1. Місце запису: село Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області
  2. Дата запису: 15.06.2009 р.;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Баранік Марія Володимирівна, 03.03.1924 р.н., народилась в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Батьки мої жили не бідно. Була в них у господарстві і корівка, і конячка. Батько збирався будинок будувати. Назвозив в двір лісу, каменю, зробив саман. Взяв в банку гроші і купив жатку. Збирався господарювати, адже нас у нього було семеро. Свого часу хотів вступити до колгоспу, але його мати не дозволила це зробити. А старших тоді слухали. Можливо, якби він був в колгоспі, ми б так не голодували, бо тим, хто це зробив залишили хоч корівчинку. А в нас забрали все з двору: і коняку і корову. Жатку забрали, та що там – ключку навіть забрали для сіна. Вигребли з комори їстівні припаси: квасолю, хліб. Навіть забрали одяг. Трусили кожного дня. Їздила на двоколкі така собі жінка. Одягнута була в кожані штани, кожану куртку, високі чоботи, на голові шапка, а на шиї красний галстук. Ходила по хатах і шаблею колола долівку, стіни, перевіряючи чи не сховане десь збіжжя. Якось мама спекла хліб і засунула його в піч. То й хліб уже був сухий, черствий і його забрали. Та де тільки не  лазили в пошуках хліба: і під стріху, і в димоходи. Навіть роздягали, розпинали нас: шукали гроші.

Всі були пухлі, лежали як дрова, не ходили. Мої брати Степан та сестра Ліда померли з голоду. Нас тоді спасало те, що батьки закопали в садку рядна, платки, скатерки. Батько викопував потроху все те і носив міняв на харчі. Пам’ятаю, я вже була при смерті. Мама мене покупали і поклали на солому біля печі – помирати. Але прийшов батько з глечиком молока, розкрив мені ротика і ложкою, по граминочці вливав мені молоко. Завдяки цьому я залишилась жити. Те ж саме було і з моєю сестрою Вірою. Батько поліз під страху наловив горобців, мама їх обпатрала та наварила юшки. Ось так і жили. А ще ловили мишей, жаб (літо тоді було дощове і вони лізли до хати, а ми їх ловили і варили). Та їли все: листя з вишень, калачики, гірчаки. Поїли люди всіх котів, собак, не було нічого. Влітку в нас на огороді трохи жита вродило, так батько скосив його, а мама драли і варили їсти. Давали ту юшку певними порціями. Тягли, щоб на довше вистачило.

Пам’ятаю, мерли тоді люди… Недалеко від нас жила сім’я. Там було твоє дівчаток маленьких. Кожного дня вони на вікна в хаті повилазять і співають пісеньку. Я її ніколи не забуду. А то якось не чуть їх стало. Батько пішов туди, а діти позалазили під піч, видно грітися, та там і померли. А батьки їхні по їжу десь пішли.
Згрузили їх на підводу та й повезли ховати.

Були випадки і людоїдства. На горі жила жінка, Баличка на неї казали, так от вона своїх дітей з’їла. Мамина тітка тоді до нас приходила і розповідала, що дітлахи кожного дня по двору бігали, верещали, а це тихо стало. Пішли до неї в хату, а там тільки черепи дитячі в печі лежать. І таке було.

Людей тоді вмерло дуже багато. Скільки тільки хат пустих стояло. Село стало пусткою. А всі робили вигляд, що нічого не сталось.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду