1. Місце запису: с. Тіньки Чигиринського р-ну Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент:  Сієнко Антоніна Пантелеймонівна, 03.03.1923 р.н. народилася в с. Тіньки  Чигиринського р-ну Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Тіньки  Чигиринського р-ну Кіровоградської обл. (сьогодні Черкаської області).

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Сієнко Антоніна.

А по батькові?

Пантелеймонівна.

А коли народилися?

3 березня.

А якого року?

23-го.

А де народилися?

Оце в цім селі.

У Тіньках?

У Тіньках.

А як звати батька, матір?

Батька Пантелеймон, а матір – Ганна.

Батька – Пантелеймон, а по батькові?

Семейонович.

Пантелеймон Семенович?

Да.

А матір?

А матір – Тодосівна.

Ганна Тодосіївна. А батьки працювали в колгоспі?

Працювали.

Вони добровільно пішли туди, чи їх примушували?

Ні, добровільно. Вони із бідняків, то вони ішли добровільно. Батько помер зараннє, то я і батька не пам’ятаю. Мені було 8 місяців як батько помер. Тоді було повстання, то вони воювали та по болотах, він простудився та вмер.

Проти кого повстання було?

Ну воювали… козаки якісь та Москва ж.

Проти росіян, проти більшовиків?

Да.

І він в повстанні брав участь і загинув?

Ну простудився, ховалися ж по болотах. Богдан же руководив. Це ж Богдан уже помирив.

Богдан Хмельницький?

Да. А то були… як же його…

Петлюрівці?

Да, петлюрівці ж були і ше якісь.

Махновці може?

Мабуть же ж.

Тут же ще не далеко була Холодноярська республіка, отаман Зелений, да?

Він  (батько свідка) такий бідненький собі був.

А з села багато людей брало участь в тому повстанні?

Та багато, я їх вже не знаю.

А це які приблизно роки були?

У 18-му году це було і може ще раніше. Но у 18-ом году.

Ви жили тільки з мамою чи може вітчим у Вас з‘явився?

Вітчим був.

То вітчим теж працював?

У колгоспі, а тоді виряджали на соху… то там були. А тоді верталися опять у  колгосп.

А брати, сестри у Вас були?

Сестра була, умерла старша. І менша була, вмерла.

Вони померли не від голоду, не тоді?

Нє, не від голоду. Голод був у тридцять другім і третім году, а вони померли від старості.

У вас щось забирали перед тим як голод почався? Які причини?

Ні, нічого у нас не забирали, бо в нас не було чого забирать.

Продукти харчування ніколи не приходили, не забирали?

А не було… Голодовка була сильна, багато людей гинули. Це подорожнє Крилів… це там така головка, що гинули люди і була дівчина із Крилова (Крилів це ж недалеко), то вона у нас у сараї отак сіна набрала в рот і вмерла. Така голодовка була.

Тетяна- односельчанка (далі Т.).: Кривгес, Крилів – це туди, де Світловодськ. А в нас бурячки були, ота картопля, то таке… Ну в общем, не жирно жили, но не вмирали з голоду. А то багато таких.

 А сусіди може голодували? Може хто помер, пам‘ятаєте?

Та голодували, но не помирали. Їли із дерева листя, такі оладки пекли та їли. Но у нашім селі ніхто з голоду не вмер. Недобре було, но…

У колгоспі годували?

Та годували вже в 47-ім году, то годували. А тоді колгоспи були, то не годували.

А що ж тоді їли колгоспники?

Ішли на роботу… Ну щось вже там в садибі було, та самі пекли хліб і брали на роботу. У 47-ім годували, бо я й сама варила у 47-ім, то були такі, що і пухлі діти, люди з голоду – ноги пухли. То я варила все, що було в коморі: кукурузяну кашу – не кашу, а ріденький такий кандьорчик, з гречки галушки варила – ото три галушки і юшечка олійкою замащена. То тоже перелякалася… такий дід був – бідний, голодний, а вони  (колгоспники) товпляться в цю очередь, і звалили його на жару (нерозбірливо). То я його насилу витягла, витягла того діда, попік же ноги. То то вже в 47-ім було, а в 32-ім то… Кажуть, що зерно було, а тільки судна потопили у морі із хлібом – з пшеницею і з усім, і зробили ото таку голодовку.

А з колгоспу вивозилося зерно?

Аякже. Вивозили, накладали, вивозили каждого году.

Ви кажете, що колгоспників не годували, вивозили зерно. А що ж тоді вони отримували за роботу?

А що вони? А нічого. Я ж кажу, хто шо… І листя, і гнилу картоплю, виброски таке збирали та їли, ото таке брали.

 А колгосп що платив людям?

Та плати ж, не дуже багато – копійки.

Гроші давали?

Да.

Т.: Послі войни?

Да.

А в 32-33-му платили колгоспникам?

Ніхто нічого.

А може які продукти давали?

Ніяких не давали. Тоді ще тільки колгоспи організовувалися в 32-33-ім. Мати була моя удовою. Держала конячку і оце брала в других колгоспах в оренду землю, і жила. А тоді мати і конячку, і плуга здала в колгосп все… А заробила (60 год їй було, а вона ланку полола), заробила пенсію 12 рублів. Оце так.

А на вулиці бачили, як приходили з інших сіл голодуючі люди?

Та приходили, бачили. Ходили із торбами: «Дайте, дайте що-небудь!»

То ви давали?

Як було, то давали, а як не було, то не давали. Друге давало, а друге каже: «Люди добрі, нема ж у мене чого. Що ж я вам дам, як у мене нема чого?»

А не питали звідки ті люди?

Питали.

 А що вони відповідали?

Оце ж з Подорожнього і Крилова, ото звідтілля. Вони коло моря там жили і  в піску, в їх і землі не було, нічого. А їхня земля була оце там, де колгосп на степу. То воно ж не було чим її оброблять, то вони ходили…

В них забрали землю під колгоспи?

Да-да.

А якщо батьки помирали і залишались діти, то що робили з сиротами?

Були дєтдоми.

 Був дитячий будинок у Тіньках?

У Тіньках не було, а у Бужині було – у сусідньому селі був дитячий. То там поросли, ходили в школу та й поросходилися. Один був, ходив він зі мною в школу, тільки він уже старіщий був. То десь його батьки загубили. І йому уже було 20 год.  І батьки шукали по радіо, по всьому, і знайшли його, то приїхали й забрали. Були, патроновані були.

Помирали з голоду батьки і дітей відправляли туди? Чи батьки не помирали?

Помирали.

А в місто ходили Чигирин, щось міняли? Вимінювали якісь речі на хліб чи продукти?

Та міняли одежу, таке.

Ходили у Чигирин мінять?

У Гомель їздили. Де він той Гомель?

В Білорусію їздили?

Ото їздили туди та міняли.

А чим їздили? На поїзді?

Я не знаю. Не знаю чим… та мабуть же на поїзді.

А там були продукти?

Були ж.

Звідти привозили продукти?

Продукти привозили. Дуже мало – то борошенця, то крупу якусь. Но багато не привозили, трошки.

А про місця поховань щось пам‘ятаєте? Де людей померлих від голоду ховали?

Не знаю.

Їх звозили в одну яму, підбирали?

Ну аякже.

Це родичі своїх рідних ховали чи люди від сільради?

Просто були такі люди, що збирали у братській могилі їх складали.

Було таке, що всі трупи складали в одну яму? Це в Тіньках чи в Бужині людей так ховали?

Ні, це ховали… у Подорожньому.

А в Тіньках так ховали?

Нє. У Тіньках воно вмерло з голоду чи не з голоду, а одного хоронили.

А це Ви чули, що в інших селах так робили?

Ну ходили ж з торбами, то питаємо: «Звідкіля ж ти?». З Подорожнього, з Крилова, оце ті села.

 І там, і там так людей ховали? Вони вам самі розповідали?

Да. Там же багато гинули – вся сім’я погине, то ж…

Що розповідали люди із Крилова? Може там і людей їли?

У Рацеві, село Рацево, їли. Чоловік не їв і жінка, а дівчина їла людину. Зайшла до них дівчина, а сусіди дивилися, то вона ж не вернулася – вони її з’їли. То вона, та дівчина, така (я її і знаю) була дуже повна і ноги страшні.

Вона їла других людей і всі про це знали?

Ну я не знаю чи ше… А ото в Рацеві були такі балачки, шо зайшла дівчина туди і не вернулась.

Так з‘їли цю дівчину?

Так дівчина жила і в колгоспі робила.

Так вона, повна дівчина, все таки їла і в колгоспі робила потім.

І замужем була, чоловік в неї ветераном був. А вона робила ж в колгоспі.

А голова колгоспу хто був в 1932-1933 роках?

Литвиненко Оникій був головою колгоспу. Він був не один. То був Петро Матвієнко – з нашого села чоловік. А цей був із Сагунівки, він довго був головою. А тоді… война, він евакувірувався.

А закон про п‘ять колосків чули?

А-а, чула, це було в нас в селі. Ну оце скосили та збирали колоски діти з школи і я їх збирала у мішки, а куди вони ж їх – ну в колгоспі до молотарки. А дід старий такий взяв додому та витрусили, та судили – три годи сидів в допрі…

А ще когось засуджували за таке?

В общем такі люди не брали, а начальство брало – вони ж брали так, щоб ми не знали.

А розкажіть, у Вас ордени є, нагороди?

Та є, тільки я вже їх потєряла, я не знаю.

А за що отримали нагороди?

Нагороджували мене путівками, їздила я по європейських государствах. А тільки шо я недовольна була. Була я і в Бресті – оце тут война була, оце тут бої були, а щоб побачить там солдат чи город – не бачила. А в Одесі була, Одеса сильно город хороший- чистий і дуже хороший. А Москва…

А орден у Вас є? За що отримали?

За виполнєнія плану. Я була свинаркою, виполняла план, який накладали, і то мене нагороджували.

А який план був?

Од каждої свиноматки два рази по семеро поросят, два опороси. А вони були й такі, що по десятеро водили, то тож нагороджували. У Крим була путьовка, а в мене мама була больна, спаралізована, то було вже мені взять та продять ту путьовку. То поїхала парторгова жена. Та таке.

1. Місце запису: м. Київ вул. Кубанської України 2, Київський пансіонат ветеранів праці
2. Дата запису: 26 вересня 2019 року
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Сазонов Юрій
4. Респондент: Самойлова Ганна Афанасьївна

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Кадомка Кагарлицького району Київської області.

Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, як вас звати?

Самойлова Анна Афанасьївна.

Коли народилися?

28 іюля 28-го года.

А де народилися?

Кагарлицький район, село Кадомка.

І сьогодні так називається?

Так.

А як звали ваших батьків?

Батька звать – Афанасій Петрович.

Прізвище?

Андрущенко. Девеч’я фамілія була Андрущенко, а ця по чоловікові.

А мама?

Єфросінья, я її не знаю. Мене ще трьої років не було як вона померла. В неї була водянка. Потом уже отєц розказував мені, шо вона лежала в кроваті, такі пружиниті, такі кроваті, соломи постелив, туда корито поставив под них, ночви, як у нас на Україні називається. І вона лежала і не поднімалась. Год целий лежала, потом померла. Водянка була, так а я не помню. А сосєдка говорить «А ти шо не помниш, як мама лежала в гробу, а ти прийшла за ножку, дьоргаєш, мама вставай, я їсти хочу?», всі сиділи, говорить, зразу начали плакать. А братики, сестрички в вас були?

Три брата було.

Старших?

І сестрички старші всі були, ну немає нікого.

Як їх звали?

Ваня один звать, другий Петро, а третій Владімір, це вже мачухи Володимир був, а так у тої матері було нас троє.

А чим батько займався, де працював?

Пчеловодом.

Мав пасіку?

Мав пасіку і в колгоспі робив пчеловодом. Закончив технікум, уже ж, не робив пчеловодом. А брат де то вже мачухи, брат він вже інстітут закончив і робив на Чернобильской АЕС зам. управляющего і набрався етой радіації, вже давно помер. Лєт 20 уже помер, больше 20-ти. Бо ше чоловік мій був живий. Ми на похороні були. А потом уже чоловік помер мій. Осталась я одна.

А розкажіть ше про Голодомор?

Дєд  робив в мельніци, молов муку і там другий раз мама піде та літрову баночку налужить муки і піде. Зварить шото, ілі галушки какіє, ілі шо. А другий раз більше дасть, то спече шось. Так як. В основному я не помню. Я ше мала була. То самоє 33-ій то ше, я 28-го года, мама дето в 29-му моя померла. Так ше голоду не було, а потом уже був голод, батько був один. Так він мені наготовить їсти, коржі напече, піде до батька муки візьме і там шото зварить їсти, а сам іде ж на роботу. Хату ми закриваємо, а з другого села женщіна такая недоразвіта женщіна, ходила де шо можна взять і вона десь прийде і позабирає де шо є.

А за роботу в колгоспі батьку платили?

Ну да. Пасічником був тай заплатили йому. Йому платили гроші.

А корова у вас була?

І корова, і свині були.

Все було?

Да. І свині, і корова була. І кроліки були. Кроліки м’яса нада здавать. Скотину держиш – нада м’ясо здавать, 40 кілограм. Так батько, ето самоє, держав етіх кроліков, і здавав м’ясо етіх кроліков. Так шо і кроліки були, і гуси, і кури були.

Це в якому році було? Чи постійно?

Постійно. Постійно було. А потом вже в 55-му, в 56-му батько гром убив батька, на своєму городі. В общем, вот ето я, уборка хлєба була, прєдсідатєль попросив батька, шоб він діжурив ночью, зерно возили, там ето самоє до складу, на переработку. Ну діжурили там і начали в воді, начало гриміть, вроді дождь собірається, а батько каже: «Піду я навєрно снопи поношу, а то покосила жінка, пов’язала, дощ намочить».

Батько вам розповідав про голод? Чи був в селі? Ви знали шось?

Ну знала. По розказам я знала. Багато людей померло.

А багато це скільки?

То саме, там на другій вулиці, на нашій вулиці то таких вроді і не було, шо померли, а там на другій вулиці, то там багато померли. В кого багато дітей, да ті не видержували.

А так говорили, наприклад, шо в селі померло 100 людей?

Да-да.

Чи більше?

Да, говорили. Я не помню скільки.

А де їх ховали цих людей, що померли під час Голодомору?

Ну на кладбіщі.

Всі знали, де це місце?

Да.

А батько працював у колгоспі, дід давав трішки різних продуктів?

Да. Получав гроші.

В вас в родині ніхто з голоду не помер? Тітки, дядько, ні?

Нє, ніхто. Дядько робив бригадіром тракторної бригади в другом селі, у Стайках. А тьотя тоже вийшла замуж, чоловік, батьки його, чоловіка, у Києві були. Так вони приїжали, хліб їм привозили, так шо вони не голодували.

Чого був голод, був неврожай?

Да. Неврожай. Да, розказував батько, шо ето самоє, пошлі картошку копать, так витягуєш куст, як горох, і така суха.

А зерно?

А зерно тоже, не було, нічого не було.

А все рівно, в колгоспі шось зібрали, годували колгоспників?

Да-да. Хто ходив на роботу, то в колгоспі варили їсти і хліб давали, по буханкі хліба.

Це в 33-му?

В 33-му.

А хто був голова колгоспу?

Вітенко був. А як його звали, забула. Ну сільський був.

Свій?

Свій, місцевий. Такий, за людей піклувався. Харашо було при ньому.

А один колгосп був в селі чи два?

Один. Один і два села було.

А після війни в 46-47 рр. був голод?

От у 47-му тоже був голод.

Ви пам‘ятаєте, де ви тоді були?

Я уже була, там кілометров 20 в нас совхоз був, з дівчатами ходили туди на роботу. Так я получила два мішка пшениці і проса мішок, так шо для батьків хватило хліба. Я до осені там поробила і тоді поїхала в Київ. Вже було мені 18 років. Я поїхала в Київ і вже в Києві робила.

А батьки в селі далі в колгоспі працювали?

Да.

І в них важче було, так?

В батька робота така була, шо, канєшно, шо забота була, нада було слідить за пчолами, ну а мама ходила, мачуха ходила на роботу у лангу, буряки пололи, в’язали.

А податки були?

Податки?

Налоги?

Да. Налоги всьо врємя були.

А високі, великі?

Ну 40 кг м’яса там должні здать, як єсть худоба.

Молоко?

Ну в кого корова є – молоко, кури в кого – тоже.

А на фруктові дерева?

На фруктові дерева тоже. Шото пару лєт накладували, а потом остановилися. Тоді вже не було.

А закон про 5 колосків ви чули?

Да. Подругу мою посадили. Вона каже: «Ой». Приїжала уже, три года її дали. Так послє трьох лєт вона приїжала та каже: «От спасіба, шо мене посадили, я хоть світ побачила». Там вийшла замуж і останоилась, і вже не приїхала.

А за що її посадили?

За колоски.

Вона їх ходила збирати?

Ну да.

На колгоспне поле?

Да.

Багато ще посадили?

Оце її і ше одну, я ту не помню. А ця Оля, рядом жила зо мною. То я цю помню, а ту другу не помню.

А ви не збирали колоски?

Нє, не збирала.

А чим ще харчувалися лободу, кропиву їли?

Ні. Такого я не їла. Батько не вмів її готовити.

А в 46-47-му від голоду в селі хтось помер?

Нє, нікого немає, шо хто помер.

Але голодували?

Ну да. Ну не так вже голодували. У нас картошки багато вродило при нємцах, дві ями ми закопали картошки, крупна така хороша картошка і потом як в 47-м картошки  не було, то ми пішли, я приїхала помагать копать там на городі, так викопали ше на сухая картошка. Не було зовсім картошки. Так батько одкопав ті дві ями, шо закопав, як вродила. Куди я буду її дівать, так закопав в яму. Одкопав, а вона перетворилася в крохмал. Так мама говорить, шо ми начистили дето несколько відер. Бо батько заніс сестрі два відра, сосєдкі одній, другій дали. А то собі, а другу яму вже тоді він відкрив, подивився як у тій ямі, бо вже натомилися каже, да каже завтра вже виберем. Утром встали, немає одної картошки. Хто-то, сусіди, хто-то вибрав. Ну Слава Богу, нехай люди їдять. Так шо їх вот ета картошка допомогла.

1. Місце запису: місто Березань Баришівського району Київської області;
2. Дата запису: 09.08.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Рих Галина Лаврентіївна, 16.03.1922 р.н., народилася в селі Березань Баришівського району Київської області (нині проживає в місті Березань Київської області, працює директором Березанського краєзнавчого музею, тел. музею 04576-6-32-70);
5. Розшифровка аудіозапису: Коцур Юлія Олексіївна;

Коротка інформація про респондента:  Рих Галина Лаврентіївна, 16 березня 1922 р.н. народилася в селі Березань на Київщині. Нині проживає в місті Березань  Баришівського району Київської обл., працює директором Березанського краєзнавчого музею. Під час реєстрації національного рекорду в номінації «Директор музею найповажнішого віку», в м. Березань (Київської обл.), 16 березня 2017 р. Галині Рих виповнилося 95 років. Це досягнення занесено до національного реєстру Рекордів України в категорії «Люди».

Після закінчення навчання в Березанській школі вступила на навчання до Переяслав-Хмельницького педагогічного  технікуму. Успішно його закінчивши мала йти працювати вчителем, але почалася війна. Під час окупації працювала в сільському господарстві. Після війни втупила на навчання на історичний факультет Київського педагогічного інституту імені Горького. Після закінчення навчання в 1949 р. пішла працювати вчителем історії. Галина Рих завжди мріяла створити краєзнавчий музей в Березані, відтак самостійно почала збирати експонати для музею, записувати спогади жителів Березані про важливі історичні події. З 1968 року Галина Рих працювала в краєзнавчому музеї, брала участь у його створенні та наповненні. Офіційне відкриття музею відбулося 1975 року. Вона й нині працює в музеї та особисто проводить екскурсії.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Березань (нині місто Березань) Баришівського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Якого ви року народження і де Ви народилися?

Рих Галина Лаврентіївна. Народилася у 1922 році 16 березня у Березані.

Ви весь час від народження проживали в Березані?

Народилася в Березані, а після 9 класу виїхала в Переяслав-Хмельницький. Перед війною закінчила Переяслав-Хмельницький педагогічний технікум. Вже направлена була в Ніжинський район на роботу. Коли ж почалася війна, нікуди вже я не поїхала, а була дома.

А потім, в час окупації, працювала в сільському господарстві, тяжко працювала. В нас тут дали на кожен двір по 5 гектарів землі і треба її обробить. У нас родина така була, шо я тільки така, шо могла робить. Я виконувала усі роботи: косила, молотила, працювала дуже тяжко. А потім вислали у радгосп. Тут, називається Олександрівський радгосп. Сапала, там працювала, завдання які давали виконувала. Так важко було.

Розкажіть про свою сім‘ю до колективізації. Скільки було у родині дітей, чим займалися батьки?

Нас у сім’ї троє дітей: сестра, я і брат. Брат самий старший, тоді Марія сестра, тоді я – сама менша. Я з 1922 року, брат з 1914, а сестра з 1917 року.

У нас мама працювала в сільському господарстві, у колгоспі, тоді були колгоспи.

До колективізації, як батьки жили?Вони вам розповідали?

Я цього не пам’ятаю. Батько в нас інвалід – без обох ніг. Лаврентій Мусійович. Був на громадянській війні і прийшов без обох ніг. А тоді як стали совєти, почали ходить у школу, і всі у школу. Таких розкошів у нас не було. Ми були послушні. Мама в колгосп пошла, мало заробляла. А на пенсію пошла так усього 8 рублів пенсія. 8 рублів давали колгоспникам. Мама – Люба Василівна. Не легке життя, не розкошне життя, убоге було життя.

З вами ще жили якісь родичі – бабуся чи дідусь?

Ні, ми самі з батьками. І города зовсім мало було. Розповідаю я вам про голод 1933 року, а чого ніхто не згадає про голод 1946-1947 року, хоч треба згадати. Голод страшний, я знаю. Тоді ж у Києві так у магазинах не продавався хліб. А на толкучці, на руках хто продає. 90 рублів хлібина, а ми получали стипендії 30 рублів. Ну нас виручало те, шо тоді давали талони. Тоді талони такі, бутилка олії попаде там, чи якогось, щось таке. В економічному відношенні так трудно було. Так важко, так важко. Не доставало, і дома немає, і тут немає. Тяжко було.

Ви пам‘ятаєте як проходило розкуркулення?

Знаю я, знаю харашо. Розкуркулення – це так званий 1929 рік, рік великого перелому. Спочатку обійшли совєти багатих. Приходять все забірають, тих на Сибір, розпоряджаються  майном. Коні забірають, позводили там де був великий сарай у простих людей, туди зводять коні. Коням же треба заготовить їжу та тоді приводить. А вони, як назводили, коні дохнуть… Солому достають з покрівлі, корови дохнуть… А людей висилають… Це шось страшне… А понавозили туди таких дуже бідних, у багатих хати. Таких шо вони і в колгосп на роботу не ходили. Тут же після цього, можна сказать, і голод почався.

А вашу сім‘ю розкуркулювали?

Ні, бідних нікого не розкуркулювали. Бідних не чіпали.

А активісти приходили до вашої  родини, коли здійснювали хлібозаготівлю?

Активісти приходили. І лазили і в нас. Батько каліка, ми бідні, плачемо. А він поліз, не він, а група їх, на горище шукать, чи немає де хліба. Бо йде ж держпоставка. На горищі лазили і кожен день провіряли чи є. А у нас нічого немає.

Батьки, щось намагалися приховати, щоб дітям хоч щось лишилося з продуктів?

У нас з їжі нічого не ховали, бо не було чого ховать. А як голод почався, у мами було дві дочки, я – дочка і друга дочка. Так оце колись же готовили придане, так це Галі. Так усе воно, як був голод, за позаніщо пообмінювали (майже за даром, нерівноцінний обмін К.Ю.).

А куди ходили обмінювати?

З ким можна було, з тим і обмінювалися. Ми нікуди не возили.

Активісти, які вилучали у людей продукти, були місцеві, чи їх із району направляли?

Ви знаєте, шо вам я скажу, шо в основному місцеві були. Місцеві були і вони зв’язані із немісцевими. І так. У нас батько, зробили жорна. А жорна там так, під сподом камінь і зверху камінь, і треба вручну крутить. Я крутила жорна, я знаю, яка це тяжесть.

Були активісти, вони знали у кого жорна. А жорна, що. Були ж млини, млини стоять, бо голод. Голод і все, як розживеться хто жменечку чого там, щоб змолоть… Великі ж млини стоять, бо голод, а жорна можна ж покрутить і змолоть… Мололи… А тоді так, у того жорна. І заявили вони, значить же вони щось десь достають, що вони мелять. Представник із Києва приїхав і наші активісти, березанці, повели у кого жорна. Приходять до нас… Троє дітей… Як бить жорна?… Батько каже: «Шо ж ви робите??? Страданіє, голод отакий!.. Погібаніє!..» Той київський: «Погібайте, нам без інтересу, шо ви погібаєте…» І взяли побили жорна… Ми плачемо: «Дядечку, не бийте жорна!..» Побили… І по горах лазять, шукають… Так ото, матуся пекла, із полови гречаної, воно чорне, як земля. Немає ніякого наїдку. Страшно було…

А ви знали цих людей, що привели уповноваженого з Києва?

Знаєте, прізвище я запомнила. Це не з нашого кутка. У нас Березань розділяється – Лисовка, ця сторона. Тут річка протікає, за річкою – Заріччя. І прізвище одного знала, весь час знала. Я сказать, уже доросла була, уже вчителька, але нікому не казала. Потому, шо є наслідники, шоб не було обідно нікому. А прізвище Касьян, бо батько казали – Касьян же, балакають.

Він же не один був, а прізвище я одне запомнила.

А як жили активісти, вони бідували, голодували?

Знаю. Про всіх не знаю, а про одного знаю. Вони не працювали, вони з забраного наживалися. Понімаєте, оце в кого заберуть… Про одного балакали, шо свиней крупчаткою годує…

Коли активісти вилучали продукти, люди добровільно віддавали, чи намагалися приховати?

Добровільно ніхто не віддавав. Просили: «Не беріте. Нема там нічого, не беріть».

У активістів при вилученні були якісь документи?

Про деяких було відомо. На горище лізли. Два чи три мужчини і женщіна. Називали її Копташка, вона десь в якусь організацію «Копташка» її пристроїли. До совєцких времьон, до нового устрою, вони відносились.

А жінки-активістки, жаліли дітей, співчували іншим жінкам?

Та нє… Ого… Вони високопоставлені такі були. Сочуствія і співчуття ніякого в них не було…

Як ви вважаєте, з якою метою вилучалося у людей зерно?

 Справа у тому, що відбувалося перетворення сільського господарства з одноосібного на колгоспне, кооперативне господарство. Оце ж я стала говорить вам, шо я вчитель історії в школі була. Кончила історичний факультет. Я розповідаю про капіталізм. Сидить хлопець: «Галина Лаврентівна, а шо то, криза була в 33-му, чи шо то було в 33-му?». А я стою мовчу, наче не чую. Я прекрасно знаю, а як розкажу, так мене не тільки знімуть з роботи, мене ж посадять. От так… Треба було мовчати…

Ви розповідали своїм дітям, онукам про пережитий голод?

Знають, знають усі. Як же тут не знать…

Яка було доля тих людей, які приховували свої продукти, своє майно?

Таких і не було. Шоб у кого, шоб найшли так багато. Це торбиночки, може в кого… А до однієї жінки прийшли, Донець Мотрі, а в неї четверо дітей. І вчора були, і сьогодні йдуть.  А в неї було трошки чи квасолі, чи якогось зерна, і нікуди заховать. А бутичка стоїть, так вона насипала в бутилочку. А він замітив, шо в бутилочці лежить. Четверо дітей… Забрав бутилочку та витрусив.

Скільки разів активісти приходили до хати?

Не один раз. Бачите, в Дунчихи два дні під ряд. Вчора були і знову йдуть. І знову йдуть, і знову… Не було, шо ховать…

А якою була доля куркулів, їх родин, дітей? 

Їх таких багатих, я тоді ще дитиною була. Частину їх позабірали, багатших – у Сібірь. А вони не в Сібірь… А оце колись, декілька років тому, під Києвом у лісі у Биківні, там скільки їх… Рядом була родина, жила. Ми, одна хата, тоді третя хата – вони. Сім’я троє дітей, три дєвочки. Дві старших, а одна молодша, батько й мати. В них нічого такого не було, хата була, кінь був гарний. Іван Федорович, він так нічого. А дівчатам ніякого дозвілля, вона бува наллє у ночви води літом і хльопаються дітки. Оце вся розвага… Так, забрали Івана Федоровича і хтозна де діли. Неізвєсно… А ж оце вже тепер… Мене колись возили в Биківню, і оце там вони полягли… Більшість полягли… Ми думаємо, що вони в Сибірі, а вони в Биківні. Частину у Биківню, а частину у Сибір. А котрі вони вже розрізняли, кого в Сибір, кого в Биківню… А людина ні в чому не повинна. Тая дружина, зразу померла. Зразу померла, не могла вона цього пережить нічого. Сім’я розпалася, дівчата старші вийшли (заміж К.Ю.), а та Люба – менша… Там тітка якась прийняла – вона там пожила, не йде… Ніде дитині діться.

А хату в них забрали, коли батька вислали?

Забрали й хати. Хати забірають. Там, одні Захаровичі жили, так у колгосп хата перейшла. Бережні жили, тоже там контора. Чи не контора, шось таке. Вобщім хати забираються, або наділяються таким бідним…

А що було з дітьми, батьків яких вислали?

Їх теж бува виселяли. Це тільки тим приюти давали та інтернати, шо бідні та померли батьки з голоду. Так цих забирали в інтернат. А куркульських дітей не забирали.

А якщо мати сама виховувала дітей в них зерно не вилучали?

На це ніхто не дивився. Забирали усе. Тоді не дивилися ні нащо.

Куркульським дітям сусіди, родичі допомагали чимось?

Такого не було.

От наприклад, у нас був кінь. Оддали ми в колгосп. А батько каліка, так йому треба куди чи проїхати чи шо. Так тоді окремо шукає. А своє, шо було те в колгосп оддали.

Яке було відношення у суспільстві до куркульських дітей?

Ви знаєте, оце я вчилася із дітьми у школі. Вчителька сама ж багата, Мар’я Федорівна Гаєвська. І сидить дівчина і шось сказала. А вчителька, сказала таке: «Скрутіть дулю куркулю, хай не шкабарчить». Я була здивована, сама ж багата. Ми шось рішали, якесь питання. Це видно в четвертому класі було.

Як вона розбагатіла, в неї хтось з родини був в активі?

В неї батько мав млин. Він виїхав, а Мар’я Федорівна вийшла заміж за офіцера.

Бували випадки коли дітей куркулів в школу не приймали?

Бувало. Бувало вони й не куркулі були. Нє, бідне. Батько, мати й дитина, така сім’я. І хатка така під соломою, тільки кінь. Він не хотів іти в колгосп. Кожен же хотів, так же привикли, всі розпоряджалися своєю землею по своїй можливості, по бажанню. Сіяв шо хоч. А він не хотів. Так за те. Вони бєдні були. Індус – індивідуальне господарство. Він індус, індусове недужно. Понімаєте… Він же їздив до Петровського у Харков та бумажку привіз. Із дівчинкою їздив до Петровського, шоб прийняли в школу. Воно скрито, бо потому шо, тая Настінька, вона пізніше стала учителькою. І вона оце розказала своїй подружці і звідсіля я узнала. Батько Настю возив до Петровського.

Чи були випадки, коли люди приховували худобу і не здавали у колгосп?

Та де ж ви заховаєте. Ні, такого не заховаєш. Де можна заховать?

А випадки донесень один на одного, якщо хтось устиг приховати щось?

Не було. От тоді люди були якісь добріші. Зараз страшні люди… Зараз такі забори, що тільки бовдур вигляда, а бо двохетажні доми. Це страшні люди зараз.

А чому люди змінилися, що на це вплинуло?

Я не знаю… Як багатші стали, багаті не дивляться на бідних…

У колгоспах була якась плата за роботу?

Ви знаєте, це було одно страданіє…

Мати ваша відразу пішла у колгосп?

Всі пошли. Всі пошли і вона пошла. Пооддавали все і в колгосп. Тут розмов ні про кого не було, шоб не йшов. Це рідко якийсь… Ото ж був один індус.

А оплата яка була у колгоспі?

Це шось страшне… Цілий рік робить, а в кінці дають трохи. Там одходи…  Там по (200 грм.) двісті грам на трудодень. Це страшне… Нема нічого… Дойшла пенсія, так 8 рублів пенсії. Як же можна прожить? А тоді іще… От не пам’ятаю, які роки було. Я й оце згадувала. Оце вони в колгоспі, бєдность, і ще наклали податки. Ти дожен: стільки кілограм м’яса поставить, оддають, і яєць і ще шось… Вообщім продукцію ти дожен здать. Шо ж робить? Задумались… Як його податок цей виконать? Стягувались, та поїхали в Яготин та купили на базарі теля та оддали за м’ясо. Ну не кожен год, це я знаю за один год. Видно хтось одумався. Було таке…

А в період Голодомору 1932 – 1933 років, людям в колгоспі їжу давали?

Ото одходів давали, в конці году… А був у нас тут МТС (це машино-тракторна станція), там було і ДПУ (Державне політичне управління) і там робив двоюрідний брат. Він із бідної родини, батько вмер їх. Так він почув, що голод, так хто піде у комуну, так там даватимуть у комуні їсти. Можна робить і даватимуть їсти. Так він у комуну пішов. Ну комуна була звідси, максимум 15 км, звідсіля. Там не колгосп, а комуна. Покинули тут хату в Березані, тьотя. Дочка одна замужня була, а одна ні, а Тимофій у МТСі робив і переїхали, і вони там вижили. Там давали їсти. Це вже таке господарство. Тоді вже перемінялися назви.

А в Березані був колгосп?

Да, було аж п’ять колгоспів. В нас, там де я живу – була «Пролетарська правда», тут на піску «Шлях Ілліча», до станції – «Індустрія», а на Заріччі  я забула, який там. П’ять колгоспів було. І в нас Березань розділяється за річкою – Жовтневе. І була друга сільська рада, дві сільських ради було.

Як Ви вважаєте, людям, які вступили в колгосп жилося краще ніж одноосібникам?

Цих зовсім мало одноосібників було. Не було можливості їм жить. Так вони трохи побули одноосібниками і влились, бо не можна було їм жить.

Що таке «закон про п‘ять колосків»?

 Чула, чула, чула… Це шось страшне… Моя сестра, Марія Лаврентівна, вже вона працювала вчителькою математики, жила у Березані. Та й каже: «Галю, ось підем, я засідателем, почуєш, які суди проводяться». Тай пошла. Так там значить, розглядали питання, давали 5 год – хто піде колоски собірать. Колоски собі рать, це  ж так, воно ж пропадає. Це якби в покосі – це приступлєніє. Чи із снопа тягти. А це ж ходе собірає колоски і гоняться галопом на коні. І хто це поймається – 5 годов… 5 годов тюрми. Це страшне якесь варварство. Середньовічне, чи хтозна яке.

А де ці суди проходили, в сільській раді?

В обикновенній сільській хаті. Це не тільки у нас у Березані. У нас знайома, була переїхала жить, людина мені розказувала. Як її поймали дівчинкою, собірала та галопом на коні наганяють її та зачіняють. Оце як великих приступників. Усіх, і дорослих і дітей.

А рядом село Семенівка. Так там насобірала (жінка К.Ю.), умірала сім’я. Насобірала, так зачинили, дали 12 годов. Прямо із ниви етапом у тюрму. Вона каже, хоч попрощаться із дітьми… Не дали…

Хто охороняв поля?

Це тільки в оцей період охороняли. А так не охоронялися поля. Не призначали…

У селі були люди, які не голодували?

Не голодували ті у кого було золото. Ідемо ми на роботу із однією людиною. Вона співала у церковному хорі і вийшла заміж за сина священика. Терещенко, а звали як, забула. Вона співала красіво. Каже: «Я голоду не знала. Золото було, поїдь і здав». Тоді Торгсини були.

У Березані був Торгсін?

У Київ їздили.

Розкажіть як люди виживали?

Страдали та й усе. Пухли ноги…

Чим люди харчувалися? Шукали якісь замінники їжі?

На городі всяке… Баланда із лободи, всякі бур’яни, щавель. Таке, рослинність…

В лісі щось можна знайти було?

Не дуже. Березань оточена лісами, але справа в тому, що й зараз ти нічого не достанеш, погода ж така. Ну якшо й погода більш нормальніша, на грибах не розживешся. Хоч ходи десь шукай.

Випадки вживання в їжу плазунів зустрічалися?

Людоїдство було, трупоїдство.

Один чоловік, оддав хату за хлібину. В мене там у книзі призвіще записано його. А тоді, як узнавали хто чим знімається. Хто займається людоїдством, чи не займається людоїдством. Людоїдство, трупоїдство – це було…

Я ось вчителювала біля Переяслава – Гланишів, там було тоже людоїдство. А виявилося, як сім’я людоїдів? Хлопчик такий, дошкольного возроста, пошов по-сусідству до хлопчика тоже гулять, і п’є воду.

• Шо це ти їв, шо воду п’єш?
• Та батько, такого здорового дядька зарізав, так оце ми понаїдалися.

І виявилося, що ця сім’я людоїди. Воно ж виявляється в нас на Київщині в 16 районах було 123 випадки людоїдства і трупоїдства.

А в Березані такі випадки були?

Ми з двору нікуди не виходили. Батько був больний. Якщо хтось вийшов: «Тато, а Коля вийшов із двору». У нас усі були у дворі.

Родичі допомагали один-одному?

У нас такі родичі були, шо у них тоже нічого не було. Усі бідно жили.

У місті речі можна було на продукти обмінять?

На базарах конєшно, можна було. Людина приходе, оддає із одежі шось, чи платок, чи скатерть. Отак обмінювалися. І без базару обмінювалися, узнавали. Спеціально, шоб стояли на обмін, так такого не було. А одна жінка, видно жадна була, та все керсети собірала… Коли сім’я вся погибла, не врятувала…

В Березані багато людей померло від голоду в цей час?

Багато помирало, валялися по дорогах. А я бачила, до бабусі своєї йшла, так бачила, як везли на грабатці мертвих. Так як дрова ото везли. То рука додолу висить, то нога, то голова. Та накладено не як людей, а хтозна що.

Матуся, була уборщицею у школі восьмирічній. Вона робила там. А школа була построєна, а навпроти кладбище. А діти тоді не були такі гулящі, як зараз, я мамі помагала. Вона убірає, і я там помогаю. То замітаю, то води підношу. От приходить хлопець. «Куда, Грицько?» Я од куда того Грицька знаю, бо він по нашій вулиці. І даже чи вони куми (наші батьки з його батьками). Він возростом такий як я, може трохи старший.

• А чого ти, Грицько, прийшов?
• А я супу хочу.
• Тут супу нема, – кажу.

А не знаю чи малось, шоб давали дітям супу. Ну не всім давали. Бо як стали давати супу, так мені не давали. А другим дітям давали. Чи це тим, шо вже батьки померли, то їм давали. А коли ше Грицько приходив, тоді ше не давали. Видно десь почув, шо будуть давати.

• Немає тут ніякого супу, – кажу йому.

Він вийшов через дорогу перейшов, а через дорогу кладбище. Під кладбищем сів і вмер.

А вже ті люди, шо були призначені, вони провезли померших, захоронили. Вже та повозка поїхала. І хто-то вже, не знаю, видно побачив, під клайбищем лижить дитина мертва. Утіг його у кладбище. Не копав уже ями, а зверху прикидав Грицька. А чого я там була. Я майже кожен день бігала до бабусі. Коли собаки одгребли і тягали мертвого Грицька.

Люди, які збирали померлих, мали якусь платню за свою роботу?

Оцього я вже не знаю. Видно шо мали. Бо ті шо копали ями, голодне ж не буде копать. І возитиме, собіратиме. Видно їм платилось. Воно не може, щоб за даром, і людина не мала сил для того.

Як померлих від голоду ховали?

Всіх на загальному клайбищі.

Як ви вважаєте зараз потрібно говорити про Голодомор?

Треба не забувати. Для сучасних і майбутніх поколінь, щоб знали яке горе було. Треба обов’язково, щоб оце пам’ятю було на всі віки і для всіх людей.

Безневинна людина, народжується на страждання.

Як Ви вважаєте, ми можемо щось зробити, щоб такі злочини ніколи не повторювалися в житті нашого суспільства?

Зараз страшні люди… І мені не можна такого казать. І я вистажусь… Я по роботі своїй, по внешнєму оточенні… Єсть такі, шо легко вони устроюються, легко їм жить на світі. І другого товче і радується, не помагає.

Як ви вважаєте, співвідношення в суспільстві між людьми змінилося через те, що нація пережила Голодомор, чи з якось іншої причини? Це наслідок Голодомору?

Ні, ні… Може, бачите, мені без 5 вже 100. Може, я не так розумію. Люди не ті… Доброта не та… У мене немає за плечима, щоб я щось створила. По-добросовісному все…

Яка цінність пам‘яті про Голодомор для молоді?

Мені кажеться, тут виховна робота повинна бути. І Ющенко правильно поставив питання. Як оце я проводжу екскурсію: «Та то не правда», – кажуть.

Йде комуністична партія: «То все не правда». Дивіться, визнали геноцид. Так раніше і Америка і другі держави визнали геноцид українського народу. А Верховна Рада саме пізніше визнала геноцид. А то не хотіли прийнять цього рішення, шо геноцид. От Вам і все.

Як Ви вважаєте,  на чому потрібно акцентувати увагу, розповідаючи про Голодомор 1932-1933 рр.?

На пам’яті…. Да, на пам’яті….

Повертаючись в роки Голодомору, пригадайте, чи здійснювалися християнські обряди над померлими?

Підводою возили, повну підводу нагружали, ніяких обрядів не було. Ні священика, ні хреста, нічого абсолютно. Кидали так, як дрова. Туди у спільну яму. Може так хто, якась сім’я… У час голодовки я не зустрічала. Ну оце Ксенію, як ховали, шото було. Видно чи родичі шось… видно приїхали, почули… Якшо сім’я, родичі, так це особливі випадки.

1. Місце запису: село Махнівка (з 1927-го до 2016-го рр. село Петрівка) Борзнянського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 18.08.2003 р.;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Мамай Агафія Пилипівна, 1920 р.н., народилась в селі Петрівка Борзянського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Петрівка Борзянського району Чернігівської області.

(У свідченні збережена стилістика та мова респондента).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 або в 1946-1947 роках?

Таке забути неможливо, довіку буду пам’ятати. Пам’ятаю так, наче це ось учора було. Боже, боже, що робилося.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду? Неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Все позабирали душоїди. Врожай же був і не гірший, ніж завше. От тільки куди вони це все поділи — того не знаю. Згноїли, мабуть, таменьки.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Не знаю хто вони були, та на них “комнезами” казали, а хто вони  – то піди їх розбери.

Чи була винагорода від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Хтозна. Ніхто ж не хвалився.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Приходили і забирали таменьки все, що бачили. Документів з них ніхто і не питав, всі знали, що йдуть і забирають останнє. Страшне було время.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, вислання, арешти?

Да, попадало тим людям. Боже світе, що вони тільки не стерпіли. І били, і стріляли, і давили, і висилали. Всяке таменьки було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Авжеж мали. Хто ж без зброї хотів що відбирати? Люди і так супротив чинили, хто як міг (…).

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Питались сховати, закопували у городі, або десь у дворі. Я знаю, що у нас часто кутю варили, де батьки той ячмінь заховали, то хтозна. А ми їли цю кутю з молоком і якісь коржики з листу. Наївся і радієш. Буда була та й годі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Комнезамці ж і шукали, совали кругом нос, і в (…), і по хаті нишпорили. Такі були кляті, що всюди знаходили. Ці аспеди всюди лізли.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

І свої були, і чужі, і по всякому було: і двоє, і троє, і більше.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Боже, боже, що ж то давали, якоїсь баланди давали тим, хто працював, аби тільки з голоду не попадали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, худобу тощо?

Геть усе чисто повизбирували. Худобу так в першу чергу гонили. Познімали й увесь одяг.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Це не закон, а хтозна що було. Колоски гниють, а збирати об’єзчий не дасть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Та й об’єзчі таменьки були і свої.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Та хто ж хотів працювати задарма. У всіх були сім’ї великі, годувати треба, а тут працюй за палички. Добровільно ішли ті, хто нічого не мав.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

І худобу забирали, і хати розкидали, і погрожували, ставили людей у безвихідне положення.

В який час приходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли схотіли, тоді і прийшли.

Скільки разів приходили до хати?

Як у кого більше що брать, так туди більше ходили. Як у кого мало, так вони що прийшли таменьки за раз все забрали.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли й крихти нічого не стало їстівного. Що ж ти, зимою сніг їстимеш, чи що?

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Може в містах і опікувалася, а у нас діти пасли за жачку. Раз на тиждень хазяїн збирав щось поїсти. Тому пастушок брав сім голів, щоб кожен день різний хазяїн давав жачку. В кінці пасовища давали пуд зерна чи якусь одежинку, як таменьки договоряться.

Хто зумів вижити?

Ті, хто зумів зберегти скотину. Кормилицею ж тоді корова була. Хто мав, той і якось виживав.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділились продуктами?

Як були родичі, то допомагали. Як у кого корова не доїлась, то родичі носили по літрі молока, а чим же ти ще поможеш.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як мог, як-небудь продукти доставав. На захід їздили за квасолею. Ще до голоду, в революцію був голова в сільраді, що не давав комнезамцям ходити по хатах. Так коли був Махно у селе — вбив цього голову. Звідки він взявся той Махно? Отак з роду нашому селу не везло.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Да тоді таменьки не дуже перебирали. Ягід де ж ти візьмеш. Лісів тоді ще не було біля села, їх набагато пізніше посадили. Їли кору з берез. В народі ще й досі згадують березову кашу. Листя всіляке їли. Із усілякої (…) пекли коржики. Які ж вони гіркі були! Як згадаю — й досі гірко. Я й зараз сухарі сушу й на хаті складаю, щоб як знов голод буде, щоб хоч щось було їсти.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Таменьки завше краще було, ніж в селі. Селян все время обіжають, обділюють.

Чи був голод у містах?

Мабуть, в городі не голодали, бо всі хотіли туди втекти з села.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Боже, боже, та хто ж їх считав.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Да слава богу обійшлося.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі ховали на кладбещі, якщо сили були, а ні — так деінде, в саду чи в огороді.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, померлих від голоду?

Кладбеще, на общому кладбіщі.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Поминають. Це недавно після війни стали на кладбіщі поминать. Раніше не розрішали. В колгосп іди на роботу.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є церква, хоч з хати переоборудована, але є. До Борзнянського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Раніше не було, а зараз я нікуди не хожу, не знаю.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Та де таменьки тепер тая молодь? Онуки питали, розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу і Сталіна в першу чергу.

Дозвольте зробити з Вас фото.

Не нада, я тепер обтрьопана така, не нада.

1. Місце запису: село Махнівка (з 1927-го до 2016-го рр. село Петрівка) Борзнянського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 18.08.2003;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Параскофія Михайлівна Товстуха, 1918 р.н., народилась в селі Петрівка Борзянського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Петрівка Борзянського району Чернігівської області.

(У свідченні збережена стилістика та мова респондента).

Чи пам`ятаєте ви, що був голод у 1932-33 або у 1946-47роках?

Ой діти, помню, ще й крепко помню. Як згадаю, як було, так не моду не плакать.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Урожай був, Сталін довів до голоду. Обгородив кругом селом міліцією і не давав нікому вийти з села.
Якщо відбирали у людей, вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забирали все поліцаї. Котрі труженики були так і розкуркулювали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда за приховані зерна?

Не буду казати, доносили люди один на одного.

Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів, щоб ви знали не було. Нічого так не показували. Так забирали.

 Чи застосовували до людей покарання, побиття, вигнання, арешти?

І били, і катували, і ссилали, гатили як могли. Не дай бог таке пережити.

 Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю, та й без зброї тим людям (..), що хай бог милує.

Чи можно було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Харчі заховували, і в погріб ховали, і комірну ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх діставали?

Приходили оті поліцаї і геть все чисто забирали, що тільки бачили брали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, не буду казать, в обіди в обичному казані кашу варили. Із-за їжі навіть малі діти буряки (…) за черпак супу та 100 гр хлібу. Повесні посапають пообіди, пообідають і в село вертають по екзамена в школу здавать.

Забирали лише продукти, харчування чи й інші речі – одяг, рущники, худобу тощо?

Геть усе чисто позабирали, щоб ви знали, оставили голих і босих. Була в нас пара коней, бо пішли в колгосп то всі повідводили.
Що таке закон про ‘п’ять колосків’? Чи чули ви про нього?

Та й не чули, не буду казать, і били, і катували за колоски, що нам тільки не було. А ми самі ходили. Прийдемо поза пазуху назбираємо колосків, а об`єзжий як побачить, то на нас тільки було і давили, і колотили. Гонили як собак.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Щоб ви знали комори тріщали хлібом, а людям не давали. Комору свої стерегли. Отут вона була. Мій батько стеріг, а взять нічого не можна було. За ніч двадцять копійок платили.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Загнали всіх у колгосп у 1929 році. Примушували , а тоді пойняли що не той, так самі так не буду казати. А як хто і не піде розкуркулювали, на ссилки. Діти попід тинню розлізлися. Діток вигнали і куди хоч. Хату забрали, закрили навіть навіть дітей, в хату не пускали.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Ніде не переховували, забрали усю чисто худобу і в колгосп повідводили.

 В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Прихидили на готове, щоб ви знали. Батько було вижав жито, найняв підводу перевіз у двір, склав у котічку, так прийшли готове забрали.

Скільки разів приходили до хати?

Не буду казати, ходили поки все не повиносять, поки не залишились голі і босі.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли не стало що їсти. В 1933 році вимерла половина людей. У 1947 році уже не так було, але не пухлих не було.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Не буду казати, діти були в яслах і там дітей годували до двох-чотирьох ходиків. Зимою дітей в школі годували. Продукти витіскували з колгоспу.

Хто не голодував у селі і чому?

Поліцаї не голодували да ті що позабирали у людей ділили.

Хто зумів вижити?

Хто справний був, що де побачив, що де можно, те і їв. Дітей в ясла водили, щоб там щось поїли, а самі чи роботу в колгосп. Так і виживали, щоб ви знали.

Чи допомогли люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Всякі були, не буду казати. Були що й допомагали. Нас було шестеро дітей. Я третя була. Аби не помогати, то мабудь померли б усі.

Які засоби вживали до виживання?

Крали один в одного , як голодовка була, не буду казать

Чи мали якусь допомогу від родичів, які теж голодували?

Ой тоді така ненависть була наче родичів не було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Липовий цвіт та попіл – оце такі коржики їли. Свинячі їх не можна давати, а самі їли. Гіркі такі й недобрі були. Листя їли, траву, кору. Страшне що терпіли.

Яких дивних тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Котів і собак їли, що я не їла не буду казать. А люди їли.

Чи можна  було щось купити у місті, чи вимітяти?

Ходили на Бахмач, чи Конотоп їздили мінять, куплять.

Чи був голод у містах?

Я не буду казать, у городі голодування не було, це вже нічого казать. Там і гроші платили і годували, це вже нічого казать. Там такого не було.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Та більше половини помердо, щоб ви знали.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Не було такого, а в інших селах було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Кого де пришлось. Як багатіші на кладбищі, як ні то хто де.

Чи  відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Це тільки родичі і знали, кого де ховали.
Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

На місці старого клуб побудували, щоб ви знали, а ото в центрі нову зробили з хати.
Чи встановлені в селі хрести, пам`ятники померлим від голоду?

Не має

Чи знає сучасна молодь села про голод, чи розповідали ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Внуки і самі інтересувалися, а я і сама їм розказувала

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталін винен.

Дозвольте зробити у вас фото.

Не треба мене фотографувати. Я така страшна зараз зробилася.

 

1. Місце запису: село Махнівка (з 1927-го до 2016-го рр. село Петрівка) Борзнянського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 18.08.2003;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Люткевич Григорій Михайлович, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав – село Петрівка Борзнянського району Чернігівської області.

(У свідченні збережена стилістика та мова респондента).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 або в 1946-1947 роках?

1932-33 рр. конечно знаю, а 46-47 — я був в армії в Сибірі, але чув по словах.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду? Неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Який же неврожай, як забирали навіть квасолю, що лежала по п’ять год. Просто грабіж села, забрали все і вивезли, от тобі і неврожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комнезамці. Це потім члени партії, а тоді ще партії не було, от комнезамці це і робили.

Чи була винагорода від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Цього я не знаю. Конешно ж, мабуть, була, бо одного ховали, а іншого в тюрму саджали. Як тоді вважалось — ворогів народу, що продукцію гноять.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

А їх ніхто не провіряв. А як попитаєш документи, то відлуплять так, що завтра не встанеш. Було таке, що голова колгоспу знайде собі “уповномоченого”, поїдуть у сусіднє село, наберуть підводу зерна, приїдуть у село й поділять його. Отакі тобі документи. Не дай боже, отаке було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, вислання, арешти?

Застосовувались канешно. Сусід закопав зерно: знайшли, посадили, прийшов аж після війни. А били всіх вряд, да й зараз б’ють — попади у міліцію, та й тоді таке було. За За оклунок, кілогорам 30, сиділи в тюрмі.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Канешно мали. Не всі, но мали.

Як люди боронилися?

Ну я ти будеш борониться, як він із зброєю? Ніяк не боронилися. Якби боронились, то мертви були б. Ні, один дядько був різкий такий, прийшли до нього, питають: “Де твоя упряжь?” Той каже: “Зараз принесу”. Несе упряжь і сокиру разом. “Ось моя упряжь” – взяв при них порубав і кинув до ніг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Як же, можна. Хто закопував, хто кидав у колодязь, хто як міг, так і ховав.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну як їх звали, комнезамцями звали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

У кожну хату приходило не однаково: у яку двоє, у яку більш двох десятків. Хто такі були, то візьми їх розбери. І свої, і чужі, і всяке було.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де не ховай, а находили скрізь. Де хто міг, там і ховав: і закопували, і в колодязь кидали, і на хаті ховали. Бувало ховали так, що й не знаходили. У нас забрали були швейну машину, хороша була. А тоді віддали, як квітанцію принесли про здачу корови.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Обід варили. Вобіди кормили з общого казана як на роботу пішов, а як не пішов, нічого не дали. Варили юшку чи кашу, чи що там. А варили що, – волів в основному. Волів у селі було багато, у дядьків позабирали та й варили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, худобу тощо?

Все підряд брали, що їм тільки нравилось: і одяг, і худобу. Худобу то абезатєльно забирали. Якщо сам віддавав в колгосп, то давали зерна. В селі було 4 колгоспи. Ті хто був не в колгоспі, то їх розписали хто в який колгосп має вступити. Бувало шо люди міняли коняку на гіршу в іншому колгоспі, не в тому в який були приписані. Отак і виживали.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Чули, за п’ять колосків можуть тебе посадити, а можуть теє і відлупить.

Чи дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?

На полі не давали збирати колосків. Оце тобі закон такий. Об’єздчики і давлять, і все що тобі хочеш. Городина тоді ще тільки починалась, так що там гектарів п’ять було. Картошка, буряк був. Помідори, тоді люди ще й не знали, що їх можна їсти, по селах тільки внедрялись.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожа, хто ж сторожив.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ішли тільки примусово. Добровільно шли тільки процентів п’ять, хто як кажуть не мав ні собаки, ні кота. Тільки пожить би тобі, дядьку: Столипін понаробив плугів, так всіх позаганяли в колгоспи. До Столипіна і вози ще були дерев’яні, і сохи, а при ньому стали залізні робить.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, аякже. Забирали все, що (…) дерево на городі вирубали. Угрожали. Приїхали, порубали все. “У нас, – кажуть, – наряд”. От і шли в колгоспи.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У нас в селі ніде не переховували. Ну де ти її заховаєш? А де: як ліси є по яких мєсностях, то може й переховували, а у нас не заховаєш ніде.

В який час приходили забирати у людей зерно, продукти?

В будь-яке время. Коли їм здумається, тоді і прийдуть.

Скільки разів приходили до хати?

Поки не заберуть усе, поти й ходять і беруть. Як забрали все, то вже й не ходять.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли їсти не стало чого. То тільки кажуть 32-33, а ще й в 34 з голоду багато померло. Ну, конечно основний голод 33. А багато вмерло і в 34.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Я не знаю, по селах ніхто нікуди не забирав, може в городі де, так там і голоду ж такого не було.

Хто не голодував у селі?

Ну як хто? Хто у власті був у селі, той не голодував, хто по хатах ходив одбирав, той і не голодував.

Хто зумів вижити?

Хтозна, хто зумів. Хто спеціаліст якийсь, заробляв на сторожі, їздив у город, той і вижив.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділились продуктами?

Ділились напевно. Були такі, що ділились, а були що й не ділились. Воно з роду так було і так буде. В основному ділилися родичі.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Споживали все: і той, і листя, і пірей. Його корінь викопували, мили, сушили, товкли і з нього хліб пекли. Ягоди то обично. З берези кору їли. Лобода це обикновенно: і сейчас з лободи ще борщ варять, а тоді без лободи не було й борщу. Лепеху їли. Біда була.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Хтозна. Аж зайці як хто вловить. Граків яйця драли. З граків варили ловку кашу. Тоді граків в селі було багато, а тепер всі граки в посадки перелетіли, в нас немає.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

А що, це всегда можна, аби тільки гроші були, а де ж ті гроші? Який би голод не був, а на базарі щось да завжди продається.

 

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Хто там той учот вів. У государстві не було учоту, а що там в селі. Хто його вів їх учот.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не чуть такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбещі і без гроба, і без нічого. Хоронили родичі. Бувало й так, що один копав яму, бо ні в кого сили не було.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Хто поминає, хто не поминає, це ж таке.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, до православного. А бог його знає, тепер і самі ці попи не знають до якого патріархату вони відносяться: до Московського чи до Київського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нема таких пам’ятників.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Тепер сусідів нема, не те що молоді, нема кому розповідати.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винна революція. Аби не було революції, не було б і голоду.

1. Місце запису: село Мельники Чигиринського району Черкаської область;
2. Дата запису: 26.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Зінченко (Матірна) Марія Данилівна, 27.03.1925 р.н., народився в село Лубенці Кам’янського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Захарчук Анна Олексіївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Трошивці Чигиринського району Черкаської області

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати? Прізвище, ім’я, по-батькові.

Була Матірна Марія Данилівна. Моя дівоча фамілія. А тепер брачна, то Зінченко уже.

В якому році народилися?

25 сьомого марта

А в якому селі?

Село Лубенці було Кам’янського р-ну.

Розкажіть нам про батьків, як їх звали?

Батько був Матірний. Його батько був козаком, лісничим. Баба була ж мати дома, хазяйка.

Тобто Вас покинули батьки?

Покинули, мати не кидала, а батько покинув. А батько покинув, бо він молодий чоловік був, так як і тепер. А мене так виросла в діда й баби, пішла в школу, послали мене там у діда й баби й тоді таке, школа була два дні. А перейшла до батька й до матері. Забрав батько так на Маковія, ото вчора був той празник чи позавчора. То тут уже іначе було життя. Батько робив, в Медведівку возив молоко, почалася така організація. Коли там і мене батько прокатав в Медведівку на коняці. Була така біла ряба коняка. І там йому дадуть трохи якогось молочка, дуже бідно було, дуже. Ніде нічого не було… І от так Голодомор отой. У діда й баби жила, отак через канава була, через канаву жив бабин син.

Ну поїхали ми з бабою. Тоді ж воно таке було: возиком по левурду, вже почала весною левурда,  у ліс. А оце ж канава, а оце ліс. Поїхали ми в той ліс. І тільки нагнулися : баба собі під кущиком, і я під кущиком ту левурду (черемша). Боже, а там лежить отака голова, жіноча. А отаке … Чорна. Їздили в Голодомор, їз’їли цю людину молоду, а голову ту оставили. А ця баба мене за лахміття … Боже … чуть не впала, і бігом уже тікать з того лісу. Баба в один край,  чогось, а я – сюди поміж материного брата, до хати біжу. А дядько, материн брат, кричить: «Ах ти прохвост такий, нащо ти трогаєш молоду дитину». А він женеться за мною, дядько женеться. Також мене за лахміття ззаду ухватив, а я в канаву впала і кричу: «Ой дядьку рятуйте» чи не знаю. Той дядько прибігає до тієї ж канави : «Ах ти, прохвост!» Але він мене відпустив. Він сам на канаві стояв, в я в канаві. Коли він мене пустив, я бігом до цього ж дядька прихватилася. Дядько мене забрав до хати, успокоїв…»

Тобто, це за Вами хтось чужий погнався?

Да, з’їсти хотіли. А я ж оце побачила голову жіночу, і мені б то саме було, бо 10 год, ще молода дитина.

Це тут біля Мельників десь, недалечко?

В Лубенцях, у діда й у баби. То він собі пішов десь. Дядько мене забрав так, ото ж так, канава і хата отака. До хати успокоїв дядько мене. Ну так же і кончилося собитіє. Голодомор такий був… Дуже в їх була садиба в ярку, то бере ж баба бере мене, ходім, на ту грядку. В їх у дворі був дуже великий садок. Ну колись були багатші люди й бідні. То вони, ми, ж віталися, дід та баба, багаті були. І машина була, молотарка тоді була. Куркулі, да. Це було таке: коня запряжуть, ходять та коняка і молотиться пшениця. Така була молотарка, як тепер комбайни на степах.

Ну а потім їх як, розкуркулили?

Да, почалась колективізація. Діда взяли в почьот, бо дід все своє здав в колгосп. В колгосп здав і машину, і корову, і коня, ну, в общєм, здав все. І його послали в Москву перший раз діда в Москву на виставку якусь. Та той дід побув там, а потом вернувся. А баба пішки в Київ пішла, бо вона не хотіла, шоб у колгосп писався. А дід записався, бо вже ж тоді розкуркулили й шо робили, то шо ж робить, куди, як та свекруха мені сказала, куди Бог посила, туди і йди. Ну в об’єм таке пережилось дуже. Та так же дід став ходить в колгосп на роботу, а я вже при батьках була, то вже я росла і ще дочка була, і два сини, четверо нас, а потом мама заболіла. Дуже велике було горе…

А батьки Вас забрали від бабусі й дідуся вже після Голодомору?

Уже після.

То Голодомор Ви пережили у рідних своїх дідуся й бабусі?

Да, да.

Знаєте, тоді ніхто, ні власть не допомогала, а люди падали. Ми, було, йдемо з бабою у яр, у неї на грядку, ой діточки, оце йдеш це лежить нога, а це рука. Оце так їли люди людей, їли. І оце так було. То тож я іду і жахаюся: нога, лежить нога людська, або рука. То баба мене: «Та, дитино, не дивись на нього». Таким успокоювала – не дивись. Але ж проходив і бачила таку страшну. То тож така була власть така шо, хіба можна було допустить, шоб сказать недорода було… Було, мати нагне і об бочку, об діжку. Лежить діжка у сінях, отак як у нас це веранда, і об діжку б’є, молотиться, бо воно ше було зелене, ще там тіки зерничко, півзерничка, його не можна ж було ні ціпом, ні палицю молотить, бо воно. А об діжку давала, і то того зерничка там з пригіршком нам вибила. А під лісом жили, то в лісі вже липа розбивалася. Дерево таке є липа. То начухраєм тії липи. А ліс був близько, там тираси були. Тепер, воно, мабуть, нема цього всього. Того щавлю. Був дикий щавель, такий плетющий… Ото тим і виживали – щавель і листя. Мати насушить листя. То ще прийшов до матері батько. Тожеж розділили діти – взяли одне батька, одне мати. То та мати оце в оцім щавлі, в оцім зварить галушку якусь там та діду старому дає, бо воно ж батько, синів батько. У того діда вже почали ноги пухнути, але та мати боролась дуже таки піддержувала. І менша сестра, і в неї почали пухнуть ноги. А я ще була на довгий вік, ще досі ноги не пухнуть.

А в колгоспі за роботу не давали нічого, може годували?

Були такі колгоспи, що варили обіди. Раз у день давали людям. Ну у нашім колгоспі не давали нічого.

А коли Ви жили з бабою, ходили, Ви кажете, в ліс щось збирали, а вдома не було картоплі, буряка?

Було, бо садили самі.

То в Вас було шо їсти,  була картопля?

Була там якась картопля, ну дуже скупо.

Тобто Ви не голодували, виходить, під час Голодомору?

Ні, дід же був такий багатий, то в його були запаси трохи десь тако.

Він приховав якісь продукти ще, да?

Да.

Закопав може десь?   

Да.

А де?

У хаті, під стоячою грубою. То груба стояча, тоді було таке. А під грубою викопав яму, а в яму поставив діжку і в діжку семеро відер жита закопав і нас спасло те жито. Уже як трясли людей, ото трусили в хатах. Під комином десь там квасоля була – забирали геть, ой Боже, діточки, як Ви нагадали…

Шо, може чимось проштрикували, як вони шукали?

Ходили … усякі ж люди, да. Такий до нас прийшов добрий чоловік, а нас четверо гевриків отаких і мати така нікудишня. Він отак поштурхав отак, бочка гупає. Але він цій бригаді каже: «Нема нічого!»

А скільки було людей в тій бригаді?

Ну, десь, може душ 5-7, отаке-о, невелика така бригада, ну приходив. То воно  царство душі, якщо, та його нема вже того чоловіка. Ото він нас спас, що оте жито він штурм-штурх і не сказав.

Тобто це, от, в роки 32-й – 33-й приходили-шукали все ж таки, але не знайшли?

Не найшли, у нас не найшли. Оце таке-от було спасіння під грубою.

Оце жито Ви це їли?

Оце жито ми, ступи були такі, товчем. І діти, хлопчики ставали, гупали ступою. Стає і вона ж ото, ви ше знаєте отак, мабуть, у ступу, шо то ми робили…

Та, ми тоже бачили, знаєм, у нас у музеї є… Що ще їли, крім цього жита? Ще може щось заховали?

Нє, такого не ховалося більш нічого. А жито заховали. Під грубою стояло. Царство йому, тому чоловікові нас спас. Поштурхав оце тако, шпичка залізна була, а вона луна оце, гуп-гуп…

А тільки продукти забирали, чи може якийсь одяг, речі якісь забирали?

Її діти не було тоді ніякої, одна полотняна сорочка була, там, й штани в цьому житті полотняні, бо самі пряли, самі ткали, самі, бо й я ще ткала, ой…

А в місто може ходили, щось міняли, може у Вас там якийсь золотий хрестик був чи нічого не було?

Батько поїхали на Западну і привіз відер троє чи четверо кукурудзи, привіз батько, було.

Заробив там?

Нє, одвіз матину спідницю, така, колись були такі спідниці широкі. То, проміняв і дуже торонтовий був платок. Таке, колись краса була. Тепер нема такого. Шерстяний торонтовий, називався такий. Правда шо проміняв, один проміняв батько.

От люди голодують, вони йшли на поле збирали там, що лишилось?

Боже, діточки, було таке. Ідемо збирать колосочки. Прийшов косар – покосив, а ми йдемо збирати. А осьо охраннік біжить із плетькою. Дасть плетькою по спині і колоски ті, мішочок той забрав. І їздила підвода і висипали на підводу. Отнімали, не давали.

А сироти були під час голоду? От батьки померли, да, від голоду, а шо з дітьми було?

Шо з дітьми… дітей опріючували родини. Оцих престарілих домів, оцих, о, дєтскіх тепер, теперішнього не було цього вже нічого, нє, нє, нє.

Колгосп не опікувався цими сиротами, нє?

Нічого не давав, а вже послє, вже не знаю який годи почали сиротам відділять, там, колгоспів, ну там чи 3 чи 5 кілограм чого-небудь.

А в які ж це сім’ї тих дітей віддавали, якщо був голод, всі голодували, яка сім’я могла ще додатково дитину прийняти?

А якщо був у тебе брат або батьки, там, або батьківські померлі діти, чи їх порізали та поїли тих дітей, а ви осталася у родині та маєте душу, то канєшно ж, і і змога була яка… Добровільно приймали, помагали, в родину приймали. А так, шоб держава, ніколи ніхто нікому нічо не помагали геть, геть, не замічу, геть ніколи нічого. Дуже бідно ми жили.

А, от, Ви кажете, багато людей помирало, а місце масового поховання там у Вас було, в вашому селі десь?

Кладовище

А таке щоб у яму кидали?

Аааа, таке велике групове, шоб ото кидали всіх, то не було. А в інших селах таке було.

А Ви не пам’ятаєте де саме?

Ні, не знаю де

То у вас в сім’ї ніхто не помер від голоду в 32-32-му?

В основному ні

А в селі як-от Ви пам’ятаєте, багато людей померло від голоду? Сусіди, може, Ваші? Може, імена знаєте цих людей? Да, може прізвища?

Забулася, отам, де ми жили на Беркутівці в одній сім’ї четверо дітей померло.

А прізвище не пам’ятаєте?

Батьки були Микола, а мати – Параска чи Пелажка, як воно там було. І було четверо діточок, поховали Трохим і Ярина, це були батьки цих дітей. І вище хати викопали яму, їх повкидали туда.

А прізвища не пам’ятаєте?

Ні.

А ще хто, кого пам’ятаєте?

Потом було в нас, в нас було четверо дітей, під Голоківкою, там дід Касьян ото в почьоті був чоловік, жив там, ну ви, в Медведихи, та Ви должни ше й знати. Знаменитий чоловік був. Він славився на всю цю область, не то шо на Мельники, да, такий був дідок хороший, лікував людей і направляв усякі діла.

То під час Голодомору в дідуся й бабусі Ви жили, виходить, там, в іншому місці?

Нє, я в Лубенцях живу.

А оце в Беркутівці, оце Ви кажете?

А оце вже в Беркутівці в батьків була.

В Беркутівці, це коли батьки Вас забрали після Голодомору?

Да, після Голодомору, батько робив, у Чигирин возив молока з Медведівки, оцього містечка організовували і він як його коняка, то везе.

От, забрали Вас батьки, Ви жили потім на Беркутівці, та, інший хутір, як-от, Ви кажете тоді були податки на кожне фруктове дерево, на кожен кущ, як-от батьки тоді жили. Як Ви з батьками жили, розкажіть?

А як платить не було за шо, не платили ж ніде нічого, то прийшли ж до нас бригада, оця бригада, сільська бригада, актівісти, да, прийшли, з загороди вигнали козу, козенята і порося забрали. І якщо до вечора грошей не внесете, то там вони й стоятимуть у колгоспі, у загоні тут у колгоспі. Ми пішли до своїх бабів та дідів та ті позичили, бо вони ж були багаті. Позичили гроші, там його у селі ті гроші в колгосп заплатили та забрали, випустили нам із загону і поросята пригнали додому. То ото таке, діти, життя таке було вже. А тепер вже можна жить би.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Шота Руставелі;
2. Дата запису: 02.10.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Кривоніс Олексій Остапович, 28.07.1926 р. н., народився в селі Савинці Срібнянського району Чернігівської області;
5. Респондент: Кривоніс Віра Никифорівна, 25.12.1927  р.н., народилася в селі Терешки Шполянського району Черкаської області;

Під час Голодомору 1932 – 1933 років Кривоніс Олексій Остапович проживав в селі Савинці Срібнянського району Чернігівської області, а Кривоніс Віра Никифорівна проживала в місті Київ.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

І Голодомор там (в селі Терешки) пережили?

Олексій Остапович (далі О.О.): Нє, вона в 30-том году виїхала оттуда. В батька ж забрали поддомік в селі за то шо він не дав палички, котра нравилась председатєлю мєсной  власті. Да, палочка яка-то була в нього, це так розказувала  вона й мати. І вони ж то – вони розійшлися: вона хочет в Київ, а він – ні. Так вони виїхала сама, а Вєра осталася з батьком. І пухли ноги, помнить как батька носила на скамєйку, прикладати, і там в селі він там жив. (Віра Никифорівна плаче) А мати приїхала в Київ, устроїлась на київський комбінат – деревообдєлочний комбінат на Тєлічкє в Пєчєрскій район –  работать  комендантом. І там она работала комендантом, єй далі отдельную комнату і в цій кімнатці. Вона потом поїхала в тридцятих годах, в тридцать втором чи тридцять третєм, я точно не знаю, забралі в Київ, її забрали, вона забрала її (дочку –Віру Никифорівну), а він (батько Віри Никифоріни) не поїхав. А єщьо братік у їх бил, он умер і у братской могилє єго похоронілі там, в Терешках. А вона в Київ приїхала і до 1978 року мати жила в Києві, работала, пенсію получала, работала комендантом общежития. Вона померла і похоронили на Берковцах.

Ну вона (Віра Никифорівна) виходить  фактично в 1932-му  чи 1933-му?

О.О.: В тридцятих роках  вона як просила переїхати в Київ, а он согласія не дав – не стал мєнять село на город і остался там. Вона приїхала сюди, тут вона в тридцять шестом вишла замуж  (другий раз) мати, родилась другая  дочка – сестра Ліда, котора сейчас в Києві проживаєт, їй вісімдесят років, в Києві проживає і робила учітєльницей. Ця (Віра Никифорівна) тоже учительница била украінського язика… української мови і літєратури і та  тоже – матєматик. А я тут вже в Києві служив, у мене вже тут отдєльная історія, історія длінная.

Добре, тоді з Вами ми ще трохи пізніше. А от бабуся що-небуть пам’ятає про Голодомор: що їли, чим рятувалися під час Голодомору? Як Ви рятувалися від голоду ?

Віра Никифорівна (далі В.Н.):  Мені краще буде, коли Ви будете задавати питання, бо я так не пам’ятаю нічого… Я знаю тільки,  що… кришки хлібні я…ох… У хлібин… у хлібі  общипували, оте все знаєте як …корочку, корочки отставали і отам така на столовій чи на … я вже забула, Льоша, може ти пам’ятаєш?

О.О.:  Я розкажу. В них квартирі, когда вже в Києві она ж осталася й мати, она тоже била. В них на квартирі квартиранти були і они приносили хліб, по пайку получалі в Києві. Так вона, мати, другий раз, вона (Віра Никифорівна) до хліба до цього, коли нікого не було, туда добиралася  і кусочки кругом общипувала етот хлєб. А квартіранти говорили матері, що ваша дочка хліб общипуєт. Потому шо вона, говоріт, голодна – потому і общипує. (Віра Никифорівна плаче) Ти епізоди тако окремі, епізоди вспоминай.

(далі розповідає лише Олексій Остапович)

А розкажіть, будь ласка, про свою родину до Голодомору, до колективізації. Якою вона була, чим займалися?

  Будь ласка, відповідаю. Мій дід приїхав з Чернігівщини, село Пліски какоє-то,  приїхав в Савинці Срєблянського району Черніговской області, взял кредіт на землю, купіл п’ятнадцять гектаров землі в кредіт. В його було восьмеро дітей і ми купили землю на окраїні села Савинці, в відє полухутор –  хутор бил, Кривоносівщина називался он. Кривоносівщина, так і називався… Сестри – діти, батькові дівчата, повиходили замуж, а три хлопці, коториє билі із батьком со своїм там…самий младший  остався в домі проживать, де жили дід, а ці два – середній син і старший син – рядом построїліся двє усадьби. Ето проходіл так яр, лісок, потом там бил лісок, така роднікова вода бєжала, била копанка у нас і там ото били наши поля –  п’ятнадцать гектаров. І ми там жилі, жилі-дружилі – било нормально. І то вже когда я роділся і когда ми началі жить – началась колектівізация. То не захотіли ці – ні батько, ні мати, ні брати його –в колгосп  поступать. В колгосп вони не поступали, хотіли жить одноосібниками. І ми так ото жили до тридцять третього року. В тридцятих годах… в тридцятих годах… перед тєм как ото бил Голодомор, забрали нас хлєб, била усадьба… бил клуня била, топтаний сарай бил, гдє животниє содєржалісь, була клуня, це ж бил в нас…комора була под зерно – це ж було…на стовпчиках так, потом свинарник бил, колодязь бил, сад бил. У поля било около сотні берез посажено, щоб не так завівало сад, щоб не так поражало мороза. І ми там жилі. В нас забрали хлєб, забралі всьо. А вже слух раньще ходив – то в того забруть, то в того на вивоз забиралі хлєб. В нас тоже би хлєб забралі… нєсколько хліба,  я помню как счас, хліба на пєчькє – пєчька в нас комната. Скільки комнат в нас било? Раз, двє – двє комнати, кухня й коридор. То на пєчькє оні отдєлілі, там самтімєтров двадцять ілі сколько,  кірпічі дальше поставілі і туда заложілі часть хлєба, у ету нішу, і будто би там стєна стоіть, така була. То часть хлєба оставілі. Часть картошкі перенєслі к сосєдям знакомим, коториє билі хароши… Прийшлі к нам і потом, я знаю шо зімою пришлі к нам, а в нас било троє – двадцять третього года, двадцять четвертого года рождєнія, а я – двадцять шостого, самий менший. Сказалі собірайтеся, ми забєрьом в сельский совет.

А як звали Ваших братів, сестер?

 Брата старшого звали Володя, он уже умер здєсь в Києві.

Якого він року народження?

Двадцять третього, тисяча дев’ятсот двадцять  третього года,  а середній брат – двадцять четвертого року народження –  жил в Харькові, он тоже вже лєт шесть помер.

А як його знали?

Євлампій…Євлампій.

Це вас було троє синів у батьків?

Троє синів. І нам сказали в трідцать третьом году зимой –  ми  зайшли в сєльскій совєт: «Ви сєводня вже всьо – у вас дома нєту, дом забралі. Ви будєтє жить…от сторож, котрий школу стереже-остерігає (жил старік) , то будете жить у нього на квартірє.

Із батьками чи самі це діти будуть жити?

Троє дітей і мати. А батько в ето времє ходил на заробітки в Прилуки, за сорок п’ять кілометрів, работал на цементному заводі, щоб заробить какую-то копійку, щоб заробить пітаніє шоб купіть. Його не було дома. Нам нічого не розрішилі взять, даже ложки не взяли, даже нічєво не взялі. І нас посєлілі там, больше нас на усадьбу не пустілі.

І зерно ваше там осталося заховане? Зерно там осталося?

Зерно там осталося. І де в людей шо било, то мати знесла – картошку от сосєді нам давалі. Мати там спрятала, так іногда  варила. А отак то ми єлі, когда вєсна началася, ми ходілі по полям собіралі мьорзлую картошку, собіралі морковку, де мьорзлая била. Потом ту картошку в холодной  водє одтаювалі приносі лі…потом тьорлі, крохмал отбіралі і то шо там десь якоїсь муки доставалі нємножко – дєлалі блінчікі, іногда єлі. А потом попоже, когда началося лістья, так ми лістья єлі ліпи, потому шо лістья ліпи мягкіє і оні лєгко кушаліся. А цвєти – клєвр єл я, харошо помню. Помню як оббівалі, ми всєгда ходілі в сад, панскій сад так називался, там рядом бил – недалеко. Ми ходили оббивали вєткі – бросалі камні, бросалі брьовнишкі, шоб цвєт оббить і шоб тот цвєт. Кромє того, вже топтанку зробив, такой тройнік, така…рибу ловить. То ходіл на болото, рядом там, оцих малєнькіх – кільку і шо-нібуть. Ото тоже от як поймаєш штук нєсколько, то у воду бросаємо, потом туда ще шо-небуть добавляємо і єлі. Зімою ловив горобців: здєлав ото як ночви такоє… каркас такой небольшой, а потом в том каркасє натягували сєтку – там прив’язували одну сторону, а одну сторону ту подималі, тут розсипали сміття… сміття, щоб горобці туда залітали. І ми  в хаті сидимо, а вєрьовочкою тут подпьорлі – стовпчик такой, тут вєрьовочка  і вірьовочка ідьот до нас в хату. Горобці от прилітають – садяться сюда, а ми потом тако хлоп!… хлоп і накриє їх. Ми ті горобці брали, головки одорвали, у воді в кипяткє парили і то варили, і їли. А коли батько був, так часто-густо слідили-дєжурили, когда вивезуть (в нас рядом там було… скотомогильник). Лошаді… мьортвиє прівозілі хороніть з колгоспу, так оні з лошадєй тих рєзалі м’ясо, нарізалі, приносілі домой, м’ясо милі, потом солілі – коняче м’ясо –  солілі  і по кусочкам ото бросалі в суп, щоб можна було з’їсти, потому шо їсти не було чого. Їли макуху.

А де брали її, макуху?

Макуху то покупалі. Покупалі макуху обично конопляну і покупали макуху із подсолнуха – тоже давилі, ето масло давилі.Так покупали макуху і ту макуху єлі, бросалі і то варили всякі…затірку, так називаємую. То затірку ото наколотимо да їли. Я потом в школу у тридцять третьом році не пішов, потому шо був пухлий. У меня були свіщі на руках і на ногах почому-то, свіщі такі билі – лопалися, я помню, і вода какая-то текла. Так  в школу в тридцять третьом мене не прийняли как я бил слабий дуже і я пошол в тридцять четвьортом году в пєрвий клас в Савинской школи. І занімался я с Нікітєнком, хто бил на год моложе, тому шо меня не принімалі раньше. Я занімался в школі сім років. В тридцять сєдьмом году отца забралі, отца забралі і посаділі в тюрму – ні за что.

А в чому його звинувачували?

Такого нє било якого обвинувачення, потому шо я єзділ дєло смотрєл, там отакі бумажечки – какіє-то доноси булі на нього, там кто-то пісал. І його забралі в тридцять сєдьмом году, с нім связі уже нє імєлі – пісалі пісьма, я пісал вєздє і всюду. І його реабілітірувалі посмертно, документи всьо єсть на батька. На мєня – то шо я бил репресірован  в тридцять третьом году – єсть решеніє суда. Суди билі нєсколько в Срєблянському районі…

В 33-му ? Так Ви дитиною в 33-му були.

Мєня лічно. Так дитина, дитина – забралі. (сміється) Мєня репресіровалі в шесть лєт –  вигнали з хати, так я суділся, шо незаконно це зробили, шо вигнали з хати. … суди в Срібному, потом в Нєжині. Решеніє суда єсть. І в Києві рєшєніє суда єсть о том,  шоб прізнать меня реабілітіровиним і мнє дають пенсії п’ятдесят чотири, кажеця, гривні. Тоже документи у меня єсть. Я тут і пишу в том пісьмє, которе написав, шо я вже реабілітірован і получаю 50 рублєй про реабілітацію. А я був дитина, я…там пас скот в людей, даже в директора сосєднєго района, а він – жена жила в (Явдоха Яровая) в Савинцях, я корову пас і ходил в школу, і сємь лєт закончил на отлічно.

А це зерно, яке Ви залишили там у своїй хаті, якось його можна було забрати?Зерно те що Ви розповідали, що заховали, його можна було якось забрати?

Я точно не знаю, не буду Вам врать, потому шо вже забил. Зерно било замуроване потом кажеця забрали. Потому шо ми ж варене зерно всєгда товкли, крупу цю пшеничну і зерно в ступі обшморгували – товкли нємножко, потом варилі супи с єю.

А в ту хату когось же поселили, там якісь люди жили, коли вас вигнали хати?

Там ферму організували –  птічу фєрму, птичу, птіца била. У нас бил большой топтаний сарай – там помєстілі птіцу, клуня била, комора, сад. І жити там, сторожом отєц бил Нікітєнка Івана Йосиповича, которого убілі. Так отєці і сєм’я єго жилі в нашей квартірє. Мєжду намі говоря, я пушол туда на город, шоб нарвать клубнікі. Он токо клубнікі наєлся і только послє нєсьот нам. На городє в нас билі цвєти, кустарнік бил разлічний, клубніка, цвєти – ну как в хазяїна хорошого, вони хазяйновать любілі. Так Іван так жив там з сімйою – батько його, Степан, Іван, Маруся. І Маруся – старша сестра –  била така як мій брат старший – двадцать третього года. Я пушол туда, так вона (я не говорю нікому – даже йому не говорю) прогнала з города: «Ти, – говоріт, – не йді сюда, бо це не твого – це вже наше». Но ми з нім на етой почвє отношеніє не портілі, я не споминал йому, только Вам говорю, шо било такоє.

А за зерно Ви не пам’ятаєте чи змогли забрати, чи не змогли?

Забрала мати, кажеться мати ходила, шо то забрала  і поділила пополам. Я точно не скажу, шоб не врать – ні в коєм случає. Картошку знаю тоже ділилися: там билі сосєді через яр, уже в селі, і мати туда картоплю занесла, несколько мєшков і кумаков носила нєсколько раз осєнню, когда копала. Ми зараді етого вижилі, осталісь живимі. Так вони нашу картошку тоже єлі – діліліся – і нам, і їм – інакше ж нєльзя.

 А от ви пам’ятаєте, хто були ці люди, які проводили хлібозаготівлю, хто приходили зерно забирали? Це місцеві були?

Билі місцеві, билі приєзжі, потому што разниє фуражки билі. Ето у мєня осталися в пам’яті фуражки, фуражки шо в мєня в пам’яті осталися. А в нас клуня била метров п’ять ілі десять от того сарая, от того дома. Комора і в коморі билі у нас там отсєкі – гдє пшеніца, гдє жито, овьос, гдє гречка і гдє-то ячмень – всьо отдєльно било, по отсєкам, по отсєкам. Хлєб собіралі, молотілі  в клуні і туда складивалі. Дєрєвяна, з дєвєва, со сруба, построєна. А дальше бил сад.

І це вони все забрали?

Забрали всьо. А потом, когда суд бил, я всьо поднял і вони мені вернули как на гусака можна купіть – грошей мало, било решеніє суда.

А в них якісь були документи скільки вони чого вилучили, у вас скільки забрали?

Нє? Нічьо такого не давав, всьо забралі і всьо, з хату вигналі, з хати забралі в сєльсовєт, завалі в цей сєльсовєт ноччю і сказали : «Вашой хати вже нєту».

І всі речі  – все там лишилося?

Всі речі – всьо осталось. Потом весною на тому на вигоні, бо це ж з школи, продавалі, розпродувалі, всьо вивозілі, скрині вивозілі і наше всьо продавалі. Куда дєньгі дівалісь не знаю. Нічєго не… дали, даже… ложки не дали.

А як ви думаєте, з якою ціллю це все робилося,вилучалося все?

Це  таков пріказ бил, отакий пріказ о рознарядкі, рознарядкі получалі. Шо проходить трідцать сєдьмой год і хорошо уже жилі помню. От прийшла утром, слух прошол, шо їхали оті забрали восємь чєловєк – у машину посаділі і повєзлі, говорять: «Врагі народа. Оні, – говоріт, – нє хотят іті в колхоз, хотят єдінолічно бути – одноосібниками». Це так говорили, я ето хорошо помню. І в школу, когда я ходіл, так я вже об етом молчал – мать пріказала нічого об етом нічого нє говоріть, потому шо хуже буде. І я даже в анкетах, которих пісал на роботу, когда работал вже в міністєрствє, на пєнсію. Я даже получіл (сміється) республіканскую пєнсію, в мене документи єсть, єсть решєніє кабміна України, получіл я в тисяча дев’ятсот восємдєсят п’ятом году персональну пєнсію – мінімальную, так как я бил безпартійним.

А чому Ви не хотіли в партію вступати?

Я знав, шо мєня не приймуть. Я знав, шо не приймуть – я розкуркулений, я з дома вигнатий.

І приходилось це все приховувати?

Приховував, я в це время і в армії приховував, і с армії приховував.

А люди от якось могли боронитися проти таких дій влади, що в них там все забирали, розкуркулювали, забирали, забирали зерно? Якісь були протести?

(Респондент плаче) Только скажеш протів кого-нібуть хоть слово, хто во власті – сразу ти враг народа і забралі! Всє как миші молчалі – бояліся, бояліся, потому шо ніхто не хотєл іті в тюрму!

А от з Вами в школі дітки, які там інші навчалися, діти інші, які з Вами навчалися в школі, однокласники ваші, як вони?

А ми з ними  дружилі, потому шо  дружилі, дружилі харашо. Ми друг друга не обіжалі і дєті в ето дєло нє вмєшиваліся. Оні в такому ше кушалі, оні когда приходілі, то в іх било допустім сало било, хлєб – всьо. В них било всього скушать, а ми голиє, голодниє, то ж похльобку шо дадуть в школє, когда малєнькім бил – давалі, затірку давалі. Так ото супу з’їси і всьо.

А вони не ділилися діти між собою, якщо в когось є, щоб з іншим  поділитися?

Просить било невдобно. Било іногда шо дадуть, а било і нє дадуть, це такоє дєло. З ким ти дружиш і он как живьот. Це ж Нікітєнко,  це ж ми з ним дружилі всьо время – в армії билі, занімаліся до сємі класов вмєстє і счас ми з ним дружимо.

Ну вони не голодували, їхня сім‘я?

Нє, вони не голодувалі так, так не голодувалі. Канєшно билі какіє-то недостатні, я ж всєх нє знаю. Я знаю тілько тєх, кого розкуркулили.

А от їхня сім‘я получається вона була в селі за соціальним статусом вони були бідняки, що їм дали вашу розкуркулену хату?

Бідняки були.

Бідняки і батько пішов в колгосп?

І батько пішов в колгосп пєрвово дня, і мати пішла в колгосп. І послі він сторожив у колгоспі, робив-сторожив нашу усадьбу, де ферма була. І там жилі оні всє – і Маруся, і Іван, і Степан, і батько, і мати. Он погіб у войну.

А от Ваша сім‘я, Ваші батьки з ними якось спілкувалися чи не спілкувалися?

Спілкувались.

Спілкувались. Ніякої такої обіди на них не було?

Обіди виражать… шо це. Нє, не виражали ніякой обіди, нічєво. Оні ж їх посєлілі, оні говорілі шо:  «Ми ж не самі заняті, а нас полєлілі».

Чи були якісь випадки донесення сусідів один на одного, якщо там хтось із сусідів десь щось приховав і інший сусід знав, що шось заховали і міг донести?

Нападалі, забіралі всьо. Вєчєром нє ходілі, потому шо люді даже на уліцах уміралі, хоронілі людей в дворах і дальше. Кто-нібуть шо-нібуть вєчєром єслі ньос  какую-то вєщь в руках, то шапку-фуражку ту накинув і забєрьот шо ти приньос, і хто забрав – докажи хто забрав, куда будєшь обращаться – нікуди. Поетому вєчєрамі ми нє ходілі, свєта не було нігдє.

А от люди загалом хотіли йти в колгосп, коли створився колгосп? От Ви кажете, ваші батьки не пішли, інші вступили,  от як загальний настрій в селі був?

Разний настрій бил, разний бил, как і сєчас – сєчас разний настрій, так і тогда разний  настрій бил. Одні йшли – їх агітіровали, а другі нє хотєлі йті, сказалі: « Ми не хотім йти». Нє хотєлі йти.

А тим, які вступили в колгосп, їм трохи жилося легше, краще ніж тим, які лишились поза колгоспом?

Конєчно їм лєгчє жилося, потому шо імєлі огород  уже, імлі, обрабативалі єго, город же ??? три сотки бил.

Давали їм город?

Давалі город, они обрабативалі город, котрий при хаті був, оставлялі. А нам город не давалі.

А мати також не пішла в колгосп?

Не пішла.

Вона десь по заробітках робила?

Вона раньше в пана робила поваром, до замужества. Била поваром, хорошо готовила. А потом вона ж не пішла в колгосп,  вона особо не хотіла йти в колгосп. Раз вона не хотіла, то й батько не йшов, а батько то забрали поетому. А брат батька мєньший  умєр, тоже на зароботках бил і нє вєрнулся – умєр.

Коли був Голодомор, колгоспникам якусь їжу давали в колгоспі?

Я не скажу точно. Ну канєшно трудодні пісалі. Я сам рабо тал вже, когда вирос я, я работал обліковцем – трудодні писав: кому трудодєнь, кому пол трудодня, кому одну вторую палочки, а кому даже мєньше. Я робив.

Це в якому вже році було?

Ето вже било послє войни, во врємя войни я работал на пасіці, на пасіці робив. В мене пасіка була– п’ять уліков було вже. Тогда хату…Ми вернулися в хату послє того.

А коли Ви вернулися в хату?

Як нємци прийшли, ферма виєхала скотовая і птічья гдє-то за Урал туда.

І ці виїхали?

Да. А ці раньше,  два года оні пожилі і почєму – вони хату другу построїли ілі купілі Нікітєнкі. Вони два года там билі.

Самі чи вам дозволили?Чи ви пішли та й жили?

А ми нікого не спрашивалі – власті не було, власті ж не було. І ми сразу как только война началась, нємєц занял, ми ввійшли в хату жить свою, і в нас ? тім боліє. І там жилі і держалі корову, держалі теля, я держал і сві…того…пчьоли держал.

А давайте повернемся до Голодомору. Чи чули Ви про «закон про п’ять колосків»?

Нууу….чув. Я сам хозяєн етого дєла. Всє поля, коториє билі… билі возлє сєла, канавки порубані і там билі вишкі такіє на тройніках і там стоялі часовиє. І когда там зєрно созрєвало, то вже начаіл  ставіть охрану. А ми ж голодниє, без нікакіх  зьорнишко бралі. Рєбята такіє как я – голодниє, багато било голодних – більше голодних чим не голодних, потому шо только актів жил боліє-мєніє, а тє голодниє билі. Ми ідьом і дєжурімо, гдє дєжурний: єслі дєжурний пушол на ту вишку, на крайню, – ми сюда чєрєз яр етот пєреходіли, канавку ету перестрибували і в колоски, і колоски в карман, нєсколько колосков. А оні вже наліваліся по пол зерна било, сладкіє такі билі. Колоски ми бєрьом, нєсколько колосков воруємо  і йдьом в лєс і там їх висмоктуємо. А єслі попадьот сторож, так бєрьот бросаєт в яму тєбя. І мєня тоже, я нє знаю как я остался жив, мєня тож бросілі головою вніз у яму ту,  я виліз таки і втік потом. Я сам воровал колоски і вишки ті стояли долго.

А  били там дітей, наприклад, чи тільки то в яму кидали і не били?

І билі, розкамі билі, всєм билі. Білі.

А випадки щоб засуджували дітей, дорослих, можливо?

А потом єслі жнива, то ходілі, єслі пойдьош собірать колоски, а колоски оставалися как пройдьот комбайн і так дальше, собіралі колоски. І як тільки колоски собєрьош – забірають і  колоски й тєбя, і нєкоторих суділі – не всєх, потому шо всєх судіть нєвозможно било. Бралі і суділі, отравлялі на висилку. На нас дєтєй, єслі ми ідьом тако дєті туда на поле собіраєм шо-нібудь, – куда ж нас заберуть вони? Вони только поб’ють, поганяють і всьо, такой принцип бил –  шоб білі.

Щоб боялися йти туди?

Я помню хорошо  ето, за ті колоска в тюрьму саділі,  багато людей посаділи і сиділи люди.

Були випадки такі, що люди сиділи?

Багато, багато, багато судили, судили. Как только шо-нібуть украв, так всьо туда, то счітай, шо ти пушов брать. Ти у полі собіраєш, послі того як вже собралі зерно – уже ж можно собіріть, оно пропадьот так ілі іначе. Нєт, суділі.

А як Ви думаєте, навіщо це робилося? Чому не дозволяли, щоб хоч якось люди…

Потому шо голови не було у власті. Надо смотрєть за народом, помагать єму, помагать нада народу, нада дать свободу. От і в нас сійчас – безпорядок у нас. Я тоже недоволєн етім… я голосував за Порошенка, а он сдєлав не то що обіщав. Я єму написал чотирнадцять пісєм, откриток.  Кого, што і так дальше пішу єму: інвалід войни, по статтє п’ятнадцять законного рождєніє. Я імєю право обращаться, імєю право, а обязанни пєрвиє ліца государствєнной власті любого ранга разсматрівать мої обращенія, разсмотрєть. Я ж глупості пісать нє буду, я только пішу правду ім, а оні не хотят етого дєлать.

А от скажіть, будь ласка, під час Голодомору були випадки, щоб люди допомагали один одному? Чи родичі може чимось допомагали, ділилися?

А свої помагали родствєннікі. У сосєднєм сєлє в нам билі, в Гурбінце (п’ять кіломєтров), много родствєнніков по матєрє – і Ущенкі, і Тимошенкі, і ми туда ходілі, ходіла мама. Там она обрабативала городи, помагала обрабативать. Оні давалі і сало, давалі і хлєб, давалі й крупу – всьо шо только можна, оні помагалі.

А під час Голодомору у них були продукти так само чи не було?

Тоже такоє…Вони тоже многіє…і них була така сама біда як і в нас.

Тоже не було чим поділитися? Не було чим поділитися?Чи все-таки могли щось знайти?

В кого можна було ділитися – ті ділилися, а в кого не було – то ті не могли поділитися, ті самі голодалі. Билі такіє как і ми і там, в сосєднєм сєлє. Там так почєму-то мєстная власть так относілася плохо к людям. Там розкуркулених било дуже мало.

А скажіть, будь ласка, а під час Голодомору в місті ситуація краща була?Люди могли щось там в місті?

Отлічалася. У городі були пайки – давали по триста, по чотириста грам хлєба, припісивалі к магазину і там люді получалі, оні нє імєлі возможность поділіться, потому шо ім нє хватало. А оні получалі пайкі в городє. І в город не пускалі, село било… на трасє всєх возвращалі, нє пускалі в город.

Як ви пам’ятаєте, коли люди почали з голоду помирати? Це був 32-ий чи 33-ій, яка це пора року була? Чи можливо ви не пам’ятаєте?

Я знаю, шо я вже відєл людей, котори мьортви билі  на уліцах – ето в трідцать третьом году,  трідцать второй ще прошол боліє-мєніє, прошол нормально в нас в сєлє. Можеш хто й вмірал, то я нє знал. На похорон так нє ходілі, людей нє хоронілі, потому шо ніщєта била і їсти не було чого, люді єлі двігаліся.

А в селі вашому багато померло з голоду людей?

Багато, багато померло, багато. А хоронілі людєй  на городах на своїх, там дє чєловєк живьот, уміраєт, ото забіралі і хоронілі на городі. І возлє Вєри  тоже самоє хоронілі братіка і другіх там хоронілі.

Біля хати?

Біля хати.

А на загальних кладовищах не хоронили?

Хоронили на загальних і хоронили дома – і то било, і другоє. Хто считал как удобним, как єму удобнєй.

Сільська рада хоронила, так?

І сєльсовєт і сіль…как назвать? Знаю шо власть мєстная.

А їм за це чимось платили чи ви про цене знаєте?

Нє, то я ж не знаю про це, не знаю как там платили – не платили, но оні хоронілі, потому шо нєльзя, шоб чєловєк бил мьортвий днямі на уліце, он лєжит пока…пока люді увідят єго, потом сообщают. Билі ж власть, котрих нє трогали, котори господствувалі і властвувалі.

А хто до такої категорії відносився?

Голова сільради бил, назначали там, секретар, голова, потом посильний там був у їх.

І вони не голодували?

Конєшно шо нєт, нєт, нє-є-є… Їх ніхто не трогав, к нім приєзжалі всє, власть с района як прієдєт любую дірєктіву, дірєктіву любую виполнялі безукоризнєно. Надо только чєловєка арістовать – ариштовивалі, надо по рознарядкє – бралі людей, забіралі.

А чи відомо Вам чи було в селі загальне місце поховання, тобто,де масово ховали померлих в Голодомор?

Єсть, два кладбіща било.

Їх окремо хоронили чи в загальних могилах хоронили людей цих?Ви чули це чи, можливо, не доводилося ?

Я точно…знаю, шо билі і братські могили, а так в основном, то отдєльно хоронили, отдєльно, отдєльно.

А скажіть, будь ласка, як Ви вважаєте, про Голодомор потрібно розповідати зараз?

Про Голодомор нада розповідать постоянно, це наша історія, нада шоб ето не повторилось нікогда, ето нє должно било бить і нєльзя допускать. Нада шоб каждий осознал чєловєк как церков громілі, как церкву унічтожилі, как людей прізіралі за ето дєло. Ето страшно. Моя мать тоже била вєрующей, очєнь веріла в Бога і я вєріл в Бога, скажу вам.

А Ви пам’ятаєте як у вашому селі церкву закривали?

Церковь такая  в нас деревяная била, построїлі церков сільрада, потом дальше церковь стояла (нерозбірливо) потом посєлілі і била церков такая стояла, там люді собіралісь, там молєбєнь проходіл і всьо. І єйо што – закрилі. В церковь ходіть нєльзя і нічєво дєлать нєльзя. А в мене отєц здєлал дома… ікони – образи билі, такой спеціально іконка – ікона така і под стєклом, откривалася- закривалася, стояла она в уголкє, а потом рушникі билі, рушники спеціальниє билі на тіх іконках. І батько тоже вєрующій бил, а мать особенно вєрующа била. Даже в секту потом она поступіла, потому шо єйо… муж єйо сестри Насті возглавляв ету секту і она поступіла… поступіла туда, молітся ходіла туда, когда  церковь закрилі.

Секта, це ж вони православні також були, просто таємно?

Православні.

Тільки таємно молилися?

Таємно, таємна була від государства, шоб власть не знала, потому шо єслі узнають, так будуть привлєкать к отвєтсвєнності. Так оні собіралісь вєчєрамі, ото собєрутся – помоляться, помоляться і розходяться как ні в чьом нє бивало. А ту церковь переобурудували – поли сняли, зерносховище зробили і в церковь зерно хранілі.

А хто це робив, переоборудував?Дзвони знімали з церкви чи нє?

Сєльскій совєт – власть сільська, сільськая власть дєлала, команду давали сверху, а вони дєлалі всьо.

А народні свята – Пасху, Великдень – дозволяли святкувати? Святити паску, випікати, крашанки?

Нє-є-є…Ні в коєм случає, кажен сам, кажен сам пік паску, на Паску, на Рождество Христовоє – кажен обізатєльно. І комуністи, і не комуністи –  власть, не власть, а всє пеклі паску і праздновалі.

Ну відкрито можна було це чи собі тихенько вдома?

Кажен сам сєбє – открито так не ходили.

А в школі там розрішалі дітям колядувать, щедрувать чи навпаки говорили?

Нє, а ми ходили, щедрик-ведрик ходили. Я сам ходив по хатах і колядував, це робив.

Це вже після Голодомору?

Після Голодомору, після Голодомору.

А під час Голодомору?

Под час Голодомору я даже …какой там розговор мог бить – нікуда я й не ходив, токо піщу добивалі, да шось там поїсти …

А батьки якось там знали і вам казали, що сьогодні там Пасха, Різдво? Якось намагалися відсвяткувати?

У сім’ї  разгаварівалі об етом, а на уліцу нєльзя било виходіть.

А під час Голодомору, коли не було навіть продуктів, вони згадували що сьогодні свято?

Згадували в каждом домє, в каждом сєлє, даже сам прєдсєдатєль сєльского совєта їв паску і всьо їв.

А в людей не було нічого їсти, а він паску їв?

Він паску їв, в людей не було нічого, а він їв. Потому шо всє Паску праздновалі. Кончілась война, даже послі Голодомора, люді праздновалі всєгда всі празникі – і Паску, і Тройцу праздновалі і дальше.

А як ви думаєте, про Голодомор дітям потрібно розповідати, молодшому поколінню?

Обязатєльно треба говорить, без етого жизні нє может бить, кажен чєловєк должен знать свою історію, шоб еті ошибкі нікогда-нікогда не повторіліся. Ето щастя для дєтєй, для людей, котори будут знать, што ми за нація, што ми за народ, гдє ми живьом і как ми живьом.

В суспільстві, між людьми відносини, після Голодомору змінилися?

Змінилися-змінилися, були ізмєнєнія, були-були-були…

Який відбиток Голодомор наклав на наших людей, на співвідношення їх?

Осторожность, осторожность і єщьо раз осторожность. Люді боялісь говоріть правду друг другу, єслі оні нє родствєннікі. Потому шо подєлішся – завтра  напишуть отаку бумажку і заберуть, а бралі кажду ночь. Люді билі в пєрєпугє, оні боялісь, шоб іх нє забралі, ніхто не знає кого в цю ночь заберуть. От ночь прошла – забралі дєсять чєловєк, а завтра прийдьот снова рознарядка восємь-дєсять чєловєк забрать і відправить в Сибірь ілі на Бєломорканал, ілі Волгодон, ілі куда-то отправлять надо, направлять. Рознарядку полу чіл – он при власті – люді осторожниє билі, бояліся очєнь.

Голодомор був геноцидом?

Ето геноцид, геноцид настоящій! Даже рєчі бить нє может, ето організована била акція, нікакой…урожай  била колосальна, колосальна била урожайность – хлєб бил, всьо било. Людей оголілі нє только в нас, а в другіх мєстах ше захватілі.

Хто здійснював геноцид в 33-му році?

Геноцид? Сталін… ето Сталін давав команду, а на мєстах власть нє сознала, то шо дєлать етого нєльзя, дєлала ето. Ето пускалі дірєктіву сверху, всє крічалі «Ура!», как прі комуністічєском строю. Как только принялі в ЦК любоє постанову – всє рукі поднялі вверх, нікакіх ісправлєній вносіть нє надо, ніхто не совєтується з народом, а дєлают што хотят. Он хотєл вопше висєліть украінскій народ, только Жуков сказав: «Такой тєріторії нету». Ілі  Жуков хотєв і хто-то сказав, шо украінцев сорок п’ять міліонов ілі сорок – виселять нєкуда, а он хотєл висєліть. Ето геноцид.

 

1. Місце запису: село Медведівка Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 13.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Жук Надія Логвинівна, 11.09.1925 р.н. (за документами 11.11.1925 р.н.), народився в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка.

Надія Логвинівна.

 А по батькові?

Логвинівна.

А прізвище?

Жук.

Коли народилися?

В 1925-му році.

 А число, дата, місяць?

11-го вересня, а записана 11-го листопада, а родилась у вересні. Бо 9 і 11 римські пишуться похоже і помилилися в районі. Та заплакала вона, бо її виженуть з роботи. Кажуть: «Написала, то і так буде вже ті два місяці. Не плач».

А народилися?

В Медведівці. І батько тут родився.

А як звали батька і матір?

Логвин батько, Силович. А Сила – Максимович, а Максим – князь був Чигринський.

 А прізвище батька?

Яблунівський.

 А в мами прізвище теж Яблунівська?

Сліпченко, а потом Яблунівська, вже як вийшла заміж за батька.

А як звали матір?

Мотря.

 А батьки працювали в колгоспі?

Батько був учитель, провчителював 22 роки. Потом його обвинили в українському націоналізмі і посадили в тюрьмі. І з цього часу до самої смерті він більше жив у тюрьмі чим вдома.

 А коли його приблизно в тюрму посадили?

Десь вже як пройшла революція. А в яких роках? Я ще тоді не родилася.

Це в 1917-му його посадили?

Ні, пізніше, десь у 22-му, 23-му році.

 А мама де працювала?

А мама із чотирма дітьми – нас троє дівчат було і один хлопець. Я була маленька, я народилася як батька вже посадили. Ні…ні… я народилась після того як батька посадили. Приїзджав додому, отпустили на якесь время. Добивалися вчителі–колегі, його судили зразу до розстрілу, но вчителі спасли, вчителі і учні, які були впливовими на той час. Добилися і він приїхав у отпуск, відпустили. Звільнили від розстрілу і відпустили додому.

 А як же ви виживали, якщо у Вас батька не було і четверо дітей?

І ще до всього, сестра, менша од мене на 11 років, родила хлопчика, а батько хлопчика втік із села. Через три роки він вернувся, а мати була з нами (а батько наш у тюрьмі був). А як виживали? Мати ж моя у колгоспі була і ходила кожен день на роботу, і получала 300 грам кукурузи на день, все. Трудодень – 300 грам кукурузи. Но в нас була корова і корова нас содержала. Молоко продавали і годували нас.

 А мати добровільно пішла до колгоспу чи може…?

Добровільно.

А щось здавала в колгосп – якийсь реманент?

Аякже-аякже. Який реманент… Був віз і була корова. І був сусід і ми спрягалися, і тими коровами їздили на грядку. У нас грядка була в Заводище, князя Чигринського: перейшло в спадок Силі, дід Сила – батьків батько, а потом моєму батькові спадком пішла та земля. То треба було на той спадок їздить за врожаєм і на роботу, то коровами їздили. То воза забрали, здала мати  воза, плуга… Плуг свій був, батько був учителем, то вже не такі бідняки були. А як вже забрали батька, то нізвідки ні копійки, тільки за корову, за молоко. Так і жили.

А, взагалі, приходили до вас до хати, щоб щось забрати?

Приходили, приходили скрізь, у кожну хату – шукали хліба. Но ми тоді вже отказалися від тої землі, що на Заводищі, з неї майже не було толку. Та тільки та земля, що була при хаті. Дівчата старші – сестра Тіна, а ще старша Тася. Тіна на 11 років старша за мене, а Тася на 13. То вони працювали вдома на грядці, а мама в колгоспі. Оце так жили.

І приходив до нас медведівський, його фамілія Сивокінь, жив він тоже на Заводищі. Зайшла в хату, а сидіть він, цей що був… Він як зайшов, то продивився по хаті, біл продивився. У вуглі побачив, що там ямка замазана глиною, він туди шомполом, намацав – щось є, намацав отакий вузлик квасолі. І це все, що в нас забрали, більше нічого не було. Так мати плакала, що Господи: «Батько рідний, та не бери! Бачиш, в мене п’ятеро дітей у хаті. Що ж ти робиш?» І ті всі, що з ним були: «Та остав!».

Та хіба все, що вони забирали, вони здавали? Вони собі розділялися між собою та жили…

То їх багато так приходило?

5 чоловік. А більш нічого не знайшли. Стіл був у батька, письмовий стіл красівий – це вся обстановка хати, а хата була на курячих лапках, під Мельниками ми жили. Лава була, стільців не було, стільці забрали. То це лава, стіл під вікном у кутку, під іконою, там їсти ми всі якось вміщались. Мати приносила пеньки і на пеньки сідали. А спали долі, кроваті не було, а мати на печі, і літом, і зимою – отаке життя було.

То вони один раз приходили чи ще може хтось приходив?

Нє, більш не приходили. Вони побачили, що нема чого тут брать. Вони обшука все, обдивилися кругом чи немає ями свіжої. Та вже йому, тому комуністові в червоних штанях, сказали: «Та вже не будь таким падлєцом! Ти подивись на цю сім’ю, вони голі й босі».

«Стола заберете? Ну заберіть стола, більш нічого не возьмете». А він важкеленний, він і сійчас стоїть у мене в калідорі, письмовий стіл, красівий тоді був – точені ножки. Це єдине, що тоді збереглося од учительської роботи. А робив він, на квартирі жив. А це вже у таку халупку влізли, я не знаю. Ну, віконця були три, отакі завбільшки, не більше, і все. Оце в таких умовах виросли.

І коли учились ці хлопці, я пішла додому до них, а він сидить на лежанці і прийняв, то держав руку коло ока, а то прийняв: «А тепер дивись, дочко, я тебе знав. Це я у вас квасолю забрав, а оце ця квасоля виходить оцим оком! Я її поїв!» Кажу: «На здоров’я Вам. Що я Вам ще скажу, більш нічого». «Якби мені хоч капелька молока, якби мені хтось дав вермишельки жменьку, щоб я перед смертю з’їв молочного супу!» Я на другий день кажу: «Мамо, мені треба бутиль молока!» – «Нашо?» – «Мені треба!» – «Ну возьми». Взяла бутиль молока, пішла в магазин, купила 2 кілограми вермишелі і пішла до нього. Принесла. «На, кажу, їш на здоров’ я, давай дітям тоже їсти». А де жінка – покинула й пішла.

То це вони бідно жили так, не було чого їсти в них?

Вони? А бідно, аякже! Ну в його рак ока, вилізло око, а там яма. Каже: «Оце квасоля виходить тим оком». На лєвому оці, це я запомнила. Страшне таке видовище. І дітей мені шкода стало. Дітей шкода, а не його і я понесла. «Ой, спасибі ж тобі, дитино, що ти така добра!». А я йшла в школу, книжки покинула, занесла аж на Заводище, а поки вернулася, то запізнилася та на цілий урок. «Де ти була?» Кажу: «Носила своєму другові (в лапках) їсти». Розказала. А в мене Павло Захарович… Ви були у Воскобойніків?

Були -були.

А Павло Захарович Воскобойніков – це був мій найдорожчий друг. Він старший за мене на багатенько, але ми дружили з ним із 49-го року і до самої смерті, і з ним ми поставили пам’ятник у Медведівці. (Пам’ятник Максиму Залізняку) Ви знаєте про це, да? Ми вдвох боролися поки… Ніхто нам не помагав із села – ні колгосп, ні район – ніхто! Ні школа… Учителі помагали і ходили собирать гроші, а то більш ніхто. То ми з ним трудилися, поки зробили… статую і доставили в Медведівку, а тоді вже Павло Захарович от-от умре, Воскобойнік, вже не годиться. То шо я буду робить там? То ми ходили, добивалися, їздили в Київ тричі, із Павлом Захаровичем, щоб добиться за пам’ятник. Він же гетьман був, перший гетьман України і наш земляк. І ми добилися – пам’ятник стоїть у центрі. Оце єдине, що я оставила після себе у Медведівці. Ну, а учнів багато було! 38 років працювала, то всякі були…

А коли вони тоді приходили, то якісь документи показували?

Та хто їх тоді питав! Хто? Мати буде питать, чи я спитаю? Мені 7 років.

А зброю мали?

Ми?

Ні, вони.

А-а-а… мали. Тей з пістолєтом був, він ним так вимахував. Ходив по хаті, показував, що він у червоних штанях. Тоді червоні штани носили комуністи. А голодовка була, велика голодовка. У мене були пухлі ноги, що з-під нігтів жидкость якась текла.

Цукровиця? Таке воно біленьке, прозоре?

Да-да. Їли качани із лузаної кукурудзи. Мололи на жорна, варили і їли. Ото такі харчі були. І вижили.

 А жорна у Вас були? Не здавали у колгосп?

Не було жорна в нас. У нас були жорна в Лисків. І мені всігда давали молоть на жорнах, всігда.

 А всі знали, що в них є жорна?

В селі на кутку всі знали.

А в них не забрали жорна?

Не забрали. На кутку знали, а начальство не знало. Люди не видавали, бо всі йшли туди молоть.

Тобто, це така таємниця була – люди між собою знали, але туди не  говорили активістам?

В моєї подружки були жорна. До них молоть я не ходила, бо в неї Яків, батько, такий дуже строгий. «Ти ж не знаєш, що в нас є жорна?» – «Нє. Хіба ж це Ваші? Це не Ваші. Це Ви позичили, щоб це змолоть». Каже: «Да».  Ну і все. Зато він був сторожем у колгоспі, каже: «Надю, приходь, я тобі наготовлю помідор. Там о, у кущі насиплю, а ти позбираєш. Тебе ніхто не питатиме, де ти взяла. І неси додому, і будуть у вас помідори».

То він вас таким чином рятував від голодної смерті.

Він був дуже добрий до мене, бо я дуже дружила з його дочкою і помагала їй всігда молоть на жорна. Я із 8 років вже молола на жорна з нею.

А як його звали?

Яків Пантеліймонович Руденко. Він був другий чоловік у сім’ї, був перший чоловік Чиженко, а він Руденко. То Вєра од нього була, од Руденка, моя ровєсніца почті, там шось місяці різниця. Недавно я узнала, що вона жива і так зраділа. В селі нема нікого, хто зі мною вчився, в школу ходив, хто зі мною робив у школі. Всі вчителі ті вимерли, що робили зі мною …

А пам‘ятаєте прізвища людей, які померли від голоду?

Від голоду? Нє, я не назву їх, я не назву цих людей.

А може просто прізвища сусідів?

Сім’я така була. Микитишка її звали, в неї п’ятеро дітей було, а Микита чоловік. То Микита вмер з голоду. А Микоя («р» і «л» не виговоряв ) пас із нами корови і  найшов після війни гранату. «Кинь, далеко кинь! Положи отам і йди сюди!» – «Я її паязіткою зіб’ю». Та як пшакнув біля себе, то і кишки з нього рознеслися. Це при мені було.

А як прізвище цього, що помер від голоду?

Руденко. Руденко Микита. Микола теж помер, але вже такою смертю у війну. Ще війна йшла там, а тут остатки, німці вийшли.

 А Ви бачили, щоб на вулиці були трупи померлих?

Бачила, не в себе, в себе не бачила.

Може щось пам‘ятаєте про закон про п‘ять колосків? Щось чули про це?

Ні, не чула.

А «торгсін», таке чули?

Чула.

 А що знаєте про це?

Це торгові організації, які йшли не через керівництво зверху, а організовувались між собою… як вам сказать – торгівці і торгували. Оце був торгсін.

А щось міняли – мама чи може сусіди туди ходили міняти?

Ходила мати. Моя мати була із нормальної сім’ї, великої. Я усіх тіток і не знаю. І всім були і золоті сережечки, і золоті кольца. І в матері були, і мати для мене та сестри одної, другої були золоті кольца, то вона все здала в торгсін.

А куди вона ходила?

У Черкаси. Пішки.

А що принесла тоді?

Що вона тоді принесла… Вона ходила з рідною сестрою та зайшли по дорозі до сестри. Та сказала: «Заміси тісто, а я спечу коржі». А вона сховала трішки тіста в пазуху, а потом каже: «Сестричко, прости мені, я вкрала трішки тіста» – «Я бачила. Неси додому, або давай я корж спечу та оддам тобі» – «То вона ж проситиме по дорозі, а в мене ж і Володя вдома…» Який Володя?.. Да, це було в голодовку. Володя вдома, Тіна й Тася, і Андрійко. Андрійко тут живе, батько забрав ту сестру і дитину. І прожили як два голуби, дуже гарно жили, померли вже.

 То виходить, що на ті золоті прикраси дали борошна, з якого хліб замісили?

Ні, хліб замісили на сестрине, а матері якихось тряпок надавали та мати привезла.

 Тобто, вона золото поміняла не на продукти харчування, а на одяг і взуття?

І на продукти. Щось давали там, хлібину дали. В общем щось давали. З нашого села Тихін Ремигайло був, такий чоловік, робив у Мельниках пекарьом – хліб пік од колгоспу для колгоспників. Усі ідуть купувать, а я не йду, бо в мене грошей нема і я дуже мала була тоді, а потом дівчата кажуть: «Та й ти йди з нами, він хоч тобі кусок хліба дасть». Пішла я. «Як тебе звуть, доцю?» – «Надя» – «А ти не Тінина сестра?» – «Тінина» – «Ага, ану йди сюди. Чого ти прийшла?» – «Я і сама не знаю чого я прийшла. Мені сказали, що Ви дайте кусочок хліба, то я прийшла» – «Ну хай дівчата йдуть, а ти пока останься, побалакаєм». То дівчата пішли, а він мені в тряпки замотав хлібину-паляницю. «Неси, дочко, додому, не щипай вже. І оце кусочок хліба цей їж, а цей принеси мамі, дай цілу паляницю. Браву високу паляницю, не такі як сійчас печуть. Я принесла додому паляницю. «Де ти взяла?»  Кажу: «Дядько Тихін дав» – «Який Тихін?» – «Коло Тіни живе» – «Це Ремигайло. О, спаси ж його Господи! Нагодую хоч раз дітей».

Це під час Голодомору дав цілу хлібину?

Да, хлібину цілу дав.

А ще хто допомагав в ті роки вижити?

Ну хрещений батько був рядом, то покличуть: «Будь з Ольою поки ми на базар сходимо, а вона сама боїться. Ти така, що нічого не боїшся». Кажу: «Не боюсь». Вона за мене старша на три роки, а не боюсь. То вони як прийдуть додому та їдять, то і мені борщу дадуть, а тоді скажуть: «Йди, Надю, додому. Там твоя мати свиню купила». А вона купила таке поросятко. Я ж біжу, щоб побачить поросятко. Та то давали коли їсти мені. А щоб додому, то ні – не давали.

А коли це поросятко купила мати?

Виміняла за молоко.

Це під час Голодомору?

Да,  за молоко виміняла.

А у вас корова була тоді. Я ж кажу, що вона нас вигодувала, тільки не молоком, а тими грішми, що мати виміняла. Просо міняли за молоко, за ряжанку. У Головківку носила. Та йде через ліс, а в неї в лісі однімуть та прийде без нічого. Або молоко обнімуть, або вже що виміняє за молоко.

А може чули такі випадки, може в інших селах, про людоїдство?

Було таке. Ішла дівчинка в школу і її вхватили на дорозі і зарізали. І знали хто це зробив, і ніхто не наказував їх. Оце чула я. І павло Захарович розказував, що він бачив, як жінка різала свою рідну дитину. Вам не казав цього Тарас?

 Вони пам‘ятають такі випадки, але не знають де це було. А Ви може пам‘ятаєте?

У Медведівці це було, у Медведівці!

Бо вони казали, що тут не було такого страшного голоду.

У його не було страшного голоду, а в нас був страшний голод. По-різному ж люди жили. Були люди, що їхні батьки робили разом із матір’ю і все в хаті було. А наш же батько по тюрмах, то нам було трудніше.

 Тобто, у  Медведівці був канібалізм – людей їли?

Було-було, під час Голодомору людоїдство було. І мені сказали: «Дитино, не ходи, бо і тебе з’їдять. Не ходи сама».

А прізвищ Ви не пам‘ятаєте, кого з‘їли чи вбили?

Я знала прізвище… і знала на кого винять.

Може потім згадаєте під час розмови. А як, на Вашу думку, багато людей померло в Медведівці?

Багато, багато померло.

А як Ви думаєте, скільки – півсела чи третина села?

Нє, не півсела, цього ні, не можна сказать… У нас же після голоду, або і під час голоду, було 2 перших класи і до 7-го класу – два було, 10-літки ще не було.

 А під час Голодомору Ви ходили в школу?

Да, ходила.

А якісь історії однокласники розказували за 32-33 рр.? Як у них вдома було, як їм жилося?

Ну як… тоді я ділилася з Вєрою, з подружкою, і з друзями… Ну як жили… Хрещений батько жив харашо із жінкою, в їх одна дитина була і їх двоє. А Яків Руденко… Їх цих Руденків багато було братів – Яків, Онопрій… Варфоломій… позабувала. Отакий цілий ряд – Якова хата, Микити хата  (оце  ж Микита Рудь) і Варфоломій Рудь, а там Вахтелемей Рудь і Клим Рудь. То всі Руді жили харашо, крім Микити.

А чому вони жили харашо?

В їх були хароші землі. Ми жили під бугром… а сюди вниз річечка Медведиця, на Мельники як іти, і в нас неродюча земля була. А в їх дуже родюча земля, отак! Сонце їм гріло. А чого в їх така родюча земля – цього я не скажу.

 А хіба в них не забирали продукти харчування?

Може і забирали трохи, але вони і вміли сховать.

Тобто, вони скоріше за все приховували якісь продукти?

Аякже, аякже.

А де ховали?

Викопували. У землю. В сараях викопували яму, це я знаю. Ну, Микита тоже закопав, бідний, но в його дітей купа, то в його повикопували.

А в нього ніхто не помер з голоду?

А Коля… а це вбило. Оля жива осталась, а Кузьма – у Германію забрали його, то вернувся з Германії  і він не вмирав.

А можна було тоді говорити про голод чи не можна було?

Тоді про неї не згадували уже як пішли у вищі класи, а у нижчих класах у мене ще не було дружби. Бо я прийшла у школу – уже перша чверть кончилась, а я ще годів не мала, то мене прийняли в школу. То ходила до 1-го травня, а потом пасла…

А в школі годували в 32-33-му?

Годували, годували.

 Усіх годували?

Мене безплатно годували, таких як я годували безплатно. Давали – юшенька сама і картоплинки не піймаєш, а юшенька – десь локшининка попадеться. Чаю – то всім тим, що платно, то їм з сахаром, а нам чуть-чуть поросне того сахарку.

 А платно, це в кого батьки?

Да, де батьки є. А мій батько по тюрмах, то мене безплатно. А брат безплатно не ходив їсти. Брат учився на відмінно, ходив раньше мене. Одівали його як панка. Як їм це вдавалось, я не знаю. Усі його дуже любили, а мене не любили –  я була ненужна дитина. Це цілком понятно: батько в тюрмі, приїхав на время додому і на тобі – дитина родилася.

А діти куркулів ходили до школи?

Розкуркулених? Ходили. Ходили і до їх ставилися грубовато, «куркулі» казали.

 От Ви кажете, що Вас годували, а дітей розкуркулених теж годували?

Вони не голодні приходили.

 Діти розкуркулених неголодні приходили?

Да.

 А чому?

У нас Варфоломій Руденко розкуркулений був, вернувся додому багатющий, не найдеш другого такого.

А як це так вийшло?

А виїхав туди як… в Росію.

В Сибір? Ну, його вивезли чи він сам утік?

Він сам утік. А розкуркулили, а не садили у тюрму, розкуркулили тільки.

Виганяли з будинку?

Вигнали, а він вернувся у свою хату і ніхто йому нічого не сказав.

А отак щоб Ви бачили, що інші діти голодували, окрім Вас, у Вашому класі?

Бачила, бачила і ті їли тоже зо мною.

А скільки це приблизно ще дітей було?

Чоловік 5-6, а може більше. Я тоді не считала… Я тоді ж ходила у школу, я ж кажу, од жовтневих свят до первомайських, а то пасла – мене не пускали в школу, а з класу в клас переводили. А в 7-му класі (сміється) поставили 5 одиниць, поставив Борис Михайлович. Як його фамілія була? Забула… І визвав брата (а брат відмінник) : «Що ти не поможеш Наді? Сам відмінник, а в неї 5 одиниць». А він каже: «Вона не дурна, їй помагать не треба. Вона б сама встигала харашо». «Ну чого ж оце 5 одиниць за першу чверть?» А мені класний керівник не ставив, що мене нема у школі. «Подивись, вона не була ні разу на уроці. Яку я їй оцінку поставлю? Одиницю». Пішов завуч в клас, з братом побалакав і пішов. «Ти йди до дошки!» Пішла. Я любила, дуже любила математику. І коли навіть не ходила в школу, то я всігда розв’язувала трудні задачі, до мене приходили, де я пасу, і я розв’язувала . А дражнили мене «Хома», бо вдівалася так як Хома. А я не сердилася. «Хома, йди сюди», то я і йду. А в 7-му класі як оце визвали до дошки, завуч визвав мене, та дає приклад, а я кажу: «Дайте мені серйозну задачу, а не приклад!». Він дав задачу таку, що чорт ногу зломить, а я бистренько розв’язала і перевірку зробила і пояснила. А він каже: «А де ж ти навчилася?» – « А в мене ж книжка є. Я по книжці вчила, пасла і по книжці вчила». Я знала, що я прийду в школу і буду вчиться далі, щоб не буть задньою. «Ти вже більше не будеш «Хома», ти вже «Яблучко». І хто  назве її Хомою – получить од мене», – сказав такий Сірьога Данилевський, –  Хто хоть раз назве Хомою, той получить од мене, ви знаєте мої кулаки». Більш не дразнили, була Яблучко.

А що було із дітьми-сиротами у 32-33 рр., якщо батьки померли від голоду? Був якийсь будинок чи патронат, чи яслі?

От ходили в школу тут. Як остався або батько, або мати, то не забирали цих дітей. А були такі, що були у приюті, а потом поверталися.

 А в Медведівці був приют?

В Медведівці не було, в Чигрині був. Ухань, він у приюті був, він тут живе. Виходить, що якщо батьки помирали, то сиріт відвозили в Чигрин?

Да-да. Брали їх вроді в дєтдом. І це я точно знаю, що Ухань вернувся звідтілля в Медведівку і тут збудував хату сам, женився тут на моїй однокласниці.

 А ми можемо стверджувати, що його батько і матір точно померли від голоду?

Ні, не можу сказать, не знаю цього.

1. Місце запису: смт. Гребінки Васильківського району Київської області;
2. Дата запису: 16.09.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Руденко Ніна Якимівна, 05.1929 р.н.; народилася в смт. Гребінки Васильківського району  Київської області (сьогодні проживає в м. Київ);
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в cелі Гребінки Васильківського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Допомагав: місцевий краєзнавець Таран Микола Полікарпович (далі М.П.)

Скажіть, як Вас звати?

Ніна Якимовна.

Руденко?

Руденко.

Коли Ви народилися?

29-е. Та де, у маю буде 90-то год.

А якого числа?

6 мая.

М. П.: 6 травня 1929 року.

А батьків як Ваших звали?

Батьків?

Да.

Батька мого – Яким Минович. А мати – Анна Потаповна.

А прізвище?

Га?

Прізвище, фамілія?

М. П.: Майко, Майко.

Майко.

Батьки працювали в колгоспі?

М. П.: в колгоспі.

В колгоспі, в колгоспі. Всьо время в колгоспі. Ото так батьки робили і я так, бачиш.

Що пам‘ятаєте про Голодомор 33 рік? Голод пам‘ятаєте?

Голод, да?

Розкажіть нам, що Ви пам‘ятаєте?

Ну, голодували, мати чар зілля ходила, рвала та варила нам. Ми … в мене брат ще був. То тако варила, голодували.

Вас двоє було?

Да

Брат був?

Він вмер брат.

Коли?

Вже десять год.

Скажіть, чого ви голодували?

Га?

Чому у вас не було що їсти? Де ділися продукти?

А тоді голод ото був.

Як він був?

А мати тоже ходила, заробляла в людей, то тако там, то стакан пшона, то чого там то тако і спасала нас.

А в колгоспі не платили за роботу?

Нє. Тоді не платили. Вобше, даром робили, доця, даром.

А в вас в будинку обшук робили? Активісти приходили? Забирали продукти?

Продукти?

Да.

Да, приходили, забірали. Мати даже одного з гори скинула. Моя мати, прийшли до гору і скинули з гори.

М. П. : а кого-кого? Як його звали?

Га?

М. П.: Кого, як його звали того що мати скинула?Костянтин.

Нема його.

М. П.: ну хто це такий був?

Я не знаю, як його звали. Настя, оця, Лишачка. Мати сховала хліб за віконом і вона найшла, забрала, отаке, іздівалась.

М. П. Ми будемо їхати, я покажу, де вона жила.

Ота Лисачка Настя була родичка батькові, сестра двоюрідня. І мати отако сховала за віконом буханочку хліба і вона найшла.

Тобто активісти це були свої люди?

І це батькова родня була. Двоюрідня. І тоді вони,  ходила вона по людям, грабили там людей, ше тоже помер, нема, пішли. А баба моя була, в положенії була і нашла вона кувшин квасолі, ця Настя. А баба каже : « Настя, ми свої люди, в мене діточки, ше тако». А вона каже : «Хай вмирають, менше буде на світі люди». Отак казала вона, всьо время згадувала, а тоді народилися в неї внуки і це один остався, каліка, а четверо померло. А вона каже : «Ой, нашо ж це мене так Бог накарав». Вже невістка цій баби Насті. А я кажу: « Скажи своїй свекрусі, шо вона грабила в людей». Отак. Іздівалася. Отака діда Потапа взяли б були кинули у колодязь, там березі колодязь був такий, раньше воду брали і накрили. А сусіди бачили згори, вони пішли, оце це хор був, Павло Здоренко і це таке. Вони пішли, пішли витягли його. Тоді взяли горілкою витерли його, оце тако, так вони його спасли, діда.

А за шо діда туди вкинули? Чого?

Діда Потапа?

Да.

Діда Потапа вкинули в колодязь.

М. П.: не хотів в колгосп іти.

Він був куркульом?

Нє.

Просто не хотів?

Бідним був. Да, в колгосп ходив, а такий нє, не куркуль був. Моя мати в одінацать чи в десять год пішла в найми, тако, в наймах була мати. Була, їх, то в хазяїна воли були, корови, коні, маслобойка.. І мати бідна, шо ж тако, треба робить. От. Та напали її воші, ті мати. А там сусіди кажуть : «Потап, забери свою дочку, нашо ж вона, іздєваються, тако воші палує». То забрав дід вже цю матір. Отако десіть год було, як вона пішла в найми, моя мати. А я тоже в десять год вже й буряки рвала. Отак. І два года оце тако полола по десять гектарів буряка, два годи

В 33-му. Голод. Що ви їли?

Ну що їли, доця. Нічо, даже картоплі не було, лушпайки даже їли. Лушпайки їли, от таке. Не було картоплі. Отак. А колись це от було, от шо я за день викопала сама город. За день. 30 соток городу і я викопала, а картоплі не було. Отак. Помагала матері вже тако. Ну шо ж.

В 33-му мати ходила по наймах, щоб щось заробити?

Мати в колгоспі робила.

Мати в колгоспі робила?

І по людях ходила.

Приносила з колгоспу якісь продукти?

Нє, не давали нічого.

Нічого не давали?

Нічого, не давали. Не було. А мати ходила по людях. Там, оце попросить, то мати там шо не будь робила і дадуть. Оце так. А в колгоспі не платили нічого раньше.

Розкажіть, як батько працював в Києві? Ви, кажете, він пішов під час голоду.

Батько пішов вже в колгосп, оце голодовка, пішов в Київ, шоб спасти нас, отако. Там трохи поробив, а тоді вернувся, однак у колгосп обратно ж. Отак. Довго він там не робив вже, як ото трохи одойшла голодовка, то трохи це.

Розкажіть, хто він голоду помер в 33-му?

Від голоду, доця, я не можу тако як, даже мати моя, да, а була родичка, яка там жила та зарізала дитину і з’їла і чоловіка, мати як побачила ті пальці в голодовку, ба оце таке.

Це було в цьому селі, в Гребінках?

В Гребінках да.

Ви тут народилися і все життя прожили?

Да, все время, да.

Скажіть нам. як вона з‘їла свою дитину, то мати ваша сама бачила?

Мати прийшла, а холодець вона зварила.

Це ваша родичка?

Холодець зварила, а мати побачила падчі.

І втікла?

Утікла. А то були б і матір зарізали.

А що з цьою жінкою було, її ув’язнили, забрали?

Ну то тоді вже, знаєш,  в голодовку, хто, кого, як. Іздівались, як хотіли так і. Як оце зараз буває, так і тоді. Отак.

А ви знаєте про закон про 5 колосків? Про 5 колосків, закон чули таке?

Нє.

Не чули?

Не чула.

А на колгоспному полі, коли був голод, люди щось могли зібрати, якісь колосочки чи ще щось?

Судили.

Судили?

Судили.

Були такі випадки в селі?

Оце як колоски збирали, батько мій пішов у берег, взяв таке же сміття і то тягала його міліція. Всюди, оце таке, доця. І за колоски судили, Боже мій, давали, нічого не, голод, нема.

А під час Голодомору у вашій родині хто помер?

Ніхто пока.

Всі вижили?

Всі. У діда Потапа, оце батька мого, було п’ять братів, вони в Києві вчилися і так вони, вже їх нема. І сестра, дві сестри. І батько вмер вже, і померли вони це. Нема.

А померлих від голоду, де ховали?

В Гребінках.

Ви знаєте це місце?

Місце?

Так.

Ну це вже на старому ховали їх, на старому місці. Оце таке.

А ви не знаєте про діти, от під час Голодомору, їх батьки померли, сироти були, може колгосп ними опікувався, може якісь були патронати?

Оце патронати були, це ж патронати були, ну і ше роздавали, хто хотів, той брав.

М. П. Ну старших роздавали людям, а менших то …

Мати моя взяла одного такого 5 год, а другий 2 годи був.

Назвіть як їх звати цих дітей, що ваша мати взяла, як звали їх?

Як звати?

Да.

Оце тільки одного знаю. Яша Пилипенко, Яша. Оце тако я запомнила його.

М. П. Цей шо в вас жив.

У школу ходив.

М. П. Цей шо п‘ять років в вас жив?

Да, цей що пять год було.

М. П.: Пилипенко?

Га

М. П.: Пилипенко?

Пилипенко Яша.

 М. П.: Пилипенко Яків.

А по-батькові Захарович чи шось тако наче.

А в вас до хати приходили голодні люди, просили шось їсти, пам‘ятаєте?

Да, давали, давали. Мати всігда було, Боже мій, то така родня шо, ніколи не одказували.

Це свої приходили чи з інших сіл може?

Приходили, ходили цей тако попід хатами, знаєте, бідні такі ходили. Оце таке.

М. П. Старці, називали їх.

М. П. Діда в колодязь кинули, але вона не сказала чого його кинули і за що його кинули. У діда була пара коней, була корова, ну і цей кури там, всяке таке хазяйство було. А в колгосп він не хотів іти і заяву він відмовився писати. Хотів одноосібно, в нього там було десь з гектарів півтора землі і він хотів хазяйнувати сам.

І я забула тоже сказать, у нас забрали корову і коняку, забрали, да.

М. П. То це, то приїхала ця ж Настя, і ця ж голова сільської ради, і ці, ну активісти приїхали. Бригада, так казали, приїхала бригада забирати діда і робити опис і конфіскацію проводити, якщо він сьогодні вже востаннє відмовиться йти в колгосп. І він відмовився йти в колгосп. Тоді беруть його, звязують, привязують за ноги вірьовкою і опускають в колодязь на березі, на березі був колодязь їхній, криниця була і туди в криницю його, головою вниз опускають в криницю. А потім, слухайте, беруть і зверху закривають.

Да, було.

М. П. закривають і забивають, щоб баба не одкрила ж. І забивають там. А баба, жінка його, голосить, кричить, «люди поможіть» там, ну як обично жінка. І навпроти, ну ми туди поїдемо приблизно на то місце, і напроти там була вулиця, ну там люди жили і почули цей крик. Там болото і по ту сторону від колодязя, люди почули і побігли на берег. Побігли на берег і кинулися туди значить. А вони вже закрили і поїхали. А це ж баба просить, каже: «Настя, шо ж ти робиш, діти ж малі», а вона каже: «Менше старців буде». Вона тут живе, я вам покажу її хату приблизно. Каже: «менше старців буде», уявіть, червона косинка, це ж так модно було, вона активістка, знаєте, розумна така, знаєте. Прибігли ті люди, одкрили той колодязь, витягнули того діда, а він вже залився, понімаєте. Вже залився, жінки давай вже горілкою натирать його, нюхать, там все чисто робить, по природному цьому, вони знали як це робити. Обмили його, покупали його, там все чисто і він одійшов. Він одійшов, ну одійшов, вони пішли до хати і вже дід поплів до хати, до своєї туди на город. Та увечері і каже жінці що завтра мене будуть забирать, а тоді ще робили куркулями і на висилки. І він вже каже, що завтра мене вишлють. Приїжає на другий день вже посланець з сільської ради, з міліцією і діда забирають на виселку, в Сибір, отправляють на виселку. А залишається баба і у баби ше і дітей низка. І вона думає ж «шо ж мені робить», ну забрали чоловіка і завтра заберуть і худобу, це все ж заберуть, прийдуть. І вона каже до дітей: « Ви знаєте що, ви лягайте сьогодні раньше спать, бо ми завтра в досвіду підемо у Білу Церкву до батька. А Біла Церква 18 км від нас. В Білу Церкву до батька. Ну і це ж така радість для дітей, до батька ж підемо. Діти всі на піч, оце все чисто і полягали, і позасинали. Як вона побачила, що діти якраз, це ж перший сон він крепкий. Як вона побачила, що діти всі-всі сплять, вона запрягає підводу кіньми і їде на Білу Церкву через поля, ну польовими дорогами. І їде до Білої Церкви, доїжає до Білої Церкви, там найшла вона покупця, продала коні, продала воза, все продала і попросила його, щоб він її підкинув ближче до Гребінок, ну бо далеко ж іти. Він її підкинув до Гребінок труди і вона від Гребінок пішла додому. А він поїхав назад. Значить іде і плаче. Люди встрічають і кажуть «Хфедоро», чи цеж… Як її звали,дружину діда Потапа?

Дунька

М. П. Дунька. Ювдока. «Ювдока, чо ти плачеш?», а вона каже: «От хожу шукаю, вночі коні вкрали». То вона тож плаче та розказує, вона плаче за дідом, за те шо, але ж каже шо коні вкрали. І село те, і куток той весь, все чисто знає шо в Потапа вкрали коні вночі і з підводою, з усім. Вона приїжає додому, діти ше сплять, вона значить, діти встають: «Мама, а до батька», каже: «Діти, не підемо, бо коні вкрали». Шоб і діти не знали, шо коні вкрали, шоб знали шо коні вкрали. Шоб не знали, шо вона продала. І вона ж за ті гроші ходила собі на базар раз у тиждень, купляла там кусочки хліба це все чисто, якогось пшона купить і оцим годувала в голодовку дітей, дєвочки. Після голодовки, через рік вертається дід з Сибіру. Вертається додому. Ну це ж думає шо померли тут і мої ж померли. Але приїжає, а всі чисто живі. Баба за коні, за виручені гроші протримала сім‘ю.

Скажіть ще раз чітко прізвище цих людей?

М.П.: Руденко Потап Саустянович – оце його кидали у воду, в колодязь

І це було в 32-му?

М.П.: 33-ій. Жінка – Руденко Дулаха, баба як по-батькові?

Баба – Дунька.

М.П.:  Як її по-батькові?

Я не знаю, баб Дунька, по –батькові..

М.П.: Нічо, її вже немає, вона померла. Значить, Євдокія. Руденко Євдокія, це жінка. А дід – Руденко Потап Саустянович. А ця, активістка – Лисак Настя, як її по-батькові?

Тоже не знаю як її по-батькові.

М.П.:  Луценко її, Настя?

Лисак.

М.П.: Лисак, Лисак Настя.

Оце тілько в неї остався внук, а то більш нема нікого.