- Місце запису: селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області;
- Дата запису: 2008 рік;
- Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Борисенко Марія Марківна, 1920 р.н., народилася в селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області.
Велика в вас родила була, да?
Ну щитайте, тато, мама, Мітя – брат, я, Дуся і Василь. П’ять. І бабушка, шоста.
Велика.
І всі з голоду полягли, тільки я та мама осталися. А чого осталися, я буду розказувати. Ми вже були, оце вже з голоду вмер старший брат, 17-ть чи 18-ть год. А тато і мама були в совхозі. А він попросив перед смертю, з голоду, шоб тато прийшов, шоб тата побачити. Нікого не хотів, а тата. Ну тато переказали люди, тато прийшов. Пішки, тоді ж ні автобусів, ні машин, нічого. Поховали в садку, так ше. Його поховали, а тао вже начинав їсти, нема ж приїхали, розкуркулили, та забрали зерно, коня й корову, і теє, й свиней, позабирали всьо. Осталося літрова баночка, хоть тоді банок ми не мали, а желізна баночка, така з літру, квасолі. Так вони взяли тай те в бур’ян висипали, сипали скрізь.
Таку от квасолю?
Да. Нема нічого їсти і хата згоріла була. Но люди зійшлися, сама клітка осталася, а крокви і все там погоріло. Ну тоді таких хат, сусіди просто зійшлися, половина цих хат. Поставив нам хату, тоді ото хатка вже ж, вона вже не нужна була, а позабирали. Які ж ми куркулі, в мене батько воєнний був, військовий. Тільки з тієї війни, не з цієї, а з тої. Яка там була, мені мама розказувала, а батько ніколи не казав.
Чого?
Не хотів, шоб ми знали. То страшне, – каже, – діло війна. А потом, це мама так розказувала, приїхав ше й Махно батька хотів забрати. А в нас ліс, вище як оце садок, далі трохи, ну метрів 50-60. Батько туди втік. Йому вже приказали, шо Махно по хуторі їздить. Батько утік. Він нічого не трогав, казали мама, він тільки пошукав батька по сараях, так походив і поїхав. Ну тоді уже, а мені ж скільки, я там десь картошечок, як вам сказати, вкрала у колхозі, не в людей. Зварила, я не знаю, чи мала я, чи не мила, но зварила в желізненькій помню банці. Входю в хату, а батько на печі лежав, знаєте, шо за піч, ну де піч, шо хліб пекти, а то на піч. Там лежав, а тоді встав. Я несу, батько встав «Доцю я їсти хочу». Кажу: «Тату, я тоже хочу їсти». А той держу, батько взяв той горщик, ну з глини, ну ви знаєте, які горшки раньше були, собі тягне, а я собі, розірвали, упало на долівку. А я тікати з хати, думаю, шо мене зразу вб’є. Втекла, ну не знаю, він ту картошечку мою, канєшно, зібрав. Тоді такі обставини були. Діти Василя, вобше, я не знаю, де він дівся. Я оце колись почула, год як, назад, як один розказував, шо ловили дітей та й їли. Ну я не знаю, де він, я його не бачила. А доню його бачила, тільки шкура та кості. Мама пухне, ну мама там в совхозі ж, а тато на печі вже хропе. І я побігла, там в нас батько женився з дитиною, ну писав як його дитина. Я побігла до Івана, його відділили, я побігла до Івана, кажу: «Йди подивися, там тато шось хропе, мені не нравиться». А він: «А ти ще не хропеш?». Ну тоді увійшли ми в хату, до батька, а він вже готовий. Ну шо ж робити, нада ж нам його стягувати. Ну він узяв рядно, тоді ж одіял не було, такі рядна були, стягнув батька, він упав на лежанку, з лежанки на долівку. Ну шо, де ж нам ховати. Сушня, це ви должні знати, шо сушили яблука, сливи, вишні, там таке. А воно ж по коліна, так туди стопиш, а зверху так лежать палки, насипають туди яблука, сливи і сушать, а тоді перебирають, сухі викидають, а тоді, хоть не викидають, а в кошолку, чи там куди. Ну шо ж, давай туди, – каже. Так ми туди, він стягнув, ми з одіялом кинули, як собаку, накрили одіялом і закидали. Ну там навіть по коліна не було тієї ями.
Так він там так і похований лежить?
Так, там він, як собака лежить. І його майже не закрили землею. Мілке дуже. Ну це, люди знають, шо це за сушня. Тоді теж, батька вже нема, Міті нема, Василя нема. А доню бачила, тільки ножками матиляє, Господи.
Це сестра?
Да. А тоді ще приїхав із Сибіру, дядько, татів брат. Із сім’єю його вигонили. Тай ті тут померли ж. Куди ж їхати, в батьківську хату приїхали.
А скажіть, мені, Марія Марківна, а ваша сім’я була куркульська?
Середня.
А шо це таке середня?
Ну то куркуль, а це середушка якась. Ну то бідний, а то куркуль, а це середній.
А шо він мав той середній?
Ну шо, мав корову, мав двоє коней, один в колхоз забрали, а один в нас остався, розкуркулили, і ту ж забрали. Не знаю, свиней забрали, корову, все позабирали. А зерно даже із мелита забрали. І не осталося нам нічого.
І куди вони це забрали?
А я знаю, забрали на підводи.
А ви пам’ятаєте, як вони приходили в хату? Коли це було вдень, вночі?
Ні, вдень, вдень, я знаю…
Де ви буди в цей час?
Я ніде не стояла, я десь їсти шукала.
Тобто вас в хаті не було?
Не було.
Це мати розповідала?
Та шо, я бачила, як коня брали, як корову брали.
Ну а як, прийшли взяли і все?
Та вони й питати не питали. Шо їм питати, в сундуках, з сундука вибрали все, шо там було, тільки дєтского, нашого барахла дєтского не брали. І полотно, і рядна, і платки, і мамині юпки, кохти. У мами було п’ятаки золоті висіли, і там найшли, і те забрали, золото. В нас якби те золото було, ми ніхто не помер.
А чому?
Того шо ми б поміняли, десь продали.
А можна було б десь поміняти?
В Харків поїхав би, та чого ж, золото тоді вєздє нужно, та дороге ж. То січас не дають, а тоді. Ікони, я не знаю, хто забрав, може вони. В нас от ікон дуже багато було. Батько вєрующий був. Так до церкви ходив, там вже читав книжку. Там пєвчі, от. А потом у колхоз прийшов, голова колхозу був. Ну це ще не брали, тільки коня забрали. Батьку сказали: «Не підеш у колхоз хаберем все». А батько пішов, та там побув, а тоді прийшов, чи вже не схотів йти, я не знаю. От, тай приїхали за остальним.
Хто в хаті командував батько чи мати?
Ні, батько. А як, хазяїн.
Він приймав рішення, йти чи не йти?
Да-да-да.
А мати чим займалася ваша?
Хазяйка, домохазяйка, прислуга була в нас. В нас батько і мати поїдуть, кілометрів за 50 земля була, туди далеко, до Краснограда. А сюди це Миньківка, Вишньово, а туди Комишувата, там десь по яру. Хоч не яр, а яр був, а тоді. Земля там була, то тоді поїдуть на цілий день, а вона ж коло нас. Була прислуга. А потом перевозять хліб. Батько мішки, обвіють віялкою, у мішки, і здавати везе. На підводу і везе здавати.
А млин був у селі?
Да, був.
Бували на млині?
Я? Бувала.
А як воно виглядало?
Ну як, крила оті, вітер як віє, а там крутяться камні такі, мука біжить. Так як і тут. Хотя тут не бучила, но. Я не знаю, чи наш млин був, мабуть, наш млин був, шо ми ходили туди. Це ше до голодовки. Та воно й голодовка в 21-му році була, но воно тоді ж засуха була, казали мама, но ми не голодували. І 47-ий год був, ми не голодували. Ми 32-33-ій, оце наш голод. Сильний був. Тоді прийшла з совхозу одна женщіна, сосєдка і каже: «Маню, пішли до мами, я тебе поведу». А це ж Водолага, 25 км, і за Водолагу, не знаю скільки. Ну ми йшли і отдихали, вона боялась, шо я вмру, я страшна була. Довела вона мене, уводе мене в той барак. Бачиш, я погано балакаю, шо немає зубів. Увела, мама дивляться: «Доцю, це ти?». Пухла, ноги полопали, вода ллється з ніг. Вона страшна і я страшна. Ну тут, переночувала я, ходять дітей собирають, ну таких, знаєте, хто вмер, хто ось-ось вмре, машиною. Тай мене туди скинули. А я ж плачу, в мене ж мама є. «А де ваша мама?», кажу: «В бараці лежить». Ну один каже: «Давай викинем». І куди завезли, в яру, туди скидали. А вони взяли мене скинули. Не вкинули в ярок. Привезли до мами. «Це ваша мама?», «Мама». Я мамі розказала, а мамі всьо равно вже. Вона така була, не сьодні, завтра, така вже. А тоді приходе дядько і каже: «Ти, дєвочка, підеш полоти?», кажу: «Піду». Так согласилась, пішла полоти, а я й сапки не підніму. А дєвочки вже полять, такі вже підкріпилися. Та підійшли до мене, тай кажуть: «Як тебе звати?», а я кажу: «Марія», «Ти, знаєш, піднімай по-маленько поли, бо як прийде начальник, їсти ж не дасть». Так вони, як захватили моє полоти. Прийшов начальник, а я вже з ними. Він вже думав, шо я так полю. А вони помогли мені. Ну тоді їсти, ото нам дали. Не знаю, чи хоть картошина була. Ну казали оці дєвочки, по кусочку м’яса, оце,- каже, – тут криси і миші. Та чи воно нужне, аби поїсти. А я ж їм і поглядаю, як же оставити собі, мамі ж понести, мамі. А тоді я взяла там, дівчата дали баночку маленьку, я мамі ссипала і понесла в барак. Мамі ж поїсти тоже, сама ж тоже ж хоче. Ну тоді, ото вже не знаєм, бабушка тоже вмерла і дядько, шо з сім’єю з Сибірі прийшов, тоже помер. Пішла на другий день же ж тоже полоти. Дівчатка помагали мені. Мамі стали їсти давати, як я стала там на городі. А тоді й я не пішла вже, вже сили не було в мене. А тді так підкормилися, трохи там. Кажу: «Мамо, пішли додому, як небудь дійдем». Мама каже: «Та як же йти, як тут в мене ножечки ще пухлі сама ж не годюсь». Ну не пішла мама і я не пішла. Куди ж я піду, як дороги не знаю, куди вона мене вела, та женщина. А дома ше ж Дуня і Вася, ми ж думали, що вони ще, а їх вже нема. Васі не знаєм де, а Дуню, то в яму кинули. В нас погреб був, то погреб розібрали, а яма осталася і туди людей скидали. І шо ви думаєте, нас там 16-ть чи 18-ть чоловік хат, це всі наші Папуги, хвамілія Папуга, татів брат, татова сестра двоюрідна, ну та Денисенко писалась, дядько Гаврило Папуга, Андрій Папуга, Яків Папуга і оце тато, самі Папуги, всі з голоду полягали. Та ще в дядька Гаврила сім’я велика була і всі рослі, хто дядько Гаврило, тітка Ганна, Никифор, Уляна, Єлеска, Настя, Марія. Самих дітей семеро було. Господи, всіх в погреб повкидали. Я не бачила, я цього не бачила. Це мені вже семирідний брат розказував. Його нема живого, всіх, – каже, – у яму повкидали, хто не вмирав, всіх сюди. Так воно так, половина хутора померло, половина молодьожі повтікало на Харків, на Москву там, ці пооставалися, ну там хто з старіків помер з голоду, канєшно. А так я сказала, шо живу осталися. І правда, живі, потому шо, я, коли вернулися ми з мамою у село, то люди і хати ще були, наших не було нічиїх, попалили. І не куркулили тих, а нас куркулили всих. Ше в дядька Сашка, це татова сестра двоюрідна, так там і овець багато було, і скотина, і коні, ну толок був.
Чому так трапилося, цей голод? Погода була погана, засуха, чи шо?
Нєт.
А чому, це ж називають Голодомор, а чому вас морили голодом?
А чого ви Сталіна не спитали, зачєм він посилав партійців, шоб усе позабирали та за границю повивозили? Це все ж партійці робили. Може ви й партієць, но не обіжайтеся. А шо партійці, шо їздили там чоловік-жінка, коня запряжуть, людей, а люди знають, хто це, дурять, та й забирають і подушки, й машинки, все, вони ось у валках живуть, нема вже їх, Гудзенки були, та й дуже їздила людей обдирала. Партійці обоє.
А у вас був у хаті портрет Сталіна?
Та нє. В нас таких не було.
А де ж був, як ви взнали про Сталіна?
Так це, як одужали, голодовка настала, я ж по радіо чую.
У вас було радіо?
В мене й січас є.
Я маю на увазі, тоді?
Тоді – було.
Було, в вас в хаті було, й що там розповідали?
Та я його помню, воно мені нужно було, ну це одкровено.
А як воно виглядало?
Та вони ж поставили радіо, шоб весь район чув.
Як це?
Ну як Сталін вмер, як шо було, усе ж чути було.
А ставили на подвір’ї радіо?
Біля клубу десь в валках ставили. А так, шоб у нас, у хаті радіо, то ми й не знали, яке воно. Тоді, ото вже нема нікого, ми з мамою вже осталися вдвох. Вже в мами рани не загоїлися, так хоть ноги не тухли, сама не тухла. Вже ж вдома начали там, то яблучко, то там всяке таке. Кажу: «Мамо, давайте підем може у наймити кудись, на Харків поїдемо». Пішки пішли ми, голодні, ні копійки, ну і казати стидно, не хочу казати. Дійшли, переночуєм ночью, це ж 10 км до Ков’ях, а ми ж то не гоже йти, голодні, худючі, в мами рани, переночуєм десь, де-небудь під лісом. А тоді дійшли ми, зайшли в однієї жінки, в перву хату водички попросити, а вона, спасибі їй, каже: «А може вам не водички хочеться», та винесла супик такий, там водичка, картошина, ну винесла. Ми з мамою поїли, водички напилися, та пішли далі до станції. Увійшли в станцію, сидимо, білєта не беремо ж. Тут поїзд під’їжджає, сіли ми в поїзд. Поїхали до Рижова, станція Рижов. Устали ми там. Мама коло вікна, так в вікно дивиться. А я, в мене коси дліні, одіта чисто, бо дєтского нічого не тронули. Ну страшна ж, худа. А тут входить дві барині. А так у станції сидять дві дєвочки. Вони мене підгукнули, я підійшла до їх. А тут приходять дві женщіни і кажуть до мама: «Чія ето дєвочка стоїть?», а мама каже: «То моя дочка», а вони: «А ви нам дасте?», а мама: «О, возьміт». Отак підгукнули мене, «як тебе звати?», я кажу: «Марія», «Ти підеш з нами?», кажу: «Піду». Ну тоді вона: «І ви ж підете з дочкою, шоб ви знали, де вона є». Поїхали в Пісочин, поїхали, повезла. А вони професор і професорша, чоловік і жінка. А та дитинка зразу, як накинеться на мене, малесеньке таке, ну може до годіка. «Мамо, – на жінку, – оце й буде наша няня». Скільки не приведеш, дитина кричить, ховається, ладно. Тоді каже цей Петро Антонович, а хвамілія Телько-Грицевич, а вона Валєнтіна Петровна. Роздівайтеся, мама розділися, а вона мене сама роздівала. Розділа, одежу викида мою всю. Взяла ножниці, хоп, косу відрізала і в плиту. Ну каже: «Пішли тепер зо мною». Пішли в другу комнату, там ванна, розділа мене як мать родила, «Залазь в ту ванну», я залізла, вона мене обмила, скупала, а я й не знаю, коли я купалася. Унесла рубашку, плаття, тапки. Ну вона бариня, а я шо. Тоді сажа ж їсти. І отак сидить мама, отак я. Насипала їсти, а шо ж вона насипала, пів ополоничка. Я б наче відро б їла і то б не наїлася. А вона по пів полочника дала. Хліба дала і супу хорошого, по кусочку м’ясця. Ну поїли ми. А мама ж каже: «Ну поїду». Вона каже: «Нє, переночуєте». І ото вона обідати дала, дала вечерю, вже побільше, побільше вже стала давати. І ото мама кажиться з неділю побула, вони не пускали, шоб вона не вмерла і вони спасли нам жизнь.