- Дата запису: 2 вересня 2021 року;
- Місце запису: село Зяньківці Хмельницького району Хмельницької області;
- Хто записав: Сопронюк Тетяна;
- Респондент: Слободян Анна Павлівна, 6 квітня 1929 р.н.;
- Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Янчинці (нині Радянське) Деражнянського (нині Хмельницького) району Хмельницької області
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Анна Павлівна.
А прізвище? Фамілія?
Слободян.
Це по чоловікові чи дівоча?
По чоловікові. А по дівоча Кащак.
Кащак?
Да.
А коли Ви народилися?
29-го, осінню, а який то місяць був не знаю.
Метрики в Вас нема, да?
Га?
Метрика, в метриці не написано? Нема метрики?
Може, де й метрика є, а шо я знаю, думаєте?
А де Ви народилися?
В Радянському, тоді було Янчинці село.
А це яка область?
Ну десь, то. Валю, яка? Та саме?
Хмельницька.
Це саме. Область. Це ойдо сусідське село.
Це тут не далеко?
Да. Близенько.
А розкажіть як звали Ваших батьків?
Батько – Павло, а мама – Софія.
А як їх по батькові було, пам’ятаєте?
Батько мій – Вікторович. Віктор називався батько. А мамин – Мусій.
А розкажіть, чи були у Вас брати і сестри?
Були три брати і три сестри. Нас було шестеро. Я була, старший брат 26-го року, а молодший з 32-го. А вже то після Голодомору ше троє вродилося. Мали поле, мали коні свої. Вже як, ну считалися як одноосібники, якось там считали їх так. То були багатіщі люди, то вони багатіще жили. Були бідні такі, шо коней не мали, нічого. Ну поля, то каждий мав, землі трошки. Каждий сіяли, збирали, їдні другим помагали. Були такі вже, шо й мали сівалки свої, віз, коні, сані. Потому вже в сорок… 42-му той в 32-м, то на весні було. Так я заповнила це голод. Тілько я заповнила його. Шо приїхали… А ми шо… На батька мого, то казали, шо куркуль. Який він куркуль? Шо мав коні, воза й сані. І троє дітей. Але куркуль називався.
То приїхали на весні. А поле ми тако коло поля жили. Шо припиралися село до поля. А на тим полі всьо тримали хазяї. Там смужка жита посіяна, там пшениці, там ячмінь. Хто який хазяїн сіяв то поле. І вони саме тако навесні… І вже було така кропива була гарна. То старішу ми рвали і їли. Приїджают, приходять с штири чоловіки такі крепкі, рослі, гарні… і відразу до хліва коні вивели, прив’язали, запрягли в віз. А тоді начали носити мішки. Бо дядько розполагав собі на весні, шо посіяв, а то шоб до нового хватило сім’ю годувати. Ше мішечки полишались того зерна. І вони стали ті мішки грузити. А ми з цим братиком старшим з 26-го року, шо пішов в Германію. Ми все з татом їхали на поле, з поля. Тато нас брали, бо вдома не було як лишати, бо мама з маленькою дитиною. То ми раньше на віз, то думаєш, шо тато поїде… Не стукнуло нам у голові, шо це вони забирають всьо. А вони нас за хребет і з того воза (показує рукою) скидають ці чужі чоловіки. Ми таки драпаємся. Вони той хліб погрузили – нас батогом з тим братиком… як похльостали. Ми шо? Отакі го, полотняні шнурівочки були, голі. А тато стояли і нічого не казали, бо не було шо казати. Вони не обращали вніманія. І вони корову вивели, прив’язали до воза і поїхали. Поїхали. А на другий день… А ми вже на то поле ходили з братом, бо там горох був посіяний в когось. Ну ше гороху не було, паточки. Ми нарвали в торбинку того гороху (показує руками). І ше нас було на п’єцу, бо ш то от зараз є в мене той п’єц є. Шоб колись було п’єц, палили, хліб пекли, варили. І вони висипали відро зерна, бо мали завтра хліб пекти. Це ж мали на жорнах молоти. Бо ж тоді шо, де той млин був чи шо? Звечора мелят на розчину, зрана мелят на заміс і так печут. І вони на другий день приїзджают – забириют ще плуга, забирають борони, ше якісь там драпачки були. Погрузили то всьо. Прийшли до хати все то з п’єца змели в мішок, а в нас був верстат, ви то може й не знаєте, шо полотно робили. Колись всьо ходили в полотнянім – і спіднє, й верхнє. В нас в хаті той верстат був. Там яма тако викопана, бо ж там не буде без ями, бо ж тре тако (показує руками). Тато тут торбинку з тим горохом кинув у ту яму. А там таких широких дві спіднички, вроді й не видко тої торбинки. Вони то зверху з п’єца зібрали, полізли ше тут торбинку витягнули. А я за ту торбинку… ти й хтіла в нього видерти. Він як шарпнув, як сунув мене їден, а їден збирає з п’єца, то шо лишилося, ше відерце було. Побили жорна і поїхали. І всьо більше до нас не приїжджали. А тато якось тако кинули, хлів і корова тут стояла, і вони кинули шось кинули штири снопи. А потому косили корові, ти й чогось на ті снопи кинули, вони тих не бачили. Штири снопи лишилися пшениці, не молочаної. І ми лишилися. На другий день, а мама, грудна дитина, маленька, мама не може. І їсти нічого нема, нічого нема. Збираєм йдем кропиву, ту лободу. В берег в когось прокрадемся, там кінський щавель, такий, шо його можна їсти. Це накришат. А ми підем з братом на то поле, шо під селом, а там вже пшениця була. Тако колосочки вже відквітували, ну вже тако вицілено, пшениця зелена, тако молоденька. Вона ше ні витреться, ні вишолопається. Ти й тато, ми нашолупаєм по єдній, бо вона не витреться. Ти й тато у макітрі макогоном потрут ту пшеницю (показує руками). А ми назбираємо, мама, горщик здоровий такий во, п’єц тої кропиви, тої лободи, ти й тої пшениці вилляют туди, шо терлося. Так ми перебивалися. А вже по тому, коли згадаю, по тому вже (голос тремтить) як появилися яблука, теребухи ці во. В нас були дуже садок великий був…
…і вже наварат той горщик здоровий, воно вже, ніби не чиста вода – каламутна. Вже ми понаїдаємся, а шо ми наїлися? Завтра знов то саме, знов за тими колосочками. А коли вже по тому пізніще вже пшениця начала достигати, то ми вже підем назбираєм з братом тих колосочків, вже їх витримо. А на чім змелите? Де змелите? То вже приспособилися, такі робили… з дерева ступки, ступка називалася. Такі округлі. То хто, де мав найшов яке жилізко, то жилізком товк, то воно хутче потовкалося. А тато якими дерев’яними, таким о, черпаком там його. Ну як сухе, то потовчеться, вже тако зробляться, ніби крупи й є ціле, всьо. І вже того натовчут тато, ми підем нарвем. І це вже вілят ту той печіс, ту траву підроблят і всьо. Ну а потому на городі там трошки шось вродило, ну й на полі в нас було посаджені бараболі, бураки. То вони не давали вже потом. Пильнували того поля, гонили людей, стріляли тако вверх по людях. І не давали… і так воно то поле пропало. Дітоньки, страшно було дивитися, як жалко. Люди вмирают каждий день дві-три душі, вивозят людей мерших. А хліб цей, шо позабирали, всьо звезли в Деражню, склали в ярус, такі ті селянські мішки здорові. І воно як побуло з літо, з зиму – мішки порозлазилися. Всьо пропало зерно до єдиного. А люди, скілько людей померло по селах. Тако не раз передавало по тєлівізорі. Я забуваюся, в мене вже пам’яті нема.
А в нас був, в тата був, жид якийсь дружок. А по чому він був дружок? В нас був дуже садок здоровий, дуже яблука, сливки, грушки. Він… а він мав коника й возик. Й те він приїжджає все которі кращі забирає, а ті каже: «Суши, я ше в тебе й ті заберу». То вже він як приїде, привезе нам стакан зо два круп, муки трошки. То він нас дуже багато піддержував, дуже. Ну ми вже йому тих яблук тико набере тим візком возе ти й возе, бо в нас було дуже тих яблук. А тато на зиму насушат і зимою в горщик. Шо зімою дістанете? Тої лободи, кропиви нема. То вони горщик зварат тих кислиць, грушок, сливок всього. Якби було чим підбити, то б як затікарка була. Нема чим. Їмо так. Але той жид нас спасав троха. І так ми якось перебилися. Але кажен, а воно ж яке… Дітоньки, не солоне, солі нема, нічого нема. Кажут, балачки такі, шо в Деражині щось розбилося, чи вагон, чи машина зо сілльою. Кажут тато, ше там двох сусідів, кажут: «Гайда підем, може ми там вшкрабаєм шось, хоть зо жменю, хоть цей печіс посолоти». Пішли вони, трох їх. Там вже вишкребали, шо землю зошкребали. А хто прийшов, а там була якась стодола чи конюшна. А вони цих людей… ті… шо то були, від кого вони були ті прислані, Боже мій. Там же, каже, і дітей такі во підлітки, і старі, і жінки, і молодих повний той, повний той… як то конюшня чи шо то було. Потримали їх три дні. Ні води, ні їсти. Випустили. Вибили добре і вони прийшли додому з плачом і всьо, і так ми перебивалися, ми два роки. Де два роки? Ну да, три… сорок… 32 – 33-й . А вже 34-й вже трошки начали гонити людей цих, шо полишалися. Бо ж забрали коні, забрали худобу. Хто мав ходити коло неї?! Воно ж, як то кажуть, живе. То вони вже дехто міг, то ходив. Ну шо, щоб я вам сказала, шо вони шось давали чи не давали їм, шо вони там робили, я не знаю. Но в нас же був город, кусочок города. А ми ше підем там на полі (ми жили коло поля) там ноччю ми нарвем. Вже восени тако бараболі, шо вони доспіли, бо ж не дали того поля, ніде не дали зібрати людям. Пропало всьо. Забрали готові. Забрали то і на це. І так ми пережили той голод. Ну дуже ми наголодувалися, ну дуже. Ну то зараз шо?
В 42-м война. В 42-м мама померла. Лишилося нас п’ятеро. То навіть батька на фронт не взяли, бо п’ятеро дітей. Куди було взяти? 1,5 року був хлопчик, а 15 років самому старшому. То це злапали, ну вже були за німецької власті такі були поліцаї наші, вже сільські були. Лапали, вже останній набор. Кого злапали, того завезли і всьо. Забрали цего, нас лишилося вже четверо. Ми два роки були без мами. Вже я була, мені було 12 років. Я вже палила, варила і тих дітей обходила. А через два роки батько привів маму. Ше вродилася ця нова сестра, шо є в Радянському. І так ми ше з 47-ий рік ше був після войни. А у войну тоже шо було як не було шо їсти. Ну у войну, то хоть вже був колгосп. Шо вже як йдеш в колгосп, то вони там варят якусь баланду і вже хто там робе, то дають черпачок тої баланди і крумочку хліба. Ну і шо тато робили, більше ніхто. Вони ту баланду з’їдять, а той хліб ше нам принесуть, крумочку того хліба, і мама дитину годує.
А ше за 33-й хочу у Вас спитати: як звали того батькового друга, шо Вам помагав? Хто він був за чоловік?
А я не знаю. Знаю, що єврей був. Но як він був. Ну він, я не знаю, як він був. Шо він… мав коника, маленький візок. І все приїзджав тим коником за тими яблуками. Всі каже: «Ви вибирайте гарні мені на візок, а собі сушіть, ті сушіть. То буде… я у вас і ті заберу, – каже, – хай будут хробачливі, які небудь, до я у вас ше ті заберу. Но зара мені добрі давайте яблука». То ми оце всьо время збирали добрі яблука. Но як він, шоб я сказала, но… но якось вони жили, шо він і візок мав. І мав їти, геть цукру нам кілько раз нам привозив потрошечки. Де ми той цукор бачили, шо ми знали?! І він нам привозив, а шоб топіру мені, то я б… розпитала. А я шо тоді знала?! Я нічого не думала. Но кажний день плакали, бо їсти хтіли, більше ми нічого не думали. Но вже як правда як яблука появляться, то ми вже дуже, вже тоді герої. Вже отакі во (показує на собі) животи були в нас, голови чуть здорові поробились. Але вижили. А в сусіди було семеро дітей. Двоє вижило, п’ятеро померло. В сусідстві радом коло нас.
А як їх звали?
Її звали Аделька, знаю, шо Аделька – маму. Але як ті діти, шоб я так запомнила…
А фамілія?
Фамілія? Постернак. Прийдуть до нас ті діточки «Гаму, гаму, гаму». Шо ж ми гаму, як ми самі нічого не маю. Отак дітоньки прожили я як топіру дуже добре жити – пенсію дают, хвалити Бога, купити є де, є за шо. А тоді, то тре посіяти коноплі… Коноплі, знаєте, шо коноплі? Я думаю ви тоже з села, то ви повинні трошки шось знати. Коноплі кусок добрий посіємо. Ростуть ті коноплі, вже такі, шо в рост зо мною. Вже тре брати. То називалася «матірка». То було з усінням. Там було сіммя така китайка, гарна сіммя, а плоскенька без сіммя. То те плоскінь берем раньше, вони висохнут і ми їх в’яжем в такі горстки, такі невеликі, а тоді з 10 – 15 тих горсточок до купи, до купи в’яжем і мочим на дві неділі. На дві неділі у воді. Ну шоб зверха не було, шоб була вода. Болотом наприкидаєм і вони дві неділі мокнут. Тоді ми лізем в ту воду тако во, виполощем їх, висушим. Була така терлиця деревляна (показує руками). Трем, чешем на щітку жилізну. По тому ше така (нерозбірливо) вже в мене, де вона не знаю. То воно потому таке біленьке. Напрадем, тоді снуєм, а тоді навиваєм і наробим на верстаті, шо верхне було і спідне. Отак ми жили. Я сюди прийшла, батько був на фронті його, сестра була в Германії, він був (чоловік мій) в Германії. Потому забрали в армію. Була бабуня (батькова мама) 80 років, шо вона? Всі одно тримала корову, батько був на фронті, два рази й ранило його. Ну вже потому батька відпустили, хто тут мав шо прасти, робити. І я прийшла гола, і вони були голі. А так сіяли щороку ті коноплі і так ми робили, то вже наробила, що вже мала, сама вже шила, вже було лучше. Купили машинку ми вже. А начали стройку, бо всьо було старесеньке. Це вже я тут прийшла в 50-м році, я… в лютомі місяці, я прийшла сюди.
Ше за 33-й хочу у Вас спитати. От, кажете, на батька Вашого казали, шо він куркуль. А ше в селі були куркулі?
Були! Були такі вже були, шо мали свою сівалку навіть, такі були. І хто мав вже віз, коні, сані – це вже був куркуль. А таких було багато, шо не мали… ні коней, ні воза, ні саней, нічого. То вже цим багатіщим помагають у жнива: і жати, і грузити ті снопи, і возити, й молотити. А ці вже богачі дают (шо кажуть куркулі) йому воза, коней, но їден другого підтримували. Помагали їден другому, бо були всілякі. Но всі одно всіх обчистили чисто – куркулі, не куркулі. Шо було позабирали. Готова справа… а ви жийте. Це ж було два роки вижити, як було вижити?! Чи скілько той був голод?! Я не знаю. Ше в 47-ім році і то ше я ходила за гнилими бараболями на весні, ті, що восени лишилися, померзли. Те піду назбираю, відро наобираю. В макітрі натрем і це пекли такі пампушки, їли. Де по чужих полях ходила, гет була… в Яблуниці. А там були кагати, то я… то я, а брали на ферму, бо вже колгосп. Колгоспи вже були… за німецької власті полишалися такі поліцаї. За сільських, було в нас таких три чоловіки, шо гонили на роботу, а шоб ти хтіла втерти за пазуху за пригорщу, Боже борони, Боже борони. То я гет ходила на Яблунівщину, озьдо село Яблунівка за тими бараболями гнилими, бо вже в нас визбирают всі – нема.
А коли Ви ходили, то в войну чи вже в 47-му?
Га?
По бараболю в Яблунівщину, Ви ходили в 47-му чи ще в війну?
У війну! В війну я ходила. Но я знаю, шо ше до 47-го ми чогось голодували. Я вже прийшла сюди в 50-м році і ше не могла наїстися. Ви вірите мені, чи ні? Певно, я кажу… Як ми вижили? Я не знаю. Подумайте такій манюнькі полишалися і вижили всі. Всі вижили. Подружилися, повіддавалися. Туто в Заньківцях троє є нас… брат… і сестра, і дві сестри, ніби я і ше сестра. І топіру всі повмирали, всі повмирали. Ше ця сестра з 36-го року, то вже мого нема двадцять років чоловіка. То вони мені ту помогали, ми ше корову тримали, свині тримали. Я їм всьо давала. Вони мені помогали – й гуртом пасти, і косити для корови. Всьо на ню годувала. Вона з 36-го року, а вже її десять років нема цеї сестри. А її грижа защемилася… і за три дні… ще 27 квітня садила в мене город, помагала… чи, ну я знаю, а 2-го числа… померла. Зробили операцію, не витримала й всьо. А я всю на ню. А чоловік лишився. То чоловік, вони жили в Хмельницькому. То чоловік та во тепер, на Благовіщення, помер. Ше жив десять років після сестри. Він коло дочки, там в їх дочка. В них вже діти були, сім’ї були. То ж дай хай вони жиют! Нащо мені жити?! В мене ж дітей нема, в мене нікого нема! Нікогісенько.
А в 33-му році оце як у Вас прийшли і все забрали, то батько тоді пішов у колгосп працювати?
Не пішов зразу, бо дуже не міг, спух був батько. То я вже не знаю, в якім він році пішов і коли він пішов. Бачте, то дуже мені запомнилося як забирали. Дуже нам було жалко, бо ми хтіли, їхати хтіли з татом. Тато нас возили на поле, з поля. А то забирают коні. І так воно мені в тямки далося. Ну мо война, то я була більша тоді, то я добре помнила ту войну. Шо вже як німці відступали тоже. Ше як наступали, то вони тіко дуже кури лапали й гуси. Як попало на подвір’ї, і свині такі во підсвинки молоді витягнут з хліва на подвір’ю – заколов, обсмалили то всьо, забрали шкуру. Зо шкурою, бо смалили, а тіко кишки лишили і всьо. Це як вони туди йшли, до Москви, то так вони робили. А вже як звідти, вже страх був. Дуже хлопи хто лишився. Ну батька мого не взяли, бо діти маленькі, такі були чоловіки, шо не взяли їх на войну. То ховалися… в нас тако село, то під селом вуличка така до самого ліса. А вони німці боялися бандери, ці партізани, партізани. І прийшли вечором ті німці, зайшли до хати шось дванадцять їх душ. І привели ше шось коней шестеро. Ті коні до хатини, позавели. А в нас в хатині такий льошок був. І до хліва позаводили. Самі посідали в нас так в хаті. Тата нема, бо сховалися там десь аж. А ми з мамою на п’єц усі. І вони посідали кругом цього верстата і до того б’ют воші, засвітили свічки. Каждий коло себе свічку і тако сидит. А мамі дали звечора відро муки і кажуть: «Шоб до рання ви спекли нам хліб. Шоб до рання, бо ми рано будем відступати».
А я Вас знов за 33-й спитаю: а в Вас в родині, Ви кажете, пухлі були? То хто у Вас батько пухлий був, а ще хто?
Сестра була їдна, друга – дві сестри було, а сестра ше раньше була померла, то лишила хлопчика маленького, шо з голоду вона не мала, не бачила. То вона померла – льогкими боліла, та сестра. А ці дві було спухло.
А як їх звали?
Настя і Парагинка.
То брати, то сестри Вашого батька?
То сестри мого батька, да. То ті були дуже попухли. Но якось і мама, дитина манюнька, корову забрали. От шо дати? В мами шо виссе, як вона спухла лежить, та мама. І мама в 42-м році померла наша, молодою померла.
А ше, а ше в 33-му Ви казали, шо люди дуже вмирали, то хто їх хоронив?
Ну ці шо ше троха рухалися. Як їх хоронили? Як мале, то винесли,
9.13 а то рядно на плечі, то зо двох тягне до ями. І так їх ховали цих людей. Ну дуже вмирали. Я кажу, от п’ятеро дітей померло в сусіди. А то як я прийшла, то батько розказував тоже, шо в сусіда було дев’ятеро дітей. То троє лишилося, а шестеро померли з голоду, з голоду померли. Старі вже повмирали в голодовку. От батько мого батька тоже помер з голоду.
А як його звали?
Віктор.
А прізвище?
Ну Віктор називався, а хфамилія його була Кащак. То батько помер. Спух був він, в нього дуже була асма, ше болів і він не витримав того, всьо. Ну а так я не знаю по їхнім селі, бо шо я тоді, куди я ходила, шо я… з батьком на поле, з поля, дома. А так вже нікуда, вже хіба вже, то поле достигло, то ми вже з братом ходили красти. Підем ті ножі візьмем та й наріжем тих колосочків, наріжемо він в торбинку, я в торбинку. Вже принесем, а вони вже достигли, вже обтерли (тре долонями), ти й тато в тій ступці потовчут. А ми назбираєм кропиви, назбираєм лопухів цих. В такий во горщик в п’єц, закипіло, ти й то вилляло. Воно вже поб’ється, ти вже і крупи є, і мукає, і ціла є, всьо там є. Вже юшка була не чиста. Ти й так, дітоньки, ми намучилися, настрадалися, а топіру мені ше тре страдати. Ну скілько ше страдати? Я ж не жию, но я мучуся і ше когось мучу. В тої сестри є дві дочки: єдна в Кривому Розі, а їдна в Хмельницькому. Одна торгує в магазіні, чоловік тоже робе, сестра ця тоже не може на ноги тоже, серце, давлєніє.
А розкажіть і ще, а в 33-му чи 32-му люди могли шось міняти на їжу, якісь речі чи одяг?
Нічого! Ніхто нічого не мав. Ніхто нічого не мав. Ніхто не міняв і нікде хто де міг міняти? Як всі такі були. Забрали всьо. Навіть було хто закопав мішечок та чи шо, а вони з такім во жилізними якімись всьо дзьобали і понаходили, і позабирали. Шо хто мав міняти і за шо міняти, і хто мав шо давати? Ніхто нічього. Но я кажу дуже багато. Ну там повинно бути написано скілько в каждім селі померло тих людей з голоду. Но колись я дивилася тілівізор, то показували як забирали, як грузили, як тих дядьків били, бо кажний хазяїн думав шо це таке, не давався, думав, шо це буде поіначьому. А воно… Дядька виб’ют і то всьо забирут, о, і попробуй.
А були в 33-му в селі люди, які не голодували?
Не було десь. Я то не скажу вам точно. Но десь то не було.
Ви не знаєте таких, шо не голодували?
Нє-нє. Я знаю всі, шо, всі пухли і всі попробуйте, шо підеш не рано чи ти тої кропиви взбираєш, чи щавлю вирвеш, чи лободи – не захватиш, бо всі кинулися на це. Кинулися на…
А тварин їли: ховрахів чи шось отаке, ловили, чи птахів?
Не знаю, ми ні, ми не ловили цего. Ми оце… от шо ми збирали. Ходи на гриби в ліс (в нас близько ліс був). Ти й підемо, назбираєм, начистим. А мама їх сполоще у воді, вимиє, у воді сполокала. В горщик, до жару пригорнула – киплят, покипіли. Як є чим підбити, то підіб’є, то воно таке як затірка, бо грубе, а як нема – наїлися, нічого їх… Каже тре виварювати, тре вижарювати. Ніхто їх нічого не робив і нікотре не вмерло, з губ ніхто не вмер, ніхто. То так каждий день на губи йдем рано. Пока залізем, пока як ми вже не могли ходити, не могли. Як ми голодували тяжко і шо. І так бачте во, написано, шо будут голода, за це во всьо, шо зара є всьо описувала я. Бо я штири класи кончила. Я неграмотна. Но я читати годна, гроші добре пошчитаю тоже, о. Я читала ті книжки побожні, в мене книжок багато тих побожних. Ше давні, давні читала. Всьо писало, дітоньки, всьо писало. Писало, що такі будут птахи, шо жилізні літати, і будут світ дротом заснований… і води не буде. Оте писало. В бібліях писало, в цих книжках. Так воно зараз ісполняється. От зара шо? Вроді дали вже, трошки пішли люди, начали вже й Бога вірувати, вже таки трошки віруют. А тоді хто? Тоді ти данний, то вірили в Бога і признавали.
А в 33-му була церква в селі?
В нашому… в нашій церкві зара 500 років, в Радянському. Вона деревляна, нема там цвяхів, шоб збиті були цвяхами, кілочками всьо. То та церква була.
А її не закривали? Ходили туди весь час, весь час?
Хто тоді? Тоді ніхто не ходив. А потому за німецької власті, як були німці, то там і курчата були, і свині були. Німці загонили, німці тоже забирали всьо… в людей. А людей гонили, шо йдіт робіт, бо називався вже чи то радгосп, чи то колгосп, я не знаю як то, шо то було. Но вже, вже люди ходили. За німецької власті вже йшли. То я кажу, давали ту баланду трошки, давали скибочку хліба тоненьку-тоненьку.
А в 47-му Ви кажете теж був голод, да?
Теж був голод. Тоді дуже шось неврожай був, бо вже був колгосп, вже люди пішли в колгосп всі, вже робили всі. От я сама за німецької власті дві неділі чи три корову скородила озимину. Німці забрали худобу і сказали, шоб завтра були всі на… колгоспі. А ті майстри робили ті ярма, такі як то бики колись їздили. Бики в ярмах їздили, нема, шоб тримали їх заяк коняку тримают. І це вони… на войну забрали всі коні, всю тєхніку, нема нічого. А поля то були посіяні. Бо ше колгосп був же ше до німецької власті. У нас забирали ту худобу, Боже мій. Пока ту корову привчила, то тиждень я змучилася. Попробуй ту корову, запрагли дві їх, сільські, крепкі. Та туди, а та туди. То ярмо надвоє. Хвоста задерла – пігналася додому. Йду додому знов, беру ту корову. Знов тягну. То ми місяць, пошті, ну всю поскородили, всі поля. А вони по тому так навчилися, так гарно. «Гатя», «вістя». – на той бій, на той бік.
А в 47-му були пухлі з голоду?
Нє. В 47-му не були. Вже в 47-му я не знаю, вже десь то трошки городів мали люди… вже на городі шо садили, сіяли. А так вже, ніби. То вже в колгоспі робили, то вже давали по трошки в колгоспі тако. Як батько робив ціле літо, цілий рік шчитати, то вже тако принесе в мішку чогось. На плечах принесе.
А чого був голод в 47-му? Забирали їжу чи …?
Не забирали, но не хватало тоді дуже був неврожай ніякий. Казали, а хто знає, шо знає. Но був, тоді не дуже був голод вже в 47-м, но ше ми ходили по ту бараболю.
То Ви теж, да, в 47-му знов по бараболю ходили?
По бараболю ходила, кругом ходила. Но вже ми того щавлю не їли, тої лободи, того бур’яну не їли. Шо вже було так шо вже можна, вже в нас корова була. Ми вже як після тої голодовки, вже якось розжилися на телятко, а потому вже корова. Вже в нас за німецької власті була корова. То вже в нас не забрали тоді корову. А ті, тоді забрали корову. То ше було підпора багато, шо… вип’єм по чашці молока та й полягали діти. А вже як забрали, то вже… А вже як за німецьких ти й во, то була в нас корова. Але всієдно не хватало тако. Оті пампушки, я вам кажу, були такі добрі.
А які то пампушки?
Отако бараболя ця, шо копали восени і… не зазбирали всьої, знаєте? Жива лишилася, жива. І вона за зиму змерзне, змерзне. І вона така білесенька, на самий крохмаль. І оцю шкаралупку обібрала. Вона білесенька така прямо як то во (показує пальцем). Туді в макітру і сіль трошки посолила. А мастити не треба нічим, відстає прямо так як помащена не знати як. І такі то пампушки добрі були, шо дуже були добрі.
Але вже 47-й рік, то вже не дуже, то вже з весни трошки, а потому… вже шось на городі було. Вже шось були давали по трошки шось по п’ять соток города людям за німецької власті. По п’ять соток. Ну бо вже всі люди пішли в колгосп. Вже вговталися до тего діла, бо вже бачать, шо нічого не буде. Вже тре йти робити. Хто міг, то робив, а хто не міг, то не ходив.
А ще спитаю Вас за 47-й. А люди тоді ходили в Західну Україну, десь міняли шось на їду? Були в Вас такі в селі?
Не знаю, доцю. Десь то були. От шо вони могли міняти? Шо вони могли заміняти? Як сорочка була полотняна спідна і верхна. Пошиют таку як куфайка на клочіво на тему, прям, шо конопля… та пошиют та вже… називалася куртка така. То шо вони, кому вони могли міняти і хто мав їх купляти? Шо мав купляти? А вже потому трошки вже, після войни, вже лекше, лекше було. І так ми вижили. А допіру…
А в 33-му, як Ви думаєте, чому тоді був голод?
Ну я не знаю, так балакали, шо каже… хто там закомандував тоді? Ну ви повинні знати хто це був. Шо закомандував це забрати всьо, й хліб, шоб цих людей всіх унічтожити, щоб вони всі повмирали. Такі балачки були. Но я ж, канєшно, не знаю. Шо, каже, забрати всьо, забрати хліб і шоб цих людей зничтожити. А за шо і чого, я не знаю?