- Місце запису: село Гущинці Калинівського району Вінницької області;
- Дата запису: 21.08.2020 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга, Кравчук Тетяна;
- Респондент: Жданюк Любов Сергіївна, 1928 р.н., народилася в селі Гущинці Калинівського району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гущинці Калинівського району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Е-е-е, Любов… Любка Сергіївна, Любов Сергеєвна.
А прізвище?
Га?
Фамілія!
Фамілія, Жданюк Любка Сергеєвна. О, батько оце Сєргєй…
А коли ви народилися?
Народилася я двадцять восьмого року, двадцять восьмого року народилась я. О. Но я за Голодомор знаю, бо через то, шо мені тоді було, то я знаю Голодомор був і як умирали, як пішли ми в садік. Садік тоді був такий фарамугу, да мона сказать, і тоді заколотять фарамугу тую, так щоб була така фарамуга і одна галушка така велика. Але вже тоді.. Це треба розказати вам зразу, чого Голодомор був. Це зразу, зразу задержали землю, закупили, он-де є ця княгиня, що тут жила. Он школа тут є, княгиня тут жила. Вони пани тоді позакуплювали землі, вони гро… А тоді вони вже знали, що буде ця колективізація ця, колгосп буде засновуватись, вони шо роблять… Вони людям цю землю всю продали, це не єдин, це оно тут ця пані сиділа. А вони ж кругом були ці пани, о. То вони цю землю порозпродювали людям. Люди подержували її років десять, саме з цього старалися ці люди. І плуги, і там і коні, і всьо… Вже позасівали всьо, вже мали зерно. Вже сіяли, вже стало і добре жити. А тоді сім’ї були великі. Тоді було по десять, по дванадцять в хаті. І хатини не такі були як це, а маленькі хати. А жили бідно, бо через те, шо то… От вони вже ці, разхазіювалися, которі покупили ці землі, понасівали всьо, а вже двадцять дев’ятого року засновувся цей колгосп. От вони заснували того… вони вже двадцять… тридцятого року взяли такі палиці великі, палиці ті, жилізні. І прийшли і всьо вишпіговували, де зерно сховували. А де зерно сховаєти? В землю закопаєте — воно поросте, а так же його ніде не сховаєти. А дехто трошки мав, десь там сховав, то ще ци два роки, тридцятий і тридцять перший ще продержались. А вже тридцять треті роки вже в людей не стало нічого. То зерно позабирали, то вивезли й казали, що в Чорне море повисипали це, шо в людей позабирали. Всьо в людей позабирали де шо не є. А тридцять третій рік вже стали люди мерти як солома, о. Шо не… Були такі у сусіда дитина вмерла, вони порубали, зварили з його холодець і з’їли. І багато таких. А ми вже в тридцять третьому році мерли як солома, бо вже не було шо… То цю, де це липа росте, оці листочки рвали, і сушили, і це цілий… вони уже як висохли ото добре — їх помелять, но ше треба хоч чуть якої муки, шоб воно зліпило до купи. Та це такі лип’яники пекли трошки на держачку і люди їли. Но в нас, нам так повезло, шо в нас ніхто не вмер з голоду, через те, шо оця соша, що є тут може ви їхали отуто бачили, соша, то тоді, цю сошу клали. А в нас батько був хазяїн, так і великий такий льошник у нас був цей. І тут і коні держали. І насипали повний льошник [05.01] (не чути одне слово) цієї, як це горох, то то горох, такий горох, а то таке чорне воно, для коней. То вони засипали цей повний льошник і так граблями заволокли, шоб це ніхто не брав, бо він як прийде… де коням брати, то нам дає пригорщу цього [00.05] (не чути одне слово) ото те, то ми її зітрем і з часником оце зпечем у печі на деці, і часником от обмішаєм, а там вже яка бараболя, із лушпайок остались, оце зварять такий борщ, і це так уже цими… називались моторжаники такі. Оце ми так повиживали всі, о. Дуже люди, дуже… А хто вже не мав, дочекався цього, посіяли, поля посіяли, то вже на весні ця житочка, ця пшениця вже проросло, то ці листочки, це жито зривали отако, так теребили і варили такий колеш, то й багато з цього колешику повмирали, бо захтіли вже їсти дуже. І вони коли це з’їли, а не їли, вже давно їли, багато тоже повмирало дуже. Дуже стали тоді винити в нашому селі, а всі, по всій Україні, о, по всій Україні стало… дуже такий Голодомор був. Оце тридцять третій, ще тридцять… тридцятий, тридцять перший ще трошки продержались де хто там шо сховав, но вже тридцять третій — то он вже там є цвинтар онде, то всі там на цьому. А люди ж такі немошні, вмирали, а закопувати нема. Насилу там ямку таку продере, шоб хоч трошки його прикрити, шоб оті собаки не тягнули і там те й його. І шоб не воняло. Біда, люди, то така була біда. Хто тіки не бачив того. Хай Господь милує, не доводить ніколи ні до кого. Отаке. Такий Голодомор. А хто його зробив цей Голодомор? Звідти… Сталін цей був, послали цих активістів, тоді називали активісти, бо тепер називають… Як вони? Зеленський, коло Зеленського як називають?
Депутати.
А тоді називали активісти. Пішли по всіх, повибирали де шо не є, позабирали де шо не є та й тойго. Та й получився Голодомор. Хай Господь, люди, шоб ви його не знали і не бачили. І ваші діти, шоб не знали… Ну воно доходе, доходе до того. О, но ше… Бачите, люди, як трудно зараз, а ше буде… Ше хтось такий найдеться, шо пусте… То був Чорнобиль і ше пустять цей атом, шо при селі останеться дві-три людини, а при городі — десять-п’ятнадцять. А то всьо… ше таке… Ше таке буде, но… хай тоді вже… луччє не буде таке, бо це дуже велика біда, і дуже тойго. Хай ви не знаєте цього Голодомору, не знаєте… Трудно тоді дуже, люди… Вже трошки стало, я ж кажу, стало жити луччє, але прийшли, забрали всьо, висипали, Бог його знає, чим вони… Казали в Чорне море висипали все зерно це. Отаке робилося та й… Хай ви його не знаєте, і шоб не знали. Кажуть, шо не добре зара жити. Дуже зара добре жити! Зараз добре жити. Людям дають пенсію. Яку не дають, хай нать маленьку, но таке, таке підеш і шось купиш. А тоді цієї пенсії ніхто ж не знав, ніхто, а сєм’ї то великі були. Тоді рождаємость була велика. А зара шо? Породе єдну дитину і більше не родять. Оце тоже та й… То казали моїй батько, казали, шо Україна пропаде вся, не буде України, о. Заступлять, каже, будуть чорні тут жити, на Україні всі чорні будуть, о, жити. То я не знаю, який хто тут буде жити і хто жити. Дай Боже, щоб вон жили, шоби добрі жили і щоб не бачили ніякого гора цього. А зараз дуже добре ше жити. Ше біди нема, нє, нема, бо ше дають цю пенсію. Це таке… шо… Доцє… скажи доця, гукни до Вані, гукни. Хай піде Ваня… Ваня! Ваня! Вони десь там на дворі говорять… Іди-но сюди! Ваня!
Іду-іду! Шо там?
Іди-но сюди, я хочу тебе спитати!
Да? Шо?
Ваня, налий їм батлажку цю, просто їм горілки… Я хочу… вони тут, вони у мене, я їх, не буду вгощать. А я хочу дати їм горілки. Десь вони… Чоловік, хлопець, я хочу вгостить…
Мама, я щас спрошу ето самое… Вони молодьож…
Ні, ти мені налий… горілки, в свою цю… там є, там є пляшка така, і горілки налий. Вона добра горілка, це не то шо… А я встану, дам тобі банку, щоб ти налив…
А розкажіть, будь ласка, за своїх батьків.
Га?
За батьків своїх розкажіть.
Батько мій був дуже… Він довго не прожив, тоже сімдесят п’ять років. Він був хазяїн дуже великий. Але батькові тоже… Це як в житті повезе, діти. Батько мій оженивсь зара… В нього батько дуже заранеє помер. Осталось в нього тільки-но Він… П’ять років йому було, як його батько помер. І ще єдин брат остався, три роки було тому меншому братові, і цьому, і їму. Мати, послє як уже батько вмер, то в Глинське, тут є село. Десь через рік пішла в Глинське замуж, о. Десь пішла, за такого п’яницю пішла, шо він почав цього, батька мого в п’ять років… Він там десь у колодець сховався, він його чуть не забив. Та й мати за ці двоє дітей та й прийшла назад додому сюди, в це село. А тоді города у нас було по кусочку. Тоді городи… От зараз городи стоять, повно, скільки хочеш сади його, а тоді було по кусочку города, бараболі мало садили і того. От і вже. Вже він підріс, мати чось заслабла, доглядав матір, оженився вже він. Оженився, почав з цею жінкою жити первою, о. Ця жінка заслабає, вмирає і жінка, і здихає корова. А ця корова тоді… зара ніхто не заправляє, а тоді ця корова була заправлена нею. От вона вмерла, і корова здохла, о. От остався батько, ше єдна осталася дочка, це вже їхня дочка осталася. Ну треба було жити. Батькові було сорок років, треба знов женитися. То він взяв молоду, бо він був хазяїн, хату вистрояв харошу і підмурок, бо тоді без підмурка хати ніхто не робив, і погріба ніхто не… А батько, то за нього пішла моя мати, було матері дев’ятнадцять років, а йому було сорок років. Вона… то ше народила моя мати від нього восьмеро дітей. Та єдно вмерло, а семеро осталося. Це так їй, поставили хату, то ця хата вже сто двадцять років. То ше осталася вже, праонука зараз живе в цій хаті. Гарна, говорить. Та ця хата нова, мурована. І так, а батько пожив семдесять п’ять років, помер. Батько, дуже був хазяїн великий, та й всьо, шо тут казати. Отаке наше життя було і всьо. Ну да… А я вже… А мене віддали сюди замуж, була сім’я велика, вже після войни. Тоді та в Германії… А я виїхала в сімнадцять років сюда, він був тоже сирота, мати вмерла, як він прийшов з Германії, о. А в мене хлопців було багато… Але сказали, шо йди сюди, бо тут город великий — цей будете жити, бо город великий. Ну правда, город-то великий. Но треба…
Нате, давайте…
А?
Конфєт чи шо трохи дайте…
Цукерки то..
Так, цукерки.
То це ти півлітру налив?
Ну то те, немає другої бутилки у вас.
Там налита десь є.
Де?
Вродє налила там. А там де синок той сидить? Там десь була налита.
…поприбирала, я не знаю…
Давайте ми зараз допишемо а розкажіть, як звали вашого батька!
А?
Звали батька як?
Ще скажи, бо я не…
Кажу, як звати було батька?
Сергій, я ж казала. По-батькові я Сергеєвна, Сергій звався батько мій. А мати звалась Явдоха. Я знаю, я всьо, не забуваюсь. Ше покаместь… Я знаю, воно теряється у мене все, я знаю, о. А так… Вже всі повмирали. Всі повмирали, бо нас було дівчат шість, а брат був сьомий, Міша звався. Він, то тоже всі повмирали, а я осталася, то я не знаю. Я це в Бога годна, чи грішна, а Богу я молюся. Вчера орали в нас бараболю, а я вийшла на двір тако, а сонце так пече. А я вийшла на двір, перехрести… Стала ото тут на порозі, перехрестилась, кажу: «Господи, помилуй, дай, щоб трошки перебило оце сонце, щоб якось діти цю бараболю позбирали, бо це сонце пече». Але такого не пройшло мину… півчаса… Хмарі отако надійшли, хмарина, і стало хмурно, і стало то хмурно, стало гриміти, там гримить. Стало в Калинівці дощ йшов, то дощ почав іти. А тут вже вони цю бараболю дозбирували, то почав вже дощ крапати, а я кажу: «Господи..», а вже темно було, бо він приїхав пізно орати. Вже темно, кажу: «Господи, поможи, хай дозбирають, і шоб повозили», то вони мішка ото повозили і поскладали це всьо. Ту бараболю і всьо. Та діти, трошки… Хоч не вмієте Богу молитися, то хоч перехрестіться. Рано куди йдеш, чи то на роботу ідеш, чи ти не знаєш, як ти… Стань і перехрестися. Кажи: «Господи, матінко свята, дорога, пожалійте», о. І всьо буде вам харашо. І вам всьо буде іти так, як треба, да. Тільки треба трошки понімати. Я знаю, Богу помолюся, і «Вєрую знаю», і «Отче наш» знаю…
А скажіть, будь ласка, батько в колгоспі працював?
Батько… Батька тоді, як це розкуркулили вже, хтіли нас на сєвєр вислати. А батько на сєвер не хтів. В нас позабирали… Три свині взяли, позабирали всьо, шо є. І скриню, і хустки — всьо позабирали. А батько не хтів в колгосп іти, зразу. Позабирали всьо, де шо… Батько навіть не пробував, і рота не роззявив би, беруть і хай беруть, бо не хтіли, шоб на сєвєр нас вислали. Висилали тоді на сєвєр на первій бригаді. Там тоже є: хати стоять, порожні вони, їх повисилали, а ті повмирали та й порожні хати стоять, щоб на сєвєр… Тоді на сєвєр висилали, батько не хтів — нічо не казав. Але батько робив полотно. Полотно тоді… Ви ж не знаєте, як коноплі ті брали, як ті, як це… Як ці коноплі, треба їх вибрати, плостінь вперед, а тоді матірка, у річці їх намочити, вони там… Тиждень вони помокли, щоб поставали в оцьо, а тоді так [04.27] (не чутно слово) треба бити. Тоді така дергана щітка, їх задерти і брати… Тепер, я ж кажу, тепер дуже добре, бо є з цього, що хочу братись, а тоді — нє. Як не зробиш полотна, то будеш гола ходити. Тоді старалися, а були всякі. Всякі люди були. А батько робив це полотно, батько заробляв гроші, бо люди несли. І основи ті висіли отако, коло балка. І всі підписані чиї вони. А вже як зроблять це полотно, вони тоді… тепер метром міряли, а тоді такий аршин… а тоді аршином міряли, метра не хватало. Батько заробляв гроші, батько був хазяїн, але тоже в житті не везло йому. Я ж кажу, дві жінки і ще дочка була тоже калічка, а батько найняв наймита… Я всьо розказую, шо було. Найняв наймита молотити, бо тоді зимою тільки молотили, була клуня велика, і ці хліба молотили у клуні, о. А він взяв, наймита найняв. Але вони собі наймита цій дочці, п’ятнадцять років їй було, то сотворив цьо, дитину. А цей… Він родився німенький, німенький він родився. То вже моя мати на цього, німенького пішла. Та й таке було. Це як у житті повезе, як у житті повезе. А зараз добре дуже людям, я ж кажу, а тоді — ви ж не знаєте, як то було, шо робили. А це треба було знати, і всьо треба то й йо. А тепер діти, п’ятнадцять років, сімнадцять років, коло батьків всьо, живуть від батьків. А тоді — нє, тоді нє. А тоді був колгосп, всі в колгоспі робили, нікуди піти, бо не давали паспортів. А вже як свої діти, то я вже… Він робив в колгоспі, я робила в колгоспі, то вже старша дочка… Я не хтіла, щоб в колгоспі, щоб вони поїхали у Вінницю кудись. То я пішла до голови, взяла справку, а бригадір каже: «Не давай справки!». Цей бригадір… Голова каже: «А як справки не дати? Вони обоє в колгоспі, а дочка хай іде вже учитись, вже десь іде.» Дали справку. А вже як менша дочка, то вже справок не треба було. Вже вона кончила вісім класів тут, я поїхала у Вінницю, і вона вчилася всьо «на п’ять». А я поїхала в школу до директора та й кажу: «Примете мою дочку у школу?» Він взяв [02.52] (не чутно слово), подивився та й каже: «Запросто, хай приходить». Так й вона як пішла з восьми класів та й так до цьої пори в Вінниці. Ну мают, мают квартири. І та, і та мають квартири. Но старша дочка заслабла, я не буду таїти, заслабла. В неї взявся інсульт, то ми її носили, виходили. Вона помаленьку ходе, но квартиру має, і два сини має. Но сини тоже харашо живуть. Та й таке. Отак діти. Шо там ше вам розказати?
Батько в колгосп так і не пішов?
Нє, батько в колгосп так і не пішов. Батько в колгосп не пішов. Всьо забрали, а в колгосп не пішов.
А один раз тільки приходили забирати чи декілька?
Шо? Забирати?
Да.
Це… Хазяйство? Нє… Їда… Тоді годували… Городи ж не були великі та у нас. То їду ше нас годували. І корова була. І корова була… То це три рази приходили забирали. Три рази приходили. І батько навіть і слова не сказав, а в колгосп не хтів іти.
Ховали десь їжу?
А?
Їжу десь ховали?
Їжу?
Да.
Нє, їжу нікуди не ховали. Ні. Но тоді… От зараз діти їдять шо хтят, а тоді ми отакі були по років вісім. То ми не сидимо в хаті, а ідемо на поле. А такі корзини великі плели. Може ви й знаєте, з очерету такі, корзини великі. То ми йдем на поле, і поки не назбираємо колосків повну цю корзину, не б’єм… Ми йдем удвох: сестра єдна і друга. Ми ідем вдвох. Пока цих колосків не назбираєм повний, а всі ноги подерті об ці, об цю стерню. А тоді приносим вже її та висипаєм на піч ці колоски, вони висохнуть. Та й на жорна, на жорна, а там ще камінець є. Тоді на жорна, мололи, і крупи дерли на жорна, і на жорнах мололи. Вони вже так… І намелеш муки трохи, а звариш там горня бараболі та й тоді… зараз дрожжів є, а тоді не було дрожжів… Тоді лишаєш кусочок тіста, у діжці, щоб воно було, а тоді вже розчиняй, таку підмолоть зробиш, воно трошки підійшло і тоді розчиняй, вже воно сходить хорошо та й печеш хліб. А там вже ці садки, що це нам хліб подавали, а тоді вже люди за десять років понасадювали дуже черешень багато, вишень багато. Садки такі… І кожний коло свого посадило. А тоді, коли пішло воно під колгосп, то кожні сторожа то були, але кожний йде ше рвати ці ягоди. То це й батько, й мати, вони вже вміли сушити. Насушать… Горшки були великі. Два горшки великі, дуже великі, що по дві [01.28] (не чутно слово) великі влазило туди. Вони насушать їх, яй, яй. І насушать грушок. Ці, которі такі грушечки. Тепер на них ніхто не дивиться, а тоді ми принесем, вони трошки погнили, їх в піч повкидают, висушать. Та й це зимою варили ягоди, цілий горщик, і грушки. Корова була, то вже я піст, то вже корову доїли і збирали сир. Отаке відерце дерев’яне було, і то поки піст — сир складали, а тоді, коли вже кончиться піст, Великдень начинається, всьо — варять вареники. Но тоді гречки… Гречаної муки мона вже було купити, то дуже добре вареники гречані із сиром. Наварите. Тепер вона, десь питалася, у Вінниці, сімнадцять рублів кіло гречаної муки. А так-то ми не сиділи, малими не сиділи, а дрова на плечах… Я сюди прийшла, то ж не диви, то чтири роки, як у бика шия була від цього… З лісу принести, випалити, і в Янів носили. В Яневі пекли хліб та й я… передню в’язку, то я продам це на їдло, куплю хліба, півбуханця чи скільки, а ще задню в’язку на налог треба покласти, бо як не заплатиш налог, тоді в тюрму підеш, отак передню візьму — чотири рублі. А за задню — п’ять рублів. То це кладу на налог, бо як прийде, то буде тебе у вікно лупити, шо давай. А як не даси — так само садили в тюрму, так само, після війни. Хай Господь милує, як тоді тяжко було жити. А тепер я кажу, тепер вам добро, діти. Яке вам добро, шо ви нічо не знаєте, і шоб не знали. Дай боже, щоб доробили ви до пенсії і щоб давали вам цю пенсію. І шоб цєї войни не було. І шоб цеї войни не було… А тоді ніхто мені не дав навіть… ніхто ні мені, ні йому не дав п’ять копійок не дав, як ми з хати. Поставили, тільки пересипали, вісім років пожили, та й була в нього сестра. Та й сестра, та як сестра. Я не хотіла сваритись, то ми ту хату розібрали і її, он там радіоузел був. І там ту хату поставили її, а собі вже поставили ту нову, ту ше тоді. Тепер пилорами є, ріжуть. А тоді, тільки-но такі драчі були, що копають яму і отако всьо, ріжуть. Тоді еначе, тоді всьо еначе жилося. Та й шо ви зробите… Ой, Господи
А скажіть, а ви казали, що ходили на поле колоски збирати, а можно було ходили збирати їх?
Да. Колоски, то не тойго, не запрещали. Нє, колоски не запрещали збирати, нє, нє.
А об’їждщиків не було?
Кого?
Об’їждщиків? Об’єжчиків?
Було, як не було? Було. Був цей, бригадир старший там. Вони там… були. Але за колоски нічого не казали. Збирали, то нічого не казали. А ягоди як рвали біля цього, то так само були ті сторожа. Я ще ходила з первою та й прийшла до мене ця сусіда та й каже: «Злазь, Любко, бо…» каже, а гречка посіяна отако тут, коло… «Злазь, — каже, — сторожі йдуть,» а в мене дві такі торби ягід нарвано, а вона з чоловіком пішла, та й пішла. А я сама була, ше беременна. Та я стаю на гнилий сучок з того ляку, і з цієї черешні падаю головою в цю гречку, але трохи ото потріпала головою, а ці, ягоди, були сховані там далі. Я тоже взяла ці ягоди і пішла. Через тиждень та й мала цю, свою дочку. Отако. Та діти, ой шо розказувати.
А скажіть, а знаєте тих людей, що приходили вас розкуркулювати?
Що, чи я знаю… Їх уже нема, дитино…
Це з села вони були?
А це які? З села так само… От зараз як називають тих, хто коло Зеленського…Як вони?
Депутати.
Депутати, а тоді називали «активісти». Вони вже всі повимирали. Еті, єдине, був сільський. Розібрали цю клуню нашу, і розібрали хліва, і єдин забрав і поставив собі хату. І ця хата до цеї пори. З нашого батька клуні цей, то до цеї пори стоїть.
А вже після голоду, батько на нього не ображався, нічого не казав?
Нє-нє-нє, ніколи. Нє, не сварились, і нічо. І ше ходили і полотно ше батько робив. Батько не ображався ні на кого. Батько був хароший, ні на кого, можете людей спитати, ні на кого не ображався і ні з ким не сварився батько, все мирно. І так само я хочу з всіма мирно жити та вже відколи я прийшла сюди, ше в сімнадцять років… Вже стіки вже повимирало, всі повимирали. Всі померли. Повимирали… Як ті вулиці, ці… Цих уже нема давно, шо я знаю. Всі вже повимирали.
А люди від голоду пухли?
Ой, дитино, вони не пухли. Вони повисихали такі, що одні кісточки, кісточки і то повсихали. Вони не пухли, а висихали. Кісточки… Єдна дівчинка сусіда… Я зайшла тако, а вона перед полуднем… Сестра ця старша така, а ця маленька, малютка вона звалася тоже… Та вона перед полуднем пече маленького коржа, ну зліпила маленьке десь… А вона злазить з печі ця малютка, та й каже до неї: «Наталю, дай мені кусочок цього коржа». А вона її взяла тай ото по руках вдарила, вона тако одвернулася, і одразу вмерла, і одразу вмерла. І цей… Щоб вона було й вломила кусочок цього коржа, дала б в рот, може, воно б одійшло і може ше жило. А люди що… Гріх. Дуже велике горе. Нема. Старайтеся діти, щоб ви тойго, щоб мали хоча б… хоча б трошки. Я ж кажу, ми повиживали. В нас робили цю сошу, то ми повиживали. Ну і там. А ці… а то… Як бачити, і лип’яники ці були, і шо бачили, те… А вже сорок сьомий рік, то тоже. Я не знаю, коли ви породилися. Сорок сьомий тоже був голодний рік, но вже не такий, бо там на степах родила дуже пшениця. То в нас горшки робили тут. В селі. Хто горшки робив, то беремо дві штуки горшків, дві штуки… То на штуки, як маленькі горнята, п’ятнадцять горнята. Як уже більший горщик, то вже шість горнят. То наміняю, то просо наміняю. А тоді вже… Скопала леваду, тут велика… То я за тиждень скопала цю леваду та й виміняла просо. Засіяли це просом, а половина ще не копана була. То засіяли те просом, то таке вродило просо, ми вже корову дочекались. І вже просо вродили, і вже кашу в печі. Налию молоко і зварю цю пшоняну кашу, поналиваю. Та вже тоді було вже добре. Це вже добре було жити, бо вже всьо було. Но налогі ми платили великі. Платили двісті штук яєць: маєш, не маєш — давай! Це вже після війни. І сорок кіл м’яса, а одноосібники так, як мій батько (він не хтів йти в колгосп) — шістдесят кіл м’яса. А корову як маєш, то маслом здавай. Молока тоді не приймали, а маслом давай. І сорок кіл масла дай. Це всьо треба купити, а нє — де хочеш та й бери. Не заплатиш, то заберуть в тюрмі. А… Було в нас єдно… Тоді ще не розжилися — єдно порося та й купили, держали це порося. Думали, ну вже нема чим заплатити, то ми продали це порося і заплатили, за налог, щоб нас вже не тягали. То ще свинячу шкуру дай. То ми це порося продали, а шкури не здали, то шість місяців отсидів за шкуру, шо не здали, в Бердичеві. Шо не здали шкури, бо не було вже чим заплатити. Бо не було чим заплатити, отаке, люди, було. Оце такий Голодомор. Здівалися над людьми, як хтіли. Десь звідти наказ дадуть… От зараз ця слабость ходить. То це ж не самі люди. Пустили? Пустили й он… тому, не совєцькому, а по всьому миру ця слабість ходить.
Та преестаньте, не треба. А скажіть, ось ви говорили, в сорок сьомому ходили горщики міняти…
Ну ходили.
А в тридцять третьому люди щось міняли на продукти, на їжу?
А тоді ні, тоді не міняли нічого. Тоді кругом був голод. В тридцять третьому ніхто не ходив нічого міняти. Це в сорок сьомому, то ходили міняти, де багато… Візьмеш, береш цього горшка, то як хороші люди, то насиплять двоє горнят. За єдно горня — двоє горнят, а то дають півтори горняти. Як… від людини. Якщо хороша людина, то пожалуй насипе двоє, а як нє, то півтора. Ну тоді було іначе, в сорок сьомому році тоді вже голод… Но… Позакопували. Тоді бараболя уродила в ямах. Після війни дали вже городи. Там було поле, то подавали городи. То бараболя уродила, з цих ямів не вибирали тієї бараболі, а так вона лишилася. Тоже в сорок сьомому були такі, що доставали, а ця бараболя, ну один крохмаль остався. Але ж вона воняє, вона воняє. Але були і такі, що доставали і пекли ці…
А в голоді то вже тоді… Пів [00.07] (не чутно слово) в голоді. Та ше добре, що хто міг, то хоть трошки присипав землею, щоб воно хоч не валялось. Тоді тридцять третій рік… Так ще Господь дає… Тоді річка ця пливла, а тепер зараз нема, може ще й є. А тоді десь з цеї річки пливла і дуже нанесло цих, черепашок, такі оці. А там, цих черепашок, відтепер можете побачити. А в цій черепашці, як розколупиш її, то там трошки таке… Та ще вишиту сорочку.
А пам’ятаєте, ви розказували, що в річці черепашки були.
Ну…
То розкажіть ше раз нам.
За ці черепашки. Я ж кажу, що нанесла десь, так Бог дає, нанесла з річки десь… Хто їх звідти наніс? Їх повно цих черепашок отако, коло берега лежало повно, та й люди вже йшли за ці черепашки, розколупували і це м’ясо виймали. То це вже наколупають, принесуть, наколупають, там воно трошки піджарилось. А хліба ж не було, хліба ж не було. Це виживання, люди. Та хай Господь милує це виживання. Це ж нема ні хліба, ні що їстоньки. Це ж так. То якось лип’яника спечеш, а то так… Ну і хто ше остався так, як могли. Та це не тільки в нашому селі. А тоді по всенькому. Оці пани тоді землі ці попродали, а вони знали, що буда оця колективізація, шо оце колгоспи будуть, та нікому ж не розказували. А вона, ця пані, ходють тут вона, княгиня була… То вона і є, вона тут жила. І палаци її, і цей сад її висаджено. Зара воно вже старе, ніхто його не…
Це як її звали?
Як її звали? Чекай… Як же її звали, я вже забула… Бо це вже давно робилося. О, то вона, то вона це всьо попродала і гроші зібрала, і сама тоді… Не було цих машин, а ці були, коні, і брички такі. І вона нічо не брала звідси, нічо. Ніякої ні одежі, нічо. Так і всьо осталося… Як вона сама сіла на цю бричку і виїхала, а куди виїхала — то Бог її знає, де вона. То її вже нема живої. То кудись вони виїжджали, це не тільки вона, а багато таких панів було. А це… Зараз ці зелені повилізають… Казали, я не бачу, не бачу, а чую, що вони повкладали де? В Америці гроші? В своїй Америці. Гроші вони добрі получають та й вони мають за що… та й вони підуть. Може Америка тут і засилиться, може і ця Америка тут засилиться, не знаю.
А скажіть, кого ще в селі розкуркулювали, крім вашої родини? Може, сусідів, прізвища згадаєте?
Розкуркулювали… Тут єдно розкуркулили. Я ж вам казала… Я вже забула, як цю… Як його вже фамілія тоже. То його розкуркулили і вигнали з хати. Вигнали з хати, але десь сестра, вона всьо время до мене ходить. Вона знала, шо вигнали з хати, а вони вміли шось зробити. Вміли… І він закляв цю хати чи шо. І в цій хаті, вона зара стоїть ця хата, по первій бригаді вони там… І стоїть ця хата, і в цій хаті хтось жив — всі повимирали: і діти вимерли молодими. І так ця хата стоїть, одна невістка осталася там, а то всі повимирали.
А багато таких пустих хатів було після голоду?
Після голоду було, але тоді хати були такі невеликі, тоді маленькі. Маленькі вікна були такі… Тоді вовки… Тоді еті, вовки приходили ноччю, і тоді не вийдеш на двір, бо вовки ходили. Тут ліс був близько і вовки ходили. І вовки ходили там. Тоді страшно було на двір вночі виходити. Отаке воно.
А як голод був, то мати вас пускала на вулицю гуляти?
Куди там гуляти? Ми виходили на вулицю самі дньом, мати не спиня, не будем же сидіти всьо время в хаті, бо це велика сім’я. Виходили. А яке там гуляння? Школу я кончила тільки чтири класи, бо началася война. А война йшла п’ять років, я вже після війни. Приходили, щоб це йти в школу, але я вже не пішла. А тоді… Зара таке буде. Главное, цим дітям, я не знаю… отаке буде. Тоді вже не розрішали, щоб діти вивчивалися. Щоб були тупі, щоб нікуди нічьо, а тепер я чую, що таке саме робиться, щоб діти не були того, шоб діти не були грамотні. Що слабість, то слабість, но чого не пускаєте дітей у школу? Яка ні є, як заслабне, то заслабне, а в школу не пускає. От вони, щоб по домах вчились, що воно вдома? А вони зараз по домах сидять, бідні ці діти. У мене внуки, двоє дітей, єдин в сьомий клас, єдна в п’ятий клас — вони вже мучаться. Вони хтят у школу, хтят развітія. Вони й так ходять. А куди піти? Пішов селом гратися, то міліція стала їх розгонити та й прийшов та й тойго. Та й сиди ти вдома, у хаті сиди, а ця мала, то до її баби другої піде, до товаришки піде. Вони теж…
А скажіть, будь ласка, ті люди, які пішли в колгосп, то їм шось їсти давали?
В колгоспі?
Да.
В колгоспі, которий кого, як були комбайнери ці, землю обробляти тоді, бо землю позабирали всю в колгосп. І коні позабирали, і землю. То вже тим трактористам, которі робили коло землі… Ну була, кухарка ця і варили на полі їсти. Ну шо… Ну суп звари, якийсь компот звари.
Це під час голоду?
Після вже..
Після? А під час голоду?
А під час голоду тоді не було. Тоді ніхто не варив, не давав. Це вже після голоду. Після голоду їх вже трохи очуняли, аж тоді, тоді ніхто ніщо не давав. Варили й палили, носили…
А церква в селі була?
Церква ця і зараз є. Оця церква поставлена тіки-но, вона цементом не поставлена, а тільки яйця і шо ще добаляли. І це мурували цю церкву. Та церква змурована, то зара празник, шо буде двадцять восьмого числа. Це вони на праздник вони її кончили вже, то вже стали люди молитися. Двадцять восьмого числа називається в нас праздник, бо це празнували вже… І цей цвинтар, що ви коло нього не були. Тут є… І разом цей цвинтар обсвятили. Він обмурований тоже камінцями. Це первий… Тут три цвинтарі, а там ше он скільки є. То вже повно тих людей. А тоді це, після голоду. Жила… Та цей цвинтар вже був заповнений первий після голоду, то це після голоду пів цвинтаря голодом цим, повмирали. Оце тоді церкву цю посвятили двадцять восьмого числа, то буде празник, і цвинтар разом…
А можна було ходили в церкву?
А?
А можна було в церкву ходити?
Мона, мона було в церкву ходить… Но тепер батюшкам дають всьо, атоді — нє. От зара батюшка прийде, скільки, п’ятсот рублів це ше мало… А давай ці самі певці співають, сумки їм нарихтовують. Батюшці і сумку велику дають, і вино купують — ну всьо. А тоді батюшка ховай. Нє, ніхто не давав, ніхто не давав, о. Батюшки не були такі розкішні, як тепер. А тепер їм гроші — кропилом воде, скіки набере грошей. Не дивиться, що ти там стара чи що. Прийшов і з кропилом… Прийшов із кропилом, покропив. Він мене добре знає, бо діда ховав, але гроші так само дала. І так само морите бабу, стара, не брав нічого…
А скажіть, а можна було говорити потім, що був голод, люди голодали? Дозволялось про це говорити?
Чи дозволялось говорити, що був голод?
Да.
А чо ж не дозволяли? Дозволяли. Але кому доходило воно? В Москву може і не доходило…