1. Місце запису: селі Березівка Олександрівського району Кіровоградської області
2. Дата запису: 27.08.2009 р.;
3. Хто записав: Бабич Олександр Володимирович;
4. Респондент: Кисляк Марія Дмитрівна, 1928 р. н., народилася в селі Березівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в  селі Березівка Олександрівського району Кіровоградської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

«Я народилася в селі Березівка 1928 року. На мою долю випало пережити час Голодомору. Дуже важко згадувати ті страшні роки і досі сняться опухлі і почорнілі від голоду люди. Коли мені виповнилося 5 років почався голод. У сім’ї нас було двоє. По сусідству жила сім’я, де було троє дітей, таких як ми з братом. Ми завжди гралися з ними на леваді, ходили по ставу ловити рибу, допомагали батькам випасати худобу. Були підпасичами в сусідів. Мої батьки працювали в колгоспі.

Одного разу сусідський хлопчак Льоня прибіг і похвалився, що [вони] їдуть з батьком до Білорусі. Це була осінь 1932 року. В селі уже стали з’являтися спеціалізована бригада, яка проводила обшуки. Ходили по дворах і забирали продукти, з часом їх стали боятися всі люди. Дядько Юхим Кисляк поїхав в Білорусію до брата в гості. Там залишив Льоню та ще двох дітей. В кінці зими 1933 року повернувся додому. Вдома він злякався. Його зустріла пуста і холодна хата, в якій лежала опухла і почорніла від голоду дружина. Все, що можна було забрати з хати – загребли. Все, що привіз із собою з продуктів заховав як найдорожчий скарб. Взявся відгодовувати дружину. Одного разу приніс нам торбинку гороху, смак якого я пам’ятаю і досі. Дядько Юхим врятував дружину та дітей, але не зберіг себе. Мій батько Недоренко Дмитро Никифорович працював конюхом і кожного дня підводою їздив по вулицях і збирав людей, які померли. На старому кладовищі була викопана яма, куди звозив батько померлих людей».

1. Місце запису: село Новий Стародуб Петровського району Кіровоградської область;
2. Дата запису: 14.07.2009 р.;
3. Хто записав: Фурманова Марина Сергіївна;
4. Респондент: Давиденко Анастасія Іванівна, 1919 р.н., народилася в село Новий Стародуб Петрівський району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Новий Стародуб Петровський району Кіровоградської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Тяжко згадувати ту страшну подію, яка вхопила тоді Україну. Я весь свій вік з тяжким болем згадую той Голодомор, про який не писали ні в якій історії, ні в газетах, до того часу, поки Україна стала незалежною. Тепер розкривається все те, про що мовчали раніше.

Я, особисто, не можу спокійно читати в газеті “Біль людської душі”, бо там, ніби в дзеркалі, бачу своє горе, горе нашого села, мого куточка, де пройшло моє дитинство.

Голодомор 33 р. розпочався 1932 року. Люди працювали по совісті, старалися. За їхню працю не одержали нічого, а що з городу зібрали, треба віддати за різні податки. Вже починаючи з Нового року не було ніяких продуктів. Живилися хто чим міг.

Коротко про свою сім’ю. Нас було 8 (вісім). Чим можна прогодувати всіх, якщо немає нічого. Коли вступали до ТСОЗУ, то все віддали: пару коней, корову і всякий с/г реманент…

Люди через деякий час свої корівки забрали назад (додому), бо не було чим у ТСОЗІ їх годувать, а нашу – забрали на м’ясозаготівлю (і в багатьох так сталось).

Батько зі старшим моїм братом кинулися підзаробить у якомусь радгоспі. Їм обіцяли дати зерно пшениці, а дали зерно з мишію. Привезли той мишій і почали його товкти в ступі. Від нього лишалась зелена полова, з якої ми варили куліш (суп). Я його як зараз бачу й пам’ятаю його гіркоту.

Про хліб ніхто не згадував, бо його ні в кого не було. Полову яшну потовкли й пекли ліпеники. Вони теж гіркі й розсипалися.

Вже взимку почали вмирати. Першою померла бабуся, за нею незабаром помер дідусь. Я і зараз згадую, які були дужі і дід і батько, а голод завалив…

Ранньою весною помер батько. Я бачу його благаючі очі перед смертю він сказав: “Ой, як хотілося ще годочків п’ять пожить…”. Помер.

Йшов уже травень 33р. Я йду зі школи, плутаю пухлими ногами, а мені гукнули сусіди, що мама померла. Горе за горем. А сили не було оплакати матусю. Немічні падали біля неї, бо знали, що й нам судилась така доля.

На городі був клапоть посіяного жита, яке красувалося і стало наливатися. Тоді колоски підсмажували і висмоктували зачатки зерна. Та це було пізніше. А чим живилися до цього?

Обривали листя з берестка, сушили, терли і місили на коржики. Вони теж гіркі і їсти їх якби ніхто ніколи не діждав їсти. А їли бо нічого не було. Від цього бур’яну почали викидати пекучі нарива і старший брат помер від ран.

Залишилося нас троє. Я до школи не могла вже ходити, така пухла, що вже мені важко ноги тягти…

Вчителька (Олена Михайлівна) переказала, щоб я якось добралась до школи. Кожного ранку вона мене зустрічала і вела поснідати. А вчителька Любов Корніївна нав’язала мені вузол  борошна (хоч і яшного, але це було великою допомогою, бо вдома лежали нерухомі старші мене брат і сестра. Дякуючи цим добрим людям, нас троє залишилось вживих.

Та це я тільки про себе, а що коїлося навколо. Кожен день і підводою везли і возиком – як хто міг вирядити своїх до кладовищ.

Люди пишуть про це до редакції, а мені просто страшно згадувати. Я тих людей майже всіх знаю. Наш невеликий куточок відправив на той світ Голодомор 33р., що залишилося зовсім кілька сімей, що їх не зачепив.

А саме страшне сталося через три хати від нашої у Яструбів: мати пішла десь просити що-небудь, та по дорозі під тином померла. Менші діти померли вдома. А найстарша, Машою звалась, залишились з батьком ще живі. Батько ще ворушився. Позачиняв вікна, зарізав дівчину і варив у казані м’ясо. Хтось зайшов і побачили, що робиться. Його забрала міліція, то він помер, а горе завершило Голодомор.

Пробачте, бо це не все.

1. Місце запису: смт. Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 25.09.1992 р.;
3. Хто записав: Швець Яна Ігорівна;
4. Респондент: Борщ Галина Миколаївна, 25.12.1925 р.н., народилася у селі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Як жили, бідно, не було шо їсти, в чому ходить, допомогли сусіди, трудно вижить було, сусіди померли. Були калачики їли, зернятка, жили в Павлиші. Шо їсти хотіли а не було, ходили собирали трави, ходили просили до людей щоб щось поїсти, ходили, давали буряк, буряк печений добрий. Одна була в сім’ї, років було мало, непомню, продавали дітей, обмін робили. Жила на дачі.

Народилася в Павлиші 1925р. 25 грудня. Навчалась у школі. Забула куда пішла вчиться, а вчилась на учителя англійського. Робила у школі на Вишнівцях там вчителювала Малюченко Галина Миколаївна. Коли закінчився Голодомор було состояніє смерті. Поставили пам’ятник Голодомору. Краще допомогли б бідним людям, чим його поставити, а то упаде, а люди умирають з голоду. Сусіди, які помагали уже немає.

На очах померли батьки під час Голодомору. Варили таку кашу з буряків сахарних: наріжуть у піч, жарять, туди лучки насиплять. Та поки я вчилась у Кіровограді то вурки вкрадуть сумку у поїзді.

Тоді не було нічого їсти, а зараз є, та духу немає, бо старий уже. Приходили просили їду. Батько помагав сусідам. Шовковицю трусили. Приходила вся вулиця. Простеле батько ряднинку, було натруся і приходили їсти, хто ложками, а хто жменями. Батька було звать Малюченко Микола Романович, народження забула, а помер 1932р. Малюченко Тетяна Василівна померла 1932р. це моя мати. Обоє робили у колгоспі, бо тоді були колгоспи.

1. Місце запису: село Березівка Олександрівського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 27.08.2009;
3. Хто записав: Бабич Олександр Володимирович ;
4. Респондент: Белінська Євдокія Миколаївна, народилась в 1949 р.н. в селі Березівка Олександрівського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Березівка Олександрівського району Кіровоградської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Я, Белінська Євдокія Миколаївна, народилась в 1949 р.н. в селі Березівка Олександрівського району Кіровоградської області.

Я хочу розповісти про голод 1932-1933 рр. зі слів моєї мами, Коломоєць М. А. (яка родом з с. Ясинуватка).

Ось мамина сповідь:

«Не обминув Голодомор і родину діда Архипа (мого діда, якого я не знаю). Родина була велика – 12 душ. Четверо старших дітей мали сім’ї. А от інші були ще малі. Найстарша Надія.

Батьки, працюючи в колгоспі нічого не отримували за свою працю. Восени 1932 р. ходили бригади по хатах і забирали все, що можна їсти. Навіть з-під подушки у маленької Мані забрали торбинку з квасолею. Діти (хлопчики) вигнали корову в поле, тому її не забрали. Пили молоко, але його не стало, бо корову нічим було годувати – обривали солому на криші і давали корові. Дід Архип знаходив копички соломи, перетрушував, дістаючи жменю зерна. Сам майже нічого не їв, тому опух і помер. Тоді найстарша Надія в березні пішла в радгосп (лікарівка) шукати роботи за їжу. Хліб вона відкладала для сім’ї. В суботу вона йшла полями додому, але не дійшла, померла. Хоронили людей тоді на кладовищі в одній ямі. Прийшла весна, їли траву, пекли з неї оладки. Інші члени сім’ї вижили».

1. Місце запису: село Соколова Гора Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: Большаков Гліб Леонідович;
4. Респондент: Фрадинська Броніслава Францевна, 01.01.1925 р.н., народилася в селі Соколова Гора (приєднано до міста Житомир), в 1932-33 рр. Житомирського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Соколова Гора Житомирського району Житомирської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Голод пам’ятаю 1946-47 рр., про голод 1932-33 рр. знаю була дитиною. Моя родина не дуже голодувала. Старші сестри були заміжні за військовими. Вони мали продовольчі пайки і постійно нам допомагали.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

На мою думку причиною голоду був не неврожай, а те, що влада забирала продукти.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Спеціальні групи людей, у них була зброя.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Люди доносили один на одного, чи була винагорода не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Документів ніяких не запитувалися, продукти забирали, складали на вози. Казали, що потрібно допомагати місту, село і так виживе.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

До тих, хто чинив опір, примінялися арешти, ГПУ арештувало.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

ГПУ мала пістолети.

Як люди боронились?

Ніяк не боронилися. Забирали навіть картоплю з казанків.

Хто і як шукав заховані харчі?

Люди приховували, як хто міг.

Скільки їх приходило до хати?

Не знаю

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали де хто міг. Можно було закопати.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Їм давали якусь допомогу чи пайку.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Забирали продукти, зерно, худобу.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закон про 5 колосків. Хто їх збирав, тому тюрьма, Зінько з нашого села відсидів 5 років.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля і комори?

Поле охороняв пановий на коні з нагайкою і рушницею, а комори сторожа з рушницями. Люди в колгосп йти не хотіли.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Людей заганяли в колгоспи, насильно забирали худобу.

Де переховували худобу?

Худобу заховати не могли.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Круглі сутки.

Скільки разів приходили до хати?

До хати ходили безліч родичів.

Коли почали люди помирати від голоду?

Люди почали помирати від голоду на весні 33 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сиротами ніхто не опікувався, хіба що забирали родичі

Хто не голодував в селі і чому?

Менше голодували комуністи, активісти, приближені до сільради.

Хто зумів вижити?

Всі можливі засоби. Більші шанси були у людей, що хтось вмів робити: ковалі, теслярі, ремеслові.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Допомагали у селах, використовували усі родинні зв’язки заради виживання. Допомога родичам.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Звичайно допомагали, особливо військові, що мали пайки. Допомагали своїм батькам.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

В їжу споживали ліпешки з березових бруньок, з липового цвіту, пересівали полову, борщ з крапиви.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кору не їли, купинки з картоплі мололи і пекли млинці.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли рибу, якщо хто міг виловити.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Продуктів купити нічого. Старші сестри їздили на Запад в Норец і там купували чи міняли продукти.

Чи був голод в місті?

Всім було голодно, але в містах не так.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Скільки людей померло не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства?

Про випадки людоїдства нічого не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили свої. Наш сусід набирав колосків, дожив до нового врожаю, помер на праці у полі, там його і захоронили військові без хреста.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

В нашому селі не було кладовища. Возили в Кам’янку.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

На проводи всі родичі.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В селі не було церкви за моєї пам’яті.

1. Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: 05.08.2002р.;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Степаненко Дмитро Кирилович, 1928 р.н., народився в селі Любовичі Малинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Любовичі Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що ви можете розповісти про голод 32-33?

3 брати: Федор, Денис, Кирило Степаненки пахали. Свої коні були в них. Хліб звозили. Як став голод — свої комісари позабирали. В печі бухали: чи не замуровано там нічого, в гладчиках все позабирали. Вибрали все. В батька коні ще були — не забрали. Воза й коні забрали в колгосп. Батька ще й били. Батько їздив в Білорусію, міняв одежу на хліб. Сім’я їла усяке: жолудяний хліб, якісь бурячки, які не придатні були для їжі, кропиву, гороб’ячий щавель. Кожуха забрали тоже прийшли. Образи стояли подряд, і мати заховала в образи. Хотіли однять, а мати заховала у пазуху. Батько від клумак до млина завернули і не дали змолоть. Хто пошов в колгосп, то тим було легше, а батько не пошов в колгосп, а пошов у радгосп, де нас поддержувало начальство вже після голодовки.

А що ви пам’ятаєте про голод 46-47 років?

Макуха була соїна у колгоспі. Колгосп давав таку подержку. Для нас такого голоду не було, бо ми позичили жито. Їздили ще в Білорусію.

1. Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: не вказано;
3. Хто записав: не вказано;
4. Респондент: Семененко Марія Петрівна, 1930 р.н., народилася в селі Любовичі Малинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Любовичі Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що ви можете розповісти про голод 32-33?

Мати їздила за хлібом в Білорусію в Оршу. Коли мати їхала за хлібом, їхала на параході. Бідних на параход не пускали, а вона везла пальто мінять на хліб, да оділа його, щоб їхать параходом. На параході перебирала щавель, а корінці їли. Хто багатший, то їздили вещі на хліб мінять. Матері моїй не було на шо мінять, то вона їздила — тому пряде, тому пол помиє, щоб дали якийсь кусок хліба. Тоді привезе мати нам хліб кірпічини: були такі як зараз, сильно добрий був той хліб. Батько був недужий, то все мати їздила. Коли мати поїде, а батько напаче праніков з полови, напаче поскладає на столі, а я бігаю та кажу: «Батьку, я возьму одненького». Батько аж заплакав, да каже: «Хто тобі його не дає, того праніка».

Дівчина вмерла в нас з 22-го году. Хлопець вмер з 27-го году. Було в моєї матері семеро.

А що ви пам’ятаєте про голод 46-47 років?

Тоже труднеча була з цим хлібом. Колоски збирали в ступі товкли. Льон у ручну брали, возили по ночах. Полови не їли. У нас трохи не так було трудно. Не було куплять за шо — самі ткали. Льон вирощували. Самі шили і сорочки. Взуваться — постали плели, да взувалися. І верхнє, і спіднє було саморобне. В /уші/ була хата Марусі Баротчіхи ходила, що ноги були як валянки. В 33-му й живих вивозили на могінки, там вони доходили. Казали, шо даже дітей своїх їли у голод.

1. Місце запису: село Прибережне Ружинського району Житомирської області;
2. Дата запису: 18.10.2003 р.;
3. Хто записав: Савчук Роман Леонідович;
4. Респондент: Савчук Марія Іванівна, 1923 р.н., народилася в селі Пустоха Козятинського району Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Пустоха Козятинського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте ви про голод у 1932-33 рр.?

Так, пам’ятаю. 

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала урожай влада (здавали на станцію). 

Якщо відбирали вирощене у людей в полі чи городі, то хто це робив?

Партійні, але відбирали у багатших (куркулів), у бідних не забирали. 

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні. 

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Голова сільської ради (документи мали), заставляли йти в колгоспи. 

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Покарання застосовували, куркулів висилали, арештовували 

Чи мали зброю ті, що відбирали хліб у людей?

Ні, не мали. 

Як люди боронилися?

Не боронилися. 

Чи можна було приховувати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Заховати не можна було нікуди, шукали скрізь.

Хто і як шукав заховані продукти, як їх звали?

Партійні (поставлені владою особи)

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Два, три і більше; партійні, комсомольці.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, варили житні галушки. 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі- одяг, рушники, худобу тощо?

Тільки продукти харчування.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули ви про нього?

Не знаю.

Чи дозволяли забирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Обіщики, комірники, сторожі. 

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Добровільно не хотіли, їх примушували. 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?      

Заставляли. Забирали поле, висилали 

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Худобу не забирали. 

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

«Поки все не отдаси». 

Коли почали люди помирати з голоду?

Літо 1933. 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Опікувалася, були інтернати.

Хто не голодував у селі і чому?

Багатші не голодували, та бідні, які мали корову. 

Хто зумів вижити?

Трошки краще їли, мали корову(годувальницю).

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не допомагали, не ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Йшли до колгоспу на роботу.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

В міру можливостей.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

В ліс не ходили, боялися людоїдства (а з городини їли усе). 

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Акацію. 

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Зайців, диких качок, гусей, черепах, жаб, рибу. 

Чи можна було купити щось в місті чи виміняти?

Да, можна. 

Чи був голод в містах?

Так. 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато (точних відомостей не має, але є відомості вимирання сім’ями)

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Так відому та ще й багацько. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На загальному цвинтарі, хоронила рідня. 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні. 

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Цвинтар. 

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають. 

Чи згадують і поминають померлих від голоду і церкві? Тепер із а часів радянської влади?

Згадували і згадують.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Ні, немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Є на цвинтарі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема чи розповідали ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так знають, розповідали. 

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталін, влада.

Чи знаєте ви, що таке Торгсін?

Ні.

1. Місце запису: місто Носівка, вулиця Тракторна, 3 Чернігівська область;
2. Дата запису:  24. 09. 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Микола Михайлович Білобловський 12.09.1941 р.н., народився в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;

Чув як ще школярем розказував мій батько Білобловський Михайло Трохимович 1910 року народження. А йому розповідав рідний старший брат.

Митро (мій дідусь) 1904 року народження. Вони були діти їм коломойського куркуля. Їхній батько Трохим у 1911 році залишивши його в Києві, і назбиравши грошей (він був механіком), купив 12 землі у Коломійцівці. Намайстрував всякої сільськогосподарської техніки і став хазяйнувати. Накупив корів, коней, овечок, домашньої птиці. Працювали сім`єю 6 дітей і жінка Параска. Параска Артемівна, його жінка з роду Чередниченків, до реформи була кріпачкою. Митро не дуже любив робити в господарстві, але любив книжки. Розкриє їх декілька відразу і читає то одну, то другу. Діти гортають. Мати Параска дивилась, так заховала. Тоді Митро почав читати, взявши одну книжку. Вивчився і став вчителювати. Їздив із Коломійцівки в Носівку.

Все було добре, але настав Голодомор. Люди вимирали. Баба Параска казала, що в Носівці не вмирали, а по селах. Люди носили міняти речі в Носівку на хліб. І не успівали донести додому, бо, наївшись сухого хліби після голоду, умирали. Міняти ходили в неділю, і по дорозі так лежали мертві люди. Підводами підбирали і ховали.

Дивлячись на це, Митро написав Сталіну про ці події. І написав досить грубо. Щось подібно: «Тобі не людьми, а собаками правити». Це з поняття Параски грубо написам. І один раз виїхав на базар і зустрівся з начальником НКВС. А той сказав, що одержав наказ від Вишинського, щоб Дмитра заарештувати. Дмитро просив, щоб він його не арештовував, а на ранок прийде він сам. Так Дмитро і зробив. Вранці взяв білизну, речі і прийшов. Більше від нього ніякої звістки не було. Про нього розповів один чоловік уже після війни. Цей чоловік був у Лук’янівській тюрмі і мав доручення супроводжувати партію арештантів (куди, не казала баба Параска). Але говорили, що довго плили водою. Скоріше плили на Колиму. І той чоловік, коли здав арештантів і йшов на пристань, побачив у дворі тюрми стояв гурт чоловіків, і був там чоловік схожий на Митра. Позвав його і вони зустрілись, привітались: «Може ти записку напишеш якусь рідні?» – сказав чоловік Митрові. Але Митро сказав, що тебе будуть перевіряти і можуть наказати. І записки не передав. Це одне джерело, з кого вийшла інформація про Митра.

Під час Голодомору померла дочка Галька, батько Трохим, син Олексій. Я служив в армії в 1963 році написав багато листів одного і того змісту, щоб розшукати Митра і розіслав в усі області за Урал, але відповідь прийшла, що такого там нема. Ще батько розповідав, що відбулось до Голодомору. Прийшло розпорядження в Носівку зібрати весь хліб. За один день зібрали і звезли в пакгауз до залізничної станції. Керували голови сільради, секретар парторганізації, начальник міліції. А увечері, коли все зробили, хтось із них сказав: «Що будуть їсти люди зимою?» і давай роздавати цей хліб людям. Цих керівників заарештували і їх більше не бачили. Зерно роздавали по списках, як і збирали. Це завдячуючи цим людям (прізвище ніби на букву «Д» Данилко чи Давиденко), Носівка була з хлібом. Якби були дані в архіві про зміну керівництва в 1932-33 роках (десьтак), то дізнались би, кому бути вдячним. Адже жителі Носівки про це не знають.

1. Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: 05.08.2002;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Приймаченко Ольга Йосипівна, 1925 р.н., народилася в селі Любовичі Малинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Любовичі Малинського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

Розкажіть будь ласка,Ви пам’ятаєте про голод 32-33 років?

Корову пасла я вже було 8 год мені, бо з 25 году я. Листя з липи рвали, де товкли, де були найнайлутші ліпьошки. Рвали гороб’ячий щавель. Вже й корову женеш і щавель їсиш. А ліс вже був такий гарний: в лісі сильно росли гриби і лисички, де брали. Корова в нас була, а корову самі пасли. Багато було риби в річках. Батько піде, то ночви риби принесуть. В школу як помню, то як добре вчилося, да миску борщу і дадуть, а хто пложе, той ні дей не дададуть. Як нарвали лободи, да були і померли. Нарву, нарву того листя з липи. Старша сестра в колгоспі копала канови, за це давали ту пшеницю.

А скільки дітей було у вашій сім’ї?

Сестра була і я, а тоді вже брат 57 року вже родився. В році вмерла мати.

Чи пам’ятаєте Ви, чи мерли люди від голоду?

Мерли скрізь. На могилки вивозили живих людей. Так по дорозі і падали люди з голоду. Сестра дасть маленький кусочок хліба як кленовий лисок.

У нас не брали, бо не було чого. Хто не хотів в колгосп йти, то забирали усе. Я запасувала щавель гороб’ячий. З липи така злена пампушка. Багато народу вимерло. Тоді вже в колгоспі давши галушки матері, батьку і сестрі. Джменьками на обід. Інколи їли і собак, і дітей ловили, да їли, бо голодний народ був, та і падали. Усе вишкрібували: десь квасолини, десь житина голі степи, де ж там людина не вмре. В ліс піде, да того губ’яча цілий кошінь принесе. Жолуд їли. Сушили, да товкли — мука була така чорна. Але їхали хто куди, хто на Білорусію, хто куди. Мучилися люди. Народ страдав усей. Риби було багато. Піди прань на річку, так і б’ється.

Тоді вже батько в Білорусію, поїде муки і хіба привезе як не зловлять.

Ми росли вже сиротами — не муку, носила, я тоді далі й косу хтось украв. З колгоспу нічого не можна було взять, дрова возили на собі, Людям виписували макуху. Мучились, народ тоже страда. Для мене був важкий цей год. Даже посмоне не було. Я бєдно жила. А найхуже в селі прожила. Життя цілком не бачила.