1. Місце запису: місто Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
  2. Дата запису: 28.08.2020 року;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
  4. Респондент: Зінов’єва Євгенія Сергіївна, 22 червня 1927 р.н., народилася в місті Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Я — Зінов’єва Євгенія Сєргеєвна, мені вже 92 годи.

А назвіть, будь ласка, дату народження.
1927 год, 22 іюня.

А де ви народилися?
Мала Виска.

В Малій Висці?
Да, в Малій Висці.

Ага, зрозумілою. Євгеніє Сергіївно, а як звали вашого батька? Повне ім’я.
Батька звали Царенко Сергєй Андреєвич, маму звали Царенко Фєня Фьодоровна.

А у вас були брати,сестри?
Є..нє, нема вже… Брат менший, брат 1930-го году, ну він вже 3 годи як умер. Нема у мене нікого, кроме сина. Син у мене ше є.

Євгеніє Сергіївно, а ваш батько працював у колгоспі?
Працював. У колгоспі — нє, він робив механіком у сільхозтєхнікє. Но його ж на войні вбили. В 36 год він уже погиб.

Ну, в Другій світовій війні, да, він..?
Ну оце ж.. В 1941-му.

В 1941-му, ага. То він не в колгоспі працював, а просто в іншій якійсь..?
Тоді ж колгоспів багато ж було. І він їздив по колгоспах, ремонтірував це ж машини, все по тєхнікі. Він все врем’я в сільхозтєхнікі робив.

А мама працювала в колгоспі?
А мама робила у сільхозтєхнікі уборщицою.

Зрозуміло. А ви не пам’ятаєте, до вас хтось приходив додому з обшуками?
Ніколи. З обшуками? Ніколи.

Ну да, щось забирали з хати, з двору?
Нє. Не було. Ніколи не приходили до мене. Я ніколи не була в міліції.

Ми про 1932-33 рік питаєм.
А.. про 32-33-й, та скільки ж мені 6 год було.

Не пам’ятаєте такого?
Я помню, шо мама розказувала, що бабушка вмерла (мамина мама) з голоду. Тоді ж їздили підводою, забирали мертвих у тридцять третім году. І кажуть, що бабушка впала і він під’їхав і забирає її… А люди кажуть: «Куди ж ви її берете? Вона ж ше жива». А він каже: «Та вона до вечора вмре, а я буду другий раз приїжджати?». Страшне було, но я не помню, бо я ж мала була.

А як бабусю звали? Не пам’ятаєте мамину маму?
Нє, не пам’ятаю.

А прізвище може?
Бабушку свою? 

Да.

Бабушку пам’ятаю батькову, а мамину — не пам’ятаю.

А прізвище в неї було як у мами? Мабуть, ні..
Було Царенко Ольга Андреєвна.

Це маму вашу звали, да?
Нє, це бабушку мою, батькову матір.

А мамину?
А маму  Царенко Фєня Фьодоровна.

А мамину маму, ця, що померла з голоду?
Я вже не помню. А нє.. помню, помню, помню: бабушку звали Федоня, Федоня… А фамілію забулася.

Євгеніє Сергіївно, а ви не пам’ятаєте, от у 1932-33 роках батьки приносили щось за роботу, за трудодні там чи за роботу?
Ні, я цього, я це не пам’ятаю. Я помню, що ми ходили хліба просити. Малі, братові 2 годи, беру я його за ручку  і йду попід хатами. Но, не давали.. Хто дасть кусочок хліба, а хто не дає. Но більш я такого не помню.

Тобто ваша сім’я голодувала?
Голодувала. Та тоді всі люди голодували. Всі люди, страшне.

А як ви думаєте, чо…
Груші падають.

 …чому всі люди голодували?
Я не помню. Я ж мала була. Я не помню, як воно було.

А жорна у вас були?
Не було. Камінь такий був. І коли мама пшениці заробе стакан, то вона жорнує на тому камені. А на жорна, на жорна нада було ходить і платить.

Божечко…
Ох, які груші падають.

Це синяк вже буде, кошмар. А голодних людей ви бачили? От ви по вулицях ходили.
Не бачила. Не буду брехать. Не бачила.

Ну от ви ходили ж, ви кажете, просити кусочок хліба від хати до хати, то таких самих як ви бачили?

Ми ходили… Просто діти йдуть і ми з дітьми йдемо. І хто винесе, а хто й не дивиться — ідіть дальше, ідіть дальше.

 Ну других людей ви не пам’ятаєте щоб просили? А померлих, от тіла людей бачили там на вулицях?

Я вже це добре, харашо пам’ятаю, що батьковий брат умер, це вже нємці вбили: повісили його тут у Вискі. Він пісталєти в кузні робив та робив отрєзи, а хтось продав його. І повісили його тут, коло моста, отам. Я якраз ішла у школу, а він висить.

А от ви кажете мамина мама, оця Федоня, бабуся ваша померла, то вона теж в Малій Висці жила?

Та, і в Малій Вискє і вмерла.

Тобто виходить, що тут, от як ви кажете, збирали тіла померлих, тобто значить і тут була масова смертність?

Обізатєльно, обізатєльно. Сильно тут мерли люди. Сильно, кругом. Я ж кажу, був такий, звали його Карпо, і в його спеціально був віз і він їздив цілими днями собирав мертвих. Ну куди він їх возив я не буду казать.. Я ж мала ше була. Ну а його після війни вже убили того Карпа. Видно люди, родичі або хто, що він живих возив, не мертвих, а живих. 

Ага. Тобто його вб…
Погана людина була.

Ага, вбили, мабуть, за те, що він живих збирав, навіть ховав?

Дааа, ще жива людина, а він: «Що я завтра ще приїду або ввечері приїду?»

А йому щось платили за цю роботу, давали?
Не знаю, я ж мала була, 6 год чи 7.

А церква була у вас тут, в Малій Висці?
Старша?

Церква, церква.
Була, но я не помню. Я не ходила.

Не ходили ви в церкву?
Нє, я ходила вже в церкву як уже я повзросліла. Тут церква красіва була — дерев’яна, гарна така. І люди, я помню, всі моляться, на колінах, не так як тепер, а стають на коліна і всі моляться люди оце ж у церкві. Тепер то там сидить, то там, то тако. А тоді нє, тоді всі, як на коліна — то геть всі стали на коліна. І я помню як мама мене водила в церкву. Ну ми то християни ж.

А чули ви таке слово «буксирні бригади», «буксири»?
Ні.

А «активісти»? Не чули?
Активісти… я так думаю, шо це, якби сказать, ті шо до власті, да, сильно хароші. Я в політікє не дуже понімала.

А на колгоспному полі можна було збирати колоски?
Можна. Ми ходили, збирали й колоски і збирали, де люди картошку повикопували, ми перекопуєм — шукаємо картоплину.

Це в 1932-33-му, так?
Так. І після цього ще ходили. Ходили вже, я була величенька і ми ходили собирать колоски. І ходили із школи ше, собирали у бутилку довгоносика на буряках. І кажде скільки назбирає в бутилку, то сильно ж хвалили. Ходили ми, діти. Ну це ж малі були. Навєрно в 2-ий  чи в 3-ий клас ходили. Таке ходили, собирали.

А ви не пам’ятаєте, люди ходили кудись вимінювали свої дорогоцінні речі  на їжу?
Ой, вибачте, будь ласка, я не поняла.

Ви не пам’ятаєте, чи ходив хтось вимінювали свої дорогоцінні речі на їжу: там хрестики, чи якісь…
Нє, в нас не було, ми були бідні.

А може хтось вам розказував?

А! Вспомнила. Їздив чоловік, сусід коло нас жив, це, коло мами, як мама ще була жива і всьо. Ну, корочє говоря, в нього було 7 душ дітей, а він узяв якісь рушники і поїхав на село десь мінять. І виміняв пшона, а прийшли з міліції (там уже cлідили за ним) і забрали те пшоно. А він, каже мама, повісився, і осталось 7 душ дітей маленьких. Було таке, було. Це правда. Сильно іздівалися з людей.

Може ще щось таке пригадаєте, як знущалися над людьми?
Га?

А ще щось може пригадаєте як над людьми влада тодішня знущалася?
Я ж кажу, я ще тоді була мала сильно.

А не пам’ятаєте таких випадків людоїдство там, що люди людей їли, щось таке?
Пам’ятаю, мама казала, що одна зарубала свою дочку і в печі їсти варе, а тоді міліція прийшла. Тільки дим іде із димаря — значить щось варе хтось і йдуть туди міліція зразу. Заходять, а вона співає і варе там у цьому казані щось. А вона каже, і рука вилізла у казані. Вони кажуть: «Що вже Ганну зарубала»? — «Даааа». І співає отаке от. То забрали її, навєрно, вона не вернулася.

Це, виходить, вона свою доньку Галю, да, оце…

Да. Був, сильно, мама казала, якийсь учоний такий хароший і він, в нього була наймичка. І та наймичка ходила на базар купляла йому їсти. Всьо равно ж, базари ж були. Купляла йому їсти і варила йому. Потом він узнав, що він людське мнясо їсть і пішов у міліцію й сказав, що, пожалуста, заберіть мене, потому шо я привик до людського м’яса, я не можу, каже, од його одвикнуть. І забрали його, каже. Такі були случаї.

А таке було, що там може, що там хтось десь за кимось гнався чи нападали на вулицях отак? Таке щось?
Не помню. Нападали, як оце ось хати палили. Ви помните? Це вже було, не було ше вас, канєшно, ше малі були. То в Малій Вискє, як не тут хата горить, то там хата горить. Ціле літо хати горіли. А то ж були всі хати під соломою. І цілу ніч люди не сплять, кажде сидить коло своєї хати, щоб не запалили. Оце таке було. Ну це ж було вже , навєрно, в яких годах.. у 1952-ому чи в 1950-му, вже, навєрно, в 1950-их годах, а може в 1949-му, не помню вже…

А як ви ще виживали, що ви їли в 1932-33-му?
Шо ми їли?

Да.
Шовковицю ходили рвать, шовковицю рвали. Що ж ми ше їли? Господі, я й не помню, шо ми їли тоді. Я вже була замужем і то їсти не було шо. В мене чоловік був. Робив тутво у аптєкє заваптєкою вже, як я вийшла заміж. А аптєка була на містечку, а це він тікі строїв цю аптєку, у 49 год він умер.

А от ви кажете багато людей помирало, а було таке, що батьки помирали і діти сироти залишалися?
Та залишалися.

А що з такими дітками далі було? Були якийсь чи приют, чи якийсь там дитбудинок, щось таке, патронат?

Та не було тоді нічого цього. Нічого не було. Нічого. Ото одна школа… була школа і всьо. А оцих патронатів… Я даже не помню чи були й садіки.. Уже були, були позже, позже. А цей не помню я.

Ну урожай в 1932-33-му був?
Був урожай, но спеціально щось ізробили. Мама розказувала, але я ж мала була, шо спеціально, а урожай був. Я вже не можу вспомнити. Но знаю шо, казала мама, шо урожай був. Чи спеціально зробили, чи… не помню уже, не помню. Забула ж уже. Стара вже.

Ви не пам’ятаєте голод післявоєнний 1946-47 рік, був?

Помню, ми окацію їли. І ходили ж по шовковицю аж у Шполянський район пішки. Бо там сильно багато шовковиці. Поки там нарвемо шовковиці, мама каже:  «Ви ж не їжте, та продамо та може хоч кусочок хліба купимо». А ми пока дойдемо, та й поїмо ту шовковицю. Сильно голодали. В 1947-мому геть їсти не було тоже шо. Батька вбили, а ми… Шо ж, мама сама, всю жизнь боліла, робила тут уборщицьою — в мастєрскій намітала. А потом не змогла, бо вона сильно важко робила. На Заготзерно ж робила. На Заготзерно мішками грузили вагони тоді. І вона мішок взяла і в неї почка надірвалась, і вона срашно послєднє время, навєрно год, із год, вона прямо так кричала,  такі в неї болі були сташні, а потом я її у больницю. Помню прийшла в больницю, а там люди приносять. А була весна, якраз картошку посадили, картошка зійшла. Я це помню добре. І мама… принесли там до людей щось їсти, а мама так дивиться. А я прийшла додому і думаю, ну шоб же мамі понести? Ну шо? А нема нічого. Я пішла й нарила тої картошки, зварила, а вона вся плаває та картошка. Я принесла мамі супу, мама так плакала… А шо ж там: ні зажарки, ні цибулі ніякої, нічого. А та картошка плаває, вона ж вже водяна. Було таке — не було що їсти в 1947-му.

А якщо порівняти, коли було важче: в 1947-мому чи в 1932-году?
Ні, в 1947-му люди ж не мерли так, а 1933-ім, то поголовно мерли люди.

А якісь податки ви платили в 1947-му році?

За шо?

Податки ото якісь платили?
Ні, ні, ні. Я не помню.

Там ото м’ясо люди здавали, яйця…
Нє-нє, я це не помню, ми не за шо… Це вже ми платили, я помню, як я на роботу ходила: то за хату, за землю, отако. А так я не помню, шоб якісь податки.

А куркулі у вас у селі були?
Хто?

Куркулі. Ой, в місті.
Не було, не було в нас. Які там куркулі, як ми такі були старці.

А може мама розказувала, як у інших шось забирали, розкуркулення чи щось таке?
Та розказувала вона як забирали, викидали все, забирали все. Тіки я ж кажу, я мала була — я не вникала в це. Забирали все, я ж кажу, тільки міліція побачила, що дим іде — значить щось вариш. І зразу туди. Забирали, забирали.

І що прям забирали їжу, коли людина щось зварила?
Забирали не їжу, а забирали тіки… Вони ж вже знають, хто пішов на село десь, або десь пішов просить. Вони вже знають уже слідять. Тільки прийшов і зразу ж вони тут. Міліція сильно тоді…но я не помню.

Євгенія Сергіївна, а в вас там…

З глини… да, миски такі. Ну ми були бідні, у нас не було такого багатства. Ми вже начали жить, по правді сказать, і їсти вже було шо і все, як я вийшла заміж, на почті робила, гроші получала. Два рази на місяць платили на почті всігда і я на пошту встроїлася ше малою. Я ше робила у сільхозтєхнікє отутого розсильною, розсильною носила документи по організаціях. 46 год робила на пошті. На всіх: і тєлєграфістом, тілєфоністкою, і заробила Ордєн Трудового Красного Знамя і дві медалі За доблєсний труд і все забула як воно називається вже. І в почьоті ж була. Вже страшно старалася робить, шоб не дай бог не розщитали, бо що ж тоді робить. Да, я кругом робила…

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду