1. Місце запису: місто Гнівань Вінницької області;
2. Дата запису: 1 вересня 2021 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4.  Респондент: Пугач Григорій Ксенофонтович, 15 січня 1930 р.н., народився в селі Яришівка, Тиврівського району, Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Яришівка, Тиврівського району, Вінницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, як вас звати?

Грицько.

А повне ім’я, по-батькові?

Ксенофонтович, таке ім’я рідко буває, правда?

А прізвище?

Кого, а, Пугач.

Коли ви народилися?

В Ярошевці.

А коли народилися?

15 січня 30-го року.

Як ваших батьків звали?

Батько – Ксенофонт Іванович, мама – Зоя Андреєвна.

А брати, сестри були у вас?

Да, був один з 23-го року, другий з 25-го, а третій тоже, третій молодший був, той в 43-ім році, якраз перед цим, як німці мали відступати. Цей самий старший брат, він любив малювати цю, як його, портрети. А батько каже: «Скільки ти цих портретів маєш малювати», от це вже мені потом мама розказала, як я демобілізувався. Він каже: «Ну то я шось друге намалюю». Але через деяке время, це мені мама розказала, вже як я демобілізувався, бо тоді могли б розстріляти. Він намалював от цвинтар, звідти дорога, звідти дорога, звідти, возик іде, конячкою труну веде, везе. І це, і мама каже до батька, якраз він прийшов з роботи, каже: «Диви, шо Нікіфор намалював». Він подивився: «Ну то шо, цвинтар», «А ти подивись, шо він написав». А він написав зверху: «Всі дороги ведуть до комунізму». Він бистро цей малюнок взяв в грубу, спалив тай всьо. А якби цей малюнок попав, то б розстріляли. Це в 37-му році було. То вона даже боялася і нам розказать, шоб ми де-небуть не ляпнули. Голодували, мама розказувала, шо одна жінка, там діти гралися по дорогі, запросала до себе, то цю дитину зварила. А друга каже, це в Яришівці, а друга свою дитину зварила. А 47-ий рік, то я не голодував, бо в учіліщі був у Львові, там з Західної України, там не було голоду.

Звідси люди ходили в Західну за їжею?

Сюда?

Ні-ні, туди ходили?

Туда їздили на поїзді, бо зара то на грузовом поїзді і нема тормозних площаток, а раньше тормозні площатки були, то ми більше їздили на товарняках.

Ви вчились у Львові, да?

Да.

А як приїжджали селяни голодні, то як вони там їжу доставали в Западній?

Оце я не знаю, як вони там, ну вони в основном шо-небудь звідси туди привозили і там просили людей. Я знаю, шо буханка хлібу у Львові, то 100 рублів стояла. А як вони там заробляли, то я не знаю, бо я в учіліщі був.

А розкажіть нам ще про Голодомор, про 33-ій, як ваша сім’я вижила, шо мама їсти давала, де брали продукти?

Батько вже, бо він у колгосп не хотів іти, а батько на желєзній дорогі робив, так він там шось заробляв. Але тоже, як його, голод був, то це якраз було таке время, шо вже на буряках гичка, а ми жили там недалеко, там переєдз через желєзну дорогу був, 3 км від Ярошівки, це Комарінський переєзд називався, то тоді ті старші брати попластунськи, той з 25-го року, той з 27-го, то з 23-го. Попластунськи на поле нарвали гички, о, і мама варила гичку. Це вже так називали цю піщу – кандьор. Зато в нас животи були здорові.

Здорові, бо пухлі?

Га?

Здорові животи, бо пухлі чи просто наїлися?

Да, від цього, від голоду. Зара, навєрно, від переїдання чи шо животи ростуть, а тоді від голоду пухли. Дуже багато помирали, це в 33-му.

А в родині всі вижили?

Га?

Дєдушка, бабушка, дядьки, тьоті вижили?

Бабушка померла, це цього батькового, батькова мама. Дєдушка вижив. Потом він замуж вийшов.

А як бабушку звали?

Не помню.

А скажіть, мама не казала, чого був голод, де ділася їжа чи приходили забирали у вас?

Та не тільки в нас, а в всіх забирали.

А хто приходив?

Актівісти із сільсовєта, ті комуністи.

А шо у вас забрали?

Всьо.

Продукти чи одяг тоже брали?

Як вам сказати, бо це не тільки у нас, но даже ті, шо в колгоспі робили і ті голодували. Я от в 47-му році з Львова приїхав, ну і там родичі є Кривенькі фамілія. І вони ж і батько, і мама їхні і в колгоспі робили, а я подивився, а вони там самі молодші, бо там в них шестеро дітей було, Яша і Петя, вони одні кістки були, дуже. То даже ті, шо в колгоспі робили тоже голодували, то це в 46-му році, як його, посуха була, то тут голодували, а в 33-му голодували, то це іскуствєний зробили голод. Бо мама, я ше тоже після армії, то питався мами, кажу: «Чо це голод був, шо посуха була чи шо?», «Нє, – каже, – посухи не було, був такий врожай, шо на три роки б хватило, просто всьо вивезли, геть з колгоспу всьо вивезли і ше даже в людей позабирали». І через то люди голодували. Деякі, як його, з ума сходили. Отам на цьому на псіхбольніці, то я заповнив фамілію – Тамило, каже до революції, він сирота, но такий плотний хлопчина. То це мама розказувала про нього, як він розказав. Каже, вже ісполнилося йому 18-ть років, хотів женитися, пішов до одної – та йому гарбуза дала, бо мол бідний, не хочу за нього; до другої, до третьої – не хочуть за нього замуж виходити. Він каже, я поїхав на Донбас, це ше до революції, не до революції, а не знаю, вобщєм ше колгоспів не було. Поїхав на Донбас, заробив гроші, приїхав, купив десять десятин землі, дві десятини лісу, построїв хату. Вже, каже, ці, шо йому гарбуз давали, вже за ним бігають. А він взяв, як його, тоже сироту. Ми її даже це, не знали, він не казав, шо це його жінка. Вобщем, вони построїли хату, жили нормально, вже двоє дітей було в них. А потом давай в колгосп заганяти, він тоже не захотів, мені, каже, хватає цього, то його, як кажуть, розкуркулили, вигнали. І ці діти повмирали з голоду, ця жінка з ума зійшла, видно, розумна була, бо дурний не сходить з ума. А потом, як німці прийшли, а німці, кого вигнали з хати тоді при совєцькій власті, то вони возврощали їм. Оцьому дєдушці нашому одному і другому возвротили, і цьому Тамило тоже возвратили хату, а він цю Марфу забрав і поїхав. Більше, вони десь там за Барським соше жили. То я шо кажу, шо даже, як кажуть, з голоду люди сходять.

Голову колгоспу розкажіть?

Дід піймав злодія…

Ааа… Це в Яришівці, як його, стали красти там, то корову, то коня, ну дєдушка взяв якось над, пристроїв відро з водою над цем і сам тоже там ліг, в короварні, де корова була, корова і там коні. То один дєдушка мав двоє коней, а другий то одну коняку, як треба обробляти, то з сусідом парувалися. Ну і, і цей, так начав скілька днів там, не днів, а ночів, ночував, а потом раз, він, як відкривав цей злодій хату, той сарай, на нього відро з водою вилилось. Він проснувся вже зловили цього злодія. Я не знаю, чи там, не казала мама, чи це, як його, чи лупили його чи нє, но повішали йому, це, зв’язали руки, повішали на шию записку: «Я крав» і написано «Крав коні і корови». Провели його Яришівкою і відпустили. Потом, як робили, приїхали там, я не знаю, як це називати активісти чи уполномочений з Вінниці, приїхали і його привозять цього злодія. І будем там, розказують, шо будем робити колгосп, буде харашо, ось вам, каже, буде голова колгоспу. А дєдушка каже: «То це ж злодій». А той хвать пістолєт, вистрелив вгору, ше, каже, ше таке слово скажеш, ти пулю в лоб получиш. Це, каже, революціонер, він разом зо мною революцію робили і сиділи разом в тюрмі. От через то і ці, багато людей не хотіли йти в колгосп.

Розкуркулили одного діда, другого?

І того, і того. Ну це, а які матєріальні треба статки мати, шоб бути куркульом.

Які?

Ну які, не знаю, це треба такі статки мати більші десяти десятин. Десятина, знаєте шо?

Знаєм.

Шо?

Гектар, нє? А ні, десятина – це соті.

Гектар і десять соток. І шоб, як, не самому обробляти землю, а шоб нанімати, в общем, мати стільки гектарів, шо сам не зможеш. Оцей, шо я розказую, Тамило, то вони самі обробляли. Отак, через то і він не хотів іти в колгосп.

1. Дата запису: 2 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Зяньківці Хмельницького району Хмельницької області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Слободян Анна Павлівна, 6 квітня 1929 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Янчинці (нині Радянське) Деражнянського (нині Хмельницького) району Хмельницької області

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Анна Павлівна.

А прізвище? Фамілія?

Слободян.

Це по чоловікові чи дівоча?

По чоловікові. А по дівоча Кащак.

Кащак?

Да.

А коли Ви народилися?

29-го, осінню, а який то місяць був не знаю.

Метрики в Вас нема, да?

Га?

Метрика, в метриці не написано? Нема метрики?

Може, де й метрика є, а шо я знаю, думаєте?

А де Ви народилися?

В Радянському, тоді було Янчинці село.

А це яка область?

Ну десь, то. Валю, яка? Та саме?

Хмельницька.

Це саме. Область. Це ойдо сусідське село.

Це тут не далеко?

Да. Близенько.

А розкажіть як звали Ваших батьків?

Батько – Павло, а мама – Софія.

А як їх по батькові було, пам’ятаєте?

Батько мій – Вікторович. Віктор називався батько. А мамин – Мусій.

А розкажіть, чи були у Вас брати і сестри?

Були три брати і три сестри. Нас було шестеро. Я була, старший брат 26-го року, а молодший з 32-го. А вже то після Голодомору ше троє вродилося. Мали поле, мали коні свої. Вже як, ну считалися як одноосібники, якось там считали їх так. То були багатіщі люди, то вони багатіще жили. Були бідні такі, шо коней не мали, нічого. Ну поля, то каждий мав, землі трошки. Каждий сіяли, збирали, їдні другим помагали. Були такі вже, шо й мали сівалки свої, віз, коні, сані. Потому вже в сорок… 42-му той в 32-м, то на весні було. Так я заповнила це голод. Тілько я заповнила його. Шо приїхали… А ми шо… На батька мого, то казали, шо куркуль. Який він куркуль? Шо мав коні, воза й сані. І троє дітей. Але куркуль називався.

То приїхали на весні. А поле ми тако коло поля жили. Шо припиралися село до поля. А на тим полі всьо тримали хазяї. Там смужка жита посіяна, там пшениці, там ячмінь. Хто який хазяїн сіяв то поле. І вони саме тако навесні… І вже було така кропива була гарна. То старішу ми рвали і їли. Приїджают, приходять с штири чоловіки такі крепкі, рослі, гарні… і відразу до хліва коні вивели, прив’язали, запрягли в віз. А тоді начали носити мішки. Бо дядько розполагав собі на весні, шо посіяв, а то шоб до нового хватило сім’ю годувати. Ше мішечки полишались того зерна. І вони стали ті мішки грузити. А ми з цим братиком старшим з 26-го року, шо пішов в Германію. Ми все з татом їхали на поле, з поля. Тато нас брали, бо вдома не було як лишати, бо мама з маленькою дитиною. То ми раньше на віз, то думаєш, шо тато поїде… Не стукнуло нам у голові, шо це вони забирають всьо. А вони нас за хребет і з того воза (показує рукою) скидають ці чужі чоловіки. Ми таки драпаємся. Вони той хліб погрузили – нас батогом з тим братиком… як похльостали. Ми шо? Отакі го, полотняні шнурівочки були, голі. А тато стояли і нічого не казали, бо не було шо казати. Вони не обращали вніманія. І вони корову вивели, прив’язали до воза і поїхали. Поїхали. А на другий день… А ми вже на то поле ходили з братом, бо там горох був посіяний в когось. Ну ше гороху не було, паточки. Ми нарвали в торбинку того гороху (показує руками). І ше нас було на п’єцу, бо ш то от зараз є в мене той п’єц є. Шоб колись було п’єц, палили, хліб пекли, варили. І вони висипали відро зерна, бо мали завтра хліб пекти. Це ж мали на жорнах молоти. Бо ж тоді шо, де той млин був чи шо? Звечора мелят на розчину, зрана мелят на заміс і так печут. І вони на другий день приїзджают – забириют ще плуга, забирають борони, ше якісь там драпачки були. Погрузили то всьо. Прийшли до хати все то з п’єца змели в мішок, а в нас був верстат, ви то може й не знаєте, шо полотно робили. Колись всьо ходили в полотнянім – і спіднє, й верхнє. В нас в хаті той верстат був. Там яма тако викопана, бо ж там не буде без ями, бо ж тре тако (показує руками). Тато тут торбинку з тим горохом кинув у ту яму. А там таких широких дві спіднички, вроді й не видко тої торбинки. Вони то зверху з п’єца зібрали, полізли ше тут торбинку витягнули. А я за ту торбинку… ти й хтіла в нього видерти. Він як шарпнув, як сунув мене їден, а їден збирає з п’єца, то шо лишилося, ше відерце було. Побили жорна і поїхали. І всьо більше до нас не приїжджали. А тато якось тако кинули, хлів і корова тут стояла, і вони кинули шось кинули штири снопи. А потому косили корові, ти й чогось на ті снопи кинули, вони тих не бачили. Штири снопи лишилися пшениці, не молочаної. І ми лишилися. На другий день, а мама, грудна дитина, маленька, мама не може. І їсти нічого нема, нічого нема. Збираєм йдем кропиву, ту лободу. В берег в когось прокрадемся, там кінський щавель, такий, шо його можна їсти. Це накришат. А ми підем з братом на то поле, шо під селом, а там вже пшениця була. Тако колосочки вже відквітували, ну вже тако вицілено, пшениця зелена, тако молоденька. Вона ше ні витреться, ні вишолопається. Ти й тато, ми нашолупаєм по єдній, бо вона не витреться. Ти й тато у макітрі макогоном потрут ту пшеницю (показує руками). А ми назбираємо, мама, горщик здоровий такий во, п’єц тої кропиви, тої лободи, ти й тої пшениці вилляют туди, шо терлося. Так ми перебивалися. А вже по тому, коли згадаю, по тому вже (голос тремтить) як появилися яблука, теребухи ці во. В нас були дуже садок великий був…

…і вже наварат той горщик здоровий, воно вже, ніби не чиста вода – каламутна. Вже ми понаїдаємся, а шо ми наїлися? Завтра знов то саме, знов за тими колосочками. А коли вже по тому пізніще вже пшениця начала достигати, то ми вже підем назбираєм з братом тих колосочків, вже їх витримо. А на чім змелите? Де змелите? То вже приспособилися, такі робили… з дерева ступки, ступка називалася. Такі округлі. То хто, де мав найшов яке жилізко, то жилізком товк, то воно хутче потовкалося. А тато якими дерев’яними, таким о, черпаком там його. Ну як сухе, то потовчеться, вже тако зробляться, ніби крупи й є ціле, всьо. І вже того натовчут тато, ми підем нарвем. І це вже вілят ту той печіс, ту траву підроблят і всьо. Ну а потому на городі там трошки шось вродило, ну й на полі в нас було посаджені бараболі, бураки. То вони не давали вже потом. Пильнували того поля, гонили людей, стріляли тако вверх по людях. І не давали… і так воно то поле пропало. Дітоньки, страшно було дивитися, як жалко. Люди вмирают каждий день дві-три душі, вивозят людей мерших. А хліб цей, шо позабирали, всьо звезли в Деражню, склали в ярус, такі ті селянські мішки здорові. І воно як побуло з літо, з зиму – мішки порозлазилися. Всьо пропало зерно до єдиного. А люди, скілько людей померло по селах. Тако не раз передавало по тєлівізорі. Я забуваюся, в мене вже пам’яті нема.

А в нас був, в тата був, жид якийсь дружок. А по чому він був дружок? В нас був дуже садок здоровий, дуже яблука, сливки, грушки. Він… а він мав коника й возик. Й те він приїжджає все которі кращі забирає, а ті каже: «Суши, я ше в тебе й ті заберу». То вже він як приїде, привезе нам стакан зо два круп, муки трошки. То він нас дуже багато піддержував, дуже. Ну ми вже йому тих яблук тико набере тим візком возе ти й возе, бо в нас було дуже тих яблук. А тато на зиму насушат і зимою в горщик. Шо зімою дістанете? Тої лободи, кропиви нема. То вони горщик зварат тих кислиць, грушок, сливок всього. Якби було чим підбити, то б як затікарка була. Нема чим. Їмо так. Але той жид нас спасав троха. І так ми якось перебилися. Але кажен, а воно ж яке… Дітоньки, не солоне, солі нема, нічого нема. Кажут, балачки такі, шо в Деражині щось розбилося, чи вагон, чи машина зо сілльою. Кажут тато, ше там двох сусідів, кажут: «Гайда підем, може ми там вшкрабаєм шось, хоть зо жменю, хоть цей печіс посолоти». Пішли вони, трох їх. Там вже вишкребали, шо землю зошкребали. А хто прийшов, а там була якась стодола чи конюшна. А вони цих людей… ті… шо то були, від кого вони були ті прислані, Боже мій. Там же, каже, і дітей такі во підлітки, і старі, і жінки, і молодих повний той, повний той… як то конюшня чи шо то було. Потримали їх три дні. Ні води, ні їсти. Випустили. Вибили добре і вони прийшли додому з плачом і всьо, і так ми перебивалися, ми два роки. Де два роки? Ну да, три… сорок… 32 – 33-й . А вже 34-й вже трошки начали гонити людей цих, шо полишалися. Бо ж забрали коні, забрали худобу. Хто мав ходити коло неї?! Воно ж, як то кажуть, живе. То вони вже дехто міг, то ходив. Ну шо, щоб я вам сказала, шо вони шось давали чи не давали їм, шо вони там робили, я не знаю. Но в нас же був город, кусочок города. А ми ше підем там на полі (ми жили коло поля) там ноччю ми нарвем. Вже восени тако бараболі, шо вони доспіли, бо ж не дали того поля, ніде не дали зібрати людям. Пропало всьо. Забрали готові. Забрали то і на це. І так ми пережили той голод. Ну дуже ми наголодувалися, ну дуже. Ну то зараз шо?

В 42-м война. В 42-м мама померла. Лишилося нас п’ятеро. То навіть батька на фронт не взяли, бо п’ятеро дітей. Куди було взяти? 1,5 року був хлопчик, а 15 років самому старшому. То це злапали, ну вже були за німецької власті такі були поліцаї наші, вже сільські були. Лапали, вже останній набор. Кого злапали, того завезли і всьо. Забрали цего, нас лишилося вже четверо. Ми два роки були без мами. Вже я була, мені було 12 років. Я вже палила, варила і тих дітей обходила. А через два роки батько привів маму. Ше вродилася ця нова сестра, шо є в Радянському. І так ми ше з 47-ий рік ше був після войни. А у войну тоже шо було як не було шо їсти. Ну у войну, то хоть вже був колгосп. Шо вже як йдеш в колгосп, то вони там варят якусь баланду і вже хто там робе, то дають черпачок тої баланди і крумочку хліба. Ну і шо тато робили, більше ніхто. Вони ту баланду з’їдять, а той хліб ше нам принесуть, крумочку того хліба, і мама дитину годує.

А ше за 33-й хочу у Вас спитати: як звали того батькового друга, шо Вам помагав? Хто він був за чоловік?

А я не знаю. Знаю, що єврей був. Но як він був. Ну він, я не знаю, як він був. Шо він… мав коника, маленький візок. І все приїзджав тим коником за тими яблуками. Всі каже: «Ви вибирайте гарні мені на візок, а собі сушіть, ті сушіть. То буде… я у вас і ті заберу, – каже, – хай будут хробачливі, які небудь, до я у вас ше ті заберу. Но зара мені добрі давайте яблука». То ми оце всьо время збирали добрі яблука. Но як він, шоб я сказала, но… но якось вони жили, шо він і візок мав. І мав їти, геть цукру нам кілько раз нам привозив потрошечки. Де ми той цукор бачили, шо ми знали?! І він нам привозив, а шоб топіру мені, то я б… розпитала. А я шо тоді знала?! Я нічого не думала. Но кажний день плакали, бо їсти хтіли, більше ми нічого не думали. Но вже як правда як яблука появляться, то ми вже дуже, вже тоді герої. Вже отакі во (показує на собі) животи були в нас, голови чуть здорові поробились. Але вижили. А в сусіди було семеро дітей. Двоє вижило, п’ятеро померло. В сусідстві радом коло нас.

А як їх звали?

Її звали Аделька, знаю, шо Аделька – маму. Але як ті діти, шоб я так запомнила…

А фамілія?

Фамілія? Постернак. Прийдуть до нас ті діточки «Гаму, гаму, гаму». Шо ж ми гаму, як ми самі нічого не маю. Отак дітоньки прожили я як топіру дуже добре жити – пенсію дают, хвалити Бога, купити є де, є за шо. А тоді, то тре посіяти коноплі… Коноплі, знаєте, шо коноплі? Я думаю ви тоже з села, то ви повинні трошки шось знати. Коноплі кусок добрий посіємо. Ростуть ті коноплі, вже такі, шо в рост зо мною. Вже тре брати. То називалася «матірка». То було з усінням. Там було сіммя така китайка, гарна сіммя, а плоскенька без сіммя. То те плоскінь берем раньше, вони висохнут і ми їх в’яжем в такі горстки, такі невеликі, а тоді з 10 – 15 тих горсточок до купи, до купи в’яжем і мочим на дві неділі. На дві неділі у воді. Ну шоб зверха не було, шоб була вода. Болотом наприкидаєм і вони дві неділі мокнут. Тоді ми лізем в ту воду тако во, виполощем їх, висушим. Була така терлиця деревляна (показує руками). Трем, чешем на щітку жилізну. По тому ше така (нерозбірливо) вже в мене, де вона не знаю. То воно потому таке біленьке. Напрадем, тоді снуєм, а тоді навиваєм і наробим на верстаті, шо верхне було і спідне. Отак ми жили. Я сюди прийшла, батько був на фронті його, сестра була в Германії, він був (чоловік мій) в Германії. Потому забрали в армію. Була бабуня (батькова мама) 80 років, шо вона? Всі одно тримала корову, батько був на фронті, два рази й ранило його. Ну вже потому батька відпустили, хто тут мав шо прасти, робити. І я прийшла гола, і вони були голі. А так сіяли щороку ті коноплі і так ми робили, то вже наробила, що вже мала, сама вже шила, вже було лучше. Купили машинку ми вже. А начали стройку, бо всьо було старесеньке. Це вже я тут прийшла в 50-м році, я… в лютомі місяці, я прийшла сюди.

Ше за 33-й хочу у Вас спитати. От, кажете, на батька Вашого казали, шо він куркуль. А ше в селі були куркулі?

Були! Були такі вже були, шо мали свою сівалку навіть, такі були. І хто мав вже віз, коні, сані – це вже був куркуль. А таких було багато, шо не мали… ні коней, ні воза, ні саней, нічого. То вже цим багатіщим помагають у жнива: і жати, і грузити ті снопи, і возити, й молотити. А ці вже богачі дают (шо кажуть куркулі) йому воза, коней, но їден другого підтримували. Помагали їден другому, бо були всілякі. Но всі одно всіх обчистили чисто – куркулі, не куркулі. Шо було позабирали. Готова справа… а ви жийте. Це ж було два роки вижити, як було вижити?! Чи скілько той був голод?! Я не знаю. Ше в 47-ім році і то ше я ходила за гнилими бараболями на весні, ті, що восени лишилися, померзли. Те піду назбираю, відро наобираю. В макітрі натрем і це пекли такі пампушки, їли. Де по чужих полях ходила, гет була… в Яблуниці. А там були кагати, то я… то я, а брали на ферму, бо вже колгосп. Колгоспи вже були… за німецької власті полишалися такі поліцаї. За сільських, було в нас таких три чоловіки, шо гонили на роботу, а шоб ти хтіла втерти за пазуху за пригорщу, Боже борони, Боже борони. То я гет ходила на Яблунівщину, озьдо село Яблунівка за тими бараболями гнилими, бо вже в нас визбирают всі – нема.

А коли Ви ходили, то в войну чи вже в 47-му?

Га?

По бараболю в Яблунівщину, Ви ходили в 47-му чи ще в війну?

У війну! В війну я ходила. Но я знаю, шо ше до 47-го ми чогось голодували. Я вже прийшла сюди в 50-м році і ше не могла наїстися. Ви вірите мені, чи ні? Певно, я кажу… Як ми вижили? Я не знаю. Подумайте такій манюнькі полишалися і вижили всі. Всі вижили. Подружилися, повіддавалися. Туто в Заньківцях троє є нас… брат… і сестра, і дві сестри, ніби я і ше сестра. І топіру всі повмирали, всі повмирали. Ше ця сестра з 36-го року, то вже мого нема двадцять років чоловіка. То вони мені ту помогали, ми ше корову тримали, свині тримали. Я їм всьо давала. Вони мені помогали – й гуртом пасти, і косити для корови. Всьо на ню годувала. Вона з 36-го року, а вже її десять років нема цеї сестри. А її грижа защемилася… і за три дні… ще 27 квітня садила в мене город, помагала… чи, ну я знаю, а 2-го числа… померла. Зробили операцію, не витримала й всьо. А я всю на ню. А чоловік лишився. То чоловік, вони жили в Хмельницькому. То чоловік та во тепер, на Благовіщення, помер. Ше жив десять років після сестри. Він коло дочки, там в їх дочка. В них вже діти були, сім’ї були. То ж дай хай вони жиют! Нащо мені жити?! В мене ж дітей нема, в мене нікого нема! Нікогісенько.

А в 33-му році оце як у Вас прийшли і все забрали, то батько тоді пішов у колгосп працювати?

Не пішов зразу, бо дуже не міг, спух був батько. То я вже не знаю, в якім він році пішов і коли він пішов. Бачте, то дуже мені запомнилося як забирали. Дуже нам було жалко, бо ми хтіли, їхати хтіли з татом. Тато нас возили на поле, з поля. А то забирают коні. І так воно мені в тямки далося. Ну мо война, то я була більша тоді, то я добре помнила ту войну. Шо вже як німці відступали тоже. Ше як наступали, то вони тіко дуже кури лапали й гуси. Як попало на подвір’ї, і свині такі во підсвинки молоді витягнут з хліва на подвір’ю – заколов, обсмалили то всьо, забрали шкуру. Зо шкурою, бо смалили, а тіко кишки лишили і всьо. Це як вони туди йшли, до Москви, то так вони робили. А вже як звідти, вже страх був. Дуже хлопи хто лишився. Ну батька мого не взяли, бо діти маленькі, такі були чоловіки, шо не взяли їх на войну. То ховалися… в нас тако село, то під селом вуличка така до самого ліса. А вони німці боялися бандери, ці партізани, партізани. І прийшли вечором ті німці, зайшли до хати шось дванадцять їх душ. І привели ше шось коней шестеро. Ті коні до хатини, позавели. А в нас в хатині такий льошок був. І до хліва позаводили. Самі посідали в нас так в хаті. Тата нема, бо сховалися там десь аж. А ми з мамою на п’єц усі. І вони посідали кругом цього верстата і до того б’ют воші, засвітили свічки. Каждий коло себе свічку і тако сидит. А мамі дали звечора відро муки і кажуть: «Шоб до рання ви спекли нам хліб. Шоб до рання, бо ми рано будем відступати».

А я Вас знов за 33-й спитаю: а в Вас в родині, Ви кажете, пухлі були? То хто у Вас батько пухлий був, а ще хто?

Сестра була їдна, друга – дві сестри було, а сестра ше раньше була померла, то лишила хлопчика маленького, шо з голоду вона не мала, не бачила. То вона померла – льогкими боліла, та сестра. А ці дві було спухло.

А як їх звали?

Настя і Парагинка.

То брати, то сестри Вашого батька?

То сестри мого батька, да. То ті були дуже попухли. Но якось і мама, дитина манюнька, корову забрали. От шо дати? В мами шо виссе, як вона спухла лежить, та мама. І мама в 42-м році померла наша, молодою померла.

А ше, а ше в 33-му Ви казали, шо люди дуже вмирали, то хто їх хоронив?

Ну ці шо ше троха рухалися. Як їх хоронили? Як мале, то винесли, 

9.13 а то рядно на плечі, то зо двох тягне до ями. І так їх ховали цих людей. Ну дуже вмирали. Я кажу, от п’ятеро дітей померло в сусіди. А то як я прийшла, то батько розказував тоже, шо в сусіда було дев’ятеро дітей. То троє лишилося, а шестеро померли з голоду, з голоду померли. Старі вже повмирали в голодовку. От батько мого батька тоже помер з голоду.

А як його звали?

Віктор.

А прізвище?

Ну Віктор  називався, а хфамилія його була Кащак. То батько помер. Спух був він, в нього дуже була асма, ше болів і він не витримав того, всьо. Ну а так я не знаю по їхнім селі, бо шо я тоді, куди я ходила, шо я… з батьком на поле, з поля, дома. А так вже нікуда, вже хіба вже, то поле достигло, то ми вже з братом ходили красти. Підем ті ножі візьмем та й наріжем тих колосочків, наріжемо він в торбинку, я в торбинку. Вже принесем, а вони вже достигли, вже обтерли (тре долонями), ти й тато в тій ступці потовчут. А ми назбираєм кропиви, назбираєм лопухів цих. В такий во горщик в п’єц, закипіло, ти й то вилляло. Воно вже поб’ється, ти вже і крупи є, і мукає, і ціла є, всьо там є.  Вже юшка була не чиста. Ти й так, дітоньки, ми намучилися, настрадалися, а топіру мені ше тре страдати. Ну скілько ше страдати? Я ж не жию, но я мучуся і ше когось мучу. В тої сестри є дві дочки: єдна в Кривому Розі, а їдна в Хмельницькому. Одна торгує в магазіні, чоловік тоже робе, сестра ця тоже не може на ноги тоже, серце, давлєніє.

А розкажіть і ще, а в 33-му чи  32-му люди могли шось міняти на їжу, якісь речі чи одяг?

Нічого! Ніхто нічого не мав. Ніхто нічого не мав. Ніхто не міняв і нікде хто де міг міняти? Як всі такі були. Забрали всьо. Навіть було хто закопав мішечок та чи шо, а вони з такім во жилізними якімись всьо дзьобали і понаходили, і позабирали. Шо хто мав міняти і за шо міняти, і хто мав шо давати? Ніхто нічього. Но я кажу дуже багато. Ну там повинно бути написано скілько в каждім селі померло тих людей з голоду. Но колись я дивилася тілівізор, то показували як забирали, як грузили, як тих дядьків били, бо кажний хазяїн думав шо це таке, не давався, думав, шо це буде поіначьому. А воно… Дядька виб’ют і то всьо забирут, о, і попробуй.

А були в 33-му в селі люди, які не голодували?

Не було десь. Я то не скажу вам точно. Но десь то не було.

Ви не знаєте таких, шо не голодували?

Нє-нє. Я знаю всі, шо, всі пухли і всі попробуйте, шо підеш не рано чи ти тої кропиви взбираєш, чи щавлю вирвеш, чи лободи – не захватиш, бо всі кинулися на це. Кинулися на…

А тварин їли: ховрахів чи шось отаке, ловили, чи птахів?

Не знаю, ми ні, ми не ловили цего. Ми оце… от шо ми збирали. Ходи на гриби в ліс (в нас близько ліс був). Ти й підемо, назбираєм, начистим. А мама їх сполоще у воді, вимиє, у воді сполокала. В горщик, до жару пригорнула – киплят, покипіли. Як є чим підбити, то підіб’є, то воно таке як затірка, бо грубе, а як нема – наїлися, нічого їх… Каже тре виварювати, тре вижарювати. Ніхто їх нічого не робив і нікотре не вмерло, з губ ніхто не вмер, ніхто. То так каждий день на губи йдем рано. Пока залізем, пока як ми вже не могли ходити, не могли. Як ми голодували  тяжко і шо. І так бачте во, написано, шо будут голода, за це во всьо, шо зара є всьо описувала я. Бо я штири класи кончила. Я неграмотна. Но я читати годна, гроші добре пошчитаю тоже, о. Я читала ті книжки побожні, в мене книжок багато тих побожних. Ше давні, давні читала. Всьо писало, дітоньки, всьо писало. Писало, що такі будут птахи, шо жилізні літати, і будут світ дротом заснований… і води не буде. Оте писало. В бібліях писало, в цих книжках. Так воно зараз ісполняється. От зара шо? Вроді дали вже, трошки пішли люди, начали вже й Бога вірувати, вже таки трошки віруют. А тоді хто? Тоді ти данний, то вірили в Бога і признавали.

А в 33-му була церква в селі?

В нашому… в нашій церкві зара 500 років, в Радянському. Вона деревляна, нема там цвяхів, шоб збиті були цвяхами, кілочками всьо. То та церква була.

А її не закривали? Ходили туди весь час, весь час?

Хто тоді? Тоді ніхто не ходив. А потому за німецької власті, як були німці, то там і курчата були, і свині були. Німці загонили, німці тоже забирали всьо… в людей. А людей гонили, шо йдіт робіт, бо називався вже чи то радгосп, чи то колгосп, я не знаю як то, шо то було. Но вже, вже люди ходили. За німецької власті вже йшли. То я кажу, давали ту баланду трошки, давали скибочку хліба тоненьку-тоненьку.

А в 47-му Ви кажете теж був голод, да?

Теж був голод. Тоді дуже шось неврожай був, бо вже був колгосп, вже люди пішли в колгосп всі, вже робили всі. От я сама за німецької власті дві неділі чи три корову скородила озимину. Німці забрали худобу і сказали, шоб завтра були всі на… колгоспі. А ті майстри робили ті ярма, такі як то бики колись їздили. Бики в ярмах їздили, нема, шоб тримали їх заяк коняку тримают. І це вони… на войну забрали всі коні, всю тєхніку, нема нічого. А поля то були посіяні. Бо ше колгосп був же ше до німецької власті. У нас забирали ту худобу, Боже мій. Пока ту корову привчила, то тиждень я змучилася. Попробуй ту корову, запрагли дві їх, сільські, крепкі. Та туди, а та туди. То ярмо надвоє. Хвоста задерла – пігналася додому. Йду додому знов, беру ту корову. Знов тягну. То ми місяць, пошті, ну всю поскородили, всі поля. А вони по тому так навчилися, так гарно. «Гатя», «вістя». – на той бій, на той бік.

А в 47-му були пухлі з голоду?

Нє. В 47-му не були. Вже в 47-му я не знаю, вже десь то трошки городів мали люди… вже на городі шо садили, сіяли. А так вже, ніби. То вже в колгоспі робили, то вже давали по трошки в колгоспі тако. Як батько робив ціле літо, цілий рік шчитати, то вже тако принесе в мішку чогось. На плечах принесе.

А чого був голод в 47-му? Забирали їжу чи …?

Не забирали, но не хватало тоді дуже був неврожай ніякий. Казали, а хто знає, шо знає. Но був, тоді не дуже був голод вже в 47-м, но ше ми ходили по ту бараболю.

То Ви теж, да, в 47-му  знов по бараболю ходили?

По бараболю ходила, кругом ходила. Но вже ми того щавлю не їли, тої лободи, того бур’яну не їли. Шо вже було так шо вже можна, вже в нас корова була. Ми вже як після тої голодовки, вже якось розжилися на телятко, а потому вже корова. Вже в нас за німецької власті була корова. То вже в нас не забрали тоді корову. А ті, тоді забрали корову. То ше було підпора багато, шо… вип’єм по чашці молока та й полягали діти. А вже як забрали, то вже… А вже як за німецьких ти й во, то була в нас корова. Але всієдно не хватало тако. Оті пампушки, я вам кажу, були такі добрі.

А які то пампушки?

Отако бараболя ця, шо копали восени і… не зазбирали всьої, знаєте? Жива лишилася, жива. І вона за зиму змерзне, змерзне. І вона така білесенька, на самий крохмаль. І оцю шкаралупку обібрала. Вона білесенька така прямо як то во (показує пальцем). Туді в макітру і сіль трошки посолила. А мастити не треба нічим, відстає прямо так як помащена не знати як. І такі то пампушки добрі були, шо дуже були добрі.

Але вже 47-й рік, то вже не дуже, то вже з весни трошки, а потому… вже шось на городі було. Вже шось були давали по трошки шось по п’ять соток города людям за німецької власті. По п’ять соток. Ну бо вже всі люди пішли в колгосп. Вже вговталися до тего діла, бо вже бачать, шо нічого не буде. Вже тре йти робити. Хто міг, то робив, а хто не міг, то не ходив.

А ще спитаю Вас за 47-й. А люди тоді ходили в Західну Україну, десь міняли шось на їду? Були в Вас такі в селі?

Не знаю, доцю. Десь то були. От шо вони могли міняти? Шо вони могли заміняти? Як сорочка була полотняна спідна і верхна. Пошиют таку як куфайка на клочіво на тему, прям, шо конопля… та пошиют та вже… називалася куртка така. То шо вони, кому вони могли міняти і хто мав їх купляти? Шо мав купляти? А вже потому трошки вже, після войни, вже лекше, лекше було. І так ми вижили. А допіру…

А в 33-му, як Ви думаєте, чому тоді був голод?

Ну я не знаю, так балакали, шо каже… хто там закомандував тоді? Ну ви повинні знати хто це був. Шо закомандував це забрати всьо, й хліб, шоб цих людей всіх унічтожити, щоб вони всі повмирали. Такі балачки були. Но я ж, канєшно, не знаю. Шо, каже,  забрати всьо, забрати хліб і шоб цих людей зничтожити.  А за шо і чого, я не знаю?

1. Місце запису: місто Гнівань;
2. Дата запису: 1 вересня 2021 року;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Войцюк Марія Демидівна, 12 квітня 1930 р.н., народилася  в селі Щаслива, Липовецького району, Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Щаслива, Липовецького району, Вінницької області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Розкажіть, будь ласка, як вас звати?

Войцюк Марія Демидівна.

А коли ви народилися?

12-го квітня 30-го року.

А де ви народилися?

Село Щаслива Липовецького району Вінницької області. Село Щаслива в Липовецькому районі є таке.

А розкажіть, будь ласка, як звали ваших батьків?

Параска Захарівна, а тато Демид Іванович.

А прізвище в них яке було?

Татове, так як і моє було, Лейбук, це вже фамілія, а та була Лейбук, а мамина Грушко, дєвіча.

А чим ваші батьки займалися?

Тато був в Польщі на війні, і в Фінляндії, тато в сільраді безкінця робив, то фінагом, то таким, а мама колгоспниця.

А чи були в вас брати і сестри?

Єдінствіна була сестра Ганя, Анна Демидівна.

А вона старша чи менша?

28-го року вона, а я 30-го. Тільки їдна була сестра.

А коли був Голодомор ваша родина голодувала?

В Голодомор мені було три рочки. То я дуже чуть помню Голодомор. Але в нас стояла, через Щасливу з Вінниці йде соша, гора той тего. То в нас сошу з каменя робили, називався тоді, шлях буд. То в нас стояла, я зара помню, на подвір’ї машина-кухня, де кормилися ці люди. А тато ночою цю машину охраняв, то нам шось давали трохи їсти, но Голодомор був дуже страшний, а не помню. Но дуже я страшно, діти, помню 47-ий рік. В нас війною згоріла хата. Хата згоріла, а як ви помните, хто бачив, піч у хаті, лежанка, піч. То мама розгорнула те все, а ця піч стояла, вона ж не горіла. Мама обклала кукурудзяними снопами і це ми на тій печі з сестричкою спали вдень, а на ніч ходили до родичів. А тато був на фронті. За 47-ий рік не було врожаю, а в 46-му засуха, вродила бараболя так, шо тако в жменьку збереш з корча і був голод. Страшний був голод, так не було, шо їсти, шо я ходила на поле вже мені було 16-ть років, 17-ий, шо я ходила на поле і тейго, де зліта косили просо, а це вже перезимувало, і це весна, і я збирала ті колосочки і мняла і мололи на жорнах, ше добре, шо в нас були жорна, не знаєте, шо таке жорна?

Знаєм, але розкажіть.

І той мололи на тих жорнах те просо. А бур’яну, діти, бур’яну не було де вирвати, шоб до цего проса добавити бур’яну, бо воно просто з половою, а, ну ви знаєте, як їсти полову цю. То не було бур’яну, де вирвати, так люди зірвали бур’яни. Появилась кропивка, зірвали, покришили, з’їли, то не було, де вирвати. Одна їдінствіна корова спасала, шо це молочко мама, цей бур’ян цей поливає і ще й, Боже мій, і ще й треба було здати це молоко. Вобщєм такий був цей 47-ий рік, добували кагати гнилої бараболі, шо три роки при німцях закопала вона і вона не погнила, а так зляглася, то як її добули, то смерділо на всесенький поле, но люди, діти всі цю барабольку оббирали і мняли. А хто, жінки, здалека приходили, то цю бараболю на вогні тако, будяки торішні стояли, вони рвали ті будяки, коров’ячі кізяки палили і це ту на патичках барабольку пекли, шоб поїсти, і якось додому дойти, набрати цеї барабольки. Но це 47-ий рік, голодовка страшенна була, но ми її пережили, а тоді став урожай, на який той урожай люди ходили на роботу і получали 300-а грам. День робиш, цілий день робиш – 300 грам, а налог на бараболю, налог на всьо, ви це всьо знаєте, да? Налоги.

Розказуйте на шо налоги були?

За шо налоги?

На шо?

Налог на город, держиш 60-т соток города, на землю налог. Посадяна картошечка – заготівка, посіяне жито – заготівка. Вобщєм, молоко дай, яєць дай там по 200-і, м’яса – 40-к кг. Це ви держите телятко, ви його будете здавати, а я вам заплатю в кілограмах, то ви мені відпишете, це теля здасте у государство, а людям одпишете, шо це ми купили і здали.

А на дерева фруктові були налоги?

Були, були дерева, дали на дерева тей стали люди різати, вже я була взросла, як це було. Тей стали люди різати, це ж черешня, то вроде, то не вроде, хто ж її піде купляти, хліба немає, а черешню буде купляти. Тей взяли ми, тей різати стали люди, і хто-то схаменився, шо виріжуть всеньке фруктове дерево, не буде. Тей перестали різати це дерево, вже я… вобщєм, було тяжесть превелика, хати в нас не було. Як розкуркулили нашого дєдушку, то він жив в лісі в землянці.

А це коли його розкуркулили?

Певно, як розкуркулювали, ти знаєш в якому році це було, колєктівізація ця, шо розкуркулювали.

В 20-х іще  напевно.

В 18-му певне. Революція це ж в 18-му пройшла. То його так розкуркулили, шо в нього були сини і дочки, то як я прийму на ніч цю людинку, то завтра мене будуть розкуркулювати. То їх не приймали, то вони ночували в глиняниках, де могли, бо люди не приймали їх переночувати. А цей дід був на селі, це як їхати на Вінницю, чи є там на нашому полі ліс, тоді був маленький, а тепер вже ліс і він викопав землянку, я в тій землянці спала, помню. Оце мамин був рідний дядько, це тут тако лавка, відро з водою, там таке сяке, а тут така величезна піч і ці діти всі на тій печі, в печі палиця, наверх йде дим. То за війни, я ше туди бігала по суниці, бо був свєт на ту землянку, а на землянці суниці росли.

А як його звали цього дядька маминого?

Микита.

А прізвище?

Микита, Грушка фамілія його була, а звали Микита, а як це він був по-батькові, я вже не помню.

А він багатий був, шо його розкуркулили чи чого так?

Хазяїн був, хазяїн був, мав корову, мав пару коней, мав поля трошки. Зараз у мене 3,5 га поля є, паю. А тойго, то його розкуркулили, то це теє, як мама вже прийшла після війни, тей каже: «Дядьку, зробіть мені землянку», а він каже, на маму Паша казали: «Паша, ше зарання дітей твоїх в землю закопувати».

Може мама вам розказувала, чи приходили до вас до хати забирати шось?

Розказували, так мені мама розказувала, як мені розказували тут вже в селі, в нас був дядько, в нього не було руки, а люди всі молились, шо добре, шо йому цю руку обірвали, бо ходили по хатах, а він був головою сільради, то ходили по хатах і забирали до граминочки. 33-ій рік це не од природи, це зробили, витрясали. То цей голова сільради ходив і, як дядько, чи в кишеню, чи в кишеню, чи той-го, в пляшках, кажуть, ховали люди в пляшки, насиплять і він з тих пляшок висипав. А як в піч найшов кашу, то з’їдав. Я прийшла і цього дядька застала.

А як його звали?

Гілько Залєвський. Залєвський Гілько. І де то він шось робив, шо йому руку одірвало. То кажуть, шо всі люди молилися Богу, а потім цего самого Гілька дочка, вже дочка була, вже він помер, дочка була. Ось уже послєднє время, стали цей Голодомор вишукувати, пам’ятник в нас поставили на кладбіщі. Її син – голова сільради, цеї ж таки, цього Залєвського, а вона за оцим кладбіщем, класти цего хреста, я кажу, диви самі повбивали і самі тей-го, то розказували, шо, і мама, і всі розказували, шо ніде не сховаєш, і шо люди спасались тоже тільки їдним молочком. Бабуня, знаю, розказували, шо після війни, наша хата згоріла, то ми перейшли до тьоті, а були двоюрідні брати, мамин, вобщєм, мамині двоюрідні брати і вони нам не пішли на встрєчу, помогти, а як то їм було байдуже. То всігда я чую, шо мама вспоминала, шо, як був голод, то в бабуні була корова, то вони на подвір’ї лежали опухші і це бабуня ділила їм, шоб вони вижили. А мол тепер вони вже не хтят дивитися, голодовка була страшне.

А в 33-му в селі багато людей померло?

Возили, кажуть, це вже я чула, шо підвода ходила, така безтарка і збирали. І як лежала людина опухша, но ше не вмерла, то все одно брали. То кажуть, якись дядько казав: «Не беріть мене, я ше живий», «то шо за тобою другий раз будуть їхати?». О, це в 47-му році, в 33-му році. А в 47-му вже не було, ні одна людина не вмерла.

А пухлі були в 47-му?

І пухлих не помню. Вже трошки було післявоєнне врємя, більше корів, а дуже їздили в Западну, всьо проміняли, і сусіднє село, де жила ця моя тьотя, де мама з того села, це село було Лозовате, то в тому селі пройшов дощ і там вродила бараболя, то наше всьо село виносило туди хустки, всьо міняли на цю барабольку, на шо там. Вобщем, пережили люди, ніхто не вмер, опухших не було. Так, житечко, ше такий случай, це в 47-му році помню, шо один от в нас чоловік одбув, пройшов всеньку війну, був раняний і всьо, но войну пройшов, прийшов додому і його поставили бригадіром, а в нього четверо діточок. І він сів в цьому житі, вже житечко було і нам’яв в кишені цього жита, а вдома терли макогоном, варили куліш. І хто-то на нього заявив, і несмотря на то, шо він пройшов всеньку війну, йому ше дали три роки тюрми.

Це за то шо молов?

За то шо на полі колгоспного жита цего мн’яв, то дуже люди тоже восхіщалися, шо пройшов війну.

А в 47-му ходили по хатах, забирали їжу, було таке?

Да-да, було.

А хто це ходив?

Ну хто ходив, ходили не, я ночьою маю ввіду, ночою і дньом, крали, крали. А так, нє, нє, ніхто нічо, в 47-му році ніхто по хатах, в кого шо було, так усе і оставалося.

А іще ви казали, приходили в 47-му до вас в село просити, шось таке ви казали, шо приходили в село, а хто це приходив?

Просити їсти?

Так. Люди приходили просити їсти в 47-му, отак по селу ходили?

Аякже, ходили. Дітки ходили, в нас одна інаковірувана була, видно, чоловік, певно, був поліцай, вона приїхала з чотирма дітьми в війну, в 47-му році в неї нічо не було, тільки цих четверо діток, які були бойові, горді жінки, вони пішла на роботу в колгосп, а дітям пошила торбинки через плечі. І вони в кожну хату, ходе і просе, шо дасиш, вони не брезгали, бараболька, то бараболька, шо дасиш, геть пляшечку молока. І вона їх вигодувала, і вивчила.

А з сусідніх сіл приходили, чи може навіть з дальших країв, було таке чи тільки свої сільські ходили?

Нє, нє, з чужих країн у нас не було, це тільки, шо інаковіри їхали, то осталося нєсколько сімєй в нас жити. А наші їздили без конца-края в Западну, геть мій тато їздив в Западну. Там проміняти шо-небудь чи… А ми не проміняли, тато взяв з суду, тоді казали, тепер кажуть кредіт, а тоді казали з суду, то тато взяв 3 тисячі з суду, він був воєнний, він дуже довго, не воєнний, но він на всіх войнах якось участвував і мав два ордени Отєчєствіної війни, то він їздив. То взяв він цю з суду, а потім він нас покинув. Він нас покинув, мати його не порадилася, продала одну золоту вєщь, та вєщь була привезяна з фронта, татового друга.

Ви ще казали, ваш тато на Західну Україну їздив, то шо він там міняв?

Шо він міняв. Ну шо там в нас ще було, якийсь килимок зняв з стіни, колись мєсто ковра такі радна вішали, чи якесь полотно, ну тоді ж всім люди нуждалися. Хустка така була, колись називалася турецька, такі не цвіти, а просто як тойго… Ну шось забирав, я точно не помню, но шо в нас не було.

То він з Західної України привіз шось, да, чи їжу якусь, чи гроші?

Да, да, да, привозив, привозили ячмінь, просо, пшениця це сама дорога була. І скільки там, сперед назад і на плечі, по вагонах, цей-го, по верхах в вагонах на вуглях на цему всьому їздили, тоді ж не було грошей. Він не один їхав, всі люди туди їхали і просили, і з торбами ходили там по тій Западній. В нас чоловік тоже прийшов раняний, рука тако в нього не розгиналася, то казали, шо бачили його, шо він ходив просив. Той-го таке, дуже було тяжко жити.

А в 47-му ходили на колгоспне поле колоски збирати?

Ходили-ходили, я ходила і гонили, батьки на роботі, як той Шевченко писав «батько на роботі, ніколи йому». Батьки на роботі, а ми, це скирту і тоді в копах клали, жали люди і копи клали такі. То ці копи забирають, а колосочки лишають і це діти з торбинками збираємо, то це збираєм-збираєм поки об’єжчик, є об’єжчик на коняці, поки приїхав об’єжчик з батогом і нас не розігнав. І ці дітки топіро тікають і старенькі бабки, такі старенькі бабки тоже збирають колосочки разом з нами, то збирали колосочки, голодні були. І закрадалися в оці яблучка зелененькі озьдо. То це мама піде на поле, поле бараки і такий бурачок, отакий-го, вже вона його почистила і в кишеню. А ми в садок колгоспний нарвем цих зелепушок. І мама ті зелепушки і ці барачки, і це вже варення, яке це вже добре, добре це їмо. А чай, то як зараз помню, шо як мама варе бараки, білі бараки, це послє войни, білі бараки покрише і той-го, і там м’ятки чи гілячку маліни чи чого, і це вже ми такі раді. Мама чай варе, а бараки ті, як чай вип’ємо, то бараки ті з’їдаємо.

А ще в 47-му році платили вам за роботу в колгоспі?

Платили, платили, не знаю, яка була розценка тоді, бо я не помню, я ше не робила в 47-му році. А вкінці року, рощитували вкінці року, то 300 грам на трудодень. А оплата була трудодень, поробили день – трудодень, харашо поробили – півтора, а як не пішли два дні, то отшрафували на три трудодні, забрали. І давали вкінці року 300 грам. Пішов тато і на плечах, за рік на плечах 30 кг приніс, а то випишуть якусь помідорку, а то впишуть якусь рибку, бо тоже в селі ставок був, тей на трудодень, тей розщитають, нічо не було.                                                                                                                                                                                   

1. Дата запису: 1 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Демидівка, Вінницького району, Вінницької  області;
3. Записувала: Вигодованець Ольга;
4. Респондент: Господарець Марія Василівна, 1932 року,  народилася в селі Демидівка, Вінницького району, Вінницької  області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Демидівка, Вінницького району, Вінницької  області

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Скажіть, як вас звати? 

Господарець Марія Василівна

Коли ви народились? 

В 32-му році.

А число, місяць? 

Цего не знаю. В мене метрики нема. Чи це в войну десь тоді поділи метрику і я її так не требувала. Так я без метрики жию. 

А де ви народилися? 

Ну, в селі. В цему селі. Ну не тута. Це ми построїли хату. А це там. На другій вулиці.

Як звали батьків? 

Василь. Фросина. Їхня фамілія була Яроменко. 

А брати, сестри у Вас були?

Нема нікого, я їдна.

А чим батьки займалися?

Ну тато воював, а тоді прийшов і в колгоспі робив, а мама в ланці, так як всі. А тоді вже я пішла з мамою, норму буряків висапували.

Голодували, бо не мали, шо їсти, не мали шо вбратися. Тамо якийсь привезуть в магазін, то це треба стояти пшеницю. Зубів немає,  то не маю чим говорити. О. Ті таке життя було.

А в 30-х роках, до війни, чим батько займався? Де робив? 

Ну в колгоспі він робив. Да. В колгоспі. Як зробили колгосп, так тато в колгоспі все махом був. Колеса робив.

А в яком уроці тут зробили колгосп? 

От я… Певне в 30-му десь. 

А до колгоспу чим батько займався? 

До колгоспу я не знаю, чим він там займався тоді. В колгоспі то всьо время робив. Я відколи помню, то в колгоспі робив. О. А, крім колгоспу, де він. Тоді ше, певне, мали свої землі, і свої… коні чи воли. Але… ті так хазіювали. Землю мали. Сіяли, горали, тій. Так, пвене, жили, я не знаю. Ой.

А в вашій родині когось розкуркулили? 

Нє, нікого з наших родичів. Вони так бідно жили, так і жили. Отак. 

А дід, баба – теж жили в цьому селі? 

Да. В цему селі жили. Через сіни тако жили вони. О.

А шо вам мама за голодовку розказувала? Ви якраз народилися в 32-му. 

Шо вони мені розказували. Шо я знаю. Не помню ше того вже. Бо то ше дуже молода була.

А корова у вас була тоді? 

Була корова, я помню. Бо ше пасла. Корова була. 

А не казала мама, шо голодували, шо було важко і ви якраз народилися, ще маленькі були? 

Ну ті казала. Ну да, казала. Голодували, не мали, шо їсти, не мали в  шо вбратися. Нема. Нічо не було. О. Тато на войну пішов, а ми лишилися з мамою. Взяли ше в банку гроші, то випалчували всьой вік, шо прогодували там яке порося, то продали, віддали в банк. Треба було віддати. А накладали на нас! І мнясо. 40 кіло м’яса, 200 яєць. Молоко здавали, ходили. Всю ніч столи в очіріді за тим, за це молоко. Таке було життя.

То в 47-му тут був голод, да? 

Да.

Голодували люди? 

На шо ж. На шо ж. Я варила… Я вже варила. Я знаю, кіки мені було, може років 14, може 15. Тамо на.. Були бураки, а я котьол такий здоровий і там… Люда, може знаєш, Ванька Камаш. Не знаєш? 

Чула, да (говорить жінка на фоні, – ред)

О, то хліб роздавав по кусочку. По кіки там, по 100 грам чи по кіки. І це… Цю… Як він… Забулася, як зветься. Куліш такий. Да, да, баланда називалися. І це в котьолки давали лбдям. То я роздавала, а Ванька Камаш різав хліба по кусочку. Отаке життя було. В кого ше була корова, то ше молочком там забіле, то ше зість. А так… Таке. Таке життя.

То ви в 46-му варили в колгоспі людям їсти? 

Да, варила, варила. Хліб такий був, кукурузяний. І то чудо було його взяти. Я робила в лагері, то дадуть мені кусочок хліба, то я під паху сховала, занесу мамі, татові. Бо вони ж тоже їсти хтять. Мені там шось дадуть вже в лагері там. О. Отаке життя було. голодували дуже. Копали навесні, копали стару бараболю, шо погнила і з цих млинців варили. Жарили. То таке, таке, шо коло… коло воріт не мона було пройти, такий сморід був. І їли. Мусіли їсти, бо їсти хтіли. За всьо судили. Мама пішли, назбирали корінчиків н абураках, вже вигорали, назбирали. Там три жінки з ними ходили. То судили їх, то ми з падружкою ривіли, бо сказали, шо півтора року дадуть, а ми не знали, шо це таке – условно. То думали, шо це тюрми вже дадуть. Ті де подітися. То я сама, в мене ше було дві тітки, шо я могла ше до них влитися. А в цеї подружки не було, і двоє дітей ше малих. Сказали – півтора роки. Ми в крик обидві. О. Ну… Воно условного дали, да. Не дали тюрми. А условного. Отаке.

Це вашій мамі дали, да? 

Да, да. Моїй мамі і моїй подружці. 

А церква була в селі?

Була, но нам трошки були закрили. Трошки були закрили. О. А тоді відкрили. То я вже помню, добре помню, як відкрили церкву. У нас була жінка. Не жінка, вона дівчина була. Робила букетики, робила вінки на… молодим. То прийшла, стала на коліна. Я так бачу її. Як сьодня бачу. Шо вона прийшла, стала на коліна тако на сходинку і стала дуже плакати. О. Батюшка в подвал, сховали батюшку. О. Здівалися тоді над батюшками, да. 

Коли сховали батюшку, чого його ховали? 

Ну, шоб не послужив. Шоб не служив. Вони в подвал, там багато було. Перці були там всі, молилися там в підвалі. Під церквою там є подвал, такий. То молилися.

Це ви так, шоб ніхто не знав там? 

Ну наверно да, я не знаю, чого вони їх… Ну наверно того, шо не служили. То тоді служили… Вже як стали служити, то… вночі прямо служили. 

Це цей батюшка, шо тут завжди був у селі? 

Да. То то був Дем’ян. Він довго… Багато років був у нас. Кам його там. Та було багато в нас батюшків. Я вже навіть не помню їх. То…

А цього як звал батюшку? 

Це якого? Шо сховали в…

Да. 

Дем’ян. Дем’ян. Дем’ян. Ми їздили його ховати, бо його завели до свого домі. Туди, там… Поховали його. Ой, Господи. Ну шо зробимо. 

1. Дата запису: 20 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Миколаїв, Миколаївського району, Миколаївської області;
3. Хто записав: Костів Михайло Богданович, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Леонтьєва Олександра Пилипівна, 1925 р.н., народилася в селі Леніно Приоріанського району Херсонської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Леніно Приоріанського (нині Баштанського) району Миколаївської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Респондент, представтесь, будь-ласка, як Вас звати?

Мене звати Олександра Пилипівна.

А прізвище, будь-ласка?

Лєонтьєва.

А коли Ви народилися?

Я народилася 1925-го року в селі Леніно Приоріанського району.

А Ви там прожила 32-му-33-тіх роках?

Да, аякже, проживала я там.

Від народження і в 32-му-33-му проживали?

Да, да, да.

А от розкажіть про свою родину, от шо Ви пам’ятаєте з самого такого дитинство свого?

Ну, було нас четверо дітей. Ну батько помер у 29-му році. Я його не пам’ятаю так.

А як звали батька?

Батька – Пилип Іванович, да. Я його не пам’ятаю. Мама його одвезла у Миколаїв. Він захворів льохками і він помер, а назад мама не могла забрати. Це ж 29-тий рік. Чим? Чим можна було? Вона й так його так одвезла, ето, фургоном. 

А Ваш батько вже працював в колгоспі? Чим, от чим, Ваш батько займався?

А батько, батько він хворів. Він пока не занімався, не займався нічим.

Ну, а ось…

А мама в колгоспі.

А за рахунок чого Ваша сім’я жила ще до 29-го року? Нічого мама не розказувала? Шо вони мали, яке майно?

Ну як? Жили. Ні, ні, як сказать, по середньо тоді жили.

А ось мама добровільно пішла в колгосп працювати? Чи от як, як ці колгоспи створювалися?

Да,добровільно пішла працювати. Добровільно мама.

І щось здавали в колгосп? Там худобу, своє майно?

Ну шо в колгоспі давали? Робила вона на трудодні. На трудодні працювала і, і шо? Шо? Нічого не платили. Нічого.

А те,шо у них було до колгоспу? Наприклад, ну якась своя худоба, реманент…

Не було, не було нічого.

А як Вашу маму звали?

Мотрьона Вікторовна. Одна була тільки корова в їх.

І та корова в них залишилася і в 32-му-33-му?

Да. Корова залишилася, но так не було чим кормить її. Вона така худа було,шо молоко не давала, но всьоровно її держали, потому шо нада було держать її. Мама ходила у степ солому брала, не було ж чим кормить корову. І так вона держала пока до 33-го року, шоб хоч трошки було молока дітям. 

А Ви вже це пам’ятаєте, так, оцю..?

Я да, я пам’ятаю. Пам’ятаю як все це було. І розказати які люди, і шо було в 33-му?

От так мама кожен день ходила на роботу в колгосп  і не мала часу, там на своє якесь господарство, взагалі не було такого свого господарства?

Не було. Одна корова була, да.

А Ви вдома сиділи, тоді коли мама в колгоспі була?

Да, да, да.

І четверо вас?

Аа, одну, одну значіть… Багато дітей, а мама одна, так вона одну, значіть, дочку дала другій тьоті, в друге село, бо в неї не було дітей. І мама оддала. Нас осталося троє.

І Ви потім спілкувалися з оцією своєю сестрою? Чи як склалися доля Ваших братів, сестер?

Ну спілкувалися, але ми ж її оддали, то вона було і тьотка приїжала з нею до нас. Спілкувалися, да.

Ми до сіх пор спілкуємось.

А пам’ятаєте от таке куркулі, розкуркулення? Шось таке говорили тоді, в 32-му-33- тіх роках?

Це пізніше розкур.., а в 33-му голод був.

А розкуркулювали, от ніби казали, шо вони багаті, шо в них треба все забрати?

Розкуркулили, но в нас, в нашому селі як сказать..

В якому році, бабушка?

Як сказать, значіть, і таких багатих, і не було в селі нашому. Багатіх не було.

То ніби нікого не розкуркулювали? Ви не пам’ятаєте?

Ну в нас не було.

А взагалі, от, слово «куркуль», от шо, шо  воно тоді означало, шо..?

А шо? Шо багатий він, а з чого він багатий? Не дуже багатий. Ну шо мав наверно більше скотини мав, оо, так більше мав скотини, і шо в їх там було як  куркулі, шо вони такі багаті були.

Але люди до них добре ставилися, так? Лишень влада казала,шо вони от погані, а в людей в селі не було до цих ворожнечі, до цих..?

Не було, не було.

А ось. А чи приходили до Вашої родини якісь там обшуки робити?

Аш я хочу сказать Вам. Шо, я запам’ятала, шо в нашом селі люди од голоду попухли. І я звертала увагу на ноги. Ноги були в їх товсті. І ці люди, які то голодні, тай ми були голодні, ці люди, дядьки, бачу, тітки ходили по селі просили в кого шо є, а самі залазили у погребі до людей, і в ночі залазили, і вдень. Думають: «А може шо ми найдемо там поїсти». Голодні були. Всі ми голодні, хліба ми не бачили. Так. А приходили, до нас я запам’ятала… Аня я там шам, шампл, шомпол, от де, де цвітки, принеси мені оті дві цвітки, і там шомпол, і я покажу. Зайшли у хату до нас два дядьки, вони шось були одіті так, якихось куртках, я запам’ятала. І звернула увагу на оту їхню палку жилєзну, і вони почали тикать отако скрізь по хаті, де нада було. Вони тикали, шукали, може найдуть або зерно, або муку. А в нас цього не було. Не було. Потім не тільки вони до нас заходили. Вони ходили і по други.. ну то всьому селі, о. А шомпл там, ну вопшім, я хотіла показать Вам який шомпол. Це залізна палка така, залізна палка. І вони тикали скрізь шукали, да. Даже у кого то найшли квасолю і квасолю забрали, розумієте? Да. Ну, а люди, ето, групувались, ну, сусіди приходили там на вулицю і говорили: «Шо це таке? Нас оббирають. Оббирають нас до нитки. В нас нема нічого. Чо вони ходять? Шо це за люди?»  Возмущенія таке було в селі, да. Потім я чую, шо, ага, люди балакають: «Он уже помер там Максим помер, Нікень – помер, Захар -помер, і ето, Савка-помер». Це я чула, люди балакали хто вже помер. А хто собаку з’їв.. забив і з’їли, кажуть там, Ярина і Клавка. Забили собаку з’їли собаку. Хто міг чим, тим і виживав, а ми знаєте, ше шо робили? Наша хата була коло річки. Як ми виживали. Як ми без хліба. Так хотілось їсти. Тече річка Громоклен, я не знаю чи вона зараз висохла, так хочеться подивитись, чи вона є, впадає вона в відгул. А наша хата сама крайня і мої сестри, ці дві старші ходили до річки, залазили в воду, і на.. було насобирали багато черепах, черепах. Ми так і казали, шо це черепахи. Назбирали черепахи, потім ці панцири розбили, розбивали і там таке м’ясо було пухленьке, м’якеньке, пухке м’ясо таке. І мама, отака в нас була сковорода здорова, і мама жарила їх, мама жарила, а вони так шкварчали. Я підійду так мені хочеться ше неготове, я хвать рукою, ше неготове, не жарене,і з’їла я. Я це пам’ятаю добре, шо дуже їсти хотіла. А потім у нас була така деревяна діжка, там колись місили тісто. Мама вишкребла те, шо вона опилки навєрношо, вона отаке зробила мені, як колобок кругленьке, дала мені і не жарила, і я з’їла його. Дуже їсти хтілося, ой, дуже їсти хотілося, а хліба немає. Тоді шо? Оце спасали нас оці черепахи. Не раз ходили, бо ж їсти хочеться. І знов ідуть дівчата у воду. А мене чось мама не пускала, я як сама менша, і знов принесуть цих черепах, і оце спасіба тім черепахам, шо вони були в Громоклеї. І коли я вже захотілось мені тепер попробувать. І Аня ше була мала я кажу: «Аня, підіть, наловіть мені черепах, ну, в Погорилов, вже не Громоклеї, а в Ві». 

Да, она меня заставила.

Вони пішли. Аня пам’ятає. Наловили цих черепах, порозбивали. Ви знаєте не такі. Худенькі, якісь не такі як тоді мама жарила такі пухлі. І значіть жирні такі, а це такі худі, я кажу: «Ану зжарте». І зжарили, вкусу нема, такого вкусу. Ато були дуже вкусні, дуже вкусні. Потім, це ше не все, розказать дальше?

Да, да, зараз. Давайте оце у вас заберемо.

Хочуть забрати у свідка гілля – не віддає.

А нє, я розкажу ще. Це ми їли таку траву ше. Оце пасльон. А це молочай. Тіко це вони засох. Пасльон їли і, даже варили його і сирий, це пасльон. Далі, а це молочай. Молочай, ну він товстий, я найшла тепер, да. Ми шо долали? Оце стебло отак зубами розтой його розкривали, а там молочко таке, ето, біле виступало воно гірке, а ми шо долали? Отак діти, отако брали це і казали: « Молочай, молочай, ее, качай, качай молочай, та в мед умочай, а з меді та в гамно, шоб солодке було. А з меду та в гамно,шоб солодке було». Оце так. І потом з’їли так, наїдались, старались, той, захватить де більше, де трава там росла. Потім ми кульбабу їли. Оце кульбаба. Ну одуванчик. Оце стебло воно вкусне, нада його і тепер їсти, да. Одуванчик. Потім бабки волоські і сині я запам’я… Бабки прості і волоські. Прості бабки роси, тоже, там по горах, в степу. Вони цвіли синім, а волоські, ето, білим цвіли. І це ми стебло поїдали. І коли я тепер дітей колись повела. Діти ви знаєте бабки? Їжте. А вони не знають нічого, діти, не знають нічого. Я кажу, можна їсти, вони тоді почали рвать, чистить і їсти, а так не знали, шо це можна їсти. Потім заячі вушка і оце пасльона, заячі вушка, і калачики. Росли такі калачики низенькі-траватака, а там такі маленькі ягоди  і ми старалися їх набрать побільше, і цих ягод наїстися. Потім, це не все, я не знаю як ми жили і як я вижила, шо ми брали відра з водою, отакі збиралися такі дівчатка і хлопці невеличкі, і йшли в степ, і там шукали дирочки, а в дирочках там жили суслики, суслики. І ми, дівчатка, наливали воду з відра, а хлопці отако держали, хлопчики, руку, тільки налили воду, а суслик раз головку вискочить хоче, а хлопці раз взяли і об землю трахнули, і всьо, і є м’ясо. І так багато ми нас… назбирали ці сусливи, поділилися, і пішли додом, і там шкуру зняли, і їли м’ясо. Це тоже дуже харашо, шо суслики були. Тепер я не знаю чи є суслики, чи нема сусликів, да. І так, і так якось ми вижили. Я й сама не знаю як це. Дуже їсти хотілось. Хліба геть немає, нема, хліба не кусочка. І мама ше шо робила? Кінський щавель рвала. Потім висівки десь були, висівки ніхто не забрав. Кінський щавель і висівки, і вона брала дєлала такі маторженики називались, маторженики. Вона жарила їх на сковороді і ми їли ці маторженники. А пізніше, як був буряк, то це вже такі маторженники з буряка, дуже гарні і солодкі. Буряк такий був солодкий білий буряк, да. І так оце ми виживали, о. 

А ось ці черепахи Ви ше десь колись люди їли черепахи після 33-го року, чи вже їх більше ніколи не їли? Тільки в 33-му?

Уже ми тоді не їли, не ловили вже.

Навіть у війну не їли, навіть, от коли голод 46-го -47-го?

Нє, нє це ми вже не їли. Був голод, канєшно. По карточкам видавали хліб, да, це тоже був голод. 

А батьки, можливо, якісь інші люди в селі розказували ше про попередній голод у 21-му році, у 22-му? Чи не було таких розмов?

Це я не знаю за це.

А ось коли говорили за цей голод 33-го, то казали шо колись раніше уже був такий голод?

Да, в 21-му чи шо, чи в 22-му казали, шо був ше голод.

Старші люди пам’ятали, да?

Да, да. А я вже не пам’ятаю, бо мене тоді ше й не було.

А ось ці люди,які пухлі були вони були місцеві чи вони приїхали..?

Місцеві, місцеві. До нас даже ночою зайшов один, ми були откриті, не заперлися. Максим. Я помню, мама сказала: « Це ти,Максим?» Бо він ходив часто й до нас, ходив до нас. Шо ми? Шо ми мали, шо давали жарені вотеті черепахи давали йому. А він потом вночі прийшов, а я запам’ятала мама каже: “Це ти, Максим?” – ” Я Максим” – “Чо ти зайшов? У нас немає нічого, Максим” «Іди,-каже мама: Іди з хати, потомушо немає нічо». І це Максим помер тоже. Це всі, ето, з нашого села і Максим, і Савка, і Захар, це всі, і Клавка, шта шо собаку забила з Яриною. Я чую, шо, кажуть, Клавка і Ярина собаку забили, з’їли. Ну хто як міг так і виживав.

То дуже багато Ваших знайомих загинуло, тоді, в 33-муроці?

Да, да. Там половина села. 

Половина села?

Да.

А там, от Ви може пам’ятаєте тих, шо у Вас на вулиці, ті шо у Вас на вулиці померли, Ви тих людей пам’ятаєте? Як Ви кажите: Савка, Максим…

Да. Ее, їх уже давно немає. Їх уже давно немає.

А потім, а де цих людей ховали? Ось, де? Де їхні могили?

Хто знає. Там у нас за селом. Ніхто туди, не пам’ятників ніяких немає. За селом.

А чи була підвода?

А хтось їх звозив туди, ось, чи була підвода, яка по селу їздила трупи збирала?

Ше не було підводи, самі несли люди. Несли самі люди. А які? Не було ні машин нічо, нічо не було тоді.

А ці, що ходили їжу забирали, то що за одні люди були? Хто вони такі були? Це місцеві були?

Нєє, чужі. У таких куртках, я помню, куртках таких як на цю кожані куртки, знаєте? І ходили по селі це ж вони забирали все, шо єсть у людей. А шо в людей? Може в кого шо й десь, я не знаю. 

То місцеві не знали,що то за одні люди?

Місцеві ж не знали. Місцеві люди, жінки говорили, шо вони хотять із нас? О, все забрать до нитки, в нас нема нічого. От так я чула.

А чи люди якось чинили опір? Якось збиралися там, ну..?

Опір ніхто не чинив. Ніхто нічого не чинив, да. А вже позже у нас забирали, як сказать, ну це був Сталінізм. От наприклад, нашого вчителя, він був такий хароший, Михаїл Абрамович, я помню, пам’ятаю, цього вчителя забрали. Зачим почали забирать коє кого хто винуватий кудись, це вже 37-ий рік. І забирали, ето. Ну тій так забрали і не чуть куди вони їх діли. Розстріляли відать і всьо.

Розстріляли, да.

А ці люди, які їжу забирали  в них була зброя? Оці шо в шкірянках були вони зі зброєю?

Нє, тіки з палками я бачила.

І били людей чи не били?

Нє, нє, нє, не били.

Їжу забирали, да?

Да, да.

А, наприклад, одяг, ше якісь речі з дому забирали, крім їжі, чи лишень їжу?

Речі вони не брали. Вони, їм нада зерно та мука була, от шо їм нада було. 

То Ви пам’ятаєте, шо у Вас у хаті квасолю забирали, ось..?

Це там жінка одна казала, шо в неї забирали квасолю. 

А шо у Вас вдома забрали?

А в нас не було нічого. Вони не найшли. А шо в нас? Нема нічого. Ні хліба, нічого не було. Нічого не було в нас. 

А як Ви думаєте, от для чого це робилося, шо всю їжу забирали, шо ось таке створювали страшні умови?

Я думаю, вопщє хотіли, навєрно, шоб ми повмирали, українці. Шоб ми повмирали,понімаєте? Шо вони хотіли? Шоб ми повмирали всі, понімаєте? Он яка цель в їх була.

А ті, що ходили були українці чи не українці?

А я не пам’ятаю, Ви знаєте. Не пам’ятаю. Шо вони за дядьки? Дядьки і всьо.

А люди не розказували чи вони ховали зерно, як вони ховали зерно?

Я не знаю як вони ховали, но вони у кого найшли там,то забрали, я чула. У кого там, шо відро найшли і те забрали. Одна жінка казала: «В мене відро найшли і те забрали». Відро пшениці. Зерна якогось, відро зерна. То вона сказала, ото ж баби збираються і розказують, одна каже, шо вони хоться з нас? Відро, даже забрали відро. А в когось квасолю забрали. Як це так? Бачуть, шо люди пухнуть, голодні і вони ше забирають.

Ніяк не можна було сховати, так чи нє? Продукти ніяк не можна було сховати?

Нє,нє,а як? Канєшно нє. Да. 

А чи казали людям шоб вони доносили один на одного? Хто де зерно ховає чи є в людей зерно? Чи було таке чи нє?

Нє, такого не було. І люди якісь у нас дружні були, дружні. Ніхто не виказував нічо, ні за кого. 

А, ось люди якось допомагали один одному? Пробували трошки допомогти чи нє?

А як? Канєшно. В кого шо є, то ділилися. О, напрімєр,ми на цих черепах, о, нажарили і Максиму давали, який приходив до нас. Потом жінка якась приходила, тоже, просе – давали. Ділилися і другі. Ділилися. 

А, Максим, він робив у колгоспі чи він старий уже був чоловік,шо він не міг?

Він чоло.. я даже не пам’ятаю, осьо, Максим, Захар, Савка. Це 20-цять.. це 33-тій рік був. Ну да, вже колгоспи були, ніби.

А взагалі в колгоспах все село, всі люди з села в колгоспі працювали чи були такі..?

Да. Працювали, працювали люди, аякже. Усі люди працювали в колгоспі. На трудодень записували один трудодень. 

Але за той трудодень їм нічого не дали? Ніяких продуктів?

Ну,канєшно ж, шо там на трудодень ні дєніг, ні грошей, нічого не давали.

А шо в колгоспах якесь харчування давали там у день? Людина цілий день робить шось їй давали їсти чи нє, чи нічого не давали?

А нє, не було нічого ніхто не давав. Нє, не було такого. 

І так люди мусіли кожен день безоплатно працювати?

Да, аякже, да. У колгоспі. А потім..

Чи чули…

А потім моя мама двацить, ну вже при цій владі,дарить сєм, нє, двацить сєм рублів получала. Потом вже, як на пенсію пішла. Двадцять сєм  рублів. 

А що Ваша мама розказувала про ці роки? Що вона казала?

Оце ж вона каже, шо як я з вами набідувалася, як я вас піднімала, як я не знаю, каже, і сама. Шо було? Піде,може коли, у степ. Десь, ото мишоловки, знаєте? Де миші наносили. Мама, вночі даже, піде і ото мишоловку як найде, і принесе, і тоже кормили етім зерном. Хоть ж трошки, хоч трохи, понімаєте? 

А колоски можна було збирати на полі чи нє?

Колоски, да, можна було. По стерні я ходила босіком, боса по стерні. Знаєте, шо таке стерня? Ну як скосяться-стерня. Тепер не ходять босі, а ми ж ходили босі. Не було в чому ходить. Босі ходили.

А об’їждчики були, ось, не наганяли Вас об’їщики?

Об’їщики були хароші. Об’єщики вони самі знали, шо ми голодні, то вони нє, нічого. Вони не ганяли нас.

А ті, що в шкірянках, уже тоже нічого не казали? Вони лишень по хатах ходили, так? Це ці, шо у шкірянка продукти забирали.

Аааа, а куди вони ділися ми не знаєм. Оці шо ходили із шомполами. Шомполи я кажу. Шомполи. Куди ці люди ділися? Навєрно, в район поїхали.

То Ви бачили ті шомполи і Ви пам’ятаєте як вони виглядають, так?

Я бачила, шо вони такі були, наче, ето, як кожані ті.

А цей шомпол от який він був завеликий, ось?

А отакий, Анічка, принеси. Там у моїй комнаті де цвіток.

Нема коли.

Де, де цвіток. Я запам’ятала це добре, понімаєте?

Ось, а дивіться, а були такі люди в селі, які не голодували?

Нє, не було, не було.

Всі голодували, так?

Всі голодували. Я знаю, шо всі голодували, всі люди. І їхні діти так само голодували. Ми ж з ними ходили суслики ці поливали, о. І той розказує хлопець, шо нема, а я дуже їсти хочу. Всі хотіли їсти. І зачим це вони так дєлали? Вони хотіли, шоб ми вопщє, видать, вмерли, все село, я так думаю.

Ось цей?

А, да, да.

Бере в руки шомпол, розглядає.

А.. оце вона здорове принесла. Ну от, отакий, менший трохи. І тіко товсте, я звернула увагу, шо товсте воно таке було. І оце вони вони все шукали. 

 І так штрихали чи ніде нічого не заховано?

Да, аякже, скрізь. Скрізь. Я спугалася даже. І шо вони оце таке робили.

А це в хаті підлоги не було? Підлога була така земля?

Земля.

І дивилися чи в хаті..

Да. І де там пічурка яка, і де там у піч. Скрізь вони, ето, тикали. Скрізь, шоб найти. Ми кажем: « В нас нема нічого. В нас нема ніякого зерна». І мама казала..

То Ви, напевно, боялися тих чоловіків,які приходили? Вони так страшно виглядало? 

Канєшно, я боялася. Думаю ше мене затикне. Я боялася. Хоть старалася їм подивиться, хотілося які вони і шо це за люди. Вони не з нашого села. А це чужі люди були.

То Ви там на печі сиділи, а вони все шукали,дивилися де шо можна взяти?

Нє, я, я з печі злізала, злізала. Я дивилася на їх куди вони, думаю тикають, там нема нічо, а вони.. І в піч заглядали, даже, в піч. У нас піч була. Вони заглядали і в піч.

І в середину, і там зверху, так?

Да, да. Заглядали скрізь.

А от, наприклад, там голова сільської ради, там активісти вони голодували чи не голодували?

Та.

Комсомольці?

Та,та я кажу не чула, шоб хто там так жирував, шоб хто, ето, так. Всі кажуть, все село. Жінки збиралися, збиралися я слухала. А вони кажуть: «Все село голодне. Все село голодне». Мм, все, та шо там говорить? Хотіли нас вобщє, шоб ми всі подохли, тай усе. Понімаєте?

А ось, можливо, родичі Ваші якісь, шо мали якусь їжу, от кажите, шо забрала одну Вашу сестру до себе, ну родичка.

Да.

 А вона мала якусь їжу, як вона виживала? 

Вона в другом селі жила. В неї дітей не було. Якось вона там і виживала ж. Вона в другом селі жила. Ми оддали, потому шо нас четверо було, то хоч троє осталося, да.

А, от, як у місті тоді було? Чи була якась їжа у місті, Ви не знаєте? Мама не розказувала?

У місті?

Так.

Нє, не розк, не знаю, в Миколаєві як було воно. В Миколаєві я не знаю. 

І Ви в 33-му в місто не ходили?

Таа, нє. В 33-му нє.

А сам…

Мене німці як забрали. Уже німці забрали, то я так удивилася,шо є,шо це за провода тут, такі провода, а тож свєт був проведений. В нас же ж не було свєта. Я так удивилася. Да потом німці заставляли нас працювать. 

А мати десь ходила в 33-му році в місто,може виміняти шось..?

Нє, нє місто далеко од нас. Сємсят кілометрів. Сємдісят кілометрів.

І нічого нігде поміняти не можна було на їду? Там рушники..

Нє, нє, це вже у войну, то вона у войну, то вона вирощувала табак і табак вони шото там дєлали, кришили його і вже у войну, то вони продавали десь.

 А ось багато людей повмирали, багато сиріт лишилося, шо з тими сиротами було?

А шо з тими сиротами? У нас в селі була така жінка, шо вона шось тоже варила дітям,хто які чи сироти, чи які, я пам’ятаю. Шось вар.. якийсь суп. З чого вона варила не знаю. Хто казав, шо Америка, мол, шось давала чи шо? Чи правда, чи нє не знаю. І з пшона якийсь суп там варила.

Амєріка допомагала.

Але багато дітей помирало тоже, так?

За дітей я не чула, а за взросліх, зрослі помирали.

То, от, як Ви так, в загальному, можете сказати, скільки людей померло, от те шо люди говорили, те шо Ви пам’ятаєте?

Ну казали, шо половина села. От так сказали. Жінки сказали я ж слухала. Половина села вже вимерло казали.

Це тоді в 33-му так жінки казали, між собою говорили?

Да, да, да в 33-му,33-му.

А не казали хто більше: старші люди помирають чи діти..?

Старші. Старші повмирали, старі. Оце більше старіх вимерло. Та, шо і собак їли.

А імена тих людей, що померли, можливо, що Ви десь з ними спілкувалися, а вони померли?

Ну да вони померли. І Микита помер, потом оце ж я кажу Максим, і Савка, і якісь оці дядьки.

А які їх прізвища, фамілії Ви пам’ятаєте?

Нє..я знаю так як тільки їх звать.

А, от, село воно ділилося як? На хутори чи якась вулиця була, чи всі жили до колгоспів віносилося, чи як?

 В нас це було в Леніно, це центр був. А то села другі були, належали до нас там Михайлівка, Забеляно, Михайлівка, Архангельск. Оце ці до нашого села відносилися, до нашого.

Але колгосп був один чи було кілька колгоспів?

У нас був один колгосп імені Шевченка. Село Леніно, а колгосп – Шевченка, понімаєте?

Ясно. А, ось, кажите, родичі ховали людей, ну..?

А,шо думаєте машини були? Руками несли людей. 

Мг.

І за селом так недалеко кладбище було. Так,таке кладбище, шо там воно заросло бур’яном, да.

А потім люди не доглядали оті могилки, не приходили, не розчищували ту територію?

Нє, нє ніхто нє. Так,так воно було заросше, а тепер я не знаю як.

І хрести там ніякі не ставили? Нічого такого?

Ну да тоді не ставили. Куди там крести ше ставить, хоч би так було людину закопать.

А чи можна було говорити про Голодомор уже після 33-го року, що люди так помирали масово? Чи люди просто не говорили, боялися говорити?

Вже тоді ніякого не говорили нічо. Ніхто як будто би і забули. Ніхто не говорив тоді. Ніхто.

Я бачу Ви так гарно згадали. Багато згадали, правда?

Да, да.

 Так у Вас в пам’яті відновилося?

Ну, а як? Все, все це, шо ми робили я запам’ятала.

А ось чули «чорна дошка», може? Колгосп занесений на «чорну дошку». Нічого такого не говорили?

В нас нічого не було такого. 

А ось, наприклад, випадки людоїдства? Не було тоже нічого такого?

Як?

Людоїдства, шо десь людину хтось убив, шоб з голоду. Не було такого?

Не знаю.

Шоб шо?

Шоб людей вбивали і їли людей, не було такого?

 У нас не було, а на Півночі, кажуть, туди далі, там Братський район, мені розказувала моя знакома, шо в їх даже дитину їли. У пічі зажарується. Галіна Фьодоровна, розказувала, шо і м’ясо це таке людське невкусне, невкусне, но люди їли. І дохлих коней їли, да.

А у Вас дохлих коней нігде таке в селі ніхто не говорив?

У нас не їли, а там де на Півночі, там дуще був. Було голод дущий, шо. І коней дохлих їли. А в нас тільки собак їли.

А жорна у Вас були? Жорна?

Отакі?

Показує крутячи рукою.

Аякже, аякже. Одне таке і друге таке,а тут так береш за ручку ,і отако, і крутиш,і мелиш, де там може миші наносили зерна,понімаєте? О, і отако крутиш і всьо. Да,а шо ви думаєте? Отак таке хлопці їй богу було. А чо Ви знаєте, шо ці жорна?

А ці жорна не конфісковували?

Нє, нє, нє. І ступки в нас були. Отако, отака ступа і отако раз, раз б’єш, б’єш. Шо там ми,де шо достанем і тако в ступки, ето, пользувалися. Користувалися ступкою, да.

Зерно там по норках шукали в степу, так, шо миші десь наносили?

Сміється.

Ну це було таке. Аякже? А їсти хочеться. На шо нам мама вишкребла із діжки той колобок і я його сирий з’їла. Чи то там було, ето, вона вишкребла, шо там таке було. Тісто може чучуть грам, да. Даа, а як? От їсти хотілося, хлопці, та Ви шо. Так хотілося їсти, так хотілося хліба, а де хліба? Немає, нема хліба, хоч би кусочок був, нем ніде,нема ніде хліба. А з чого ти його спичеш? Муки немає, а вони шей забирали квасолю у людей.

А «червона мітла» не називали тих активістів? «Червона мітла», так не казали?

Нє, я не чула, шоб так називали. Кажуть, люди, шо це за лю.. люди у нас в селі самі не знали хто вони такі. Хто вони такі? Хтось, кажуть, понаїхали чи з міста приїхали, чи з району. Одна каже: «Та це навєрно з района, з району».

А якась агітація, пропаганда, газети нічого не розказували, шо треба в колгосп вступати, шоб працювати в колгосп?

А це раньше було, в 29-му ше році. В двацять, наприклад, мій батько, він хотів вступать у колгосп. А потом захворів, заболів і всьо, да. В 29-му помер, а він казав, шо, це мама мені казала, шо він хотів вступать у колгосп, во, кажуть, се буде твоє, земля буде народу належать, земля, да, а люди не сопротівлялися в нас. Не соп..як сказать по українськи? 

Ну, не чинили опір.

Аа, не чинили.

А мати в якому році в колгосп пішла?

А зразу як організувалися. Мама зразу пішла в колгосп. Зразу.

А колгосп організовували місцеві чи приїжджі?

Ее, сєльсо… ето, як голова ж був, старший, як голова сільсовєта називавсь. І всі люди збиралися до купи, говорили, шо ми підем у колгосп. Вони у нас усі ни, не опір не чинили. А усі.

А таке слово торгсін, чули Ви? 

Як?

Торгсін. Там де в місті можна було обміняти їду. Там золото якесь обміняти…

Ааа. Не було нічого.

У Вас нічого не було?

Нє, ніякого золота. Таа, і не чули про це золото. Нє, нє

А в…

Ніхто не ходив у нас, далеко, в місто сємдісят кілометрів.

А в якому рої Ви пішли до школи?

В 33-му.

Розкажіть про ту школу,про дітей, про Ваших однокласників, що Ви пам’ятаєте?

Ну, шо всі голодні були як ми вчилися. Я й не помню, шо ми там, як ми там вчилися, а всі були голодні. Хто прийде в школу, а хто й не прийде, понімаєте? Я знаю, шо я ходила.

А діти тоже пухлі були, в школу ходили чи нє?

Нє, діти не пухлі були. Оце я бачила, шо дядьки були пухлі, а літи не були пухлі.

А якесь було харчування в школі чи не було нічо?

Нє, не було нічо, то яке там, нє.

А нічого не говорили в школі, шо діти померли, ті, які там ходили?

Та в школі так наче й нічо не говорили про це. Їсти хотіли всі і там трошки побули, і йдемо додому. Оце така школа була. 

А що Вас там учили, які були підручники?

Я не пам’ятаю підручники, я знаю, шо в нас був Микола Федорович учитель. Микола Федорович це був учитель. І він шось там нас чи підручники, і не було у нас тільки зошити були, зошити були. Я помню шось він приклади були, та, шо в мене були  все красним закреслено. Помилки чи шо він находив, все було закреслено красним.

А школа на українській мові була? 

Да, на українській, шо да.

А церква була у Вас у селі, церква?

Церква у нас не було, в нашому селі,а в другом селі було, в другом селі церква була.

І не…

Аа, ну я не знаю, ніхто не ходив у нас у церкву. Мама не ходила, ніхто не ходив у церкву. Як вона там працювала?

А не пам’ятаєте чи закрили церкву, чи дозволяли?

Зараз церква працює та. Ходять люди.

А тоді, в 30-ті роки?

Пождіть. Церква була не в нашом селі, а в Касперовкі, далеко. У Касперовкі. Ето, оце ж Громоклей –річка тече, впадає в, ето в Вінгул, і це по Вінгулі аж там була церква, но я не знаю. Ніхто не ходив у нас. Ніхто не ходив у церкву.

А стіки всього десь жило людей, ну ось, скільки тоді людей могло жити?

От,я не можу сказати скільки тоді людей було, от, даже і не знаю. Нє, не знаю за це. За це, даже сказать не можу скільки їх було, не можу.

А тоді після Голодомору багато людей померло, якісь переселенці були у Вас у село приїжджали чи нє? Переселенці після Голодомору?

Нє, аж пересиленці, пожже приїжали, уже, помоєму, після війни, тоді переселенці приїжали, да. А зразу нє, ніхто не приїжав. Всі були на мєсці, всі були на місці.

А, от голод 46-го-47-го років, шо Ви пам’ятаєте про цей голод?

Ну я пам’ятаю, те шо видавали нам, еті, як карточки і по карточкам ми получали хліб. Я пам’ятаю, шо я як получила по карточкі хлібину і я її пошти всю з’їла, да. Таке було, таке, хлопці було у 46-том,47-мом, да. І я ту хлібину з’їла. Он як, тоже, тоже. Голод, но не такий вже, не такий вже ж,як я бачила, не такий.

А як Ви думаєте, для чого той голод у 33-му році був зроблений?

А шо? А шо Ви думаєте? Шоб не було людей українців. От і всьо. Вони хотіли, шоб ми всі подохли і все. Он, шо вони хотіли. А, аякже, який вивод можна зробить? Вони хотіли нас заморить голодом і шоб нас не було. От ті тільки так. Так ми щитали всі, не тільки я, а всі щитали так. А ми, Слава Богу, Слава Богу, бачите чим ми і шо їли, я ж Вам кажу, і траву їли, і сусликів їли, і собак їли. Все. А як? Як людина хоче їсти, так шо?

А як Ви думаєте тепер таким молодим людям, дітям треба розказувати про Голодомор?

Канєшно, обов’язково нада їм, обов’язково. Вон моя внучка, моя внучка знає, а як, да, нада розказувать, нада розказувать.

А потім уже за Хрущова, за Брєжнєва можна було про Голодомор говорити чи нє?

Ніхто нічо не говорив при Хрущові, нє. Шось, а чо я не знаю,шо. Нє, не говорили чи не можна було, чи шо? Я не знаю, не говорили.

  А, от, внучка, каже, шо Ви в школі працювали, то в школі тоже між собою всі не говорили? Вчителі не говорили?

Нє, не говорили, нє.

Але ж, по суті, всі пережили той 33-тій рік.

Канєшно, а чо вони, не було такої теми, шоб говорили про Голодомор. Не говорили тоді.

І в інституті не говорили? Так воно було отак замовчувалося?

Я в інституті не була, ето, в технікум називався. Да,ніхто нічого не говорив, а чо я не знаю, не піднімали це тоді. Бо якось уже воно пройшло і тут таке життя, шо вже про друге думали.

Добре, дуже Вам дякуємо, Олександра Пилипівна, Ви нам дуже багато розповіли, нам було дуже цікаво. Дуже Вам дякуємо за інтерв’ю.

 

1. Дата запису: 30 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Педоси, Погребищенського району, Вінницької  області;
3. Записувала: Сопронюк Тетяна
4. Респондент: Лісова Станіслава Йосипівна, 1928 року, народилася в селі Педоси, Погребищенського району, Вінницької  області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Педоси, Погребищенського району, Вінницької  області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Розкажіть, будь ласка, як вас звати? 

Лісова Станіслава Йосиповна.

А коли ви народилися? 

1928 року. 12… чи 11 цього буде 93 роки

А розкажіть, як звали ваших батьків? 

Батьків… Тата звало Йосип. А маму – Франя. О. 

А чи були у вас брати і сестри? 

Була. Сестра і брат. Сестра померла. Уже 12 років як померла. А брат… То сестра була 30-го року. А брат – 39-го року. Самий менший був. Сестра звалася Юзя. А брат – Толя. 

А розкажіть, чим ваші батьки займалися… Ну от, ким вони працювали? Ким вони були? 

Ким працювали? Працювали в колгоспі. Весь час були в тому колгоспі. Так нігде не… не робили. Тато робив конюхом, на конюшні. О. Всігда прийде з конюшні, заходе в хлів, викидає гній од корови. Корови не було хліва, а була така… Так, як катрага. Викопане і накрите. І викине гній. Допіру помив руки і йде до хати. Вже впорався. А мама весь час поралась з нами. А ми… Брат був самий менший. То він на 11 років за мене менший був. Сестра на два. 

А батьки добровільно пішли в колгосп? Ви знаєте? 

Да. Добровільно. Ходили добровільно. Ходили й получали, шо там давали, те получали. 

А як почався голод, то чи ходили по хатах, от забирали може їжу, обшукували… Було таке у вас?

Нє, не ходили по хатах. Так купив був два мішки зерна, то мама… Мололи ми на жорнах цих зерно. І пекли якісь там пляцики. О. А… А запивали цим чаєм. А так лободи я не їла. Не буду казать.

А шо то за чай ви кажете? 

Ну чай… Бараки кришили, білі. Ну мили, вопшем, та й такий чай. Казали “коза”.

Як-як?

Коза. (сміється, – ред) Та й їли ці бараки. Пили цю юшку замість чаю, бо сахару не було. 

Це в колгоспі давали таке? Чи вдома ви таке варили? 

ЦЕ вдома таке їли? В колгоспі хто там шо дасть? Шо там в ньому було? 

А скажіть, будь ласка, в селі от взагалі люди вмирали з голоду? Було таке?

Я не помню такого. Не пам’ятаю такого. В мене на кутку, знаю, були люди, такі, шо голодували. Ну вмирати не вмирали. Вже за 47-й рік, то знаю, шо було весілля, то крали хліб у пазухи. Баби у цих… сватах. То це знаю. Тут я вже була. Вже було мені 19 років. О. А так… А так, шоб умирали – не знаю. 

Ходили на поле колоски збирати?

Ходила. Я ходила, сама ходила. З сестричкою цею, вдвох ходили,  і збирали колосочки ці, бо теребили на суп, хоч шоб зварити якийсь. 

А от ви кажете, шо все одно, там і їли погано, ну шо цю козу варили… А чого, чого їсти не було? 

Бо не було! Я знаю… І хліба не було! Де… Шо ж тоді був хліб?! Так зараз осьо підеш та й купиш. На станцію Погребиську, хто мав як, то піде, і то кусочок давали. Не давали буханки. Кусочок. Хто ше вспіє. Не давали. Не було.

А ви кажете, колоски збирали, то дозволяли збирати?

Не дозволяли. Гонили. Поліція тоді була… Зараз поліція, і тоді була поліція. Гонили. Кау, збираєм колись… Кау, он вже їде та й бігом з тим додому. Там на… Я була по той бік річки, моя хата, це батьківщина. То збираємо і кажемо – он вже їде, оно, Кузьма, на коні. Та й бігом з тими колосками тікаєм, бо гонили, не давали збирати. Шо нє, то нє. А ми їх збирали, і теребили, і мололи на жорнах, ше й сіяли на густе сито, шоб була біла мука. Ой, Боже. А вона… А вона… А воно так крупи, поки… Та й знову його в цей. 

А на жорнах дозволяли молоти? 

Тоже не дозволяли.

А ви їх якось переховували чи..?

Навіть… Тако стояли, но ніхто їх не забирав, нє. А де вони їх узяли, то я тоже не знаю. Не пам’ятаю, шоб мені нічого. Но були. Сама крутила на них. Корба така і таке камінь. І крутила рукою. Сама крутила. Це… це молола. 

А чи було таке, шо міняли якісь речі на їжу? НУ там одяг міняли на їжу, або якісь меблі… Було таке?

Нє. Цього не знаю… Не знаю, шоб міняли… Знаю, шо вроді цей щавій такий, отой росте на березі, таке коричневе цвіте, потом рос… То це міняли сіль, бо не було солі і чим посолити тоже. То міняли за цей, хто дасть на цего щавію, то давали солі. А сірників тоже не було. Тоже кресали… кресилом тим. Кресилом кресали і палили. Не було сірника запалити. 

А вот за 46-й за 47-й. Тоді ж, кажете, теж голод був. Да?

Да, да. 47-го тоже голодували люди. 

А чого голодували? Забирав в них хтось їжу чи просто…

От ніхто не забирав і голодні були. Я знаю… Нікого не знаю. В нас ніхто їх не забирав, шоб хтось шось забирав, нє. А було в мене весілля, то хліб кралив пазухи ховали. Ховали, бо… Вже не мали… Шо поклали там… спекли, бо пекли з того, шо було на це зерно, то… Поклали на тарілки, та й вже нема, вже розхапали. Не так, як зараз, всяка-всячина на тих столах. Тоді не було цього, не було. Що нє… То це шо я знаю, то знаю. 

А скажіть, у вас у селі була церква? От у 30-ті роки була? 

У нас була церква. Я її не помню. Но знаю, шо там був клуб і була церква коло клубу, то її розібрали. 

А коли, знаєте? Ну, не пам’ятаєте коли? 

Я не пам’ятаю. Не пам’ятаю цього, коли Но… Но розібрали її. Не було її, нє. 

А її на дрова розібрали, чи шось будували? 

Вона стояла там, так на… От де школа, туди на горбочку. Її розібрали. Я не знаю, хто її розібрав і нашо її розбирали. Но тоді не позволяли. Шо нє, то нє. 

1. Дата запису: 2 вересня 2021 року;
2. Місце запису: селі Божиківці, Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Мрачковська Ольга Павлівна, 15 лютого 1927 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Божиківці, Деражнянського (нині Хмельницького) району, Хмельницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Мрачковська Ольга Павлівна.

Коли Ви народилися?  15 лютого?

Да.

А якого року?

27-го року.

А де народилися?

Тут у Божиківцях.

Як звали батьків Ваших?

Маму звали Аня, Анна, а батька Павло.

А чим батьки займалися? Яке господарство мали? Хто вони були?

Батько був ше на ту войну ранений, прийшов з побитою рукою. А мама вдома, мама слабувала тою епілепсією, о, і так та  й вони жили. П’ятеро дітей в нас було, в них ніби було. П’ятеро. Сім’я велика була. Сім’я велика була, того ми голодували, бо велика сім’я була. Та ше нас злодії обікрали. Приїхали ввечері, старший брат відкрив їм і вони всіх нас вигнали до комори. Всьо забрали, нас положили там, хлопців там під постіль позагонили, а мене і маму на постіль тако положили. А тато тако тоже сидів на лавці не, не сидів, а лежав. Один діжурив, а ті всьо забирали. І це після цего Голодомору дуже в колгоспі дали багато хліба. Це вже в 34-м році, о. То вони всьо вигрузили на підводи, дві підводи було кіньми. Вигрузили всьо на підводу. Мама накупляли цим дітям всяких крамів, всього шоби ті діти, бо було за шо вже купувати. Давали там видно копійки ти й хліб. Всьо забрали, а нас вигнали до комори. Це зима була. І ми на п’єцу гралися, і зима була, і вони нас до комори і ми замерзаєм там. Поїхали ше взяли татову рушницю, тато був охотнік, і туто ліс був межи лісами вистрілили. І ми кричимо, бо ше сестра родила хлопчика, так шо кілька днів, шо вона родила, то її не зачіпали, до комори не вигонили. Так ми почали вже кричати дуже, плакати і ти й вона встала, відчинила нас і ми вже до хати добилися. Отако вже знаєте як діти малі в хаті граються там на п’єцу. (Сміється) Господи, Боже.

Так шо вони з тою рушницею робили?

Ну забрали з собою. Шо ж вони робили?! Вистрілили. Там во ше собі дали знати. Зара тато як поїхали і вистрілили. Кажу: «Тато вже поїхали». Пішли до сусіда недалеко, сусіда, шо біля його. Пішли до цего сусіда і ходили з рушницею по сліду. А така завірюха, сніг такий зірвався, вітер. Передуло дорогу і всьо. Вийшли туди межи ліси і вернулися назад.

Так шо то за люди були?

А хто його знає?! Ніхто не найшов. По тому визивали тата сюди в цей район. Там видно ше лапали їх якихись, шоб пізнавали вещі, то всьо. Но не було наших.

А в якому році це було?

В 34-ім році.

Це після Голодомору було?

Та.

А до Голодомору до Вас приходили буксирники, активісти?

Хто там приходив?! Хто там, дітоньки, приходив. Отако були. Помню, шість рочків мені було, як мама моя мастила хату й найшла за комином кусочок сухарика і дала мені, бо я сама менша була, а брат видер в неї тей сухарик. Ти й до вечора плачу, бо ж сухарик забрав. Такі були. 

Ну… паршиво жили, паршиво жили, шо ти думаєш. Не було, сім’я велика, ти й не було, шо їсти. Тим більше шо, тим більше шо тобі розказувати. Не було в чім ходити, не було шо їсти.

А чому не було шо їсти?

А де було брати? Якшо в колгоспі давали по 500 гр. за день, як в колгоспі люди робили. То ж кілько можна було заробити за той трудодень, 500 гр.

Але в інші роки не вмирали, чому саме в 32-33-му люди?

Ну до бо вже до того дойшло. Це всьо забирали ти й, колгосп вистроювали, всьо забирали. В кого було яке зерно, яке шо забирали, всьо ж, бо колгоспи робили. Які коні тримали, який хліб хто мав, всьо забирали ти й… ти й того був Голодомор. Позабирали ти й не було нічого. Да.

А хто це позабирав? Шо це за люди були?

Що люди? Государство, я знаю хто? Чи це государство забирало чи це хто забирав?

Від колгоспу це були?

Ну да, в колгоспи вже були. Саме колгоспи ціє організовували. Да.

А Ви знали цих людей, шо ходили обшукували, забирали, вивозили?

Я їх не знала, бо я шо, мені було шість рочків, то шо я там, шо я там, шо я там, яке я там поняття мала.

Ну але це з села були чи це були із району?

Із району були і свої були. Кажут так розказуют, хто там, я вже нічого не знаю.

Так, а до Вас приходили тоже забрали все до колгоспу, чи як?

Ми не тримали тоді, не тримали ні коней в нас ніяких не було, нічого. То в нас нічого такого не  брали. Була стара корова, так ні за шо її віддали, шо така й сім’я, шо молока не було свого. О, ти й так.

А чим Вас мама годувала?

(Сміється)

В Голодомор?

Шо годувала? Варила… вже в мене був, це вже в сорок, считати в 45-му році, в 46-му, о, вже я була замужом. О, і той… родився хлопчик, в мене чи з рік вже. Родився хлопчик. То тому хлопчикові варили кукурудзяну кашу на воді. А хлопці (то мої брати) кричат до мами: «Шо Ви отдєльно варите?» і вже мені дают, бо я довго була негодяща, мені там тої каші ділят трошки. З’їм, така добра та каша, шо Боже Святий, зараз з м’ясом всьо і не таке добре як колись було. Колись було (сміється) таке добре всьо було, о. І цій дитині дає, колись годували. Колись сусідка приносила молока, коли дитині. О то, ти й так тоді годувала ти й. Ти й так.

Тоді голод теж був після війни?

В 47-м році було скрутно, но не так. В 47-м році було… скрутно трохи було да. Я ж кажу мало давали хліба, мало давали. Робили не за гроші, а робили за трудодні. А за трудодень – 500 гр. хліба давали. О, то кілько за літо за ті трудодні заробити того хліба. Підут получати… ти й в мішечку принесут на плечах там чи мама з татом. Шо вести нема шо.

А в 33-му чим Вас мама годувала, коли не було зерна, хліба не було?

Чим же ш я кажу – варили кашу, шо бачили гляділи. Варили з бурачиння і якійсь той щавіль збирали і варили. То це старшим давали, а мені тої каші варили і дитині.

Нє, коли в Вас ще дитини не було.

Ага.

До війни. От коли був 33-й, Вам було 6 років чи 7, може?

Ти думаєш я помню, шо там вже давали в цю пору. Як 6 років було, то я дуже мало шо помню таке вже.

А колоски не ходила на поле збирати?

Ходили, тоже на то поле і тато ходив, і мама ходила. Збирали ті колоски. Гонили з того поля, шоби не збирали. Всьо було, всьо було, дітоньки, всьо було, шо хоч.

А хто гонив?

Ну свої там сторожа якісь там були, пильнували свої, сторожа. Були.

Може Вам хто допомагав під час Голодомору? Дід, баба шось приносили?

Хто там?! Не було вже батьків моїх батьків, батьків не було тоді. Ніхто вже нічого не помагав нікому. Самі жили як, як могли так жили. Да.

Може ловили якісь птахів, якихось гризунів?

(Сміється) Ми правда тримали кури.

Нє, в Голодомор в 33-му.

Ну я ж кажу тримали кури, о, ти й… ти й так, то яєчко якесь, то таке, то сяке шось. То й печіш називали замість борщу, називали печіш. Варили такий… там яку барабольку і того щавлю того, ти й терли сім’я, з конопель терли сім’я. Помню мама макогоном… тим в макітрі трут і туди виливают той печіс. Такі були вжитки, шо ж зробите. Всьо помню, всьо помню як було. Канєшно, шо якшо 6 років, то тілько дитина могла запам’ятати.

А Ви бачили пухлих людей, які від голоду пухли?

В нас в Божиківцях тико Рузі тої во, знаєш Рузю. Валя, знаєш Рузю? Її мама була і Рузя пухли з голоду. То такі були люди Максим з Майкою – вони тримали ше свиню якусь, тримали ше коли там до того Голодомору. Мали запасу якогось. Сала старого. О, корову тримали. То вони їх ратували, то вони їх вратували. То тая мама Рузіна померла з голоду. А так більш я не помню, шоб хто… хто пух в нас з голоду. Не помню, я такого не знаю.

Люди поділилися ?

Ділилися. Да, ділилися. Ділилися, нам помагали все Максим з Манькою, помагали.

А вони багатші були чи як?

Вони багатші були. Їх двоє, дітей не було. Нікого не було. Ше багатші були. Мали запаси якісь. О, то вони помагали людям багато.

А як їхня фамілія?

Кому?

Ну цих людей.

Прилюк… Максим. Прилюк. Прилюк. Він Максим, а вона Марія, Манька називалася. Помагали. Багато вони людям помогли.

А в них не забирали?

Ховали. Де бачили – закопували в землю і… зерно, і де бачили ховали. Да.

Їм вдалося трохи шось заховати, да?

Да. Видно заховали. А сім’ї не було ти й. А в кого сім’я була, ти й страдали люди, що ж зробиш.

А куркулі в селі були?

Ні, куркулів ніяких не було, які куркулі були? Ну та хіба шо були багатші люди були. Я ж кажу которі безсімейні там чи може які запаси мали.

А нікого з хат не виганяли?

Нє.

Не розкуркулювали?

Такого не було. Такого я не помню, шоби когось вигоняли з хати. Може десь було, в нас,  то я не помню, шоб таке було. Може б я сама не запам’ятали, то може би батьки чи хтось розказував би. Да.

А так в селі Ви каже, не помирали люди з голоду саме?

Ні-ні. Ніхто, в нас ніхто з голоду не помер.

А чим рятувалися люди?

Чим бачив хто. Хто чим бачив.

А церква була в селі?

Була!

В 30-х роках?

Була. Дуже гарна в нас була церква. Пам’ятник там построїли такий і солдатам, був коло церкви. Ми як малі були, ходили там була школа для малих дітей до 4 класу, то все грілися коло церкви там. О, тоже. Церкву такий був наш дядько, підманули його і він виліз, зняв хреста з того, з тої церкви. Якось видрапався. Надежди чоловік, ти тої не знаєш Надежди, вона жила на Демидівці, о. І по тому шось зробилося йому таке, бо дуже всі люди лаяли це всьо – і він зума зійшов. Бо каже, шо нема Бога на світі. Га?! Бач, шо Бог відомстив йому, смертію. Нашо ти, нашо ти лізеш, нашо розбираєте ту церкву? Люди ходили. Зара зробили церкву, там є церква, але на такім поротнім місці. Дуже це було на горбі і пам’ятник там. Тепер діти як йдут туди на мітинг який, як празник, то все коло того пам’ятника там.

А ту церкву як, розібрали?

Ну а шо ж. Розібрали.

Вона, яка дерев’яна була?

Ні, не дерев’яна, якась вона була інача построїна, но шоби я вже помнила яка вона… а може й дерев’яна, ти думаєш, такі рока не помню.

А в цьому будинку, де зараз школа,  шо було тоді?

Отам, отам пан це жив нас, пан. На всьо село пан був. Це його дом такий був построєний. Це зара школа ця, наша велика.

А коли пана не стало, то шо там було?

Ну трохи стояла пуста, потом я знаю, там же діти вчилися. Зараз зробили школу ти й до нинька школа там. Вже і малі ходять туди до тої школи. Малу розібрали, шо коло пам’ятника, коло церкви була. Вже тих дітей нема тепер. Тоді було багато. Я ходила до школи, 7 класів я кончила до войни. О, то два 7 класи було, тілько було дітей, а зараз тих дітей нема багато.

То Ви ще в ту школу не ходили, шо у тому будинку великому?

Ходила!

Там була вже школа?

Да-да. Ходила. Ходила туди до школи.

А як закінчився цей голод? Коли стало легше?

В 34-м році вже стало легше. Дали більше хліба, давали вже більше хліба і всьо вже було легше. Я ж кажу, шо получили ми тої пшениці. Такий ящик великий в коморі стояв . Насипали повний той ящик, то злодії всьо забрали. По тому люди нам зносилися, бо ж лишилися без нічого. Без нічого лишилися, сім’я. То хто відро, хто дві. Зносилися нам люди. Спасібо їм посмертно. Всі зносилися і…  бо ж тре було якось вижити. Да. Ой. Набідилася я, змалку набідилася добре, всьо вік набідилася. А головне в войну.

А Ви в колгоспі потім працювали, да?

Да, в колгоспі працювала. Потом в лісі шось кілька років робила. Сапали посадки там, то шо. То телята пасла, за лісом озьдо во. Якісь телята привезли, то я пасла телята. Кругом робила, де хоч. Кролики були, там ферма була кроляча, за лісом, то і на тій фермі робила. Вперед вдома ми тримали. Такий хлів в нас великий був, то ми там тих кліток десь 30 штук було. А потом построїли там за лісом… то там ми були, коли дуже. Така во слабість на ті кролі находе, ти й вони дуже здихают. Почали здихати, ти й голова колгоспу сказав здати їх всіх на базу. Гарно плодилися, так гарно плодилися ті кролі. Коли підростут, і зара слабіть та… ізоходує.

А на заводі можна було у голодовку жом брати?

Можна було. І люди брали. Мій брат, (сміється) Василь Павлович, пішов за тим жомом. Приніс того жому відро, розпалив на дворі тако там за хатою. Пече драпани. А я так хочу того драпана. І він не хоче дати, бо сам хоче поїсти вперед. Ну по тому вже дав мені того драпана і такий тоже добрий ті драпани, шоб прям не витримати. Або літом ми били самі, не самі вдома, там в Радянському дядько був, шо бив олій з сім’я з конопель. То ми з татом підем. Вночі він робив. Бив ці олії, бо вдень забороняли. То ми занесем, сіяли на городі коноплі тії. Молотили це насіння, носили туди там. Жарили його і  дусили олій. То олій був.

Це олійниця була маленька в нього, чи як?

Да, така олійниця маленька була.

А жорна у Вас були?

Були. Навіть була ступа така, шоб кутю… кутю товкли. Та на свята кутю. Така була ступа, шо вилазим на цю ступу і тако, а там насипана пшениця така і це так товкли кутю. Тако (Показує руками)  тою ступою. І жорна були, всьо время на жорнах мололи, а де?! Тоді же тих млинів не було таких шоби молоти. На жорнах всьо. Я молола, й тато молов, всі мололи.

 А в Вас вони не збереглися?

Шо?

Ну ці жорна?

Ні-а, не знаю де вони поділися. Там, де я жила… то брат цей був в Германії, вернувся з Германії, женився. І то й… Не знаю де вони поділись ті жорна. Уже їх нема, ні того, ні того нема. Да. Ти й таке воно дєло.

1. Дата запису: 2 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Явтухи, Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Кушнір Лідія Степанівна, 25 листопада 1926 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Явтухи Деражнянського (нині Хмельницького) району Хмельницької області. 

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Розкажіть, будь ласка, як Вас звати.

Ліда.

А прізвище, ім’я, по-батькові?

Степанівна.

А фамілія, прізвище?

По татовій чи по мамі, по чоловіку?

А обидві кажіть.

По татовій – Платковська, а по чоловікові Кушнір.

По татові Платковська?

Платковська Лідія Степанівна.

Дякую. А коли Ви народилися?

26-го року.

А дата? А день, коли Ви народилися? День народження у Вас коли?

25-го листопада.

А де Ви народилися?

В Явтухах.

А як звали Ваших батьків?

Тата звали Степан, а мама – Текля.

А по батькові їх пам’ятаєте?

Антонівна, а він – Семенович.

А чим вони займалися?

Тато був конюхом, а мама… в бригаді робила.

А у Вас були брати, сестри?

Сестри були, братів не було.

А вони були менші чи старші?

Старші.

А як їх звали?

Ганна і Марія.

А розкажіть нам, будь ласка, що Ви пам’ятаєте за голодовку, за 33-ій рік.

Тако я помню, шо… «Мамо, я їсти хочу!». То шо вона там давала – не помню. (плаче) Ну шось давала, шось трохи було. 

Мамо, то Ви ж знаєте, шо дідуньо приносив хліба…

З конюшні. А я кричу, шо я не хочу, шо він поганий. А він цвілий був чи шо, шо чути було грибами.

Корова була, того ви не голодували.

Корова була….

В колгоспі була столова.

В колгоспі була столова така: за конюшньою столи стоят, а чоловік, сусід, поваром був. Ну і шо більше…

Варив і люди годувалися там з ферми, з поля.

Приходили, там столи стояли, миски, всьо… А він був так як повар, Матвей. Ну він і хліб пік, і варив, усьо робив. Я таке дівча було, я знаю, кілько мені було, то я бігала туди до тата, до мами, бо тато був конюхом, а мама на роботі. То так і помню, шо за конюшнею стояли столи і лавки і оце вони сідали за ці столи і тоді давали їсти.

А Вам давали там їсти?

Ну а шо ж, не голодували. Ніхто не відказував, шо не дам дітям чи шо. Давали. Голова колгоспу був…

Головатий.

Головатий.

А він був місцевий чи його прислали?

Нє, він був євреєм. Но він добрий був.

То це він організував та, щоб в колгоспі людей годували?

Да. Він добрий був до людей, не такий скверний як то є, шо дуже скверний. А такий, шо понімав всіх.

А Ви кажете, що Головатий його прізвище, а може звати як пам’ятаєте?

Борис Львович. Він єврей був… но він не писався євреєм, він писався руским.

А він довго ще був після цього головою?

Був довгенько, поки не тойво. Я не знаю, шо це зробилося, шо він повішався.

Можна я скажу? Він був дуже довго головою колгоспу, наш колгосп був багатий. Як вийшли з того всього, колгосп дуже був багатий, мільйонером. І він пішов на пенсію, він дожив до старості літ. А там шо він був хворий, онкологічна хвороба, це й мабуть причина, чого він повішався.

А люди йому дякували за те, що він харчування організував?

Да, дякували всі, шо він був, він добрий був, він нікого не обіжав.

А з колгоспу Ваші батьки вам їжу якусь приносили, як голодували?

Нє. Шо мали приносити, як я там була?

А куркулі були в селі?

Були.

А їх розкуркулили?

Да.

Хто це був? Ви пам’ятаєте, що це були за люди?

Ну такі… вони мали коней, мали худобу – багачі були. На них казали «куркулі».

А Вашу родину розкуркулили? У Вашій родині були куркулі?

Дід був.

Батьків батько. То розкажіть.

А розкажіть, що в нього забрали?

Всьо забрали.

А шо в нього було?

Я вже помню, шо свині, коні, худоба… коні були.

Весь реманент.

Реманент до коней. Більше шо?

Земля, ліс.

Ліс був. Я так помню, як мене возили (ну я мала була), їхали на поле шось робити, то мене брали, бо це мали подіти? (кашляє) То укопани чи як…

Це Вашої мами було. Вона вже переплутала.

У Ваших батьків теж була земля?

Да. Ліс був. Я так помню, ідут на жнива, то беруть мене, бо де подінут, я мала була. То посадять мене там під копицею, під копою, то я сиджу, а нарешті стану та піду до того лісу, то вони кричали на мене: «Шо ми тебе будем глядіти?». А старші були Ганька і Манька. Вони від єдного батька, а я від другого. Той помер, первий чоловік мамин, а цей же тато взяв її. Він бідний був, а мама мала багато землі, мала 5 гектарів чи як там, чи десятин тої землі. Тай вже бабуня небожка: «Бери таки, Степане, Теклю та й всьо, бдеш мати землю, бдеш мати всьо хазяйство». І коні були, всьо було, як тато помер, батько дівки, моїх сестрів. А тато вже взяв маму. Він хлопець був, а мама вже була, двоє дітей мала, то вже була така підтоптана. Ну нічого, жили непогано.

А потім в них забрали цю землю?

Вони ще раніш здавали, здали самі. А вже хто не хтів, в того може забирали.

А вони перші пішли в колгосп?

Да, батько почті перві пішли в колгосп. Я так помню, як мама казала: «Шо ти хочеш? Щоб був перший, шо ти так скоро подав заяву в колгосп?». Тато каже: «Я не то шо перший, но я робив (він конюхом робив всьо время) я робив і хочу, шоб робити, не ходити по тих богачах».

А шо було з тими, хто не захотів іти в колгосп?

Висилали.

А багато в селі вислали?

Не помню. Небагато.

Одного батькового батька розкулачили, забрали всьо. Дідуня заарештували, кудись відправили. Ми і по цей день не знаємо. Розшукували і через Червоний Хрест, нема.

А от, кажуть, дідуня Вашого заарештували. Розкажіть про це, може шось пам’ятаєте.

Вона не знає, бо татові було 3 роки, як мати його померла, а батька як розкулачили – було 9.

То це в якому це році було?

Ну коли совєцька власть прийшла, коли ці колгоспи, колективізація коли почались.

То це перша хвиля? 19-ий рік чи 29-ий?

Да-да, якщо татові було 3 роки, коли то було. Тато родився в 25-му році.

А це вже з іншої сторони.

Ну батько мій, да. Це мамині батьки, а то батькові.

Але цих тоже розкуркулили?

Ну да, вони здали добровільно все в колгосп, вони пішли самі. Об’явили і вони пішли самі.

Тато сам заяву подав, то ше мама кричала на тата: «Шо ти такий перший».

Ви вже це казали.

А скажіть, а були в селі люди пухлі з голоду? Було таке?

Було. Которі бідні дуже, то ті бідували. А которі трощки дужчі були, то ті жили.

А були у вас в родині ті, що пухли з голоду?

Не помню.

А було, шо люди помирали з голоду в селі?

Може було, я не помню.

А скажіть, Ви ходили на колгоспне поле збирати колоски?

Ходила.

А дозволяли?

Ні.

А розкажіть, там якийсь об’їждчик був?

Да. Такий ще вредний був, так батогом бив, що аж вимітало. А як його звали?

Марко.

Марко, то це вже після того, а вперед був ше їден. Я того не помню.

А в нього батіг був чи може в нього ше яка зброя була?

Нє, я не помню зброї.

А в нього був батіг, то він певне на коні їздив?

На коньові, да.

А хто ходив колоски збирати? Діти?

І здорові, й діти – всі, які попало.

Бабуня ходила.

Бабуня ше й добре збирала. Так назбирає, натовче мішок, шо як не проб’єш його, такий твердий. І вже прийде ввечері до тата: «Стефане, вимолоти». То він вже встане, вимолотит то колосся.

Розкажіть про тих Колісників, як бідували, як їли.

Ну нижче нас жили, стара хата була, а їх було три хлопці і п’ять дівок, по-моєму. Іваська, Марка, Ганька, Маринка і ше якась ніби була… чи мо чтири було, не помню вже.

То вони бідно жили, кажете?

Да.

І шо з ними в голодовку було?

Хата була така старенька, а дітей було ніби четверо чи п’ятеро, бо три хлопці було, а чтири дівки, по-моєму. Одна Маринка…

Мам, Ви вже то казали.

А хата старенька була, тіснота була. Но вони зварат, баба зварит, мама зварит борщу чи шо. То я кричала ґвалт, шо: «Ви не годні зварити такого як вона». Бо там лапали ту картоплю чи бурачок, а мама зварять як положено. А вони бідували, дуже бідували. Тіснота була, не було де подітися. Але потом вже хлопці старші почали женитися: той на вдові багатій Євдоні…

А з чого той борщ був?

Бурячиння, лобода… більше шо. Там буряка не було, бо не було його ше, молодий був, ше маленький.

Вони десь вибирали мерзлу картоплю по кагатах.

По кагатах, по полю ходили.

От Ви кажете, що Ви ходили, ваша бабуся ходила, колоски збирали. А що потім з тими колосками робили?

Потовкли, зерно відвіяли та вже було шо змолоти.

А жорна були у вас?

Були.

І ви на них мололи?

Молола та ше й пильнувала, я пильную, хто бде йти, щоб не чули. Бо ше забирали, били.

А хто це забирав жорна?

Ну сільрада чи хто там.

То це були місцеві, з Вашого села, що ходили і розбивали оце жорна?

Наші і деражнянські були, чи з району, я там не знаю як, і наші сільські. Сільські ще гірше іздєвалися як чужий. Були такі, шо…

А що ви з тої муки готували?

Ну шо? Пляцки чи як, пончики, так називати його. Пляцки  пекли.

То це сама мука, чи туди ще шось домішували?

Було й так, що з бараболями, натирали бараболі. А було шо і сама мука, як було більше муки. І ще шось було, я не помню шо, шо я дуже кричала, шо я не хочу, не їла його. А шо то таке було, шо таке мама варили?

А було таке, шо ловили тварин – ховрахів чи жаб?

Не помню.

А було таке, шо ходила десь мама в місто і міняла речі на їжу? Або в сусіднє село може ходила? Чи інші люди може ходили?

Ні, такого не було.

А було таке, що люди ходили по селу і просили, щоб їм їсти дали?

Не помню такого. Може й ходили, не помню. Я помню, цигани ходили.

Хто-хто?

Цигани. То мама ходила і кричала: «Зачиняйте двері, бо як увійде, то всьо забере. А вони видно такі були, я не помню.

А церква в селі була?

Була.

І вона працювала, коли була голодовка?

Була церква, але казати… як колгоспи було чи шо, то розібрали.

А на тому місці щось потім було?

Ні, нічого не було.

Школа.

Школа.

То це церкву розібрали і зробили з того школу?

Нє-нє.

Нє, так була десь та школа з церкви… я вже не помню.

А церкву розібрали до голодовки чи після?

Десь то після голодовки.

А вона в голодовку працювала чи закрита була?

Не помню.

Не ходили Ви тоді до церкви?

Я мала була.

Сім років було.

Чи мати може ходила?

Мати може й ходила. Ну да, ходила, бо я так помню, як вони вже вбиралися. А колись же спідниці були довгі, широкі, то беруть під паху, бо ми маленькі були. То я так ходила кругом них і обсмикувала, шоб рівно було.

А за 47-ий пам’ятаєте? Була в селі голодовка?

Нє, такої головки не було, шоби люди голодували дуже. Тако було, шо недостача, але такої, шо аж голодували, то таке не помню.

А чого тоді недостача була?

Не помню… В нас була комора така і підлога, а під підлогою так ніби підстіл. То там були такі хлопи, шо підуть і провертять ту підлогу. Знають де, за дня подивляться, де там пшениця чи жито, шо їм треба. Провертять, мішок підставлят, націде, то таке було.

А їх ловили?

Ну так то не було, шоби їх зловили. Знали, шо роблят, але ловити не ловили і шоби когось посадили.

А це тоді той самий був голова колгоспу, шо в 33-му?

Той самий, єврей – Борис Львович. Такою поганою смертю помер.

А в 47-му році податки великі були?

Я не помню, я мала була.

А в 33-му, як Ви думаєте, чого була голодовка? Чого не було шо їсти?

Бо вивезли то всьо, забрали, шо було з комори, забрали. Такі приїжджали, шо мали руку, чи як там, прийшли, загрузили й поїхали.

То це з колгоспу все забирали?

Да. А людей шо там, людям по 200 грам зерна на трудодень, якщо ти робиш. Там зайде пів мішка чи шо, але і тим тішились… Тато почті всей вік проробив конюхом, коло коней.

А в головку коні мали шо їсти? Корм був?

Їм давали шось їсти, давали чи сіно, чи там солому. Шо було, то давали. Тато був конюхом всьо время.

А в 47-му році люди їздили в Західну Україну по хліб?

Дехто їздив, хто знав і хто мав звідки поїхати. А більшість то нє, бо не знав куди і, во-первих, не мав звідки. Це треба було мати запаси якісь.

А ці люди шось привозили із Західної України?

Привозили й продавали зерно. Більше так не помню нічого, а зерно то помню.

А в 47-му, як Ви думаєте, чого була голодовка?

Я знаю, чого зробилася… Вивезли всьо та й…

1. Дата запису: 12 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Костянтинівка, Богодухівського району, Харківської області;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна;
4. Респондент: Дереча Іван Якович, 24 жовтня 1925 р.н., народилася в селі Костянтинівка, Богодухівського району, Харківської області;
5. Розшифровка аудіозапису:  Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Костянтинівка, Богодухівського (нині Золочівського) району, Харківської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як Вас звати?

Дереча Іван Якович.

А коли Ви народилися?

24-го октября 1925-го рода.

А де народидися?

В селі Костянтиновка.

А Голодомор, де Ви пережили?

Тута в Костянтинівці.

А розкажіть як звали Ваших батьків?

Дереча Яків Павлович і Марфа Івановна.

А брати, сестри у Вас були?

Були.

А як їх звали? Вони були старші, менші?

Та всякі менші і старші. Старший брат мій Микола Якович – погиб на войні.

А сестри у вас були?

Три сестри були. Одна тепер є на Уралі. Не пускають її сюди до мене.

А якого року народження вони були? Старші Вас чи менші?

Одна сама старша з 19-го года, Меланія Яковна. А то менші з мене, я вже позабувався, але 30-го року Катерина, а Ніна я забувся якого года.

 А чим батьки Ваші займалися? Було господарство?

Земля була, пахали на землі. Сіяли, орали і урожай збирали.

А скільки землі було? А може конячка була чи коровка?

Коровка була, а конячки не було.

А в колгоспі батьки працювали?

В колгоспі батьки працювали. Колхоз «Ананівський плуг» був, так називався. Предсідатель нужен? Предсідатель кажу нужен чи ні? Предсідатєль – Коваль Тимоха Владимирович.

А коли батьки в колхоз пішли?

Цього я вже не помню.

А чим вас мама в 33-му годувала?

Шо де найшлося… картошка з города своя та шо була в погребі… тим і годувала. Картошка, капустка отаке всяке. Огірки, помідори. Отаке свяке.

А були в селі куркулі?

Та хто зна,  я вже не помню. Може були, може не були, хто зна.

А приходили до вас якісь бригади, щоб забирати те що було?

Не було такого, бо в нас нічого було брать.

А може до сусідів ходили?

Хто зна може і ходили. Бо в нас в хазяйстві була коровка. В каждого була коровка.

А бігали в поле колоски збирати?

Ходили. Ходили. І я ходив збирати колоски.

А не ганяли Вас там?

Та не ганяли. Та не тільки я один збирав усі збирали. Де шо там є, то збирали. Ото таке діло.

А жорна у вас були?

Хто?

Жорна? Щоб колосся перетирати у зерно.

Були-були, були. У ручну мололи зерно і пекли шо небудь. Хліб там, пампушки, отаке було. Піддержував на колхоз… ну поганенько було у колхозі, але піддержував нас колхоз, де шось таке… Нас у батька з матір’ю було шестеро. І всі вижили. Щас одна сестра моя залишилася на Уралі.

Ви кажете, що нічого не забирали на городі все було. Так чого тоді голод був?

Неврожай був. Неврожай у полі був.

Ну то все одно була картопля, бурячок був. То нашо ж те зерно було?

Це в нас було, а в людей не було…

Ага. А в кого не було?

Примерно через 60 кілометрів Полтавщина була, то там не було нічого.

 А як Ви знаєте шо там нічого не було?

 Ну, з печаті. У печаті писалося шо там не було нічого. Вигоріло все. Жара була така, шо там не було нічого. Так як у нас… шо це городи горять, жара, немає нічого. Ні картошки, ніде нічого немає.

 Це в газеті таке писалося?

В газеті писалося таке. І я знаю, вийду на город, а там пусто.

А що Вам батьки казали? Що це десь голод є, а в нас немає? Чи нічого не говорили про голод?

Може говорили, но це вже воно не той. Наші батьки трудилися колхозі та й до вечора. Ото коровка в нас була одна.

 А в ясла Вас водили?

З нас ніхто не ходив у ясла. Ясла були у нас в колхозі. Куди туди дітей водили виживати за щот колхоза.

 А чого Вас в ясла не водили?

Там… там хватало і без нас. Бо батько і мати щитали, що діти наші і ми должні їх годувати. Ото ми трудилися тоже. В школу ходили. Школа рядом була в центрі.

 А в я кому році Ви в школу пішли?

Сім год мені було. Коли це було?

В 32-му?

Ну наверно.

Якраз голод був, а Ви в школу ходили?

Так там їсти давали. Я ходив у школу там їсти давали.

А шо в школі давали їсти?

Разне, разне. Де шо відтіля привозили і там давали.

До прикладу, може згадаєте яку страву давали в школі?

Картошку варили, ну всяке таке. Хліб, сухарі давали в школі. Там була і кухня і школа була. А там ото давали потихеньку, то всі ходили школу.  

А скільки у Вашому класі дітей було?

25-24

Усі такого роки як Ви?

Аякже були й такі, й такі.

Були старші й менші?

Старші класи були. Багато хлопців зі мною було, то ми разом всі ходили.

А як ходили в школу пам’ятаєте дорогу? Може лежали на дорозі пухлі люди чи їсти просили?

Лежали багато померших. Лежить під двором… і ото каждий день, каждий день підвода, і там три чотири мужиків таких колхоз давав, то возили на кладбище. Кожний день, каждий день до 20-ти чоловік ховали. Каждий день ото везуть і везуть.

А як їх ховали для кожного робили труну так як зараз?

Та не робили… так ховали та й усе. Хто там ту труну робив. Нічого було робить.

А туди, де їх возили і скидали, то там зараз стоїть якийсь пам’ятний знак чи хрест?

Та немає нічого вже. Немає нічого вже, і тоді не ставили…

А ким батько в колгоспі робив?

Ну на різних роботах.

В 32-33-му чим він там займався?

Ну, в полі чим займаться? Сіяли, орали, косили, вбирали урожай. Все шо нужно те й робили. Ну, я ж кажу поле є поле.  

А мати чим займалася?

Та я мати ходила, полола буряки. Завод у нас же був, то возили туди бурки і получали за це сахар. В нас багато кого спасло те що сахар був на заводі. І завод платив сахаром за те що роблять туди. І всі женщіни сапачками ходили полоти буряки.

А не їздила мати там щось міняти? Хустки, рушники на зерно не міняла? Може золото яке було на зерно.

Та ніхто нікуди нічого не ходив… потому шо ото таке діло… 

А в батька пасіка була?

Була.

Допомагала вам?

Помагала. Помагала.

І ви батькові допомагали з пасікою?

Аякже і я лазив туди в пасіку.

А мед їли в голодовку?

Як був, то їли, а як не було то не їли. В нас не багато там було – чотири вулики було, чи три.

А приходили до вас люди просили мед?

Як було то давали, а як немає, то самим немає.

А було таке, шо хтось приходив вам шось давали, а мати в замін мед давала?

Не було такого. Во время голодовки мало ходили. Більше сиділи вдома. Ото готовили картошки чи буряки. Буряки ото їли варили.

А ховали мама з татом десь їжу?

Та де ховали? Не ховали ніде нічого не ховали.

Може десь закопували?

Такого не було. В нас мати з батьком дуже хароші були.

А хто голод зробив?

Ну не ми ж. Хто зна, хто зробив. Там було, а там не було. Ось Полтава 60 кілометрів. Нема ніде нічого згоріло все. От тобі і голод. А в нас хоть поганенько, но було.

А церква в селі була?

Була.

Ходили до церкви?

І я ходив. Причащалися ми з братом. Церква була дуже велика. Дуже празнували. Як десь велике свято, то мати нас брала з братом старшим. Івсігда ми ходили туди.

А що сталося з церквою Ви кажете була, а зараз, що її немає?

Її до войни розвалили.

А хто розвалив?

Кому нужно було той і розвалив.

Комуністи?

Спеціально із района приїжали і той розвалили. Церков дуже хороша була. 

Коли церкву розвалили, то куди батюшка пішов?

Хто зна. Довго він був тута. А потом чи забрали, чи поїхав кудись, хто зна. Я вже не помню.

Ви каже, що церкву приїжали розвалювати з района, то хто вони були? Партійці чи комуністи?

А хто зна. Я вже не помню хто. Яке моє діло. Поліцаї і все.  Розвалили. Церква була дуже хороша. Дуже хороша була церква. Церковно-приходцька школа була тоже, там де школа була зроблена. І церква була і школа була рядом.

А згадайте, коли розвалювали церкву, то люди забирали додому ікони?

Ну може зарання тоді не було іконів, нічого не було. Церква була тоді пуста. Батюшка… А там рядом були зданія, де жили люди, які той… ухажували за церквою, то може туди… я не в курсі дєла. Не інтересувався цим. Довго вони тоді жили в тих зданіях коло церкви. Там і кладбища було. Цих святих батюшків, святих ховали там.

А у вас вдома ікони були?

У нас вдома були, були. Бо мати ходила в церкву. І батюшка до нас приходив, бо десь якийсь празник, то всігда приходе, бо ми рядом жили.

А новий рік святкували?

Да, да.

Ялинку ставили?

І ялинку ставили. І празнували, кажда сім’я тоді…

А Різдво святкували?

І Різдво Христове святкували. Як який празник, то все празнували. І собранія було коло сільсовєта.

Дякуємо шо розказали нам.  

1. Дата запису: 12 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Городнє, Богодухівський район, Харківська область;
3. Записувала: Кравчук Тетяна;
4. Респондент: Тризна Марфа Степанівна, 22 травня 1925 року, народилася в селі Городнє, Богодухівського району, Харківської області.
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Городнє, Краснокутського (нині Богодухівського) району, Харківської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Як вас звати?

Марфа

А по-батькові?

Марфа Степановна.

А фамілія?

Тризна.

А коли ви народилися?

1925 – му, 22 мая.

А де народилась?

Народилася? Тут, на цім місці.

В цьому селі, да?

У селі.

А Голодомор де ви пережили?

Голодовку (голос за кадром).

Голодовку де ви пережили? Де жили коли була голодовка?

Переживали тут. Батько бросив нас 4, трьох дітей і жінку і там поїхав до сина десь в Маріуполь, там на роботу ходив. А ми жили тут, лопуцьками жили. Та ми ще малі були, а сама старша там десь дитинку гляділа бігала, а ми ще малі були. Бур’ян рвали, чистили їли, листя товкла у ступі, оладьї пекла і качани товкла кукурудзяні сіяли, оладьї пекли, ото так жили, та десь може молочка розжевешся, то ото лийнем, очень трудно було, ой, молодчай обдираш, такий дубці і гризеш, і мамі оставляєм. Мама десь на роботі, на обід прийде. Ото таке наїсться всього того.

А де мама працювала?

На буряках, буряки полола.

Це в колгоспі?

В когоспі. В когоспі.

Коли вона в колгосп записалася?

Я вже не помню, коли воно записували, не хотіли дуже, а тоді посогласувалися, давали ж там раз у сутки затірочку, принесуть і дітям по трошку, та йдуть, та й впадуть, та й гостяпу… побили. Ой не дай Бог діти, нікому так жити. Підеш колосочки назбираєш, як вже уберуть поле, це він приїде, з печі витягне вже, посушиш, щоб зібрати яку-небуть баланду зварити, а він забере своїм дітям, бо в його тоже 6-ро було.

А хто це він такий був?

Об’їзчик, це об’їзчик зветься, об’їзчик, хранив тут все, такий як і ми був, а то тоді об’їзчиком поставили, став багатший і подушки позабирав своїм дітям і де платок, де шо є, де є.

А ви його знали? Він був сам?

Знали. Знали.

А він один до вас приїжджав?

Як?

Один до вас приїжджав? Чи ще з ним хтось був?

Та чого там. І ше були вповномочені його, і жінка була, і мужик був, ну вони грабували, у кого шо знайдуть там, чи квасольку, чи шо-небудь.

А ховали їжу? Ховали їжу десь, щоб не забрали?

А ховали, ну вони забирали.

А куди ховали?

Ховали, а в їх підводка, конячка, де, що не є – туди.

Куди ви ховали щоб не забрали їжу?

Як?

Куди ховали їжу щоб її не забрали?

На горіщах там у тряпки, чи обувь стара, ховали, щоб не забирали, а вони всьоравно забирали. А брат був старший, задумалось йому мене зарізати. Каже, я Марфу заріжу, вона в нас вправна. Нагострив ножик, а мама плачуть, не нада, вона ворушиться, вона не спить, вона ворушиться. Ой, Господи.

А як брата звали?

Це Гриша, їх багато було, я вже позабувала. Це вже года пройшли.

Чому хотів зарізати вас?

Їсти, їсти, тоді ж бувало і мерли та дорізали, а бувало і живих різали. І нас тоже.

А об’їзчики до вас часто приходили грабувати?

А, часто, ото ж брат старший побіжить назбирає колосочків у торбинку, принесе, а я в піч сушу, та тоді таке робили мерничку, трубка на трубку і дирем, зварим баланду усім, усім хочеться, то сестра, то брат, то…

А в ясла вас не водила мама?

Водила, водила, водила.

А що там в яслах було?

Та тоже таке баландичка, дадуть якусь, затірочка чи супчик.

А патронат у вас в селі був?

Патронат?

Да.

А я не знаю чи він був.

А діти сироти були?

А було багато сиріт і їх забирали тих сиріт і так вмирали.

А куди їх забирали?

Та десь жеж приютяли.

А багато людей повмирало?

Багато, є сім’ями померли, а сім’ї тоді великі були, по 9 дітей та по 10. Не дай Господь.

А пам’ятаєте фамілії тих людей які повмирали?

Та ні, це вже давно.

А в вашій сім’ї хтось помер?

У нашій?

Да.

Ні, ні, вони розбрелися хто куди. Хто в найми, хто пастухом, хто чим.

А допомагали вони мамі? Може щось приносили, їжу якусь?

Приносили. Я у яслах 100 грам стали вже давати, по 100 грам хліба тей я принесу і мамі, і татові, й Іванові, й мені. Таке, як бумажочка.

А тато в голод де працював?

Коло коней, коней годував.

В колгоспі?

Ага, в поле далеко було в нас за 8 км, і де хату поставили і там ото жили вони ті мужики.

А в дома в вас була корова?

Була сперву. А коровка вже стара, взяв батько і продав, продав та гроші тим старшим по трошку дав, по стільки там він дав, а ті в карман та й поїхав. Поїхав свою душу спасати. А діти й не нужні.

Потім він вернувся?

А тоді вертався, а тоді шукать дітей, щоб діти його годували, і барахла привезли там і светри і штани.

Коли голодовка мати ваша ходила міняти рушники може, хустки?

Позбирала, де платячко, де що не є, усе возила десь у западну.

То це напевно в западну вже в 47, да?

Га?

В 47-му возила році, після війни возила?

Я вже не помню, коли воно.

А де хоронили тих людей, що від голоду померли?

На кладбищі, у ями по багацько висипали, прямо насипом висипали, така бистарка, їздять і забирають, він ще кажуть живий, будем каже другий раз їхати по його і забирають, поки довезе він пропаде, а там повисипають насипом.

А хто їздив їх збирав, хто це були ці люди?

Із наряду посилають людей. Людям таке ж тоже платили шось.

А хто в селі не голодував? Хто мав що їсти?

Хто не голодував?

Да.

Та хто трошки багатше жив, коровку держав то той не дуже й голодував. А такі бідняки як оце ми на сьогодні нема ніде нічого, сили вже нема, діти приїхли вже тоже під годами, а мені 97-й.

А куркулі в вас в селі були?

Куркулі? Та в нас не було, усі такі бідненькі. Та один тут жив так коровку держав, то дасть колись літру молочка, а ми у суп ввілєм, яке добре, яке добре, не Дай Бог. А тепер не хочеться нічого, вроді є шо, і нема нічого і цього не хочеться.

А як його звати було цього чоловіка, що молочко давав?

Тоже Степан і мій Степан і то. В нас Стьопа, а то Степан, так Батюшка тоді називав і так і звали.

А фамілія його?

Торяник. І нас Торяник.

А ікони у вас в хаті були?

Та було. Було мало у нас, мало було, а тоді поміняли і ті на хліб.

Де міняли на хліб?

А їздили із церкви.

Куди?

Ну по людях собирали.

Приходили додому, да, забирали образи і давали хліб?

Ну вроді як купували там за мєлочь.

А ви не знаєте хто це їздив?

А Бог його зна. Це вже дуже багато пройшло врємя.

А після війни був голод?

Як вже сьогодні поснідала і то забуваю, що я снідала.

А після війни в 47 році голод був?

А був ше, був. Ще 2 голоди було. Ну такого тяжолого не було як ото люди падали, як мухи і голодні були , і холодні.

А до вас додому приходили хтось їсти просити?

Не помню.

А на вулицю гратися вас пускали?

Пускали. Йди куди хочеш, по дрова ходили далеко ліс був. Назбираєш на мотузочок та за плече та принесеш, а слідом лісник прийде, матюкається, що ми ж сухе собираєм, аби чим -небудь протопити, як-небудь.

А чого голод був?

А хто ж зна чого він. Чи не дорід такий, чи недоріт. А тоді повивозили понакладали на колсози, повивозили все.

А куди вивозили?

На трудодень там грами давали. Там склади в їх були на станції.

А бігали на станцію шось красти з тих складів?

Та, ближчим може, а нам далеко, ми далеко от дороги і од усього.

А може люди як ішли на станцію приходили і просилися переночувати у вас?

Ні. Ніхто не приходив, до нас не приходив.

А пухлих людей по вулиці бачили, багато було?

Та пухлих, пухлі по сусідські були, як опухне то вже довго не живе, трошки подихає тей.

А в вас вдома хтось був пухлий з голоду?

Ні не було. Та так я вроді справненька була, но я не пухла була. Сама менша.

А як маму вашу звали?

Мотька?

А фамілія її?

Никифоровна.

А фамілія?

Фамілія. Ліда я вже забула.

Торяниця. А то ж казали то Степан Торяник і вони. Це вони родичі були? (голос за кадром)

А може була в матері сестра чи брат?

Були, багато їх дітей було і розбрелися, повиростали.

А в голод допомагали один одному?

Ні, тоді не дуже помагали, може хто й радніший та й нема чим допомогти.

А дідусь, бабуся були у вас?

Були. Ну зараня вони померли. Дідусь був сапожник, заробляв там копійки. А бабуся була портна, шила людям юпки, такі з вусами.

А коли вони померли, в якому році?

Та Бог його знає, ще нас мабуть вдома не було.

А в школу ви ходили?

Я?

Да.

Я начинала трошки, ноги померзнуть, руки, іду тріпаю, тоді ше раз начинала тоже, ні напнуться нічим, мамин жакет там на печі валяється – валяється, я знімаю тей йду в школу, а з мене сміються багатші.

А коли ви починали в школу ходити, це ще до голодовки, чи після?

Та мабуть в голодовку в первий раз, а то вже було таке їсти трошки, вже як стала трошки на ноги діти, дав брат тьолочку, дождали коровку, молочко вже, тоді вже діло веселєй.

А в школі вас годували в голодовку?

Давали раз тоже, раз, тоже таке там ріденьке.

А в голодовку багато дітей з вами в школу ходили?

Та багатші ходили, як обуться і вдягтися є в шо. А як голий.

Коли створили колгосп люди хотіли туди йти?

Нє, не хотіли. Ну здавали ж у кого коровка, у кого конячка здавали, здавали і самі ж туди ходили на роботу, не хотіли, не хотіли і діти в ясла боялися, це я сама думала, це ясла таке, як в коня туди запхнуть.