- Місце запису: село Калинівка Базарського району Житомирської області;
- Дата запису: 29.10.2002 р.;
- Хто записав: Шома Ірина;
- Респондент: Богомаз Марія Прокопівна, 27.02.1911 р.н., народилась в селі Калинівка Базарського (нині Народицького) району Житомирської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Калинівка Базарського району Житомирської області.
Марія Прокопівна розповідає, що в 1933 р., їй було 23 р. І події 1933 р. вона добре пам`ятає. На той час ще були живі її батьки Богомаз Прокоп Макарович і Богомаз Люкіра Василівна. У 1932 р. у Калинівці був гарний урожай: жита, пшениці, овса, ячменю – усіх зернових. У тому році напокали багато картоплі. Усі люди, хто працював на землі, були забезпечені всім необхідним на зиму. В 1930 р в селі був організований колгосп. Хоч за трудодні майже нічого не платили, але з присадибних ділянок люди збирали всі сільськогосподарські культури.
«Ми мали корову. Держали свиней і коня. Після того, як закінчились в 1932 р. осінньо-польові роботи, стали по селу ходить комуністи і комсомольці і забирали у людей все зерно, капусту, картоплю, овочі – все, все. Особливо жорстоким був Козиренко Василь Іванович ( Довгий) так прозвали його в Калинівці. Настільки була недобра людина, що не можна було й впросить, не вимолить. Так вислужувався перед владою, що забирав усе з погребів, з льохів, з хлівів – все під мітлу забирав. Навіть, як хто ховав у вузлику за образами зерно або в піч у горщиках за засланку, та довгий знаходив, все забрав, не залишав навіть і крихти. Коли він йшов по селу, то люди казали: «Дивітья, он йде «червона мітла»! Дехто з людей закопували зерно в землю. Інші сипали зерно в мішки да прикидали на дворі сіном або соломою. Сусідка наша, Малаха Яківна Мельник, насипала жито в діжку, обгорнула рядном і закопала в гній, але й там Довгий знайшов і забрав все до зернини. Отак, на зиму людей у селі і ранньою весною повмирало від голоду багато людей. Було так, що в деяких сім`ях не було кому і за, що хоронить. Ніяких похоронів ніхто нікому не влаштовував. Замотували в рядини. Клали на підводи, возили на могильники. А в деяких родинах померли лежали по декілька днів. Не було кому не то що хоронить, навіть з хати винести. Дуже багато опухлих, голодних людей бродили селом, просили хоть чого-небудь поїсти. Люди вимирали як мухи. Трупи валялись на дорогах. Попід парканами. І ніхто на них не звертав уваги, бо всі були голодні і безсилі.
– А я врятувалась, – каже баба Маруся, – не вмерла з голоду тільки тому, що в нас була корова, яка цілу зиму доїлась. Дякуючи молоку, яке у нас було, наша сім`я вижила. Мати кожного дня глечик молока виставляла на вулицю для «прихожан». А наши сусіди рятувалися тим, що в них на горищі висіла шкурка з корови. Вони різали її на кусочки і варили таку кашку – вода і шкурка коров`яча. А весною, як підросли трави, то люди варили борщ з лободи, щавлю, сички, буряка. А ми ще ходили в ліс, набирали сироїжок, бо інших грибів не було. Були такі голодні, що не могли донести додому, а там же сирі поїдали. Ясна річ, люди дуже хворіли. Вимирали цілі сім`ї. Коли дочекались першого врожаю хліба, люди збивали колоски, натирали зерно в руку і сирими так і їли. Родина Трохименка Сави Марковича зопалу наїлась свіжого гарячого хліба і повмирали всі.
Отаким страшним запам`ятався мені 1933 р.