- Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Погорілий Петро Антонович, 1928 р.н., народився в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.
Трагічні події 1932-33 наштовхують на гіркі роздуми, воскрешають у пам’яті спогади батьків. Скільки себе пам’ятаю, батько Погорілий Петро Антонович і мати Параска Василівна, обоє 1909 року народження, довгими і холодними зимовими вечорми уже в 1946-47 роках розповідали нам, 8-10 річним дітям, про великий голод 33-го року. Наша дитяча уява неспроможна була збагнути страшні картини-факти.
Люди падали на ходу. Знесилені, з пухлими ногами, з яких сочилася рідина, намагалися будь що потрапити на роботу у поле. Там готували приварок і люди сподівались чимось поживитись. Одна молода жінка, Килина, пухла від голоду, змогла дістатися лише на край села, сіла на камені відпочити та й не встала.
Бувало, згадував батько, здохне у колгоспі худобина її волоком тягнуть до скотомогильника. Слідом плентають пухлі, виснажені люди з мішками і сокирами. Накинуться на падаль і рознесуть «здобич» по домівках. А дехто, не витримуючи голоду, тут же починав їсти і в страшних муках помирав. Така доля спіткала не одного мешканця нашого села. Серед них був і молодий батько Іван п., що на той час мешкав на нашому дворищі.
Трагічна доля не обминула сім’ї моєї рідної тітки Соломки Меланії Василівни. Її чоловіка, Івана Євгеновича, ув’язнили за несплату непомірного податку. Дітей п’ятеро. Мати працювала в городній бригаді. Баланду, так називали колгоспний приварок, несла додому дітям. Але так і не спасла ні дітей, не себе. Помре дитина, мати покладе її на столі ( хай дідусь поховає), а сама спішить на роботу. А невдовзі і сама померла. Залишилось двоє старших діток. Добрі люди відвели їх на станцію Щаслива там і залишили. Їхня доля невідома. Повернувся батько з тюрьми, а в його хаті живуть чужі люди. Пішов бідолаха до сусіднього села Морозівки (Солов’ївки) до дружини свого товариша по ув’язненню розповісти про смерть її чоловіка, та там і залишився. Ось так нівечили долі людські.
Чи був урожайним 1932 рік? Так, був. Мій дядько, Олександр Антонович, на той час був одноосібником. Зібрав урожай, змолотив. А наступного вечора заїхали представники влади і забрали все до зернинки. Залишився дядько з дітьми без хліба. Лиха година штовхнула його на злочин. З такими ж, як і сам, обікрали колгоспний млин у селі Гулевичі, потрапив до в’язниці, а діти дома померли.
Інший дядько, Сергій Антонович, намагався віднайти роботу в Донбасі. Повернувся за дітьми( п’ятеро мав), а дітей нема – всі померли. Один з них 12-річний Вася, пішов до контори колгоспу ім. Сталіна, сподівався роздобути щось поїсти (поряд була колгоспна комора), голодний знесилений приліг в коридорі на лавочці і помер.
Мою бабусю Оксану, яка жила край села, разом із неповнолітнім сином вигнали з хати, а в хаті влаштували курник. Так і померла бідна в холоді та голоді. Дідусь відбував покарання за несплату податку.
В селі траплялися спроби канібалізму. Про це повідали Андрій Семенович Воробйов (1920 р.) та віра Миколаївна Колісник (1925 р.). На вулицях не видно було котів та собак. Гаврило Олександрович Олійник (1921 р.) розповідає, що врятували йому життя козельки та калачики, а ще була акація. П’ятеро його братиків і сестричок забрав голод. Люди блукали по вулицях, по городах (необроблених і не засіяних) як німі, мов божевільні. Все щось шукали, нічого не знаходили і тихо вмирали. Їх ховали по погребах, в садках, в садках, на городах. Несила була доправить до цвинтаря.
А в цей час (1933р.) лютували активісти. Один з них (ім’я відоме) додумався до абсурду. В полі на жнивах після роботи голодних, пухлих, виснажених жінок – трудівниць шикував у шеренгу і власноруч обшукував, аби ті не приховали для діток якусь жменьку зерна. Винахідлива Олена Колісник набрала зерна в рот. Так цей посіпака брудними пальцями видирав з рота по зернині.
А ще жила в селі сім’я. Батько був майстром на всі руки. Вдень працював на полі, а вночі шив людям одяг, виконував шорні роботи. Називали його на вулиці додому Цибулькою. Весною 33-го зібрав останні пожитки (переважно одяг) і все це обміняв десь на мішечок ячменю, сподіваючись сім’єю дожити до нового врожаю і вижити. Та не так сталося. Дізнався про це інший активіст (ім’я теж відоме) і відібрав у голодних останню надію. Померли всі, крім найстаршої дочки, яка й повідала пізніше про страшний злочин. Ось так безкарно творили свавілля ті, що робили колективізацію на селі, морили людей голодом, виконуючи директиви сталінського режиму. Місцева влада нічого не помічала, не хотіла помічала. Ніяких мір не вживали. То що ж це було: голод, голодомор чи відкритий геноцид проти українського народу? А було, судячи із свідчень, і те і інше. Люди страждали, вмирали голодною смертю цілими сім’ями, а допомогти від держави, від батька – Сталіна ніякої. А пізніше, навіть нам дітям, батьки наказували мовчати.
В сім’ї мого батька померла одна дитина, моя старша сестричка Маша. Інші чудом врятувалися завдяки винахідливості батька. Восени 32 року його без провини звинуватили в справі старшого брата, бо той не виказав своїх спільників за попередньою з ними угодою, і засудили до ув’язнення. Втік з тюрми і ховався від злого ока, вибирався ночами далеко в поле, натрапив на так звані мишоловки (казав: миші відчували наближення великого голоду, заготовляли собі на зиму корм, наносили невеликі кучки зерна і пригортали землею). Ось ці заготовки і збирали батько з матір’ю, сяк так очищали і за селом в балці біля не докопаного колодязя ховали у ями, землю від яких скидали в колодязь. Так створили нехитрий запас, який уберіг сім’ю від неминучої смерті.
Був у батька мого дядько Іван і сім’єю. Померли всі. Врятувалася лише найстарша дочка Марфа, яка в село більше не повернулася. Ховаючись від переслідування, батько деякий час переховувався аж у Ростовській області у брата, який втік туди від розкуркулення. А був прости сільським ковалем і встиг побудувати собі хату. В 1933 році туди наїхало з України багато людей. Місцеві жителі їли білий хліб і питали з подивом: «Що у вас там, на Україні, твориться, що скільки люди ринули до нас?». А коли їм пояснювали причину, то вони не вірили чим жахливим розповідям.
Таким чином, лише моя рідня втратила 18 чоловік. А в селі, далеко не за точними даними, протягом зими, весни та літа 1933 року померли з голоду більше 100 чоловік. І так по всій страждальній Україні.
Вшановуючи пам’ять жертв голодомору 1932-33 років, ми говоримо «Спочивайте з Богом, вічна вам пам’ять і царство небесне». А тим, хто творив страшні беззаконня – наші прокляття.