- Місце запису: смт Ольшанське, Миколаївський район, Миколаївська область;
- Дата запису: 21 вересня 2021 року;
- Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Принько Лідія Андріївна, народилася 15 лютого 1924 року в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна.
Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть як вас звати?
А, мене звати Лідія Андреєвна.
А фамілія?
Принько. А моя дєвічья. Девічья – Яровая.
А коли ви народилися?
1924-го года, 15-го фєвраля. А 15-те фєвраля це день празнічний, а я вам скажу, який день, день, ой, це 15-те фєвраля, от уже вилетіло з голови.
Стрітення, стрєтєниє?
Стрєтєніє. Зіма стрічалася із, зіма з літом, а я встрічалася з білим світом. Оце я знаю. Я тоді родилася, оце на Стрітєніє, 24-го году 15-го фєвраля.
А де ви народилися?
А я народилася, раньше він був Федорівський район, Федорівка, а тепер Новоодеський район, Новоодеський район село Міхайловка, Новоодеського району і Міхайловський польолок, там він 12 км від Новоодеси. То раньше була Фьодоровка, а потім Новоодеса. Отак. Там я народилася. Но я народилася там ше Міхайловський посьолок був, я там в тому польолку народилася, а вже нас отсоєдинили і стали міхайловскими. А раньше там був польолочок Міхайловський. Там ми спокойно народилися.
А як батьків ваших звати?
Папу звать – Яровий, це папу?
Да.
Андрєй Стєпанович, а маму – Пєлагєя Афанасьївна звать. Мама із Щербанівського посьолка, а папа білоусовський, там, як ви знаєте ті села.
А в вас були брати і сестри?
Були, брати і сестри, но лучше не згадувать.
А чому?
Осьо сльози течуть уже і всьо. Оце така безтолкова, уже не держе очі, ну ви мені прощайте. І брати, і сестри нас багато. В нас велика сім’я була. Було сєм нас і сєм осталися, но тепер уже нема скільки багато, нема. Не хочу, не надо вспоминати.
А ви яка були, старша, менша?
Я була, нє, не старша, я, по-моєму, була третя. Старша була Ніна, потом Стьопа, потом я. Ніна – померла, Стьопа – вбитий, а я ше живу. Оце моя, мої домашні, дєвічьї ше, Ярові, оце так. А тепер я вже Принько, давно, я Ярова була до 22-х год, а в 22-а годи вже стала Принько, так і є Принько.
А до колгоспу може пам’ятаєте, яке в батьків було господарство, ше до колгоспу?
Усе помню. І даже помню, як звалося те господарство. Помню, а особєно, коли ночами не сплю, я його часто і густо оте старе помню. А тепер забуваю.
А розкажіть, що там за господарство було?
Тоді було господарство, я вам скажу, бо папа часто нас брав, я 24-го году, ше тоді вони самі хазяйнували, було в нас дві коняки, це я помню, гарбичка і мене взяли тоже на солдатське, там було таке, степ солдатський, там папа накосив сіна і нас же ж туди взяв. Нас тоже було сім’я велика, сєм душ дітей булоі всі виросли, і всі здорові були. І він туда нас любив возити на гарбику. Знаєте, шо таке гарбичка? Це така тєлєга, як гарби були, шо ота краї отак, досточки, досточки, посередині доски, гарба називалась, гарбичка. І він нас на гарбичці туда брав. Я добре запомнила, я була мала ше, було мені три годи чи скільки. Ну а там папа накосив сіна, ну трави коровам на зіму, ну і поїхав по сіно і нас туди забрав. Ну і мене ж, я була сама мала, сама маленька. І мене маленьку забрав туди. Ну і каже, а тоді водилися вовки, і мені папа каже: «Он, он пішов вовк». А він, видно, по моїх глазах баче, шо я не туди дивлюся. «Бачиш?», «Бачу, бачу, он бачу побіг», а дивлюся геть в другий бік. Папа мене бах і на гарбу тільки раз і викинув, «Іди туда, сиди, як не хочеш харашо подивиться». Це я помню, оцей случай, як папа мене викинув на гарбичку, це я все помню. І помню, як він мені показував, де вовк біжить, но тоді вовки водилися. І папа каже, шо: «Сидіть тут тихенько, бо ше він, як почує вовк, шо тут якісь поросята їдуть, то ше до нас, ше й насиш коней», – а в нас були свої коні, – «ше й коней нам, вобщєм подаве вовк, а тоді чим ми доїдеш?». Це всьо помню це. Як він нас, наказував він нам, як ми себе должні вести. Коли десь недалеко вовк бігає, тоді вовки водилися. А це я було, я знаю скільки мені було год, но він мене неожидано схватив і отак викинув на сіно. Сіном гарбичка та, ну гарбичка, тєлєга така, а по боках отак щаблі, щаблі, досточки забиті і називалося гарба, тоді гарбою називалося.
А скільки тоді в батька землі було, пам’ятаєте?
Папі, скільки йому було живий?
Ні, скільки землі в нього було, землю він мав?
Чьо, чьо, чьо?
Землю мав?
А, вроді папа казав, шо 2,5 десятини, 2,5, папа часто нам казав, шо це ми, в общєм, средні були якісь. Оце я знаю, шо це папа нам розказував, оце ми були середняки, називалися, по срєдньому жили, і не багаті, і не бідні, середняки. Отак ми тоді жили.
А в колгосп ваші батьки самі пішли?
Ну в колгосп самі пішли, не принуждали. Це жили ми на посьолку, Михайловський посьолок, і нас туди оце, це, канєшно, тоі були часті, називалися, сходки, часто були на сходках. Шо спросили, повторіть?
Ви розказували, як оце, питаю, чи батьки самі в колгосп пішли?
Самі, самі.
І за сходки ви казали.
Були сходки, тоді не було, ні цих, ну шо січас сходяться ці, та щас ніхто не сходиться по-моєму. Нема таких сходок, як були. Раньше і папа, і мама йшли на сходки, а нас покинуть, нас було сємєро, пєчки були і оце «залазьте туди на пєчку і, хто буде стукать, не одкривайте, пока ми прийдем», це я помню. А вони всігда ходили, і папа, і мама ходили на ті сходки. І ще як мали, це був десь, це як мені зараз, це було 33-32-ий год, це в ті годи, це я була, скільки мені було, ну я пощитать можу, но зараз гостєй так багато, з голови я розказую шо вас інтересує, я буду вам отвєчать.
А пам’ятаєте в якому році батьки в колгосп пішли?
Батьки в колгосп пішли після 33-го году, отак, вони після 33-го году пішли в колгосп. Колгосп – він був, дядько Сидор там, ну вобщєм я всіх помню, та всі пішли в колгосп тоді. Там оце єдінолічніків мало було, називались єдінолічніки, но їх було мало, мало, мало таких було.
А після Голодомору такі осталися, оці єдінолічніки, чи вже не було?
А Голодомор, ну, я такого, як сильний був, я не можу сказать, того шо я вже в школу ходила, то були б діти приходили, не приходили б у школу, а так ми всі вчилися. Це за цього я помню, шо не було оцих похоронів голодоморовських. Ну вмирали люди, як і тепер, як і раньше, і це я ще була, мабуть, до четвертого класу, як тоже братік помер у мене, Андрюшенька, п’ять годіків було, це не од Голодомору. Може й записали всіх од Голодомору, я не знаю, як там, хто там, статистика, як там велася. Но оце один він в нас вмер, в його і скажу вам шо було. В нього була, ну тоді називали, дезинтерія, болячка ходила. Як тепер, тоді називали пошесті, а тепер називають, як тепер оці зараз у нас, оце шо воно, як воно називається, епідемія.
А ви от кажете, ваша родина голодувала, було таке, шо не було шо їсти?
Нє, ми не голодували, но жили порція була, усім мама однаково, нас уже тоді було, папа уїхав у Донбас на заробітки, грошей тоді не було в нас. А ми, як ходили там по хатах, отам з цьої одежі було тяжело, то міняли. Мама собирала з корови, було дві корови у нас, я вже забула, як звать, ну ладно, це не інтересно, було, як її було звать, то, вже вилетіло з голови. Вобщєм, шо хотіла сказать, ше вопрос повторіть.
Ви казали, шо мама брала якісь речі і йшла міняти? Мама брала одяг якийсь і йшла міняти?
Ага, вони до нас приносили всякий обувь і мама собирала то сметанки, то маслечка, бо було ж дві корови, ми не голодували. То оце трап’ю на нас, це ж було багато, малі всі, то вони купляли, тоді з одежою було тяжело. А так голодувать я не чула. Я шо хотіла сказать, шо ходила я тоді до четвертого класу, єслі б хтось помер, то я б знала, шо діти б не прийшли, це раз. А другий раз, по-друге я б знала, шо це вмер од голоду, того шо в нас до четвертого класу була школа начиная, ми на кутку жили, начинається центральна Михайловка, і мєжду центральною Михайловкою, десь до Новоодеси, а ми до Бєлоусовки туди, куток називався, а ми там на кутку жили. А далі йдемо, іде така вроді балка, ну не балка, такий ото, знаєте, їздили, там можна було ходить і їздить, но тільки воно було вже до центральної ближче. То ото ми бігали, якби був Голодомор, такий падель, шо люди падали. Люди вмирали, но вмирали по своїй болячці, то було б же ж чуть, а ми бігали, як велика перерва, а ми бігали на кладбіще, недалеко од, де я до четвертого класу вчилася. То ми бігали туди, оце на проводи і ото у жменю нам давали, то каші рисової, то шо, і ми там оце, таке було. Ну шоб було отаке, як я ходила вже до четвертого класу, і хто дуже вмирав, то ми б знали, діти ж то б не прийшли до школи, но такого не було. Оце я можу отаке, вивод такий зробити.
А ваш батько, ви казали, в Донбас поїхав працювати, то коли він поїхав?
Ой, він поїхав, оце ще голоду не було. Грошей у нас не було. А грошей нада було, а основне нада було, то одіть нас. Напрімєр, я шо скажу, як папа поїхав у туди, то він там купив нитки, голки, отаку всяке, шо в нас його не було. А тут уже він не міг грошей привезти, тоже ж тоді і на поїзда було, ну трудно їздить, всякі були, і ходили такі, шоб у карман залізти, то це він отаке купляв. Він купляв, оце я заповнила, купляв голки, купляв нитки, купляв таке, шо для дому нада, там у Донбасі. А так основне, там у Донбасі, де він їздив, там жила мамина сестра. І оце він туда до сестри їздив, скуплявся. Він скуплявся тільки для себе, отаке, шо нам нада. А туди він їздив, це там мамина сестра, тьотя Юля, там жила, на Донбасі все время, там і Шурочка померла дочка її. Ну оце я знаю. Отаке, а шоб, я ше раз повторюсь, ви мене пробачте, а шоб оце такий був, такий голод, то діти всі ходили до школи. Був би холод, то хтось би, були такі, шо вмирали, от я недавно, я ночою не можу спать, дньом не сплю, а ночью всьо равно оце все, оте шо було, я все помню, як кого звать і Настя, і хлопці, це всі чиста такого, мойого возроста. І знала тоже, шо у їх Василь, і Петро, це хлопці були, Настя, і Єлька, Єлька і Павло, і Павлік, це вони були блєзніци, і мого возроста, мої були друзья. То в їх тоже сім’я була велика, і все, но не голодували. Не було, отаке сказать, шо було, такий сильний голод, но ми жили на посьолку.
А мама ваша вона в колгоспі працювала?
Мама працювала в колгоспі, вона була дояркою. Пальчик у неї болів, шось наривав, но всьо равно в вона працювала, працювала вона дояркою, доїла коров.
То вона їсти вам з колгоспу приносила чи як, чи в вас було господарство?
В нас було господарство своє, а з колгоспу ми не получали такого. А в нас там була, Терешко його звать. І в Терешка була, ну як, кухня була, шо там великосем’ям, в нас була велика сім’я, давали там обіди. Ну як, чи за гроші, чи як, я вже не помню, це мама командувала, папи не було ж, він поїхав в Донбас, а нас оставив, то це нам тоді, я знаю, оце там, у цього Терешка варили обіди. І ми ходили було на обід. Чого я запомнила, було як ідем по цей обід, а ми вже ж було, який це ж год, ну 33-34-ий, мабуть, уже мені було 9-ть год, було йдем по той обід, а там десь у кустах, оті шо не хотіли йти в колгосп, сидять і співають: «Куда йдеш, куда йдеш? Куда шкандибаєш, до Терешка за пайком хіба ти не знаєш?». Оце я запомнила. Оце я знаю, і ночью часто згадую цього Терешка. Це я знаю, ну шоб така чильний падьож був, шоб це од Голодомору, не було.
А в школі їсти давали?
А в школі їсти, по-моєму, шось не помню я, якби давали, то б давали. Давали нам їсти, оце ж я вам кажу, в цього Терешка ми получали, і на дітей, нас було вже 7-ро дітей.
А цей Терешко, це йому колгосп цей так назначив?
Це десь я вже, чи од района, чи одкуда, я не можу сказать, я тоді ше не вникала ні в які діла. А давали, я знаю, шо ми ходили: «Куди йдеш, куди йдеш? До Терешка за пайком». Цея запомнила. Хіба ти не знаєш, оце нам всю дорогу проспівували оті, шо не хотіли іти в колгоспи, діти, ну такі, як ми може, там десь в кущах, ну це там, були поляки жили, де ми жили, українці з Западної України, ну і ці наші південники. Ну і ми були на ці до Білоусовки ближче, Білоусовка село, може чули, рядом, Михайловка, далі йде Білоусовка, то ми були якраз, на хуторі наш город, сад там був, на городі тоді вже почало родить усьо. Та ми, як же ж її, Брацлавська і я, там ми днювали і ночували, і стерегли свої городи, усе там було.
А від кого стерегли?
А, ну пацани ж були, ходили. А в нас в основном, у саду, там сливи були, вишні, таке мєлочі. А у Вєри цієї, Брацлавської, і там груші хароші були, і це ми там і днювали, і ночували, і от вспоминаю, ми там і спали. У нас на городі, а через, ну тоді заборів там не було, а вєтками, вєтками одгородювали, наш город сюда до Бєлоусовки, а це був Брацлавсьої Вєри, і от там, ця Брацлавська Вєра і я, ми ночували в себе. І в нас був дуже красівий, розложостий горіх, ми на то горіхові з тою Вєрою, ну це ми вже були такі, в старших класах.
А скажіть, а от вкінці 20-х рр. чи на початку 30-х куркулі в селі були? Були на кого куркуль чи кулак казали?
Ну називали там тоже куркулів, тих, хто не йшов в колгосп, но жили люди багато. Ну тоді я знаю, було мама розказує, сама я це чула, шо нам мама казали, оце за тих куркулів, шо то куркулі були, вони, як уже організовувалися колгоспи, то вони у колгосп не йшли і нічо не давали туди. Папа зразу і коні оддав, і там все, і ото поїхав на заробітки, а вони не давали, оцю свою живність. Ну було я знаю, двоє коней, була одна корова, чи тоже дві корови, одна, мабуть, чи дві, ну і вчора ж ночью згадувала, як її звать було, тьолка така, шо на другий год була б корова, забула, но звать, то вам не інтересно, була тьолка, корова і тьолка, то це таке хазяйство було.
А от ви кажете, ваші ж батьки зразу ж в колгосп пішли, то це в вас тільки в 33-му році колгосп організували?
Оце такі точності, як вам не можу сказать, як точно, но в 33-му годі ми вже були в колгоспі, оце я знаю, шо 33-го году. Ну це хтось йшов добровольно, пішли туди, дав робить, то роби. Хазяйство, от я ше знаю, шо було дві корови, помню шо. Я не помню, корова і така тьолка, шо мала буть коровою. То це я, ага, я знаю, шо в нас були, їх позабирали, поняла? От ше слухай, як я скажу, в нас були позабирали, а в нас тоді не стало ні молока, нічо, а папи не було, бо поїхав, а мама сама плакала. Шо ж ми будем робить, то хоть корову подоєм та молочко було, це я помню, молочко, тепер і молочка нема. А та корова, в отіх, хто забирав, уткла і прийшла додому. І опять ми стали жить, як жили. Молоко в нас було, коровкку ми держали, город 60-х сотих був у нас, і там накосювали, хватало, і корові, і живність держали, були і кури, і гуси були, все це було. Оце таке.
А от ви кажете, корову забрали, а хто забрав?
А хто забрав корови, ну хто одступав. Це вже був кінець, як сильно нємци одступали.
А ви розкажіть, а церква в селі була?
Церква в селі, не було, була церква Білоусовці, ми ходили в Білоусовку. А, була церква і в Міхайловці, була церква в Міхайловці. А там була тьотя Ліда Івановська рядом, а тоді після того, як церкву ж закрили, то там був клуб у тій церкві.
Це в Михайлівці?
В Михайловці. Був клуб, ходили в клуб, а тоді вже після клубу, це вже я дома не була, бо я вчилася, я кончила сєльсько-хозяйствєний технікум один курс, а потом я вже в нас перевчилася, бо школи були закриті і нас собрали в облрно і перекваліфіцірували. Нас заставили іти, не було школи, були закриті, при нємцах школи в нас не робили.
А от в Михайлівці ви кажете, церкву в клуб, закрили, зробили там клуб, то це який приблизно хоч був рік?
Який це був рік?
Да.
Ну це я знаю, шо це, який рік я не можу сказати. Який рік був, шо церкву закрили, там церква була.
А потім ви в Білоусівку ходили?
У церкву?
Да.
Да. У Білоусовку ходили.
Там не закрита була?
А там була не закрита. І там в Білоусовку ходили. Наш, ну я ж на посьолку жила, ше тоді. Посьолок і на гору вийти і там уже Білоусовський степ був, там ми ходили колоски збирати, знаю, як оце була голодовка.
О, а розкажіть?
От ми ходили колоски, це ше я була мала. Ми ходили туди вже щитайте на Білоусовське, бо воно перейшло до Білоусовки. А з Міхайловського, то це жили на посьолку вже ми, а з посьолка на бугрок вийти вже степ був Білоусовський. І кончиться уборочна компанія і ми туди ходили колоски собирали, колоски собирали. І ото знаю один раз. І об’єжчики ганяли, були об’єжчики, шоб не собирали. Вийдуть школа і школа собире, а тоді будете ви ходить.
А шо значить «школа собире»?
Ну школа собирала, куди вони там, на общє якесь пітаніє, вони нам не розказували, пройдуть ше школьніки,а після школьнків ніхто вас не буде ганяти. А як приходили, а ми ходили і босяком, і голяком, і як хочте. То, як приїжають, оце нас там ганять, об’єжчики, то ми вже так боялися шо такали, хто куда.
А шо ви потім з тими колосками робили?
А з тими колосками потім, я скажу, шо ми робили. Ми сушили, ми самі колоски брали. Потом була така, ця ж, шо це ця робила Ніна, і це вона, ступа, була ступа. Ступою товкли оце ці колоски і получали зерно. А тоді це зерно, Стьопа, це був братік мій, і він вбитий на фронті, це вже як наші прийшли. То він такий був, мастіровик, жорна зробив.
А з чого?
Він два каменя такі круглі, винайшов оця дикарі, чи як вони називались, і він значить їх посік, посік, посік і зробив жорна, називалися. І жорна, називалися. І палка, знаю, шо до потолка одна. Одна в жорна туда була. І ото тако жорна ту крутили. І сюди засипали зерно. І получалося в нас крупа, і мука. Із муки мама, як був уже, ну голод, називали, як був голод, то мама пекли такі, як же їх називали, ну лєпьошки, буду так казать.
Маторженики, казали?
Маторженики, о. Оце пекли такі маторженики. І оце мама напечуть нам з отого, де висіють, маторженики і по чашкі молока, маторженики. Сироватку тоже не виливали, ми випивали її. Все йшло. Ну у нас була сім’я, сємь тільки дітей було.
А було таке тоді, шо траву їли, чи листя, чи лободу?
Нє, ми оцього. Із чого ви сказали листя?
Ну от листя з дерев чи цвіт може?
Нє, оцього, шо ми з зелені їли, оце я скажу вам. Ото це кажуть лободу їли, то це вже хтось пріувілічує, поняли? Ми їли, знаєте шо, називалися бабки-канадєли, бабки і дідки. На дідків казали канадєли, а бабки так і були бабками.
Це рослини?
Бабки – це зелень, слухайте, це тоді ми добре ним жили, підем снопи ці понариваєм. А там у нас жило, він знає де тоже, і ше й недавно рвали цих канадєли. Канадєли, це були таке ствол товстенький, ото листочки одкидали, а оте чистили шкурку, а те ми їли. Руки чорні були. В школу ходили нєльзя було обмить. Чорні од етіх канадєлів і од цих. А і ше як їх називали, дідки і бабки, були дідки – це товсті, листя таке. А, а потом і ше називали їх, медвеже вушко, оті такі були пухнасті, хароші ті листочки. І оте ше ми їли. А шо ми їли, ми їли стволики оці, чистили і оте, і губи, і зуби, і пальці. У школу вже нада йти, а руки були чорні од його. Ото ж вони кропили нам чорну руки, нільзя було одмить. Це я помню.
А батько ваш, як в Донбас поїхав, то коли він вернувся?
Він вернувся уже, ми вже жили у колгоспі, як він вернувся. Він вернувся і в колгоспі був. Він приїхав тоже, він привіз, я помню, дол нас приходили купляли, но тоді грошей не було, тоді в основном міняли все, вони приносили там з барахла шось таке, ну а тут уже мама готовили, то творог, то сметану, то і масло слівочне били, бо було ж у нас дві корови. Ми не голодували, напрімєр. Ну у нас було оце таке хазяйство. І як приносили і з Новоодеси, тоді Фьодоровка називалась, із Новоодеси там, ну таке, от з барахлом було дуже тяжело. Ходила в школу, та не буду розказувать, бо це таке.
Та кажіть.
Ходили в школу, то й себе там була опозорила. Тоді не шили ні трусів, нічо, бо не було з чого. Із чогось свого, мама на нас, із старших перешивала на нас і так ми ходили. А труси вже не було з чого. І приходилося ходить у школу без трусів. Міша Лінковський і ше держали один вєрьовку, скраю други і прийшлось мені стрибать через ту вєрьовку. Я так розігналася і як стрибнула через ту вєрьовку, а ногами зачепилась за вєрьовку і сторчака полетіла на пісок, а сама ж без трусів. То помню, а в нас діректором школи, і він вів фізкультуру діректор школи Стерваловський, оце його можу сказать, можете точно, Стерваловський його фамілія, і я як перескочила, а ногами зачепилась за те вєрьовку і задрало моє платтячко школьне на мене, я ж без трусів. То встала, мені ж так непріятно, бачу і Стівалоцький сміється, закрив рота, і всі з мене сміються. Ну це то я помню. А шо ось зараз робиться, я вже не помню.
Скажіть, а в школі були, шо от на кого казали «куркульські діти»? Були таке, шо на когось так прозивалися?
Чьо-чьо?
Було таке, шо батьки не вступили в колгосп, і на дітей казали, шо «куркульські діти»?
Ну було такого, у школі була дружба. Не було такого.
А от оці куркулі, шо в колгосп не пішли, шо потім з ними сталося? Так і далі вони жили?
Вобщє я за цим не встрягала, де, канєшно, жили. Кого, я там даже не знаю, кого називали куркуль. Там якісь люди жили, ми, оті були одірвані, то жили ми на Міхайловском посьолкє, то там, як самі були. Самі там були, як я вам кажу, і мама така ж вже була не молода, і ми ж були вже такі, всьо, не малі діти. То вони якось ходили, і мама ходила на собраніє, і папа ходив на собраніє, шо вони ж там, я це не знаю. Потому шо ми були ше, по-моєму, я ше в школу не ходила. То до нас приходив сусід Коля Брацлавський лякав нас ночью. Вони як підуть, а він, як піде, то в вікно стукає, а ми, нас же ж багато, сємь було, а Ніна сама старша, і це як закричимо, бо хтось стукає в вікно, а то оказується сусідський Коля Брацлавський, приходив лякав нас. Оце я помню, шо нас лякали. А вони все покидали і йшли на собраніє.
Скажіть, а після війни в 46-47-му голодовка тоді була?
В 46-47-му це я вже вчителювала у радсаді. А од радсада, це був малий Коренівський сєльський совєт, а Велика Корениха була туда по дорозі до Варваровки, то був тоді великий Голодомор. Тоже неврожай був, неврожай був. А був, шо було страшно казать.
Багато людей померло тоді?
Хто вмирав я не знаю, я вже вчителювала, я вже школу кончила, оце ж нас перевили.
То в 46-47-му, ви кажете, голодовка сильна була, шо тоді люди їли?
А в 47-му годі, та чи розказувать, чи не нада, луче ви його не знайте. Оце я вам скажу, шо їли своїх дітей. Це було в великій Коренисі. А я тоді у райсаді робила вже в школі. І мені прийшлося там присудствовати, як жила дочка, це в Великій Коренисі було, Велика Корениха. Мала Корениха, це так Мала Корениха, потом це, ну вобщем заплуталася, а посередині Водніки, це в Водніках мій чоловік там був главним бухгалтером, а ми поженилися, то я вже нікуда не ходила, нікуда мене не тягали. А то я ше була сама, як в Великій Коренисі случилося, шо нестало двох дітей в одніх, мати і дочка. Не стало двох дітей, люди вже їх, ну бачили, шо вони з дітьми не так обращаються, то я ще була не замужем, то туда мене приглашали. Там була я в комісії.
То це суд якийсь був чи шо це було?
Нє. Як оце ж за понятого, поняли, як захватили їх, то, не стало в них двох дітей, ну і ця мати, ця баба казала, шо пішли до річки і не прийшли, но їх уже подозрєвали, там в Великій Коренихі, оце був такий страшний случай. Ну це воно всьо, шо там було, чим там кончилося я не можу сказать, там, чи закрили, чи, вобщєм оце я знаю, шо туди нас приглашали за понятих, і я була в том числі в Великій Коренисі. І там получалося, шо не стало двох дітей, їхніх, собствєних, дочка і мати, нігде вони не робили, самі собі. Це як ми прийшли та шо там з Ораровки і шо ж там придлагали, шо ж ви ж не робите, може десь на роботу, десь, а як же ж ви живете, а шо ви їсте, «та шо попадає теє і їмо». А вже було подозрєніє, шо вони своїх дітей поїли. І питають, це було при мені: «А шо ж то в вас кипить, вариться?», «Та поставили чай». А туди, як комісія ціла прийшла, стали там мішать, но воно чи закрили тоді чи просто не розпостраняли, но я була в тій комісії. Оце було в Великій Коренисі. І вони стали, ми як прийшли, питають: «А шо ж то?», «Ето чай гріється». Ну і там надцять чоловік, не знаю скільки, подивилися, там м’ясо варилося. «А це ж м’ясо одкуда вариться?». А в їх не стало двох дітей. І потім вже узнали, шо нічо вони ті дітки не втопилися, а вони їх там і з’їли.
А шо потім з тою матір’ю з тою її дочкою було? Там так і жили далі?
Шо було, їх, канєшно, забрали, но вони як вже пухлі були, то тоді був голод.
А багато пухлих людей тоді було?
Ну пухлих людей, оце я знаю, як же ж його було, знала як цього звать. Були вже такі, шо уходили, мати од їх уйшла, а це, шо він до мене ходив у другий клас, я вела другий і четвертий. А я вже була, це в Водніках, оце ж уже дід був главним бухгалтером обгорісполкома, це таке пайки давали, давали там, то квасолю, то горох, то таке. А ходила тоже вагітною, мені та квасоля спротивилася, шо я її і досі не можу їсти. Ну вобщєм, я вийшла йти на роботу, а мене встрічав Гапоненко, з радсада мальчик, другий клас ходе, і каже мені: «Лідія Андрєєвна, а до нас приходив Анікєєв, показував нам ножика, забрав у нас, ну барахло там забрав і осталися ми». А жив він на краю радсада, в радсаді це було. А я жила вже в Водніках, це Водніки подсобне хазяйство облгорісполкома було. А цей мій чоловік там робив главним бухгалтером. Я жила вже там. І це я йшла із Вобніків ішла у школу, а воно мене стріло те дитя на дорозі, каже: «Прийшов до нас Анікєєв і менший брат почав плакать, а він ножик показав «будеш плкать я тебе кончу», і вони забрали там, ну барахло забрали, забрали там, ну дитина казала, я, як по свободному, я оце ночью вспоминаю часто цей случай. І вобщєм, получалося так, шо оте брахло, шо це він забрав, він заніс жили там іше, як іти з радсада іти до Варваровки, ми в Варваровськом районо робила вже я, там три хатки всього було, люди там собі жили, вони десь чи колосочки збирали, вобщєм, не знаю. І от до цих дітей заніс цей Анікєєв, і усе забрав барахло в їх, простиньки там, шо було, і заніс сюда, вобщєм поміняв продукти, оцей хлопець, а мама їхня пішла десь вроді десь робить, там, і та мама не вернулася. То тоді я знаю, шо була організована комісія, участвовала в тій комісії і я, то там усе списали, шо та дитина казала і цих дітей забрали сюда у центр вже, а вони жили на край, до Богданівки, на край радсаду, і забрали їх до школи тих дітей. У садіх їх забрали зразу, а потом передали їх у Ніколаєв, оцих дітей, які потіряли батьків. І та ж мати їхня, як пішла вроді, як може заробить десь кусок хліба чи шо, це тоді був голод і був великий голод, і був тоді великий неврожай. Ну тоді ми з Лідою Павловною, давали нам по кусочку городу. Посадили ми кукурудзу, я ділянку свою засадила, Ліда Павловна свою ділянку засадила. І в мене був такий сундучок, називали, ящик, то якраз було повен ящик тої теребляної кукурузки. І оце, як вже дід отей, він вже помер, шо він мене забрав, то оце той весь, ну такий був, відра на 4 чи на 5, туда теребляної кукурудзи влізло. Оту кукурузку на жорнах мололи. І баба Стєша, це свекруха моя, вона брала, ну на складі там, її давали з подсобного хазяйства, давали буряки, я не знаю, це свекруха командувала, скільки вона там, її давали, давали ті сахарні бурячки. І вона оці бурячки оце ж, жорнована кукурузка і вона мішала, як ви казали називалися, пекла маторженики. То приходили люди просили хліба. То тоді була голодовка.
А було таке, шо тоді в 47-му на Західну Україну їздили?
За Западну Україну нічого не чула.
А ходили туди люди по їжу?
Не знаю, я про це. Я знала, шо була Україна, я її ділить не дала, уже послє стали, а тоді не ділив ніхто. Або може я так не розбиралась, я тоді ніякої політіки не слухала, я робила, шо отам у нас робилося, отам я бувала.
А от ви вчителькою, в 47-му працювали? То було таке, шо діти голодні на уроки приходили?
Та не було такого. А були, їли макуху. Оце таке було, якби воно їсти хотіло макуху б не їло, но було таке, 47-ий год було таке, шо приходили діти їли макуху і я їла макуху.
А вам не давали пайок?
Я пайки получала, но опять же ж пайки, в нас сім’я була, пайку скільки там давали. Я вам скажу, шо давали, давали хліба, я не знаю по скільки грам, то вже й мені давали кусочок, я була завєдуючою школи там, то й мені давали кусочок хліба. І на хліб ложку чи більше чи менше, но ложку джему. Джем, такий був густий, оце на хліб і давали, то я ж його не їла. Я кусочки несла додому дітям, а сама так, я якось буду і маторженики їсти. А Аллочка в мене була перва дочечка, нема вже тепер померла, тепер і Вітя помер, другий в мене син, а я живу для кого, для чого, лучше не згадувать.
Ви кажете, макуху їли якісь діти, то були діти колгоспників?
Тоді макуху їли. Тоді вже всі в колгоспі були, як вони макуху їли. Тоді вже не було не бідних, не багатих, всі були одінакові, оце таке було. Усі були тоді, не ділили багаті, бідні, усі були в колгоспі і всі вони були рівні. Дітей, напрімєр, в школі не ділили, шо там називали. І були діти, були, канєшно, діти, як я їх досі помню, досі, мені кажиться, я їх і бачу.
А я іще у вас спитаю за 33-ій, от в 33-му було таке, шо люди ховали їжу?
Було, було таке.
А де ховали?
А яку їжу, їжу ніхто й не ходив, у таких бідних ніхто й не брав. І вони ходили, і трусили, і брали в отіх, це таке було, а там я не присудствовала, не можу нічого сказать. То висипали у річку остатки, бо не було чим засіять, тоді в нас, ми наоборот посилали, шоб не висипали у море чи в колодязь, чи куди зерно, а здавали там лишки, отаке, це я вже вчителювала, вже я вчила, ну робоча людина, там всігда у президії була, то оце було таке. Ну було, шоб не висипали, а шоб лишки здавали, а шоб ходили підряд і всі забирали. Ну а ми, анпрімєр, і в нас вдома, баба Стєша була свекруха, то було із тикви, коробочка така, вона й туди зерна насипала, шоб не прийшли, не забрали. Но в нас, наприклад, не приходили.
А до людей приходили?
Може були, я, скільки було, но я скільки жила і в школі це робила, то діти б сказали, шо до нас приходили такі.
Це вже в 47-му приходили?
Да, в 47-му була голодовка хороша.
І оце забирали в людей?
Я не буду вам казать, якби я знала, шо це, або у мене брали, то я б вам сказала.
Але ж діти вам розказували?
А діти розказували, шо… Отаке діти, но я тоді вже, де ж я робила тоді в 47-му, це таке вже пішло, я вже нічо не помню. Тепер жили, як жили. Я робила тут, но хто мене помне. Я тут робила 20-ть год в Ольшанці.