1. Дата запису: 23 вересня 2021 року;
2. Місце запису: смт Велика Лепетиха, Каховського району, Херсонської області;
3. Записувала: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Бабенко Ганна Лаврентіївна, 23 (або 24-го) грудня 1929 року, народилася в смт Велика Лепетиха, Каховського району, Херсонської області
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у смт Велика Лепетиха, Каховського (нині Великолепетиського) району, Херсонської області

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як вас звати? 

Анна Лаврентіївна. Бабенко.

Це по чоловікові? 

Да.

А дівоча ваша фамілія? 

Бойко. 

А коли ви народилися? 

24 дікабря. Чи 23-го. Їй-Бо, вже не знаю. 

А якого року? 

29-го.

А де ви народились? 

В Лепетисі.

В Великій Лепетисі. Тут.

(Киває головою, що “так”, – ред)

А розкажіть, як ваших батьків звати було? 

Батька було звати Бойко Лаврентій Остапович. А мамка – Павловська Марія Потаповна.

А в них такі прізвища українські… Ну от такі… Вони з західної України якоїсь були, чи звідки вони? Десь переселилися сюди? 

Мамка з Рубанівки. Село це Рубанівка. А батько лепетиський.

А яке в них господарство було? 

Ми жили в Запоріжжі. А тоді в войну приїхали сюда.

То як була голодовка, то де ви жили в 33-му?

Та тут, у Ляпатисі. Ну я тієї голодовки (33-й год) – не знаю. Я була мала ще. ну може і не мала… Ну… не знаю я нічого. А 47-й знаю.

А за 33-й ви ж казали, шо ви ходили там… З цим… Ееее… 

За матерією слідом? (сміється, – ред) Ну всіравно, ми не голодували так дуже. Того шо у нас була така баба (махає кулаком, сміється, – ред), шо всіх гнала з двору. 

Це… батькова мати була? 

Угу. 

А як звати її було? 

Ярина. 

То як приходили забирати, то вона з двору гнала, да? 

(Махає головою, що “так”, – ред)

Або в сундук улізе й стоїть з кочергою, або з… з тими… ну з чим це там… Це мамка розказувала. Я не помню.

А брати і сестри в вас були? 

Брат є в мене. Рідний. А більш у нас дітей не було. 

А з якого він року? 

42-го.

Ага.

При… Ну да. В окупації родився. 

А розкажіть, а ви в 33-му може на поле ходили колоски збирати? 

(Махає головою, що “ні”, – ред)

А мати може розказувала…

Не розказувала. Наче не розказувала. У 47-м ходила я сама лічно. А… за той не знаю нічого. Нічо не знаю. Не інтересувалась. Чи забулась. Ну не розказували мені нічого. Казала мамка, шо спасіба бабі, шо була така, шо всіх гнала з двору.

А батьки ваші в колгоспі працювали.

Батько ні. А мамка працювала. 

А тато ваш де працював?

Конюхом в сільхозтєхнікє. 

А не розказували вам батьки, шо в них було якесь господарство і шо його в колгосп забрали? 

Ну… в батька…. В матері… Я нічо не знаю… Мамка не… бо батько був… На кораблі плавав всю жизнь. Він десь в Одесі там якимсь начальніком був. А тоді ж якось совєцька власть підсунулась до їх і вони здалися. І сказали, шо ми трогать вас не будемо. А пройшлося, шо пострадали. Ну батько живий був. Ну батько живий був. Аби не голод – він би може остався живий. Дєд… Було прийде до нас, у (кожуху?) білому, біла отака борода, то я добре помню… А шо ж  мати їсти не насипе, бо там же баба була глава. 

То він в голодовку помер? 

Угу. 

Це дід ваш?

Ну да. Мамкин батько. 

Він з Рубанівки був? 

(Махає головою, що “ні”, – ред). Єпаписки. Його фамілія – Павловський. 

А звати його..? 

Не… Забулася. Ну вони дуже великі, видно, багачі були, бо ото як по главній вулиці їхать (сільхозтєхніка), так ото… там магазін такий над вулицею здоровий – ото їхнє все було. І на городі хати там були під… дерев’яними тими… Ну словом, три чи чотири винбари було. Вони ж ото наймали людям винбарі, шоб той… Ну шоб зерно люди звозили. Ну такі вони багачі були. 

А потім в них це все забрали, да? 

Ну совєцька власть усе заб… Списала. 

На нього казали, шо він куркуль? 

Це я вже не знаю, того шо він же ж вмер в 33-му, а я ше ж мала була. Не знаю. 

А як була голодовка, то батьки ваші де працювали? 

А хто працював тоді? Це ж тоді перва голодовка була – хазяйнували самі. А як у 47-му – то в колхозі ж робили всі. 

А в 33-му було таке, шо приходили і забирали їжу в людей? 

Канєшно… 

Ви кажете. шо бабака не пускала, а до сусідів приходили? 

Дааа. Вони у кажен двір ходили. Хіба вони ходили за… У кажен двір. Ну це я вже не буду брехать, бо я ж точно не знаю. 

А в селі так говорили, багато людей померло? 

(Махає головою, що “так”, – ред) Багато. 

А де їх хоронили, може знаєте? 

Наверно ж на кладбіщі. Та хто дома, хто на кладбіщі. 

Були такі, шо дома хоронили…

Да. 

А діда вашого де похоронили? Знаєте, де могила його? 

Знаю. 

Де? На кладбіщі? 

(Махає головою, що “ні”, – ред) И-и. У лунях. Ну, город кончаєця і у лунях похований там. Ну я могили не бачила, а я до тих людей ходила… Ми з братом ходили… Так вона казала, шо у лунях похо… А чи хто її поправляв могилку чи ні… Бо братик приїжджав, казав: “Ану йдьом!” Так ми ходили. Ну там такі багачі жили, шо в двір не пустили. 

А люди пухлі тоді з голоду були? Ваш дід пухлий був? 

Я це не знаю, дєтка. Ну раз не їв нічого, то канєшно. В мамки ше був і брат. Так він тоже ж голодував і купив на базарі кукурудзи… А вона пріла була. І він наївся і вмер зразу.

Мам… Материн брат кажете…

Да. 

А як звати його було? 

А я не… Забулася вже.

Ну Павловський він був, да? 

Ну да. І жінка була. І діти в його були. А де вони – я… не знаю. Ну це ж їх вже давно немає. Ну а не… нічого я не питала в матері, а вона не розказувала. Ну… 

А скажіть, а шо люди їли взагалі тоді в 33-му, як голодовка була? 

Ну я ж то не знаю. 

Ви не пам’ятаєте, шо тоді мати готувала? 

(Махає головою, що “ні”, – ред) И-и. Даже і не вспомню нічого. Не знаю я.

А було таке, шо люди ходили по селу їсти просили? Діти там…

З двору в двір ходили. Даже з Донбасу приходили люди. Колись жінка одна зайшла до нас із чоловіком і не вийшла, поки мамка супу ї… йому не насипала. Каже: “Дай хоч цьому їсти”. Так він поїв і пішов. А тоді вона відтіль іде сама вже. Каже: “Вмер на дорозі”. 

А може знаєте, в Лепетисі є таке місце, де от трупи… еее…  от… як люди з голоду вмирали, то їх туди звозили? Шось таке люди говорили, шо гара їздила, збирали і скидали.

(Махає головою, що “ні”, – ред) И-и. Не чула я такого. 

Розкажи, як… (говорить чоловік на фоні, – ред) 

Це при німцях…

Про німців, да. (говорить чоловік на фоні, – ред) 

Га? 

Про німців розкажи. Як… ну… зносили в братську могилу і били. Ти забулась. (говорить чоловік на фоні, – ред) 

Ну я ж не участвувала, Вовка, там. Не бачила. Я тільки на степу закопувала своїх солдат. Як война була. І більш…

А в 47-му, шо ви за голодовку ту пам’ятаєте? Ви тоді де жили? 

В Лепетисі. То ми жили – мати, я і братік. Я ходила в плавню. А в пла… Зимою. А там отакий цвів, як ручний панич, зернечко. І я за цілий день видобвувала його. І якраз літрову баночку. Прийдемо. Мамка змеле і спече коржики. А він гиркий, нізя в рот узять. Оце таким жили ми. А весною, уже як окація цвіла, то кашку їли. Ну я не знаю.. Я все хворіла. Оце як поїм – так і рвота і все. Ну… Поки начав ячмінь буріть. Тоді люди начали ходить, колоски зривать, кипятить і молоть. І отоді вже і нас гукнули і ми пішли. І вотим спаслися. 

А пускали людей на поля оце збирати? 

Та хто ж тоді кого сторожував. Тоді було – пройдеш увесь степ і нікого не побачиш.

То це колоски збирали вже після того, як урожай зібрали, да? 

Нє. 

Нє? 

Їх вирізали ще до коло… До косовиці. Ану скіки людей і голодні ж були. Ти шо! 

А було таке, шо пухлі з голоду були? 

Ооо!. Та скільки ж їх було. 

Сусіди може  ваші якісь пухлі були? Пам’ятаєте, от… 

Нє. Сусідів не було пухлих. 

А так по вулиці бачили пухлих людей? 

(Махає головою, що “так”, – ред) Ну… Ті, шо з Донбасу йшли – вони по дворях ходили один… один за одним. Той виходить – той заходить. Той виходить – той заходить. Вони оце, шо то мило варять, як воно назив… Каучук? 

Каучук.

Да. Ото носять півлітрові баночки, міняють. Шоб той… Ну.. Шось собі в рота вкинуть. 

А в вас тоді була якась їжа? 

В 47-му? 

Да.

Та де ж вона була. (сміється, – ред) Так і в людей – ні в кого не було. Нє. Тоді весною бригадір зібрав нас молодих усих. Десь кукурудзи… Ну, тож на посів давали… Він намолов і держав для нас. Баби оце ж пороблять і підуть додому, а ми ж на… ночували. І нас ото він кормив. 

А чим? Чим він кормив? Шо це таке було? 

Ну це ж кукурузу на посьолок поїде, змеле і… чи кашу варив, чи суп там варив. Шо небудь. 

А крім оцеї каші, шось людям давали за роботу в колгоспі? 

Та хто там шо давав, ти шо! (сміється, – ред) Ніхто нічо не давав.

А на трудодні? 

Ну там нічо не давалося. Аж у 53-му году начали давать. 

Ого. А в вас тоді була якась своя ділянка чи корова якась своя була? 

Та нічо не було. Шо ти, отакий голод перенести. В нас не було нічого. Та в нас і хати не було. Такий курінець був маленький.

Землянка, да? 

Та не землянка, а… сарайчик колись був. А з сарайчика ото ж вікно прорубали, двері вставили. Та й жили там. Бо хату нашу при німцях взірвали. Ну, не хату зірвали, а сарай. Там німці бросили атолу багато і вивозить нада було. Так вони ж вже спішили і ото підірвали. А сарая і бризку не осатлося. А хату отак підняло і поклало. Ну нам сказали, шоб ми втекли з хати. Так ми повтікали. 

А отут же ж річка недалеко. Люди рибу тоді ловили, в 47-му? 

Я сама ходила ловить. 

А як ви ловили? 

На вудочку. Хлопці оце мені такі як я – зроблять вудочку, я й піду, й ловлю. Прихолоди. Тоді ж знаєш, скільки риби було? Не так, як тепер. Оце підеш, глянеш, а вони пливуть, і пливуть, і пливуть. Зараз то піди подивися. Сама зелень та коноплі. Чи шо воно там поросло. А тоді багато було риби. Верховоди були, йоржі були. 

А було таке, шо ховрахів в степу ловили? 

Хлопці всі ловили. І варили, і жарили. Ну я не їла. Гидувала. А вони жарили. І ше й хвалили, шо… а жиру скільки! Пів казанка жиру. 

А як вони їх ловили? 

Та не знаю. Навєрно капканом, чи я знаю як. Якось жиж ловили. Такий жалізне ставили…

А в 47-му були люди, шо померли з голоду? 

Ну так а чо ж не було. Було, ше й багато. 

Вони просто на вулицях помирали? Чи так ви знали, шо в того померли, в того померли…

Ну так як оце зараз. То там почуєш, шо свининий голос, то там. А… осьо сусіда ховали, я й не знала. І ше й такий, як мій Вовка. Вони в один клас ходили. 

А з ваших сусідів чи знайомих, хтось тоді помер, в 47-му? 

Ой, я вже не знаю. 

А ви тоді вже в колгоспі працювали, да? 

Ну да. 

В ланці.

Нє. В мене ланки не було. В мамки було. А в мене не було. Я… тіки рускі зайшли – ми пішли солдат копать. Накопувать. А там було… Ото як… Хтозна скіки солдат. Ми як пішли втрьох. Три дівчат нас. Ну ми одногодки пішли. Ми перелякалися. Плакать начали. У бункер вскочили, а там німці з ружами стоять. А ми назад тоді. А то ж тоже німці побиті, тож постріляли. Тіки вони не попадали, а сиділи і держали винтовки. Ой. Ми тоді… розчухались, понюхали трошки і тоді давай робить. Окоп був отакий длінний, через весь степ. І глибокий. А то виходе, шо рускі з Рубанки наступали, а то німецьке було. І вони оце ж.. ну.. ішли хлопці прямо той.. на передову до них. І ото там багато наших постреляно було. Ну німці забірали. Німці своїх солдат забирали в Ляпатиху. А їх ховали… отам сільхозтєхніка, там зараз дома стоять. Там оце отако я зна.. бо ми ж там жили. Отако… одиночки такі. В бумагу замотували їх, і ото по 6 штук складали, чуть не до верха і прикидали. А.. а той… а рускі як зайшли, там же дома поставили і їх вивозили на балку на якусь. Не знаю. Чи на канівську. Десь вивезли їх відтіля німців. А.. Чи спалили їх. Чи я не знаю, шо вони робили.

А розкажіть іще, в 47-му … еее… в 47-му році, де людей тоді хоронили? На кладовищі? 

Хто де заховає. 

Було таке тоже, шо в дворах ховали, да? 

Та біля нас ніхто не вмер. Я не знаю. Вроді всі живі були.

Але пухлі?

Та пухлі пучті й не було. Я й не помню. Чи були… Вони пухлі були чи гладкі. (сміється, – ред) Не знаю.

А було таке, шо їли картоплю мерзлу чи буряки? 

Ой. Усе їли. 

То на поле ходили, збирали, да, цю картоплю? 

Нє. Картошка була на цій горі посажана. А ми жили де сільхозтєхніка. Такшо я не знаю. Люд… При німцях тоже. Я… на кухню мене брали. Я знаю. Так в грязі привозили отаку (показує на великий розмір, – ред)  картошку. Десь оце по нашій вулиці, прямо і там через балку була картошка. І оце ж людей посилали туди копать, а вони забирали на кухню. А як уже рускі зайшли, то в нас картошки в підвалі – повен підвал було, тіки дрібненька. І ото вони шию розкидали, бо завалилося ж, і брали. Мати розрішила їм. Каже: “Тіки привезіть на.. аж на край села туди”. Так ми туди приїхали аж. 

А в 47-му році, було таке, шо люди міняли якісь одяг на їжу? 

Та всьо время було таке. Ти шо. З Донбасу йшли міняли все. 

А було таке, шо люди в місто десь ходили, от ці, шо з Лепетихи були, і вони десь в місто може ходили шось міняти? 

Ой, ну відки же я можу знать. Н базар. В нас базар великий був. На базар винесеш, продасиш баночку й купиш.  Бо я сама свої плаття попродала. І за баночку. 

За баночку чого? 

Ячменю. Ячмінь же найвигодніший був.

А чого? 

А того шо він розпухає більше… ну… якби сказать. Крохмалу чи шо. А в пшениці шо? Вона ж гола. Нема нічого.

А були такі люди, шо в 47-му не голодували? 

Канєшно…  Я тобі скажу так: у кого мужик був – ті не голодували. У кого було… Вони крали харашо, ховали і жили. Не один де мужик був, н і дитина не вмерла, ні жінка не заховріла. А ті, шо без чоловіків – да.

То чоловіки крали ходили кажете, да? 

Вони не крали. Вони на степу робили. Ховали. Там же ж німецькі бункеря оставалися… Бо ми вже опосля найшли. І ховали в ті бункеря. А ночю поїдуть і наберуть, шо їм треба. 

А ви не ховали. А в хаті ви може десь намагалися сховати? 

Так хата ото така завбішки була, як оце. Де ти сховаєш? Під кроватю. (сміється, – ред)

А в 47-му тоже, да, ходили й забирали? 

Га? 

Ходили й забирали їжу? 

Нє. В 47-му ніхто не забирав.

А чо ж її ховали? 

Ховали зерно, ті, шо крали. Поняла? Ті шо вкрали, ті й ховали. Хвате. Ви вже мене замучили. Я вже задихаюся. 

Ще в вас одне спитаю. А церква була тут в Лепетисі?

Церква була, но вона розібрана була.

А коли її розібрали?

Як хлопок начався, й начали туди хлопок завозить. 

Це ше до війни було, да?

(Махає головою, що “так”, – ред) 

І там склад зробили, да? 

Ну да. Уже все повикидали, одні двері оставили, шоб заїжджать і виїжджать. Та церква в нас була якраз у нас у центрі. Оце зараз де райком стоїть. Ото попереду земська школа була, а рядом церква була. Та й клуб построїли. Там була строжка. Якраз на строжкі поставили клуб. Ну, словом – нема церкви. А церкву тепер построїли аж  на кладбіщі. 

А церква дерев’яна була, да? Чи кам’яна? 

Нє, не дерев’яна.

З каменю була. Стара? 

Ну я вже ж повню її тіки за… ну без вікон, без дверей. Там бавовну хоронили. Бавовну в нас і до войни чось садили. Я не знаю. Так шо…

Ну ше як церква працювала, то ви вже не пам’ятаєте, да, того? 

Ну тепер же ж я знаю церква де. І ходила. А тоді я не ходила, бо її не було. Нє, помню раз бабушка водила. 

Угу. На Пасху напевно? 

Та хто його знає. Це ж не сьодні. Тоді ж бач, совєцка власть не давала сходить у церкву. А старики там ото ж – хто вискочив та й піде.

А люди десь… була якась…  таємно збиралися чи як? Було шось таке? Шо десь може священика запрошували, нє? 

Ну, я тобі скажу так: у нас отут священик жив на цій горі, то я дітей хрестила. Або туди однесем, або він прийде. Тіки ж не так, як уже в церкві. А цих уже, своїх дітей, канєшно, носили в церкву. Вже в нас цер… не церква, а за там сторожка була. І в тій сторожкі там хрестили. А тепер ж нову церкву. Но я ше й не ходила. Не можу вже дойти. А тут же була в нас церква, де клуб стоїть. Я не знаю, чо тут не схотів батюшка. Там же ж то церква була на тій горі. Він іще одну построїв. А тут просили, просили. Давайте тут построїм. Не построїв. 

То там зараз клуб на її місці, да, зробили? 

Нє. Трошки дальше. То там вигін зараз. Пла… Клуб кончаєця і сторожка стоїть, а по… по той бік сторожки була церква.

І тоже її розібрали, да? 

Ну, каміння ж нада було. Там такі плити були здорові, вони розібрали і побили і здали. Ну люди заробляли на камневі. 

Добре. Дякуєм. Стопаємось навєрно.

Угу. Єсть “стоп” (говорить оператор на фоні, – ред)

 

1. Дата запису: 12 серпня 2021 року:
2. Місце запису: село Козіївка, Богодухівського району, Харківської області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Бондаренко Віра Василівна, 14 листопада 1926 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Полкова Микитівка, Богодухівського району, Харківської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Віра Василівна Бондаренко. Я … почала отак …

А дівоча фамілія? 

Лагута.

А коли Ви народилися?

Чотирнадцятого (голос за кадром) 

Чотирнадцятого листопада і двадцять шос… тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.

А де народилися?

Полкова Микитівка, село Полкова Микитівка.

Це тут поряд? В цьому ж Богодухівському районі, так?

Богодухівського району.

А як батьків звали?

Ех … Василь Сергійович і Уляна Миркулівна.

І прізвище їхнє?

Лагута. Мама була спочатку Федоренко, оді — Лагута. 

Брати і сестри у Вас були? 

Ніна — сестра, єдина сестра  в мене була. 

Вона старша була? 

Менша на три роки. І коли ми пережили голод, коли вродили перші … колоски, мама пішла нарвала цих колосків, зварила нам супу. І ми дуже гарно поїли. Мені нічого не було, а сестра опухла вся. Оце так і запам’яталося, шо вона довго лежала, опухша лежала. Ну, Слава Богу, вижила. Ось померла рік тому назад.

А батьки чим займалися?

Мама в колгоспі все життя робила, в колгоспі. А батько торгував в магазині. А коли оце був уже голод пізніше (в сорок шостому році) то батько працював в сорок шостому році на Гутах. Станція “Гути”, і там був відкритий магазин. Ну, не сказати, щоб магазин, а було як кухня. І там люди харчувалися, і тому числі батько там торгував же ж в магазині в цьому. І в кухні він той … і нам інколи приносив по кусочку хліба, економив десь. 

А до колгоспів чим батьки займалися?

Ну як, дома працювали. 

Мали своє господарство?

Мали невеличке господарство, ну мали. Ну, там вони майже зразу були у колгоспі, майже зразу. Паралізувалися і «Нове життя», і «Радсело» (називалося). І було п’ять колгоспів в нашому селі. П’ять колгоспів, невеличкі, а п’ять колгоспів були. І мама працювала весь час в колгоспі. А тато працював то … у магазині працював продавцем, то значить десь ще влаштовувався на роботу, то хлібозаготівлею займався о так. 

А хлібозаготівлею займався, що він саме робив?

Ну, він … звозили йому це вже пізніше, звозили той … а він завідував цим як той … завідував цим. А звозили із колгоспів. З колгоспів звозили не тільки з Полкової Микитівки, а й з сусідніх сіл (і Губарівка, і інші села), звозились у Гути. У Гутах був склад (хлібосклад) і отуди він працював там.

Там була залізниця поряд, да?

Залізниця із тієї … із Пархомівки йшла через Полкову Микитівку в тридцять третьому році і була аж туди на станцію “Гути”(там була той залізниця).

А в селі вашому куркулі були? Було розкуркулення?

Ну, шоб таких сильних куркулів не було, сильніших … слабіших … Ну, краще жили, ніж звичайні люди, а сильних я не пам’ятаю. Не буду казать, бо не знаю.

А до колгоспу батьки щось віддали з господарства?

Нічого було віддавати. Вони жили бідненько, і нічого було віддавати, шоб 

…дуже багато.

Ні-ні, це не той.

Бабушки, бабушки з багатодітної родини (голос за кадром)

Та, а тато?

Велика родина була, да?

Велика родина, тому були нерідні діти. І там, мабуть, чоловік їх одинадцять чи дванадять було у Лагутів. І тут же велика сім’я була. Ну, тут тіки мама була нерідне,, а так були рідні усі. Ну, дуже гарно відносилися і нерідна бабушка (хоч мама — нерідна мама). А тато був рідний у мами, то харашо відносилися, дуже харашо.

Це у Вашої мами була не рідна мама? 

Нерідна мама.

А її мама де?

Померла, померла. І тоді ж вже дєдушка ж одружився: взяв значить жінку, яка бездітна була. І вона прийняла цих дітей як рідних своїх. 

А ця рідня, вони теж в колгоспі працювали?

В колгоспі, в колгоспі.

А в 32-му — в 33-х роках до вас додому приходили ці «буксирники»? Чи вас не обшукували? Чи забирали якесь зерно, чи … ?

Ні, не приходили, бо в нас не було чого забирати — вони знали. Сільська рада направляла до кого йдуть, там вони значить … як сказати … ну, збирали все-все-все-все, і там вони брали. Так як брати нічого було, вони й не ходили.

 Але до інших ходили?

До інших ходили.

Була, як сказали, “Буксирна бригада”, чи як на їх говорили?

Не знаю я, була ще мала. Не буду казать, бо не знаю яка бригада.

Та ні, в нас такого не було, назви такої (голос за кадром)

Активісти, мабуть?

Активісти (голос за кадром)

Активіти були, активісти були.

В нас не так називалося (голос за кадром) 

І активісти ходили і обшукували в кого було?

В кого було. І таке з штиками були, гарно туди (це ж не можна, можна показати, шо штиками, шоб не тоє …) штиками били, тич туди-сюди поки найшли оце той. Оце забирали вони, а так … Ну, багато вони не находили, бо його не було. А те, шо находили, то забирали. Оставалась сім’я голодна-голодна -голодна. 

А мама працювала в колгоспі, а їй(це коли був голод) щось давали?

Давали їй на трудодень (називався трудодень), і вони давали. Давали небагато, ну давали. Це вже як пізніше-пізніше-пізніше. 

А в 32-му за роботу щось платили?

Не знаю. Не буду казать, бо не знаю.

А чим мама вас годувала в голодовку?

В голодовку? Рвали бур’яни (он Валя розказувала), пекли оладі. Ну, так все ото той. І трошки ж батько приносив хліба, хоч по скибочці, по п’ятдесят грам, таки душу втулювали. А тоді ото ж врожай став, то вже їли … ну те, шо вродило, і жито. В нас було жито посіяно, і колоски збирали, по зернині їли і я, й сестра, і мама — всі.

Жито посіяно було біля хати?

Постійно. В нас город був великий (50 сотих), а кругом поле було. Ми на полі … однак там  тим не користувалися, своїм користувалися.

Скажіть, чи було так, шо на вулиці мерли, ходили пухлі люди?

Ходили пухлі люди, ходили люди пухлі. І кажуть: “Там упав — помер, там упав — помер, там помер”, – ото таке. Так шо там тоє … було таке. Було, і багато було. Було багато. А тоді підвозили той … з колгоспу давали (чи дак не колгоспа, а вже таке як колгосп), давали підводу, людей шукали таких трошки кріпкенькі і повулиці хто … І забирали, в хату заходе, де вже ж повні … той вже померлий там і там, і там. Забирали і всіх звозили на кладбіще.

А Ви ходили туди на кладовище?

Я через кладовище кажен день ходила. Так дорога була построїна, шо я ходила з сестрою. Бо в мене і батькове батьки, і мамині батьки жили в центрі. І ото ми ходили туди, до них ходили. І до одних батьків, до других батьків: до дідуся і до бабусі, до дідуся і до бабусі. То таке.

То Ви бачили, як туди привозили?

Бачила, на власні очі бачила п’ять чоловік (сім’ю). І так там стоїть підвода. Вже й яма викопана, там яма, стоїть по той підвода. І отой значить скидають, накриють якоюсь рядниною одного і накриють землею. Все 

А шо то за сім’я була?

Ну, називались Которіз, а я не знаю як їх … ну, це вуличне було прізвище таке. А я не знаю як їх.

І ніхто не залишився? 

Ні. ні-ні-ні, ні.

А ще, може, знаєте, хто помер?

Ну, я ж тоді була мала, прізвищ не знаю я.

Але по сусідству так помирали люди?

Ні, по сусідству в нас виживали всі. Пока ніхто … я всіх знала, і жили всі. Живі й здорові як то кажуть.

 А за рахунок чого оце сусіди повиживали?

 Їли бур’яни. Збирали, їли бур’яни. Ото тобі і всьо, ото таке … так шо …

А було таке, що могли, наприклад, трохи зерно десь закопать, заховать і потім їсти ?

Якшо закопать, заховать, то його шукали. Шукали такими (ну, я не знаю, штиками чи шо то той) штиками іде той і вибирали, забирали-забирали. Це дуже-дуже-дуже мало, шо хтось чогось залишивсь із зерном своїм чи своїм хлібом. Дуже мало таких було людей! А то у всіх забирали.

А корови були в людей?

Були, а тоді ж з … де ж вони корови ті були? Були спочатку, а тоді поки як стало оце голод, то корови … ну як, ті зарізали, ті продали, ті ще десь вони тоє. А тоді, дуже тоді … ну як сказати, банда (свої ж односельці). Голод не тітка. І свої односельці, і вони ходили по хатах: забирали корову, де той … де поросятко осталось, де хто … Все забирали — і собі, собі-собі-собі. Ото так.

А могли забирати одяг, якісь речі з будинку?

Та тоді речей за одяг, тут за харчі була річ. А так не було шо брать.

А Ви бігали на поле збирати колоски з іншими дітьми?

Коли?

Ну, в 32-му — 33-му. Чи картоплю, може, мерзлу збирали?

Такого не було. Я не можу сказати, бо не було такого. (Нас) ми ще були малими, і мама нас нікуди не пускала. Нікуди не пускала. А бур’яни рвали. Бур’яни рвали, особенно молочай. Кропиву рвали, руки жалили кропивою. Ну, однак мама тоді шось варила (якусь юшку, шось пекла якісь оладі). Ото таке, а так 

А оладі це що?

Із бур’янів, з бур’янів. Може, де мерзлий буряк мама принесе із поля та ото потре так той … та ще десь той, а так нічого не було.

А патронат був в селі?

Ну, ясла були, дитячі ясла були. І ото в тридцять третім році ходили в ясла, то там давали трошки їсти. Оце таке.

І Ви теж ходили?

Я теж ходила, і сестра ходила. Цей тридцять третій рік я дуже пам’ятаю його харашо. “Нове життя” колгосп і далеченько було од нас, однак мама нас водила туди. Одведе, а сама в поле іде пішки. І туди дев’ять кілометрів чи десять (поле так далеко розміщене було). І тоді той, і ото … а приходили коли як: пізно прийде — значить не йде за нами. А ми ночуєм, бабуся нас забирала. Бабуся жила близько біля цих ясел. Забирала нас бабуся, і ми там ночували. А тоді ж телехвонів, нічого ж не було. Мама знала, шо це вже вони в мами (в бабусі нашої). Ото таке.

А до бабусі й дідуся теж ті активісти не приходили?

Ні, ні. Та вони активісти приходили … ну, вони знали, куди йти. Вони знали добре тих людей, які трошки заможніше жили. Там забирали. 

А це зерно, шо з ним робили (те, шо у людей забирали)? Ну, зерно, продукти?

Я зрозуміла. Я зрозуміла, тіки я думаю. Ну, не знаю, чи з ким вони ділились. Мабуть, оддавали державі. Таке думаю, а я не знаю, я ж не бачила. А  значить забрати, забрали . Підводи під той підвозили, під’їжджали до хати. Забирали все те, шо було. І все. А куди вони дівали, Аллах їх знає 

А коли вже завершувався голод, коли стало ну… щось їсти, людям легше стало? 

Ну, як о тож урожай вродилося, вже дома вродився. В нас тоже було велика ділянка землі. Багато було. Ну, соток двадцять точно було — посіяне жито. То збирали, обмолочували і руками, і ціпами. Всього було, всьо було.

А де взяли зерно, щоб посіять?

Ну, залишалося … трошки залишалося із того, економили. Не все поїдали, а економили. А потім весной вже починали сіяти. А в колгоспі, мабуть, давала держава — я так думаю.

А церква була в селі?

Була, була церква. Люди ходили в церкву, молилися. І недалеко, трошки вниз, в центрі Полкової Микитівки (тільки трошку вниз, ну з пів кілометра так ходили) церква була. 

І вона була діюча? 

Діюча. 

Її не закрили, да?

 Ні, діюча церква була. 

А, може, в селі хтось мав більше і допомагав, ділився їжею, таке чули?

Ні, такого … тоді не мали поняття, щоб ділилися. Не мали поняття. Це зараз уже ось то тоє, а тоді ділиться, хоч би самому прожити. Де ж ти ділитимешся? Чим ти ділитимешся? 

А не ходили до міста в голодовку, щоб там щось дістати? 

У Богодухів? 

Ну, в Богодухів.

Та, в нас найближче місто — це Богодухів. Ні, ніхто не ходив. 

Не було таке: щось з дому взять і помінять на їжу у місті?

Ні, це вже пізніше було. Це вже пізніше було.  Вже міняли … як ото вже війна почалася (Велика Вітчизняна війна), то тоді було таке. Приїжджали з Харкова міняли  ето той, а так тоді не було. Не мали поняття, бо не було чим міняти і що міняти не було. 

А золото, якісь прикраси, якщо в когось були?

 Та, де там було золото, дєточка? Де там те золото? 

Може, в когось і було, якісь обручки, персні?

Нічого цього не знаю, бо тоді не мали поняття про золото. Ми жили так бідно, так бідно. Куди там те золото?

А голова колгоспу там, де мама ходила на роботу, Ви знаєте його? Як його звали? 

Не пам’ятаю. Раз село було це, знаю: був Сабадаш Яків. Раз в селі головою цього колгоспом, а у цій “Нове життя” … Знаю назву колгоспу, а хто там там працював? Тоді до мене не доходило. Цього не можна казати, ну те то таке. 

А після війни в 46-му — 47-му теж був голод?

Теж був голод. Ну, тоді я вже працювала на … В Новій Одесі кінчила технікум, і працювала ось Одеса, Козіївка. В мене було направлення  ще. (Це не писати, не пишіть його) Я кінчила курси спочатку, а тоді кінчала ж технікум (так називався) у Харкові. Мене направили у той, у Краснокутський районо. Ну, і направили мене вчителем історії, бо я історичний факультет кінчила. І в тій, у … Качанівку. У Качанівку направили, я прихожу мамі кажу: «Мамо, мене направили на той, направляє…». Мама: «Вєра, та шо ти думаєш? Да, куди ж я поїду? Да, я ж до тебе не дійду в ту Качанівку? Шо ж ти хочеш? Іди знов». Пішла я знов на другий день. Це ж великий той … п’ятнадцять кілометрів пішки і назад, і туди. Туди й назад — оце тридцять кілометрів. І взяли мені Нова Одеса учителем молодших класів. Я почала працювати учителем молодших класів. Ото таке. Так шо я працювала в Новій Одесі, а тоді уже мене тут з Нової Одеси перевели … директор школи значить взяв українську мову і літературу — викладала в Козіївській школі тут. А жила ж на Новій Одесі пока, а тоді жила тут в Козіївці … квартіри. А тоді вийшла замуж, вийшла заміж і за одесянського вийшла заміж. Дуже-дуже хороший чоловік в мене був. Це, дай Боже, всім такого чоловіка. І ото ходила з Одеси три кілометри і туди, і назад (в Козіївку) ото. Ну, а тоді в мене троє діток родилося ( не тройнята, троє діток). Валя старша ось біля нас, а тоді у нас Лариса, а тоді Віктор. І Віктору оце було ж уже шістдесят років. Вже на пенсії самий менший. А Валя вже давненько на пенсії і Лариса на пенсії — всі на пенсії. Ото таке. В мене двадцять чоловік внуків, правнуків. Праправнуків одне, одне праправнучатко. А то двадцять чоловік внуків і правнуків. Ось то так. Так, шо я ще щаслива бабуся, більш нічого не скажу. Більш нічого не скажу — щаслива бабуся.

А Ви розказуєте своїм внукам, правнукам про Голодомор?

Та Ви знаєте, ніхто … Валя в мене шось питала, не шось, а питала про Голодомор як працювала отой. А так ніхто не цікавиться між іншим.

А?

 Бабушка Тоня більше розказувала (голос за кадром)

Бабушка-мама розказувала, да? Чи хто?

Ні, це моя свекруха.

Ну, Ви розкажіть, як Ви на Одесі, де Ви жили на Одесі, в чиїй хаті? (голос за кадром)

Та, воно нужне те!

Як це не нужне? (голос за кадром)

Це Ви там чоловіка найшли?

Там чоловіка найшли. Посилили їх. Вони приїхали, самі … Папа мій сам із Росії, Курська область, село Махнівка. Воно українське … Бондаренко — це ж українське прізвище. А там річка розливалася. І він такий трошки більший, середнього достатку сім’ї. І їх розселяли, ну він як був у нього дєдушка, Дмитро був менший в родині, так же ж? І його виселили, їх там багато (голос за кадром)

Вислали через те, шо в них було на припічку вода. 

Вода (голос за кадром)

Розлилася річка близько, і вода була на припічку. Понімаєте? Знаєте, шо таке припічок? 

Знають, а чого не знають? (голос за кадром)

Нє, ну буває ж таке інтересне. На припічку була вода. І їх переселили сюди. Вісім сімей зразу, зразу. А тоді ще. Ну, двоє чи троє сімей взяли поїхали, назад вернулися. А ті осталися жити тут, і мій чоловік.

 А де їх поселили? В конюшні, бо ще не були оборудовані хати. А тоді ж там, де вулиця вимерла … а тоді, де людей не було, їх почали селити у ті будинки, де хати (голос за кадром)

Де хати були.

У нас була хата (друга від поля тоді хата). Там нікого не було. (голос за кадром)

Це Ви в 32-му сюди попали, чи як?

Нє, попав папа. В тридцять другому сюди переселили … в тридцять другому. (голос за кадром)

 Тридцять третій.

 Тридцять третій (голос за кадром)

Тридцять третій рік переселили.

Зразу цей голод пройшов. Ну, там такі страшні … розказували страхіття таке, не передати це словами, що люди там пережили. І там недалеко уце вулиця, і недалеко оце кладбище було, де ховали їх туди, скидали, звозили. (голос за кадром)

 А там в Курській області як вони жили?

В Курській області там, мабуть, трошки … (голос за кадром)

 Там заможніше жили, там було шо … і їсти й пити було шо. Там було у них шість братів, здається. Якшо не помиляюся, шість братів було, і сестри були. То єсть велика-велика родина була. Ну, їх тіки одних і туди, бо вони якраз біля річки жили , і їх одних переселили туди. А ті ж брати приїжджали до нас у гості вже не раз, не два, не три і не п’ять. Приїжджали брати, сестри приїжджали. Ото таке. Там такого не було.

А тут дуже сильний, голод страшний був в Козіївці. (голос за кадром)

 Там слабше було.

 Дуже. Я ж кажу, вулицями просто . Одиниці на вулиці виживали. Тут два випадки людожерства було. З’їла мати дитину свою, зварила в чугуні. Розрізала, тоді втратила розум — і тоді ж вмерла, і все. (голос за кадром)

 Зрозуміло.

Це дуже важко, дуже страшно. Оце таке. Я висказала все.(голос за кадром)

Та нічого.

Так, а Ви нам ще розкажіть, де це поховання у вашому селі.

 В Микиівці. (голос за кадром)

А в Микитівці! В Микитівці на кладовищі ховали.

 А там один …

 Там є хрест, там є хрест, там стіл стоїть на кладовищі. І там панахидку люди ну  зносять, і в нас таке саме. (голос за кадром)

 А о цей Ви кажете як ? Чи це тут уже?

 Це ж Козіївка. Нова Одеса!

Нова Одеса. Воно ж різні місця: і на городах ховали, і біля хати ховали. Ну де … (голос за кадром)

 Оце … у той в нашої сусідки ховали на городі ж.

На городі поховали. У нас по сусідству померла дівчина молода, її поховали на городі. На городі там могилка з ящиком (я ще пам’ятаю) п’ятдесятого року народження. То там була могила, я пам’ятаю, де ця могила. Мені кажеться, мене туди повези, я б сказала,  де вона є там могила  та.(голос за кадром)

 І тут в Козіївці теж на похованні є хрест?

Є, є-є-є.

А о там рядом ярок ще видно, чи як?

 Тут в Козіївці ярка не видно, А на Одесі, на Одесі хрест навпроти цього ярпу, навпроти того яру, де …  (голос за кадром)

То ми можемо під`їхать зафотографувать, чи як?

Де хрест? Та можна. (голос за кадром)

 Ну, ость тут же, недалеко?

 Ну, кілометрів три. (голос за кадром)

Це в сторону Городнього?

 Ні,ні це туди в сторону, зовсім. (голос за кадром)

В сторону Каплиївки

А Нова Одеса це як, ну це зараз частина Козіївки?

Частина Козіївки, околиця Козіївки. (голос за кадром)

Добре.

Нова Одеса не просто так.

Може, Ви ще ось згадаєте про 33-тій, oо я забула спитати? Може, якісь люди до вас приходили додому, просилися ночувати? Такого Ви не пам’ятаєте.

 Вони жили на околиці, там крайня хата.. Ну, там пів вулиці. О тут по вулиці будинки, а тут — поле. (голос за кадром)

 У Велику Вітчизняну війну у нас жила женщіна, прийшла міняти …

 Тридцять треті треба. (голос за кадром)

Та я поняла, шо тридцять третій. Ось так жила женщіна одна із своїм хлопчиком. Хлопчик шість років було. А її звати Марія. Оце жила вона в нас, в нас. Бо мама боялася сама жити. Батько в армії був отоді, а так боялася мама. 

Та, ну в тридцять третьому, мабуть, боялися пускати до себе когось постороннього. (голос за кадром) 

Та ясно.

Невідомого якогось. Я знаю, що у нас ходили (оце ж в тридцять третьому ж), ходили міняли, ходили з села Козіївки, міняли на гути. Їздили, на поїдз сідали (“Кукушка” в на була) і їздили в Харків міняли одежу там на … ну, шось таке там міняли. Відтіля харчі везе, до лісу пішки йде, у лісі вбили, все. Забрали, обібрали … (голос за кадром)

1. Дата запису: 21 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Нова Кам’янка, Бориславського району, Херсонської області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент I: Рижик Олександр Іванович, 1927 р.н., далі О.І.;
5. Респондент II: Рижик Раїса Михайлівна, 1930 р.н., далі Р.М.;
6. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Баштанка, Баштанського району, Миколаївської області;

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Дідусю, скажіть, як Вас звати?

Рижик Алєксандр Іванович.

А коли Ви народилися?

27-во года 29-те января.

А де?

Щас город Баштанка називається. Я родом з Баштанки. От, у 33-тьом году пішком з мамою і з папою прийшли пішком з Баштанки в цей совхоз, бивший совхоз Цюгаря.

А батьків Ваших як звали?

Га?

Батьків Ваших як звати?

Батьків?

Да.

Рижик Іван Семенович. Рижик Марія Григоровна. 

А чого вони сюди прийшли в цей совхоз?

Прийшли, бо тому шо голод був. 

А вони в Баштанці де працювали?

Ну, короче говоря, в польових бригадах. Тода ще землю мали. Не знаю яким способом двали. Вопшем, жили, пахали батьки наші. А сюда прийшли ми, бо тому шо невозможно було. жить там. Родичі осталися і щас родичі там єсть. Племянники, племянниці ще. 

Р. М. Горе застало.

О. І. Горе застало нашу сім’ю. Ми тяжело жили от, і прийшли пішом.

А тут краще жить було?

Га?

Тут легше було жити, тут, в цьому селі?

Р. М. Нє, тут село було мале.

О. І. Государственные мероприятия тут було.Скотт, свині всьо було.Ми на Новоалександровскій станції, по Новоалєксандравской дорозі називали її совбовиком тіліфон був пртягнутий. Дойшли до геблі, до перехрьостка там, як на вторе отділєнія , на Побєду і там стояла бригада..

Р. М.Животноводство.

О. І. Животноводство. Скотт, бички, тьолки всьо. І ми там остановилися. Їсти хотіли, а нам дали токо по пол стакана кислого молока. А вечером, це ми в обєд дойшли туда, а вечером опять молока кислого дали. Просив батя, батя просив больше – не дали. Кажуть нельзя.

А це він в кого просив? Це в совхозі Вам оце молоко дали? Чи люди так?

Р. М. В совхозі, в зовхозі там бригада стояла. 

О. І. Там бригада молочна, там голов з 500, а може менше, а може больше, бо я ж не знаю, я ж пацан, мені п’ять год було. Потом молока з цього, з свого совхозу оддавали. Бригадір там був Сілінко. Вже царство йому небесне. Він командував як нас покормить. Там ми осталися. Потом дали землянку. Землянки були. І перейшли сюда. Сестра приїхала.

А як її звали?

О. І. Ольга Івановна. Вона по фамілії чоловіка була, то потом братуха, на фронті погиб, прийшов тут пас бичків.

А скільки дітей було у Ваших батьків? У Вас були брати, сестри?

Семеро. 

Семеро?

Шестеро. 

А це з Вами семеро.

О. І. Усіх я имею виду, покойного і ето..

А Ви були який там старший, менший?

Р. М. Менший.

О. І. Я був самий менший. А, Ольга Івановна, сама старша. Вона тоже у …перед Новим годом, їй ше 95 тоже було, пошті. 

А в Баштанці у Ваших батьків було якесь господарство?

Р. М. Та нє, нє, тоді ніякого не було. 

О. І. Я не поняв.

В Баштанці, як Ви жили до 33-го року в Баштанці, батьки Ваші мали якесь хазяйство? Н у шось тримали вони? Поле якесь, може, там короку?

О. І. Хатинку продали батьки і приїхали сюди. А хазяйства не держали. 

То вони там в колгоспі працювали?

О. І. Ну да. Тогда колхоз був. Работали в колхозі. Я б Вам офіціально доказав би, шоб хоть чучуть старший був, но я..

А батьки Ваші вони добровільно пішли в колгосп? Ну, вони Вам розказували? Вони хотіли йти в колгосп?

О. І. Да..

Р. М. Голод заставив.

О. І. Да, голод заставив їх. 

То в колгоспі легше було? 

О. І. Було дві конячки я знаю, то їх оддали в колхоз. І вони в колхозі там робили. Ну шо? Наша хатинка була над провулком в Баштанки. То батькові, як люди старі, може  таких годов моложі за мене як я сейчас, в ету, Камяна уловка називали, камінь добували там. Ходи там сапать і коней розстрелювали, ето…

Р. М. Ну голод бил, люди йшли.

О. І. Люди йшли, дожді йшли даже. А я в вікно виглядував в провулок мішками таскали ці коні. М’ясо рубали там конське, сать їх коні. Приносили, їли і померали. 

Бо самі хворіли, да, потім після того?

Р. М.Нє, так вони не їли. 

О. І. Ми не хли. 

Р. М. А люди, хто їв, ті вмирали зразу.

А шо Ви їли отоді в Баштанці?

О. І. Батя був в Баштанке работал на общих роботах, ну вопшім колхозникам туда ще якось піддержували, то доставав, ето, якими способами не знаю, макуху. І ми їли макуху. Вона в сиром виді була. Батя на сковорідкі піджарював і ми їли. Ну в нас кончилася ось ця вся старомедія, пішли сюда.

А багато людей в Баштанці з голоду померло?

О. І. Помирали люди. Я ж Вам кажу, помирали. Я пацан я ж не знаю. Не знав скіки і шо до чого. І родичі помирали.

А може, знаєте по іменах хто тоді помер з родичів?

О. І. Не можу точно сказать, но помирали. Двоєрідні брати в мене там в Баштанки були, дядько, тьотка уже послі войни помирали. Такшо нема їх. А діти їхні єсть. Брат покойний, двоюродний брат, Павлік і Іван повмирали. Жінки їхні ето, тоже повмирали в Павліка, а в Івана ще жінка жтива.

Було таке, шо там їли траву чи лободу, чи листя?

Всього було, всього було. По берьозку ходили рвали между житом. На полях, на польох. Берьозку, печерицю.

Це гриби печериці? Чи..

Р. М. Трава.

А, трава така?

О. І.Ну воно як сказать?..

Р. М. Як лобода. 

А. І. Да бірьозку батюшка, мама покойна казала, Батюшка сколько у церкву людей “люди беріть рвіть траву, берьозку і всякую осьо. Гриби. І токо все рвіть. Все рвіть,потому шо трава вона може пользу давать, всеодн присолювать нада, без солі не їжте.” От їли. Всьо їли.

А ховрахів ловили чи там тварин якось дрідних? Ховрахів чи змій, чи жаб, шось таке ловили? Було таке?

О. І. Я не чую.

Було таке шо ловили ховрахів чи змій шось таке?

Р. М. Суслов.

О. І. Шо?

Р. М. Суслов ловили їли?

О. І. Аа, може й було, може й їли. Суслів  ловили даже при советскій власті. Шо називається мирне время до войни. І послє войни..

Р. М. Потому шо їх унічтожали.

О. І. Я трактором пахав на здорову тракторі, на С-80. Пахали цілину, люцерква була. Ну, цілина щитається. Пахали хлопці уже такі старшого возраста як я був, от, ловили шкурки здавали. Я лічно на аеродромі, в нас тут аеродром був, я лічно їв суслів. На картошке, уже це ж при союзі. Картошку піджарювали на суслячім жиру. Всьо їли. 

А в 33-му Ви кажете там шось батюшка людям говорив, то це церква відкрита ше була? Це в Баштанці тоді церква була?

О. І. Да, в Баштанці. 

І вона була відкрита?

О. І. Да.

А не було таке шо її закрили? Вона таки стоїть там, да?

Р.М. Вона там так і стоїть. 

О. І. Щас построїли, по моєму…. Баштанка, церква була, де там щас дом культури, у Баштанки. На том мєсті з церкви сделали дом культури.

То її знесли, да, розібрали?

Р. М. Нє, нє, нє. Так она й стоїть.

О. І. Дом так і стоїть, а церкву нову.. вона не церква називаєтьСЯ, моастир  чи не монастир, а як? Ну, вопшем, ну єсть нова построїли. 

А от сюди, як Ваші батьки прийшли, сюди в село, то їм тут легше було жити? В совхозі вони працювали?

Р. М. Мати доїла коров. Вони прийшли ну там дальока в степу, там бил скот. Вони прийшли туди. Мати їх була дояркою, то вони пішли туди. Отак вони й жили по трошки…

О.І. Сестра 12-го году. Приїхала сюда тоже і тоже дояркою работала.

А тут люди голодували в цьому селі?

Р. М. А здесь было четыре землянки. Совхоза, как таково не было. 

О. І. Тут не було вулиць таких. Одна тамово, в центрі Ви були?

Поїжали.

Р. М. Землянки і всьо більше не було.

А. І. Там пекарня була, ето, магазин. Ну, вопшем, землянки. Ми лічно жили в землянке, а потом освободилася одна квартіра і перейшли жили під кришою.

А це в якому році?

О. І. 36-том. В 36-том году ми жили вже не в землянці, а в хаті. А землянка тоже хароше: глубокі, тьоплі. Та плічечка там протоплена і тьопло.

А скільки Вас тоді в тій землянці жило? Ну батьки, Ви і ще хто там з Вами? 

Р. М. Ну землянки маленькие были. Там було тільки одна сім’я. 

О. І. Ну шо..

Р. М. Пліта і стол, і .. 

О. І. Батько мати і я самий менший був у сім’ї…

Р. М. Та шестеро їх, шестеро. Батько й мати – восім. 

А були люди, от В Баштанці, ше як Ви жили, були люди, які тоді не голодували?

Р. М. Дорогая моя, і січас люди голодують, і січас не голодують багачі. Шо такими мордами в управление. То вони не голодують? 

О. І. Так не виражайся.

Р. М. Та хай нада правду говорить. А шо? Правду нада говорить. Шо січас задавлюють людей голодой, шо тоді задавляли. 

Скажіть, а в Баштанці, Ви як жили там були куркулі? Чи кулаки? Були такі люди?

Р. М. Куркулі вони кругом були і сечас, і тоді. Їх не виб’єш нічого і не подохнуть. 

О. І. Щас не куркулі. 

А розкажіть, от тоді в 20-тих, в 30-тих за куркулів, були в селі?

О.І. Ну аякже. 

Р. М. А когда вони вимирають, куркулі еті? Вони не вимруть. 

О. І. Я когда работал на тракторі, сіяв весною. Ну мене короче говоря.. Я лічно небрав, нічого, а сівальщики, як то кажуть, вроді здєлали харашо для мене, я як на тракторі був, я на ТЕЗі работал, от. Ну взяли сім кілограм овса. Якраз сіяли овес.

Р. М. Ну ето 47-мой год голодовка. 

О. І. 47-мой. 

Р. М. Это после войны голодовка. Люди в бутилочку набирали, давали без конца той годов, їх года давали добрие, судили. Він овса набрав, він тоже три года дали чи сколька ти сидел?

О. І. Три отсидів.

Р. М. І тогда я ото.. це 47-мой год це война це простітельно було. Це простітельно.

А в 47-му році Ви де жили тут? В 47-му. 

Р. М. Тут він жив.

О. І. В 47-мом, да. Уже тут. 

І це Ви тоді на тракорному уже робили, да?

О. І. Я робив у лагері на тракторі, на німецьких тракторах вони були. І ми там работали.

І в 47- му тоже, да, голодовка, кажете, була? 

Га?

В 47-му ж тоже голодовка була?

Р. М. Голодовка была, но ето уже после войны неврожай был. Да, была голодовка, було. Карточна система, пол кила хлеба. Лічно я получала пол кила хлеба. Я осталася  в 12 год сиротою. Батько погиб на фронте. Я міждо чужих людей. Получил полкило, а єслі возьму кілограм я два дня голодная не ела ничего. Получу опять пол кіло. Вот это так ми 47-мой год жили. 

О. І. Нам даже, тут був дірєктор єврей, от, вислали комбікорми свиням..

Р. М. Риб’ячий комбікорм.

О. І. .А трактористам давали по три кілограма на тиждень і ми їли.

Р. М. Макухи били ради. 

О. І. Аа, макуха. Макуха золотий корм в той момент був. 

А ще я у Вас за 33-тій хочу спитати. От в 33-му люди ходили на поле колоски збирати?

О. І. Собирали. Собирали і судили. 

А Ви ходили збирати колоски?

О. І. Я? В тот момент не ходив. 

А хто ходили? Старші люди чи діти, чи хто?

О. І. Селюки. Селюшка була Петрусиха фамілія. Попала. Тіки насобирала і попала от в суд. Судили.

То це вона з де з Баштанки була чи вже тут?

О. І. Нє, нє тут, мєсні вже. Вже ми тут жили собирали. Ходили люди, но крадькома.

Р. М. Мы тоже ходили. Пойдем с капицы наберьом мешок соломы этого колоску. Ночью побили, в нас мельніца такая била ручная, большая. Помололи ото матиржеників тогда, не коржи, а матержинників без соди, без нічого на воді. І тим були раді. Но нада було воровать. А як поймають три – п’ять год будь здорова. 

А шо то за маторженики? З чого вони?

Р. М.С этой пшенички. Набйом.. маторженики – коржі. Без кислого молока на одной воде і соль. Вот це називались маторженники вони нікакіє. І тім ради були, і макухи ради били, та її не было.

О. І. А макуха, то да, золотий корм був. 

А як оці маторженники пекли, то з пшениці…

Р. М. Вода, вода.

А пшеницю її на жорнах терли чи як її?

Р. М. Нєт, палкою побили. Провеяли пшеничка. Мельница такая смолики. На воде, сольки і оце такие напекли. І ти були раді. Оце таке їли. А як не получу кілограм хлєба я двоє суток – я голодная была. Я кругла сирота. Отец на фронте погиб, мне 12 год было. Ніхто ніхто, все чужие, так я тоже жила виживала. 

А в 33-му році Ви розказували, шо Ви їсти ходили просити.

Р. М. Да, 33-тій год. Нас четверо, папка один, мать умерла, вот. Бо стирала она в рєчкі простила, она сама була дєтский врач і вмерла. А ми хадили просить.Старшая сестра, потом брат, а потом ну сестра була інвалідка третья, ну то они ходили. А я самая меньшая била і то так научили меня ідьм в село “ дядя дайте хлеба” і не одходю пока не дадуть. Им не давали, бо они большие, а я меньшая, мне дадут я подбіжу в торбочку кину і опять прошу. Отак 33-тій год виживали. Батько сдав меня, как то я не знаю, в детдом, вот тогда, но раз пришел провєдать и я сильно плакала. Второй раз пришел проведать, он не выдержал меня забрал. И вот так ми виживали. 

А дітдомі краще жити було? Там давали шось їсти?

Р. М. А как же. В детдоме канєшно давали їсти і спать було где, і їсти давали, і всьо. А так, то він тоді мене забрав, каже: “Где будут всі там буду і я всі”. Забрав він. Не видержав.

А де Ви тоді жили?

Р. М. Ми жили в Росії. Я сама з Росії. А приєхали сюда, тут у батька знакомый бил. І написал, шо тут, вроде, легче жить. І то з Росії приехали сюда, і воце тоже совхоз степ, там отака землянка була. Землянка отак земльой викопана, то там жили. Там ми жили. 

А це в якому році переїхали з Росії сюда?

Р. М. Мне было уже год 4 или 5. Вот так вот мы периехали сюда. Тогда ж і совхози били і ето, то силосовали, а ми ж бегали, то меня сдали в круглосуточный садик, но я сильно плакала, шоб домой. Там жили и виживали. А потом, як то кажуть, не вспели трошки очухатся тут война начилася. 

А скажіть Ваші батьки і ви, кажете, в Росії народилися, а де саме?

Р. М. Я не знаю. Вот это я не знаю. Я не помню. То шо я не помню я і не спрашивала в батька.

А скажіть як Ваших батьків було звати?

Р. М. Батька Михаил Федорович.

А прізвище?

Р.М. Как прізвище?

Фамілія?

Р. М. Новосёлов. Новоруская фамілія – Новосьолов.

А мама?

Р. М. А мама Любовь, отчество я не знаю. А мама була, ой вона..

О. І. На батькові ж була фамілія.

Р. М. Ну да на батькові. Новосьолова, а тіки.. я не знаю, я батька не питала. Тогда было не до этого дела.

О. І. Вона з віщей не получила …

Р. М. Нуждались куском хлеба. 

О. І. Вона мачуха була.

Р. М. Мачуха.

А то у Вас мачуха була?

Р. М. То вона впрепослєдку була…

О. І. Ну вона получала вещей не получала, деньги получала, а ця…

Р. М. Это после войны. А при немцах видерко возьму і піду на стєп помідорок нарву і поглядую чи нема сторожа. Боялася, а там кругом же степ. Ото принесу малая кукурудзу змололи із помідорами поелі токо то, шо посолили.  Вот так мы ели при немцах і всьо.

А скажіть іще коли Ви народилися, яка у Вас дата народження?

Р. М. 30-го января.

А рік?

Р. М. 30-тий год. 

Ага, 30-того. А звати Вас як?

Р. М. Раїса Михайловна. 

Вже Ви Рижик, да?

Р. М. Да, тепер я тоже Рижик.

А тут в совхозі шось платили? Їжу якусь давали за роботу, от як вже сюди переїхали?

Р. М. Ну мати дояркой їхня була їм молочка давали. А так шо? Десь може какой кусок хлеба я не знаю. А то землянки такі половина в земле такі земляночки били. І оце вони так жили. Да було, ну а сейчас не…

А це, шо Вас на три роки засудили, розкажіть про цей 47-мий рік як Вас засудили. Як слідство велося, за шо Вас засудили?

Р. М. За овес. 

О. І. Судили показательным судом. Директор був єврей, от і він рішив, шо токо показательным судом. Шо, мол, молодий. Но я не комсомолец був, а напарниця, котору тоже судили, в неї оказався ячмінь, вона на сівалках була. А де вона ячменя взяла не знаю. Судили мене… її як судили комсомолку дали п’ять год, а мені дали три года. Я робив, в етому, сидів в тому..

Р. М. В Ніколаеві. 

О. І. Та падажді в Ніколаеві. Там де колонія була.Я робив там на тракторі, на « Лан – Бульдог » сразу на ТЕЗі робив, ТЕЗ -1, а потом дали німецькі трактора « Лан – Бульда » називалися. Я на ньому робив.Пахали, сіяли, ну кормили нас, тракторістов,  непогано.

А скіки того ячменю..?

О. І.  Сім кілограм. 

Сім кілограм і три роки?

О. І. Овса. Це овса. Мені дали цей овес, у нас батько був каторг желудка, ему надо было овсяну юшку купить. Мені дали тоді три года за сем кілограм.  А їй дали п’ять год, тоже 

небагато чотири чи п’ять кілограм. Вона так як комсомолка їй так вліпили.

Р. М. Вони вместі не брали она його видала. 

А хто в селі в 33-му не голодував? Був зальний голод, а хто не голодував?

Р. М. Богатие не голодували. 

О. І. Це Ви спрашуете хто не голодував?

Так, так.

О. І. Ну Баштанка здорова, от і люди там пооставались. А ми пішли своїм ходом батько мати і я. Шостий год мені тоді було. 

А от пухлих людей не пам’ятайте? Пухлі люди шоб були від голоду?

О. І. Це шоб батьки , то могли сказать, а я не ходив по домах. Но були, були.

А було таке шо по вулиці ходили їсти просили? 

О. І. Я не ходив.

Ну, а бачили, може, таких людей?

О. І. Нє, не ходили. Ми з Ялкиной станції пішком пройшли це як їхать на участок Побєда отделения було нашого совхоза. Тюбов був, ато Побєда була вже перейменована. Такшо багато я ше не знаю. Аби мені ше год десят було, або больше хоть восім. То я хоть больше..

А в 47-му році було таке, шо люди на Західну Україну їздили?

О. І. А в 47-ом году, да. Не було ето, неврожай і люди ходили собирали.

І там шось можна було достати? 

Р. М. Колоски і я собирала. 

В 47-му тоже колоски збирали, да?

Р. М. Колоски собрал?

В 47-му?

О. І. Ходили, ходили пацани.

Р. М. 47-мой год. Потім 48-мой..

О. І. Ходили торбочки возьмем і підем. І ячмінь собирали . Даже в 47-мом году я робив вже на тракторі. Таке то. Нам давали, послали нас на курси з товаришем, однокласник був. Серго давали, комбікорм давали, комбікорм свиням виписували. А трактористам давали серго і комбікорм цей. І шо? Серго крутили, мололи, мішали з комбікормом, варили. Як то казали, по нашому чи по якому? Мелай. І їли, аж в роті шарушить.

То це у Вас вдома були ці жорна, шо Ви показували терли?

О. І. Не жорна…

Р. М. Ето не жорна. Ето скамейка отак от клали набити там патой надівається і крутиться.

О. І. Іванчишин був фамілія. Його дочка тоже така мого году. То у їх було жорно каміне. Один камінь знизу, другий зверху і мололи. Голод заставляв усьо їсти.

А було таке, шо, чи  33-му, чи в 47-му, шо приходили і забирали їжу отако з хати?

Р. М. Каво?

Було таке, шо приходили в хату і забирали їжу?

О. І. Нє, такого не було.

Р. М. Нє, нє. 

Активісти не знаєте?

Активісти такі були чи буксирники, може на них казали. Шо приходили і забирали в людей.

Р. М. Нє, нє такого не було.

Не прятали люди їжу, не закапували?

Р. М. Нє, нє.

О. І. Нє, такого… 

А в 33-му?

О. І. Може десь і було, а тут не було.

Р. М. В 33-му я не знаю, бо я ж маленька була.

А у Вас в 33-му було таке, шо люди ховали їжу? Десь, от може, закопували, чи десь..?

О. І. Нє, нє, нє.

Нє?

Р. М. Не було шо закапувать.

О. І. Шо ховать? Як видавався як пайок тракторістом. Я тракторістом робив. Видавали як пайок: три кілограма на тиждень. Комбікорм свинячий. І ми тягнули оці коржики чи як маторженики, мішали, шоб було побольше. Ну правда, это, я скажу, шо вивозили в обеденный перерыв тракторістов, тих людей, которі робили на полі, я тракторіст, а пять сівалок, значіт сівальщиков пять человек було і їм давали їсти обєд.

А шо давали їсти?

О. І. Ну шо баланду.

Р. М. Називалася баландура. 

А з чого вона була та баландура?

Р. М. З чого? Як воно крупи, вода і всьо.

О. І. Не хороше було.

Р. М. І це баландура називалась.

То це в 47-му, да?

Р. М. Да, в 47-мой год.

А в 33-му батьки, може, Вам приносили з колгоспу їжу якусь чи тут уже з совхоза, ну крім молока щось іще приносили? Що приносили?

О. І Тоже я не скажу, шо вони привозили. Возили, кормили. Колхоз всьо таки кормив людей, ті которі роблять в колхозі. 

А Ви тоді переїхали в 34-му році, коли маленькою були, а ше інші сім’ї тоже переїжджали? 

Р. М. Нєт. Батько був, я тобі скажу, він був воєнний..

О. І. Короче говоря хто плохо чувствовал..

Р. М. І в нього батько бил. Батько хотів, шоб він йшов протів советской власті. А батько воєнний – нєт. І він його проклінал. І когда батько зайшов в хату і почув, шо назвали його ім’я, і проклинают молитвами, он в чём стоял і ушел, і больше не вернулся. І я не знаю.

А тут ще були інші переселенці чи Ви були одна родина з Росії?

Р. М. Ми одні тіки били, ми одні тут. Може тут і були, но тут был знакомый, і он написал, шо тут легче жить, і нас четверо батько забрав, і ми переїхали сюда у совхоз..

О. І.  А сюда переселенців із Западної..

Це вже потім після війни, да?

О. І. Багато перевели. Просто человека послали от совхоза в вагони всьо їм дали, шо вни могли брать. І багато переселенців багато хто вже з них повмирали.

І з тими переселенцями Ви нормаьно жили? Не було нічого, не сварилися?

Р. М. Ну такого не було, но вони по сьогоднішній день ненавідять наш народ. Вони як били так і єсть.

1. Дата запису: 21 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Нова Кам’янка, Бориславського району, Херсонської області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент I: Рижик Олександр Іванович, 1927 р.н., далі О.І.;
5. Респондент II: Рижик Раїса Михайлівна, 1930 р.н., далі Р.М.;
6. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Червона Зірка, Снігурівського району, Миколаївської області;

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Дідусю, скажіть, як Вас звати?

Рижик Алєксандр Іванович.

А коли Ви народилися?

27-во года 29-те января.

А де?

Щас город Баштанка називається. Я родом з Баштанки. От, у 33-тьом году пішком з мамою і з папою прийшли пішком з Баштанки в цей совхоз, бивший совхоз Цюгаря.

А батьків Ваших як звали?

Га?

Батьків Ваших як звати?

Батьків?

Да.

Рижик Іван Семенович. Рижик Марія Григоровна. 

А чого вони сюди прийшли в цей совхоз?

Прийшли, бо тому шо голод був. 

А вони в Баштанці де працювали?

Ну, короче говоря, в польових бригадах. Тода ще землю мали. Не знаю яким способом двали. Вопшем, жили, пахали батьки наші. А сюда прийшли ми, бо тому шо невозможно було. жить там. Родичі осталися і щас родичі там єсть. Племянники, племянниці ще. 

Р. М. Горе застало.

О. І. Горе застало нашу сім’ю. Ми тяжело жили от, і прийшли пішом.

А тут краще жить було?

Га?

Тут легше було жити, тут, в цьому селі?

Р. М. Нє, тут село було мале.

О. І. Государственные мероприятия тут було.Скотт, свині всьо було.Ми на Новоалександровскій станції, по Новоалєксандравской дорозі називали її совбовиком тіліфон був пртягнутий. Дойшли до геблі, до перехрьостка там, як на вторе отділєнія , на Побєду і там стояла бригада..

Р. М.Животноводство.

О. І. Животноводство. Скотт, бички, тьолки всьо. І ми там остановилися. Їсти хотіли, а нам дали токо по пол стакана кислого молока. А вечером, це ми в обєд дойшли туда, а вечером опять молока кислого дали. Просив батя, батя просив больше – не дали. Кажуть нельзя.

А це він в кого просив? Це в совхозі Вам оце молоко дали? Чи люди так?

Р. М. В совхозі, в зовхозі там бригада стояла. 

О. І. Там бригада молочна, там голов з 500, а може менше, а може больше, бо я ж не знаю, я ж пацан, мені п’ять год було. Потом молока з цього, з свого совхозу оддавали. Бригадір там був Сілінко. Вже царство йому небесне. Він командував як нас покормить. Там ми осталися. Потом дали землянку. Землянки були. І перейшли сюда. Сестра приїхала.

А як її звали?

О. І. Ольга Івановна. Вона по фамілії чоловіка була, то потом братуха, на фронті погиб, прийшов тут пас бичків.

А скільки дітей було у Ваших батьків? У Вас були брати, сестри?

Семеро. 

Семеро?

Шестеро. 

А це з Вами семеро.

О. І. Усіх я имею виду, покойного і ето..

А Ви були який там старший, менший?

Р. М. Менший.

О. І. Я був самий менший. А, Ольга Івановна, сама старша. Вона тоже у …перед Новим годом, їй ше 95 тоже було, пошті. 

А в Баштанці у Ваших батьків було якесь господарство?

Р. М. Та нє, нє, тоді ніякого не було. 

О. І. Я не поняв.

В Баштанці, як Ви жили до 33-го року в Баштанці, батьки Ваші мали якесь хазяйство? Н у шось тримали вони? Поле якесь, може, там короку?

О. І. Хатинку продали батьки і приїхали сюди. А хазяйства не держали. 

То вони там в колгоспі працювали?

О. І. Ну да. Тогда колхоз був. Работали в колхозі. Я б Вам офіціально доказав би, шоб хоть чучуть старший був, но я..

А батьки Ваші вони добровільно пішли в колгосп? Ну, вони Вам розказували? Вони хотіли йти в колгосп?

О. І. Да..

Р. М. Голод заставив.

О. І. Да, голод заставив їх. 

То в колгоспі легше було? 

О. І. Було дві конячки я знаю, то їх оддали в колхоз. І вони в колхозі там робили. Ну шо? Наша хатинка була над провулком в Баштанки. То батькові, як люди старі, може  таких годов моложі за мене як я сейчас, в ету, Камяна уловка називали, камінь добували там. Ходи там сапать і коней розстрелювали, ето…

Р. М. Ну голод бил, люди йшли.

О. І. Люди йшли, дожді йшли даже. А я в вікно виглядував в провулок мішками таскали ці коні. М’ясо рубали там конське, сать їх коні. Приносили, їли і померали. 

Бо самі хворіли, да, потім після того?

Р. М.Нє, так вони не їли. 

О. І. Ми не хли. 

Р. М. А люди, хто їв, ті вмирали зразу.

А шо Ви їли отоді в Баштанці?

О. І. Батя був в Баштанке работал на общих роботах, ну вопшім колхозникам туда ще якось піддержували, то доставав, ето, якими способами не знаю, макуху. І ми їли макуху. Вона в сиром виді була. Батя на сковорідкі піджарював і ми їли. Ну в нас кончилася ось ця вся старомедія, пішли сюда.

А багато людей в Баштанці з голоду померло?

О. І. Помирали люди. Я ж Вам кажу, помирали. Я пацан я ж не знаю. Не знав скіки і шо до чого. І родичі помирали.

А може, знаєте по іменах хто тоді помер з родичів?

О. І. Не можу точно сказать, но помирали. Двоєрідні брати в мене там в Баштанки були, дядько, тьотка уже послі войни помирали. Такшо нема їх. А діти їхні єсть. Брат покойний, двоюродний брат, Павлік і Іван повмирали. Жінки їхні ето, тоже повмирали в Павліка, а в Івана ще жінка жтива.

Було таке, шо там їли траву чи лободу, чи листя?

Всього було, всього було. По берьозку ходили рвали между житом. На полях, на польох. Берьозку, печерицю.

Це гриби печериці? Чи..

Р. М. Трава.

А, трава така?

О. І.Ну воно як сказать?..

Р. М. Як лобода. 

А. І. Да бірьозку батюшка, мама покойна казала, Батюшка сколько у церкву людей “люди беріть рвіть траву, берьозку і всякую осьо. Гриби. І токо все рвіть. Все рвіть,потому шо трава вона може пользу давать, всеодн присолювать нада, без солі не їжте.” От їли. Всьо їли.

А ховрахів ловили чи там тварин якось дрідних? Ховрахів чи змій, чи жаб, шось таке ловили? Було таке?

О. І. Я не чую.

Було таке шо ловили ховрахів чи змій шось таке?

Р. М. Суслов.

О. І. Шо?

Р. М. Суслов ловили їли?

О. І. Аа, може й було, може й їли. Суслів  ловили даже при советскій власті. Шо називається мирне время до войни. І послє войни..

Р. М. Потому шо їх унічтожали.

О. І. Я трактором пахав на здорову тракторі, на С-80. Пахали цілину, люцерква була. Ну, цілина щитається. Пахали хлопці уже такі старшого возраста як я був, от, ловили шкурки здавали. Я лічно на аеродромі, в нас тут аеродром був, я лічно їв суслів. На картошке, уже це ж при союзі. Картошку піджарювали на суслячім жиру. Всьо їли. 

А в 33-му Ви кажете там шось батюшка людям говорив, то це церква відкрита ше була? Це в Баштанці тоді церква була?

О. І. Да, в Баштанці. 

І вона була відкрита?

О. І. Да.

А не було таке шо її закрили? Вона таки стоїть там, да?

Р.М. Вона там так і стоїть. 

О. І. Щас построїли, по моєму…. Баштанка, церква була, де там щас дом культури, у Баштанки. На том мєсті з церкви сделали дом культури.

То її знесли, да, розібрали?

Р. М. Нє, нє, нє. Так она й стоїть.

О. І. Дом так і стоїть, а церкву нову.. вона не церква називаєтьСЯ, моастир  чи не монастир, а як? Ну, вопшем, ну єсть нова построїли. 

А от сюди, як Ваші батьки прийшли, сюди в село, то їм тут легше було жити? В совхозі вони працювали?

Р. М. Мати доїла коров. Вони прийшли ну там дальока в степу, там бил скот. Вони прийшли туди. Мати їх була дояркою, то вони пішли туди. Отак вони й жили по трошки…

О.І. Сестра 12-го году. Приїхала сюда тоже і тоже дояркою работала.

А тут люди голодували в цьому селі?

Р. М. А здесь было четыре землянки. Совхоза, как таково не было. 

О. І. Тут не було вулиць таких. Одна тамово, в центрі Ви були?

Поїжали.

Р. М. Землянки і всьо більше не було.

А. І. Там пекарня була, ето, магазин. Ну, вопшем, землянки. Ми лічно жили в землянке, а потом освободилася одна квартіра і перейшли жили під кришою.

А це в якому році?

О. І. 36-том. В 36-том году ми жили вже не в землянці, а в хаті. А землянка тоже хароше: глубокі, тьоплі. Та плічечка там протоплена і тьопло.

А скільки Вас тоді в тій землянці жило? Ну батьки, Ви і ще хто там з Вами? 

Р. М. Ну землянки маленькие были. Там було тільки одна сім’я. 

О. І. Ну шо..

Р. М. Пліта і стол, і .. 

О. І. Батько мати і я самий менший був у сім’ї…

Р. М. Та шестеро їх, шестеро. Батько й мати – восім. 

А були люди, от В Баштанці, ше як Ви жили, були люди, які тоді не голодували?

Р. М. Дорогая моя, і січас люди голодують, і січас не голодують багачі. Шо такими мордами в управление. То вони не голодують? 

О. І. Так не виражайся.

Р. М. Та хай нада правду говорить. А шо? Правду нада говорить. Шо січас задавлюють людей голодой, шо тоді задавляли. 

Скажіть, а в Баштанці, Ви як жили там були куркулі? Чи кулаки? Були такі люди?

Р. М. Куркулі вони кругом були і сечас, і тоді. Їх не виб’єш нічого і не подохнуть. 

О. І. Щас не куркулі. 

А розкажіть, от тоді в 20-тих, в 30-тих за куркулів, були в селі?

О.І. Ну аякже. 

Р. М. А когда вони вимирають, куркулі еті? Вони не вимруть. 

О. І. Я когда работал на тракторі, сіяв весною. Ну мене короче говоря.. Я лічно небрав, нічого, а сівальщики, як то кажуть, вроді здєлали харашо для мене, я як на тракторі був, я на ТЕЗі работал, от. Ну взяли сім кілограм овса. Якраз сіяли овес.

Р. М. Ну ето 47-мой год голодовка. 

О. І. 47-мой. 

Р. М. Это после войны голодовка. Люди в бутилочку набирали, давали без конца той годов, їх года давали добрие, судили. Він овса набрав, він тоже три года дали чи сколька ти сидел?

О. І. Три отсидів.

Р. М. І тогда я ото.. це 47-мой год це война це простітельно було. Це простітельно.

А в 47-му році Ви де жили тут? В 47-му. 

Р. М. Тут він жив.

О. І. В 47-мом, да. Уже тут. 

І це Ви тоді на тракорному уже робили, да?

О. І. Я робив у лагері на тракторі, на німецьких тракторах вони були. І ми там работали.

І в 47- му тоже, да, голодовка, кажете, була? 

Га?

В 47-му ж тоже голодовка була?

Р. М. Голодовка была, но ето уже после войны неврожай был. Да, была голодовка, було. Карточна система, пол кила хлеба. Лічно я получала пол кила хлеба. Я осталася  в 12 год сиротою. Батько погиб на фронте. Я міждо чужих людей. Получил полкило, а єслі возьму кілограм я два дня голодная не ела ничего. Получу опять пол кіло. Вот это так ми 47-мой год жили. 

О. І. Нам даже, тут був дірєктор єврей, от, вислали комбікорми свиням..

Р. М. Риб’ячий комбікорм.

О. І. .А трактористам давали по три кілограма на тиждень і ми їли.

Р. М. Макухи били ради. 

О. І. Аа, макуха. Макуха золотий корм в той момент був. 

А ще я у Вас за 33-тій хочу спитати. От в 33-му люди ходили на поле колоски збирати?

О. І. Собирали. Собирали і судили. 

А Ви ходили збирати колоски?

О. І. Я? В тот момент не ходив. 

А хто ходили? Старші люди чи діти, чи хто?

О. І. Селюки. Селюшка була Петрусиха фамілія. Попала. Тіки насобирала і попала от в суд. Судили.

То це вона з де з Баштанки була чи вже тут?

О. І. Нє, нє тут, мєсні вже. Вже ми тут жили собирали. Ходили люди, но крадькома.

Р. М. Мы тоже ходили. Пойдем с капицы наберьом мешок соломы этого колоску. Ночью побили, в нас мельніца такая била ручная, большая. Помололи ото матиржеників тогда, не коржи, а матержинників без соди, без нічого на воді. І тим були раді. Но нада було воровать. А як поймають три – п’ять год будь здорова. 

А шо то за маторженики? З чого вони?

Р. М.С этой пшенички. Набйом.. маторженики – коржі. Без кислого молока на одной воде і соль. Вот це називались маторженники вони нікакіє. І тім ради були, і макухи ради били, та її не было.

О. І. А макуха, то да, золотий корм був. 

А як оці маторженники пекли, то з пшениці…

Р. М. Вода, вода.

А пшеницю її на жорнах терли чи як її?

Р. М. Нєт, палкою побили. Провеяли пшеничка. Мельница такая смолики. На воде, сольки і оце такие напекли. І ти були раді. Оце таке їли. А як не получу кілограм хлєба я двоє суток – я голодная была. Я кругла сирота. Отец на фронте погиб, мне 12 год было. Ніхто ніхто, все чужие, так я тоже жила виживала. 

А в 33-му році Ви розказували, шо Ви їсти ходили просити.

Р. М. Да, 33-тій год. Нас четверо, папка один, мать умерла, вот. Бо стирала она в рєчкі простила, она сама була дєтский врач і вмерла. А ми хадили просить.Старшая сестра, потом брат, а потом ну сестра була інвалідка третья, ну то они ходили. А я самая меньшая била і то так научили меня ідьм в село “ дядя дайте хлеба” і не одходю пока не дадуть. Им не давали, бо они большие, а я меньшая, мне дадут я подбіжу в торбочку кину і опять прошу. Отак 33-тій год виживали. Батько сдав меня, как то я не знаю, в детдом, вот тогда, но раз пришел провєдать и я сильно плакала. Второй раз пришел проведать, он не выдержал меня забрал. И вот так ми виживали. 

А дітдомі краще жити було? Там давали шось їсти?

Р. М. А как же. В детдоме канєшно давали їсти і спать було где, і їсти давали, і всьо. А так, то він тоді мене забрав, каже: “Где будут всі там буду і я всі”. Забрав він. Не видержав.

А де Ви тоді жили?

Р. М. Ми жили в Росії. Я сама з Росії. А приєхали сюда, тут у батька знакомый бил. І написал, шо тут, вроде, легче жить. І то з Росії приехали сюда, і воце тоже совхоз степ, там отака землянка була. Землянка отак земльой викопана, то там жили. Там ми жили. 

А це в якому році переїхали з Росії сюда?

Р. М. Мне было уже год 4 или 5. Вот так вот мы периехали сюда. Тогда ж і совхози били і ето, то силосовали, а ми ж бегали, то меня сдали в круглосуточный садик, но я сильно плакала, шоб домой. Там жили и виживали. А потом, як то кажуть, не вспели трошки очухатся тут война начилася. 

А скажіть Ваші батьки і ви, кажете, в Росії народилися, а де саме?

Р. М. Я не знаю. Вот это я не знаю. Я не помню. То шо я не помню я і не спрашивала в батька.

А скажіть як Ваших батьків було звати?

Р. М. Батька Михаил Федорович.

А прізвище?

Р.М. Как прізвище?

Фамілія?

Р. М. Новосёлов. Новоруская фамілія – Новосьолов.

А мама?

Р. М. А мама Любовь, отчество я не знаю. А мама була, ой вона..

О. І. На батькові ж була фамілія.

Р. М. Ну да на батькові. Новосьолова, а тіки.. я не знаю, я батька не питала. Тогда было не до этого дела.

О. І. Вона з віщей не получила …

Р. М. Нуждались куском хлеба. 

О. І. Вона мачуха була.

Р. М. Мачуха.

А то у Вас мачуха була?

Р. М. То вона впрепослєдку була…

О. І. Ну вона получала вещей не получала, деньги получала, а ця…

Р. М. Это после войны. А при немцах видерко возьму і піду на стєп помідорок нарву і поглядую чи нема сторожа. Боялася, а там кругом же степ. Ото принесу малая кукурудзу змололи із помідорами поелі токо то, шо посолили.  Вот так мы ели при немцах і всьо.

А скажіть іще коли Ви народилися, яка у Вас дата народження?

Р. М. 30-го января.

А рік?

Р. М. 30-тий год. 

Ага, 30-того. А звати Вас як?

Р. М. Раїса Михайловна. 

Вже Ви Рижик, да?

Р. М. Да, тепер я тоже Рижик.

А тут в совхозі шось платили? Їжу якусь давали за роботу, от як вже сюди переїхали?

Р. М. Ну мати дояркой їхня була їм молочка давали. А так шо? Десь може какой кусок хлеба я не знаю. А то землянки такі половина в земле такі земляночки били. І оце вони так жили. Да було, ну а сейчас не…

А це, шо Вас на три роки засудили, розкажіть про цей 47-мий рік як Вас засудили. Як слідство велося, за шо Вас засудили?

Р. М. За овес. 

О. І. Судили показательным судом. Директор був єврей, от і він рішив, шо токо показательным судом. Шо, мол, молодий. Но я не комсомолец був, а напарниця, котору тоже судили, в неї оказався ячмінь, вона на сівалках була. А де вона ячменя взяла не знаю. Судили мене… її як судили комсомолку дали п’ять год, а мені дали три года. Я робив, в етому, сидів в тому..

Р. М. В Ніколаеві. 

О. І. Та падажді в Ніколаеві. Там де колонія була.Я робив там на тракторі, на « Лан – Бульдог » сразу на ТЕЗі робив, ТЕЗ -1, а потом дали німецькі трактора « Лан – Бульда » називалися. Я на ньому робив.Пахали, сіяли, ну кормили нас, тракторістов,  непогано.

А скіки того ячменю..?

О. І.  Сім кілограм. 

Сім кілограм і три роки?

О. І. Овса. Це овса. Мені дали цей овес, у нас батько був каторг желудка, ему надо было овсяну юшку купить. Мені дали тоді три года за сем кілограм.  А їй дали п’ять год, тоже 

небагато чотири чи п’ять кілограм. Вона так як комсомолка їй так вліпили.

Р. М. Вони вместі не брали она його видала. 

А хто в селі в 33-му не голодував? Був зальний голод, а хто не голодував?

Р. М. Богатие не голодували. 

О. І. Це Ви спрашуете хто не голодував?

Так, так.

О. І. Ну Баштанка здорова, от і люди там пооставались. А ми пішли своїм ходом батько мати і я. Шостий год мені тоді було. 

А от пухлих людей не пам’ятайте? Пухлі люди шоб були від голоду?

О. І. Це шоб батьки , то могли сказать, а я не ходив по домах. Но були, були.

А було таке шо по вулиці ходили їсти просили? 

О. І. Я не ходив.

Ну, а бачили, може, таких людей?

О. І. Нє, не ходили. Ми з Ялкиной станції пішком пройшли це як їхать на участок Побєда отделения було нашого совхоза. Тюбов був, ато Побєда була вже перейменована. Такшо багато я ше не знаю. Аби мені ше год десят було, або больше хоть восім. То я хоть больше..

А в 47-му році було таке, шо люди на Західну Україну їздили?

О. І. А в 47-ом году, да. Не було ето, неврожай і люди ходили собирали.

І там шось можна було достати? 

Р. М. Колоски і я собирала. 

В 47-му тоже колоски збирали, да?

Р. М. Колоски собрал?

В 47-му?

О. І. Ходили, ходили пацани.

Р. М. 47-мой год. Потім 48-мой..

О. І. Ходили торбочки возьмем і підем. І ячмінь собирали . Даже в 47-мом году я робив вже на тракторі. Таке то. Нам давали, послали нас на курси з товаришем, однокласник був. Серго давали, комбікорм давали, комбікорм свиням виписували. А трактористам давали серго і комбікорм цей. І шо? Серго крутили, мололи, мішали з комбікормом, варили. Як то казали, по нашому чи по якому? Мелай. І їли, аж в роті шарушить.

То це у Вас вдома були ці жорна, шо Ви показували терли?

О. І. Не жорна…

Р. М. Ето не жорна. Ето скамейка отак от клали набити там патой надівається і крутиться.

О. І. Іванчишин був фамілія. Його дочка тоже така мого году. То у їх було жорно каміне. Один камінь знизу, другий зверху і мололи. Голод заставляв усьо їсти.

А було таке, шо, чи  33-му, чи в 47-му, шо приходили і забирали їжу отако з хати?

Р. М. Каво?

Було таке, шо приходили в хату і забирали їжу?

О. І. Нє, такого не було.

Р. М. Нє, нє. 

Активісти не знаєте?

Активісти такі були чи буксирники, може на них казали. Шо приходили і забирали в людей.

Р. М. Нє, нє такого не було.

Не прятали люди їжу, не закапували?

Р. М. Нє, нє.

О. І. Нє, такого… 

А в 33-му?

О. І. Може десь і було, а тут не було.

Р. М. В 33-му я не знаю, бо я ж маленька була.

А у Вас в 33-му було таке, шо люди ховали їжу? Десь, от може, закопували, чи десь..?

О. І. Нє, нє, нє.

Нє?

Р. М. Не було шо закапувать.

О. І. Шо ховать? Як видавався як пайок тракторістом. Я тракторістом робив. Видавали як пайок: три кілограма на тиждень. Комбікорм свинячий. І ми тягнули оці коржики чи як маторженики, мішали, шоб було побольше. Ну правда, это, я скажу, шо вивозили в обеденный перерыв тракторістов, тих людей, которі робили на полі, я тракторіст, а пять сівалок, значіт сівальщиков пять человек було і їм давали їсти обєд.

А шо давали їсти?

О. І. Ну шо баланду.

Р. М. Називалася баландура. 

А з чого вона була та баландура?

Р. М. З чого? Як воно крупи, вода і всьо.

О. І. Не хороше було.

Р. М. І це баландура називалась.

То це в 47-му, да?

Р. М. Да, в 47-мой год.

А в 33-му батьки, може, Вам приносили з колгоспу їжу якусь чи тут уже з совхоза, ну крім молока щось іще приносили? Що приносили?

О. І Тоже я не скажу, шо вони привозили. Возили, кормили. Колхоз всьо таки кормив людей, ті которі роблять в колхозі. 

А Ви тоді переїхали в 34-му році, коли маленькою були, а ше інші сім’ї тоже переїжджали? 

Р. М. Нєт. Батько був, я тобі скажу, він був воєнний..

О. І. Короче говоря хто плохо чувствовал..

Р. М. І в нього батько бил. Батько хотів, шоб він йшов протів советской власті. А батько воєнний – нєт. І він його проклінал. І когда батько зайшов в хату і почув, шо назвали його ім’я, і проклинают молитвами, он в чём стоял і ушел, і больше не вернулся. І я не знаю.

А тут ще були інші переселенці чи Ви були одна родина з Росії?

Р. М. Ми одні тіки били, ми одні тут. Може тут і були, но тут был знакомый, і он написал, шо тут легче жить, і нас четверо батько забрав, і ми переїхали сюда у совхоз..

О. І.  А сюда переселенців із Западної..

Це вже потім після війни, да?

О. І. Багато перевели. Просто человека послали от совхоза в вагони всьо їм дали, шо вни могли брать. І багато переселенців багато хто вже з них повмирали.

І з тими переселенцями Ви нормаьно жили? Не було нічого, не сварилися?

Р. М. Ну такого не було, но вони по сьогоднішній день ненавідять наш народ. Вони як били так і єсть.

1. Дата запису: 24 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Князе-Григорівка, Каховського району, Херсонської області;
3. Записувала: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Конощук Тамара Степанівна, 28 листопада 1928 року, народилася в селі Дмитрівка, Чаплинського (нині Каховського) району, Херсонської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Дмитрівка, Чаплинського (нині Каховського) району, Херсонської області

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як вас звати? 

Тамара мене звати. Фамілія – Конощук Тамара Степанівна.

А дівоча ваша фамілія…

Алєксандрова Тамара Степановна. 

А коли ви народилися? 

Двадцать восьмого тридцатого ноября. Двадцать восьмого. 

А де ви народилися? 

Я народилася у Чаплинський район, там село Дмитрівка. Ну мого папу перевели сюди в Григорівку. Тоді в ті годи колхози робилися. Він був камсамолець, його сюди прислали. Він був на тракторі бригадіром. І це вже нада розказувать? 

А в якому році це його сюди прислали?

Шо? 

В якому році його сюди прислали? 

Прислали його… Це був.. В 33-му голодовка. Оце він отак 32-го… Йому було 25 год. Молодий парінь. Мамі 23 було. А мені 5. І сестричка була менша. 

А як батьків звали? Я вас переб’ю. Батьків ваших як звати? 

Маму – Марія Піліповна Алєксандрова. І папу – Степан Юхимович Алєксандров.

А сестричку? 

Кого?

Сестру.

А сестру Раля Алєксандрова Стєпановна. 

А з якого вона року була? 

Вона 30-го була. Були нас двоє маленьких. 

І оце в 33-му батька сюди перевели, да? 

Перевели ми сюди. Уже в 33-му тут ми жили. Ну і папа був тракторістом. І трактор справляв. І ночью нам привезли його без сознанія. Привезли. Він нічо не той. Я знаю. шо мама плаче. Усі. Я ж плачу, шо цей… Визвали врача. Врач каже: “Нада привезти врачів із Каїр”. Каїри, за Горностаєм… Приїли ті врачі. Уже це папа переночував. Уже на утро він трошки сам дивився. Я до нього підійшла на кроваті, до кроваті… Він простяг руку і глади мене по голові. Мама каже: “Ой, уже в сознаніє прийшов”. Стала йому давать чай із вишеньками варення. Він їсть вишенька і випльовує. Каже, уже він понімає. Ось приїжджають врачі. Я ж тоді не знала, шо вони… Признали, шо в нього давлєнія. А тоді як лічили… Це ж я хочу розказать, як нас тоді лічили. Тоді ж нічого не було. Одна (03:26?) од малярії. При… Приїхали врачі і стали шось йому руку, руку… Пробили вєну і попросили миску. Мама дала миску, а я оддаля так стою… Маленька ж була. Дивлюсь, кров у мисці. Я як начала кричать, мене удалили. На.. Випустили кров од давлєнія. І папа як одвернув голову до стєнки. Побілів. І більш не обертався. До вечора і вмер. Врачів одвезли. Був тей… дядя, вопшем, папин брат. Одвіз їх у Каїр. Вони кажуть: “Гони лошадєй, бо не застанеш брата”. Приїжджає, а папа вмірає. Ну він зовсім вже одвернув. Всьо. Як пустили кров. Оце так нас лічили. І тоді пішла голодовка в нас. Папа хоч із степу там шось давали їм. Пайочок. А то все. Через 3 місяця, оце ж папин папа умер. До його все время на кладбіщє, там коло його. Ну. 25 год сина. І двоє дітей осталися. Як плакав усе время. Умер через 3 місяця. Тоді ще нам луче було. Ось. Живем трошки. Там я не знаю, вже літом начали корови виганять. А в нас була корова. Украли корову. І оце ми остались без нічого. Так бідували. мама ходила… Тоді ж усі бідували. Люди пухлі ходили. Ото на вулиці валяюця. Мама ходила на степ. Раньше миші, як зерно було ж – миші наносили такі ями. Цей. В землю позаривали. І люди ото ті колосочки собірали і приносили додому. Та шось, якусь надирем кашу. О. А по сусідськи знаю, як мама одна, мати з дитиною грудною. Не було нікого, чоловік  десь був на роботі може. А вона з дитиною вже не могла. Дитина грудю сосе. Немає шо, голодна мати і дитина. І вона хотіла вийти на двір. Упала в сінях і лежить мертва, а дитина грудю сосе. Смокче грудь у неї. Ой. Та не дай Господь було шо. 

Може пам’ятаєете, як її звать було? 

Га? 

А як її звати було, ту жінку?

Дремлюженко Соня Герасимовна. А матір я не знаю, як звати. А та Соня… Батько прийшов, Дремлюженко ж цей, прийшов забрав дитину і ує… Ясла були. Колхоз тоді яселки… То де які діти сироти… Там її одгодували. Ше вона моя падруга була, бо ми через хату жили. О. Така красива дєвочка. Ото ж так. А тоді і оце… А Дремлюженко Марія, це її… вопшім, невістка їхня, Соніна, за бартом була, жила коло кладбіща, та оце розказувала, шо не було кому ями копать, люди всі слабі, які… той на роботі, а той.. так одну яму вириють і ото везуть, на тачечках, у рядно позамотували чи там у тряпки, бо не було труни робить із чого, нема нічого, хоч і плавня була так а шо ж… І ото ходили люди в плавню… Собі… Ото ціла… Цулу в яму в одну кидали скіки там душ.

А це на кладбіщі ця яма була, да?

Да, да.

А знаєте, де саме на кладбіщі? 

Отамочки, де той. Де… Як вам сказать… По главній вулиці, як їхать так. Його там кладбіща вже немає. В нас було два кладбіща: і там, і там. Де, цей… Павлютін, його дід живе, якраз у його рядушком. По главній вулиці. Там воно видно. Уже там нема. Там і скирди люди складають. Уже це скіки год пройшло. О. Там немає вже кладбіща. А ото там. А мого папу там похоронили. Далі, на цій… Знаю, як папу хоронили. Я ж усе помню. І ото ж плачу я. Мене якийсь дядько взяв на руки, держе та каже: “Не плач, бо і тебе в яму кину”. Та я того дядька як запомнила. Уже виросла, а він ше живий ходив тей дядько. У магазін ходить мимо нас. А ми жили там, де церква, жили ми, прямо через дорогу церква була, то гес нас видно, світилася. Так я кажу мамі: “Я його не люблю, того дядька, він мене налякав”. О. Так шо… Ой…

А хоронили… То це свої своїх хоронили, чи були може з колгоспу якісь люди, спеціально, які ходили збирали? 

Не було ніяких спеціально! Ото кого попросять – на тачку. Шо ж тоді. У колхозі тоже там… Може який трактор чи… вопшем, восємь тракторів було на все село. А село здорове. І папа був бригадіром там. Це він вмер. Газами отравився. А то… А то оце на тачечку і тягнуть. О. І валялися. І ото хто не той, кричать: “Хліба, хліба…”. А шо ж хліба? Нема ні в кого хліба, нічого. Ото ж там у яслах, шось там дітям якусь зачірочку варили. 

А шо тоді люди їли? 

Ото ж їли, собак не було по селу. Ловили. Оце корову в нас украли і десь той отим жили. І там другі люди розказували, шо і дітей… Дітки малі вмірали і їх ото брали і їли. А я пішла на берег… Я й забула саме главне. Бігали ми на берег купаця. Ми ж там жили, там була не море, а річка була в нас. І плавня була в нас красіва плавня. І туди ходили, ми ходили.. Отак перебродили, річка Конка називалась, вона й по карті є… І ходили туда, і рили коріння. Яке то дерево було, чи кущі, шо коріння риют і воно таке, як палець коріння. А як засохне – перемелять – воно як мука. І ото варили, чи пекли коржики. І оце де яка трава на вулиці, шо колосочки – рвали і мняли, і мололи. І оциво. Хоч воно й гірке – а їли. А як окація зацвіла весною вже – так то кашку начухраємо. Їли кашку. Це мілоє дєло було. А тоді йшли на берег, дивлюся, а ці… Рибаки сєтками. Той… Рибу тоді ж ловили рибу. Ну так ніхто ж не дасть. Ти шо! Все забірали. І цей…

В рибаків рибу забирали? 

Га? 

В рибаків рибу забирали? 

А як же ж! Вони всю здавали. А попробуй взять додому… Ну може він там собі в пазуху заховає. О. Так їх трохи ж було. Витягли, отаково, половину дівчини. Дєвочка була. Водна сім’я жила од нас далеко, німа дєвочка була і батьки її поїли. Так оце… Оце це все заднього нічо немає, а ото ребра голі. Ой… я тоді як зля… Я точно… бачила оце. Злякалася. Та нехай Бог. А шо ще я хотіла сказать главне… Шо…

А було таке, шо от дохлятину їли? Як корова здохне, чи кінь…

Ну… Коней… Коняка здохла, їли. А може й не здохла, кажуть ше… І корови. А собаки ловили, а той.. Як з Волині в нас приїхали бєженці. То розказували, шо в їх і дітей ловили так…

То це вже в 47-му було, чи ще тоді в 33-му? 

Га?

Це коли? Це вже в 47-му було чи в 33-му? 

Ну я не знаю, коли це вона. Мого году дівчина розказувала, шо в них так було. А кіки хіба мені тоді було, тоді коли, шо, як, де… В голодовку. О.

А було таке, шо… А шо в степу ловили? Можна було шось в степу зловить? 

І ховрашків. У кого мужики були – так і зайчиків ставили. Такі ті… Петлі. Зайців ловили. Хаврашки там такі були. Та все! Шо… Шо тіки впіймають. Як хлопці, у кого є хлопці, так у плавню підуть, та на дерево вилазять, крашанки гадячі чи чиї вони беруть звідти. Та все шо не є. Все.

А гадюк їли? Змій.

Я не знаю. Не знаю. Цього я не знаю. Були якісь… Якісь, кажуть… Не гадюки, а піскуни чи як. Вони як на гадюку похожі. Журавлів у плавні ловили тоже. У плавні було птиці всякої, всякої. Ото шо хто як може впіймає і їсть. Ото так. 

А колоски ходили на поле збирати? 

Оце ж колоски. Як колоски були – так не розрішали. Судили. У нас по сусідськи… Оце ж я скажу ще, в моєї мами діти… Мама й батько… Так на їх називали, шо вони куркулі. Розкуркулювали. У їх дві пари коней було, земельки трохи. Вони… Було в їх зерно. Вони все зерно забрали. І цей. Заставляли здавать. Ну… зз… здавали. А тоді ходили по хатах. Такий отряд був. Бричку з конями, підїхали в двір і шукають, мацають, де яма чи… Вот у нас недалеко дядько, Ткач Кузьма, зарив в яму, зерно заховав – найшли. Його забрали в допр, а діти остались голодні. І оце з… походять по хатах і це нада на совєти. На город отправляли все. У город. Шо ж там нада годувать, у вас земля, у вас… і ви ховаєте. У піч залазили, каша вариця, картошка – витягли і викинули. Твої діти не должні їсти! Ті голодні і вони. Оце так було. 

То це до вас у хату приходили, да?

Приходили. Приходили. І це… Но в нас нічо не було. 

А кого це куркулями називали, ви кажете? Це ваші родичі якісь були? Шо їх… Шо до них оце приходили й забирали. Хто це вам були? 

Тіки ни… канєшно не в всіх підряд. А, той… У кого оце ж було куркулями називали. Як там воно ж тоді…

То дід і баба її. По матері. (говорить жінка на фоні, -ред)

А. Це ваші дід і баба по матері? 

Да. Дід і баба. Да. (говорить жінка на фоні, – ред)

Да. Да. Оце ж вони то… Їх виселили і вони у… Де на… на рівній землі не розрішали ніде строїця. Аж у балках, вирили ту… землянку. І мама туди мене повезла. Я ще у їх трохи жила. І оце тіки дід обжився, а він був кузнец, а колхоз і гукає його – зроби мені шось. Та шось і дадуть. І я коло них жила. Абратно прийшли. Ти вже тут? Харашо устроївся. Обратно вигнали. І так вони…

А тьотю Шуру, тьотю Вєру тоже… (говорить жінка на фоні, – ред)

А фамілія як їх були? А фамілія як їх були? 

Гавруш! (говорить жінка на фоні, – ред) 

Гавруш. Оце у його тут… У мами це було… Скільки сестрів. І Клава, Шура, Вєра, і…

Нюня. Нюня! (говорить жінка на фоні, – ред)

Нюня. О. І брат. Брат. Раля, скажи як?

І Тоня був брат. І… (говорить жінка на фоні, – ред)

Тоня. І Пава. 

І Петро. (говорить жінка на фоні, – ред)

І Петро. Оце скіки дітей. Но тіх нікого не трогали, бо вони вже поженилися. Жили обекновено. А дві сестри повиходили заміж за багатих, за куркулів. Так їх роз цей.. послали на Сєвєр і там тьтя Шура, в неї було двоє дітей так у дорозі, у поїзді вони померзли, померли, викинули їх… той… а їх туди забрали. А вернулися вони вже аж як після войни вже вернулися. Шура і Вєра. А чоловіків нема. 

А ви кажете оце на балку переселили ваших діда й бабу. А де ця балка була? 

Балка… 

Ну це вони у Чаплинському районі. (говорить жінка на фоні, – ред)

Це ж вони там… Я ж там не знаю. Там, да, вони там. У той… 

Чаплинський район. (говорить жінка на фоні, – ред)

Чаплинка. Чаплинський район. Каховський він…

Ну раніше був… (говорить жінка на фоні, – ред)

Чаплинка. Там десь балки… Я ж не помню як. А знаю мама все розказувала мені… 

А потім їх звідти куди вислали? 

Кого? Діда й бабу? 

Да.

Ну ще раз. І ще вони пішли десь далі шукать тако друге місто. Ну це так кочували. Кочували туди сюди. Оце отак. А ще що я хотіла. Да. Оце, і ходять.. Главне шо цей… Ми прийшли… Шукаю… Нада городських людей годувать. Вони ж заводи… А оцей у селі ви собі можете найти, шо їсти. Канєшно, землю гризти. І отак люди вмирали на… серед дороги. І ото кричить… Кажде кричить: “Хліба, хліба…” Ой… Та не дай Господь. Оце отак. 

А шо у ваших діда й баби було, шо їх куркулями назвали? Яке в них господарство було? 

Я ж кажу, двоє цих… коней, дві корови. Наймитів в їх не було, бо в них сім’я велика всі вони той… Землі трошки було. Поки викупили землю, то ще… Отак, як оце зараз… ці… орендатори… 

На хуторі жили! (говорить жінка на фоні, – ред)

Га?

На хуторі жили! (говорить жінка на фоні, – ред)

Ну на хуторі. Вони так… Де той… Рідко хати. Де земля, там він і построївся. А це там, а це там. Таа, то ж ето їх… там разні отряди моталися. Мама каже – жили в скирдах. Ховалися. Ото ж як, то ці – махновці якісь, то марусін отряд. Шукают. Дєвки в вас є? Нема дєвок. А дєвки в скирді ночуют ночью. Чи то зімою. Отак. Все. Остобі нєт? Нєт. Заїхали, уже одна сім’я такі но пожили люди, в їх дітей не було. Зай… той… якісь… банда ота заїхала і їх… Дядько якийсь, тоді ж ходили, пиріщив все, попросивсь ночувать… І того дядька, і їх повбивали і все. Осталось нічого. Одібрали все. Оце махновці такі. Ото на конях як летять як, свистять… Оййй, Боже… 

А вже ви як з батьками жили, до вас приходили забирати шось із хати? Шось шукали в хаті? 

У хаті нічого в нас не було. Ото самі ми були та мама, шо принесе ото із степу те. Ото таке…

А бригада приходила якась шукати чи не приходили до вас? 

Нє. Бо шо… вони знали де бідіні живуть, шо ж туди. Це… І дєд, і папа вмерли, а ми осталися двоє дітей і оце… Мама і бабушка ще Алєксандров шо остала, Марья Юрівна. Оце вона з нами була аж до 47-го году жила. 

А жорна у вас були? 

Хто?

Жорна. Чи крупорушка. 

Нє, не було. Як оце де шо, так до людей йдемо. У когось там дертушка і ото надерем там. Це рідко було шо. А то ж травою жили. Як весни дождались – тоді да. Тоді вже той… цей.. то якісь цвіточки, то ще що. Ну їли шпориш. Оце отаке.

А мама ваша, вона в колгоспі працювала? 

Да.

А їй платили шось? 

Ааа… Платили (сміється, – ред) палочки тоді писали. А на ті палочки… Один трудодень називались. Або півтора трудодня. Вона пішла в той… у колхоз і були свині… розмножував… колхоз роз…той вона була свинаркою там. Так вона ото ж, коло свиней і пасла, ото так ходила.  Вопшем, пастух. А ми сиділи вдома під ворітами, мами не має. Під воріта полягаємо, ждем маму, може шо принесе… І поснули. Вона приходе, а ми спимо. Оце так.

А приносила воно шось із колгоспу? 

Ну ото ж шо там свиням дають якусь… чи овес, чи ячмінь. Шось дадуть. Тоже ж нізя. Нізя вийти. Все провіряють. Вона ж ото в пазуху натей, ото так. То ж ми й виглядали. Це отаке.

Почався сильний дощ. Розмірковують із оператором, чи варто перейти до будинку. (говорить жінка на фоні, – ред)

А були в селі люди, які не голодували? 

Ну у кого корова була і рибак. Рибаки. Вони рибку ловили. Поки в нас корова була, так ми тоже – за молоко міняли рибу і їли. А як корову вкрали – то капут. Це такего…

А оці буксирники, шо ходили шукали, вони голодували теж? 

Хто? Оті, шо шукали? 

Да.

Та ти шо! Вони… чи туди, де попаде їм попаде. Та вони такі були… Совєти, не дай Бог. Все казали – совєти, совєти їдуть. То кричать, гукають. Ойй, та не дай Господь! Як самошедший дом летить. І оце залітають. Вибирай! Шо є… Де шо найшли! Квасолину чи там горошочок, чи шо. Все забірали. А шо вариця в печі – викидали. Викидали, шоб ви не їли. Здихайте з голоду, бо куркулі. Ну в нас нічо не найшли.

А було… 

В нас нема. Не було.

А було таке, шо забирали одяг, чи меблі, чи кожухи якісь? 

Кого? 

Ну шо одяг забирали. Чи подушки.

А. Я не знаю. Бо то… Який там був одяг. Старці. Чоботи на одну. А тоді сніги були, ото взрівні з хатою. Тоді такі сніги були, шо двері не одкриєш і чоботи одні… Те скидає, а те надіє і йде. Оце отак. Як тіки трошки під весну ростав сніжок… Під хату од стріхи капало і ото ми вже босяком бігали. І чорт не хватав, жили. Жили, ми були. Знаєш, закалка, шо ми ніколи ні сахарю не бачили, нічого. Ото таке. Як ті – вігатеріанці. Травою. Оце отак. Так шо. І виросли. 

А було таке, шо міняли одяг на їжу? Десь може в місто ходили…

Міняли, міняли в кого було. У кого було – так ходили… Особино наша Григорівка… Ми шо тут? Степ далеко, а ті люди, шо в степах жили – там кой-шо шось таке і було в їх, шо ходили. Ідуть наші на посьолки і шось там міняють. 

То це  вони в степ ходили, да? 

У степ. У степні ті села. Там, посьолочки. Десь шось та й наміняє. І принесе. І то шо, як… Як донесе – добре. А то переймуть та й заберуть. 

А в міста ходили? В Каховку може, чи яке тут іще, чи Рогачик? 

Нє, не знаю, не знаю. Чи ходив хто, чи ні. А… у город… Куди там, як вони не могли дойти. оце страшне. ми ж не було кому копать. Люди так прямо вириють ото яму і ото… Назбіралося, покидали туди і все. Так. Ото колхоз трошки за то, там було шось у колхозі, так вони розмножали, то свиней, то на коров нада ж той… Так там охрана…

А було таке, шо люди по… 

ходили, просили. А шо ж ти даси, як нема нічого. Ну в кого може й той… Може в кого й шо й було. Як уже після голодовки, у 36-му році вже було урожай був хароший. Колхоз шось дав там. Так тоді ж… Це зараз машинами люди (00:26 возять?). А тоді за клунком пішла… Год робила, у мішку принесла. Заробила. Іспече коржика, так хто такий, шо дітки повмирали, хліба просили… Спече коржика, йде на кладбіщє і там понисе дитинкі коржика хай… Покладе, а там хто йде старий, стає і йому дать. Бо дітки просили коржика, їсточки, хліба. Так берегли. Каже, це, а онучка уже каже бабшкі: “Бабушка, а чого ви так, як хліба спечете, так ви його так обгортаєте, так цілуєте, так цей…” А вона каже: “Я ж думаю, як дітки мої їсти хлєбчика просили, як же ж я не… Я люблю хліб. І беру і йду на… на кладбіщє і комусь шось і дам”. Ну це ж так думають люди, шо воно шось дойде до моєї дитини. Отако. 

А було таке, шо люди помагали одне одному тоді в голодовку? 

Хотіли помагать, но нема чим. Хотіли. Ну оце так помагали шо. Продуктами вона не може, бо не було. Усі, усі були голодні. Це тіки хто там ото.. не знаю… якесь начальство там було… Вопшем… А люди помагали ото тим: у тебе вмерло, валяєця людина, просять – ідіть поможіть. Понесли, поховали. Оце отаке. Отим помагали. Чи там шо нада. Чи… А як заболіє – немають як помогти. Я ж тобі кажу, шо папу зарізали. Знаю, шо мама кричала – зарізали, зарізали. А вони кров спустили. Шо це за лічєніє. 

А як ви думаєте, чого була голодовка? 

Чого? Зроблено так. Ну як це так? Все ж таки, шось же уродило в колхозі. Усе забірали, усе забірали… Куди вони одправляли.Ото бричками возили тоді ж усе на ліватор, на ліватор везуть і везуть. От. А… А собі нічо не оставили. А тоді начали ще й в людей ходить збирать. Отаке. 

А церква в селі була? 

Хто? 

Церква.

Церква. Це ж ми коло церкви жили. Була церква. Була. Ну шо, ходили ді… люди там у церкву. Шо. Хто живенький такий. Ходили. Ну а я якраз… У нас оце дом над річкою. А церква ж у нас на бугорці тут. Якраз оце ми напротів церкви жили. Так ото сидимо, в вікно заглядає, люди йдуть, моляться, до церкви, заходять і… Шо там уже ж… Я ж не знаю, як там. Ну мама була пєвча у церкві. Ходила. І цей… Вони три сестри були такі співали дуже харашо. Це ще. Це ще до голодовки. А як голодовка, тоді вже сестрів одправили на сєвєр. 

А потім що з церквою сталося? Її закрили? 

Да. Совєти начали розбірать церкву. Розібрали, розкидали. Прямо не дай… Оце все повиривала. Церква здорова у нас, та такими золотими були ото ж… Ну накладали цвіти, а тоді позолочували їх. Отаково ця церква була усередині. Красіва була церква. Бо ми тоді… Цяцьки для нас були, як розкидали церкву, в лєс позабірали і началась война. З церкву… Чи ту… робили переправу, мост із церкви. Так шо… А як німці прийшли. Ну та ці ж, совєти, це ж знаєш, не понімали церкву, та насміхалися. А німці як уступили, та йдуть у ту церкву, моляться Богу. А там у церкві повно, кізяки які хоч. Як гром пройшов, усі там… А вони молились Богу. 

А як закрили церкву, то шо там було потім? Ну оце як совєти її закрили, то вона пуста стояла? 

Стояла пуста, а тоді як уже стали колхози… Стали то після войни, начали колхози врожай, зробили там… туди зерно завозили, у церкву. 

А церкву закрили до голодовки чи після?

При голодомору вона стояла, та церква. А тоді… Тоді ж… Це ж вони саме во власть узялися, 28-го году, як я родилась, мама каже, саме таке було страшне. Оце. То та власть прийшла, то та. То (06:21?), то троцькісти. Оце таке тоді було. Ось то й Махно. І ото такего. А церква стояла. А тіки ж ото розібрали вже її. Все.

А вона дерев’яна була чи з каменю? 

З камня. Там такий камінь, шо… Хто на шо.. з чого воно такий, з любастера. Не цемент, а любастер. Там не роздовбеш. Німці хотіли довбать, так нічо не могли зробить. Так церква…. Вона… Здорова церква, страшна. Ви не бачили, в нас красіва церква. І зараз батюшка одстроїв наш, Ніколай. Тіки я забула, як його звать. Одстроїв. Зараз він больненький такий. Нам нового прислали. 

А про тата свого розкажіть нам. Чим він займався? 

Ну бригадіром був. Він… Його прислали… Він вопшєто. Вони з дєдом приїхали… Тихий дон. Кіно бачила? Донскиє козаки. І він… Дєдушка там був отаманом. І тоді ж як оце совєти там строїли чудіса, а дєд каже, шо… А папа був комсамолець. А дєд каже: “Нада виїжджать, бо там страшне, шо робиця”. А як каже, він був же ж отаманом. 25 лєт служив. На коню там так видєлував. І той… І поїхали з папою сюди. Прислали його сюди, на Херсонську область і тут він став в колхозі оце… Цей начінали його… Оце прислали по комсамольській путьовці. А мама хуторянка. І оце вони пожинилися. Так папа був на всі руки. Він був і тим слєсарєм. Оце там такі маленькі часики, там, чи… Все це він робив там, не дай Господь. І той… І зі своїм братом виняньчили коня. Ло… Лоша. На цей… Вони його виняньчили і приучили. Такий був… ото цигани ходили таборами. Їх дома не було, циганів. Вони таборами їздили… Це зараз приказка є на…на Хрущова. “Ой, Микито, ти Микита, шо ти наробив. Сам їздиш по всім світі, а нам запрітив”. Вони оце… Так папа оце коня так приучив. Сам їде, на… Дуже на баяні грав він. І ото на коню з баяном. А цигани кашу варять, чи той… А він коня як дасть під бока, кінь як плигоне через їхню кашу… Ой, ті кричать на нього. Це отак було, да, так. До голодовки, поки він був. 25 год і вмер. 

А він чим там в Чаплинському районі займався, як ви оце там жили, чим він займався? 

Та він ото ж. Ще тіки приїхав, молодий хлопець, сюди. Дєд… Комсамолець. От прислали його сюди, оце він тут і робив. Агітірували колхози, робили. Оце отаке. Він був бригадір. Грамотний хлопець. 

То це в якому році вашого діда з батьком… Ваш дід і батько, вони в Україну коли переїхали, в якому році? 

Та я ж і не знаю, в якому… Я знаю, шо цей…

Ну а скільки тоді татові вашому років було? 

Я знаю, шо я була… Мама мене сюди як привезла, так… Це мама каже, шо мені було може год чи півтора. Отак. Раї ще не було, сестри. Я була тіки. Отаке.

То це ви переїхали сюди, в Князь-Григорівку, да? 

Да. 

А в Чаплинський район ваш тато коли приїхав? 

Ну мама ж там жила, і вони ж туди приїхали оце ж і ці… З того, з Дону. І приїхали туди, і там, там вони познакомилися у церкві. В церкву ходили. Там Крестовка. Церква хароша була, там вони по той… Поженились і тоді приїхали… І тоже. Построїли були хату, все… І бросили все і приїхали туди. А дід і баба ж мамині у балки десь були. Так шо… Сестрів одправили на Сєвєр. Рая, неси чаю. Хай хлопці чаю поп’ють. 

А розкажіть нам, іще, а от ваш тато, він же комсомолець був, да? 

Шо? 

Ваш батько, він же комсомолець був, да? 

Комсамолець. 

І все одно у вас їжу забирали, все одно у вас їсти не було…

У нас не було шо їсти! А вони там питали, чи ми камсамольці, чи ми шо.  Папа вже вмер. 

Як він в 33-му помер, то вже… (говорить жінка на фоні, – ред)

А за післявоєнну голодовку, за 47-й ви шось пам’ятаєте? 

Ооой. Так я ж уже була баришня! Ото німці зрили весь степ, так хто ж там закидав, як не ми, ота малишня. Ну тоді мен івже було 17 год. Так весь степ вручну, лопатами. А там бліндажі, піраю повно, і там і снаряди були, а ми у рай собірали, і кидали в ями, закидали ями лопатами. Дітвора і старі. Бо всі ж були на фронті. німець три года побув у нас і пішов, а ми оце начали… Так закидали ці… І оце так. Находили німецькі ті… У бліндажах… Такі гади, воювали, і той, Новий год справляли. Ігрушички такі дерев’яні у нахили їхні на новий год. Шнапс находили. 

А за голодовку в 47-му. Багато людей в селі голодували? 

Да, багато. Багато. 

Ви голодували? 

Да, да. Оце підем на степ підемо. Кажен день ідем на степ, до обіду робили, там дадуть шось… Бат… Батлави якоїсь. А додому прийдем – дома нема нічого. Мама заболіла. Була в неї ото… Радикуліт. Лежала льожма. Ми прийшли. Ну тоді в нас була коровка. Ми вже корову нажили собі. Так тоді надоїм коров молочка. Поділимо з сестрою. І мамі трошки. Або бутилочку берем на степ і там як дадуть якої затірки – ми з дівчатами поналиваєм, це зажарка така була . Таке добре, бач…

А з чого воно була, ця затірка? 

А хто зна. Чи із пшона. Із ячменю, із овса. Отаке було. Була і пшенична. Оце так. Це у 47-му годі. І тоді ж брехня, шо не вродило. Оце все вивезли. Хто зна, де вони його дівали. Тоже нізя було… Так ми, як їдем у степ… Оце послали нас колись перед косовицею, обкашують краї для комбайна. І ми ото ті одкидали, шоб для комбайна було проход. Черевиком наб’єм ту… зерна оці, шо.. ці…от… колосочки. Додому принесли. Вночі змололи і коржі вже завтра… Йдем з коржами на роботу. А то оце так. Пообідали. Ждем, поки завтра підем на роботу, нам дадуть. А тут оце шукаєм, де шо. Ну так я кажу, у нас була корова, так ми за рибу торгували. Стали іти хлопці… вже ж… перед тим… война ж кончилась в 45-му. Стали хлопці іти з фронта, гукають нас гулять. Куди гулять, як ми їсти хочем. (сміється, – ред) Один тут був такий бойовий парінь, оце нас на кучу всіх похватав, по хатах… клуба не було… в хаті, хто дівана.. усіх похватав, кинув на кровать: “Сидіть, ніде не йди!” А сам на дверях стоїть. “Гуляйте!” Із ним гуляця. Бо він ше з фронта прийшов, ше ж дебелий парінь, а ми ж вже дохлі. А голі ходили, босі. Мама пише мені записку… На степу працювали, на степу… 12 кілометрів. Там ми ночували. Пише записку: “Тамара, я тобі у сапожника пошила черевики”. Ну на неділю пустили. Прибігла тіки шо – Мам, а де черевики? Під кроватю. Дивлюсь, нема ніде нічого, шось такево шварочки лежать. Та шо ж його таке. Мам, так нема черевиків! Та ото ж лежать. Я витягла… Із лісапєта камора, так оце підошва. А тут тряпчані. Ну а шо, з лісапєта камера отак скрутилася, і я не вгадала. Як на ногу наділи – ше й нічо. Танцювали. Отако. Дівчата були. Де які скатерки, на голову надівали, потому шо платків не було. Нас ото німці як вигнали на поля, ми все потіряли, нічо не було. 

А було тоді таке, шо забирали з хатів їжу? Шо так само ходили їжу шукали. В 47-му.

В 47-му? Я не знаю. В головку ходили, собірали, викидали із казанів і все це. А так ото… Нічого не знаю. Вивезли та й усе.

А пухлі люди в 47-му були? 

Були. Пухлі були. Ой. Такі… Тоже вмірали з голоду, плакали, їсти… Хліба, хліба просять. Оце тобі і всьо. Ходили, да. Ото ж і в 47-му ховали цих… людей у кучу…

А де їх хоронили? 

На кладбіщі. 

На кладбіщі…

Да.

На тому самому, шо й в 33-му, да? 

Да. Ну воно в анс одне. І там, і там. Село здорове. Половину там, а хто тут живе… Хлопці, ідіть уже чай пить. 

А як ви були, не розказували, шо ви були в госпіталі робили? У госпіталі (говорить жінка на фоні, – ред)

Да. Це ж якраз на Високополля вигнали. Ми ж думали, шо то німці нас уже у Германію заберуть. В Германію всю молодьож забрали, а осталися оце ж за три года ми підросли. Одправили… Ото йшли пішки на Ліпітіхи був той… мост… І той… через міст нас… Тіки зійшли на міст, а тут самольоти як дадуть. А тєхніки скільки на березі стояли, танки й шо хочеш стояли оце так… А ми шо, тікаємо. У нас ж ото корова була, так ми… в нас… прийшли німці – виходь і всьо. А мама скоренько… Саме й муки було трошки, і тільонка саме зарізали. Мама корові на два мішка – туди мука, а туди той. Сковорідку взяла, і коровка ж є, будем коржі пекти. У плавні ночували, а тоді як вислали на гору. На гору пішли. Там Гавриловка чи хто там. У скирдах ночували і той… А німці пішли по селах, оддихать, випивать, а ми під скирдами. І був один такий – давайте хлопці тікать, нема ж нікого німців. Рушили тікать, а тут хтось німців… сказав, шо… А вони тоді… Як прилітає німець, як… А вони ж так пішли всі гуськом, а ми сидимо. Мужики саме пішли. Догнали, первого догнали ззаді. Раз, ту, ракету у глотку йому. Ракету в глодку дали це тому. Зінченко Панько. Зінченко Панько дядько. Двоє дітей осталось. Оце, убили його. І тоді всі поверталися. А тоді ми пішли ж… Стали нас по домах там розставлять, о, по тому… Німці, ті, шо колись у войну, як ото було… Німці тут були, жили. Ото Маринці, Ольгино, отой на Високополлі там дома такі здорові, німецькі. І ми там були. А на Високополлі станція… Ми туди ходили… Там кілометр ростоянія. Ходили з подругою, нас послали туди коло ранених ухажувать. Ранених…

Ну так це вже при совєтах. Не за німцями ухажували. (говорить жінка на фоні, – ред)

Це ж як німці вислали, тоді ж зайшли уже. Німці одступили, а рускі стали там ото…

А я за папу вашого спитати хочу. А де він народився? Тут уже? Чи там, на Дону? 

Папа? Папа? Там, на Дону. Казав – донской козак. Казав – Тамара, ти знай, ти козачка і твої дєті будут козачєй крові. Так шо, я козачка. Так хто мене питаєця. То колись у клубі, та, Тетяна Михайловна, голова сільсовєта – розкажи за своє долголєтіє. Та ти шо, я, шо я можу розказать? А вона смика мене, розкажи. І я давай розказу…. Згада… Згадала ж оце. Стоп, кажу – того лолголєтіє, шо ми їсти не було чого з самого малку, без сахара, без хліба виросли. Німці як прийшли – заставили робить. А в нас була корова, і на корові робить. Послали в степ, орали. А я була старша в домі, мені було 12 год. І ото я за Райку той, старша. І мама каже, той, іди. Пішла я в степ з коровами робить. Орали. Німці тоже, отакі коні, такі лапи в їх у коней здорові, як ардельські коні. І ото… у плу… ті… сівалки, сіяли. Тоді так уродило, як вони сіяли. А ми ж оце ж той… із там… отой… закидали все, всьо. А тоді… а шо я… А… 

Я вас переб’ю. А папа ваш знаєте, в якій він станиці народився? Яке це саме село було? 

Ой, я не знаю. Не знаю, дєтка, де там, шо він. Шо ж, йому було 25, а мені 5. Шо ж я можу. Шо він. Це вже бабушка, як жила. Ця, Алєксандрова. Його мама. Так вона розказувала, шо бабушка та, ранше параходи ходили за границі, все… Ходили сюди на… на тей Дон, чи шо там. Тихий Дон я називала. Рая каже – то кіно “Тихий Дон”. Донський козак. Не ці, шо оце козак. Так це. Так бабушка із Естонії. Естонка баба. У неї було так – он, она. Так говорила. Ой. Вона – єслі б ви знали… А ми кажем: “Ой, перше травня, перше травня!” Дітвора. Мама нам якісь плаття там поперешивала із чогось із старого. Баба сидить та й каже… Воно ж ото так… “Пєрсє, пєрсє”. Кажем – не пєрсє, а перше! Пєрсє, пєрсє. Єслі б ви зналі, шо по нашему ето пєрсє, а со ж повна жопа. Вона каже. А то ж ми там знаєм. Матюкаємся. Ото таке пєрсє. Ото вона така була. В неї ніяк не може на цей… Шо вже хвате, да? 

Може ви  ше шось нам за голодовку можете розказать? Може ви  ше шось за голодовку пам’ятаєте, шо ми в вас не спитали? 

Та шо ж. Ну шо ж я всезнай. Шо там одне було. І то… В мене і книжка є за голодомор. І кажне так тіки й балакало. У плавні ходили, рили той, і собак ловили, і коней різали, і шо тіки оце отаке. 

1. Дата запису: 23 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Качкарівка, Бериславського району, Херсонської області;
3. Записувала: Костів Михайло Богданович, науковий співробітник Національного музею голодомору-геноциду;
4. Респондент: Литвиненко Лідія Романівна, 7 квітня 1927 р.н.,  народилася в селі Софіївка, Херсонського району, Херсонської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Софіївка, Херсонського (нині Білозерського) району, Херсонської області (при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка. Як вас звати? 

Ліда Романовна ЛитвИненко.

А в якому році ви народилися? 

27-го… 7-го апреля. Так?

А в якому селі ви народилися? 

В Софіївкі. Отам, де місток ось проїжджається на Качкарівку. Їхать з Береслава на Качкарівку. То місток отамо. Батько був конюхом, конюхом на… на … у тому… ну, в колхозі робили. А мама тоже ж по разні. І так… І так і жили.

А як звали вашого батька?

Роман Никонорович. Литвиненко тоже.

А він добровільно пішов у колгосп? 

Ну як… Тоді, мені кажеця, тоді було чи колгосп був як ми народилися… Ну двацать. Я не знаю. Оце я забулась. Не знаю я цього.

А як вашу маму звали?

Лукія Никифоровна. Горлянська це вона була. От коли вони жинилися – то я не знаю. А як голод був, в 31-му кажеця… бо я можу вже… в 31-му кажеця, то у колхозі в нас… я не зна… ма… да, ше колхоз був. То давали, в колхозі варили, десь була кухня. Ну я ше була, я ше була невелика. Давали. Мама ходила кажде утро, приносила отакий битончик. Шото варили, якийсь супик. І це так мама нас годувала. Тоді… тоді це. Це в ті года. А тоді ше город садили. Ну шо, шо росло. Росло було… і росло… не і не врожай був. Ну всьо равно, мама нас гляділа, вигледіла всіх семеро. Поки в войну…. Старший брат був 18-го году, другий брат – 22-го году, третій брат був 25-го году. Тоді, кажеця, я. Так я всіх… всіх знаю. Всіх года знаю.

А колоски збирати люди ходили ось тоді в голодовку?

Ходили. І я даже ходила. І я вже була така, шо ходила.

А розкажіть, от хто ходив, чи там дозволяли збирати колоски?

Дозволяли. Колоски збиралися. Дозволяли. Колоски збирать… Зби… Збирали.

А обїжчики були? 

Обїжчики як були… Ну, знаєте, як голод, то хтось, то в торбинку там шось возьме… то… було шо… Було таке, шо судили там, чи штрафували. Ну…

То ви кажете, до вас…. ви не пам’ятаєте, шоб хтось приходив, якісь обшуки робив, зерно шукав?

До нас не приходили, нас не розкуркулькулювали. Ходили. Ходили по людях, но я не знаю, до кого. Оце тіки помню. Бо це мій чоловік був, бо його батьки були розкуркулені. Ну а так тоді, тоді вони вже жили, так… так як і всі. Забирали, ходили розкуркулювали. Ходили забірали все. Ну…

А хто ходив? Хто ходив розкуркулював? 

Оцього я  вам тоже не скажу, бо я в політіку не залазила ніколи ні туди. Так шо, нам до того не було. Нам якби мама була та тато. І всьо. 

А тато, мама вам не розповідали, хто ці люди? От чого…

Нє. Нє. не заходи… . Їм до нас, мабуть, не було дуже… Їм забота була, шоб нам… нас продержать. Отак було. Оце… Оце я… це з дєтства помню. Чото в мене єсть таке оце в пам’яті. А так дуже….

А батько, мати якусь пра… якусь плату за роботу в колгоспі получали?
Получали. Получали трудодні. На трудодні там уже шо давали. Як уроди там шо давали. Получали. Тіки не великі гроші. Не великі. Так шо як ото мама нарве того… бавовни на скіки там нарвала. Ото вже мені платтячко пошиють. Вони раді такі, шо вже заробили шо грошей.

А соь тоді коли голод був в 33-му році, ховрашків ходили в степ ловити? 

Ходили. Ходили. Наші… наші… Мої брати ходили, ловили. М’ясо була хароше, даже я помню до сіх пор. Ловили гаврашків, да.

А як вони їх ловили, можете розказати? 

А такі капкани були, такі… такі дерев’яні зроблені. Дірочка і ото… на… на те… на… ну на мотозку начіпляє ціх. І ставили на степу, де за… забігають. Ото поставлять, уловлять. Приносять додому, начинають обдєлувать їх, обдєлувать…. Мама як нажарить м’яса, м’ясо пахуще було. Я даже помню, наче січас. Хароше мнясо було. Вони тіки держали. Навєрно вони тіки ото весною і держали людей. Це я помню.

А траву, листя, от не… не їли тоді люди? Їли люди? 

Якусь шукали. Якусь казали, шо їли. Ну це мені тоді було… не… не те, шо січас іде в голову. Тоді дєтсьво було. А… вишукували якусь. Бабки-лапки казали. Лапи… лапи казали… Тіки таке біловате листя, таке широке. Такі ростуть. І то… оцей столбик їх, такий товстенький, і його так, як обчу… обчистиш – це ми їли. І папки… І ще… Ще тоньші були. Це бігали ми на степ і рвали. Бо в нас же ж кругом степ був. І  ми оце… Це таке,шо їстівне наче було. Це їстівне наче було. 

А ось мама яку вам їжу готувала? От  чого ця їжа була?

Шо було. Як квасольку садили – з квасолькою суп, і борщик варили, і супик варили, і картошечка як уроде. Це мама все робила.

А розкажіть про цей голод 46-47-го року, що після війни був? 

А оце ж, я ж розказую. Начали ж люди же… жить як? Лученько же ж. Підживаця, підживаця. Хто як уже зробе, у кого яке здоров’ячко. Ну а це ж у 46-му годі вербують моло… молодь вербують у шахту. У те, на Донбас. У Краматорське. О. Ну я попала… А де ж я… Вже й забулася, як на Донбасі була. Знаю, шо у шахту попала. О. Так тоді мені шось уже 19-й рік був. Так шо… Уже… Вже я пі… пішла на свій хліб. Роботать пішла. А перед цим неврожай був. Ну ше дома на городі оте-то все виросло, шо мама ше й мені торбинки наладнала, в чемойдан шоб поклала. Приїхала, нас росприділии тіх туди, в ту комнату. Тіх туди. Ну ми були… Милівчани, качкаряни, мілівчани, софіяни, і республіканці… І…. Ну да, республіканці і каїри. Оце ми всі разом їхали. Це нас разом брали тоді. Привезли, розприділили нас, розприділили того туди, того туди. То я знаю, шо я робила в шахті. Попалась. Нє, вони нас вербували на 6 місяців, а приїхали в Береслав, в район же ж приїхали, а там нам переправили на год. А в нас договора оставили в колхозі, договора оставили на пів міся… на 6 місяців. А привезли нас у Херсон. А в Херсоні переправили в нас на год. На год. Ну на год, на год нас привезли. І розподілили нас… І розподілили, хто куди пішов. Ті на поверхності були, ті в шахті. Ну я, канєшно, була в шахті. Пробірали ту дорогу, ті алєйки. І… ну.. де ваганєтка отгружали ціх… угля. 

А тут у селі був голод? От ви поїхали на Донбас, а шо ось ваші родичі, як тут жили? 

А так і проживали, в кого шо було. Пише мені брат, менший цей ше…. О.“Ліда, ми вже так дожилися, шо в нас нєт нічого, в нас”. Пісьмо пише ж мені. Ага. Нічого нема. Мама й туди ходила, мама й те, мама й те. Ну як мама. О. А я тоді до меліска, ми дружили з нею, кажу, Шура, давай получим оце аванс і пошлем їм хоч по 100 рублів. Все таки шось куплять. Голод був, шо був… Я ото ці 6 місяців, то я не бачила. Я ходила в столову, я хліб… хліб получала, кажен день хліб. В мене було кіло двісті хліба… те… у день. У… по карточкі якось. Я вже забуваю. А дівчата на поверхності робили, то їм тіки було кіло, а мені 200 грам більше було. От. Так шо… Я тоді з Шурою… Получили ми аванс, посилаєм ми по 100 рублів. Ага. Він мені пише: “Ліда, ти так помогла нам, так помогла! Мама купила 5… 5 баночок літрових ячменю і змолола, і варили кро… супчик”. Оце такий… Отак… Оце так вони переживали в селі. 

1. Дата запису: 23 вересня 2021 року;
2. Місце запису: смт Велика Лепетиха, Великолепетиського району, Херсонської області;
3. Записувала: Костів Михайло Богданович, науковий співробітник Національного музею голодомору-геноциду;
4. Респондент: Харченко Феодосія Тимофіївна, 25 травня 1925 р.н.,  народилася в смт Велика Лепетиха, Великолепетиського району, Херсонської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в смт Мала Лепетиха, Великолепетиського району, Херсонської області;

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Феодося Тимофіївна.

А фамілія?

Харченко.

А коли Ви народилися? В якому році?

25-го, травня.

У Малій Лепетисі Ви народилися, так?

Да, у Малій.

А як Вашу маму звали?

Таня.

А батька?

Тимофій. Голодували, всьо время голод. На акації появилася акація варили з молоком їли. Люди лушпиння картошку чистили лушпиння викидали. Я брала те лушпиння варила їла. Із садіка носила їжу, в садіку кармилася і їжу носила.  

Кому носила їжу?

Дадому приносила батькам. 

А чо тобі в садіку давали їсти?

Я там знаю. Давали шось їсти.

Так оце питають..

А батьки голодні були, так, що Ви їсти …?

Да, галодні.

А батьки ходили в колгосп на роботу, так?

В колгосп да. 

І що вони там мали якусь зарплату, не мали в колгоспі?

Яка ж там зарплата? Нічого не давали в колгоспі тоді.

Лободу їли тоді? 

І лободу їли.

А розкажіть що їли. От що?

Траву разну, варили все їли.

А розкажіть…

Пасльон їли і стєша. В голоді і холоді прожили.

А всі голодовку пережили Ваші родичі, знайомі, брати, сестри?

Да, пережи ті хто вмер, ніхто не вмер. 

А були такі люди, що вмирали? 

Мг.

В них просто корова була.

І де цих людей хоронили?

На кладбищі. 

У Лепетисі, так?

Да, у Малій Лепетисі на кладбищі там всі поховані в мене.

А Ви кажете, що Ви білоруси, так?

Мг.

А це так Ваш батько казав?

Да. 

Шо Ви з Білорусі переселилися, ну родина?

Да. В дєда жили, в садік ходила.

А діда свого пам’ятаєте?  

Діда? Нє, не знаю діда.

1. Дата запису: 22 вересня 2021 року;
2.  Місце запису: село Інгулець, Миколаївського району, Миколаївської області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Слабоспіцька Анастасія Данилівна, 1925 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Любимівка  та селі Завидівка, Каховського району, Херсонської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати.

Анастасія Даниловна.

А фамілія?

Слабоспіцька.

Це по чоловікові вже?

Да. А то Кушнарейчиха була. В мене паспорт єсть, я можу показать.

Як – як було прізвище? Дівоче Ваше яке прізвище? Фамілія Ваша?

Даніловна.

А фамілія дівоча?

Дівоча? Кушнаренко.

А де Ви народилися?

В Каховкє. Чи той в Любимовкє. В Любимовке я родилася, жила я там всьо время до 33-го. Тоді мене забрали у той, у… на посьолок. Голодовка була. Дядько був там, мама той, папкин, папкина сестра там жила із чоловіком. А він був там тим начальніком і нас забрав туди, і Ваню, і мене, і тих двох хлопчиків. В мене три братика було… Ваня з… 29-го, а я з 25-го рождєна. А ті вже меншенькі були. І папка в мене там помер. Шось поїхали в Каховку по грязі, така грязь була. Вони поїхали, ото хлопок знаєте, шо за хлопок? Знаєш? О. По зерно брать, сіять, шоб бавовна же ж була. Ну й поїхали двома бричками. А там папка чи заболів і там вже в дорозі їхали вони. То первий поїхав раньше, а другий їхав… папкина бричка і того, той перший йшов з кіньми, а папка лежав у своїй бричкі. І тоді доїхав до кладбіща і приїхав й каже: «Софія, йди на втрєчу його, бо Данило, – каже, – заболів сильно». Ну вона дойшла далеченько, де вже кілометрів два, дойшла наворотів. І шо йому не робили, шо його не робили, нічого не могли зробить. Забрали його в больницю обратно. Забрали в больницю, він лежав. Ой, тоже обратно. Грязко ж там , чорнозьом, грязь липне все. Поки довезли… там тоді вже йому не знаю, шо вони там робили. Мама поїхала і питають той, шо ж… Поїхала до його, а він каже, врачі кажуть: «Завтра той… приїдете завтра чи послізавтра, чи в четвер, чи хоть у п’яницю». Бо грязко там, кіньми їхали, грязі ще таке, невозвожно там було жить в Роздольному. Ну мама в четвер не поїхала, бо вона ж на роботі була, а ми ж малі були. Я старша, Ваня менший, менший з мене, а ті хлопчики тоже зовсім малі, тоже поболіли. Весной, весною ж в марті місяці. Мама поїхала, в четвер не поїхала, а поїхала в п’ятницю. Вже забрала і толуб, і сапоги, і одежу всю чисту забрала. Приїхала, а там той шо, той діжуре кіньми. Приходе та каже: «Софія, Данило помер. Вже його поховали» (плаче). Шо мама вернулася додому, ти й всьо. Більше його не бачила. Через місяць і два хлопці забрав він, сильно любив їх. І тоже хлопчики померли. Осталися мама, Ванька і я.

А як звали Вашого тата?

Данило.

А по батькові як його?

Ой. От забулася як його. Діда звать було, я знаю його! Дєдушку тоже, бо ми ж жили дєд, і папка, й мама, я і Ваня вже був. Я вже ж їй Бо не помню.

А маму як Вашу звали?

Софія.

Цих братиків менших як звати було? Пам’ятаєте?

Вася й Павлік.

А з яких вони років?

Одному було 4 годіки, нє 5 годіків. А другий менший, Пава чи Васька, я забула вже той… малі вони були. Весно. Вже так сонечко, вони заболіли. Тоді врачі вже ходили, не ходили, жили врачі там. Шо їм не давали, шо не робили вони, нічого не могли зробить. І померли. Один вечором, звечора помер, а другий із утра, ночью помер. І ми так трунки зробили, в одну трунку їх положили (плаче) і поховали.

Це тоді як голодовка була, да?

Да. Голодовка.

А Ви казали Ваш тато в лікарні лежав, а де він лежав в лікарні?

В Каховкє. В Каховке. В Каховкє його й там закопали, десь жидівське було кладбіще і вони туди ото вмер, на бричку і ото в обру яму. Ми не знаєм, де він. Те кладбіще вже… як ГЕС, Каховське ГЕС открили і воду пустили і те кладбіще все пішло у поле. Так не знаємо, де він (плаче). Так ото плачеш.

А потім в 33-му куди Ви переїхали?

В Заведовку. Ми прийшли із мамою в Каховку пішки – Ваня, я  й мама. Мама каже: «Давай, Ваня, їхать туди в Заведовку». Там ше брат, дядько Костя, жив, мамин. В його було семеро дітей. Каже: «Підемо до дядька Кості, в дядька Кості будемо жить, а там тоді, – каже, – построїм собі земляночку та й будем жить, утрьох» (плаче). Та й так ми… дядько Костя помагав. Зробили землянку, хата здорова довше. Мама жила… там… з дєдушкою та з бабушкою жили. А тоді вони шо ж… Вони повмирали, а мама вийшла заміж за папку, за Данила. Вона десь у Каховкє там служила чи не знаю добре, і не помню як воно там получилося. То вона тоді познакомилася з цим, з папкою, і так вони поженилися. То я ше помню як вони ї… Дніпро замерзло, тоді не було ГЕСу, а Дніпро було. То папка здєлав санки і то її на санки… посаде, а сам на коньках ото 50 км. на то, 50 км. приїзджав в Завидовку. А тут бабушка, то ше з Каховки, жила в Завидовке, наварила того з кавунів меду. І опять приїхали сюди, забрали, мєжду ног ту макітру поста-поставили із медом, і опять батько надів шлейки і пашол. А мамка сидить. Ото така було.

То це в тоді в Любимовці жили чи в Каховці?

Да, в Любимовці. В Любимовке.

А зараз Любимовка є це ще село чи затопили його?

Нє.

Є ще це село?

Ще є, єсть. Воно й до сіх пор живе, не знаю чи наша хата та жива, нє, хата буде стоять, бо сильно висока там скеля і кам’яна, то вона річка, навєрно, не дойшла до неї. Може й дошла, но не те, не затопила, хата, може, й осталася. Так ото прийшли в Завидовку й дядько Кость нам поміг. Хата була широка в нас (мамина, ше як мама тут жила), широка така. Вони метр отак з тієї, от стіни тієї отступили, тут ми викопали траншею, каміньми засипали. Розтвор, воду і туди заливали – Ваня, я і мама. Дядько Кость привезе кіньми води там… яму викопали, розколочуєм і ото заливали, позаливали. Тоді ото людей вже наймали та здолали то ті вальки – солома там тоже і глина, і то ми так ото наробимо. Такі, отакі ящики (показує) отакі во, оце так ящики і ото туди накладаємо, а тоді побросаємо і далі, й далі воно… Поставили, воно сохне, літом воно це вже робили ми. Позасихало, а тоді люди прийшли нам  помогли вже хату зробить. Плавнів, вербів тих надубали. Дядько Кость – це мамин брат, і сусід – дядько Пащенко… ти й поїхали кіньми та й нарубали сволок таких, кругле дерево, длінне таке метрів 8-м ото. Сволока тоді, два сволока привезли, вони його збили, положили, поставили і землянка, вобщєм, була така. Не хата як ото зараз, а землянку поставили. І ми так жили пока вже.… мама вже тут у колхозі робила, я в колхозі той робила і Ваня. Раньше ж хлопок  сапали, поса… посіяли хлопок. Я була тоже ж чималенька, в школу не ходила я. Я дурна, як пеньок той, не ходила. Один клас пішла ше там на Роздирному, через дорогу було йти. Тоді босі, холодно, мороз, простудилася я, бросила школу і все. А тоді вже в школі не схотіла й не ходила. Мама ходила до узбеків хлопок сапать і ми там, посапала, і я там ходила її помагать. А шо помагать? Воду носили, от. То… я мала була, Ваня ж менший, я вже старшенька була, мама візьме. Й ми там ото заробляли такі узбеки, такі хлібинки якісь такі… держаки, а там жилізяки і вони хліба ото положать якогось, ото ми тим году- оте ми їли, бо не було з чого їсти. Тут у колхозі тоже дядько Філька робив, хоч він і начальніком, а тоді той чи голодовка була, шо мало було шо… хліба. Ну ми пішли до узбеків, то в узбеків ото там харчувалися. А заробляли шо? Нічого не заробили. Сахара давали, керасіну нам давали узбеки, мила давали, от, шоб стірать, бо не було ні грошей, ни більш нічого не було. Голодовка. І ото таке, і отак прожили ми. Отак як сюди прийшли, то з Завидовки, мама вже пішла до свиней вже робить, а я ходила картошку сапала у тому колхозі, Ваня дома був. Він ото в плавню піде, риби налови. Тоді плавня в нас була, зараз море, там тоді плавня була, там озера такі здорові. Він виплів таку корзину. Тут широка така корзина, а вверх – меншенька дирка. І ото він мішок надіне і ото пішов, тільки раз накриє і лини отакі во (показує)… ловив. Такі здорові лини. Отак ми й прокормилися все время в колхозі. Ну, а тоді я вже пішла робить вже ланковою мене поставили. Ото й як… як же ж, я вже позабувала, ланкова. Начали мені, мене… ше чоловік і я сідьма, я ланкова була, главна. Тоді вже перед войною мене сфотографірували і начали там ті, ото… в комсомол, в комсомол поступить. Ну я була… от 15-ті, не знаю скільки мені було, шо вже мені звьоздочку дали і книжку дали, а тут… Война началася і кажуть, будуть розстрелювать у кого найдуть ті… комсомольські білєти і зірочки, то кажуть будуть розстрелювати. Боже, як знала, я тоді той… книжку і спалила і звьоздочку не знаю, де вона й ділась. То таке було.

А розкажіть, як Ви ще жили в Любимовці. Оце з мамою ще з татом. Яке в батьків господарство було, шо вони тримали?

В їх, у дєдушки було пара коней от, дві корови. І це в їх город здоровий, і це пару коней, солому, то це там десь беруть солому, я не знаю, де вони брали,  то тими… тягали, різали на полову, а тоді дєдушка шось  мішав, не знаю, шо він там мішав. А папка через річку, через Дніпро перевозив людей у плавню, город. Люди город садили, тоді ж не було моря в Каховкє та в Любимовке, а городи люди садили. Та й ото він туди перевезе, туди-назад, туди-назад, а так він вже рибачив. Їздили рибачить із мужиками ночью. Дньом, то рибу вони здають, утром рано – перевозить людей. Йому, шо вони там давали вже, не знаю вже, шо йому давали. Я вже й не помню, шо вони йому давали… чи гроші, чи який кусок хліба, Бог його зна, я вже забу-, не знаю. Позабувалася вже. І так ми пережили ми. Тоді вже як папка помер, то ж я кажу Завидовку приїхали, в Завидовке всьо время я жила, поки й заміж там вийшла. В колхозі, і на комбайні, і на тракторі робила, і кругом я робила. І це в 46-му, і в 47-му году пішки утром в 4 часа встаю і пішла в Каховку, в Любимовку. Ну в Каховке, в Любимовке в нас уже нікого не було, а в Каховке дядько… тьотка Полька оце вже папкіна сестра і чоловік її на мельниці робив начальніком. Ну яка не голодовка всі одно люди ж везли там отой. І він принесе там, то крупи якось, то мукички. Я прийду, він мені дасть вузолок один сюди вузолок, другий сюди і в руках. Прийду додому. Де та Завидовка, де Каховка – 50 км. Ну тоді води не було, то ми через балки ми переходили, переходили ближче. А як дорогою, то сильно далеко йти дорогою. Вже раз я тільки ходила, пішла вже дорогою. Довго іти. То я вже не вспівала додо-дому приходить. В 9 часов вечора вже я дома бувала. Прийду до тьоті Полі, в тьоті Полі поснідала чи пообідала. Піду до дяді Федьки, ось оце він (показує на фото), оце він осьо. Дядя Федя коло Каховки, коло базара там жив із жінкою, із дітьми. Піду до дяді Феді, Федьки, тоже туди він… він то так робив, то комбайнером у колхозах, а вона ніде не робила, бо з дітьми була. Ну всі ровно якийсь то вузолок і дасть, і дасть тоже ж. То додому принесу і от, от три кусо-, два куска ось тут та то тут. Крупа й мука й в руках шось дадуть та й, дадуть та й принесу. І от як приходю в 9 часов вечора… І отак і пережили голодовку.

Тоді в 47-му людям в колгоспах платили шось?

Нє.

А їсти давали?

Нє, не давали. Мама робила коло свиней, то там коло свеней прине- дадуть якоїся тої дерті чи крупи і вона пересіє і ото із березки то зерно тамочки, і то якась крупинка і зерничко і то вона принесе додому. Ми на дерничко помелим, помелим, ліпеників наліпимо і ото так і переживали, о. Ну, а тоді вже аж у кінці году, аж тоді вони давали гроші по трошку, не по багато, по трошку давали… у колхозі.

А тоді в 46-47-му було таке, шо люди пухлі з голоду були?

Були, були.

Ви таких бачили?

Буряки пекли… та їли, от.

То які цукрові чи кормові?

Кормові! Цукрові як де попадуться на степу, де ото картошки копають, а ми підемо. Повикопують, а воно, може, позоставалась картошка, а воно крохмал остався ми підемо весною. Воно біле таке, насобіраємо і ото картошкі, крохмалу того і ціх, шо намелемо на то. Якихся ліпників наліпимо так і їли. Пережили. І буряка напечеш і їли, і не подохли. Та я казала, лучче здохла як оце так жить зараз. Шо вже дожить до такої години, шо немає ні сили, ні ходить, ні, ні робить.

Скажіть, а в 33-му була багато людей пухлих з голоду?

Було-було.

В 33-му?

Да в 33-м багато людей погибло, було багато.

Може знаєте по іменам хто з голоду помер, може, сусіди якісь?

Ти знаєш, дєтка, шо я не знаю нікого там, я тоді мала була, воно мені в голову було?! Так, знаю, шо… мама моя тоже там була бавовну той лузали ми, налузаємо, а так коробочку там слульчик візьми. Там той… візьме та ой… шо я казала?

Як вона на бавовні робила.

Ну, а тоді коробочки привезуть. Топить же нема чим. Курей ми все время із степу носили та палили. Ну там колись з плавні привезуть дров чи принесеш на той, на плечах. А так тоді прийдемо та… ой вже тоже… заскок в голові. 

Ваш батько кажете людей возив через річку, да. А мама чим займалася… тоді?

Дома була.

А в колгосп вони пішли чи не пішли? Чи дєдушка з бабушкой пішли в колгосп?

Я, я… дєдушка ходив, а мама вона дома була. Я добре не помню. Я знаю, шо помню як папка її ту… паски пекла, трошки згори, вгорі згоріли, то він її. А вона стірала перед Паскою, стірала, а він прийшов з плавні та її побив. Так бив він її, помню це я. Я так кричала, страшне. Мама впала, я… так плакала. Ну така прийшла сусідка та її одозволила і так ото го після того він її не бив.

А скажіть, а от в 33-му оце як була голодовка, то було таке, шо в людей забирали їжу… з хатів? Ходили по хатах?

Кого забирали?

Їжу! Зерно якесь чи шо там.

Я не знаю, я тіки помню як коло… того… коло магазіна. Магазин так через дорогу йти, через город, там магазини, главна вулиця в Любимовке. І там машини стояли і ото забирали в людей ті… там кожухи, отам ше якісь вещі. Я добре не помню, бо папка купив такий толуб білий, здоровий такий, дліннющий такий був і синій він купив. А за стіки він купляв не знаю. Бо ше ми їхали ото туди в той посьолок, то ми дядькі Фількі отдали… один толуб, а один папка не знаю… може й той отдали, я не помню вже, де вони подівалися.

А у Вас шось забрали тоді?

У нас? Ото забрали тіки в дєда пару коней і дві корови забрали, отако.

То він потім пішов у колгосп?

А він тоді пішов у рибколхоз. Він у рибколхозі пішов робить чоловік, той папка. І ото чоловік утром рано перевезе людей у плавню, а в обід уже мама перевозе. Як кому нада корову здоїть тоже. Мама… там невеличка така річка, то вона тоже ж вміє. А ми ж як ми. Бігаємо тільки та й усе.

А шо люди їли в голодовку в 33-му?

А Бог його знає, дєтка, я ж не знаю шо.

А Вам мама, шо готувала?

Ну шо? Де шо достануть, то й годують, то й давала, варили. І буряк пекли, і кукурудзу, і квасолю і все це ми їли. Чечевицю мама сіяла на городі. Така посієш. Кусточки такі невеличкі. Ну вона така вкусна, то й чечевиця, ой. Пироги з неї хароші. Та ми як наваримо, натовчем її і ото таке.

А було таке, шо ходили на поле збирати колоски?

Було. Було. Було. І ми ходили, збирали колоски. Миші натягають і ми розбираємо і ото забираємо ті колоски в мішок додому. Насушимо, тоді помолотим, помолотим і пшеницю, ту пшеничку брали варили або на дерницю ото драли отако го. Я знаю  це трошки ше застала я.

А не ганяли людей, які оце на поле ходили збирати?

Ганяли.

А хто це був?

Ну начальство якесь. Бог його знає. Я їх вже й не знаю. Це в Любимовке я жила, я не знаю нікого там. Я знаю, шо тіки ту… бігали… верхи їздили, забирали мішки в людей. О, от таке. Шо я ж кажу не знаю.

Кажете мішки в людей забирали?

Забирали.

То це з хатів забирали чи оті, що оце на полі збирав?

Шо на полі збирали люди. От ці шо миші на той, а так же ж на полі миші на… це літом воно на-наносили на зіму. А так весною вони приходили ті люди, розгортали, забирали. То хто шо їв, а хто може й курям давав, Бог його знає. Я тоді знаєш ше мала була, шо я вже помню.

А куркулі були в селі?

Там в Любимовке були. Були. Там були куркулі.

А хто це такі?

Не знаю це. Нікого не знаю. Шо я тоді мала була ше. Стіки мені було там год.

А їх розкуркулювали? Чи висилали їх кудись з села?

Не знаю, не знаю, точно не знаю. Я тобі кажу, шо оце, шо забирали оце… то коней, то кожухи, то там ше якісь вєщі. І «Хто больше! Хто больше!» – кричить. «Беріть, хто больше дасть».

То шо в людей забрали, да?

Да, да, да. А не знаю чи хто брав чи не брав. В голову мені не йшло. Я пішла подивилася та й назад через город пішла додому, до берега, отако.

А в голодовку в Вас корова була?

В дєдушки була, а тоді забрали. А тоді вже ми не… дєдушка помер, а папка рибалчив, то йому вже не нужна корова. Риби лове. Десь нада риби понесеш, даси – вона дасть тобі молока, ото таке. А ми вже намелемо, то шось є, наваримо, то й їли. Ото таке.

А церква була в селі?

Була, була. В селі сільсовєт на ту сторону, на цю сторону церква здорова ше мене бабушка на Паску брала в церкву і вони там, а вона там красіво співала в церкві. І мене візьме, той папкіна сестра. Візьме, я спать хочу, а вона ж співає, а вона мене десь там в уголку постеле мені – я сплю. А вони там співають. І співали красіво там. А тоді вже утром мене розбуде. Каже: «Надя, вставай будемо вже йти додому» (сміється). І ото підем додому. Зараз вони не далеко жили од церкви. Нема вже не бабушки, ні дядька немає.

А ту церкву, її закрили потім чи так вона й стояла?

Вона стояла. Оце ми їздили в Завидовку, чи то в Каховку  і я в Каховке йшла через Любимовку вже як йшла із Каховки так стояла. Бо я так, ближче мені йти, тоді ж води не було по балках. Так я ото берегом йду додому сюди отой, отой в Завидовку. Вона стояла здорова, там сільсовєт був.

А в Завидовці церква була?

Була. Була.

А закрили її чи так вона й осталась?

Зняли купол той, зробили клуб.

А коли це було?

Коли це було?!

Ну скільки Вам тоді було років?

Бог його знає, я вже забулася. Я вже дівчиною така була. Вже ж на роботу ходила. Комсомолкою була. А шо ж ти думаєш?!.

А хто це, оце кажете купол зняли, то хтось зі своїх той купол знімав?

Я не знаю. Ми, в нас там село здорове було, так ми на тій стороні , а той, а друга сторона, де церква, друга сторона, через балку, там міст такий здоровий нємці як прийшли, нємці той… як його… як?

Моста того?

Такий здоровий міст красівий був. Так от, камінь такий, дороги хароші були. Розбили, розтрощили, нічого не було. Тоді вже так ходили. Дерев’яний поставили, то так він. Зараз оцей я була вода аж туди далеко йде, туди в степ. Дерев’яний і отако гойдається. Та страшно йти. Я поїхала в Завидовку, мо з года три не їздила, тоді поїхала. Боже, іду по мосту. На тій стороні мужики стоять рибу ловлять і на цій стороні. А йду і отако о, шатається воно. Потягнуті такі ті були… як їх… желєзні. А тоді то прив’язані. Туди параход заходить сюди, там люди ставали з Каховки приїзджали в Завидовку, з Завидовки в Каховку їздили. Бо так же дорогою машин тоді, автобусів не було. Де якась машина їхала та когось візьме. Так параход іде, то візьме відтіля з Каховки сюди привезе. І відтіля приїжджає люди рано… в той… йде в Каховку сюда, в Завидовку, тут в Григорівку йде. З Григорівки розвертається опять назад йде в Каховку.

А скажіть і ще за 33-й рік. Чи було таке, шо от ходили по хатах шукали їжу?

Не, не було такого, в нас такого. Нємці ходили да, нємці да.

А було таке, шо люди їли там чи ховрахів якихось?

О і ми їли, і я їла із братом. Я на тракторі робила і він на тракторі прицепщиком був. І ото як поорють, а він вискоче, а Ванька бігом тіки бах його, палкою вбив. Взяв в торбу, взяв у торбу і з дому взяли казанок кругленький, солі і всього. І то так: наб’є, шкури пообдирає Ванька, а тоді пошвалить там у саду, біля лісосмуги. А тоді в казанок, нажаре і то тракторист і я й він і ше другий тракторист прийде та їмо. Жирні, такі жирні.

То це в голодовку було?

Да.

Це в якому, в 47-му?

Да, да, да.

А в 33-му?

А в 33 –му я не знаю. Ми ж не були в 33-му… в Завидовке. Це вже…

А в Любимовке ну було таке, шо люди оце ховрахів ловили ще як…

Та кругом ловили люди. Кругом! І в Завидовкі, і в Григоровкі, і в тому… в Любимовке, в Михайловке, в Горносталівке. Кругом люди ловили і їли. Шкурки здавали, гроші платили, о.

За ховрахів?

Да і ше гроші добрі. Ванька було як наб’є… то як на прицеп він, то це прицепщиком. Принесе додому, на досточки порозпинає їх. Такі здорові; і шапки шили із їх, і воротніки робили. Вже було харашо тоді в цьому году, в цьому году, шо ми вже ховрахи їли. Жирні, такі жирні і добрі (сміється).

Оце ж Ви казали, шо в 33-му люди траву їли?

Да-да.

А яка це трава була?

Ой, яка трава? От забулась. Ото щавель конський, ми тоже різали, конський щавель та тоже їли. А шо ж їсти хотілось. Такого ж нічого не було. Крупи якоїсь надере ж або тії як зерна якогось дадуть у колхозі, то по 200 г.. Двоє було чи троє було – мама, Ваня, я. І нам по 200 г. давали. Шо тих 200 г.? Ну то добре, шо мама в колхозі робила коло свиней та там украде в кармани, більш ніде.

А шо це вона крала? Корм?

Ну корм, свинячий. Та й принесе додому і то перемелимо все ти й їли, а шо ж. Як воно їсти хотілось.

А було таке, шо їли трупи коней чи коров?

І ми їли, із Ваньою самі їли. Ваня взнає, шо в колхозі коняка здохла. Чи здохла, ну здохла. Узнав, каже: «Надя, будуть вивозить сходні на скотомогильник коняку». Ми взяли, сокиру взяли і пішли. Знаєм, Ванька взнав, коли вони вже відтіля вернуться. Ми пішли туди, він задню ляшку одрубав, ноги поодкидав, те м’ясо порубав, у мішли і ми принесли додому. І їли, не подохли.

Це в 47-му, да?

Да-да. І не подохли. Ваня, ось недавно, тоже вже 40 год як він помер. Тоже впав з машини, їхали в Каховку і машина як дьоргнула, а він сидів, стояв чи сидів і впав і головосотрєсєніє в його було. Лежав в больниці. А тоді через стіки время і тоже помер. Вже 40 год як немає, так як і мами мого чоловіка, вже 40 год нема. Так я й…

А було таке, шо ловили жаб чи змій?

Нєє.

А равликів їли, оці молюски, що в річці водяться?

Я не знаю, в мене того не знаю. Ми не ловили. Ми рибку ловили дрібненьку. Ото візьмемо якусь тряпчину, тоненьку або платок такий здорові були, у нас  платки такі, бахраму пообрізаємо. І підемо то раз зайде один з глиби, другий з той берега. І ото такої мєлочі – і в відро повкидаєм, додом принесе. Помиємо в солі, помиємо, помиємо (показує руками) і катлєточки робили їли і не подохли (сміється) до цих пор і досі живу. Гамно, одного гамна ше не їла (сміється).

А Ви розказували своїм дітям про голодовку?

(Рукою махає) Та вони не вірять. (Говорить пошепки) Коє вірять, а коє і нє. Оця (показує пальцем, що не вірить). А так слава Богу прожили до цього время не знаю як далі буде, якби був хоть і завтра (говорить про смерть).

А було таке, шо люди в місто ходили шось міняли на їжу? Чи в Каховку може чи ше кудись ходили міняли?

До нас тої, до нас приносили аж із-із Полтави. Міняли на зерно… тряпки, тряпки приносили, бо ми самі брали в них тряп- тряпок не було. А вони приносили й кофти, і жакети, і плаття таке, ну таке, шо можна було носить, юпки мама брала. Давали їм зерна. Це нада, шоб у ту Полтаву. Ото далеко ж. а приносили до нас, а ми не, ми не, більше нікого, нас не…

Це в якому році отак ходили з-під Полтави, це в 33-му чи 47-му вже?

В 47-му. В 47-му, да. В 47-му. Та мама як начала робить, на фермі заробляла і пшеницю, й кукурудзу, і просо привозили. В нас уже було, ми купили собі і телятко, купили поросятко. І ми з мамою, з Ваньою годували. Почті шо 3 т. було у нас зерна. І ми годували. От як німці прийшли – корову забрали в нас, свиней забрали в нас. І одного тіки вспіли зарізати. Лежало в сарайчику поки, аж уже вони трошки пішли далі якраз в Григорівку. А тоді дядько прийшов та кип’ятком обливав, шерсть обстругали, обстругали. А тоді розрубали та у діжку солі засолили і ото ми їли, отакого.

1. Дата запису: 22 вересня 2021 року; 
2. Місце запису: село Новософіївка, Снігурівського району, Миколаївської області; 
3. Записувала: Костів Михайло Богданович, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Надолінська Оксана Василівна, 28 грудня 1926 року, народилася в селі Успенка, Курської області, Росія; 
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Успенка, Курської області, Росія. 

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Представтеся, будь-ласка, ваша фамілія? 

Надолинская Ксения Васильевна, 26-го года рождения, Курской области, село Успенске. 

А яка ваша дівоча фамілія? 

Веселова Ксения Васильевна. 

Село Успенське, Курської області? 

Да. А? 

Успенське, Успенське ви казали село? 

Успенка, село Успенске. 

Розкажіть, що ви пам’ятаєте з свого дитинства, про батьків, про вашу родину ще там в Успенці. 

Как батькив, ну как, жила я, папа, мама и нас шесть детей было, шесть детей у папы и мамы, шесть детей. Ну жили как жили раньше это жили знаете как, как жили и не так кушали, не так и ходили, не так как сейчас дети как дети. Даже у пастоликах ходили, у нас в России зима там така, у нас леса и леса, как это зима, то у нас вот так засыпало, друг друга открывали, если зимою так оцэ засыпал снег, там тихо, леса кругом, ну так оцэ дети и выживал. А потом у нас в 50-ом сгорел дом, сгорел дом, не подождите, не в 50-ом, мы приехали, в 40-ом. В 40-ом сгорел дом, была сильная вьюга такая, знаешь мело всё, а братик у менэ був, трошкы старший братик, узял на горище это, наслал там каку-то птичку, сажать хотел и наслал сена дэ дымарь, а у нас там дровами топили,  у нас же леса, дровами топили, всё тепло так, ну и мама натопила то всё под Новый Год, как раз под Новый Год, натопила и щэ сразу я скажу, мама послала меня у магазин , там привезут белый хлеб, белый, у нас только был ячмень и жито, у нас белой ни муки не було, ни хлеба не було такого, ну привезут это белый хлеб, боже одела мне мама валянки, там очередь така стоит, привезут под Новый Год белый хлеб, привозят уже вечером той хлеб привезли такый круглый как сейчас… колы продавщица кажэ: “Буду тилькы по полтого давать,  полхлебинки, бо мало привезли, по полхлебины”. Ну взяла этот полхлебинки и пришла додому, замееерзла, тааак замерзла шо вот так, мороз же этот и щэ так мело сильно. Пришла додому, повечеряла, влезли на печку, были печки такие, ну вы ж их не видели, печки?  

Відєлі, знаємо які. 

Раньше у печах хлеб пекли, а там спали мы. Валя, у вас не було? Валя, шо я Валю, Валя…  

На запічку, так казали? 

Да-да, на запичку ото той, вылезла тепло так, тааак крепко заснула, так… ну и дети щэ, нас шестеро было тоди и дети там ж тоже спали. И вот это сено на горищи загорелось, от этого дымаря сено загорелось, а у нас же дома там деревянные, деревянные дома, а и шэ… подожди, я вот забула как они, чем они, наверное, соломой крыты были, вот тут я забыла. Ну у нас из дерева дома делали и как раз под Новый Год и горело так, а все были закрыты, бо вьюга така, все закрыты, ну соседи, прибегли там соседи, тилькы коровку вывели, куры сгорели, не и щє кабанчика вывели, а куры погорели там и пшеница, хлеб увесь сгорел, бо это деревянное, оно ж горит так и щэ вьюга така була, ну и шо, соседи… ааа когда мама выбегла ото ж то кричит, а спугалась и кричит, ей пытают: “Дети, дети все там как?”. А мама испугалась, ну четверо вынесли, а мы на печи двое остались старшие – брат и я, на печи, там спали крепко на печи, этих забрали. Маму пытают: “Дети вынесли, дети там есть? А мама знаете, разревелась.  

А як звали вашого батька? 

Веселов Василий Парфилович. 

Де він працював, чим він займався? Ким работав? 

Папа работал бригадиром, тоди… Валя, ото ну роздвалы то, от собирались на работу, бригадиром вин работал, папа.  

Це було… А до колгоспу? 

Это ж колхоз был. 

А до колозу шо папа розказував? 

Шо папа, ага… Папа у мэнэ сирота, я даже не знаю и вин не знает своих родителей, папа был, вин сирота. У мамы было 3 мамы, у мамы моей 3 матери было и все помёрли, мамина умерла от родов, родила там девочку и померла, потом дедушка женился, прывиз, Шура её было казали, прывив её, она трошкы… сильно тоди булы легкими, а как? Легкими болели, как у нас ото когда-то болели? 

Туберкульоз? 

Туберкулез, туберкулез, сильно падали. И ця заболела туберкулезом, тилькы родила девочку и померла, а девочку родила эту вот, померла от туберкулеза. Потом дедушка какую-то привел молодую, таку, молодэньку таку и вона скико и обратно от туберкулеза померла. И остался дедушка, оцэ мама и двое сестёр осталыся.  

Ну от голод ви пам’ятаєте в 32-33-му?  

Ну як, мне было 8 год, я как сейчас вижу, как сейчас вижу голод, люди падали как мухи, как мухи, кладбище от нашего дома недалеко было, кладбище, ну от щас скажу, как ото до Надолинских, кладбище у нас было от так за селом. Там выкопали яму таку, большую яму и одна конячка и той… я как сейчас вижу, ото умирали и возили, ну этих вот и отак их, гробов не було, только их отак чем-то, одеялом, чем и щэ и ото так их в ту яму складали.  

А хто у вас у селі жив, вот українці, росіяни жили? Якою мовою говорили? 

Росийською, у нас украинцев не было, не было. Може и были, я тоди и щэ так, восем год було, может они и были, но вот тут хорошо, когда украинцы ехали меняли, меняли, падали как мухи, вот дедушка, одна тётя шла и девочка на руках, она шото меняла, украинцы привозили менять всё, как вот это сейчас вышиванки, вышитое всё привозили, скатерти, там рубашки мужские, вот привозили. Меняли даже, вы знаете, меняли на квас уже, пухлые, украинцы и много их було, много було ходило. 

І в основному помирали ті приїжджі? 

Приезжие, а россияне не так помирали, потому шо то картоплынка там, даже у нас було. У нас було даже коровка, дедушка и папа был ещё, коровка была. А сусиды, у нас сусидов раскуркурили, как-то их раскуркурили, а какую, шо там у них брали я не знаю, раскуркурили, куркули. И она была, Улитка её было звать, она была сильно така жадная и ничего не дала менять, ну не брала, не ходила менять, не меняла. И, ты знаешь, сам хозяин такый здоровый такый и сын, вин Павлик и вин був Павлик, как-то Павлики и они поумирали з голоду. Когда мы с дедушкой пришли, уже принесли молочко, дедушка прынис это, ну к соседке вот так через хату пришли, то они уже лежали, ищэ живые были, но уже пить молочко не пили, той дядя, той Павлик здоровый такой и Павлик 24-го года сын лежат отакого, а эта их бабушка, эта Улита, Улитка було звать, она маленькая така была, она ничего, а это мужчины, им же надо покушать.   

І була така гарба, яка збирала оці трупи? 

Да-да, була така гарба и конячка одна, и сберали отако, вот не знаю как, забула чем их укрывали, ну без грабов, без ничего так их клали, у ту яму их так клали, но сильно много украинцев. Даже, вы знаете, когда дедушка пошел в лес, а она пришла у лес какие-то ягоды там ела и двое деток маленьких, по 6-ть чы по 7-мь, 8-мь год було, и вона отак собрала такого листья, листья чуть собрала и сели, и вона как сидела так вона и померла, а детки плакали сидели. Когда дедушка их прывив додому, уже её забрали, похоронили, а дедушка прывив их додому, покормили их, они голодные, а мама сама уже пухлая була, она, шо достала, их кормила, а сама она ела. Падали и падали… 

А у вас додому до…? 

У нас додому, я расскажу, как у нас додому, у нас была ищэ и пшеница, и коровка у на була, и приехали забирать зерно, приехали забирать зерно, две подводы, я как сейчас… две подводы приехали, а у папы был двоюродный брат в Старом Оскале, знаете Старый Оскол, город?  

Город, да. 

Он от нас был 25 км, как Снегирёвка. И приехал дядя, а вин был в Старом Оскале, где столовые, в столовых вин был директором, а вин був партийный, у него и тут пистолет весел. А эти приехали забирать последнею пшеницу, а дедушка, папы не было, папа тоже там в городе работал, а дедушка вот так стал, закрыл и сказал: “ Не дам, пока приедет Вася зять, пока приедет вин, тоди шо хочете, а я не дам”. Стал и всё, ну а этот председатель сельсовета был такой, тошо партийный и такый темный-темный, даже четверо детей, он председатель, а дети пухлые были у него, и не дал, они наши то были, не чужие, а наши и не дал. И тут дядя Вася приехал этот, а вин тоже ото партийный приехал, и ты знаешь они раз два пидводой той и поихалы, и мы не голодовали.  

А забирали тільки пшеницю чи все забирали?  

Всё забирали, даже квасолю, и квасольку забирали, всё забирали. Ну у каких, где там було трошкы родственники у партии, а то и россияны падали отак, и россияне, и украинцы. 

А ті українці до вас додому приходили? Ви їх пам’ятаєте? Що вони говорили? Звідки вони прийшли? 

Ну сейчас не помню, я уже забула, кто с какой области там не помню, та даже мы же украинцев не знали, мы не знали. Я вам расскажу, когда папа приехал сюда, папа приехал шукать тут, чтобы переехать, когда у нас дом сгорел, переехать сюда, а тут был какой-то у него родственник, ну какой-то был, чы знались они тут на Украине дэ мы в Херсонскую область приехали. И вин когда приехал уже по нас, приехал тут дали, а жили, то там еврейский посёлок был, сами евреи, только две семьи было нас, этих русских, а то еврейские. Цэ был 14-ый Каглипин, 3 км был отут, Каглипин там немцы, немецкое село, всё немцы там были, а тут где мы жили, тут евреи, еврейское село. А когда вин вернулся, приехал и привез, но сейчас, вот как сейчас, наверное это была манка, прывиз её, когда мама наварила это с молоком, а у нас этого не было, у нас было ячмень и жито, а вот это пшеницы… не у нас было трохы пшеницы, ну это уже дядя Вася так откудась прывиз, а то не было этого, хлеб у нас ячменный был, с ячменя и житный хлеб, а белого у нас не было ничего.  

А як у вас кажуть жито чи рожь? 

Рожь, рожь! Ячмень и рожь. Жито, это уже тут. Ну видите, у нас там какое-то село было, там недалеко от нас, какое-то маленькое село. Видите, я сейчас и по-украински уже, язык поломала, всё. А было село и приехала до нас родычка оттуда, она мне сказал: “Ксения, пойди мне ночвы принеси.” Я стою, стою, пришла, я ж не знаю, что-то за ночвы. Прыходю: “А что такэ ночвы?” Она засмеется, а потом другой раз кажэ: “Ану пойди мне драбину принеси.” А у нас лестница, а это у нас казали ваганы, ну оцэ, шо вона казала ночвы. Это было где-то там казали: “Там хохлы живут, хохлы,” А шо это за хохлы были, наверное, это вот и сейчас я не знаю. И вот так, и сюды вот так я приехала, я ж 5-ть классов там закончила, а тут я не могла учиться, потому что тут еврейские, евреи, а нас только 2 семьи было русской школы, не преподавали ни украинский, ни русский, тилькы еврейский, тай так я и осталась безграмотная.  

А ваша родина міняла в цих українців, може сорочки вимінювала чи ще щось? Пам’ятаєте? 

Памятаю хорошо, ну не меняла, у нас дедушка був, вин боже, у нас шесть детей было, боже спаси, не меняли, мы только шо трошкы подкармливали, то трохы подкармливали, оцэ ж когда эта женщина померла в лесу, ну там её забрали, похоронили, дедушка забрал этих мальчика и девочку, забула как их, я вот знал, как сейчас знала, как их звать ото мальчика и девочку, так они у нас жили, мабуть, года два, покы батько их найшов, отец ихний приехал с Украины и искал, и нашел их, ну у нас нашел. Ну наверное папа или дядя Вася у газету писали чы шо и вин с Украины приехал и забрал этих деток, батько, а мама ихня там была похоронена.  

Ви пам’ятаєте тих дітей? Ви з ними… 

Скажу, не тилькы памятаю, когда мы с России сюда переехали, года два, цэ в 41-ом… уже не, уже войны не было, вона кончилась, я пришла с Германии и она приехала с мужем, такой здоровый один, и оцэ знала как её звать и забула, приехала с России в гости, когда уже разобрались, ну мама конечно ж то, а я ж щэ не знала, мы её не узнали, а это ж ця приехала девочка с батьком, они, батько, зять, и она, приехали сюды до мамы, папы у мэнэ уже не було, папа на войне у мэнэ погиб.  

А скільки років було цієї дівчинці і хлопчику? Вони вашого віку були? Старші чи молодші? 

Не, меньше, хлопчыку, наверное, отак год 6-ть було, а девочка оцэ ж годика 4 отак её було, маленькие были, когда дедушка нашел, они отак коло мамы сидели и плакали, мама лежит, сидела она так коло дерева, а они коло её так обняли и плакали.  

Мама померла чи мама…? 

Помэрла. Уже мертвая, дедушка забрал этих дитэй, а там поехали, забрали её и там у ту яму похоронили.  

А як звали цих дітей не пам’ятаєте? 

Ну ось я оцэ памятала и забула. И мальчика звали, и того, как було звать, они ж с нами росли, росли с нами.  

А звідки вони з України, з якого міста? 

А теперь не знаю и знала, но от теперь забыла.  

А ви з ними росли, то… 

Они уже приезжали со Старого Оскала до нас, а от с Украины не знаю, а они украинцы.   

А ви з ними могли порозумітися, вони ж трошки по-інакшому говорили, ви по-російськи говорили…?  

Дети щэ, мы по-росийське, а они ещё маленькие были, я не памятаю теперь как они, как мы ото разговаривали тоже, а когда они уже приехали, то они чисто уже как Москва говорила, усе поприходили, сильно любили как они разговаривали, ну как из Москвы ото, ну Россия.  

І ваш дєдушка допомагав їм? 

У нас дедушка был хорошим, вин, ты знаешь, 25 год проработал у шахте, под землею проработал у шахте, шахтером. 

А шо власть робила? От купа людей приходять з України, гинуть, шо на то всьо власть казала? Ну от сільська рада чи міліція, шо вони робили? 

Не скажу, от цэ не скажу вам, шо они, шо им предлагал сельсовет, куды их определяли, от ты знаешь, вот тут я не скажу. 

А от цю гарбу організували? 

Ну этот, организовали, цэ ж, даже мы с дедушкой ходили, где умирали наши уже русские, где по хатах, а дедушка так ходил ото то та помогал, и мама ходила, и дедушка ходил, папа то работал в Старом Оскале, вин работал, оцэ ж дядя Вася был этим директором, а вин подвозил там у столовые, там воду, пиво, там вино чы шо подвозил у столовые, там работал, а мы тут были в селе.  

А хто грузив ось цих людей, ці трупи на ту гарбу, були якісь спеціально найняті? 

Не, не специально, просто ото люди, просто люди, люди багато спасали так, багато поспасали так, у нас не так оцэ мерли люди, не умирали так, трошкы ото то коровка, делились так и уже когда ходили меняли, тоже помогали им, сельсовет куды-то их распределял.  

Ваша родина ніякі ці речі не обмінювала, ви так просто допомагали? 

Не-не, мама ничего не меняла, только помогали, я ж кажу, у нас двое сирот этих росло, та не двое, а то щэ один, трое росло у нас сироты, один казак, дэсь какие-то казаки приехали и бросили его тут у нас у селе, бросили, а дедушка его забрал, ему было уже 10 лет мальчику, забрал его до сэбэ и так вин вырис у нас. 

З Кубані може? З Кубані казаки? 

Какие-то казаки, а откуда я не помню. 

Тоже не пам’ятаєте цього мальчика? 

Не памятаю, ну мэни 8 год було.  

Ви тоже з ним говорили? 

Ну а як, мы же росли вместе, а когда уже вин оцэ так пошел уже учиться, тоди кончил он 7, уже он здесь у селе кончил учится, тоди папа отдал его в Старый Оскол учиться и вин, ты знаешь, кончил институт, женился потом, дочка была, пошел на войну, а жинку тут немцы повесели, а двое деток у нас были его. Вот так наши как-то сирот собирали, вырос так и сирот дедушка собирал, ну это дедушка, папа всё зарабатывал на нас, а цэ дедушка, мамин папа.  

А ці люди пішки приходили? 

Пешки, пешки, пешком ходили, вот я тебе кажу, это двое деток, потом одна с девочкой на руках маленькой… шла где-то там, зашла, её напоили квасом из буряка, чего его ото чы на борщ его делали, я теперь не помню, напоили её и мама померла, а девочка осталась, а мама помирла от кваса, ну голодная была, пухлые ходили.  

А якісь дєтдома, патронати не організовували тоді? 

Да, там был недалеко детдом, и ты знаешь, подкидывали, багато подкидывали дитэй, дажэ оцэ придет, мама уже рассказывала, я уже помню, шо мама рассказывала, то одного подкинули, принесли, одна принесла двух деток, мальчика и девочку, подкинула, отошла и долго-долго стояла чы как заберут их, чы нет. Ну каже, вышли, они стали плакать, каже забрали, это мама рассказывала, забрали этих дитэй, ну и она пошла. А дэсь муж был на заработках, когда вин там шось заработал, приехал, уже хорошо, а дитэй то нету, она жива осталась мама, а диты, а шо ж делать, то они тоди там и по судах ходили, не отдавали им дитэй, когда батько приехал, а мать их просто от голода отдала. 

А де там був той дєтдом? Як це село називалося? 

Подождить- подождить, как это село называлось… Головиновка, село Головиновка, там большой, как школа, там школа раньше была и такый дом, и там детдом был этот. Нее, не Головиновка, подожди, оцэ первое, шо я казала, наше село. 

Успенське. 

Успенске, а это Головиновка, это был барский, барское село, мама рассказывала, нэ тикы мама, оцэ там сад был, постройка такая и речка, а речка было вот как у нас тут, от така. Мама казала, когда барыня приезжала параходиком, приезжала параходиком, она эту речку чистила каждый год, а ещё мама казала, что такая была маленькая барыня та. Приезжала, она тут не жила, а вот это вот село Головиновка, это её было, там сад был такой большой, постройки такие были большие, такие домики. Это назывался барский двор.  

А як це все припинилося? Шо люди просто уже перестали приходити чи як? 

От теперь я не знаю, когда припинилося, ну это в 43-ем году было, уже ячмень вот наливался отако, бо, кажуть, ходили даже вот эти колосочки… 

В 33-му, не в 43-му. 

Ааа, в 33-ем. Колосочки, каже, рвали вот эти вот, прямо с колосочками ели, от у нас уже весною, уже была така цыбулька, мама посадила цыбульку, так она посадила, была уже такая рослая, вышли утром, а нету ничего, всё вырвано. Ну кто, колы пришла така соседка и каже, а там Маша была така и пухла-пухла, не девочка, уже она взрослая была и пухла-пухла, уже вспухла так, и соседка каже: “То Маша, я видела, она утром прям пучок нарвала и шла, ела эту цыбулю”.  

А потім ще голод був у 46-му році, уже після війни.  

Это я уже тут була оцэво, мы тут были на 14-ом. 

А в якому селі ви жили?  

Отут? 

Да. В 46-му після війни? 

Писля войны? 

Угу. 

Щас-щас, воно называлось, вы знаете, оно не село называлось, а отделение: 14-ий, 13-ий, 16-ий, 17-ий, 18-ий. Вот так они назывались, но мы жили на 14-ом. Вот так был 16-ий, ну а трошкы дэ казала скикы 3 км, чы скикы, цэ Карлипин був, тут немцы жили, тут называлось село Карлипин. 

Ви в цьому селі жили? 

Мы жили то 14-ий, а через 3 км, то Карлипин село було. Теперь её там эти распахали её, разтой, там тикы земля, даже деревья, когда было, там они жили багато очень немцы, там усе в цветах було, таки багато жили, евреи не были таки , евреи не любили цветов. А эти немцы они у цветах жили, такэ село було.  

І шо ви про цей голод згадуєте? 

Шо згадую, щас скажу. Цэ було с 46-той на 47-ой, да этот голод был? 

Да. 

Я старшая была у мамы тут, папы уже не було, нас было то четыре сестры и два брата. А я старшая была, вы знаете, я шла, то на работу, на севалки нас посылали и трошкы там украдем и в землю закопаем, а тоди ночью идем, отроем и вот эти то, а такие вот так не было достать. Ходили, скирды у нас стояли с половою и вот отам они ходили и полову веяли, там зернышка эти доставали, а потом мололи, такие были, вот так мололи. 

А не дозволяли. Ось нікого не засудили, десь в тюрму не послали за то шо там, наприклад, вкрав цього чи забрав зерна? 

Не, мы никогда не попались, ну там у нас евреи были, евреи никогда бы не посадили, хотя и пиймають, а вот в этом селе було, в этом селе скикы, ты знаешь, как раз ехали, уже наливались колосочки пшеницы, но она где-то с работы ехали, ну и той трошкы колосочки те там нарвали и шо, они тут сидели по 3, по 4, вот её дедушка сидел, скикы вин был?! Чы 3, чы 4 года сидел. Ааа, осё хата, оцяго, тут была жиночка и 3 детей, 2 сына и тетя, как её, Лида, було 2 сына и дочка, ей дали 5 год за скикы там, чы килограмм тех колосочков. Они ехали уже с работы, ну и понарывали, а этой как её, Марии Суи, батько, а вин бригадиром был и перестрел и взял поставил ото, а пидводою, киньмы ехали, он той и милицию вызвал и их всех забрали. Из этого села 8 душ чы скикы, они все сидели, то как сидели они, сважили, у кого там килограмм чы у кого полкилограммчика, тому 3 года, тому 4, я не знаю дед Шурка, я уже забыла скико вин сидел и дядя Федя сидел и баба Люда тут, тетка Людка сидела, а баба Дашка забрала дитэй её, много так сидели. А мы не сидели, хоч и той голод был. Но евреи никогда не судили, чы там пиймают, чы не пиймают, даже если какие были трохы багатейшие, они ещё помогали, отак детям помогали.  

А тут ці місцеві люди вам розказували про голод 32-33-го року чи не розказували? 

Я рассказывала, а тут я не знаю чы помнят они, я вот шось не помню, шоб рассказывали так. Я хорошо помню, бо мне 8 год, 9-ый уже был, а я хорошо там свое помню, я тикы тут оцэ с 47-ой на 48-ой. 

А ви тут комусь розказували по цей голод? 

А як, так на работу так дэсь отак, той свое, той свое розказуе, и я отак розказувала, ну бач тут же сбор, то люди той оттуда, той оттуда, если бы оно село было такэ село, шоб все, а то приезжие, тут не знаю кто как голодовал, кто как, ну отут, это хорошо знаю, их сажали, за эти вот колосочки сидели они, когда сюды приехали, то их только повыпускали.  

А як ви вважаєте, зараз треба розказувати про той голод 33-го року, про 46-го, 47-го? 

Ну пишут, я когда-то по телевизору слухала за этот 33-ий год, я выключила, я не могла, сердце у меня, пошла пилюльку пила, сердце схватило, бо я это всё видела, как это люди падали, как мухи падали. А потом дедушка, я кажу: “Дедушка, а дэ вот это вот забирали квасольку, это вот всё, там пшеничку, дэ они девали?” А вин сказав: “Они её вывозили и у воду сыпали, у речки, высыпали у речки, просто сделали, шоб умирали люди, они просто вывозили и у речку высыпали.”  

А якісь люди от з тих які приходили голодних залишилися у вашому селі, там у Успенці, біля Курська?  

Я уже и не… залышылыся, ну я не ездила уже, брат ездил, ещё сестра ездили туда, ну как, там же и родычи остались у нас, ездили, но я ни разу туды не ездила, как приехала, не ездила туды, бо то дети маленькие было чы шо. 

А може до школи ви там ходили разом з цими дітьми, які уже з українців і пішли там в Успенці до школи? Були такі діти, пам’ятаєте? 

Не памятаю. 

Ви пам’ятаєте ось цих…? 

Ци шо я памятаю, так оцэ, шо ходили отак просили. Подождите, шо я хотела сказать вам, от хотела сказать вам и сразу вылетело, уже бачыш, года-года, уже ой-йой. Ааа, вы спросили чы отут в селе голодовали, голод был как и забирали квасолю… Нюра бабы Мотькина, Нюру ты знаешь? Нюра бабы Мотькина каже: “Пришли, а мать дэсь квасольку там взяла у печ засыпала попелом, так они всё равно достали и той забрали.” А у бабы Мотьки было 2 девчат, была Люба и Нюра, Нюра пухлая была, каже: “Я пухлая была, а той маленькой дэ кусочек макуха кто-то даст, а я старша была, больше меньшой тыкали.” А мать у них была, бабка Мотька, пухлая была, бо ту голодовали в 47-ой на этот, на 48-ой. 

А ці родичі, які казала “ночви”, “драбіна”, ви там до них йшли, були у них у гостях? 

Да, были в гостях, ну я шо кажуть не понимала, приеду, вин же дядя мий, вин там жинку соби з того села взял и отошо я вам рассказывала, вона меня пошлет, то ночвы чы эту драбину, я ничего не понимаю. Была в селе, но там они все по-своему говорили, село такэ було, они то казали: “Это хохлы там живут, хохлы.” 

А як то село називалося? 

Забыла… Дубинка, Дубинка, она от нас была 3 км, Дубинка. 

Ну добре, дуже вам дякуємо, бачите ви все розказали те по правді, все як має бути. 

Да, ну ищэ конечно так вот сижу, вы как спросите, я вспоминаю, сразу вспоминаю. Вот как мы та жили, цэ Успенске, там церковь, от Успенске, как вот сейчас бачу, церковь вот так на горе стояла, стоит там така красивая, а потом Лубошево ещё, Головиновка, Дурнева, потом… это села, села там недалечко, так как мы от Головановки сейчас через речку. А цэ дэ Головиновка – цэ барское было село, бо там усё барское, дажэ жили какие там работали у той барыни, она приедет, маленькая кажись, идёт, а любила красное носить, а шла, слезла со своей коляски, а индюк, как схватил её индюк, а индюки красное люблять и  так ото тягал, о вона кричала. 

Добре… 

Ооо и она каже, барыня приедет и тут жаляться, шо какие варят, ну там им дают шо, а там той, так эти мужчины какие у барскому работали, мама мне рассказывала, работали мужчины и сварили чы борщ, чы суп, так они как пришли обедать, так батогами отакого из этого батогами били и повиливали эту. И тут тоби барыня приезжает, и тут же стали жаловаться, ну не кормят, погано кормят. Она кажэ, така тихо разговаривала: “Ну как же вы так, зачем вы так, ну как же так люди голодные, они ж не будут работать?” Мама всё рассказывала.  

Скажіть, а чому ваш батько імено на Україну поїхав після того як у нього будинок згорів? 

Вы знаете, это зима, а у нас дерева не было, чтобы дом сделать, ну перешли мы до дяди до одного, до соседа, ну шо, у него тоже 5 дитэй и не було, как это вот сейчас, вот у нас пошли у пустые хаты, а тоди не було, у каждого там свой домик, своя там хата, негде было жить и за жытла, и папа поехал сюда, на Украину. 

А скажіть як вашого діда звали, фамілія, ім’я? 

Малахов, а как же фамилия старое такой, Мартын Иосифович.  

Йосипович. 

Иосифович, Мартын Иосифович, бо у меня мама была – Веселова Анна Мартыновна, а его, дедушки, Малахов фамилия, а мы уже Веселовы, это папина фамилия. 

Веселов. А ім’я? 

Веселов Василий Парфилович, это папа мой. Малахов Мартын Иосифович, это был дедушка, мамин батько.  

1. Місце запису: смт Ольшанське, Миколаївський район, Миколаївська область;
2. Дата запису: 21 вересня 2021 року;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Принько Лідія Андріївна, народилася 15 лютого 1924 року в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна.

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як вас звати?

А, мене звати Лідія Андреєвна.

А фамілія?

Принько. А моя дєвічья. Девічья – Яровая.

А коли ви народилися?

1924-го года, 15-го фєвраля. А 15-те фєвраля це день празнічний, а я вам скажу, який день, день, ой, це 15-те фєвраля, от уже вилетіло з голови.

Стрітення, стрєтєниє?

Стрєтєніє. Зіма стрічалася із, зіма з літом, а я встрічалася з білим світом. Оце я знаю. Я тоді родилася, оце на Стрітєніє, 24-го году 15-го фєвраля.

А де ви народилися?

А я народилася, раньше він був Федорівський район, Федорівка, а тепер Новоодеський район, Новоодеський район село Міхайловка, Новоодеського району і Міхайловський польолок, там він 12 км від Новоодеси. То раньше була Фьодоровка, а потім Новоодеса. Отак. Там я народилася. Но я народилася там ше Міхайловський посьолок був, я там в тому польолку народилася, а вже нас отсоєдинили і стали міхайловскими. А раньше там був польолочок Міхайловський. Там ми спокойно народилися.

А як батьків ваших звати?

Папу звать – Яровий, це папу?

Да.

Андрєй Стєпанович, а маму – Пєлагєя Афанасьївна звать. Мама із Щербанівського посьолка, а папа білоусовський, там, як ви знаєте ті села.

А в вас були брати і сестри?

Були, брати і сестри, но лучше не згадувать.

А чому?

Осьо сльози течуть уже і всьо. Оце така безтолкова, уже не держе очі, ну ви мені прощайте. І брати, і сестри нас багато. В нас велика сім’я була. Було сєм нас і сєм осталися, но тепер уже нема скільки багато, нема. Не хочу, не надо вспоминати.

А ви яка були, старша, менша?

Я була, нє, не старша, я, по-моєму, була третя. Старша була Ніна, потом Стьопа, потом я. Ніна – померла, Стьопа – вбитий, а я ше живу. Оце моя, мої домашні, дєвічьї ше, Ярові, оце так. А тепер я вже Принько, давно, я Ярова була до 22-х год, а в 22-а годи вже стала Принько, так і є Принько.

А до колгоспу може пам’ятаєте, яке в батьків було господарство, ше до колгоспу?

Усе помню. І даже помню, як звалося те господарство. Помню, а особєно, коли ночами не сплю, я його часто і густо оте старе помню. А тепер забуваю.

А розкажіть, що там за господарство було?

Тоді було господарство, я вам скажу, бо папа часто нас брав, я 24-го году, ше тоді вони самі хазяйнували, було в нас дві коняки, це я помню, гарбичка і мене взяли тоже на солдатське, там було таке, степ солдатський, там папа накосив сіна і нас же ж туди взяв. Нас тоже було сім’я велика, сєм душ дітей булоі всі виросли, і всі здорові були. І він туда нас любив возити на гарбику. Знаєте, шо таке гарбичка? Це така тєлєга, як гарби були, шо ота краї отак, досточки, досточки, посередині доски, гарба називалась, гарбичка. І він нас на гарбичці туда брав. Я добре запомнила, я була мала ше, було мені три годи чи скільки. Ну а там папа накосив сіна, ну трави коровам на зіму, ну і поїхав по сіно і нас туди забрав. Ну і мене ж, я була сама мала, сама маленька. І мене маленьку забрав туди. Ну і каже, а тоді водилися вовки, і мені папа каже: «Он, он пішов вовк». А він, видно, по моїх глазах баче, шо я не туди дивлюся. «Бачиш?», «Бачу, бачу, он бачу побіг», а дивлюся геть в другий бік. Папа мене бах і на гарбу тільки раз і викинув, «Іди туда, сиди, як не хочеш харашо подивиться». Це я помню, оцей случай, як папа мене викинув на гарбичку, це я все помню. І помню, як він мені показував, де вовк біжить, но тоді вовки водилися. І папа каже, шо: «Сидіть тут тихенько, бо ше він, як почує вовк, шо тут якісь поросята їдуть, то ше до нас, ше й насиш коней», – а в нас були свої коні, – «ше й коней нам, вобщєм подаве вовк, а тоді чим ми доїдеш?». Це всьо помню це. Як він нас, наказував він нам, як ми себе должні вести. Коли десь недалеко вовк бігає, тоді вовки водилися. А це я було, я знаю скільки мені було год, но він мене неожидано схватив і отак викинув на сіно. Сіном гарбичка та, ну гарбичка, тєлєга така, а по боках отак щаблі, щаблі, досточки забиті і називалося гарба, тоді гарбою називалося.

А скільки тоді в батька землі було, пам’ятаєте?

Папі, скільки йому було живий?

Ні, скільки землі в нього було, землю він мав?

Чьо, чьо, чьо?

Землю мав?

А, вроді папа казав, шо 2,5 десятини, 2,5, папа часто нам казав, шо це ми, в общєм, средні були якісь. Оце я знаю, шо це папа нам розказував, оце ми були середняки, називалися, по срєдньому жили, і не багаті, і не бідні, середняки. Отак ми тоді жили.

А в колгосп ваші батьки самі пішли?

Ну в колгосп самі пішли, не принуждали. Це жили ми на посьолку, Михайловський посьолок, і нас туди оце, це, канєшно, тоі були часті, називалися, сходки, часто були на сходках. Шо спросили, повторіть?

Ви розказували, як оце, питаю, чи батьки самі в колгосп пішли?

Самі, самі.

І за сходки ви казали.

Були сходки, тоді не було, ні цих, ну шо січас сходяться ці, та щас ніхто не сходиться по-моєму. Нема таких сходок, як були. Раньше і папа, і мама йшли на сходки, а нас покинуть, нас було сємєро, пєчки були і оце «залазьте туди на пєчку і, хто буде стукать, не одкривайте, пока ми прийдем», це я помню. А вони всігда ходили, і папа, і мама ходили на ті сходки. І ще як мали, це був десь, це як мені зараз, це було 33-32-ий год, це в ті годи, це я була, скільки мені було, ну я пощитать можу, но зараз гостєй так багато, з голови я розказую шо вас інтересує, я буду вам отвєчать.

А пам’ятаєте в якому році батьки в колгосп пішли?

Батьки в колгосп пішли після 33-го году, отак, вони після 33-го году пішли в колгосп. Колгосп – він був, дядько Сидор там, ну вобщєм я всіх помню, та всі пішли в колгосп тоді. Там оце єдінолічніків мало було, називались єдінолічніки, но їх було мало, мало, мало таких було.

А після Голодомору такі осталися, оці єдінолічніки, чи вже не було?

А Голодомор, ну, я такого, як сильний був, я не можу сказать, того шо я вже в школу ходила, то були б діти приходили, не приходили б у школу, а так ми всі вчилися. Це за цього я помню, шо не було оцих похоронів голодоморовських. Ну вмирали люди, як і тепер, як і раньше, і це я ще була, мабуть, до четвертого класу, як тоже братік помер у мене, Андрюшенька, п’ять годіків було, це не од Голодомору. Може й записали всіх од Голодомору, я не знаю, як там, хто там, статистика, як там велася. Но оце один він в нас вмер, в його і скажу вам шо було. В нього була, ну тоді називали, дезинтерія, болячка ходила. Як тепер, тоді називали пошесті, а тепер називають, як тепер оці зараз у нас, оце шо воно, як воно називається, епідемія.

А ви от кажете, ваша родина голодувала, було таке, шо не було шо їсти?

Нє, ми не голодували, но жили порція була, усім мама однаково, нас уже тоді було, папа уїхав у Донбас на заробітки, грошей тоді не було в нас. А ми, як ходили там по хатах, отам з цьої одежі було тяжело, то міняли. Мама собирала з корови, було дві корови у нас, я вже забула, як звать, ну ладно, це не інтересно, було, як її було звать, то, вже вилетіло з голови. Вобщєм, шо хотіла сказать, ше вопрос повторіть.

Ви казали, шо мама брала якісь речі і йшла міняти? Мама брала одяг якийсь і йшла міняти?

Ага, вони до нас приносили всякий обувь і мама собирала то сметанки, то маслечка, бо було ж дві корови, ми не голодували. То оце трап’ю на нас, це ж було багато, малі всі, то вони купляли, тоді з одежою було тяжело. А так голодувать я не чула. Я шо хотіла сказать, шо ходила я тоді до четвертого класу, єслі б хтось помер, то я б знала, шо діти б не прийшли, це раз. А другий раз, по-друге я б знала, шо це вмер од голоду, того шо в нас до четвертого класу була школа начиная, ми на кутку жили, начинається центральна Михайловка, і мєжду центральною Михайловкою, десь до Новоодеси, а ми до Бєлоусовки туди, куток називався, а ми там на кутку жили. А далі йдемо, іде така вроді балка, ну не балка, такий ото, знаєте, їздили, там можна було ходить і їздить, но тільки воно було вже до центральної ближче. То ото ми бігали, якби був Голодомор, такий падель, шо люди падали. Люди вмирали, но вмирали по своїй болячці, то було б же ж чуть, а ми бігали, як велика перерва, а ми бігали на кладбіще, недалеко од, де я до четвертого класу вчилася. То ми бігали туди, оце на проводи і ото у жменю нам давали, то каші рисової, то шо, і ми там оце, таке було. Ну шоб було отаке, як я ходила вже до четвертого класу, і хто дуже вмирав, то ми б знали, діти ж то б не прийшли до школи, но такого не було. Оце я можу отаке, вивод такий зробити.

А ваш батько, ви казали, в Донбас поїхав працювати, то коли він поїхав?

Ой, він поїхав, оце ще голоду не було. Грошей у нас не було. А грошей нада було, а основне нада було, то одіть нас. Напрімєр, я шо скажу, як папа поїхав у туди, то він там купив нитки, голки, отаку всяке, шо в нас його не було. А тут уже він не міг грошей привезти, тоже ж тоді і на поїзда було, ну трудно їздить, всякі були, і ходили такі, шоб у карман залізти, то це він отаке купляв. Він купляв, оце я заповнила, купляв голки, купляв нитки, купляв таке, шо для дому нада, там у Донбасі. А так основне, там у Донбасі, де він їздив, там жила мамина сестра. І оце він туда до сестри їздив, скуплявся. Він скуплявся тільки для себе, отаке, шо нам нада. А туди він їздив, це там мамина сестра, тьотя Юля, там жила, на Донбасі все время, там і Шурочка померла дочка її. Ну оце я знаю. Отаке, а шоб, я ше раз повторюсь, ви мене пробачте, а шоб оце такий був, такий голод, то діти всі ходили до школи. Був би холод, то хтось би, були такі, шо вмирали, от я недавно, я ночою не можу спать, дньом не сплю, а ночью всьо равно оце все, оте шо було, я все помню, як кого звать і Настя, і хлопці, це всі чиста такого, мойого возроста. І знала тоже, шо у їх Василь, і Петро, це хлопці були, Настя, і Єлька, Єлька і Павло, і Павлік, це вони були блєзніци, і мого возроста, мої були друзья. То в їх тоже сім’я була велика, і все, но не голодували. Не було, отаке сказать, шо було, такий сильний голод, но ми жили на посьолку.

А мама ваша вона в колгоспі працювала?

Мама працювала в колгоспі, вона була дояркою. Пальчик у неї болів, шось наривав, но всьо равно в вона працювала, працювала вона дояркою, доїла коров.

То вона їсти вам з колгоспу приносила чи як, чи в вас було господарство?

В нас було господарство своє, а з колгоспу ми не получали такого. А в нас там була, Терешко його звать. І в Терешка була, ну як, кухня була, шо там великосем’ям, в нас була велика сім’я, давали там обіди. Ну як, чи за гроші, чи як, я вже не помню, це мама командувала, папи не було ж, він поїхав в Донбас, а нас оставив, то це нам тоді, я знаю, оце там, у цього Терешка варили обіди. І ми ходили було на обід. Чого я запомнила, було як ідем по цей обід, а ми вже ж було, який це ж год, ну 33-34-ий, мабуть, уже мені було 9-ть год, було йдем по той обід, а там десь у кустах, оті шо не хотіли йти в колгосп, сидять і співають: «Куда йдеш, куда йдеш? Куда шкандибаєш, до Терешка за пайком хіба ти не знаєш?». Оце я запомнила. Оце я знаю, і ночью часто згадую цього Терешка. Це я знаю, ну шоб така чильний падьож був, шоб це од Голодомору, не було.

А в школі їсти давали?

А в школі їсти, по-моєму, шось не помню я, якби давали, то б давали. Давали нам їсти, оце ж я вам кажу, в цього Терешка ми получали, і на дітей, нас було вже 7-ро дітей.

А цей Терешко, це йому колгосп цей так назначив?

Це десь я вже, чи од района, чи одкуда, я не можу сказать, я тоді ше не вникала ні в які діла. А давали, я знаю, шо ми ходили: «Куди йдеш, куди йдеш? До Терешка за пайком». Цея запомнила. Хіба ти не знаєш, оце нам всю дорогу проспівували оті, шо не хотіли іти в колгоспи, діти, ну такі, як ми може, там десь в кущах, ну це там, були поляки жили, де ми жили, українці з Западної України, ну і ці наші південники. Ну і ми були на ці до Білоусовки ближче, Білоусовка село, може чули, рядом, Михайловка, далі йде Білоусовка, то ми були якраз, на хуторі наш город, сад там був, на городі тоді вже почало родить усьо. Та ми, як же ж її, Брацлавська і я, там ми днювали і ночували, і стерегли свої городи, усе там було.

А від кого стерегли?

А, ну пацани ж були, ходили. А в нас в основном, у саду, там сливи були, вишні, таке мєлочі. А у Вєри цієї, Брацлавської, і там груші хароші були, і це ми там і днювали, і ночували, і от вспоминаю, ми там і спали. У нас на городі, а через, ну тоді заборів там не було, а вєтками, вєтками одгородювали, наш город сюда до Бєлоусовки, а це був Брацлавсьої Вєри, і от там, ця Брацлавська Вєра і я, ми ночували в себе. І в нас був дуже красівий, розложостий горіх, ми на то горіхові з тою Вєрою, ну це ми вже були такі, в старших класах.

А скажіть, а от вкінці 20-х рр. чи на початку 30-х куркулі в селі були? Були на кого куркуль чи кулак казали?

Ну називали там тоже куркулів, тих, хто не йшов в колгосп, но жили люди багато. Ну тоді я знаю, було мама розказує, сама я це чула, шо нам мама казали, оце за тих куркулів, шо то куркулі були, вони, як уже організовувалися колгоспи, то вони у колгосп не йшли і нічо не давали туди. Папа зразу і коні оддав, і там все, і ото поїхав на заробітки, а вони не давали, оцю свою живність. Ну було я знаю, двоє коней, була одна корова, чи тоже дві корови, одна, мабуть, чи дві, ну і вчора ж ночью згадувала, як її звать було, тьолка така, шо на другий год була б корова, забула, но звать, то вам не інтересно, була тьолка, корова і тьолка, то це таке хазяйство було.

А от ви кажете, ваші ж батьки зразу ж в колгосп пішли, то це в вас тільки в 33-му році колгосп організували?

Оце такі точності, як вам не можу сказать, як точно, но в 33-му годі ми вже були в колгоспі, оце я знаю, шо 33-го году. Ну це хтось йшов добровольно, пішли туди, дав робить, то роби. Хазяйство, от я ше знаю, шо було дві корови, помню шо. Я не помню, корова і така тьолка, шо мала буть коровою. То це я, ага, я знаю, шо в нас були, їх позабирали, поняла? От ше слухай, як я скажу, в нас були позабирали, а в нас тоді не стало ні молока, нічо, а папи не було, бо поїхав, а мама сама плакала. Шо ж ми будем робить, то хоть корову подоєм та молочко було, це я помню, молочко, тепер і молочка нема. А та корова, в отіх, хто забирав, уткла і прийшла додому. І опять ми стали жить, як жили. Молоко в нас було, коровкку ми держали, город 60-х сотих був у нас, і там накосювали, хватало, і корові, і живність держали, були і кури, і гуси були, все це було. Оце таке.

А от ви кажете, корову забрали, а хто забрав?

А хто забрав корови, ну хто одступав. Це вже був кінець, як сильно нємци одступали.

А ви розкажіть, а церква в селі була?

Церква в селі, не було, була церква  Білоусовці, ми ходили в Білоусовку. А, була церква і в Міхайловці, була церква в Міхайловці. А там була тьотя Ліда Івановська рядом, а тоді після того, як церкву ж закрили, то там був клуб у тій церкві.

Це в Михайлівці?

В Михайловці. Був клуб, ходили в клуб, а тоді вже після клубу, це вже я дома не була, бо я вчилася, я кончила сєльсько-хозяйствєний технікум один курс, а потом я вже в нас перевчилася, бо школи були закриті і нас собрали в облрно і перекваліфіцірували. Нас заставили іти, не було школи, були закриті, при нємцах школи в нас не робили.

А от в Михайлівці ви кажете, церкву в клуб, закрили, зробили там клуб, то це який приблизно хоч був рік?

Який це був рік?

Да.

Ну це я знаю, шо це, який рік я не можу сказати. Який рік був, шо церкву закрили, там церква була.

А потім ви в Білоусівку ходили?

У церкву?

Да.

Да. У Білоусовку ходили.

Там не закрита була?

А там була не закрита. І там в Білоусовку ходили. Наш, ну я ж на посьолку жила, ше тоді. Посьолок і на гору вийти і там уже Білоусовський степ був, там ми ходили колоски збирати, знаю, як оце була голодовка.

О, а розкажіть?

От ми ходили колоски, це ше я була мала. Ми ходили туди вже щитайте на Білоусовське, бо воно перейшло до Білоусовки. А з Міхайловського, то це жили на посьолку вже ми, а з посьолка на бугрок вийти вже степ був Білоусовський. І кончиться уборочна компанія і ми туди ходили колоски собирали, колоски собирали. І ото знаю один раз. І об’єжчики ганяли, були об’єжчики, шоб не собирали. Вийдуть школа і школа собире, а тоді будете ви ходить.

А шо значить «школа собире»?

Ну школа собирала, куди вони там, на общє якесь пітаніє, вони нам не розказували, пройдуть ше школьніки,а  після школьнків ніхто вас не буде ганяти. А як приходили, а ми ходили і босяком, і голяком, і як хочте. То, як приїжають, оце нас там ганять, об’єжчики, то ми вже так боялися шо такали, хто куда.

А шо ви потім з тими колосками робили?

А з тими колосками потім, я скажу, шо ми робили. Ми сушили, ми самі колоски брали. Потом була така, ця ж, шо це ця робила Ніна, і це вона, ступа, була ступа. Ступою товкли оце ці колоски і получали зерно. А тоді це зерно, Стьопа, це був братік мій, і він вбитий на фронті, це вже як наші прийшли. То він такий був, мастіровик, жорна зробив.

А з чого?

Він два каменя такі круглі, винайшов оця дикарі, чи як вони називались, і він значить їх посік, посік, посік і зробив жорна, називалися. І жорна, називалися. І палка, знаю, шо до потолка одна. Одна в жорна туда була. І ото тако жорна ту крутили. І сюди засипали зерно. І получалося в нас крупа, і мука. Із муки мама, як був уже, ну голод, називали, як був голод, то мама пекли такі, як же їх називали, ну лєпьошки, буду так казать.

Маторженики, казали?

Маторженики, о. Оце пекли такі маторженики. І оце мама напечуть нам з отого, де висіють, маторженики і по чашкі молока, маторженики. Сироватку тоже не виливали, ми випивали її. Все йшло. Ну у нас була сім’я, сємь тільки дітей було.

А було таке тоді, шо траву їли, чи листя, чи лободу?

Нє, ми оцього. Із чого ви сказали листя?

Ну от листя з дерев чи цвіт може?

Нє, оцього, шо ми з зелені їли, оце я скажу вам. Ото це кажуть лободу їли, то це вже хтось пріувілічує, поняли? Ми їли, знаєте шо, називалися бабки-канадєли, бабки і дідки. На дідків казали канадєли, а бабки так і були бабками.

Це рослини?

Бабки – це зелень, слухайте, це тоді ми добре ним жили, підем снопи ці понариваєм. А там у нас жило, він знає де тоже,  і ше й недавно рвали цих канадєли. Канадєли, це були таке ствол товстенький, ото листочки одкидали, а оте чистили шкурку, а те ми їли. Руки чорні були. В школу ходили нєльзя було обмить. Чорні од етіх канадєлів і од цих. А і ше як їх називали, дідки і бабки, були дідки – це товсті, листя таке. А, а потом і ше називали їх, медвеже вушко, оті такі були пухнасті, хароші ті листочки. І оте ше ми їли. А шо ми їли, ми їли стволики оці, чистили і оте, і губи, і зуби, і пальці. У школу вже нада йти, а руки були чорні од його. Ото ж вони кропили нам чорну руки, нільзя було одмить. Це я помню.

А батько ваш, як в Донбас поїхав, то коли він вернувся?

Він вернувся уже, ми вже жили у колгоспі, як він вернувся. Він вернувся і в колгоспі був. Він приїхав тоже, він привіз, я помню, дол нас приходили купляли, но тоді грошей не було, тоді в основном міняли все, вони приносили там з барахла шось таке, ну а тут уже мама готовили, то творог, то сметану, то і масло слівочне били, бо було ж у нас дві корови. Ми не голодували, напрімєр. Ну у нас було оце таке хазяйство. І як приносили і з Новоодеси, тоді Фьодоровка називалась, із Новоодеси там, ну таке, от з барахлом було дуже тяжело. Ходила в школу, та не буду розказувать, бо це таке.

Та кажіть.

Ходили в школу, то й себе там була опозорила. Тоді не шили ні трусів, нічо, бо не було з чого. Із чогось свого, мама на нас, із старших перешивала на нас і так ми ходили. А труси вже не було з чого. І приходилося ходить у школу без трусів. Міша Лінковський і ше держали один вєрьовку, скраю други і прийшлось мені стрибать через ту вєрьовку. Я так розігналася і як стрибнула через ту вєрьовку, а ногами зачепилась за вєрьовку і сторчака полетіла на пісок, а сама ж без трусів. То помню, а в нас діректором школи, і він вів фізкультуру діректор школи Стерваловський, оце його можу сказать, можете точно, Стерваловський його фамілія, і я як перескочила, а ногами зачепилась за те вєрьовку і задрало моє платтячко школьне на мене,  я ж без трусів. То встала, мені ж так непріятно, бачу і Стівалоцький сміється, закрив рота, і всі з мене сміються. Ну це то я помню. А шо ось зараз робиться, я вже не помню.

Скажіть, а в школі були, шо от на кого казали «куркульські діти»? Були таке, шо на когось так прозивалися?

Чьо-чьо?

Було таке, шо батьки не вступили в колгосп, і на дітей казали, шо «куркульські діти»?

Ну було такого, у школі була дружба. Не було такого.

А от оці куркулі, шо в колгосп не пішли, шо потім з ними сталося? Так і далі вони жили?

Вобщє я за цим не встрягала, де, канєшно, жили. Кого, я там даже не знаю, кого називали куркуль. Там якісь люди жили, ми, оті були одірвані, то жили ми на Міхайловском посьолкє, то там, як самі були. Самі там були, як я вам кажу, і мама така ж вже була не молода, і ми ж були вже такі, всьо, не малі діти. То вони якось ходили, і мама ходила на собраніє, і папа ходив на собраніє, шо вони ж там, я це не знаю. Потому шо ми були ше, по-моєму, я ше в школу не ходила. То до нас приходив сусід Коля Брацлавський лякав нас ночью. Вони як підуть, а він, як піде, то в вікно стукає, а ми, нас же ж багато, сємь було, а Ніна сама старша, і це як закричимо, бо хтось стукає в вікно, а то оказується сусідський Коля Брацлавський, приходив лякав нас. Оце я помню, шо нас лякали. А вони все покидали і йшли на собраніє.

Скажіть, а після війни в 46-47-му голодовка тоді була?

В 46-47-му це я вже вчителювала у радсаді. А од радсада, це був малий Коренівський сєльський совєт, а Велика Корениха була туда по дорозі до Варваровки, то був тоді великий Голодомор. Тоже неврожай був, неврожай був. А був, шо було страшно казать.

Багато людей померло тоді?

Хто вмирав я не знаю, я вже вчителювала, я вже школу кончила, оце ж нас перевили.

То в 46-47-му, ви кажете, голодовка сильна була, шо тоді люди їли?

А в 47-му годі, та чи розказувать, чи не нада, луче ви його не знайте. Оце я вам скажу, шо їли своїх дітей. Це було в великій Коренисі. А я тоді у райсаді робила вже в школі. І мені прийшлося там присудствовати, як жила дочка, це в Великій Коренисі було, Велика Корениха. Мала Корениха, це так Мала Корениха, потом це, ну вобщем заплуталася, а посередині Водніки, це в Водніках мій чоловік там був главним бухгалтером, а ми поженилися, то я вже нікуда не ходила, нікуда мене не тягали. А то я ше була сама, як в Великій Коренисі случилося, шо нестало двох дітей в одніх, мати і дочка. Не стало двох дітей, люди вже їх, ну бачили, шо вони з дітьми не так обращаються, то я ще була не замужем, то туда мене приглашали. Там була я в комісії.

То це суд якийсь був чи шо це було?

Нє. Як оце ж за понятого, поняли, як захватили їх, то, не стало в них двох дітей, ну і ця мати, ця баба казала, шо пішли до річки і не прийшли, но їх уже подозрєвали, там в Великій Коренихі, оце був такий страшний случай. Ну це воно всьо, шо там було, чим там кончилося я не можу сказать, там, чи закрили, чи, вобщєм оце я знаю, шо туди нас приглашали за понятих, і я була в том числі в Великій Коренисі. І там получалося, шо не стало двох дітей, їхніх, собствєних, дочка і мати, нігде вони не робили, самі собі. Це як ми прийшли та шо там з Ораровки і шо ж там придлагали, шо ж ви ж не робите, може десь на роботу, десь, а як же ж ви живете, а шо ви їсте, «та шо попадає теє і їмо». А вже було подозрєніє, шо вони своїх дітей поїли. І питають, це було при мені: «А шо ж то в вас кипить, вариться?», «Та поставили чай». А туди, як комісія ціла прийшла, стали там мішать, но воно чи закрили тоді чи просто не розпостраняли, но я була в тій комісії. Оце було в Великій Коренисі. І вони стали, ми як прийшли, питають: «А шо ж то?», «Ето чай гріється». Ну і там надцять чоловік, не знаю скільки, подивилися, там м’ясо варилося. «А це ж м’ясо одкуда вариться?». А в їх не стало двох дітей. І потім вже узнали, шо нічо вони ті дітки не втопилися, а вони їх там і з’їли.

А шо потім з тою матір’ю з тою її дочкою було? Там так і жили далі?

Шо було, їх, канєшно, забрали, но вони як вже пухлі були, то тоді був голод.

А багато пухлих людей тоді було?

Ну пухлих людей, оце я знаю, як же ж його було, знала як цього звать. Були вже такі, шо уходили, мати од їх уйшла, а це, шо він до мене ходив у другий клас, я вела другий і четвертий. А я вже була, це в Водніках, оце ж уже дід був главним бухгалтером обгорісполкома, це таке пайки давали, давали там, то квасолю, то горох, то таке. А ходила тоже вагітною, мені та квасоля спротивилася, шо я її і досі не можу їсти. Ну вобщєм, я вийшла йти на роботу, а мене встрічав Гапоненко, з радсада мальчик, другий клас ходе, і каже мені: «Лідія Андрєєвна, а до нас приходив Анікєєв, показував нам ножика, забрав у нас, ну барахло там забрав і осталися ми». А жив він на краю радсада, в радсаді це було. А я жила вже в Водніках, це Водніки подсобне хазяйство облгорісполкома було. А цей мій чоловік там робив главним бухгалтером. Я жила вже там. І це я йшла із Вобніків ішла у школу, а воно мене стріло те дитя на дорозі, каже: «Прийшов до нас Анікєєв і менший брат почав плакать, а він ножик показав «будеш плкать я тебе кончу», і вони забрали там, ну барахло забрали, забрали там, ну дитина казала, я, як по свободному, я оце ночью вспоминаю часто цей случай. І вобщєм, получалося так, шо оте брахло, шо це він забрав, він заніс жили там іше, як іти з радсада іти до Варваровки, ми в Варваровськом районо робила вже я, там три хатки всього було, люди там собі жили, вони десь чи колосочки збирали, вобщєм, не знаю. І от до цих дітей заніс цей Анікєєв, і усе забрав барахло в їх, простиньки там, шо було, і заніс сюда, вобщєм поміняв продукти, оцей хлопець, а мама їхня пішла десь вроді десь робить, там, і та мама не вернулася. То тоді я знаю, шо була організована комісія, участвовала в тій комісії і я, то там усе списали, шо та дитина казала і цих дітей забрали сюда у центр вже, а вони жили на край, до Богданівки, на край радсаду, і забрали їх до школи тих дітей. У садіх їх забрали зразу, а потом передали їх у Ніколаєв, оцих дітей, які потіряли батьків. І та ж мати їхня, як пішла вроді, як може заробить десь кусок хліба чи шо, це тоді був голод і був великий голод, і був тоді великий неврожай. Ну тоді ми з Лідою Павловною, давали нам по кусочку городу. Посадили ми кукурудзу, я ділянку свою засадила, Ліда Павловна свою ділянку засадила. І в мене був такий сундучок, називали, ящик, то якраз було повен ящик тої теребляної кукурузки. І оце, як вже дід отей, він вже помер, шо він мене забрав, то оце той весь, ну такий був, відра на 4 чи на 5, туда теребляної кукурудзи влізло. Оту кукурузку на жорнах мололи. І баба Стєша, це свекруха моя, вона брала, ну на складі там, її давали з подсобного хазяйства, давали буряки, я не знаю, це свекруха командувала, скільки вона там, її давали, давали ті сахарні бурячки. І вона оці бурячки оце ж, жорнована кукурузка і вона мішала, як ви казали називалися, пекла маторженики. То приходили люди просили хліба. То тоді була голодовка.

А було таке, шо тоді в 47-му на Західну Україну їздили?

За Западну Україну нічого не чула.

А ходили туди люди по їжу?

Не знаю, я про це. Я знала, шо була Україна, я її ділить не дала, уже послє стали, а тоді не ділив ніхто. Або може я так не розбиралась, я тоді ніякої політіки не слухала, я робила, шо отам у нас робилося, отам я бувала.

А от ви вчителькою, в 47-му працювали? То було таке, шо діти голодні на уроки приходили?

Та не було такого. А були, їли макуху. Оце таке було, якби воно їсти хотіло макуху б не їло, но було таке, 47-ий год було таке, шо приходили діти їли макуху і я їла макуху.

А вам не давали пайок?

Я пайки получала, но опять же ж пайки, в нас сім’я була, пайку скільки там давали. Я вам скажу, шо давали, давали хліба, я не знаю по скільки грам, то вже й мені давали кусочок, я була завєдуючою школи там, то й мені давали кусочок хліба. І на хліб ложку чи більше чи менше, но ложку джему. Джем, такий був густий, оце на хліб і давали, то я ж його не їла. Я кусочки несла додому дітям, а сама так, я якось буду і маторженики їсти. А Аллочка в мене була перва дочечка, нема вже тепер померла, тепер і Вітя помер, другий в мене син, а я живу для кого, для чого, лучше не згадувать.

Ви кажете, макуху їли якісь діти, то були діти колгоспників?

Тоді макуху їли. Тоді вже всі в колгоспі були, як вони макуху їли. Тоді вже не було не бідних, не багатих, всі були одінакові, оце таке було. Усі були тоді, не ділили багаті, бідні, усі були в колгоспі і всі вони були рівні. Дітей, напрімєр, в школі не ділили, шо там називали. І були діти, були, канєшно, діти, як я їх досі помню, досі, мені кажиться, я їх і бачу.

А я іще у вас спитаю за 33-ій, от в 33-му було таке, шо люди ховали їжу?

Було, було таке.

А де ховали?

А яку їжу, їжу ніхто й не ходив, у таких бідних ніхто й не брав. І вони ходили, і трусили, і брали в отіх, це таке було, а там я не присудствовала, не можу нічого сказать. То висипали у річку остатки, бо не було чим засіять, тоді в нас, ми наоборот посилали, шоб не висипали у море чи в колодязь, чи куди зерно, а здавали там лишки, отаке, це я вже вчителювала, вже я вчила, ну робоча людина, там всігда у президії була, то оце було таке. Ну було, шоб не висипали, а шоб лишки здавали, а шоб ходили підряд і всі забирали. Ну а ми, анпрімєр, і в нас вдома, баба Стєша була свекруха, то було із тикви, коробочка така, вона й туди зерна насипала, шоб не прийшли, не забрали. Но в нас, наприклад, не приходили.

А до людей приходили?

Може були, я, скільки було, но я скільки жила і в школі це робила, то діти б сказали, шо до нас приходили такі.

Це вже в 47-му приходили?

Да, в 47-му була голодовка хороша.

І оце забирали в людей?

Я не буду вам казать, якби я знала, шо це, або у мене брали, то я б вам сказала.

Але ж діти вам розказували?

А діти розказували, шо… Отаке діти, но я тоді вже, де ж я робила тоді в 47-му, це таке вже пішло, я вже нічо не помню. Тепер жили, як жили. Я робила тут, но хто мене помне. Я тут робила 20-ть год в Ольшанці.