Свідчення про
Голодомор-геноцид 1932-1933

1. Місце запису: село Глибоке Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Білик Ксенія Гнатівна, 5 січня 1929 р.н., народилась в селі Глибоке Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Глибоке  Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Білик Ксенія Гнатівна ( дівоче Демченко), народилася 5 січня 1929 року в селі Глибоке Недогарської сільської ради Олександрійського району. От про цей хутір і піде мова, а саме про голодомор 1932-1933 р. Дещо розповім вам із своєї пам`яті а дещо зі слів моєї мами Демченко Векли Василівни 1906 р.н., яка померла 03.12.1999р., та зі слів моєї тітки Смаглюк Мотрі Василівни 1918 р. народження (05.05.2008 р. минуло 90 років).

Якось ввечері по радіо йшла передача: виступали наші доблесні депутати, і вели мову про голодомор 1932-1933 рр. Комуніст П.М. Симоненко сказав: «То брехня, що на Україні голод був. Ніякого голоду не було, а якщо щось трохи й було, то тому, що не вродило».  І от оте «трохи» змусило замислить. А якщо не вродило, то навіщо забирати у людей до останньої крихти не лише хліб, який людина придбала на своєму клаптику землі сама ( це ж не було колективне), а і бурячки, картоплю, зерно на сімена, навіть одежу, подушки. Залишали людей на голу, холодну й голодну смерть. Навіть забирали в людей ступи, ручні жорна і звозили все це до баби Хотини, що позаду Семенців жила, і там заперли, щоб люди не могли і бур’яну стовкти на якийсь маторженик.

Тоді мій дідусь викопав ямку в хаті біля сохи, вставив туди старе відро без дна чи казанок, а на дно вставив дерев’яний кружечок. Там товкли зерно вночі, а на день закривали і затрушували все соломою, бо шукали, може, де зернина впала. Якось у колгоспі здох кінь. Не знаю скільки часу пройшло від того, то мій тато обдер його, порубав, переніс додому і посолив у діжці, думав підтримати сім`ю. Та ні. Прийшов голова колгоспу і викинув все до кусочка. Все забирали.

У нас у хуторі було 60 дворів, а сім’ї були великі, то й людей було багато. Це перераховані ті сім’ї, в яких померли люди з голоду.

Починаємо від чернечого лісу і до школи

Так от, Варка наша Михайлівска ( рідна сестра баби Палажки Климечихи, дочка діда Савхи, що під номер 31, була замужем у Мар’ївці. Не пам’ятають наші прізвище її чоловіка. Уже вечоріло, а її старший хлопчик по бур’янах. На запитання сусідів чому не йде додому відповів, що боїться, бо мама заріже, адже вона вже двох меншеньких зарізала і з’їла. Тоді сусіди зібралися і пішли до хати, вибили двері, а вона сидить на печі скраю, а в кутку в ганчір’ї були головки тих дітей. Вона мовчала, а тільки погляд був як у вовчиці. Сусіди відвели її в ту хату, де був клуб у Мар’ївці. Там людей вигнали і хата стояла пуста, зачинили в чулані геть голу. Але Варка знайшла в стінігвіздок і до ранку продовбала дірку і втекла. Прийшла в Михайліку до сестри Палажки, та дала їй якусь одежину, або прикрила тіло, а вранці Варка пішла в Ульянівку до сестри Марійки. Сестри не було дома, тоді вона вибила шибку, влізла в хату, забрала сяке-таке збіжжячко, взяла той вузлик і пішла стежкою через жить Недогарок. Мабуть, думала десь виміняти якийсь бурячок, та не судилося. Зять прийшов додому ( Івань Кривінець), побачив, що хтось був у хаті, запитав сусідів, а йому сказали, що ту була Марійчина сестра варка, і що вона пішла в Недогарки. Він сів на коня, догнав її, і у житі застрелив з рушниці. Його засудили на 3 роки.

А ще з нашого села одинадцять сімей вигнали з хат. Кого вивезли до Сибіру, а хто поборів у світ широкий.

Сім’ї, яких вигнали з хат

1.Женіленка Івана

2.Кіндрата

3.Пилипа

4.Арсея

5.Демченка Лавріна

6.Демченка Каленика

7.Павла

8.Семена

9.Жиленка Пантелея

10.Макара

11.Лук’яна

Деякі сім’ї були вигнані з хат, але потім їм їх повернули. Але там вже все розтягли, люди вернулися в голі стіни, там і померли. А як викидали з хат. Моя мама згадувала, що їй і досі вчувається як Макарові діти кричать. Ой кричать. Один стояв у хаті і викидав дітей як жабенят у сіни голих і босих, а другий із сіней кидав у сніг. Погнали дорослих дітей (а самі верхи на конях із шабелюками), на станцію, щоб їх везли до Сибіру. Люди просили, щоб їм дали хоч їсти в дорогу, привезли їм їсти в дорогу, бо їхати далеко, а в них ні крихти. У Мар’ївці, там, де живе Степан Нечипор, жили Тихонівські. У них було два хлопчики десь – 5 і 7 років, а потім народилося ще троє близнят. Це було зимою, і їх теж виселили з хати. Вони склали тих трьох маленьких діточок на саночки, а більшеньких узяли за руки і пішли у білий світ. Доріг не було. До Олександрії 20 км, а до станції Лікарівка – 10 км, а снігу по пояс. І куди вони пішли по цей день ніхто не знає.

А як мучили людей. В одній хаті засідала комісія по викачці хліба: жінки, а в другій – чоловіки, і хто більше накачає. Викличуть людину, до однієї комісії, мучать – нема. Не встигне прийти додому душу відігріти, біжить виконавець і викликає до другої. Це було і вдень, і вночі.

От наприклад, діда Арсея (№29) викликали до комісії, що засідала у Гурія в хаті, то йому робили на хаті- бог знає, а потім вивели надвір, розділи наголо до пояса, поставили з північної сторони, щоб на весь хутір було видно. Обличчям повернули до стіни і сказали : “Будеш дивитись на стіну, поки з неї пшениця не по сиплеться”. Лили на голову воду, і вона на ньому замерзала. Так і замучили чоловіка, а сім’я вся вимерла з голоду. А ще я не можу не згадати жінку Пріську, це моя рідка тітка (татова сестра), вона була замужем у Василівці за Андрієм Мельниченком ( то був мій батько хрещений). Його десь не було дома, а її звали-звали до комісії, а вона вже не йде, бо все одно давати нема чого, тільки будуть мучити. Тоді за нею послали комсомольців, щоб живу чи мертву, а привезли в сільську раду. Вони приїхали кіньми, зв’язали їй руки, прив’язали до воза, і погнали коней. Вона бігла скільки могла, а потім упала та потяглись за возом. Дуже побилась, та й померла. А чоловік її женився і завербувався на Алтай. Меншеньку дівчинку загубили на вокзалі, а старший хлопець Ваня працював трактористом на Алтай. Меншеньку дівчинку загубили на вокзалі, а старший хлопець Ваня працював трактористом на Алтаї, але отруївся в їдальні, і помер. Ніхто не знає чи це було випадково, чи навмисне його отруїли. Мої батьки щойно побудували хату і восени переселилися в неї від своїх батьків. Більша половина хати була помазана лише раз,  а мала, в яку перейшли зимувати, була вигладжена під біловку але не білина, бо була ще сира, так і зимували. Пішла мати в Павлиш на ярмарок, понесла рядно, щоб продати та купити щось з’їси ( не одна вона, а душ вісім тоді ходили). Вона продала рядно і купила коня, привела додому. А тут наказ, що худобу необхідно здавати в колгосп, різати коней забороняли. Але якось уночі батьки зарізали його в дідуся у клуні. Та те м’ясо скільки не варили, а воно як мило. Всі захворіли.

А ще таке було: ходили по дворах і перевіряли, якщо в кого сіла квочка, то примушували курчат, які вилупляться здати в колгосп. Залишилась в нас одна курочка, і вона заквоктала, мама по родичах зібрала кілька крашанок і підсипала її. Прийшла Векла ( Степана Лисенка жінка) і ще одна Ганна. Питають маму: «Скільки в тебе крашанок під квочкою?» Мама сказала: «Візьміть та порахуйте». То отак порахували, що квочку зарізали. У хаті в нас лишилася одна подушка, вікона і пальто тітьки Химки, яка вже вмерла. Прийшов Лисенко Степан Кузьмович  ( це він керував тими, хто нищив людей), взяв подушку у дитини з-під голови, взяв вікону і те пальто. Вийшов на дорогу (якраз вода йшла по весні) скло з вікони вийняв, узяв собі, а її пустив на воду.  А вже як умерла його дочка у 25 років, сина засудили, другу дочку машина вбила ( 3 дітей лишилося). Я була на похороні, то він став на коліна і сказав: «Це люди добрі за мій гріх. Я знущався над чужими дітьми, а своїми поплатився. Краще б я вмер».