1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Григорук Ганна Іванівна, 1919 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Перед 43-м годом, 33-м ходили такі, підвода було їде і йдуть чоловіка десять, п’ятнадцять комсомольці і лише в людей все то було: зерно чи мука яка чи шо, перед голодовкою перед 33 ім. Даже були люди шо ходили, у горшки насипали колись, були такі когшки череп’яні, макітри, у піч ховали і в печі було находять і забирають так грабили людей. А тоді на другий год на тобі голодовка і теж голодовка така була Боже. Це ж у нас був тоді завод і була брага, яма така силенна була браги літо й зиму вона та брага та стояла, а люди як була голодовка, це ж не тільки в нашому селі, а кругом, кругом оце ці села такий голод був це страшне, і було люди чують шо це в нас завод і тут брага є вони йдуть такіми табунами бєдні такими табунами йдуть і вже йдуть тіки тіки неподужають уже похляли і прийшло як напилося тієї браги всьо воно вже лягло, воно ж там кислота була. А в нас найняли одного такого чоловіка, Грицько Попалига на нього казали, дали йому конячку, воза шо б він їх збирав от тудова од тієї браги і возив на кладбище і складав у яму. То були такі люди шо воно ше живе воно понімає все но вже не подумає ні встать нічого, проситься шо не брали мене, а мені каже всі равно не сьогодні, то взавтра однаково треба і то туди одвезе, яму таку викопали сильну і то туди як ото мусор який так тих людей. Отаке було ох і було. А тоді ше й селянські, в якому це году не знаю, отаке гробили одно другого, тоже оце в 33 му, оббірали, даже їли дітей своїх. Ось у Запрудді, зараз Запруддя яке село багате, а то було таке було приупавше, таке шо хай Бог милує. У нас тіки на Лисогір’ї, був один, я тільки забула як його, шо тоже з’їв дитину, а в Запрудді то сильно, сильно. Сім’я невелика була, оце ця дочка і девочка померла у три з половиною года у 42 году у войну. А якже була корова почалась война. А!, а в голодовку не було. Не було в мене баба була больна, больна на голову, моя баба. То я знаю шо козу купила, то-то було закроплюємося і не пухли, а були люди шо пухли такі, такі були пухлі шо хай Бог милує. Хіба ж його все так розкажеш. Їли, ой Боже мій, бур’яни, бур’яни все врем’я (літом) бур’яни по городах, людей було багато такіх шо повиїжали були у Западну, бо тут невозможно було, нема за чім жить, із дітьми з усім, а тут покидали городи. Я даже отут перейшла, я не тут жила, я жила на Великому кутку, то було підеш на город, таку корзину беру, і то нарву тієї, ти незнаїш шо таке кольза, таке як капуста, такі листки як капуста, воно високо росте, жовтеньким цвіте, то я було нарву цілу корзину’. Накришимо на перебіраємо, у мене баба було і то вариш. А як коли піду на базар, ми ше вродіби й добре жили у мене одна дитина і баба одна це вона моя тітка. Я там продала хату, а тут моя тітка , а в неї дітей не було і вона каже шо йди до мене, а в мене одна дитина. Продала хату, продала повіточку була в мене і терейшла до своєї баби і тут жила. І шо робить і ми купили за ті гроші корову, пішла в Мировку на базар і купила корову, а корова така була шо падала од воздуху, але все таки молочко було, то ми було молочко увіллєм у той бур’ян і хорошо, а у колгоспі варять на полі у колбі тіки тіки туди борошенця сипнуть, а то ж рідка вода там ні картоплини, нічого. То було в котьолок візьмеш прийдеш додому на обід, поллєш туди молочка трошки і наїсися, отако ти шо довольні були, а в людей не було. А «мою не питай і спить не було чим, ну їсти вже було бо вродило хліб, перейшла ця іолодовка. як іздумаю як було, як дождалися хліба, то вже як напечем не можна уло наїстися. Я думала шо до смурті не наїмся хлібом і не іількн я, а й люди, е було бідне не доспіло, а його було жнемо серпами сушимо, жорна колись тули, хібаж млинами мололи хто на них молов, отак було. На роботу ходили, але не платили, уже й після ЗЗго. Ходили на ланку і не тільки на ланку, а ц в’язать, і полоть, і гній возить, то ми вручну виї ружа< мо на полі розкидаємо, ой Боже, ой Боже. На роботу гонили, ходив кожен день бригадир попід хатами загадував, кожний день, це ж він пас бачив і ми пою в вечора, але щоранку іде і загадує. Після війни тоже, усе ж усе порозвалюване, все порозуррйноване все. оже робили, в’язали на полі вручну, і косили баби, і носили на рядках сюжки клали, такі як оце осьо ця кухонька, ну великі, високі стожки, а годі машина молотила, а ми було ходимо цілу зіму до машини, бо не помолотить, юді ж не було ні комбайнів ні тракторів, ні оціх машин усе вручну. Та ше обллігації були, ходиш, ходиш, ходиш, ходиш, я беру із се е прикладу, як було можу і дітей лишніх не було, оце одна баба дома булаь. Го я Боже мій день у день літо й зіму, літо й зіму, гляди не доходив один день до мінімуму всьо год пропав, не запишуть год. Посуха була, недород був. Оце як на роботі, ходять того підписуй, як не підпишеш, у ночі йдуть постукають тре одчинять, сіли коло стола і пожалуста, це ж уже не німці, це ж уже наші. То це в мене одна дитина, а в другіх і по п’ятеро було, а чоловіки погибли, однаково підписуй і всьо. Облігацію треба виплатить, придумай із чого його виплатить, на 200 рублів тобі впекли, а ти виплачуй. Ой горе було.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Григорук Ірина Павлівна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Hу наше село у тридцять третьому році недуже пострадало. По перше завод був у нас і ну і в заводі були як там привозили чи то картоплю, чи то зирно яке і багатьом людям роздавали, ті шо робили там, а ті шо робили вже то давали іншим, потом корови здавали туди та давали ж продукти наче зирно, картоплю давали. А сусідні села, сусідні дуже страдали, приходили до нас брали ту барду, як кажуть одходи од того всього, і ті ями які були закопані, хто зна коли, просо було та, о не просо, а ті тіки оті згони, о те все, закопане було, прикидане, люди приходили брали і їли оте. Ну й вмирали конєшно і там і у Ставах вмірали чужі люди. Дуже пострадали села Шпендівка, Запруддя, дуже пострадали Іванівка ну тоді називалася Янівка, Янівка, Гороховатка, Шпендівка здорово постраждала, найбільше в районі в нас пострадало Черняхів, дуже багато, пошті половина вмерла людей, а може й більше. Бо за один місяць там, чо я знаю за Черняхів бо там моя сестра робила вчитилькою, кожний місяць в них дуже багато, були такі сім’ї шо вмірали повністю. Знаходили їх приходили, але там спіцяльно була така бригада, яка ходила по хатах і забірала. Частина у той прямо вмерла в печі, або десь ше так вмірали дуже, дуже. Я голодовку сказать по правді не дуже відчула цей 33 рік, по перше в нас дуже гарна корова була і було все чисто їсти було, була тилиця чи була, то здали на хліб то виміняли, потом у матері були речі деякі та здавали в Троксін і за те давали продукти, ну золоті часи були, кольца усе це туди оддали. Потом в нас ше пасіка була, так шо було шо їсти було, єдине не було хліба, ото єдине шо не було. То я знаю мати було пече із чичивиці з чичивиці пече такі ліпйошки й ми їли, ото єдине шо. Знаю шо як Паска була мати дуже плакала шо це скіки жила ніколи не було шо б на Паску, не було наче паски. А порося закололи, було й сало, було й ковбаси були, а нічо з хліба не було, не було. А то то ж ранше було, через те може й голодовка була шо забірали. Забірали скрізь і в нас те саме “червона мітла“ ходила. Але говорю через те шо в нас о це ж корова спасла і потом і все й хозяйство було і все. Бо багато людей порізало корови, а чо порізали шо боялися шо забируть, а їх ніхто не забірав, але ж хтось кинув таке шо будуть корови забірать. Ото точно Шолохова “Піднята цілина“ ото точно, більше нічого не нада казать, оце і в нас таке було. У нас не було шо б люди валялися я ж говорю в Черняхові це таке було от. Це таке було от. Воно тоді називалося, я забулася, ну як багате село то як там куркулі були то шо та їх розтермосували. У Шпендівці багато померло, даже в моєї сестри померли діти, там в Шпендівці сестра була. Дівчинка не знаю чи до года дожила чи не дожила, а чоловіка у тюрму забрали, бо в батька, в його батька та була січкарня та ше шось там було шось із реманенту, а тоді ж і це й же ткацький станок, а тоді ж це считалося шо куркулі раз ткацький станок і робить на йому, ті шо лидачі не хотіли робить, то їм нічого, а ті шо робили то ше й призирали. Так шо горе конєшно було, але в Ставах, в Ставах не було такого шо б померли, я ж кажу дуже виручив завод. І там в заводі багато робило, а хто робив то й для ближчіх, а потом ше й ходили красти туди, по кукурузу особливо, як кукуруза була. А скіки там було зерна, а люди голодували, а вони все на спирт переганяли, спирт робили не дивилися шо люди голодували. Горе було конєшно, люди, ми шо не бачили, було оту брагу набере у мішок і нисе і та брага тиче по спині із мішків, і нисе туди чи в Шпиндівку чи в Янівку. Ну я ж говорю шо Стави не дуже гак пострадали. Були такі окремі, лидачі такі шо нічого не мали вони, зроду не мали, а тоді ж люди не давали, бо не було чого. Ой горе було, горе було. А «красна мітла» була в нас дома як шукали то й у вуліку дивилися порозковирували ті вуліки, зруйнували гніздо й пчоли пропали, чисто пропали.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Вітрогон Віра Іванівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

А шо я помню. Сім год мені було і нас було четверо та ше батько з матір’ю. Правда одне вмерло якраз в голодовку 1933р., у 6 місяців. Помню шо люди ходили, до браги ходили, до заводу ходили, крали. У заводі було багацько кукурузи, цілі кагати лежали, а людям не давали. І батько мій украв кукурузи мішок, то засудили ж. Три місяці на торгу в Ірпіні був, але ж там годували, то так і вижив. Заховали вони той мішок під нас та й найшли. Ми (діти) на печі спали, батько як приніс, то під нас розстелили. А як прийшли комсомольці, все в хаті перерили, але нас дітей не тронули, ми ж придурилися, шо спимо. Перед цим ходили спеціальні люди, які шукали та витрушували, витрушували все до каплі, перед голодовкою повитрушували в людей в горшках усе зерно, у кого який кусочок сала був, усе витрусили. То ж був Голодомор, усе забрали в людей ,не дивилися чи в тебе сім’я, чи дітки забрали все, то певно шо був голодомор. Мати картоплю ховала у сінях у мисці закопала, вириє зварить якоїсь юшки і знову замаже – отак і жили, як би ж не та картопля, то повмірали б, скотини не було, тільки картопля. Топить не було чім, мати піде зруба вишню в садку і топить, а воно сире горіть не хоче, диму повна хата. І чай з вишні варили, гіллячок у глечик накидаємо і варимо, поки звариться димом зайде, а пили бо не було шо їсти. А тоді ж як уже дождали наче жита, то шо, мати почала таку затірку варить із жита, бо дожили ж уже до жнив, то тоді ж усе таки лучше було. Картоплі весною і не посадили, бо не було чім садить. Тих, хто вмірав звозили. Був такий спеціально чоловік, йому платили, і він звозив, ну це найбільше було коло заводу, так по вулицях не валялися, а найбільше коло тієї ями, коло браги. Це вже як прийшло воно, наїлося і там собі котре спить, котре лежить, а котре вже й вже. А в нього коняка з возом він скидав, а на цвинтарі яму викопали і туди їх скидали. Помню мати посадить біля хати, насипе їсти і їмо, а самому меншому окремо, а йшов якийсь чоловік та одняв і давай собі хльобать, мабуть усе б виїв та мати одняла. Отак ми жили і вижили.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Левченко Мотрона Миновна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Було йдемо на Кагарлик сидять такі дівки, та такі коси гарні порозпускали, сидять у одних сорочках полотнянихі просять їсти, а йдемо назад уже лижать мертві од голоду. Це штучно був зроблений, государством спеціально шоб люди вимирли. В людей повитрушували все на світі, ходили шукали, з печі горшки витягували провіряли шо варили, припічки колупали, думали шо там шось ховали. Побачать у погрибі картоплю на віз й повезли, позабирали де шо не є. А у колгоспі котел був, юшку варили, йшли до того котла цілими стаями обсядуть його і ждуть пока закипить, йшли такі шо б понюхать хоч ту юшку. Хліб у колгоспі пикли з шолушок, такі кирпичинки, а тоді різали на такі кусочки як мило, а чорний був як земля. А ходимо на буряки то кожний свій бур’ян бережета в мішок його та несе додому, сушить та в’яже в кулики і зімою топить. Дітей грудних в ясла небуло такогояк зараз дикрети по три года, а ранше здав у ясла, а сам на роботу в обід гарбою привезуть шо б погодувала груддю і знову на поле і все. Було перекопуємо города і шукаємо оту стару перемерзшу картоплю, вона не добра, але крохмальна ото її за день назбираємо, натремо туди якогось борошенця і на сковороду, а тоді ділимо між усіма, а сім’я велика була шість чоловік. Йдеш було на роботу займаєш чергу на жорна, бо жорна були одні на десять сімей чи й більше, пока відро перемелиш два часа пройде. Йдеш з роботи зоходиш мелиш, додому прийдеш ніч глупа, пока тісто замісиш уже ж нема коли спать. Завод був, брага була, в заводі все було, люди пухнуть, мруть, а вони спірт роблять на те в государства й гроші були, а до людей було байдуже як і зараз нема нікому ні до кого діла. Ходили по брагу, скотині ходили, було йдеш несеш на коромислі два відра, стрічаєш таких пухлих, а воно й просить дай каже напиться, не можна кажу вмреш, а воно: дай бо й так умру, а так хоч наїмся та й умру. Топить не було чім, бадилля з картоплі сушили та в’язали в кулики, складали кружки хати й топили та робили такі биркитини, замішували заміс із кізяків та сміття ліпили такі кирпичини, сушили на сонці та так і топили. Зімою ходили на ставок та зрубували очерет і цим топили. В кого корова була то легше було, видоїш який літер молока розділиш по стаканчику на всіх та й вечеря. А про вдяганку і взуванку я взагалі мовчу, треба було в город іти, пішки ходили, дня три йдемо та ше шось і несеш в пусту не йдеш.

1. Місце запису: село  Запруддя, Рокитнянського району, Київської області;
2. Дата запису: 2005 рік;
3. Хто записав: Скрипник Оксана;
4. Респондент: Хміль Іван Харлович, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Запруддя, Рокитнянського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Пам’ятаю. Мені вже було 7 років в 32-му то гарно даже пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

В 32-33 му голод було сформовано спеціально. Нашу хату поламали, забрали хліб. То по 1936 р. в Ставах (сусіднє село) жили. А в 46-47 неврожай через погоду був.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Свої робили – «активісти». Бригада в них така була сформована.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, не чув.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не мали вони нічого.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було. У штаб висилали. Визивали. Били – «признавайся, що де заховав». Заставляли товкти в ступах воду, скло товкли ногами. В штаб заганяли.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Була в вєкоторих – нагани. Бо вони ж таки людей боялися, щоб не напали та не побили, але тайно вони її хранили, під піджаками.

Як люди боронилися?

А як боронилися? Не було чим. Що надумали, те вони й робили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна, все перештирхували – і подвір’я, і на городі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

«Штирхачі», «активісти».

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Гуртом ходили – чоловік по 10-12. Свої куткові ходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде. Все пішло рекешета. Даже вишкварки з печі, й то забирали. З-під дітей, з колисок забиррали, хто там заховав яку пшонину. Отаке вони робили. І свої ж гади!

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, варили на полі куліш – «стюхан».

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Все шо було забирали: кожухи, хустки, чоботи, коней… і в центрі села на базарі цим вкраденим торгували.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чув. Судили і за торбину колосків на Соловки висилали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Діжурили на полі охрана і пожарна команда.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хотіли. Тягнули в колгосп, та й усе. «Активісти», то вони добровольно пішли через це вони й були акттивістами.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Розваляли хату, повітку, вигнали мене і сім’ю з села і даже з району.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

А де ж ти заховаєш? Дві корови, коняку забрали, реманент, свиней, овечок – все в колгосп забірали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Восени у 32-му і весною у 33-му. Удень ходила бригада, душ 12-15 . і як увійдуть із шпирхалками – все шукають.

Скільки разів приходили до хати?

Зразу як приходять, то предлагають йти в колгосп. Не хоч іти – приходять і все ліквідовують.

Коли почали помирати від голоду?

Основне – в 33му, навесні. Ще й 34-го трошки захватило, бо ше не всі були в колгоспах.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

В 32-33 му не опікувалася. В 47-му р. вже були подекуди ясла, дєтсадіки, сиріт забирали в города.

Хто не голодував у селі і чому?

«Активісти», служаки.

Хто зумів вижити?

Вони ж і виживали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали хто чим міг.

Які засоби вживали до виживання?

Бур’яни варили, щавель, лободу, шпуриш, ріпу. З вишень чай варили.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали по троху.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Були такі, що гадюк, ужів їли. Ми не їли, в Ставах (сусіднє село) був спиртовий завод, то брагу пили. Зайців, хто був охотнік, стріляли, горобців. Хом’яків ловили та їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було, у кого гроші були. Купували на базарі, хліб печений продавали. Дируни носили продавать.

Чи був голод у містах?

Не знаю. За місто не знаю я. був малим, то в місті не бував.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Померло багато, але вєдомостей немає. Це ж перепис треба було робить. Ми жили в Ставах, то не голодували, а померло багато, повикладало людей і молодих, і старих.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Було. Жінка свою дочку (Катю, гол 12 їй було) зарізала, груди вирізала, їсти зготовила. А хтось із сусідів навідався, а горшок з м’ясом посеред хати стояв. Донесли в сільраду, то забрали, заарештували, де вона ділась, то на знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Звозили підводою. Попід каждою хатою їздили, питали, – «Є мертвий?» На кладбище звозили і гркпами в одну яму хоронили. Були случаї, коли просо в погреб вкидали й присипали землею.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили хлібину за душу, то було таке, що ще живих присипали землею. Ті могилки так і позабували, не провідували.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Є, по всьому селі розкидані – і на кладбищі, і в людей на городах.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають, піп ходить, пєвчі співають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминали й тоді, й зараз поминають.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква наша недостроїна. Не знаю, до якого партіархату вона йде. Я знаю, що я Богу молюся, зранку і ввечері.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Недавно поставили одного хреста на старому кладовищі, то ще й піп з Києва приїзжав, освячував.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідав, то те вірить, а те не вірить, що було таке. То як же не було, як мені вже 7 год було в сам бачив і пережив і помню.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Тодішнє правітєльство Союзу ССР. Вони ж довели до цього, вони давали указанія.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Не знаю. Щось, наче, з торговлею зв’язане, але не помню.

1. Місце запису: село Кадомка, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2003 рік;
3. Хто записав: Андросенко Максим Іванович;
4. Респондент: Капелюх Варвара Сергіївна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Кадомка, Кагарлицького району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви про голодомор 30-32-гороків?

Так, пам’ятаю, ще й добре.

На Вашу думку, які були причини голодомору?

Мені було 10-11 років, я – 22-го року. Картоплин штук п’ять вкинемо на десятилітровий баняк і стакан пшона, сядемо втрьох і виїмо. А батько був, то їздив у Білорусь, набирав одежі і міняв. Розповідав, що наміняв, приїхав на якусь станцію, а там усе й поодбирали. А хто це був винний, я не знаю. Чи забирала це міліція, просто відбирали.

Чи забирали зерно по хатах?

У нас його не було. Кажуть, що ходили. У нас ні зерна не було, нічого. Нас троє було, ще й батько, мати.

Коли люди почали помирати з голоду?

… Коли. Ось у мене сусіди, … мої брати двоюрідні, то вони були невеликі тоді й повмирали. Вони квітки рвуть їдять, листя, яке рвали їли. Не було у кого то хоча б …. наїлись, а в когось і цього не було. Так і було. А причини, та причина, що як поїхав купець нащо вони забирали, ну хто був У гий, що відбирали. Приїде батько… обідати нічого і не привезе нам нічого. Бо в нього забрали.

А небіжчиків хто звозив? Звозили куди, де ховали?

Хто вмер, того зразу біля хати і ховали у садочку. Викопали яму і двоє хлопчиків і поховали.

А держава сиротами опікувалася, якщо залишалась?

Та ніхто тоді нічого. Ніхто не опікувався, ніхто нічого не думав.

Вивозили. В нас ніхто не вмер бо нас було троє, ми гак і жили. Ніде нічого не було, ходити було ні в чим. Я в школу ходила то в мене не було в чому ходити. Купили якусь хустку, пошили пальто. Не було де купить щось. От так і жили. Хіба це жили…

А до колгоспу люди йшли добровільно?

Коли в нас батько ще був то йшли добровільно. В нас такого не було. Хто знає як вони, чи хто заставляв кого. Деякі не йшли, деякі йшли. Воно так і в колгоспі зразу було.

А люди, які були в колгоспах вони голодували?

Так само як і всі. Що ж було в колгоспі? … нічого не давали тоді.

А чи були такі люди в селі, які не голодували?

Я не знаю. Може й були які не голодували. Але коло мене близько не було таких.

Чи не пам’ятаєте, в містах був голод?

У містах? Не знаю. Я знаю, що в мете там дядько див, сестри двоюрідні то я буває поїду так вони мені хліба надають. Привозила з Киева хліба. То там хліб був, але вони мабуть платили, в них якась копійка була, вони купляли. А в нас …. Батько чоботи шив наче. Та що там їм платили, а мати зовсім не робила

Допомагали люди один одному в голод?

Як є щось то дає. Своїм людям як у нього є то він тобі дасть стакан пшона чи хлібинку яку. Яка ж тоді допомога. Це було страшне.

Знаєте ви закон про п’ять колоски?

В нас три дівчини судили. За колоски три роки сиділи. Гналися за ними, вбивали. Я їх не ходила збирати, а ходили збирати. Сусідка в нас на кутку три дівчини було, що за колоски сиділи.

А хто охороняв поля, комори?

Хто їх охороняв. Такі, яким щось трохи попадало щось .. ганялися за ними.

А якщо людина доносила на свого сусіда, що він приховує зерно то були якісь винагороди?

Я не знаю. В нас був такий …він цих дівчаток за колоски і посадив. Він був рільником тоді в колгоспі і ось цих дівчат і посадили за колоски. Було таке дитину за колоски судили.

А випадки людоїдства відомі в селі?

Ти знаєш я не дуже так… Були кажуть на другому кутку, а в нас

такого не було. А там були, казали що …

А чи знали ви що таке торгсин?

Не знаю, а що воно таке?

1. Місце запису: село Бурти, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Рак Ольга Станіславівна;
4. Респондент: Петренко Варвара Онуфрієвна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бурти, Кагарлицького району, Київської області.

Петренко Варвара Онуфрієвна народилась в березні 1927 року в сім’ї селян-колгоспників. Ще в сім’ї була старша на рік сестра та молодший на два роки братик. Дитинство пройшло у турботах про малого Петрика, в роботі на подвір’ї, допомозі матусі. Зрідка випадало погратися з дівчатками в люлькуіз кукурудзяного качана, чи сплетену з соломи. Тато й мама цілісінькими днями працювали у колгоспі на полі, а маленьких діток віддали в організований односельцями дитячий садок, де по черзі, хтось із вільних жінок дивився за дітьми. Згадує своє дитинство Варвара Онуфрієвна важко навесело, але ось доходить до тих страшних для українських людей років і слова з болем рвуться із вуст, а сльози падають з очей незабутим горем. „Згадувати страшно, думати тяжко. Мати зранку, ще затемна, ходила в місто і міняла одежу, яку вдалося сховати, на жменьку кукурудзи чи гречки. А бригадир дізнався про те, та й почав перестрівати матір по дорозі і забирати харчі. Прийде вона додому, дивиться на нас, плаче. За роботу батьки отримували по мисьці баланди із гречаної полови. Нам, дітям, теж варили таку баланду, але на сироватці. Хліба не було. Ми всі пухли з голоду. Найгірше було Петрику. В нього був великий живіт і ніжки-стебелинки, на яких він ледве тримався. Наприкінці 1932 р. братик помер. Це вже було навесні 1933 р. Неподалік від нас жила вдова з двома донечками нашого віку, з якими ми спілкувалися. Жили вони бідно, в холодній землянці. Зайшли ми з сестрою до них одного ранку, матір і одна із дівчаток мертві лежать, а інша, та що жива лишилася, сидить в куточку і просто виє від страху. Злякані, ми втекли з тієї землянки, сказали батькові, через деякий час приїхала підвода і забрала померлих. А та сирітка десь зникла, ніхто не знає де й поділася. Чого тільки не пережив, як не мучився наш страждалий люд”. Закінчилися ті страшні роки голодомору, тільки почали люди краще жити, як нова біда прийшла на Україну – Велика Вітчизняна війна. Варвара Онуфрієвна попадає в Австрію на роботу. Важка праця, погана їжа, холод, страх, хвилювання за рідних – ось все що пам’ятає про ті часи жінка. А потім було визволення, повернення додому. Диво! Всі рідні були живі! Це найщасливіші дні в житті Варвари Онуфріївни. Молода дівчина сповнена надій на світле майбутню . Бо хіба зможе доля послати ше більші страждання? Невдовзі після війни виходить заміж, працює на фермі, вчиться в технікумі. Потім народжується, одна за одною, дві чудові донечки.В селі стає дуже авторитетною людиною: організовує аматорський театр. Зараз живе Варвара Онуфріївна біля свой дочки в с. Будки, має трьох дорослих внуків, трьох моленьких правнуків. „Стараюся думати про щастя діток, а не про своє гірке дитинство. Головне, шоб ті часи не повернулися. Дай бог нам всім мудрості! – так закінчує свою розповідь ця сива жінка.

1. Місце запису: село Бурти, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав:Дзененко Ольга Петрівна;
4. Респондент: Волощенко Параска Тимюфіївна;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бурти, Кагарлицького району, Київської області.

Це лихо забути не можна. Пам’ятаю був голод, люди мерли, я пухла ходила, але не вмерла. Урожай був, але його в людей забирали. Документів ніхто не показував, ніхто не знав, що це за люди, але в народі їх звіти „Червоною мітлою”. Люди казали, що була в них і зброя, але я не бачила. Всі люди ховали в кого було що ховати, але все приховане шукали скрізь : у ямах, на горищах, на гної. Хто шукав, я не знаю.  Хто приходив не знаю, не помню, але ходили по-двоє, троє. Ходили і чужі, і свої. Ховали залишки хліба повсюди прикопували у ями, в припічки ховали, в гній закопували. Ті, хто працював в колгоспі, потроху давали, борошна, шматок кукурудзяного хліба був як празник, юшку, в якій була пошти сама вода. Коли голодні люди йшли збирать колосочки, то людей гонили, били, бо був закон про колоски за яким не дозволяли, а як підеш назбираєш, то судили. Шукали та збирали торішню гнилу картоплю, буряки і це їли. Поля охороняли, і солому, і комори. Хто охороняв не помню. Хто хотів іти в колгосп, той ішов, а хто не хотів того називали „ враг народу” і висиляли. Люди ховали свою скотину обкладали куликами, соломою, щоб не ворушилось. Забирали і ходили вдень багато раз. Ходили поки не оддадуть, а як не оддають, то забирали нахально. Весною 1932-го року почали помирать люди. Мерли з голоду, ніхто не опікувався ними. Голодували всі, тільки по-разному. Хто їздив мінять продукти на одежу, той голодував менше. Ті, хто возили мінять тряпки на зерно, хто ходили на роботу, в кого була корова, той пив молоко. Варили кашу і якось перебували голод. Щоб ділитися то ніхто не хотів ділитися, але свої один одному помагали чим могли. Їздили в Білорусію, Росію: міняли одяг, рушники, спідниці, сорочки, міняли все на хліб, зерно, різні продукти. Батько мій їздив. Їли цвітки з гречки товкли, жарили млинці, як наїлись і зразу попухли, пекло всередині вогнем. Збирали лободу, спориш, варили з них борщ. Листя з всих дерев варили, пили . Одного разу я це добре запомнила, як чорногуза вбили, батько вбив, дід Матвій, але його не їли, сильно смердів. Ховрашків ловили в полі. Горобців їли, добрі були, з них варили. У місті можна було мінять на одежу. Був голод і у містах. Більше осталось живих, як померло. Мерли від хвороб і голоду. Помию і випадки коли люди їли людей було й таке, що поїли дітей, одні на все село. Батько з матір’ю поїли дітей. Чоловік умер, а жінка хотіла ще й сусідку в погреб зіпхнуть, але та побачила там людське м’ясо і втекла. Людей на кладовище возили підводою, кидали на підводу як собак. В колгоспі визначали по наряду хто буде збирати мертвих і копать яму. За це ніхто не платив, посилали по наряду. Ховали на новому кладовищі, де пам’ятник голодомору. Поминають на „Проводи”, поминають у церкві та батюшка поминає усіх у церкві. Є спеціальні панахиди за померлих від голоду , погиблих на війні. Церква нова. Відноситься до московського патріархату. На цвинтарі є пам’ятник померлим в голодовку. Розповіла усе, що знала і дітям , і онукам , а зараз мало що помню. Не дай Бог знов пережити. А хіба ми знаємо. Сталін винен, що Росія не поділилась хлібом. Влада винна, що людям не дали хліба, а що було у людей забрали.

1. Місце запису: село Черевач, Чорнобильського району, Київської області;.
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Лашко Ірина Володимирівна;
4. Респондент: Шишенок Ольга Григорівна, 1929 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Черевач, Чорнобильського (нині Іванківського) району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я не помню сильно, мені матка розказувала про те, шо було тоді.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Оце ж тиє податки і були причиною і все забирали власть.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Люди із сільради приходили і забирали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Нехто не доносив на сусіда.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не було неяких  документів, прийшли забрали дай усьо.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Забирали силою, але ж не били.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна було, шукали і забирали ускрізь.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Тиє шо були в начальстві, якієсь комуністи, але ж вони не були виноватиє, їх послали, вони й приходили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не знаю, мати такого нікого не казала.

Де можна було заховати продукти харчування?

Нельзя було неде заховать, скрізь находили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Рушникув не брали, а харчування забирали все пудряд, худобу забирали, де в багатших, то у тих не брали, а брали у безпомощних.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Да, чула. За пять колоскув довали два годи тюрми, хто назбирає у колгоспі колоскув і приносив додому, садили в тюрму. Мою матку були судили, то я ходила за неї мазала міліцію.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нєт, не розришали, їздили не верхах коней кругом поля, били людей і не розришали брать не чого.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Робітники сільради.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Нєт, не хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Як саме я не знаю, але принудітєльно ішли на роботу.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

В хлєві стояла худоба, а вони прийшли, забрали, сказали шоб вивели і виводили.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

І утром приходили, і в любе время.

Скільки разів приходили до хати?

Раз корову забрали, бульш і не приходили, бо не було чого брать.

Коли почали помирати від голоду?

Коли ж в 33 году і почали мерти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Нехто їми не опікувався, умирали дєти тиє, пухлиє од голоду ходили, їсти хотіли.

Хто не голодував у селі і чому?

Начальство не голодувало.

Хто зумів вижити?

Хто зумів, той і вижив, а муй дядько так жалів корову різать, шо сам умер од голоду.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не було кому і чим ділитися, самі вмирали.

Які засоби вживали до виживання?

Старались найти шось аби з’їсти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Всє голодували, не було кому давать да ділиться. Але нам раз батьков брат з Москви був прислав посилку.

І що там в ній було?

Харчі якієсь були. Я не знаю і не помню.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Все підряд їли: акацію, картоплю мерзлу, полову.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Шо? За шо ми должни були куплять чи мінять, в нас не було нічого.

Чи був голод у містах? Що таке «торгсін»?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Відомостей таких немає. Умирали прямо на вулицях, так матка казала.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нє, людей не їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищах в основному, а хоронили кому придеться.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Як викопали яму, так і закопали, а платить не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Де кому викопали яму, там і ховали, а таких місць немає.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Хто живий, той і поминає, унуки, правнуки.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В церкву зараз не хожу, а в советскиє времена в церкву зовсім нельзя було ходить, де вона була у Чорнобилі?

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Зараз село виселене, но церква казали була, но їє розбили, розламали. В тиє времена даже дітей не хрнстили.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Тиє, шо добре помнили про голод, уже давно вмерли, а я своїм дітям шо помню, те розказую.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталін виноватий і власть, шо була тоді.

1. Місце запису: село Тетерівське, Іванківського району, Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Дубас Ірина Василівна;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Тетерівське, Іванківського району, Київської області.

Голод пам’ятаю добре. Це 1932-1933 роки. Причиною голоду був неврожай, засуха. А якщо де і був хліб, то його забирала влада. Це робили місцеві керівники. Були в  селі люди, які доносили. Що вони за це мали, не знаю. Приходили до хати, документів ніяких не показували, залякували людей і забирали. Приховати нічого не можна було. Забирали не тільки продукти, а й одяг, худобу. На полях все гнило, але нічого не дозволяли брати. Охороняли це все ті, хто й забирав у людей. В колгосп йти люди не хотіли, але їх примушували. Щоб не забирали худобу, її переховували в лісі. Вижав той, у кого не забрали корови, хто зміг їжи заховати. Приходили до хати в любий час, коли поступив донос або коли самі хотіли цього. Люди почали помирати з голоду в 1933 році. В селі не голодували ті, хто був при владі. Люди допомагали один одному перенести голод, ділилися молоком, у кого воно було. У їжу вживали все, навіть верес. Сушили листя з липи, збирали березові бруньки. Якщо було в когось щось везли в місто, то міняли його на муку, хліб. В селі люди мерли. Хоронили померлих від голоду родичі, сусіди. Померлих від голоду згадують і поминають у церкві тепер. Поминали і раніше. В нашому селі є приміщення, куди приїжджає і править батюшка з Розважева. Про часи голодомору я розповідала своїм дітям, внукам. Але часто цього не згадую, бо боляче.