1. Місце запису: с. Костянтинівка Смілянський район Черкаської області
2. Дата запису: 20 серпня 2018 року
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Артеменко Лариса Олегівна
4. Респондент: Шаповал Олександр Савович, 14.10.1925 р. н., народився в с. Попівка Смілянського р-ну Черкаської обл.
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в с. Попівка Смілянського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Шаповал Олександр Савович.

Коли народилися?

14 жовтня 1925 року.

А де народилися?

У селі Попівка були тоді, там я проживав.

А село Попівка це який район?

Смілянський.

Помню, дуже добре який совєція проходили інтелегенти, значить, пройшла революція, у селі мітинги, толовки. Я був малий, але на мітинг, рано тітка, там моя і все. І ми … [нерозбірливо], я помню те постояли, постояли, тоді дали мені коло школи. З трибун, із туда, а там виступали, вот.  І я ж з своїми тітками підійшов до їх. А вигін людей, людей тако багато, це ж була система наче проповідувалась після революції.  Бо тоді так, це панське, бий, ламай і розбирай. Це дуже канєшно шкода, такі постройки були у селі Попівка. Козацьке було, було коня, копито, подарований Катериною.  То шоб мене піднімали дівчата, шоб я побачив, а людей, як мож, і каждої людини такий прапорець, держать прапорець, там наступають, розкладують тошо, і шо то те наше, наше, вобшем, то. То сперва розділили землю на кажну душу одінаково. Була даже в деяких селах, от, наприклад, в нас у Попівці, трошки більше людей було, як на душу населення, а в котрись не хватало, то од нас одділяли їм, шоб їх подідити, шоб рівномірно главне землю було розділить між людьми. Люди взялися до роботи з ентузіазмом таким, обробляє, ше були колишки, то шо шо робить це вручну і все скотиною тягнули. Земля родила, доглядали за ню, от. Мені приходилося, значить, моя сім’я, четверо, земля отділена на полі, оце таке время, як оце виживали. То вдень ми не відсівали жарко, а сил, то на ніч люди виходили і старалися собрать урожай, собрать. Так дуже. Ну і значить, коли так звідти убрали поля, зерно і наче зерна в населення багато, там уже люди порозбирали, помолотили вдома ціпами такими, от. І тоді начали, це років два так розпоряжалися, а потом виходить були новий порядок шо треба в коморі, казать таке?

Так, все розповідайте.

В коморі того багато молодих людей таких, юнаків, дівчат. Поступали в комору, там єсть Комунарська була, то там вони склад отой робили і це все здавали в державу. Людям же наведи розпорядок шо хто, скільки здавав хліба то, то, вобшем стали казать, шо здавайте, от. Ну коли сказали здавать хліб, його забирали десь і увозили, а тут все менше хліба ставало, між людьми стали всякі заготовки, ховали, вот. Але така строгость була, хто як ізмінився, то не той, то викликали, називалися такі штаби і то вночі там представник із міліції, із КГБ чи шо воно і стукне таких актівістів і оці на кутку, значить, виживають, признавайся і здавай їх, до зернини, бо тіки найдемо шо в тебе, то на виселку. Ну люди боялися, тікали, ховалися, а тут уже, коли хліб уже в руках держали, а ці люди, то вже хто не наховав собі, то уже з голоду начали, уже старі нікудишні, о, ну і уже начали у людей, то там, то там уже до того дотрусилися, шо не було чого, ну ходили по хатах, писали, шукали і кругом хати і все, може в кого десь сховане, то там , щоб забрать і це, шоб не стали на мєсносці зерна ніякого. Вже люди приходилась, значна більшість людей, начала голодувати, де ж брать, отакі наші комуни були, воно похоже на колгоспи. То там де чи морква там десь в когось була, чи якісь буряки, то вже люди голодні, їли вже шо попало. Стали більше умирать, на дорозі десь, іде, іде, дивись під тином лежить і нема. Ну правління організувало такого дядька і він з конякою і хто вмер, то звозили на кладбіще.

Тобто було місце, де всіх разом закопували?        

Були. Коли ше зразу шо свої закопували, черговий санітар ше довженький, то прикопували. А вже було до того шо по селі дядько і там і викопає, і там от, і дві, і три, то так ховали.

А було таке, що яма одна глибока, а туди багатенько кидали людей? Коли от вже дуже багато людей помирало?

Багато людей помирало, то вже не бачили де вони дівалися. Дуже шо страшне, шо начали людодєйством заніматись. Начали тако люди вже ловити тако, із нашого села опасалися,  як той кажуть, людожери. Їли скіки, шо той. І по скіки вкидали людей, такого учоту не було. А так дітей захватить, вулицю цілу … [нерозбірливо], должно їх бути скіки мільонів, бо большенство умовляють таке. Ну тоді, коли вже хліб зачистили, отут же ж начинається, діти-сироти остаються, батьки помирають, а діти такі безпризорні. Тоді, значить, були приказанія, шо якесь товариство, в якого товариства, якась організація така, шо вони цих людей брали як то людей, раз їсти шо мали, як послали буряки сапать, це вже з весни начинається. То було, і мені таке було. Ну а де, намняли бур’янів там і варили їсти там. Він же ж вредний, то багато дітей було, як то кажуть, знекровленими. Це товариство, тих, хто вийшов на роботу, давали триста грам локшини якоїсь, суп. Той такий оце прожиття, в началі зелень всяку, потом переспіла акація, начала вже цвісти, тоді так … [нерозбірливо], тоже сидять їдять собі, хто де на роботі там, то чи буряки в складах були, чи то старалися як не-будь вже здобуть. Бо і не давали цього, шоб. Ну і, хто мог, як ішли до них на роботу в це товариство, і вони так вдержували робочу силу. А такі пожилі там, хто не зміг себе наче десь шось найти, от, то …

Помирали?

Помирали. Хліб вивезли до їдиного. Хто, які дядьки там заможніші були, то ше спеціалісти на машині молотили, должні були, вміли шось робить, чось їх на виселку, в куркулі, шоб не бунтували вони. То їх, то на станціях, на Кам’янку і десь відправляли у Сібірь, на Соловки, тай таке.

Багато таких сімей було?

Було багатенько.

А ви прізвища пам‘ятаєте?

Га?

Прізвища, фамілії цих родин?

Головані, Головані, така крупна родина була, потом Сверибі, наче спеціальність таке, тоже вивезли їх на, таке бува поїзд як до населених, так потрошку його, той десь, десь їх вивозили, вони вже дехто поприїжав вже аж, як началась война ця, от.

А вони підбурювали людей проти комуни оці куркулі?

Вони ховали хліб, а ціх люди на їх дивляться, вони як вже власть отак, отак, вобшем … [нерозбірливо].

А проти влади вони повставали?

У селах в основному це шо в очі, а організатори в городах, от. А села, вони входили, не було їм кого, шоб хто так піддержав, енергійно, задержав в руках, або шо, то такі обісилені люди, дуже обісилені. Це ж я вже казав, шо вночі йдуть називався «штаб», до когось в хату і визивають, виходь, ти здав увесь хліб, а ше те, те, те должен був. Не має, то ходили шукали в селі. Хто сопротівлявся, то висилали, а потом…

А як звали батька вашого?

Сава Пахомович.

Сава Пахомович?

Так. Шапавал.

А матір, як звали?

Матір – Шаповал Ганна Федотівна.

А вони в колгосп вступили чи в комуну, працювали?

Тоді в колгосп геть усі сразу йшли і записалися і вони.

А ваші батьки вони добровільно записалися чи їх примусили до цього обставини?

Нє. Це ж вони як заходили, як оце після революції, після мітингів, того, то вони розказували і таке розпорядження взяли, дітей підбирать в такі приюти, там десятеро чи п’ятнадцятеро дітей і з чужих сіл, і з. У цих приютах їх підкормлювали, а хто такі мєсні, то, як не було кому його десь устроїть, шоб він, то мерли таки то…

Це в 32-33, під час Голодомору?

Да. В 32-33.

То батьки в колгоспі працювали, а їх щось давали в 32-33, під час Голодомору, щось давали за трудодень?

Нє, тоді не давали нічого покамісь, поки стоївся цей колгосп, колективне господарство.

А годували в колгоспі їх, батьків?

Раз їсти давали, а то так.

А брати, сестри у Вас є рідні, були?

Були.

А скільки?

В мене велика сім’я була. Це я 25-го, сестра 27-го, брат 30-го, потом 34-го, сестра 35-го, а то ше вобшем всього семеро нас.

А ви найстарший?

Да, я найстарший.

А оці, шо меншенькі, шо до 32 народились, вони вижили в голодовку оцю?

Батько і мати, потім на роботу оціх де колективне господарство, то і батькові, і матері 300 грам борошна, а мати варила, коли вони там кончались, приходять, а ми вдома лежимо на печі і незружащі, то мати в такому казані топте нам юшки такої оце зварить, оце так. Це хто, виходив на роботу, тому стали давать 300 грам борошна.

А це коли, коли почали давать по 300 грам борошна? Після 33-Го?

Як начали сапать буряки, солодкі, це товариство воно якесь не держава, а хто зна, шо воно, шо магнати чи як. Вобшем вони спасали людей, шо як буряк солодкий, його проривать, густо, треба було. Дуже важка робота.

Тобто в 32-33-му була недержавна якась установа, 33-го весною, оце товариство, воно недержавне було і хто там працював, давали по 300 грамів борошна, да?

Да.

За трудодень, так наче?

День проробив, то той.

То так і вижили, виходить?

Так виживали, як кажу, шо сильно стали, то бур’янів всяких.

А корова була?

Була, тільки у те, уже як началася голодовка, то не стало.

Забрали корову?

Да, коні, у кого коняка, то заставили, шо на зв’яжіть і на господарство, там, де панський маєток був, туди звозили коні, людей навіть заставляли робить, кіньми там шо робили, то вони як робочими, от і оце пооброблять на місці, хто, хто змог.

А жорна були в вас у сім‘ї?

Нє, в те врємя не було. Не були, не були, а, вже й кончилася голодовка, то ше строгий учот зерна вели і забирали, давали на трудодень хто, шо там трошки давали там, платить в канцерну, тіки виходили, всі вже корови, указанія із верху, шоб корову забрали, да тоді корови такі робили, такі і для корови, і для коней. І начали вже все по-трошку налажуватись, так привикли ми, ну тай такий був, такий був період. Так приходилося виживать.

А активісти до вас приходили додому, або там із сільради, щось забирали, конфісковували, особисто до вас у сім‘ю? От батьки наче все здали, вступили до колгоспа, а приходили додому, щось забирали?

Ну вже під кінець голоду, то ше всякі якісь приходили, забирали, вимінювали, хто дасть кожуха чи перстня, чи шо не-будь даси, то дадуть борошна.

А де це ви вимінювали?

Вони з своєю конякою, в каждого свої коні були, вони як не в колгоспі, а міняли. Наші люди поскакували дядьки такі, шо аж в Чечню, там не було голоду, в того корова, то дядьки. Потом поїхали, кілограм по сорок з каждої округи і тоді верталися назад, дехто вертався, а дехто не вертався, бо там ограблять.

А куди ще ви їздили? В Чечню, ви кажете їздили мінять, а ще куди?

Нікуди вже.

В Білорусію, туди в ту сторону не їздили?

Нє, може там ближні то. В Білорусії казали, шо їздили, шо там можна розжитися картоплею. Ну це треба, шоб було в дорогу. А як там то, то не в состоянії, шоб привезти його.

А таке слово як «торгсін» вам відомо?

Чув.

А що чули?

Шо міняли дорогі вещі, чи хрестики, кожухи, перезаглядали, в скрині там заглядали, чи немає там дорогоцінних вещей. То там давали розпорядження таке, шоб там.

То це вони їздили по будинках, заходили і пропонували, що давайте нам золото, а ми вам обміняємо на продукти?

Вони, люди самі здавали в комору.

А куди їздили здавати, в Черкаси? Чи куди?

Чи в Черкаси, чи де, базар якесь чи шо таке.

А от торгсіни, ви не пам‘ятаєте, куди їздили в торгсіни?

Це якась така організація.

В місті десь.

От кажуть, куди, в торгсін, я перстня здавав в торгсіні.

А що отримували за перстня?

Яку там ціну ніхто ж не контролірував, скільки хто везе, за їжу все отдавали ми.

Давали їжу за перстень чи за хрестик.

Так уже аж із 35-го года вже наладилися ці настоящі колгоспи, то тоді вже давали за трудодень хоча б трошки чогось. Не платили, а писали такі трудодні, щиталися. Тоже шо вони там пишуть, куди 25, один 50 шось темп великий, отак писали. А тоді вкінці на цей трудодень, шо його написали тобі, рішили дать на каждий трудодень там чи 200 грам, чи 300 грам, тай таке.

А щось чули про «закон про 5 колосків»? Таке чули поняття?

Був. Чув, не то шо, знаєте, це було, не давали вони нічо, твій хліб вези тільки у коператив, в млин, шоб здавав тільки сюди. Ми оставляли хліб, коли уже кончився голод, таке було.

А колгоспні поля охоронялися?

Охоронялися.

А що було, якщо хтось там із голодуючих з колгоспного поля там колосків кілька зірве?

Якшо такі шо вкрав із колгоспу, то тоді за крадіжку не дай Бог.

А що було за крадіжку?

Було два, три, п’ять год, смотря яку. Даже не давали шоб. В мене тоже куло куча всього, так мало давали на цей трудодень, все забирали, шо не було шо, шо на городі там де трошки. Якшо взнають шо в ступу, шо не давать відшука, державне майно обязане, а нишком люди робили ступи, в хаті вкопували відро там, той тако і туди натовкували тієї крупи, шоб тільки менше хто знав. Гиначе ше колгоспи, но свого те шо ухилялися. А за те шо колосок, то це в Сибірь.

Тобто не можна було вдома ні жорна тримати, ні ступу зробити, це не можна було?

Геть усе робилося крадькома.

А церква була? В 32-33 діяла?

Церква була. Церква в нас гарна, велика була і посадила там, підбила копитами, копитами князя била копитами, підданий часом, сміялась там це.

То діяла вона під час голоду?

Да.

Ходили туди?

Після того призирали, а потом шо, бо я знаю, шо я вже у школу ходив, то баба мене віддала в церкву, шоб посповідав, то я оце перший раз був у церкві, а церкви, і править там, релігія наша піддержувала, а хто шо сильно за релігію, то прививали мантійство, потом поїздить, дзвіниця висока, тяне дзвін, на все село дзвонили, всі інші були, от. Дзвін називався. То оце комсомольці організували, полізли і того дзвона скинули з дзвіниці, шоб церкву ліквідувати. Узялися до церкви уже, то вже церкви начали конвої робити, отаке все.

Зерносховище.

То ми крадькома, у людей, у хаті десь дітей старались похрестити, таке там. Така боротьба, а власть презирала нас.

А пам‘ятаєте може прізвище сімей або людей, які померли від голоду в 1923-1933 рр.? Може сусіди, може родичі якійсь далекі хтось помер від голоду?

Я їх так знаю, шо …

Кажи як їх звати.

Одородьки.

Одородьки?

Да, Хведір. Одородько Хведір, це знаю. Потім Лисуцькі, а хто вони, шо вони.

А дід, баба пережили? Вижили ваші під час голоду?

Мій прадід по батькові помер в 33-му від голоду.

А як його звали?

Пантелімон.

А прізвище?

Шаповал.

А прізвище може згадаєте, може людоїдів або, тих кого з‘їли?

По дорозі із Попівки яром, як іти, то там наче жило три сім’ї, таких, знаю, шо там. То ті люди там померли, там їх їли, кажуть. Туди опасно було йти, бо людоїди там. Боялись, ми туди йти.

А не чули такого поняття, шо колгосп в чорний список, на чорну дошку заносили? Таке не чули, у вас не заносили колгосп, де батьки працювали на чорну дошку?

Нє, шось таке було, шо хто харашо працює, то на червону доску, а то тако як крали щиталися то чорну. Там  фотографії, шо селянин. Не дай Бог, шоб остався і не пішов на роботу, оце коса, серп, це все вже на машини, тай там багато було, тай одібрали в колгосп, воно в колгоспі було тойго люди молотили зерно, тоді все в державу, всі ми оставляли.

А з сусідніх сіл не заносили на чорну дошку, не чули ви такого?

Та в усіх так було заведено, шо так сказати, ледачих отоді на чорну доску, а як харашо працювали, то…

А ви не пам‘ятаєте, хто тоді був головою комуни?

Я помню, такий голова колгоспу там все наче, таке визивали в район, шоб казати їм шо робити. Голова колгоспу в нас перший був начальником – Петренко Андрій.

Петренко Андрій.

І тоді бригадіри, бригадіри були назначені вже, все село розділене на бригади, кажда бригада свій участок, то передову бригаду.

А бригадири були хазайова такі? Чи хто це були за люди?

Нє, кого попало брали. Создалі і самого такого живішого дядька бригадіром, шоб він загадав і сказав де, шо робить і куди шо то, завели бухгалтерію, квитанції ставили, шо робили, то видавали. На станції видавали квитанції.

А голову колгоспу не змінювали під час голоду? Чи комуни? От треба було ж план виконати, часто було якшо не виконували, то міняли того голову, ніби він не виконує план.

Тоді все виконали.

Виконали.

Виконали, ніде, нічого не оставалось, це хтось десь у яму сховав, а шоб десь отако, я ж кажу в ступі десь там і то боялися. ага, не здаємо ми, должні здать, здать зерно, обезкровлювали.

А післявоєнний голод пам’ятаєте 46-47 рр. після війни, як тоді жилося? Був голод після війни?

Ну голод, оце ж в 32-33-му, а раніше голод, попередній такий голод щитався 21-23-ій, оце, оце. А тоді, як це мене питалися, от імено в той голод, як показали, забунтували десь там, то тоді як посипались виселки, то боялися і слова сказать.

Це бунтували коли?

Ну в 33-му, 32-му, оце ці люди шо 22-му, то вони сильніші, то вони самі оборонялися і сопротівлялися і людей підбурювали. От, то вони в перву очерідь, тіки чучуть тоді їх висилали.

Переживили голод виходить в 21-23-му і як побачили, що знову голод, почали бунтувати?

Да.

А їх виселяли, зрозуміло. А 46-47-ий не було голоду?

47-ий голод був.

А податки були, от податки в 46-47-му на фруктове дерево там, на курей, яйця, шоб здати скільки було?

На все це, податки на все були.

Здавала сім‘я ваша податки?

Здавали. Оце ж вже в 37-му вже мали свої корови, то було таке шо ти корову маєш, ти должен здать 350 літрів молока, обязатєльно.

Це в рік 350 літрів молока?

Да. І кажний должен здавать туди. Порося, хто видержить, то ету шкуру должен здать. Вобшем така  … [нерозбірливо]. Послєдня война 37-ий чи 47-ий.

А люди помирали від голоду в 47-му?

Та умирали, но менше. Причому у 47-му, в 40-их, то голод був, їх же в руських властях, Курська, Радянська, Воронежська, їх спас од голоду Західна Україна. Їх ше не було колгоспу, нас забрали із поля, а там ше індивідуальне їх освободили, то вони хліб ше свій. А робить треба було, то студаго хмари людей, о, і з нашого села, і Воронежська, і Курська, їх пороблять, помолотять, помолотять, їм давали зерно, вони назад і той. То наші такі як Черкаська там, Київська область, то тоже ж там женилися, поїхали, поробили шось, набрали клунок там чи шо зерна і додому. А Воронежській, Брянська, то ті на поїзд обліплять прямо, хто на скіки, але вже…

А пересуватись можна було, да, на поїзді? Давали квитки на поїзд в 46-47-му?

Це я вам кажу, шо на ці товарні вагони і даже не вагон, а та, площатка, зверху така, то всі наліплять і дивиться, шо сидять. Я вже цей момент в армії був, прийшлося там служити Славута, Шепетовка, кажна станция Славута, Старобрянск і видно як оці люди в вагони загружалися, то помагали в вагони вже нас знали на станції, вот. Послали, шоб із вагона перегрузить в державний вагон ночью, із вагона, з складів, уже я ж кажу, шо Західна Україна спасла. Тоже як начали з клунками їхать, причепиться, обліпляли прямо ці плащадки і їхали, із клунками. А тоді вже начали, після цього там укреплювати колгосп, коровники великі, свинарники. Я на роботі, усі на роботу.

Може ви знаєте, під час Голодомору в 30-их роках у місті теж голодали чи в місті краще було, може вам розповідали, хто в місті працював із села?

Вде вся, два-три годи, вже то, то багато брали хлопців в ВЗО, вищі заводські училища, то там і одівали, і годували, і як школи. Отакі хлопчаки геть усі, одіті геть усе, о, понаучувалися.

І годували їх, пайки давали?

Їм усе повністю, там де там. В якомусь інтернаті, де безпризорні, то звозили в одне, то з трьох, з чотирьох сіл в одне, по 20, по 30 і там їх доглядали, і вчили.

А в школу ви в якому році пішли? В скільки років?

Та я знаю.

Після голоду вже, да?

Ну да. Через рік чи два.

А однокласників багато в вас було? У класі дітей багато?

У нас у класі було тридцять з лишнім душ. Первий клас тридцять душ тоже, дойшли до 60 душ.

А батьки ваші пережили виходить, ще той голод, що 21-22 рр.?

Да, вони пережили.

А вони вам не розповідали про Американську адміністрацію допомоги або про американську допомогу благодійну, не говорили, що їх там годували, польові кухні?

Нє, я не знаю. Про Америку тоді не балакали. За Америку…

Враги були?

Да, да.

А що батьки розповідали про голод 21-22-го?

Те шо великий урожай, хароший був, зерно, а тоді сильно щухло, вишукали.

Забрали?

Да, забирали. Не дивились, шо це треба оставити на сім’ю там, нічого.

А в сім‘ї може хтось помер тоді в 20-тих роках, під час того голоду, їхні брати, сестри?

Дві тітки моїх, Пріськи, то вони не дуже, але під час голоду.

Дві тітки, дві Пріськи, ви кажете, так?

Да. А так багато у нас їх.

А забирали продукти, то говорили, що кому, куди? Голодуючим Поволжя?

Нє.

А як казали, навіщо забирали?

У державу.

Просто в державу здавали?

Да. Я кажу, шо як я служив в армії, на старій границі, то то в вагонах, на складах там була пшениця, то нас вночі і з складу нагрузили в вагони і десь отправили.

А це як був голод 20-тих років, то ще комуни не було, ще кожен собі окремо був господарем, да?

Да.

Одноосібниками. І було гарне господарство у вашої родини?

Нє, середнє.

Середнє?

Ну да, у хароших, то пара коней, віз це саме главне, реманент, там ше той. А так одна конячка, шоб тіки, конячка і той. Треба було зимувать і мене забрали на поле, так місяць світив, а люди як удень. Жнуть. Всі заінтересовані у своєму, шоб у своєму хазяйстві господарювать.

Землі багато було?

Нє. Півтора чи два гектара. А були такі шо по 5 гектарів.

Ну це вже багаті вважалися, так?

Да.

А в середняків десь півтора?

Да.

І одна конячка?

Правильно, якшо була конячка. А тоді розхазяйнувалися, а тоді тільки раз всьо здать у колгосп, всьо і конячки, і вози, всьо і ходи туди на роботу. Тільки прийдуть, подивиться на господарство, коні стоять, а їм ніхто не дає їсти, батьки шо це, скотина голодна, ставить треба. Так він же ж завив, тоді вже начали, тоді вже дали розпорядження, шоб годували її, скотину держали. А потом уже здали у колгосп, шо не було в чому йти на роботу і по морозі дітей з школи вели. А тоді два первих класи, два других.

А в селі приблизно скільки померло в 32-33 роках, багато людей? Половина села десь чи третина?

Нє, менше.

Менше третини?

Багато розбіглося, поспасалися у города на роботу, то це вони, то тоді багато на роботу брали, давали гроші. А сільське хазяйство нічого не давали, писали трудодні, а на трудодень бувало так, шо нічо, не виконали план, нема шо, вобшем так голодували.

1. Місце запису: с. Костянтинівка Смілянський район Черкаської області
2. Дата запису: 20 серпня 2018 року
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Артеменко Лариса Олегівна
4. Респондент: Шаблінський Василь Трохимович, 23.12.1928 р. н.
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна.

Респонденту допомагає дружина ( далі Д.)

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в с. Нестановичі Октябрського р-ну Гомельської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Де народився?

Д.:Народився Білорусія Гомельська область деревня Нестановичі.

Старый адреса – Полескакя область Евангельский район Волосовичский сельсовет деревня Юркы.

Д.:Деревня Юркы.

Де проживали під час Голодомору 32-33 рр.?

Д.:В 32-33 році, де ти проживав?

Там же в Белоруссии,  ходил у школу.

Д.:Ходив у школу.

Я только не помню в каком году ходил у школу.

А расскажите, вы говорили украинцы голодные приходили, расскажите?

Д.:Українці голодні приходили, розкажи.

А шо я расскажу, приходили «дайте кусок хлеба».

Багато їх було?

Носили подушки, рядна всякие.

Міняли, да?

На кусок хлеба.

Д.:На кусок хліба. А потім у вас жила женщіна, да?

У нас женщина з дитинкою, а потом через два года поехала на свою родину.

Д.:Поїхала на Україну.

А звідки вона була?

Д.:А откуда вона була, ти не помниш?

Понятия не маю. Знаю, шо дуже багато ходило голодных людей, оборваных, втикали от русских.

Д.:Тікали от руских.

А жінка може щось розповідала про життя в Україні, про свою сім‘ю, чому тікала?

Д.:Ця жінка про свою сім‘ю що-небудь розповідала батькові, або бабі, або кому не-будь?

Та жінка?

Д.:Да.

Казала осталась одна гола хата і ту розібрали по дровам.

Д.:На дрова.

Эта жинка была у нас, помагала робить канешно, дитина в нас була. Ще батько її не пускав «побудь іще год-два». Ну коли вже вона собралась , поехала узнала як там. Приїжає, каже «Дядько Трохим, моє дворище стоїть, але згорівше, а я так і буду строїтись там».

Д.:Тай поїхала додому, да?

Собрала дитину, дали її, дали її рядна там, мати, баба там у світку те то, вот ето там.

Д.:Тай поїхала?

Поехала, писала письма, а хіба знаю.

Д.:Ну да. Часто, часто розказує.

А що ще розказує? Писала листи, але не пам‘ятає він звідки?

Д.:Да, не пам‘ятає. Малий мій ще інтересувався.

А та жінка не казала, може в неї хтось помер від голоду?

Д.:Вона не згадувала, хто в неї помер від голоду?

Не згадувала.

Д.:Може він і не помне.

А у вас як батьки працювали, де працювали ваші батьки?

Д.:Де батько твій робив?

В колхозі.

Д.:В колгоспі теж.

В нас теж в Білорусії.

А в Білорусії в колгоспі там годували, давали щось за трудодні, може гроші платили за роботу?

Ой і зарплата була і в Білорусії такая по 100 грам проса на трудодень. Ну жили с своей земли.

Д.:С свого хозяйства.

А нічого в вас не забирали? Не було податків нічого такого? Не забирали, не приходили?

В нас?

Да, вдома.

Які подарки в нас забирали?

Податки.

Д.:Нє, нє. Налоги були? Ти казав були забрали, кого були забрали? Батька куди?

Так це ж вже куркулили нас, берорусов.

Д.:Куркулили, розкуркулювали.

Розкуркулення було і в вас тоді?

Да.

А в вас батька розкуркулили?

Називали куркульом, була корова, ще дєдова хата покрашена.

Але все равно батько арестовали, забрали, мы остались голые, голодные, последнюю картошку з-под пола вибрали тыхенько зварили, коли, я не помню, но чую, якась машина реве, раньше машин не було, а це трактора, трактора на дровах, а я, як пацан, первий вилітаю тай кричу «Приехали бандиты опять».

Д.:Батька, це вроді по батька, да?

Нас розкулачили геть, все забрали.

Ну после уже украинцев, после украинцев. Люди не хотели йти в колхоз. А батька мого з нової комуни забрали его вещь, те шо в людей, не віддав,  то його арестовали, то в тюрму.

А як батька звали?

Трохим Петрович.

А прізвище теж Шаблінський?

Шаблінський.

 Д.:Ти розказував, забрали скот і гнали до річки, до Прип‘яті, скот пхали в річку, вся річка була червона.

Комуністи, да?

Да.

Це мстилися люди, що люди не хотіли йти в колгосп, а він як голова комуни?

Да, да.

Що він не проводив роботу ніби?

Да.

Д.:Так вони оце, що осталися  скот позавертали, не пустили туди в річку, позавертали…

Так це вже в третю світову войну, оце да, а тогда забирали скот у колхоз, а в войну уже пхали в реку скот, в Припять. Це я вже був ого.

А як ви жили, оце коли в вас забрали, батька посадили, хто вам допомагав?

Коли батька арестовали, забрали, забрали нашу хату і сарай, а там свинюшник оставили …

Д.: Це ж все дерев‘яне в Білорусії було, зруб…

То ми остались так, нас уже было четверо діток, две сестры и я третий был, бабушка была…

Д.:А мамка померла їхня в лагері.

В якому році?

А мамка померла в лагері.

Д.:А в яком году, Вася?

Померла?

Д.: Да.

А лагерь в яком году був, в войну?

З 41-45 рік?

Да-да-да…

А маму як звали?

Дамаха, Домна по-бєлорускі, а там то Тамара.

Д.:Домна, Домна.

А після вашого розкуркулення, як ви жили? Може хто допомагав?

Як наша сім’я називалася?

Ні, виживали як?

Д.:Виживали, після, як розкуркулили, як ви?

Батько сидел в тюрми, мы не знали, а выживавали кто як мог. Їли всяку гадость, вже доїдали такую картопельку. Як почув трактор, я вискакую шо таке. Трактор, шо я, не бачив трактора, не бачив машин, таке. Тут виходить кабіний мастер, прицеп був на тракторі, воз, обикновений воз, коли злазить, а я в хату влітаю та кричу: «Опять банда приехала». Думав, що нас заберуть.

Д.:  Думав шо вас заберуть?

Я так думав. А то оказується приїхав батько. Батько в тюрмі сидів, то не було луче времені, а начальнік з тюрми. То через скіки днів привіз нам харчі, тряпок там разних. А тут узнали з района, шо приїжав куркуль, в кожаной одьожи був і якись начальнік. А батько був начальніком тюрми. Вобшем таке дєло, всьо прошло тихо. Батько всєх нас благословів, їсти привіз, одежу каждому привіз і в’їхали в ночь, дров привезли метери, прицепом трактоним цим і уєхалі ночью. Коли на ранок прилітає з райкома до матері: «Де Трохим?», а мати каже: «Я откуда знаю», «Но он же був в тебе вдома, був то контрох, і всі в однакових уровнях, а яка форма красниє шапки і хромові пальта, так от скажи де він?», а вона каже: «Я откуда знаю», а баба каже: «Ви ж забирали, куда ви його дєли», а ми сиділи в банюшніку, так вони таки узнали де це він, оказується, шо батько начальніком тюрми, в кожаной одьожи, поїхали його забирать, а там говорят: «Простите, он на 8 год здан и мы вам не отдамо», «А ви знаєте хто він такий?», каже «Ми знаємо хто він такий, він комуніст, а хто ви, шо посадили його і забрали хату».

Тай таке, як забрали його вже оттуда, перевезли в ту стару хату, шо розобрали, складають, а мати каже: «Шо ж хата була покрашена, утепльона», але шо зробили…

Д.:Це ж так розкуркулювали?

Це каже: «Не ми», але хто це зробив, ти, ти, а як це ти, ти. Ну той шо в райсполкомі був, а то судья, вот, а батько був багатий і їм нічого не давав. А кому ж він шо не давав? Ну як воли в нас були, то ми орали людям, ми помагали людям, отак батько і остається. І нам склали хату совсєм другую. Зробили хату і сарай і отдали три корови. Бо в нас вроді були пара волів та три корови, тай ці. Тай даже  єдинолична, комуна була, тай людєй гнали в комуну, ніхто не хоче йти, то батько здав, і воли здав і тей. І поставили начальніком комуни. Але все равно забрали. І казали шо батько не винен, а винен ти. Потім вже ж стали рускі ці, то розкуркулювали геть до тла. Забрали в них всю землю, і дали їм сухого …

Д.:Кого розкуркулили, кого?

А тих, шо задали батька, таки написали шо він куркуль, так. Так наказали їх розкуркулити, забрали землю, забрали геть всьо.

Д.:Та хто шо хотів, тей робив.

Це я помню, добре, хорошо помню.

А післявоєнний голод був у вас? 45-47 рр.?

Д.:Після війни голодували ви?

Після війни?

Д.: Да.

Дуже голодували, особливо 47-ий рік. Ну я був в Ленінграді вже, я попав ще в блокаду…

Д.:То він їм трохи помагав.

Своїм?

Вони в Ленінграді посилки висилали, каже «Їду на 110-ий кілометр, за Ленінград і одправляю посилки сестрі», це Насті оці й шо я Вам казала.

А не можна було нормально відправляти посилки?

Д.:Ні-ні. З Ленінграда нічого. Їздили за 110-ий кілометр за Ленінград, а там уже…

Передавай уперед …

Д.:На любий адрес який написали і посилку одправляв сестрі крупи, тряпок яких там дітям, там таке.

Я попав вот в 44-45-му году попав в дєтдом, а із дєтдома нас забрали на Лєнінград, пацанів, востанавлювати Лєнінград в училище, я там одстукав 6 год в Лєнінграді, вот вже вижив, роблю самостійно. А потім таки на Родіну, в городє жить ми не привикші. А там була в городі дисципліна, а ми такі були розвратні, ну в школі воспітали канєшно правильно. І я відучився ше, вот, 4 года і попадаю на завод ім. Жданова судностоітєльний, робив я там 3 года і нас сирот зібрали, і спеціальна була група іспітатєлі…

Д.:На кораблі. Служив на кораблях.

А в голод 47-го, отам де сестра жила, хтось помер від голоду?

А де була сестра, я не знав, шо треба їй помочь.

Д.:Вася, а це 47-ий год, це голодовка була, помер хтось у вас?

У нас?

Д.: Да, у вашій сім‘ї.

В Білорусії померли від голоду двоє діток, дві сестри.

Д.:Померли двоє дівчаток?

А я з Ленінграда висилав їм, хоч секретно, але висилав продукти. З Ленінграда висилати було дуже трудно. Нєльзя, то я виїжав за город, подсказали люди добрі і за городом кілограм 10 крупи набивай і одправляй. То я кожну майже посилку, кожний місяць висилав крупи.

Д.:А померли у голодовку оці двоє діток?

Да, після войни.

Д.:В 47-му году?

Да.

А в 32-33-му голоду у вас не було?

А дві сестрі осталося у дитбудинку. А старша сестра осталась там, как ухажовала за дітьми…

Д.:Робила. робила.

А мене забрали, то в Ленінград пішов. Я вже був в дитбудинку, вот, думав так і буду в дитбудинку, коли потрєбували з дєрєвні 4 человека, де хочеш дай, на школу, ну то мене забрали з дитбудинку і я остался один, забирай і на Ленінград і я попав в Ленінград в 46-му году чи в 47-му єлі шоб я не збрехав вже лишній раз. В 46-му попав. В 46-му. Бо в 47-му там вже був голод і я вже помагав сестрі там, і двоє діток у неї і чоловік прийшов з фронту і каліка, помагав, вот. Одучився, відпрацював, а потом постали нас, як я казав, на каторгу. Іспитовалі кораблі нові, витягали із-под води корабль, вичищали, стали в сторой, вот, і я работал на воєнному заводі, нас була група небагато 80 чєловєк, група іспитатєлєй, при чом сєкретчики були, не письма, н6е дай Бог чого. І я ще був і на по болєзні…

Д.: По болєзні його вроді як комісували, предложили путьовку і він поїхав на Україну, так і остався. А в якому році ти приїхав на Україну?

В 53-му, в июне мєсяце. І поступив я в колсоз, сначала мене взяли в  школу, преподавать дітям працю,а тоді голова колгоспу каже: «Ми год кормили безплатно, через воєнкомат», как воєнні люди считались, він каже: «Год кормили його, ми забираємо з школи, то ми забираємо його у колгосп». Я кажу голові колгоспу: «Який ж я колгоспник, я не знаю шо в колгоспі робити», «Нічого, каже, синок, научишся»…

1. Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська, 3.
2. Дата запису: 16.04.2018 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Циба Василь Іванович, 10.02.1927 р.н., народився в селі Райгородок, Коропського району, Чернігівської області (сьогодні проживає в місто Київ);

5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в село Райгородок Коропського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати, назвіться?

Мене зовуть Василь Іванович Циба. Родився я в селі Райгородок Коропського району Чернігівської області.

В якому році?

В 1927-му році, 10 лютого. Недавно мені виповнилося 91 рік, вже пішов 92-ий. Ну, я думаю ще поживем.

Дай Бог, дай Бог. Як, на Вашу думку, якими були причини Голодомору?

Голодомор я відчув, настоящій вже Голодомор дійсно в 33-му році, але голодувати прийшлось іще раніше. Чому? Батько і дядько, які мали спільний двір, уїхали працювати на підприємство. Остався дід і баба, невістські діти.

А коли вони поїхали працювати на підприємство?

Поїхали вони в 30-му році, да. Один поїхав в Кам’янське, він був модельщик, мав фах. А батько поїхав у Лєнінград (Санкт-Пєтєрбург счас називають), там працював. Дід не пішов в колхоз. Голодомор в чому заключався, чого голодувать начали люди? Спочатку ті, кого розкуркулювали. В селі були так називаємиє куркулі, середняки і бідняки. Куркулів по рознарядкє із села виганяли, вивозили в Сибір чи на північ, бо хати забирали, забирали в колгосп: хати ці розбирали, а там строїли колгоспне – амбари, сараї. То людей не було в селі їх, бо куркулів не було до 32-го року, а були середняки. Наша сім’я відносилась до середняків, тому що мала і коней, і корів, і, кроме реманента, була ще олійниця. Вот. Якраз при непі єйо реконструїровали. І хату построїли на два входи – на дві сім’ї, два брати, тож при непі ще, дуже гарну хату. Так хто в колгосп не йшов – накладали трудове завдання і так називались «люди-трудовики». Деякі мали ще там корову і коня даже могли мати. Но у середняків корови позабирали зразу в колгосп, так що уже діти не мали молока. Забрали корову, забрали уже по налогу і сіні, все забирали, і курей. Тому уже… недоїдали. Уже й землю забрали в колгосп, то бил только приусадєбний участок… то шо виращували – літо, то можна було жить.

Ми, діти, ходили виливати хом’яків. Нас три брата було, ну четвертий  був ще менший, то він ще не ходив, а я вже ходив. Там дві нори завжди у хом’яка, то вже я на одній норі стою, а в другу наливають воду, уже з кийочком, щоб ударить. Так шо, були у діда голуби, так дід порізав цих голубів, то бабка було богомілка, так вона з дідом не розмовляла. А потім, ви знаєте, і не жила як ми переїхали в друге місце, то вона жила в одного сина, а дід в другого сина. От. Зате… Ну, собака пропала, дід каже: «Вовки з’їли». А то ми її з’їли. Ну вот, настав 33-ій, зима була, прийшли до нас… Ну, до того із хати вже все повиносили, забирали, меблі даже забирали – скрині, дзеркала, якщо були. В нас була велике я дзеркало пам’ятаю, тако більше росту чоловіка. Колись, кажуть, купили в пана, у нас в селі був пан один. А село було козаче, но било, дядько казав, біля 240 дворів, а із них дворів 30 було селянських, а то було козаків. Вони відрізнялись тим, шо даже садиба била розташована не так як селянське. Селянські виходили окнами на вулицю, а козаче – хата була у дворі, подальше від воріт. Ну прийшли комнезами і  забрали все.

Це в 32-му чи в 33-му?

В 33-му, зимой. А потім кажуть: «Виходьте й ви». Вигнали нас на вулицю, на мороз, п’ятеро дітей, дві жінки, баба й дід. Куди йти? Казанок був, так мати схватила казанок, там каша була. Так ми її на вулиці, ще  в дворі ми були, з’їли ту кашу, ато ще заберуть ту кашу (сміється) А куди йти? Ну родичі там прийшли дивиться, там ж виганяють.

А чому вас виганяли, хтось на вас щось доніс?

Да нє, за невиконання налогу, за невиконання. Описували, ото всьо позабирали. Не виконали – значить за невиконання.

А дідусь Ваш, Ви казали, не пішов в колгосп? Там якийсь відробіток, трудодні, він мав працювати?

Ну якщо працював у колгоспі, то там трудодні писали.

А він не ходив?

А в нас ніхто не ходив. Він казав: «Не піду у ті колхози».

А він дома просто був?

Вдома просто був.

Тобто, ніхто в колгоспі не працював з вашої родини – ні бабуся, ні дідусь?

Ніхто не працював. А якщо викопали картошку осінню, то його закапували, ховали. Дід ховав, ну тички якісь ставив, де заховано, щоб зимой вже вирити. От. Так… родичі сказали, шо отам виїхали в Кам’янське, одна з родичів сім’я, так переходьте туда. Отдали ключі і ми туди пішли. Прийшли ми туди, переночували. Знову пришли, «комнезами» називались, ну комсомольці там із штирями і то в дворі  чи не схована там якась картопля, чи жито. Ну ті шо уїхали, вони тож закопали картоплю. І нашли ту картоплю, їхню картоплю. Ми вже там жили в цій хаті, то нас вигнали і з той хати.

Хоча ви навіть не знали, шо там була закопана картопля?

Ми не знали даже там. Вигнали нас до Десни. Наше село над Десною було. Там умерла одна бабушка, вона одна жила, так ми в ту пусту хату зайшли, а їсти шось треба. Ну я пам’ятаю, що дід наловив в’юнів, приніс тих в’юнів в хату, а вони розлізлись по хаті. Як вони живучі такі були. Так їли ці… дуже смачні блюда. Ну дальше шо робить? Мати каже: «Ну, діду, як ти хочеш…» А в діда було 7 сестер в селі замужем, так він ходив по сестрам і вони шось давали. Так я помню бабка принесла, в першій хаті, ще як ми переселилися, кілограма три гречки. А комнезами коли прийшли в двір, то кажуть: «Сідай отут узлик, сиди, дивись, не віддавай». То вони побачили той вузлик, спочатку картоплю найшли шо закопана, а потом забрали той вузлик з гречкою. І ото ми були вже в тій хаті, а їсти то нема нічого. Бабка по селу, дід по селу, шоб шось дітям, п’ятеро дітей.

То мати домовилась в якогось трудовика, шо в його була лошадка, санки. Та посадила нас на ті санки, да повезла в друге село до свого батька. А батько цей вже був в колгоспі, а син його був, можна сказати, революціонер, балтійський моряк. Він вернувся в 17-му році і ділив землю там, там ще в свого дядька забрав, землю поділив. От. Так шо так сказать його не трогали, діда. Так ми приїхали, так цей дядько із матерю поїхали в район, да в торгсіни попродали її сережки, да обручальні кольца, да купили муки вже на це золото. А батько прислав… з Лєнінграда, там був ще комєрчєскій хлєб, так він покупав той комєрчєскій хлєб, сушив сухарі і присилав нам сухарі в посилках. Вот. Ще ходили посилки як там. І ото ми там. Я захворів воспалєнієм льогких, коли там біля Десни були зімой. Нада було мене спасать. Так батько прислав гроші, шоб дід купив козу. Так дід купив козу, в когось не було чим вже кормить, а дід купив козу і ото значить нас троїх єщьо козьїм молоком поїв. Так вижила, вся сім’я наша вижила. А батько в тридцать четвьортом році приїхав, він хотів приїхать і в тридцять третьом забрать, але приїхав дядя (тож був в Лєнінграді). Дядя приїхав, а його арештували і посадили, отправили на канал «Москва-Волга». Так він (батько) побоявся приїхать в 33-ому, а приїхав даже ноччю в 34-ому. В отпуск приїжав дядя, а його забрали, потому шо він був у войну мав три креста – один золотий, два серебряних. І вони требували, шоб він віддав ці крести, а він сказав: «Я їх загубив». І його взяли посадили, і отправили.

То батько забрав нас на баржу, там був його двоюрідний брат, і відправив, поїхали ми пароплавом, і козу забрали, в Дніпродзержинськ (Кам’янське). І батько там пішов працювати слєсарєм на металургійний завод, а дядько там уже працював модельщиком в модельному цеху. Так шо там начали ми виживать. Там на роботі вже давали обіди, там вже гроші і тут пайок давали на карточкє. Так шо тут ми уже начали виживать.

А під час Голодомору чи відомі Вам імена людей, які померли від голоду? Так щоб Ви знали ім‘я людини з Вашого села, може сусіди, може якісь родичі, щоб Ви пам‘ятали імена. Хто помер?

Ви знаєте, шо от родичі небідні теж були, так вони всі виїжали. А от двоюрідний дядя, йому 20 років було, батьков двоюрідний брат, так його розкуркулили і його відправили в район, а там в вагон і в Сибір. А в нього був маленький хлопчик, дитина була, єщьо в люлькі, так його викинули на вулицю з люлькою. І ото він поїхав  в Сибірь з дитиною і з жінкою. І дитина померла ж по дорозі. Так він хоронив її вже на станції, куда там його везли, ну біля Байкала – станція Хілок. Так він там хоронив цього синочка і він там остався і жить.

А як його звали, прізвище пам‘ятаєте?

Його – Степан Іванович Циба. Він жив останній час, три года назад тільки помер, три роки назад, йому було 100 років. Ну потім в нього ще було два сина і дочка. Вже в Молдавії. Так шо умирали, коли виганяли. А вигнали з хат і розорили ці хати. Вот. Там були садки, я ж їздив в це село, так там, де був хороший сад, то тепер ліс росте сосновий. Вот. Так вони куда виїжали? Деякі хто мали фах хороший, то їхали на проізводство, на підприємства, а деякі йшли на торфяниє розробки. Там кругом торфяниє болота  і там в бараках жили, бо там тяжка робота, так шо там деякі і помирали. Так шо я тоді не інтєрєсовался хто вмер і шо, не питав. А я питав уже у дядька, так він казав, шо 47 дворів було вигнано з хати, розповзлись, каже, по всьому Радянському Союзу. Де вони, чи живі, чи вижили, чи ні? Отаке було.

А взагалі на вулицях Ви бачили шо померла людина, трупи? Ви бачили таке?

Нє, ну оце як пішли ми у хату, де оце бабка померла. Називали її на вулиці – Єшпарка. А наший двір називали Юткови, хоч наша фамілія були Циби. Юткови.  А чого Юткови? – прадід якийсь там був бабкин, ім’я таке було. Так шо я таке не бачив. Вот. А в нас умирали… Все таки сім’ї багато помагали один одному виживать, но не доїдали, помирали малі діти і старі люди. Вот. Не так шоб в один день, місяць. Ну виїхать до 30-го року можна було, а коли вже паспорти (по моєму, в 33-му вже паспортна система пішла), то виїхати не можна було, на вокзалах забирали.

І повертали назад?

Назад, а то забирали і  судили… А шо ми їли шо голубів, шо ховрахів. Я знаю, шо ходила мати ноччю відкопувать ту картоплю, шоб шо-то било їсти, ще до того як вигнали з хати. Бо тоже не було чого їсти.

А діти-сироти, якщо батьки померли, шось таке, не було у вас там дитячого будинку чи інтернату? От діти-сироти, хто ними опікувався?

Нє, не було. В селі, дядько казав, дворів було 240 там чи 230. Ну, він казав, 47 чи 46 були вигнані люди. Із цих 47-ми старі люди вимирали. Вот. Ну це ж так – в однім дворі там похоронять, в другім, вот. А так щоб люди вже на вулиці, в селі це такого не було. Картошки, дядько казав, шо виручила наше село картопля.

А картоплю шо не забирали чи просто заховали?

Забирали, люди закопували, ховали… Накривали соломою, копали ями, накривали соломою, затрушували, ставили якусь там вєточку, дід знав там і лісі закопали, у полі недалеко. Колись тьотя пішла, так  її впіймав вершник і вели по селу, так мати каже: «Біжіть, хватайте тьотю за юбку («дядину» тогда називали)».Ми вибігли, за юбку не пускаєм, а він нагайкою нас… начав шльопать. І єйо закрили, там мельниця била в нас, так її закрили в мельницю. А шо нам робить? Закрили її там, а ми вернули додому в кажем: «Не пустили тьотю». І єйо там тримали цілий день, шо з нею робили – ніхто не знає. А шо хотіли, те й робили.

А якщо допомагали один одному, то, мабуть, таких випадків – вбивство або шось таке – не було? В принципі обходилися.

В нас в селі…

Або як померли, то трупи коня чи корови, таке теж не їли у Вас, бо змогли заховати картоплю?

Колхоз, колхоз наш виконував завдання. Йому дали трактора даже. А от в село, де ми поїхали до діда, там нічого колгоспу не дали.

Це в 33-му?

Да-да. За те, що він не виконував план. І я козу весною пас, так там старші діти приходили та кажуть: «Давай ми його з’їмо. Він такий кругленький». А я був ілі пухлий, ілі після запалення легень двухстороннього. Так це був такий розговор. Та я прийшов та кажу: «Мене хотіли з’їсти». (сміється)

А щось Ви чули про «закон про п‘ять колосків»? Шось таке чули?

А-а-а, то це шо ми ше ходили шукали колоски собирать.

А не можна було?

А їх не можна було. Ну якщо поймають дорослого, то прямо в тюрьму, кажуть, було. А в нас посилали дітей. Ми йшли, то один стояв на стрьомє, шоб дивиться з села, коли буде вершник їхать (вони об’їзд робили, ганяли), то шоб звук давать. То шоб там ми десь в кустах чи в в ровчаках ховались, шоб не видно було. О, так ми оце собирали колоски, обов’язково собирали, іначе не можна було і прожить.

Але не впіймали Вас, ні разу не впіймали?

Нє, не піймали ні разу. Ні разу не впіймали.

А якби спіймали, то що було б? Когось ловили, Ви знали такі випадки?

Ну, нагайками били дітей. А дорослих забирали і судили за розкрадання державного майна. Да-да, було таке. Це ми жили, шо колоски собирали. Вот. Но в нас двір був і вкінці двора були посаджені кльони так густо, а дальше ішла колгоспна нива, так нам гарно було собирать оті колоски. Ми тікали, ховались даже в своїм получається подвор’ї. А навершники їхали по дорозі, так шо видно було, дивилися.  Так ми… виживали і цім. Ну шо було сховане – і жито ховали, і пшеницю – находили, забирали. Вот. Тим колхозам теж треба було їсти, вот. Нічого не виганяли з хат, коли ще був місцевий голова колгоспу, а коли прислали з другой області, то він уже тут не жалів нікого і ото виганяв строїть колхоз. Розбирали хати, нашу хату тоже розібрали і продали в сусідній колгосп, нову хату – гарну хату. А той колгосп школу зробив там… початкову.

А коли забирали продукти харчування, худобу, то, мабуть, речі якісь побутові теж забирали?

Забирали.

І одяг теж?

Забирали і кожухи. І даже з мого дідового брата прямо на вулиці забрали кожуха, розділи. Бо дядько мій одписував, я його попросив у 90-му році, кажу, напиши… Він в Мурманскє жив, а потім в  Пєтрозаводськє, так він там остався і там помер в Пєтрозаводськє. А з ким він там виїхав в Мурманськ? Так його репресовали і пропав безвісті, де вони?… Кромє того, шо вигнали, а потім єщьо і там провєряли. Ага, куркуль. Висланий. Так його ще репресіровали. Де вони ділись – чи їх розстріляли чи потопили? Одні кажуть, шо потопили, другі кажуть, шо розстріляли.

А 46-47-ий, де ви були після війни?

А 46-47-ий це ж бил… батько ше мій бил в армії, старший брат в армії в 47-ом, а середній брат – він ранений інвалід, то бил дома і працював в організації інвалідів, яку отримували з Америці барахло якесь і утримували інвалідів.

Гуманітарна допомога.

Гуманітарна помощь. І там єщьо був на бухгалтера, на молочьном заводє бухгалтером працював. Так він іщьо, так сказать, жив нічьо. Ну, не жонатий ж був. А я був, мати я , бабушка і сестричка, 8 років сестричці було. То на карточку шо ми отримували – ото і їли.

А де ви проживали в 46-47-му році? Де жили?

Но це начало 47-го року. А мені повезло. Я вчився в технікумі, то дозволялося отримувати посилку до 10 кілограмів, можна послать справку комусь, я послав справку у Сибірь отому дяді і вислав 10 кілограм пшона. То я получив на сім’ю 10 кілограм пшона. І 500 грам на карточку я получав хліба.

Но не вистачало цього ж?

Я його отримає, а пока додому дойду, то я його вже з’їв.

Тобто, голодували, в 46-му році?

Голодували, тому шо очистки з картошки тож їли – сушили, терли, а потом блінчики пекли і такі вони горькі, но їли.

А як Ви думаєте, які причини голоду були в 46-47-ому роках?

Ну, может був і неврожай, я точно не знаю.

Но так нічого не забирали вже у людей?

Нічого не забирали, наоборот ми йшли в село і єщьо просили там кукурудзу, шось мати там міняла, шоб кукурудзу дали. А потом терли кукурудзу так як в окупацію, так і в 47-ом. Ну, мати пішла ще працювати теж на молочний завод. Так вона очистки, це де морожено котли, вона чистила, то я приходив і забирав оці очистки, а вони такіє вкусниє. Так шо ото ми так трималися. Брат коє-шо принесе із завода молочного. Так мені ще повезло – я отримав посилку і мене… як лучшого фізкультурника в тєхнікумі мене включили в украінскую дєлігацію для поїздки в Москву на парад фізкультурников. Шоб попасти на той парад значить із нашого міста набрали 5 чоловік, хто може на перекладині шо-то робить і акрабатом, о. Но я бил фізічєскі дуже кріпкий, то мене взяли, о. Повезли в Дніпропетровськ, там кормили два дні, пока заберуть, пока набрали групу. Покормили в ресторанах, а потім повезли уже отряд в Київ. А в Кієвє нас тут відкармлювали і тренерували два місяці на Черепановой горє на стадіонє Хрущова. Так а кормили нас в ресторанє. А ресторани на Крещатику ці були розбиті, а був цілий ресторан біля Владімирського собора там. А розмістили нас в Арсеналє, там билі старі казарми і от в цих казармах ми жили, а ходили тренеруваться на стадіон Хрущова. Обідать, завтракать і вечерять ходили аж на Владімирську горку ( то не на нову, біля Владімирського собора). Так шо надовго хватило. Я вопше щасливий чоловік… якщо я дожив до 92-го року, то я щасливий. Хоча Ви бачили в мене посвідченні, шо я жертва. Я прошов ряд… Рим і Крим, і чорні труби, Средню Азію. От. Кримських татар вислали туди, в Средню Азію, в Узбекистан. Так шо я бил мастєром, то в мене були німці, татари і чєчєнци. Так і мене отсюда вислали, нас четверо вислали туда. Я думав, шо закінчу я дуже гарно, ну не було в мене трійки, а все п’ятьорки і може четвьорки там декілька. Так я мав право, хто на відмінно і на хорошо закінчив, то міг вибирати направлення. От приходить направлення там 10 місць чи 20 – от перше відмінники вибирають.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Кубанської України 2, Київський пансіонат ветеранів праці;
2. Дата запису: 26.09.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Сазонов Юрій Юрійович;
4. Респондент: Чернишов Григорій Степанович, нар. 1920 р. в селі Перегонівка Голованівського району (тоді – Кіровоградського району) Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сопронюк Тетяна Михайлівна;
6. Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у в селі Перегонівка Голованівського району (тоді – Кіровоградського району) Кіровоградської області.

 (при розшифровці матеріалу з диктофона збережено мову респондента)

Я могу рассказывать, но, должен сказать, воспоминания не весьма приятные.

Представтесь, як Вас звати. Прізвище, ім’я, по батькові.  

Чернышов Григорий Степанович образца двадцатого года.

Розкажіть, де ви народилися.  

Родився я село Перегонивка Кировоградского района. Тогда был Бованский район.

Ще раз, як село називалося?  

Пе-ре-го-нив-ка.

А сьогодні така сама назва?

Така сама назва. Ну там был сахарный завод, а щас его порезали на куски.

А батьків як Ваших звали?  

Батьків… Мама – Косицкая Юлия Ивановна на своей фамилии, а батько – Чернышов Степан Якимович. Мама моя закінчила Петербургское… это… музыкальное заведение вот какого-то мецената до революции. Она была по классу скрипки. Потом она работала… учителем в школах работала. Учитель музыки и учитель русского языка и литературы. Вот… Работал отец… Работал… Ну, у него такого образования не было, он такой канцелярский работник, в основном канцелярский работник.

Голод этот застал нас в Перегоновке, где я родился. Хоть мама была учительница, а голод был действительно сильный. Недоурожай был, вот потому забирали и этот хлеб собранный, забирали для государства, а часто оставляли людей без продуктов питания. Вот, а мама была учительница, а в нас было по наследству шесть гектар земли. Так в нас тоже была своя пшеничка. Я помню, у всех забирали, а в учителей не забирали, так шо на голод у нас незначительно прошел, потому что учителей не трогали, ихние запасы. Так видно была установка, и мы прожили тридцать третий год более-менее, вот. Варили кутю, потомушо смолоть где-то зерно невозможно, потомушо люди голодные вокруг, а мы на куте, кутю делали. А отец работал на сахарном заводе, то другой раз в кармане принесет… Он был завскладом сахарным складом. Другой раз принесет в кармане сахара, в кармане. Он был честный человек. Та люди там воровали даже и при нем мешками этот сахар, а он в кармане приносил. И это, кутю, и мы прожили более-менее нормально.

В тридцать третий – тридцать четвертый мы переехали в Христиновку. Там была мамина сестра замужом, а ее муж был зав районо, вот. И мы там приехали в Христиновку к ним, а зав районо тоже получал… такая была «двадцатка». Двадцать человек отдельно получали продукты и прочие эти, районные… А нам уже хуже было, потому что свои запасы ми закончили, но прожили. Вот так в нас было в тридцать третий – тридцать четвертый год. А запасы были с тридцать второго года, конечно, вот этой пшенички, которая нас спасла в этот тяжелый голодом год. Вот таким образом немножко лучше жили, чем окружающие. Это тоже тяжело было переживать, но так было, как я рассказываю.

Вот уже в послевоенный сорок шестой – сорок седьмой год я военный был. От звонка до звонка был в армии. В Отечественную войну я был ранен, в госпиталях был, но благодаря Господу Хранителю моему я остался жив. И благодаря, благодаря этому фото, оберіг в апреле сорок первого года. Это я, это моя сестричка, брат и это тоже брат старший. Их уже нету.

Це всі рідні Ваші? Рідна сестра і два брати?  

Рідна сестра і два брата. Это, в апреле сфотографировались. Я всю войну возле своего сердца проносил эту фотографию. Я назвал ее «Фото-оберіг». Чернышовы дружат, знак восклицания. И Славочка меньший был, Славочка. Я, моя мама, как я говорил, учительница музыки и учительница литературы… Я напишу, Юлия Ивановна Косицкая, мать Чернышовых, и пишу автобиографию ее и ее детей биография. Мы ж при маме все были. И пишу я эту биографию и все под… как она…  как мы прожили, в школе как нас… как она организовала, в школе организовала в школе семейный оркестрик. Мама на скрипке, Андрюша на скрипке, я на гитаре, и сейчас гитара у меня висит. Я с гитарой так прожил всю жизнь, вот. И был семейный оркестрик, который в такие праздные дни мы выступали.

Ви по свою сім’ю розказали, що в Вас мама вчителька була, тато працював. Вам було простіше, в Вас були продукти. А корова була у Вас в господарстві?

Обязательно! Корова, поросеночек, это в нас было. И мы малыши были, ну, школьники, Андрюша и я, постарше были. Это все было на наших плечах – за коровой ухаживать. У мамы полный стол всегда этих тетрадей со школы, еще дети писали, и она проверяла тетради. Но работа в нее была загружена, так на нас было ухаживать за коровой, за тел… Телка уже большая, то уже две коровы, вот. Так вот, пока наносишь воды в этой береловке, а воду носить метров четыреста од колодца, и мы с Андрюшей на одном коромысле одно ведро. А корова выпьет и три ведра другой раз, потому что ест, кушает солому, вот, сено сухое, так она и воды много пьет. Наносишься, дети играют, а нам завидно, мы работаем, а работа воспитывает людей. Среди нас, детей, я имею в виду, Славик, Андрюша, я – хорошие люди, честные… Я вот лесничим работал, когда кончил институт, я был честнейший человек, у меня была пасека лесническая, пасека – сто ульев. Я никогда не брал с этой пасеки, мне приносили – я деньги платил. Это тоже сверхчестность, но так уже воспитан я был, что я не мог взять даже из такой большущей пасеки себе меда как хозяин лесничества. Я это, не пользовался этим, а так всю жизнь мы честно работали. Труд нас воспитал. Вот, когда мы были, ухаживали за этой коровой, поросенком, другой раз. Труд воспитывает. А с бездельников с безделья получаются преступники. Им делать нечего, то они шастают, люди-бездельники в прошлом. А вот труд воспитывает.

Добре. А про колективізацію Ви нам можете трішки розказати в селі? Розкажіть, як це відбувалося?  

Могу, могу. Це було тоже перед этим голодом. У нас же было шесть десятин земли, вот. И когда началась коллективизация, так отец сразу землю в СОЗы были…

Спільний обробіток землі.  

Спільний обробіток землі. СОЗы были так называемые. Он отдал эту землю, и лошадь отдал, вот. Мы отдали все. Как только началась коллективизация.

Тобто ви добровільно віддали? 

Да. Бо отец сказал, что только так. А мама моя, бабушка, мамина мама, вот,  она возражала, «Что ты меня…?». Она только в наследство нам попадала. Эта земля, а то хозяйка была эта бабушка Килина, бабушка Килина была. То она возражала, были споры в семье по этому вопросу. Были споры, потому что бабушка возражала, чтоб отдавать.

Це мамина мама, так?  

А?

Бабушка – це чия мати?  

Мамы.

Мамина мама. Вони, батьки Вашої мами, мали багато землі, мали велике господарство, так?  

Ну шесть десятин. Шесть десятин – это немало. Я знаю, что когда вот вже збор урожая, свозим, к дому свозили эти снопы, брали машину молотильную, мололи, обмолачивали, вот, и во дворе скидали. Соломы этой от поля скидали воза два-три, кавуны, дыни. А мы, дети, бывало, перепортим столько этих кавунов, пока сладенький, хороший найдем. Было так.

А батьки Вашого батька в цьому ж селі жили?  

А батьки моего батька. Нет, они жили в Новоград-Волынский…

В Житомирській області.

В Житомирской области. Мама работала после Петербурга в Кишиневе работала.

А як вона туди пішла вчитися? Це далеко й дорого, мабуть.  

Ну, у мамы отец был поляк. Косицкий. Был поляк, и был директором школы двухклассной, или как там она называлась, в Перегоновке. И там же семью создал этот Косицкий, вышло – женился на этой Акулине, моей бабушке, матери мамы. Женился. Он был более-менее имущий, был директором этой, был. Он отправлял, учил… У него было три дочери – Юлия Ивановна, Клавдия Ивановна и Оксана Ивановна. Так Юлия Ивановна – эта мама моя. Клавдия Ивановна вышла замуж, уехала в Америку и там же и померла, и там ее наследники. Которых я уже и не знаю, этих наследников. А Оксана – тоже была учительница, тоже работала в школе, и тоже. В Днепропетровске она похоронена. Там ее сын был, она уехала к сыну и там умерла. Игорь сын, Игорь.

А цей Ваш дідусь по мамі, коли прийшли комуністи до влади, він залишився в селі? Його не чіпали?  

Он умер рано. Умер. Уехал в Умань, а Умань между берегов двадцать километров. Он уехал в Умань и в Умани в больнице умер, и там где-то похороненный, никто об этом ничего не знает. Очень рано ушел.

Не знаєте. Добре, давайте ще повернемося до колективізації. А інші? В селі був один колгосп чи два? Ці, СОЗи, Ви не знаєте?  

Спільний обробіток землі, СОЗи, да.

А були розкуркулені селяни в селі, куркулі?  

Не, в семье в нас не было.

Ні, в селі.  

А в селі були.

Багато?

А хто їх знає. Одного я помню, і те і се, да.

А як його звали, прізвище?  

Забыл. Не помню. Уже не помню. Я знаю, он брал у нас в аренду землю, когда мы не могли обрабатывать всю. У нас брал в аренду, этот самый, куркуль.

Так а в цього куркуля велике господарство було? Що в нього ще було,, може, млин був, ні?

Не знаю, не помню…

Не знаєте. А так всі йшли працювали в колгосп, всі вступали?  

Да, в СОЗы.

Чи були люди, які не хотіли вступати і окремо собі господарювали? Одноосібники лишилися?

Були, в началі були, а потом уже нє. А в начале так, как вот у нас в семье, бабушка с моим отцом все спорили. Бабушка: «Не да-а-ам!», а отец, видно, смотрел вперед, видно, зачем же делать такие взаимоотношения. И он решил отдать и отдал. Мы сразу отдали в СОЗ этот землю.

А «закон про п’ять колосків», Ви чули про такий?

Про кого?

Закон про п’ять колосків.

Не чув.

А на колгоспному полі можна було щось збирати, якісь колоски для себе? Як скосили, а потім ходити збирати.

Да, збирали, і я збирав. Я знаю, один раз я збирав ці колоски, вот, послі уборки. І коє-шо назбирав, понімногу.

А не було охоронця, щоб дивився, щоб ніхто не збирав?  

Я не помню…

Не пам’ятаєте?

Не…

А про чорні дошки чи про чорні списки щось чули?

Не…

Не чули? В тридцять другому році, Ви кажете, що був поганий врожай чи був нормальний?  

Не, был более-менее нормальный, более нормальный.

А були податки високі чи чому люди почали голодувати?  

А потому шо забрали часть зерна, а другий раз под мітлу.

Під мітлу – це тобто ходили до кожного?  

Да. 

А хто ходив? 

А до учительки не йшли. Видно, такое положение было, в нас не забрали.

А хто ходив забирав?  

Та свої ж люди, не американці приїжали, а свої люди.

А як їх називали?  

Боже мій…

Ну Ви кажете, під мітлу. От я чула, що називали «червона мітла» цих людей, цю групу людей, що ходила обшукувала.  

Не помню, шоб їх так називали, но ходили й забирали свої ж люди, не чужі.

Тобто Ви знали, що живуть вони в селі, що це місцеві, так?  

Місцеві люди, да.

До Вас ні разу не приходили?  

А до нас не приходили.

А Ви бачили голодних сусідів? Може, бачили, хтось там на вулиці помер? Трупи померлих не бачили?

Просто я не бачив, но чув.

Чули? Мати, мабуть, розповідала?

Хто-то розповідав, но я чув, що люди так і пухли і помирали.

А Ви в школу ходили в тридцять другому, в тридцять третьому?

Навєрно, да. Нєт, в тридцять другому – нє, а це ж мені дванадцять… Нет, ходил, ходил. Во втором классе я знаю, что я влюбился в учительницу. А ушки покраснеют, как на нее посмотрю, а ушки аж прямо покраснеют. Детская, первая любовь.

Ви сім років закінчили в селі, в цій школі, так? Сім років відходили?

Ну я ходив… Да, навєрно. Нет, я… Мы приехали в Христиновку…

Після голоду вже?

Да, но ще были двадцатки, не было свободно так. А двадцатка в Христиновке, я ж вам говорю, дядя был зав… зав районо. Дядя мой, тети Оксаны, маминой сестры муж был зав районо. Так я знаю, мы ходили по хлеб, я пацаном был, у них жил и ходил по хлеб… Эти двадцать семей на район, двадцать семей, они на отдельном были снабжении, эти двадцать семей в районе Христиновском.

І туди входили партійні, так? Вчителі?

Ну, руководители.

Керівники району.

Да, руководители района входили.

То їм ще краще було жити? В них все було?

Ну, все – не все…

Те, що необхідне?

А хліб був. Я знаю, буханочка хлеба была. Всегда брал у них, в этом, в специальный магазин, я буханочку брал и приносил дяде и тети своей, где я жил.

А коли голод припинився? Коли перестали помирати? Як Вам мама розказувала?

Думаю, что к тридцать четвертому уже перестали помирать.

А чого голод припинився? Перестали забирати все, так?

Ну… Перестали забирати їжу, урожай был настоящий, так конечно, было уже…

А як Вам мама розказувала, скільки людей в селі померло?

Ха-ха…

Ну от скільки: сто, двісті, не знаєте?

Нет, не могу сказать…

А після, в сорокових, в п’ятдесятих, Ви згадували про цей голод? Інші люди, можливо, Вам щось розповідали. Бо в багатьох родинах багато дітей померло і інших родичів. Згадували про ті події? Чи старалися якось не згадувати?

Я не помню…

Не пам’ятаєте?

Нет… Помню, что были такие случаи. Помирали з голоду, опухшие были, от голода попухшие. Я видел таких.

Бачили пухших, що ходили вулицями. Вас, мабуть, з дому на випускали особливо. Ну, так по вулицях Ви не ходили, не гуляли, з сусідськими дітьми не гралися? Не пам’ятаєте, так?

Не пам’ятаю… У нас всегда хозяйство было, и хозяйство было на нас с Андрейком. Всегда занятые… Мы завидовали детям, там на коньках катаются, с горы спускаются на саночках, а нам надо корову кормить, поить… [сміється]. Было так…

А в школі Вас годували? Було якесь харчування?

Нет, я не помню это…

Нічого такого не пам’ятаєте…

Я такое уже не помню…

 

1. Місце запису: м. Чигирин Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Фрельченко Ольга Федорівна, 23.05.1928 р.н.

народилася в с. Шабельники Чигиринського р-ну Черкаської обл. (сьогодні проживає в м. Чигирин);

5. Розшифровка аудіозапису: Захарчук Анна Олексіївна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Оповідач, представтеся, будь ласка. Як Вас звати?

Ольга Хведоровна .

 А прізвище?

Фрельченко.

Коли народилися?

1928-го року.

 А число, місяць?

23-го мая.

А де народилися?

В селі Шабельниках Чигиринського району.

А як звали Ваших батька, матір?

Батька мого звали Хведір, матір звали Марія.

 А прізвище їх?

Батька – Жадан Хведір Петрович, а матір, а мати ж тоже Жадан Марія Михайловна.

 А були у Вас брати, сестри?

Були брати. Брат один був – Василь Жадан, робить, робив фельдшером в селі Шабельниках

А батьки Ваші працювали в колгоспі?

Працювали увесь вік у колгоспі. Батько був плотником до самої смерті, плотником був. А мати робила у колгоспі.

 А батько плотником у колгоспі, так?

Да, плотником же ж…

А коли вступали у колгосп вони добровільно йшли чи..?

Добровільно. Вони вступали у колгосп добровільно, їх не втягували.

А після того як вони вступили до колгоспу перед Голодомором, от, щось приходили до Вас, забирали?

Приходили, позабирали все, що було в нас. Тільки де там пшениця, де жито, де просо, де все зерно – все в них, хлєбне все забрали до крихти.

 А речі якісь забирали? Може одяг?

Ні, речів ніяких не забирать, тільки те, шо їсти. Позабирали все.

 А хто приходив, скільки приблизно чоловік?

А приходили… наші Шабельнички… Як же ж її фамілія? Забула. Мелашка, знаю, шо звать жінку, он, вона Шабельничка… І ше два мужики приходили. Тоже вже я, це воно давно забула, як їх звать. Два мужики ше приходили… Геть перерили все, а ми сиділи з братом на печі. Там така піч, запічурка, була і ми позаховувались туди. І там у нас стояло така мірочка була, да, і стояло жита трошки і ми затулили його і сиділи. Вона вилізла на піч і забрала і те од нас. Остались без нічого. А батько стояв коло печі, піч у нас у хаті була, коло печі стояв так як глина білий, нічого і слова нікому не казав.

Боявся щось казати?

Не знаю. І ше ж приходив батьків, мого батька рідного брат рідний, тоже оце розбирав нас.

Оббирав Вас.

Да…оце за отой день приходив і він. Прийшов, а батько ж мов дивиться на нього, мовчить, каже: «Забирайте де шо є, в мене нічого, – каже, – немає.» Позабирали геть усе, у них не осталось нічого і вони пішли.

А більше не приходив ніхто?

Більш не приходив ніхто…от, забрали усе.

І як же ж тоді виживали, щось батькам давали?

А як же, батько, не знаю, де ж він тей грошей брав, шо він купляв телята. Телятко купить маленьке, заріже. Ножки і голова – собі оставляє, а оте все м’ясце завезе десь і виміняє два відра муки за те телятко. О, а ми с матер’ю ходили, берестки так були посажені, рвали з берестків листя… І нарвем, було, листя, насушемо, а тоді з мукою перемішуємо, перетераєм з мукою. Перемішує мати і пече оладочки. А з ноги з тії вже, там і м’яса нема, ну, вже суп як, в обшем вода кипіла і тріска там кипіла. І то таке ми їли. І тих оладочок напечем, а там ше жінка коло нас була без ноги і в неї було семеро дітей. Тоже всі лежали покотом пухлі. Одна дитинка тільки маленька, півтора году було, сиділо й кричало: «Дай!». А мати оладочки напече і всім по оладочку понесе й тім, шо лежать долі на соломі, пухлі. Тим дасть по оладочку, і тому хлопчикові. А мати кричить: « Нашо ти даєш тому?..  Як його, забула, звуть цього хлопчика… Нашо ти даєш йому? Хай здихає! Однако він здохне.» І так він і вмер.

Умер, виходить, від голоду?

Од голоду, да. Здох од голоду.

А Ви прізвище не пам’ятаєте приблизно?

Чийо? Як його, як їх хфамилія?.. Я ж і пам’ятала, це ж вони й живуть у Шабельниках. Вони й зараз дві, по-моєму, ше дві дівчат таких годів трохи менших як я. То… той хлопчик Стьопа, я знаю його звуть, вмер. А її Мелашка було звуть. Оно забула хвамілію… Давно воно вже було… І ми ото ж носим з матер’ю кажен день по оладочку, шоб вони як-небудь держалися, от. А ми ото ж таке їли, таке: водичка з цим, кістка там і з цими кладочками, от. А це дивимося аж в вікно з матер’ю: аж іде чоловік. І ішов, ішов, і впав. Упав і лежить. Їде з.., це воно ше зіма ше була. Їде другий чоловік саночками, підбирає його, витяг на саночки і потяг до ями. А там була яма викопана, шоб скидать туди цих мертвих, бо не було кому закопувать. Всі ж люди ну не годились нікуди! Вони не могли викопать ями, шоб закопать свого хазяїна там, чи шо. Вони в яму в цю вкидали тих людей. І там вони в тій ямі всі були, всі, й мертві вже. Взяв на саночки й повіз. Йде впять другий , чоловік або жінка, впала. Тоже потягли туди. Бо як будуть же ж валяться по дорозі – вони ж позасміржуються, шо не можна буде ходить. Оце таке я бачила. То це, це ж це те, шо я оце знаю.

А Шабельники зараз же затоплено, так?

Затоплено, ми ж переселилися це ж у Чигирин.

Тобто там було місце масового поховання, але його затопили, виходить?

Та позатопляло все! Нема місця того. Оно десь була там позако… викопана та яма це. Всі люди погибли там. Всі погиблі у ямі були. Оце таке.

А може Ви пам’ятаєте, скільки приблизно людей, багато померло з Шабельників?

Ооойойой… Більша половина.

Більша половина села.

Більша половина села.

А може пам’ятаєте, хоч кілька прізвищ, сімей, можливо, хто помер від голоду тоді?

Ооой, я ж же ж не знаю. Як я ж мала була, то я ж не знаю їхніх хфамилій. Це ж коли воно було… І я ж… я ж це тіки шо бачила – то це я помню. А це шо я ж не хвамилії їх я ж не знала, бо я ше була ж, п’ять год було мені.

 А з Ваших найближчих родичів ніхто не помер з голоду?

Ні, з наших ніхто не помер. Всі так і виживали потрошку. Якось розбивалися, шо доставали все потроху поки таки до весни. А тоді вже а то пішло і щавель там уже, шовковиці, шо вже ми почали жить. Оце таке було.

А батько ходив у Чигирин вимінювати чи в Черкаси?

Батько?

Так.

Шо?

Ну ви казали він десь, гроші в нього були там? І він ото купував десь.

Не знаю, де він, тей, оце за гроші не знаю, де він їх брав. Ну ходив десь купляв теля… по… те телятко.

Телят купляв теж не знаєте, де?

Тоже не знаю, де.

А, зрозуміло, зрозуміло.

Як не знаю, де він, бо це ж воно дитині на шо воно. О, не знаю.

Ну не було такого, не знаєте, що може він золоті якісь речі вимінював, хрестики всі позабирав?

Та не було в нас ні хрестики, ні золота, не було нічого, такого в нас не було.

І одяг не міняли, не виносили з хати?

Ні, ні, ні. І одяг, і одяг в нас тако шо на нас, то те й наше. Не було й одягу, не було.

А батьків в колгоспі годували в 32-33 роках?

Оце тоже, тоже ж не помню, як воно було.

 А щось приносили тоді батьки, ну як, за трудодні, от, за роботу? Щось їм давали додому принести?

Нічого цього не помню. Не знаю, чи вони шо приносили. Знаю, шо, шо робив батько мій ото ж майстірував все й до смерті.

А чули, можливо, пам’ятаєте, може хтось розповідав випадки, що людей могли їсти, або нападали на людей?

Такого не знаю, за це не буду й казать, бо цього не знаю  я. Ну мала була, шо ж воно, шо ж я дитина…

А якщо, там, помирали батьки, то були якісь яслі чи притулок дитячий – дітей сиріт, не знаєте?

Цього тоже не знаю, не знаю. Та де там той притулок тоді був! Не було ніякого притулка, не могло ні, ні дєтясел. Так ото умирали, лежали пухлі і так воно і проходило, поки аж почала весна. Та почали вже тоді зелень всяку їсти.

А голова колгоспу хто був, не знаєте, в той час?

А головою колгоспу тоже ж не знаю, хто воно тоді був.

 Це була хороша людина, чи місцева, чи це хтось був чужий?

Ну шабельничцький він був голова колгоспу. А хто він вже був, то це вже… ну… хіба ж воно мені тоді в голову таке було.

А щось чули про закон про 5 колосків взагалі?

Ні, цього не чула.

А от що колгоспи на «чорну дошку» там заносились, або в «чорні списки» такі, не чули такого?

Цього не знаю. Мала була ше. Це – шо я бачила, помню. А шо не помню – то не знаю.

А батьки Вам нічого не розповідали пізніше?

Нічого. Нічого не розповідали. Це – шо я бачила, знаю, ото. А шо вони будуть розповідать?… Вже як почали, вже все почало рости – почали вже ми жить. То вже після того голодовки в нас не було. Оце ж казали, і в двадцять сьомім була.

 В 21-му, до того, наче…

То не було в нас цього. Вже в нас була і корова, і порося різали.

А після війни відчувався голод 46-й – 47-й роки?

Ні, в нас не було. В нас у дворі не було голоду. Я ж кажу, було в нас усе: і корова, і порося різали. Й батько робив, мати тоже в колгоспі робила.

А податки були, там, на фруктове дерево, там?

Ооо, податки такі були, шо хай Господь він! І на крашанки, ну, шо, в кого було: і молоко, і крашанки, усе, все давай! І гроші давали і ше й ті й, і попіл даже забирали на той, на городи, у колгосп. І ше заказували попіл,  шоб зберігали. Були податки великі.

Ну ви, виходить, ваша сім’я здавала, але все одно не відчували такого сильного голоду?

Ні, ні, ні. Ми, ми голоду не відчували вже більш. Ото одна у нас голодовка була. Після того вже ми голоду не відчували, голодовки. То таке…

 А може пам’ятаєте, от, під час, перед Голодомором, під час Голодомору про куркулів, от? То як їхня доля складалась? Куркульські сім’ї, розкуркулення… Як, от?

Куркулі… Це ж Жадан цей, батьків брат рідний, це ж він був, служив у тих, як воно називається… шо…в начальстві в якомусь… шо, він, бач, протів ішов.

 Проти радянської влади?

Да. То, як німці прийшли, то він же ж, страшне! Тікав, шоб, но, німці його не вбили, прибігав до нас. Батько каже:

• А чо ти прийшов?
• Заховай мене від німців, бо мене німці, – каже, – вб’ють.
• А ти, – каже, – знаєш , як уце, як це послєднє, послідню мірочку жита витяг із-під дітей і забрав у мене, шо у мене не осталось нічого. Ти це помниш? Ти – рідний брат. Іди, – каже, – з двору, шоб я тебе не бачив.

То він був активістом, да?

Актівістом був.

Ага, і він під час Голодомору, як його сім’я, не голодувала?

Він?

Да.

Так хто ж там, чо б же він голодував!

Якшо він забирав, да?

Як він забирав усе на світі.

Він собі лишав?

Він не голодував.

 А от були такі випадки, що людей заможних виселяли з хат, виганяли?

Було, були, були. Були такі випадки, шо виселяли людей, хтозна куди. О, і батька на, цього мого свекра. Це вже він мені, вже як заміж взялися, то, то вже вислали хтозна куди. Шо він, ми не знали й ніхто не знав, де й він. Ну а тоді , як уже воно це все покончалося, то тоді і вернувся додому, а то тоже десь вислали були.

А було таке, що забирали, коли продукти харчування, може, у сусідів, а вони опиралися, там, чи не віддавали?

Нєє, такого не було! Ніхто. Мовчали всі, забирали до грама все, но всі мовчали. Боялися, шоб ше й не повбивали.

А зброю мали ті, хто приходили до Вас, оті активісти?

Нііі, зброї не бачила я ні в кого. Без зброї. Зброї не було. У нас її не було.

А церква була в Шабельниках?

Церква була. Ну, одного ж послали… Актівіст. Та, та він… хрест був же на церкві аж зверху. Він узяв, поліз, витяг і кинув додолу, і розбив, от. То церкву закрили. Церкви вже не було в нас, запретили. І ж геть усім, шоб… І в школу як ходили ми, то запретили ж , шоб не, в церкву шоб не ходили, не молилися, бо то все – брехня.

А паски не пекли на Великдень?

Паски ми пекли, тіки ж не, не святили їх, бо не було ж…

А під час Голодомору Ви теж старались шось краще на свято?

Пекли паски після Голодомору вже ж, як уже в нас і хліб був, вже вродив то ж. А тіки ж воно церкви не було… А церкву закрили.

Ну, а під час Голодомору то, мабуть, же не пекли, не було з чого?

Та під час Голодомору з чого вже ми її пекли? Як ми з листя їли оладки.

А інша люди шо ще їли? От, це, ви кажете, листя збирали. Може якихось тварин ловили, чи?..

Листя ж оце ж, із того, з берестків сухого натрем, з мукою перемішаєм і напечем оладків з мукою. І це ж таке їли.

А, отам, ховрахів чи може собак, люди не їли?

Та нє…

 Не їли, нє?

Такого ми не їли.

А жорна  у Вас були?

Були. Оце ж ми до цієї жінки ходили на жорна молоть, шо це семеро дітей і було, шо пухлі всі були. Потом носили їм і оладочки. О, і всі вони вижили.

Крім хлопчика того?

Крім хлопчика того, Стьопи, ка, шо він маленький, його, він пропав з голоду. А ті всі вижили. І один такий за мене старший на два годи, а один на сім год старший хлопець. То їх, як война була, їх забрали на войну й повбивали. Вони не вернулися. А дівчата, то одна тіки вмерла на год за, на два годи за мене старша. То, вона вже вмерла, а ті ше дві дівчат живі в Шабельниках, шо менші за мене, о. Ну не знаю, на скіки вони менші. Одна, по-моєму,  з тридцять первого, то та мать нічого не помнить, бо шо ж вона помнить! Як мені п’ять год було, то це вже. А якшо два, три годи, то… шо вона…

А, от, Ви кажете,  жорна були. А, всі знали, що там в них жорна є, чи може вони якось приховували ці жорна?

Нєє. Жорна були, нічого не запрєщали, не забирали.

Не забирали? Не розбивали?

Не забирали. Ми це до жінки, до ціїї ходили молоть, ото, де батько розжилися шось, та підем змелим і їй трошки оставимо з пригоршків муки тії, то, не, нечого не робили.

А в місті, Ви не знаєте, був голод? Як Вам потім розказували?

Хто?

У місті, в Чигирині, наприклад, був голод?

Оце вже я й не знаю. Не буду й брехать, бо не знаю. По-моєму, був і в Чигирині він той голод. Хіба це тільки в Шабельниках він був? Тоді люди голодували – багато людей вимерло, більша половина видохли з голоду.

А в школу коли Ви пішли?

А в школу я пішла як мені було девять років.

А чо так пізно?

Я не знаю, тоді в девять років приймали тікі в школу. Не в сім, не в вісім, а в дев’ять. Я до войни кончила чотири класи, або п’ять. Ну п’ятий не кончила – война началася. А тоді, після войни, я пішла у п’ять, у п’ят, у п’ятий клас і ходила до сімі, поки сім кончила. А тоді ходила у восьмий, ну воно далеко було ходить, у Боровицю – сім кілометрів, то я покинула. Так і осталась. Думала поступать учиться, а воно не получилося у нас, та так і осталася з сіми класами.

 А Ви кажете, коли був новий врожай, то вже почали шось збирать, вже голод припинився, да? Це в 33-му вже оце, на кінець літа десь, да?

Да, да, да, да, да.

 Так, а шо Ви сіяли? От весною треба було шось посіять, шоб був врожай.

Оце батько десь доставав. Доставав трошки пшениці, трошки жита, трошки проса. А де він вже доставав, я не знаю. Це хіба я його питала? Не знаю. Ну потрошку сіяли всього: і картопелька де дрібнесенька була у кого такісінька, то тож сажали ту картопельку, о, у кого лушпиннячко де пооставалося і лушпиння сажали.

А в колгоспі багато було засіяно в 33-му?

А в колгоспі, кпі, були сіяли, бо вирощ, ж вони позабирали, то в них же було що сіять. В колгоспі сіяли.

А з колгоспу врожай вивозився?

Аякж, вивозили.

А комори були у Вас в селі?

Хто?

Комори, комори!

Комори! Та де вони ті комори? Не було!

Зразу вивозили все?

Да, вивозили.

А з інших сіл до Вас приходили голодуючі, такі самі селяни? От, Ви бачили, шо по вулицях чужі ходили?

Нє, такого не бачила.

Ну попід вікнами, Ви казали, що йшов, там, чоловік якийсь, упав.

Ааа! Не попід вікнами, вони дорогою йшли.

Дорогою ходили?

Ходили: дорогою йде – упав і вмер, і готовий. А другий підходить та витяг на санки і повіз у яму.

А от в 32-му, не пам’ятаєте, урожай був хороший?

Не пам’ятаю цього, бо я ж мала була. Но знаю, шо вже їсти було в нас у 32-му.

Нє, в 33-му. В 32-му- 33-му урожай?

В 33-ім, да. То вже ми тоді трохи охмолостались, вже було шо їсти. І вже більш ми голодовки не бачили. Люди ше і в сорок сьомім, казали, голодували,ну ми не голодували.

А до Вас не приходили з інших сіл, не просили їсти?

Нє, ніхто. Ніхто не приходив. Мати в мене така була, шо вона роздавала. І пиріжків напече, було, хто там, іде вона, дасть по пиріжку. І в нас жорно було вже. І приходили до нас молоть, всім по пиріжечку, було, виносить. Ма, думала, шо зарані умре. Вона в піісят років вмерла.

 А біля Вас річка була, біля села, чи нє?

Біля нас річка була, да.

А під час Голодомору не ходили якусь рибу ловить чи шось таке?

Нє!

Нє?

Та хто там тоді ходив, та й  вже воно люди лежали всі! Більшість лежала, то єлі-єлі ходили та й…

1. Місце запису: м. Чигирин Черкаської обл. (Чигиринський будинок пристарілих)
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Філоненко Ганна Яківна, 1925 р.н. народилася в с. Трушівці Чигиринського р-ну Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Допомагає опитувати Маслак Марія Павлівна – завідувачка відділу стаціонарного відділення Чигиринського будинку пристарілих (далі М.П.)

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с.Трушівці Чигиринського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Назвіться, будь ласка. Як Вас звати?

Ганна.

А прізвище?

Філоненко.

А по батькові?

Яків.

А народилися коли?

25-го. А скільки мені?

93 роки Вам.

М.П.: Тьотя Галя, а розкажіть про Голодомор. Про голодовку Ви щось пам‘ятаєте?

Ой, страшне…

М.П.: То розкажіть скільки було дітей у Ваших батьків?

Троє.

М.П.: А помер хтось?

Повбивані.

М.П.: А в голодовку батько, мати вижили?

Вижили.

М.П.: І діти вижили?

Вижили.

М.П.: А може із сусідів хтось у голодовку помер? Ви помните?

Померли.

М.П.: А Ви хоч знаєте прізвища?

Філоненки…

М.П.: Це в них не було що їсти? А Ви що їли в голодовку?

Солому.

М.П.: А як солому? Як мати годувала соломою?

Потовкла у ступі та оладочки пекла.

М.П.: А щось добавляла до соломи?

Це одна солома.

А чому не було що їсти? Де поділись продукти?

Позабирали, геть позабирали.

М.П.: А хто забрав?

Свої, сусіди.

М.П.: А що вони були при начальстві?

Да.

М.П.: І не жаліли нікого?

Ні.

М.П.: І ви їх знали? Вони були старші за Ваших батьків?

Старші

М.П.: А не били батьків?

Ні.

М.П.: Тільки приходили, забирали?

Забирали.

М.П.: А що Ви ще пам‘ятаєте?

Бомбили дуже…

М.П.: Нам треба голодовку. Що ще в голодовку було? А було що людей їли?

Було.

М.П.: Це у вашому селі було?

Да.

М.П.: А далеко від Вас жили люди ті, що їли людей?

Недалеко.

М.П.: А Ви пам‘ятаєте прізвища?

Не пам’ятаю.

М.П.: А де ви жили в роки Голодомору?

Там, в себе дома.

М.П.: Село як називалося?

Трушівці.

М.П.: А колоски ходили збирати на полі?

Збирали-збирали.

М.П.: А якщо хтось побачив із начальства, то наказували?

Ой, наказували.

М.П.: А як наказували – в тюрму садили чи вбивали?

Сажали в тюрму.

М.П.: Колоски не можна було збирати?

Не можна.

М.П.: А де людей ховали?

На кладовищі:

М.П.: А лежали на дорогах, під хатами люди?

Ні.

М.П.: А приблизно скільки людей померло від голоду в селі?

Ой, багато, багато.

М.П.: Ну скільки – 100, 200?  Тоді ж чуть було по селу – той вмер, той вмер. То скільки? Пів села чи третина?

Пів села.

М.П.: А робити заставляли в голодовку?

Заставляли.

М.П.: Мати ходила на поле?

Ходила.

М.П.: А батько заробляв якось гроші? Де вони робили?

В колгоспі.

М.П.: А хлопці, брати, менші за Вас чи старші?

Один менший, а один старший.

М.П.: А старший тоже десь ходив і заробляв гроші?

Ще не робив він.

М.П.: А в колгоспі давали щось додому взяти? Робили ж там на току.

О, не можна, не можна.

М.П.: А ви тоді маленькі були, да? Ви за матір‘ю ходили, їсти просили?

У матері просила.

М.П.: А корови, свиней, курей не було у вас?

Була корова.

М.П.: А чого ж була корова, а ви їли солому? Молоко ж було. А що Вам ще таке запам‘яталося?

Їсти хотілося.

М.П.: Постійно хотілося їсти?

Да.

М.П.: А коли легше стало після голодовки? Хліб появився тоді?

Сіяли.

М.П.: Сіяли хліб, то вам тоді трошки легше стало. А в 46-47 роках Ви пам‘ятаєте голодовку?

Ні.

М.П.: Тоді видно Вам трошки легше було.

Робили… робили.

М.П.: Робили і трошки легше жить. А батьки не збиралися десь виїзджати, коли голодовка була?

Нікуди.

М.П.: Були постоянно в Трушівцях.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Пушкінська, 36.;
2. Дата запису: 27.03.2018 р.;
3. Хто записав: Стасюк Олеся Олександрівна, Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Денисенко Михайло Антонович), 23.01.1929 р.н., народився в селі Благодатне Амвросіївського району Донецької області (сьогодні проживає в місті Київ);
5. Розшифровка аудіозапису: Бедик Яна Петрівна, Вигодованець Ольга Василівна;

Коротка інформація про респондента: Філарет (патріарх Київський) – український православний церковний діяч, архієрей, патріарх Київський і всієї Руст-України ( з 1995 р.) Закінчив Одеську духовну семінарію, прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет, закінчив Московську духовну академію (1952 р.)

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Благодатне Амвросіївського району Донецької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я, звичайно, всього не усвідомлював. Але, і батьки мої розповідали, і я сам цього свідок. Значить. У 32-му році урожай був. Але по селу в 33-му році і в 32-му їздили і забирали хліб. І у нашому городі виходили солдати, червоногвардійці з гвинтівками, і штиками шукали чи не сховано зерно.

Якщо – я так потім вже роздумував – це був звичайний голод, то для чого у людей забирать хліб?! Для того щоб вони помирали? Значить вони спеціально робили це, щоб люди помирали. Не тому що у них хліба не було – хліб в них був! Але ви хліб цей забирали! І не просто забирали, а вишукували, щоб не сховали!

Так, другий факт. Батько мій працював на цементному заводі, який поруч із селом. На цьому заводі хліб не давали робітникам. А ось на шахтах – хліб давали. І тому батько мій покинув цементний завод і з сім’єю переселився в 33-му році на шахту, тому що там давали хліб. Батькові давали по 400 грамів, а нам – по 200 грамів на душу. А дідові, який з нами був, не давали хліба. Матері давали, а дідові не давали. І нам, нас три брати було, нам по 200 грам давали, тому ми вижили, а дід помер від голоду, тому що їсти не було чого.

Я думав, як люди в нашому селі вижили. Багато померли від голоду, багато. Але більше вижило. Чому вони вижили? Тому що зерно все забрали, але овочі – картоплю – всю не забирали. Крім того, майже в кожному дворі була корова. Сіно не забирали. І тому тварин годували сіном, і було молоко. Так от цим молоком, і цими овочами, картоплею,  –  багато вижило.

Колгоспу не було в селі?

Колгосп уже був. Але із колгоспа все зерно забрали, а потім, коли наступила посівна кампанія, тоді зерно привозили для того, щоб посіять на поля. Так.

І тому, це я вже потім… в ті роки я над цим не задумувався. Коли виникло питання про Голодомор, про геноцид, то я став все це обдумувать і ось прийшов до висновку, що, дійсно, це був не просто голод, а це було знищення через голод українського населення. Українського! Чому українського? Чому на заводі цементному робітникам не давали хліба, а на шахті давали? Тому що на заводі працювали українці із села, а на шахтах працювали росіяни, які із Росії приїхали працювати на шахти, то їм давали хліб. Значить, якби мова йшла тільки про селян, то тоді б на заводі повинні б давати хліб робітникам, а то не давали, бо і з села. А поскільки ті із Росії, то росіянам давали.

А хто були ті активісти, ви пам’ятаєте? Може батьки розповідали, що приходили шукали в городі.

От батьки мені ж розповідали, що приходили із…

Щупами?

Ну штиками.

Штиками?

Так.

А хто вони були? Вони з села чи з району?

Ні, це просто солдати. Да. Із армії. Це не свої селяни, а прислані спеціально забирать хліб.

А як Ваша родина вижила?

А родина вижила так. Оскільки ми приїхали на шахту, хліб давали, то заради оцього хліба ми і вижили. А бабуся моя залишилась в селі і вона вижила за рахунок того, що були корови і були овочі. Тому вона і вижила.

І брати також ваші?

А брати ж зі мною були на шахті, з батьками.

А Ви говорили про це з своїми батьками, як були в підлітковому віці, чи про це взагалі не говорили?

Взагалі тема Голодомору була забороненою темою і про неї ні в 30-ті роки не говорили, ні в 40-ві роки не говорили.

Тобто люди пережили і мовчки кожен собі?

Мовчки пережили цю трагедію, але про це вести розмови було заборонено просто. Потім я взнав, що їздили українці в Ташкент за хлібом, але, коли вони повертались в Україну, їх не пускали в Україну, щоб вони хліб в Україну не везли. Це теж свідчення, що це було штучне знищення народу. Європа ж хотіла допомагать! Ось, наприклад, галичани, які в той час були під Польщею. Їм не дозволялось через кордон давати допомогу. Значить не хотіли, щоб люди мали хліб.

А з Вашого села когось розкуркулили? Не знаєте про це?

Всіх розкуркулювали. Не одного в Сибір відправили. Да.

Пам’ятаєте, хто?

Я не пам’ятаю вже їх прізвища і імена, але з розповідей батьків знаю, що багатьох розкуркулювали і відправляли в Сибір.

А люди опиралися цим хлібозаготівлям, вилученням зерна? Якийсь опір був?

Опору ніякого не було, тому що не можливо було ніякого опору. Неможливо було. Червоноармійці, озброєні…який може бути опір?

Мені про опір розповів священик із Полтавської області. Я, коли був у Відні, служив там, то там був цей священик. Так ось цей священик, родом із Полтавщини, розповідав, що коли оце забирали хліб у селян, то його батько, цього священика, коли ці червоноармійці прийшли забирать хліб і ото штиками шукали чи не сховане зерно, то батько застрелив цього червоноармійця. І батька тут же застрелили на місці. Так. Такий опір був, але це був поодинокий. Такого опору загального не було.

А пасивний опір: люди ховали зерно?

Звичайно люди ховали зерно, бо якби не ховали, то не шукали б. Так. А раз шукали – значить люди ховали.

А допомагали один одному? Дозволяли допомагати? Як когось там, наприклад, розкуркулили, забрали зерно, інші допомагали?

Ну, якщо його розкуркулили, то його вивозили. Вивозили десь.

А діти їхні?

А діти, як правило, виїжджали кудись, тому що, як правило, життя їм селі вже було тяжке. Тому вони покидали. В другі міста, райони чи області виїжджали, щоб їх просто не знали.

От це про те, як говорять, що в Харкові було дуже багато безпритульних дітей з сіл.

Так.

Розкулачення було найбільше в Україні, тому що Україна більш багата землею, і хліборобство розвинено в Україні.

Чи Ви пам’ятаєте, може батьки розповідали, коли почали помирати з голоду, коли це все зупинилось і чому?

Ну, помирати стали з самого початку. І помирали до кінця 33-го року, коли вимерло населення і вже новий врожай зібрали, то тоді вже люди мали хліб і вже не помирали.

А можливо після голоду хвороби якісь були? Люди ж довгий час голодували.

Ну, я про це нічого не можу сказати. Звичайно хвороби були, але я думаю, що ці хвороби не від голоду. Від голоду смерть буває.

А про Закон про п’ять колосків чули Ви? Що не можна було в полі піднімати нічого, що за це могли розстріляти чи побити.

Ну це вже пізніше. Це вже за колоски. Якщо збирали колоски на колгоспному полі, то тих заарештовували і відправляли в Сибір. Це вже було після війни. Я це пам’ятаю добре.

Все одно ж в 33-му році поля засівали, якщо не всі повністю, то засівали. Охороняли поля чи люди могли піти на поле щось взяти?

Ну було так. В 32-му році був врожай. Після збору врожаю, в 32-му восени, почався збір зерна. І уже люди до зими вже помирали, тому що в їх зерно забрали, хліба не було, то вони помирали, особливо діти. І 33-ій зима, весна помирали, а уже потім в 33-му році посіяли поля і в серпні місяці уже збирали новий врожай, то цей не забирали.

Що свідчить про те, що це штучний був голод.

Штучний, да. Багато є доказів, що це цілеспрямований. Цілеспрямоване було знищення українського населення. В Білорусії цього не було. В Росії цього не було, а в Україні було.

Ваша родина в село не повернулася? Чи повернулась?

Повернулась. Коли почалась війна, то тоді страждали шахти. Населення, яке жило в містах, на шахтах, бо там землі не було. Так, і хліба не було. І тому тоді відбувався інший процес, тоді міняли одежу, взуття на хліб. І, поскільки, на шахтах жили, ну, заможніші, чим в селі, то там були товари в сім’ї і оце міняли на хліб. Це було в 42-му році і в 43-му році і тому батьки повернулись знову в село, тому що була земля. І тут помирали вже від голоду оці, хто жив на шахтах, бо це під час окупації. Ну, такого знищення голодом не було вже, це вже було таке випадкове.

А чи Ви пам’ятаєте ти людей померлих? Говорити про Голодомор не можна було, а померлих згадували, поминали на Зелені свята, на Великдень? Їх взагалі згадували чи ні?

Ну ще богослужіння відправлялись в храмах до 36-го року, а в 36-му році в нашому селі храм закрили. А там, де ми жили на шахті, там взагалі храма не було, бо це нове поселення, там до революції люди не жили, храму там не було. Тому ніхто нікого не відспівував, бо не було ні священика, ні храма не було. А в селах в рік Голодомору там відспівували і молиться – молилися. А потім…

То священика не забрали з церкви? Не вислали нікуди в 33-му?  

В 33-му ні. В 33-му ні, а вже пізніше – в 37-му вже – були закриті всі храми, знищені. Ну ось, наприклад, в моєму селі Благодатному було два храма: один дерев’яний, а другий кам’яний. То кам’яний знищили і з цегли побудували школу на цьому місці, де стояв храм. А дерев’яний храм залишився і до цього часу він існує. Але в цьому, який залишився храм, богослужіння уже не звершувалось, коли священиків арештували або вони зовсім виїхали. Вже їх не було в селі.

А після війни дозволили церкву московську?

Так, вже після війни… Не після війни, а під час війни. Під час окупації взагалі храми відкривались, де вони уціліли і там, де люди хотіли, щоб був храм –  а храму не було – то в пристосованих приміщеннях. Переважна частина окупованої території, це центральна частина, належала до, так званої, Автономної церкви, яка була в складі Московського патріархату. А тоді ж відродилась і Автокефальна церква, яка була знищена в 1930-му році, офіційно вже була заборонена. Автокефальна церква. Церква Московського патріархату ще існувала до 37-го року, але Автокефальна церква припинила своє існування в 30-му році, примусили саморозпуститься. Зібрали єпископів на собор, і вони на соборі вирішили, що вони ліквідовуються.

І так само потім зібрали в 43-му?

А в 43-му відновили Автокефальну церкву. І з одного боку – а це в основному була Волинь, Рівенщина – Галичина – ні, там Греко-католицька церква була – а це  Волинь, Рівенщина, Поділля, тут була Автокефальна церква. І звичайно, що вона була і в Києві, і в Дніпропетровську, і на Сході була, але там уже було мало. І тому під час окупації було масове відкриття храмів по всій Україні. І храмів, які належали Московському патріархату, і храмів, які підпорядковувались Автокефальній церкві.

А на Вашу думку, вони контролювалися Москвою, владою, в той час, коли відкривались?

Ну, контролю, як такого, не було, а просто поминали за богослужіння Московського (тоді патріарха не було, а був місцеблюститель митрополит Сергій), то його поминали за богослужінням, і це означало підпорядкування. Але такого впливу з боку Москви особливо не було. Було що? Митрополит Миколай Ярушевич, як екзарх України, розповсюджував послання, листівки на окупованій території. Як? З літаків скидали. Таким чином оце був такий вплив: з одного боку це листівки, а з другого боку поминання Московської ієрархії. А коли Україна  була визволена від окупантів, то тоді автоматично Автокефальну церкву заборонили. І тоді уже той, хто хотів залишатися священиком, повинні були перейти в церкву Московського патріархату і їх перерукопоклали всіх, хто хотів. І таких було дуже багато.

Чи важливо нам пам’ятати про Голодомор, розповідати, займатись тим, чим ми займаємось (створюєм виставки, інформаційні приводи) і для чого?

Треба. Треба чому? Це наша історія. По-перше, що це так було, а по-друге, для чого треба пам’ятать, пам’ятать, що таке комунізм, соціалізм радянський, російський. Не довірять особливо, тому що оці пам’ятники Голодомору і не тільки Голодомору, приєднання України до Росії теж було. Богдан Хмельницький не підпорядковував Україну Росії, а Богдан Хмельницький заключив союзний договір з Росією. А Україна була незалежною державою, а уже після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьманом став Юрій, син його, ото поміняли статті договору і приєднали Україну. Це теж треба пам’ятати. От чому договір Богдана Хмельницького не показують? Він є, але його не показують. А чому ви його не показуєте? А тому, що ми взнали б правду, що там мова йшла не про об’єднання України з Росією, а про союз України і Росії. Нам зараз треба свою історію правдиву відновити, яка вона не була, бо не все в нас було добре.

А ще був такий факт, Сергійчук говорив, що українців на шахту не брали, їм відмовляли. Тобто брали росіян, брали татар, брали білорусів, а українцям відмовляли.

Батько ж мій українець.

Але малий відсоток був у відношенні до інших національностей, їх набагато менше було.

Там… фактично це було так. Українці жили в селах, в них була земля і вони жили – і жили добре. А відкривались шахти і ніхто на шахти із селян не хотів іти. Чого він полізе в шахту, туди, де кожен раз ти під загрозою смерті? Тому українці  туди не дуже хотіли в шахти йти. Але приїжджали росіяни. Які росіяни?  Росіяни які бездомні – які не мали землі, нічого. І тому вони приїжджали сюди і будували такі бараки. Як ото скотину в нас, колгоспи будували отак і будували на шахтах. Там кімнати були і жили в цих бараках ці, які приїжджали. Так оце тому вони в основному заповнювали оці шахтарські поселення. А українці, ось як мій батько, змушено туди пішов, тому шо хліба не давали.

А чи Ви пам’ятаєте, приїздили чи завозили росіян і білорусів у ті хати, де вимерли українці, у ті села там, де українці вимерли – південь, схід? Таке Ви чули, знали про таке?

Ну як Вам сказать… Такого, ну відкритого не було, але заселять – заселяли, привозили. Українці померли, хата пуста. Приїжджає з Росії, ну,  і займає цю хату. А такого, щоб там якісь офіційні накази – таких не було, а в загальному таке було. Ну якщо сім’я вся вимерла – хата пуста, приїжджає там з Росії, нема жить де, а там хата пуста – ну то він і заселяється.

А можна ще одне запитання? Святійший, а як Ви вважаєте, що ми, наше суспільство може зробити для того, щоб такі злочини як геноцид не повторювалися більше?

Треба бути сильною державою… тоді геноциду не буде. А коли будемо рабами, то з нами будуть робити що захочуть. А коли будемо сильними, то з нами нічого не зроблять. І тому треба… Що для України треба? Єдність всього населення України. Єдність приведе до міцності держави. Тому що в нас є все для того, щоб ми були сильною державою. В нас є земля, а земля має велике значення і в майбутньому буде мати ще більше значення. Тому що майбутня світова криза – це буде криза продовольча, коли не буде чого їсти. Населення росте, а земля не розширяється. А в Україні землі плодородні. І тому майбутнє Росії велике із-за землі. Чому ось зараз йде боротьба за продаж землі? Хоч ніхто з депутатів не задумується – продавать землю чи не продавать українську землю. Чому не продавать? – треба продавать, будуть гроші. А от уявіть собі, німці за папірці, євро чи долари, закуплять всю нашу землю, ну не всю, а велику кількість,  і будуть володіть нею. А ми будемо на цій землі працювать як раби. А депутати про це не думають, а думають про гроші. А ми повинні свою землю берегти, нікому не продавать і працювать на своїй землі. В оренду це одне давать, але продавать неможливо і про це треба… Тобто, Україна має великі переваги перед іншими державами: по-перше, це шлях зі сходу на захід. А Китаю цей шлях потрібний, бо там економіка розвивається, товари там ідуть на захід через Україну. Земля, положення, народ трудолюбивий, розумний. Так от візьміть відкриття – українці більше роблять чим Росія.

Нам треба єдність, незалежність держави і зміцнення держави, тоді буде порядок.

Дуже дякуємо Вам.

1. Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська, 3.
2. Дата запису: 03.2018 р.
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Усько Марія Петрівна, 1928 р.н. за документами (1932 р.н. зі слів респондента); місце народження невідоме.
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років місце проживання респондента невідоме.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Коли Ви народилися?

Вроди бы 32-го года, 32-го.

Дату, місяць Ви не знаєте?

Я сама упустила этот момент. Я когда брала справки на документи, она мне сказала: «Какая работа? Ты еще очень маленька, тебя никто на работу не возьмет» – «А как же быть?». Надо было спросить: «А какого я числа родилась?»

Це коли Ви довідку брали і не спитали?

А-а… Это был конец 45-го года, 45-ый. 44-45-ый я работала в колхозе, трудилась рядом со взрослыми. Я отрабатывала по 20 трудодней в месяц. Представляете как я работала? Как мотылек моталась. Меня высадят с высокой лестницы на скирду огромную такую, там где молотарка стояла. Знаете? Вот. И я снопы подаю, простоя не было у молотарки, бигом туда-сюда, туда-сюда. Приходила с работи – темно, завечерело полностю. Это за пол литра молока, которое давала мне чужая женщина. Работала весь день.

А народилися Ви де? От Ви кажете 32-ий рік, а де народилися Ви?

Если б я знала, я б уже давно родителей нашла. Дело в том, что я была очень маленькая, мне было полтора года или год – я не знаю. Но неверно было больше, потому шо я запомнила – у меня отец был, мать, сестра старшая.

А як їх звали?

Очевидно, мне еще возраст не позволял.

А сам детдом где находился не помните?

Вроди бы в Киеве находился.

Що Ви  пам’ятаєте? От, можливо, де жили батьки, як жили?

Не от новая хата маленька і там ми жили оце – батько, мати і я. Піч мати топила. Я серед хати шось гуляла і батько на мене дивився… про мене шось вони рішали, а мати там в печі шось варила, даже вона… мовчала, сестра на мене дивилась всьо время. Значить разговор был обо мне. И потом откуда и чем мать везла – я не помню. Но я зная, что там паровозы стояли, где она меня на скамейке посадила. А сама пошла купить кусочек хлеба, она принесла, а потом сказала: «Пойду цукерок куплю» – и не пришла. И так я сидела, еще девочку подсадили на скамейку рядом. Сидели до темноти, потом начали плакать, хто-то нас услышал и мы очутились в милиции. Милиция нас подкормила там селедкой и хлебом. И я уже была в детдоме, видно милиция отправила в детдом. Но наверно ж протокол какой-то составляли.

А в детдом який?

Вроди бы в Киеве. От наша старша девочка, старша среди нас, она помнила, что именно в Киеве, улицу она не помнит. Но я, вы знаете, все архивы я обошла вот в прошлом году, в позапрошлом. Нет такого детдома! Есть 3 детдома сейчас по Киеву, но такого, что я росказывала в этих годах…

А ця дівчинка, що Ви казали серед вас старша була, Ви довго були разом? Ви разом в дєтдомі були?

Да. Нас было много там в детдоме. Постоянно работники этого детдома говорили нам: «Идите, ищите!» Родители приходили, когда уже немножко лучше стало. Временно ж нас отдали – потом приходили забирать. Ну я бегала, бегали мы все, но толпа в дверях, нельзя было протиснуться. Они вот так, я только заметила, родители стояли вот так вдоль. Вот мы допустим с дверей выходим, а они вот так вот стояли. Ну просто организация была плохая, шо мы не могли выйти все, чтоб пройти вот ряд с родителями.

Я помню, что я там болела,  в больнице лежала. Все время кричала, не знаю что со мною было. Это еще была детская кроватка, сеткой загорожена, это я еще помню. Ну а брат, мужчина-воспитатель за руку меня привел туда в детдом. Еще была зима. Если меня осенью мать подбросила, то ето была зима, зимовали. А потом летом нас пароходом везли, розвозили по селам етих детей. И нас привезли в Канив, тогда была Киевская область. А потом подводой нас привезли в село Синявку и мы там были до 41-го года.

Синявка – це Київська область?

Раньше была, счас Черкасская. И мы там были. Раньше мы были отдельно. Попа была там хата – там были, а потом воспитатель в нас была, нас шесть девочок всего.

І це там шість дівчаток було в цьому селі?

Да, каждое село по скольку там розвозили. Потом нас отдали как бы в семейный приют: две сестры – одна постарше, одна помоложе – на роботу еще ходили. Нам там было очень хорошо! Бабушка вставала утром, кормила нас очень вкусно. Ну очень там хорошо было.

У цій сім‘ї годувала вас бабуся?

Ну да. С колхоза давали продукты и она варила нам, все были сыти. Ходили в школу все всегда сытые, приходили обедали. Потом кому-то не понравилось, потому шо бабка Богу молилась. Неизвестно по какой причине нас забрали насильно и отправили к другой, которая  детей не имела.

В цьому ж селі?

В этом же селе. И мы там голодные… Я от нее пошла в школу, голодны ходили в школу, совсем, утром шли, ни кусочка хлеба не было в нас во рту.

То в другій сім‘ї було погано, гірше жити?

Потом приходили девочки крупу сырую ели, брали в кладовке. Вот. А я ходила на свинарник брала моркву и макуху, и этим я кормилась. Ну говорили, шо она наши крупи продавала, но я этого не могу сказать, не знаю точно. Но факт, что мы голодные все время были. Если бы сейчас, так могли бы пойти, если бы постарше были, и сказать председателю, нас бы забрали кому-то другому отдали, а так терпели. Ну в 41-ом началась война, она наготовила себе и ушла. Я закончила три класса, девять лет так считайте мне было, а может быть и меньше. Потому шо я пошла в школу, вже была подготовлена от девочек – читала, писала. Потом мне книжечки постоянно кто-то покупал, я не знаю кто. И я в 41-ом закончила… Она наготовила, ушла к подруге, а нас бросила на произвол судьбы.

Пішла з села  повністю?

В ее хате, где мы были, она нас бросила и пошла к подруге.

Вона більше не повернулась?

Нет. Нас люди разобрали хто куда, хто к кому. Как бы в наймы, в наймы за тарелку супа. Ну вот, это считайте 41-ый, даже 42-ой меня забрала женщина, у нее такая девочка была как я, а другая совсем маленькая. Я в нее была может быть год, может быть два. Потом другая меня забрала. Я вже оттуда… пошла на работу. Меня вызывали, пошла на работу. Раньше пололи в бригаде, в жныва, на жныва. В 44-ый, 45-ый год очень трудилась, обносилась. У меня одежды одни латки были на мне, а обуви вообще не было. Мне какая-то женщина дала ботинки солдатские – носок оторваный, уже осень была, ноябрь месяц, и я подвязывала веревками это все. В таком виде я пришла к предсидателю, чтоб она мне дала направление в Канив, чтоб я там получила документы. Ну, вот это видите, пришлось добавлять года, потому шо она мне сказала: «Никто тебя никуда не возьмет». А старшие девочки уже приехали в Киев, поступили в ФЗО. Так же я хотела. ФЗО – фабрично-заводское обучение. Вот. И я тогда… она не хотела давать его. «Ну как же так? Вы видите я раздета, одни латки, одни все». Ну она согласилась и я ходила ноябрь месяц, 18 км от села Синявки до Канева. И я иду полем, вы знаете, одна, метель, обувь большая – я падаю, но ити надо. А дни короткие, осень же закончивалася. Я в декабре месяце получила документы. Раза 4 я ходила справки доносила туда. И когда пришлось получать документы, нужно было 10 рублей заплатить, а у меня их не было. А я там уже в Каневе с одной бабочкой познакомилась, я в нее ночевала, потому шо дни короткие, знаете. Она кажет: «Деточка, ты не плач. Я пойду счас до церкви и напрошу тебе эти 10 рублей, чтоб ты документы выкупила». Так и сделала. Я когда принесла эту мелочь в паспортный стол, она меня еще выругала: «Ты шо под церквою стояла просила?!» Царство небесное этой бабушке, шо вона отак пощла навтречу.

И я тогда поехала в Киев. В дороге там познакомилась, в Мироновке сидела долго  и ждала поезд, а на билет же денег не было. Женщина одна говорит: «Я еду к дочке, она в Киеве болеет лежит. А ты лезь на кришу  на вагон (тогда многие лазили), а я в поезд (у нее билет был)». И вот так доехала, и не один раз я так ехала, потому шо не сразу приехала и работу нашла. А последний раз я приехала… и последний раз я с этой женщиной ехала. Вот. И она меня взяла к себе. Я как счас помню, что это был университет Шевченка. И там сестра ее родная, где ее дочка болела, она там вахтером работала. Меня там приютили, дали помыться с поезда. Переночевала и мне сказали йди туда-туда-туда, не найдеш – приходи опять к нам и будешь искать работу. Очень хорошие люди были в общем. И тут я прихожу  до завода «Арсенал» и как раз приехали все, хто поступать в ФЗО в тот день. Как мне повезло, з документами я приехала – паспорт годичный и  метрику мне выписали. Я подхожу к секретарше и она мне говорит: «Набор закончился» – и все. А сидел недалеко мужчина такой худой-худой и он значит говорит: «Детка, шо ты хотела?», а я говорю: «Я хочу в ФЗО». (плаче) А он говорит: «У тебя документы есть?», а я говорю: «Есть документы» – «Вон подойди, пусть она оформит тебя». «Опять ты?» А он говорит: «Приказываю! Немедленно оформи!» И вот меня оформили.

Знову допомогли.

Да. И вот пошли мы на завод, прожарка, помылись, оделись и пошли в столову. И вот какой-то суп там давали, а я не хочу его кушать, за слезами я не могу его кушать, я не верю что там в тарелке. Она подходит ко мне: «Чего ты не кушаешь?», я говорю: «Мне не верится, что я буду каждый день что-то кушать. Я по четыре дня, пока выхаживала эти документы, ничего не ела. Вот так вот пошло. А в этот ботинок у меня постоянно вылазил гвоздь в пятку. Сколько я его не забивала – он вылазил. Там дырка образовалась, меня сразу на больничное отправили.

От я Вас хочу запитати, Ви говорили, що вам там написали і дали метрику, а як вони там ваше прізвище та ім‘я написали, дату народження? З чого ці дані брали, не знаєте?

День народження шо четыре года мы добавили?

Да, коли записували метрику і Вам давали в селі.

28-го року написали, не 32-го.

А написали 28-го?

Да. Батько це не мій. Там… в селі…

У тому, якому Ви жили?

Да. Бухгалтер. Він був мені як батько, його звали Петро. Він часто мені брав мене на руки, мабуть, я ще маленька була і носив в лавку, каже: «Показуй пальцем які ти хочеш цукерки, чи шо ти хочеш». (респондент переходить на російську мову) И всегда покупал мне. Давал мне книжечки…

Це ще до війни було, чи вже після війни?

До війни, коли я в школу ходила.

Тобто, прізвище його дали і по батькові теж?

Не, прізвище моє замінили в дєтдомє.

А як дєтдомє замінили? Просто якесь дали, яке придумали?

Ну, Усько. Я пишусь Усько. Мені Усько дали прізвище. В дєтдомє, в дєтдомє.

І як Ви прийшли вже в це село, були Усько?

Усько.

І якщо Вам давали ці документи, метрики, то теж писали Усько?

Усько.

Тільки по батькові написали як цього секретаря звать?

Да-да. Ну мені треба знать… Я помилку велику зробила – я не спросила якого числа родилась.

А вони знали? В дєтдомі була якась інформація про це?

І батько мій написаний.

То Вас оставили з документами?

Якусь бумажку оставили в карманчику.

Коли Вас оставляли, то якусь бумажку оставили?

Да. Я тут велику помилку, треба було до цього, шоб поїхать потім узнать… Я вже писала тоді в село, ше не раз писала.

А в селі це саме… Вас як привезли в це село, то получається там як такого дєтдома не було. Вас привезли в село і розприділили в якусь сім‘ю. Ну це було через сільську раду і якісь же документи в сільській раді мали бути, що прибула така-то дитина, такого року народження, чи прибуло там троє дітей.

Іменно настоящі були.

Тому даних у вас немає.

Тому як я виходжу на ці документи на 4 роки старша, то понятно, шо вона ліквідірувала ті.

А у Вас за документами 28-го року народження, не 32-го?

Ні.

А місце народження яке вказано?

Село Синявка. Так потому я так довго вихожувала, справки доносила всьо время.

Ви шукали по архівах, нічого не можете знайти?

З моїми даними нічого вже не знайду. Мені сказали в архіві: «Раз поміняли фамілію…»  ( далы росыйською мовою) Я уже и в Красный Крест писала и ходила.

Ви казали, що вас везли десь на пароплаві, можливо, це був не Київ?

З Києва до Канева.

А до того як на лавочці Ви кажете Вас залишили, Ви теж кажете десь Вас на березі чи на вокзалі?

Нє, на вокзалі. Стояли там паровози.

 

1. Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська 3, Національний музей Голодомору-геноциду
2. Дата запису: 18 вересня 2019 року
3. Респондент: Ткач Олександра  28. 06. 1931 р.н. народилася в с. Лютенські Будища, Зінківського району Полтавської області
4. Хто записав: Курганська Ірина Едуардівна
5. Респондент: Ткач Олександра

Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в м. Харків

Вітаю всіх вас в Національному музеї Голодомору-геноциду, можливо хтось з вас тут вперше, можливо хтось тут був уже з батьками, але це музей, який присвячений 1932-1933 рр. геноциду українців – Голодомору. Можливо, ви щось чули в родинних історіях, можливо ви щось вивчали в школі, але я впевнена, що це слово не залишає байдужим жодного українці, тому що це трагедія, яка торкнулась кожної сім’ї і в кожної родини є своя пам’ять про ці події. Однак сьогодні унікальна зустріч, тому що це зустріч з свідком Голодомору. Цих людей насправді залишається з кожним роком все менше і я прошу вас бути уважними, я прошу вас цінувати цю розмову, спробувати відчути слова цієї людини, так ніби до вас промовляє, можливо, ваша прабабуся або бабуся. Тому я рада вітати у нас в музеї Олександру Ткач. Ця людина ще унікальна тим, що вона приїхала в рамках виставки «Голоси з-за океану», це виставка про австралійських свідків. Тобто, це люди, які після ІІ Світової війни, їх вивезли на роботи до Німеччини і там вони мали змогу іммігрувати в різні країни, зокрема, ось це ці люди, які емігрували до Австралії. Однак, всі вони мають спільне минуле, спільне трагічне дитинство, яке припало на роки Голодомору.  Тому історія пані Олександри – це взагалі унікальний шлях унікальної людини.

Пані Олександро добрий день.

Доброго дня! Дуже дякую. Я не хотіла приходити виступати, бо я звикла я по радіо переважно. В нас є україномовне радіо в Мельборні і я звикла там говорити, а перед людьми ні. Але дочка моя старша вмовила, бо вона влаштовувала Голодомор в Мельборні, у центрі Мельборну, у великій залі. І вона хотіла, щоб її праця не пропала, шоб і люди тут почули про те, шо ми не забуваємо.

Це йдеться про фотовиставку, тому що дочка пані Олександри, вона одна із куратором цієї виставки і, яка в минулому році була презентовані в Мельборні і в Австралії.

Так. Ми в діаспорі раніше, кожного року, влаштовували день Голодомору, ми пройшли цілою колоною через центр міста. Отже звичайно, я не можу свідчити і бути свідком, бо мені було 2 роки, коли стався Голодомор. Я можу тільки розповісти про те, що говорили батьки, а потім під час німецької окупації, коли був голод у нас, другий, і батько забрав нас на село, де його батьки жили і там я чула від людей, які розповідали про свої історії. Отже, мої батьки були в місті, батька розкуркулили, бо поїхали ж на Донбас, а пізніше вернулися таки Україна тягнула до себе. І от вони, звичайно, було дуже тяжко.

З якого вони були міста, з якого села?

Вони з біля Зінькова, це Лютенські Будища і батько їхній загинув від голоду, вмер від голоду, не могли врятувати його. Але потім таки родина змогла роз’їхаться і якось спастися. Ну батьки розповідали, коли вони були в Харкові, де батько працював на заводі, а мама на телеграфі, що вони варили борщ із кропиви, тобто суп чи як його назвати і так годувались, звичайно, це тільки допомагало. Але од роботи раніше робітникам маленькі картки дали і шось вони діставали, як могли ділиться. Батько розповідав шо селяни намагалися приїхати у місто, але їх міліція не пускала, забороняла, знімала з потягів, вони на дахах їхали, але однак їм не дозволяли. Ті, що прорвалися і йшли, і помирали на вулицях, кожного разу проїжджала міліція і підбирала, скидала їх на автобаль в автівку, і одвозили за місто, десь у яр ітам ховали. Дехто ж був живий, але вони казали: «Ти однак помреш» і забирали. І з тих людей дехто міг вибраться з яру і розповідали про це. Коли німці прийшли, так був другий Голодомор, якщо я переконалась на собі, як воно є. Тоді всі містяни з міста їхали в село, шоб урятуваться. І ми також поїхали і там якраз люди розповідали. Ми  жили з одною жінкою, яка розповідала в неї був чоловік, 5-ро дітей і от вона розповідала як чоловік помер, потім діти одне по одному вмирали, лазили по землі, вона не могла нічо зробити, вона також лягла. Але люди боялися підбирати, бо їх карали за це. І вона, хтось відважився, взяв її до себе і ховав її поки вона таки до себе прийшла, оклигала. І тоді вона одружилася з одним активістом, який сам ходив і в людей забирав. Бо шо робили, по селах навіть як хтось десь сховав, вони приходили і шукали, і забирали все. Потім моя свекруха розповідала, вона також була на селі, вона ходила і просила у людей і шось їй давали. І, коли вона приходила додому і намагалась зварити, шоб дітям щось дати їсти, то наглянули кожного разу комсомольці, забирали це і викидали, і не давали. Вони мусіли виїхати потім на Кавказ, але їх так тягло до України, вони вернулися і тоді чоловіка заслали на Сибір. Вона зосталась і пішла до свекрухи. Але отут вона розповідала, як вона ходила, збирала їжу і як ото люди жорстоко це робили. І звичайно було, шо люди і божеволіли від того, не могли витримати голоду. Я багато чула розповідей про те, як вимирали цілі села і боялися людоїдства, бо дійшло до того, що люди божеволіли і їли. І це саме було і за німців. Я пригадую, я прийшла раз на базар, вже мені було 10 років в Харкові, як війна була, і людина окривавлена, була виставлена і написано за то, что продавав человєчьє м’ясо. От отак доходе, бо Радянський Союз хотів зламати, бо якраз вся сила України була головним чином в селі, де люди мали традиції, де вони могли жити з того, що вони вкладали. Наприклад, батьки, мої прадіди вони працювали зранку до ночі на землі. Коли приходили жнива, вони наймали трохи людей. Але самі дуже тяжко працювали, селяни. І вони не хотіли радянської влади, бо було ж багато різних загонів, загон Зеленого. Я, наприклад, зараз листуюсь із Лютенька, Полтавської області, де зібралось і написав спогади усіх отаманів, що боролися тоді, шо хотіла, шоб країна була не під більшовиками, але шо ж вони всіх знищили і нічого не могли зробити. І це багато людей вже померло з того покоління, лишилось тільки їхні спогади. Це все, що я можу розповісти, вибачте небагато, бо я не була свідком, тільки слухала те, що мені розповідали. Кожного року я працювала на радіо, очолювала українське радіо у Мельборні і ми передавали на всю Австралію програму. І я кожного разу, як приходив Голодомор, я збирала всі спогади тих людей, шо пережили і читала по радіо, і це було жахливо. Я приходила додому і не могла спати. Це були страшні спогади.

Дякуємо пані Олександрі. Можливо, Ви ще пам‘ятаєте про своїх батьків про розкуркулення, визнали куркулями?

Так, вони були звичайні селяни, мали земля і працювали з ранку до вечора.

А в колгосп їх кликали?

Вони не хотіли йти в колгосп. Їх кликали, але навіть ше і перед тим, як вони відмовилися, їх почали переслідувати, вечорами стріляли, приходили – стріляли. І вони вирішили тікати, але батько від голоду помер. Тобто мій прадід, мого батька батько, дід.

Під час Голодомору?

Так. Моєї мами батьки, вони із Зінькова. І також батько помер від голоду, у нього понос страшний був, не могли врятувати. І він також помер. Вони в Краснодар втекли. І там нічого не могли зробити.

А ваші батьки змогли виїхати в Харків, так? Залізницею?

Бабуся лишила на селі і вони переїхали. Вона мала трьох синів. Один під час війни загинув, прийшли якісь навіть не знаю хто і вбили його. Осталося двоє синів: батько отож втік уже одружився і жив у Харкові; другий син він був військовий, пішов в військо і був, оберігав кордони. Але хтось зробив донос і його заслали на Сибір. Після війни той командир звернувся до бабусі, шо під час війни він довідався, шо той наклеп був неправдою, але вони не могли під час війни його вернути. А він вмер, в нього цинга і за рік він помер. Був молодий, гарний і що зробиш. І осталася в нього дитина, то бабуся приїхала із тою дитиною до нас і жила у нас. Ми в маленькій кімнатці, нас 5-ро було і ми так жили. І бабуся осталась, і коли ми виїхали, бо батько перейшов в Солону, батька взяли в армію, ми з мамою осталися. Маму хотіли також взяти на фронт, бо одна дитина, забирали маму вже, медичною сестрою була, забирали на фронт. Але мама взяла двоюрідного брата і сказала, тож те саме прізвище, що в неї двоє дітей і його лишила. Потім батько прийшов, весь опухший, завошивлений, ледве живий і батько побачив, шо матір налякали, сказали шо німці будуть, як побачать книжки, батько ж уже писав книги, цікавився літературою і як вони побачили, її налякали сказали шо німці, як побачить, то вони тебе розстріляють, шо ти маєш книжки. І вона плакала і ті книжки кидала в вогонь.

Батько був письменником?

Так, він викладав в університеті і в школі. Але також він…

Він був з села, але…?

Так. Перше він на фабриці, останнім часом його НКВД викликало дуже часто, бо вони довідалися, шо ти куркульського походження, як він вернувся із Краснодара. Ну і, коли батько вернувся і побачив, шо частина книжок втрачена, звичайно, мамі попало на горіхи. Але під час Голодомору батько, йшов на базар і там в одної людини, люди приносили на базар речі, і він купив плахту. І батько цілий час, коли ми кудись їхали, чи часом ми не могли везти речі, шо могли в руки взяти, через те, що бомбардували, розбомбовано, як ми були у Берліні. Ми йшли пішки до вокзалу, але плахту ту він взяв. Він собою скрізь возив. І цього разу я привезла ту плахту. У Зінькові організували музей, який буде письменників з Міжгірщини, це в колишній прадіда хаті. Хотіли її забрати, але українська організація таки змогла зоставити. І я привезла ту плахту, вони просили щось від батька.

Розкажіть дітям, що таке плахта?

Плахта – це частина національного костюма, така страна із вовни, з квадратиками різними кольорами і вона навколо сорочки.

Це жіноча?

Так. І батько, як символ України, її весь час возив. І тому я хотіла, шоб її в України мали. Також в Києві є такий собі знаю шо Михайло Слабошпицький, письменник, звернувся до мене чи нема батькових речей, то я окуляри дала. А тепер уже я вирішила і плахту отдати, бо шо ж воно буде в Австралії, в мене в Мельборні.

А батьки згадували про Голодомор?

Так, вони згадували ціле життя. Це не було легко прожити. Це було дуже тяжко бачити, як люди вмирають на вулиці і ти не можеш нічого допомогти. Матері часом дітей завозили на станцію, садили в поїзд, щоб вони поїхали, що може вони врятуються. І дехто врятувався, я знала таких. В нас був знайомий, якого також батько посадив на поїзд, то він у сиротинці виріс., і збирали їх в сиротинці, дітей.

Але це завжди були болісні спогади?

Завжди були болісні. Тоді як ми приїхали в Австралію дуже багато було свідків Голодомору.

Якось кооперувалися?

Так, завжди збирались, як роковини Голодомору, завжди збиралися. Спершу ми побудували українську домівку, спершу в домівці збирались, а потім вирішили, що треба йти в місто, в центр Мельборну, дістали дозвіл від поліції і ми йшли. Одного разу я йшла і журналісти сфотографували. На другий день беру газету, я на першій сторінці і написано: «Од балтійської національності». Я їм подзвонила і кажу: «Я не балтійка, я є українка», «А не грає ролі». Ото таке. Але ми намагались весь час, щоб не забували. Я не знаю точної дати, скільки людей померло. Ніхто не знає, але кажуть від 7 до 4 мільйонів людей померло. І вони ти взломали селян і українські традиції. Все ж таки українська мова ще трималась у селах. А у місті пізніше 37-их роках і перед тим, вони тоді взялися за письменників, за інтелігенцію.

Харків був тоді російськомовний?

Харків він не був російськомовний зразу, але помалу, весь час русифікували. Так як і по всій Україні, наприклад, я у Харкові, батько мене послав у першу залізничну школу, вона була українською. Тоді мій двоюрідний брат, який на рік молодший, він пішов у школу і перший клас вже був російськомовний. Це значить, шо уже далі усяк воно буде так. Батько ще вчив і брав мене з собою я виступала, вірші говорила, батько заставляв мене, то українською мовою. Але вони весь час зачиняли Україну. Були найкращі, в перший клас російською і пішло. І нічого не могли зробити.

Але ви говорити українською по цей час?

Так, Я навчила дітей, намагалась кого могла з внуків, на жаль, молодші внуки вже тяжче було вчити. Вони ходили в українські школи, я возили кожної суботи своїх дітей, також вони належали до громади до…

Австралії?

Так, до танцювальних груп, до хорів, я хотіла , шоб вони були в українському дусі. Тому мій син дуже хотів в Україну поїхати, старший, йому дуже подобалось. І в 86-му році він поїхав. Ми його лякали, казали: «Не їдь, бо ти такий, ти не знаєш того уряду, и будеш говорити про Україну і тобі буде біда». Він пішов у Львові, здається, у музей і ходив, а вони йому сказали: «Пішли там відділ Лєніна», а він: «Мене не цікавить Лєнін». І тоді почалося його переслідування. І його викликали в НКВД і тоді вони побачили, шо він же ж нічого, ні до якої організації не належить і вони тоді його видворили, просто він мав квиток, але вже вони його взяли, привезли і до кордону і забирайся як хочеш. І він ото ледве добрався. І йому було дуже тяжко. А я на другий рік поїхала з дочкою, молодшою. І страшно було, і за нами ходили., і весь час за нами слідкували. І я дочці казала: «Ти будь обережна», «О, мамо, ти так вже боїшся», кажу: «Ось дивися, той чоловік, що йде за нами». Він сів, ми відійшли, він встав і знову ходив. І так кожного разу. Я три рази за радянської України приїжджала до України. Мені було дуже цікаво, мене тягло, хоч батьки дуже боялись. І кожного разу вони за мною слідкували. Наприклад, у Львові я поїхала до музею під відкритим небом, вертаюся, авто проїжджає і відчинили вікно, і фотографують. Кажу: «Ой, а я ще не зачесалась». І так воно було не один раз. Я відвідала одного українського письменника, його твір мій син старший перекладав на українську мову, побратими. Я прийшла, вони там  на якомусь 9-му поверсі. Прийшла, а ліфт не працює, мусіла пішки йти. Вони кажуть: «Тож недавно працював», шо є. Тоді він каже: «Я тебе одвезу, покажу тобі Київ, Дніпро». Виходить на двір, він йде до авта, чоловік вибігає і фотографує нас. І це його так налякало. Ми їдемо, він каже: «Ви ж нічого не везіть, ви не», я кажу: «Я нічого, ні до якої організації не належу, я нічого підпільного, я не належу, так що нема що боятися». Але він бідаха боявся. І йому потім були непереливки. Я вже знала, якщо хтось до мене в Україні підходить такий дуже приємний, значить треба бути обережним.

Дякуємо пані Олександрі. Можливо є у когось питання?   

Я 18 подорожів зробила. І всі їх описала в книжках. Видала 8 книжок. І всі їх описала, про те, як я їхала і як воно було. І про ту подорож, що мене ото фотографували у Львові я написала «Екзотична подорож».

Запитання від учнів: Чим харчувалися ваші прабабуся чи прадідусь, чи батьки під час Голодомору?

Ну за місто їздили на поле, викопували гнилу картоплю.  Напівгнилу картоплю і намагалися її варити і їсти. Шо могли жолуді якісь, зеленину всяку. Намагалися, коли людина голодна, вона все намагається їсти.

Тварин?

Їх уже не було тих тваринок. Всіх виловили.

Ні кішок, ні собак?

Я переконалась, коли людина раз пройде Голодомор, вона ніколи не викине шматок хліба. Коли я бачу, шо кидають, мені тяжко дивиться. Я взагалі намагаюсь їжу не викидати. Коли раз пройдеш голодним, а я за німців практично переконалась, шо то значить не їсти. І всю Німеччину я була голодна, я мліла в поїздах. Я до школи української їздила з татом ми були у військових таборах, тоді їхали до української школи, де більші табори, там були українські школи і мліла, бо не було шо їсти.

Так, після Другої світової війни був ще один масовий штучний голод на території України 46-47-го років про які згадує пані Олександра.

Звичайно, шо мишей, все це з’їли. Собак. Звичайно, шо всі тварини, які були, птахів, яєчка пташинки все це було з’їдено. Люди закопували в землю, намагалися, збіжжя чи картоплю, але активісти ходили, як, де могли розрили, забрали і все.

А ось після 33-го, десь 34-ий рік 35-ий легше стало?

Я не знаю як на селі, бо я ж тоді не їздили, але коли ми йшли до тітки, до вокзалу, на вокзалі сиділо багато жінок з малими дітьми. Так нещасні, я думаю, це ті, шо в них вже не було ні помешкання, нічого.

Можливо це селяни якраз?

Так. Із малими дітьми. Це мені тоді було 6-7 років і вони просили, завжди коло вокзалу їх було багато, сиділи з малими дітьми, просили їсти.

Тобто роботи всім не вистачало?

Я не знаю чи їх і приймали, де вони. Вони, мабуть, із села приходили і десь недалеко на околицях Харкова.

А в родині ви одна?

Я була одна. А вже в Німеччині, 13 років од мене молодша моя сестра. Бо як мама була вагітна, мусіла аборт зробити. Хлопчик там був. Але вона знала, що ми не виживимо.

Це було ще до Другої світової?

Це було, я в 31-му, а вона десь у 33-му.

Вона розуміла, що не буде чим годувати?

Так. Вона мусіла зробити аборт.

Запитання від учнів: Чи запитували ви в когось зі своїх родичів чому так покірно селяни віддавали те, що забирали активісти на селі, адже, активістів було значно менше, ніж отої основної маси населення, чому така покірність була?

Дуже протестували, були цілі команди які, збиралися селяни, збирались і мали провідників, оце ж Зелений був і багато таких, але їх всіх знищили. І якщо хтось мав трохи землі, то в нього все забирали і вони кожного разу давали, сказали: «Ти мусиш віддати стільки і стільки зерна і всього». Вони отдали і знов нова рознарядка, ти мусиш ще і так поки вони нічого не мали і вони тим зробили, шо вони могли заволодіти. А люди протестували, дуже багато, але їх знищували.

Була зброя?

Ну яка могла бути. Може і було шось, але переважно…

Вила?

Селяни так, вони не могли нічого зробити. Це дуже тяжко, коли і ще ж вони звикли на землі робити, вони не войовничі, але вони намагалися тих, що найбільше були активні намагалися їх усіх знищити, дуже багато.

Запитання від учнів: Чи правильно я зрозуміла вас, що була ціла система економічних і штрафних засобів впливу на цих людей, які не погоджувалися віддавати своє майно? От ви згадували, що їх примушували, віддавали через податки, якісь штрафні завдання.

Вони хотіли зламати селянство, шоб вони все отдавали державі. Щоб вони не мали власної думки, шоб вони, пропаганда була дуже сильна. Наприклад, коли йшли у поле збирать колоски, їх зразу засуджували, забирали. І ви нічого не могли зробити. І шо ж люди прості, селяни.

Були якісь закони, інструкції, розпорядження?

Так, були весь час. Мусите все здавати. І села, які чимсь не догодили знищували повністю. Вони вимирали.

Як це називалось?

Це було багато сіл, є десь задокументовано і написано.

Списки, які заносили, так?

Цей чоловік Чайка, шо я з ним листуюсь, він з села Лютеньки і написав книжку. І в мене вдома десь є, де він перечислив в кожному селі скільки людей померло. То жахливо. Деякі села повністю померли. Оце ж ця жінка, що я розповідала, чоловік і 5-ро дітей померло. Це було жахливо.

А вона лишилась?

Ну її люди якось тоже, зглянулись, її сховали і пізніш, як ми були на селі, вона як йшла працювати десь до когось, вони нічого не мали, то вона ніколи грошей не просили, тільки казала: «Їсти, дайте їсти і це мені досить».

Але люди допомагали один одному, скільки було можливо?

Дуже тяжко було. Всі були голодні. Так що, деякі голови колгоспу, які їм совість не дозволяла і якшо вони помагали їм чимсь, то теж, то їх арештували, як приклад, і засилали. І так що було дуже тяжко. Якщо хтось найменший опір або шось сказав, то його зразу арештовували і забирали. І цілі родини вивозили.

І дітей, і всіх?

Так.

Запитання від учнів: Я хочу запитати про психологію селянина, чи змінилась вона після Голодомору? Чи стали люди іншими?

Ну люди боялись говорити. Через те, що дуже поширено було шпигунство. Десь хтось щось сказав, або й не сказав уже на нього доноси, весь час доноси і доноси. Люди дуже були залякані. Вони боялись говорити. І вже аж тільки як незалежність настала, то почали спогади, то почали говорити. Заборони були, також письменників, які їздили і бачили, шо голод і, коли вони вертались і шось згадали їх репресували.

Засилали?

Розстріляли. Дуже ж багато тоді інтелігенції у 37-му році знищили. Тільки через те, що вони розуміли, що поки інтелігенція є, то Україну їм тяжко буде подолати. І русифікація була повна.

Може ще пам‘ятаєте щось про церкву, ходили люди тоді в церкву?

До церкви, я не знала церкви, і батьки не говорили, пригадую, люди сміялися із церкви, бо ж це було протизаконно. Тільки за німців, як я поїхала на село, то я вперше пішла до церкви. Побачила Водохреща, почула колядки на Різдво.

Тобто  були закриті?

Церкви були закриті, деякі руйнували. Розповідали, що навіть іконами встеляли підлоги, як будували на місці церкви, таке було. Я у Харкові бачила велику церкву. Мене охрестили аж у таборі в Німеччині, як мені вже було 15 років. Я соромилась. В інший табір поїхала, бо не хотіла, щоб знали, що мене охрестили. А так і батьки не були одружені, тільки розписані, через те, що тоді вінчаться ніхто не міг. Але в Харкові була велика церква. Тоді в пізніші роки, як уже полегшало ходили тільки старі. А так ніхто не відважувався. І там була велика гарна церква. Але інші були знищені.

А в селі?

І в селі також.

Репресії були і в Голодомор, і проти інтелігенції, і проти церкви?

Так. І пізніше церква уже до НКВД належала.

 

1. Місце запису: с. Тіньки Чигиринського р-ну Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент:  Тимошенко Катерина Тимофіївна, 12.1927 р.н. народилася в с. Адамівка (зараз не існує, в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського р-ну Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Адамівка  Чигиринського р-ну Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Тимошенко Катерина Тимофіївна. 16 грудня 27-го року.

А де народилися?

В Адамівці родилась і в Адамівці жила. Не дуже довго там жила, бо потом нас виселили, бо море запустили. Тоді Рацево – в Рацеві жила. А потом приходилилося собі шукать місця другого. Так між людьми жила, так і робила. І мені неплохо було коло людей.

Як звали батька Вашого, матір?

Тимофій Михайлович і Килина Оксентіївна.

А прізвище батька?

Мого батька? Та подождіть, придумаю… Смага.

І маму Смага. А брати, сестри у Вас були?

Нема нікого – ні братів, ні сестер, ні дітей – нікого.

А були брати, сестри?

Двоюрідній брат єсть сійчас. Рідних не було і нема. Оце вони мої найрідніші, і я так з ними і живу, і буду з ними жить.

А батьки де працювали?

Мої? Ну батьки працювали… знаєте война там, голодовка, то воно було там по всьому світу. Потім война і тоже так приходилося трудно. Ну вже як стало трохи на мирі, то жили вони в селі Тіньках. Так і я трохи знать почала, понімать. То було всякого, бо всяке ж время було.

А в колгоспі працювали?

Працювали. І добре працювали – не боялись ніяких робіт. І я все життя прожила на трудних роботах і любила я роботу.

А Ви теж потім в колгосп пішли працювати?

Да, в колгоспі працювала.

А батьки йшли в колгосп добровільно чи примушували?

Нє, добровільно йшли, з охотою йшли. Воно тоді понімаєте таке время було – трудне время. Люди дуже страдали, всякого було. Хто боявся мо, то таке… Наші батьки йшли.

Колективізація як проходила у селі? Люди здавали свою худобу, реманент?

Як у кого. Люди деякі тако з охотою йшли, а деякі, то сумнівалися. Всяко було. Хто дуже розкішно жив, то може і боялися йти в колгосп. А хто же ж так, то приходилося всякого.

А хто розкішно жив – це куркулі?

Да-да.

То що з ними було, як вони не хотіли віддавати своє?

Ну це я вже можу сказать, бо вже мені тоді сім років було. А були такі, знаю, що були такі багаті люди. Но мої дід та баба, вони чим багаті були? Ну була сім’я, обходили себе. Яка шоб там фабрика була чи шо, то не було нічого. А особенно як люди жили – по простому.

А були такі випадки, що приходили і забирали продукти харчування? Активісти сільські приходили?

Ну було. Да-да, було. Тільки це я мала була.

То ми про це і запитуємо. Приходили до Вас додому?

Приходили.

А двоє, троє приходило? Скільки їх було?

Та двоє і троє було. В начали обшуки, начали шукать. Що вони шукали, то вони нічого не найшли.

А вони шукали що – продукти?

Усього, що найдуть, то вони все забирали.

Що вони забирали?

Ну такого нічого вони не обнаружили. В нас лишнього не було нічого.

А з одягу могли щось забрати?

Ні, коли воно це було… Одяг дуже бравий у діда, у баби, і в моєї матері було, ну так позбували все на харчі.

Ну правильно, це ж голод був і позбували на харчі. А до голоду щось у Вашій хаті забрали?

Не знаю, не помню я такого, щоб забрали.

Ну а голод сам пам‘ятаєте?

Та трошки знаю. А як я знаю… Я особенно, то я не голодувала. Мої батьки й діди жили так по нормальному, ше дід їздив на полтавську сторону щось там заробив і привозив для нас. Но вже не розкішно тим жили. Це я найбільше знаю і довго мені мати згадувала, що там їла, дала там кусочок хліба, що до хліба. А я сиджу: «Якби мені ше трішки». (сміється) Вона мені довго згадувала: «А ти забула як ти просила?» Кажу: «Просила, бо їсти хотілось, а сійчас в нас їсти є шо. Я ні на шо не обіжаюся» То таке трохи, що запомнила.

А другі голодували?

Та понімаєте, щоб я бачила, що це там голодують… Ну а чула, що там щось печуть – їжаки ловили, їли… Оце так чула. Ну бачить, я його не бачила. А це так розговори були, я знаю.

А не бачили ніколи, щоб на вулиці хтось помер від голоду?

Не бачила.

А з чужих сіл може приходили люди, щось просили?

Ходили, ходили люди, просили. Бо була моя мати (ще молодою мати була), то було щось дасть комусь, хоч трішки шось. В нас і коровка була, ото ми з тим виживали, що корова. Людей піддержували і самі не голодували. Значить не дуже ми такого горя зазнали. Ну а знаю, що люди дуже страдали.

Ви кажете, що міняли речі на їжу, на продукти харчування.

На те, що їсти, бо було ж таке в моєї матері всякого такого добра. Все гарне було і все вона збула. Один платок тільки оставила для мене, щоб хоч платок був.

А куди ходила міняти?

Ну, на полтавську сторону більшість ходила, ото туди через Дніпро…

А звідти вони продукти привозили?

Да-да, продукти в основному. Якщо хліба привезли…

Це в 32-33-му?

Да, це в ті годи були, трудненькі. А потом вже як 47-ий год, то було трошки легше. Хоч і була голодовка, но всьо равно… Хто робив, то таки по трошку давали з колгоспу.

А тоді нічого не давали?

А тоді нічого.

А годували колгоспників в 32-33-ому?

Да, це я помню. Ще столи стояли довгенькі, це я помню, сідають люди і вже ж туди щось носять.

А за трудодні їм щось давали – так щоб додому занести, дітей нагодувать?

Ну в те время ну як… робили, але не було чого давать. Давать було шо, но не давали. Було шо давать – врожаї були.

Але вони вивозились? Все, що родилось на колгоспному полі, вивозилось?

Да, вивозили, вивозили… Труднощі пережили, сьогодні не можна сказать що трудно. Трудно тим, що молодим для кого роботи немає, то це трудно. А нам старим вже копійку дають, скільки нам треба, так ми і проживаємо.

А якийсь дитячий будинок чи патронат, чи яслі були?

Було це. Бо в нас через дорогу був патронат. Я ж тоді ше маленька була, а було бігаю туди.

Це в Адамівці?

Да-да, в Адамівці. Трудно жилося і в патронаті.

Ви бачили тих діток? Вони були худенькі? Чи їх годували гарно?

Та так не дуже і одіті, і не дуже ж довольні, щоб їли. Плохенько одіті були.

Це в 32-33-му?

Да.

Це їхні батьки від голоду померли, що залишились діти?

Мабуть да, мабуть, з голоду. Ну я дуже тако не скажу до точності. Ну, патронат знаю що був. Через дорогу жили, ходила туди гулять.

А багато дітей було там?

Нє, їх і небагато було, а всьо равно воно ж населення невелике було. Вроді і сім’ї були, але не рясно, не густо дуже були. Там сім’я одна, а там друга – ріденько…

А школу пам‘ятаєте?

Пам’ятаю, бо я ще і мала була. Вже діти пішли в школу, а я ше мала була. А мені вже нема з ким гулять. Мати на роботі, а я пішла з дітьми в школі. Приходять батько й мати, я ж розказую, радію, що я пішла в школу. А тоді каже мати: «А що ж нам робить? Йди, батьку, до вчителів та балакай, що ж воно буде». А вони согласились: «Хай буде». А батько каже: «Вона ще молода, тільки 7 років». Діти ж пішли у 8. Каже вчителька: «Нічого, походе год, якшо не той, то на другий год останеться, буде їй легше». То так до семи класів і ходила, так і переходила. Не дуже так відмінно, а середньо вчилася.

А у класі багато у Вас дітей було?

Ні, я одна в моїх хаті.

У школі в класі?

Нє, небагато.

А скільки приблизно дітей було в класі?

У школі? Та тако 10-15, туди далі, то 30.

Коли старші класи, то 30 було?

Да-да.

А щось пам‘ятаєте про закон про п‘ять колосків?

Ну да, вроді ж да. Вроді ж таке було, що судили за ті колосочки людей. Це так я тільки помню, що було кажуть: «Шо ж там діти назбирали, а так вже судять». То вже батьків судили.

А дітей?

Воно ж діти, нічого не наказували дітей.

А поля охоронялися?

Да, охоронялися, но люди йщли, хоч гірко, хоч як… А йшли та колосочки збирали.

Це виходить крали з колгоспного поля?

Да, но таке було шо і на токи… Це ж іде далі, то токи образувалися, зерна навозили, то люди було підкрадалися і на тік. То вже як уловиться, то дуже наказували.

Але ж крали, бо голодні були?

Да-да, їсти ж хотілося.

А наказували як, може пам‘ятаєте?

Батьків судили. А шо воно як, то не знаю.

А можливо було таке, що людина людину з‘їла – людоїдство? Щось чули таке?

Шо люди людей їли? Ну були розговорили…

Були розмови? То може щось пам‘ятаєте?

Но не приходилося щоб я шось бачила, знала. Но розговорили були.

Ну а які розговори? Про кого?

… Да, трудне діло пережили. Сійчас не можна сказать, що трудно, бо всьо равно ж государство помагає. Одна біда, що роботи для молодих нема. Бо щоб робота, то і копійка була б. Бо як роботи нема, то копійки нема.

А в голод 46-47 рр. як було?

Ну в мене батьки ж дуже робили, заробляли, потрошку заробляли. То і я потім робила. Вже як 8 березня, то подарок дають, а ми ж такі раді. Ну трудно було, а якось роботи не боялися. І тепер не боюсь, тільки шо здоров’я нема, роботу я люблю.

А Ви все життя в колгоспі працювали?

Да. Я на животності – зразу коло телят, бо я коло колгоспу жила і ото до телят ходила. Полюбила маленьку теличку, вона моя красуня, я її піддержую, вона жде, коли я прийду. Оце в мене перве. Красуня моя була, поки пішла в общий загін, вже нема в мене тої красуні. А вопше любила я, бо дівчата ж більші робили, я ходила до дівчат гулять… А жила через дорогу, так мені було харашо. Я так і робила: то зразу коло телят, а тоді до коров – доїть вже пішла. І тоді ше на свинарню схотілось, корови покинула. Це я з чоловіком жила, то він каже: «Тобі на свинарні легше буде. Йди вже хоч на свинарню, бо я знаю, що ж корови доїть важче і годувать». Пішла на свинарню, не злякалася, нічого. Робила і любила роботу хоч яка вона була – не пахуща була, но робила.

Десь Ви їздили на виставку досягнень?

Та бувало.

А куди їздили?

Та я вже чогось позабувала.

У Київ?

Да.

Це як на свинарні працювали, то їздили в Київ?  Чи як коло телят працювали, то їздили в Київ?

На свинарні. Воно чогось, канєшно, багато згадується і багато забувається.

На дошці пошани були?

Була.

…

То в Адамівці Ви не знаєте, хто від голоду помер? Вижили всі?

Нє, були такі, що помирали. Тільки, шо я не можу сказать, хто вони.

Прізвищ Ви не знаєте?

Не знаю.