1. Місце запису: село Сиволож Борзнянського району Чернігівської область
2. Дата запису: 12.07.2003р.;
3. Хто записав: В’яла Олена;
4. Респондент: Гордієнко Парасковія Григорівна, 1926 р.н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

Трохи було, але ми здорово не голодували.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

В 33-му я не знаю. В нас було 75 сотих городу, батько був бригадиром, получав зерно.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Хтось з колгоспу навєрно.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

Мой були.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Хто тоді тїї документи мав.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Я не знаю, нас не карали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Та і без зброї люди боялися

Як люди боронилися?

Ховали що могли в землю, в скрині.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Та кажу ж ховали від бандитів.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Та хто зна.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не знаю.

Де можна було заховати продукти?

Ну це я вже тобі казала, одежину і зерно в скрині ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

В колгосп записували робить, то чого б вони годували.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Може й забирали одежу.

Що  таке закон про «п’ять колосків»? Чи Ви чули про нього?

Не чого не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не знаю.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгосп же.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Деякі хотіли. Мій батько зразу пішов. Він був бригадіром дак ще й.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Людей по хатах ходив забирать до колгоспу.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Як не підеш у колгосп, заберуть і корову, і коні, і все.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

Не знаю, ми не ховали.

Скільки разів приходили до хати?

Хто його знає, не знаю.

Коли почали помирать люди з голоду?

Ну еж у 33-му мерли, і в 47-му тоже.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та були тоді і сироти. Допомагали їм в колгоспі трохи, виділяли якісь там харчі.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто багатіший був, в кого корова була, як у нас.

Хто зумів вижити?

До кого смерть не прийшла.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи длились продуктами?

Та хто там помагав.

Які засоби вживали для виживання?

Я не знаю, хто як.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Може й мали ту поміч.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Да в нас то і хліб був, а люди головчак їли та всяку зелень.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Не знаю, ми не їли такого.

Яких диких тварин, птахів,плазунів їли?

Не знаю.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Ми не міняли.

Чи був голод у містах?

Хто зна.

1. Місце запису: село Седнів Чернігівського району Чернігівської область
2. Дата запису: 11.12.2005р.;
3. Хто записав: Уткін Павло Сергійович;
4. Респондент: Селенок Антоніна Іванівна, 1922 р.н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область

Шановна Антоніно Іванівно, чи пам`ятаєте ви, що був голод 1932-1933 роках, або 1946-1947 роках?

Я была ребенком, отец работал в сельсовете, мама в колхозе. О голодоморе кое-что сама помню, знаю по рассказам родителей и очевидцев 47…а 46-47 – послевоенное время. Мама не рабо тала, отец получал копейки. Очень нуждались, хлеб получали по карточкам то что было у родителей с вещей меняли в селе на продукты.

Дякую, а таке питання до Вас : які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Был неурожай, выпав град, всё все посевы и огородину выбило. То что смогли собрать вынуждены были отдать.

Якщо відбирали у людей вирощенне в полі, в городі, хто робив це?

Антоніна Іванівна: Свои селяне ездили с телегой, по дворам и выносили люди хто шо, а остатки такие там могли дать. Выносили.

Зрозуміло. А як це відбувалося? Чи ті що відбирали мали якісь документи на зібрання продуктів?

Документы у них никто не требовал потомушо это свои селяне ездили. Їх знали, а их направлял сельсовет.

Так. Зрозуміло. А чи застосовували до людей покарання, побиття, виселення, арешти?

Таких случав не было в нашем селе.

А чи знаєте ви мали зброю люди, що ходили та відбирали хліб у людей?

Зброю не замечали люди у них. И они применяли, добровільно выносили люди, шо имели.

А люди боронилися?

Нет, они никаких сил не применяли и люди не отбивались от них.

Чи можно було приховувати якусь частину зерна, продуктів овочів від збирачів?

Ну если у каво было много как дак может кто-то и приховував. В нас ничего не было и излишков у нас не было. То шо сдали, а то шо оставалось – для себя.

А чи знаєте Ви хто і як шукав заховані продукти. Як їх звали?

Цього не знаю.

Ну а знаєте як шукали? Чи ходили по хатах?

Ну до кого-то ходили.

А скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Свои селяне. Если заходили – то свои.

А скільки їх зазвичай було?

Человек три.

Зрозуміло. А забирали лише продукти, чи інші речі рушники, одяг, худобу тощо?

Нет, в нашем селе такое не долалось, ничего кроме продуктов, ничего не требо вали, ничего не забирали.

А що таке закон про п`ять колосків, чи чули ви про нього?

Ну, я знаю, что при немцах был такой, а свои, сельсоветы, стараста, не наказували своих селян.

Чи дозволялось збирати у полі колоски залишки городини, таке інше?

Разрешали.

А хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ну поля не охоронялися, а комори, був там ответсвенной человек – коморщик и он охранял.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Бедные шли, а багатих разкуркулевали, кто не шел.

Чи змушували іти людей до колгоспів і як?

Приходили от властей, агитировали, бедные шли в колхоз на работу ,а богатых, кто не шел, разкуркуливали.

Зрозуміло, Антоніно Іванівно, де переховували худобу, щоб не забрали в колгопс?

Ну… В нашем селе, вроде, таких случав небыло. А у нас худобы не было, не, нечего було ховать.

А в який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Приходили утром, днем приходили.

А коли люди почали помирати з голоду?

В нашей семье, от голода, никто не умер. А в Слухи были, что в селе умирало несколько человек.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Про это, я не знаю.

Так. Дякую. Хто не голодував у селі і чому?

Вокруг нашого села леса и речка Снов. Мужчины рибачили на охоту ходили и так проживали.

Хто зумів вижити?

Выжили в основном, почти, все.

Чи допомогали люди одне одному у виживанні від голоду чи ділились продуктами?

Да, делились. Родственники помогали друг-друг. То что имели – делились.

А які засоби вживали до виживання?

То что имели эконимили, экономно жили.

Чим али якусь допомогу від родичів, які меньше голодували?

Да, родственники помогали, друг-другу.

А що вживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну что сад имелся, были овощи.

А з ягід, коріння якесь?

Коріння.

А з яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

С акации цвіт ели, муку делали с цвета акации. Блины жарили.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ну охотники приносили зайца если на охоту ходили, то что-то приносили: или зайца, или утку.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Да, ходили в другое село, де пососедству и выменивали, если имелось вешь какая-то.

А, не знаєте ви скільки людей померло в селі, чи є такі відомості?

Сведений таких не было, а слухи были: некоторые умирали.

А чи відомві випадки людоїдства у Вашому селі?

В нашем селе таких случаев не было, но слухи были. В других селах были такие случаи.

А де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили всех на одном кладбище и ставили им кресты деревьяные.

А чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ну, устраивали обед и поминали. Батюшка преходил.

Чи відомі місця, у вашому селі, захоронення померлих від голоду?

Отдельно нихто не хоронил, отдельно людей всех хоронили на одном кладбище.

Чи поминають їх на проводи, гробки, зелені свята?

В эти дни когда поминают, поминают всех родственники своих родственником.

Чи згадують померлих від голоду в церкві тепер і за радянської влади?

Поминали всегда. обязательно свои родсвенники споминали своих померлих.

Чи встановлены в селі хрести пам`ятники померлим від голоду?

В селе таких отдельно не было.

Чи знає сучасна молодь села про голод 32-33 років? Зокрема, чи розповідали ви своїм дітям, онукам, сусідам?

Ну, я еще была подростком и не очень, я помнила, так что, я на примере, не розказывала. В нас никто не умер.

А кого ви вважаєте винними в загибелі багатьох людей?

Я считаю, причиной, это не урожай, а причиной тому – випал град и уничтожил посевы.

І останнє питання до вас Антоніно Іванівно: «Чи ви знаєте, що таке Торгісін»?

Ну я слышали такое, слово, мне кажется, что это такое вроде, там принимали дорогие вещи, щолото там может у кого было, у нас такого не было, и мы не пользовались.

1. Місце запису: село Домотканово Новгород-Сіверського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2002 р.;
3. Хто записав: Дідківська О.В.;
4. Респондент: Лєвдік Олена Іванівна, 1920 р.н., народився у селі Домотканово Новгород-Сіверського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Домотканово (нині місто Новгор-Сіверськ) Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Олено Іванівно, де Ви мешкали під час голоду 1932-33 рр.?

У селі Домотканово.

Пам’ятаєте голод тих років?

Да.

Скільки Вам тоді було років і чи були ще діти і сім’ї?

 Мені було тринадцять років, була моя сестра Дуся, вона була мала — два роки, батько, мама.

Як Ви вважаєте, в чому причина голоду?

Неврожаї були. Багато зерна загинуло. Калі більшовики приходили до нас, то майже нічого не забирали — нічого було.

Ви ховали зерно? Якщо ховали, то де?

Зерно заховували. Батько закопував за селом у лісі. В нас у селі був «дурний» Митяй — його так і називали. Коли в село більшовики прийшли забирати зерно, то він підходить і каже до них: «Не йдіть до нас, не шукайте зерна — його немає, батько вже все заховали», а вони й питають: «А де?», і він пішов і усе показав. Так сім’я без хліба зосталася.

І що далі з ними було?

Жили дуже погано. А ми, сусіди, помагали хто чим. Коли зима прийшла, то зерно повикопували і ним ділилися. А прізвисько за ним так і зосталося на все життя.

Що ви їли тоді?

Дуже тяжко було. Спочатку корова була, то мама в город ходила — молоко носила на заготовки. Воно добре було, а давали копійки. Потім корову зурочили та й їсти нічого було, тому ніякого молока майже не давала. Більшовики прийшли і її забрали. Зосталися ми одні — не стало кормилиці. У нас був кусок сала — жовте, старе аж тхнуло, висіло біля припечку. Мама з нього товканку робила — потовче, водою заллє і їмо його. Ми з подругами на поле ходили, викопували картоплю, а вона — мерзла, і буряки. Мати боялася пускати мене, розказували, що за декілька колосків з поля жінку з якогось села розстріляли. А колі сало скінчилося, то у нас було сідло з коня — кожане. Ми малі були — їсти хочемо, папа отрізав кожу з сідла — ми її жували. Вона тверда — ми її жуємо. Шукали у полях яйця пташок, та їли їх. Приносили додому лички — мама пекла ладки з них, іноді з сіна. Вони невкусні страшно, клейкі такі, к зубам пристають. Мама нам їсти дасть, батьку трішки, а вона горщики пошкребе і майже нічого не їла.

Олено Іванівно, пробачте, а у Вас хтось помер з сім’ї?

Ні, слава Богу, пережили (плаче). Страшні були, худі аж сині. Дуся боліти почала, та мама її відходила. Та у селі помирали. У маминої сестри двоюрідної Христини, дитя померло маленьке. Помирало небагато у нас у селі. Тільки страшні були — худі аж ребра видні.

А де ховали померлих?

На кладбищі. Коли потеплішало наш бригадир прийшов до папи і сказав, щоб ми їхали в інше село. Мати в плач, погрузили вещі на віз і ми поїхали. Приєжаємо в село, хати стоять, наче пустка — ні людей, ні зверей. Тихо як в могилі. Бригадир каже: «Вибирайте любу хату яку хочте». Ми ходили по хатах, дивились, а там, мабуть, люди повимирали. Все зосталося: начиння, подушки, меблі, ікони. Зайшли в хату, наверно багаті люди жили, велика була, а я помню, як зараз перед очима стоїть шифанєр, великий такий з зеркалом з дерева, і узори усякі, такий красивий. Я стояла і дівілась. На всю жизнь запомнилось. Ми пожили трошки і додому поїхали, там і хата, і город, і рідня, знайомі — своя земля. Приїхали в Домотканово десь у маї. Все оживати почало, сади зацвіли, почали село відбудовувати. 

1. Місце запису: с. Покровське (до 1936 р. – с. Баба, в 1936-2016 рр. – с. Жовтневе) Менський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 27 серпня 2009 р.;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Шамрицька Галина Петрівна, 1913 р.н., народилася в селі Баба Менського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Баба Менського району Чернігівсько області.

У нашому селі голодували майже всі, крім активістів і донощиків. Хто не подавав заяву до колгоспу, того розкуркулювали. Мій покійний батько тоді був молодим, роботящим і не збирався вступати до колгоспу. За невиконання плану його господарство назвали куркульським і розкуркулили. Забрали хату, сарай, клуню, погріб, корову, кобилу, інвентар – віз, сани, збрую, все, що було у хаті, а сім’ю вигнали на всі чотири боки, у чім стояли. Батька посадили у тюрму, куди його поділи, не знаю й дотепер. У 1933 р. від голоду померли моя мати, сестра і брат. Я залишилася зі старшою сестрою.

В селі вимерло багато людей. Їх ніхто не підрахував. Бувало, йдеш вулицею, а мертвих на возі везуть, складених, як дрова. У дуже багатьох випадках до могили клали по декілька покійників, бо не було копати кому яму. Я не знаю, як ми врятувалися від голодної смерті. Коли розповідаю про це, то завжди плачу.

1. Місце запису: с. Покровське (до 1936 р. – с. Баба, в 1936-2016 рр. – с. Жовтневе) Менський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 8 вересня 2009 р.;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Кроха Антоніна Федорівна, 1921 р.н., народилася в селі Баба Менського району Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Баба Менського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте ви голод 1933 р?

Ой, то ж, пам’ятаю, важке время було.

Чи велика була у вас родина?

Всього п’ятеро, батько, мати і дітей троє: Тетяна, Федора і я.

Всі пережили голод?

У 33-му вмер мій батько — Федір Миколайович. Через місяць умерла сестра материна — Биндюк Мар’я, потім умер її чоловік — Биндюк Ларіон та двойко їхніх діток, а найменшеньке дитятко забрала до себе додому моя мати і ростила разом із нами.

Але ж у вас у самих не було чого їсти, а ви ще одну дитину взяли?

А як не забрати, воно ж само залишилось, а це ж наша кров рідна.

Чи допомагав колгосп продуктами?

Мої батьки  той час уже вступили у комуну (колгосп) і комуна виділяла на двір потроху чечевиці чи муки, а потім ми у ту муку добавляли перетерте листя в’язу, липи і пекли ладки. А ще пам’ятаю, весною мати ходила на поле і собирала гнилу картоплю, з якої пекли ладки. Щавель весною їли, встаєм вранці, а в хаті одна вода, отоді ми на луг — і рвем щавель. Важко було.

Чи допомагали люди один одному вижити у ті важкі часи?

Я пам’ятаю нашу сусідку — бабу Варку, яка жила сама і весь час нас дітей потроху підкормлювала, то ладок з клєверу принесе, то гірсточку муки. Для нас то було величезне свято. Ото так ми і вижили.

1. Місце запису: с. Покровське (до 1936 р. – с. Баба, в 1936-2016 рр. – с. Жовтневе) Менський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2 вересня 2009 р.;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Полоз Ганна Петрівна, 1923 р.н., народилася в селі Баба, Менського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Баба Менський район Чернігівська область.

 Що Ви можете згадати про голод 1933 р.?

Важко було, люди мерли як мухи. Хоча наша сім’я вижила — батьки і четверо дітей. У комуну нас не приняли, бо батько (Полоз Петро Григорович) був інвалідом і не міг працювати на землі. Тому комуна нам не виділяла ні муки, ні чечевиці. Наша мати (Полоз Євдокія Василівна) ходила пішки до Сосниці та Макошино та вимінювала одежу, яка ще лишилась на їду чи стакан соняшнику, чи даже жменю лушпиння з соняшника. Помню як одного разу мати виміняла на рушник трохи муки, а коли принесла тую муку додому, то ми роздивились, що замість муки матері підсунули краску. А ще пам’ятаю як шморгали кору з в’яза, давили кісточки з кукурудзи, листя з в’яза товкли і їли. У мене з тих часів збереглася ступа у якій давили кісточки з кукурудзи, і зараз, коли дивлюся на тую ступу, то згадую ті страшні часи. До нас приходили і сусіди, і родичі, і пользувалися нашою ступою.

 Чи допомагали люди один одному вижити у ті важкі часи?

Помню, як наша мати підкормлювала сусідського хлопця, який залищився без матері — вона опухла і умерла від голоду. А коли батько ходив у с. Киселівку на торф (у ночі стерегли торф від загорання), то він іноді приносив сухі скоринки хліба, які йому давала жінка у якої не було своїх дітей, ото празник був у нас. Важко було, да пережили.

1. Місце запису: с. Покровське (до 1936 р. – с. Баба, в 1936-2016 рр. – с. Жовтневе), Менський район, Чернігівська область;
2. Дата запису: 2 вересня 2009 р.;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Довженко Ганна Денисівна, 1927 р.н., народилася в селі Баба Менський район Чернігівська область;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Баба Менський район Чернігівська область.

Мені було тоді всього п’ять рочків. Добре пам’ятаю, як люди, багато голодних, заходили до двору: «Подайте, бо помираю з голоду…» Але що ми могли дати, коли самі були голодні?.. Пізніше очевидці розказували, що не від недороду був страшенний голод — просто в селян у ті роки викачали весь хліб. Доходило до того, що збирали не тільки зерно, а й останній вузлик квасолі, заготовлені на зиму овочі та фрукти, квашені в діжках капусту, яблука, навіть замішане тісто. Зголоднілі люди йшли на все, щоб угамувати голод. Аби хоч якось протриматись, а головне — вижити, їли, що тільки можливо: мишей, пацюків, горобців, кору дерев. І все одно пухли з голоду, помирали десятками. Але наша родина пережила ті страшні часи майже без втрат. У матері була одна сестра, її сім’я теж вижила. З батькового боку, а їх було аж одинадцятеро в сім’ї, помер брат. Рятувала, пам’ятається, затірка з муки або висівок, виміняних на якісь речі. Бобівник або квасолянка були мало не святом, макуха — найкращими ласощами. Варили і їли мерзлу картоплю, буряки, а не було цього — то й лободу. Навесні діти збирали медунки, первоцвіт, щавель, ласували цвітом акації, влітку накидались на ягоди та фрукти, трубили все зелене, аж до маківок водяних лілій, серцевини лепехи.

1. Місце запису: село Машеве Семенівського району Чернігівської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Марія Єгорівна, 1922 р.н., народилась в селі Машеве Семенівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Машеве Семенівського району Чернігівської області.

Я, Марія Єгорівна, народилася в життєписному Деснянському Поліссі, селі Машево Семенівського району Чернігівської області в 1922 році 14 квітня, в сім`ї хліборобів, де, окрім мене, було ще четверо дітей: Галинка – 1918 року народження, Настуня – 1925 р.н., Михайлик – 1932 р.н., тато – Єгор Лаврентійович Осадчий, мама Ганна Данилівна ( прожила до 1979 р.) та бабуся Євдокія, татова мама. Господарі були непогані, адже мали двох коней, корівку, овець майже отару, пара свинок , то й вважались «середняками» та й землі чимало мали. Тато десь за півроку до «колективізації» прочув, що буде все в спільне господарство переходити, не розуміючи, як це може бути, здав всю землю, продав коня, десь з десяток овець вирізали. З майна було ліжко дерев`яне, рядюшка замість ковдри, скатертина, одне простирадло, два столи, один віз, збруя до коня, плуг і борона, молотарки не було, ціпами молотили. Батько пішов у Шостку на військовий завод, недовго там і пропрацював, захворів на туберкульоз, в 1931 році зовсім зліг, тому його відправили додому. Вдома мама й бабуня лікували столітником та жирами, бо ще лишались і вівці, й корівка. Тато знову пішов на роботу, звідти направили його на лікування в санаторій до Москви. Коли тато повернувся, то ми його не впізнали, так страшно схуд. На заводі виклопотали допомогу, бо хатина наша була низенька дуже,  вікна при самій призьбі. Запаслися деревиною на хату. Навесні 1933 року вода змила міст через річку, прийшли до нас місцеві червоні комісари та й забрали весь ліс, цілий день вивозили, аж 10 підвід вивезли на благо трудящого народу, хоча ліс був поряд. Це були «комітетчики», люди з нашого села, які жили на сусідній вулиці з нами. В основному це були люди бідні й безземельні, але найбільше в ці комітети пішли п`яниці, ледарюги, які ніколи на землі нічого путнього не робили і за скотиною ніколи не доглядали. Бо то ж праця, і ліс заготовити праця тяжка, а тут бери – забирай у того, хто вже немічний. Бо давали їм за це гроші і нагани давали Як зараз пам`ятаю: лежить тато напівмертвий і голову до віконця повернув, а потім повернувся під стіну і через декілька днів пішов у вічність. Мені було 11 років, брату один рочок. Понесли тата до кладовища по тому мосту, що з дерева віднятого у нас відновили. Рік був дуже сутужний, голодний. Запам`яталось ще, що поминати тата прийшло півсела, дехто вже й ніг волочити не міг. Бо в нас ще запас картополі був і капусти, мама наварила відро картоплі, то всі й поїли. Їли повільно, не дивлячись один одному в очі, ніби чогось стидилсь. Мама навіть не плакала, закам`яніло її серце навіки, довго ще відпоювали її різними травами. Лікар сказав, щоб серце відійшло треба щоденно 12 стаканів чаю пити. Щоб нас врятувати ходила по колгоспу, де давали 200 грам хліба й затірку. А нам дітям, що ходили до колгоспу, де давали 200 грам хліба й затірку. А нам дітям, що ходили полоти, давали по півлітра супу, який я несла додому для братика й сестрички. Михайлик і виріс таким щедрим, ніколи не говорив, що в нього нема чогось, завжди ділився останнім. Рятувала нас і корівка, було мама зранку наварить казан молока, куди добавить жменю пшона та оладки з перетертої коноплі, то ми цілий день і черпаємо, а бабуня просить, щоб хоч мамі залишили, бо після роботи ж прийде голодна. Ніколи незабуду голодних очей сусіда Василя Смаги, прийшов одного разу і стукає у віконце просить: «Галю, дай хоч стаканчик молока». Мама й ділила все, що було, а в нього ж троє дітей на печі, а дружина вже й ходити не могла, ноги опухли. Через декілька днів підвода зупинилась, і «буксири» (називали так тих, хто звозив людей до поховальних ям) погрузили, як дрова, Василя й дружину та й відвезли на кладовище, в ямі й сховали. А діток на патронат зарали. Доля ніби й непогано в них склалась, в люди повиходили, десь в Росії осіли. Ще Грицаї в нас по сусідству жили, то вони вже «багатими» вважались, бо були в них і кінь, і кобили, і корови. Всю сім`ю десь на Соловки вивезли. Мабудь, не вижили б і ми, та дядько мій робив на виробництві і мамі допомогав: передавав віку, овес, ячмінь ( кілометрів 60 від Черешеньок до Машево). Потовчемо,а воно все одно колоче, неприємне на смак. Повесні щавель дикий їли, лопуцьки, все, що в лісі знаходили. Згодом тітка Марія забрала мене в село Черешеньки, де й виховувалась. Сестру Галю забрали до Новгород-Сіверська навчати вчительській справі. Отак і вижила наша сім`я».

1. Місце запису: Будинок літніх людей, місто Бар Барського району Вінницької області;
2. Дата запису: 26.03.2019 р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Якимчук Ольга Антонівна, 1928 р.н., народилася у селі Кузьминці Барського району Вінницької області;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Кузьминці Барського району Вінницької області.

Представтеся, будь ласка.

Ольга.

А прізвище ваше як?

Якимчук Ольга Антонівна.

А якого року народження ви?

28-го.

В якому селі ви народилися?

В Кузьминцях народилася і в Кузьминцях живу.

І так і прожили там все життя?

Да.

А у вас були брати, сестри?

Сестра була.

Тобто вас у мами і тато було лише двоє?

Сестра. І я мала два сини, дві невістки, онуки, правнуки вже, да.

А що ви пам’ятаєте з 32-33-го років, коли в Україні був голод, Голодомор?

Я пам’ятаю всьо. Люди здихали з голоду, а ми якось вижили, наша сім’я. Нас було дві сестрі. Я і вона, і батько, і мама, і це ми пережили, ми не повмирали з голоду.

А ви пам’ятаєте у селі, коли був Голодомор, багато людей померло від Голодомору?

А шо ж, багато повмирало людей, дітей. Ховали навіть і без трун. Так закопували, бо не мали люди чим, не мали змоги трун зробити, здихали з голоду. Але, кому не смерть, то пережив. О, і я так сама пережила і діти мої пережили.

А що ви їли, що вам мама готувала, де взагалі брати їжу і якою вона була?

Тей таке було, там видоять корову, то якусь колотуху приготують, куплять пшеницю якусь стакан, два, на жорнах змололи. Таке було. А то ягоди з молоком пили, ягоди, молоко, як могли, так цей. Дуже багато повмирали з голоду, да.

А вас була корова?

А як же, була корова і ми вижили. А в мого, татовиного брата було 9-ро дітей, жінка, він пішов на фронт, а ця жінка померла з голоду, а дітей забрали двоє в цей інтернат цих, а ті тако мучилися. Велике горе ми зазнали, ми голоду багато зазнали, але кому не смерть, то пережив.

А чи бали у вас в селі випадки, чи можливо ви чули, що хтось розповідав, випадки людоїдства, чи їли під час Голодомору дітей? Чи їли, можливо, собак, котів?

Ну були ясла, шо там могли то рихтували. А тоді в голодовку, то не був ясел. Так, самі люди харчувалися, котрі могли як, а котрі повмирали, бо ж голод був. О, то таке було. Ягоди з молоком це поїли, але кому не смерть, то не вмерли, а кому смерть, ті. Багато пропало людей.

А чи виїздили з села, чи тікали люди під час Голодомору, десь, можливо, в міста?

Чо, виїжджали люди. А до нас, це вже пригнали жидів, Примарум, о, насилу згадала. Був Примарум, в него було п’ятеро дітей, хатинка, збоку двері, бідив. Так як пригнали цих жидів на казарму цю воєнну, то він в цих жидів забрав всьо золото, забрав, а тоді цих жидів вигнав на долину в цю ой як це,  і там їх, викопали окопи і там їх розстріляли, і там їх закопали. Забула, як долина та називається. То каже, шо три дні земля рухалася, шо живі попадали. Таке іздіватєльство було.

Чи пригадуєте Ви зараз той час 32-33-ій роки, коли був Голодомор? І які спогади у вас залишилися з того часу?

Та й чо це я не пригадую. Я всьо знаю, но я ше ж тоді була мала, не така ше, як ше був. А потім як вже була ця війна, то я вже, вже вивозили, вже ці побили всі машини, надлетів літак на греблі, побили, то ми вже вивозили всьо підводою, о. Тей так от. І так вже мій 91 рік. Я вже не така розумна як колись може була, але була, похвальну грамоту за труд маю, похвальну грамоту за молоко. І все, була на вивозці зерна, вивозили на станцію машиною. Всьо цим я працювала.

1. Місце запису: Будинок літніх людей, місто Бар Барського району Вінницької області;
2. Дата запису: 26.03.2019 р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Ланова Олександра Олексіївна, 02.02.1932 р.н., народилася у селі Івашківка Городянського району Чернігівської області;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Івашківка Тупічевського району (нині Городянського) Чернігівської області.

(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)

Як звати вас прізвище, ім’я, по-батькові та якого ви року народження? І місто, село в якому народилися?

Народилася я у селі Івашківка, Тупічевського району, Чернігівської області. Мене звати Ланова Олександра Олексіївна, 32-го року народження. Що вас цікавить?

Місяць та число?

2-го лютого, 2-го лютого я народилася.

Скажіть, будь ласка, скільки вас було у сім’ї дітей?

У сім’ї дітей, у матері, чи у мене особисто?

Ні-ні, у матері.

У нашій сім’ї було троє дітей, брат, сестра і я. Брат з 38-го нема його вже, сестра з 48-го, а я з 32-го. Сама старша я, у сім’ї. А у мене одна дочка і одна онука. Всьо більше тоже нема нікого. Вони живуть у Вінниці. А я ось тут уже проживаю.

А так розумію стосовно теми Голодомору ви знаєте від батьків.

Я знаю із родствєнніков, і знаю по собі. Я пам’ятаю вже. Ми були тільки з мамою удвох. Батко був десь, батька зіслали, батька не було. Були ми двох із мамою. Я була дуже маленька, опухша вся і мама опухша, була з голоду. Знаєте, всьо ж позабирали з села, не було нічого. Мама ховала у горщику гороху трошки і прийшли ці сталінські посіпаки, і забрали і той горох із горщика. Там уже пригорша була і все. А то мама давала лободу, щирець терла і так пекла бліни, і так ми вижили. А бабка моя, небожка вже, мамина мама, бачила, шо мама вже ледь сходить, шо помре. Вона каже до неї, шо ти візьми ніби мене дитину, і завези в Чернігов і лиши її там, може її хтось підбере, тей вона виживе і ти може тут виживеш сама. Мама не погодилася, сказала, шо я так не зроблю, я буду вмирати і дитина моя хай вмирає, я не піду. Страшні були умови в селі. Сусіди хлопчика зарізали і з’їли, бо не було, понімаєте. Люди падали, як мухи по дорозі, їхала підвода, накладали, як дрова на підводу і відвозили в ями. Хліб, який, де в кого був, викачали, всьо забрали до грама. Мали такі якісь довгі палки, шо штрикали і якшо там находили зерно, то зерно забивали в ту трубку і вони вже бачили, шо там закопане зерно і тоді вже відкопували. А то били селян за то, шо признайся, де ти закопав, де ти заховав, шо в тебе і так далі. І всьо. Отаке було життя. Дід і бабка насилу вижили. Тоже умови були страшні, жили в землянці, хати не було. От. Їх розкулачили і вигнали з хати. І вони викопали землянку і жили в землянці. От. Ну роботи ніякої не давали. Не то шо врожаю в Україні не було, ні, врожай в Україні був, хліб вродив і всьо вродив, но сталінський режим, його завдання було знищити українську націю. І він посилав своїх посіпак тих, йому помагав Молотов це був, права була рука, яка, слухайте, гнобила народ. І люди гинули, сім’ями гинули, бо не можна було прожити далі, не можна було прожити, всьо забирали, всьо до грама. Яка картоплина, чи яблуко яке, всьо забирали до грама, лишали сім’ю без нічого. І так люди мучилися, дуже багато людей померло. І дітей, і старшого покоління, і молодшого покоління. Дуже багато людей загинуло в нашому селі. Бо були страшні умови, їсти не було шо, яка лобода була і щирі, всьо вирвали, а шо далі, з землі шо візьмеш, траву, траву повиривали, яку було можна. Ні хазяйства, ні корови, ні в кого нічого не було цього, бо все чисто забрали, під чистую. Не було нічогісінько. Пожалітися не було кому. Не було у кого спитати шо, ці сталінські посіпаки за найменшу провину – кили, кияли палками і так далі. Знаєте, знущалися, над людей, над людьми, бо їм не хотілося, щоб люди щось знали, чи шось. Були ж такі люди, шо знаєте і розуміли, і всьо, і задавали запитання їм, і всьо, от. Мій дєдушка, Василь, був грамотна, розумна людина, він кінчив ветеринарний технікум, от, чи училище, шо там він кінчав, дід був грамотний і коли він запитав, що навіщо це в них така картина в селі, навіщо ви забираєте все, люди ж працювали, люди ж вьсо зібрали і так далі, навіщо ви. Діда посадили на 5 днів у погреб і там тримали, і вибили добре, і на тому кончилося. Отака була картина. Ніхто, ні до кого не міг сказати нічого, пожалітися, тому шо не було зовсім нікого. Ну а ви знаєте, сталінський режим, це був страшний режим. Вся українська еліта загинула, яка бла на Україні, і в нас же ж в селі були люди, з освітою, зі всім.  І знаєте, всіх винищив, всіх забрав, а куди забрав і де подів, хто знає. Так люди ніхто не повернувся з того. Страшні умови були, не питайте навіть. Такі були страшні умови в людей. Знаєте, ви один день не поїсте, правда, і плохо, а це ж місяцями, годами, днями, люди не мали шо навіть кусочка хліба, шоб перекусити. Люди не мали і гинули, вмирали від цього всього від насильства, від несправедливості. Люди помирали від голоду. Тому шо хліб був, хліба було багато, хліб вивозили, а людям не давали. І люди гинули сім’ями, і діти, і батьки, і діди всі гинули підряд. Отака була картина в моєму селі. І в окружності тоже такі самі в всіх селах, тоже ж така сама була картина, як і в Івашковкі, така сама була, хліб усьой викачали, все забрали до грамулючки, а лишили тільки голі хати і голодних людей, і всьо, і більше нічого, більше нічого не було. Отака, доню, була картина.

А чи бували випадки, що селянин йшов проти селянина? Чи переходив, до прикладу, сусід на сторону тієї самої радянської влади і чи приходив до свого сусіда, відбираючи продукти?

У Івашковкі такого не було. Не було такого, шоб сусід відбирав у сусіда такого не було. Уже пізніше, як встановилася радянська влада ше то, то тоді була там два таких чоловіків, шо вони, знаєте, робили пакості людям. То вже було, вже зовсім пізніше. А в той період, коли були такі труднощі ніхто не переходив на сторону радянської влади, ніхто не йшов один проти другого. Жили як могли. Ніхто ж нікому не міг помогти, ви ж це розумієте, шо ніхто не міг помогти того шо у всіх же однакове становище було. Не було ні хліба, ні зерна, ні картоплі, нічогісінько ж не було. То хто в кого мав шо відбирати, ніхто ні в кого не відбирав і ніхто не переходив до радянської влади, до тих посіпак ніхто не йшов. От, а ті посіпаки, знаєте, шо хотіли, то робили, творили чудеса, і вбивали, і арештовували, і кидали в холодну, і куди тільки не було. То були зачинили в льохові на кілька днів, то ніхто навіть і не знав, то насилу… а вони кричать, то могли б, а вони, ви знаєте, шо люди стащала, вже не може ні кричати, нічого, тей та і сидіти у тому погребі. То два померло, а три вижило з трудом, отака було картина. А такого шоб хтось переходив до когось, то ні діди мої, ні батьки мої ніхто такого не казав. Ніхто. Ну шо вас цікавить кажіть.

А як гадаєте який урок сьогоднішнє молоде покоління має винести з цієї трагедії, яка сталась, аби вона більше ніколи не повторилась?

Шо можуть винести покоління. По-перше, вони мають пам’ятати цей випадки, які були, цей Голодомор вони повинні пам’ятати. Повинні пам’ятати перш за все. А друге те, шо вони повинні знати, шо люди своєю працею, своїм трудом звеличували державу, допомагали людям іншим, шо вони повинні брататися, об’єднуватися і боліти за свою державу, за свій народ, це молодь наша. Ось, якшо у них є ще свідомість дійти до цього, от. А так шо, то я такого не пам’ятаю, шоб шось було. А молодь повинна пам’ятати все те, шо було. Запомнити, шоб такого більше не повторилось, пе-перше за все, того шо це неможливо, от, і вони повинні знати це, врахувати і думати про те, шоб тільки робити добро людям, не робити нічого поганого. Оце молодь повинна пам’ятати. Пам’ятати своїх батьків, дідів, прадідів, які погибли від Голодомору, ось, тих, хто погиб і на війні у 41-му році, вони повинні пам’ятати і з цього винести певний урок, обов’язково, я так думаю, а не знаю може ви гиначе думаєте, а я так думаю, шо повинні вони пам’ятати.

Ви цілком праві, адже, без минулого немає майбутнього.

Нема майбутнього, це так завжди. Як хочеш, шоб було майбутнє, то треба пам’ятати минуле і з нього робити певні висновки, певні висновки, ті, які потрібні у нормальному житті. А нема, той казав, шо якшо ти не знаєш про свою державу, про свою сім’ю нічого, то ти навіки залишишся дитиною, а не дорослою людиною. От бачите це воно так і є, шо обов’язково за минулим іде майбутнє, обов’язково, якшо майбутнє це правильно будують, правильно ідуть по тій дорозі, шо треба. Ну ви знаєте, в жизні трапляється все, вам не треба говорити, в житті трапляється буквально все.