1. Місце запису: місто Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 28.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Зінов’єва Євгенія Сергіївна, 22 червня 1927 р.н., народилася в місті Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Я — Зінов’єва Євгенія Сєргеєвна, мені вже 92 годи.

А назвіть, будь ласка, дату народження.
1927 год, 22 іюня.

А де ви народилися?
Мала Виска.

В Малій Висці?
Да, в Малій Висці.

Ага, зрозумілою. Євгеніє Сергіївно, а як звали вашого батька? Повне ім’я.
Батька звали Царенко Сергєй Андреєвич, маму звали Царенко Фєня Фьодоровна.

А у вас були брати,сестри?
Є..нє, нема вже… Брат менший, брат 1930-го году, ну він вже 3 годи як умер. Нема у мене нікого, кроме сина. Син у мене ше є.

Євгеніє Сергіївно, а ваш батько працював у колгоспі?
Працював. У колгоспі — нє, він робив механіком у сільхозтєхнікє. Но його ж на войні вбили. В 36 год він уже погиб.

Ну, в Другій світовій війні, да, він..?
Ну оце ж.. В 1941-му.

В 1941-му, ага. То він не в колгоспі працював, а просто в іншій якійсь..?
Тоді ж колгоспів багато ж було. І він їздив по колгоспах, ремонтірував це ж машини, все по тєхнікі. Він все врем’я в сільхозтєхнікі робив.

А мама працювала в колгоспі?
А мама робила у сільхозтєхнікі уборщицою.

Зрозуміло. А ви не пам’ятаєте, до вас хтось приходив додому з обшуками?
Ніколи. З обшуками? Ніколи.

Ну да, щось забирали з хати, з двору?
Нє. Не було. Ніколи не приходили до мене. Я ніколи не була в міліції.

Ми про 1932-33 рік питаєм.
А.. про 32-33-й, та скільки ж мені 6 год було.

Не пам’ятаєте такого?
Я помню, шо мама розказувала, що бабушка вмерла (мамина мама) з голоду. Тоді ж їздили підводою, забирали мертвих у тридцять третім году. І кажуть, що бабушка впала і він під’їхав і забирає її… А люди кажуть: «Куди ж ви її берете? Вона ж ше жива». А він каже: «Та вона до вечора вмре, а я буду другий раз приїжджати?». Страшне було, но я не помню, бо я ж мала була.

А як бабусю звали? Не пам’ятаєте мамину маму?
Нє, не пам’ятаю.

А прізвище може?
Бабушку свою? 

Да.

Бабушку пам’ятаю батькову, а мамину — не пам’ятаю.

А прізвище в неї було як у мами? Мабуть, ні..
Було Царенко Ольга Андреєвна.

Це маму вашу звали, да?
Нє, це бабушку мою, батькову матір.

А мамину?
А маму  Царенко Фєня Фьодоровна.

А мамину маму, ця, що померла з голоду?
Я вже не помню. А нє.. помню, помню, помню: бабушку звали Федоня, Федоня… А фамілію забулася.

Євгеніє Сергіївно, а ви не пам’ятаєте, от у 1932-33 роках батьки приносили щось за роботу, за трудодні там чи за роботу?
Ні, я цього, я це не пам’ятаю. Я помню, що ми ходили хліба просити. Малі, братові 2 годи, беру я його за ручку  і йду попід хатами. Но, не давали.. Хто дасть кусочок хліба, а хто не дає. Но більш я такого не помню.

Тобто ваша сім’я голодувала?
Голодувала. Та тоді всі люди голодували. Всі люди, страшне.

А як ви думаєте, чо…
Груші падають.

 …чому всі люди голодували?
Я не помню. Я ж мала була. Я не помню, як воно було.

А жорна у вас були?
Не було. Камінь такий був. І коли мама пшениці заробе стакан, то вона жорнує на тому камені. А на жорна, на жорна нада було ходить і платить.

Божечко…
Ох, які груші падають.

Це синяк вже буде, кошмар. А голодних людей ви бачили? От ви по вулицях ходили.
Не бачила. Не буду брехать. Не бачила.

Ну от ви ходили ж, ви кажете, просити кусочок хліба від хати до хати, то таких самих як ви бачили?

Ми ходили… Просто діти йдуть і ми з дітьми йдемо. І хто винесе, а хто й не дивиться — ідіть дальше, ідіть дальше.

 Ну других людей ви не пам’ятаєте щоб просили? А померлих, от тіла людей бачили там на вулицях?

Я вже це добре, харашо пам’ятаю, що батьковий брат умер, це вже нємці вбили: повісили його тут у Вискі. Він пісталєти в кузні робив та робив отрєзи, а хтось продав його. І повісили його тут, коло моста, отам. Я якраз ішла у школу, а він висить.

А от ви кажете мамина мама, оця Федоня, бабуся ваша померла, то вона теж в Малій Висці жила?

Та, і в Малій Вискє і вмерла.

Тобто виходить, що тут, от як ви кажете, збирали тіла померлих, тобто значить і тут була масова смертність?

Обізатєльно, обізатєльно. Сильно тут мерли люди. Сильно, кругом. Я ж кажу, був такий, звали його Карпо, і в його спеціально був віз і він їздив цілими днями собирав мертвих. Ну куди він їх возив я не буду казать.. Я ж мала ше була. Ну а його після війни вже убили того Карпа. Видно люди, родичі або хто, що він живих возив, не мертвих, а живих. 

Ага. Тобто його вб…
Погана людина була.

Ага, вбили, мабуть, за те, що він живих збирав, навіть ховав?

Дааа, ще жива людина, а він: «Що я завтра ще приїду або ввечері приїду?»

А йому щось платили за цю роботу, давали?
Не знаю, я ж мала була, 6 год чи 7.

А церква була у вас тут, в Малій Висці?
Старша?

Церква, церква.
Була, но я не помню. Я не ходила.

Не ходили ви в церкву?
Нє, я ходила вже в церкву як уже я повзросліла. Тут церква красіва була — дерев’яна, гарна така. І люди, я помню, всі моляться, на колінах, не так як тепер, а стають на коліна і всі моляться люди оце ж у церкві. Тепер то там сидить, то там, то тако. А тоді нє, тоді всі, як на коліна — то геть всі стали на коліна. І я помню як мама мене водила в церкву. Ну ми то християни ж.

А чули ви таке слово «буксирні бригади», «буксири»?
Ні.

А «активісти»? Не чули?
Активісти… я так думаю, шо це, якби сказать, ті шо до власті, да, сильно хароші. Я в політікє не дуже понімала.

А на колгоспному полі можна було збирати колоски?
Можна. Ми ходили, збирали й колоски і збирали, де люди картошку повикопували, ми перекопуєм — шукаємо картоплину.

Це в 1932-33-му, так?
Так. І після цього ще ходили. Ходили вже, я була величенька і ми ходили собирать колоски. І ходили із школи ше, собирали у бутилку довгоносика на буряках. І кажде скільки назбирає в бутилку, то сильно ж хвалили. Ходили ми, діти. Ну це ж малі були. Навєрно в 2-ий  чи в 3-ий клас ходили. Таке ходили, собирали.

А ви не пам’ятаєте, люди ходили кудись вимінювали свої дорогоцінні речі  на їжу?
Ой, вибачте, будь ласка, я не поняла.

Ви не пам’ятаєте, чи ходив хтось вимінювали свої дорогоцінні речі на їжу: там хрестики, чи якісь…
Нє, в нас не було, ми були бідні.

А може хтось вам розказував?

А! Вспомнила. Їздив чоловік, сусід коло нас жив, це, коло мами, як мама ще була жива і всьо. Ну, корочє говоря, в нього було 7 душ дітей, а він узяв якісь рушники і поїхав на село десь мінять. І виміняв пшона, а прийшли з міліції (там уже cлідили за ним) і забрали те пшоно. А він, каже мама, повісився, і осталось 7 душ дітей маленьких. Було таке, було. Це правда. Сильно іздівалися з людей.

Може ще щось таке пригадаєте, як знущалися над людьми?
Га?

А ще щось може пригадаєте як над людьми влада тодішня знущалася?
Я ж кажу, я ще тоді була мала сильно.

А не пам’ятаєте таких випадків людоїдство там, що люди людей їли, щось таке?
Пам’ятаю, мама казала, що одна зарубала свою дочку і в печі їсти варе, а тоді міліція прийшла. Тільки дим іде із димаря — значить щось варе хтось і йдуть туди міліція зразу. Заходять, а вона співає і варе там у цьому казані щось. А вона каже, і рука вилізла у казані. Вони кажуть: «Що вже Ганну зарубала»? — «Даааа». І співає отаке от. То забрали її, навєрно, вона не вернулася.

Це, виходить, вона свою доньку Галю, да, оце…

Да. Був, сильно, мама казала, якийсь учоний такий хароший і він, в нього була наймичка. І та наймичка ходила на базар купляла йому їсти. Всьо равно ж, базари ж були. Купляла йому їсти і варила йому. Потом він узнав, що він людське мнясо їсть і пішов у міліцію й сказав, що, пожалуста, заберіть мене, потому шо я привик до людського м’яса, я не можу, каже, од його одвикнуть. І забрали його, каже. Такі були случаї.

А таке було, що там може, що там хтось десь за кимось гнався чи нападали на вулицях отак? Таке щось?
Не помню. Нападали, як оце ось хати палили. Ви помните? Це вже було, не було ше вас, канєшно, ше малі були. То в Малій Вискє, як не тут хата горить, то там хата горить. Ціле літо хати горіли. А то ж були всі хати під соломою. І цілу ніч люди не сплять, кажде сидить коло своєї хати, щоб не запалили. Оце таке було. Ну це ж було вже , навєрно, в яких годах.. у 1952-ому чи в 1950-му, вже, навєрно, в 1950-их годах, а може в 1949-му, не помню вже…

А як ви ще виживали, що ви їли в 1932-33-му?
Шо ми їли?

Да.
Шовковицю ходили рвать, шовковицю рвали. Що ж ми ше їли? Господі, я й не помню, шо ми їли тоді. Я вже була замужем і то їсти не було шо. В мене чоловік був. Робив тутво у аптєкє заваптєкою вже, як я вийшла заміж. А аптєка була на містечку, а це він тікі строїв цю аптєку, у 49 год він умер.

А от ви кажете багато людей помирало, а було таке, що батьки помирали і діти сироти залишалися?
Та залишалися.

А що з такими дітками далі було? Були якийсь чи приют, чи якийсь там дитбудинок, щось таке, патронат?

Та не було тоді нічого цього. Нічого не було. Нічого. Ото одна школа… була школа і всьо. А оцих патронатів… Я даже не помню чи були й садіки.. Уже були, були позже, позже. А цей не помню я.

Ну урожай в 1932-33-му був?
Був урожай, но спеціально щось ізробили. Мама розказувала, але я ж мала була, шо спеціально, а урожай був. Я вже не можу вспомнити. Но знаю шо, казала мама, шо урожай був. Чи спеціально зробили, чи… не помню уже, не помню. Забула ж уже. Стара вже.

Ви не пам’ятаєте голод післявоєнний 1946-47 рік, був?

Помню, ми окацію їли. І ходили ж по шовковицю аж у Шполянський район пішки. Бо там сильно багато шовковиці. Поки там нарвемо шовковиці, мама каже:  «Ви ж не їжте, та продамо та може хоч кусочок хліба купимо». А ми пока дойдемо, та й поїмо ту шовковицю. Сильно голодали. В 1947-мому геть їсти не було тоже шо. Батька вбили, а ми… Шо ж, мама сама, всю жизнь боліла, робила тут уборщицьою — в мастєрскій намітала. А потом не змогла, бо вона сильно важко робила. На Заготзерно ж робила. На Заготзерно мішками грузили вагони тоді. І вона мішок взяла і в неї почка надірвалась, і вона срашно послєднє время, навєрно год, із год, вона прямо так кричала,  такі в неї болі були сташні, а потом я її у больницю. Помню прийшла в больницю, а там люди приносять. А була весна, якраз картошку посадили, картошка зійшла. Я це помню добре. І мама… принесли там до людей щось їсти, а мама так дивиться. А я прийшла додому і думаю, ну шоб же мамі понести? Ну шо? А нема нічого. Я пішла й нарила тої картошки, зварила, а вона вся плаває та картошка. Я принесла мамі супу, мама так плакала… А шо ж там: ні зажарки, ні цибулі ніякої, нічого. А та картошка плаває, вона ж вже водяна. Було таке — не було що їсти в 1947-му.

А якщо порівняти, коли було важче: в 1947-мому чи в 1932-году?
Ні, в 1947-му люди ж не мерли так, а 1933-ім, то поголовно мерли люди.

А якісь податки ви платили в 1947-му році?

За шо?

Податки ото якісь платили?
Ні, ні, ні. Я не помню.

Там ото м’ясо люди здавали, яйця…
Нє-нє, я це не помню, ми не за шо… Це вже ми платили, я помню, як я на роботу ходила: то за хату, за землю, отако. А так я не помню, шоб якісь податки.

А куркулі у вас у селі були?
Хто?

Куркулі. Ой, в місті.
Не було, не було в нас. Які там куркулі, як ми такі були старці.

А може мама розказувала, як у інших шось забирали, розкуркулення чи щось таке?
Та розказувала вона як забирали, викидали все, забирали все. Тіки я ж кажу, я мала була — я не вникала в це. Забирали все, я ж кажу, тільки міліція побачила, що дим іде — значить щось вариш. І зразу туди. Забирали, забирали.

І що прям забирали їжу, коли людина щось зварила?
Забирали не їжу, а забирали тіки… Вони ж вже знають, хто пішов на село десь, або десь пішов просить. Вони вже знають уже слідять. Тільки прийшов і зразу ж вони тут. Міліція сильно тоді…но я не помню.

Євгенія Сергіївна, а в вас там…

З глини… да, миски такі. Ну ми були бідні, у нас не було такого багатства. Ми вже начали жить, по правді сказать, і їсти вже було шо і все, як я вийшла заміж, на почті робила, гроші получала. Два рази на місяць платили на почті всігда і я на пошту встроїлася ше малою. Я ше робила у сільхозтєхнікє отутого розсильною, розсильною носила документи по організаціях. 46 год робила на пошті. На всіх: і тєлєграфістом, тілєфоністкою, і заробила Ордєн Трудового Красного Знамя і дві медалі За доблєсний труд і все забула як воно називається вже. І в почьоті ж була. Вже страшно старалася робить, шоб не дай бог не розщитали, бо що ж тоді робить. Да, я кругом робила…

1. Місце запису: село Гущинці Калинівського району Вінницької області;
2. Дата запису: 21.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, Кравчук Тетяна;
4. Респондент: Жданюк Любов Сергіївна, 1928 р.н., народилася в селі Гущинці Калинівського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

  Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гущинці Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Е-е-е, Любов… Любка Сергіївна, Любов Сергеєвна.

А прізвище?

Га?

Фамілія!

Фамілія, Жданюк Любка Сергеєвна. О, батько оце Сєргєй…

А коли ви народилися?

Народилася я двадцять восьмого року, двадцять восьмого року народилась я. О. Но я за Голодомор знаю, бо через то, шо мені тоді було, то я знаю Голодомор був і як умирали, як пішли ми в садік. Садік тоді був такий фарамугу, да мона сказать, і тоді заколотять фарамугу тую, так щоб була така фарамуга і одна галушка така велика. Але вже тоді.. Це треба розказати вам зразу, чого Голодомор був. Це зразу, зразу задержали землю, закупили, он-де є ця княгиня, що тут жила. Он школа тут є, княгиня тут жила. Вони пани тоді позакуплювали землі, вони гро… А тоді вони вже знали, що буде ця колективізація ця, колгосп буде засновуватись, вони шо роблять… Вони людям цю землю всю продали, це не єдин, це оно тут ця пані сиділа. А вони ж кругом були ці пани, о. То вони цю землю порозпродювали людям. Люди подержували її років десять, саме з цього старалися ці люди. І плуги, і там і коні, і всьо… Вже позасівали всьо, вже мали зерно. Вже сіяли, вже стало і добре жити. А тоді сім’ї були великі. Тоді було по десять, по дванадцять в хаті. І хатини не такі були як це, а маленькі хати. А жили бідно, бо через те, шо то… От вони вже ці, разхазіювалися, которі покупили ці землі, понасівали всьо, а вже двадцять дев’ятого року засновувся цей колгосп. От вони заснували того… вони вже двадцять… тридцятого року взяли такі палиці великі, палиці ті, жилізні. І прийшли і всьо вишпіговували, де зерно сховували. А де зерно сховаєти? В землю закопаєте — воно поросте, а так же його ніде не сховаєти. А дехто трошки мав, десь там сховав, то ще ци два роки, тридцятий і тридцять перший ще продержались. А вже тридцять треті роки вже в людей не стало нічого. То зерно позабирали, то вивезли й казали, що в Чорне море повисипали це, шо в людей позабирали. Всьо в людей позабирали де шо не є. А тридцять третій рік вже стали люди мерти як солома, о. Шо не… Були такі у сусіда дитина вмерла, вони порубали, зварили з його холодець і з’їли. І багато таких. А ми вже в тридцять третьому році мерли як солома, бо вже не було шо… То цю, де це липа росте, оці листочки рвали, і сушили, і це цілий… вони уже як висохли ото добре — їх помелять, но ше треба хоч чуть якої муки, шоб воно зліпило до купи. Та це такі лип’яники пекли трошки на держачку і люди їли. Но в нас, нам так повезло, шо в нас ніхто не вмер з голоду, через те, шо оця соша, що є тут може ви їхали отуто бачили, соша, то тоді, цю сошу клали. А в нас батько був хазяїн, так і великий такий льошник у нас був цей. І тут і коні держали. І насипали повний льошник [05.01] (не чути одне слово) цієї, як це горох, то то горох, такий горох, а то таке чорне воно, для коней. То вони засипали цей повний льошник і так граблями заволокли, шоб це ніхто не брав, бо він як прийде… де коням брати, то нам дає пригорщу цього [00.05] (не чути одне слово)  ото те, то ми її зітрем і з часником оце зпечем у печі на деці, і часником от обмішаєм, а там вже яка бараболя, із лушпайок остались, оце зварять такий борщ, і це так уже цими… називались моторжаники такі. Оце ми так повиживали всі, о. Дуже люди, дуже… А хто вже не мав, дочекався цього, посіяли, поля посіяли, то вже на весні ця житочка, ця пшениця вже проросло, то ці листочки, це жито зривали отако, так теребили і варили такий колеш, то й багато з цього колешику повмирали, бо захтіли вже їсти дуже. І вони коли це з’їли, а не їли, вже давно їли, багато тоже повмирало дуже. Дуже стали тоді винити в нашому селі, а всі, по всій Україні, о, по всій Україні стало… дуже такий Голодомор був. Оце тридцять третій, ще тридцять… тридцятий, тридцять перший ще трошки продержались де хто там шо сховав, но вже тридцять третій — то он вже там є цвинтар онде, то всі там на цьому. А люди ж такі немошні, вмирали, а закопувати нема. Насилу там ямку таку продере, шоб хоч трошки його прикрити, шоб оті собаки не тягнули і там те й його. І шоб не воняло. Біда, люди, то така була біда. Хто тіки не бачив того. Хай Господь милує, не доводить ніколи ні до кого. Отаке. Такий Голодомор. А хто його зробив цей Голодомор? Звідти… Сталін цей був, послали цих активістів, тоді називали активісти, бо тепер називають… Як вони? Зеленський, коло Зеленського як називають?

Депутати.

А тоді називали активісти. Пішли по всіх, повибирали де шо не є, позабирали де шо не є та й тойго. Та й получився Голодомор. Хай Господь, люди, шоб ви його не знали і не бачили. І ваші діти, шоб не знали… Ну воно доходе, доходе до того. О, но ше… Бачите, люди, як трудно зараз, а ше буде… Ше хтось такий найдеться, шо пусте… То був Чорнобиль і ше пустять цей атом, шо при селі останеться дві-три людини, а при городі — десять-п’ятнадцять. А то всьо… ше таке… Ше таке буде, но… хай тоді вже… луччє не буде таке, бо це дуже велика біда, і дуже тойго. Хай ви не знаєте цього Голодомору, не знаєте… Трудно тоді дуже, люди… Вже трошки стало, я ж кажу, стало жити луччє, але прийшли, забрали всьо, висипали, Бог його знає, чим вони… Казали в Чорне море висипали все зерно це. Отаке робилося та й… Хай ви його не знаєте, і шоб не знали. Кажуть, шо не добре зара жити. Дуже зара добре жити! Зараз добре жити. Людям дають пенсію. Яку не дають, хай нать маленьку, но таке, таке підеш і шось купиш. А тоді цієї пенсії ніхто ж не знав, ніхто, а сєм’ї то великі були. Тоді рождаємость була велика. А зара шо? Породе єдну дитину і більше не родять. Оце тоже та й… То казали моїй батько, казали, шо Україна пропаде вся, не буде України, о. Заступлять, каже, будуть чорні тут жити, на Україні всі чорні будуть, о, жити. То я не знаю, який хто тут буде жити і хто жити. Дай Боже, щоб вон жили, шоби добрі жили і щоб не бачили ніякого гора цього. А зараз дуже добре ше жити. Ше біди нема, нє, нема, бо ше дають цю пенсію. Це таке… шо… Доцє… скажи доця, гукни до Вані, гукни. Хай піде Ваня… Ваня! Ваня! Вони десь там на дворі говорять… Іди-но сюди! Ваня!

Іду-іду! Шо там?

Іди-но сюди, я хочу тебе спитати!

Да? Шо?

Ваня, налий їм батлажку цю, просто їм горілки… Я хочу… вони тут, вони у мене, я їх, не буду вгощать. А я хочу дати їм горілки. Десь вони… Чоловік, хлопець, я хочу вгостить…

Мама, я щас спрошу ето самое… Вони молодьож…

Ні, ти мені налий… горілки, в свою цю… там є, там є пляшка така, і горілки налий. Вона добра горілка, це не то шо… А я встану, дам тобі банку, щоб ти налив…

А розкажіть, будь ласка, за своїх батьків.

Га?

За батьків своїх розкажіть.

Батько мій був дуже… Він довго не прожив, тоже сімдесят п’ять років. Він був хазяїн дуже великий. Але батькові тоже… Це як в житті повезе, діти. Батько мій оженивсь зара… В нього батько дуже заранеє помер. Осталось в нього тільки-но Він… П’ять років йому було, як його батько помер. І ще єдин брат остався, три роки було тому меншому братові, і цьому, і їму. Мати, послє як уже батько вмер, то в Глинське, тут є село. Десь через рік пішла в Глинське замуж, о. Десь пішла, за такого п’яницю пішла, шо він почав цього, батька мого в п’ять років… Він там десь у колодець сховався, він його чуть не забив. Та й мати за ці двоє дітей та й прийшла назад додому сюди, в це село. А тоді города у нас було по кусочку. Тоді городи… От зараз городи стоять, повно, скільки хочеш сади його, а тоді було по кусочку города, бараболі мало садили і того. От і вже. Вже він підріс, мати чось заслабла, доглядав матір, оженився вже він. Оженився, почав з цею жінкою жити первою, о. Ця жінка заслабає, вмирає і жінка, і здихає корова. А ця корова тоді… зара ніхто не заправляє, а тоді ця корова була заправлена нею. От вона вмерла, і корова здохла, о. От остався батько, ше єдна осталася дочка, це вже їхня дочка осталася. Ну треба було жити. Батькові було сорок років, треба знов женитися. То він взяв молоду, бо він був хазяїн, хату вистрояв харошу і підмурок, бо тоді без підмурка хати ніхто не робив, і погріба ніхто не… А батько, то за нього пішла моя мати, було матері дев’ятнадцять років, а йому було сорок років. Вона… то ше народила моя мати від нього восьмеро дітей. Та єдно вмерло, а семеро осталося. Це так їй, поставили хату, то ця хата вже сто двадцять років. То ше осталася вже, праонука зараз живе в цій хаті. Гарна, говорить. Та ця хата нова, мурована. І так, а батько пожив семдесять п’ять років, помер. Батько, дуже був хазяїн великий, та й всьо, шо тут казати. Отаке наше життя було і всьо. Ну да… А я вже… А мене віддали сюди замуж, була сім’я велика, вже після войни. Тоді та в Германії… А я виїхала в сімнадцять років сюда, він був тоже сирота, мати вмерла, як він прийшов з Германії, о. А в мене хлопців було багато… Але сказали, шо йди сюди, бо тут город великий — цей будете жити, бо город великий. Ну правда, город-то великий. Но треба… 

Нате, давайте…

А?

Конфєт чи шо трохи дайте…

Цукерки то..

Так, цукерки.

То це ти півлітру налив?

Ну то те, немає другої бутилки у вас.

Там налита десь є.

Де? 

Вродє налила там.  А там де синок той сидить? Там десь була налита.

…поприбирала, я не знаю…

Давайте ми зараз допишемо а розкажіть, як звали вашого батька!

А?

Звали батька як?

Ще скажи, бо я не…

Кажу, як звати було батька?

Сергій, я ж казала. По-батькові я Сергеєвна, Сергій звався батько мій. А мати звалась Явдоха. Я знаю, я всьо, не забуваюсь. Ше покаместь… Я знаю, воно теряється у мене все, я знаю, о. А так… Вже всі повмирали. Всі повмирали, бо нас було дівчат шість, а брат був сьомий, Міша звався. Він, то тоже всі повмирали, а я осталася, то я не знаю. Я це в Бога годна, чи грішна, а Богу я молюся. Вчера орали в нас бараболю, а я вийшла на двір тако, а сонце так пече. А я вийшла на двір, перехрести… Стала ото тут на порозі, перехрестилась, кажу: «Господи, помилуй, дай, щоб трошки перебило оце сонце, щоб якось діти цю бараболю позбирали, бо це сонце пече». Але такого не пройшло мину… півчаса… Хмарі отако надійшли, хмарина, і стало хмурно, і стало то хмурно, стало гриміти, там гримить. Стало в Калинівці дощ йшов, то дощ почав іти. А тут вже вони цю бараболю дозбирували, то почав вже дощ крапати, а я кажу: «Господи..», а вже темно було, бо він приїхав пізно орати. Вже темно, кажу: «Господи, поможи, хай дозбирають, і шоб повозили», то вони мішка ото повозили і поскладали це всьо. Ту бараболю і всьо. Та діти, трошки… Хоч не вмієте Богу молитися, то хоч перехрестіться. Рано куди йдеш, чи то на роботу ідеш, чи ти не знаєш, як ти… Стань і перехрестися. Кажи: «Господи, матінко свята, дорога, пожалійте», о. І всьо буде вам харашо. І вам всьо буде іти так, як треба, да. Тільки треба трошки понімати. Я знаю, Богу помолюся, і «Вєрую знаю», і «Отче наш» знаю…

А скажіть, будь ласка, батько в колгоспі працював?

Батько… Батька тоді, як це розкуркулили вже, хтіли нас на сєвєр вислати. А батько на сєвер не хтів. В нас позабирали… Три свині взяли, позабирали всьо, шо є. І скриню, і хустки — всьо позабирали. А батько не хтів в колгосп іти, зразу. Позабирали всьо, де шо… Батько навіть не пробував, і рота не роззявив би, беруть і хай беруть, бо не хтіли, шоб на сєвєр нас вислали. Висилали тоді на сєвєр на первій бригаді. Там тоже є: хати стоять, порожні вони, їх повисилали, а ті повмирали та й порожні хати стоять, щоб на сєвєр… Тоді на сєвєр висилали, батько не хтів — нічо не казав. Але батько робив полотно. Полотно тоді… Ви ж не знаєте, як коноплі ті брали, як ті, як це… Як ці коноплі, треба їх вибрати, плостінь вперед, а тоді матірка, у річці їх намочити, вони там… Тиждень вони помокли, щоб поставали в оцьо, а тоді так [04.27] (не чутно слово) треба бити. Тоді така дергана щітка, їх задерти і брати… Тепер, я ж кажу, тепер дуже добре, бо є з цього, що хочу братись, а тоді — нє. Як не зробиш полотна, то будеш гола ходити. Тоді старалися, а були всякі. Всякі люди були. А батько робив це полотно, батько заробляв гроші, бо люди несли. І основи ті висіли отако, коло балка. І всі підписані чиї вони. А вже як зроблять це полотно, вони тоді… тепер метром міряли, а тоді такий аршин…  а тоді аршином міряли, метра не хватало. Батько заробляв гроші, батько був хазяїн, але тоже в житті не везло йому. Я ж кажу, дві жінки і ще дочка була тоже калічка, а батько найняв наймита… Я всьо розказую, шо було. Найняв наймита молотити, бо тоді зимою тільки молотили, була клуня велика, і ці хліба молотили у клуні, о. А він взяв, наймита найняв. Але вони собі наймита цій дочці, п’ятнадцять років їй було, то сотворив цьо, дитину. А цей… Він родився німенький, німенький він родився. То вже моя мати на цього, німенького пішла. Та й таке було. Це як у житті повезе, як у житті повезе. А зараз добре дуже людям, я ж кажу, а тоді — ви ж не знаєте, як то було, шо робили. А це треба було знати, і всьо треба то й йо. А тепер діти, п’ятнадцять років, сімнадцять років, коло батьків всьо, живуть від батьків. А тоді — нє, тоді нє. А тоді був колгосп, всі в колгоспі робили, нікуди піти, бо не давали паспортів. А вже як свої діти, то я вже… Він робив в колгоспі, я робила в колгоспі, то вже старша дочка… Я не хтіла, щоб в колгоспі, щоб вони поїхали у Вінницю кудись. То я пішла до голови, взяла справку, а бригадір каже: «Не давай справки!». Цей бригадір… Голова каже: «А як справки не дати? Вони обоє в колгоспі, а дочка хай іде вже учитись, вже десь іде.» Дали справку. А вже як менша дочка, то вже справок не треба було. Вже вона кончила вісім класів тут, я поїхала у Вінницю, і вона вчилася всьо «на п’ять». А я поїхала в школу до директора та й кажу: «Примете мою дочку у школу?» Він взяв [02.52] (не чутно слово), подивився та й каже: «Запросто, хай приходить». Так й вона як пішла з восьми класів та й так до цьої пори в Вінниці. Ну мают, мают квартири. І та, і та мають квартири. Но старша дочка заслабла, я не буду таїти, заслабла. В неї взявся інсульт, то ми її носили, виходили. Вона помаленьку ходе, но квартиру має, і два сини має. Но сини тоже харашо живуть. Та й таке. Отак діти. Шо там ше вам розказати?

Батько в колгосп так і не пішов?

Нє, батько в колгосп так і не пішов. Батько в колгосп не пішов. Всьо забрали, а в колгосп не пішов.

А один раз тільки приходили забирати чи декілька?

Шо? Забирати?

Да.

Це… Хазяйство? Нє… Їда… Тоді годували… Городи ж не були великі та у нас. То їду ше нас годували. І корова була. І корова була… То це три рази приходили забирали. Три рази приходили. І батько навіть і слова не сказав, а в колгосп не хтів іти.

Ховали десь їжу?

А?

Їжу десь ховали?

Їжу?

Да.

Нє, їжу нікуди не ховали. Ні. Но тоді… От зараз діти їдять шо хтят, а тоді ми отакі були по років вісім. То ми не сидимо в хаті, а ідемо на поле. А такі корзини великі плели. Може ви й знаєте, з очерету такі, корзини великі. То ми йдем на поле, і поки не назбираємо колосків повну цю корзину, не б’єм… Ми йдем удвох: сестра єдна і друга. Ми ідем вдвох. Пока цих колосків не назбираєм повний, а всі ноги подерті об ці, об цю стерню. А тоді приносим вже її та висипаєм на піч ці колоски, вони висохнуть. Та й на жорна, на жорна, а там ще камінець є. Тоді на жорна, мололи, і крупи дерли на жорна, і на жорнах мололи. Вони вже так… І намелеш муки трохи, а звариш там горня бараболі та й тоді… зараз дрожжів є, а тоді не було дрожжів… Тоді лишаєш кусочок тіста, у діжці, щоб воно було, а тоді вже розчиняй, таку підмолоть зробиш, воно трошки підійшло і тоді розчиняй, вже воно сходить хорошо та й печеш хліб. А там вже ці садки, що це нам хліб подавали, а тоді вже люди за десять років понасадювали дуже черешень багато, вишень багато. Садки такі… І кожний коло свого посадило. А тоді, коли пішло воно під колгосп, то кожні сторожа то були, але кожний йде ше рвати ці ягоди. То це й батько, й мати, вони вже вміли сушити. Насушать… Горшки були великі. Два горшки великі, дуже великі, що по дві [01.28] (не чутно слово) великі влазило туди. Вони насушать їх, яй, яй. І насушать грушок. Ці, которі такі грушечки. Тепер на них ніхто не дивиться, а тоді ми принесем, вони трошки погнили, їх в піч повкидают, висушать. Та й це зимою варили ягоди, цілий горщик, і грушки. Корова була, то вже я піст, то вже корову доїли і збирали сир. Отаке відерце дерев’яне було, і то поки піст — сир складали, а тоді, коли вже кончиться піст, Великдень начинається, всьо —  варять вареники. Но тоді гречки… Гречаної муки мона вже було купити, то дуже добре вареники гречані із сиром. Наварите. Тепер вона, десь питалася, у Вінниці, сімнадцять рублів кіло гречаної муки. А так-то ми не сиділи, малими не сиділи, а дрова на плечах… Я сюди прийшла, то ж не диви, то чтири роки, як у бика шия була від цього… З лісу принести, випалити, і в Янів носили. В Яневі пекли хліб та й я… передню в’язку, то я продам це на їдло, куплю хліба, півбуханця чи скільки, а ще задню в’язку на налог треба покласти, бо як не заплатиш налог, тоді в тюрму підеш, отак передню візьму — чотири рублі. А за задню — п’ять рублів. То це кладу на налог, бо як прийде, то буде тебе у вікно лупити, шо давай. А як не даси — так само садили в тюрму, так само, після війни. Хай Господь милує, як тоді тяжко було жити. А тепер я кажу, тепер вам добро, діти. Яке вам добро, шо ви нічо не знаєте, і шоб не знали. Дай боже, щоб доробили ви до пенсії і щоб давали вам цю пенсію. І шоб цєї войни не було. І шоб цеї войни не було… А тоді ніхто мені не дав навіть… ніхто ні мені, ні йому не дав п’ять копійок не дав, як ми з хати. Поставили, тільки пересипали, вісім років пожили, та й була в нього сестра. Та й сестра, та як сестра. Я не хотіла сваритись, то ми ту хату розібрали і її, он там радіоузел був. І там ту хату поставили її, а собі вже поставили ту нову, ту ше тоді. Тепер пилорами є, ріжуть. А тоді, тільки-но такі драчі були, що копають яму і отако всьо, ріжуть. Тоді еначе, тоді всьо еначе жилося. Та й шо ви зробите… Ой, Господи

А скажіть, а ви казали, що ходили на поле колоски збирати, а можно було ходили збирати їх?

Да. Колоски, то не тойго, не запрещали. Нє, колоски не запрещали збирати, нє, нє.

А об’їждщиків не було?

Кого?

Об’їждщиків? Об’єжчиків?

Було, як не було? Було. Був цей, бригадир старший там. Вони там… були. Але за колоски нічого не казали. Збирали, то нічого не казали. А ягоди як рвали біля цього, то так само були ті сторожа. Я ще ходила з первою та й прийшла до мене ця сусіда та й каже: «Злазь, Любко, бо…» каже, а гречка посіяна отако тут, коло… «Злазь, — каже, — сторожі йдуть,» а в мене дві такі торби ягід нарвано, а вона з чоловіком пішла, та й пішла. А я сама була, ше беременна. Та я стаю на гнилий сучок з того ляку, і з цієї черешні падаю головою в цю гречку, але трохи ото потріпала головою, а ці, ягоди, були сховані там далі. Я тоже взяла ці ягоди і пішла. Через тиждень та й мала цю, свою дочку. Отако. Та діти, ой шо розказувати.

А скажіть, а знаєте тих людей, що приходили вас розкуркулювати?

Що, чи я знаю… Їх уже нема, дитино…

Це з села вони були?

А це які? З села так само… От зараз як називають тих, хто коло Зеленського…Як вони?

Депутати.

Депутати, а тоді називали «активісти». Вони вже всі повимирали. Еті, єдине, був сільський. Розібрали цю клуню нашу, і розібрали хліва, і єдин забрав і поставив собі хату. І ця хата до цеї пори. З нашого батька клуні цей, то до цеї пори стоїть.

А вже після голоду, батько на нього не ображався, нічого не казав?

Нє-нє-нє, ніколи. Нє, не сварились, і нічо. І ше ходили і полотно ше батько робив. Батько не ображався ні на кого. Батько був хароший, ні на кого, можете людей спитати, ні на кого не ображався і ні з ким не сварився батько, все мирно. І так само я хочу з всіма мирно жити та вже відколи я прийшла сюди, ше в сімнадцять років… Вже стіки вже повимирало, всі повимирали. Всі померли. Повимирали… Як ті вулиці, ці… Цих уже нема давно, шо я знаю. Всі вже повимирали.

А люди від голоду пухли?

Ой, дитино, вони не пухли. Вони повисихали такі, що одні кісточки, кісточки і то повсихали. Вони не пухли, а висихали. Кісточки… Єдна дівчинка сусіда… Я зайшла тако, а вона перед полуднем… Сестра ця старша така, а ця маленька, малютка вона звалася тоже… Та вона перед полуднем пече маленького коржа, ну зліпила маленьке десь… А вона злазить з печі ця малютка, та й каже до неї: «Наталю, дай мені кусочок цього коржа». А вона її взяла тай ото по руках вдарила, вона тако одвернулася, і одразу вмерла, і одразу вмерла. І цей… Щоб вона було й вломила кусочок цього коржа, дала б в рот, може, воно б одійшло і може ше жило. А люди що… Гріх. Дуже велике горе. Нема. Старайтеся діти, щоб ви тойго, щоб мали хоча б… хоча б трошки. Я ж кажу, ми повиживали. В нас робили цю сошу, то ми повиживали. Ну і там. А ці… а то… Як бачити, і лип’яники ці були, і шо бачили, те… А вже сорок сьомий рік, то тоже. Я не знаю, коли ви породилися. Сорок сьомий тоже був голодний рік, но вже не такий, бо там на степах родила дуже пшениця. То в нас горшки робили тут. В селі. Хто горшки робив, то беремо дві штуки горшків, дві штуки… То на штуки, як маленькі горнята, п’ятнадцять горнята. Як уже більший горщик, то вже шість горнят. То наміняю, то просо наміняю. А тоді вже… Скопала леваду, тут велика… То я за тиждень скопала цю леваду та й виміняла просо. Засіяли це просом, а половина ще не копана була. То засіяли те просом, то таке вродило просо, ми вже корову дочекались. І вже просо вродили, і вже кашу в печі. Налию молоко і зварю цю пшоняну кашу, поналиваю. Та вже тоді було вже добре. Це вже добре було жити, бо вже всьо було. Но налогі ми платили великі. Платили двісті штук яєць: маєш, не маєш — давай! Це вже після війни. І сорок кіл м’яса, а одноосібники так, як мій батько (він не хтів йти в колгосп) — шістдесят кіл м’яса. А корову як маєш, то маслом здавай. Молока тоді не приймали, а маслом давай. І сорок кіл масла дай. Це всьо треба купити, а нє — де хочеш та й бери. Не заплатиш, то заберуть в тюрмі. А… Було в нас єдно… Тоді ще не розжилися — єдно порося та й купили, держали це порося. Думали, ну вже нема чим заплатити, то ми продали це порося і заплатили, за налог, щоб нас вже не тягали. То ще свинячу шкуру дай. То ми це порося продали, а шкури не здали, то шість місяців отсидів за шкуру, шо не здали, в Бердичеві. Шо не здали шкури, бо не було вже чим заплатити. Бо не було чим заплатити, отаке, люди, було. Оце такий Голодомор. Здівалися над людьми, як хтіли. Десь звідти наказ дадуть… От зараз ця слабость ходить. То це ж не самі люди. Пустили? Пустили й он… тому, не совєцькому, а по всьому миру ця слабість ходить.

Та преестаньте, не треба. А скажіть, ось ви говорили, в сорок сьомому ходили горщики міняти…

Ну ходили.

А в тридцять третьому люди щось міняли на продукти, на їжу?

А тоді ні, тоді не міняли нічого. Тоді кругом був голод. В тридцять третьому ніхто не ходив нічого міняти. Це в сорок сьомому, то ходили міняти, де багато… Візьмеш, береш цього горшка, то як хороші люди, то насиплять двоє горнят. За єдно горня — двоє горнят, а то дають півтори горняти. Як… від людини. Якщо хороша людина, то пожалуй насипе двоє, а як нє, то півтора. Ну тоді було іначе, в сорок сьомому році тоді вже голод… Но… Позакопували. Тоді бараболя уродила в ямах. Після війни дали вже городи. Там було поле, то подавали городи. То бараболя уродила, з цих ямів не вибирали тієї бараболі, а так вона лишилася. Тоже в сорок сьомому були такі, що доставали, а ця бараболя, ну один крохмаль остався. Але ж вона воняє, вона воняє. Але були і такі, що доставали і пекли ці…

А в голоді то вже тоді… Пів [00.07] (не чутно слово)  в голоді. Та ше добре, що хто міг, то хоть трошки присипав землею, щоб воно хоч не валялось. Тоді тридцять третій рік… Так ще Господь дає… Тоді річка ця пливла, а тепер зараз нема, може ще й є. А тоді десь з цеї річки пливла і дуже нанесло цих, черепашок, такі оці. А там, цих черепашок, відтепер можете побачити. А в цій черепашці, як розколупиш її, то там трошки таке… Та ще вишиту сорочку.

А пам’ятаєте, ви розказували, що в річці черепашки були.

Ну…

То розкажіть ше раз нам.

За ці черепашки. Я ж кажу, що нанесла десь, так Бог дає, нанесла з річки десь… Хто їх звідти наніс? Їх повно цих черепашок отако, коло берега лежало повно, та й люди вже йшли за ці черепашки, розколупували і це м’ясо виймали. То це вже наколупають, принесуть, наколупають, там воно трошки піджарилось. А хліба ж не було, хліба ж не було. Це виживання, люди. Та хай Господь милує це виживання. Це ж нема ні хліба, ні що їстоньки. Це ж так. То якось лип’яника спечеш, а то так… Ну і хто ше остався так, як могли. Та це не тільки в нашому селі. А тоді по всенькому. Оці пани тоді землі ці попродали, а вони знали, що буда оця колективізація, шо оце колгоспи будуть, та нікому ж не розказували. А вона, ця пані, ходють тут вона, княгиня була… То вона і є, вона тут жила. І палаци її, і цей сад її висаджено. Зара воно вже старе, ніхто його не…

Це як її звали?

Як її звали? Чекай… Як же її звали, я вже забула… Бо це вже давно робилося. О, то вона, то вона це всьо попродала і гроші зібрала, і сама тоді… Не було цих машин, а ці були, коні, і брички такі. І вона нічо не брала звідси, нічо. Ніякої ні одежі, нічо. Так і всьо осталося… Як вона сама сіла на цю бричку і виїхала, а куди виїхала — то Бог її знає, де вона. То її вже нема живої. То кудись вони виїжджали, це не тільки вона, а багато таких панів було. А це… Зараз ці зелені повилізають… Казали, я не бачу, не бачу, а чую, що вони повкладали де? В Америці гроші? В своїй Америці. Гроші вони добрі получають та й вони мають за що… та й вони підуть. Може Америка тут і засилиться, може і ця Америка тут засилиться, не знаю.

А скажіть, кого ще в селі розкуркулювали, крім вашої родини? Може, сусідів, прізвища згадаєте?

Розкуркулювали… Тут єдно розкуркулили. Я ж вам казала… Я вже забула, як цю… Як його вже фамілія тоже. То його розкуркулили і вигнали з хати. Вигнали з хати, але десь сестра, вона всьо время до мене ходить. Вона знала, шо вигнали з хати, а вони вміли шось зробити. Вміли… І він закляв цю хати чи шо. І в цій хаті, вона зара стоїть ця хата, по первій бригаді вони там… І стоїть ця хата, і в цій хаті хтось жив — всі повимирали: і діти вимерли молодими. І так ця хата стоїть, одна невістка осталася там, а то всі повимирали.

А багато таких пустих хатів було після голоду?

Після голоду було, але тоді хати були такі невеликі, тоді маленькі. Маленькі вікна були такі… Тоді вовки… Тоді еті, вовки приходили ноччю, і тоді не вийдеш на двір, бо вовки ходили. Тут ліс був близько і вовки ходили. І вовки ходили там. Тоді страшно було на двір вночі виходити. Отаке воно.

А як голод був, то мати вас пускала на вулицю гуляти?

Куди там гуляти?  Ми виходили на вулицю самі дньом, мати не спиня, не будем же сидіти всьо время в хаті, бо це велика сім’я. Виходили. А яке там гуляння? Школу я кончила тільки чтири класи, бо началася война. А война йшла п’ять років, я вже після війни. Приходили, щоб це йти в школу, але я вже не пішла. А тоді… Зара таке буде. Главное, цим дітям, я не знаю… отаке буде. Тоді вже не розрішали, щоб діти вивчивалися. Щоб були тупі, щоб нікуди нічьо, а тепер я чую, що таке саме робиться, щоб діти не були того, шоб діти не були грамотні. Що слабість, то слабість, но чого не пускаєте дітей у школу? Яка ні є, як заслабне, то заслабне, а в школу не пускає. От вони, щоб по домах вчились, що воно вдома? А вони зараз по домах сидять, бідні ці діти. У мене внуки, двоє дітей, єдин в сьомий клас, єдна в п’ятий клас — вони вже мучаться. Вони хтят у школу, хтят развітія. Вони й так ходять. А куди піти? Пішов селом гратися, то міліція стала їх розгонити та й прийшов та  й тойго. Та й сиди ти вдома, у хаті сиди, а ця мала, то до її баби другої піде, до товаришки піде. Вони теж…

А скажіть, будь ласка, ті люди, які пішли в колгосп, то їм шось їсти давали?

В колгоспі?

Да.

В колгоспі, которий кого, як були комбайнери ці, землю обробляти тоді, бо землю позабирали всю в колгосп. І коні позабирали, і землю. То вже тим трактористам, которі робили коло землі… Ну була, кухарка ця  і варили на полі їсти. Ну шо… Ну суп звари, якийсь компот звари.

Це під час голоду?

Після вже..

Після? А під час голоду?

А під час голоду тоді не було. Тоді ніхто не варив, не давав. Це вже після голоду. Після голоду їх вже трохи очуняли, аж тоді, тоді ніхто ніщо не давав. Варили й палили, носили…

А церква в селі була?

Церква ця і зараз є. Оця церква поставлена тіки-но, вона цементом не поставлена, а тільки яйця і шо ще добаляли. І це мурували цю церкву. Та церква змурована, то зара празник, шо буде двадцять восьмого числа. Це вони на праздник вони її кончили вже, то вже стали люди молитися. Двадцять восьмого числа називається в нас праздник, бо це празнували вже… І цей цвинтар, що ви коло нього не були. Тут є… І разом цей цвинтар обсвятили. Він обмурований тоже камінцями. Це первий… Тут три цвинтарі, а там ше он скільки є. То вже повно тих людей. А тоді це, після голоду. Жила… Та цей цвинтар вже був заповнений первий після голоду, то це після голоду пів цвинтаря голодом цим, повмирали. Оце тоді церкву цю посвятили двадцять восьмого числа, то буде празник, і цвинтар разом…

А можна було ходили в церкву?

А?

А можна було в церкву ходити?

Мона, мона було в церкву ходить… Но тепер батюшкам дають всьо, атоді — нє. От зара батюшка прийде, скільки, п’ятсот рублів це ше мало… А давай ці самі певці співають, сумки їм нарихтовують. Батюшці і сумку велику дають, і вино купують — ну всьо. А тоді батюшка ховай. Нє, ніхто не давав, ніхто не давав, о. Батюшки не були такі розкішні, як тепер. А тепер їм гроші — кропилом воде, скіки набере грошей. Не дивиться, що ти там стара чи що. Прийшов і з кропилом… Прийшов із кропилом, покропив. Він мене добре знає, бо діда ховав, але гроші так само дала. І так само морите бабу, стара, не брав нічого…

А скажіть, а можна було говорити потім, що був голод, люди голодали? Дозволялось про це говорити?

Чи дозволялось говорити, що був голод?

Да.

А чо ж не дозволяли? Дозволяли. Але кому доходило воно? В Москву може і не доходило…

 

1. Місце запису: село Павлівка Калинівський район Вінницька область;
2. Дата запису: 20.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4.  Респондент: Гуменчук (Бабій) Степанина Омельянівна,  12 серпня 1932 р.н., народилася в селі Павлівка Калинівський район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

  Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Павлівка Каоинівського району Вінницької області. 

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Гуменчук Степанина Омельянівна.

А скажіть, коли Ви народилися?

В 1932 році.

А число, місяць?

Дванадцятого серпня.

А де народилися?

В селі, в Павлівці. Тут на цему… на цій вулиці, де я є.

А розкажіть про своїх батьків? Як їх звали, чим займалися?

Мама Бабій Наталка Матвіївна була, а батько — Омельян Бабій тоже, Омельян Іванович.

А чим займалися?

В колгосп ходили. Батько столярував, а мама в ланку ходила.

А до колгоспу було в них щось? Господарство, може, якесь?

Ну шо я знаю. Не було в них нічо. Було ше два хлопці, передо мною було два хлопці. Їден був з 1922-го, їден був з 1924-го. То один пішов в армію, то цего — не прийшов. А один пішов в Германію, забрали — то тоже не прийшов.

А як братів звали?

Павло старший був, а Петро меньший.

А пам’ятаєте, як батьки пішли в колгосп? Може…

Нє, я цего не помню. Де ж я його помню? Вони пішли зараня в колгосп ше. В тому колгосп почався, і вони так обоє пішли в колгосп, о.

А не розкуркулювали?

Нє-нє-нє, нас ніхто не розкуркулював.

А по селі?

По селі розкуркулювали.

А хто?

А я шо знаю? Шо я знаю?

Ну хтось чужий чи з свого села люди?

Нє, свої! Свої! Казали мама, шо в 1933 році в них були жорна, і люди ходили до мами молоти до сюди, до нас, о. То їдного дня мололи в тому жорни, а на другий рік прийшли за тими жорнами, то вони сховали його десь там в полу. Зробив батько таку, шоб це воно ховалося, там подушки складали, о, то цего… То та жінка шла ше й раз і показала, шо (показує жестом сон) в подушках і ми вернулися, забрали, побили ті жорна тий всьо.

А хто це розказав? Сусідка якась?

Ма… Нє, та жінка, шо ходила з цими, шо це вони ходять попід ці хати, о. Та й це таке було.

То це вона з ними ходила і показували куди йти, да? В кого ще є розказувала?

Да-да-да.

А вона…?

І прийшла молола тут і привела сюди.

А як їхні прізвища? Не пам’ятаєте фамілії?

Я не помню які.

Чиї вони, ні?

Я не помню, я цего не помню.

А що ще Вам мама розказувала за 1932-й, за 1933-й?

Ну шо розказували… Шо мали хліб, батько робив ше й горшки до того всього. Та й десь там пішов наміняв за ті горшки хліба, тий привіз додому. А як тре було податки якісь, то мама вже заплатили за ті податки гроші, а тре було ше, прийшли ше правли. Мама не мали їх ті гроші. Мали вони їх ті гроші, но кажуть: «Я не дам, я піду десь позичу». А поки вони пішли позичати, то тим часом вони винесли той хліб і каже: «Ми розбазаруєм хліба». Тий забрали — тий всьо, тий голодували. О… Нас троє дітей було і їх двоє — п’ять душ. І голодували. О…

А чим харчувалися?

Корова була. Відзімували так… корова. Рили… рвали бур’ян і молоком забілювали, і так їли. Таке казали мені, бо я ж не знаю, шо я… Я мала була.

А брати не ходили там на поле, колоски не збирали?

Нє, ходили, чом не ходили. Ходили, назбирали, але вони вже такі були… Вже ж 1933-й, а він був з 1922-го, то вже такий хлопчисько був. Пас корову.

А Ви не боялися, шо в Вас корову, наприклад, можуть вкрасти? Де корова стояла?

В хліві стояла, замкана була. На замках була вона та корова.

А по сусідах, наприклад, не крали там? Не приходили не крали корову чи може в кого ще щось було?

Вкрали були в баби нашої по сусідстві то це вже було… потом, потом вже. Вже-вже того… То вкрали її корову, а так то тей нічо не крали.

А брати в церкву ходили? Ой не… в школу ходили?

В школу ходили. В школу ходили, а шо ж.

А в школі годували їх?

Да, шось там давали, якусь баланду казали. Шо там… Шо тоді давали їсти? Так абишо. Шо це так як тепер?

А, наприклад, Ви були маленька, брати в школу ходили, а батьки ходили в колгосп, а Ви де були? Хто з Вами сидів?

А, де сиділа я? Під столом. Де я сиділа?

А яслів, наприклад, не було?

Не було тоді тих яслів. Де ті ясла були?

А діти-сироти, ну в кого батьки, наприклад, від голоду померли, то що з ними було?

Забрали їх ті діти. 

А куди?

Десь в дитячі ці заклади десь кудись… десь возили їх. Діти ті бідували, дуже бідували. Хто були без батьків бідували діти, бо я не… Я кажу, шо я не бідувала, хоть батьки вже після войни, осього в войну, ну і після войни. Я не бідувала зовсім о, бо я з батьком, мама була, батько був, то я була хлюст. Шо зробити? Це таке.

Але от Ви кажете, що ходив батько горщики міняти. А де він їх міняв?

По селі!

То були в селі такі люди, в яких було що їсти, да?

Ну да, були. Він по чужих селах їздив. Не в свому селі, по чужих селах їздив.

А хто не голодував? Ну от в кого були продукти? В кого був хліб?

Ну то той не голодував.

Нє, то хто це такі були вони?

Ну були. Я знаю хто там такий був? Шо я? То я ж не була там нігде. І вони ж не розказували мені такої мєлочей, бо як він поїхав на чуже село, то шо він мені розкаже, шо я знаю?

А церква була в селі?

В нас в селі була церква, ну а шо ж? Але я ж її не помню теї церкви.

А від голоду пухли люди?

Пухли, да, пухли люди.

А в Вас в сім’ї хтось…?

Нє, в нас ніхто. В нас була корова і ми так виживали з тею коровою.

А, наприклад, сусіди приходили, щоб мама їм молоко давала?

В нас не було таких… такі були, то тоже з коровами були. Там була… були люди, шо в них не було дітей о, то в них то геть той дід був на то… на соші робив. То давали там якийсь хліб йому о, то геть і нам, мені приносили сюди як вже після войни. Геть навіть вже в войну осьо і то так добре жили вони там ті люди. А так… ніхто такий дуже.

А в селі багато померли від голоду?

А я шо знаю? Я шо знаю? Померло.

А, наприклад, говорили вже потом пізніше? Говорили про те, що був голод, що люди помирали?

Канєшно говорили. Говорили, шо й багато людей померли. І шо й каже, шо вмерло, та й брали їх варили і їли. Ше й таке було, шо балакали так, але я ж не знаю. Шо я знаю?

А чули що таке «Закон про п’ять колосків»?

Ну про таке, по біда. По тих п’ять копійок, що це?

Нє-нє-нє. «Закон про п’ять колосків» чули?

Я не знаю, я такого не чула.

А “Торгсин”?

Такого я не чула тоже. Всьо, в мене нема шо таке. Шо я? Шо я знаю як я не знаю? 

А після війни голод був, 1946-47 рр?

Я це помню, но в нас не було. В нас не було того голоду. Хліб був, бараболя була, корова була. В нас голоду не було і нас було троє вже. Хлопців не було. Той пішов в войну, забили в войні, а той з Германії не прийшов. О нас троє було чо, тий ми жили. Мона сказати, шо геть не паршиво. Так як люди жили, то ми добре жили.

А Ви згадували тут, як розказувала сусідка Ваша, Ви про священика згадували, шо він в тридцяті роки, як його було звати?

Е, Цапукевич фамілія. Ростіслав. Там же й написано воно є на кладбищі там. Його батько похований там, но там плита така є. Там є там розписане воно, де саме. Але там воно позаростало, то не видно. О.

А що з ним сталося?

Помер. Старий чоловік — тий помер, тий всьо.

Добре тоді, дякуємо вам. А ще таке скажіть, може в Вас якісь речі батьків залишились? Може там на землю якісь документи?

Нє-нє-нє! Цего в нас нема.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запис: село Мошняги Балтського району Одеської області;
2. Дата запис: 01.09.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Герун Єфросинія Кузьмівна, 3 жовтня 1926 р.н., народилася в селі Мошняги Балтського району Одеської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мошняги Балтського району Одеської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як Вас звати. Ваше прізвище, ім’я і по-батькові.

 Єфросінія Кузьмінішна Герун.

Герун. А коли Ви народилися?

Третього октября.

Третього октября якого року?

Тридцять третього.

А коли? Третього жовтня. Рік який?

А, це мені було сім год в тридцять третьому в голодовку.

То Ви двадцять шостого року?

Да, двадцять шостого. Та й мені було тоді сім год. Та й…

Ви пам’ятаєте про Голодомор?

Та й, да. Та й була в людей земля. А в кого та й хто мав чим обробляти, обробляв, а хто не мав, той не брав землі. Ну, та й, а мама… А батько мій служив у Балті, у, тойво, міліції. Та й вже каже: ну дають нам, каже, в парку там квартіру, та й і там будем жити. Ну пожили вони може зо два місяці і мама не схотіла. І їдьмо назад. А, а тоді взяли та й чось його зняли відти та поклали другого на місці батька. Ну та й шо ж вже, хоч-не-хоч та й… А тут уже в селі тако. Вже создали, шоб колхоз був. Создали бригаду таку с своїх людей. І давай хата в хату — у колхоз. Шо в тебе є, коні, шо є — в колхоз. І ти в колхоз. Ну хто, хто пішов, а хто каже: «Ми не підем, бо там чорт». Колхоз — це чорт. Не підемо. Ну не підем, не підем. Тим, шо пішки йдуть в колхоз — лишають хліба, шоб трохи прожити, а ті, шо не хтят —  забирають. З паличками желізними ходять та й стукають. І глядят хліба. Де стукає, там хліб закопаний, пшениця там чи шо. Ну вже тойво, находят, а в хаті і в ладущиках, і в… скрізь, де понасипали, в горшки, в банки того зерна. Понаходили, повисипали всьо до зерна, нічого не лишили. Та й вже ті люди, шо позабирали в них всьо, сиділи голодні, попухли та й подихали, шо не мали шо їсти. А батько пішов в колхоз, пішов, і мама пішла. Та й пішли, та й уже тойво. Татові дали тракторець такий, були тракторці худенькі маленькі. Не такі, як зараз, з габінами та сидят. А то ж було таке. Та й брав, та й холодно. Та й простудився. Воспалєніє льогких, та й заболів, та й вже лежав. Та й лежав, лежав чоловік. Великий мужчіна, а їсти не було шо. Ну там тако на долині жінки. Такий котьол, може на сто літер, здоровий, замурований і там варили баланду. І та баланда, де-не-де крупочки і там може добавили якої заливи, і там ще щавіль у кого. І це роздавали чи полоник, чи півтора полоника. І кождому. Шо ж то їдло? Випив та й нема. Шо він голоден та й до вечора голоден. І ввечері знов так само дают баланду ту. Ну, давали-давали. Тоді вже в колхозі посіяли там, всьо. Позабирали землю у тих, шо не хтіли йти, тойво, в колхоз. У колхоз забрали землю, в колхозі вже посіяли, орали. Вже комбайн ходив, вже трахтори орали усьо там. А опісля вже такий слабий став і почав сваритися на цю власть: «Шо це за власть, шо нема шо їсти?»  О. Та й вмер. Чи здох чи вмер з голоду. Шо, здох. Вже сусіда, з чоловіком жінка, з чоловіком. Каже мама: «Ідіт, йдіт та викопайте там як, вишпаркайте яму, шоб було хоч як його поховати». Вони пішли викопали як, як вони й самі попухли. Не могли, слаб. Та й викопали, та й тоді шо, тепер, домовини і купляють, та й як колхоз був, то й в колхозі робили мерцям. А тойво, а тепер, а там, а тоді шо. Ні доски, нічого, ніхто, хто шо зробе. Та й взяли на драбину так, лєстніцу, взяли його положили. Дрантя взяли. Постелили там і положили його чи як там. І тут накрили тим дрантям. Пригорнули, як собаку, без нічого. Та то гля, як собаків, пригортають. Та й поховали, та й прийшли. Та й отаке життя було. А опісля вже колхоз, та й тоді вже хто в колхозі, та й ті всьо сіяли. Давали колхознікам і пшеницю, всьо, шо в колхозі сіялось, то то всьо давали на трудодні. Трудодні тоді називалися. Та й вже й хліб був, та вже й всьо було, а ті подихали, та й вже не вернуться відти. Та й отаке було життя. А опісля через скіко, вже в сорок первому на тобі война. Война, нема нігде нічого тоже. Позабирали шось усьо за границю, ні чорта не було. Лиш война тоді вже. Ну шо робити? Приходять вербовщики, приїжджають з Одесу і кажуть: «Вербуйтеся». Дають по триста рублів, завербовують там на стройку.

В Німеччину?

Після войни.

А, після войни. Бабусю, а про Голодомор ще хочу Вас запитати. 

Га?

Про Голодомор хочу ще запитати. Від Голодомору помер тільки Ваш батько, більше ніхто в сім’ї не помер?

Померли. В селі і в Елєновці померли, і тут померли, і може ще по світі.

А у Вашій сім’ї тільки батько помер?

Га?

У вас тільки батько помер?

Ну да, да.

А у Вас були брати, сестри?

Були. Умирали, убирали діти. Але як я родилася, а жінки якісь сільські та й порекомендували, каже: «Як прийде, прийдуть наношки, принесуть від Христа мене чи любу дитину та й нехай дають через вікно тобі, та й купиш». Та й давали мене через вікно, а мама давала гроші їм, кумам. Та й тоді, каже, не буде вмирати. Та й це я їй на всьо врем’я. Та й кажу: мо’ я того так довго живу, шо мама купила мене [00:07] (нерозбірливо) мене обмине. Мені треба було на тім світі бути.

А Ваші батьки якого року народження були? Як їх звали?

А я не помню батько з якого году. Він був чужий, з Сенної. Так, через гору, та й і в балці Сінна, село таке було. Та й він сіннявський був. О, а тойво.

А звали його як?

Га?

Звали як?

Кузьма.

А матір як звали?

Маму? Мою? Марія.

Марія. І в них оце Ви одна дитина? Більше дітей не було? Ті, що вмерли до Вас, а після Вас дітей більше не було? Ви сама менша?

Нєа, не було. І так я, і так де їхала в Одесу на свадєбний вечір та й розбило тролєйбуза. Якийсь ханига їхав машиною та й розбив. Весь верх пішов наперед, а я стояла і тако на виході, шоб вже відчинилося та й вийти. Та й мій синок менший вперед, а ще брат стояв, а я сама задна. І воно як пішло всьо та й викинуло мене, викинуло мене через верх, шо де ті стєнки лишились. То верх посунуло туди, наперед, а ціві вверх. Та й викинуло мене тако на трасу. Під кольосами. І тойво, як, як не вбило мене так? А с… а батько… Уже каже брат: «Вовка, гдє мать?», «А я нє знаю». Обійшли кругом тако, а я лежу на трасі тако під колісьми самими, де то. І тойво. Забрали мене і мене заглушило, і, тойво, сотрясєніє мозгов було, і руку побило тако тут. Та й забрали зараз скора помоч. І той брат пішов, призвав скорої помочі. Багато там дима було напереді. Дєвочки такі молоді, студенти, та й всьо порвало на них. Таке було, матірьял такий, якось називався. Толстий такий. І порвало на них усьо то, і забрали в єдну больницю, в другу больницю, в трету пона… всіх понабира… їх погибло. Та й, та й їх зараз в больніце, та й до рання та й дві кончилося, дєвочки повмирали, так їх поранило.

А в якому це році було?

В якому? В восємдесят второму. Я перейшла на пєнсію, а в восємдєсят третьому це мене брат призвав туди на тойво.

Так це Ваш рідний брат?

Нє, такий, двоюрідний, двоюрідний. Призвав мене туди, і це тойво так це так получилося. Та й не попала на свадєбний вечір, а попала в больніцу. Та й побула до марта, полежала там. Та й тоді вже брат приї… О! Не брат, а син цей. Приїхав за мною та й забрав мене. А він був на лєсоразработкі десь там, в Карелії. Цей, позвонили, шо я в больніце, та й він приїхав, та й забрав мене. Та й так тойво. А тоді приїхали та й хтіли, шоб я поїхала туди, бо тому, той, спинили того ханигу, шо він їхав та й збив, то всьо зробив. Та й спинили його, та й суд, судили його. Та й шоб я поїхала туди. Та й шо я поможу? Шо я піду та й шо він мені дасть? Шо він тойво, шо це мені там зробилося то, то. Та й шо він мені шось буде платити чи шо? Я кажу: «Не поїду, мені голова крутиться. Я в Балту, — кажу, — не поїду, а а ше в Одесу?». Нє. Та й так, та й таке.

Бабусю, а у Ваших батьків було якесь господарство до колективізації, до Голодомору було якесь господарство?

Не було. Нє, не держали землі, нічого. Та й так, так там шо у кого робили. А тей, та й так уже пішли в колхоз. Та й вже в колхозі всьо врем’я робили.

То вони добровільно пішли у колгосп, да?

Ну да. Так їм сказали, шо йди в колхоз. А мама каже вже: «Ідьом, вже всі хто йде, та й ідьом і ми, бо звідки будем жити. Та й в колхозі вроде шось та й дадуть хліба, та й будем мати шо їсти. А так не підем в колхоз, та й де будем, відки будем чого брати?»

 

А Ви помните, як колективізація проходила? Як цей колгосп організовувався?

Ну… Я знаю хто там такий розумний, шо він хтів, шоб був колхоз, організовував колхоз, а тут організували цю бригаду, шоб це робили всьо. А опісля вже война, а опісля вже друга голодовка. Вже сорок шестий, сорок сєдьмий — настояща вже була голодовка.

А людей розкуркулювали в Вашому селі?

Ну, ну да. Це ж забирали землю, забирали шо є, й коні, шо є, та й всьо в колхоз. А так шо вони? Нікуди не висилали їх нічого, лиш шоб би в колхоз ішли і всьо.

А хати не забирали? 

Га?

Хати не забирали?

Нєа.

Не виганяли з хат людей?

Там либонь зо три сім’ї. Забрали ту хату, а вони пішли в чужу, у чужій сиділи так з кілька посиділи пока. Так з кілька хатів, а то всі на місці сиділи.

А Ваша сім’я дуже голодувала? Бо Ви кажете батько помер з голоду. Пухли чи ні?

Ну да, голодували. Там,  мама, як… де заробе, та й купе молока, а то ше якихось круп купе. Та й, тай так зварить, таке шо.

В тридцять третьому це вона купляла крупи?

Да. А сорок сєдьмий, сорок шостий тойо вже голодовка друга. Та й вже робимо на полі, а їсти нема шо. Та й ідемо додому, а в колхозі такі траншеї, картошку ховали на зиму. Та й добули навесні вже, а воно погнило багато. Та й вже той крохмаль, шо тойво, шо погнила картошка. Та й залізем туди, та й понавибираємо, которе таке біленьке, крохмаль той. Та й прийдеш додому, та й потреш качалкою, зробиш на муку. Та й звариш заливи із щавелю та й того крохмалю. Уже замісиш, ще й коржики, на плиті коржики пекла, пекли. Та й це так, таке їдло було, так робили голодні.

А в тридцять третьому до Вас якісь люди приходили, обшуку робили в батьків? У тридцять третьому, коли оце колективізація почалась, може в тридцять другому. Обшукували хату?

Нє.

А зерно не забирали, не шукали у Вас?

Зерно забирали ще, то в государство віддали. Чи в колхоз, чи в государство куди.

А хто забирав це зерно?

А ця бригада, шо создали бригаду цю, шо ходили, всьо висипали, всьо забирали, всьо де бували, де. І це всьо забирали. І в колхоз чи куди, я знаю куди. А вже лишали тим, шо йдуть в колхоз, лишали їм трохи зерна, шоб вони прожили. А ті, шо казали, шо ми до чорта не підемо, та й забирали всьо до грама. Та й шо будеш їсти? Та й немає їсти, та й дохли.

А до Вас вони приходили ці люди?

Нє, вони не приходили, бо в нас не було. Ми в батьки були. Мама. Він був в міліції тато робив, а тойо, участковим, а цей, а як, а мама до євреїв ходила мастити, та й копійку там заробляла, та й купляла там того хліба. А шо там давали? А там вже як завербувалися в одеж, та й сімсот грам на п’ять днів давали продукти. Шо там на п’ять днів тих сімсот грам того хліба і там крупи, і якого марарончика? І всьо.

А оце Ви кажете бригада була. А хто в тій бригаді був? Це місцеві були?

Свої. Жінки, чоловіки.

Із Вашого села?

Да, зібралися з того, та й, та й все робили, гляділи хліба і це все брали.

А батьки Ваші жили в цьому селі? Тут жили, да?

Тут, тут.

А родичі якось помагали під час Голодомору, коли люди голодували? Один одному помагали?

Дід. Був дід Пилип, мав землю. А в нього була сім’я велика. Було четверо хлопців, синів, і три дочки. Та й він робив та трохи, та тому трохи тому, тому, а тоді вже в 1945 в якому, та вже й доголодовки та вмер. Його земля лишилася там та й ніхто не брав її. То пішов в колхоз та й таке. Та й так і вижили.

А чи чули ви Закон «Про п’ять колосків»?

Га?

Закон «Про п’ять колосків» чули такий? Чи можна було колоски в полі збирати В 1933?

А, та й шо… Та й збирали колоски, та й судили. Судили на два годи, на три, шо  колосків позбирали трошки. З нашого села пішла жінка, брала трошки і засудили її на три годи.

А дітям можна було збирати колоски?

А діти чиї? Діти тих батьків та й ходили, не розрішали.

То дітей не наказували?

Нє, наказували, годили. Казали, що не можна брать, збирати.

А хто поля охороняв?

Га?

Хто охороняв поля?

Ну такі були ж в колхозі сторожа такі от й ходили та й охраняли, шоб не крали нічого. А якийсь їден дід поклали його сторожом і поклали його цим судійою, судія. А прийшов та й питає: «А ти знаєш, ти, хто шо бере? Хто шо бере, хто шо?», а він каже: «І всьо берут, і всьо крадут». Такий був, шо не видавав, шо Текилина чи Марина там шось несла чи шо, а так каже: «Усьо берут і всьо крадут!» та й таке.

А це якийсь сільський дід був? А оцей суддя він сільський був?

Га?

Суддя цей сільський був?

Їлєновський.

А чи були люди в селі, які не голодували в 1932-33му?

Ну такі, я не знаю, як, як вони не голодували. Скільки же, може з кілька душ, а то… Як вони там собі сховали куди, як вони жили. Якби я, вже б мені годів десять було, то я б вже розбирала, а так в сім год шо я могла зібрати хто, шо, як жив?

А чи багато людей померло у вашому селі в 1933му, в 1932-33му?

В Олєновці либонь трох. А в нас батько мій. І ще, і ще якийсь чоловік, забула, як звався. П’ять душ. І на Елєновці, і в нас три, та й п’ять душ померло.

Це тих, кого Ви знаєте? Це на Вашій вулиці десь?

Га?

Це на вашій вулиці?

Нє. Так були. На вулиці чи на Елєновці. Я знаю, яка то була вулиця. Як я мала, куди я ходила? Так, побіжу туди, до котьола, до котла, того де [01:39] (нерозбірливо) дітей та й дома граюся. Та й а мала ше, сім год шо ж, ше тако розбирала шо.

А чи були люди, які з інших сіл приходили їсти просили? Можливо бачили?

Га?

Люди з інших сіл не приходили їсти просити, в пошуках їжі не ходили вашим селом?

Та й шо вони будуть ходити, як і самим нема шо їсти, та й шо вони будуть просити? Може й ходили, та я їх не бачила, щоб вони ходили. А хоть би й ходили, так хто їм шо дасть, як нема нічого, як самі голодні.

А що було з дітьми-сиротами?

Га?

А що було з дітьми-сиротами, які без батьків лишилися?

Ну брали їх туди, в дєтдом, в Балту. Це інтернат чи як було, називалося. Та й там діти ті здавали.

То і в Вас були такі можливо хтось? Ви знаєте, хтось без батьків лишився з дітей?

Не. Не знаю, хто лишився.

А чи чули Ви про випадки людоїдства? Можливо зустрічалися такі випадки?

Як-як?

Випадки людоїдства, щоб хтось там когось з’їв під час Голодомору?

Не… знаю. Так.

А про жорна можете розказати? У Вас були жорна?

Да-да, були. Не в мене були, в людей. Тако два камені, спідний і верхній з дірою. І тут такий гайдарак. І зробили, і тако жернували муку, кукурудзяну муку і крупу жернували. Та й так варили то то, то то. То суп, то казали куліш. Тепер кажуть суп, а тоді куліш. Та й так і виживали.

А як Ви думаєте, чого був Голодомор?

Не знаю, хто його зробив той Голодомор.

Не знаєте? Не знаєте хто зробив Голодомор?

Нєа.

А як Ви думаєте, треба розказувати про Голодомор дітям, онукам своїм?

Да, розказувати треба, як було.

А Ви розказуєте?

Багато, багато годів вже відколи той Голодомор був.

А Ви своїм дітям й онукам розказуєте? Розказували про Голодомор?

Нєа. А, тим дітям… Ті діти не хтят тепер робити, не хтят іти нікуди. 

1. Місце запису: село Лозоватка Кропивницького району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 27.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса;
4. Респондент: Бондар Галина Кіндратівна, 16 вересня 1924 р.н. в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мене? Бондарь Галина Кіндратіївна.

Галина Кіндратівна, а коли ви народилися?

Я народилась 16 осьо буде сінтября 24-го году.

Галина Кіндратівна, а де ви народилися?

Я родилась у селі Івангороді. Тоді був Київський повіт, тоді ше… А це був Херсонський повіт. А сюди нас батько завіз у тридцять восьмім годі. У це село. Бо там були буряки і корову я в шість год пасла за налигач, по дорозі по-під трасі. А він.. А тут була череда і буряків не було. Та ми сюди переїхали в тридцять восьмім годі.

Галина Кіндратівна, а як звали вашого батька, повне ім’я?

Кіндрат Маркович. Бондарь Кіндрат Маркович. В мене дід Марко. І там жили вони в Івангороді. Якшо їздили на Олександрівку, ото минете те кладовище і отам такий острівець, ото там материна й батькова батьківщина. Там я родилася, на тім острівці.

Галина Кіндратівна, а маму вашу як звали?

Стеманида Силовна.

Степанида?

Степанида Силовна. Дід Сила був. Мого діда, дід Сила, а мати ж було та, Степанида.

А батько ваш працював у колгоспі?

Робив там, у колгоспі він робив. То пасічником, то плотником робив. То там у тридцять третім годі ми жили ж там і була ше в мене сестра, вона вмерла, менша, маненька, і тоді давали молоч… коровина.. ми ж позводили, батьки звели в Івангород у колгосп. А корови забрали, а тоді весною не було чим годувать, та корови роздали. Та в нас молочко було, хоч благодаря. А то був сусід, робив ото Бовтишка, там Бовтиський був…. Бовтиський радгосп. Там він був управляющий, то принесе й собі шо я не їм муки, і матері дасть. А то тягали пирій отой, коріння з пирію. Та мили, та товкли, та пекли оладки. Та мати було спече п’ять оладків та а брат і з’їсть, та й плаче. А мати було йому свій отдасть. Ну його вже давно нема. Він ше давно вмер молодим. То то таке. То ми так перебідували, шо була коровка, то ми ше кой-як голодовку і то спасібо сусідові, шо муку, а то пирій товкли оте коріння та оладки, по оладку спечемо, а він подойде з’їсть тай  плаче, а мати свій отдасть.

А хто корову віддав вам?

А?

А хто корову віддав? З колгоспу віддали вам корову, дали?

А були ізвели в колгоспі корови..

Так.

А тоді весною не стало чим годувать та роздав колгосп людям назад.

Це в тридцять другому? На початку Голодомору, чи вже в тридцять третьому?

Це вже в 1933-му корови роздали. Вже в 1933-му роздали. А зімою я ходила з бутилочкою  у тридцять другім, я зімою ходила з бутилочкою. Батько в плотні робив, я в обід йшла з бутилочкою, батько заходив на хверму і давали бутилочку молока, бо була в мене оце ж менша сестра родилась, 1932-го вона году. О, вона то записана 1933-го. Її вже то… уже нема, в одинадцятім годі вона, бідна, вмерла. То давали це бутилочку молока їй. І я тоді як тоді не стало в колгоспі чим кормить, та спасіба такий був добрий голова, шо роздав корови…

…людям. Та була таки бутилка молока в хаті 

А як його звали, ви не пам’ятаєте, голову цього колгоспу?

Не знаю, не знаю.

А прізвище може якось хоч трошки..

По-мойму, був хвамилія Капустяний. А хто його зна, ну це же ж яка ж я тоді була. О, а я ходила в другий клас, а нас весною, радгосп був там Івангородський, і нас водили кузку збирать, а нам варили кропиву та тоді, як ми назбираєм по бутильці кузки, та давали кропиви їсти, то нас радгосп підхарчовував.

А радгосп як цей називався?

А?

Як називався радгосп?

Радгосп не знаю, колгосп «Прогрес» називався.

Колгосп «Прогрес», да?

А колгосп буде, я жила, це колгосп «Прогрес» був, а радгосп, він щитався Івангородський радгосп, а який, а січас він до Олександрівки, до заводу туди, це ж воно скільки врем’я, діти, пройшло, ой-ой-ой-ой-ой, о… Тоді ж був Київський повіт, ото по ліс, а це Херсонський повіт. Так шо…

Значить цей Капустяний був головою колгоспу «Прогрес»?

А там був тоді, я вот жила в колгоспі «Прогрес», а, по-мойму, фамилія Капустяний був.

Капустяний. Саме він допомагав, виходить, в роки голодомору і в 1933-му році роздав по корові, так? Він.

Трошки скажіть, бо не чути.

Саме цей Капустяний, як голова колгоспу «Прогрес» роздав у 1933-му році…

Роздав людям корови додому.

Корови.

Додому, бо не було чим кормить, то пооддавав людям, о…

Зрозуміло.

То тоді була, а в нас же була та тоді була вже коровка, бо я знаю отам, як от Івангорода їхать, уїзжать у ліс, там він молодий ліс, бо він сажений якраз перед войною. Я було коровку пасу, а мати садила в тому лісі кукурузу. Та сапає, та в обід була молочка надоє, та ми поп’ємо. О, ото той ліс, із того краю ми жили, по тій дорозі я корову пасла, у шість год за налигач водила, бо не було де пасти. А тут була череда і буряків не було, а тут батькова сестра жила, на тій стороні, в Лозовачі. І вона його переманила, він нас у тридцять восьмім привіз сюди. То так я тут опенилася, о.

Галина Кіндратівна, а згадайте, будь ласка, до того як ко…

Почались оці колгоспи створюватись, батько хотів вступати в колгосп, зразу пішов? У колгосп зразу захотів піти?

Батько зразу пішов. Батько зразу… А батько, пасіка в його була, більш нічо така. Він був плотником. Він у колгоспі плотником робив і зразу в колгосп пішов. І ми зразу були в колгоспі.

А щось він здав туди, в колгосп? Із реманенту там, може коня….

Та не було нічо, нічо не було в нас. В нас не було нічого, ото одну корову були взяли. А такого, ні плуга, нічого такого в нас не було. То ж в кого.. Багатші люди були, то були ж і машини там, і все. А нічого він не здавав. Було… нічого.

А пам’ятаєте, розкулкулення? От багаті люди, їх обізвали куркулями. Чи розкулькулювали, чи були куркулі у вашому селі?

Оцього я, діти, не помню. Я тут жила, оце, де траса йде. Іде траса, оце тут я жила. У балоці, то моя.. ми там жили, а в нас в кінці города то туди, ото в отій річці я купалася. Всігда було з братом в отій річечкі колискою наловемо рибки та мати нам прийде з роботи, та ввчері зжаре. О, уже. І там ми жили то. А родилася аж на отій горі я, за кладовищем. Там є такий наче острівець ото хатів, як їздити на Олександрівку, ото там материна батьківщина, там мати жила. І воно десь.. де та хвотографія, шо то батькові було 20 років, як вони ходили в Олександрівку хвотографіроваться…

Ну ми потім да, подивимося. А мама ваша теж у колгоспі працювала?

На буряках, сапала буряки. Мати все це врем’я у колгоспі, тоді ж буряки були, хверми ж не було, а це вже ж всьо хверми ж після войни, а й до войни ж не було. Буряки були, то там завод близько. І там, оце у вас корова, й у мене, і ми зпрягалися. Віз у нас, і корови, і ми сьогодні накопаєм гички восени, начистили, привезли тобі, а завтра мені. Гичку так розвозили, коровам на зиму заготовляли. О, то це мати да, буряки.. на буряках усе времня. І як сапала мати буряки, то давали приварок, та було нам того приварку принесе було, шоб ми ж похльобали. О, був добрий голова, той Капустяний, царство йому небесне. Шо ми.. шоб ми пухлі були, а тоді вже своє жито було на городі, та вже тоді ми жита намолотили, нажорнували, та вже пішли жить.

А дідусь, бабуся ваші… Вони тоді живі були?

Не було нікого тоді. Не було. Материна мати вмерла ше було тоді їй тридцять три годи, мати стала сиротою. Оце осьо Любина мати і моя, і в Іваногороді брат там… Дороботи там.. Дробіт, то оце вони то, вони осталися там усі. Я там… Ой… Він у больниці робив, і його онуки у больниці роблять тепер там, у Олександрівці. Шо я ше хотіла вам сказать… А нас оце ж весною, кузка на буряках, то нас із школи водили з бутилочками на радгоспне, збирали жуки у бутилочки і нам котьол такий варили кропиви і давали, дава.. тію кропивою нас кормили, піддержували.

Галина Кіндратівна, а ви пам’ятаєте, хтось колись приходив до вас у хату з обшуками, щось колись щось забирав у вас?

Ніхто нічо не забирав, бо не було шо брать, діти.

Ніхто ніколи не приходив?

Ніхто ніколи не приходив, бо не було, ми жили бєдно. От, не було нічого. Тіки то й шо в батька пасіка була. І ото на пів хати, і  ми бідненько жили. Ми були…

А якщо порівняти до вступу батька в колгосп і після, ви однаково бідно жили, чи коли вступив у колгосп, стало гірше?

Я вам, діти, брехала…

Та й не.. Ну він вступив в колгосп і в колгоспі мати сапала буряки, давали ж оце ту шліхту давали її. І оце ж корови пооддавали. О, то ми не були пухлі.

А до того, як він в колгосп вступив, де він працював, не пам’ятаєте? Ким він працював? До колгоспу.

Він дома був. В його пасіка була. А він у плотні робив і до колгоспу, по-мойму, там, ну не помню, де він робив, но оце вже він оце як у колгосп поступив, то він в плотні робив. І я ходила до його в плотню з бутилочкою і це він заходив на хверму, і брав мені в.. брав бутилочку молока для сестри. То я знаю, шо я ходила до його отуди на коровню. А тоді весною не стало чим кормить коров і голова, хоч його й арестували були, но він роздав корови людям. В нас корова вже весною була, то нам було легше.

А коли його арештували? Голову.

Ну ото арестовували… Ми жили в Івангороді, то там десять душ арестували у тридцять восьмім годі. Даже і материн, мого діда Логина. Там Ратушні жили коло кладовища. То так він і не вернувся, той дід, він був вчителем. Я було несу, як іду у школу, мати дає бутилочку молока, та я заносю тому дідові Логинові, а він було снідає картоплю жарену, та й мене пригласить, та я коло його поснідаю картоплю. Бо він жив отут коло кладовища, а вчителював він.  А школа вона стоїть ото стара, ото я в ту школу ходила, діти. То вже оце церкву розвалили, та оце школа. Це була церква, де в це… оце тепер десятирічка і здорова школа. Ото була до войни церква. То церква була.

А церкву коли розвалили, до Голодомору? Чи після?

Ну розвалили ж… Нє, вже її розвалили після Голодомору. Розвалили ту церкву і ото построєли дисятилєтку там. А ходила, ото школа стара стоїть, чотири класи було. А уже п’ятий клас — у центрі, в Івангороді. Там школа, туди ми ходили. У шостий, у сьомий. Бо я в шостий клас якраз ходила, як виїхали ми з Івангорода. Я шостий і сьомий у Северинці кончала. І вже більш нікуди й не пішла. Батьки заставляли вчиться, а я не схотіла. Я було як канікули та мене до кухарки посилали помогать. Варила їсти тракторістам. А я як піду по молоко, та так задивлюсь, шо дивляться як доярки доять. Та я десять год дояркою робила. В мене Ордєн красного знам’я за молоко отам є, у трудовій книжці. І медалі в мене є, ну племенник забрав на  сохранность. Там в мене.. в мене Ордєн красного знам’я, і Вєтєран труда, і больша медаль серєбряна за буряки, за 1958 год. По 500 центнер сектара виростила, о… То оце в п’ядесят восьмім годі, а у 1959, тоді було погано скрізь робить і була  якась там Гаганова якась там була. І по тім методу я пішла на хверму. Корови у болоті в такому були, і я пішла на хверму. І я з 1950-го году як набрала собі групу, та доїла до 1969 году, поки не заболіла Боткіною, о. А тоді вже я корови покинула, пішла на другі роботи, то в мене і пєнсія мала, а тоді вже як тепер за стаж вийшов указ, шо за стаж, в мене як 42 годи стажу, то я пєнсію получаю, спасібо, харошу. Не обідюся. І за ордіна ж платять мені

Ага. А ви казали, що дід Логвин був вчителем. А він вчитель… що він у школі… він вчитель молодших класів, чи як?

Молодших класів був там у Івангороді там був, а тоді трицять восьмім годі ж ото отака репре… репре….

..пресія була чи шота його ночью забрали, та на сєвєр завезли, та він там і помер 

А за що його арештували? За що?

А вчителі збиралися на групи тоді десь і їх десять душ із Івангорода вивезли, то  одним один після войни вернувся. Ну його вже немає, це ше ж давно він войни. А тоді ну як революціонери були вони.

Проти влади?

Ні, ішли ж вони за нашими вони йшли.

За українцями?

Да, за Україною. І вони ото збиралися то в млині, тошо. І їх оце поарестовували і повивозили.

Тобто вони хотіли боротись за самостійність України?

Да, за Україну боролися та їх повивозили на сєвєр, та так вони і не поверталися.

А той, що повернувся, не знаєте, щось розказував?

А?

Той, що  повернувся, отой один, нічого не розказував після повернення?

А село ж здорове, діточки. Він отут жив, де центр, де по селу йшла дорога у Івангороді. Не було ж об’єзду, а йшла дорога через Івангород на Олександрівку, то він тут жив. А я жила аж на канатові отут. І ше ж мені скільки тоді було, шо я тоді могла. Шо нічого не знаю я, діти, за це. А він вже вернувсь після войни, то це вже він тим старшим розказував, о. А так нічого. А жили ми тут осьо. Я шість год було, то я вже корову тягала по борщаку, пасла.

Галина Кіндратівна, а ви в перший клас пішли в 1932-му році? Чи в 1933?

У сім год я пішла. Я 1924-го году, я в сім год пішла

В 1931-му?

Оце я двадцять… осьо… 16 мені оце года сполняються. То я пішла у сім год. Ну без місяця, там не було сім год. То я пішла у тридцять другім…

Тридцять другому ви пішли в перший клас.

Пішла я в первий клас. А дру.. ото вже другий клас у 1933-му я знята.

Тобто ви ходили в школу і в 1932-му, і в 1933-му?

І в 33-му я ходила в школу, і водили нас весною у Івангородський, то на горі, він тепер до Олександрівки. Тоді ж він маненький був радгосп. Там мій дід Сила робив в тому радгоспі у панив, бо мою матір батько сватав. Свекор не хотів, бо дід Сила був скарбником. У скарбу робив у пана. А дід Марко був хазяїн, у його була земля і чотири сини було. І дід Марко не хотів, шоб батько матір брав, а батько не послухав і взяв матір, то казала мати, шо було дід Марко сидить на печі і отако об стіну головою — «Скарбничка», бо невістки ж у хаті в одній жили. Це шоб так дозолить матір було. І каже було стука головою об стіну — «та скарбничка». На ця, на матір не казав як скарбничка, а тоді мати із батьком на матереній батьківщині построїлися, ото на отім острівці. То там батько з матір’ю строївся. Там десь є… там хатки є такі, з маненькими вікнами. Це пооставалися може. А копа.. а буряки ж возили коровами у завод тоді возами, тоді ж не було чим возить, а возами… накопували буряків і оце в тебе… Там Марія була, в неї була корова, мати спрягалася, то це возили в Олександрівку на завод коровами. Буряки возили туди. І буряки копали вручну, копаницями такими. Ой, вітер односе, ану. Та й…

То виходить, що цей дід Марко був багатим, але помер…

А його не розкулькулювали?

Нє, його не кулачили. Його не кулачили, ну було його шось там… Його чотири чи п’ять синів було і було там 5 гекта… тиіх… землі. Бо це батько був, дядько Проска, дядько Петро, тітка Олена і дядько Андрій. Їх 5 душ було у діда Марка. І оце ж батько взяв матір, шо в матері не було землі, а старший син діда Марка, то взяв ту, шо дід Марко хтів, бо вона жила в лісі. Там отой ліс, осюди. Та батько в її жить…. Жив в лісі та в неї земля була та вона була багата, а тіки була трохи присліпувата, то покойний дядько Андрій на неї наче не казав, як сліпа. Я це помню, о.  І в їх один син був. Ну вони вже повимирали і дядько Андрій там на батьківщині построївся, недалеко кладовища там, то ще… Бо ми там… і там і батько наший в Івангороді захований, а мати захована у Лозоваці, а нас вже тут поховають.

Галина Кіндратівна, а згадайте, будь ласка, як ви ходили до школи, у перший-другий клас в 1932-33-му роках діти, клас були постійні з вами, ніхто там не почував себе погано від голоду, ніхто не помер, чи може щось таке пригадуєте? От у вас був клас, наприклад…

Ну ми ходили… ходили ми… ходила я в школу, ходили ми зімою, льодом ходили, то робили такі саморобні коньки, отак от дручечок і желізяки встановляли. Самі хлопці робили. І хлопець, ходив він у школу і він навзнак упав, і вбився на коньках, там, в Івангороді. Тоді я ше була, я не знаю який я клас ходила, то він, бідний, оце вбився на тиїх коньках. А так нічого ніхто нікого не предлагав, нічого. Зімою ми річ… берегом ходили, льодом було. Оце тут осьо, тепер оце ж осьо траса йде, то це і став, а тоді була річечка і тільки люки були, і там замерзлі. І то ми тими луками було аж до школи шли, до тої, камінної. Вона й стоїть, то стара школа. Вчителька була Оляна Василівна і нас було 42 учні. То я це в первий клас, і другий клас  ходила там, туди, Івангород, а літом корову пасла за налигач водила, а мати буряки сапала.

А дітей кулаків не було у вас у класі?

А?

Дітей кулаків не було у вас, як ото в малень… ну, розкуркулювали ж, а, наприклад, коли, то були діти кулаків, такого не було у вас у школі?

В нас.. в нас тільки троє було і всі ми троє вижили.

А інші от у школі, у класі, не було такого, не чули ви таке? Або в школі.

А ті шо в класі… наша не було. Одна тільки дівчина ми в школу ходили, но в неї не завалки, а якось… Така болєзнь, шо завалки. Шо задавило її, та вона вмерла. А то всі діти в школу ходили, ми занімалися, ходили в школу, бо я ж отут жила, о. А ше було колись така була гроза сильна, а як діти возили кіно і при…

За тію ширмою полягають і сплять. А кіно кончилось, а така гроза, така гроза. Я прибігла, а батько каже: «А Василь де?». А я не знаю. А батько побіг бігом. Він тепер в колгоспі є, плутня там у Івангороді, оце центр, тут двохетажки тут, тут і клуб був. І була клуня, і вдарила гроза. І батько вспів побіг знайшов його там і прибіг…

В клуні були свині. І там свині погоріли, ну брат остався живий. А шоб там був, за тію ширмою став, злякався. А то було в клубі, як узайдемо, та другий раз і засне в клубі, та запруть його. А він встане вранці, та тоді скине крючок та приходе вранці. То було й спить у клубі. Дивиться, тоді німе кіно показували, о.

А колоски на полі можна було збирати?

Колоски збирали. Колоски збирали. Були у мене, діточки. Мене фотографій було… Ну Артур, оцей, шо в Москві, усі хвотографії були, в мене були хвотографії. Там батько і баби старі колоски збирають, усе в сорок сьомім годі. І діти колоски збирають. В мене стіки було фотографій і Артур у Москву забрав. В його там виставка у марту місяці. Цілий місяць там була, у Москві виставка. І він оце книжку здав. «Голодомор» книжку. Чи не «Голодомор»… А «Чернобиль» книжку випустив, розпродав. І цю, оце книжку, тоже випустив. Оце осьо і мені пам’ятку оставив і розпродав.

А в 1932-33-му роках можна було колоски збирати, підбирати, якщо комусь не вистачало їжі, ну, голодували коли там, можна було?

Оце вже, діти, не скажу, бо не знаю.

А на вулицях чи бачили ви голодних людей з інших сіл, може ходили, там, приходили, просили їсти?

У нас на вулиці ні пухлих, нікого не було.

А чужих людей отак, по вулиці ніколи не бачили?

А ми ж нікуди не ходили, я тіки оце коровку пасла, на вулицю і в хату. І з братом у річку вечером колиску та бобирців наловим, карасиків, а мати прийде та нажаре, кулішу наваре. Ото такі палиці ставили, та катілок вішали, та пшоняний такий куліш варила мати, добрий було. То ми отак і перебивалися, спасіба тому сусідові, о. А тоді ж ото жита були, то вже було легше нам, жито вже як уродило, намололи, та вже собі напекли своїх оладків, о. А то корову пасла, все, я за налигач знала. А шо я ше вам, діти, нагадаю.

А після війни в 1946-му, 1947-му роках голодували? Голод був після війни?

А оце 1947-46 ну шоб так дуже голодували, то не голодували. Було трошки шо, бо було за шо купить, крупи, тошо. То оце 1947 год нам  не такий був важкий. 1933 важкий був, а сорок сьомім було таки. Це ж був 1947 тоже, ну він не такий важкий був.

А податки платили? Податки.

А податки платили, налоги платили. Оце так: 300 літр молока должни були в колгосп здать, 150 крашанок должни сдать були, 50 кілограм м’яса здать, держали кролі, копали такі ями, і в ямах держали кролі. І то туди гулляк накидаєм, акації, верби, там вони лупляться, а тоді нори закривали і ловили. А то мати каждої весни купляла козеня. Та вирощували козеня до осени, а восени здавали на м’ясо у колгосп, у государство. Бо був налог оце м’ясо, молока. То я в Івангороді носила трьохлітровий бутиль аж в центр вечером на молочарку, о. А один раз знаю корову пасли, пасли до ночі допасли, шо нас батьки вже шукали. А пригнала корову, а треба ж молоко вже нести, вже молочарка закривалась. А я таки з подружкою понесла, мати послала мене. Послала, понесла молоко. Оце од цьої траси, аж в центр, якшо знаєте Іваногород, там центр. Там магазіни, о. То робила я, а то я все корову. Мати це, вранці мене зжене…

Та там рів такий город був, в кінці городу. І в рів мати корову вижене, і мене вишле, шоб я пасла. Я отако сяду, та й зігнусь, та засну, а мати і топе, і наблюда де я і корова. Кричить уже на мене. Вигоне, бо корова піде в город. Отак мати було, до схід сонця мати було їсти наваре і припічок змаже, і на роботу вже піде. А батько в плотні робив.

То ви з податками справлялися, да? В 1946-47-му все здавали, все було нормально?

Усе, те шо було все но, все здавали, справлялися з усім, налоги платили і оце ж… налоги платили, а вже як я осьо осюди переїхала, тут сестра була, вона інвалід 2-ї групи, то я вже не платила нічого. А так то платила, а там усе платили, налоги. І мати у войну на.. тікали з Ойгани та збрала, зібрала всі документи та в лежалку вкинула, та й забула, та вренулася, та спалила. Та мої митрики погоріли. Та я у Івангороді родилась, а тоді митрику взяла у Лозоваці, шо в Лозоваці родилась, то я два рази, діти, родилася. Ото таке, родилася дійсно я в Івангороді, а у паспорті, то я родилася у Лозоваці.

Ага.

Сусід хрещений, сусіда хрещена пішла в Єгладковку, там в больниці спитали якого году, яком місяцю, митрику виписали, та й усе, я не знаю де ту митрику, в паспорті так щитаюся, по-мойму. Та десь паспорт там. Де та Люба?

А ті люди, що від голоду помирали, де їх…

А?

Ті люди, що від голоду помирали, де їх ховали, хоронили, як… як?

Я цього, діти, не бачила, не було в нас.

Не було…

Не було.

У вашій сім’ї ніхто не помер, так?

Голова колгоспу помагав усім.

Ніхто не мер, бо голова роздав людям корови та в людей були коровки і жінки сапали буряки, бо близько ж до Євангород і Олександрівка, воно ж близько. Завод насівав буряків та варили шліхту та давали, то я пухлих не бачила, не було.

1. Місце запису: місто Гнівань Вінницької області;
2. Дата запису: 22.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Бондарчук Ксенія Каролівна, 14 жовтня 1926 р.н. в селі Маянів Тиврівського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Маянів Тиврівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Ксенія Каролівна.

А прізвище?

Бондарчук.

Коли ви народилися?

1926 року 14 жовтня, на Покрову.

А де народилися?

Маянів. В село Маянів.

А який це район?

Тиврівський.

Угу. Як звали ваших батьків?

Тато — Кароль Константінович, а мама — Аня Космівна.

А чим вони займалися?

Хлібороби. В колгоспі робили, як колгосп, а як не було колгоспу ще, то мали коло хати, мали п’ятнадцять соток города. І мамі дав тато ті десятини і вони мали. Десятина, то це скіки? Гектар?

Десятіна — це сто…

Сто. Ну я ж кажу. Сто кіло… Сто. Сіяли жито, самі жили. Не мали… Вони такі були — молодий ше чоловік. Вони поженилися, вони не вміли ше сіяти. Та пішли до старого дядька, та й кажуть: «Ходи дядько, посійте мені, я вам відроблю, но ходіть мені посієте, бо я не вмію». Він прийшов та й каже:  «Де твоя межа?» Вони кажуть: 

— Осьо!

— А друга де?

— Осьо!

— На тобі відро і сій. На чуже не кинеш, а на своє.

То так вони навчилися. Так вони собій й хазяювали. Були молоді, але хазяювали. Не бідили. То як не бідили — бідили, бо не було так, як це зараз є.

А їхні батьки де були? Чого не показували, як оброблять?

Ну я знаю? Вони були самі. Були в селі, були в селі, но мама була не рідна, а тато виходить… А батькові батьки повмирали. Тато був сирота. І було ще чотири дівки. То тато їх повіддавав, а сам лишився, хазяював. Сам всьо робив, сам робив. Було чотири дівки на його ше…

А хату яку мав?

Старенька, дуже старенька, дуже старенька. То я там родилася в тій хатині старенькій, а тоді вони купили гарну хату, славну.

А в колгосп чого пішли?

Оце тако було — вони поїхали тато, казали кічка зараз тут. Як воно зараз називається, то я не знаю. Вони туди поїхали заробити, а мама лишилися зо мною маленькою. Але запишуть у колгосп — всьо забирають з хати. Де шо є: і фасоля, і пшоно, де шо є забирають. І як є зерно, то щоб посіяти, а це, щоб ішли в колгосп, там будуть варити, там будуть давати їсти. «Пишіть у колгосп, пишіть заяву» — голова каже. Вони написали ту заяву, занесли і ше єдна їхня подруга з ними, обидві занесли ці заяви. Вони вийшли, а ті зажитошні дядьки кажуть: «Шо ви робите? Куди ви йдете? Нашо ж вам той колгосп? Куди ви йдете?» Вони пішли до того прєдсідатєля: «Віддайте нам заяви». Він віддав. Вийшли туди, тут бідняки всі зібралися. Та й каже: «А що ж ми будемо робити? Ті багачі, а шо ж ми будемо робити? Йдьом же в колгосп». Знов понесли цю заяву. Він каже: «Нашо ви, дівчата, носитеся з цею заявою? Ви ж сіравно ж підете, всіравно ж підете, сіравно підете в колгосп і будете в колгоспі робить». Так вони й лишили. А пишуть вони дівчата туди на роботу. Кажуть, що Кароль, так і так, я вже з п’ять чи шість раз ту заяву забирала і носила. А він каже: «Шо люди такі як ти роблять, то роби й ти. Йдуть такі як ти, то йди і ти, а як не йдуть — то не йди. А на тих не дивися, в них ше є й коні, й молотарки. й сівалки і всьо. Вони хазяї, вони на нас не обращали вніманія і не будуть обращать. Що люди роблять, то й ти». Так вони пішли в той колгосп.

А що сталося з тими зажиточними селянами?

З селянами тими… Їх розкуркулили, декого вислали, а декого забрали молотарку ту, це в нас був один єдінствєнний такий, шо на все село в нього робили люди, молотарка була. Ну, це всьо. Молотарка і хата… в нього. Хата була в нього мурована, славна, то забрали. Забрали ту хату, а його десь вислали. Десь там він був. А тоді, виходить, вже як стали ті колгоспи і стала власть, то він чи п’ять чи шість років, я не скажу вам точно, чи більше, його вернули. Ті вернули, то зараз і ходить. Він ніде не робив, а його діти були в колгоспі, його діти в колгоспі були, а він не був. Він не був, бо він не міг чи що там, то він не був. Але в нього всьо забрали і коні, і худобу, і молотарку, цю віялку, всьо, ну як він хазяїн був великий, то в нього всьо забрали.

А люди які в нього працювали, то він платив їм?

Платив. Мої баба покойний, в них було четверо дітей, мама і ще, і ше два хлопці — четверо дітей в них було. І на Різдво вони бідили. А на Різдво вони колять свиню цей багатіший. Колять свиню. Та його жінка каже до нього, до мої баби: «Марійко, візьми в мене головку». Вона каже: «В мене нема гроші». Вона каже: «Дівчатка відроблять, дівчата відроблять». То вони за ту голову ціле літо робили. Ціле літо робили за ту голову. А за день з’їли. Свиняча головка була, вони за день з’їли, а вони ціле літо робили за головку ту.

А грошима не платили?

Не платили, не платили. Може, десь комусь десь хтось. А там я вам кажу від своєї мами, шо мені мама розказували, то це я так кажу.

А як фамілія?

Мамина?

Ні, цього, цього ж заможного?

Ой, Боже-Боже, Боже, я забулася. Може нагадаю.

А крім нього, ще в селі були такі заможні, яких потім розкуркулили?

Були заможні, но не такі як він. Ой, як же це його фамілія? Як цей Марусі, яка була фамілія дівоча? Може я нагадаю.

А так багато сімей розкуркулили в селі?

Нє, нє, не багато, не багато. Такі були, вони були зажиточні заможні, но вони багатші не щиталися, вони такими куркулями як цей Яким. Це — Яким, бачте, знаю як називається, а фімілію забула. 

А так всі пішли до колгоспу, да?

Да, да. Строїли, місили заміси, такі робили боти, строїли коровальні, конюшні — це тако, як в колгоспі були, то це строїли вони виходить. А хто не хотів, не йшов виходить… Через нас через дорогу, жили жінки. П’ятеро дітей і вона сама, чоловік помер. Дуже бідили, дуже-дуже бідили. Тато нарубають дров таку велику купу і складуть тако кирдичкою. Приходять ввечері — вже половина нема, вони вже виносять. Тато взяли туди і вивіртіли дюрку, таку дюрку вивіртіли і туди патрону застромили. Вона рано розпалила, а то патрона бах і всі горшки пішли. «А згорів би ти, — каже, — зі своїми дровами». А тато каже: «А не йди, а не бери, своє зароби. Біжіть та нарубайте». «А горів би ти, — каже, — своїми дровами, горшки всі вилетіли». То довго люди сміялися. 

А в хаті того заможного, що зробили?

Хату забрали, а шо… А тепер виходить. Тут дочка пішла забрала кожух і ще шось там, і дуже грошей їй багато ще дали. Вона щось там написала багато, що у них забрали, то тепер зароміни їй всьо віддали. Нема вже нікого, вони всі вже повмирали.

А хату не відали?

Не, хату не віддали. Був медпункт, зробили, тоді ще. Хати не віддали. Хата мурована, славна, славна хата, мурована. То медпункт зробили і там в одній половині жив врач, а в другій половині — прийом був. 

А в тридцять другому році до вас додому приходили? Забирали оці активісти?

Ну, забирали, я була мала, я не знаю. Мені було вісім років чи сім в тридцять другому. Сім років. А тоді вже розказували мама, то казали, шо навіть пшоно і фасолю в гладушечках під… було, всьо забирали.

А один раз приходили?

Я не знаю.

Не пам’ятаєте?

Мама цього не казали чи вони всьо время ходили чи поки… А що там було забирати? Раз забрали, а другий нема, шо уже забирати.

І що шукали по подвір’ю, в городі?

Кругом, кругом шукали: і на печі, і в грубах, і в п’єсо кругом шукали, де шо було в гладушечках, в горщичках — всьо забрали, і шукали кругом.

А батьки ніде не закопали в землю зерно? Не ховали?

Нє. Я не знаю. Нічого не казали. Я не знаю. Нічого не казали.

А корова у вас була?

Да.

Не забрали?

Ні, корова була.

А хто ходив обшукував? Хто це забирав?

Ну, це — казали комнизани якісь чи шо то. Свої люди, свої. Сусіда був, сусіда був. Мама таке… Груба поставляна, а за грубою такий промежуток, а мама туди кандашмаття кидали за ту грубу і там було трошки пшона в торбинці. А сусід тако через дорогу найшов та й каже: «Гань, шо це?»

Це сусід ходив до вас обшукував?

Да, сусіди. Багато, років п’ятьох, мама казала ходив. То кругом не було такої дірочки, щоб не заглянули.

А сусіди, що ходили обшукували, вони голодували?

Ну, вони тоже були бідні. Бідні. Тоже сім’ї були в них. Но це таке…

А чого вони ходили обшукували?

Ну, забирали шо є, щоб в колгосп піти і там будуть варити їсти, давати. Щоб іти…

А в колгоспі годували хоть?

Ну, тоді годували, кажуть, варили там і давали їм їсти. Це вже я не знаю. Я сорок сьомий рік дуже знаю, а тридцять третій, то я від мами то взнала. А сорок сьомий, то я знаю хто це. Не знаю хто це винен. Чи це Хрущов, чи це Брежнєв, чи це Сталін? Не знаю хто це винен.

А як було?

Не було хліба совсьом, не було шо їсти. А було тіки пекли вівсяні такі, що і  дівчинці Галі, моїй дитині було два рочки і їй не було що дати, вівсяна ходи булочка, нічого не було, таке. 

Так, а чого не було хліба?

А хто його знає, чого не було.

Що не виросло?

Ви… Така пшениця як море, як море пшениця така.

І де вона ділась?

Хто його знає. Десь забрали та й всьо. А за колосочок, хто пішов збирати колосочки, то судили. Рік давали, два роки двали. В моєй первої сестри… Моя перша сестра, її забрали, дали рік, бо вона назбирала колосочків, то її дали рік. Відправили її на Донбас. Вона там робила, а там хазяйка та й каже: «От тамо, вже кукурузу зібрали, а люди виходять дехто крадеться качанчик-два та й потереб’є, та й кокошки роблять», — вона каже. А їх було три у квартірі, вони пішли всі і їх зловили, то дали чотири роки. Чотири качанчики — чотири роки дали. Ох, то вони відсиділа п’ять років, отой рік і ще чотири. Від дзвонка до дзвонка. Тоже  вона осьо два місяці як померла. Тоже її було девяносто три роки, вона двадцять п’ятого року. 

А як звали?

Маруся.

А фамілія?

Барчук.

Це вона з цього самого села?

Да, да, да. Моя перва сестра, з цього самого села. Оце осьо чоловік, шо привів вас, то він був в неї, він знає її, він був в неї. То вона розказувала. Вона сирота була, то її виходить пожалували. А тако от через дорогу, через городи було пшениця. Така пшениця! Аж тако, як хвиля, як вода, і її викосили-скосили, а баба старенька пішла тако шось п’ять колосочків знайшла. Глянула, а коньом женеться наш, наш молодий чоловік женеться на тому коні і виходить з галабатою. Вона побачила — давай тікати. Отако ліс і річочок, а вона в той річок впала, а він тою галапатою, ще скіканадцять раз за тих скіки колосочків. Свій чоловік, свій! Молодий-молодесенький, но його поставили охранніком.

Це в сорок сьомому, да?

Да, в сорок сьомім.

А податки були? Налоги?

Були страшні. М’ясо кварталами, триста яєць, триста літрів молока і сорок кіло мяса, но кварталами всьо віддавати. Але мама покойні з татом віддавали кварталами, а вони хтіли вижити, ті що, їх поставили цими начальніками. Хтіли вижити. Прийшов та й каже: «Давайте м’ясо». Вона каже: «Я віддала квартал». — «Бо свиню заберу». А мама каже: «Бачиш оно сокиру? Так і вгачу тою сокирою». Він обернувся, пішов подивився, що да. Там квартали в том кварталі тіки дати, в тому тіки яєць, в тому тіки молока дати. Триста літрів молока, триста яєць, сорок кіло мяса. Оплатили, всьо оплатили. Дуже бідили тако, но в кого не було такої великої сім’ї — то непогано. Корова була в нас. То таке.

І шо батьки нормально платили ці податки?

Податки платили.

Це свиню різали й платили, да?

Свиню різали в цему, в погребі або в коморі, в хаті. Бо тоді погребів не було таких ото, а були такі ями викопані. В коморі смалили свиню, бо як маєш свиню і заколиш, то треба ше шкуру віддати. То там смалили у тому, як-небуть смалили і порубали, і їли. А багато людей не тримали, бо не було чим годувати, не булочим, а ледащуваті трохи були. Треба робити, як хтось казав, і зараз хтось робить, то трошки луче живе. Так було, так є.

А в тридцять третьому шо ви їли? Чим мама годувала?

То в нас була корова, в нас була корова. Ми не голодували. Ну, скромно, скромно було, но..

Но кашу варили ж якусь?

Наверно варили, я не помню, я не голодувала, я не помню. Шось варили, мені було вісім років тоді.

Ви одна в сім’ї була?

Одна.

А інші сусіди? В селі голодували люди?

Дуже, дуже, дуже-дуже голодували. Я ж вам кажу, це шо дрова вкрала, то в неї було п’ять дочок і вона, і всі виходить, та ногою не може, та рукою не може — всі каліки. А вже як зацвіла акація, то вони вже тоді. А я прийшла, а вони так гарно їдять, а я так хочу того, шо вони їдять. Прийшла додому та й плачу, кажу: «Я хотіла, того шо вони їли, вони мені не дали». Мама беруть пів кошика бараболі несуть туди. Та й кажуть: «Шо ви тут їли?» — «Ми не дали, бо знаєм, шо вона не буде їсти». «Ну, то дайте, — мама каже, — ну, то дайте». Вони принесли, я то дивлюсь на нього, я не хочу, я тоді може й їла б як вони їли так жадно, то може б і я тоді була їла. Я не хтіла. Мама заміняли, принесли додому: «На їж осьо». Дуже вони бідили, багато людей бідило.

А чого у вас була бараболя, а в них не було?

Бо ледащі були.

Ледащі? Не працювали?

Ледащі були. Були ледащі. І зара так. Хто дивиться в чарку, хто дивиться кудить, то тоже бідно живе. 

Але ж вони тоже в колгоспі працювали?

Нє.

Не працювали?

Я ж вам кажу, та на ногу крива, та так, а та так. Нє, дуже бідили, но не ходили в колгосп. А хто ходив, ну то знаєте, треба ще вдома мати ше шось, шоб їсти.

Город треба було садити, да?

Да, да.

І великий у вас город був?

П’ятнадцять соток коло хати. Ми осьо й садили, а була свиня. То я було, мені вісім років, то я ту свиню годувала. Нарву буранчику всьо. Так само робила, як стара людина, а не так шо я собі лежала чекала, поки мама мене нагодує. Я тоже працювала, вісім років було, то я тримала і телятко, телятко і буранчик рвала, і свині давала буранчик. Треба всьо робити. І тепер так само, і тоді так само.

А ви бачили пухлих людей? Померлих людей в селі?

Ну, я не помню. О це мій дєд осьо, то він був, його вже винесли в рядні надвір, бо він стощав. Це мама все знають.

А ви на вулицю ходили гуляли чи вас не пускали батьки?

Нє, ну тако, я не знаю. Мама дають мені їсти, а я не хочу їсти, знаєте, єдна, є шо їсти, а я не хочу їсти. Кажу: «Візьміть мене в Ворошиловку на базар, то я буду їсти». Вони кажуть: «Підеш, підеш в неділю». А вони робили там масла, молочка носили в Ворошилівку. Принесли. Вони встали раненько та й пішли на базар, а я спала мала. Я встала кажу: «А мама де?». Мама пішла на базар. Я сидю, сидю, сидю, стала на воротях та й дивлюся. Мама оно показалася, а я: «Оооооо, дурна, тут доїла». Таке було. 

А де ховали людей, які з голоду померли?

Цвинтарь є, ше мама моя знає свою маму, де похована. Мама моя знає свою маму, де похована. Бо це в неї була не рідна мама, а то вже була рідна. А коли мама віддавалися, то тато її обіщав яливку цінну дати, бо сирота виходить. Вже виходить та яливка скоро має телитися, а я вже вродилася. Я на світ показалась, а вони не дають тої яливки. Мама каже до тата: «Я піду зараз», тато кажуть: «Не йди, не йди, так і буде, вони дадуть другій дочці. Обіщають, а не дають, вони так всі діти повіддають. Не йди». Мама мене беруть. Вдягаються в жакет, мене беруть на руки — ідут. А як же вони підут плакати туди, як дуже тато добрий, дуже добрий був дуже чоловік мій тато. Він іде виходять, йдут, ці нема чого плакати, а вони в голос. Дід вийшов та каже: «Шо таке?» — «А мене Кароль вигнав. Ви казали, що дасте яливку, а не дали, — то так вони корови дочекалися, що це була корова в них, — він мене вигнав, ви обіщали як сватання було, а як тепер вигнав». А вони до тої баби: «Дарино то бери яливку.» І так лишилися мама з коровою.

А дід з бабою не голодували?

В сорок сьомому голодували. В сорок сьомім голодували, а тоді я не знаю. А тоді знаєте, то таке було..

А вони в колгосп пішли чи нє?

Були в колгоспі, були. І сини їхні були, і дочки їхні були. Були в колгоспі, всі були. От і таке.

А церква в селі була?

Була. Я навіть помню ту церкву. Я була мала, мене тьотка моя, вона на ногу з паличкою ходила, вона мене бавила. Мама ходила на роботу, а вона мене бавила, бо не було ні ясел, нічого. Вона мене вирощувала. І вона мене брала в неділю до церкви і там хлопці тако брали за руки і мене садовили, і крогом церкви носили. А я була уже в третім класі, як церкву розбирали. В третім класі я була, як розбили церкву. То там така була алєйка висадяна в тій нашій школі. І прямо до церкви. Оцими березами, тако березки. Я тоді йшла туди, прийшли ми, багато прибігло дівчаток, а її розбирають церкву, а голова посилає це свого, шо то він коло нього, посильний називався в нас. Він каже до нього: «Лізь і зніми хрест».  Щоб він зліз туди. Він зліз до половини та й каже, шо «Ой, не можу, дуже високо, я боюся». А він: «Трус! Трус!» — до нього. То він помер і трусило ним. Це — голова сільради. Він так сказав до цего свого, що «Лізь, зніми з церкви тей хрест». Він ліз до половини доліз. та й каже: «Ой, я не можу. Ой, я боюся». А він каже до нього: «Трус! Трус!» і сам поліз. Сам тей голова сільради поліз і скинув цей хрест. А до нього каже: «Ти — трус, трус!» І так Господь милосердний дав, шо в нього трусило і він сконав, і трусило ним. А до вчительки послали когось, шоб він нам не дав перерви, шоб ми не бачили. То він такий був дзвін. І ми побігли, то це я дуже помню. Це я дуже помню. Я вже була в третьом класі.

І ви бачили як дзвін падав?

Да. Виходить так задзенькотіло, шо на все село, бо дуже високо і той дзвін падав.

А інші люди виходили дивитися, як церкву розбирали?

Я не знаю.

Не пам’ятаєте?

Не пам’ятаю. Може й приходили, може не приходили. А це ми — школа, тако якби от хвіртки до тудова, так нам від нашої школи до церкви було.

А люди не шкодували, що церкву розібрали?

Шкодували. Такі, як це ходили, от мама моя, оце всі, шкодували, дуже шкодували. Казали, що не треба, нашо вони. Нєєє. Але те й, всьо, але така кура цих іконів, тако спалили аж до неба дим ішов. 

З церкви все попалили?

Всьо попалили, всьо.

А люди ніхто додому собі нічо не заніс?

Там стояли. Там навіть близько не підходили. Де ви бачили? Такий був.. Але так люди казали, він сказав, що трус, так його трусило. Не мої міри так трусило, поки не сконав.

А вже без церкви, люди всерівно свята святкували? Різдво? Великдень?

Да, да. 

Але в церкву ніде не ходили?

Ну, хто старіший ше може і ходив. У Риживці ше була, лишилася. В Риживці церква лишилася, то туди ходили. Ми самі паску ходили святити. Всьо время ходили святити паску, а так не ходили, бо далеко виходе. А паску святити, то щороку ходили. 

І після війни тоже ходили святили?

Да, да.

Церква була постійно діюча?

Да. Вона ше є в них в Риживці.

А чого там не закрили, а вашу закрили?

Бо чи такий голова, чи хто такий ці люди? Не знаю. Не скажу, бо не знаю. То й таке. Ой, Боже.

А в школу ви в якому році пішли?

Мені було вісім років як я пішла в школу, вісім років, то тридцять четвертий. 

Скільки було дітей в класі вашому?

Я не знаю. Багатенько було, но я не знаю. Це ше дві жінки є ті, шо були зі мною в класі. Одна — девяносто й єден рік і друга — девяноста й єден рік. То та в Сотів. А та в Майнів і дві дочки.

А чого вони молодші були за вас?

Молодші, да.

А в одному класі були?

Да. Нє, не в одному класі, я була в третьому, вони були в другім, но товаришували, подружки були собі. 

А одяг у вас був?

Да. 

Багато? 

Нє.

А шо було? Шо ви в школу в перший клас носили?

Вдягалася. Моя подружка з двадцять сьомого року, то вона тепер була головиха колгоспу, то вона в маминій бунді ходила. В бабиній бунді, бо мама її померла, тато помер, а вона коло бабушки була. То така бунда називалася, то вона в ній в тій бунді, підпережиться тако. А я, то таке славненьке, чи то з мами було чи то з кого, но я вдягалась. 

А у цьої вашої подружки батьки від голоду померли?

Нє.

Нє, раніше?

Да. Мама померла з родів, а тато помер — туберкульоз. А мама померла з родів, бо вона, ця була дівчинка, Оля була. А вона віддалася за другого, за якогось Василівського і тоді ше виходить вона заберемініла, і родила хлопчика, то хлопчик лишився, а вона померла.

Скажіть, а після голоду село помінялося? Люди змінилися, як ви думаєте?

Як вони…

Не боялися люди, що голод може повторитися?

Ніхто нічого не казав, я не знаю. Хто робив, той їв. 

А вам про голод розказували?

Ну, розказували, шо це всьо забирали, оце мама розказували. В сорок сьомому році, то це я вже сама знаю. Моїй Галі було два роки. А мені вже дали норму, вже мені дали. Всьо, як та буряків і всьо робити, і жати, і всьо робити — це я знаю. В нас цей голова сільради, голова… бригадір наш по двісті грам хліба носив нам у сорок сьомому році, в сорок сьомому році носив по двісті грам хліба. Тако різав кусочки і заходив в магазін важив, а як тако ще кусочок, то він брав паличку ще приколював, щоб було точно двісті грам. Бо були такі ще жінки, що шли в магазін і переважували. То він так робив чесно, дуже чесно робив. То я не знаю. А так, а там маленька дівчинка мамі ходила помагати. Вона не помагала там нічого виходи не помагала. Но вона її брала, вроді вона їй помагає бурячки проривати. І вона опаздала туди, а там варили котьол нам в сорок сьомому році і по двісті грам хліба давали. І варили, і кашу варили, і борщ варили чи суп. І вона опаздала, ті вийшли, ті пішла, а ця приходить, каже: «Нема вже роздали, нема». Вона вернулася і плаче. Іде до мами тої. Вони голодували дуже. Вона виходить, плаче, а йде голова та каже: «Чо ти плачеш?» — «Бо я дойшла, мені не дали їсти, бо каже що нема». Він каже: «Вертаймося». Вернулися. «Чо ви її не дали? Вона маленька, ви ж знали, що вона мала прийти.То було рощитувать». Вона каже: «Бо не стало».  «А то треба було лишити, ви ж знали, що вона прийде!» Маленька дівчинка, вісім років дитина. Вони не знали, що вона прийде. Він туди до її корзини, а там повні горнятко каші і в другім банячкові борщ, і буханка хліба. Він каже: «Це шо?» Осьо осьо, на тобі спекулянт. Він дає тій дівчинці буханку хліба і той суп, а їй сказав: «Завтра не виходь, завтра буде тут друга людина, а тебе, щоб не було тут і ноги». То це в сорок сьомім році. Такі люди, це таке… Як совість людини. Це від цього завісить, від людей.

А в місто ходили за хлібом в сорок сьомому?

Нас возили. Не було в сорок сьомому році хліба.

А в місто не їхали, щоб купити?

Ніхто, не було. Не було, бо я…

А в тридцять третьому можна було якийсь одяг або якісь речі помінять на їжу?

Не знаю. За це мама нічого не казали, бо в нас було, виходить, то ма це мама нічого не казали.

1. Місце запису: село Підгайці Кіровоградського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 27.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Ващук Федора Олексіївна, 22 грудня 1925 р.н., народилася в селі Новоігорівка Устинівкого району Кіровоградської області; 
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новоігорівка (нині Дмитрове) Устинівкого району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Ващук Федора Олексіївна. Дата рождєнія — тисяче дев’ятсот двадцать п’ятого году, двадцать втарого дікабря. Місце проживання — село Новоігорці, Домовка була тоді, да-да-да. Батько — Алєксєй Дем’янович, бідняк. Він працював в колгоспі все время, поки був живий. Все время, все время працював. І я працювала безконєчно, да-да-да-да-да. 

По суті сказать, що я мало що знаю. Но больше помню, що тато покойний мій, скільки вже год нема його, їздив у Баку. Возив мамині там то рушники вишиті, то скатертини вишиті, таке все, що хароше мінять на хліб. І його довго не було назад із Баку. Мама вже почала плакати, навєрно, каже: «Навєрно, його вбили там, бо вони ж з кинжалами там ходили у Баку». Коли нє, помню я, що тато приїхав вже весною. Село, наша хата над берегом, щітай. До берега. А там ставочок чи річка. Ну весною вода йшла велика. Багато, навєрно, було снігу. Ну я сніг мало помню. І тато приїхав, і переїжджать через річку — немає містка. То я знаю, що хороном, отой ящик у фургоні, то в тому ящику переїжджали. То тато  ще не приїхав, а я вже побігла у деревню до сестри, сестра замужом була недалеко, сообщать, що тато приїхав. Ну що він привіз там хліба якогось, більше нічого, більше нічого. І не дуже багато він і привіз, а нагорювався, бєдний, отак з головою. Ну а так по суті сказать, щоб ми дуже голодували, то нє. Тато був охотник, в тата було ружйо двухстволка. Тато ходив на охоту, а тоді даже ночьою сидів у, як сказати, засідках на скиртах. Тоже вбивав зайці. А нас небагато, я і брат, і мама й тато. А помню була Марійка, тут недалеко од нас жила. Вона, бідна, приходила до нас і забирала кишки із зайців. Я кажу: «А нашо тобі? Собакам?», а вона: «Та де там собакам, ми самі будем їсти. Я їх помию, а так поріжу-поріжу».Та й так ми пережили, коли ж це вже, в войну, в піїсят….От вже не знаю, це не знаю тоже. Щітай почті була голодовка. Це вже, я кажу, чи вже кончилась война та була голодовка. І так страшно було все. Я кажу, страшно все було. Як би сказати, щоб щось украсти десь жменьку зерна — Боже сохрани, судили. По п’ять год давали. Безконєчно.

Були жорна, це в общім, були жорна, ото два камені, і ми жорнували там. А потом уже зробили такі, тоже з камня, тільки що корбами вдвох з мамою. Було вже тато десь там достане пшениці скільки зможе, то пів відра, то скільки, і то ми ходим туди, і жорнуєм, а тоді вже, воно кажеться вроді мука, вона та мука була з дертьою. Отак мама пекла, так і їли, так і їли. А потом, помню це вже я, навєрно в тридцять четвертім чи ні, що вже після голодовки, як би сказать, дядьом, мамин брат, що вам сказать, як ви не знаєте? Ластівки були, а тепер Печина, тоїсть за Печиною сюди, вони там жили, недалеко од Водяної, а на Водяній там жила тьотя моя. Та. Ну ті тоже горювали, бо в неї було четверо діток, був і чоловік, а тоже, каже, горювали. Ну хто держав корову, то все таки не так дуже горював. Все одно, чашка молока була яка. А в нас, я не знаю, чи була корова чи не була, я не знаю. Не знаю, не буду я казать. А потом мама каже: «Буду йти на похорон», кажу: «Куди?», а вона каже: «А туди, на Ластівки». Воно сейчас друге, не придумаю, як воно називається те село. Ну отут так три кілометри через шлях тепер. То ми йшли по-під тьму, а дяді Миті, це вже в хазяїна, це вже вродило житечко на городі. І вони нажорнували того жита і жінка Уля, покойна, напекла хліба, якого можна. Хіба воно на хліб похоже було? Ну все равно. А тоді вже як він трошки впікся, а вона, бабушка у їх жила, та так же просе: «Синок, дай мені хоть кусочок, ой як же ж я хочу їсти. Скільки ж я вже не їла його». Ну, дядя Митя дав кусочок їй, вона з’їла і каже: «Йой, я не наїлася, дай мені ше!». Він дав другий кусочок. А тоді віддав оту всю хлібину. «Хіба може мама скіки їсти?». І що ви думаєте? Вона покойниця. Із’їла ту хлібину житню, і ще добре неспечена, і Богу й душу віддала, да-да-да. Желудок встав чи спух, хто його знає. Навєрно, навєрно. То це я помню. А потом уже, ой боже мій, через время. А їх було два хлопчики, оце в дяді Миті, два сини. Маленькі ще були. Осталися. А дядя Митя був на войні, на фінській. Він був в Фінляндії, поперед Германією, у сороковім годі. Така страшна. І дядя Митя був ранений. Десь не знаю, чи в льогке чи десь сюди, усередині. Ой Боже мій. А потім, звеніть, що я скажу, вона забеременіла. А нашо ж мені ті дітки, чим ж я буду їх кормить? Митя ж нікудишній, його ж нада кормить. І вона, в общім, закрила кров і пішла кров оце зараженіє крові, і вона померла. Отак і ті хлопчики, Ваня і Славичок, і ще дядько живий був.  Вся деревня, дуже багато було пухлих і померлих з голоду. І ця жіночка Марія, ось що брала в нас кишки, тоже померла. А її син остався живий, Володя. Но його забрали в Германію, война оце вже началася. 

Ну там є, там у нас в деревні кладбище було так недалечко і там ховали, там і ховали їх. А потом тут, коло деревні, друге було кладбище невеличке. А тепер це, що в деревні, як би сказать, ттам дерева позаростали, то його не тронули, так воно собі  і стоїть. А на горі так недалечко було друге  кладбище, то це вже сєйчас переорали і засіяли, і нема вже й признаку нічого. А поховано даже моєї подруги батьки, да, поховані там. Сусіди Грицько і Марія тоже там, багато людей. А хто вже молодший, то пішли в, як би сказать... Ну ви ж не знаєте, вже я ж кажу, ну ви не знаєте. Вже як ось це зливали колгоспи, то вони хати покинули, покинули хати. І там купляли. Ну, ще були, не всі ж повмирали разом, по очереді. І так самі і збирали, так і ховали. Оце подруги моєї батьки померли, то вона тут поховала обох їх. А тепер признаку нема! Нема нічого. Я ж кажу, переорано, засівають, вже скільки год пройшло. А що ж, було! Мерзли, вмирали дітки, то батьки ховали, кажу ж, батьки ховали. А потом я вже не знаю, що вже тоді могло й буть. А дітки поховані тоже тут на кладбищі були. Та й так пережили…

Нє, нє, ніхто, я ж кажу, ніхто не годував нас. І ще ми не ходили в голодовку в школу, ми ще були дітьми малими вдома, а ж кажу, вдома. Аж, вже я кажу, як було по восім год нам, аж тоді ми пішли в школу. В нас в селі була школа. Не в самом селі, а так, через річечку. Там  був жом. Хто там жив? Вроді мій батько хрещений. Та він покинув його, виїхав сюди десь у Хіровки за Кіровоградом. І там була школа. То ми тоді вже начали в школу ходить сюди. Дві вчительки у нас там було, харашо. Но ніхто нас не кормив, що, кажу, наїли, то так і були в школі.  Як є як є якийсь кусок коржа, то так і взяли в торбу. А так — нє. Що вам ще розказати, що вам ще розказати?

Всього було, всього було. І бур’ян, і листя з вишень їли. Я то не була, а вже чоловік мій, вже його двадцать год нема, то він так сильно опух од того листя. А все равно остався живий. І так людей багато. Бур’яни разниє, разниє бур’яни. Хто що тут казати, все їли. І не тільки діти, а й взрослі.  Ну а що, немає, от тобі і все що хочеш. Так і живи. Отаке, я ж кажу, отаке…

Нічого, вони виїхали, навєрно, в Германію. Як нємці вступали, та й вони з ними виїхали. Вже вони не осталися тут з нами в селі. А остався тільки один старий чоловік, нємєц, та й був як ветеринаром. Нічого плохого не робив. А цей, що ходив хліб трусить по деревні, то цей втік з нємцами. А так чи далеко втік чи вже в друге село переїхав, хто знає де він дівся, ніхто ж не знає. Ну, а тут в Любовичах вже його не стало.

1. Місце запису: село Гвоздавка Два Любашівського району Одеської області;
2. Дата запису: 31.08.2020;
3. Хто записав:  Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент:  Бондар Варвара Аврамівна, 13 грудня 1928 р.н. в селі Ставрове Окнянського району Одеської області;
5. Розшифровка аудіозапису:  Базько Софія Миколаївна

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Ставрове Окнянського району Одеської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

 

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Ваше прізвище, ім’я, по-батькові. 

Бондар Варвара Аврамівна. 

А коли ви народилися? 

13-го декабря 28-го року. 

Ви народилися в цьому селі? 

Ні.

А де ви народилися? 

Я народилася в Красноокнянському районі, село Ставрово. 

Е, в якому районі?

Красноокнянский район. 

Ага.

Окнянський тепер.

Окнянський? 

Називається Окнянський тепер. 

Це Одеської області?

Одеської області. 

Ага. А Голодомор ви пережили там у цьому… 

У цьому селі.  

А ви можете розказати про свою родину, своїх батьків, як їх було звати? Чим вони займалися? 

Чим займалися? Батьки, батько був Бондар Аврам Кісарович, робив у колгоспі конюхом. Мама — Бондар Анна Семьоновна, працювала тоже в колгоспі. 

Ага.

В виноградній бригаді. 

А коли вони в колгосп вступили? Зразу після колективізації пішли в колгосп працювати? 

Да-да, зразу. 

А як вони розказували, що вони охоче вступили в колгосп чи їх заставляли йти в колгосп?

Ну, це я не знаю. 

Ага.

Чи їх заставляла, чи… Конєшно, навєрно, заставляли.

Ага. Щось забирали, оте обшуки якісь робили в дворі, зерно забирали? 

Ні, в нас не були. Я чула, що в людей. Даже мого чоловіка, це їх батько розказував, що в них приходили і шукали хліб, а в нас цього не було. 

Не було? 

В мене, до нас не приходили, ніхто не шукав, нічого не забирали. 

Бо батьки пішли в колгосп, да? 

Да.

А яке було господарство у ваших батьків? 

Та взяли корову, курочок і там коли-не-коли свинку кормили.

Ага. А корову не забрали в колгосп?

Ні. 

Корова осталася, да? 

Да. 

А крім ваших батьків, у вас брати, сестри були?

Батько був безродний, один тільки, а мама була з великої сім’ї, тільки тоді був сипний тіф і багато померло їх. 

А коли це вони померли, в якому році? 

Та я не помню, я не помню.

Ага. А у вас брати, сестри були?

Ну, я, були, дві сестри. 

А як їх було звати, якого року народження вони були? 

Бондар Александра Аврамовна була 1923-го року, а Бондар Марфа Аврамовна було 1926-го року народження. 

А ваші батьки як пішли в колгосп, їм там заробітну плату платили?

Платили трудоднями. 

Ага. А на трудодні щось давали? 

А на трудодні давали копійки. Це ж так. 

Та так. А чи розказували вони може когось із сусідів розкуркулювали? Чули? Можливо ви чули, може розказували батьки про розкуркулення? 

Ні, такого разговору у нас не було. 

Нічого такого не було, щоб ходили бригади обшукували, таке щось? 

Ні, такоє може й було, ходили може, но я не знаю, такого я не знаю. 

А чи чули ви про те, що був Голодомор?

Чула. 

А що можете розказати про це? 

Ну… Люди голодували, но я ж кажу, шо ми не голодували, бо в нас була корова і ми не голодували. А люди голодували, я знаю, но я не помню. Ну з розговора. 

А розкажіть, що, що батьки як розказували про це? 

Ну, що я могу сказать? 

А ви казали, що в вас бабуся померла в Голодомор, так? 

Да. 

А вот, бабуся жила окремо чи вона жила…

Ні, вона з нами жила, а батько робив коло коней. І еті, там здихало, здихали коні, а батько носив куски, мама жарила і курчат кормила, тими, тим м’ясом. А баба дістала то м’ясо, поїла і получився в неї понос і баба померла. Но не голодувала, не з голоду.

Ну, мабуть же ж, якби не голодна була, то не їла б. 

Так м’ясо хотіла. 

Ну, це було з пропавшої конини, правильно? 

Да. 

Це конина пропала. А хтось іще з родини їв те м’ясо? 

Не, ніхто не їв. 

Ніхто не їв, ні? Чи зустрічали, можливо, ви голодних людей? Бачили чи розказували, що люди були голодні, ходили просили щось їсти?

Я, я не помню. Чи я читала і розговора людей чула, що люди пухли з голоду, но я такого не помню, я такого не бачила. 

А батьки нічого такого не розказували? Не розказували, да? А може десь розказували де тих людей померлих ховали? От, де бабусю вашу заховали? 

На кладбіщє. 

На кладбіщє? 

Да. 

Угу. Зрозуміло. А чи були випадки, що наприклад там люди ходили обмінювали продукти, речі свої на продукти харчування? 

Нє, то нє було. 

А з села можно було виїхати? 

Га? 

Із села можно було виїхати? 

Ні. 

Чого? 

Оце я помню. 

Чого не можно було виїхати? 

Ну, не пускали, не давали документів, не пускали, сиди отут у колгоспі. Помню у нас один був — оце я помню — сільно хотів у город. І оженився, не оженився, а якійсь… А-а, ето, з бабою якоюсь розписався для того, щоб тільки виїхать у Київ. 

Угу. 

Оце я помню. 

І йому дали документи? 

Не дали… Дали документи, бо розписався з жінкою і виїхали в Київ. Оце я помню. А так ніхто не їхав нікуда, не виїжджав. Нікуди — сиді в село, в селі і роби у колгоспі. 

Ага, а в колгоспі, чи працювали діти в колгоспі, були такі випадки, що діти працювали в колгоспі? 

Були, конєшно, були. 

А з скількох років шли діти працювати? 

А це я не знаю з скількох років. 

А чи охороняли поля? Можна було збирати колоски на полі? 

Ні, тільки збираєшь колоски — іди і зваж скільки ті колоски важили і… А додому — Боже спасі. 

Ага. А поля чи охоронялися, чи можно було на полях щось там після збору врожаю щось зібрати? 

Ніхто не збирав, ніхто не ходив. Тоді було так строго.

А їх, поля, хтось охороняв? 

Я не знаю. 

Не знаєте? Не роз…

Охороняли, конєшно, охороняли. 

А хто охороняв? 

Ну, я не знаю, хто охороняв. Колгосники. 

Ага. А таке чули такий термін «об’їжчики»?

А? 

Були об’їжчики?

Не поняла. 

Об’їжчики були? 

А, об’їжчики були. 

Були? 

Да. 

Да? І шо вони робили? 

Поля об’їжали. 

І охороняли, так? 

Но ніхто не ходив, не крав, ніхто нічого не збирав, бо знали, що по заслугам получать. 

А в вашому селі є місце поховання жертв Голодомору? 

Не поняла. 

Поховання людей, які померли від Голодомору. 

Ну. 

Є таке місце поховання? 

На кладбіщє хоронили. 

Ну, так а там якийсь пам’ятник встановлений….

Ні, ніяких пам’ятників не було. 

Ніяких пам’ятників? 

Нє. 

Угу, зрозуміло. А чи люди ходили, наприклад, в пошуках їжи, можливо, хтось там приходив до вас, там їжу просив? Були такі випадки? 

Випадки були, ходили. Я помню, коли Паска було або Рождєство, приходять, приходимо, наприклад, сідаємо за стіл і закриваємо двері, бо ходили, просили. 

Угу. 

Та і тепер просять. Ось тепер недавно прийшов до мене мужик, такий молодий.  Я кажу: «Що ти прийшов?» Він каже: «Я хочу, щоб ви мені щось дали». Я кажу: «Ти маєшь руки і ноги, я стара, ти прийшов до мене, — кажу, — просити?» І пішов. Нічого я йому не дала, кажу: «Я стара, ти що прийшов до мене?»

А оце ходили просили, ви казали на Паску чи на Різдво, то це коли — в 1933-му, коли голодовка була? 

Нє, навєрно не то, не тоді. Тому, що приходили з церкви, я помню мама готовила, картошку жарила в печі з м’ясом, холодець робила. Ну, то це вже не Голодомор був. 

Угу. А у вас усі вижили в Голодомор? Ви кажете бабуся померла, а решту родичів всі вижили? 

Всі вижили. 

Більше ніхто не помер? 

Ніхто не помер. 

Ага. А як ви думаєте чому був цей  Голодомор? 

Я не знаю…

Був неврожай чи…

Нє! Врожай був. 

Врожай був, да? 

Врожай був. 

Ага.

Забирали, не знаю, що вони забирали, такий приказ був. 

Ага. А у вас забирали? 

Ні. 

До вас не приходили нічого? 

Ні, до нас ніхто не приходив, ніхто  не забирав нічого. 

Ага. І тому ви не голодували, у вас всі продукти лишилися, да? 

Да. Ми нічого не голодували. 

Угу, зрозуміло. Є запитання? Ну, нібито все зрозуміло, дуже дякуємо вам за розповідь. 

Вибачте, я, я ж кажу, я нічого не помню за той Голодомор. Я тоді мала була, скільки мені там було. 

Ну, то ж 1928-мий рік, це вже п’ять років…

Не голодували ми, ето, батьки робили в колгоспі, ніхто не сопротивлявся…

А сестри не пішли в колгосп, ні? 

Одна сестра працювала бухгалтером в колгоспі. 

Ага, це ця, що 1923-го року? 

Да. А друга — вчителювала.

1. Місце запису: село Криве озеро Кривоозерського району Миколаївської області;
2. Дата запису: 02.09.2020 року;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист Інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Кайданюк (Воронюк) Олена Яківна, 17 серпня 1932 р.н., народилася в селі Ілляшівка Тростянецького району Вінницької області
5. Розшифровка аудіозапису:  Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Ілляшівка Тростянецького району Вінницької області.

Представтесь, будь ласка як вас звати?

Лєна.

А фамілія?

Ее, ет, я шо знаю, зараз я скажу. Воро, ой, моя Воротнюк фамілія була, а як вже Кайданюк моя, я була замужем, то чоловік мій був мій Кайданюк.

Кайданюк Олена, а по батькові?

Яковліна.

Яковліна, а якого року народження ви?

З тридцять другого.

Число і місяць?

Число і місяць, та, чекайте зараз, це Спаса той Спаса сімнадцятого, я дам паспорт, може я не так, так.

Сімнадцятого серпня?

Так, да.

1932 року.

Року, да.

А розкажіть, будь ласка, про свою родину, про маму, про тата, дідусів, бабусів?

Якого року вони?

Чим вони займалися?

А чим, в колгоспі робили. В колгоспі робили, тату в колгоспі робив, мама в колгоспі робила, на разних роботах.

А скажіть, будь ласка, де ви народилися?

Я народилася, та я ж кажу в Тросянецькому районі, в селі Ілляшівці.

Якого району?

Е, же це район Панашківський.

Області, області.

Вініцка, Вінницька область, Тросянецький район, о. Тросянецький район, да. О це там.

А скажіть, будь ласка, коли був, коли розпочалася колективізація?

О, я не грамотна, дєвочкі, я не ходила в школу.

А ваші батьки, вони пішли до колгоспу?

Вони в колгоспі були всьо время, були в коглоспі.

А вони можливо вам розповідали за голодомор в 32-33 році?

За голодомор 33 рік, 32 рік була голодовка, голодували, їли бурани їли і я їла, це був тридцять сьомому, тридцять шостому  році, то ми їли вже, голодовка була, то я знаю за голодовку. Е, їли буран який, ой їли я знаю, а я забула як називати, о, либуду, либуду їли, цей лопухи копали їли, ті корінці, о, ходили по городах збирали мерзлу картошку, пекли ті млинці, о, і так було, не так було як треба, от.

А скажіть, будь ласка, чи розповідали мама з татом, коли вони жили у Вінницькій області, в них було якесь господарство?

У голодовку?

Да.

Не.

В тридцять другому, тридцять третьому.

1933 році, нічого не казали, що вони мали щось. Вони не знали чи тримали шо. Дєдушка вмер, бабушка вмерла, я і не знаю як їх звати татових, а мамину маму звати було Палана, а дєдушку Анань, о. Дєдушка робив на поїзді машиністом, а бабка у колгоспі робила, от, от отаке я знаю.

А ви кажете, що дєдушка з бабушкою померли, то вони коли померли?

У голодовку наверно тоді, у голодовку.

Тридцять другого, тридцять третього.

Так, тоді вони вмерли. Повмирали, а бабушка вмерла тоже. Бабка вмерла, татова мама, вмерла бабушка, їй було восемдесят вісім років, але вона вмерла після голодовки чи в голодовку тоже, таке було.

А скажіть, будь ласка, можливо тато з мамою вам розповідали, чи приходили додому якісь люди, чи робили обшуки, чи забирали хліб, зерно?

Казали, шо забирали в них хліб, зерно, приїжали, забирали, гляділи, гляділи в людей забирали, і в них забирали хліб і зерно, о. В тридцять другому, тридцять сьомому то була корова.А в ці дні, не було корови як 1932 був рік, не було нічого, не було, забирали всьо, що бачили.

А у вас були ще брати, сестри?

В мене були сестри, брати — повмирали, але я сама старша тут була в них. От, я сама старша. Була сестра на 8 років від мене молодша — вмерла і ще дві сестри було і брат був. То брат є ще, в тридцять сьомому, тридцять шостому році він родився, нє? Ну, коли родився, він молодший від мене на 10 років.

А сестра, ви так кажете вмерла, коли вмерла?

А, вона тепер — це два роки як вмерла їдна, а то ті, вони шо там знали, не знали, ой. А їдна то вже вмерла тоже після нового року, після мене.

А чого до школи не ходили?

Не ходила до школи, бо я вам скажу чого. Я, не пустили, каже, шо всьо равно ходити на бураки сапати бураки, то я, посилали на роботу, бо треба йти налоги платити. То я на путі робила від Вапнарки до Шевченка, була путь проводили після войни, то я пішла на ту путь. Маленька була ростом, маленька. Просю, шоб прийнили на роботу, плакала ходила і прийняли мене на роботу, прийняли на роботу і всьо. Але лице було в мене  трохи… шпали, а криволотом мащені і рани на тому, бо треба було вигружати щебінь, оце такі вагони приходили і дві душі на той вагон вигружали ті той щебінь, а жарко було, і щебінь, і шпали, а ті шпали тако кривозотом мащені, жара ця, та такі були в ранах ці лиця в нас, о. І ми в вагоньчиках ночували, і це робили так в вагоньчиках — хлопчики на верху спали такі ті нори робили, а дівчатка на низу. І це я кажу, шоб тепер я не знаю, що було б. А тоді ми так якось і мирилися, їсти тоже не було шо, маленька була — ходила на роботу, ходила на роботу і робила, не було мене кому доглядати.

А ви кажете, що не пустили, хто не пустив? Батьки сказали?

Батьки, батьки не пустили, не було відки платити за цей, за шош там платити, платити треба було, але ходила в школу і ні чорнила нема за шо ка купити, нічьо нема шо купити, а ти йди на роботу. Іди на роботу, на роботу йди і всьо, і не пустили мене, я тільки розписатися годна, а більше нічого не годна.

А скільки вам тоді було років?

А скільки, пощітайте, я вже знаю скільки то мені було років.

Це було в 1946, да?

Да, ну.

Тридцять другого.

Може в сороковому.

Мала була, була мала, ходила на цей в школу і не ходила в школу.

Не в сороковому, в віці, якщо після війни. Це після війни було вже?

Після війни було.

Це як мінімум сорок п’ятий, це років 15. Років 15?

Було, було років 15, да. Але ж я кажу, ходила в дівчатках вже взрослі ходили, а я пішла, бо мені не було як жити там, бо не мали звідки. Іди на роботу, бо треба за школу, а не тільки ти єдна. Ще Ліда є, ще Кєда є, ще Мітя є і Маруся трохі менші були.

А скажіть, будь ласка, може батьки розповідали, чи розповідали вам батьки тоді в голодовку, 1932-33, люди мерли від голоду?

Ой люди мерли. От так вмирали казали, шо під забори лежали люди, вже повмирали і їх підбирала на підводу людей і везли на кладбіщє, а хто їх там ховав, такі ями якісь рили, трактором чи чим вони там рили і кидали і загортали і це всьо. Таке було. Хліб забирали, нічого їсти нема, вмирали люди ходили. А їдна жінка в нас було четверо дітей, а чоловік помер, вбили, а вона лишилася сама, це ще тоді було, ще до войни. Її дуже мучили, що ти з’їла хлопчика. А хлопчик був повненький, а це голодовка була, вона плакала, що «Я не їла», я плачу, «Я не знаю де він подівся», а люди як люди, кажуть, що їла вона. Той хлопчик після того приходе додому, «Де ж ти був», «Ходив, — каже, — хліба просити, а дядько мене взяв, щоб я в наговоро робив  і давав мені їстички і я там був». П’ять років він там був, і та мама бідна страдала за ним, а тих троє було. Ой, та багато людей по вмірало, в нас, у сусідстві тато вмер, її ну моєї цієї товаришки, вона вмерла, брат вмер, багато людей по вмирало тако з голоду, там. А ті батьки розказували, що це голод, каже, такий, а був 1933-32 дуже голод великий був. Тоді люди вмирали прям по, в селі, що прям всі повмирали з хати. Не було, були були, був такий голод страшний, що все забирали і нічьо. А 1937 був, я вже помню, то ходили люди на роботу і давали якісь грамочки там їсти, тими черпаками дась якогось куліша чи чого, вот так ходили, а тоді, каже, ще гірший був голод, страдали люди дуже тяжко.

А ось це, що ви розповідали…

То був голод, та не такий, от, то я не помню, а батьки казали, що дуже тяжко було, що умирали люди, шо всі в хаті і тато, і мама,  і діти, і всі вмирали, бо не було відки жити. От, і не хоронили так як це хоронят, а під’їхала машина, погрузили, повезли тих, поховали тих та й всьо.

А ось це, що ви розповіли про хлопчика, то це було в 32-33 вже, так?

Да-да, це вже було в 1932-35, називався він Вася той хлопчик, я помню його, бо він в селі то вже помню його я якщо це він так вмер. І багато людей тако повмирали з голоду, казали, шо їсти не було шо. А тато в колгоспі тоді був. До війни, він воював, він не був на войні, а його забирали так от, ну война була, а забирали перед війною його на Сєвєр на м’ясорозроботку, там вони були. Ті були на войні, а які слабі, то їх брали на роботу туди.

А скажіть, будь ласка, можливо вам мама розповідала, коли ви народилися в 1932, і виходить 1932-33 то уже був голод, мама вам не розповідала чим вона вас тоді кормила, щоб вас врятувати, шо вона вам давала тоді їсти?

Шо тоді їсти давала, ну я не знаю, нічьо такого не казала, що давала їсти, ну голод то був, а шо вона давала їсти погано було їсти давати, корови не було, а шо вона давала їсти, голод був. Бабка, мама, дєдушка був. Дєдушка робив на поїзді машиністом, а бабка у колгоспі, а шо вони давали їсти. Не знаю такого, може і казали, я вже забулась.

А як ви виживали, ви кажете, що в 1946-47 також був голодомор, голод, але він був не такий страшний який був в 1932-33?

Да-да, то який був голод?

Як ви рятувалися тоді в 1946-47?

Я як, була корова в нас, була корова, була корова в 1932, той ну була корова. І дєдушка прийшов вже з роботи, ну, звідти з войни. Він був там на м’ясорозроботці і його пустили звідти із Сєвєра. І робив у колгоспі коло коней, конюхом, конюхом робив, то там їсти щось там получав він якісь, якісь, шось получали вони. Давали це того горох мішанку, мішанку давали на ті якість грами мішанки, мішанки давали по 200 грам, по 300 грам, мололи, о, і була корова. Кідали на то молоко трошки і бурану тей кидали і так виживали. І в нас від капустян до Тростянця була липа здорова така, Катерина ІІ, чи І, чи яка посадила ту липу. А ми ходили рвати листя то. Тий сушили, терли і коржі такі пекли, і там трошки того молока, і так виживали, їли ту липу, от. І буран, який бачили рвали, і ці, і цю липухи копали їли тоже і так якось виживали, виживали так, виживали.

А на поле не ходили, колоски не збирали?

Ой, збирали колоски, ноги полопали, ой і штрафували нас, і били нас, шоб ми не ходили туди на ті колоски, а всі равно ходили, ходили збирали і жорна такі були. В мене ще індо є камінець такий, як той жорна. Такі були здорові з камінця два і молололи оттако. І там цей трошки крупи ніхто не віяв, не сіяв його, щоб більше було. Усі ще їсти, туди сипали тої сипали ту липу терли, кидали на той і у печі мама палила і це такі були, такі були харчі. Посідаємо знаєм нас, нас було четверо, нє п’ятеро було, п’ятеро, да, п’ятеро нас і вони і тако насеред хати і бабка радно паставят і єдна миска, ложка ще деревл’яна, черепляна миска і мама насипе. І їсиш, їсиш повний живіт, а їсти хочеш, бо нема ж хліба, не було. Хліба не було, коржі якісь такі пекли  із того, із тої липи і тато получить там якоїсь тої, того той 200 чи 300 грам мололи і туди добовляли, і це такі мама коржі пекла так ми  виживали і їли. Ходили по городам збирали картошка була, уже весною, перед тим, дуже картошка закопали, була вродила. І такі в колгоспі були ті траншеї і викопували, і кідали туди ту картошку, а та картошка була погнила та ми ходили її вибирати гнилу таку і померзлу. Та й так і виживали їли її, вона така добра була, млинці пекли з неї. Та оце таке, більше я нічого не.

А ви кажете, що тоді хліба не було в 1946-47, а де він дівся, чому його не було?

А чьо не було, бо не вродило, чи шо і то ж недород, недород був тоді, недород. І не давали. Шо давали? В колгоспі робила, давали по 200-300 грам і ще заплати, щось там вищитували за него за то, не було шо. Не платили так, як тепер платят. Получали по 20 кіло, по 30 кіло та й шош там їсти було?

А ви кажете от цей налог, податок, а хто ж цей налог податок сказав, що треба платити, хто його назначив?

Там, з сельсавета давали такі ці налоги. Налоги платити треба, корову тримаєш — теля треба здати, законтрактувати, віддати в колгосп, бо ти тримаєш, як то поросятко тримав, то шкуру треба дати. Всьо таке, яїчка треба було здати по 300 кіло на людину, например, мені треба віддати, а де ті яйця? Нема — треба гроші дати.

А хто тоді правив країною?

А я шо помню вже? Я не помню.

А Сталіна знаєте?

Сталіна знаю, да.

Хороший був чи поганий?

А, хароший. Де він хароший був? Де він був хароший? Не був він хароший, але шо зробиш, так і мучали.

А який він був?

Здоровий. Я не помню його, що я його бачила, я ж його не бачила.

А портрети його висіли, бачили десь щоб весіли його портрети?

Та то там бачила тако. Де бачила — в газеті там його чи де бачила. Я вже не помню, де бачила. От отаке.

Що це у вас за ікони?

Це Ісус Христос, то Божая Мать, а то Святий. Святий Йосип. А то — Ісус Христос малесенький коло Божої Матєрі. А то, ондо під ним — маленька іконочка то Єлєна, то мій ангел-охоронитель. А то — Святий Миколай, що всім помагає, треба його просити, щоб він нам помагав. Я Богу молюся і кажу: «Ісусе Христос, Син Божий, допоможи», я знаю молітви, я вам зараз розкажу.

А скажіть, будь ласка, бабусю, а де ви взяли ці ікони, ці дві великі?

Це мені дала, це мені тут лишили в цій хаті, що я купила, я купила цю хату. Я купила цю хату, я сама жила в Великій Мечетні. От, там я жила, робила коло свиней, о, а я сама Вінницької області, а сюди переїхала, тут в мене син був. Саша вмер, 1937 року, він робив, е.

1947.

А?

1947.    

1947, да. От. Саша, чекай,Саша, Саша був робив заготовітєлєм у Кривому, а ви відки самі?

З Києва.

А, з Києва.

А ви не знаєте як задавна ці ікони?

О, дуже давні, це я тут купила хату і мені цю ікону лишили тут у хаті, от. Ісуса Христа, а це бабка вмерла дуже хороша і я її несла, як вона вмерла, то мені дали цю іконку, що в углу нижче. А цю — Ісус Христос, я жила в Великій Мечетній і купила там була хату, ондо Ісуса Христа, і та хата лишилася дуже давно і той Ісус Христос лишився у тій хаті і куди я — туди і він. І я дуже молюся Ісусу Христу.

Бабусю, скажіть, будь ласка, а тоді в 1946-47, люди тоже помирали?

Помирали, тільки менше помирали. Помирали ну менше. А у 1947, ой, в 1932-33 — багато людей вмирало. А в цей році, то як кажу, тут вмирало, тільки мало. Тут вмер дядько, по сусідстві вмер, і товаришка моя Катя вмерла з голоду бідненька і вони повмирали. В них була сім’я велика, не було, батько був болів і мама була, то це вмерла Катя і вмер тато.

А тоді, в 1946-47, ховали людей вже?

Ховали вже, так, ховали вже, вже як людина вмерла, то ішли люди за мирцеми і хвали. Не такий був голод як в ті года були. От отак я знаю, а більше я нічьо не знаю тей всьо. Нічьо не знаю, голод був. Ходили копати на поле лопатами, платити мало платили, о, на поле як підеш, їсти то  давали, полонник там якоїсь баланди, але давали вже їсти тако, бачила. Як бачила, мама ходила, тато ходив на роботу.

А церква була в селі?

Не було. Церкву розібрали в нас у селі.

А коли розібрали?

А тоді перед війно, після войни вже. Після війни розібрали. Після війни, хароша була церква, ходили до церкви, але… В мене батьки були, як можна сказати, казали на них «богомольці». Тітка була богомольчиха Прасина, Прасина була, тітка Прасина була монашкою. От, а тоді вітди була якось заболіла і були забрали її на Сєвєр так якби тоді ж призирали цих, а вона тоді пішла і вмерла, а бабка тільки лишилась. Ось це нас, прозивалися з нас люсячі, я Єлєна, а мене звав тато Люся. І так Люся, Люся тей так кажуть на мене Люся. То с цей вот, то вони  ночю збиралися у хатах і Богу молилися і їх цей совет призерав, щоб не ходили. Але люди всеодно збиралися Богу молитися. І так я молюся до цієї пори. Богу молюся, молюся «Отче Наш», молюся Ісусу Хресту, від врага, щоб враг ніякий не був. Вознісся Ісус Христос і землю спас. Взяв животворящий хрест, за ним ангели, святая присвятая Богородиця, заступниця, заступи мене, спаси мене і помилуй мене і мої діти. Нас на сємдесят ключів і сємдесят замків замкни, запри, запечатай мене, мій дом, моє чадо запирали, замикали, запечатували, врага відвертали, другими путями, другими сторонами, від мене, від мого дому, від  мого чада. Три рази треба говорити і «Отче Наш» три рази. От це я так молюся. І «Богородіцю» молюся і «Моліть Бога мнє святая угодіца Божая», Єлєні молюся, святим угоднікам і всім і дай Боже щоб Господь хоть дав щоб була, щоб не було войни, сохрани нас усіх і наших дітей від врогів, від болєзнєй, від усього злого і мене грешніцу і вже вас, спаси Господи і помилуй, я більше нічого не знаю.

1. Дата запису: 03 вересня 2020 року;
2. Місце запису: село Осички Савранського району Одеської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, методист інформаційно-видавничого відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент 1: Швець Олена Григорівна, 25 жовтня 1925 р.н., народилася в селі Осички Савранського району Одеської області;
5. Респондент 2: Лісниченко Василина Григорівна, 07 червня 1930 р.н., народилася в селі Осички Савранського району Одеської області;
6. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживали в селі Осички Савранського району Одеської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

А хто ви одна одній?

Л. В. Сестра рідна.

А розкажіть, будь-ласка, про свою родину, про батьків, мама, тата? Чи були у вас ще брати, сестри, ще окрім вас?

Л. В. Не було.

Ш. О. Як ми маємо розказати як вони давно уже повмирали, а ми позабували, тай всьо. А голодний год був, недоїдали, голодні були, людей ходили просили, щоб люди нас рятували, помагали. Тай дехто змилувався, а дехто так.

Л. В. Да, Господи.

Ш. О. Тай таке.

Л. В. Шо всьо пройшло вже, нема.

Ш. О. Всьо проходить людське.

А у вас були ще брати?

Л. В. Їден брат ще був.

Ш. О. Був і нема.

Л. В. В Голодомор вмер, в голодовку, менчий мене, не менчий, а старший мене, а я сама менча у мами.

Та він середній був? він старший за бабусю чи молодший?

Л. В. Нє, він молодший, вона старша.

Бабусю, ви не помните як звали брата, якого року він був народження?

Ш. О. Не помню.

Л. В. Павлушка звався, Павло, Павло звався.

Ш. О. От як людина, всьо знає. Коли моя мама родилася?

Л. В. Знає, де вона там знає. Господи.

А ви пам’ятаєте, як приходили активісти, якісь люди додому до вас? Приходили, хтось приходив?

Ш. О. Хто жив, ще міг жити, то приходив. А як не міг, не було вже життя, та не було то йти вже.

Але хліб забирали у вас?

Ш. О. Забирали.

Л. В. Ой, забирали, шей ми маленькі були, тай оце троє маленьких було і шпичками добували, на пічі були і вони відгортали, а ми ж на мішках лежали. О Боже, хай Господь милує. І оце я тіко помню, а мама поїхала нас рятувати десь на село, тай принесла цей трошки крупи, пучок в хустинках, щось три хустинки і в тих хустинках крупочок і в нас уже палити палили, у пічі палили і ми в коробочку від крема чи від чого надвзяли тої крупинки і поклали варити куліш, щоб оце ми поїли, бо ми їси дуже хтіли. Оце я добре помню, отаке наше життя.

І зварили ви той куліш, ніхто не забрав?

Л.В. Нє, ніхто не забрав, а шо ж там така коробочка і я поклала, щоб воно варилося і воно там варилося, чи воно кипіло чи воно там шо.

Тай ви кажете мама ходила, а куди вона пішла за ним, не знаєте?

Л.В. Десь за Буг туди, посилали їх, щоб вони ходили, ходили збирали, тай цей крупочок давали нам, а то ми були у тому, в яслах, то водили, а воші були на мені, Божеее, так кусали мене воші на плоті. А вони пішли на, отако тамо буряк був, вони пішли на буряк, а мене туди, в той садік ведуть і віти приїжджають забирають та ше на поле, а з поля уже додому, біжимо, тішилися, шо уже додому, а там у нас давали їсточки, тай ми жили. А ще туточки був єдин головою, тай дав нам теля, теличку, а вона не тільна, така худа, тай ми тойо молока хтіли, та пішли, тянули-тянули-тянули, нема каже в нас молочка, нема молочка і так оце я стіко помню.

Це все було в голодовку?

Л.В. Да, це все в голодовку.

А ви кажете, що вам давали там в яслах їсти?

Ш. О. Куліш.

Л.В. Куліш, а тоді пішли, а тоді пішли на, трошки уже легше, та пішли на поле кузочку збирати.

Ш. О. Почала нам давати мами свої пайки.

Л.В. З пайки давали нам, отакі рови копали, хто дужчий та рови копали, а там гадюк, Боже ми боялися дуже. Ой, усьо було нам.

Ш. О. Усьо пережили.

Л.В. І не повмирали, а тепер мучишся так на ноги.

Ш.О. І ноги болять.

А ви кажете мами давали вам свої пайки, тобто вони в 32-33-му ходили до колгоспу?

Л.В. Да, вони в колхоз, вони ще до колхозу не хтіли йти, тай нахалом заганяли їх, а вони тоді так пішли і вже цей голова, що взяв це телятко нам дав, щоб це ми годували, це доглядали, щоб було молоко, а молока не було шо ж воно теля, а ми були. Шо було то уже пройшло, нашо нам то, в мене дочка є і щоб ви не дочекались цього. Хай Господь береже.

Так цей голова колгоспу дав телятко туди до ясел чи дав додому?

Л.В. Додому, ми кормили і годували його, ми тішилися, бавилися і доїли, а там молока ж нема ще, шкурка.

Так це він виходить дав вашій мамі, так?

Л.В. Да, мамі дав.

То якись був хороший той голова?

Л.В. Да, був хороший, от я забулася як він, а як він був, забулася як його звали.

Ш.О.Я не знаю як він звався.

А він багатьом людям у селі так допомагав?

Л.В. А я не помню, я це не знаю чи він помагав чи нє, ну туди брав в ясла, то нас вона забирала з ясел ше на поле, то ми буряки збирали, то на купу скидали, мамі давали норми чи її була норма чи не була, я не знаю уже, не помню. А ми малі були, гралися, шо ж нам скіко ж мені тоді було?

Десь 2-3 роки.

Ш.О. Наверно так.

Так виходить ви кажете, забирали вас з ясел і на поле. Це ваша мама забирала?

Л.В. Да, вони, осьо біша, вона біша була, бо уже ас бавила, уже в ясла водила, вона бавила нас.

Бабусю, а ви також ходили на поле буряки збирали?

Л.В. Аякже, да ходила, заробляла кулішу, як піду заробляти, так будуть мені шось давати.

І по скибці хліба давали, тай вони додому, там не їли в яслах, тай брали додому, нас годували.

Ш.О. Несли додому, шоб трошки піддержати дітей.

Те що вам давали на буряках, коли ходили на буряки?

Ш.О. Да-да-да.

Там давали вам хлібчик?

Ш.О. Да.

І ви його несли додому аби врятувати молодшу сестричку?

Ш.О. Да, ми їх рятували.  

Л.В. А братіка не врятувала. А скіко йому було, наверно годів 10, наверно да.

Ш.О. Десь то так.

Л.В. Пухлий да і тато був тоже пухлий.

Ш.О. Всі були у такі года тяжкої особи.

Л.В. Геть і не знає мама де його ховали.

Так тато в голод помер?

Л.В. В голодовку.

Чи після війни?

Л.В. Нє, в голодовку тато помер, а войну, то я не помню войни.

А хто ще окрім тата і братика помер в голодовку у вас з родини?

Л.В. А в нас ніхто не вмирав, ніхто не вмирав.

Тільки тато і брат?

Л.В. Да.

Бабка покойна, Сокурка була.

Л.В. Та я не знаю їх.

Ш.О. Ми їх не знаємо.

А чим ще рятувалися? Зачекайте. А коли ви ходили на буряки, збирали чи не можна було ті бурячки красти? Не крали їх додому аби з’їсти?

Л.В. Та я його наїлася на городі, на городі, на полі. Як у нас норма, збирали скіко на купу носили навипередки буряки та і голодна того буряка аби хлібчика, ну тоді куліш давали, варили куліш, прямо котьол велекий на дворі, на полі, тай  усі ішли з каструльками за тим кулішом.

Тай виходить, що ті бурячки можна було їсти? Ніхто не сварив?

Л.В. Ніхто не варив, ніхто не їв.

Нє, я маю на увазі, чи не сварили тоді на полі і чи можна їх було їсти на полі, ті що рвали?

Л.В. Нічого-нічого.

Бабусю, а скажіть, будь-ласка, чи багато в селі помирали людей тоді в голодовку?

Ш.О. Помирало і тепер помирають.

Л.В. Тоді казали, по три, по дві душі в одну яму ховали.

Ш.О. А сюди не йде та молодиця?

Л.В. Вона тобі нужна, вона на роботі, то їхня робоча.

Ш.О. То їхня?

Л.В. Ну а шо ж.

Бабусю, а пригадайте, будь-ласка, що ви їли ще в голодовку, як рятувалися?

Ш.О. Шо давали, всьо їли, геть і черепах

А де ви брали ці черепашки?

Ш.О. На річці, ми біля себе гляділи і жаби…всьо.

Л.В. Рятувалися жизнею, а тепер шо…

А на поле колоски не ходили збирати?

Ш.О. Ходили.

Л.В. Ходилии, ходили збирати і нас гонили, і закривали нас, шоб ми не брали колосків тих. Було, всього було.

А де і хто вас закривав?

Л.В. Старші, хто..

Ш.О. Прєдсідатєль.

Л.В. Прєдсідатєль був чи хто я вже забула.

Де закривали? У ваших будинках чи десь? Де закривали?

Л.В. На поле не брали, не давали на поле.

А на полі якось обгороджували і не пускали на поле? Да?

Л.В. Нічого в світі, норми поділили тай робили, шаруйте тай робіть і їжте.  Всьо було.

Ш.О. Дали кусочок тобі, тай заробляй.

Л.В. Як робиш то дадуть, не будеш робити, тай не дадуть.

А об’їждчики були?

Л.В. Були-були, не пускали нікуди, нічого в світі не давали, нічого, гонили, не давали збирати колосків Бо таке пішли на поле, тай назбирали в торбинку, тай принесли, тай зварили, надерли чи натерли, тай наварили, тай наїлись.

Ш.О. А тепер не дають і не..

Л.В. Хтось підкинув.

А господарство, бабусю, було у батьків? Корова? Кінь? Реманент?

Л.В. У нас лиш у війну була корова наша. Німці стояли, ой Боже, це у війну, німці стояли і в  хатах і спали, а тоді лиш віти загудів хтось, сказав подйом і вони минутка, секунда, їх багато і враз не стало, як та муха злетіла так вони поуїжали.

А в голодовку 32-33-го не було у вас корови чи коня у тата?

Ш.О. Всьо було лиш нас не було уже, нас ми були лиш, мало нас було, ми всі всі в розсипну пішли і ті ці діти. Пішли глядіти … здобичі.

А в селі людей розкуркулювали?

Л.В. А шо ж забирали всьо.

А ці люди, які забирали, шо це були за люди, хто вони були такі?

Л.В. Геть і сосіда забирав, геть і сосіда брав. Емануіл мама каже покойний, умирали та гаду згадували його, шо він каже, уліс до хати і брав шпичку шукав нас відтурлював, ой боже то … всьо була.

Ш.О. То война була.

А з вашої хати, там де ви жили в голодовку вас не виганяли?

Ш.О. Нє.

А в селі людей виганяли з їхніх хат?

Л.В. Не повню я, я це не знаю. Ніколи.

Бабусю, а ви не пам’ятаєте, чи виганяли людей з хат?

Ш.О. Не повню.

А можливо десь до Сибірю не висилали не чули?

Л.В. Нє нє нє.

Не було такого?

Ш.О. Такого не було, ми таких не бачили, й не чули.

А можливо були випадки канібалізму, не їли дітей, дітей, людей?

Ш.О. Такого ми не бачили.

Л.В. Нє.

А жорна у вас були?

Л.В. Шо це?

Два таких камінчика, якими перетирали зерно.

Ш.О. Минки-минки.

Л.В. Минки, нє в нас був, якась така, та тако(показує руками)… робили крупу. Де воно де воно ділося де, уже пройшло то шо було, хай луче шоб ніхто не знав і ніхто не бачив.

А як ви думаєте, а а тоді … на полях був урожай?

Л.В. Був, був ше й багато, але не давали, не допускали, не допускали геть і колосочка підойняти, судили за ті колосочки, хто назбирає вони … піймуть та й дають штраф, ні то забирають.

А судили тільки дорослих, чи дітей також судили?

Л.В. Нє дітей не зачіпали, лиш дорослі, ну батьки за дітьми стояли та й не було.

А допомагали окрім того, що голова колгоспу допомагав людям, а чи інші люди які … були люди в селі які жили багатьше, які мали їжу, і чи допомагали вони тоді один одному тим хто не мав?

Л.В. Я не повню такого.

Ш.О. Людям помагали, шо тут говорити.

Л.В. Ну вот ти старша була.

А хто … А хто допомагав ви кожете шо допомагали, хто допомагав?

Ш.О. Люди …

Ш.О. …хтіли шоб ми жили, тай так не робили шоб до життя.

Л.В. Мученія було.

А як ви думаєте от … для чого відбирали хліб цей, кому він був потрібен?

Ш.О. Хто їсти хтів, той відбирав.

Л.В. Єден другого брали за барки та, той багач він мав та й і їсти мав шо, і ше й і в нас забирав, та й ше, а ми були бідні і осталися бідні, отак шо ж ми зробим як таке времня було, хай луче цего не буде, шоб діти ніхто цего не знав.

Ш.О. А можна було взагалі, після того як вже голодомор пройшов, ше як була Радянська влада, при Радянській владі можна було говорити про голодомор, шо був голодомор?

Л.В. Я не повню цего, не знаю.

Бабусю ви не памятаєте?

Ш.О. Нє.

Але між собою ви говорили у сім’ї?

Ш.О. А хто його знає, якби ми знали, заповнили.

Ну от дивіться у вас помер тато, помер братик ви згадували чого вони померли, за яких обставин?

Ш.О. Ой бо бачили шо не міг їсти, тай тай умер, тай усьо.

Л.В. Поїсти хтів, а їсти не було шо тай пух, спух як та й усьо, шо ж.

А є у вас фотографії тата чи мами?

Ш.О. Нє.

Л.В. Нема вже всьо нема вже.

Ш.О. Вже пройшло, прийшли, минули.

А ви знаєте такий був магазин торгсин, торгсін-торгсін?

Ш.О. Ми не чули такого.

Л.В. Не чули ми.

А чи можна було десь піти до міста, чи до якогось більшого села і обміняти золото, чи срібло на їжу, на хліб?

Л.В. А воно в нас то золото є, але де внас було, в нас нічого не було, нічого.

Ш.О. Ми не могли заміняти нігде, нам не допускалось.

Л.В. Були якісь хустинки і то позабирали в нас.

Активісти ці які приходили, вони це позабирали?:

Л.В. Да, ну а шо ж, є були такі шо брали.

А не пам’ятаєте ці активісти … які приходили це забирали, це були свої ви сказали, а вони потім після голодовки жили в селі, їх не виганяли, вони самі не тікали?

Л.В. І не тікали і геть і наче як і їх не було, наче вони цего не робили.

Ш.О. Хароші були.

Л.В. Да.

Ш.О. Вели себе так наче якби і нічого не було?

Да.

Л.В. Да. А мама, а мама ми розказували шо, шо це він дуже дуже вредний, він нам їсти не давав і забирав, виганяв з хатки, «ідіть на поле», а ми не можем ходити, малі а куди ми підем.

Ш.О. Малі прозапухали.

А люди намагалися тоді якось втікти із села, чи можна було тікати з села в голодовку?

Л.В. Нікуда не тікали.

Ш.О. Куда ми тікали, нікуди не тікали, ото тіки вдома сиділи і всьо. І… вспоминали шо це ми в голодовку.

Л.В. Це вже мама піде на поле, та принесе нам кусочки хліба, тай поділе кришичками і ми оце поїли, всьо більше нічого.

А землі у…

Л.В. Була та тай хто її робити буде, чим робити як нема чим.

Ш.О. Негодні робити.

А її не забрали ту землю ко колгосп не забрав?

Л.В. Нє, там вона й ше стоїт.

Ше й досі є?

Л.В. І ше й до цеї пори стоїть ні кому вона нужна і і нас уже не треба було.

Ш.О. Робити ни нима кому.

А що ще їли, можливо якісь робили?

Ш.О. Кропиву, бурани такі липухаті.

Л.В. Картошку по городах збирали цю й морожену, вона померзла уже, тай це весною було ж наверно чи шо, та я й не повню. А вона ж тако на землі розпухла розпухла і ми млинці пикли, ой вже пройшло то вже.

Ш.О. То пройшло вже всьо.

А як ви думаєте сьогодні потрібно згадувати той час і говорити про нього?

Л.В. Не хочу я його згадувати й не хочу бачити.

Ш.О. Ми не хочемо згадувати, бо хочемо його забути, і не гадати.