- Місце запису: село Остапівка Драбівського району Черкаської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Панімаш Антон Андрійович, 1925 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Остапівка Драбівського району Черкаської області.
Що Ви пам’ятаєте про голодомор 1932-33 рр?
Тут і казать нема чого. Тепер уже такі грамотні стали, шо знають краще нас, шо і як було. Сталіна із його замістітєлями давнім-давно прокляли і за голодовку, і за все друге. А ім, хто умірав тоді й не знав, шо над ними угорі робиться, од того не легшає.
… Я саме лучше запомнив один случай. Воно з годами все забувається, а то таке, шо аж наче в’їлося в мозги… Діло було тіки зіма починалася. наварила мати похльобки якоїсь із дерев’яної кори, корінців ше шось там кидала. Да наварила з тім, шоб сім’я неділю(тиждень) кормиться могла, бо більше нічого другого і не було у нас. Посідали ми всі за стіл, а батько Андрій усіх обділяє, шоб рівно і ше й осталося. У цей момент хтось постукав у шибку. Спочатку подумали, шо опять прийшли шось забірать, а оказалось то був посторонній чолов’яга. У його вже і сили зовсім не осталось, сів під хатою і просить їсти.
Батько бачать, шо зостав його так, до умре. Забрали у хату. Батько доброї душі був, царство йому небесне, узяв свою миску з похльобкою, тому мужчині підніс. Дак він як накинувся на миску, шо тіки мелькнуло. Батько давай ше сипать, а мати стала казать, шо дітям не хватить. Батько ж одвітив, шо мо й нам Бог поможе, як оце ми людині помагаїмо. А мужик трохи одійшов, сили добавилося, став дякувать. далі порозказував, шо де бачив по дорозі. Він ішов селами іздалека. До, каже, кругом хати пусті стоять. Заходив туди, дак і трупів нема. Або з’їли, або чікісти на машини погрузили, повивозили за село і сховали в одній ямі. Ні хреста ніякого не становили! Ото так, як собак позакопували і ймення не спитали. А у того дядька сім’я вся з голоду умерла: три дитяти і жінка. Розказував, до такіми сльозьми плакав, як горох. Він сам їх хоронив, у дворі прямо. Яму копав уночі, шоб ніхто не бачив, шо людське м’ясо зариває, бо одрили б. Дві ночі копав за клунею. На третю попереносив трупи, закопав і сміттям позатрушував, шоб не замітили, шо земля рихла. А далі, каже, упав навколішки і пообіщався, як уціліє, до хоч хреста поставить. Утром по ночі пішов із села, бо родні не було у же ніякої у його там.
Ото він так і тинявся. Питався чім Бог пошле: листячко, корінчики, в общім, шо під руку покпадало. А тоді уже так обезсилів, шо єлі-єлі до нас дойшов. І так уже благодарив, шо нагодували. Дядько невдовзі пішов, а я й тепер так дивую свому батьку, шо він не оставив людину умірать. Хай той мужик, мо і оддав Богу душу пізніше, бо вже в нас слабший був, ну батько не пожалів для його, чім самі багаті. Ото і я так послі того стараюся в жизні. А як вспоминаю про голодовку, до всім кажу, шо і тоді були люди, як не важко жилося. Зараз постановилися, шо собаки: до того не обизвись, на другого не глянь, шо там про поміч просить.