1. Місце запису: село Червона Волока Лугинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Тищенко Ганна, 1928 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Червона Волока Лугинського району Житомирської області.

Вмирали, ось ідеш у школу і, йдем, і лежать, у дворі лежать, і все одно просить їсти, тоді ніхто нікому не помагав. В нас була ця, рідня рядом. Було там 15-ть душ в хаті, вижило тільки троє, всі померли, а вони не ходили, це ці, шо троє ходили і це вони коло нас вижили ці троє, а ті всі померли. Шо забрали од нас зерно, шо забрали.

А хто це зробив?

Свої. Свої. Такі активісти були. Нас спасла корова, в нас дуже хороша корова була, і молоко давала, підем нажнем в лісі цього вересу, знаєте, верес, трава, молоком поливали її і їли. Їли це, по лісу йожики збирали, ловили йожики, то тоді так було їх багато, то вже таке м’ясо було добре, борщ хороший був. Говорили, шо тут людину, хутора були, де жили в лісі, то казали, шо одну жінку будтобе з’їли.

1. Місце запису: село Червона Волока Лугинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Шрам Ганна, 1925 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Червона Волока Лугинського району Житомирської області.

Як став цей голод, вже тато позбирали по хаті шкури, які були старі посмалили, попарили їх, поїли. Тато ходили була у Коровичах воєнна часть, ходили туди в сорній ямі збирали ці голови і лушпайки з картоплі. Мама пішла в поле по зілля, а тато прийшов, а я не могла встати татові двері відкрити, бо мама закрила. Ну врожайний, чого ж неврожайний, все було це зроблене спеціально, це роблено спеціально, хіба це. Вони ж тоже український народ. Ну таку щиру правду розказую, оце люди розказують щиру правду, але є такі люди, шо кажуть це не правда, це не правда, де ж не правда, як це все правда. А це іде підвода селом, ну і ця бригада і забирали все, що було с’єдобне, нічо не оставляли, а це ж були такіє люди спеціальні люди. Наша сім’я вся пережила, бо наш батько ще був не старий і корова була, не зарізали. Оце люди, шо зарізали корову, порізали, то вмирали, а ті, шо остались з коровами, то тато принесе браги та трошки молока, та ми якось вижили, Бог його знає.

1. Місце запису: село Лісівщина Коростенський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Подорожня Анастасія, 1927 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лісівщина Коростенського району Житомирської області.

Все время ходили рвали ето щавель, гороб’ячі, кінські, заяч’ї. А батько був такий спеціаліст, хороший він дуже добре їжаків ловив. Вот піде і їжаків наловить, у печі їх осмалить, все так, як треба зробить, на кусочки поріже і у борщ кидає, і борщ видно, що жирний, а їжаки були жирними. А брат, самий старший 20-го року, зробив сєть і птіцу ловили.  І це пойдуть, і думаєте, коли той багато принесуть і тоже птіцу варили, і те, і м’ясо той в голодовку пробували.

А яку птицю?

І ету ворону, і сороку, і тіє, голобу, шо попадеться. Даже і маленьку птічку приносили. Був такий случай, шо одна жінка мала двоє дітей, опухшиє були діти, і вона опухша була. Діти дуже просили їсти, а потім уже перестали їсти. Ой, то вона плакала-плакала, а тоді каже, «шо в мене вже нема сліз, я вже плакать не можу», і бере ці діти рубає, в діжечку їх складає, солить і їла. То вона вижила. Ну питали її: «Де твої дітки?». Вона каже: «Померли», а потім, як вона вже вижила, пройшло время, то вона й сказала, як це воно було, як це вона вижила, каже: «Дітки мої не вижили б і я не вижила б, то я рішила, шоб вони не мучились і сама їх з’їла».

1. Місце запису: село Жовтневе Попільнянський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Биченко Ганна Микитівна, 1924 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Квітневе (нині Жовтневе) Попільницького району Житомирської області.

Заходить мама в хату та каже, шо через днів три, та каже: «Повезли Саньку, сусідку нашу, забрали». А я кажу: «Та куди, нашо?». «Бо вона свою дитину варила, у баняку тушила свою рідну дитину».

Ще тривала зима і лютий голод, який заставляв батьків їсти своїх дітей, не оплакувати їх смерті, а дуже часто бажати смерть більше, ніж життя. Ганна Микитівна в свої 18-ть вже могла по-дорослому оцінювати події, які відбувалися. Вона говорить рік був урожайний, а люди вмирали з голоду.

Приходить, одкриває того мислечка і витягає звідти те, те останнє. Вони приїхали до греблі і висипали в річку. То це не спеціально робилося? – Це спеціально. Хлопчик ворушиться, ше живенький, а я кажу: «Ой, дядечку, він же ж ворушиться». А він каже: «Я вже в ту хату другий раз не піду, вже та хата порожня, ось каже взяв старшого».

1. Місце запису: село Велика Кардашинка Голопристанський район Херсонська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Філіпова Світлана;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Кардашинка Голопристанського району Херсонської області.

Дєдушка наш Савка сказав «ми йдемо у колхоз, бо діти вимруть», п’ятеро дітей. Ну ми же ж слухали, раньше батьків слухали. Батько враг народа, шо не хоче йти в колхоз. У мати вона б пішла, та де ж вона піде, як в неї п’ятеро дітей одне за одним. Ну шо ж він, взяли його, арестували і одправили у Далінку, сюди в тюрму. Дали йому два года. Два года у нас усе і коняки були, і корови були, все було. Прийшли комсомольці, ці актівісти забрали все. Рубан Роман був, Кудрявець, наші комсомольці, да, коту нахрен вже, нема втопився. Оце ці шо, шо з людей іздівалися, всі погибли. Той у гайок заліз погиб на корчі, а Роман цей вліз у канаву п’яний, то так стояче, переліз глибоку канаву, та на корч виліз. Батька осудили на 2 годи, а дітей же ж п’ятеро дома, кидали з хати на сніг нас. То так, з кублами, з усим. І йшла тьотка туди по дрова 5 км, на батареї. Дивиться діти надворі, вона находе з сокирою «А чого ви тут?», «Комсомольці нас викинули», каже «Бульбихина баба Орина». Взяла сокиру одбила замок, заносила дітей в хату, принесла пучок комишу. Лежанка так в нас, натопили. А ми ж сиділи як гаврики, я і брат, плохі ми вже були. А вони приходять ввечері опять, комсомольці, а мати взяла сокиру і каже «Так, тільки візьмитеся за дитину і будете викидать на сніг, на мороз, зарубаю оцих комсомольців, – каже, – стільки вспію і вирубаю». Ну вони постояли-постояли і побоялись, не зайняли. То так ми остались пока в цій хатці дозімували. Як ми вижили. Носила мати бідна клунки. То як утік батько з тюрми, прийшов додому ночью, сказав матері шо буде, там сестра в нас жила дальше, ну на кучугурах. Сказав сестрі, мамі «Маня, я, – каже, – втік, буду жити в Калегегях». Ціпом молотив жито.

У хаті, це ж треба не показуватися, чи як?

Ховався у людей, в Калегеях. Ну вони його, то знали ше як раньше, в нього були і воли, ну все в нього було, і коні, і жеребці були, і все було. І так він остався і год ховався. Піде, там молоте, дадуть йому отого ну відро чи два жита, він ночою принесе клунок, заховав в гайку, там на вербину вилізе, там вербина і такий кущ, заховав той клунок. А Вася в нас був теж, 9 год, піде помаленьку в гайок, та коробочку набере того жита, принесе. Та мати така терничка була, туди ж актівісти не полізуть, через воду і на вербину. А хлопець же ж такий 8 год, полізе, візьме, коробочку принесе, мати зітре над терницю, тернички такі були, варе чи кашку чи шо. Ні, одна дівчинка вмерла, 9 год, батька, як оце ловили, це він год ховався, а актівісти засідали в нас, де ми живем, шоб його вловить і одправить його подальше в тюрму. А вони прийшли, а в неї пальтишко було таке новеньке і ботіночки ці, вона 23-го года старша, дівчина. І давай забірать в неї ж одежу. А вона як сунула тако до тіх комсомольців, ну й пошкрябала тамо футболку, і вона ж міліцію визвала і міліція пошарпали дівчину, вона злякалася і в неї получилося голова заболіла. А побачила, шо батька зловили і так прив’язали руку за одну вішку і за другу, як так розіп’яли і повели в сільсовєт. І вона як покричала здуру і в неї зреніє вже почалось. Приїхала батькова сестра самастарша з Пам’ятного каже «Давай я Катю заберу туди», ну пока переживе. Забрала, коли ми поїхали провідувать, приїжаємо, а вона каже «Дні неділі як похоронила Катю».

1. Місце запису: село Софійвка Богуславський район Київська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Притула Катерина Василівна, 1934 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932-1933 року сім’я Катерини Василівни проживала  в селі Софійвка Богуславський район Київська область.

Я, Притула Катерина Василівна, 34-го года народження. Батьки мої родом були з Київської області. І в 33-ій году село, Богуславський район, село Софіївка, батька забрали, приїхала підвода, забрали все шо було. Мама каже і семечки були, і мука була, все вигребли, вигребли, все на світі. Батько одбивався, не давав брать, бо як п’ятеро дітей, шестеро. Одбивався, його скрутили і забрали. Забрали його і завезли. І мама сама осталась і шестеро дітей. В хаті пусто, нічого, одна вода і земля. Їли гнилу картошку, те, шо хто мог. Тоді весно якось так вже, понаїдались черешнів зелених, таких чу-чуть. Мама лежала пухла на кроваті, не могла. Де там на полі, не могла підняться, сестричка трошки така жвавіша була, вона шось це, вони прибігають «Мамочка, роднінька, не нада вмирать, в нас уже є черешеньки, вишеньки, черешеньки і ми будем жить». Мама плаче «Не їжте, діточки, бо буде плохо, ви повмираєте». А вони ж як діти, вибігли на двір, стали собі рвать і їсти по-трошку. Понаїдалися, приходять, один прийде «Мама, животік, животік», другий так, і всі-всі померли. Шо ж до вечора вони померли, всі. І кричали, а мама шо зробе. Дехто там був, село Вельмировка, а животики, як ото лєнточка, ну, знаєте, як ото плінта. Отак видно і кишки, і все, усе воно ж худюсіньке, то шо воно ж видно оте все. І мама сама уже похавать, ну ше ж діти в хаті мертві, нема кому. Нічо, бере тачку, та оставила, взяла тачку з свою сестричкою, повозила цих діточок і повезли туди в яму. Братська яма. І туди туди повкидали їх, поклали і всьо, і пішли додому.

1. Місце запису: село Кардашинка Голопристанський район Херсонська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Пашкевич Марія Гнатівна, 1925 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кардашинка Голопристанський район Херсонська область.

Комуністи приїхали ввечері до нас, батька забрали, руки зв’язали і батька у тюрму. А мати в вікно вискочила, а ми остались із бабушкою. Бабушка і нас троє. Вони конем, кіньми, конем це вони приїхали, тоді повивертали, коли вже капуста була, солили в бочки, закопували це все, о. Квасолі був такий вузольчик, бабушка просить «оставте квасолю, я хочу дітям суп зварити», «нє», взяв квасолю, розкидав. Цезанков Зоря, Жигалов Іван і Бусаульський Василь, приїхали, повивертали все чисто і нас на підводу з братом, а бабушку, каже «а тебе прив’яжемо до конячого хвоста». А ми ж кричимо «Бабулю ж не нада, шо ж ми будем робить». Він ше й турнув бабушку і положив, в Кучугуру її. В Кучугури повезли, скинули, канава там була така, ночью і поїхали. А ми до утра жили там тоже рядом, хати були, в Куманецькому, а це ж ви знаєте, дід і баба, не знаєте, забрали нас, привели в хату не взяли, в сарай, в сараї там, де корова була, ми тамочка були. А тоді до утра, утром розвиднилось, каже: «Йдіть тепер, де хочте, бо комуністи, як прийдуть, в мене, каже, все заберуть». Пішли ми на Кохани, там була жінка, бабка старенька, пустила нас туди. Мама ночью прийшла, почала шукать нас, де ми, найшла, зробила там лежанку нам і ми там жили. Жили там, голод, це ж нема ніде, нічо. Ходили просить, було з братіками, а ці, а мама дасть чи то торбинку, чи ше шось і ходимо, може, хто шо дасть. І це нам найбільше давали баба Полька Браїльська, він був бригадіром, чи чим він був, утікла, боялась, шо… І це ж вона пів году чи більше до нас прийде ночью тоже шось нам принесе, принесе нам, а тоді йде. Іде, шоб її ж не забрали. А тоді пройшло вже чи пів году, чи я не знаю, тоді вже вона прийшла, та забрала нас у Кардаші, там її батьки жили, батько і мати, мамкині. І ми там ото були. А батько сидів у тюрмі 10-ть год. Багато у нас, у Кардаші позабирали. І не поприходили, Олі Скицівської батько не прийшов – Іван Макєйович, тоже не прийшов. А батько прийшов. Оце таке ми пережили. Голод був невиносімий. І забрали з хати, пшениця була закопана, забрали комуністи, була в грубі, як зараз помню, 4 мішки пшениці стояло. І замазана груба. Мати це затопе, так осюди дим іде, шоб в грубу не йшов. І вони оце взнали, грубу розвалили, пшеницю забрали, все позабирали. Викопана яма, оце тут, де моя дочка живе зараз. Оце розказував дєд мій, нема їх, померли. Так він розказував, оце вулиця, отут перва хата, тут усі вимерли з голоду. І він каже: «Я їх складаю на тачку, яма викопана на кладбіщі, недалеко». І він оце возе їх. Кажен день возе і в яму ту скидає, а отам хата була. Він каже: «У мене, доцю, був каюк і була ціпка, і я рибальчив, і ми вижили». «Маруся, обробляйте це і не хороніть туди», тут оце могили і діти, і старики. Мій дядько, голод був, так вони вибралися на тайгу, взяли двох синів, Мишу взяли і Ваню взяли, а двох дєвочок бросили на печі. І там вони і померли з голоду, дівчата. А ті шо туди поїхали, каже, вижили. Тоді вже, як він оце помирав вже, то може год 10, як він вмер, і каже синові свому: «Миша, постав на кладбіщі коло мене два хрести, діткам, дєвочкам, шо померли з голоду». І вони, коли прийшли, як вони плакали…

1. Місце запису: село Сиваш Генічевський район Херсонської області;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Махно Раїса Пантелеймонівна;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна ;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сиваш Генічевського району Херсонської області.

Весна то ше непоганий врожай був, а зерно геть вивезли все. Діти мерли тракторістів, не видно було нічо, даже зіма, все вивезли зерно все. І десь в море потопили параходи. І все одно робили, в нас такий був непоганий колхоз, предсідатель такий був хозяйський, мужик. Дуже яка велика сім’я, як мог, потроху допомагав, шоб таке хоть не помирали люди. Ви представляєте, як ото показували Голодомор, ви дивитесь по тілівізору це, ото шкура тільки і косточки, ото то, оце таке було, казали, шо один одного, ну дітей, оце вже слабе дітя, казали шо варили і їли, шоб хоть вижити. Де шо можна було, міняли на хліб, і на крупичку, чи на баночку крупи кукурудзяної, і така була, дві швейних машинки було в нас, і то за крупу, за мішок поміняли, шоб тільки аби цей. Це з Генічеська привозили туди покамсеєчку дрібненьку, а крупу з більших сел, де в кого були запаси, привозили, я вже не помню даже.

1. Місце запису: село Верхні Трогаї Нижньосірогозький район Херсонська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Ласка Франц Вікторович;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Верхні Трогаї Нижньосірогозький район Херсонська область.

Як ходили попід хати, шукали, послєдню зернину забирали, муку. Діти голодували, а вони забирали. Корова в нас була, забрали корову, ой, не дай Бог. Нас було семеро дітей у батьків, один у нас тільки вмер з голоду, а в них всі вижили. Наші мама, як вони сиділкою були, ходили в найми, в школу вони не ходили ні одного класу не знали. Вони заробляли, їм одежу давали, вони два сундуки отакі набили собі і нас спасали оцею одежою, носили попід хати, по селах, міняли. А нам варили суп, коліса і нас так спасли. Була мука, мішок, батько каже нада заховать, бо заберуть, каже сьогодні-завтра прийдуть, попід хати ж ходили, і з щупами, і де що є, кіло якої міки або крупи, заберуть, шоб люди вмирали, шоб діти вмирали з голоду, ну. Отак робив. Тоді опосля їх всіх репресірували, це усіх, шо ходили оце попід хати і позабирали на Золоті Приски, так вони і не повернулися. Красильський, предсідатєль колхоза був у нас, героїною, скажем так. Ну це батько в нас робив, в мене ше старший брат, 16-го году, більший за нас. І з татом вони підкопали, рили вони під бік, мішок з мукою туди засунули і цеглою вони заложили отако, шоб щупою він не міг найти. Хтось указав і прийшли з щупом, пхали аж донизу, дойде донизу і каже «нема тут».

Ну це ж, мабуть, вночі робили?

Вночі, канєшно.

І хтось дивився?

Да, і хтось, видно, підслідив. Вони вийняли цей мішок, як вже пройшла і вони тоді вийняли, наварили вам галушків, накормили нас діти.

А брат чого вмер?

Він більше за мене, мати кажуть схвате, а він більше з’їв і вмер.

1. Місце запису: село Висунськ Березнегуватський район Миколаївська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Кривошей Іван Васильович, 1926 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав селі Висунськ Березнегуватського району Миколаївської області.

Розкулачували, забирали все і висилали в Сибір. У колсохи згонили вже в 33-му году, у 29-му начали, комуна була в 29-му в нас. І харашо в комуні хліб пекли, так прийдуть із Гульниського йдуть, наберуть на пекарі хліб, на мурах валявся, а в 33-му вмирали, волами возили. От везеш волами на гроби мертвяка, 100 грам хліба за це дадуть. Оце таке було в 33-му. З стручками ходили і штрикали, і в тюрму одправляли. Як один дядько заховав у землю, а прийшов той, комуніст він був Шевий, австрієць сам і каже: «Гришка, є в тебе? То не буду шукать, а як нема, буду штрикать», каже «Є». «Ну я пішов, – каже, – не буду штрикать». Ну шо ж він узяв, піч здорова була в хаті, та шо хліб пекти, з вводом так здєлана. Він перегородив, втірку висипав в той ячмінь, а друг його мать, він і йому навозив, в його пара молодих коней були в радгоспі три молодих, навозив і йому. А він побачив, шо піч перегорожена і пішов заявив. Каже: «Там і там в Гришки є ячмінь захований». Прийшли і найшли. Ну його двоюрідний брат жінки партійний був, поїхав, каже: «Петро, спасай мене так і отак». Він поїхав до секретаря райкому, каже: «Хай привезе мені півтора пуда ячменю ночью, я його визволю». «Я, – каже, – під арку в 12 часов ночі». Тоже ж голодували і секретар райкому. «Одвіз, – каже, – випустили мене». Цей же ж ідіот, шо заявив пішов, шо чо це його випустили, посадіть. І посадили, а брат же ж взнав, шо цей заявив. А він прийшов вже з тюрми, войну пройшов і попав у Руминію в плєн, ага, його тоді визволили і пішли вони опять на Германію. Прийшов додому, а він вже вдома був. У тому в Хвінляндії на войні і попав у плєн там, десь на севері був, за Полярний кругом, одбув тюрму, войну не проходив. «Тай чо ви його не вбили, шо продав?», каже Ваня: «Нашо він мені, хай сам здохне». То він недавно вмер. Голодні були страшні, чим, і коріння якесь рили там зелений гай, там озеро є, і коріння те їли, таке як із рогози вроді, разну траву їли. Такий горошок красним цвіте, а в нього на корінцях отаке,

Балабончики?

Да воно солодке, ото те, трактор оре, виорює там, збирали, тай їли. А тоді вже літом колоски начали, тай з жінкою з оцією первою, вона кухарка була. Поїду я по воду, там село було, та намнем колосків, а вона в те село поїде в тьотки намеле, намеле тей галушки зваре. Тракторістові, прицепщиці, і сторожові і мене ж нагодує.

А як піймають?

А він ше й сторож заявив на ню, каже «Е, а вони он колоски мнуть». Тебе ж тоже годують, і корова була, молоко там «Хоч би молоко закип’ятила, а то» Отакий дід, вредний Лановод, оце жінки наберуть, торбинки ховають, а він в бінокль сидить і дивиться, а йому голова і бригадір кажуть «Перестань дивиться в бінокль, бо, – каже, – і нижнього бінокля цього збудешся». І перестав, каже: «Вони ж як візьмуть ту торбинку, та вийдуть ше завтра на роботу, якийсь корж спече собі і дітям».