- Місце запису: село Підгайці Кіровоградського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 27.08.2020 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Ващук Федора Олексіївна, 22 грудня 1925 р.н., народилася в селі Новоігорівка Устинівкого району Кіровоградської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новоігорівка (нині Дмитрове) Устинівкого району Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Ващук Федора Олексіївна. Дата рождєнія — тисяче дев’ятсот двадцать п’ятого году, двадцать втарого дікабря. Місце проживання — село Новоігорці, Домовка була тоді, да-да-да. Батько — Алєксєй Дем’янович, бідняк. Він працював в колгоспі все время, поки був живий. Все время, все время працював. І я працювала безконєчно, да-да-да-да-да.
По суті сказать, що я мало що знаю. Но больше помню, що тато покойний мій, скільки вже год нема його, їздив у Баку. Возив мамині там то рушники вишиті, то скатертини вишиті, таке все, що хароше мінять на хліб. І його довго не було назад із Баку. Мама вже почала плакати, навєрно, каже: «Навєрно, його вбили там, бо вони ж з кинжалами там ходили у Баку». Коли нє, помню я, що тато приїхав вже весною. Село, наша хата над берегом, щітай. До берега. А там ставочок чи річка. Ну весною вода йшла велика. Багато, навєрно, було снігу. Ну я сніг мало помню. І тато приїхав, і переїжджать через річку — немає містка. То я знаю, що хороном, отой ящик у фургоні, то в тому ящику переїжджали. То тато ще не приїхав, а я вже побігла у деревню до сестри, сестра замужом була недалеко, сообщать, що тато приїхав. Ну що він привіз там хліба якогось, більше нічого, більше нічого. І не дуже багато він і привіз, а нагорювався, бєдний, отак з головою. Ну а так по суті сказать, щоб ми дуже голодували, то нє. Тато був охотник, в тата було ружйо двухстволка. Тато ходив на охоту, а тоді даже ночьою сидів у, як сказати, засідках на скиртах. Тоже вбивав зайці. А нас небагато, я і брат, і мама й тато. А помню була Марійка, тут недалеко од нас жила. Вона, бідна, приходила до нас і забирала кишки із зайців. Я кажу: «А нашо тобі? Собакам?», а вона: «Та де там собакам, ми самі будем їсти. Я їх помию, а так поріжу-поріжу».Та й так ми пережили, коли ж це вже, в войну, в піїсят….От вже не знаю, це не знаю тоже. Щітай почті була голодовка. Це вже, я кажу, чи вже кончилась война та була голодовка. І так страшно було все. Я кажу, страшно все було. Як би сказати, щоб щось украсти десь жменьку зерна — Боже сохрани, судили. По п’ять год давали. Безконєчно.
Були жорна, це в общім, були жорна, ото два камені, і ми жорнували там. А потом уже зробили такі, тоже з камня, тільки що корбами вдвох з мамою. Було вже тато десь там достане пшениці скільки зможе, то пів відра, то скільки, і то ми ходим туди, і жорнуєм, а тоді вже, воно кажеться вроді мука, вона та мука була з дертьою. Отак мама пекла, так і їли, так і їли. А потом, помню це вже я, навєрно в тридцять четвертім чи ні, що вже після голодовки, як би сказать, дядьом, мамин брат, що вам сказать, як ви не знаєте? Ластівки були, а тепер Печина, тоїсть за Печиною сюди, вони там жили, недалеко од Водяної, а на Водяній там жила тьотя моя. Та. Ну ті тоже горювали, бо в неї було четверо діток, був і чоловік, а тоже, каже, горювали. Ну хто держав корову, то все таки не так дуже горював. Все одно, чашка молока була яка. А в нас, я не знаю, чи була корова чи не була, я не знаю. Не знаю, не буду я казать. А потом мама каже: «Буду йти на похорон», кажу: «Куди?», а вона каже: «А туди, на Ластівки». Воно сейчас друге, не придумаю, як воно називається те село. Ну отут так три кілометри через шлях тепер. То ми йшли по-під тьму, а дяді Миті, це вже в хазяїна, це вже вродило житечко на городі. І вони нажорнували того жита і жінка Уля, покойна, напекла хліба, якого можна. Хіба воно на хліб похоже було? Ну все равно. А тоді вже як він трошки впікся, а вона, бабушка у їх жила, та так же просе: «Синок, дай мені хоть кусочок, ой як же ж я хочу їсти. Скільки ж я вже не їла його». Ну, дядя Митя дав кусочок їй, вона з’їла і каже: «Йой, я не наїлася, дай мені ше!». Він дав другий кусочок. А тоді віддав оту всю хлібину. «Хіба може мама скіки їсти?». І що ви думаєте? Вона покойниця. Із’їла ту хлібину житню, і ще добре неспечена, і Богу й душу віддала, да-да-да. Желудок встав чи спух, хто його знає. Навєрно, навєрно. То це я помню. А потом уже, ой боже мій, через время. А їх було два хлопчики, оце в дяді Миті, два сини. Маленькі ще були. Осталися. А дядя Митя був на войні, на фінській. Він був в Фінляндії, поперед Германією, у сороковім годі. Така страшна. І дядя Митя був ранений. Десь не знаю, чи в льогке чи десь сюди, усередині. Ой Боже мій. А потім, звеніть, що я скажу, вона забеременіла. А нашо ж мені ті дітки, чим ж я буду їх кормить? Митя ж нікудишній, його ж нада кормить. І вона, в общім, закрила кров і пішла кров оце зараженіє крові, і вона померла. Отак і ті хлопчики, Ваня і Славичок, і ще дядько живий був. Вся деревня, дуже багато було пухлих і померлих з голоду. І ця жіночка Марія, ось що брала в нас кишки, тоже померла. А її син остався живий, Володя. Но його забрали в Германію, война оце вже началася.
Ну там є, там у нас в деревні кладбище було так недалечко і там ховали, там і ховали їх. А потом тут, коло деревні, друге було кладбище невеличке. А тепер це, що в деревні, як би сказать, ттам дерева позаростали, то його не тронули, так воно собі і стоїть. А на горі так недалечко було друге кладбище, то це вже сєйчас переорали і засіяли, і нема вже й признаку нічого. А поховано даже моєї подруги батьки, да, поховані там. Сусіди Грицько і Марія тоже там, багато людей. А хто вже молодший, то пішли в, як би сказать... Ну ви ж не знаєте, вже я ж кажу, ну ви не знаєте. Вже як ось це зливали колгоспи, то вони хати покинули, покинули хати. І там купляли. Ну, ще були, не всі ж повмирали разом, по очереді. І так самі і збирали, так і ховали. Оце подруги моєї батьки померли, то вона тут поховала обох їх. А тепер признаку нема! Нема нічого. Я ж кажу, переорано, засівають, вже скільки год пройшло. А що ж, було! Мерзли, вмирали дітки, то батьки ховали, кажу ж, батьки ховали. А потом я вже не знаю, що вже тоді могло й буть. А дітки поховані тоже тут на кладбищі були. Та й так пережили…
Нє, нє, ніхто, я ж кажу, ніхто не годував нас. І ще ми не ходили в голодовку в школу, ми ще були дітьми малими вдома, а ж кажу, вдома. Аж, вже я кажу, як було по восім год нам, аж тоді ми пішли в школу. В нас в селі була школа. Не в самом селі, а так, через річечку. Там був жом. Хто там жив? Вроді мій батько хрещений. Та він покинув його, виїхав сюди десь у Хіровки за Кіровоградом. І там була школа. То ми тоді вже начали в школу ходить сюди. Дві вчительки у нас там було, харашо. Но ніхто нас не кормив, що, кажу, наїли, то так і були в школі. Як є як є якийсь кусок коржа, то так і взяли в торбу. А так — нє. Що вам ще розказати, що вам ще розказати?
Всього було, всього було. І бур’ян, і листя з вишень їли. Я то не була, а вже чоловік мій, вже його двадцать год нема, то він так сильно опух од того листя. А все равно остався живий. І так людей багато. Бур’яни разниє, разниє бур’яни. Хто що тут казати, все їли. І не тільки діти, а й взрослі. Ну а що, немає, от тобі і все що хочеш. Так і живи. Отаке, я ж кажу, отаке…
Нічого, вони виїхали, навєрно, в Германію. Як нємці вступали, та й вони з ними виїхали. Вже вони не осталися тут з нами в селі. А остався тільки один старий чоловік, нємєц, та й був як ветеринаром. Нічого плохого не робив. А цей, що ходив хліб трусить по деревні, то цей втік з нємцами. А так чи далеко втік чи вже в друге село переїхав, хто знає де він дівся, ніхто ж не знає. Ну, а тут в Любовичах вже його не стало.