- Місце запису: місто Гнівань Вінницької області;
- Дата запису: 1 вересня 2021 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Пугач Григорій Ксенофонтович, 15 січня 1930 р.н., народився в селі Яришівка, Тиврівського району, Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Яришівка, Тиврівського району, Вінницької області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, як вас звати?
Грицько.
А повне ім’я, по-батькові?
Ксенофонтович, таке ім’я рідко буває, правда?
А прізвище?
Кого, а, Пугач.
Коли ви народилися?
В Ярошевці.
А коли народилися?
15 січня 30-го року.
Як ваших батьків звали?
Батько – Ксенофонт Іванович, мама – Зоя Андреєвна.
А брати, сестри були у вас?
Да, був один з 23-го року, другий з 25-го, а третій тоже, третій молодший був, той в 43-ім році, якраз перед цим, як німці мали відступати. Цей самий старший брат, він любив малювати цю, як його, портрети. А батько каже: «Скільки ти цих портретів маєш малювати», от це вже мені потом мама розказала, як я демобілізувався. Він каже: «Ну то я шось друге намалюю». Але через деяке время, це мені мама розказала, вже як я демобілізувався, бо тоді могли б розстріляти. Він намалював от цвинтар, звідти дорога, звідти дорога, звідти, возик іде, конячкою труну веде, везе. І це, і мама каже до батька, якраз він прийшов з роботи, каже: «Диви, шо Нікіфор намалював». Він подивився: «Ну то шо, цвинтар», «А ти подивись, шо він написав». А він написав зверху: «Всі дороги ведуть до комунізму». Він бистро цей малюнок взяв в грубу, спалив тай всьо. А якби цей малюнок попав, то б розстріляли. Це в 37-му році було. То вона даже боялася і нам розказать, шоб ми де-небуть не ляпнули. Голодували, мама розказувала, шо одна жінка, там діти гралися по дорогі, запросала до себе, то цю дитину зварила. А друга каже, це в Яришівці, а друга свою дитину зварила. А 47-ий рік, то я не голодував, бо в учіліщі був у Львові, там з Західної України, там не було голоду.
Звідси люди ходили в Західну за їжею?
Сюда?
Ні-ні, туди ходили?
Туда їздили на поїзді, бо зара то на грузовом поїзді і нема тормозних площаток, а раньше тормозні площатки були, то ми більше їздили на товарняках.
Ви вчились у Львові, да?
Да.
А як приїжджали селяни голодні, то як вони там їжу доставали в Западній?
Оце я не знаю, як вони там, ну вони в основном шо-небудь звідси туди привозили і там просили людей. Я знаю, шо буханка хлібу у Львові, то 100 рублів стояла. А як вони там заробляли, то я не знаю, бо я в учіліщі був.
А розкажіть нам ще про Голодомор, про 33-ій, як ваша сім’я вижила, шо мама їсти давала, де брали продукти?
Батько вже, бо він у колгосп не хотів іти, а батько на желєзній дорогі робив, так він там шось заробляв. Але тоже, як його, голод був, то це якраз було таке время, шо вже на буряках гичка, а ми жили там недалеко, там переєдз через желєзну дорогу був, 3 км від Ярошівки, це Комарінський переєзд називався, то тоді ті старші брати попластунськи, той з 25-го року, той з 27-го, то з 23-го. Попластунськи на поле нарвали гички, о, і мама варила гичку. Це вже так називали цю піщу – кандьор. Зато в нас животи були здорові.
Здорові, бо пухлі?
Га?
Здорові животи, бо пухлі чи просто наїлися?
Да, від цього, від голоду. Зара, навєрно, від переїдання чи шо животи ростуть, а тоді від голоду пухли. Дуже багато помирали, це в 33-му.
А в родині всі вижили?
Га?
Дєдушка, бабушка, дядьки, тьоті вижили?
Бабушка померла, це цього батькового, батькова мама. Дєдушка вижив. Потом він замуж вийшов.
А як бабушку звали?
Не помню.
А скажіть, мама не казала, чого був голод, де ділася їжа чи приходили забирали у вас?
Та не тільки в нас, а в всіх забирали.
А хто приходив?
Актівісти із сільсовєта, ті комуністи.
А шо у вас забрали?
Всьо.
Продукти чи одяг тоже брали?
Як вам сказати, бо це не тільки у нас, но даже ті, шо в колгоспі робили і ті голодували. Я от в 47-му році з Львова приїхав, ну і там родичі є Кривенькі фамілія. І вони ж і батько, і мама їхні і в колгоспі робили, а я подивився, а вони там самі молодші, бо там в них шестеро дітей було, Яша і Петя, вони одні кістки були, дуже. То даже ті, шо в колгоспі робили тоже голодували, то це в 46-му році, як його, посуха була, то тут голодували, а в 33-му голодували, то це іскуствєний зробили голод. Бо мама, я ше тоже після армії, то питався мами, кажу: «Чо це голод був, шо посуха була чи шо?», «Нє, – каже, – посухи не було, був такий врожай, шо на три роки б хватило, просто всьо вивезли, геть з колгоспу всьо вивезли і ше даже в людей позабирали». І через то люди голодували. Деякі, як його, з ума сходили. Отам на цьому на псіхбольніці, то я заповнив фамілію – Тамило, каже до революції, він сирота, но такий плотний хлопчина. То це мама розказувала про нього, як він розказав. Каже, вже ісполнилося йому 18-ть років, хотів женитися, пішов до одної – та йому гарбуза дала, бо мол бідний, не хочу за нього; до другої, до третьої – не хочуть за нього замуж виходити. Він каже, я поїхав на Донбас, це ше до революції, не до революції, а не знаю, вобщєм ше колгоспів не було. Поїхав на Донбас, заробив гроші, приїхав, купив десять десятин землі, дві десятини лісу, построїв хату. Вже, каже, ці, шо йому гарбуз давали, вже за ним бігають. А він взяв, як його, тоже сироту. Ми її даже це, не знали, він не казав, шо це його жінка. Вобщем, вони построїли хату, жили нормально, вже двоє дітей було в них. А потом давай в колгосп заганяти, він тоже не захотів, мені, каже, хватає цього, то його, як кажуть, розкуркулили, вигнали. І ці діти повмирали з голоду, ця жінка з ума зійшла, видно, розумна була, бо дурний не сходить з ума. А потом, як німці прийшли, а німці, кого вигнали з хати тоді при совєцькій власті, то вони возврощали їм. Оцьому дєдушці нашому одному і другому возвротили, і цьому Тамило тоже возвратили хату, а він цю Марфу забрав і поїхав. Більше, вони десь там за Барським соше жили. То я шо кажу, шо даже, як кажуть, з голоду люди сходять.
Голову колгоспу розкажіть?
Дід піймав злодія…
Ааа… Це в Яришівці, як його, стали красти там, то корову, то коня, ну дєдушка взяв якось над, пристроїв відро з водою над цем і сам тоже там ліг, в короварні, де корова була, корова і там коні. То один дєдушка мав двоє коней, а другий то одну коняку, як треба обробляти, то з сусідом парувалися. Ну і, і цей, так начав скілька днів там, не днів, а ночів, ночував, а потом раз, він, як відкривав цей злодій хату, той сарай, на нього відро з водою вилилось. Він проснувся вже зловили цього злодія. Я не знаю, чи там, не казала мама, чи це, як його, чи лупили його чи нє, но повішали йому, це, зв’язали руки, повішали на шию записку: «Я крав» і написано «Крав коні і корови». Провели його Яришівкою і відпустили. Потом, як робили, приїхали там, я не знаю, як це називати активісти чи уполномочений з Вінниці, приїхали і його привозять цього злодія. І будем там, розказують, шо будем робити колгосп, буде харашо, ось вам, каже, буде голова колгоспу. А дєдушка каже: «То це ж злодій». А той хвать пістолєт, вистрелив вгору, ше, каже, ше таке слово скажеш, ти пулю в лоб получиш. Це, каже, революціонер, він разом зо мною революцію робили і сиділи разом в тюрмі. От через то і ці, багато людей не хотіли йти в колгосп.
Розкуркулили одного діда, другого?
І того, і того. Ну це, а які матєріальні треба статки мати, шоб бути куркульом.
Які?
Ну які, не знаю, це треба такі статки мати більші десяти десятин. Десятина, знаєте шо?
Знаєм.
Шо?
Гектар, нє? А ні, десятина – це соті.
Гектар і десять соток. І шоб, як, не самому обробляти землю, а шоб нанімати, в общем, мати стільки гектарів, шо сам не зможеш. Оцей, шо я розказую, Тамило, то вони самі обробляли. Отак, через то і він не хотів іти в колгосп.