Сердюк Ніна Андріївна, 1925 р.н.

Лют 23 2022 Published by under

  1. Дата запису: 13 серпня 2021 року;
  2. Місце запису: селище Сахновщина, Красноградського району, Харківської області;
  3. Записувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
  4. Респондент: Сердюк Ніна Андріївна, 18 березня 1925 року, народилася в селі Бреусівка, Кременчуцького району, Полтавської області;
  5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Бреусівка, Кременчуцького (нині Козельщинського) району, Полтавської області. 

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Розкажіть, як вас звати? 

Сердюк Ніна Андріївна. 

А коли ви народились? 

1925-го. 18 березня. 

А де? 

Село Бреусівка, Полтавської області. Батько був в мене Андрій Артемович. Мати – Осадчук Саша Карповна. Ну… Батько був харош сапожник. Як організовували колгосп – і йому сказали, що ти будеш це время в нас сапожником. Він не согласився. І його десь вислали. Вислали. Потом він вернувся. Слабенький. І помер. Помер. Викопали яму. І викопали під бік і обмотали його чи в одіяло чи в шо – і ото так і похоронили. А братіків і сестричок коло хати похоронили. Коло нашої хати. Ото такі діла. Ну шо ж іще вам. Був у нас… У нас лічно у сінях стояв… Бочка із пшеницею чи з чим… Така висока і завширшки отак. І там ше стояв… засік називався ззаду. І в тому відсіку тоже половина була зЕрна. На горіщі за лежнем два лантухи було з зерном. І в полові було два лантухи… По горищі тоже… Погріб… Позагрібали все. Було ж квасиво: й огірки, й помідори і помідори були наквасяні в тому, щитай… у томатові. Такі ж добрі були. Як оце у школу підемо. Так ого-гой! Як уже ото ж…

Шо з зерном сталося? 

Та позагрібали ж усе зерно! Бочку цю загребли. І те, що в сінях ото ж у тому було. І на горищі загребли залежені. І в тому загребли. В погребі загріба. Позагрібали все! Тіки дітей… Нас п’ятеро сиділо на печі і там шось сушили зернешко – ото скіки осталось тіки. Ото так. Ну… Рядом з нами жив такий, шо зумів… А приходили копали в хаті, шукали… Кругом же шукали. А той, шо по сусідству живе – той зумів закопати десь у полі зернечко і тоді ж брав його коли ж там ночью і таке жмернечка була – молов там і пік собі те. І ото як коли шо і мене трошки вгощав. Трошки. Не багато но вгощав. Та було. Було. Все село гуло. Було, все село гуло. 

Та як же ж доглядала. Піду в садок, нарубаю вишень сухих, натоплю піч і на печі положу її. І ото ж так і те. А тоді вже ж і мама вмерла… І осталася.. І забрали мене отам наживав за патрага, а тоді віддали в школу. Три года ото п’ять класів кончила. І три похвальних було. Оце отаке. Ну що ще… 

А розкажіть, як вашого батька фамілія була?

Стовба Андрій Артемович. А мати – Саша Карповна. Ой!

А коли батька забрали? Який це рік був? 

В якім году? 

Да, в якому году батька забрали? 

Ну, в якім же ото організували колгосп. А я ж не знаю. В 33-му ще… В 33-му ж ну… Вона вже ж дурна голова. Ааа… Колись була така, шо хлопці не доженуть мене. І така була, шо полізу на дерево, нарву… відорвалася суха гілка і я бехнулася. І все пройшло. І тут… І тут уже тричі падла отак і оце ж … і осталась жива.

Хто приходив…

Та хто ж нас… Багачі. Багачі ж якісь! Чи ж багачі ж якісь. Оце ж і я там же була вже в дєдєдомі щитай… Чи воно вже патронат називався… Так здорооова така куркульська хата… От там готовили ж може їсти. А нам ж оце така хатка невеличка була. А нам оце ж… Така хатка невеличка була… Нам там потрошку давали. Не побагато ж їстки. Віддтілля приносили і почучуть давали. А я як оце ж вже… Це ж зімою… А як весна стала – так я так… еее… Свиріпа, какиш і цибуля ото ж була отам посходила понад тим же ш… у такий той же ш… балка така… Ото я тим же ш живилась тоді. І оріхи ше отакі. Отак завбільшки як палець… Як орют і виорюється такі рижі і отак завбільшки – обчистиш і такі ж добрі.

Хто такі куркуль?

То такі ж здоровені зажиточні мужикк. Жінки там.. Так же? Та так. Куркуляки кажуть. Ох і куркуляги! Зажиточні. Дуже зажиточні, їх називають куркуляками.

Хто приходив забирати в вас зерно? Це були нові люди чи вони жили в селі? 

А хто його зна. Я їх не знала. Хто вони. Приходили, забирали. Забрали оце ж і з бочки, забрали й там, забрали й на горищі, й два й два, і забрали ж і в погрибі були ж ото огірочки пос… Бочка огірочків була така і… і помідорчики. І помідорчки даже в томаті були. Оат маленька діжечка, шо з тульки – та тоді капроновий мішечок і ото там же було як уже те піду так кажуть ох і добре. Нам нічо не неси тільки оце шо… у томаті помідорчики. 

А хрещений вас ким був?

Хрещений? Мій хрещений хто був?

Може він до вас приходив і шось забирав?

Ой… Я йому… А хто ж мій хрещений був? Хрещена мати була. Я знаю, що була хрещена й мати й батько. Так як їх звати… 

Скажіть, а зерно забирати до вас один раз приходили чи декілька разів? 

Та приходили мабуть двічі. І на горіще оце я… Шо вони замкнули й в хаті. Шо на горіще якось добиралась. Чи я з мамою… Ой, я вже за це… Вже в голові попуталася. Попуталось уже в голові, дитиночко. 

Це батько помер, як вам було три роки, да? 

Да.

Це у 28-му.

А баба… А мама – 7 год було.

А мама в 32-му? Да? Чи в 33-му? 

Та в 33-му ж. Тоді ж і дітвора, брати й сестри… Братів, сестрів коло хати поховали. Батька ото… Там десь село Чапали і збоку ще один… В степу жили. Ще один через дорогу. А то там селище було. Чапали. Ото там поховали батька. А копав якуму, по моєму, оце брат і той.. і племеник. І ото сховали його під бік. Обмотали і сховали. Ото так. Ото так.

А з ваших братів, сестер може хтось спух з голоду? Були пухлі з голоду.

Та чом же вони не були пухлі? А як же. Пухленькі були. Бідненькі мої такі братики й сестрички. А шо ти зробиш. 

А в 33-му хтось помер з голоду? 

А як же ж. І батько і дітвора. І мама. Це ж у 33-му. 

А як звати братів, сестер було, шо померли? 

Ху… Сестра.. Щас, треба надумати. Стьопа й Ваня – це найменші. А як же ж… Ой, ти бачив. Їй бо, не придумаю. Бач, тих знаю, шо Стьопа та й Ваня – найменші були. А цих як звати було … Варя й Інна ж. Їй бо.

Варя і Інна? Да?

Угу.

А скажіть, а коли батько з в’язниці прийшов, то він розказував, де він був? 

Не казав нічого. Він слабий прийшов. І через день, чи шо – й помер. 

Ви казали, що батька хотіли забрати працювати сапожником. Да?

Да.

Він не захотів.

Да. 

І шо було далі? 

І десь тоді його відправили. А тоді він же вернувся ото, слабий, больний і через день чи шо – й помер. І ото ж, покопали яму й під бік покопали, його замотали чи в простиню, чи в одіяло якесь і поховали. А копав яму оце … брат і племеник. 

А батько сам вернувся, чи хтось ходив за ним, шоб його привести? 

Сам вернувся. Ніхто наче не ходив по його. Сам вернувся. 

А мама може ходила десь в район, шось носила, шоб батька забрати? 

Не знаю. Не знаю такого. Чи ходила, чи не ходила. Не знаю, дитиночко. Не знаю. Їй Богу, не знаю.

А мати в колгосп ходила? 

У колгосп? … Шо ж вона робила..? Я то знаю, шо і буряки полола, і буряки гатували, і буряки возили в Ганівку. Ото ж були заморожені в кагатах. Розкагатірували, грузили на машину і сідали зверху ми поверх і на Ганівку везли. На Ганівці розурузили. То сідали хоть уже ж униз. А то ж було так холодно поверх сидіти – страшний суд. 

А коли ви дитиною ще були, то бігали в поле колоски збирати? 

Ходили. Ходили, збирали і ховали в такий.. ой, як же… Клуня називалась наче. Наче клуня називалась. Та хіба його то… Наче мені то… І туди ж колоски ховали. І в мене були ж гуси. І паслися в бригаді.

То це ви вже за пізніше розказуєте. А в голодовку бігали в поле колоски збирати? Можна було їх збирати? 

Не знаю. Мабуть нє. Мабуть нє. Мабуть же я мала була.

А обїжчики були? 

Га? 

Обєжчики були? 

Були. Стояли отак он у горі… У горі стояли і наблюдали – де, хто шо. Ото таке було. 

А вас не ловили обєжчики на полі? 

Ганяли. Отак же я йшла і рукою по тому гладила. Вони думали, шо це я рву. Вони приїхали до нас додому. А не було зерна ж такого, пшениці. А було жито змолечено. Лежав же. Й колоски були ж пусіт. То то, то так пройшло. А отак як не дай Бог пшениця – то було б ділов немало.

А церква в селі була? 

Церква здоровенна була! І розбили. І доси угол там лежит не розбитий. Здоровенна церква була. І в церкву було як підеш із дочкою – стоїш у калідорі. Тоді заводять же… То хлопців заносили і в той… І в вівтар. А дівчата перед вівтарем ложили. Ото так було. 

А мати вас в цервку водила? Ваша мама. 

Ну.. Мать сама ходила. Їй Богу. Водила! Церква була дерев’яна. Повела вона мене туди і погоріла. І давали мені ж меду того, чи… Причащали. А воно мені показалось погане – я його й виплюнула. 

А хто розбив церкву? 

Та куркуляги ж оці. Чи хто воно… І кухня була в нас. Коло кладовища і кухня була. І в кухні ото ж там три хазяйки було. І я була. На степ возила їсти. 

А скажіть, а хто такі комуністи? 

Та комуністи – це ж оці… Багачі. Багачі ж по моєму.

А куркулі тоді хто? 

Ооо! Та це багатющі! 

Комуністи не такі багатющі як куркулі, да? 

Да! Куркуляки ті… Ой…

А було таке, шо в голодовку людей з хати виселяли? Забирали землю, забирали хату….

Знаю, знаю. Нова хата була… еее..  Дядькова Йосипова… Така новенька була і криша вже ж була оце ж не кончена.  І ото ж загребли ту хату. Вигнали із двору його. А де він дівся… Куди він сховався… Оце вже й не скажу. 

А казали на цього Йосипа куркуль? 

Мой бо не знаю. Куркуляга ти… Нє. Може й казали так, я вже й забула. Не можу сказати. 

А хто з хати вигнав його? 

Да оце ж оці куркуляги чи хто…

Може комуністи? 

Не знаю, дєтки, не знаю.

А хто був головою колгоспу? 

Головою колгоспу?.. Як же ж його звати було.. голова колгоспу… не надумаю, не надумаю..

А головою села хто був, може знаєте..? 

Сільської ради, да? 

Угу.

Тоже не знаю вже… Не знаю, дітки. 

А було таке, шо йдете по вулиці і люди пухлі лежать? 

Було, було, було й таке. Я йлшла оце.. Це вже я взросла була. Шо йшла додому від тьоті. А тьотя була замужем за куркулем. Служила у нього, а потім він її взяв за жінку. Я ото було піду… Вона доїла корови… І я було піду, за сараєм стану і стою, виглядаю. Бо не можна ж було показатись тому, куркуляці тому… То вона як вигляне на те ж принесе мені шось там і з’їсти і дасть у руку. Ішла додому я і догнам мене якийсь дядько і дав мені отам якісь гроші, серебро якесь не наше таке, красне чи жовте чи краснувате… Ото таке. А я дала ж йому те, шо в мене в руці там. Те дала ж трошки. Кусок хліба. А то я йшла… В селі жила жінка… Жила жінка та й забрала мене. І з дочкою на печі положила. Навчила мене етого…. Богу молитися. От, поняла? І покормила мене. Хароша була, вопшем. Вона в степу жила. Та багато чого бачила, багато чого знала. І швидка, і митка, і розумна, не дурна була… А тепер уже яка є.

А яку траву їли? 

Свіріпу й какиш. І горіхи ото ж отакі, шо орали та оце.. Та й і цибуля ото ж уже зійшла. Вони ж от так понад тим… Річка була уже ж весною.. І цибуля посходила, і таке шо… І трава всяка ото то ж як же було… І січас свіріпу люблю, і какиш! Оце ж наламаю, почистю, м’ягеньке. Хрум, хрум, хрум, хрум…. І свіріпу так само. почистю і хрумаю.

А багато людей від голоду померло в селі? 

Та багато. Все село почти вимерло. Оце остались ті тільки живі, які зуміли закопати десь зерно, та тоді ночью.. Тета там таке ж було, шо й мололи, і пекли, і все. Ото там два чоловіки знаю, такі, шо остались живі. А ті всі померли. Може там дальше де…

А де зерно закопували? 

У полі закопували. Де ж. У полі десь закопають. Не дома. Дома ж вони ж лазили з штиками такими… І в долівці колупали і коло двору, і кругом шукали ж чи не закопане. А ото ж були умні такі, шо два я знаю, шо десь у полі закопали, а тоді відкопували і дома все робили. І живі осталися… Ото…

А як їх звали? 

Звати як було їх…

Отих вдох, шт закопали зерно. 

Ой бо… Їй Богу, не знаю…

Ти знаєш, дитино, не знаю. Знаю, шо понад двором ходила то ото і мені трошки підкинув там їсти шось… А звати… Їй бо, їй бо…

А ви ходили, просили, казали – дайте мені шось поїсти? Чого вони вам давали? 

Не просила. Вони самі давали мені. Не просила. Іду понад хатою, а мені дадуть трошки. 

А були такі, шо просили? 

Та мабуть же просили. Не знаю. Може ж і просили, я цього не знаю. Хто просив, хто не просив. Ото такі діла були твої господи.

А хотіли люди в колгосп іти? 

Не хотіли. Самі. Самі хотіли. Самі сіяли, самі обробляли, самі убирали. Самі все робили. Не хотіли йти в колгоспи. У нас батько та було оце найме пару коней, гарбу – і було ото ж там же земельки. Поїдуть, накладуть, привезуть і тоді вже ж наготовлять. То мати з двома дітьми під хатою спала. А ми з батьком… Половина скирти соломи… То батько засне – я на зорі та на те… на місяць дивлюся, роззявлю рот поки засну. Та багато бачила, багато чула, багато забула, багато знала. Ну шо ж ти зробиш. Така судьба людини, така судьба на світі…

А коли вас в патронат забрали – це який рік був?

Ой.. Та не знаю.. Ото ж мені… Із того ж забрали мене… Із дєддому. Із патронату забрали… 

Нє. А коли ви в патронат попали? Коли ви туди попали саме? 

Ну як уже ж нікого не було – мене й забрали в патронат у той. Заб…

А коли мати померла? 

Батько у три.. У 33-му. А мама в 37-му. Ще чотири годи жила виходи. І отож давали. Літру олію й муки. А потім сказали, шо ж ви, вона ж не напече – та давали хліб, хлібину і ото на місяць… і банку ж…

А батько. Він же був сапожником, ви казали. 

Угу…

То йому шось приносили в голодовку, їсти там чи може давали, шоб він шось відремонтував, а йому зерно давали? 

Ні. Він як був сапожником – так тоді ж було все впорядку. Як оце… Літом сидів… Верстак у нього був. Верстакові ото ж усі прибори: гвіздки, й молотки, і щипці. А зімою на лежанці сидів. Лежанка тепла і він на ту лежанку сідав і ото ж там і шив. А латати як оце ж йдуть. Було несуть латати, так несуть і нам гостинця. Андрію, де твої діти? На печі. То вони ото ж гостинця мені і подають. А він сидить же та – тепленько і там же і шив. А латати ото ж не дуже хотів так. Так приносили гостинця за те, щоб брав латати. Та було, було, все село гуло. Бог с нім, хай воно таке не случається більше. Хай люди не мруть. Хай не голодують. Це історія. 

А чого так сталося, шо був голод? 

А Бог його знає, чо ж воно так сталося. Комусь куркулякам тим схотілось такого… Шоб людей усі.. Шоб люди померлит, а вони шоб остались, куркуляги. Не можу…

А в патронаті з вами було багато дітей? Вони розказували про голод? 

Багато було. Такі були койки. Отак койка коло койки. Жилізненькі койка коло койки. Дівчачі. Хлоп’ячі окремо. А тоді там була сама старша… І був самий старший же ж хлопець.. І ото ж зв’язалася з ним, з тим хлопцем. То було ціле горею Но врятувалася. А я ж, як віддали в школу, пішла ото в школу заніма…

А розказували в патронаті про голод? Діти говорили? Може в них батьки від голоду померли? 

Та не знаю. Може ж розказували, та я його вже позабувала. Скіки ж можна його знати. Бог його зна. Не знаю, не можу сказати. 

А коли люди в 33-му помирали, серед вулиці може, оті, шо пухли – їх як хоронили? Де хоронили? 

Хто там їх хоронив? Ніхто їх не хо… Хто вже їх хоронив? Ото так лежало, да впало, да …. лежало. А тоді ж може вже кому мішало,  то тгет десь їх позагріблаию В лісосмугах чи де.

Не їздила підвода, не збирала людей? 

Не знаю.

А тікали люди з села в місто?

Куди?

В місто може десь тікали… 

У ліс? 

В місто. В місто. В город тікали.

Ааа.. не знаю. Я пішла в Київ, була сиротою і придбала собі ті красиві тухлі на високім каблучку. І шла… По моєму ж у Київ шла я.. чи в Харків чи куди. І скинула, і вкинула собі в сумку. І ходила по базарі. А один і вкрав у мене один черевик. Тоді мені сказали, шо піди в магазін, він може здав, то відкупиш. Та й буде ж тобі. То ходила то ніде не найшла. Так ото й осталась. А завидували люди, шо я була ж ьтака й сама зуміла собі такі ж тухлі придбати. 

А скажіть, а де був патронат? 

Патронат?  Та оце ж там де здоровенна куркульська хата стояла, і то ото ж там і патронат той був.

В вашому селі, да? 

Да.

А коли він там з’явився? Коли туди почали дітей приводити? 

Хто його зна… Не знаю..

В голодовку? Раніше чи пізніше? 

Та в голодовку. Я знаю, шо я ото ж лазила по тому… Така деревина перед оцим же домом, де ото така кухня ж надвірня була… І я на ту… Як кішка злізу і лазю по тій деревині. О. А чо я там лазила? Не знаю чого. Так може нравилось полазити там. Я… Я ж кішка була. Було-було… Я ж кажу: і умна була, і швидка була. І навчили мене ж люди… я ж осталась сиротою… Навчили мене. І паски пекла гарні. І було сюди везу…. Оце ж так: вийду, поки дійду ж до свого, шо сідати ж їхати. Тоді ж до траси. А тоді ж до Харкова. А тоді ж приїжджаю, та тут паски й отакенні, і отакі, і отакі…

Коментарі Вимкнено до Сердюк Ніна Андріївна, 1925 р.н.

Бондаренко Віра Василівна, 1926 р.н.

Лют 22 2022 Published by under

  1. Дата запису: 12 серпня 2021 року:
  2. Місце запису: село Козіївка, Богодухівського району, Харківської області;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Бондаренко Віра Василівна, 14 листопада 1926 р.н.;
  5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Полкова Микитівка, Богодухівського району, Харківської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Віра Василівна Бондаренко.

А коли Ви народилися?

Чотирнадцятого листопада і двадцять шос… тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.

А де народилися?

Полкова Микитівка, село Полкова Микитівка.

Це тут поряд? В цьому ж Богодухівському районі, так?

Богодухівського району.

А як батьків звали?

Ех … Василь Сергійович і Уляна Миркулівна.

І прізвище їхнє?

Лагута. Мама була спочатку Федоренко, оді — Лагута. 

Брати і сестри у Вас були? 

Ніна — сестра, єдина сестра  в мене була. 

Вона старша була? 

Менша на три роки. І коли ми пережили голод, коли вродили перші … колоски, мама пішла нарвала цих колосків, зварила нам супу. І ми дуже гарно поїли. Мені нічого не було, а сестра опухла вся. Оце так і запам’яталося, шо вона довго лежала, опухша лежала. Ну, Слава Богу, вижила. 

Мама в колгоспі все життя робила, в колгоспі. А батько торгував в магазині. А коли оце був уже голод пізніше (в сорок шостому році) то батько працював в сорок шостому році на Гутах. Станція “Гути”, і там був відкритий магазин. Ну, не сказати, щоб магазин, а було як кухня. І там люди харчувалися, і тому числі батько там торгував же ж в магазині в цьому. І в кухні він той … і нам інколи приносив по кусочку хліба. 

А до колгоспів чим батьки займалися?

Ну як, дома працювали. 

Мали своє господарство?

Мали невеличке господарство, ну мали. Ну, там вони майже зразу були у колгоспі, майже зразу. Паралізувалися і «Нове життя», і «Радсело» (називалося). І було п’ять колгоспів в нашому селі. П’ять колгоспів, невеличкі, а п’ять колгоспів були. І мама працювала весь час в колгоспі. А тато працював то … у магазині працював продавцем, то значить десь ще влаштовувався на роботу, то хлібозаготівлею займався о так. 

А хлібозаготівлею займався, що він саме робив?

Ну, він … звозили йому це вже пізніше, звозили той … а він завідував цим як той … завідував цим. А звозили із колгоспів. З колгоспів звозили не тільки з Полкової Микитівки, а й з сусідніх сіл (і Губарівка, і інші села), звозились у Гути. У Гутах був склад (хлібосклад) і отуди він працював там.

Там була залізниця поряд, да?

Залізниця із тієї … із Пархомівки йшла через Полкову Микитівку в тридцять третьому році і була аж туди на станцію “Гути”(там була той залізниця).

А в 32-му — в 33-х роках до вас додому приходили ці «буксирники»? Чи вас не обшукували? Чи забирали якесь зерно, чи … ?

Ні, не приходили, бо в нас не було чого забирати — вони знали. Сільська рада направляла до кого йдуть, там вони значить … як сказати … ну, збирали все-все-все-все, і там вони брали. Так як брати нічого було, вони й не ходили.

 Але до інших ходили?

До інших ходили.

Була, як сказали, “Буксирна бригада”, чи як на їх говорили?

Не знаю я, була ще мала. Не буду казать, бо не знаю яка бригада. І таке з штиками були, гарно туди (це ж не можна, можна показати, шо штиками, шоб не тоє …) штиками били, туди-сюди поки найшли оце той. Оце забирали вони, а так … Ну, багато вони не находили, бо його не було. А те, шо находили, то забирали. Оставалась сім’я голодна-голодна -голодна. 

А мама працювала в колгоспі, а їй(це коли був голод) щось давали?

Давали їй на трудодень (називався трудодень), і вони давали. Давали небагато, ну давали. Це вже як пізніше-пізніше-пізніше. 

А в 32-му за роботу щось платили?

Не знаю. Не буду казать, бо не знаю.

А чим мама вас годувала в голодовку?

В голодовку? Рвали бур’яни (он Валя розказувала), пекли оладі. Ну, так все ото той. І трошки ж батько приносив хліба, хоч по скибочці, по п’ятдесят грам, таки душу втулювали. А тоді ото ж врожай став, то вже їли … ну те, шо вродило, і жито. В нас було жито посіяно, і колоски збирали, по зернині їли і я, й сестра, і мама — всі.

Жито посіяно було біля хати?

Постійно. В нас город був великий (50 сотих), а кругом поле було. Ми на полі … однак там  тим не користувалися, своїм користувалися.

Скажіть, чи було так, шо на вулиці мерли, ходили пухлі люди?

Ходили пухлі люди, ходили люди пухлі. І кажуть: “Там упав — помер, там упав — помер, там помер”, – ото таке. Так шо там тоє … було таке. Було, і багато було. Було багато. А тоді підвозили той … з колгоспу давали (чи дак не колгоспа, а вже таке як колгосп), давали підводу, людей шукали таких трошки кріпкенькі і повулиці хто … І забирали, в хату заходе, де вже ж повні … той вже померлий там і там, і там. Забирали і всіх звозили на кладбіще.

А Ви ходили туди на кладовище?

Я через кладовище кажен день ходила. Так дорога була построїна, шо я ходила з сестрою. Бо в мене і батькове батьки, і мамині батьки жили в центрі. І ото ми ходили туди, до них ходили. І до одних батьків, до других батьків: до дідуся і до бабусі, до дідуся і до бабусі. То таке.

То Ви бачили, як туди привозили?

Бачила, на власні очі бачила п’ять чоловік (сім’ю). І так там стоїть підвода. Вже й яма викопана, там яма, стоїть по той підвода. І отой значить скидають, накриють якоюсь рядниною одного і накриють землею. Все 

А шо то за сім’я була?

Ну, називались Которіз, а я не знаю як їх … ну, це вуличне було прізвище таке. А я не знаю як їх.

І ніхто не залишився? 

Ні. ні-ні-ні, ні.

А ще, може, знаєте, хто помер?

Ну, я ж тоді була мала, прізвищ не знаю я.

Але по сусідству так помирали люди?

Ні, по сусідству в нас виживали всі. Пока ніхто … я всіх знала, і жили всі. Живі й здорові як то кажуть.

 А за рахунок чого оце сусіди повиживали?

 Їли бур’яни. Збирали, їли бур’яни. Ото тобі і всьо, ото таке … так шо …

А було таке, що могли, наприклад, трохи зерно десь закопать, заховать і потім їсти ?

Якшо закопать, заховать, то його шукали. Шукали такими (ну, я не знаю, штиками чи шо то той) штиками іде той і вибирали, забирали-забирали. Це дуже-дуже-дуже мало, шо хтось чогось залишивсь із зерном своїм чи своїм хлібом. Дуже мало таких було людей! А то у всіх забирали.

А корови були в людей?

Були, а тоді ж з … де ж вони корови ті були? Були спочатку, а тоді поки як стало оце голод, то корови … ну як, ті зарізали, ті продали, ті ще десь вони тоє. А тоді, дуже тоді … ну як сказати, банда (свої ж односельці). Голод не тітка. І свої односельці, і вони ходили по хатах: забирали корову, де той … де поросятко осталось, де хто … Все забирали — і собі, собі-собі-собі. Ото так.

А могли забирати одяг, якісь речі з будинку?

Та тоді речей за одяг, тут за харчі була річ. А так не було шо брать.

А Ви бігали на поле збирати колоски з іншими дітьми?

Коли?

Ну, в 32-му — 33-му. Чи картоплю, може, мерзлу збирали?

Такого не було. Я не можу сказати, бо не було такого. (Нас) ми ще були малими, і мама нас нікуди не пускала. Нікуди не пускала. А бур’яни рвали. Бур’яни рвали, особенно молочай. Кропиву рвали, руки жалили кропивою. Ну, однак мама тоді шось варила (якусь юшку, шось пекла якісь оладі). Ото таке, а так 

А оладі це що?

Із бур’янів, з бур’янів. Може, де мерзлий буряк мама принесе із поля та ото потре так той … та ще десь той, а так нічого не було.

А патронат був в селі?

Ну, ясла були, дитячі ясла були. І ото в тридцять третім році ходили в ясла, то там давали трошки їсти. Оце таке.

І Ви теж ходили?

Я теж ходила, і сестра ходила. Цей тридцять третій рік я дуже пам’ятаю його харашо. “Нове життя” колгосп і далеченько було од нас, однак мама нас водила туди. Одведе, а сама в поле іде пішки. І туди дев’ять кілометрів чи десять (поле так далеко розміщене було). І тоді той, і ото … а приходили коли як: пізно прийде — значить не йде за нами. А ми ночуєм, бабуся нас забирала. Бабуся жила близько біля цих ясел. Забирала нас бабуся, і ми там ночували. А тоді ж телехвонів, нічого ж не було. Мама знала, шо це вже вони в мами (в бабусі нашої). Ото таке.

А до бабусі й дідуся теж ті активісти не приходили?

Ні, ні. Та вони активісти приходили … ну, вони знали, куди йти. Вони знали добре тих людей, які трошки заможніше жили. Там забирали. 

А це зерно, шо з ним робили (те, шо у людей забирали)? Ну, зерно, продукти?

Я зрозуміла. Я зрозуміла, тіки я думаю. Ну, не знаю, чи з ким вони ділились. Мабуть, оддавали державі. Таке думаю, а я не знаю, я ж не бачила. А  значить забрати, забрали . Підводи під той підвозили, під’їжджали до хати. Забирали все те, шо було. І все. А куди вони дівали.

А коли вже завершувався голод, коли стало ну… щось їсти, людям легше стало? 

Ну, як о тож урожай вродилося, вже дома вродився. В нас тоже було велика ділянка землі. Багато було. Ну, соток двадцять точно було — посіяне жито. То збирали, обмолочували і руками, і ціпами. Всього було, всьо було.

А де взяли зерно, щоб посіять?

Ну, залишалося … трошки залишалося із того, економили. Не все поїдали, а економили. А потім весной вже починали сіяти. А в колгоспі, мабуть, давала держава — я так думаю.

А церква була в селі?

Була, була церква. Люди ходили в церкву, молилися. І недалеко, трошки вниз, в центрі Полкової Микитівки (тільки трошку вниз, ну з пів кілометра так ходили) церква була. 

І вона була діюча? 

Діюча. 

Її не закрили, да?

 Ні, діюча церква була. 

А, може, в селі хтось мав більше і допомагав, ділився їжею, таке чули?

Ні, такого … тоді не мали поняття, щоб ділилися. Не мали поняття. Це зараз уже ось то тоє, а тоді ділиться, хоч би самому прожити. Де ж ти ділитимешся? Чим ти ділитимешся? 

А не ходили до міста в голодовку, щоб там щось дістати? 

У Богодухів? 

Ну, в Богодухів.

Та, в нас найближче місто — це Богодухів. Ні, ніхто не ходив. 

Не було таке: щось з дому взять і помінять на їжу у місті?

Ні, це вже пізніше було. Це вже пізніше було.  Вже міняли … як ото вже війна почалася (Велика Вітчизняна війна), то тоді було таке. Приїжджали з Харкова міняли  ето той, а так тоді не було. Не мали поняття, бо не було чим міняти і що міняти не було. 

А золото, якісь прикраси, якщо в когось були?

 Та, де там було золото, дєточка? Де там те золото? 

Може, в когось і було, якісь обручки, персні?

Нічого цього не знаю, бо тоді не мали поняття про золото. Ми жили так бідно, так бідно. Куди там те золото?

А голова колгоспу там, де мама ходила на роботу, Ви знаєте його? Як його звали? 

Не пам’ятаю. Раз село було це, знаю: був Сабадаш Яків. Раз в селі головою цього колгоспом, а у цій “Нове життя” … Знаю назву колгоспу, а хто там там працював? Тоді до мене не доходило. Цього не можна казати, ну те то таке. 

А після війни в 46-му — 47-му теж був голод?

Теж був голод. Ну, тоді я вже працювала на … В Новій Одесі кінчила технікум, і працювала ось Одеса, Козіївка. В мене було направлення  ще. (Це не писати, не пишіть його) Я кінчила курси спочатку, а тоді кінчала ж технікум (так називався) у Харкові. Мене направили у той, у Краснокутський районо. Ну, і направили мене вчителем історії, бо я історичний факультет кінчила. І в тій, у … Качанівку. У Качанівку направили, я прихожу мамі кажу: «Мамо, мене направили на той, направляє…». Мама: «Вєра, та шо ти думаєш? Да, куди ж я поїду? Да, я ж до тебе не дійду в ту Качанівку? Шо ж ти хочеш? Іди знов». Пішла я знов на другий день. Це ж великий той … п’ятнадцять кілометрів пішки і назад, і туди. Туди й назад — оце тридцять кілометрів. І взяли мені Нова Одеса учителем молодших класів. Я почала працювати учителем молодших класів. Ото таке. Так шо я працювала в Новій Одесі, а тоді уже мене тут з Нової Одеси перевели … директор школи значить взяв українську мову і літературу — викладала в Козіївській школі тут. А жила ж на Новій Одесі пока, а тоді жила тут в Козіївці … квартіри. А тоді вийшла замуж, вийшла заміж і за одесянського вийшла заміж. Дуже-дуже хороший чоловік в мене був. Це, дай Боже, всім такого чоловіка. І ото ходила з Одеси три кілометри і туди, і назад (в Козіївку) ото. Ну, а тоді в мене троє діток родилося ( не тройнята, троє діток). Валя старша ось біля нас, а тоді у нас Лариса, а тоді Віктор. І Віктору оце було ж уже шістдесят років. Вже на пенсії самий менший. А Валя вже давненько на пенсії і Лариса на пенсії — всі на пенсії. Ото таке. В мене двадцять чоловік внуків, правнуків. Праправнуків одне, одне праправнучатко. А то двадцять чоловік внуків і правнуків. Ось то так. Так, шо я ще щаслива бабуся, більш нічого не скажу. Більш нічого не скажу — щаслива бабуся.

Коментарі Вимкнено до Бондаренко Віра Василівна, 1926 р.н.

Соловйова Марія Петрівна, 1927 р.н.

Лют 22 2022 Published by under

  1. Дата запису: 11 серпня 2021 року;
  2. Місце запису: смт Опішня, Полтавського району, Полтавської області;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга;
  4. Респондент: Соловйова Марія Петрівна, 18 серпня 1927 р.н., народилася в селі Краснодон Свердловського району Луганської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

 Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селищі Краснодон, Свердловського району, (зараз – місто Сорокине Довгожансього району) Луганської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Меня зовут Мария Петровна, фамилия моя — Соловьева.

Коли Ви народилися?

Гм?

Народилися коли?

Восемнадцатого августа тысячу девятьсот двадцать седьмого года.

А де народилися?

Родилась я … это сейчас Белгородская область,а раньше была Воронежская. Вот там я Волоконовский район и село (некрасиво называется), но Ново-Пузино. Вот там я родилась.

А батьків як звали?

Отец — Петр Герасимович Хаустов, а мама (они были не расписаны, вернее не венчаные),в общем, а мама — Федосья Ивановна Солов … не Соловьева, она Шмайлова (девичья у нее фамилия).

Чим батьки займалися?

Сельским хозяйством занимались.

А яке мали господарство?

В общем так: отец, кроме этого, он еще был титаром в церкви. Ну, Вы знаете, что такое титар, да?

Да.

Вот он был там в церкви и, кроме этого, занимался сельским хозяйством. У нас была своя мельница. И набор … ну, тогда ж сельскохозяйственной утвари, все это было в хозяйстве. Потом … колхоз стали организовывать. Нет, сначала церковь закрыли. Отец ушел, стал сам тут разго …. заниматься сельским хозяйством. А потом и дошло до того, что отца разорили. В общем, он … А! Он отдал все, когда колхоз организовывался, он отдал всё: все-все-все свои снаряжения, все отдал колхозу. Ну, на этом не остановились, его сослали аж Архангельскую область в Соловки. И вот он пробыл там около трех лет ( ну, я не знаю два-три года), но он уже был совершенно не готовый ни к чему. Ну, он в госпитале лежал или год (в госпитале, или как он там назывался) вот там лежал. Туда поехала мама к нему  и уворовала его, в общем, увезла она его от-туда. Доехали они почти до Москвы, и их вернули назад. В общем, его вернули назад туда же, а маму посадили в тюрьму за то, что она так той совершила поступок. Там ее … это ж годы были какие, в общем, жуткие. В тюрьме ее там подучили, написали  Калинину. Ну, он разо … там разобрались в этой канцелярии и маму выпустили из тюрьмы, дали документы, чтоб отца освободили. И она поехала за отцом опять туда … Там  уже освободили его, но он уже был совсем никудышный. И мама привезла его аж (ну, наверно слышали) это Валуйки (железнодорожный крупный узел). Ну, домой, почти домой, там до деревни уже оставалось километров двадцать пять. Она оставила его у знакомых, а сама пошла … ну, за подводой, чтоб его привезти. А он умер. Она приехала уже, не она приехала, а приехал сын, а отец уже мертвый. И мертвого его привезли домой. Ну, и отца похоронили в деревне, а матери тогда уже места там не было. Там выдворили всех (и мне уже было там сколько лет, лет ну пять-шесть), в общем, выдворили всех. Не дали ничего абсолютно, взять даже ничего (не взяли) не дали из дому. Ну, и куда? Еще и в районе там, недалеко там двадцать километров сказали, чтоб не поселялась ничего абсолютно, чтоб духа ее там не было. Ну, она …  у нее был брат … на шахтах работал. Здесь ее родной брат на шахтах работал. Вот она собрала … ну, одну дочь, которая старше меня на четырнадцать лет, меня и поехала в Донбасс. Поселок Краснодон, слышали наверно такое? Ну, слышали, есть же город сейчас Краснодон. Вот в поселок Краснодон. Ну, и там мы хватили соленого … до слез. Ни денег, ничего абсолютно. И она … ничего нет. В общем, короче говоря, пришлось нам так трудно: что мы побирались, в общем, ночевали в каких-то, я не знаю, с какими-то ночлежки. В общем, ни приюта ничего абсолютно не было. Там был брат, ну ее брат. Ну, невестка не позволила даже в летней кухне нам посилится. И вот это мы, в общем, ужасно жили. Вот, вот это и было нам воскресенье.

Чому вас вигнали з дому?

Из дому?

Да.

Ну, потому что мама, в общем, нарушила все ж … В общем, вышла когда … через … канцелярию, Верховный Совет его освободили … В общем, им же нагоняй здесь был за то, что они вот забрали все хозяйство все-все-все-все и еще сослали его туда. И его, в общем … вот, а это ее там обучили, когда она в тюрьме сидела за первый неудачный … ну … воровство его. Она месяц отсидела в тюрьме, а потом уже там на учили ее всему. И она, когда уже вышла, она получила (в Москве), получила документы об отцовском освобождении. И тогда она уже свободно проехала, и даже билет на поезд там все. И она ж привезла домой его. Ну, не привезла — привезла мертвого.

В общем, я и еще старшая дочь была. Ну, старшая дочь ее, добавили ей лет, не знаю сколько, и (в шахте) в шахту опустили. Она в шахте стала работать и в общежитии жить. А мы остались с мамой, в общем, ни при сех, ни при тех, ни квартиры — ничего абсолютно. И вот это вот мы побирались, короче говоря. В общем, и выжили. Ну, вот так там выживали, это тридцать третий год.

А в 33-му році бачили люди пухли, помирали з голоду?

Да, конечно, конечно, конечно.

Там в Краснодоні тоже пухли й помирали, да?

И в Краснодоне. В Краснодоне там хоть вроде пайки какие-то еще были, что-то было. Но мы не могли нигде ничего получить абсолютно, и поэтому нам труднее всех было этот. Ну, ходили … мама ходила в столовые, в общем, помогала: там картошку чистить, ну в общем, что-то помогала и что-то там в бидончики суп какой-нибудь лили, в общем. А жили мы … вот знаете, был там детский сад, потом к детскому саду построили где-то помещение или другое помещение дали им и перевели. А помещение осталось. И вот это мы были и много таких, как мы, уже было. Так рядочком на ночь ложились, кто мешковину слал, кто что — вот это так мы перебывались, Ну, это был тридцать третий, очень-очень-очень трудный. А потом уже полегче стало. И мама подрабатывать уже стала.

Скажіть, а в цей Краснодон приходили люди із села?

В селе тогда … ну, там же и работали шахтеры в основном, это ж прибрежные эти села. Оттуда рабочий класс.

Всі хотіли працювати в шахті?

Ну да, конечно. А роботы на всех не хватало. И вот такое это было … Ну, а потом все когда-то кончается.

Скажіть, а в 33-му, коли була голодовка, то люди не хотіли десь піти туди, в Росію вернуться, щоб там вижити?

Тогда ж голод везде был. Это ж тридцать третий год и в России, и на Украине, и везде, абсолютно повсеместно был голод. В общем, был неурожай страшный и вот такое вот сочинил. Поэтому …

В Краснодон приїжджали із інших сіл, далеких, шукати роботу?

Приезжали, но с работой было очень плохо. Потом шахты ж не только и дальше-дальше-дальше. В общем, в Ростов там (рядышком  Ростов), Ростовская область, там же вот это город Шахты. Шахты, шахт много было. И до сих пор вон он. Вы же знаете, Шахты, Шахтинск, в общем, это все в Ростовской области. А это рядышком с Краснодоном, это рядом-рядом граница. Вот Луганская область, Краснодон, и вот она Ростовская область. 

А біля цьої столовки, де мама працювала, там люди ходили, просили їсти?

Ой.

Жебраки, може, були чи діти?

Везде. Тогда в тридцать третьем году везде просили. Вот мы ходили … в общем, с мамой ходили на станцию. Там ну «Семейкино», наверно слышали такое (железнодорожную станцию)? Это обслуживала ж вот эти все поселки, городки железнодорожная станция. Вот мы ходили просить. Я как поводырь с мамой, ходили туда просить.

А люди щось давали?

Давали. Ну, давали, может быть, потому что ребенок, да и мама  тоже была очень худая-худюсинькая там такая, что знали, что от хорошего не пойдут просить.

А сестра Вам допомагала, вона пайок мала?

Ой, сестра. Сестра, она сама … Девчонку, в общем, восемнадцатилетнюю опустили в шахту. В общем, там ей там так пришлось страшное дело. Она в общежитии жила, ну а потом она вскоре даже замуж вышла и ей полегче было. А нам помочь пока … в тот год  помочь никто не мог. В общем, выживали кто как может.

А по вулицях могли люди сісти і вмерти от в Краснодоні?

Да, да, да.

І що потім? Хто їх ховав?

Да.

Хто забирав цих людей? Хто робив поховання?

Ну, там та … люди … это ж поселок, люди друг друга знали, все абсолютно. Если умер, то уже знали чей это, кто это. В общем … моментально сообщат.

А був дитячий будинок, там де сироти?

Был, был.

В Краснодоні був, да?

Даже вот в нашем поселке Краснодон был. Был дом, снимали, не снимали, а в общем, помещался там детский дом. В общем, в этом доме, где шахтовладелец жил. Там все удобства, все абсолютно. Вот там был детский дом.

І дітей там багато було?

А кто их знает? Я не знаю, меня туда не принимали.

А мама хотіла віддати Вас туди?

Ой … ну, я никогда никому не говорила, ну ладно, скажу. Мы были … мне ж мало еще лет было. Мы были от как раз попрошайничали на станции «Семейкино». И … короче говоря, мама думала, что оставит меня там. В общем, отдала мне пучок укропа (где-то нарвала). У меня в руках укроп, и она спряталась от меня. Ну, я там такой рев подняла, что она бегом-бегом забрала меня. И уже вдвоем мы вот так вылазили как-то. Это такой год был, вот такой год был страшный это.

А люди не говорили, що такий голод був?

А кто … тогда ж вот это, этот же голод он распространялся (тридцать третий), он распространялся почти на всю Россию, и Украина вся захвачена была голодом этим. Кто? Говорят … ну, так вот если сейчас я уже этот самый знаю, что повыгрибали все: у кого были запасы какие-то, там ходили облавы, выгрибали всё-всё до зернышка абсолютно. Власти … в общем. В общем, обсказала я б Вам всё.

Скажіть ще …

Кончился трудный, самый трудный тридцать третий год, и потом потихоньку-потихоньку все стало получше. Хоть … и где-то … Но еще карточная система была, а потом через год карточки … Я знаю, что мы утром рано-рано ходили занимать очередь за хлебом. И не … я б тоже пошла ж. Очередь и меня поставили. Мама поставила, а сама пошла, в общем, ну что-то подрабатывать тоже. Ну, получилось так, что, в общем, я пришла к этому магазину, и вдруг открывается магазин. Карточки уже не требуют и такой запах хлеба! Ну правда, тогда только давали (сразу по много не давали), давали вот: булку дадут. Ну, мы конечно без карточек, а можно было еще очередь занять, еще подойти там, если … Выходили, сразу съедали этот хлеб. И вот, ну по-моему, это тридцать четвертый, (не тридцать пятый). Нет, тридцать пятый год — карточную систему отменили.

А карточку на роботі мамі давали, да?

Да-да-да. Ну, иждивенцам давали, в общем, там какие-то крохи. Я не знаю, двести или двести пятьдесят граммов (когда по карточкам иждивенцам). А рабочие только, шахтные рабочие (шахтеры) по килограмму карточки, килограммовые (килограмм в день). 

Скажіть, будь ласка, а у якому році у вас забрали хату, хазяйство? В якому році це було?

В этот … это был (у нас когда забрали все), это был наверно тридцать второй или тридцать первый год. В общем, когда только начинали зарождаться где-то там колхозы или чё-то такое. В общем, тогда у нас … выгнали нас. Ну, когда отец умер, отца похоронили, вот тогда сразу и нас выгнали из дому.

А ще інших розкуркулювали тоже в селі там?

Ну, не знаю. Вт этого я не знаю. Я знаю, что наша семья была самая богатая.

У вас була мєльніца, да?

Была мельница. Да, витряк. И витряк, и все сельхозмашины, которые тогда существовали. Всё-всё было.

Скажіть, а були у Вашого батька брати, сестри?

Да, и до сих пор там ещё рядышком. Рядышком недалеко, в общем, сейчас домик стоит, да. Вот мы ездили, я уже ездила вот с Олегом. Олег был в седьмом классе, мы туда ездили. Нас приглашали. В общем, еще был жив … ну, мой брат по отцу. В общем, он уже пожилой-пожилой и ему вдруг та так захотелось увидеть меня. Ну, это как … знаете отщепенцы вот отцовские, в общем. И он даже письмо туда нам в Краснодон прислал, в общем, что он очень хочет, чтоб мы приехали летом. И мы с Олегом вон ездили туда.

Коментарі Вимкнено до Соловйова Марія Петрівна, 1927 р.н.

Сергієнко Степан Іванович, 1929 р.н.

Лют 21 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
  2. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
  4. Респондент: Яценко Наталія Станіславівна, народилася 3 грудня 1958 розповідає про Голодомор зі слів її батька Сергієнко Степан Іванович, 1929 р.н., який народився в селі Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав у селі Устивиця, Миргородського (нині Великобагачанського) району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)  

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Яценко Наталія Степанівна.

Якого року народження Ви?

58-го.

Ви хочете розказати історію вашого батька сім`ї під час Голодомору

Зі слів. Зі слів мого батька, те що він пережив, що він пам’ятає і те що йому розповідали його батьки.

Як Вашого батька звати?

Сергієнко Степан Іванович. 29-го року народження. У нашому селі як і по всій Україні у 30-х роках повних ходом ішла колективізація. Но не всі зразу ішли в колгоспи. Зразу найбідніші верстви пішли, а потім вже поступово, поступово. До колективізації зрозуміло шо люд жили одноосібно і жили багатше. Тому шо тримали і корови, і поросята, і кури. Потім усе це позабирали в колгосп і уже в 30-ті ці роки, 32-31-ий вже там гірше було жити. Бо вже такого господарства не було, робили трудодні. Ну, а потім в 32-му році ще ж ситуація погіршилася, тому що зібраний урожай, то хоч який небуть давали зерно на трудодні, а тоді вже зовсім перестали давати на трудодні. І люди цього ж не могли зрозуміти, ну як же так, як же треба виживати, якось дома, дома те шо посіяли трошечки такі діляночки як оце зараз у нас були ж, то ще з цього 32-й рік ще з цього якось трошечки виживали, смертність ще не така сильна була. Виживали з того що десь в когось шось десь залишилось з господарства, чи на грядці, чи шо. Ну, а потім уже ж дійшло до того шо почали таки вже ж масовіше мерти і зерна ніхто ж так і не давав, і понятно що найпершими збунтувалися в нас матері цей бунт… жінок відомий в історії цей факт збунтувалися жінки. І в мене дідусь мій це батька батько Сергієнко Іван Якимович, один із жителів села, можна сказати який був грамотний, ну якшо це вам хоть трошечки цікаво. Він був інвалідом дитинства в 3 роки він просто упав із того не втримався із воріт упав, і у нього перелом позвоночника, бо в нього не… ліва нога і горб утворився замість того шо позвоночник був поламаний. Він розумна дитина була, і закінчив за два роки він опанував до двічі на місяць ходив учитель додому, в школу він не ходив жодного дня, опанував грамоту за 2 роки. І от вони до нього ці жінки, як збунтувалися прибігли, пиши листа Петровському оцього факту, я читала цей бунт, ну оцього факта просто не було це сімейний факт можна сказати. 

Кожен день везли по 3-5 чоловік возом. Дідусь виглянув і побачив, що везе, дорога ж ту така… і випав, може дихав ще там, хто його знає. Він каже схвачується з того воза такий злючий «шо ти ще й впав» ногами його той труп нещасний б’є, кидає ж його на віз і везе на гору.

Ховали їх в одній ямі?

Ні, ховали не в одній. Ну оце ж по скільки їх там було. Якщо хтось з рідні міг дойти до кладбища, то ховали окремо. А так по 2-3 кидали так.

Іван Якимович, це ж дідусь – п’ятеро дітей. Цих двох дівчат посилали ж робити на трудодні і оце ж з бабусею моєю вони ходили. Оце ж якщо прополов рядок – галушка, пів рядка, то пів галушки. А оцьо ж третього хлопчика, що 14 років десь там в Мар`янське пристроїли на роботу. Ну вони спаслися оце каже тим, що шив чоботи. Він же керував сапожньою майстернею і він оце навчився шити. Каже дадуть з десяток картоплин. І отак перебивалися. Ну тоже і оладки з листя і з вишень листя вже з чого тільки не робили. Шо ви їли як могли вижити? Самі не знаємо. Він каже що дуже багато померло.  В нас тут було десь шість ще хуторів було навколишніх, то разом було десь 12 тисяч населення. Залишилося після того того, десь тисяч дві населення втекли, ну це такі шо сімей не було помогли кудись піти. Але тоже, яка їх доля, чи вижили, чи де померли з голоду. А ті що залишилися, то десь тисяч три померли з голоду. Ну прийшов час і помер уже мій прадід, а їхній дід Яким. Яким Іванович, оце ж мого дідуся батько. І дали телеграму, у мого ж дідуся ще одна сестра залишилася, а вона ж вийшла заміж і виїхала на Донбас. На Донбасі хліборобів не було і голоду понятно там не було.  І вона даже не уявляла, що тут таке може бути. Дали ж їй телеграму, що помер же ж батько прижай на похорон. Вона без задньої мислі торбинку якусь там зібрала. Взяла квиток доїхала до Полтави, а в Полтаві до Гоголево взяла квиток. А після цього покаро село не було в оциплєнії. А оце як голод відбувся, то оцепили повністю Устивицю. І заїхати чи виїхати нікому. Хоч хай похорон, нікому. І вона ж ото як на вокзалі стояла, то розговорилася і її питають «куди ви?» а вона ж в Устивицю. Їй кажуть, що ти туди ніяк не поїдеш.

« – Та я ж на похорон.

–          ну і шо шо на похорон? Там таке оциплєніє. Ти туди не зможеш пройти. Ти вставай в Яреськах, станція така шо лісами можна пройти. Якщо ти знає як пройти, то можеш пройти».

І вона стала в Яреськах. Ну вона ж тут виросла, 30 років ще не було їй. Вона пройшла тими лісами. Приїхала. І ото ж батько розказує сон, який ще сон. Лижемо, а ці ж такі ще на роботи ходили (діти), а ми ж такі ще на печі з сестрою лежали, ну вже нічкі просто. Ото ж зразу просив «дайте хліба» та немає хліба «ну, печіть коржі». Оце по сьоднішній день він настільки… оце ці коржі йому. Суп зварю, а він каже  «мені до супу аби коржа». Та нема вже з чого коржів пекти. І ми вже лежимо на печі зовсім ніякі. І прижає вже ця тьотя Даша. Приїхала. Як зараз оце помню хлібину таку велику привезла, крупів, сахару. Ну, шо могла те й вже довезла з собою. Питає каже нас «ви їсти хочете», «ні». Вже не понімали зовсім як це їсти, вже просто лежали на печі і все. І ждали смерті. І ото вона вже цими продуктами. По кусочку по малесенькому, не давали багато. То вони вже покуштували, шо таке хліб. Вже забули зовсім як їсти, не те шо таке хліб. І ото вона трошки їх підкормила.

Інтересний факт вам хочу розказати. Оце ж як оцепили село і ГПУшніки приїхали, тут же слідство вести в Устивиці і главного їх ГПУшника поселили на краю села в Перетятко Олексія на квартирі. Оцей період він в нього жив, він його харчував.  І пройшов деякий час ото вже й заганяли силою колгосп. І оцього ж Олексія теж в колгосп, а він не захотів. Ну його ж арестували і так як багатьох тоже погнали на далекий Схід. А вдома в нього ж залишилися жінка і двоє діток – Іван і Даша. Іванові – 6, а Даша трошки старша їй 7 чи 8. ну шо ж все забрали, вони були трохи зажиточні проти таких як ми. Забрали і все і шо ж вони… мама тоже померла з голоду і осталося двоє діток. І хтось підказав Іванові шо ти іди в Мар`янське там десь можеш на кухні стати. Він пішов туди, оце в шість років дитина пішла пішки в Мар`янське. Прийшов, а там такий охоронник стояв злючий такий чоловік, шо він цього хлопчика десь укинув в помийну яму. І так пацюків було повно, то хлопчик кричав уже не своїм гластом і люди почули і якось його звідти визволили. Вопшем ці дітки вони вижили якось, а батько ж їхній Олексій (це він вже в 90-х роках розказував це й факт) доїхав до далекого Сходу і от уже їх всіх построїли грузити на баржу і що ж ви думаєте. Приходить оцей ГПУшник і каже « а ти шо тут робиш» «та оце ж мене пригнали не захотів іти в колгосп. Будуть нас усіх грузити на цю баржу», а він каже «не сідай цю баржу сіх потоплять». І повів його, от яка доля, одна людина ж і спаслося… повів його на другий корабель чи баржу і каже «сідай осюди, це в Китай буде іти оця баржа». 

… А батько, вісімнадцять років йому було в 47 –му році . Ну воно понятно після воєнний рік, хто там його сіяв дуже. Скільки ж жертв, скільки інвалідів, а стільки ж з війни не повернулося. То тоже дуже важко було. І їздили ж в Західну Україну. Тут же нікде не могли, а товарниками… це казав уже жуєе ризковано було. Він один був молоди, 18 років, а то каже з мужиками 30-35 років. Треба було із машиністом домовитися, щоб проїхати туди і назад, щось там йому давав. І відділя, кажуть що «ми чули що на великій Україні голод». А тут же ніде не можна було підживитися, то привозив – зерна, картоплі.

Вам батько оце не говри, що коли село оточили, то його занесли на Чорну дошку?

Да, так і говорив, що на Чорну дошку.  Да, да, знали вже. І ото ж тоді Дарю придупридили, шо ти не прийдеш.

А ця сестра, що жила в Слов’янську,  вона працювала десь на виробництві?

Да. Вона десь техробітницею робила. Там життя таке більш-менш було. Ну, голоду не було.

Коментарі Вимкнено до Сергієнко Степан Іванович, 1929 р.н.

Беркута Марія Петрівна, 1922 р.н.

Лют 21 2022 Published by under

  1. Дата запису: 11 серпня 2021 року;
  2. Місце запису: село Красногорівка, Великобагачанського району, Полтавської області;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондентка: Беркута Марія Петрівна, 28 серпня 1922 р.н.;
  5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

 Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Красногорівка, Великобагачанського району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Марія.

А фамілія?

Беркута.

А по батькові?

Петровна.

Коли Ви народилися?

Коли я родилась? В тисяча дев’ятсот двадцять другім році.

 А якого числа, місяця?

В якім місяці? 28 серпня.

А коли… А де це було, де Ви народилися?

Як?

В якому селі?

А селі… Хутір Ярковівщина.

Ярковівщина?

 Ярковівщина хутір.

Це біля села Красногорівка чи де це?

Це село Красногорівка.

А як Ваших батьків звали?

Петро, а маму Оляна Яковна, а Петро… забула…

[Микитович]

Микитович, да.

А фамілія?

Беркута.

А у Вас були брати, сестри?

Були. У батьків одинадцятеро дітей було. З нас осталося четверо в живих. Брат сімнадцятого году один, другий – двадцятого, я – двадцять другого і третій – двадцять дев’ятого. Ну, в общім, з тридцятого він, на Миколая родився, 19 грудня. Ми виросли всі четверо. А ті померли.

А коли померли?

Ну, я знаю… Старших в мене було троє, сестричка була і братік, а то третій – не знаю як. А четвертий ото ж уже з 17 году, Яків Петрович був. Кузьма Петрович, я, Марія Петрівна, Ніколай Петрович.

То померли, коли були малі, дітьми?

Ну, старшенька сестра, я знаю, найстарша, Степанидка, не знаю, но уже така, годів, мо, десяток було чи, я знаю, братові. Якась хвороба була така, шо… ото вони троє померли. Ну, раніше ж лікарні не було, ніхто нікуди не возило. А там бабка, яка, може, гукав там тато чи мама, так шо ж… Ну, могла вона шо-небудь там зробити, а мало чого. Оце саме меншому, Ніколай, шо це родився уже в дев’ятнад…. двадцять дев’ятому годі, так, я знаю, йому, мабуть, три йому було чи… невеличкий хлопчик… і він як заболів, як заболів… Та ні, я вже ж, шоб правильно оце… Це ж ще тато… а тата, може, вже не було, це вже пройшло те… І він заболів… заболів і заболів, мама його вже послала рядно долі там у хаті, положили уже і… А тато ж погукав ту бабу Хвістрю і вона прийшла, там Богу помолилася, “Шо там?” – до нього, сюди-туди. Він лежить уже такий, ну прямо… ну, уже зовсім зав’яла дитина. Ну, а вона, баба та, і каже: “Петре!” А в тата ж до колгоспу ще була ж ото… держав кобилу, віз,.. ну, там були… “У тебе є мазі, шоб колеса мазати, дьоготь той?” Тато каже: “Та є десь там в сараї”. – “Ти піди на дерев’яну…” – така пелюшка там стреміла в йому, може, ше шо мазали. Уніс тато того дьогтю і вона та, сюди-туди, помазала йому пупик, по голо… тоже ж пошептала-пошептала і так ото хлопчик. Там сюди-туди, він став балакати до них, він ще плохо балакав, но годів три було, то вже ж дитина три годи, то вже ж балака. І ожив, і отой виріс, і вчився, і армію одбув, і все благополучно було.

Господарство, яке тримали батьки.

А оте я хотіла.. Ну, як, шоб з начала?

Да. До колективізації.

До колективізації. Давайте, хорошо, я розкажу, до колективізації. Значить шо, у батька ж… чи як би сказати… Я ж почну ще раніше. У батька мого, значить, Петра Микитовича, був у Микити батько ще, Олександр. Це й мама його ше, як поженились, так знала. І він, значить, шо? Той же ж Олександр, в його і жінка, вродє, звати Олександра була. І він як там шо та ше не так, мать, трохи, шо от ж мене, я ж кажу, всі жили, шо хата жила, була хата построєна. Куркуль… Ну, ми не який куркуль. Три десятини землі було і шестеро дітей, вже взрослі ж і все і… А цей Олександр із Кременчуга волами, я не знаю, зимою воно дороги не було, дороги такі ж грунтові, і він з Кременчуга возив горілку волами тими, на біси, там я знаю, чи одну бочку чи й дві, чи скільки він ставив, і де він там заправляв же, запечатували ту ж, горілка закрита ж в бочках. І він ото привозив і, де там, я знаю, де він там її розприділяв, розпродував, здавав чи як там, я знаю. І були ж, конешно, у його, видно, великі гроші. Так воно як там було шо, ну, так, як ото і у нас, як оте незалежность була та, гроші ж, у кого ж скільки не було, вони ж пропали. І так у того дєдушкі. Значить, уже ж як там, а папа ж, Петро цей, він восемдесят дев’яностого году. А мама була восемдесят п’ятого, на п’ять год мама старіша була від тата. Ну, і в цього ж Олександра померла жінка, а тоді і в цього і в Микити померла жінка, а тато вже, я знаю, чи було йому годів двадцять, чи не було, оженився ж на мамі. Раніше ж, ну, дівчата виходили ж заміж, так вони… в них же ж сундук, може, й знаєйте, й видане, сундук такий, і в сундук там… Ну, оно ж мама в школу не ходила, шо там, раніше ж полотна ткали та, може, знаєте, може, не знаєте ті полотна, і сорочок нашито було в мами, повишивані, гарні, як я вже це знати стала. І, значить, юпки такі, така матерія, така красіва і спідниці такі ж рясні ж, пілок у три, в чотири ж там і такі, в мами такі, не дуже довгі були, а воті во куркуля дочки, так вони в довгих спідницях ходили, такі поперешивані внизу, а вони управлялись коло поросят там. І в тих спідницях, тепер же, шо ж, походив день та там постірав, а то та спідниця ціле літо може… вона надіває вправляться, конешно, як управилась, то йде у хату, хата така ж під желізом була. А коло рядом, коло цього куркуля та оце ж построєний був і цей Олександр. І ото у його вже був син, же ж Микита, і брат ще був, бо дядько Іван був тоже. А тоді ж тато ото оженився, цей, построїв рядом же ж, построїв хату. І, значить той, жили ж уже, ото й дітей же ж було троє старших, а тоді ж оте ці брати ж два і я. І, значить, у тата була ж кобильчина і віз отой, як він там, ну, раніше з дерева, і оти колеса, так вони ж дерев’яні були. І, значить, колеса і отож той дьоготь той мазати там, ось така якась в них, значить, була. А отож таке було, шо такі матеріали дуже такі хароші і, шо я знаю, шо уже ж… шо то тато, а воно ж і… Тато ж пішов на войну… Як вам почати… У восємнадцятім годі, значить… я вже ж… та тато ще не прийшов з войни… Ага. І в тата ж ото була кобила, віз той був і вони ж у неділю, а тато навчив, батько віддав же, той Микита, десь, шо чоботи шити. І тато от заробляв же ж чоботи…, сапожникував і заробляв же ж гроші там, а потом гроші як, знаєте, чи вони були, чи які там… А ми ж ото і в неділю ніколи не робили. Як неділя, тато богомольний, тато, мама так, шо вірували ж Богу, і тато ходив до церкви ж, а мама ж з дітьми, то куди ж вона, як, це коли говітеме, ходила ж, бо говіти говіла, і діти говіли, і сами говіли. І тато от той держав кобилу і воза, а потом дерев’яний плуг був, і борони, і культіватор у нього це було. А тут тобі ж ото в восємнадцятім годі – у колгосп. А потом же ж тата, як отстроював той Микита, скількось землі дав там йому, і у них тоді ж сіяли вручну розсипали, уродиться, шо уже виздріло, косами косили, мама в’язала і так ціпами молотили. І, значить, в цей же ж колгосп шо – беруть же ж… веди ж цю кобильчину, ще в них отож хата і сарай, так сарай на одно отділєніє таке, невеличкий поставлений, ну, отож, чи корову держати, чи те… кобильчина та. А тоді погріб там в угольчику був, для курей там, і давати ж. Ну, конешно, ж кожне шкода ж, а то їх запріжеш тато я вже знаю, уже те во, мені вже ж годів шість там бігала шо там. Запріг, склав ті борони, культіватор і те… йому шкода і мама там може й плакала чи шо там, і повіз же ж він те все здати ж у колгосп, а тоді ж треба ж, ну, йти ж робити там же, наряд там, як там. Ну й, і так же воно велося  колгоспі ж. А тоді ж і… А, те ще… Так оце ж, у колгосп, воно ше, я знаю, яке ж якесь було отож Ленін, Сталін були, так якась пере… реформація була, і вони, значить, там шо і ото у колгосп куркулів тих розкуркулили. Значить, де там цього Прокопа, його звати було, так його, я знаю, чи в тюрму чи де там, ну, забрали, а жінка та, я знаю, як… У мене, ото ж я туди бігала до тих куркулів, у мене так получилось, шо сама найстарша дочка його, цього куркуля… Чи папа чи шось тато пішов та … бо той тіки ж народила рожениця дитину. там бабушка там все ділала… мама ж ні одного дитя не родила у лікарні, тіки дома і тіки бабушка. А бабушка там шо там дитину покупає і маму там чи роженицю приготове… І гукнули ж, тато ж, видно, пішов вже… чи воно ше ж цей… як же я… та вже ж не було нічого… а, це… А я ото ж бігала туди, хрещениця чи десь туди, шо… І мене ото ж взяли, шо саму старшу дочку ту кумою. а брата, чи другий чи який він там був, кумом. І ото похрестили і так вже я, ото ж зразу мала була, а тоді вже годів шість як уже колективізація та їх розк…, я і бігала, і все. Тоді розкуркулили, а в його ж три десятини було і були коні й воли там і отож й ті дочки де, а вже взрослі, я знаю, може, чи й ходили ті діти у школу, оцього ж куркуля, чи ні. І тато, я не знаю, чи він хоч один клас… Ну, я знаю, шо він понімав оце й почитати там і… 

То і цього куркуля розкуркулили. А фамілію знаєте його?

А тоді ж в колгоспі колгоспникам давали при хаті по сорок одній сотій землі, а решта – там чи у тата, чи у того куркуля, – забрали ж туди ж… Він же не один був куркуль у селі чи як би вам не сказать. Ходиво там було в нас, Гудва, тоді ж це Доріжкіна була, Моровівщина, тоді Бондаревщина. Ми жили над дорогою, шо та Київ-Харків. Так там ще був перехресток дорог на Київ-Харків і, як би сказати, Балаклія і оце Багацька дорога. А ми як раз прямо на тім перехрестку. І там на перехрестку, як виїхати на гору, Псьол переїхати, і там тоже дві хати були такі, шо куркульські, видно. Ну, й знаєте, в колгоспі, де Прокіп жив та кувалась контора колгоспна, а потом, я знаю, що й чи сільрада, чи сільрада пізніше як там, це ж начальство там, вибрали ж головою колгоспу… Оце було шо… це доріжки, а Мировівщина і Гересівка – один колгосп і назва “Хрущов”, а наш колгосп, оце Красногорівка, де це я живу, і Дідівщина, це таких двоє сел величеньких були… Тоді то не було стіки хат, як січас, ну а були ж оце. І “Литвінов” наш колгосп. І… що ж я іще… “Литвінов”. Ага! І тато ж став їздовим коло бичків, там же цю… воно давали і корови, і телята, воно ж виростали, врем’я там ішло ж. І ходили на роботу ото у колгосп. Мама там ото, де оце контора, де куркуль, парники там, десь в Гересеві огородник такий явився, що у його дома були парники у його, вирощував розсади, а то в колгоспі стали всі матки з соломи околоти, вони же ж збирали цей урожай і молотили ж там дома хто скіки посіяв, ціпом це помолотити, а тоді ж чоловік косе, жінка пов’яже і вже ж отой… мене же те, ото я вже ж підросла і у мене ще були у мами ж ото одинадцятеро, ще сестричка двадцять четвертого, Оленка. А тоді двадцять шостого, Таня. І ото ж батьки там косять, а та дитина ж… копи склали і на копи покинуть якусь ганчірку чи  кусок рядна, шоб холодок. А я ж там ото коло тих сестричок там доглядала, чи я знаю. Ну, вже я не знаю, як, коли вони, шо тоже… Чи ота віспа була, шо дуже летюча, чи… вони ото так похворіли малі бо на обличчя… Ну, може, ви знаєте, шо люди є такі, шо перехворіли… ну, вже їх нема, шо обличчя таке ізуродовано у людини і те. І померли ті сестри і я ж ото їх не знаю, чи я… просто як там, не можу я сказать, як їх. А кладовище ж ото дома, там, де оце ж Микита жив і куркулево,  і куркулево там кладовище, і наше, і ото ж батьків там… Чи хоч батько ще живий, це ж був Микита, мабуть, був. Ага, і як же ж вам сказати… Ну, оцей колгосп і ото ж в колгоспі ж робили батьки, і там, я знаю, давали ж… А потом… раніше ж не було, ну, як вам сказати, шо були, шоб змолоти ну, зерно, то було, я знаю, як там воно, це ж уже ж тисяча, січас, дві й двадцять первий год, а як воно там раніше ж, коли воно добувалось, як воно там сіялось? А тоді шо? Треба ж переробити, шоб уже ж люди такий був, шо, ну, їсти ж шось же треба чи як там, ага. І, значить, млини були. Деякі з дерева, а де вже те дерево не росло, дерево було, ліс ото ж, ми так ото над ярком жили. Дерево там велике й те… І були вітряки, це ж я знаю, що з Гересівки так їхати на Платвику і у степу шоб вітер, а вітром оце ж крутило ті крила і… А там каміння, ну, я знаю, і де воно вже взялось, видно ж, десь були оті каміння, та й каменки клали. А то каміння де-то було велике. І, значить, там уже установлені ті два камені і все, засипають і мелеться ж мука. Ну, це ж і вітру того треба ждати, і коли ж там як, було ж таке, шо набрали по клунку, понесли у цей млин, отам і очередь чи як, та сиплять та стоїть, а тоді…. А тоді тато ж, тоже, не знаю, коли, де, чи він, може, у батьків, у батька було, а тоді і собі придбав… Жорни такі, ну, як вам сказать, таке, як сито кружок же ж і там же ж як-то камінь отой же ж вибитий, шо круглячок, а зверху ж гладенькой, чим там вони відтерли. А тоді ж набивалося, я не знаю, чи таке, шось у його було, шо він ото його наковував отой камінець, тоже ж, один і другий, і ручка дерев’яна так, а таке, як от як сита ж, сито, може, знаєте, кругле, ободочок же ж, шоб же зернячко. А там засипалося, а там кошик такий і мука ж туди сипеться. І було ж ото ж батьки і кажуть, як тіки, так хлопцям, отим, братам: “Сідайте на жорни, намелите”, а тоді засипали, помололи ми так, два більші, а я ж така дівчина, коло мами шоб, а вони ж ото там… Тоді же, шо ж? І те ж, те, шо в млині, коли то змелеться, то вони було або на вареники, або на галушку, так борошно,бо де його… а тоді на Паску, чи шо там, а тоді як змелють. А то ж та на тих жорна та намелювали,отут  сіяли і ото там мама ж, я знаю, де воно бралось, шо… це ж муку цю та як вони робили, шоб, значить, кисле це… те  тісто, і вони запускали, і ото ж були, коли спечуть, так воно ж який там хліб? А ото з млина, то тіки ж ото на таке діло.

Голод був у тридцять другім і третім. Ото, значить, поробили вже годів три в колгоспі і все, а воно голод. Ото до того колгоспу, оце ж у цього ж Микити, у батька мами у мого, було зерно, де там, на горищі, поки ж більше землі там було і шо там. І, видно, зерно було. І вони ж, вродє, це не тільки той Микита, багато людей, як ото… а оті ж комуністи, колгосп став, стали ж комуністи, в партію іти, і комуністи ті. І, значить, ходять чи по хатам, я вже знаю, як. І, значить, от в тридцять другім годі та вже ж в колгоспі за цих сорок одні сотиє, хто там половину грядки посаде, половину посіє та ото на жорни. І це ж не тільки у наших, у нас ніхто не ходив молоти з сусідів, а тільки ото для себе ті жорни були. І так ото ж мололи ж, я знаю, як там, зерно ж дома чи воно потом чоботи тато шив виме хто от, я знаю, гроші тоже які там. А потом ще ж я пропустила ото оцеж. І голодовка. Чи воно ж ще до голодовки, це ж ми… Значить, у того ж Олександра, знач, ото він ту горілку торгував, і в нього грошей, видно ж, було, ну, я знаю, потребляв, а то ж і складав на шо, може, ж ото сина ж построїв, того Микиту, а тоді тата. І, значить, уже ото ми як такі, ну, вже й в школу хлопці ходили і я, може… А ми ж на пічі. Оно ж тоді хата – і комини і не було ні плит отих, нічого. Ото тіки треба в пічі  ж їсти наварити на цілий день, то мама рано встає і ото там шо є, якийсь суп там зваре з отих крупів, чи там шо там, і поїли та й пішли до школи. І в тридцять другом ото ж тоді голодовка і… як там, я ж невелика, ще в школу пішла я… та пішла я вже в школу, десять год уже ж. Тридцять другий, а я ж двадцять другого. Вже я в школі била. В школу, там шо, і, значить, в тридцять другому голодовка і оті комуністи ото ходять і шукають і, там, вони знають, шо є поховане зерно. І оце в цього ж Микити нащупали цю ж ямку, де там заховане було зерно, було. А вже це ж дядько уже, Санько ж був брат у тата, і той вже ж оженився вже двадцять п’ятого уже у нього дочка вже була у того дядька ж і те, і вже ж і син із тридцятого, вже двоє дітей було у цього дядька. Він, знач, ото забрали те зерно, а вони, знач, осталися ж без нічого. Не стало зерна і ото дід Микита цей, я й не знаю, та він там ото вже того Василя знаю побліжує, а він колися на подушечкє того Василя малого, з тридцятого году ж був, то у мене ото брат з двадцять дев’ятого…а

І, значить, шо ж, дєдушка той помер з голодовки, а тоді й дядько Санько ж. Ото й двоє дітей, а ця ж дядина Килина вона була з Огирівки, а в неї тоже були такі батькі, заможні, то вона, я знаю, чи з утра чи коли, витопить та побіжить в ту Огирівку, а воно, мабуть, кілометрів десять чи те… та й принесе шо-небудь та ото ж дітей як вона вже, чим вона, шо таки ж діти вижили. А вже, я знаю, якось пішла я, а воно ягоди вже буріли, садок там. Дома тут у нас ще такий молодий садок, невеликий був, а там великий – груші, яблуки були. І, значить, оця ж… я Марія була, а ту малу чогось Маня. Маня, Мая – та мати та батько так. І ця Маня ж, батько іде там садком єлє-єлє вже, пухлий, єлє там передвигався, а вона… він там чи ягодку хоч малюпуньку хотів вирвати, чи шо, а вона каже: “Чого ти зелене все рвеш, хай вони поспіють” – він і бросив. А за садком був посів у них, там чи жито, чи пшениця, но, по-моєму, жито. І він пішов туди ж до того посіва, а воно, знаєте, одцвілося вже, а тіки ж молочко, ну, пилок отой уже перетворився, де зернина должна, у таке, молочне. І він ото там поїв той… повиривав той колосочок і чи він геть дійшов додому, чи, я чогось не дуже помню, шо помер же той дядько. А тоді… З голоду. А тоді ще в нас ото Ярковівщина, де десять хат. Тоже ж, чогось, я знаю, як вже вона, та сім’я, їх Онохлі, чи якось звали, чи фамілія, шо тоже, як вони, шо вся сім’я вимерла з голодовки, як вони тіки не ворушились, ті батьки. А решта ото якось повиживали. А потом в других селах тоже ж, багато ж оце такого було, шо померли з голодовки. І ото таке. Школярів у колгоспі зобов’язали, а тоді косили чоловіки і жінки в’язали, і ше й грабельки жінка тягала, шоб колоски ж там не оставались. А, вже ж, значить, це… уже колгосп розбагатів, оно оті жачки, може, й були у тих куркулів, бо в них багато землі, три гектари косили, а тоді конні машини, шо кіньми запрягали і круть, а там же хоч крутило, молотило туди, снопи ж усі м’ялись. І ото так же воно було. А тоді уже ж то в колгоспі вже ж, жачки вже стали, шо чоловіки там більше їздових уже стало коло коней, коло… А землю, я не знаю, шоб… а це ж земля кругом цього… того колгоспу і нашого. Де Литвин, то це ж Любино й Красногорівки. Красногорівка оце так до дороги, считай ми, наша земля ж була. А там комуна. І шо вона там за комуна була, шо у нього землі багато було якийсь такий куркуль, я знаю. Ну, не куркуль, а просто якийсь, ну, як би сказати, я й не можу… шо комуна. Там люди, оті шо дома сини, дочки попідростали, туди йшли на заробітки, у ту комуну, і вже… як вам… я просто. В комуні в тій ото ж заробляли гроші тоді, наймались там як там, весною найнявши до осени там, літо ото вони там, шо там вони робили, чи вони… І уже стали, як там, у колгоспі уже, оце, в Красногорівці, як би оте, бригада в нас січас. Там за бригадою уже поставили млин, а чи паровичок втопив, чи шо там, шо вже комінів та більше, уже ж туди стали носити, як там, шоб змолоти. Так колгосп уже ж прямо, ну, як би вам сказати, заскирдовано, там звезено ж ото, покосять, у копи. А тоді ж уже і корови там стали держати. І в нас у тата уже була і корова, от після того коня, як… та вівці. Вівці ж були в нас. А тоді вівці – це ж треба пастуха каждий день, і корови. Та корова і в нас, я не знаю, чи вона до голодовки чи після голодовки. Молочко ж було, уже ж було мамі шо і варити таке ж, та й нам у школу там молока чи шо. Гребешок мішає. Хай і так. Та й уже колгосп же ж прямо таки, ну, як сказати, таки забагачювався. І вже стали і машини, чи трактори, чи я вже й не знаю… А потом я ж ото ходила в школу, а учням, чи батькам, як там воно, казали, шо діти хай ідуть уже за жачкою там, та уже такі конячку такі підлітки, діти ішли на бригаду, запрягали ту конячку у ті грабельки, і грабельками уже гребли, ну, таке, величеньке ж, метр там чи більше ж метра. І тими ж ото… а воно граблями загрібали, а колоски ще оставались. Ну, і дітей, учнів в отой же школі кажуть, ви ж… треба йти ж, канікули ж, в школу ж не ходили, літо, як жнива, шоб діти ж… Ну, і, видно ж, і мої батьки там, чи мама, чи шо, казали: “оце тобі сьодня йти збирати колоски, чи шо, в колгосп”. Жнива ж. І шо ж, чи воно вчителька нас… в школу, а тоді вчителька вела, збирали ті колоски, а тоді… а на бригаді така клуня була, шо туди ж принести із мішка кажне висипать, чи воно важили ми, чи не важили, шоб записати, який же ж трудодень, шо скіки я назбирала на маму там, на тата. І вони за трудодні робили, не за гроші, а вже я не знаю, де ті гроші люди брали, як брали. А тоді ж було ж оте в колгоспі, і уже ото була і корова в нас, так оце був такий налог на корову, держе єйо, навєрно, як не держе, то не було такого. Держиш корову – триста літрів молока винести, за молоко платили вже, то отож у кого корова, то уже носила те молоко на здачу, шо це такий налог був, 300 літрів молока. 120 штук яїчок – держиш кури, не держиш, – яїчок за год треба здати. І 40 кілограм м’яса. Я не знаю, чи можна було там куряче, а оте ж кожне держало корову і теля… тепер же телята …, а то ціле літо теля випасуюється біля корови, воно, ну, молочка там, хазяйка пішла корову доїть, підпустила, шоб припустило молочко теля, то одлучила там,  де воно прив’язане, прив’язала, подоїла корову, тоді ж ще його пустила, шоб хорошо вже вона оставила йому молочка, шоб росло ж, виросло ж. І так ото виростали ті телята. І, значить, а оте м’ясо, чи держиш корову, чи не держиш, як, а 40 кілограм треба було м’яса здати. То ото ж те телятко виходе літо і тато там вже здавати чи в колгосп, чи продавати. Воно раніше ярмарки оті були чи базари, я знаю. А то ярмарок, на ярмарках були оці горшки. Раніше ж не було ж, ну, як оце є у мами, то оце о борщ, там все, шо в пічі вариться, то в горшку ж і горщок той… І ото на базарі… Гончарівка чи шо воно десь там ото таке, шо глина була і ото виробляли оті… така мудрость була, це ж попробуй-ка на етой моделі горщок та обліпити та обгладити, а всередині ж та моделя, потом вона чи розбиралася, шо витягти треба. А тоді кось ще оті горшки висушували та й ше, ну, випалювали якось, шоб він же ж не розкис у пічі ж ото. І оті горшки. А потом появилися вже й чавунчики, де вони там, листи. Ну, сковорода ж ото була, мама там шо там… А хліб пекли тоді раніше ж капуста, й оце листя з капусти, як оця капуста вже підросла шоб головки, листя те підчухрається. Тоді й нас заставляли, мама там і тато, ми пішли напідчухраїли, унесли, полізли хлопці на горище, подали, розіслали по горищі на хаті і оце воно висохне і тоді мама ж… Кочай, кочай ото ж були, той горщик, шо в етой… і лопата, і кочерга, все це… хліб витягти – кочергою заділи, витягають як пекли. І ото такечки і те… на тім місті уже. А потом вже ж млини ото стали такі й тута. А в тім “Хрущові” на Сидирівщині, там де кау таку поставили уже, шо вже ж стали хліб пекти, такий… шо хазяйка кажна, тістечко в неї є, опарку запарила, опарка і вже ж у кого там коровка є, якщо ж це не пісні дні, на сироватці чи шо. Уже й хліб, і вже й мама ж ото такий хліб тоже пекла, ото же ж висходиться і як там, а це ж часа у три треба було вставати було. Встане, замісиш і шоби підійшло там де там поставе, а тоді ж кладе подушку на полу. У нас ото не було нічого в хаті, піл такий і мама ж як ішла заміж, та дві подушки, раніше ж не було ніяких пірин, нічого, ото подушки такі, більше метра дві і дві малих це ж у мами було. А тоді ж ото не держали нічого, одні кури, і ото з тих курей там зробили ше яку подушку, може. на пір’ях, а, може, вже і наш же троє було, кажному, може, подушка ото така, з курячого пір’ячка, тей… та рядно ж ото. І те, і отой то хліб уже, уже ж такий пухкучий, стали вже й їсти і хліба вдоволь, пройшло вже це голодовка і все, і ото. А, та я ж за себе, бач, не доказала. Та й колоски. Збирали ж колоски, збирали, а тоді чи вчителька, де вона там, десь же.., а ми ж розбіглися по селу, оце ж Красногорівка, а ми Ярковівщина, а на бригаді, там, значить, ото ж воли, коні були і приміщення таке ж построєне, ну, так, як для корови вже, де корови там сотня коров помістилась. А то там коні були та воли. І отими кіньми й волами обробляли всю землю, не було бур’янів, і виварене, і посіяне і скошене і в скирди слажене, і зимою ходили, молотили його, бо не вспівали в скирдах. А я… Та й пішли ж ми на ту бригаду, а там якраз ще дванадцять не було, не було, шоб хто приїхав випрягати на обід чи ті, шо годувати. Нема нікого. А там, де колодязь, двоє дерев’яних відер таких. Обковані і та дужка така товста прямо, зварена і все, шоб… І, значить, уже ж колодязь дома вірьовочкою тягали, а то треба крутити. Ручка приспособлєна. І, значить, одно відро іде, порожнє, вниз, а повне, шоб угору висажують ті, шо ухажують за тими за кіньми, удвох, той крутить, а той витяга, вилива. Такі ж корита поставлені, шоб напувати, такі довгі пороблені. І шо? І ми ж пішли. Усі ж невеличкі там. І нас чи може з десяток, оте дядько Мішкін, шо на Бондаревській. Прибіга там одна та, до тієї ручки ж, а порожня ж зверху там на зрубові, а повне ж у воді. І, значить, вона ж ото за ту ручку. а я ж до колодязя, думаю уже ж чи я його поставила оте відро порожнє, чи не поставила. Воно, мабуть, не ставилось на зруба так, на вєсу було, чи як воно. А я ж туди, до того колодязя, а та ж, вона крутнула разів кілька ту ручку і пустила. Ну, молода, вона ще менше мене на год двадцять п’ятого була. Та як пустить ту ручку, а те ж порожнє відро та як вилетить, а я ж туди… і в мене три зуби вилетіли. І нема нікого, кроме оті дітвора. І в мене сестра ото дядька, ну, а чи троюрідна мені називалась чи як, шо ми ж ото, вона в менший клас ходила на год. І шо? А в мене ж кров, а в мене, я брала жакетик там, я знаю, чого, шо був… надіта була ж, видно. а там жарко, так скинула… Шо був в мене той жакетик, так я ж, шо ж того рота закрила, а та Наталка каже, ти знаєш шо, шо ж дома, батьки на роботі, де там мама і тато, шо їх і нема дома. Каже, побігли в лікарню, в Білоцерківку, лікарня була. І ми знач не додому, а то ж в оту лікарню, а там же ще були діти, вже й сказали батькам, шо ж там… А ми там побігли, мене там обробили в лікарні. помили і все це, і шо ж, прийшла додому, а шо, вже три зуби, два де там, а третій у ясна десь загнало і там він і остався, потом його ж витягли вже як повели мене батьки. І так ото й осталася я без зубів, шо три зуби ж. А вже ходила я чи в п’ятий, чи в шостий, я вже й не знаю. В школу ж іти восени йти, пішла в школу, а нема в мене тих зубів, шепелявлю. а діти сміються. А я так занімалась, я знаю, як там, ну, чогось у мене література, ото контрольні, то… Як контрольна, то я уже то в-шостих там в-сьомих, то в мене саме красне. А тоді ж перо таке було і ручка, шо і… а в слоєчку ж чернило несеш, та й чернила теж боїшся, шоб не… або несеш його в руці до школи, поки найдеш, де там поставиш. І так я ото ж з трудом, та й… А в колгоспі вже у нас є, я знаю, як, шо, отож ми жили там і воно… хата величенька була, шо хата і хатина і сіни великі. І ще в сінях стояла ступа, товкти пшоно, просо. І от в тій ступі ото я раніше треба було сказати, я забула за цю… Ступа та, і ото, як вечір, хлопцям, то це вони засипають того проса і товчуть, шоб мамі було те…, пшоно ж те варить якийсь суп чи кашу. А корова ж була, а пшоно ж ото шоб було, бо пшоно й кашу варити, а тоді мама, я знаю, як… м’яса ж того, то ж Бог храни, це ж вони ж то держали коровку і поросятко одно. Так це ж поросятко восени те заколють і там, як його, шо там, сало посолили, на горище винесли, а під сало повиносять ребра там, шоб там к Великодню ж було м’ясо, а там ото після Різдва … колоти. То ото після Різдва там поварять трошки, а тоді ж у, я знаю, чи макітри, макітри такі великі були, вчиняти тісто і так… У мами вже було, ото вони підуть на ярмарок цей і отой горщок треба купити, бо розвалився і макітру яку там, макітра така була спеціальна, сметанку позбирати і от топити, дома масла того наколотять. Не випивали ж то носили віддачу і, мо, й продавали кому, і це ж ото і масло колотили, то мама і борщ той такий, було, зваре, і як воно шо. Ото треба ше затерти … там ото бурячок, ота капуста то теж, тіки капуста поки оце вона поросла та тоді восени її пошаткували і на борщ цілу зіму тієї капусти нема, а борщ уже такий. Це, ото, треба було потрут, а миска була така, шо терти і той був, як його, не качалка, можна й качалкою, а то… Ковга! Нє, як от його називали, він такий помережаний, ото ж тоже такі спеціалісти були, шо таке виточене, таке красіве.

А скажіть, будь ласка, а в голодовку шо мама готувала, коли не було зерна?

Кого?

У голодовку, в 33, до вас прийшли, забрали все, врожай забрали, а шо ви їли? Мама шо готувала?

Як шо?

Коли голодовка була?

А, голодовка! Ну, в тридцять другому і третьому.

Ну, да. І мама шо готувала? Листя, може, їли, акацію. Чи чим годувала вас мама?

Ну, то ж таке, у жорнах отих намелять, коржі якісь пекли, я знаю, ше якось раз посідали, а той корж мама на чомусь там положила, а тато ж діле нам же троє дітей і мамі. Отут, ну, даже не було брата, ше малий був, троє. І, значить, а тато ото ж ділив, а Кузьма цей же каже, там є ще менший, а воно ж той батько… і він голодний і ми голодні… Як полуголодні, це як? Ну, не пухлі таки, не було такого дня, шоб… в нас не було в сім’ї, шоб не було таки їсти – якась кандьор там, шо там… А потом ото ж намелють та ото ж лемішку зате… заварювала мама, й борщ був на обід всєда, борщ і до борщів ото… А потом, як нема ж молока, то буряк ото варили юшку та юшкою тою міску на те, наливали там, чи шо там. То ми ж ото не голодували, шоб зовсім голодні. Яке там плохе, но… а їсти ото в нас було.

Батько, мабуть, шось заховав, да?

Га?

Батько, мабуть, шось заховав, шо не знайшли, коли обшукували, не все забрали, трошки лишилося, да? Ну, до вас приходили в 32 році, забрали зерно.

У нас не брали.

Не брали?

Не брали в нас, ні-ні. Ото у нас як там запасу не було, видно, те, шо поки до колгоспу, ото ізрасходовали жорнами тож і ото ж пекли, яке то м’які оладки, то їли, тоді ж і під голодовку ото. У дядька ото забрали, а в нас ото не брали, ми так ото, шоб не пухлі були, тато й мама способні ходити й на роботу були і все. Не було ж такого. А тоді ж вже ото колгосп уже ж за… прямо багатство таке в колгоспі, стали ото ті хверми, а коні ті, я там знаю, менше держати чи там як… Те ж треба… у колгоспі вродиться зерно, помолотять там і ото кіньми тільки вивезти на сагайдак, а план же і на колгосп був і все. І в колгоспі ото ж стали й вівці держати.

Уже все було в колгоспі, потім? Вже після голодовки? А ще нам за голодовку розкажіть, у дядька все забрали і дядько помер з голоду. Це його Олександр звали, да?

Да.

Це рідний брат Вашого батька?

Да.

А хто ще в родині з голоду помер?

Ну, оце ж ніхто. Оце ж тіки дядько та… Микита та дядько.

Микита – це Ваш дід?

Да. Ото а діти ж … та, як вам сказати, і дядина ж ця осталася і вона в колгоспі робила і її хата рядом до тієї конторою, шо бригада там, і… чи не бригада, не бригадна там, а колгоспна та… контора.

Угу, контора.

А, я там не знаю, чи вона, може, уборщицей робила, чи Бог його зна.

То вони вижили. А скажіть, а Ви бачили сусідів, які пухли з голоду, хто помирав?

Ну, ото ж, ото сім’я одна. Я ж мала була, ше ж не ходила у школу ж там, а школа… Ото ж у мене була… я на Перву Пречисту, 28 серпня родилась, а та на Другу, у вересні двадцять первого Друга Пречиста. То я ото до тієї подруги, Сонька була, то побіжу. А так до отих людей, я ж невелика, шо ж, я ж не бачила. Конешо, бувало таке, шо там чи тато, коли прийде, то каже: “Отетой чоловік чи вийшов чи, може, запрягав ті воли чи шо, а він там який, шо, може й не поїхав в поле, а додому пішов та вмер”. Ноя того не бачила.

А до вас додому не приходили, не просили їсти чужі люди?

До нас, до нас приходили… ну, як би вам сказати, якісь такі підлітки, ну, я багатьох бачила. Шоб старі, то я якось не бачила. А такі підлітки, такі хлопці молоді, п’ятнадцять, може, чи шістнадцять. А потом, чи воно, може, яке таке, як слід, а може яке з умом яке там шось, чи я знаю. Шо часто було, ми ж над дорогою жили, якби де далі в селі, а то дорога, а дорогою йде-йде, видно ж, від села до села. А ми ж хата ото третя у селі. То часто заходили. То мама, було, ото, уже яке чи мандрика, потом, може, уже отой хліб уже ж, уже ж млини оці. І тоді ще ходили. І було ото ж дадут, а в нього торбинка там ззаду, то вона кусок там одріжет хліба. А як коли ж, чи вже шо пообідали ми там, там борщ останеться, то вона й борщу сама насип’є та дадуть. Було таке, якжеж. Ходили тоді. А потом, якось, я знаю, як воно, шо цигани оті їздили.

Ну, це пізніше їздили?

Га?

Це вже потім їздили?

Ото уже при колгоспові, уже. Їдеш у колгосп, а вони… як вони, шо, де вони, ото як літо, де вони, шо не роблять, а ото ж їдуть, а ми жили і так дорогой і вигін такий. Пасти. Ото, як тіки остановились цигани, коні їм є де попасти, а циганки пішли ж по селу, просити, ворожити і красти чи, я знаю, шо вони робили, ну, було ж приносили циганка та торбу чималу ото, чи напросять, чи шоб дітей же ж накормити, шоб їсти.

Ходили цигани, ясно. А ці підлітки, це були сироти, в них, якщо вони в голодовку ходили без батьків, значить були.

Ото ж сироти, сироти оті ж дядькові були, сироти.

Ну, у них була мати, в цих дядькових?

Вони, ото ж помер батько з голодовки і дєдушка, а мама осталась і в тридцять шостому годі, ну, без чоловіка, і красавенька була і при здоров’ї, цей, де там, шо, заберемєнєла ця мати, ага. А теж з двадцять п’ятого Маня і з тридцятого Василь. І Василь ото, у 36-му це йому шість год було, ще в школу не ходив, а вона вже в школу. І вона померла вона. І осталась та хата… у ту хату там і сапожню шо то селили, а тоді шо то одкривали, шо сапожню у ту хату, оказалась пуста. І там поселили сапожник, і мій тато там, не волами, та пішов уже і туди шити ото, як там.

Це вже потім було.

І ці дітки осталися сироти і їх забрали Широка Долина, там був патронат. Ну, оте ж як голодовка, багато ж осталось дітей і ото там, може, ще в якім селі, а то в Широкій Долині ото ті діти сироти, отих, шо померли батьки, а вони… І оце і ті оказались. Ну, нас же ж ото вже і братья, троє своїх, тато, шо ж, а потом же ж… ну, єсть свої же… І їх ото голова колгоспу одвіз в патронат.

І там вони вже і виросли.

І там вже вони росли до войни. А я ж ото. Окончіла сім класів, зубів же ж нема у мене ото три, шепелявю, а тоді вже ж тато й мама, шо ж, ото кончіла весною це я, а вони шо? Ждали, шо, може, виростуть. Оказується ж, вони ж не виростають ті зуби. Так вони мене давай вести в Багачку, та сюди-туди, та там шо мєдікі тай уставили мені зуби. Ото три зуби і три коронки і мене напереді, ото п’ять отих сильних. І вставили зуби. А мені ж ото шістнадцять год. А брат уже, Яшко, сім класів кончив, він такий росленький був, він такий бідовенький, шо він чогось не пішов у учєніє, у технікум, а в технікумі вже у Красногорівці, у технікумі вже вчилися на агрономи і на зоотехніки, бо ветінари, бо в селі ж оце отоді бистро уже й агронома треба і зоотехніка треба, уже й коровники, вже й свинарники, і вівчарники. А я ж, значить, ото, літо ж, а брат цей у технікумі, я знаю, як він устроївся, комірником. Шо там і корови були у технікумі, і свині, і земля була, небагато, но було. І він ото там був.

А скажіть будь ласка, вибачте, що перебиваю…

А тоді ж він шо та мене. значить там, шо… там восени, як йдуть діти вже в школу, студенти, так він мене туди як-то, та встроїв у столову посудомойкою.

І Ви вже там працювали.

Скажіть, будь ласка. чи була у вас церква в 32-33? Шо було з церквою під час колективізації?

Церква в селі була? В голодовку?

Ну, голодовка, ну, шо я вам ше?

А церква…

Потом ще голодовка, я знаю, яка. Шо ше…

Розкажіть про церкву.

Про шо?

Чи була церква в селі? Церква була в селі?

А-а! Якжеж! Церкви… церкви ж були. Оце ж як я оце ж… ото… був і батюшка і церкви у Білоцерківкі. Одна церква, де оце молокозавод, молочний, а одну оце отут тіки в’їздити та церква. Ми до цієї були. І тато ж от у неділю, який те, празднік який, то шоб дома шо робили – не робили, і тато ото тоді і переодівалися, і милися, і все, і ходили оте в неділю кожну, бо мама ж не ходила, бо ж діти малі ото без кінця. А тато ходив. І говіти. Говіти це ж ото поки… Ото я пропустила за церкви. Шо, ше поки кобила та була у тата, так вони ж було нас посажають і к Великодню ото повезуть, оце й хлопців і мене і поговіли і в школі ніхто нічого ж такого не казав, шо не можна тамечки. Як то, поки малі були, ото. Чи я вже… чи, може й запрещали? Я уже комуніст який…

А потім Ви також в церкву ходили, чи не було потім?

А тоді ж не ходила, бо їжі ото… Оті комуністи, вони, ще ж я ото пропустила за церкви. Це із двадцять восьмого году. І ото вони вже їх порозбивали, шо… ну, як там… У Багачці так хто там … тільки дві церкви. Їх розібрали, де там шо, там магазін на тім місті поставили були, там уже ж колгосп стояв, магазіни були построєні, і ото, де й ми жили, так біля дороги, там де контора була, там і магазінчик построїли.

Коментарі Вимкнено до Беркута Марія Петрівна, 1922 р.н.

Кучер Катерина Іванівна, 1925 р.н.

Лют 17 2022 Published by under

  1. Дата запису: 11 серпня 2021 року;
  2. Місце запису: село Красногорівка, Великобагачанського району, Полтавської області;
  3. Записувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
  4. Респондент: Кучер Катерина Іванівна, 6 листопада 1925 р.н., народилася в селі Саї, Великобагачанського району, Полтавської області.
  5. Розшифровка запису:  Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Саї (в 1986-му році приєднано до села Стефанівщина), Великобагачанського району, Полтавської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як вас звати?

Мене?

Да.

Катерина.

А по батькові?

Івановна.

А ваше прізвище?

Кучер.

А коли ви народилися?

1925 года.

А число, місяць?

6 листопада. 

Угу, а розкажіть як звали ваших батьків.

Батька звать було Іван, а матір – Марія.

А чим вони займалися?

Та поки самі хазяйнували то займалися сільським господарством. Була своя земля. І вобшем обробляли. Пахали вобшем.

Багато землі було у батьків?

За це я не знаю скільки було землі в їх. Це тут огород був  дома біля хати. А то в  степу ще десь була земля. Бо знаю ж привозили ті снопи, як покосять та пов’яжуть та привозили скирту накладали тих снопів дома біля клуні. Тоді молоткарка молотила. Молотарку гнали коні. Щоб молотити 4 пари коней запрягали, і такий круг великий желізний, і туди вставляли 4 дишла отак навхрест, сюди двоє і сюди двоє. І вобшем коні запрягали  і на тим кругові стоїть чоловік і поганяє отих коней і ото гналася молотарка кіньми.

Вашого батька як була фамілія?

Ісаєнко.

А вони жили тут в цьому селі? Дитинство ваше де пройшло?

На Саях. Хутірець такий був. Хат 40 було.

Це десь тут поряд було?

Ну да, недалеко, кілометрів 8 чи скільки, не знаю, чи мо 5.

А скажіть була у вас конячка якась чи корова?

Коровка була, а конячки не було.

А що потім сталося, от ви кажете, що вони самі хазяйнували поки, а потім що сталося?

А як організували колгоспи у 30-х годах так усі пішли в колгосп. А десь 5 сімей і наші батьки в тих 5 сім’ях не пішли в колгосп. А чого вони не пішли, чи боялися того колгоспу, чи чого вони не пішли в колгосп. Шо самі ж хотіли хазяйнувать видно. А на їх тоді такі плани накладалось вивезти оце хоч вроде в тебе урожай хоч не вроде, а план виконай. Дуже їх придушували щоб вобшем ішли в колгоспи вони. І ото ми найдужче страдали від того, що батьки не пішли в голгосп зараз. А хто пішов перший зараз у колгосп, у кого конячка була,  віз був, в когось плуг був, борона була  чи рало, чи шо, все зволили туди в бригаду, щиталась бригада, а бригаду організували. Там раньше таке казали куркулі. Вони які куркулі була в них земля, ну багатші були від оцих простих людей, гарні сараї просторі були в їх, як колгоспи організували їх повигонили з хати, розкуркурили їх щитай, повигонили. А бригаду там організуали і туди оце позвозили. У кого віз був, в кого конячка була, в кого борона в кого плуг , та все, що потрібне для землі було обробляти, та все туди позвозили, організовувались в колгосп.

Сіяли в ручну, мішок отак через плече і зерна в мішок і руками розсівали. Сівалок не було. Та ще при колгоспі то сіяли із мішка, руками, в ручну сіяли.

А на вашого батька не казали куркуль?

Та ні. Де б там куркуль, як нас 5 дітей було в нас в батьків. Бідно жили ми. Старша саме сестра Ніла , 21-го году рожденія, 15 лютого. А тоді брат з 23-го году, 10 квітня. Петром було звать брата. Тоді я за братом, 25-го году 6 листопада. Тоді за мною в кінці году 26-го году брат родився Василь. І тоді ще 28-го году Гриша родився. Ну цих не знаю місяця й числа не знаю, що менші від мене.

А приходили до вас забирали щось, може? От тоді як колгосп організовувся ніхто не приходив не забирав у вас зерно, чи корову чи землю може забирали?

Ні, не знаю за землю. Не здали землі в колгоспи, пахали самі, а як пахали, то я вже не знаю як вони пахали. То ж було в каждого конячка була, ну в наших батьків не було конячки, коровка була. А тоді як ті всі в колгосп свої конячки поздавали, повідводили в колгосп, зосталося в цих 5 сімей 2 кобилки. І батька видно заставили продати корову і купить конячку, то як ми плакали за тею коровкою як батько продав. Та ще ж аж у Хороль водив продавати, а це було від нас, як казали 30 км, то він у суботу як після обіду як повів ту коровку то тільки вивів за ворота то вона як зареве та корова, а ми в дворі ще дужче плачемо за коровою, що не буде в нас коровки. І приходить батько в неділю аж вечері при світлові з того Хорола без коровки, а ми всі 5 в сінях обнялися клубком  і ходимо до того плачемо, до того плачемо , що нема ж це в нас коровки. Що ми їстимемо. І всі будуть корови пасти, а в нас не буде нічого. А на другу неділю приводе конячку. Ну конячку вже десь ближче купив, не їздив у Хороль, чи не ходив, тоді пішки ходили в Хороль. Вобшем трудне було дитинство і тяжке.

А пам’ятаєте голодомор, голодовку? З чого вона почалася?

З того й почалася, як організували колгоспи, церкви стали розбивати, все руйнували.

У вас в селі теж церкву зруйнували?

Розбили, така була церква, видно ще баронська чи яка вона була, в такому парку, в хорошому місці й так ставок і від ставка так гора підйом трошки і на тій горі в парку була церква построєна, капличка була, церква обсажена каштанами була, так ловко було, я це помню. Нас хоч малими ще в школу не ходили, а до церкви водили.

А пам’ятаєте, як розбирали церкву, може, люди додому ікони забирали?

Цього не помню. Оце ж чую як ті матері, яяк посходяться до кучі та так клопочуться, як таку церкву розбити. Не попадало людям ікони, не знаю де вони подівали ті ікони. Все чисто, а церква по району найцінніша була оця церква, що стояла в парку.

Дерев’яна церква була?

Я не помню, та ні по-моєму не дерев»яна.

Кам’яна?

Навєрно.

Хто вам допомагав вижити в голодовку? Може хтось допомагав чимось, шось приносив їсти?

Та ніхто не приносив, бо його ж не дуже було в кого носити шо. А отак знаю мати рушники міняла то за макуху то за мисочку борошенця міняла.

А в кого міняла?

Та у цих же, у сусідів. Бо ці, що вступили в колгосп тим хоч трошки шось попадало. А оцим, що хотіли самі хазяйнувати цим нічого не попадало. То все попромінювали. І знаю батько возив у Запоріжжя і платки шовкові в матері були і шерстяні платки і платочки були і килим був і скатерті були, то це видно вже у 31 годі батько возив у Запоріжжя. І привезе там зерна трохи, а шо як нас 5 та батьків 2, що там того клуночка, дуже голодували ми.

Буксирники до вас не приходили?

Та ні, мабуть. А шо вони?

Бригади не приходили забирати їжу?

Та ні, не приходили. Бо не було чого там брати?

А не було такого, що батьки ховали їжу? (чоловічий голос за кадром).

Від кого?

А було таке наприклад, щоб не вкрали, там наприклад чи корову може в сіни ставили чи конячку в сіни ставили і стерегли по ночах? Чи може десь закопували щось?

Ну не було, коровка в сараї стояла поки не продав батько, то стояла в сараї, в сіни не вводили.

Що таке торгсін нечули? Там де золото міняли на їжу?

А я такого й не чула даже. Не чула, ото знаю, що барахло возили в Запоріжжя міняли за зерно.

А скажіть, а в поле ходили колоски рвати?

Не ходили, не помню, щоб ходили, це вже як вступили батьки у колгоспі наші, то знаю, шо як жнива косять то ми ходили вже отакі підлітки колоски збирали, то це ми вже у колгоспі були.

А скажіть, коли батьки в колгосп пішли, не повните в якому році?

Точно не помню, може в 33, тільки вже як новий урожай начався тільки вже після того як те, ну зараз із весни не були в колгоспі, бо я знаю отим людям шось трошки попадало хто в колгоспі був, а нам нічого не попадало, бо ще ж видно не були в колгоспі, а вже може до осені й поступили в 33, точно не знаю, но вроді вже в 33, я знаю пішла у школу в 1 клас, й була вже переростком, 6 год чи те 6 листопада годи, а  я першого пішла в школу то там шо листопад і грудень і 9-й місяць мені чи год начався.

Але в класі всі різних років? По 6 і по 7 років і по 9?

Да, були й молодші, та старших не було, а молодші від мене були в першому класі.

А в ясла  не ходили ви в голод?

Та ні, тоді й цих ясел не було.

А був в селі патронат?

Був. Патронат був у нас перед войною. Сироти дітей збирали і було прямо у нас по сусідському у чоловіка був млин і його тоже розкуркурили, вигнали з хати, а в його в хаті помістили оцей патронат.

Це в вашого чоловіка?

Нє, не нашого чоловіка, це сусідський чоловік, був мірошником і його вигнали з хати, таке куркуль щитали, що млин в нього був і в ту хату як його вигнали і помістили патранот, було  10  душ.

Як цього чоловіка звали?

Вихтір.

А фамілія?

Гордієнко. Вихтір Владимирович.

А потім йому цю хату не повернули?

Повернули, перед войною вже повернули йому цю хату.

А розкажіть чим мама вас годувала в голодомор? В 32-33, що давала вам їсти, може в ліс десь ходили, гриби збирали чи траву якусь збирали?

Та збирали дома різали шпориш, обривали на берестках листя і сушили і переминали його на борошно. І ото з того шпоришу і того листя бересткового таке місили, пучку там борошенця виміняла знаю в сусідів там мисочку борошна за спідницю і за шерстяну хустку материну, виміняла борошенця мисочку і ото в оте борошно, що намняли з шпорошу і берестка то ліпили таке як блінчики пекли, то оте таке ми їли.

А жорна у вас були?

Хто? Я не поняла.

Жорна, щоб зерно молоти?

Не було у нас. А були в людей знаю на Кучерях хутірок там от нас таке може з пів кілометра, то там в чоловіка були оці жорни, вобшем ходили і ми туди молоти. Ото як начався урожай дехто чуть колосочків намняв там пригоршню чи дві борошенця, то ходили туди на Кучері мололи в тих жорнах.

То у вас в сім»ї ніхто не помер в голодовку?

Та ні, Слава Богу. І пухлі були і в мене ноги були пухлі, і в брата Петра були ногі пухлі, за тих других не помню. А оце в нас удвох були пухлі ноги, але Слава Богу вижили.

А з сусідів може ви знаєте, може хтось помер в голодовку?

Та дуже в нас і не мерли.  Три душі померло, ну не знаю, отамо від нас то й далеченько були, один чоловік вмер і одна бабуся вмерла і дівчинка маленька може годів 6-7 отак вмерла. Ото троє померло і поховали їх в одній ямі. Оцих трьох – чоловіка, бабусю і дівчинку маленьку поховали в одній ямі. А то один ще вмер як оце вже урожай уродився та чи намолотили чи намняли  чи як вони, наївся дуже хліба зопалу після такої голодовки та наївся дуже хліба то помер ото ще один чоловік таке вже не зголоду, а дуже наївся, переїв дуже.

А де ця яма була там де їх всіх заховали ? Десь на цвинтарі?

На кладовищі їх ховали.

А там зараз не знаєте, може, стоїть якийсь хрест написано, що там ті люди померли?

Ні, не було ніякого хреста, нічого, так оце кажуть люди це я вже чую від матерів як балакають, що ото у ямі безтрунній ховали, без нічого, ото так замотають у якесь ряденце чи ряднинку і поховали ото. Без трун їх уже ховали отих, що під голодовку три душі померло.

А скажіть може чули, що батьки говорили, що може хтось допомагав тим людям , що в колгоспі працювали? Може голова колгоспу їм щось давав щоб вдома було що їсти? Не чули такого?

Та оцим, що в колгосп вступили давали щось по трошки. Давали із колгоспу давали щось, не багато,  но потрішку шось давали.

А вже після голодовки говорили ви, що був такий період, що люди голодували, батьки може розказували щось, між собою спілкувалися про таке?

Та може й балакали конєшно, воно в пам»яті ж було, що таке пережити.

А за 46-47 рік пам’ятаєте тоді теж була голодовка?

Була й тоді голодовка,  ну тоді не така була вже сильна голодовка, я знаю і в нас у сім’ї, я жила у прийомній сім’ї, після войни була в Германії і це вобшем в рідної тітки в батькової сестри там дядька я жила. Вони й по сусідському жили , оце батьківська хата і тітка оце ж мого батька сестра і там оце по сусідському вийшла заміж і я жила з прийомними батьками то це був дядько та тітка і я. То таких жирів дуже не було, коровка була, і вобшем було все по трошку, і хлібця було і картопелька була, такого дуже голоду не було, як ото бул в 33.

А як ви думаєте чого в 33 був цей голод, хто його зробив?

Та в нас ото ж все гомонять, що Сталін хотів країну видушити видно, що врожай був, а чого такий голод став, вобшем хліб позабирали, повивозили, а людям хай вмирають.

Може ще щось пам’ятаєте, що мама вам розповідала про голод в 32-33, може щось згадувала?

Та отак і згадували по других селах було кажуть люди по дорогах було йде йде і на дорозі впаде і вмре. Це вже чуємо від матерів розказують, що по других селах було таке, що люди на ходу мерли.

А було у вас таке, що люди приходили до вас додому і просили їсти з чужих сіл хтось?

Та не було таких.

Може хтось ночувати просився, щоб пустили?

Ні. Не було, може я не помню такого.

Було щось чули, що може люди людей їли, чи щось таке?

Та чули такі балачки, були, що було і дітей було їдять, як вони їх чи варять чи як, дітей було кажуть поїли батьки.

Но ви не знаєте де це було, це ви так балачки чули?

Ну да балачки так чули, де саме точно не знаю, ну по других селах, що видно ж батьки чули це шо розказують.

А було таке, що люди проти колгоспу повставали, брали до рук зброю може в лісі ховалися?

Та ні, не було таких. У нас оце ж як я знаю то із нашого хуторка всі пішли в колгосп, це 5 сімей не пішло, то жили ж тихо, нічого вони проти колгоспу не возражали, не пішли в колгосп та й усе.

А ви казали, що деяких людей з хати виселили, то де вони жили?

Та ото ж жили та де впросяться до людей у хатинку або що, ото ж і перебували і переживали.

Не вислали їх з села в Сибір чи кудись так?

Ні, оцих не виселали, то раньше було розказували, я не знаю яких це, що департірували чи шо щоб виселали їх в Сибір туди. Оцих, що в нас то таке повигонили з хати, вони десь упрошувалися до сусідів у кого там хата і хатинка була то допрошувалися і ото там переживали.

Хто це їх виганяв з хати?

Хто виганяв?

Угу.

Та видно ж правління оце якесь, якесь ж було правління, видно, що вирядили з хати і вобшем  оце ж так як і в нас сусіда вигнали з хати, що був млин, і патронат там помістили.

Но ви цих людей не знаєте, це були якісь чужі люди чи свої, з свого хутора?

Та не з нашого хутора, може оце з Степанівки, належали ми до Степанівської сільради, то це видно Степанівське начальство якесь отак виганяли цих, а тих патронат поселили сиріт, що зостались без батька, без матері.

А що вони там в тому патронаті робили ці діти?

Що робили, у школу ходили, була в них куховарка, їсти їм варила, та вобшем годувала ж їх, їсти варила, а вони всі в школу, всі школярами були, оці, що в патронаті були, 10 душ і всі школярами були. А куховарка получала з колгоспу продукти і варила їм ото продукти, і в них була і та і балалайка була щей розважалися, гітара була, вони ото хто бренькав  на ту на гітару, хто на балалаєчку, оці що в патронаті були.

А ви не бігали туди, не просили там їсти?

Та ні, тоді вже ми не голодні були.

Це вже було після голодовки?

Ну да. Після голодовки було. А вони було там такий хлопчик Федя був, Кисіль хфамілія. Як новий год і оце він по сусідському цей патронат і оце він по сусідах ходив і поздравляв  з новим годом нас.

А коли ви почали новий год святкувати?

Новий год та 31 січня.

А Різдво?

7 січня.

А було таке, що святкували Новий рік, а Різдво не святкували?

Та ні, було таке, що мо новий год не святкували, а Різдво всігда святкували.

А коли почали святкувати Новий год, коли таке взагалі свято появилося не пам’ятаєте?

Не помню цього, коли воно началося. Але знаю шо оце, вже як в школу ходили то новий год і справляли, і ялинку в школі строїли і ходили ми на ялинку щей співали кругом ялинки.

Які у вас іграшки були в дитинстві? Гралися чимось в дитинстві?

Та чим ми гралися, в матері мичку схватимо, вони ж раньше пряли матері, та мичку схватемо та тряпочкую запнемо і це куклу таку зробили з теї мички.

А на ялинці які іграшки були?

А на ялинці таке канхвети повішали і я не знаю, де вони їх брали, що з ватки пороблені грушки, яблучки і таке покрашені мов жовтеньким і таке яблучка мов ще збоку червонобоке, з ватки були оце яблучки і грушки, канхвети були ото почіплені кругом ялинки, ваткою було обквітчано.

А ікони у вас вдома були?

Були.

Не забирали, да не ходили, не забирали ікони?

Ні, ні не забирали, були, вобшем та ікона була, що матір заміж ішла, це ж там Спаситель і Матір Божа. А то на покуті стояв такий великий образ Спаситель був і вобшем там і церква, і вобшем людей мов так як ідуть до церкви і так мов здавалося мов так як наша церква, що в Стефанівшині була, що в парку була, що церква і люди йдуть, так мов на гору йдуть, мов така ікона була як ото церква і люди йдуть до церкви мов так під горку.

Коментарі Вимкнено до Кучер Катерина Іванівна, 1925 р.н.

Гамаля Григорій Петрович, 1923 р.н.

Лют 16 2022 Published by under

  1. Дата запису: 11 серпня 2021 року;
  2. Місце запису: село Вишняківка, Миргородського району, Полтавської області;
  3. Записувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
  4. Респондент: Гамаля Григорій Петрович, 5 лютого 1923 року, народився в селі Коноплянка, Великобагачанського району, Полтавської області.
  5. Розшифровка запису:  Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Михнівка, Решетилівського району, Полтавської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як вас звати?

Григорій.

По батькові?

Петрович.

А прізвище?

Гамаля.

Коли ви народилися?

1923 рік.

А число, місяць?

Лютий, 5 лютого.

А де народилися?

Родився я в Коноплянці, це Білоцерківська сільська рада. 

А в Голодомор де ви жили?

Я Голодомор отам в степу жив, моя мати розійшлася і забрала мене до дідуся у те, у Михиївка, у це село, що щас живемо, Чугуї було тоді звалось. А там моя мати по фамілії Срібна Ганна Іванівна, а той кущ де, там було 3 хаті, то 3 брати були, батьки матері, і вона ото, як розійшлася перейшла жити до батька у те і там ото і все і голод захватив. Голод то штучний був, страшне, він десь ото був так він приблизно з 31-го году він начався, началася колективізація і ото як заганяли у колгосп, заганяли і обкладали податками, страшно було. У нас була сім’я  тоді дідусь, бабуся, і моя…той, брат моєї матері, то як началася колективізація, брат Срібниця Імель Іванович виїхав тоді на проїзводство у Дніпропетровськ.Там, він там перебував жить переводили, а ми тут були.

Тоді в основному, в основному пережили кого не ограбили ті, де взяли корови, то то ті легше пережили, а як начався цей голодовка то було по оцій вулиці ми жили тільки тут в степу там та с кілометрів три і по оцій вулиці оцю біду і голод по оцій вулиці вимерли сім’ями, перва була Тимофій вимерли осталася тільки дівчинка, її забрали у патронат у центр, друга хата була Гилинки там вимерли всі, там далі була Карповичі, тоже вся сім’я вимерла, а по другу сторону там окремі діти померли. В основному вимерли більше дітей, а то десь старих багато, ну як, та вобшем сім’ї не було такої сім’ї щоб не вмерло хто, були жертви, оце канєшно активісти були, ті грабили. Приходили, що те, як накладали ж податки, і то раньше це було канєшно добавочний виконати скільки наклали хліба треба було здать, а вага, добавочний і до добавочний, і добавочний забирали із карманів, якщо находили і виживали в основному за буряк, картопля, огірки були позасолювані діжками в нас сім’я велика да на неї оцей во там така діжка. Та…а таке бувало ходять, буксир був, така група, що вони зідрали, то де вони дівали, чи самі розроряжались, чи, та думали, забирали все до тла, а тоді, весною, як сівба начинається тей вони з колгоспу забирали все, тей тоді вертали на посіви. Це особено 32 і 33, з 32 на 33 оце найбільше це було. В нас було тоді в селі в раді був патронат для дітей, о туди остались які дітки, коли вигнали, як їх збирали туди там був дом, а там дітей 17 може 20, я не щитав і то годували із цього. А так, а люди так, що де їли, де шо знайшли. В нас дядько у Дніпропетровську був, то прислав посилку, ячменю там він десь купив, ну він вже в городі жив, у нього вже був пайок, вони тоже були на карточній системі. Мати на заробітках була раніше, заробила десь 10-ку золоту, то ту ж він забрав, я не знаю, шо вона там,  скільки вона там взяла того хліба, та вобшє виживали страшне, а скільки було контрабандистів, вбивства. От там на Кучитах діда й бабу вбили ті грабіжники, шо вони там знайшли, одного чоловіка в Веснягах  вбили у степу, так ну всьо я не можу, це так з балачок я все чув,  а сам я не бачив. А шо їм ше та вобше.

А мати ваша в колгосп зразу пішла?

Було зразу загнали їх силой. Ото як начався оце колгосп то дядько плюнув на колгосп та виїхав у Дніпропетровськ. А дідусь, і бабуся, і мати виписалися з колгоспу та вони були годів з 2 може, земля в них єсть, то посіяли, прийшло время скосили, зібрали, машину молотарку прислали, змолотили і підводи оці, начальство підуть і на Сагайдай, на станції. Та всі, не можу я, багато дуже вимерли, сім’ями, а виживали ну хто, як чим, їли бур’яни і ну подорожник, а дальше, ну вобшем хто шо. А там така була трава часник такий якийсь, то його виривали, цвіт з липи. Вобшем не було, я всього його так і тепер вже і назвати було, гриби ішли, доходило до того було людоїдство, я не бачив, а знаю, що були, були такі случаї, жаби пішли, коти, собаки, та вобшем голодний , шо бачив тей їв, що ж іще.

А колоски ходили збирати?

Да, ходили колоски збирали і по плечі полягали, ганяли ж, колоски збираєм, а об’їзчик одбирає, збирали колоски.

А чим батьки вашої мами займалися до Голодомору? Було в них господарство?

Вони померли у 33 мабуть і дідусь і бабуся і осталися там удвох, а потом вже ото вже лєтіля пройшло та у приказ ліквідіровать оці хутори, ото там у нас було 3 хаті, там в другого 2 хаті, там 3, там 1, там ну вобшем хутори і ото тоже називали. Там ото прадід Михайло, у нього було 3 сини, дід Іван, мій, і сусідній другий це брат дідів Василь і Федір. Федір там жив по цій дорозі шо на  Муштир, а Василь і Іван там оце жили називали Магли. А тоді яку ж воно у 30…не скажу точно в якому стали ці хутори ліквідіровать, як ліквідіровали колгоспи, то нашу з матір’ю хату ту вобшем розбили, ну вона, а я вже був, та я вже був 7, 8 класів кончив. І розбили, тей мене тоді дядько забрав у Дніпропетровськ у технікум, а мати перейшла до двоюрідного брата в сусіди, а хату розбили. Так тоді один прожила, це перед войною уже. А тоді в війну були вимерші хати, то вона от того брата двоюрідного перейшла у пустку. Ця пустка, з цієї пустки, дівчина була в патронаті у тому, у Бірках, а потом її забрали і вона у цій, ще вірніше у тій хаті жили раньше, Чугуї жили, а потім він перейшов у Карпова хата вимерла велика, так він перейшов у ту хату велику, а мати перейшла у хату цієї пустки, у цієї пустки. Тоді…як же, а потом вже война началась і начали з’їзджатися і вона жила у цій пустці. А та, шо з патроната була вернулася сюди, у свою хату, ну вони тоді оцю хату жили удвох, а я у Дніпропетровську був.

Тоді, як же її… її …під войну, її забрали у Германії, а мене…як же я…а, а я ж жив у Дніпропетровську був, дядько вмер, а вчиться ні за шо, я пішов робити на завод, а тоді із завода хотів, хотів поїхати у Нікопольський аероклуб. Ну поїхав, а там комісії нема. І стали, а стали вже ….стали робити на заводі…стали те…евакуїровать заводи, і я тоді з завода, а я був вже приписником і я після того поїхав, як не поступив туди, приїхав додому до матері, пішов взявся на учот і у те, у воєнкомат, ми там у багатці  неділь, неділь 2 про те, прожили у тому, там було нас чоловік 100 нас, а то із Києва ше у другім там у тім селі. Тільки сьодні, то німці прийшли на гору до Красногорівки вони нас забрали і повезли на схід. Ну далеко не доїхали, я забув, як називалися ті села вже, там нас нагнали вони, а ми ті там розбіглися, німці далі пішли, а ми вернулися додому.

А скажіть, а як звали, фамілія була цих діда і баби, що померли в 33?

Дід – Срібний Іван Федорович, ні, Срібний Іван Михайллович, а баба, Срібна… не знаю її, не інтересувався. Бабуся була, у неї вже була, ше та дочка Марья, була вона у Радіоновці замужем. То вона там ото перед цим зимувала, а у 33 вже приїхала сюди, ну як я тепер забув уже, та як мабуть, мабуть вона уперід умерла, а потом дідусь. А цей другий дідусь, брат Василь того, у його був млин, вітряк, так його куркулили, і тоді як його, шо його на Боршкову там тюрма була, туди забрали, те вобшем, розкуркулили і відіслали, тоді такий порядок був. Там він був, як це я не знаю, шо йому там ногу відрізали, тоді він вернуся назад на дерев’янці ходив. У в його діти були Ганна, Марія. Марія якраз була замужем тут у Чугуях та зголоду вмерла. А Ганна ця жила, вийшла заміж, приймак був, та дуже, як ліквідірували ті хутори то і їх звідти вигнали. А тоді як поїхали у Росію, багато виїзджало, після того у Росію, ну й багато поверталися. А моя та тітка Марья, та виїхала на далекий схід і там вони і жили, вся сім’я, усі їхні діти, там вони жили харашо. А Яків цей Ганин чоловік, той вернуся, та багато вернулися із Росії, багато там, Дем’ян Маркович Срібний їздив.

Переселенці були в селі після голоду?

Були, ото ж після того голоду, оце у нас там ше не знаю скільки, а отут Шилівка рядом село Решетилівський район, тоді повністю заповнили і то … як був у технікумі у Дніпропетровську так зі мною був руський, руський, а балакає по-українському, з Росії переселений, багато, багато переселялися.

Цих людей, які померли від голоду, де їх ховали?

Де жили, у нас тоді кладовища не було общого. Ото там у нас на Михайлах, там було у діда Василя ото скільки там не було, всі вони там поховані, це було, вони ж не всі тут померли, хто осталися, то де, мій дядько в Дніпропетроську похований, а звідсіля ж він. 

Коментарі Вимкнено до Гамаля Григорій Петрович, 1923 р.н.

Коваль Катерина Хомична, 1922 р.н.

Лют 15 2022 Published by under

  1. Дата запису: 11 серпня 2021 р.;
  2. Місце запису: місто Опішня, Полтавського району, Полтавської області;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Коваль Катерина Хомична, 7 січня 1922 р.н.;
  5.  Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в місті Опішня, Зіньківського району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Катерина Хомична колись була.

А фамілія?

Зараз? Коваль.

Коли ви народилися?

1922 року.

А число, місяць?

Не поняла.

Місяць, число?

А, 7 января.

Як звали Ваших батьків?

Як звать? Хома Фетодович і Палажка Олексіївна (жінка його).

Де Ви жили?

На Прогодії, в Опішні. Ну там звалося, будем казати, так село ну чи вулиця Прогоя.

А чим батьки займалися?

За всі мої годи всім багато займалися, усім багато.

А як Ви народилися, Ваші батьки мали господарство?

Ну хату мали. Вибачте, шо я буду так казати, козу, кролів і курей, може, там пів десяточка було.

А землю мали? Землю?

Землю тоді давали по 15 сотих. Ну на хазяїна, будем казати, 15 сотих.

А скажіть, а батьки в колгоспі, в колгоспі працювали?

Батько мій працював дома шевцем, чоботи шив, будем казати. Нуу, як одинок чи як назвати це. Не в організації, а сам. Шив чоботи такі вам, мені, Катерині, Іванові й так далі.

І в колгоспі він не працював ніколи?

Може, як коли. Ну, може, коли предлагали, шоб поробити. Ну там, може, тиждень, місяць, може й робив, но я точно вам не скажу скільки.

А мама?

Мама робила більш в колгоспі і дома пряла, пряла. Ну, знаєте, шо це таке пряла? Прядка така була і вона крутила, нуу, пряла, а тоді отдавала, а воно ткало і полотно було, будем казати, сорочки нам шили, а кому труси, кому шо, кому шо треба було.

І це вона цим займалася постійно, да?

Хто?

Оцим займалася завжди?

Батьки займалися, все дома.

А брати і сестри у Вас були?

Сестра й зараз є, на Будишичках живе вона 24-го году, а два брати було от я не помню коли вони померли, не буду казати, но їх нема. Нас було четверо, будем казати, дітей: я ,сестра Любка і два брати. Ну про братів я не знаю, от не знаю, де вони чи померли чи… ну, вопшем, не буду казати де вони, ну нема.

А Ви пам’ятаєте голодовку в 33-му?

Да.

А розкажіть.

Не тільки пам’ятаю, а даже знаю, харашо знаю. Шо вам розказати. Будем казати, на кажду людину, яка там жила, ну в селі по 50 грам хліба не було, усі люди ну, які там жили, я ж, конєшно, не знаю скільки їх тоді було. Були ноги пухлі… ну і через, як то кажуть, місяць-два вмирали і вмирали. Дуже голод великий, дуже був… Нуу… Всього за кажду людину я ж нічого не скажу, но ми голодували, а батько, то був швець, ну чоботи шив, то, напрімєр, мені чоботи там підчинив шось і я йому дала там тарілочку муки. Це за прімєр я кажу і так далі і так ми вижили, як то кажуть… Нас було четверо дітей і всі живі не помер ніхто, а голод був дуже великий.

Чому люди голодували?

Того шо не було чого їсти. А чому, де воно дівалося те все я не знаю. У каждого ну, напрімєр, у хазяїна, будем казати, 15 сотих було і картошку ж садили люди, і буряки. Нуу хто шо насадив… Шось було, а їсти не було чого. Чи вони забирали, я цього вам не скажу. Хфакт той, шо голодували дуже.

Ви не знаєте такого, що ходили до людей, до хати і там обшукували, забирали їжу?

Було таке, було таке. Напрімєр, кажут, ну так у селі кажуть: «Оте, вроді, багате». Прийшли, передивилися все і воно нічого не багате, а хтось по жлобі наплів, будем казати. Всього було дуже багато. Голод був дуже великий.

А до Вас додому приходили люди просили їсти?

Вибачте, шо скажу, як у нас самих дуже не було чого. Просити не ходили… то, може, десь і ходили, а лічно до нас, бо ми 4 дітей понімаєте, ми самі Голодували. нічого було давати.

А батьки не ходили десь до міста, в Полтаву міняти одяг на їжу?

Не ходили, а я не знаю чи тоді якийсь був моздок мені казали отам одежа така була. Ну мати моя була колись з багатої сім’ї. В неї були там і кофточки, і плаття були ну було-було. То батькові наряддя, насобирають там шо є плаття чи спідниця, чи платок і все йому в торбу, і він поїхав, а відтіля привозить (плаче) муки може пів пуда, а може пуд. Не буду казати скільки того за тиждень. Ми його поїли і немає і, будем казати, і платків немає, нічого немає.

І це він так їздив один раз чи декілька?

Не поняла.

Один раз так їздив?

Їздив … Оце, будем казати, насобира. Ну в матері була і з багатої сім’ї, то були там і плаття, платки були ну було шо… коли скільки було. Як оце раз насобирали поїхав, другий раз, може, й п’ять раз, а, може, й більше, цього я вам не скажу точно скільки він їздив, но їздив і ото казали в Моздокач, а чого в Моздокачі чи прозивали так його я не скажу вам. То-то відтіля муки трошки привезе, то ми тим будем виживали.

А шо мама ще давала їсти?

Їсти? Що нам вона давала. Вона давала борщ. Варила із кропиви без ніякої засмажки, без ніякої. Тепер м’ясом варять і там, може, й ще шо кидають, тоді ми того м’яса, вибачте, шо так скажу, ми його не знали й не бачили, яке воно є. Дуже голодували.

А в школу Ви ходили?

Да, ходила я. Я кінчила, вірніше, не кінчила 7 класів, були екзамени на осінь. Ну погано занімалась просто… Ну і того я не здала і так от ото походила в школу сім год, 7 класів. На тому кончилось,більш нічого.

А в голодовку ходили?

Я вже про голодовку, я не знаю, по-моєму ніхто не ходив в голодовку. Тоді не ходили люди от хати до хати, не ходили, бо і не було в  чому, будем казати, і не було чого ходити. Чого я, вибачте,  шо я так кажу, чого я буду йти до сусіда як я знаю, шо і його нема, і він не дасть нічого, а хіба аби вкрасти, вибачте, шо так кажу. Не каждий краде, не каждому вдається це красти.

Скажіть, а можна було на поле ходити колоски збирати?

Можна й ходити було крадькома. Як оце знаєш, напрімєр,шо бригадіри… ну бригадіри ж були, знаєш, шо бригадір ше не виїхав на поле раненько чи пізненько, побіжимо там назбирали в таку торбинку і бігом додому, скоренько, шоб. А бувало й таке, шо на дорозі стрічали і отбирали оці… ну те, шо ми насобирали.

А якшо дорослі збирали?

Кого?

А якшо дорослі, батьки?

Ааа, то дорослі може й палиці попадало. Я з дорослими не ходила. Я ж тоді була, будем казати, це 33-й год, скільки мені годів тоді було, пошчитайте, бо я не пошчитаю зараз скільки мені було, ну я думаю…

11 було.

11? Ну може й 11… не буду я… Ну факт той шо.

А Ви може знаєте таке, шо в селі за колоски в тюрму посадили?

Садили і в тюрму, і отнімали. Будем казати, я йду з колосками, уже якусь торбу, отнімали торби і мені, напрімєр, палиці попадало по задниці, вибачте. Було дуже важко, дуже страшно, дуже великий голод був. Ну кажу, нас четверо дітей, а батько як сапожник, так він ну будем казати такий розумний, умів достати, умів комусь пошити, комусь полатати, а воно дасть нам тарілочку муки, а з муки тарілки вже нам галушки на сім’ю є. Страшне було, дуже страшне.

А куркулі були в селі?

Ну конєшно, може, й були, но я ж їх не бачила, і не знаю. Кажуть, шо там отої Іван Степанович, за прімєр, я кажу, це не точно, в його і землі багато і пшениці посіяно багато, то все був куркуль, а таких. Я ж ще не велика зовсім була, я всього й не знаю й не запомниш.

А були сироти в селі?

Сироти? Було багато сирот. Оце будем казати, голод ну цей місяць за прімєр будем ,за цей місяць вмерло 100 душ, а, може, й більше. Діти осталися, а батьки померли. Було всього чого тільки…чого душа не жилає.

А шо з цими сиротами було? Був якийсь патронат або шось таке в селі?

Може,пізніш коли й було, но в 33-м годі не було… Не було. Так ото ходили, будем казати, ноги попухли, руки попухли, їсти нічого. Якшо попав пів кусочка хліба  50 грам, ну 100 й не було, а хай буде 50, шо воно його за двічі у рот закинуло і немає, і голодне, будем казати… як воно голодне й голодне.

А скільки людей померло в селі?

Я цього вам не скажу. Я знаю, шо багато, ну скільки, шоб я сказала точно там скільки, я не знаю. Напрімєр, у селі, за прімєр, кажу, у всім селі вмерло там за тиждень там 15 чоловік, а в тім селі, ну там якімсь, більше або менше, мерли, як то кажуть, на каждім шагу і щодня. Отам вмерло вся сім’я вимерла – батьки померли і діти, які там осталися, всі померли. Ну скільки, шо його, скільки мені год було це раз. Його ж усього й не знаєш.

А  де ховали людей?

Ховали скрізь. І дома ховали. Напрімєр, так ну як оце дом селянський, ми ж у селі. Отам десь за углом, шоб ніхто й не побачив, там його заховали і нічого й не ставили й так він ото й жив, мер. Дуже важке було життя, дуже, не то шо. Його дітям не можна розказати.

Скажіть, а церква була в селі?

Церква? Була церква, церква була. Ну хто в змозі був, то той ходив. Як будем казати так – як ідеш у церкву, то свічку купиш, чи там кинеш на подаяніє, чи, як то кажуть, а як немає чого, то й немає чого йти.

А церкву не закрили?

Церкву? Я точно не могу сказати, може й закривали, а, мо, а мо, та, мабуть, закривали, но я точно не скажу, за церкву, я нічо не скажу.

А на цвинтарі є таке місце, де казали, що там багато людей поховали?

Помирало?

Шоб там на цвинтарі в одному місці ховали?

А в одному. Кажуть шо єсть, шо даже в одну могилу. Но я не знаю, я тоді ж не така здорова була, вопше, ростом і годами ж, я цього не скажу вам.

А після голодовки не переселяли сюди людей?

Вони самі переїжджали. Хто куди, хто туди поїхав, там, кажуть харашо, то й туди поїхав.

А сюди? Сюди може хтось приїжджав?

А хтось і сюди приїхав. Ну, як то кажуть, всякого було. Шукав каждий, де було кусок хліба з’їсти, бо я скажу хліба було 50 грам, може дадуть дома, а може й 50-ти немає, у рот кинув і немає, і голодний.

Скажіть, а люди між собою говорили за цю голодовку і шо казали? Хто винен в цьому?

Усі казали власть винна. А лічно не казали, шо там Катерина, Галька чи Гапка, а власть винна, шо звели людей до голоду.

І говорили про цей голод?

Да конєшно, говорили так тільки, шоб не чуло начальство. Бо не дай Бог начальство почує, то як не засудять, то на 5 год осудять. Як ото у Сибір вивозили, й так не можна було розказувати. Його ніхто не повірить як його не жив, не бачив, будем казати, аби ніхто його не знав.

А після війни в 47-му голодовка була?

Налоги платили а якже. Налоги як то кажуть, як стала власть на свої ноги, так і налоги. На того скільки, на ото во скільки… ну не на всіх одинаково. Ну, як будем казати,  хтось жив трошки залітніше, в нього було і посіяно шось, і зібрано шось, то йому легше було, а в кого не було, то отак і оддавав, шо оддавав послідній кусок хліба, отдавав.

Але всі в колгоспі вже працювали, да?

Я в колгоспі не працювала.

А інші люди? Всі в колгоспі були, да?

А люди працювали в колгоспі. Но в колгоспі, будем казати, працювали їм платили ну зерном (забула), пшеницю чи там жита, ячменю, ну шось давали, вопшем, хто працював, а хто не працював значить нема нічого.

А Ви де працювали?

Я працювала, в багатьох містах. Я робила, я була інструктором по коврах. Да. Тоді. Було там як хто не бачив. як там ковер робиться, а я не знаю відкіля я його знала.

Де навчилися?

В Решетинівці тоді була я чогось чи на практиці була, чи я не помню і там навчилася. Я була інструктором по коврах, так, шо я, будем казати, ше заробляла й харашо. Не помню я скільки, ну було за шо кусок хліба купити.

То Ви тут в Опішні працювали, да?

Більш, канєшно, в Опішні, нікуди не виїжджала, нікуди. Хіба в колгосп ото як там на тиждень чи на скільки там як. Я чи врожай збирай чи шось там треба, то гукають, то йдемо. Но всьоравно нам шось платили, хоть, будем казати зерном, хоть пшениця, як то кажуть, хоть жито, но шось давали, даром не робили.

Може Ви ще щось пам’ятаєте таке цікаве да нам скажете? Про батьків?

Про батьків?

Да

Так, а шо мені про батьків казати. Як я ж сказала, шо мій батько був швець, чоботи шив. Хто заказував, я там, ви й так далі. І він, як кажуть, від зорі до зорі при лампочці сидів і шив, бо нас було четверо дітей і, як то кажуть, шоб ми ніхто не помер і з голоду не вмер. Ну не жирно ж, конєшно, жили. Дуже важко було, дуже важко. Я тоді не дуже велика була, я не помню скільки це мені год, це хіба ви можете пошчитати, а я уже не почитаю.

Добре, дякуємо Вам, що розказали.

Коментарі Вимкнено до Коваль Катерина Хомична, 1922 р.н.

Каплунова Ганна Яківна, 1923 р.н.

Лют 15 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Опішня, Полтавського району, Полтавської області;
  2. Дата запису: 11 серпня 2021 року;
  3. Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
  4. Респондент: Каплунова Ганна Яківна, народилася 30 липня 1923 року у селі Великі Будища, Полтавського району, Полтавської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Великі Будища, Диканського району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, як вас звати?

Мене звуть Каплунова Анна Яковна.

А коли ви народилися?

1923-го року.

А коли?

30-го липня.

А де ви народилися?

Народилася я – Великі Будища, село Великі Будища, Диканського району.

Полтавської області?

Полтавської області.

А Голодомор де ви пережили?

Голодомор ми пережили в Великих Будищах, у Вовчім Яру. Там багато ж було.

А розкажіть за ваших батьків, як їх звали, чим займалися?

Ну раньше ж нічим не займалися. Батько ходив у півчу, співав, він харашо співав, ходив у півчу. А мати ж з дітьми, дітей було п’ятеро. І всі померли з голоду.

А розкажіть, як звали цих дітей і якого вони року були, шо померли?

А року, ти знаєш, я й не пам’ятаю, а як звати пам’ятаю – Соня, Марія, Василь і ще одно, і Маня, чого воно так звали тоді. А от рік я не пам’ятаю.

Це вони в 33-му померли?

Да. Знаю, шо оцей самий, хлопець, шо народився, він родився сліпим, ну може при родах, шо він, як гуляють на вулиці, ото бігають, так він лове, а бачить – не бачив. Но він умер рано, рано вмер. А батько в півчу ходив, а мати із дітьми була.

А в колгосп ходили?

А тоді колгоспу, ніякого ж колгоспу не було. А були, но ми не ходили. Ми не колгоспники.

А не заставляли йти в колгосп?

В колгосп, який же тоді колгосп, не пам’ятаю я цього.

А господарство було в батька з матір’ю?

Нічого не було, мати була служанка у харошого пана робила і дуже її шанували, і всякі прівєлєгії і подарки, і все було. А батько ж ото ходив у півчу. А у півчі, я не знаю, як тепер, а раньше там тільки гуляли та горілку пили, на празники лаявся дуже, це мені в помку. А тоді вже пізніше ж батько викапапкався з цього, вже ж стало на Ворсклі ловити тих ракушки варити, картошку одкопували. Хто посадив вже, то слідкували і хто, одкопували, пориєшся, знайдеш і яке воно вкусне і добре. І ще шо. Мати, як вмерла, не було мене на похороні, того шо я знала, шо у дядька єсть отакі огурчики, кілометрів за, не знаю, я побігла їх красти, шоб їсти було шо. А матір поховали без мене. Раньше ж не було ніякої труни і ями нікому було копати, а ото так рівчак йшов, там терен ріс, великий-великий, ото там прокопали під тим, прокопали під тереном і там її й положили. Ну вона вже вмерла, пошті не з голоду. Вже колосків нам’яли, вже напекли пампушок.

А в якому це році мати померла?

От ви знаєте, я не пам’ятаю, не пам’ятаю в якому.

А як мати померла, то з ким ви жили?

Жила так, хто прийме, то тітка, то дядько, то ніде, а саме її дужче, я її дякувала, в неї дітей, правда, багато було, шанувала мене хрещена. У них була корова, а раньше не закривали, так як січас, а так в сараї, то я підкрадуся вночі і пососу корову. А хрещена замітила і сказала, шоб я цього більше не робила, «двічі приходь і утром, і вечером, я тобі стаканчик молочка дам, а до корови не можна ходити, вона може розсердитися, вдарити», оце була.

А в патронат вас не забирали?

Ні, не забирали. Но патронат у Писаревщині був. Оце забирали, ну як тобі сказати, бігали ми туди, їсти нам давали, но не числилися. То було, як ти казала, чи в колгоспи, то в колгоспи зганяли і з колгоспів був патронат, в однієї жінки там. Ну ми користувалися там, вони годували і нас, хоч ми і не колгоспники були, а годували нас. А саме вже як поспіли ягоди, там все, то тоді вже зажили крєпко. Хата була так під лісом, ну як вулиця на вулиці, а звалося Вовчий Яр. Там багато було хат і хата біля хати були, сусіди жили харашо. А тоді ж розбрелися хто куди. Мати була багатенька, того шо в неї і рушників було багато, і всяких подарків, і все, вона його міняла на буряки, поки міняли, міняли, поки і сама вмерла.

А де міняла вона їх?

Ну в сильніших, уже сюди на Писаревщина село, там де технікум був, та нижче, а то вище, у багатших, багатших людей, в кого буряк ще остався.

А з батьком що було, де батько був?

А батько, а батько уже, батько послєднє время був у Писаревщині, жив він харашо, того шо в нього був свій млин, він зробив. Він плотник був і столяр, олію він бив, то олійниця була, вальце все, він ще там його робив в Великих Будищах, но там таких средств не було, а тут воно вже як технікум, тут були средства. І тоді він жив вже харашо. Ну я в школу не ходила, а більш я була на кухні, я була послушна і помагали поварам, а вони вечером мені дають катьолочок із борщем, щоб я батькові несла.

То ви, виходе, з батьком жили?

Та почті жили з батьком, да.

А мати ваша теж з батьком жила?

Жила, жила, да. Жила ж поки діти померли. Ні, в Писаревщині вона не жила, це в Великих Будищах.

То коли був голод, то мати з батьком ще жили разом?

Жили, жили разом, да, ще похоронили матір.

А потім батько переїхав в інше село?

Да, та він багато сел їздив, він строїтєльний, то пиляли вони, то рубали ліс, то, вобщєм, як тепер кажуть, на заробітки, так і вони тоді їздили. Він не кидав мене, так, щоб зовсім так покинув і все. Но добра не було ніякого.

А як батька фамілія була?

Гунько.

І це цих дітей в всіх, шо померли теж?

Да-да-да. Тоже було так, Гунько. І ще троє було, мати їхня вмерла, жила тут, то Діброва, а то там, жила вона тут, вона хворіла і мати померла, баба їх забрала. А вже було тепло, пам’ятаю, шо такий чавун великий і мати варе на дворі галушки, а галушки такі, де-не-де плаває шось таке, а звалися галушки. А тоді у баби було лоша, не знаю, де ділася та скотина, а лоша осталось, так баба у пічі на листи їх порубала і ото пожарила. Без олії, без нічого, ну так, як попекла і ото по такому нам кусочку давала. То вже ми тоді жили. А лоша з’їли. Багато помирало з голоду, а багато од грибів. Вовчий Яр, там гриби все возможні, хтось не второпав, який гроб, гроб, гриб, вже душу отдав.

А де ховали цих людей, як їх ховали тих, шо помирали з голоду?

Та всяко ховали, ховали та, шо рівчачок невеликий, прикидали землею тай все. Його нікому було ховати, понімаєте. Була така бригада, шо приїжали, другий так ховали їх, ніяк не ховали, считайте.

А буксирники до вас приходили?

А шо це?

Ну приходили, може забирали шось, заставляли в колгосп йти?

Нє, в колгосп нас не заставляли. А так же кругом шукали все. А шо брати, як нема нічо.

Ну може забирали, ви кажете, шо в мами було багато дарунків.

То вона їх, не забирали, вона їх переховувала, вона їх міняла на буряки. Ото по бурячку давала. Довго давала, довго вона нас держала, ну а тоді ж таки померли.

А де вона це все ховала?

Чогось, я й не пам’ятаю.

Може десь чули, шо може ямку десь копала на дорозі?

Ні, не було такого. Ми в одній хаті жили, а тоді воно дощі, перейшли в другу, жили в другій хаті.

А з хати вас не висиляли?

Нє, ніхто не висиляв. Тоді хат, знаєте, скільки було. І та пуста, і та пуста, і та пуста.

А чого вони пусті були?

Того шо померли люди. Люди померли, а хоронити їх було нікому, так вони і лежали, поки їх прикопали.

А тікали люди з села, можна було втекти з села?

А куди?

Ну десь в місто може, на Донбас.

Ну тоді ж не було такого, шо тікати, я не знаю. По-моєму ніхто не тікав.

А переселенці були в селі після Голодомору?

По-моєму, не було. Там вже в Вовчім Яру нікого не було, позаростало. З Вовчого Яру ще був Перепилиця, тут був головою колгоспу в Малих Будищах. Він сам родом відтіль. Його батько жив, казали куркуль, він багатий був. Він ото сюди переїхав і тут він був головою колгоспу. Но чогось він тут утопився. І сім’я була.

Це він був куркулем, а потім головою колгоспу?

Та тут, це вже оце.

Це вже недавно?

Да.

А хто такі ці куркулі були?

Ну як вам, як кінь є, так і куркуль, як кінь єсть, так і куркуль, як коня з’їли – вже й не куркуль.

А їли коней, да, крали і їли?

Да. Які тоді куркулі були, хто зна, ну саме краще, в кого була корова. Корова – саме краще. 

Наприклад, перед голодом не було таких повстань, шо люди були проти колгоспів, проти влади?

Хто зна. Оце ж проти влади. У матері брат чогось його забрали у подвал, кажуть, шо ти якийсь вредітєль і він там пробув багато. Його і його батька, материного батька, а тоді випустили, то цей Ахвоня, не знаю, де він дівся, просто не знаю, а дід осліп, зовсім осліп, його забрала мати. Він ото з нами повзав по землі, то кісточки нам вилускував, як сливи там є, то …

А як його звати було?

Діда?

Да.

Діда не пам’ятаю.

А мати, як прізвище було дівоче?

Оце ж Гунько.

То це батька прізвище, да?

Це мого батька.

А мати, як вона заміж виходила?

А, то тоже не знаю. Не знаю.

А церква була там?

А церква вона ж і січас є. Мати всих дітей водила, носила до церкви.

Мати ваша?

Да.

А не забирали з церкви ікони, не розносили нічого?

Хто зна, чогось я про це і не знаю. Я ж ото то в однієї тітки, то в другої, шо казали: «Йди, Ганю, до церкви, як празники і проси, кажи дайте тьотю, дайте». А я ж, яка я була дурна, значить, якшо надавали там на празник пиріжки чи шо, піч була і на печі такий карниз. І там каже тітка, там дядина, шо став отут, на карнизику став усі, а утром приходим нема. А де ж вони? «То Бог приходив і забрав для мами». То такі були.

Це вам тітка таке казала?

Це тітка, да. А я ж дурна, вірила. Або де-небудь шо дасть таке вкусненьке, ну глимпасє, там знаєте було, раньше ж не було так канхветів, як тепер, то несу їй.

Це вже як мати померла?

Як мати померла, тоді вже дядина забрала. І рушники там вишивані дуже хороші були, і скатерки, і все, то вона забрала, да. І вона мене обманювала, я ж уже понімаю, шо ідемо на базар разом, беремо ці шмоття і будемо продавати. А продавать ми не продавали. Не продавали, а де ж воно, хто зна. То каже якийсь приходив, прийшов, взяв і пішов, і шо я йому зроблю.

А чим вас мати годувала, ще коли голод був? Можу відправляла, наприклад, на поле колоски збирати, може самі бігали?

Нє, я про колоски не знаю. Я сама дужче пам’ятаю, шо бігали ми Ворсклу собирали оті …

Ракушки?

Ага. І воно ж, як звари, так вкусне дуже, оце я пам’ятаю, шо бігали.

А дозволяли це бігати, збирати?

Дозволяли.

Ніхто не сварився на вас?

Нє. Сварилися, як хто, як кого уловлять на картошці. Шо картошку посадили, а вони риють і собирать, вибирають картошку.

А хто ще матері допомагав, щоб от ви вижили?

Пошті ніхто. А хто, як воно всі були, ото такі. Ну саме дужче, це помагала бабушка, бабушка, все бабушка.

А може чули, що вам щось за голод хрещена говорила чи може тітка щось розказувала?

Казала, сусід в нас був хароший, в них тьолочка родилася, тай каже сусід батькові моєму, каже: «Яша, Яша, а в нас бичок родивсь», а він каже: «Харашо, якби він, – каже, – великий виріс тай здох». Так йому було тоді, сорився з батьком, був з дому пішов, а тоді прийшов.

А чого він так говорив?

А хто зна чого, просто, як тепер, я думаю, шо по-дитячому, пошуткував з нього.

А чого цей голод був, от ви кажете, нічого не забирали, нічого такого не відбувалося, а чого тоді люди голодали?

Забирали ж ого, закопували, одкопували в кого шо є. Забирали, забирали, даже, забирали, того шо там в одного була мука, як він її в мішок і в колодязь. І найшли і забрали. І шо ви думаєте, мука осталася суха. Да, це де мішечок, то тут же воно напиталося, а мука осталася суха. То це забрали, це забрали.

А хто це забирав?

Ну, казали, партійні. Партійні, казали. А які вони там, хто зна.

Це якісь чужі були чи свої?

Та свої, свої. 

Ви казали, шо мати ходила міняти хустки, рушники, а куди це вона ходила?

Ну до багатших.

А хто в вас таких багатший був, не пам’ятаєте, хто в вас такий був? Чим вони займалися, шо в них було, шо вони були багатші?

Ну, не знаю, казать не буду.

Це вона на буряки міняла, да?

Да, да, ну наприклад, це я казала, шо Перепилиця, шо він тут уже втопився, то в них, вони жили нанизу, а нагорі була в них копанка, така як басейн, понімаєте, і він брав з них, з людей, хто приходе вмиватися, чи води брати, бо там не було води.

А може в вас лишилися старі речі, або фотографії, або якась материна хустка?

А хто зна, я чось вже і не пам’ятаю. Чи я його розносила, було багато, а нема.

А в хаті були образи, ікони були?

Були, були. Були такі великі, красіві, ікони були.

А ікони не забирали в вас?

Нє, ніхто не брав, ніхто не брав.

А святкували Новий рік?

Тоже не знаю.

Не помните?

Не помню.

А Різдво?

Різдво, не знаю. Я знаю, шо послєднє время, батько вивчився канхвети робити. І їздили вони тут в Солоницю, така єсть, Опішнянського, там родичі були, міняли все.

Це коли було?

Та вже після 3-го ж року. Після голодовки.

А жорна в вас були в голодовку?

Були жорна, так нічого було молоти. Оце ж жорна ці і багато людей погубило, через те, що нарвали зерна, намололи, наїлись хліба, мати в мене вмерла, через те, що вона з’їла багато. Їй не нада було їсти. Їй по одній грамульці треба було їсти, а вона не видержала і вмерла.

А в школу ви взагалі не ходили чи тільки тоді не ходили?

Нє, чо. В школу ходила. Я в школу ходила у Великі Будища. Це вже тоже після голодовки.

А коли це ви в школу пішли, в 34-му?

Та я вже пішла в школу, мабуть, я не знаю.

А скільки вам років було?

Хто знає, 11-ть може більше.

Це ви в перший клас пішли?

Да, да.

І багато там дітей було, да?

Да.

Такі, як ви були, менші, чи всі однакові?

Ну це ж уже після голодовки. Шо я знаю, із Писаревщини нас у Велиці Будища везли биками. Як заметіль були, кругом снігу, то бики, в бики накидають соломи  нас туди, як хрущів, і везли в Великі Будища, через рови, там пішки почті і не ходили. Ото таке пам’ятаю ще.

Може ще щось згадаєте, нам розкажете?

Ну Бог його знає, як воно позабувалось. Не знаю я, нема в мене нічого од матері, нічого нема.

Може якусь історію пам’ятаєте, а що було з тим паном, в якого мати працювала?

Забрали його, кажуть, шо він багатий і забрали, як диверсант. Кажуть: «Ти помагаєш отим партійцям». І забрали його, хароший був, Іван Мусійович, звали його.

А фамілія?

А фамілії я не пам’ятаю. Уже після голодовки, уже городи були все і возили йому кавуни, мені в помку, шо в нього погреб не так як у нас, шо по драбині, а так по східцях ходили і давали, ото возили кавуни. Оце пам’ятаю.

А в 47-му був голод? Після війни.

Ну понятно, шо був, вже тут якось пайок був, я чось не знаю. Оце ж він 47-ий, чо ж я на кухні весь час, шо батькові носила в казаночку борщ. Оце я тут і пробула. Як особєно піонерський лагерь або що.

А де, от ці буряки, шо мати обміняла, де вона їх зберігала?

Ой, як там бурячок принесе, то вона по таким кусочкам його різала та давала, так їй хотілося, шоб діти видобували. Ну а тікати, ну а куди ж тікати, як воно кругом було таке, шо. Це ж уже пізніше, то хто сильніший, то, як я була сильніш, так я матір ховають, а я побігла десь, щоб щось украсти. А де слабіші, то хто зна.

Дякуємо вам, що розказали.

Може ще щось пригадаю. Хто зна, може ще що-небудь. Но мені саме главне оце, шо копанка, тоді ніде нема води, от нижче була вода, бо знаю. Вже як колгосп був, то там капусту садили. А вище нема, шо брав він за воду, як хто приходив, то брав, шо він там брав, я вже не знаю

Хто брав?

Та, батько оцього, шо я казала.

Тей шо головою колгоспу був?

Да, да.

А може ще що згадаєте, що вам хрещена розказувала, в хрещеної багато дітей було?

Да, в хрещеної багато. Тут по всьому Опішні були її діти, розійшлися.

А чим вона їх годувала?

Та тоже ж так, хто зна. Може закопували де, шо, викопували та. В них велика сім’я була, і дід, і баба, і всі. Но главне, шо в них була корова.

А їх не розкуркулили, не забрали нічого?

Шось я не пам’ятаю, чи може я вибула вже з того Вовчого Яру.

А як хрещену звати було?

Марія.

А фамілія?

А хвамілію я не знаю. Хвамілія хто зна.

А тітку як було звати?

Яку?

Ну цю, шо ви в неї жили, коли мати померла?

Маша, Маша.

А її фамілія?

А хвамілії я не знаю. Знаю, шо в неї Ахвоня був чоловік і його забрали і з концами, забрали і хто зна, де вони його діли.

А чого забрали?

Бо кажуть, шо він врєдітєль.

Це в голод його забрали чи пізніше?

Та почті в голод, почті в голод.

А не було такого, шо там, сусідів десь висилили в Сибір чи ше кудись?

Я не знаю такого.

З хат виганяли людей чи ні?

Ні, ні. Та воно ж тоді хат було сила, і та пуста, і та.

А знаєте, когось може заставляли в колгосп іти?

Ну може, нас не заставляли. Того шо батько мій був у церкві, його не заставляли.

Чекайте, ваш батько був у церкві?

У церкві, оцим, коло попа, хто там. 

Батько, виходить, був у церкві, при попі?

При попі був, був.

Так, а що потім сталося? Чому він покинув цю посаду?

Ну я не знаю, не буду я казати.

А шо з попом сталося, був піп, так і лишився?

Піп, тоже не знаю.

А церква лишилась?

Церква лишилась і січас.

А тоді церкву не забороняли?

Не забороняли. Бо мені ще помко, що ми довго не бачили німців, а тоді кажуть, шо вони в Великих Будищах, так ми з Писаревщини пішки прибігали, кругом церкви, щоб побачити, які ж вони ці люди, шо напали на нас. Стоїть і досі церква.

Комуністи не забороняли церкву?

Комуністи, Бог його знає.

Ну ці партійні, шо ви кажете?

Та забороняли, чого. Вони хотіли нажитися, отам при сєльраді були, хвамілія Коробка, дочечка в нього Валя, і то Сільпо чи де вони, набрали оселедців бочки і ще які продукти і закопали у лісі, в Широкому, там, то найшли і одкопали, і казали, шо ви ж партійці, нашо ви крадете. Одкопали.

А чули ви може про випадки людоїдства?

Чула, но в нас в Вовчому Яру не їли людей, це туди як на Милоградову десь їздили, то казали, шо там люди людей їли. А тут і не було.

А хто цей голод зробив, шо був?

А то вже хто зна, я не знаю, хто його зробив.

А чого його зробили?

Ну хто зна, ще воно не доходило до мене.

А як ви думаєте треба про це дітям розказувати? Треба вчити цю історію?

Та, вобщєто, історія є історія, історію нада не забувать, яка вона не є гарна, погана, а історія є історія.

Коментарі Вимкнено до Каплунова Ганна Яківна, 1923 р.н.

Ладивір Петро Федорович, 1929 р.н.

Лют 14 2022 Published by under

  1. Місце запису: місто Гоголево, Миргородського району, Полтавської області;
  2. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
  3. Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
  4. Респондент: Ладивір Петро Федорович, народився 18 червня 1929 року у селі Солонці, Миргородського району, Полтавської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі селі Солонці, Миргородського району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)  

Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Ладивір Петро Хведорович.

А коли ви народилися?

1929-го года.

А який день?

В який день?

Число, місяць?

На Петра, 12-го.

А де народилися?

В Солонцях, я в Солонцях жив до 55-го году, до начала 55-го року.

А розкажіть про своїх батьків, як їх звали, чим вони займалися?

Батьки в мене дуже хороші, дуже, я за своїх батьків і згадувать так мені, дай Бог і вам таких батьків, шоб були такі батьки, як в мене мати, бабуся, мати і батько. 

А як звали ваших батьків?

Хведір Антонович Ладивір.

А маму?

Устя Омельянівна, батькову фамілію чи її? Даценко. 

А чим батьки займалися?

Батько в колгоспі робив, мати в колгоспі робила. Мати на різних роботах робила, у ланці, сусідка була ланкова, ланкова, а вона в неї помощніцою мати. А батько він спеціаліст був, на бойні робив, бойня була тоді, тоді не розрішали вдома різать свиней, а тільки везти на бойню, і смалить не розрішали, а драть кожу, шоб здавали йому, він принімав кожі, на бойні робив батько. 

А розказували батьки, як вони в колгосп пішли працювати?

Ой у колгоспі важко було. У нас була коняка, ми жили одноосібно і була в нас коняка молодінька, ми всігда нею втішалися, віз був, плуг був, борона тоді дерев’яні. І з сусідом, там через три хати, троюрідний брат батьків і в того коняка була, більше ні в кого там не було. І то вони обробляли землю, косили, а тоді батька як почадили мого в тюрму, в 33-му році, в 32-му році.

А чого посадили?

Скажу тобі, голубочко, шо батька мого посадили і плакать хочеться. Він біля нас був, він не кидав нас ніде. А там один був учитель – Хмара. А мельниця тоді була в центрі і обікрали мельницю і муку в мішках, воно видно багато наносили, і в березі, в нас город був до берега туди, а там у нас солома була. І він сюди доніс і в соломі тій поховав. А тоді ж найшли і кого, а хто сюди приніс, і батька по тій вині, батько три года одбув ні за нічо. Батько біля нас був, а кому це докажеш, тоді правди не було. То не докажеш нікому, ми росли без батька, щитай, то посадили, то на польській війні, то на германській війні. До 47-го року вже всі були комісовані, а батько до 47-го року в Челябінську був каптенармусом, біля воєноплєних німців, ті устраювали тракторний завод у Челябінську в Росії, а він там був до 47-го року, репарація була плєних німців в 47-му році і його ето, його демобілізували. В тоді ж друге в нас горе було, велике горе, батька скинули з поїзда. Приїхав батько, віз мушок там бєлья, дітей же ж нас четверо було в батька, чотири хлопчаки. Да, кроме мене, ше три брати було. І він через клунку, весь мішок і чемодан назад, а сумку наперед і в’язав тим, тоді провода, електропроводка не було такої як оце счас, а тоді обплетена зверху тим, трап’яна, нитками, і св’язав оце, а вони ж думали ті урки якісь, шо це переріжуть, а проволки не перерізали, а його штовхнули. А він доїхав до Гоголево, а в Гоголево поїхд не став. І з поїзда скинули, благодаря цьому, батько ще 4-ри місяці без сознанія був, чотири місяці біля його ми сиділи, як мала дитина, і ми біля його, як біля того, чотири місяці.

Це в якому році було?

Це було діло в 47-му році, 48-ий.

Це тоді теж голод був, да?

Голод, оце ж і голод був. Ми голодні, він їхав біля воєноплєних, було шестеро часів, чоботи були, ботінки були, одежа була, білья пар несколько, ну коє-шо там бєлья, часи осталися, в більї були заховані часи, то оставилися, їх чинив, но вони всьо равно пропали. Бо батька їздили скрізь по врачах, брат, старший брат їздив врачі, а врачі таблєтки було, його лічили більше снадтворним, такі жовтенькі таблєтки, як квасолька. Вони мені в полку ще й досі. І батько оце дадуть таблєточок, він, шоб спокойно. І він на печі було чотири місяці, не мог встать.

Це він, виходить, з цього табору вертався?

Це він додому вже, як демобілізували його.

А де ж він всі ці речі взяв?

А там же ж, він же ж був каптенармусом, каптенармусом, він тряпки, все було в його розпоряджені. А німці, як уже їх репарація була, то вони коє-які пооддавали йому, він і до німців, і до в всіх був, батько в мене, безвредний. І вони йому і часи пооддавали. Ми ж питали: «Тато, а де ви часи взяли?», «А це дав отой, отой фріц», називав по імені, ото таке.

А коли батько був в в’язниці в 32-му…

З 32-го по тридцять, ну три годи.

По 35-ий, да?  

Да-да.

А де він був, де ця в’язниця була?

У Бошково, біля Полтави було Бошково, у Бошково він був.

А носила може мати йому їсти шось?

Возила, возила, шо їздила, це їздила, і ми їздили даже до батька. Він сам був, він коні дуже любив, в нас і коник тоже був, тоість, кобилка була. І він біля коней сам був у цьому, в Бошково.

А коні в вас забрали, да?

Коні?

Да.

В нас кобила була, … її звать. У, вобщєм, колгосп начали організовувать і у колгосп забрали. Ми плакали, прожалили, ходили туди до неї, така кобилка була красива і скулила. А с парою, спарувалася як грядку оброблять ото троюрідний брат жив, там десь хат через 5-ть, тоже кобилка була. І то на пару, плуг був свій, віз був. Їздили возами, як оце тепер в Даценки до дядьків, до тіток, до дєдів, хресні були. Кобилка своя була. А тоді ж забрали, ми стали нікому не нужні. Як кобили не стало, не стало і нам і доходу.

А все в вас забрали чи щось лишили?

Шо?

Кажу все забрали в колгосп чи щось лишили може?

Ну як, ну все забрали, ну 2 га землі було – землі забрали, 7 соток оставили, кобилу забрали, плуг був, борона дерев’яна була, коцок таке – це забрали у колгосп.

А казали на вас «куркулі»?

Казали, як це тоді не куркулі, забув як називали.

Індуси?

Забув вже.

Індуси може казали?

Та мабуть. Ну шо не з бідного. Ну в нас же ж дідусь був цей Омелько, мамин батько, він був багатий, до нього Мічурін даже приїжав, учьоний цей російький, під лупу його садок. Там садок у його був, там садків не було ні в кого, ні в Матяшівці, вобше не було садків. Од цього дідуся пішло все, від Даценків, Даценки їх. І він, уже дідусь, як став там хазяйнувать, там пісок був, кургани такі було, яке то ідуть, викупив пісок той, курган. А даже тут жив, як же Іванович, Олександр Іванович Даценко жив, то його батько – Іван Даценко та казав оце дідусеві, шо нашо тобі це здалося цей пісок. А він робив із піску такий доход, шо, значить, як виращував, шо вирущував, який доход. Пісок, там кургани такі, а він взяв нарубав вільхи, нарубав кілочків, там не перещитать скільки кілочків і по тім вже піску розбив рядки і кілочки поставив. І біля каждого кілочка ямку викопав і туди вони із Авічина там була, вона ж і січас є, із того брав отой торф і возив конячко в оці, в ті засипав, у ті ямки. І як вродило на перший год. Це мама вже розказувала, шо як вродили кавуни, отакі, каже були кавуни на піску, в оцих ямках копали, і в це у ямки засипали торф отой і кавуни, кавуни, кавуни. І пішло, і Матяшівка начала кавуни, а то було ходили просили до діда. Ото таке, так шо можна скрізь, тіки…

А не розкуркулили цього дідуся, Омелька?

Та нє, не розкуркулили, він же ж не дожив до цього, бо йому ж ноги обрізало. Це ж їздив Богу молитися на, як же ж оце осінью празник, Покрова, чи як?

Да.

На Покрову це він їздив Богу молився. 

А як ваших братів інших звати було і якого вони року?

Ну самий старший – Василько, Василь, другий брат Іван і третій самий менший Яша. 

А розкажіть ще за батьків своїх, як мати виживала в 32-му, коли батька в тюрму забрали?

Ой, лучше не розказувать, скільки сліз було, скільки бід на матір, їсти нічого і батька немає. Але де ж воно тоді. Дуже важко було матері, мати, ну мати в нас була, ну як ото сказати, Царство їй небесне, дуже, дуже, дуже, батьки дуже хароші в мене, я за батьків не скажу ні слова. Другі, як кажуть, шо батько згонив, а в нас він як та квочка, дітей біля себе, і мама, і тато такий. Дуже добрі батьки були. Дуже добрі.

А коли мати в колгосп пішла?

У 29-му році, тоді як я родився.

А платили мамі щось в колгоспі?

Та в колгоспі платили, чого, 3 грами хліба і 3 копійки на трудодень. І те ж забирали, бо налоги. Налоги були страшні, накладали налоги. Здай хліба, здай картошки, здай грошей скільки-то, яєць, молоко 120-ть чи 150-т літрів здай, коровку держиш – молоко здай. Ми ходили і я, пас корів і такий малий носив молоко 3 км хверма, там сепаратор був, туди носив в тикві, в гончарній тикві, молоко носив. Три-чотири літри, як сьодня помню. Ото таке.

А водила вас мама в ясла?

Де ясла, які ясла, ясла до короликів, не було тоді ясел. Був патронат, був у селі був патронат для сиріт, в яких не було батьків, був патронат у колгоспі. І там були багато, ну більшість дітей, в яких батьків не було зовсім.

А що вони там робили в тому патронаті?

Нічого не робили, шо їли. А як може шось там на основном, там були ті, ну підвали там були, дуже великі такі там жив пан Хамко раньше багатий, багатий був такий, як його називали чи паном, чи чим. І був Ханко цей і в його була молотарка, паровик, елеватор був, от і построєні постройки були, сарай, комори там, там десь було комір, мабуть, штук 8-м, комір. От, двір так сохранився, но там уже комір нема, бо порозбирали, но словом, там на тім місці є. От оце Ханко цей, він багатий був і його було це все. На тім дворищі організували колгосп, усе туди звозили і скотину, і шо було.

А хто це звозив? Хто приходив забирав і віз в колгосп?

А тоді були ті, як їх називали, я вже й забув, як їх називали, ходили…

Буксирники?

Бурсірники, да. Забирали все, і дітей, і нас, ми і плакали, а маму хватали за ноги. А вони і нас били даже. І тоді ж хліба не було нічого, а колосочки були збережені на своїй ниві, і колгоспна нива. Колосочки збирать ходили, торбинка та шо в школу ходиш і в оцю торбинку колосочки збирать. То тією торбинкою по пиці били. Одбирали торбинки ці з колосками і били ці. Це ж воно було, так і січас є, є ж такі, шо немає, на них дивишся, шо женщіна, шо діти, були такі. Як їх називали, забув.

Об’їждчик.

Нє, не об’їжчики, тоді їх по-другому називали, но вони були так, як об’їжчики. Це було, як ідеш полем, він дожене, штанці обтрусить, шоб цих колосків не наховав за штанішки.

А як ви врятувалися в Голодомор, може хтось вам допоміг?

Щас скажу вам, поміг Бог. Бог нам поміг. Ми були до роботи не ледачі, мати нас воспітала так, ми считай, там же озера в Солонцях, по тих озерах було скільки риби, в’юнів, карасів, риби багато було. А мене навчив, там дідусь один, 92 годи, так як мені в цей час, навчив мене в’язать ятирі, а брат навчив плавці робить, вобшем з братом удвох ми робили ятирі, ловили рибу, пісаки, сачки, кружельці, вобшем, всякі прєспособлєнія. Ми, считай, рибою спаслися. Рибою і кролів держали. Голуби вгору, а кролів  в нору, а голуби вгору, і нема плану до двору. Так було тоді співали. Ото там було один в нас казав: «Голуби вгору, а кролі в нору, нема». Но держали кролів ми, дві ями і кролів багато було, ми ото вижили так. Хліба не бачили ми. Товкли, оце весна, старалися, як акація цвіте, акація цвітів оцих назбирать, натовчуть і мати млинців напече, такі добрі, шо куди ті цвіточки. Отаке. Ну що ще вам розказать. Нагадуйте.

А ікони в вас вдома були, не забирали ікони?

Ніхто, ну може де в кого, но в нас не забирали. У нас були ікони батьківські, ті, шо вони вінчалися були, погоріли канешно же, були ікони, були образи.

А була церква у селі?

Не було. У Сорочинці ходили. У Великих Сорочинцях, оце зі сторони Солонець була та Пречиста, чи якось її так називали, церква, зразу звідти, оце зразу як в Сорочинці в’їжаєш і зразу там хверма, а там на бугрі була церква, дерев’яна, красива церква була. Її в 41-ом году, в 40-м году її розібрали, а в 41-ом году начали клуб робить із неї, з цеї церкви, а тоді німці, як уступили, зима 42-го року була сурова і вони спалили оце церкву ту, гарна була церква. Друга в Сорочинцях, Полянівська і Спаська церква, дві церкви було там.

А коли церкву розбирали, то люди забирали ікони додому?

Та їх і раньше забирали, як тільки начали, тільки тоді ж були придурки, які не давали. Були умні, а були і багато дураків. І тепер хватає, а тоді тим паче багато було. Були, були.

А з вашої сім’ї в 32-33-му, в голодовку ніхто не помер?

З нашої сім’ї ніхто, нє, дідусь вмер. Дід Антін, татів батько у голодовку вмер.

З голоду, да?

З голоду. Ну сім’я була в дідуся, в батькового, їх десь 11-ть чоловік було. Сім’я, бабуся Ганна, дід Антін, а то Тарас, Гаврило, вобщєм, ну вобщєм, ото скільки, остались з їхньої сім’ї дядько Іван, дядько Степан, дядько Павло і тато, це чотири сини, і Хведоська, і Олена, і Мархва, оце три, оце скільки осталося. Сім чоловік.

А як діда Антіна прізвище було?

Ладивір.

А де він жив?

Вони десь заєжі, вони вроді, кажуть, шо це, як колись сиділи, якось брат став, ще тато живий, каже родословну дідуся, каже, шо у дідуся, шо ви не знаєте тато, а тато каже, шо дідусь, батько казав, шо вроді поляк він сам. Вроді поляк був батько, а мати вроді із Байдака, Миргородського району. Ото таке.

А пухли люди від голоду?

Як?

Пухли?

Оце, я не сказав, у 32-му році просяться ночувать, ідуть жінка і двоє діток, хлопчик з дівчинкою, вже пухлі. Вже пухлі, живіт ото-то, ноги, як, і попросились ночувать. А мати ж вона сирота тоже, вона ж і шкода і самих, важко самим, вона їх опустила ночувать, дала молочка, вобщєм, під те. А на утро встала, а вони всі померли. І батько пішов заявлять у сільраду, шо отак і отак, приїхали підводою. Підвода, віз, отак дві доски і отак дві доски і кидали їх, як ото, а як вспомню оцю, не можу. Кидали вроді не людей, а вроді якись ето на той віз. І везли, там могилка була, счас нема і пам’ятника на тім місці. Немає і ето, шо там поховані.

А це була така могилка для всіх чи окремо для них?

Копали, по заявкам від колгоспу, чи від кого, не знаю, я не в курсі діла цього, но викопана яма, глибоченька, но не дуже глибока, бо там вода близько. І туди звозили їх, так оце привезуть там скільки чоловік, прикидають землею, ще, ще і так поки яма наповниться. Багато дуже мерло тоді. У нас у нашій хаті десь чотири чоловіки вмерло. Просився ночувать чоловік, на утро, або вже пухлий був. А всі дітки тоже пухлі були, дівчинка та хлопчик. Отаке.

А часто хтось приходив, просився ночувати?

Ой, часто, приходили ж їсточки хоче, каже. Діти такі були, геть, пухлі, просяться, хоч крапельку йому хотілося, хоч краплиночку молочка ковтнеш і всьо. Ми тоді, якось тоді у нас, то хазяйство, я ж кажу, кролі держали, рибу ловили, навіть дітвора. Ятирі ми в’язали дуже з братом ловко, і сєтку в’язали, і ятирі робили. І ятирі було поставим, я держав. А недалеко дядько жив, четверо дітей тоже було, три хлопці і дівчинка. То вони не вміли в’язать. А ми з братом училися і в’язали. В мене на чердаку єсть зв’язане, син десь там ятирі пороздавав. Не знаю, кому він пороздавав був, були ятирі. Із жилки, із цих, шо рибу ловлять.

А скажіть, це ви розказували, шо яму цю копали для людей, які померли з голоду, а де це це місце є?

Воно біля кладбіща було, кладовище там. Там було, як вам сказать, оце в Солонцях, там була могилка, могила вона є, і там зразу кладовище, там кладовище так і є, і зараз. Одне, друге під Барничі, а тут оце де центральне кладовище тоже була могилка, така, ну шо там було, но могилка була. І тут оце ями цих копали по наряду, от в колгоспі наряди. Я ше малий був, не касалось воно, но копали ж ями і тіла закопували. Без всякого, ніякого, ніхто не виступав, не об’являв нічо, поховали.

А скажіть, ці люди, шо до вас приходили до хати, просилися переночувати, це були місцеві люди чи чужі?

Ні. Більшість, отам за Сорочинсьцями, Сакалівка, Лихвирівка, Панасівка, там оті села, там воно ліс і пісок і дуже бідно там жили люди. І багато звідтіля дуже ходило, багато дуже. Ішли всі, добирались до станції, шоб куди-небудь поїхать і не знаю. 

А часто в Голодомор люди допомагали один одному? Може ви знаєте, шо сусіди часто приймали в себе переночувати?

Вони вроді нічим поможуть, як вони всі, вони всі були, мало тоді було, шо які забирали поселинням, хто, а тоді більшість бідних було. Повиїжали, там ті на Донбас, вобщем в города, в Харків багато, в Харкові багато солончан дуже. Тільки їх вже ніхто не знає, вже самі не знають звідкіля вони.

А було таке, шо, наприклад, в село чужі люди приходили і заселялися і вже тут лишалися жити? Ну шо переселяли до вас в село чужих?

У голодовку не було.

А після голодовки?

А це при німцях багато було харківських, казали, шо харківські, а звідкіля вони були не знаю. Ну просилися і жили місяцями, тільки був один остався і то в Росію уїхав. Кравченко, вона мєсна, Олена то була, а він при німцях тікали.

А з Росії переїжали сюди?

Та було два кацапи, було, два. Ну дядько, вобщєм, мою тітку держав, дядько Олексій. Він, тоже десь, не знаю з якого регіону він з Росії, казав, шо там тоже голод захватив. І він з дочкою приїхав, з Танькою сюди. А тітка моя Мархва, моя мати хрещена.

А коли це він сюди переїхав?

Ну хіба я запомню все, не знаю.

Приблизно?

Десь отам у 36-39-му такоє.

А коли ви йшли в перший клас, то багато дітей з вами йшло?

Було 38-м чи, багато було, тоді дітей багато було. У нашім класі було багато, та не лише в нашім, перший, другий уже, третій клас. Даже другий і третій клас в однім зданії училися.

А як ви думаєте, хто зробив цей голод в 32-33-му?

Та хто ж зробив, комуністи, комуністи ж керували. Сталів вобше був паразіт, Берія був і Єжов був. Єжов, ми у третім класі сиділи на занятіях. І одкриваються двері, отак звідсіля двері одкриваються в клас, заходе два в будьоновках, шабля і пістолєт. І заходе сюди, а нас учив Сава Антонович Перебирій, був учитель, не учитель, а батько був, ох і учитель же ж був, людина була дорога. І вони його під руки і повели, і не дали даже з сином, син був Миколка, Володя вроді менший, а Микола був такий, як я. І не дали попрощаться. Як забрали і по цей день.

А чого його забрали?

Ну забрали, придумали тоді, шо єжовщина була, забрали і все. В мене і дядько під Лукою жив, там Хведосій, оце ж Валєнтіна те батько, оце гора, оце був сєнопункт, оце гора вся, сіно тоді возили, оці всі і сорочинці, і Обухівка, і Бірки, вобщем, возили, план був тоді, тоді ж держали коней, коні свої. І тут пресували і в вагони, і одправляли сіна. І дядько це мій був, начальнік сєнопункта, на нього написав Віхової Вєрки батько, докладну написав, шо він зв’язаний із бандою і його забрали. І сестра двоюрідна добивалась, добивалась, потом як оце вже, шо його в Харкові розстріляли. Тоді розстріляли безвинних людей, я ж кажу батько мій біля нас був, ніде не був і посадили.

Коментарі Вимкнено до Ладивір Петро Федорович, 1929 р.н.

Next »