце і закопають людину, оце і закопають. Люди падали не то шо, так як сміття, переступить було ідеш і переступаєш мертвих дітей. Оце у нас сосєд був, правда він такий крепкий дядько був, він, у його було двоє дітей: дєвочка була я з нею дружила, ми одногодкі були, ну я частенько так коли вони багаті були, дядько робив колодязі, оце такі круги і вони так нічого жили крєпко вони жили. Ну а я з нею дружила, не дружила, так думаю піду може шо небудь їсти дадуть, от. Коли пошла я, коли її немає шо таке людей збіглося, збіглося, а її два хлопця, два брати, нікого не має дома, вони открили двері і її задавили, укинули в ставок, от і шо там усе забрали, вилізли в їх на сарай і поїли все він приходить, а дитини немає, давай шукать – так вона у ставку, шоб ви побачили як її витягли вона вся була в п’явках, правда хоронили тут і сьогодні могилка тут стоїть, вобщім загорожена.

А як її було звати?

Оля.

А прізвище, фамілія її?

Забулася як фамілія.

А скажіть буді ласка, люди які помирали, їхні будинки вони ж залишалися, що було з цими будинками що залишалися? Когось заселяли в них?

Нікого не заселяли. Так вони і стояли. Оце ж наша хата осталася нігде нікого не має, а тоді вже як война – все ж попалили, нігде нічого не було, нічого не було, все спаляно було, Людина голодна, каждий шукає кусок хліба собі, так ніхто не за ким не дивився. У мене ж багато родні: мамини сестри три (дві сестри, два брати) і батькові два брати чи три, от, у них же свої діти – кому я треба, кому я треба, нікому не треба, своїх нема чим годувати.

Ви одна була в сім’ї?

Да, я була одна. Потому што, я ж кажу, ну так получилося.

Мама Ваша померла в тридцять третьому році, а що було з Вами тоді в тридцять третьому році?

Я ж кажу, в тридцять третьому … я кульочок того соломки – сіна, сіна, полінця дров і на Подол. Шо я буду робить сама в хаті, в хаті нема ніде нічого, Я прийду на ніч, у піч залізу шоб мене ніхто не це … у печі ночувала, так піч – я в печі ночувала, боялася ж сама. І так як же осталася там на Подолі … приїжає, я не знаю, вобщім був у Москві Постишев і він оцими дітьми, оцими сиротами став заніматься, став же ж їх і по колгоспам і по селам де же ж (не зрозуміло) так от приїжає … я сижу і плачу, “І чого ти плачиш?” приїжає дядько, а я сижу і плачу “Чого ти плачиш?” “Нема нікого батька й мати, хто ж мені буде купувати ботіночки й платячко?” “А де ж мати?” “Померла, і батько і мати” “А ти хочеш до нас поїхать?”. Возом приїхав, возом із Кіровоградської області, возом приїхав, вже видно цей Постишев, вобщім дав приказ, шоб коториє вже примєрно там він создавав інтернати, оце Постишев він создавав інтернати і він уже тоді видно по всіх, по всій Україні, бо це ж в Україні сильна голодовка була, по всій Україні видно їздили і забирали которі вже такі і забирали в інтернати, от. Ну а я ж плачу, так той дядько: “Де ж твоя мати?” кажу “І мати померла, і батько помер” “Ну так, а хочеш до нас поїхати? Ми тебе заберем і будеш у нашому колгоспі жить” і він … ми як заплакали, кажу: “Поїду”, він мені дав (плаче) дав мені печений буряк сахарний , я з’їла, він каже: “Ліз на воза”, я вилізла на воза у сіно, там сіно чимало на возі було, він мене рядном, тоді одіял не було, він мене ряднами укрив, і общім “Поїхали до нас”. Ми їхали возом, доїхали до Умані, доїхали до Умані, він розпряг коня, трошки покормив же ж, поїхали дальше. Прихали вже туди: Кіровоградська область, Підвисоцький район, село Володимировка, от общім обикнавена хата – тоже ж так, і піч, і груба, все на світі приходе “Оце будете тут жить”, от, уже було два братіки там старший брат у армії служив, якраз із Польшою наші воювали, так старший брат на войні був же ж, а батько і мити видно померли вобщім, так одному шість було, а одному десять було, о так уже ті братіки були, от піч натопили, грубу натопили, поставив колгосп уже ж туди цю хазяйку, ну тьотку шоб їсти їм варила. Ну а тоді наче, я не знаю, чи вони сказали чи мала хата, чи щось вобщім не знаю, і нас переселили у другу хату, у другу хату більша хата, більша хата вобщім, считайтє: одна прихожа так, а тоді кухня і спальня була, а велика комната – була там комора, зсипали туди зерно, соняшники зсипали туди колгосп, ну от і нас туди вобщім посилили. Привезли і ще одну дівчину із Смілої от, і у нас уже стало дві дівчини і два хлопця, і женщина так по-сосєдскі жила, це ж хлопець її в армії був, так вона нам варила їсти, і давали вони вже муку – ми самі хліб пекли так усе таке о, а варили шо – пшеничний куліш, вобщім картошечки там коли було, чи не було, а пшенична крупа була, так оце кулешику наварать. І школа, і школа тоже була тоже в хаті ж, контора колгоспна була в хаті – така хата обикновена, видно куркуля видно виселили, так там це, там школа була, а школа була – одна вчителька, оце дві парти – первих класів, дві парти там другі класи, по четвертий клас – це в одному класі, в один день, одна вчителька – оце все вчили. А вчили шо ми: Кобзар читали отой Шевченківський, там такі я кажу як вздумаєш, я весь його почті перечитала, а так же ж шо вчили вони, ну матема не математику, тоді арифметика, читанка книжки були, зошитів ніяких не було, ні ручок, нічого і оце цей Постишев висилав якийсь той порошок і ці вчителя робили розводили той порошок – робили чорнило, і висилав пера, тепер же ж ручки, пера такі були, вишли пера, а до чого його треба чіплять до якоїсь палички, так ми до палички привяжем перо – і писали. Зошити тоже нігде нічого не було, то так десь на якусь бумагу, то мода тоді у селі була рушники бумажні, бумажни рушники оце на стєнах було, от і хто примєрно старий рушник викидає – ми собирали і оце на тих рушниках писали, уроки робили, от…

А який це був рік? Який був рік?

Це вже тридцять п’ятий був, тридцять четвертий, тридцять п’ятий год.

А забрали Вас туди в тридцять третьому чи в тридцять четвертому?

На осінь уже в тридцять четвертому, шо я вже считать на зіму, зімувала там у тридцять четвертому.

А мама в тридцять третьому не пам’ятаєте коли померла яка це була пора?

Тоже вже считать шо на осінь, шо вже трохи були дехто мог посадить шо небудь, так уже городи там – калачики садили, да вобщім отаке о.

Осінь тридцять третього?

Да, да, да.

І виходить шо до осені тридцять четвертого Ви цілий рік були самі?

Да, да, да.

А були тут колгоспні поля окрім оцих кагатів шо Ви розказуєте, колоски Ви десь збирали? Можна було збирати?

Боже сохрани, Боже сохрани. Я ж кажу були … отам де оце, як його сказати, де Радужний оце там були считать городи колгоспні – і капусту садили, моркву, вобщем те, а оце де, оце де Маяковського туда аж до конечної, це Маяковського, це все були поля колгоспні, от і сіяли я ж кажу, сіяли пшеницю там чи жито, вже багато не сіяли, бо землі тут багато, а оце оту то оце Луговець оцей же був считать сіно косили, бо були в колгоспі позабирали ж корови, коні – так було сіно треба, так тут такий ну я ж кажу сінокос, що дуже, дуже я ж кажу дуже багато, а тоді як уже оце (не зрозуміло) так це водогон як построїли там такі труби закопували – все перерили, все перегребли, шо там тепер я ж кажу нема нічого, да і ходять же на пляж да все на світі нема нічого, уже з того сіна нема нічого.

По колоски. Особисто Ви ходили по колоски?

Не ходила бо я боялася. Бо я знаю оце одна жєнщина – дві дівчатки було у неї, а чоловіка я не знаю чи він помер чи вобщим шо дві дівчатки такі чималі було год по дванадцять от так вона ходила, це ж назбирала жменю колосків і вже брігадір чи хто, то вобщім поймав її поймав і її забрали приходять же ці ж дівчатка плачуть, осталися дві дівчатки от, і вони я не знаю скільки, бо я з села уже ушла, так не знаю скільки їй дали вобщим, а ті дівчатка тільки осталися дві сироти, то вони живі, чи не живі не знаю, вобщєм оце отаке от.

У Вас в сім’ї не було золота, срібла?

Сережки мамчини були, такого ж нічого не було, а сережки були, вона десь сфотагрофірувана і досі в тих сережках вона ж поміняла на продукти, от шоб як небудь шо небудь оце, батько як умер уже ж не стало ні сіна, ні дров не стало як батько помер треба якось жить но всьо равно ж не…

А де вона ті сережки поміняла, куди вона їх занесла?

У села носила, далекі села, отако носила пока вона ходила, так вона винесла в село, не знаю в яке вона село однесла і поміняла, вобщім чи картоплину їй дали якусь, чи калачика якогось жменю і так я ж кажу там уже якісь місяць і проживеш, і проживеш оце люди особено у кого було чимало золота чи всього на світі так повиживали, от, а у моїй сім’ї считать у мами п’ятеро їх було, п’ятеро считать: дві сестри і два брата, три сестри і два брата, а в каждої діти так тоже ж і в батьковій сім’ї тоже було їх: дядько Гришко, Михайло і це ж мій батько – четверо було в батьковій сім’ї, тоже по двоє дітей було, от, так вони я ж кажу, шо поміняли вижили шо як більше було, а де менше було дак. А в нас я ж кажу у мамчиній сім’ї їх п’ятеро: три дівчат, ну правда це ж ця одна сестра, то одна сестра тут жила, а одна жила зразу оце в голодовку вона чолові її десь на Подолі робив, я не знаю, чи він робив там чим і вони зразу поїхали туди у Київ поїхали і десь робив шо йому дали на Куріньовці участочок і вони там построїлися, там вони всю жизнь з тридцять третього году там по сьогоднішній день їх уже не має нікого, померли тоже померли. В сорокому годі мені було считать чотирнадцять год, ну вобщім начало п’ятнад приїхали вербовщики, приїхали вербовщики, вобщім вербовать в Дніпропетровськ, вобщім сюди на Україну, от я адреса точно не знаю, знаю шо вербували у Дніпропетровськ строїть нєфтєбазу пошла – так вони мене не беруть бо я ж мала чотирнадцять год, так я пошла у сільраду, кажу: “Дайте мені”, а паспортів у нас ніяких, не давали в села не паспортів нігде нічого, так я пошла в сільраду кажу: “Дайте мені таку бумажку шоб мене забрали те, шоб мене завербувать можна було”, він мені написав шо я двадцять четвертого году і я завербувалася, завербувалася і уже считать у сорок первому у марті місяці я приїхала у Дніпропетровськ, приїхала в Дніпропетровськ і ми вобщім річка Синюха була, так ми на цій Синюхою строїли нєфтєбазу у Дніпропетровську, для нафті воющім там, А тут у сорок первому вобщім у марті місяці, приїхали ми в сорок первому, я приїхала а тут уже і война, так я чотири місяці там побула у Дніпропетровську і нас тоді евакуірували з усім на світі яке… вобщім на поїзд і на Сєвєр і ми приїхали, вобщім в город Пермь, чула город Пермь? Ми приїхали туди у город Пермь, от. Вобщім хлопців коториї їхали з нами забирали зразу в армію, а нас так як ото учіліще так поселили в клуб і стали учить на станки, на токарні станки шоб робить снаряди, завод 344 – і досі він робить. Общім ми нєсколько місяців там уже до станка привик общім і ми робили це всьо врємя із сорок первого по сорок п’ятий год, общім випускали снаряди, Я була на первому, считай перва то таки чербаки присилали, от таке окошко було – це ж кидають борванки, мені треба було виписать уже примєрно хотяби половину считать так шоб він похожий був на снаряд од мене, у мене була перва операція, от, так от од первой операції пошло, пошло, пошло і общим робили снаряди, снаряди отакі от невеликі і там даже уже і заряжали, порохом заряжали і отправляли на те…

А коли повернулися уже звідти назад сюди?

У сорок шостому годі.

Сорок шостому?

Ага начало… Уже на осінь счас почті у тому у грудні місяці.

І в сорок шостому, сорок сьомому знов голодовка була?

Да в сорок сьомому сильна голодовка тут була, но я як уже приїхала у сорок сьомому годі жила ж уже у дядька. Я поступила на хлібзавод на Лівоборежній і я робила на хлібзаводі, так шо в сорок сьомому годі я не дуже голода…

Не відчували Ви цього голода?

Ну да. Хліба можна було взять, де на пояс нав’язують, де за хлібину дадуть вобщім, так от їм носила тім шо жили. Но я робила там вобщім… це скільки це: сорок сьомий, сорок восьмий, сорок дев’ятий до п’ятдесятого году, а в п’ятдесятому годі я вийшла сюда заміж, от.

А скажіть будь ласка Голодомор тридцять другого-тридцять третього років для чого він був зроблений, для чого в людей це все забирали?

Ну я ж тобі кажу создавали колгоспи, колгоспи нічого ж не було, нічого не було ніяких нє, а Ленін уже создав колгоспи, образоваться колгоспи і вони забирали оце все: коні, корови, все – у колгоспи, создавали оце з людських  зерна, вобщім усе на світі создавали колгоспи. Оце зерно забирали, всє сє забирали землі од людей же ж, раньше у людей було по двадцять сотих, тридцять сотих де й більше було, то …

А у Вас була земля у батька?

Ну я ж кажу була батьковська земля там чи двадцять сотих чи шо і коло хати навєрно соток чи п’ятнадцять, чи двадцять було вобщим тей, то щитать батьковщина дали землю так от ми пахали тут, а тут же воно над берегом так вродє над ставком так ми тут сіно же, сіно вобщім отаке було над берегом щитай, но тут уже земля була така лучша – так ми тут уже огірки садили, вобщім отаке от все, а тут садили картоплю, большинство садили калачики, картоплю і калачики.

І у Вас цю землю ніхто не забрав? В Голодомор не забрали?

Ніхто не забрав, нічого. Я ж кажу як з’їхала осталося те все на світі, вже я не знаю коли вони, як вони уже ж було у цю войну. Ми закопували, ми я ж кажу де тільки в хаті і доливку продовбували да ховали, і що ми тільки не робили, а вони оці актівісти і комуністи, вони називались тоді комуністи – це все здавали те так вони приходили і оце шукали не то шо, переривали до того, до нєт переривали і це все забірали забірали, забірали, забірали бо колгоспи треба создавать, а з чого создавать – із людського добра. Оце оту то комуніст був, так я ж кажу, оце як стали в його діти, оце я вже тут була, так носила дочка одежу ше ту людську, от. Багато людей таких шо поздавали, е бач комуніст, як стали вже я ж кажу, не знаю чого вони такі пока він жив же батько їхній, а їх було троє, так вони ше кояк були, а тоді як не стало батька так вони стали вже тоді трудновато їм стало, от, так вона тоді вже доставала оцю одежу, навєрно ж він зберігав до цього часу

Виходить вони носили одежу ту яку забрали у людей?

Да, да, да.

А як звати було того комуніста не пам’ятаєте?

Андрей. Коваль Андрей, но їх тепер уже ж не має, ні баби не має і дітей даже не має вже.

Вони повиїздили десь?

Померли. Ото ж дочка, я ж кажу, як стала носить уже цю людську одежу, а я робила ж вже на цьому заводі, і вони такі нещасні, мама ше жива їхня була, так у них був горіх такий здоровенний так це ж баба, а їх троє було, так баба бере це ж осіню назбирає цих горіхів і продавала, і це ж кормила цих дітей, от, а тоді як баба вмерла все і їх знесли, як знесли у її дочка була, у дочки цієї їхньої, у цього ж комуніста дочка була і два сини, так дочка вийшла замуж – родила двоє чи троє дітей, троє наче було і вони такі стали бідні, такі нещасні стали шо страшне. На роботу вона чи не вміла, чи не ходила, ну вобщім при такому батьку вони жили раскошно, раскошно жили – хату построїли, а як не стало вже батька вони такі нещасни були, такі нещасни були і її дочка була така пройдоха, вобщім гуляла, тягалася де попало, вобщім страшне, ну вона навєрно ще й досі жива…

А скажіть будь ласка чи були доноси, чи могли сусід донести на сусіда? Для прикладу: у Вас є їжа, от сусід знає шо у Вас є зерно …

Були, були, були, були і спалювали один одного, були всього я ж кажу. Ага в тебе є там чи корова, чи молоко – от я тебе спалю. Сараї горіли і хати горіли, всього було.

Так люди просто підпалювали за те шо у тебе шось є?

Шо є, а в мене немає.

І вони спалювали будинки?

Усе було, усе було, ті і сараї, усе було. На городах підуть все позривають, як у кого посаджено, так все виберуть, вигребуть … Я ж уже як вийшла сюда замуж, так у мене город остався тоже, так ну правда тоді дядькина тьотка тоді забрали, а то вибрали ж сосєді вибрали, вобщім отаке от.

Ви знали такі випадки, коли люди наприклад, вони знали шо до них должни прийти забрать або корову, або якесь майно і вони або псували це майно, або різали корову шоб не віддати, Ви про такі випадки знаєте?

Ховали, ховали, одежу ховали, подушки ховали, корови нельзя заховать ніде, нельзя.

Можна зарізати і продати.

Жалко було, а вдруг воно пройде. Вдруг до мене може не прийдуть. А це все ж кажу, ікони, у каждого ікони були, оно бачете яка ікона у мене: одна і друга там, старіні вони їм уже по сто год, так били ікони, забирали вобщім били, я ж кажу це страшне. Я ж кажу перерива до нєт переривали, шоб нічого не осталося людині. Оце ті комуна, комуна, оті ж комуністи.

Кажете ікони старі, а вони у Вас з якого періода?

Десь з двадцятого, дев’ятнадцятого году.

А як вони Вам дісталися, звідки?

Оце чоловік, чоловік заховав, вобщім я не знаю як вони шо при батьку, так він їх общім замотав і закопав, вобщім замотав усякими цими і закопав, і тоді ж я кажу і хата їхня як це згоріла – вони там остались, як я прийшла так він їх відкопав,так їх було аж вісім.

Це Ваш чоловік?

Чоловік, це чоловіцові считать ікони.

А як звали Вашого чоловіка?

Антон.

А фамілія?

Антонович, Новохацький Антон Антонович.

А якого року народження?

Тринадцятого.

Тринадцятого року народження.

Він заховав ці ікони коли саме?

Ну оце ж я кажу як у колгосп було …

В тридцятих роках?

Да, да, да. Ну а тоді ж я кажу уже в тридцятих, а тоді в сорокових стали нємци так він не откопував поки я не прийшла, я прийшла то він оце ми вінчалися цими іконами, це вінчені ікони, так їх було вісім у мене, дев’ять було – це ж його, так я пороздавала, сестра його була в Троєщині – дві забрала, а тоді сестра одна вмерла від родов так я отдала їй дві, а дві десь без стекла були на хаті, не знаю чи вони там, маленькі такі – считать бабини і матчини.

Так ці ікони вони дісталися чоловікові від його бабушки…

Від батьків, від батьків. Общім коли мати його виходила замуж його, так вони вінчалися – дві ікони, а тоді дочка виходила одна і друга виходила, це ж вони тоді ж вони дуже були богомольні такі, дуже увєрували, от, вони це шоб нє вінчаться – так це ж куди, то у них було дуже багато ікон.

А як звали чоловіка батьків?

Санька – мати його, а батько Антон. Він Антон Антонович був, мій чоловік Антон Антонович.

І фамілія у них яка була?

Новохацький.

А скажіть будь ласка Ви своїм внукам,дітям розповідали про Голодомор тридцять другого-тридцять третього, про той період шо Ваша мама, бабушка немала шо їсти, говорили про це?

Та вони не хочуть того слухать.

А як Ви вважаєте зараз потрібно повертатися до того періоду, згадувати той час? І для чого це потрібно робити?

Воно дуже трудно я ж кажу згадувать ну я думаю шо тоді примєрно шоб не була голодовка тоді легше було б жить. Своя земля, своя хата. Не такий бв считать ну багато лучше, багато.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду