- Місце запису: село Горенка Києво-Святошинського району Київської області;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: Павло Повод;
- Респондент: Гуцелюк Любов Савівна, 1927 р.н., народилася в селі Горенка Бобровицького району Чернігівської області;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Горенка Бобровицького (нині Києво-Святошинського) району Чернігівської (нині Київської) області.
Всього було на довгій ниві життя Любові Савівни Гуцелюк, війна, розруха, непоправні втрати найближчих, найдорожчих людей і десь на денці пам’яті той страшний 33-ій рік, чи не найперший, найстрашніший, спогад такого вже далекого дитинства.
“Було мені 4 годи, почті 5-ий, оце туто в нас рядом була така жінка, шо вона, ну вобщем, крала все, зарізала свого чоловіка і дочку, а я туди бігала гулять. В їй ще одна дочка була, я до неї бігала гулять, а було за мною біжать баба, мати, кричать: «Ой, заверніть цю дівчинку, бо вони її там вб’ють». Ну не знали, а потом вона носила, в Горенкі там базар був, вона носила продать туди м’ясо, таке все. А потом, як приїхала міліція. Ну я оце зараз бачу. Винесли такі постави, як винесли, отак руки порізані, ноги порубані, все порубане. А чоловіка її днів три ніхто не бачив. А тоді вже весь куток, як узнав оце таке, так оце повигортали усе це м’ясо, все на світі. І одна дочка в їй каліка, а друга – ні, так ту забрали дівчинку, ну кудись забрали не знаю. От, а нас туди даже вже не пускали. Бідно було, бідно. Тоді шо, ну в нас ше коє як було, батько робив, корова була, а тут вмирали. Оце було біжимо за возом, тоді ж не було, трунів не робили, нічого, отак на віз накидали мертви і везуть у яму. Привезли на кладбіще, кинули, засипали і все. Ну вобшем, ну дуже страшно було. У нас там такий хлів стояв, туди на город, так оце мати чи баба вийдуть, трабину поставили, як соняхи отак хитаються, уже хтось картошку краде. Вони оце підуть. Привели одну жінку, а вона така страшна. А ми вже, дід каже: «Ой, не трогайте її, дайте їй ще картоплі, хай іде». Тілько каже: «Більш не приходь». Дармо шо я мала, запомнила. «Колинко, більш не приходь, не толочи картоплі». Трудно було, в нас тільки дід вмер, уже мого діда батько вмер. Він такий був старий, слабий. А дід мій, так це вже батьків батько, тут у нас колгосп був, тоді хто не хотів в колгосп піти, так одбирали, забирали зерно, вибирали, ну все забирали, от і у нас забрали і корову, і коняку. А тут колгосп організували, так він уже пішов та доїв коні, так ото приносив кінське молоко, от. Ну вобшем оце так виживали люди, хто як мог, крали, одбирали, багато дуже померло. Як ж кажу, возом везуть, накидали, ніякої не домовини, нічо, в яму скидали, все. Хто не хоче в колгосп іти, того приїжали ці поміщики, оці всі, все одбирали, забирали, все, а хто пошов в колгосп, той коє-як ото виживав, уже стали там з комори зерно давати, шо побрали од тих, шо не хотіли. Оце так”.