- Місце запис: село Мошняги Балтського району Одеської області;
- Дата запис: 01.09.2020 року;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Герун Єфросинія Кузьмівна, 3 жовтня 1926 р.н., народилася в селі Мошняги Балтського району Одеської області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мошняги Балтського району Одеської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка, як Вас звати. Ваше прізвище, ім’я і по-батькові.
Єфросінія Кузьмінішна Герун.
Герун. А коли Ви народилися?
Третього октября.
Третього октября якого року?
Тридцять третього.
А коли? Третього жовтня. Рік який?
А, це мені було сім год в тридцять третьому в голодовку.
То Ви двадцять шостого року?
Да, двадцять шостого. Та й мені було тоді сім год. Та й…
Ви пам’ятаєте про Голодомор?
Та й, да. Та й була в людей земля. А в кого та й хто мав чим обробляти, обробляв, а хто не мав, той не брав землі. Ну, та й, а мама… А батько мій служив у Балті, у, тойво, міліції. Та й вже каже: ну дають нам, каже, в парку там квартіру, та й і там будем жити. Ну пожили вони може зо два місяці і мама не схотіла. І їдьмо назад. А, а тоді взяли та й чось його зняли відти та поклали другого на місці батька. Ну та й шо ж вже, хоч-не-хоч та й… А тут уже в селі тако. Вже создали, шоб колхоз був. Создали бригаду таку с своїх людей. І давай хата в хату — у колхоз. Шо в тебе є, коні, шо є — в колхоз. І ти в колхоз. Ну хто, хто пішов, а хто каже: «Ми не підем, бо там чорт». Колхоз — це чорт. Не підемо. Ну не підем, не підем. Тим, шо пішки йдуть в колхоз — лишають хліба, шоб трохи прожити, а ті, шо не хтят — забирають. З паличками желізними ходять та й стукають. І глядят хліба. Де стукає, там хліб закопаний, пшениця там чи шо. Ну вже тойво, находят, а в хаті і в ладущиках, і в… скрізь, де понасипали, в горшки, в банки того зерна. Понаходили, повисипали всьо до зерна, нічого не лишили. Та й вже ті люди, шо позабирали в них всьо, сиділи голодні, попухли та й подихали, шо не мали шо їсти. А батько пішов в колхоз, пішов, і мама пішла. Та й пішли, та й уже тойво. Татові дали тракторець такий, були тракторці худенькі маленькі. Не такі, як зараз, з габінами та сидят. А то ж було таке. Та й брав, та й холодно. Та й простудився. Воспалєніє льогких, та й заболів, та й вже лежав. Та й лежав, лежав чоловік. Великий мужчіна, а їсти не було шо. Ну там тако на долині жінки. Такий котьол, може на сто літер, здоровий, замурований і там варили баланду. І та баланда, де-не-де крупочки і там може добавили якої заливи, і там ще щавіль у кого. І це роздавали чи полоник, чи півтора полоника. І кождому. Шо ж то їдло? Випив та й нема. Шо він голоден та й до вечора голоден. І ввечері знов так само дают баланду ту. Ну, давали-давали. Тоді вже в колхозі посіяли там, всьо. Позабирали землю у тих, шо не хтіли йти, тойво, в колхоз. У колхоз забрали землю, в колхозі вже посіяли, орали. Вже комбайн ходив, вже трахтори орали усьо там. А опісля вже такий слабий став і почав сваритися на цю власть: «Шо це за власть, шо нема шо їсти?» О. Та й вмер. Чи здох чи вмер з голоду. Шо, здох. Вже сусіда, з чоловіком жінка, з чоловіком. Каже мама: «Ідіт, йдіт та викопайте там як, вишпаркайте яму, шоб було хоч як його поховати». Вони пішли викопали як, як вони й самі попухли. Не могли, слаб. Та й викопали, та й тоді шо, тепер, домовини і купляють, та й як колхоз був, то й в колхозі робили мерцям. А тойво, а тепер, а там, а тоді шо. Ні доски, нічого, ніхто, хто шо зробе. Та й взяли на драбину так, лєстніцу, взяли його положили. Дрантя взяли. Постелили там і положили його чи як там. І тут накрили тим дрантям. Пригорнули, як собаку, без нічого. Та то гля, як собаків, пригортають. Та й поховали, та й прийшли. Та й отаке життя було. А опісля вже колхоз, та й тоді вже хто в колхозі, та й ті всьо сіяли. Давали колхознікам і пшеницю, всьо, шо в колхозі сіялось, то то всьо давали на трудодні. Трудодні тоді називалися. Та й вже й хліб був, та вже й всьо було, а ті подихали, та й вже не вернуться відти. Та й отаке було життя. А опісля через скіко, вже в сорок первому на тобі война. Война, нема нігде нічого тоже. Позабирали шось усьо за границю, ні чорта не було. Лиш война тоді вже. Ну шо робити? Приходять вербовщики, приїжджають з Одесу і кажуть: «Вербуйтеся». Дають по триста рублів, завербовують там на стройку.
В Німеччину?
Після войни.
А, після войни. Бабусю, а про Голодомор ще хочу Вас запитати.
Га?
Про Голодомор хочу ще запитати. Від Голодомору помер тільки Ваш батько, більше ніхто в сім’ї не помер?
Померли. В селі і в Елєновці померли, і тут померли, і може ще по світі.
А у Вашій сім’ї тільки батько помер?
Га?
У вас тільки батько помер?
Ну да, да.
А у Вас були брати, сестри?
Були. Умирали, убирали діти. Але як я родилася, а жінки якісь сільські та й порекомендували, каже: «Як прийде, прийдуть наношки, принесуть від Христа мене чи любу дитину та й нехай дають через вікно тобі, та й купиш». Та й давали мене через вікно, а мама давала гроші їм, кумам. Та й тоді, каже, не буде вмирати. Та й це я їй на всьо врем’я. Та й кажу: мо’ я того так довго живу, шо мама купила мене [00:07] (нерозбірливо) мене обмине. Мені треба було на тім світі бути.
А Ваші батьки якого року народження були? Як їх звали?
А я не помню батько з якого году. Він був чужий, з Сенної. Так, через гору, та й і в балці Сінна, село таке було. Та й він сіннявський був. О, а тойво.
А звали його як?
Га?
Звали як?
Кузьма.
А матір як звали?
Маму? Мою? Марія.
Марія. І в них оце Ви одна дитина? Більше дітей не було? Ті, що вмерли до Вас, а після Вас дітей більше не було? Ви сама менша?
Нєа, не було. І так я, і так де їхала в Одесу на свадєбний вечір та й розбило тролєйбуза. Якийсь ханига їхав машиною та й розбив. Весь верх пішов наперед, а я стояла і тако на виході, шоб вже відчинилося та й вийти. Та й мій синок менший вперед, а ще брат стояв, а я сама задна. І воно як пішло всьо та й викинуло мене, викинуло мене через верх, шо де ті стєнки лишились. То верх посунуло туди, наперед, а ціві вверх. Та й викинуло мене тако на трасу. Під кольосами. І тойво, як, як не вбило мене так? А с… а батько… Уже каже брат: «Вовка, гдє мать?», «А я нє знаю». Обійшли кругом тако, а я лежу на трасі тако під колісьми самими, де то. І тойво. Забрали мене і мене заглушило, і, тойво, сотрясєніє мозгов було, і руку побило тако тут. Та й забрали зараз скора помоч. І той брат пішов, призвав скорої помочі. Багато там дима було напереді. Дєвочки такі молоді, студенти, та й всьо порвало на них. Таке було, матірьял такий, якось називався. Толстий такий. І порвало на них усьо то, і забрали в єдну больницю, в другу больницю, в трету пона… всіх понабира… їх погибло. Та й, та й їх зараз в больніце, та й до рання та й дві кончилося, дєвочки повмирали, так їх поранило.
А в якому це році було?
В якому? В восємдесят второму. Я перейшла на пєнсію, а в восємдєсят третьому це мене брат призвав туди на тойво.
Так це Ваш рідний брат?
Нє, такий, двоюрідний, двоюрідний. Призвав мене туди, і це тойво так це так получилося. Та й не попала на свадєбний вечір, а попала в больніцу. Та й побула до марта, полежала там. Та й тоді вже брат приї… О! Не брат, а син цей. Приїхав за мною та й забрав мене. А він був на лєсоразработкі десь там, в Карелії. Цей, позвонили, шо я в больніце, та й він приїхав, та й забрав мене. Та й так тойво. А тоді приїхали та й хтіли, шоб я поїхала туди, бо тому, той, спинили того ханигу, шо він їхав та й збив, то всьо зробив. Та й спинили його, та й суд, судили його. Та й шоб я поїхала туди. Та й шо я поможу? Шо я піду та й шо він мені дасть? Шо він тойво, шо це мені там зробилося то, то. Та й шо він мені шось буде платити чи шо? Я кажу: «Не поїду, мені голова крутиться. Я в Балту, — кажу, — не поїду, а а ше в Одесу?». Нє. Та й так, та й таке.
Бабусю, а у Ваших батьків було якесь господарство до колективізації, до Голодомору було якесь господарство?
Не було. Нє, не держали землі, нічого. Та й так, так там шо у кого робили. А тей, та й так уже пішли в колхоз. Та й вже в колхозі всьо врем’я робили.
То вони добровільно пішли у колгосп, да?
Ну да. Так їм сказали, шо йди в колхоз. А мама каже вже: «Ідьом, вже всі хто йде, та й ідьом і ми, бо звідки будем жити. Та й в колхозі вроде шось та й дадуть хліба, та й будем мати шо їсти. А так не підем в колхоз, та й де будем, відки будем чого брати?»
А Ви помните, як колективізація проходила? Як цей колгосп організовувався?
Ну… Я знаю хто там такий розумний, шо він хтів, шоб був колхоз, організовував колхоз, а тут організували цю бригаду, шоб це робили всьо. А опісля вже война, а опісля вже друга голодовка. Вже сорок шестий, сорок сєдьмий — настояща вже була голодовка.
А людей розкуркулювали в Вашому селі?
Ну, ну да. Це ж забирали землю, забирали шо є, й коні, шо є, та й всьо в колхоз. А так шо вони? Нікуди не висилали їх нічого, лиш шоб би в колхоз ішли і всьо.
А хати не забирали?
Га?
Хати не забирали?
Нєа.
Не виганяли з хат людей?
Там либонь зо три сім’ї. Забрали ту хату, а вони пішли в чужу, у чужій сиділи так з кілька посиділи пока. Так з кілька хатів, а то всі на місці сиділи.
А Ваша сім’я дуже голодувала? Бо Ви кажете батько помер з голоду. Пухли чи ні?
Ну да, голодували. Там, мама, як… де заробе, та й купе молока, а то ше якихось круп купе. Та й, тай так зварить, таке шо.
В тридцять третьому це вона купляла крупи?
Да. А сорок сєдьмий, сорок шостий тойо вже голодовка друга. Та й вже робимо на полі, а їсти нема шо. Та й ідемо додому, а в колхозі такі траншеї, картошку ховали на зиму. Та й добули навесні вже, а воно погнило багато. Та й вже той крохмаль, шо тойво, шо погнила картошка. Та й залізем туди, та й понавибираємо, которе таке біленьке, крохмаль той. Та й прийдеш додому, та й потреш качалкою, зробиш на муку. Та й звариш заливи із щавелю та й того крохмалю. Уже замісиш, ще й коржики, на плиті коржики пекла, пекли. Та й це так, таке їдло було, так робили голодні.
А в тридцять третьому до Вас якісь люди приходили, обшуку робили в батьків? У тридцять третьому, коли оце колективізація почалась, може в тридцять другому. Обшукували хату?
Нє.
А зерно не забирали, не шукали у Вас?
Зерно забирали ще, то в государство віддали. Чи в колхоз, чи в государство куди.
А хто забирав це зерно?
А ця бригада, шо создали бригаду цю, шо ходили, всьо висипали, всьо забирали, всьо де бували, де. І це всьо забирали. І в колхоз чи куди, я знаю куди. А вже лишали тим, шо йдуть в колхоз, лишали їм трохи зерна, шоб вони прожили. А ті, шо казали, шо ми до чорта не підемо, та й забирали всьо до грама. Та й шо будеш їсти? Та й немає їсти, та й дохли.
А до Вас вони приходили ці люди?
Нє, вони не приходили, бо в нас не було. Ми в батьки були. Мама. Він був в міліції тато робив, а тойо, участковим, а цей, а як, а мама до євреїв ходила мастити, та й копійку там заробляла, та й купляла там того хліба. А шо там давали? А там вже як завербувалися в одеж, та й сімсот грам на п’ять днів давали продукти. Шо там на п’ять днів тих сімсот грам того хліба і там крупи, і якого марарончика? І всьо.
А оце Ви кажете бригада була. А хто в тій бригаді був? Це місцеві були?
Свої. Жінки, чоловіки.
Із Вашого села?
Да, зібралися з того, та й, та й все робили, гляділи хліба і це все брали.
А батьки Ваші жили в цьому селі? Тут жили, да?
Тут, тут.
А родичі якось помагали під час Голодомору, коли люди голодували? Один одному помагали?
Дід. Був дід Пилип, мав землю. А в нього була сім’я велика. Було четверо хлопців, синів, і три дочки. Та й він робив та трохи, та тому трохи тому, тому, а тоді вже в 1945 в якому, та вже й доголодовки та вмер. Його земля лишилася там та й ніхто не брав її. То пішов в колхоз та й таке. Та й так і вижили.
А чи чули ви Закон «Про п’ять колосків»?
Га?
Закон «Про п’ять колосків» чули такий? Чи можна було колоски в полі збирати В 1933?
А, та й шо… Та й збирали колоски, та й судили. Судили на два годи, на три, шо колосків позбирали трошки. З нашого села пішла жінка, брала трошки і засудили її на три годи.
А дітям можна було збирати колоски?
А діти чиї? Діти тих батьків та й ходили, не розрішали.
То дітей не наказували?
Нє, наказували, годили. Казали, що не можна брать, збирати.
А хто поля охороняв?
Га?
Хто охороняв поля?
Ну такі були ж в колхозі сторожа такі от й ходили та й охраняли, шоб не крали нічого. А якийсь їден дід поклали його сторожом і поклали його цим судійою, судія. А прийшов та й питає: «А ти знаєш, ти, хто шо бере? Хто шо бере, хто шо?», а він каже: «І всьо берут, і всьо крадут». Такий був, шо не видавав, шо Текилина чи Марина там шось несла чи шо, а так каже: «Усьо берут і всьо крадут!» та й таке.
А це якийсь сільський дід був? А оцей суддя він сільський був?
Га?
Суддя цей сільський був?
Їлєновський.
А чи були люди в селі, які не голодували в 1932-33му?
Ну такі, я не знаю, як, як вони не голодували. Скільки же, може з кілька душ, а то… Як вони там собі сховали куди, як вони жили. Якби я, вже б мені годів десять було, то я б вже розбирала, а так в сім год шо я могла зібрати хто, шо, як жив?
А чи багато людей померло у вашому селі в 1933му, в 1932-33му?
В Олєновці либонь трох. А в нас батько мій. І ще, і ще якийсь чоловік, забула, як звався. П’ять душ. І на Елєновці, і в нас три, та й п’ять душ померло.
Це тих, кого Ви знаєте? Це на Вашій вулиці десь?
Га?
Це на вашій вулиці?
Нє. Так були. На вулиці чи на Елєновці. Я знаю, яка то була вулиця. Як я мала, куди я ходила? Так, побіжу туди, до котьола, до котла, того де [01:39] (нерозбірливо) дітей та й дома граюся. Та й а мала ше, сім год шо ж, ше тако розбирала шо.
А чи були люди, які з інших сіл приходили їсти просили? Можливо бачили?
Га?
Люди з інших сіл не приходили їсти просити, в пошуках їжі не ходили вашим селом?
Та й шо вони будуть ходити, як і самим нема шо їсти, та й шо вони будуть просити? Може й ходили, та я їх не бачила, щоб вони ходили. А хоть би й ходили, так хто їм шо дасть, як нема нічого, як самі голодні.
А що було з дітьми-сиротами?
Га?
А що було з дітьми-сиротами, які без батьків лишилися?
Ну брали їх туди, в дєтдом, в Балту. Це інтернат чи як було, називалося. Та й там діти ті здавали.
То і в Вас були такі можливо хтось? Ви знаєте, хтось без батьків лишився з дітей?
Не. Не знаю, хто лишився.
А чи чули Ви про випадки людоїдства? Можливо зустрічалися такі випадки?
Як-як?
Випадки людоїдства, щоб хтось там когось з’їв під час Голодомору?
Не… знаю. Так.
А про жорна можете розказати? У Вас були жорна?
Да-да, були. Не в мене були, в людей. Тако два камені, спідний і верхній з дірою. І тут такий гайдарак. І зробили, і тако жернували муку, кукурудзяну муку і крупу жернували. Та й так варили то то, то то. То суп, то казали куліш. Тепер кажуть суп, а тоді куліш. Та й так і виживали.
А як Ви думаєте, чого був Голодомор?
Не знаю, хто його зробив той Голодомор.
Не знаєте? Не знаєте хто зробив Голодомор?
Нєа.
А як Ви думаєте, треба розказувати про Голодомор дітям, онукам своїм?
Да, розказувати треба, як було.
А Ви розказуєте?
Багато, багато годів вже відколи той Голодомор був.
А Ви своїм дітям й онукам розказуєте? Розказували про Голодомор?
Нєа. А, тим дітям… Ті діти не хтят тепер робити, не хтят іти нікуди.