- Місце запису: село Лозоватка Кропивницького району Кіровоградської області;
- Дата запису: 27.08.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса;
- Респондент: Бондар Галина Кіндратівна, 16 вересня 1924 р.н. в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Мене? Бондарь Галина Кіндратіївна.
Галина Кіндратівна, а коли ви народилися?
Я народилась 16 осьо буде сінтября 24-го году.
Галина Кіндратівна, а де ви народилися?
Я родилась у селі Івангороді. Тоді був Київський повіт, тоді ше… А це був Херсонський повіт. А сюди нас батько завіз у тридцять восьмім годі. У це село. Бо там були буряки і корову я в шість год пасла за налигач, по дорозі по-під трасі. А він.. А тут була череда і буряків не було. Та ми сюди переїхали в тридцять восьмім годі.
Галина Кіндратівна, а як звали вашого батька, повне ім’я?
Кіндрат Маркович. Бондарь Кіндрат Маркович. В мене дід Марко. І там жили вони в Івангороді. Якшо їздили на Олександрівку, ото минете те кладовище і отам такий острівець, ото там материна й батькова батьківщина. Там я родилася, на тім острівці.
Галина Кіндратівна, а маму вашу як звали?
Стеманида Силовна.
Степанида?
Степанида Силовна. Дід Сила був. Мого діда, дід Сила, а мати ж було та, Степанида.
А батько ваш працював у колгоспі?
Робив там, у колгоспі він робив. То пасічником, то плотником робив. То там у тридцять третім годі ми жили ж там і була ше в мене сестра, вона вмерла, менша, маненька, і тоді давали молоч… коровина.. ми ж позводили, батьки звели в Івангород у колгосп. А корови забрали, а тоді весною не було чим годувать, та корови роздали. Та в нас молочко було, хоч благодаря. А то був сусід, робив ото Бовтишка, там Бовтиський був…. Бовтиський радгосп. Там він був управляющий, то принесе й собі шо я не їм муки, і матері дасть. А то тягали пирій отой, коріння з пирію. Та мили, та товкли, та пекли оладки. Та мати було спече п’ять оладків та а брат і з’їсть, та й плаче. А мати було йому свій отдасть. Ну його вже давно нема. Він ше давно вмер молодим. То то таке. То ми так перебідували, шо була коровка, то ми ше кой-як голодовку і то спасібо сусідові, шо муку, а то пирій товкли оте коріння та оладки, по оладку спечемо, а він подойде з’їсть тай плаче, а мати свій отдасть.
А хто корову віддав вам?
А?
А хто корову віддав? З колгоспу віддали вам корову, дали?
А були ізвели в колгоспі корови..
Так.
А тоді весною не стало чим годувать та роздав колгосп людям назад.
Це в тридцять другому? На початку Голодомору, чи вже в тридцять третьому?
Це вже в 1933-му корови роздали. Вже в 1933-му роздали. А зімою я ходила з бутилочкою у тридцять другім, я зімою ходила з бутилочкою. Батько в плотні робив, я в обід йшла з бутилочкою, батько заходив на хверму і давали бутилочку молока, бо була в мене оце ж менша сестра родилась, 1932-го вона году. О, вона то записана 1933-го. Її вже то… уже нема, в одинадцятім годі вона, бідна, вмерла. То давали це бутилочку молока їй. І я тоді як тоді не стало в колгоспі чим кормить, та спасіба такий був добрий голова, шо роздав корови…
…людям. Та була таки бутилка молока в хаті
А як його звали, ви не пам’ятаєте, голову цього колгоспу?
Не знаю, не знаю.
А прізвище може якось хоч трошки..
По-мойму, був хвамилія Капустяний. А хто його зна, ну це же ж яка ж я тоді була. О, а я ходила в другий клас, а нас весною, радгосп був там Івангородський, і нас водили кузку збирать, а нам варили кропиву та тоді, як ми назбираєм по бутильці кузки, та давали кропиви їсти, то нас радгосп підхарчовував.
А радгосп як цей називався?
А?
Як називався радгосп?
Радгосп не знаю, колгосп «Прогрес» називався.
Колгосп «Прогрес», да?
А колгосп буде, я жила, це колгосп «Прогрес» був, а радгосп, він щитався Івангородський радгосп, а який, а січас він до Олександрівки, до заводу туди, це ж воно скільки врем’я, діти, пройшло, ой-ой-ой-ой-ой, о… Тоді ж був Київський повіт, ото по ліс, а це Херсонський повіт. Так шо…
Значить цей Капустяний був головою колгоспу «Прогрес»?
А там був тоді, я вот жила в колгоспі «Прогрес», а, по-мойму, фамилія Капустяний був.
Капустяний. Саме він допомагав, виходить, в роки голодомору і в 1933-му році роздав по корові, так? Він.
Трошки скажіть, бо не чути.
Саме цей Капустяний, як голова колгоспу «Прогрес» роздав у 1933-му році…
Роздав людям корови додому.
Корови.
Додому, бо не було чим кормить, то пооддавав людям, о…
Зрозуміло.
То тоді була, а в нас же була та тоді була вже коровка, бо я знаю отам, як от Івангорода їхать, уїзжать у ліс, там він молодий ліс, бо він сажений якраз перед войною. Я було коровку пасу, а мати садила в тому лісі кукурузу. Та сапає, та в обід була молочка надоє, та ми поп’ємо. О, ото той ліс, із того краю ми жили, по тій дорозі я корову пасла, у шість год за налигач водила, бо не було де пасти. А тут була череда і буряків не було, а тут батькова сестра жила, на тій стороні, в Лозовачі. І вона його переманила, він нас у тридцять восьмім привіз сюди. То так я тут опенилася, о.
Галина Кіндратівна, а згадайте, будь ласка, до того як ко…
Почались оці колгоспи створюватись, батько хотів вступати в колгосп, зразу пішов? У колгосп зразу захотів піти?
Батько зразу пішов. Батько зразу… А батько, пасіка в його була, більш нічо така. Він був плотником. Він у колгоспі плотником робив і зразу в колгосп пішов. І ми зразу були в колгоспі.
А щось він здав туди, в колгосп? Із реманенту там, може коня….
Та не було нічо, нічо не було в нас. В нас не було нічого, ото одну корову були взяли. А такого, ні плуга, нічого такого в нас не було. То ж в кого.. Багатші люди були, то були ж і машини там, і все. А нічого він не здавав. Було… нічого.
А пам’ятаєте, розкулкулення? От багаті люди, їх обізвали куркулями. Чи розкулькулювали, чи були куркулі у вашому селі?
Оцього я, діти, не помню. Я тут жила, оце, де траса йде. Іде траса, оце тут я жила. У балоці, то моя.. ми там жили, а в нас в кінці города то туди, ото в отій річці я купалася. Всігда було з братом в отій річечкі колискою наловемо рибки та мати нам прийде з роботи, та ввчері зжаре. О, уже. І там ми жили то. А родилася аж на отій горі я, за кладовищем. Там є такий наче острівець ото хатів, як їздити на Олександрівку, ото там материна батьківщина, там мати жила. І воно десь.. де та хвотографія, шо то батькові було 20 років, як вони ходили в Олександрівку хвотографіроваться…
Ну ми потім да, подивимося. А мама ваша теж у колгоспі працювала?
На буряках, сапала буряки. Мати все це врем’я у колгоспі, тоді ж буряки були, хверми ж не було, а це вже ж всьо хверми ж після войни, а й до войни ж не було. Буряки були, то там завод близько. І там, оце у вас корова, й у мене, і ми зпрягалися. Віз у нас, і корови, і ми сьогодні накопаєм гички восени, начистили, привезли тобі, а завтра мені. Гичку так розвозили, коровам на зиму заготовляли. О, то це мати да, буряки.. на буряках усе времня. І як сапала мати буряки, то давали приварок, та було нам того приварку принесе було, шоб ми ж похльобали. О, був добрий голова, той Капустяний, царство йому небесне. Шо ми.. шоб ми пухлі були, а тоді вже своє жито було на городі, та вже тоді ми жита намолотили, нажорнували, та вже пішли жить.
А дідусь, бабуся ваші… Вони тоді живі були?
Не було нікого тоді. Не було. Материна мати вмерла ше було тоді їй тридцять три годи, мати стала сиротою. Оце осьо Любина мати і моя, і в Іваногороді брат там… Дороботи там.. Дробіт, то оце вони то, вони осталися там усі. Я там… Ой… Він у больниці робив, і його онуки у больниці роблять тепер там, у Олександрівці. Шо я ше хотіла вам сказать… А нас оце ж весною, кузка на буряках, то нас із школи водили з бутилочками на радгоспне, збирали жуки у бутилочки і нам котьол такий варили кропиви і давали, дава.. тію кропивою нас кормили, піддержували.
Галина Кіндратівна, а ви пам’ятаєте, хтось колись приходив до вас у хату з обшуками, щось колись щось забирав у вас?
Ніхто нічо не забирав, бо не було шо брать, діти.
Ніхто ніколи не приходив?
Ніхто ніколи не приходив, бо не було, ми жили бєдно. От, не було нічого. Тіки то й шо в батька пасіка була. І ото на пів хати, і ми бідненько жили. Ми були…
А якщо порівняти до вступу батька в колгосп і після, ви однаково бідно жили, чи коли вступив у колгосп, стало гірше?
Я вам, діти, брехала…
Та й не.. Ну він вступив в колгосп і в колгоспі мати сапала буряки, давали ж оце ту шліхту давали її. І оце ж корови пооддавали. О, то ми не були пухлі.
А до того, як він в колгосп вступив, де він працював, не пам’ятаєте? Ким він працював? До колгоспу.
Він дома був. В його пасіка була. А він у плотні робив і до колгоспу, по-мойму, там, ну не помню, де він робив, но оце вже він оце як у колгосп поступив, то він в плотні робив. І я ходила до його в плотню з бутилочкою і це він заходив на хверму, і брав мені в.. брав бутилочку молока для сестри. То я знаю, шо я ходила до його отуди на коровню. А тоді весною не стало чим кормить коров і голова, хоч його й арестували були, но він роздав корови людям. В нас корова вже весною була, то нам було легше.
А коли його арештували? Голову.
Ну ото арестовували… Ми жили в Івангороді, то там десять душ арестували у тридцять восьмім годі. Даже і материн, мого діда Логина. Там Ратушні жили коло кладовища. То так він і не вернувся, той дід, він був вчителем. Я було несу, як іду у школу, мати дає бутилочку молока, та я заносю тому дідові Логинові, а він було снідає картоплю жарену, та й мене пригласить, та я коло його поснідаю картоплю. Бо він жив отут коло кладовища, а вчителював він. А школа вона стоїть ото стара, ото я в ту школу ходила, діти. То вже оце церкву розвалили, та оце школа. Це була церква, де в це… оце тепер десятирічка і здорова школа. Ото була до войни церква. То церква була.
А церкву коли розвалили, до Голодомору? Чи після?
Ну розвалили ж… Нє, вже її розвалили після Голодомору. Розвалили ту церкву і ото построєли дисятилєтку там. А ходила, ото школа стара стоїть, чотири класи було. А уже п’ятий клас — у центрі, в Івангороді. Там школа, туди ми ходили. У шостий, у сьомий. Бо я в шостий клас якраз ходила, як виїхали ми з Івангорода. Я шостий і сьомий у Северинці кончала. І вже більш нікуди й не пішла. Батьки заставляли вчиться, а я не схотіла. Я було як канікули та мене до кухарки посилали помогать. Варила їсти тракторістам. А я як піду по молоко, та так задивлюсь, шо дивляться як доярки доять. Та я десять год дояркою робила. В мене Ордєн красного знам’я за молоко отам є, у трудовій книжці. І медалі в мене є, ну племенник забрав на сохранность. Там в мене.. в мене Ордєн красного знам’я, і Вєтєран труда, і больша медаль серєбряна за буряки, за 1958 год. По 500 центнер сектара виростила, о… То оце в п’ядесят восьмім годі, а у 1959, тоді було погано скрізь робить і була якась там Гаганова якась там була. І по тім методу я пішла на хверму. Корови у болоті в такому були, і я пішла на хверму. І я з 1950-го году як набрала собі групу, та доїла до 1969 году, поки не заболіла Боткіною, о. А тоді вже я корови покинула, пішла на другі роботи, то в мене і пєнсія мала, а тоді вже як тепер за стаж вийшов указ, шо за стаж, в мене як 42 годи стажу, то я пєнсію получаю, спасібо, харошу. Не обідюся. І за ордіна ж платять мені
Ага. А ви казали, що дід Логвин був вчителем. А він вчитель… що він у школі… він вчитель молодших класів, чи як?
Молодших класів був там у Івангороді там був, а тоді трицять восьмім годі ж ото отака репре… репре….
..пресія була чи шота його ночью забрали, та на сєвєр завезли, та він там і помер
А за що його арештували? За що?
А вчителі збиралися на групи тоді десь і їх десять душ із Івангорода вивезли, то одним один після войни вернувся. Ну його вже немає, це ше ж давно він войни. А тоді ну як революціонери були вони.
Проти влади?
Ні, ішли ж вони за нашими вони йшли.
За українцями?
Да, за Україною. І вони ото збиралися то в млині, тошо. І їх оце поарестовували і повивозили.
Тобто вони хотіли боротись за самостійність України?
Да, за Україну боролися та їх повивозили на сєвєр, та так вони і не поверталися.
А той, що повернувся, не знаєте, щось розказував?
А?
Той, що повернувся, отой один, нічого не розказував після повернення?
А село ж здорове, діточки. Він отут жив, де центр, де по селу йшла дорога у Івангороді. Не було ж об’єзду, а йшла дорога через Івангород на Олександрівку, то він тут жив. А я жила аж на канатові отут. І ше ж мені скільки тоді було, шо я тоді могла. Шо нічого не знаю я, діти, за це. А він вже вернувсь після войни, то це вже він тим старшим розказував, о. А так нічого. А жили ми тут осьо. Я шість год було, то я вже корову тягала по борщаку, пасла.
Галина Кіндратівна, а ви в перший клас пішли в 1932-му році? Чи в 1933?
У сім год я пішла. Я 1924-го году, я в сім год пішла
В 1931-му?
Оце я двадцять… осьо… 16 мені оце года сполняються. То я пішла у сім год. Ну без місяця, там не було сім год. То я пішла у тридцять другім…
Тридцять другому ви пішли в перший клас.
Пішла я в первий клас. А дру.. ото вже другий клас у 1933-му я знята.
Тобто ви ходили в школу і в 1932-му, і в 1933-му?
І в 33-му я ходила в школу, і водили нас весною у Івангородський, то на горі, він тепер до Олександрівки. Тоді ж він маненький був радгосп. Там мій дід Сила робив в тому радгоспі у панив, бо мою матір батько сватав. Свекор не хотів, бо дід Сила був скарбником. У скарбу робив у пана. А дід Марко був хазяїн, у його була земля і чотири сини було. І дід Марко не хотів, шоб батько матір брав, а батько не послухав і взяв матір, то казала мати, шо було дід Марко сидить на печі і отако об стіну головою — «Скарбничка», бо невістки ж у хаті в одній жили. Це шоб так дозолить матір було. І каже було стука головою об стіну — «та скарбничка». На ця, на матір не казав як скарбничка, а тоді мати із батьком на матереній батьківщині построїлися, ото на отім острівці. То там батько з матір’ю строївся. Там десь є… там хатки є такі, з маненькими вікнами. Це пооставалися може. А копа.. а буряки ж возили коровами у завод тоді возами, тоді ж не було чим возить, а возами… накопували буряків і оце в тебе… Там Марія була, в неї була корова, мати спрягалася, то це возили в Олександрівку на завод коровами. Буряки возили туди. І буряки копали вручну, копаницями такими. Ой, вітер односе, ану. Та й…
То виходить, що цей дід Марко був багатим, але помер…
А його не розкулькулювали?
Нє, його не кулачили. Його не кулачили, ну було його шось там… Його чотири чи п’ять синів було і було там 5 гекта… тиіх… землі. Бо це батько був, дядько Проска, дядько Петро, тітка Олена і дядько Андрій. Їх 5 душ було у діда Марка. І оце ж батько взяв матір, шо в матері не було землі, а старший син діда Марка, то взяв ту, шо дід Марко хтів, бо вона жила в лісі. Там отой ліс, осюди. Та батько в її жить…. Жив в лісі та в неї земля була та вона була багата, а тіки була трохи присліпувата, то покойний дядько Андрій на неї наче не казав, як сліпа. Я це помню, о. І в їх один син був. Ну вони вже повимирали і дядько Андрій там на батьківщині построївся, недалеко кладовища там, то ще… Бо ми там… і там і батько наший в Івангороді захований, а мати захована у Лозоваці, а нас вже тут поховають.
Галина Кіндратівна, а згадайте, будь ласка, як ви ходили до школи, у перший-другий клас в 1932-33-му роках діти, клас були постійні з вами, ніхто там не почував себе погано від голоду, ніхто не помер, чи може щось таке пригадуєте? От у вас був клас, наприклад…
Ну ми ходили… ходили ми… ходила я в школу, ходили ми зімою, льодом ходили, то робили такі саморобні коньки, отак от дручечок і желізяки встановляли. Самі хлопці робили. І хлопець, ходив він у школу і він навзнак упав, і вбився на коньках, там, в Івангороді. Тоді я ше була, я не знаю який я клас ходила, то він, бідний, оце вбився на тиїх коньках. А так нічого ніхто нікого не предлагав, нічого. Зімою ми річ… берегом ходили, льодом було. Оце тут осьо, тепер оце ж осьо траса йде, то це і став, а тоді була річечка і тільки люки були, і там замерзлі. І то ми тими луками було аж до школи шли, до тої, камінної. Вона й стоїть, то стара школа. Вчителька була Оляна Василівна і нас було 42 учні. То я це в первий клас, і другий клас ходила там, туди, Івангород, а літом корову пасла за налигач водила, а мати буряки сапала.
А дітей кулаків не було у вас у класі?
А?
Дітей кулаків не було у вас, як ото в малень… ну, розкуркулювали ж, а, наприклад, коли, то були діти кулаків, такого не було у вас у школі?
В нас.. в нас тільки троє було і всі ми троє вижили.
А інші от у школі, у класі, не було такого, не чули ви таке? Або в школі.
А ті шо в класі… наша не було. Одна тільки дівчина ми в школу ходили, но в неї не завалки, а якось… Така болєзнь, шо завалки. Шо задавило її, та вона вмерла. А то всі діти в школу ходили, ми занімалися, ходили в школу, бо я ж отут жила, о. А ше було колись така була гроза сильна, а як діти возили кіно і при…
За тію ширмою полягають і сплять. А кіно кончилось, а така гроза, така гроза. Я прибігла, а батько каже: «А Василь де?». А я не знаю. А батько побіг бігом. Він тепер в колгоспі є, плутня там у Івангороді, оце центр, тут двохетажки тут, тут і клуб був. І була клуня, і вдарила гроза. І батько вспів побіг знайшов його там і прибіг…
В клуні були свині. І там свині погоріли, ну брат остався живий. А шоб там був, за тію ширмою став, злякався. А то було в клубі, як узайдемо, та другий раз і засне в клубі, та запруть його. А він встане вранці, та тоді скине крючок та приходе вранці. То було й спить у клубі. Дивиться, тоді німе кіно показували, о.
А колоски на полі можна було збирати?
Колоски збирали. Колоски збирали. Були у мене, діточки. Мене фотографій було… Ну Артур, оцей, шо в Москві, усі хвотографії були, в мене були хвотографії. Там батько і баби старі колоски збирають, усе в сорок сьомім годі. І діти колоски збирають. В мене стіки було фотографій і Артур у Москву забрав. В його там виставка у марту місяці. Цілий місяць там була, у Москві виставка. І він оце книжку здав. «Голодомор» книжку. Чи не «Голодомор»… А «Чернобиль» книжку випустив, розпродав. І цю, оце книжку, тоже випустив. Оце осьо і мені пам’ятку оставив і розпродав.
А в 1932-33-му роках можна було колоски збирати, підбирати, якщо комусь не вистачало їжі, ну, голодували коли там, можна було?
Оце вже, діти, не скажу, бо не знаю.
А на вулицях чи бачили ви голодних людей з інших сіл, може ходили, там, приходили, просили їсти?
У нас на вулиці ні пухлих, нікого не було.
А чужих людей отак, по вулиці ніколи не бачили?
А ми ж нікуди не ходили, я тіки оце коровку пасла, на вулицю і в хату. І з братом у річку вечером колиску та бобирців наловим, карасиків, а мати прийде та нажаре, кулішу наваре. Ото такі палиці ставили, та катілок вішали, та пшоняний такий куліш варила мати, добрий було. То ми отак і перебивалися, спасіба тому сусідові, о. А тоді ж ото жита були, то вже було легше нам, жито вже як уродило, намололи, та вже собі напекли своїх оладків, о. А то корову пасла, все, я за налигач знала. А шо я ше вам, діти, нагадаю.
А після війни в 1946-му, 1947-му роках голодували? Голод був після війни?
А оце 1947-46 ну шоб так дуже голодували, то не голодували. Було трошки шо, бо було за шо купить, крупи, тошо. То оце 1947 год нам не такий був важкий. 1933 важкий був, а сорок сьомім було таки. Це ж був 1947 тоже, ну він не такий важкий був.
А податки платили? Податки.
А податки платили, налоги платили. Оце так: 300 літр молока должни були в колгосп здать, 150 крашанок должни сдать були, 50 кілограм м’яса здать, держали кролі, копали такі ями, і в ямах держали кролі. І то туди гулляк накидаєм, акації, верби, там вони лупляться, а тоді нори закривали і ловили. А то мати каждої весни купляла козеня. Та вирощували козеня до осени, а восени здавали на м’ясо у колгосп, у государство. Бо був налог оце м’ясо, молока. То я в Івангороді носила трьохлітровий бутиль аж в центр вечером на молочарку, о. А один раз знаю корову пасли, пасли до ночі допасли, шо нас батьки вже шукали. А пригнала корову, а треба ж молоко вже нести, вже молочарка закривалась. А я таки з подружкою понесла, мати послала мене. Послала, понесла молоко. Оце од цьої траси, аж в центр, якшо знаєте Іваногород, там центр. Там магазіни, о. То робила я, а то я все корову. Мати це, вранці мене зжене…
Та там рів такий город був, в кінці городу. І в рів мати корову вижене, і мене вишле, шоб я пасла. Я отако сяду, та й зігнусь, та засну, а мати і топе, і наблюда де я і корова. Кричить уже на мене. Вигоне, бо корова піде в город. Отак мати було, до схід сонця мати було їсти наваре і припічок змаже, і на роботу вже піде. А батько в плотні робив.
То ви з податками справлялися, да? В 1946-47-му все здавали, все було нормально?
Усе, те шо було все но, все здавали, справлялися з усім, налоги платили і оце ж… налоги платили, а вже як я осьо осюди переїхала, тут сестра була, вона інвалід 2-ї групи, то я вже не платила нічого. А так то платила, а там усе платили, налоги. І мати у войну на.. тікали з Ойгани та збрала, зібрала всі документи та в лежалку вкинула, та й забула, та вренулася, та спалила. Та мої митрики погоріли. Та я у Івангороді родилась, а тоді митрику взяла у Лозоваці, шо в Лозоваці родилась, то я два рази, діти, родилася. Ото таке, родилася дійсно я в Івангороді, а у паспорті, то я родилася у Лозоваці.
Ага.
Сусід хрещений, сусіда хрещена пішла в Єгладковку, там в больниці спитали якого году, яком місяцю, митрику виписали, та й усе, я не знаю де ту митрику, в паспорті так щитаюся, по-мойму. Та десь паспорт там. Де та Люба?
А ті люди, що від голоду помирали, де їх…
А?
Ті люди, що від голоду помирали, де їх ховали, хоронили, як… як?
Я цього, діти, не бачила, не було в нас.
Не було…
Не було.
У вашій сім’ї ніхто не помер, так?
Голова колгоспу помагав усім.
Ніхто не мер, бо голова роздав людям корови та в людей були коровки і жінки сапали буряки, бо близько ж до Євангород і Олександрівка, воно ж близько. Завод насівав буряків та варили шліхту та давали, то я пухлих не бачила, не було.