1. Місце запису: село Піски Бобровицький район Чернівецька область;
2. Дата запису: 05 серпня 2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Волошин Іван Сергійович, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Піски Бобровицький район Чернівецька область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Голодомор – це страшне горе, лихо, яке прокотилося по селу, і не лише по нашому.

Що я можу розказать? Пам’ятаю, визираю через лани, бачу – віз стоїть. Тирса лежить на возі, а на ньому пухлі ноги, як колодки. Злякався дуже… мерщій до батька. Підійшли – двоє дітей лежить, зовсім малі. Мало не померли на руках…отхайлучили…живі остались…хоч і без батьків, бо вони все для дітей носили, а самі поопухали, з голоду померли.

Що я можу сказати? Оця картина все життя стоїть перед очима, не дає нормально жити. А ми ж владі вірили, а вона нас обманула, таке горе на землю принесла. До капосту гнала, нишпорала, все, що бачила забирала. Починаючи від зерняти і закінчуючи плугами та рогами. Всю худобу, що була, в кого корови, в кого коні на спільне майно забирали, не залишаючи жодної можливості на виживання. Я одне скажу : мучали і продовжують мучати бідний народ. Скільки можна таке терпіти? Але на все суд Божий. Там вони отвітять за всі зламані людські життя.

1. Місце запису: село Озерне Козелецький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод (матеріали передали ЧОДТРК «Сівер-центр);
4. Респондент: Святовець Марія Парфюрівна, 1927 р.н., народилася в селі Озерне Козелецького району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Озерне Козелецького району Чернігівської області.

Мій батько значить трошки… він же не багатий був, тепер багатші люди є чим тоді були. Бо трохи землі було, чотири гектари, то старався да пахав біля неї. Мав скатину, двоє коней – кобила і кінь, три карови, ну два карови і третя телиця. Батько за 24 часа виповнив і скількисько центров одвіз зерна, то наче скасовали. Тут на третій день знов приходять, і так і ходили бригадою. А бригада була своя, а полномоченії були застря – Белановський був, і Філімонова женщіна. Той Велановський був нормальна людина я щитаю, хоч я і мала була, але щось у моїй малій голові було. Дак з ним можна було ще миритьсмя, а ця женщіна Філімонова така була протівна так винуждала, іздівалася із людей усіх шо приходилося… аружеє до людей приміняла до хазяївів. Ну батьку придявили, що давай скатину колгоспу, ну а він каже ідіть вибирайте… і велося це до 32-го году. А в 32 -му годі зімою на саме Рожество було це діло. А батька забрали в міліцію і сидів він уже в міліції.  І це не тільки батько, було багато таких людей сільських, що забирали в міліцію. Деяких шо нічого не робили і не давали, то засуджували і віддавали на заслання. А мій батько так ж і остався… Дотяглося воно до самого 32-го году. На саме Рожество мати забрала мене, а я ж така вже год п’ять чи шість було. І в мене брат був маленький ще, пішли ми до церкви і нічого цього ми не знали. Приходимо з церкви дак у нас в хаті, така хата трохи більша чим у мене зараз, повиривали вікна, познімали двері скрізь у сільсовет, пробілі печ, комин, грубу разбілі. Ми пройшли шо ж пустота… Мати плаче шо ж робить, а ще скотина була у нас та пашла пораца, а нас покинула, хата заметена снігом. Не встигла вона ше попораця чую я… з дитям же нас мати на піч посадила приложила шматтям.. Уходять вони в хату, як увійшли в хату так мене з печі із имм малим стягли, мати входить плаче каже: «що ви хлопці вже хочете, як хочете скатину, то беріть вже забирайте, а хоча оставте мене в хаті. Ні не получається. Вони запитують де хазяїн, ми кажемо в міліції у вас сидить. Оце в мене ото ікони (показує) знімають вони ті ікони вматують в рушник звязують їх і виносять на улицю на крильце там лавочка стояла і туди поклали. Вивели і нас, матку взяли прив’язали  до крильця до стовпчика матузкою із дитям. Патом та Філімонова схватила мене за руку і давай терзать, роздєвать, роздягла вона мене наголо взяла на руки і от так (показує) весочезна така замета снігу, а вона давай мене туди і головою пробивать його… я тепер памятаю як закричала «ой холадна баюся». Зайшла вже та бригада в сарай вигнала скотину та забрала коня, а кобила осталася з лошам. А ту скатину пагналі куда пагналі не знаю. А цей Белановський  шось там в хаті рабив і виходь обратив вніманіє шо вже нікого немає, а я ж то гола закричала чи спугалася я чи вже не знаю. Він вискачує на улицю і мати моя кричить одайте мені дитину вона вже мертва наверно. Він тоді варочиться, а галовка ж моя видно із снігу. Він «Боже хлопці, що ж ви робите? Це ж ми не люди і людине не люди, і ізвєрги не ізвєрги, хіба ж так можна іздяватця. І з цим прийшов витяг мене із снігу, матку розв’язав. І мене забрав матка була в кожусі дак мене голу вмотали в кожух і посадили на руки… матка галосить кричить. А люди ж боялися всі, шо ж всім буде те саме нам. Вони вже ж погнали  ту скатину і пішли вже до сосєдів. А вони ж потім вже знов прийшли астачу ж забрали вигнали. Забрали двоє коней і лошицю, дві корови і телицю, дванадцятеро овечок, і була свиня з порасятами їх теж забрали. Ось це все змели і поганлі, шо на сані, шо так в руки. І сказала де хочте там і дівайтеся в хаті вже ж не можна було, бо колода снігу у хаті така страшна завірюха. І це не тільки нас, тут в селі налічувалося сотня дворов таких. Дак каториє невиплачували уже експерту тому, так зразу забирали їх і висилали на заслання. Тоді дождалися ми вже наче весни 33-го. А на зиму мати там попросила хлопців дак вони озимину якусь посіяли, землі ще ж пока не забарила. А потім навесні вже посіяли шось трохи, картошку посадили. А вони всеодно продовжували ходили в 33-тім годі, де що не закопаєш чи заховує, у снігі не зариєш все знаходили і забирали, нічого не оставляли, галодниє билі да й усе. Хто змилується щось дасть, от тим і піталися.

Померли, і дєд умер, і дядько вмер. І в мене дві сестри вмерло з голоду, і в дядьків там померли діти,і брати його з гшолоду померли нахаду падали. Знаю дєд як умирав, то дуже кричав, що їсти хоче, окрайчик такий хлєба був невеличкий, то мати забрала і каже ви вже так дєтки побудете, а я дєдушку однесу нехай поїсть. То він з’їв його і водичкою запив і десь в часа два три ночі при нас і вмер. А патом на другий день хлопець мого дядька, батькового брата. Да хлопець і дівчина на другий чи третій день вмерла.

1. Місце запису: село Петрушин Чернігівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2007 р.;
3. Хто записав: Павло Повод (матеріали передали ЧОДТРК «Сівер-центр);
4. Респондент: Лобас Марія Григоріївна, 1920 р.н., народилася в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області.

Да вже ж порадошна була, бо кажу ж вам, шо з татом у Глєбовку по арехи ходила. Ми арехами тими только і вижили. І по картоплю гнілую хаділа на поля. Пойдем із дєвками сусідками назбираєм, принесьом в рукавах. Потім в воду її помочем вона помокне, потім харашо почистім її, шалупайки поодкидаєм, крохмалю як є, то в макітру памньом харашеє білеє стане і оладке пеку. Як уже смакувала так смакувало – вижили ж. І медушки собирали з клєверу да товклі, м’ялі і пеклі хліб. Хліба напеклі да на лавку поклалі дак кури прішли і весь розгреблі. Нема… ой реготалі і плакалі, чого не було уже. Дак сосєді у нас були веліка сімя, дак вони всі єлі тую… сверіпу, очищають да їдять, поопухлі страх як. Нічого в їх було їсть в нас хоч картопля була. Так чістілі ту сверіпу, чістілі і повмирали дві дівки. Дєд і баба як то вижилі, а дві дєвки повмирали не осталося ні одної.

А другіє сусіди жили дак на скатомогильник по м’ясо хаділі. Шо пропаде дак вивизуть на скотомагильних. Люді пойдут і розріжуть шо там корова, кінь чи теля і розберуть. Дак так і за рахунок м’яса і повиживали. Ну хто чим міг тим і виживав. І з акації цвіт рвали да товклі і муки вже там якось да жменю кинуть, м’ялі да пеклі. На роботу вже ж тоже ходіли. Найдуть таку стару бабу як я і вона вже на пече хліба…І поріжуть так по 100-200 грам і уже дадуть, то в колгоспі так було.

Не жили тогда, а горювали, дак людей сколько мерло дак ховать нікому било. Не дай Бог його уже ждать і бачить, не дай Бог. А бригада така була восім душ їх було, мужчин і женщин. Їх палка така була метрова жилізна. І з тою палкою уже хаділі в людей хлеба шукать. І до нас приходили, покійного тата отут розіпяли (показує), тата уже стоїть, а вони «…прізнавайся где хлеб, треба хліба государству», а тато каже «у мене немає, аби був дак ми б пекли да єлі, а ви бачите на чому ми живемо». А ямка ж була приложена снопами у клуні дуже глибоко, но не найшли. Знайшли сундук з одягом і позабирали все – рушники, покривала, тата піджак суконний, і кожушка ну всячина така одежина наша була. Вибрали все навіть наволочки повикидали. Покойно Голодніхова «… ну що ж, де його ще пошукать, треба палєзть пад піч». Полєзла под піч, а там мама льону начесала повний мешок. Дак вона той льон витягла і льон забралі. І все побралі, і мама хаділа, хаділа і нічогелєчка їй не вернули.

Скільки років пройшло, а згадувати страшно таке?

Ой шо ви… страшна, страшна. Як згадаєш дак страшна, так страшна, шо страх, страх. Люді ж мерли так шо Господь праведний, падалі нахаду. А шо ж опух человек упав і вмер. Не дай Бог його вже і бачить, і чуть таке горе як ми пережили.

1. Місце запису: село Савин Козелецький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод (матеріали передали ЧОДТРК «Сівер-центр);
4. Респондент: Макаренко Марко Макарович, 1924 р.н., народилася в селі Савин Козелецького району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Савин Козелецького району Чернігівської області.

Мені було вже вісім год як начався цей голодомор. Якраз були значить налоги, зибирали все зерно у кого яке було. Принесли батьку значить адну бумажку, щоб вивіз зерно – він одвіз. У друге принесли батьку у 32-му году осіню. Він вивіз іще, а потім принесли і в третій раз ще. Уже нічого було везти, так прийшла уже бригада шукать астатки, де що асталося. Забирали все, де була яка жменя зерна, квасолю, де там на комину була. Забирали сало, ну буквально все вимітали як мітлою. І ще значить так ми дожили до Рожества, а вже значить після Рожества люди голодали. І в нас уже нічого було їсти, трохи правда було картоплі не забрали, і не забрали люпину. Зерно таке бобове його сіяли і на удобренія землі. Уже начали мочить те зерно – люпин, варили його та вимочували значить. Аднас там недалеко значить пустир був незасіяна така земля і там ріс такий бур` ян – казлярник називається.  Дак люди із села, а ми значить на хуторі жили, та як ото вулик пчолів, тії туда на пустир, а тії з пустиря. Безперервно тільки як розтала земля, то капали той козлярник і їли. Ну його не можна їсти візьми пожуй просто і рот розщіплюється тоді. А в нас потрошку було картоплі і оце люпин ми їли. І ще одне таке спасєніє у нас було – корова. Я пас її, пожину, а вона якась така слабенька була. Пригоню в обід матка подоїла і зразу в нас вісім душ же було сім`ї, шестеро дітей і двоє ж батьків. І ото як матка подоїла, то зразу гарячу кружку молока каждому пооддєльності. А мені як уже я пастух, щоб не ухляв, то четвертушку (показує) молока давали на поле.

Люди оце значить так були поправді сказать… Оце з Остря на Київ дорога і потом з Явминки на Омельянов на трасу, а ми на перекреску. Люди йдуть тії туди, тії туди. І заходять до хати дай, дай, дай, а давать же немає чого, самі голодні. Один раз значить заходить такая женщіна молода і стоїть вона у мене перед очима і зараз. Стала на порозі і значить каже: «я ходила думала у Росію піти і там у кацапів спастися від голоду, але стоять солдати і не пускають значить через границю у Росію». Дак оце мені так сильно запам’яталося. Багато людей померло. І ще значить одне, уже началося урожай наче постиг, був воскової спілості. Дак люди понажинали трохи у п’ять так снопиків на перший случай, повисушували, на пекли хліба, понаїдалися і ще померли. У селі не знаю наверно человік 200 умерло. У настояще время, де я живу, то значить у мого тестя умерло п’ятеро дорослих дітей, такіє по 18, 16, 14 год нічим уже було годовать. І ще значить через дорогу жив такий Герман його звать, дак не знаю чи син його умер, чи він його убив, дак у печі жарив його. Не знач чи він їв його, чи ні. Дак хтось таки доложив у сільсовєт і визвали комісію. Приїхали і давай значить витягувати із печі на сковородах там те м’ясо, хай Бог простить (Хреститься). Дак дівчина там, Марійка вона в цьом году вмерла. Значить поставили бочку і туди скидали те м’ясо людське. Дак вона заглянула в ту бочку, а там значить лежить голова і очі прям дивляться на небо, одкритиє очі… Хужого страховища такого я і не знаю.

1. Місце запису: село Петрушин Чернігівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2007 р.;
3. Хто записав: Павло Повод (матеріали передали ЧОДТРК «Сівер-центр);
4. Респондент: Шльончик Катерина Іванівна, 1924 р.н., народилася в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області.

Разбілі нашу сім’ю. У нас була віліка сім’я – 18 человек. Вопшем три невістки із свекрами жили. А у невісток уже ж діти і 18 чоловік уже було. А потом же колективізація цяя, я ше ж тільки пішла в перший клас. Ну а в калхоз не пашлі сразу, бо сім’я така велика, шо думали батьку уже розділить невісток. Ну а тут такий крах – колективізація, розкулачення, все забрали шо було і з хати вигнали. Ну і розійшлися уже ми. А ще ж малі були ми. В однієї невістки шестеро, а у моєї мами троє. А батьков побрали і повисилали в Сибір. Не знаємо, шо вони там, от чого погіблі.

Старії уже дід і баба негодніє уже ж билі по 75 їм било і сразу з голоду й помєрлі. Вигналі до сусідів пашлі пасіділі, пасіділі. І дідусь, і бабуся з голоду…

Ну так, а та невістка, шо шестеро було, то пішла до батьків і вижилі вони. Потім і батька їх розкулачили. А мама моя ж умерла і брати її побрали дітей і вийняли ми тоді хату, і жили уже в хаті. Та невістка, що вигнали їх, прйшла і каже: «жилі ми ж вместє, давайте знову в место. Ніде ж притуліца». Ну до нас уже ж прийшла тая і живемо дві невістки й діти. Ну а тут уже ж голод, весна подойшла. Іще зимою ж коєшо, але можна було розжитися, а весною… І це ж не то шо у нас бил голод, а по всьому селі. Було таке, шо по вісім человек в день умирало. Дивимося тільки, ооо когось повезли, але неінтєресовалісь кого повезли, бо всі такії були люди… ну я немогу розказать…У однієї ж невістки діти уже попухлі, болішіє, так тіє ще якось тинялись, а меншіє лєжат пухлиє. Ну а потіом вже тьотка каже: «ну Шурка уже вмерла». І тут уже й каже «… і Хфедька уже вмер» – двоє разом вмерли. І через пару днів і третя вмерла. Ну а мама ж раділа уже дєвочку, нас було же троє і раділа ще дєвочку. Ну шо ж у мами уже ноги папухлі з голоду, і який же корм тому дитяті, дак воно пожила пару днів і умерло. Я ж уже сама большая була, то мене один мужчіна забра до себе дітей няньчить. Я впервий клас пошла тоді. Ну а так школа, школа, то забрав, щоб з голоду не вмерла. І невістка другая так двє девочки большиє мала, одна 21, одна 23-го. Такі шо вже ніньчик могли так і та одала людям. Остался у неї один хлопчик. Всі померли…

1. Місце запису: село Озерне Козелецький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод (матеріали передали ЧОДТРК «Сівер-центр);
4. Респондент: Колесникова Марія Гнатівна, 1927 р.н., народилася в селі Озерне Козелецького району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Озерне Козелецького району Чернігівської області.

Нас було шестеро у матері – п’ять дівчат і хлопчик найменший. Дак було і хліб був, і адежа була. Так якась із района приїхала, я знаю зараз її – Філімонова, десь комсомолка яка вона була. Дак мати посадила нас на такі торбочки – крохмал, мука… Дак вона нас ізкидала, кидала на полик із печі і позабирала все і зложили на підводу. І оце так вопшем голодовка і началася. Хто пашол ранше в колгоспк так той значить, ну луче прожив.

Ну ми кріпко неголодавали. Був у нас велачоп. Озеро… Озеро було, а так ловилась риба отакі карасі (показує). Дак оце большії сестрички ловлять да прожарюють на такій сковороді на душу. І отак ми дихали.

А в селі багато людей померло?

Багато. Тут я знаю сусідка там Галя Михайленка, мати її. Дак оце Галя оставалася і брати (уже їх немає всі померли вони), а дітей було два отаких (показує) було сама викопала яму і отнесла, чи одвезла їх сама і закопала.

1. Місце запису: село Петрушин Чернігівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2007 р.;
3. Хто записав: Павло Повод (матеріали передали ЧОДТРК «Сівер-центр);
4. Респондент: Давидько Лідія Іванівна, 1924 р.н., народилася в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області.

Забрали і муку, і зерно, і коней, і корову всьо побрали. Як виживали? Були і листя з в’язу єли, і папки з кліверу. То  сусіди там дадуть трохи муки. Значить мама ще якоїсь картоплини туди сотре да напече. Такиї добрящеє билі.

А Ви казали за Германію, так Вас що у Німеччину забирали?

Забирали в Грманію як война була. Ото я й там била. Багато чого пережила. Нас було там дев’ятнадцять плинних. Нас українок – шість. Два французи і поляки. І рабілі так, на работу хаділі, буракі палолі і картоплю саділі, зерно убіралі.

Лідія Іванівна, які вороги лютіші – наші чи німецькі?

Хай на них усіх міліція буде.

1. Місце запису: село Петрушин Чернігівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2018 р.;
3. Хто записав: Дар’я Янушкевич, Олексій Маслов (матеріали надіслала Філія ПАТ «НСТУ» Чернігівська РД);
4. Респондент: Бичик Ніна, 1929 р.н., народилася в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області.

Ніна Бичик переглядає старі фотографії своє родини і згадує часи дитинства, коли родині не було чого їсти. Розказує:

– На лузі збирали з конюшини листя, з липи, і котів їли, і собак їли, і птахів. Гнізда птахів шукали, може де яйця були. Їсти не було чого. Це я добре пам’ятаю, як і без хліба сиділи. Їли і коней мертвих, і все що Було. Хто вижив, хто помер, все було. Важко було людям жити.

Зараз вона варить борщі та каші, а коли дозволяє здоров’я пече пироги. Каже, життя зараз геть інакше.

– Ходили до ясел,  нам кусочки хліба давали, чи сочевицю і ми ховали в рукав і  несли мамі ось так. А тепер ніхто не знає як ми жили. Кричать погано нам! Погано, що ціни ростуть невтухаючи, але в порівнні з тим що було немає ж голоду.

Неподалік від будинку Ніни Пилипівни – церква Святої Богородиці. У роки Голодомору тут було зерносховище. Сюди звозили продукти, які забирали у селян. Ніна Бичик згадує як ходили й забирали, що в кого було.

– Йшли до нас у хату, а ми з мамою на печі ми позлазили босі і дивимося, а тато в цей час був на дворі. Тож вони і кажуть: «тут будемо копати». Думали мабуть що тут хліб закопаний.

 Хліб, згадує Ніна Бичик, був розкішшю. А тому свого сина Анатолія з дитинства вчила бережливо ставитися до їжі.

Анатолій пригадує.

–  Я пам’ятаю як до нашої бабусі ідеш зі школи, і чутно на всю вулицю, що хліб печеться. Запах такий… На все село. Це ж попечуть і поскладають. Обережно з хлібом.

За часи Голодомору у селі Петрушин померло близько 100 людей. Ця цифра неточна і, можливо, занижена, розповідає історик Сергій Горобець. Дослідники намагалися зібрати точні докази про те, що людина померла від голоду.

Сергій Горобець – історик, розповідає.

– В книгах записів померлих не писали правду, писали  невідомо-що. Хоча в селі розуміємо, можна не знати чому померла одна людина чи дві. А коли десятками  зрозуміло, що це спеціально робиться.  Причину смерті правильно вказати не могли, але нічого й не вигадували. Ніякої серцевої недостатності. Просто писали причина смерті – «невідомо».

1. Місце запису: село Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2018 р.;
3. Хто записав: Наталія Скляренко, Наталія Скляренко (матеріали надіслала Філія ПАТ “НСТУ” Чернігівська РД);
4. Респондент: Ганна Олексієнко, 1928 р.н., народилася в селі Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Дев’яностолітня бабуся Ганна Олексієнко з села Буда-Вороб’ївська пам’ятає голод 1932-33 років. Тоді п’ятирічною дівчинкою разом з трьома старшими братами збирала в полі гнилу картоплю та солому. Ганна пригадує – навесні їли конюшину.

–  Ой, їли, що на полях підбирали. З трави пучки зривали, з конюшини. Шишки їли. Все, що зловимо. Солому розтирали. Треба ж було, щось пожувати. Млинці смажили з гнилої картоплі. Тільки знайдемо картоплину, спечуть одразу і їдять.

За колоски, зібрані на колгоспному полі, Будо-Вороб’ївських жінок саджали до в’язниці, згадує  Ганна.

–  Колосся крали. Не давали, засуджували. Були такі жінки, навіть додому не поверталися. Судили їх, саджали до в’язниці, вони там і помирали.

1. Місце запису: село Дідовичі Новоград-Волинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: Бульбонюк Ярослав;
4. Респондент: Гуменюк Тетяна Йосипівна, 1930 р.н., народилась в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

Сама я голод 33-го року погано помню, бо ще мала була. Моя мати розказувала, що великий неврожай був. Їжі мало було, то їли вже все і буряки кормові варили, з полови хліб пекли. Ходили красти – і у людей крали, і у колгоспі. Мій дядько ходив у Західну Україну, тоді там границя польська була. Він потім розказував, що тут сильний голод і просив їсти. Спочатку люди там йому не вірили – як же так, у них голоду не було зовсім, а в нас був, хоч це було близько. Потім стало багато наших туди ходити і западунці вже знали, що це правда, давали їжу. В багатьох там родичі були, то вони чимало з собою приносили. Дядько мій і з нами ділився. Який же він добрий хліб приносив, справжній, а не з полови. В деяких сім`ях хтось помирав з голоду – то діти, дід чи баба. А вже в 47-му році такого голоду вже не було – тоді вже ніхто не помер.