- Місце запису: місто Гнівань Вінницької області;
- Дата запису: 22.08.2020 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Бондарчук Ксенія Каролівна, 14 жовтня 1926 р.н. в селі Маянів Тиврівського району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Маянів Тиврівського району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як вас звати?
Ксенія Каролівна.
А прізвище?
Бондарчук.
Коли ви народилися?
1926 року 14 жовтня, на Покрову.
А де народилися?
Маянів. В село Маянів.
А який це район?
Тиврівський.
Угу. Як звали ваших батьків?
Тато — Кароль Константінович, а мама — Аня Космівна.
А чим вони займалися?
Хлібороби. В колгоспі робили, як колгосп, а як не було колгоспу ще, то мали коло хати, мали п’ятнадцять соток города. І мамі дав тато ті десятини і вони мали. Десятина, то це скіки? Гектар?
Десятіна — це сто…
Сто. Ну я ж кажу. Сто кіло… Сто. Сіяли жито, самі жили. Не мали… Вони такі були — молодий ше чоловік. Вони поженилися, вони не вміли ше сіяти. Та пішли до старого дядька, та й кажуть: «Ходи дядько, посійте мені, я вам відроблю, но ходіть мені посієте, бо я не вмію». Він прийшов та й каже: «Де твоя межа?» Вони кажуть:
— Осьо!
— А друга де?
— Осьо!
— На тобі відро і сій. На чуже не кинеш, а на своє.
То так вони навчилися. Так вони собій й хазяювали. Були молоді, але хазяювали. Не бідили. То як не бідили — бідили, бо не було так, як це зараз є.
А їхні батьки де були? Чого не показували, як оброблять?
Ну я знаю? Вони були самі. Були в селі, були в селі, но мама була не рідна, а тато виходить… А батькові батьки повмирали. Тато був сирота. І було ще чотири дівки. То тато їх повіддавав, а сам лишився, хазяював. Сам всьо робив, сам робив. Було чотири дівки на його ше…
А хату яку мав?
Старенька, дуже старенька, дуже старенька. То я там родилася в тій хатині старенькій, а тоді вони купили гарну хату, славну.
А в колгосп чого пішли?
Оце тако було — вони поїхали тато, казали кічка зараз тут. Як воно зараз називається, то я не знаю. Вони туди поїхали заробити, а мама лишилися зо мною маленькою. Але запишуть у колгосп — всьо забирають з хати. Де шо є: і фасоля, і пшоно, де шо є забирають. І як є зерно, то щоб посіяти, а це, щоб ішли в колгосп, там будуть варити, там будуть давати їсти. «Пишіть у колгосп, пишіть заяву» — голова каже. Вони написали ту заяву, занесли і ше єдна їхня подруга з ними, обидві занесли ці заяви. Вони вийшли, а ті зажитошні дядьки кажуть: «Шо ви робите? Куди ви йдете? Нашо ж вам той колгосп? Куди ви йдете?» Вони пішли до того прєдсідатєля: «Віддайте нам заяви». Він віддав. Вийшли туди, тут бідняки всі зібралися. Та й каже: «А що ж ми будемо робити? Ті багачі, а шо ж ми будемо робити? Йдьом же в колгосп». Знов понесли цю заяву. Він каже: «Нашо ви, дівчата, носитеся з цею заявою? Ви ж сіравно ж підете, всіравно ж підете, сіравно підете в колгосп і будете в колгоспі робить». Так вони й лишили. А пишуть вони дівчата туди на роботу. Кажуть, що Кароль, так і так, я вже з п’ять чи шість раз ту заяву забирала і носила. А він каже: «Шо люди такі як ти роблять, то роби й ти. Йдуть такі як ти, то йди і ти, а як не йдуть — то не йди. А на тих не дивися, в них ше є й коні, й молотарки. й сівалки і всьо. Вони хазяї, вони на нас не обращали вніманія і не будуть обращать. Що люди роблять, то й ти». Так вони пішли в той колгосп.
А що сталося з тими зажиточними селянами?
З селянами тими… Їх розкуркулили, декого вислали, а декого забрали молотарку ту, це в нас був один єдінствєнний такий, шо на все село в нього робили люди, молотарка була. Ну, це всьо. Молотарка і хата… в нього. Хата була в нього мурована, славна, то забрали. Забрали ту хату, а його десь вислали. Десь там він був. А тоді, виходить, вже як стали ті колгоспи і стала власть, то він чи п’ять чи шість років, я не скажу вам точно, чи більше, його вернули. Ті вернули, то зараз і ходить. Він ніде не робив, а його діти були в колгоспі, його діти в колгоспі були, а він не був. Він не був, бо він не міг чи що там, то він не був. Але в нього всьо забрали і коні, і худобу, і молотарку, цю віялку, всьо, ну як він хазяїн був великий, то в нього всьо забрали.
А люди які в нього працювали, то він платив їм?
Платив. Мої баба покойний, в них було четверо дітей, мама і ще, і ше два хлопці — четверо дітей в них було. І на Різдво вони бідили. А на Різдво вони колять свиню цей багатіший. Колять свиню. Та його жінка каже до нього, до мої баби: «Марійко, візьми в мене головку». Вона каже: «В мене нема гроші». Вона каже: «Дівчатка відроблять, дівчата відроблять». То вони за ту голову ціле літо робили. Ціле літо робили за ту голову. А за день з’їли. Свиняча головка була, вони за день з’їли, а вони ціле літо робили за головку ту.
А грошима не платили?
Не платили, не платили. Може, десь комусь десь хтось. А там я вам кажу від своєї мами, шо мені мама розказували, то це я так кажу.
А як фамілія?
Мамина?
Ні, цього, цього ж заможного?
Ой, Боже-Боже, Боже, я забулася. Може нагадаю.
А крім нього, ще в селі були такі заможні, яких потім розкуркулили?
Були заможні, но не такі як він. Ой, як же це його фамілія? Як цей Марусі, яка була фамілія дівоча? Може я нагадаю.
А так багато сімей розкуркулили в селі?
Нє, нє, не багато, не багато. Такі були, вони були зажиточні заможні, но вони багатші не щиталися, вони такими куркулями як цей Яким. Це — Яким, бачте, знаю як називається, а фімілію забула.
А так всі пішли до колгоспу, да?
Да, да. Строїли, місили заміси, такі робили боти, строїли коровальні, конюшні — це тако, як в колгоспі були, то це строїли вони виходить. А хто не хотів, не йшов виходить… Через нас через дорогу, жили жінки. П’ятеро дітей і вона сама, чоловік помер. Дуже бідили, дуже-дуже бідили. Тато нарубають дров таку велику купу і складуть тако кирдичкою. Приходять ввечері — вже половина нема, вони вже виносять. Тато взяли туди і вивіртіли дюрку, таку дюрку вивіртіли і туди патрону застромили. Вона рано розпалила, а то патрона бах і всі горшки пішли. «А згорів би ти, — каже, — зі своїми дровами». А тато каже: «А не йди, а не бери, своє зароби. Біжіть та нарубайте». «А горів би ти, — каже, — своїми дровами, горшки всі вилетіли». То довго люди сміялися.
А в хаті того заможного, що зробили?
Хату забрали, а шо… А тепер виходить. Тут дочка пішла забрала кожух і ще шось там, і дуже грошей їй багато ще дали. Вона щось там написала багато, що у них забрали, то тепер зароміни їй всьо віддали. Нема вже нікого, вони всі вже повмирали.
А хату не відали?
Не, хату не віддали. Був медпункт, зробили, тоді ще. Хати не віддали. Хата мурована, славна, славна хата, мурована. То медпункт зробили і там в одній половині жив врач, а в другій половині — прийом був.
А в тридцять другому році до вас додому приходили? Забирали оці активісти?
Ну, забирали, я була мала, я не знаю. Мені було вісім років чи сім в тридцять другому. Сім років. А тоді вже розказували мама, то казали, шо навіть пшоно і фасолю в гладушечках під… було, всьо забирали.
А один раз приходили?
Я не знаю.
Не пам’ятаєте?
Мама цього не казали чи вони всьо время ходили чи поки… А що там було забирати? Раз забрали, а другий нема, шо уже забирати.
І що шукали по подвір’ю, в городі?
Кругом, кругом шукали: і на печі, і в грубах, і в п’єсо кругом шукали, де шо було в гладушечках, в горщичках — всьо забрали, і шукали кругом.
А батьки ніде не закопали в землю зерно? Не ховали?
Нє. Я не знаю. Нічого не казали. Я не знаю. Нічого не казали.
А корова у вас була?
Да.
Не забрали?
Ні, корова була.
А хто ходив обшукував? Хто це забирав?
Ну, це — казали комнизани якісь чи шо то. Свої люди, свої. Сусіда був, сусіда був. Мама таке… Груба поставляна, а за грубою такий промежуток, а мама туди кандашмаття кидали за ту грубу і там було трошки пшона в торбинці. А сусід тако через дорогу найшов та й каже: «Гань, шо це?»
Це сусід ходив до вас обшукував?
Да, сусіди. Багато, років п’ятьох, мама казала ходив. То кругом не було такої дірочки, щоб не заглянули.
А сусіди, що ходили обшукували, вони голодували?
Ну, вони тоже були бідні. Бідні. Тоже сім’ї були в них. Но це таке…
А чого вони ходили обшукували?
Ну, забирали шо є, щоб в колгосп піти і там будуть варити їсти, давати. Щоб іти…
А в колгоспі годували хоть?
Ну, тоді годували, кажуть, варили там і давали їм їсти. Це вже я не знаю. Я сорок сьомий рік дуже знаю, а тридцять третій, то я від мами то взнала. А сорок сьомий, то я знаю хто це. Не знаю хто це винен. Чи це Хрущов, чи це Брежнєв, чи це Сталін? Не знаю хто це винен.
А як було?
Не було хліба совсьом, не було шо їсти. А було тіки пекли вівсяні такі, що і дівчинці Галі, моїй дитині було два рочки і їй не було що дати, вівсяна ходи булочка, нічого не було, таке.
Так, а чого не було хліба?
А хто його знає, чого не було.
Що не виросло?
Ви… Така пшениця як море, як море пшениця така.
І де вона ділась?
Хто його знає. Десь забрали та й всьо. А за колосочок, хто пішов збирати колосочки, то судили. Рік давали, два роки двали. В моєй первої сестри… Моя перша сестра, її забрали, дали рік, бо вона назбирала колосочків, то її дали рік. Відправили її на Донбас. Вона там робила, а там хазяйка та й каже: «От тамо, вже кукурузу зібрали, а люди виходять дехто крадеться качанчик-два та й потереб’є, та й кокошки роблять», — вона каже. А їх було три у квартірі, вони пішли всі і їх зловили, то дали чотири роки. Чотири качанчики — чотири роки дали. Ох, то вони відсиділа п’ять років, отой рік і ще чотири. Від дзвонка до дзвонка. Тоже вона осьо два місяці як померла. Тоже її було девяносто три роки, вона двадцять п’ятого року.
А як звали?
Маруся.
А фамілія?
Барчук.
Це вона з цього самого села?
Да, да, да. Моя перва сестра, з цього самого села. Оце осьо чоловік, шо привів вас, то він був в неї, він знає її, він був в неї. То вона розказувала. Вона сирота була, то її виходить пожалували. А тако от через дорогу, через городи було пшениця. Така пшениця! Аж тако, як хвиля, як вода, і її викосили-скосили, а баба старенька пішла тако шось п’ять колосочків знайшла. Глянула, а коньом женеться наш, наш молодий чоловік женеться на тому коні і виходить з галабатою. Вона побачила — давай тікати. Отако ліс і річочок, а вона в той річок впала, а він тою галапатою, ще скіканадцять раз за тих скіки колосочків. Свій чоловік, свій! Молодий-молодесенький, но його поставили охранніком.
Це в сорок сьомому, да?
Да, в сорок сьомім.
А податки були? Налоги?
Були страшні. М’ясо кварталами, триста яєць, триста літрів молока і сорок кіло мяса, но кварталами всьо віддавати. Але мама покойні з татом віддавали кварталами, а вони хтіли вижити, ті що, їх поставили цими начальніками. Хтіли вижити. Прийшов та й каже: «Давайте м’ясо». Вона каже: «Я віддала квартал». — «Бо свиню заберу». А мама каже: «Бачиш оно сокиру? Так і вгачу тою сокирою». Він обернувся, пішов подивився, що да. Там квартали в том кварталі тіки дати, в тому тіки яєць, в тому тіки молока дати. Триста літрів молока, триста яєць, сорок кіло мяса. Оплатили, всьо оплатили. Дуже бідили тако, но в кого не було такої великої сім’ї — то непогано. Корова була в нас. То таке.
І шо батьки нормально платили ці податки?
Податки платили.
Це свиню різали й платили, да?
Свиню різали в цему, в погребі або в коморі, в хаті. Бо тоді погребів не було таких ото, а були такі ями викопані. В коморі смалили свиню, бо як маєш свиню і заколиш, то треба ше шкуру віддати. То там смалили у тому, як-небуть смалили і порубали, і їли. А багато людей не тримали, бо не було чим годувати, не булочим, а ледащуваті трохи були. Треба робити, як хтось казав, і зараз хтось робить, то трошки луче живе. Так було, так є.
А в тридцять третьому шо ви їли? Чим мама годувала?
То в нас була корова, в нас була корова. Ми не голодували. Ну, скромно, скромно було, но..
Но кашу варили ж якусь?
Наверно варили, я не помню, я не голодувала, я не помню. Шось варили, мені було вісім років тоді.
Ви одна в сім’ї була?
Одна.
А інші сусіди? В селі голодували люди?
Дуже, дуже, дуже-дуже голодували. Я ж вам кажу, це шо дрова вкрала, то в неї було п’ять дочок і вона, і всі виходить, та ногою не може, та рукою не може — всі каліки. А вже як зацвіла акація, то вони вже тоді. А я прийшла, а вони так гарно їдять, а я так хочу того, шо вони їдять. Прийшла додому та й плачу, кажу: «Я хотіла, того шо вони їли, вони мені не дали». Мама беруть пів кошика бараболі несуть туди. Та й кажуть: «Шо ви тут їли?» — «Ми не дали, бо знаєм, шо вона не буде їсти». «Ну, то дайте, — мама каже, — ну, то дайте». Вони принесли, я то дивлюсь на нього, я не хочу, я тоді може й їла б як вони їли так жадно, то може б і я тоді була їла. Я не хтіла. Мама заміняли, принесли додому: «На їж осьо». Дуже вони бідили, багато людей бідило.
А чого у вас була бараболя, а в них не було?
Бо ледащі були.
Ледащі? Не працювали?
Ледащі були. Були ледащі. І зара так. Хто дивиться в чарку, хто дивиться кудить, то тоже бідно живе.
Але ж вони тоже в колгоспі працювали?
Нє.
Не працювали?
Я ж вам кажу, та на ногу крива, та так, а та так. Нє, дуже бідили, но не ходили в колгосп. А хто ходив, ну то знаєте, треба ще вдома мати ше шось, шоб їсти.
Город треба було садити, да?
Да, да.
І великий у вас город був?
П’ятнадцять соток коло хати. Ми осьо й садили, а була свиня. То я було, мені вісім років, то я ту свиню годувала. Нарву буранчику всьо. Так само робила, як стара людина, а не так шо я собі лежала чекала, поки мама мене нагодує. Я тоже працювала, вісім років було, то я тримала і телятко, телятко і буранчик рвала, і свині давала буранчик. Треба всьо робити. І тепер так само, і тоді так само.
А ви бачили пухлих людей? Померлих людей в селі?
Ну, я не помню. О це мій дєд осьо, то він був, його вже винесли в рядні надвір, бо він стощав. Це мама все знають.
А ви на вулицю ходили гуляли чи вас не пускали батьки?
Нє, ну тако, я не знаю. Мама дають мені їсти, а я не хочу їсти, знаєте, єдна, є шо їсти, а я не хочу їсти. Кажу: «Візьміть мене в Ворошиловку на базар, то я буду їсти». Вони кажуть: «Підеш, підеш в неділю». А вони робили там масла, молочка носили в Ворошилівку. Принесли. Вони встали раненько та й пішли на базар, а я спала мала. Я встала кажу: «А мама де?». Мама пішла на базар. Я сидю, сидю, сидю, стала на воротях та й дивлюся. Мама оно показалася, а я: «Оооооо, дурна, тут доїла». Таке було.
А де ховали людей, які з голоду померли?
Цвинтарь є, ше мама моя знає свою маму, де похована. Мама моя знає свою маму, де похована. Бо це в неї була не рідна мама, а то вже була рідна. А коли мама віддавалися, то тато її обіщав яливку цінну дати, бо сирота виходить. Вже виходить та яливка скоро має телитися, а я вже вродилася. Я на світ показалась, а вони не дають тої яливки. Мама каже до тата: «Я піду зараз», тато кажуть: «Не йди, не йди, так і буде, вони дадуть другій дочці. Обіщають, а не дають, вони так всі діти повіддають. Не йди». Мама мене беруть. Вдягаються в жакет, мене беруть на руки — ідут. А як же вони підут плакати туди, як дуже тато добрий, дуже добрий був дуже чоловік мій тато. Він іде виходять, йдут, ці нема чого плакати, а вони в голос. Дід вийшов та каже: «Шо таке?» — «А мене Кароль вигнав. Ви казали, що дасте яливку, а не дали, — то так вони корови дочекалися, що це була корова в них, — він мене вигнав, ви обіщали як сватання було, а як тепер вигнав». А вони до тої баби: «Дарино то бери яливку.» І так лишилися мама з коровою.
А дід з бабою не голодували?
В сорок сьомому голодували. В сорок сьомім голодували, а тоді я не знаю. А тоді знаєте, то таке було..
А вони в колгосп пішли чи нє?
Були в колгоспі, були. І сини їхні були, і дочки їхні були. Були в колгоспі, всі були. От і таке.
А церква в селі була?
Була. Я навіть помню ту церкву. Я була мала, мене тьотка моя, вона на ногу з паличкою ходила, вона мене бавила. Мама ходила на роботу, а вона мене бавила, бо не було ні ясел, нічого. Вона мене вирощувала. І вона мене брала в неділю до церкви і там хлопці тако брали за руки і мене садовили, і крогом церкви носили. А я була уже в третім класі, як церкву розбирали. В третім класі я була, як розбили церкву. То там така була алєйка висадяна в тій нашій школі. І прямо до церкви. Оцими березами, тако березки. Я тоді йшла туди, прийшли ми, багато прибігло дівчаток, а її розбирають церкву, а голова посилає це свого, шо то він коло нього, посильний називався в нас. Він каже до нього: «Лізь і зніми хрест». Щоб він зліз туди. Він зліз до половини та й каже, шо «Ой, не можу, дуже високо, я боюся». А він: «Трус! Трус!» — до нього. То він помер і трусило ним. Це — голова сільради. Він так сказав до цего свого, що «Лізь, зніми з церкви тей хрест». Він ліз до половини доліз. та й каже: «Ой, я не можу. Ой, я боюся». А він каже до нього: «Трус! Трус!» і сам поліз. Сам тей голова сільради поліз і скинув цей хрест. А до нього каже: «Ти — трус, трус!» І так Господь милосердний дав, шо в нього трусило і він сконав, і трусило ним. А до вчительки послали когось, шоб він нам не дав перерви, шоб ми не бачили. То він такий був дзвін. І ми побігли, то це я дуже помню. Це я дуже помню. Я вже була в третьом класі.
І ви бачили як дзвін падав?
Да. Виходить так задзенькотіло, шо на все село, бо дуже високо і той дзвін падав.
А інші люди виходили дивитися, як церкву розбирали?
Я не знаю.
Не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю. Може й приходили, може не приходили. А це ми — школа, тако якби от хвіртки до тудова, так нам від нашої школи до церкви було.
А люди не шкодували, що церкву розібрали?
Шкодували. Такі, як це ходили, от мама моя, оце всі, шкодували, дуже шкодували. Казали, що не треба, нашо вони. Нєєє. Але те й, всьо, але така кура цих іконів, тако спалили аж до неба дим ішов.
З церкви все попалили?
Всьо попалили, всьо.
А люди ніхто додому собі нічо не заніс?
Там стояли. Там навіть близько не підходили. Де ви бачили? Такий був.. Але так люди казали, він сказав, що трус, так його трусило. Не мої міри так трусило, поки не сконав.
А вже без церкви, люди всерівно свята святкували? Різдво? Великдень?
Да, да.
Але в церкву ніде не ходили?
Ну, хто старіший ше може і ходив. У Риживці ше була, лишилася. В Риживці церква лишилася, то туди ходили. Ми самі паску ходили святити. Всьо время ходили святити паску, а так не ходили, бо далеко виходе. А паску святити, то щороку ходили.
І після війни тоже ходили святили?
Да, да.
Церква була постійно діюча?
Да. Вона ше є в них в Риживці.
А чого там не закрили, а вашу закрили?
Бо чи такий голова, чи хто такий ці люди? Не знаю. Не скажу, бо не знаю. То й таке. Ой, Боже.
А в школу ви в якому році пішли?
Мені було вісім років як я пішла в школу, вісім років, то тридцять четвертий.
Скільки було дітей в класі вашому?
Я не знаю. Багатенько було, но я не знаю. Це ше дві жінки є ті, шо були зі мною в класі. Одна — девяносто й єден рік і друга — девяноста й єден рік. То та в Сотів. А та в Майнів і дві дочки.
А чого вони молодші були за вас?
Молодші, да.
А в одному класі були?
Да. Нє, не в одному класі, я була в третьому, вони були в другім, но товаришували, подружки були собі.
А одяг у вас був?
Да.
Багато?
Нє.
А шо було? Шо ви в школу в перший клас носили?
Вдягалася. Моя подружка з двадцять сьомого року, то вона тепер була головиха колгоспу, то вона в маминій бунді ходила. В бабиній бунді, бо мама її померла, тато помер, а вона коло бабушки була. То така бунда називалася, то вона в ній в тій бунді, підпережиться тако. А я, то таке славненьке, чи то з мами було чи то з кого, но я вдягалась.
А у цьої вашої подружки батьки від голоду померли?
Нє.
Нє, раніше?
Да. Мама померла з родів, а тато помер — туберкульоз. А мама померла з родів, бо вона, ця була дівчинка, Оля була. А вона віддалася за другого, за якогось Василівського і тоді ше виходить вона заберемініла, і родила хлопчика, то хлопчик лишився, а вона померла.
Скажіть, а після голоду село помінялося? Люди змінилися, як ви думаєте?
Як вони…
Не боялися люди, що голод може повторитися?
Ніхто нічого не казав, я не знаю. Хто робив, той їв.
А вам про голод розказували?
Ну, розказували, шо це всьо забирали, оце мама розказували. В сорок сьомому році, то це я вже сама знаю. Моїй Галі було два роки. А мені вже дали норму, вже мені дали. Всьо, як та буряків і всьо робити, і жати, і всьо робити — це я знаю. В нас цей голова сільради, голова… бригадір наш по двісті грам хліба носив нам у сорок сьомому році, в сорок сьомому році носив по двісті грам хліба. Тако різав кусочки і заходив в магазін важив, а як тако ще кусочок, то він брав паличку ще приколював, щоб було точно двісті грам. Бо були такі ще жінки, що шли в магазін і переважували. То він так робив чесно, дуже чесно робив. То я не знаю. А так, а там маленька дівчинка мамі ходила помагати. Вона не помагала там нічого виходи не помагала. Но вона її брала, вроді вона їй помагає бурячки проривати. І вона опаздала туди, а там варили котьол нам в сорок сьомому році і по двісті грам хліба давали. І варили, і кашу варили, і борщ варили чи суп. І вона опаздала, ті вийшли, ті пішла, а ця приходить, каже: «Нема вже роздали, нема». Вона вернулася і плаче. Іде до мами тої. Вони голодували дуже. Вона виходить, плаче, а йде голова та каже: «Чо ти плачеш?» — «Бо я дойшла, мені не дали їсти, бо каже що нема». Він каже: «Вертаймося». Вернулися. «Чо ви її не дали? Вона маленька, ви ж знали, що вона мала прийти.То було рощитувать». Вона каже: «Бо не стало». «А то треба було лишити, ви ж знали, що вона прийде!» Маленька дівчинка, вісім років дитина. Вони не знали, що вона прийде. Він туди до її корзини, а там повні горнятко каші і в другім банячкові борщ, і буханка хліба. Він каже: «Це шо?» Осьо осьо, на тобі спекулянт. Він дає тій дівчинці буханку хліба і той суп, а їй сказав: «Завтра не виходь, завтра буде тут друга людина, а тебе, щоб не було тут і ноги». То це в сорок сьомім році. Такі люди, це таке… Як совість людини. Це від цього завісить, від людей.
А в місто ходили за хлібом в сорок сьомому?
Нас возили. Не було в сорок сьомому році хліба.
А в місто не їхали, щоб купити?
Ніхто, не було. Не було, бо я…
А в тридцять третьому можна було якийсь одяг або якісь речі помінять на їжу?
Не знаю. За це мама нічого не казали, бо в нас було, виходить, то ма це мама нічого не казали.