1. Місце запису: село Любовичі Малинський району Житомирська область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Попова Марія Василівна, 1922 р.н., народилася в селі Любовичі Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що ви пам’ятаєте про голод 32-33 років?

В 33 люди мерли. Батько вмер, і двоє дітей: три мертвиці було зразу. Все зерно забрали в колгоспи зганяли. Вичістили весь хліб до бубки, де три душі за одну ніч і вмерло. Люди мерли на ходу. Дітей ловили, да їли.

А що ви їли в ці роки?

Жолуд їли з дуба, да лист липовий. Із гречки висівки їли, пекли ліпьошкі. Колоски ходили збирать, товкли да їли.

А що ви можете розповісти про голод 46-47 років?

Тоді не такий голо був, макуху їли. Проте не мерли. Їздили у Западну по хліб.

Чи допомагав вам колгосп?

В 83-му було 7 пуд проса, мати казали, все забрали до бубки. Прийшли оравою, да вичістили все, були з оружієм. Забрали у колгосп і клуню. Батько в 33 годи вмер. Мати робила в радгоспі. Батько перед Трійцею вмер, а в матері вродилася дівчинка, яка тоже вмерла.

1. Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: 05.08.2002;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Нечипоренко Олександра Михайлівна, 1913 р.н., народилася в селі Любовичі Малинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Любовичі Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що Ви можете розповісти про голод 32-33 років?

В 32-му пожали хліб люди, вони не дали з поля даже колосочка, все забрали в колгосп. Тілько в кого коло хати було, а то те вбрали. Да вже бачать люди, то вже голод буде, давай жалоб носить. Жолудь варили, а тоді лупили, а тоді сушили його, той жолудь, да в ступах товкли. Де такий хліб пекли, добовляли трошки муки. У картоплю з поля везли в двох з батьком, далі додому не довезли. Усю забрали тільки: дрібненька осталася. А тоді ж ще ж мало було шо з поля забрали чемоданами. Батьку наклали до пудів, а де його взять, продавали останнє. Порося і гуся продали. 12 гусей батько продав, да поїхали в Радомишель, де купили ми 30 пудів хліба, да оддали в сільраду на здачу. Хто в колгоспі був, до тим лутше було. На Роздво привіз батько з Радомишля, дай зозвіз на другий день. А сами той жили із жолобом хліб їли. Давай кидаться — нема чого їсиш ти тей хліб з голоду, да пошов батько на базар, да купили лошака молодого, да вбили його, да розділили на двох, да варили, да їли м’ясо коняче. Свої коні були — вже виходу іначого не має. Батько продав одного коня, це вже поїде на Білорусію привезе хліба. Як поїхав достав тої муки, то міліція знов одняла — приїжджає батько так. Приїхав батько так, да пошов у базар, де купить пуд муки вже в базарі. Да кидає мене з дітьми. Нас було четверо. Мати вмерла в 32-гому, а це вже 33-й, да кидає мене, а сам на заробітки їде на Вкраїну. Поїхав  батько, і в нас кончається, шо той пуд муки вже й жолоду не було — вже вмирать треба було. У нас була корова, я вже зраділа, коли вона отямилася, я на третій день вже за молоко. Тоді ходив поїзд Дрест на Київ, да виносили люди молоко до поїзда, він усього три мінути стояв на Ірші. Я тоже подскочила — сама продала четверть: це три літри, вечірня осталась, а поїзд пошов уже, але я вже довольна шо хоч одне продала. Купила повтори палянички хліба я за те молоко. А та четверть, шо осталась, прийшов начальник з лісхоза каже: «Я заберу в тебе молоко»,— це кажу беріть, я на те принесла, щоб продать. Тілько підем у кантору, гроші при мені нема, пошла я у кантору з їм. Він тоді виходить, молоко вийняв, і каже: «нНма гроші, я вам квітанцію випишу»,— кажу: «Пишіть». «Мож получиш шо-небудь», — або каже: «Бери в нас капусту квашену, набиванку або помідори»,— подумала мож, мені ти помідори, давай капусту мені. Він каже хазяйці, йди набери їй у ведро дерев’яне. Боже мій, вона натоптала повне відро дерев’яне — 15 літрів ведро набила вона мені. Отак я розжилась: несу хліб, а ту капусту не можна у руках нести важелене. Хліба повтори паляниці, капусти як вже не приходилось, але дотягла додому. О боже, а не картоплини нечого. Принесла я додому, коли вже тут пісьмо од батька вже батько обозвавсь. За пісьмом і батько сам приїхав через день. І привіз кукурудзяной муки і яшної пуд, той повпуда й той. А картоплі поїхав батько на Бучу купив три пуди картоплі привіз, бо садить треба, да нема ж чим. А борщ варили: квасолі жменю всипеш і можна пшона і капусти — це такий борщ. Дід Федь приніс торбу шпаків, я їх попарила, да борщ вариш. Щоб не норова, да ми померли були. Тут треба орать а в нас ще ж кінь один був, да й каже вкрали в батька. Ше батько у багаж здав п’ять пудів кукурудзи, да прийшла та кукурудза. Так я цю кукурузу ціми руками перетовкла і годувала сім’ю. А в кого не було нічого, да вмирали люди, да їздиш пуд во до сільради, да забирали їх ще вони живеш тим люди, а їх на могілки везли і так і кидали їх, кидали в яму де закопували живими. Люди … їсти, а вони закопували живими. Ну дай так ми вижили, якби не корова до й ми були б на могилках. Кожну неділю купляла хліб повпалянички. Ще пошла на Іршу, де буряків за молоко купила, де на собі несла з Ірші. Тоді вже дождали жито, ще недоспіло, я й собі давай жать, де біля печі сушили, тоді вже пом’яла руками у хаті перечистила, де тоді пошла в Білий Берег, де змолола. Так остались живи ми усі. Боялась за дітей, за себе не боялась.

А що ви можете розповісти про голод 46-47?

Хармов не робить де міняли. Була засуха, неврожай. Макуху привозили 46-47, ми вже колгоспниками були. Получили стоколос одходи. Але ж картопля була вже. Картоплю терли, да з тим стоколосом, з тоєю мукою хліб пекли. В 46-47 з голоду вже не мерли люди. В кого макуха, квасоля, так і переживали. Коней уже не їли тоді. А тоді вже стало лутше і лутше. В колгоспі став хліб. Тоді вже й дуже добре стало. Да вже люди довольни були.

1. Місце запису: селі Пиріжки Малинського району Житомрської області;
2. Дата запису: 2002 р.;
3. Хто записав: Костюченко Світлана Володимирівна;
4. Респондент: Науменко Ганна Максимівна, 1919 р.н., народилася в селі Пиріжки Малинського району Житомрської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Пиріжки Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Пам’ятаєте Ви 1933й рік і голод?

Помню, помню. По слову мололо жорна крутило, а ми ж таке пережили, не то що зараз. Голод величезний. Щавель рвали гороб’ячий, та борщ тей варили.

Чи була корова?

Корова була, воно трохи і спасало. Корову у хаті зачиняли. Трудно було, вельми трудно.

Чи працювали?

Робили ще й як. Ніхто нічого не пічалился. Одні труднощі. Трудно було.

Скільки вас у сім’ї було?

У сім’ї нас трьох і мати четверта. Помню тоді нічого не вродило на городі. Здається, дощ ішов. Не пам’ятаю.

Чи говорили тоді про причини якісь голода?

Не. Нічого не говорили.

Чи крали?

О, Бо… Крали. Корову у хаті зачиняли.

Чи помирали от голоду?

Помирали, цілими сім’ями. Одна жіночка дитину свою з’їла, тоді так по селі говорили. Уже багато позабувала, і не хочеться згадувати.

1. Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: 06.08.2002;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Михайленко Ольга Василівна, 1923 р.н., народилася в селі Любовичі Малинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Любовичі Малинського району Житомирської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що ви пам’ятаєте про голод 32-33 років?

Дуже тяжкий був голод і мокрий. Вимокла уся озимина, вирос один стоколос. Помолотили в колгоспі той стоколос, да дали грам 120. Хто був сильніший да брали шмаття, да вимінювали. А дома хто був, рвали на липі листки, верес сушили, товкли, да ліпили ліпьошки. Борщ варили з кропиви, чорнобиль і лободи. І солі не було. Поналивались люди, да пухли і ноги, і тіло. Поналиваються ноги як колоди, да лопались, да текли. Бур’ян товкли, да їли. Дождались жнив, тим колоски зривали, да їли. У нас була корова, да взяла мати молоко, да пішла на Іршу продавать, да купила муку, а вона з вапною. Напекла мати ліпьошок, а їх їсти не можна було. Ванько приніс на спині картоплі, аж музулі водянки були, да мати кидала в борщ. Собаки ловили, да їли, коней ловили, да їли. В голод жінка зарізала дитя, да з’їла. Дід мій пошов по лисиці, да назбирав кошелик, да не міг донести, да впав, да й лежить.

Люди мерли. Таких, які ще не зівсім вмерли кидали в яму, де закопували. Як дождали хліба, жита товкли в ступах, да об’їдалися. да мерли. А в колгоспі давали борщ. Пойдем в колгосп по борщ, да поберем соломини, да воду повипиваєм. Пучки смоловиє їли. Як дождали жнив, яке жито уродило на горбочках, забрали в колгосп. Люди страдали голодом і холодом.

Що ви пам’ятаєте про голод 46-47 років?

В 47-му годі в колгоспі виписували про десять кіло гречки, по десять кіло макухи, да на жорна мололи да пекли ліпьошки. 47-й год був дуже тяжолий, не було шо їсти і не було солі. Піде свекор, да набере селітри, да принесем додому, да позаливаємо водою, да зливали і варили в тій воді борщ. А те, що в чавуні, да терли, да солили ліпьошки. Корови не було до не було і скариш(?). Пойду до матері, возьму головку часнику, да на всю неділю держу такі були жира(?). Як у колгоспі ми робили то получали по 140 грам ячменю і мусили виживать.

1. Місце запису: село Стасіва Малинський району Житомирської області;
2. Дата запису: 2002 р.;
3. Хто записав: Костюченко Світлана Володимирівна;
4. Респондент: Луценко Софія Миронівна, 1921 р.н., народилася у місті Малин Житомирська область;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Стасіва Малинський району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Ну шо сказать про тридцять третій год. Я конєшно була тоді ще малою і жили в маленькому селі Стасева. До Києва од нас недалеко, бо мати ходили у Лавру чи то в якусь другу церкву. Я то вже добре і не помню. Сім’я у нас була великою, було нас 7 чоловік. У мене ще було три брати, і жила з нами материна мати.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Не вродило тоді у нашому селі, бо було дуже жарко. Зерна пошті не було бо ми малими збирали насіння лободи, мати сушила його. І у нас був маленький такий млинок. Батько зробив, бо він ходив на железну дорогу і там можна було щось зробити. Давали батьку і хліб, але нам не хватало, бо він був дуже малий. А вижили ми через те, що жили ми біля лісу і ходили із бабою у ліс і збирали все там, шо можна було їсти. Мололи на той млинок жолуді і мати пекла перепічки. Вони ще як були гарячі, то можна було їсти, а як холодні, то були як дерево.

Менший брат Василько був тоді ще малий і плакав. Не хотів їсти, але баба та шось йому скаже і він починав їсти. Ще добре, що баба знала різні трави і заставляла нас пити їх, як чай. І на все своє життя я запомнила запах материнки, бо це бабина була головна трава.

Часто батько приходив із роботи, то розказував шо люди мерли у поїздах і були такі худиє, що булі видні одні їхні кістки.

1. Місце запису: село Чоповичі Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: 23.07.2003 р;
3. Хто записав: Павленко Ярослава Ігорівна;
4. Респондент: Кушнірук Катерина Степанівна, 1924 р.н., народилася в селі Чоповичі Малинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Чоповичі Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю голод 1932-1933 років.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Великі податки були, але сплачували всі продуктами, в основному зерном. Віддавали насіння буряків червоних, давали овес, кукурудзу.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Приїжджали до хати забирали зерно. Присилали людей до нас на село, до кожної хат. В день могли обійти хат з десятеро.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Доносили і на нас. Тим, хто наклепував давали мерзлу картоплю зерно – то ні. Страждали більше куркулі. У нас було багато зажитних сімей. Королюки, Михальові. Всіх їх з сім’ями виселили. Так ніхто і не знає до сих днів, що з ними і де вони ділися.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ніхто не показував документів. Ми жили в кінці села біля річки. До нас прийшли в останню чергу. Ми знали вже, що забирали все.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Били людей, хто супротивився. Висилали. Найбільше боялися висилання. Багато дітей залишилися сиротами, бо батьків засилали. Старого Михайлюка вбили прямо на очах у жінки й дітей.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Без зброї вони й не ходили.

Як люди боронились?

Ніхто не боронився, боялися смерті, більше, ніж голоду.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було ховати зерно, навіть м’ясо вбитих тварин. Ховали далеко від села в лісі. Село наше оплачене хащами було. Місцеві, особливо люди, що працювали в лісі, знали ліс як свої п’ять пальців.

Хто і як шукав заховані харчі?

Продрозвєрстка шукала. У тих, у яких знаходили заховане, люди й у дворах ховали, то зразу арешт і на вислання, не дивилися, що купа голодних дітей у хаті.

Скільки їх приходило до хати?

Загони озброєних приходило і серед ночі і вдень. Чоловік 6. До нас то прийшов сам голова колгоспу і четверо чи п’ятеро з оружжями. Забрали все. Мати зварили лободу тоді, а нас семеро малих, то один хотів вилити на двір, але голова нам не дав зробити це, пожалів дітей. Мати погрожували, що нехай наблизяться до їжі, то вона вб’є його, хоча і поплатиться за це.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали в криниці. Батько забивав досками поріг, а під цим ховали курей порубаних, зерно, буряку, капусту – небагато на дев’ятерох чоловік в сім’ї.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, щоб люди хоч якось могли обробляти колгоспні поля. Вдома їсти не було, а робить заставляли. Це була гаряча вода і ледь видно мерзлу картоплю. Потім і варену гречку по жмені на кожного. Забороняли нести цю їжу додому.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали все: ложки, тарілки, горшки. Забрали в нас ступу. Мати понавчала нас вишивать, а брати добре справлялися з дерево: відра робили, вилошники, ціпи – і це забрали все.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

На зборах колгоспників голова казав про цей закон «п’яти колосків». Знало все село. Вбивали, арештовували. Збиралися дорослі, діти не ходили на поля по колосся. Мати теж ходили туди разом з своєю сестрою. Тітка мала 10 дітей. Годувати не було чим. Не пам’ятаю чи приносила мати колоски чи ні.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Про колоски даже мови не вели, це – смерть. Залишки городини теж саме. Умудрялися люди  якось збирати, їсти хотілося, а вмирати ні.

Хто охороняв поля і комори?

Поля охороняли панкові. Комори охоронялися людьми з колгоспу. Хоча в тих коморах зерно гнило, а люди вмирали з голоду.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Хто? Ніхто не хотів.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Змушували, ще й як змушували йти, малих дітей змушували в поле йти. Матір, тітку, бабу мою силою гнали в свинарник. Батько і дід робили в полі косарями. Помню, мати з старшою сестрою моєю, земля хай їм буде пухом, приходили вночі з поля, голодні, втомлені, а ми годувалися самі як могли. Батьків днями вдома не було. Так і померло четверо малих дітей від недогляду.

Де переховували худобу?

У нас була одна корова і стара кобила на три сім’ї: материної сестри, батька, братів двох. Корову зарубали, а м’ясо швидко розділили вночі в лісі поховали на печещі за 4 км від села. Кобилу кволу забрали. Люди ховали худобу, але вбиту вже, м’ясо.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень, щоб гарно шукалося. Набігали зі зброю злодії. Навіть грабували самі продзагони.

Скільки разів приходили до хати?

Не більше двох разів до нас. До середняків: Сорокіних, то, мабуть, раз сім.

Коли почали люди помирати від голоду?

Не зразу. Пізніше, то вже гинули, де присів там і вмер. Люди просто падали, на полях, на дорогах.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сироти мерли перші. Багато дітей ходило попрошайками по селах. У селі Кип’ячому був монастир, то там деяких годували. Держава опікувалася? Де там бачили таке.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто зумів сховати той і вижив.

Хто зумів вижити?

У кого були родичі, той виживав. Хто сховав хитро теж вижив. Хто жебракував міг прожити. Все одно таких мало.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Помагали сиротам, дітям, які ходили по хатах і просили що-небудь попоїсти. Старим людям теж давали, хто що міг. Чужі мало чим ділилися. Малі брати теж ходили в чужі села жебракувати. Цілими днями ми як прокляті шукали, щоб поїсти.

Які засоби вживали до виживання?

Ховали їжу, шукали їжу, жебракували.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали, без них, мабуть, і я б померла.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Як і всі, ми їли лободу, сички, ягоди всі, коріння хріна, з корнів мало що їли. Збирали дикий мед.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кору не їли, листя то їли з липи, вишняки, жолуді терли, каштани споживали, горіхи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Доходило і до крис, мишей. Ловили кротів, ящерок, ловили раків, наша річка, якої вже нема давно багата була рибою. Потім ловили рибу, полювати було строго заборонено. Карали тюрмою. Все одно тихенько ставили лопушки для зайців, тетерів.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Їжі в місті виміняти, навряд чи. Ніхто з тих кого пам’ятаю в місто не їздив. Навпаки в село ще приїжджали, що не вмерти з голоду в городі.

Чи був голод в місті?

Був. Голод вєздє був.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато. Особливо старих і дітей.

Чи відомі випадки людоїдства?

Ой!  Багато було. Їли людей люди. Від голоду вже і розум висох. Оце матері їли дітей. Був випадок і не один: на селі жила сім’я Кодивигарів: мати і батько, а скільки дітей не знаю – чи двоє чи троє, то коли люди падали від голоду то вони затягували в двір і рубали на м’ясо. Хата стояла віддаля і всі, хто хотів переночувати  йшли до них і в селі знали про це, навіть відсилали туди, поки хтось не побачив у чавунах юшки з людської голови. Знайшли в них і костє в погребі від людей. Таких забирали, куди не знали, але казали, що прямо в лісі їх і розстрілювали.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на місцях, де хто мер. Копали яму, аби не смерділу, деяких спалювали.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі поховання людей, померлих від голоду?

Є на старому кладовищі. Але я не бачила. Ми свою матір і батька, діда, сестру материну, моїх чотирьох сестер. Ховали кого в дворі, а кого на кладовищі, яке згоріло під час 1941 року.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Я поминаю і люди теж, хто знає і пам’ятає.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

В церкві згадують. За радянських часів ніхто і до церкви не ходив.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є церква. І була.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Де-не-де. І то, мабуть, чужі поставили, не знаючи хто де.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Розповідала дітям, а онукам мало треба це їм. Це страшно. Нехай живуть як хочуть, від голоду вони не помруть, хіба що від болячки якоїсь.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Наша влада і ніхто більше, хотіли щоб ми повиздихали (померли) і не було б слідів.

1. Місце запису: село Головки Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Костюченко Світлана Володимирівна;
4. Респондент: Костюченко Ольга Михайлівна, 1923 р.н., народилася у селі Головки Малинського району Житомирської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Головки Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що ви пам’ятаєте про 1933 рік та голод?

Не було чого їсти. Може там у кого і було, у нас не було. Мене отдали до тьотки у найми. У неї не було дітей. Тьотка заставляла жито жать, а я була мала і мені так не хотілось, то іноді втечу і десь гуляю. Тьотка сварилась, а одного разу так посварила, що я зібралась і пішла додому. Сказала матері, що краще буду голодною, а з тьоткою не буду.

Казали, що голодовка на Україні спеціально була. Хотіли, щоб український народ повстав. Жиди її зробили. Неврожай був. Мало було. Повимокало багато. Люди більш розбитії їздили у Білорусію. Мати моя також їздила. Поїдуть виміняють хліба або зерна. Останнє замелють. Везуть возиком у Малин продавать. Бувало виходили із-за кущів, хотіли забрати. Все це спеціально робили.

Держава не помагала. Вимирали цілі сім’ї. Ось у Оксани Зайченко було десь десять чи одинадцять дітей, всі помери. Викопали їм велику яму, поклали туди всіх, шинеллю накрили і засипали.

Часто ягоди, кропиву їли, різну траву перетирали і супчики з неї варили. У тих кого корова була, то ще жили трошки.

Переживем що хоч.

1. Місце запису: село Маньківка Бершадського району Вінницької області;
2. Дата запису:
3. Хто записав: Холобаєва Марина;
4. Респондент: Хливнюк Іван Васильович, 1935 р.н.; 

Під час Голодомору 1932–1933 років мама проживала в селі Тишковичі Іваничівського району Волинської області .

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи чули ви щось про голодомор 30-х  чи 40-х, можливо від батьків чи ще когось?

Так, трохи мати мені розповідала про події 32-го року та ще раніше. Її батько працював завідуючим Крушинівської початкової школи. Тоді  ж оголосили хлібозаготівлю, а в селі створили буксирну бригаду, яка ходила по дворах і збирала хліб, краще виразитися «шукала хліб» — в сараях, печах. Збирали все, що знаходили. Отак людей і прирекли на голод. Ще сяк-так виживали ті, в кого залишилися крупи від соняшникової олії та висівки. Люди почали пухнути, люди навіть птахів їли — горобців, а деякі щурів. А діти дистрофіками були: хворі, сонні, байдужі до всього. Мати казала, що дід хвилювався через це дуже. Хоча розповідав їй, що скрутно жилося й вчителям. Хоча він на риболовлю ходив, і інколи приносив улов, яким ділився, та риба траплялась не щодня. Стали пухнути й учителя. Казала, що особливо важка була весна 33-го: люди кидалися на першу зелень. До висівок додавали сушені головки конюшини або спариші, і випікали хліб. Їли багато, тому деякі  відразу від завороту кишок  помирали. У школі діти  сповіщали діду про померлих.

Вчителі разом з батьками копали ями… Ховали переважно без труни, загортали тіло в якесь лахміття. Хати залишалися пустими.

Дід жалівся матері на це, але в подробицях розповідав дуже мало, казав, що їй таке чути не потрібно. В школах було досить померлих дітей.

Згадав і про напасті. Вчителів весною 33-го  року кинули на прополу ранніх культур. Всім, хто працював у колгоспі, в спеціальному казані  варили кашу або юшку. Давали по 2 черпаки. Так педагоги і вижили.

В 40-х  рр не було так скрутно, я гадаю. Гадаю так, через те, що не було розмов  про 1946-й чи 47-й рік.

1. Місце запису: село Юрківці Немирівського району Вінницької області;
2. Дата запису: 23.09.2009р.
3. Хто записав: Шклярук Вікторія Сергіївна;
4. Респондент: Олексієнко Фросина Іллінічна, 1929 р.н., народиася в селі Юрківці Немирівський район Вінницька область

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Юрківці Немирівського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Я, Олексієнко Фросина Іллінічна, 1929 року народження. Проживаю в с. Юрківцях.

Хоч я була ще й мала, але добре пам’ятаю голодовку 1932-1933 р. Сім’я складалася з 6 осіб, 4 дітей. Тато був молящий. Тато не хотів у колгосп, то нас розкуркулили. Забирали зерно, худобу, бараболю. Нас четверо сиділи на ліжку на соломі, бо геть рядно забрали. А коли забирала та бригада бараболю, то хтось з них висипав у солому мисочку бараболі, то ми й тому були раді. Потім ще поклав мені в пясну чвертку хлібини і сказав: “На, не плач і не будь така дурна як твоя мама…”. А я й досі не знаю: чом це моя мама дурна, певно тому, що тато не хотів писатись в колгосп, хотів сам хазяйнувати. Мав пасіку, коні, займався баштаном. Але потім забрали батька, засудили на 1 рік, потім на два роки, а вже в 1937 році — репресували. Люди були дуже голодні: самі і ніхто нічим не міг допомогти. А було й так, що рідний дядько (по татові) навіть від нас ще забирав, що мама встигла сховати. І нас “врагами народа” і “боголильними”.

Мама як могла нас виходжувала, бо вдягнутись не було, ні їсти. То якось мама знайшла роботу в Чагарах на пекарні. Пекли хліб, то там вже були добрі люди і коли-не-коли давали якийсь кусень хліба.

І так ми переживали Голодомор.

1. Місце запису: село Нова Обдівка Тростинецький район Вінницька область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Козоріз Віктор Дмитрович, 1930 р.н., народився у селі Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Нова Обдівка Тростинецького району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Мені було 3 роки, коли батьки повернулись з Далекого Сходу: туди їздили разом з іншими шукати кращої долі. Повернулися сюди, а тут голодовка. Чим вона мені запам’яталась? За миску круп моя мама віддала нашій сусідці свою нову спідницю. Потім за один літр молока віддала мої новенькі повстяні валяночки. Пізніше тато пішов на роботу, на молочну ферму. Звідти приносив деколи в кишені трохи ячміна дерті з довгими острюками. Мама висипала дерть в полумисок і ставила на килим сушити, а я потихеньку залазив на піч, брав ту дерть у жменю і запихав собі до рота. Мама почала плакати, коли побачила, як я їм ту дерть і випльовую остатки. І до сьогодні бачу, як вона стоїть серед кімнати, показує татові пальцями на піч, а з очей течуть сльози. Та, мабуть спасли мене від голодної смерті горобці. Мамин брат якимось побитом ловив горобців. Мама смалила їх, смажила, а то й пекла на вогні й потім маленькими шматочками, давала мені їсти. Навесні й літом 1933 р. з липи листя шморгали, сушили, товкли і пекли з нього такі млинці. Торішню гнилу картоплю на полях шукали, як зійшов сніг. Нічогісінько ж не було… І хай Господь відвертає від такого лиха. Я не хочу більше нічого згадувати…, але не можу…