- Місце запису: село Антонюки Миколаївський район Одеська область;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Шокелеу Т. С.;
- Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 52-53;
- Респондент: Гудзенко Єфросинія Олександрівна, 1925 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Антонюки Миколаївського району Одеської області.
Голодомор – «чорна» сторінка життя для громадянів України. В 1932- 1933 роках тисячі людей померло від страшного голоду. І лиш декілька старожилів в нашому селі пам’ятають ті страшні часи. Я, Шоколеу Тетяна Степанівна, розпитувала Гудзенко Єфросинію Олександрівну про страшні часи її життя. Вона і досі пам’ятає той страшний голод, який ледь не забрав її життя.
«Як це я не помню голод 1932- 1933рр., то були страшні часи, я чуть не померла від голоду» – розповідає Єфросинія Олександрівна. «У той час був неврожай, а ще урожай забирали у селянів до останнього зернятка. До кожної хати приходили якісь люди і забирали всьо шо було, нічого не оставляли. Щодо за донесення на сусіда про приховування зерна я не дуже то і помню, мені біло тільки сім ходиків, но на скільки я знаю сусіди не доносили владі, що той має зерно, а той має ще щось. Відбирані зерна не мали ніяких документів, приходили і перевертали хату верх дном. А ще мого діда висилили з своєї хати прямо зимою і куди дітись? Пішли вони до сусідів жити. Хата була маленькою, дві сім’ї в одній хаті, спали де попало і на землі валялись. Також відбирані не мали при собі зброю, мали тільки щупчики. Селяни ніяк не могли боронитися проти них. Приходило по 3-4 чоловіки ще і тебе можуть побити. Зерно сховати було не можливо, вони все переривали і забирали все шо бачили, хоть були такі люди, які закопували на городі зерно, позначували то місце і переорювали і тільки так можна було зберегти якусь долю зерна. Ми де могли там і ховали продукти. Навіть тим, хто працював в колгоспах, не давали їжу. А ще не дозволяли рвати колоски з поля, а як і зірвав пару колосків, то забирали і ще зверху могли дати стусанів. Охороняли поле якісь начальники. А щодо колгоспів, то не всі хотіли йти до них, там навіть їсти додому не давали. Моя мати коли йшла на роботу, то там давали три маленькі галушки і якийсь щерб, мати щерб їла, а галушки приносила нам. У людей не було шо їсти і вони йшли в колгоспи, щоб хоть що-небуть поїсти. До однієї хати приходили по 3-4 рази, забирали і худобу. Діти-сироти ходили самі, нікому діла не було до них, повзали на колінах, геть в крові були, так і помирали. Мало хто не голодував у селі, ті хто встигли щось заховати, то якось ще жили, а наша сім’я була бід ною не було їсти. Були такі, що допомагали один одному, жили разом в одній хаті. Ми їли все, що можна було їсти. Мати мене ще побила, як кинула, так і впала на пол, подерла і коліна, і лице. їли бур’ян, березові шпигачки, щиру нарвала поміняла трохи і якись суп варила, їла акації цвіт. Я і зараз як дивлюся на акацію – аж вивертає, і запах у носі стоїть. Також їли то, що могли зловити. Купити було дуже важко. У городах був голод, но не такий сильний, багато людей померло в ті роки, даже не хоронили, люди не були в цьому заінтересовані так і кидали на кучу. Мій дід як ішов додому так і помер у скирді, а його кості ворони порозкидали. Померлих не поминають ні на проводи, ні на зелені свята. В селі даже не встановлені хрести і пам’ятки померлим. Я сама своїм дітям про голодомор, но вони не дають цьому великого значення, вони просто це не знали, краще, щоб і не знали ніколи. Я навіть не знаю, хто був винуватим у смерті багатьох людей, якесь начальство чи чорт його знає. По словам Єфросинії Олександрівни ці роки були найважчими у її житті. Під час Голодомору померло багато ні в чому невинних людей. І взагалі голодомор – геноцид XX ст.