- Дата запису: 23 вересня 2021 року;
- Місце запису: смт Велика Лепетиха, Каховського району, Херсонської області;
- Записувала: Сопронюк Тетяна;
- Респондент: Бабенко Ганна Лаврентіївна, 23 (або 24-го) грудня 1929 року, народилася в смт Велика Лепетиха, Каховського району, Херсонської області
- Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у смт Велика Лепетиха, Каховського (нині Великолепетиського) району, Херсонської області
(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як вас звати?
Анна Лаврентіївна. Бабенко.
Це по чоловікові?
Да.
А дівоча ваша фамілія?
Бойко.
А коли ви народилися?
24 дікабря. Чи 23-го. Їй-Бо, вже не знаю.
А якого року?
29-го.
А де ви народились?
В Лепетисі.
В Великій Лепетисі. Тут.
(Киває головою, що “так”, – ред)
А розкажіть, як ваших батьків звати було?
Батька було звати Бойко Лаврентій Остапович. А мамка – Павловська Марія Потаповна.
А в них такі прізвища українські… Ну от такі… Вони з західної України якоїсь були, чи звідки вони? Десь переселилися сюди?
Мамка з Рубанівки. Село це Рубанівка. А батько лепетиський.
А яке в них господарство було?
Ми жили в Запоріжжі. А тоді в войну приїхали сюда.
То як була голодовка, то де ви жили в 33-му?
Та тут, у Ляпатисі. Ну я тієї голодовки (33-й год) – не знаю. Я була мала ще. ну може і не мала… Ну… не знаю я нічого. А 47-й знаю.
А за 33-й ви ж казали, шо ви ходили там… З цим… Ееее…
За матерією слідом? (сміється, – ред) Ну всіравно, ми не голодували так дуже. Того шо у нас була така баба (махає кулаком, сміється, – ред), шо всіх гнала з двору.
Це… батькова мати була?
Угу.
А як звати її було?
Ярина.
То як приходили забирати, то вона з двору гнала, да?
(Махає головою, що “так”, – ред)
Або в сундук улізе й стоїть з кочергою, або з… з тими… ну з чим це там… Це мамка розказувала. Я не помню.
А брати і сестри в вас були?
Брат є в мене. Рідний. А більш у нас дітей не було.
А з якого він року?
42-го.
Ага.
При… Ну да. В окупації родився.
А розкажіть, а ви в 33-му може на поле ходили колоски збирати?
(Махає головою, що “ні”, – ред)
А мати може розказувала…
Не розказувала. Наче не розказувала. У 47-м ходила я сама лічно. А… за той не знаю нічого. Нічо не знаю. Не інтересувалась. Чи забулась. Ну не розказували мені нічого. Казала мамка, шо спасіба бабі, шо була така, шо всіх гнала з двору.
А батьки ваші в колгоспі працювали.
Батько ні. А мамка працювала.
А тато ваш де працював?
Конюхом в сільхозтєхнікє.
А не розказували вам батьки, шо в них було якесь господарство і шо його в колгосп забрали?
Ну… в батька…. В матері… Я нічо не знаю… Мамка не… бо батько був… На кораблі плавав всю жизнь. Він десь в Одесі там якимсь начальніком був. А тоді ж якось совєцька власть підсунулась до їх і вони здалися. І сказали, шо ми трогать вас не будемо. А пройшлося, шо пострадали. Ну батько живий був. Ну батько живий був. Аби не голод – він би може остався живий. Дєд… Було прийде до нас, у (кожуху?) білому, біла отака борода, то я добре помню… А шо ж мати їсти не насипе, бо там же баба була глава.
То він в голодовку помер?
Угу.
Це дід ваш?
Ну да. Мамкин батько.
Він з Рубанівки був?
(Махає головою, що “ні”, – ред). Єпаписки. Його фамілія – Павловський.
А звати його..?
Не… Забулася. Ну вони дуже великі, видно, багачі були, бо ото як по главній вулиці їхать (сільхозтєхніка), так ото… там магазін такий над вулицею здоровий – ото їхнє все було. І на городі хати там були під… дерев’яними тими… Ну словом, три чи чотири винбари було. Вони ж ото наймали людям винбарі, шоб той… Ну шоб зерно люди звозили. Ну такі вони багачі були.
А потім в них це все забрали, да?
Ну совєцька власть усе заб… Списала.
На нього казали, шо він куркуль?
Це я вже не знаю, того шо він же ж вмер в 33-му, а я ше ж мала була. Не знаю.
А як була голодовка, то батьки ваші де працювали?
А хто працював тоді? Це ж тоді перва голодовка була – хазяйнували самі. А як у 47-му – то в колхозі ж робили всі.
А в 33-му було таке, шо приходили і забирали їжу в людей?
Канєшно…
Ви кажете. шо бабака не пускала, а до сусідів приходили?
Дааа. Вони у кажен двір ходили. Хіба вони ходили за… У кажен двір. Ну це я вже не буду брехать, бо я ж точно не знаю.
А в селі так говорили, багато людей померло?
(Махає головою, що “так”, – ред) Багато.
А де їх хоронили, може знаєте?
Наверно ж на кладбіщі. Та хто дома, хто на кладбіщі.
Були такі, шо дома хоронили…
Да.
А діда вашого де похоронили? Знаєте, де могила його?
Знаю.
Де? На кладбіщі?
(Махає головою, що “ні”, – ред) И-и. У лунях. Ну, город кончаєця і у лунях похований там. Ну я могили не бачила, а я до тих людей ходила… Ми з братом ходили… Так вона казала, шо у лунях похо… А чи хто її поправляв могилку чи ні… Бо братик приїжджав, казав: “Ану йдьом!” Так ми ходили. Ну там такі багачі жили, шо в двір не пустили.
А люди пухлі тоді з голоду були? Ваш дід пухлий був?
Я це не знаю, дєтка. Ну раз не їв нічого, то канєшно. В мамки ше був і брат. Так він тоже ж голодував і купив на базарі кукурудзи… А вона пріла була. І він наївся і вмер зразу.
Мам… Материн брат кажете…
Да.
А як звати його було?
А я не… Забулася вже.
Ну Павловський він був, да?
Ну да. І жінка була. І діти в його були. А де вони – я… не знаю. Ну це ж їх вже давно немає. Ну а не… нічого я не питала в матері, а вона не розказувала. Ну…
А скажіть, а шо люди їли взагалі тоді в 33-му, як голодовка була?
Ну я ж то не знаю.
Ви не пам’ятаєте, шо тоді мати готувала?
(Махає головою, що “ні”, – ред) И-и. Даже і не вспомню нічого. Не знаю я.
А було таке, шо люди ходили по селу їсти просили? Діти там…
З двору в двір ходили. Даже з Донбасу приходили люди. Колись жінка одна зайшла до нас із чоловіком і не вийшла, поки мамка супу ї… йому не насипала. Каже: “Дай хоч цьому їсти”. Так він поїв і пішов. А тоді вона відтіль іде сама вже. Каже: “Вмер на дорозі”.
А може знаєте, в Лепетисі є таке місце, де от трупи… еее… от… як люди з голоду вмирали, то їх туди звозили? Шось таке люди говорили, шо гара їздила, збирали і скидали.
(Махає головою, що “ні”, – ред) И-и. Не чула я такого.
Розкажи, як… (говорить чоловік на фоні, – ред)
Це при німцях…
Про німців, да. (говорить чоловік на фоні, – ред)
Га?
Про німців розкажи. Як… ну… зносили в братську могилу і били. Ти забулась. (говорить чоловік на фоні, – ред)
Ну я ж не участвувала, Вовка, там. Не бачила. Я тільки на степу закопувала своїх солдат. Як война була. І більш…
А в 47-му, шо ви за голодовку ту пам’ятаєте? Ви тоді де жили?
В Лепетисі. То ми жили – мати, я і братік. Я ходила в плавню. А в пла… Зимою. А там отакий цвів, як ручний панич, зернечко. І я за цілий день видобвувала його. І якраз літрову баночку. Прийдемо. Мамка змеле і спече коржики. А він гиркий, нізя в рот узять. Оце таким жили ми. А весною, уже як окація цвіла, то кашку їли. Ну я не знаю.. Я все хворіла. Оце як поїм – так і рвота і все. Ну… Поки начав ячмінь буріть. Тоді люди начали ходить, колоски зривать, кипятить і молоть. І отоді вже і нас гукнули і ми пішли. І вотим спаслися.
А пускали людей на поля оце збирати?
Та хто ж тоді кого сторожував. Тоді було – пройдеш увесь степ і нікого не побачиш.
То це колоски збирали вже після того, як урожай зібрали, да?
Нє.
Нє?
Їх вирізали ще до коло… До косовиці. Ану скіки людей і голодні ж були. Ти шо!
А було таке, шо пухлі з голоду були?
Ооо!. Та скільки ж їх було.
Сусіди може ваші якісь пухлі були? Пам’ятаєте, от…
Нє. Сусідів не було пухлих.
А так по вулиці бачили пухлих людей?
(Махає головою, що “так”, – ред) Ну… Ті, шо з Донбасу йшли – вони по дворях ходили один… один за одним. Той виходить – той заходить. Той виходить – той заходить. Вони оце, шо то мило варять, як воно назив… Каучук?
Каучук.
Да. Ото носять півлітрові баночки, міняють. Шоб той… Ну.. Шось собі в рота вкинуть.
А в вас тоді була якась їжа?
В 47-му?
Да.
Та де ж вона була. (сміється, – ред) Так і в людей – ні в кого не було. Нє. Тоді весною бригадір зібрав нас молодих усих. Десь кукурудзи… Ну, тож на посів давали… Він намолов і держав для нас. Баби оце ж пороблять і підуть додому, а ми ж на… ночували. І нас ото він кормив.
А чим? Чим він кормив? Шо це таке було?
Ну це ж кукурузу на посьолок поїде, змеле і… чи кашу варив, чи суп там варив. Шо небудь.
А крім оцеї каші, шось людям давали за роботу в колгоспі?
Та хто там шо давав, ти шо! (сміється, – ред) Ніхто нічо не давав.
А на трудодні?
Ну там нічо не давалося. Аж у 53-му году начали давать.
Ого. А в вас тоді була якась своя ділянка чи корова якась своя була?
Та нічо не було. Шо ти, отакий голод перенести. В нас не було нічого. Та в нас і хати не було. Такий курінець був маленький.
Землянка, да?
Та не землянка, а… сарайчик колись був. А з сарайчика ото ж вікно прорубали, двері вставили. Та й жили там. Бо хату нашу при німцях взірвали. Ну, не хату зірвали, а сарай. Там німці бросили атолу багато і вивозить нада було. Так вони ж вже спішили і ото підірвали. А сарая і бризку не осатлося. А хату отак підняло і поклало. Ну нам сказали, шоб ми втекли з хати. Так ми повтікали.
А отут же ж річка недалеко. Люди рибу тоді ловили, в 47-му?
Я сама ходила ловить.
А як ви ловили?
На вудочку. Хлопці оце мені такі як я – зроблять вудочку, я й піду, й ловлю. Прихолоди. Тоді ж знаєш, скільки риби було? Не так, як тепер. Оце підеш, глянеш, а вони пливуть, і пливуть, і пливуть. Зараз то піди подивися. Сама зелень та коноплі. Чи шо воно там поросло. А тоді багато було риби. Верховоди були, йоржі були.
А було таке, шо ховрахів в степу ловили?
Хлопці всі ловили. І варили, і жарили. Ну я не їла. Гидувала. А вони жарили. І ше й хвалили, шо… а жиру скільки! Пів казанка жиру.
А як вони їх ловили?
Та не знаю. Навєрно капканом, чи я знаю як. Якось жиж ловили. Такий жалізне ставили…
А в 47-му були люди, шо померли з голоду?
Ну так а чо ж не було. Було, ше й багато.
Вони просто на вулицях помирали? Чи так ви знали, шо в того померли, в того померли…
Ну так як оце зараз. То там почуєш, шо свининий голос, то там. А… осьо сусіда ховали, я й не знала. І ше й такий, як мій Вовка. Вони в один клас ходили.
А з ваших сусідів чи знайомих, хтось тоді помер, в 47-му?
Ой, я вже не знаю.
А ви тоді вже в колгоспі працювали, да?
Ну да.
В ланці.
Нє. В мене ланки не було. В мамки було. А в мене не було. Я… тіки рускі зайшли – ми пішли солдат копать. Накопувать. А там було… Ото як… Хтозна скіки солдат. Ми як пішли втрьох. Три дівчат нас. Ну ми одногодки пішли. Ми перелякалися. Плакать начали. У бункер вскочили, а там німці з ружами стоять. А ми назад тоді. А то ж тоже німці побиті, тож постріляли. Тіки вони не попадали, а сиділи і держали винтовки. Ой. Ми тоді… розчухались, понюхали трошки і тоді давай робить. Окоп був отакий длінний, через весь степ. І глибокий. А то виходе, шо рускі з Рубанки наступали, а то німецьке було. І вони оце ж.. ну.. ішли хлопці прямо той.. на передову до них. І ото там багато наших постреляно було. Ну німці забірали. Німці своїх солдат забирали в Ляпатиху. А їх ховали… отам сільхозтєхніка, там зараз дома стоять. Там оце отако я зна.. бо ми ж там жили. Отако… одиночки такі. В бумагу замотували їх, і ото по 6 штук складали, чуть не до верха і прикидали. А.. а той… а рускі як зайшли, там же дома поставили і їх вивозили на балку на якусь. Не знаю. Чи на канівську. Десь вивезли їх відтіля німців. А.. Чи спалили їх. Чи я не знаю, шо вони робили.
А розкажіть іще, в 47-му … еее… в 47-му році, де людей тоді хоронили? На кладовищі?
Хто де заховає.
Було таке тоже, шо в дворах ховали, да?
Та біля нас ніхто не вмер. Я не знаю. Вроді всі живі були.
Але пухлі?
Та пухлі пучті й не було. Я й не помню. Чи були… Вони пухлі були чи гладкі. (сміється, – ред) Не знаю.
А було таке, шо їли картоплю мерзлу чи буряки?
Ой. Усе їли.
То на поле ходили, збирали, да, цю картоплю?
Нє. Картошка була на цій горі посажана. А ми жили де сільхозтєхніка. Такшо я не знаю. Люд… При німцях тоже. Я… на кухню мене брали. Я знаю. Так в грязі привозили отаку (показує на великий розмір, – ред) картошку. Десь оце по нашій вулиці, прямо і там через балку була картошка. І оце ж людей посилали туди копать, а вони забирали на кухню. А як уже рускі зайшли, то в нас картошки в підвалі – повен підвал було, тіки дрібненька. І ото вони шию розкидали, бо завалилося ж, і брали. Мати розрішила їм. Каже: “Тіки привезіть на.. аж на край села туди”. Так ми туди приїхали аж.
А в 47-му році, було таке, шо люди міняли якісь одяг на їжу?
Та всьо время було таке. Ти шо. З Донбасу йшли міняли все.
А було таке, шо люди в місто десь ходили, от ці, шо з Лепетихи були, і вони десь в місто може ходили шось міняти?
Ой, ну відки же я можу знать. Н базар. В нас базар великий був. На базар винесеш, продасиш баночку й купиш. Бо я сама свої плаття попродала. І за баночку.
За баночку чого?
Ячменю. Ячмінь же найвигодніший був.
А чого?
А того шо він розпухає більше… ну… якби сказать. Крохмалу чи шо. А в пшениці шо? Вона ж гола. Нема нічого.
А були такі люди, шо в 47-му не голодували?
Канєшно… Я тобі скажу так: у кого мужик був – ті не голодували. У кого було… Вони крали харашо, ховали і жили. Не один де мужик був, н і дитина не вмерла, ні жінка не заховріла. А ті, шо без чоловіків – да.
То чоловіки крали ходили кажете, да?
Вони не крали. Вони на степу робили. Ховали. Там же ж німецькі бункеря оставалися… Бо ми вже опосля найшли. І ховали в ті бункеря. А ночю поїдуть і наберуть, шо їм треба.
А ви не ховали. А в хаті ви може десь намагалися сховати?
Так хата ото така завбішки була, як оце. Де ти сховаєш? Під кроватю. (сміється, – ред)
А в 47-му тоже, да, ходили й забирали?
Га?
Ходили й забирали їжу?
Нє. В 47-му ніхто не забирав.
А чо ж її ховали?
Ховали зерно, ті, шо крали. Поняла? Ті шо вкрали, ті й ховали. Хвате. Ви вже мене замучили. Я вже задихаюся.
Ще в вас одне спитаю. А церква була тут в Лепетисі?
Церква була, но вона розібрана була.
А коли її розібрали?
Як хлопок начався, й начали туди хлопок завозить.
Це ше до війни було, да?
(Махає головою, що “так”, – ред)
І там склад зробили, да?
Ну да. Уже все повикидали, одні двері оставили, шоб заїжджать і виїжджать. Та церква в нас була якраз у нас у центрі. Оце зараз де райком стоїть. Ото попереду земська школа була, а рядом церква була. Та й клуб построїли. Там була строжка. Якраз на строжкі поставили клуб. Ну, словом – нема церкви. А церкву тепер построїли аж на кладбіщі.
А церква дерев’яна була, да? Чи кам’яна?
Нє, не дерев’яна.
З каменю була. Стара?
Ну я вже ж повню її тіки за… ну без вікон, без дверей. Там бавовну хоронили. Бавовну в нас і до войни чось садили. Я не знаю. Так шо…
Ну ше як церква працювала, то ви вже не пам’ятаєте, да, того?
Ну тепер же ж я знаю церква де. І ходила. А тоді я не ходила, бо її не було. Нє, помню раз бабушка водила.
Угу. На Пасху напевно?
Та хто його знає. Це ж не сьодні. Тоді ж бач, совєцка власть не давала сходить у церкву. А старики там ото ж – хто вискочив та й піде.
А люди десь… була якась… таємно збиралися чи як? Було шось таке? Шо десь може священика запрошували, нє?
Ну, я тобі скажу так: у нас отут священик жив на цій горі, то я дітей хрестила. Або туди однесем, або він прийде. Тіки ж не так, як уже в церкві. А цих уже, своїх дітей, канєшно, носили в церкву. Вже в нас цер… не церква, а за там сторожка була. І в тій сторожкі там хрестили. А тепер ж нову церкву. Но я ше й не ходила. Не можу вже дойти. А тут же була в нас церква, де клуб стоїть. Я не знаю, чо тут не схотів батюшка. Там же ж то церква була на тій горі. Він іще одну построїв. А тут просили, просили. Давайте тут построїм. Не построїв.
То там зараз клуб на її місці, да, зробили?
Нє. Трошки дальше. То там вигін зараз. Пла… Клуб кончаєця і сторожка стоїть, а по… по той бік сторожки була церква.
І тоже її розібрали, да?
Ну, каміння ж нада було. Там такі плити були здорові, вони розібрали і побили і здали. Ну люди заробляли на камневі.
Добре. Дякуєм. Стопаємось навєрно.
Угу. Єсть “стоп” (говорить оператор на фоні, – ред)